Лабiринт Фавна Корнелiя Функе Гiльермо дель Торо Колись давно жила собi принцеса Моанна в пiдземному царствi, де не бувае нi обману, нi болю. І мрiяла вона побачити людський свiт. Отож одного дня принцеса втекла вiд варти i пiднялася в наш свiт. Невдовзi сонце спалило всi ii спогади, i принцеса забула, хто вона та звiдки. Вона блукала землею, страждаючи вiд холоду, болю й хвороб, аж поки не померла. Їi батько, король, не облишив пошукiв, бо знав, що душа Моанни безсмертна, i сподiвався, що одного дня вона повернеться додому. В iншому тiлi, в iнший час. Може, навiть в iншому мiсцi. Вiн чекатиме… Корнелия Функе, Гильермо дель Торо Лабiринт Фавна Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Переклад з англiйськоi Наталii Дьомовоi Художник Аллен Вiльямс Дизайнер обкладинки Петро Вихорь © Guillermo del Toro, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020 * * * Альфонсо Фуентесу та його командi, якi врятували мiй дiм, моi дерева, моiх вiслюкiв, моi спогади i моi записники вiд пожежi Вулсi     К. Ф. Для К – ти вiдповiдь на всi загадки, мiй дороговказ iз Лабiринту     Г. Д. Т. Пролог Кажуть, колись давно жила собi принцеса у пiдземному царствi, де не бувае нi обману, нi болю. І мрiяла вона побачити людський свiт. Принцеса Моанна марила безкраiм синiм небом i безкiнечним морем хмар, марила сонцем i травою, i смаком дощу… Отож одного дня вона втекла вiд варти i пiднялася у наш свiт. Невдовзi сонце спалило всi ii спогади, i принцеса забула, хто вона та звiдки. Вона блукала землею, страждаючи вiд холоду, болю й хвороб. Аж поки, зрештою, не померла. Їi батько, король, не облишив пошукiв, бо знав, що душа Моанни безсмертна, i сподiвався, що одного дня вона повернеться додому. В iншому тiлi, в iнший час. Може, навiть в iншому мiсцi. Вiн чекатиме. До останнього подиху. Повiк-вiкiв. 1. Лiс i Фея На пiвночi Іспанii був колись лiс, такий старий, що мiг би розповiсти прадавнi iсторii, давно забутi людьми. Дерева так глибоко вросли у вкритий мохом грунт, що корiнням своiм обплiтали кiстки померлих, а гiллям сягали зiрок. «Стiльки всього втрачено», – прошепотiло листя, коли три чорнi автiвки проiхали грунтовою дорогою помiж мохами i папороттям. «Але все втрачене можна повернути», – шепотiли у вiдповiдь дерева. Стояв 1944 рiк, i дiвчинка, яка сидiла в однiй iз автiвок коло вагiтноi матерi, не розумiла, про що шепочуть дерева. Їi звали Офелiя, i вона вже все знала про бiль утрати, хоч i було iй тiльки тринадцять рокiв. Їi батько помер лише рiк тому, й Офелiя так страшно за ним сумувала, що iнодi iй здавалося, нiби замiсть серця у неi – порожня коробка, по якiй перекочуеться тiльки бiль. Дiвчинка часто думала – а мамi теж так болить? – але не могла знайти вiдповiдi у блiдому обличчi матерi. «Обличчя бiле – як снiг, уста червонi – як кров, волосся чорне – як вугiль», – часто повторював батько, милуючись матiр’ю, i в голосi його бринiла нiжнiсть: «Ти так на неi схожа, Офелiе». Нiчого не залишилося. Вони вже iхали кiлька годин, щомить далi i далi вiд усього, що знала Офелiя – глибше i глибше у безкiнечний лiс, назустрiч чоловiковi, якого мати вибрала iй за нового батька. Офелiя називала його Вовком i не хотiла про нього думати. Але навiть дерева, здавалося, шепотiли його iм’я. Кiлька книжок – от i вся пам’ятка про дiм, яку Офелii вдалося взяти з собою. Одну з них вона тримала на колiнах i мiцно стиснула в пальцях, а потiм погладила обкладинку i розгорнула. Серед затiненого лiсу книжковi сторiнки аж сяяли бiлизною. Надрукованi слова дарували затишок i прихисток. Букви виступали, мов слiди на снiгу: широка бiла гладь, неторкнута болем, невражена спогадами – занадто темними, щоб тримати iх у пам’ятi, i занадто солодкими, щоб вiдпустити. – Навiщо стiльки книжок, Офелiе? Ми ж у глушину iдемо! – подорож нелегко давалася матерi, обличчя ii зовсiм пополотнiло. Вiд дороги, вiд вагiтностi. Вона вихопила книжку з рук Офелii, i всi втiшнi слова замовкли. – Ти вже виросла з казок, Офелiе! Пора звернути увагу на справжнiй свiт! Материн голос гудiв, як надтрiснутий дзвiн. За батькового життя вона нiколи так не сипiла. – О, ми спiзнюемося! – мати зiтхнула i притиснула носовичок до рота. – Вiн розсердиться. Вiн… Мати застогнала, й Офелiя схопила за плече водiя на передньому сидiннi. – Зупинiться! – попросила вона. – Зупинiть машину. Моiй мамi погано. Водiй незадоволено забурчав, але заглушив двигун. Вовки – ось вони хто, всi цi солдати, що iх супроводжують. Вовки-людожери. Мама казала, казки не мають нiчого спiльного з реальнiстю – але хiба Офелiя не бачила? Казки показали iй усю правду. Мати тяжко вибралася з автiвки i дочовгала до краю дороги, де росли чагарники папоротi – ii знудило. Донька також вийшла. Густi заростi заливали все довкола, наче океан. Помiж iхнього перистого листя пробивалися вгору сiрi стовбури дерев, мов виринаючи iз затонулоi низовини. Двi машини супроводу також спинилися, i лiс закишiв сiрими унiформами. Деревам вони не сподобалися – Офелiя вiдчувала. Офiцер, якого звали Серрано, пiдiйшов перевiрити, як там мати. Це був високий, дорiдний чолов’яга iз надмiру гучним голосом i звичкою носити офiцерську форму, нiби це театральний костюм. Надтрiснутим голосом мати попросила в нього води, а тим часом Офелiя ступила кiлька крокiв уперед по грунтовiй дорозi. «Вода, – шепотiли дерева. – Земля. Сонце». Листя папоротi гладило сукню Офелii, наче зеленi пальцi. Вона наступила на камiнь – й опустила погляд додолу. Камiнь був сiрий, як солдатська форма, i лежав посеред дороги, нiби хтось його там згубив. Позаду, на мiсцi зупинки, матiр знову нудило при дорозi. Чому жiнкам так тяжко приводити дiтей на цей свiт? Офелiя нахилилася i пiдняла камiнь, порослий мохом вiд плину часу. Але варто було вiдгорнути мох пальцями, як на гладенькiй рiвнiй поверхнi проступило викарбуване око. Людське око. Дiвчинка озирнулася. Неподалiк бовванiли три понищенi кам’янi стовпи, майже непомiтнi посеред високих чагарникiв. Витесанi з сiрого каменю, майже всуцiль вони були вкритi дивними концентричними вiзерунками, а на центральнiй колонi проступало розкришене кам’яне обличчя, звернене в бiк лiсу. Офелiя не змогла втриматися. Вона зiйшла з дороги й пiдiйшла до стовпа, хоча взуття вже за кiлька крокiв промочила роса, а на сукню начiплялися реп’яхи. Обличчю не вистачало одного ока. Як у складаноi мозаiки, якiй бракуе останнього елемента. Офелiя стиснула в пальцях камiнь iз зображенням ока i пiдступила ближче. Пiд прямими лiнiями носа на сiрiй поверхнi вищирилися розкришенi зуби. Дiвчинка вiдсахнулася – мiж тими зубами заворушилося щось тонке i крилате, i воно потягнуло до неi довгi тремтливi щупики. Зсередини рота показалися комашинi ноги, а тодi вилiзла i вся iстота, трохи бiльша за долоню Офелii, i миттю видряпалася колоною на самий вершечок. Умостившись, створiння помахало дiвчинцi довгими, тонкими переднiми нiжками. Офелiя усмiхнулася. Коли вона усмiхалась востанне? Уже й забула, як це. – Ти хто? – прошепотiла Офелiя. Істота знову помахала переднiми лапками i щось мелодiйно протрiскотiла. Може, цвiркун? Отакi цвiркуни на вигляд? Чи це бабка? Офелiя не знала. Вона виросла в мiстi, всерединi кам’яних стiн без очей та облич. Без вищирених ротiв. – Офелiе! Істота розпустила крильця i вiдлетiла. Дiвчинка провела ii поглядом. Мати з офiцером Серрано стояли на дорозi неподалiк. – Ти тiльки поглянь на своi ноги! – насварила мати з тихим смиренням, яке так часто тепер звучало в ii голосi. Офелiя опустила очi – мокре взуття вкрилося болотом, але на обличчi в неi досi цвiла усмiшка. – Здаеться, я бачила Фею! – сказала вона. Так. От що це було. Офелiя точно знала. Але мати i слухати не хотiла. Їi звали Кармен Кардосо, iй було тридцять два, вона була вдова i вже не пам’ятала, як можна дивитися на щось без презирства або без страху. Вона бачила лише свiт, який забрав у неi кохання i на порох розтер мiж зубами. І позаяк Кармен любила доньку – дуже, дуже любила – вона вийшла замiж удруге. Свiтом правлять чоловiки, донька ще просто не розумiе, i тiльки чоловiк зможе iх захистити. Мати Офелii про це не здогадувалася, але сама вона також вiрила у казки. Кармен Кардосо вiрила у найнебезпечнiшу казку зi всiх: про принца, який ii порятуе. Крилата iстота, яка чекала на Офелiю всерединi кам’яного рота, все про це знала. Вона багато чого знала – тiльки була це не Фея. Принаймнi в нашому розумiннi цього слова. Лише ii пан знав ii справжне iм’я, бо в Магiчному Королiвствi володiти чиiмось iменем – те саме, що володiти його життям. Із ялицевоi гiлки iстота спостерiгала, як Офелiя з матiр’ю повертаються назад до машини i рушають далi. Вона довго чекала на саме цю дiвчинку – дiвчинку, яка вже втратила так багато i втратить iще бiльше, перш нiж вiднайде те, що належиться iй за правом. Непросто буде iй допомогти, але так загадав пан, а вiн не любив, коли його наказами нехтували. Ой, як не любив. Дедалi глибше i глибше заiжджали автiвки в лiс – а разом iз ними Офелiя, ii мати та ненароджене ще дитя. Істота, яку Офелiя назвала Феею, розпустила комашинi крильця, згорнула шiсть тонких довгих нiжок i полетiла слiдом. 2. Рiзнi подоби зла Зло рiдко набувае впiзнаваноi подоби вiдразу. Часто все починаеться з ледве чутного шепоту. Із погляду. Зi зради. А потiм росте, корiниться, досi невидиме, непомiчене. Лишень у казках зло набувае конкретноi форми. Страшнi сiрi вовки, лихi королi, демони та чорти… Офелiя знала, що той, кого iй скоро доведеться кликати «батьком» – лихий. Посмiх, як у циклопiв-оханкану, а в темних очах нуртуе нещаднiсть незгiрш трирукого Куегля та страшного хмарника Нуберу[1 - Чудовиська з iспанського (кантабрiйського) фольклору. – Тут i далi прим. ред.]. Про всiх цих чудовиськ вона читала в казках. Але мати не розгледiла його справжньоi подоби. Із вiком часто гiршае зiр, i, може, Кармен Кардосо не помiтила вовчого вишкiру, бо капiтан Вiдаль був вродливий i завжди красувався у параднiй формi, при чоботах i рукавичках. Мати так сильно прагнула знайти захисника, що, мабуть, прийняла його кровожерливiсть за рiшучiсть, а грубiсть – за силу. Капiтан Вiдаль зиркнув на кишеньковий годинник. Через скло на циферблатi проходила трiщина, але стрiлки досi правильно показували час i зараз свiдчили, що три автiвки спiзнюються. – На п’ятнадцять хвилин, – пробурмотiв Вiдаль. Як усi чудовиська – i сама Смерть – вiн був завжди пунктуальний. Саме так – як i боялася Кармен, на старий млин, що його Вiдаль обрав собi за штаб, вони прибули iз запiзненням. Вiдаль ненавидiв лiс. Вiн ненавидiв усе, що не пiдпадало пiд його порядок, а дерева надто охоче переховували тих, на кого вiн тут полював. Цi люди боролися з темрявою, якiй Вiдаль поклонявся й служив, i вiн приiхав у цей старий лiс, щоб iх зламати. О так, новий батько Офелii любив трощити кiстки всiх, кого вважав слабкими, проливати iхню кров i встановлювати новий порядок у iхньому безладному, жалюгiдному свiтi. Вiн зустрiв автоколону. З усмiшкою. Але Офелiя помiтила, з якою вiн дивився зневагою, коли вiтав iх на запиленому подвiр’i, куди колись давно селяни з навколишнiх сiл возили зерно до млина. Їi мати натомiсть усмiхнулася i дозволила Вовковi торкнутися живота, в якому росла його дитина. Навiть не сперечалася, коли вiн посадив ii в iнвалiдний вiзок, наче зламану ляльку. Дiвчинка спостерiгала iз заднього сидiння машини i кипiла вiд того, що доведеться подати Вовковi руку, як наказала мати. Але не хотiла залишати ii з ним наодинцi, тож нарештi вийшла з автiвки, притискаючи до грудей книжки, наче щит iз паперу i слiв. – Офелiе. Вовк роздробив iм’я тонкими губами, щоб вийшов зламаний – як i ii мати – звук, i опустив погляд на ii простягнену лiву руку. – Іншу руку, Офелiе, – промовив вiн тихо. – Запам’ятай. Чорнi шкiрянi рукавички скрипнули, коли вiн стиснув долоню дiвчинки, як браконьерський капкан. А тодi розвернувся до неi спиною, нiби вiдразу забув про ii iснування. – Мерседес! – гукнув вiн жiнцi, яка допомагала солдатам розвантажувати речi з машини. – Сумки iхнi вiзьми! Жiнка була блiда й худорлява, волоока, з чорним, як воронове крило, волоссям. Офелiя подумала – наче принцеса, що вдае iз себе селянську дочку. Або чарiвниця, от тiльки Офелiя ще не вирiшила, лиха чи добра. Мерседес iз солдатами занесли материнi валiзи в будинок. Дiвчинцi вiн здався покинутим i печальним, нiби скучив за тими часами, коли тут мололи свiже зерно. Тепер тут усiм заправляли солдати, якi сараною кишiли пiд його облупленими кам’яними стiнами. Увесь двiр, оточений з рiзних бокiв стайнями, коморою та власне млином, був заставлений солдатськими наметами й вантажiвками. Сiрi унiформи, понурий старий будинок i лiс, повний тiней… Офелii так сильно захотiлося додому, аж подих перехопило. Але без батька бiльше не було дому. В очах защипало, аж раптом дiвчинка помiтила, як помiж складеними неподалiк тюками вилискуе на сонцi пара прозорих – нiби з тонкого скла – крилець. То була Фея. Вона полетiла прямо до дерев позаду млина, й Офелiя, забувши про свое горе, помчала слiдом. Фея була така швидка, що Офелiя, наздоганяючи, перечепилася через власнi ноги i розсипала всi книжки. Але коли позбирала, пообтирала вiд бруду обкладинки, Фея чекала на неi, учепившись за кору найближчого дерева. Звiсно, чекала. О, звiсно. Треба, щоб дiвчинка пiшла слiдом. Але що це? Нi! Вона знову спинилася. Офелiя розглядала величезну арку, що з’явилася мiж деревами, i двi старовиннi стiни, над якими вона здiймалася. З вершини арки дивилася рогата голова з порожнiми очима та широко роззявленим ротом – нiби намагаеться ковтнути цiлiсiнький свiт. Пiд поглядом тих очей усе, що було навколо, нiби зникало: млин, солдати, Вовк, навiть ii мати. «Заходь!» – мовби кликали покришенi стiни. Пiд рогатою головою виднiлися вицвiлi вирiзьбленi слова, але Офелiя не знала, що вони означають. In consiliis nostris fatum nostrum est, писало там. «Наша доля – сукупнiсть наших рiшень». Фея зникла, й Офелiя ступила в холодну тiнь пiд прорiзом арки. «Повернися назад!» – застерiг внутрiшнiй голос. Але дiвчинка не послухала. Інколи варто слухати, iнколи – нi. Офелiя була не впевнена, що в неi е вибiр. Ноги самi вели ii вперед. Широкий на початку, прохiд звузився вже буквально за кiлька крокiв, Офелiя легко досягала обидвох стiн коридору, просто витягнувши руки. Вона iшла вперед i долонями вела по старих каменях обабiч. Такi холоднi, незважаючи на теплий день. Ще кiлька крокiв, i вона дiсталася повороту. Ще один коридор завертав лiворуч, а за наступним поворотом – уже праворуч. – Це лабiринт. Дiвчинка рiзко обернулася. Позаду неi стояла Мерседес. На плечах у неi лежала шаль, нiби сплетена з вовняних листочкiв. Якщо вона й чарiвниця, то вродлива, а не стара i покручена, як на малюнках у книжках Офелii. Але вона знала з книжок, що чародiйки рiдко показують свое справжне обличчя. – Лишень стара купа камiння, – сказала Мерседес. – Дуже стара. Старiша за млин. Це завжди тут було – задовго до того, як збудували млин. Не треба сюди ходити. Ще заблукаеш. Таке вже бувало. Я тобi якось розповiм, якщо захочеш. – Мерседес! Capitаn[2 - Капiтан (iсп.).] кличе! – наказав iз-за млина рiзкий солдатський голос. – Іду! – гукнула у вiдповiдь жiнка. І усмiхнулась Офелii. В ii усмiху ховалося багато таемниць, але дiвчинцi вона сподобалась. Дуже сподобалась. – Ти чула. Мене кличе твiй батько, – Мерседес попрямувала назад до арки. – Вiн менi не батько! – гукнула iй у спину Офелiя. – Не батько! Жiнка сповiльнила кроки. Офелiя пiдбiгла до неi, i вони разом пройшли крiзь арку, залишивши холоднi стiни та рогату голову з порожнiми очима позаду. – Мiй батько був кравець, – сказала дiвчинка. – Його на вiйнi вбили. І знову пiдступили сльози. Як завжди, коли Офелiя про нього говорила. Вона нiчого не могла з цим удiяти. – Вiн пошив мою сукню i мамину блузку. Вiн шив найгарнiше вбрання. Гарнiше, нiж у принцес iз моiх книжок! Capitаn Вiдаль менi не батько. – Ти вже це пояснила, – лагiдно промовила Мерседес, обiйнявши дiвчинку за плечi. – А тепер ходи. Я вiдведу тебе до матерi. Вона тебе вже, мабуть, шукае. У неi були теплi обiйми. І мiцнi. – Правда, моя мама гарна? – спитала Офелiя. – Це тiльки через дитину вона хворiе. У тебе е брат? – Є, – вiдповiла Мерседес. – От побачиш, ти полюбиш малого братика. Дуже сильно полюбиш. Нiкуди не подiнешся. Вона знову всмiхнулася. Але очi в неi були печальнi. Офелiя це зауважила. Здаеться, Мерседес також був вiдомий бiль утрати. Фея дивилася iм услiд iз вершини кам’яноi арки: жiнка i дiвчинка, весна i лiто, поруч. Дiвчинка повернеться. Фея подбае про це. Дуже скоро. Щойно так забажае ii пан. 3. Лише мишка Так, у Мерседес був брат. Педро був серед тих, хто ховався у лiсi – «макi», як вони себе називали. Партизани, що переховувалися вiд тих самих солдатiв, для яких Мерседес варила i прибирала. Капiтан Вiдаль зi своiми офiцерами саме планував полювання на цих людей, коли вона принесла хлiб, сир i вино за його наказом. Колись давно на цьому столi, де зараз розклали мапу, мiрошникова дружина подавала вечерю. Тепер тут подавали лише смерть. Смерть i страх. У камiнi палахкотiло полум’я, вiдкидаючи на побiленi стiни та схиленi над мапою обличчя тiнi ножiв та гвинтiвок. Мерседес поставила тацю i нишком кинула оком на позначенi армiйськi позицii. – Партизани тримаються лiсу, бо iх там складно вистежити, – голос у капiтана був такий же безвиразний, як i його обличчя. – Ця пiдлота знае мiсцевiсть значно краще за нас. Тому ми перекриемо всi пiдходи до лiсу. Тут. І ось тут. Палець у чорнiй рукавичцi вдарив по картi, наче снаряд. «Слухай уважно, Мерседес. І розкажи братовi про iхнi плани, iнакше за тиждень його спiткае смерть». – Провiзiя, лiки – ми все замкнемо на складi. Ось тут, – Вiдаль позначив на мапi розташування млина. – Треба зiгнати iх iз гiр. Так вони самi до нас прийдуть. «Тут, Мерседес. Вони все триматимуть тут!» Вона повiльно розкладала iжу на столi, рада, що невидима в iхнiх очах – як служниця, як iнтер’ер, як крiсло i камiннi дрова. – Поставимо три новi команднi пости. Тут, тут i ось тут. Капiтан виставив на карту бронзовi мiтки. Мерседес очей не зводила з його рук у темних рукавичках. Ось ким вона була: очима i вухами кроликiв, на яких вони полювали, тиха i невидима, наче мишка. – Мерседес! Подих урвався, коли та чорна рукавичка стиснула ii плече. Вiдаль пiдозрiливо мружив очi. «Вiн так на всiх дивиться iз пiдозрою, Мерседес», – заспокоiла вона сама себе, щоби перестало так калатати серце. Йому подобалося спостерiгати, як пiд його поглядом на чужому обличчi розповзався страх, але Мерседес занадто часто грала в цю гру, щоб себе видати. Вона лише мишка. Невидима. Їй кiнець, якщо вiн раптом розгледить у нiй лисицю чи кiшку. – Поклич доктора Феррейру – хай спуститься. – Так, se?or[3 - Сеньйоре (iсп.).]. Вона опустила голову, зiщулилася. Бiльшiсть чоловiкiв не люблять високих жiнок. Вiдаль не виняток. Три команднi пости. І лiки з провiзiею привезуть на млин. От ось це вже точно стане в пригодi. 4. Троянда на темнiй горi Доктор Феррейра був добрим i лагiдним чоловiком. Офелiя це зрозумiла, щойно вiн зайшов до матерi у кiмнату. Доброту видно незгiрш за жорстокiсть. Вона випромiнюе тепло i свiтло, а лiкар повнився ними обома. – Це допоможе вам заснути, – пояснив вiн матерi й додав кiлька крапель янтарноi рiдини в склянку води. Мати не сперечалася, коли лiкар порекомендував iй кiлька днiв постiльного режиму. Дерев’яне лiжко було величезне, тож iм iз Офелiею не бракувало мiсця. Матерi було дуже зле, вiдколи вони приiхали в це мiзерне мiсце. На лобi виступив рясний пiт, а вродливе обличчя кривилося вiд болю. Дiвчинка хвилювалася, але ii заспокоював спокiйний вигляд, iз яким лiкар крапав мiкстуру. – Двох крапель вистачить, – вiн передав Офелii брунатну пляшечку, щоб вона ii закоркувала. – От побачиш, iй полегшае. Мати ледве змогла проковтнути лiки, навiть розведенi у водi. – Повнiстю допивайте, – м’яко наполiг доктор Феррейра. – Молодчина. Голос у нього був теплий, як ковдра на лiжку, й Офелiя подумала – чого було мамi не закохатися у такого чоловiка? Вiн нагадував iй покiйного батька. Трошечки. Дiвчинка щойно присiла на краечок лiжка, як у кiмнату зайшла Мерседес. – Ви потрiбнi йому внизу, – сказала вона докторовi Феррейрi. Йому. Нiхто не називав його на прiзвище. Вiдаль. Нiби камiнь кинули у вiкно, i кожна буква – то уламок розбитого скла. Capitаn. Так вони майже всi його називали. Але Офелiя все одно вважала, що «Вовк» пасуе йому найбiльше. – Обов’язково покличте мене в разi потреби, – велiв лiкар матерi, закриваючи саквояж. – Байдуже, чи вдень, чи вночi. Ви або ваша юна медсестра, – додав вiн, усмiхнувшись Офелii. І пiшов услiд за Мерседес, а дiвчинка вперше лишилася наодинцi з матiр’ю у цьому старому домi, пропахлому холодними зимами та сумом людей давноминулих вiкiв. Їй подобалося лишатися з матiр’ю тiльки удвох. Завжди подобалося, а тодi з’явився Вовк. Мати потягнула ii за руку до себе. – Моя юна медсестра, – вона охопила доньчину руку з утомленим, але щасливим усмiхом. – Зачини дверi та загаси свiтло, cari?o[4 - Серденько (iсп.).]. Хоч i пiд маминим боком, Офелiя боялася спати в цiй дивнiй кiмнатi, але зробила, як велено. Вона вже бралася за дверну защiпку, коли помiтила, що лiкар iз Мерседес спинилися перед сходами. Їi вони не помiтили, й Офелiя не хотiла пiдслуховувати, але не могла не прислухатися. Слухати… зрештою, саме в цьому полягае дитинство. Дiзнаватися дорослi секрети – це те саме, що дiзнаватися про дорослий свiт. І як у ньому вижити. – Допоможiть, лiкарю! – шепотiла Мерседес. – Ходiть зi мною до нього. Рана на нозi не гоiться. Йому гiршае. – Це все, що я змiг дiстати, – тихо вiдповiв доктор Феррейра i простягнув жiнцi маленький згорточок у коричневому паперi. – Менi шкода. Та взяла згорточок iз таким вiдчаем на обличчi, що Офелiя аж злякалася. Мерседес здавалася такою сильною, нiби здатна захистити ii у цьому домi, повному самоти та привидiв минулого. – Capitаn чекае на вас у кабiнетi, – Мерседес розправила плечi й вiдвернулася. Доктор Феррейра спускався сходами, i кроки його були важкi, нiби обтяженi провиною, що вiн покидае Мерседес у такому вiдчаi. Офелiя заклякла на мiсцi. Таемницi. Вони додають свiтовi темряви, але й будять бажання шукати iстину… Дiвчинка так i стояла перед прочиненими дверима, коли Мерседес повернулася до неi обличчям. Очi жiнки перелякано розширилися, щойно вона помiтила Офелiю, i вона швидко сховала згорточок пiд шаллю. Тiльки тепер ноги нарештi послухалися Офелiю, i вона вiдступила в кiмнату й защепила дверi. Хай би Мерседес просто забула, що ii бачила. – Офелiе! Ходи сюди! – покликала з лiжка мати. Принаймнi вогнище у камiнi хоч якось освiтлювало темну кiмнату, разом iз двома мерехтливими свiчками на камiннiй полицi. Дiвчинка заповзла пiд ковдру й обвила матiр руками. Лишень удвох. Чому цього не вистачило? Але малий братик уже копався у мами в животi. А раптом вiн такий же, як його батько? «Іди собi! – подумала Офелiя. – Залиш нас у спокоi. Ти нам не потрiбен. У неi е я, i я про неi подбаю». – Боже, твоi нiжки… наче крижинки! – зойкнула мати. Вона була така тепла. Навiть гаряча, але лiкаря лихоманка нiби не дуже стривожила. Млин довкола них скрипiв i стогнав. Вiн iх не хотiв. Вiн хотiв назад свого мiрошника. А може, хотiв лишитися з лiсом на самотi, щоб корiння дерев пробилося крiзь його стiни, листя вкрило покрiвлю, i кожен камiнчик та балка знову стали частиною лiсу. – Тобi страшно? – прошепотiла мати. – Трошки, – прошепотiла Офелiя у вiдповiдь. І знову застогнали старi стiни, i зiтхнули десь угорi балки, нiби хтось iх силою вигинае. Дiвчинка притиснулася до матерi – та поцiлувала ii волосся, таке ж смолянисте, як у неi самоi. – Не бiйся, cari?o. Це лише вiтер. Ночi тут зовсiм iнакшi. У мiстi чути машини, трамвай. Тут будинки набагато старiшi. Вони скриплять… Так – ось як скриплять. Цього разу вони дослухалися разом. – Нiби стiни говорять, правда? – мати не обiймала Офелiю так вiдтодi, як дiзналася про вагiтнiсть. – Завтра. Завтра буде тобi сюрприз. – Сюрприз? – Донька пiдвела погляд на мамине блiде обличчя. – Так. Офелii було так безпечно в ii обiймах. Уперше вiдтодi, як… вiдколи? Вiдколи помер батько. Вiдколи мати зустрiла Вовка. – Книжка? – поцiкавилася вона. Батько часто дарував iй книжки. Інодi навiть шив для них обгортки. «Із полотна. Щоб захистити палiтурку, Офелiе, – говорив вiн. – Їх зараз роблять iз такоi дешевоi тканини. Так буде лiпше». Дiвчинцi так сильно його не вистачало. Інодi здавалося, серце обливаеться кров’ю i не загоiться, поки вона знову його не побачить. – Книжка? – тихо розсмiялася мати. – Нi! Не книжка! Щось набагато краще. Офелiя не стала нагадувати, що для неi немае нiчого кращого за книжку. Мама не зрозумiе. Вона не шукала в книжках прихистку i не дозволяла iм перенести себе в iнший свiт. Вона бачила тiльки цей один свiт, i то – думала Офелiя – не завжди. Це була частина маминоi печалi – приземленiсть. Книжки розказали б iй так багато про цей свiт i про далекi краi, про тварин i рослин, про зiрки! Вони стали б вiкнами та дверима, паперовими крилами, що пiдняли б ii у небо. Може, мама просто розучилася лiтати. А може, нiколи й не вмiла. Кармен заплющила очi. Принаймнi у снах вона виходить за межi цього свiту, чи не так? – подумала Офелiя, притискаючись щокою до материних грудей. Так близько, що тiла зливалися в одне, як до моменту ii народження. Дiвчинка чула, як здiймаеться хвилею мамин подих i як тихо стукае серце об ребра – розмiрено, нiби метроном. – Нащо тобi було виходити замiж? – прошепотiла Офелiя. Коли слова зiрвалися з уст, якась ii частина навiть сподiвалася, що мати уже заснула. Але прозвучала вiдповiдь: – Я надто довго була сама, серденько, – сказала вона, дивлячись у стелю вгорi. Побiлка потрiскала i вкрилася павутиною. – Але ж я була з тобою! – заперечила Офелiя. – Ти була не сама. Я завжди була з тобою. Мати не вiдводила погляду вiд стелi i раптом здалася доньцi дуже далекою. – Коли пiдростеш, ти мене зрозумiеш. Менi також було нелегко, коли твiй батько… – вона рiзко втягнула повiтря ротом i поклала долоню на великий живiт. – Знову твiй братик капризуе. Офелiя накрила мамину долоню своею – така гаряча. Так, вона також вiдчувала, як копаеться в материному животi ii брат. І нi, нiкуди вiн не подiнеться, не пiде. Вiн просився у свiт. – Розкажи йому якусь зi своiх казочок! – задихалася мати. – Впевнена, це його заспокоiть. Офелii не хотiлося дiлитися з ним своiми iсторiями, але зрештою вона сiла. Пiд бiлим покривалом мамине тiло скидалося на гору, вкриту снiгом, де ii брат спить у найглибшiй печерi. Дiвчинка поклала голову на горбочок поверх покривала, погладжуючи мiсце, де ii брат рухався глибоко пiд шкiрою матерi. – Брате! – прошепотiла вона. – Братику. Мати ще не вирiшила, як його назвати. Але скоро йому потрiбне буде iм’я, щоб пiдготуватися до цього свiту. – Багато, багато рокiв тому… у сумнiй, далекiй краiнi… – Офелiя шепотiла тихенько, але була певна, що вiн ii чуе. – Була собi величезна гора з чорного кременю… За млином – у темному i тихому, як нiч, лiсi – iстота, яку Офелiя звала Феею, розпустила крильця i полетiла на звук ii голосу. Слова викладалися у стежину з хлiбних крихт, що вела крiзь нiч. – А на вершечку тiеi гори, – продовжувала Офелiя, – кожного свiтанку розквiтала чарiвна троянда. Люди казали: хто ii зiрве, житиме вiчно. Але нiхто не наважувався i близько пiдступитися, бо колючки ii були отруйнi. «О так, таких троянд iснуе багато», – подумала собi Фея, пiдлiтаючи до вiкна, за яким дiвчинка розповiдала свою iсторiю. Істота прошмигнула в кiмнату – крильця трiпотiли тихенько, як голосок Офелii – i побачила iх: дiвчинка i ii матiр ховали одна одну в обiймах вiд темряви навколишньоi ночi. Але темрява всерединi будинку була набагато страшнiша, i дiвчинка знала, що пiдгодовуе цю темряву той чоловiк, який iх сюди привiв. – Люди розказували, як болiсно цi трояндовi колючки можуть уразити, – шепотiла Офелiя ненародженому братиковi. – Попереджали одне одного, що хто полiзе на гору – помре. Їм так легко вiрилося у бiль i в колючки. Страх плекав цю вiру. Але нiхто з них не смiв i сподiватися, що за це троянда обдаруе iх вiчним життям. Вони й надii не мали… не мали надii. І так, троянда в’янула знов i знов, щовечора, i не мала кому передати свiй дар… Фея вмостилася на пiдвiконнi й слухала. Вона була рада, що дiвчинка знае про колючки, бо ж вони з матiр’ю видряпалися на дуже темну гору. І володар цiеi гори – о так, Фея все про нього знала – сидiв унизу в кабiнетi, в кiмнатi за млиновим колесом, i шлiфував кишеньковий годинник свого батька – ще одного батька, який помер на iншiй вiйнi. – Троянду покинули i забули, – сказала Офелiя, тулячись щокою до живота матерi. – На вершинi тоi холодноi, темноi гори. Довiку самотню, повiк-вiкiв. Дiвчинка не знала – але це вона розповiла братовi про його батька. 5. Батьки й сини Вiдаль щовечора чистив батькiв кишеньковий годинник – i то був единий час, коли вiн знiмав рукавички. Кiмната, у якiй капiтан влаштував собi кабiнет, була просто за велетенським млиновим колесом. Його величезнi спицi закривали бiльшiсть задньоi стiни, й iнодi Вiдалевi здавалося, нiби вiн живе всерединi годинника. Чомусь це його навiть заспокоювало. Вiн полiрував срiбну покришку з багатим гравiюванням i протирав пил iз колiщаток так нiжно, нiби торкався живоi iстоти. Часом дорогi для нас речi розповiдають про нас навiть бiльше, нiж те, кого ми любимо. Скло на годиннику трiснуло в руках Вiдалевого батька у мить його смертi, i його син сприйняв це за доказ, що речам не страшна смерть, якщо тримати iх у чистотi й повному порядку. Його батько був героем. Вiдаль вирiс iз цiею думкою. Вiн сотворив себе на цiй вiрi. Справжнiм чоловiком. І майже завжди ця думка викликала у нього спогад про той день, коли вони з батьком поiхали на скелi Вiллануева. Зубчастi скелi над морем, шпичастi каменi внизу – i висота у тридцять з лишком метрiв падiння. Батько лагiдно пiдвiв його до краю, а коли син вiдсахнувся – мiцно схопив за плечi i змусив зазирнути в провалля. – Вiдчуваеш цей страх? – запитав батько. – Нiколи його не забувай. Ось як мае вiдчуватися твоя слабкiсть – коли тобi схочеться забути про службу батькiвщинi або свое мiсце в життi. Коли перед тобою буде смерть або честь. І якщо ти зрадиш свою краiну, свое iм’я чи своiх предкiв – це те ж саме, що ступити звiдси униз. Провалля перед тобою буде невидиме, але не менш реальне. Нiколи цього не забувай, сину мiй… У дверi постукали, i минуле вiдступило перед теперiшнiм. Стукали тихо, i вiдразу стало зрозумiло, хто саме проситься увiйти. Вiдаль насупився. Вiн ненавидiв, коли переривали його вечiрнiй ритуал. – Заходьте, – гукнув вiн, не вiдводячи погляду вiд блискучих нутрощiв годинника. – Capitаn. Доктор Феррейра ступав так само тихо й обережно, як i говорив. Вiн спинився за крок вiд столу. – Як вона? – запитав Вiдаль. Колiщатка кишенькового годинника запустили свiй досконалий ритм, ще раз доводячи, що у добре встановленого порядку не бувае кiнця. Безсмертя потребуе чистоти й порядку. І звiсно, що зовсiм не потребуе серця. Серце так легко збиваеться з ритму, а пiд кiнець i зовсiм затихае, хоч як за ним доглядай. – Дуже слабка, – вiдповiв доктор Феррейра. Тихо i м’яко вiдповiв, звiсно. У цьому була суть лiкаря. М’який одяг, тихий голос, лагiднi очi. Капiтан знав – вiн би зламав його легко, як шию кролика. – Я влаштую iй спокiй i вiдпочинок, – сказав вiн. – Спатиму тут унизу. Так однаково простiше. Вiн уже втомився вiд Кармен. Вiн легко втомлювався вiд усiх жiнок. Тi зазвичай прагнули пiдiбратися надто близько. Вiдаль нi з ким не прагнув такоi близькостi. Там починаеться вразливiсть. Порядок губиться в присутностi любовi. Навiть бажання заморочуе розум, поки його не задовольниш i не забудеш. Жiнки цього не розумiли. – А мiй син? – запитав. Його цiкавила виключно дитина. Без сина чоловiк смертний. Лiкар глянув на нього з подивом. За тими окулярами в срiбнiй оправi його очi завжди дивилися злегка здивовано. Вiн уже розтулив було рота, щоб вiдповiсти у звичнiй м’якiй манерi, коли на порозi з’явилися Гарсес i Серрано. – Capitаn! Вiдаль помахом руки наказав iм зачекати. Вираз страху на iхнiх обличчях як завжди принiс йому насолоду. Вiн навiть на мить забув, яка це жалюгiдна мiсцина, так далеко вiд мiст та поля бою, де пишеться iсторiя. Стояти з гарнiзоном у цьому брудному, набитому партизанами мiсцi… Але вiн зробить так, щоб це було того варте. Вiн сiятиме страх i смерть iз такою точнiстю, що вiдгомiн дiйде аж до генералiв, якi його сюди заслали. Деякi з них воювали з його батьком. – Мiй син! – повторив вiн, гостро як бритва i нетерпляче. – Як вiн? Феррейра так i дивився на капiтана ошелешено. «Чи я ще колись зустрiчав такого чоловiка?» – здаеться, запитували його очi. – Наразi, – вiдповiв вiн, – немае причин турбуватися. Вiдаль потягнувся по цигарку та кашкет. – Дуже добре, – сказав вiн i вiдсунув крiсло. Це означало: геть звiдси. Але лiкар так i стояв перед столом. – Вашiй дружинi не варто було так далеко iхати, Capitаn. Не на такому пiзньому етапi вагiтностi. От дурень. Вiвцям не годиться так розмовляти з вовком. – Ви так вважаете? – З професiйного погляду. Так, Capitаn, я так вважаю. Вiдаль узяв формений кашкет пiд пахву й повiльно обiйшов довкола стола. Вiн височiв над Феррейрою. Нiчого дивного. Лiкар був дрiбним чоловiчком. Із залисинами, нечупарною бородою – вiн скидався на жалюгiдного стариганя. Вiдалевi подобалося гладке пiсля гостроi бритви пiдборiддя. До чоловiкiв на кшталт Феррейри вiн вiдчував хiба зневагу. Хто рятуе життя у свiтi, де головне – вбивати? – Син, – спокiйно зазначив капiтан, – мае народитися там, де перебувае його батько. Дурень. Вiдаль попрямував до дверей, i цигарковий дим потягнувся за ним крiзь ледве освiчену кiмнату. Капiтан не любив свiтло. Йому подобалося бачити власну темряву. Вiн уже був майже бiля дверей, коли Феррейра знову подав свiй дратiвливо лагiдний голос. – Capitаn, а чому ви певнi, що народиться хлопчик? Вiдаль повернувся до нього з посмiшкою, уп’явся в обличчя чорними, мов сажа, очима. Вiн умiв глянути так, нiби вганяе ножа мiж ребра. – Ідiть уже, – велiв. По Феррейрi було видно, що вiн вiдчув того ножа. * * * Черговi солдати затримали двох браконьерiв, якi полювали на кроликiв пiсля комендантськоi години. Вiдаль здивувався, що Гарсес покликав його через таку дрiбницю. Всi офiцери знали, як капiтан ненавидить, коли його турбують о такiй порi. Охлялий серпик мiсяця вже зiйшов на небо, коли вони вийшли з млина. – О восьмiй ми помiтили рух у пiвнiчно-захiдному секторi, – доповiв Гарсес дорогою через подвiр’я. – Звучали пострiли. Сержант Байона обшукав мiсцевiсть i затримав пiдозрюваних. Вiн завжди говорив так, нiби надиктовуе. Бранцi – один старий, другий зовсiм юнак – зблiдли, як помарнiлий мiсяць. Одежа iхня була брудна й подерта лiсовими кущами, очi потьмянiли вiд почуття провини та страху. – Capitаn, – почав молодший, поки Вiдаль iх мовчки роздивлявся, – це мiй батько. – Вiн показав на старшого. – Вiн чесна людина. – Це вже я судитиму. – Хоча Вiдаль i любив страх на чужих обличчях, та однаково дратувався. – І кашкета знiми, офiцер перед тобою. Син стягнув поношеного кашкета. Капiтан знав, чому хлопчина вiдводить очi. Брудний селюк! Вiн був гордий – iз голосу було чути. Але й достатньо розумний, щоб скумекати, наскiльки це не сподобаеться тим, хто його спiймав. – При них знайшли зброю. – Серрано подав Вiдалевi стару гвинтiвку. – З неi стрiляли. – Ми на кроликiв полювали! – хлопець був гордий i не розумiв, iз ким мае справу. – Я давав тобi слово? Старому вiд страху пiдгиналися колiна. Вiн боявся за сина. Один iз солдатiв зiсмикнув наплiчника з його скоцюрблених плечей i передав капiтановi. Той витягнув iзсередини зачитаний на вигляд кишеньковий календар, що його республiканський уряд роздавав усiм фермерам. На заднiй обкладинцi був республiканський прапор. Вiдаль скривився i прочитав гасло. – «Нi бога, нi держави, нi пана». Он як. – Червона пропаганда, Capitаn! – Серрано дивився з гордiстю та полегшенням, що не просто так потурбував свого капiтана через двох брудних селюкiв. Може, цi двое – навiть серед повстанцiв проти генерала Франко, на яких солдати й полюють у цьому проклятому лiсi. – Це не пропаганда! – заперечив син. – Ш-ш-ш. Солдати розпiзнали погрозу в попередженнi Вiдаля, але дурний молодий павич надто прагнув захистити батька. Любов убивае рiзними способами. – Це лишень старий календар, Capitаn! Нi, хлопець не затикався. – Ми просто фермери, – подав голос батько, намагаючись вiдвернути увагу капiтана вiд сина. – Що ще? – Вiдалевi подобалося, коли в нього вимолювали життя. – Я пiшов у лiс полювати на кроликiв. Для моiх двох дочок. Вони похворiли. Капiтан витягнув iз наплiчника пляшку, понюхав. Вода. Щоб насолоджуватися процесом, потрiбен спокiй. Порядок. Навiть у цьому. – Кроликiв… – повторив вiн. – Справдi? Вiн знав, що син ускочить у пастку. О так, Вiдаль знав свое дiло. Генералам не варто було марнувати його таланти в цьому лiсi. Вiн мiг би вершити великi справи. – Capitаn, з усiею повагою, – озвався син, – якщо мiй батько каже, що полював на кроликiв, значить, вiн полював на кроликiв. Гордiсть в очах вiн сховав, опустивши погляд, але вуста його зрадили. Спокiйно. Ось як це робиться. Вiдаль розбив пляшку з водою об лице молодого павича. Тодi всадив гострий край йому в око. І знову. І знову. «Випусти лють, iнакше вона поглине тебе». Скло рiзало та кололо, обертаючи шкiру та плоть на криваве мiсиво. Батько кричав голоснiше за сина, темнi сльози текли його брудними щоками. – Убив! Ти його вбив! Убивця! Вiдаль вистрелив йому в груди. Та й скiльки у сухореброго тих грудей. Кулi швидко знайшли його серце. Двi кулi – прошивши брудний, обiрваний одяг, зламавши крихкi кiстки. Син ще ворушився, притискаючи червонi, залитi власною кров’ю руки до зяючих ран на обличчi. Що за безлад. Вiдаль i його застрелив. Пiд блiдим серпиком мiсяця. Лiс дивився так само тихо, як i його солдати. Капiтан витер рукавички об наплiчник, тодi перевернув його й висипав увесь вмiст на землю. Папери. Ще папери. І два впольованi кролики. Вiдаль iх пiдняв. Дрiбнi та сухi, кiстки i шерсть. Хiба на гуляш вистачить. – Може, наступного разу ви навчитеся краще обшукувати цих падлюк, – сказав вiн Серрано, – перш нiж побiжите по мене. – Так, Capitаn. Як вони всi позаклякали. «Що?» – Вiдаль обвiв iх зухвалим поглядом. Так. У нього крутий норов. Що вони тепер думають, дивлячись на два трупи пiд ногами? Що iхнi батьки i брати також селяни? Що вони також люблять своiх дочок i синiв? Що одного дня вiн так само вчинить iз ними? Можливо. «Ми тут усi вовки, – хотiлося йому сказати. – Вчiться в мене». Обiцянка скульптора Колись давно був собi молодий скульптор на iм’я Сiнтоло. Вiн служив королю пiдземного царства – так глибоко пiд землею, що нi сонячнi променi, нi сяйво мiсяця туди не сягали. Прикрашав королiвський сад вирiзьбленими з рубiнiв квiтами та фонтанами з малахiтiв. Вирiзьбив бюст короля та бюст королеви, настiльки життеподiбнi, що усiм здавалося, варто лишень пiдiйти ближче – розчуеш подих. Їхня едина донька, принцеса Моанна, любила спостерiгати, як вiн працюе, але Сiнтоло нiяк не вдавалося вилiпити ii подобу. – Я не можу так довго всидiти, Сiнтоло, – говорила вона. – Стiльки ще треба зробити i стiльки побачити. А одного дня Моанна зникла. І скульптор згадав, як часто вона розпитувала його про сонце i мiсяць, i чи вiн знае, який вигляд мають дерева, чие корiння обплiтало стелю ii спальнi, в наземному свiтi. Король i королева так тужили, що iхнi зiтхання ширилися по всьому Пiдземному Королiвству, а сльози вкривали рубiновi квiти, наче роса. Фавн, iхнiй радник з усього, що стосувалося пiдземних звiрiв та священних iстот, вислав своiх посланцiв – кажанiв i фей, кроликiв i ворон – повернути Моанну додому. Але всi iхнi пошуки не допомогли. Принцесу шукали вже 330 рокiв, аж якоiсь ночi Фавн завiтав до майстернi Сiнтоло, де скульптор заснув за роботою. Вiн прагнув розрадити Його та Їi Королiвськi Величностi дарунком – вирiзьбивши личко Моанни з прекрасного мiсячного каменю. Але хоч як напружував пам’ять, так i не пригадав рис ii обличчя. – У мене для тебе завдання, Сiнтоло, – повiдомив Фавн, – i невдачi я не дозволю. Я хочу, щоб iз землi Верхнього Королiвства виросли численнi статуi королеви i короля – стiльки, як листя у папоротi. Подужаеш? Сiнтоло не знав, чи подужае, але нiхто не наважувався перечити Фавновi – той був вiдомий своiм норовом та впливом на короля. Тож скульптор узявся до роботи. Рiк по тому з-пiд землi Верхнього Королiвства повстали сотнi кам’яних колон iз сумними обличчями батькiв Моанни та з надiею Фавна, що одного дня загублена принцеса проходитиме повз i згадае, хто вона та звiдки. А втiм, минуло багато рокiв, а про принцесу не було жодноi звiсточки. І надiя зачахла в Пiдземному Королiвствi, як квiтка без дощу. Сiнтоло постарiв, але не мiг витримати думки, що помре, перш нiж його талант поверне його королiвським володарям загублену дитину. Тож вiн попросив аудiенцii з Фавном. Коли скульптор зайшов до нього, Фавн саме годував рiй фей, якi йому служили. Годував iх власними слiзьми, щоб нагадати iм про Моанну, оскiльки феi досить забудькуватi iстоти. – Ваша рогатосте, – промовив скульптор, – чи можна менi знову спробувати своi скромнi здiбностi для пошуку загубленоi принцеси? – І як ти збираешся це зробити? – запитав Фавн, поки феi злизували наступну сльозу з його пазурiв. – Будь ласка, дозвольте менi не вiдповiдати, – попрохав Сiнтоло. – Я ще не знаю, чи моi руки зумiють утiлити те, що задумав розум. Але сподiваюся, попри мою тишу, ви погодитеся менi позувати. Я вирiзьблю вас. – Мене? – здивувався Фавн. Але на обличчi старого скульптора вiн побачив пристрасть, терпiння та найцiннiшу в часи вiдчаю чесноту – надiю. Тож вiн вiдклав усi iншi обов’язки – а iх у Фавна було багато – i терпляче позував скульптору. Для цiеi статуi Сiнтоло вибрав не камiнь. Вiн рiзьбив подобу Фавна з дерева, бо дерево завжди пам’ятае, як було колись живим, як дихало i зростало в обох королiвствах – i над, i пiд землею. Три днi i три ночi Сiнтоло рiзьбив свою статую, а коли сказав Фавновi пiдвестися зi стiльця – слiдом пiдвелася i дерев’яна фiгура. – Накажiть йому знайти ii, ваша рогастосте, – мовив скульптор. – Я обiцяю, що вiн не матиме нi смертi, нi вiдпочинку, доки цього не зробить. Фавн усмiхнувся, бо помiтив ще одну рiдкiсну рису на обличчi старого – вiру. Вiру в свое мистецтво та в його силу. І вперше за багато рокiв Фавн знову дозволив собi надiю. Але у Верхньому Королiвствi багато дорiг, i хоча творiння скульптора обiйшло лiси i пустелi, гори та полонини, а не змогло знайти загублену принцесу й виконати обiцянку свого творця. Сiнтоло був у вiдчаi, а коли Смерть постукала в дверi його майстернi, вiн не вiдмовив iй, а пiшов услiд за нею, сподiваючись звiльнитися вiд своеi невдачi у землях забуття. Смерть Сiнтоло вiдгукнулася в його творiннi рiзким болем. Його дерев’яне тiло, постарiле i знищене вiтром, дощем та довгими дорогами пошуку, заклякло вiд суму. Ноги вiдмовилися йти далi. Двi колони виросли з-помiж чагарникiв при стежцi, якою воно йшло. З цих колон сумно дивилися обличчя королеви та короля, чию доньку воно намарне так довго шукало. Налаштоване здiйснити свое призначення, створiння витягнуло праве око й поклало на лiсову стежку. Тодi задубiлими ногами дочовгало до чагарникiв i обернулося на камiнь поруч iз королем та королевою, яких пiдвело – роззявивши рота в останньому закам’янiлому зiтханнi. Око – довiчний свiдок таланту старого скульптора – пролежало на мокрiй землi незлiченнi ночi та днi. Аж поки одного дня три чорнi автiвки не проiхали лiсовою дорогою. Вони зупинилися пiд старим деревом, i з однiеi з них вийшла дiвчинка. Крокуючи по стежинi, вона наступила на око, вирiзьблене колись Сiнтоло. Пiдняла його й роззирнулася, шукаючи, звiдки воно взялося. Побачила три понищенi часом колони, але не впiзнала iхнiх облич. Надто багато рокiв минуло. Зате вона помiтила, що однiй iз колон бракуе ока. Тож пiдiйшла крiзь чагарники до колони, яка колись була дерев’яним фавном, створеним Сiнтоло. Око зi стежки досконало пасувало до дiри на пiдточеному обличчi, i тоi митi, в залi так глибоко пiд ногами дiвчинки, що тiльки найвищi дерева могли сягнути туди корiнням, Фавн пiдвiв голову. – Нарештi! – прошепотiв вiн. Вiн вiднiс один iз рубiнiв з королiвського саду на могилу Сiнтоло й послав одну зi своiх фей знайти дiвчину. 6. У лабiринт Офелiя прокинулася вiд звуку трiпотiння крилець. Сухий хiтиновий шелест: коротке i сердите шурх-шурх, тодi – щось запурхало в темрявi. Камiн та свiчки вже загасли. Було так холодно. – Мамо, – прошепотiла вона. – Прокинься! Щось рухаеться в кiмнатi. Але мати не прокидалася. Краплi доктора Феррейри затягнули ii у сон глибокий, мовби колодязь, й Офелiя сiла, здригнулася вiд холоду, хоча поверх нiчноi сорочки мала вовняний светр – i прислухалася… Ось! А зараз просто над головою! Дiвчинка вiдкинула ковдру, хотiла встати, щоб увiмкнути свiтло, але тут же вiдсмикнула ногу – щось черкнуло ii гомiлку. А потiм вона побачила. Фея-комашка сидiла на узнiжжi лiжка, тремтiла щупиками, махала довгастими переднiми лапками i стрекотiла мовою, яка – Офелiя була певна – походила просто з ii книжок. Дiвчинка затамувала подих: крилата iстота поповзла узнiжжям униз, скочила на ковдру й рушила до Офелii на твердих лапках, долаючи величезне вовняне поле. Аж коли вона спинилася недалечко, Офелiя з подивом зауважила, що вже не боiться. Так, стало зовсiм не страшно! Було лиш радiсно, нiби давня подруга знайшла ii у цiй темнiй, холоднiй кiмнатi. – Привiт! – прошепотiла Офелiя. – Ти за мною прослiдкувала? Щупики здригнулися, гостя заклацала своею дивною мовою, i цей звук нагадав дiвчинцi батькову швейну машинку – як голка м’яко стукалася об гудзик, коли вiн шив нову сукню для ii лялечки. – Ти – Фея, чи не так? Гостя, здавалося, не була певна. – Зачекай! – Офелiя взяла книжку казок iз тумбочки i прогорнула до сторiнки з чорним силуетом-витинанкою, яку так часто розглядала. – Ось! – вона показала гостi сторiнку. – Бачиш? Оце – Фея. «Ну. Якщо дiвчинка так вважае». Гостя вирiшила пiдiграти. Звелася на заднi лапки, повернулася до дiвчинки спиною, скинула щупики i вподобила сухорляве, довгасте тiло до маленькоi жiнки на картинцi. В процесi перетворення злегка помiняла форму крилець, щоб тi стали схожими на листочки. Тодi пiдняла вже людськi долоньки i, погладивши гострi вуха новими пальчиками, ще раз порiвняла свою нову форму iз зображенням. Так. Успiшна метаморфоза. Може, тепер ця форма стане ii улюбленою, хоча яких тiльки форм вона вже набувала за свое безсмертне життя. Мiнливiсть була для неi природною. То була частина ii магii та улюблена гра. Але зараз час виконати завдання, з яким ii послали на млин. Вона пiдлетiла до дiвчинки на нових крильцях i завзято ii покликала. «Ходи зi мною!» – закликала вона так само нагально, як iй наказував пан. А вiн був не надто терплячий. – Ти кличеш мене з собою? Надвiр? Куди? Стiльки запитань. Люди люблять ставити запитання, та зазвичай не дуже шукають вiдповiдей. Фея пiдлетiла до дверей. Крильця-листочки служили вiрно, але вона ще не вирiшила щодо цього тiла. Комашине тiло було швидше i легше. Байдуже. Пан чекае. Офелiя не вiдчувала страху – нi як взувалася, нi як вийшла з будинку вслiд за Феею. Здавалося, вона вже колись отак ходила за Феями. Та й хiба можна не вiрити Феi, навiть якщо та приходить посеред ночi? Мабуть, усi завжди вiрять. Коли Фея веде, потрiбно йти. Так писало в книжках, а хiба казки не правдивiшi, нiж те, що дорослi видають за реальнiсть? Дорослi вiдмовляються говорити, лише книжки говорять iз тобою про все – про Життя. Смерть. Добро i Зло. І решту дiйсно важливих у життi речей. Дiвчинка не здивувалася, коли з темряви перед нею постала кам’яна арка. Фея пролетiла пiд аркою. Мерседес не було поруч, i нiхто не спинив Офелiю – не цього разу. Старовиннi кам’янi стiни лабiринту здiймалися лiворуч та праворуч. І водили, водили ii безкiнечними колами. Щоразу, коли дiвчинка завмирала на поворотi, Фея пiдганяла ii. «За мною! За мною!» – Офелiя була певна, що саме це вона цвiркотiла, пурхаючи то високо над головою, то десь iзбоку. Скiльки вона вже йшла? Офелiя не знала. Високо вгорi над старовинними стiнами простягалося нiчне небо. Росистий мох вистелював звивистi коридори, i взуття наскрiзь промокло. Все було, наче увi снi – а ввi снi не бувае часу. Аж ураз стiни розiйшлися, i дiвчинка ступила на широкий внутрiшнiй дворик у серцi лабiринту. У центрi дворика, прямо посеред землi, розчахався глибокий кам’яний колодязь зi сходами, що вели вниз. Офелii не видно було, скiльки там сходинок – здавалося, без кiнця. Унизу iх ковтала темрява. З колодязноi ями вiйнуло вологою, i дiвчинка знову вiдчула укол страху, але i потяг до пригод. Фея застрекотiла i спурхнула вниз – Офелiя ступила на сходи слiдом. Спускалася дедалi глибше i глибше пiд землю услiд за Феею. Сходи вели аж до дна колодязя, тiльки там не було води, лише вирiзьблений монолiт, подiбний до тих, якi вона бачила в лiсi. Нiби такий же древнiй, але вищий, оточений кам’яними каналами, глибоко врiзаними в пiдлогу. Цi рiвчаки також складалися в лабiринт – копiю того, що нагорi. У тiнях за монолiтом почувся шурхiт, нiби ворушиться щось велике, i оттепер Офелiя сильно злякалася. Але Фея i далi пiдганяла ii вперед. Нарештi, дiвчинка зiйшла з останньоi сходинки i ступила на дно колодязя. – Агов? – покликала Офелiя. – Тут хтось е? Десь нiби шумiла вода й гудiло вiдлуння ii власних крокiв. – Луна! – гукнула вона, поки Фея кружляла довкола колони. – Вiд-луу-нняаааа! Щоб вiдiгнати тишу. Фея сiла на стовбур засохлого дерева. Принаймнi спершу Офелiя так подумала. Але щойно крилата iстота торкнулася долоньками вузлуватоi поверхнi, воно здригнулося, i те, що здалося дiвчинцi старим покрученим стовбуром – потягнулося, випрямилося i розвернулося до неi обличчям. Хай що це було, воно було велетенське – i мало гiгантськi закрученi роги на здоровеннiй головi. Офелiя ще в життi не бачила подiбного обличчя. Котячi очi пильно ii розглядали. Цапина борода ховала пiдборiддя, а на щоках та на лобi випиналися такi самi символи, як рiзьблення на колонi. Плетиво з моху та сухих лоз припинало його до стiни, i коли воно нарештi вирвалося з цих пут, Офелiя помiтила, що тiло у нього напiвлюдське, а напiвцапине. Комахи та грудки землi сипалися з його неповороткого тiла, i костi його так скрипiли вiд кожного руху, нiби воно занадто довго простояло в цих тiнях. – Ах! Це ви! – вигукнув вiн. Так, Офелiя була певна, що це саме «вiн». – Ви повернулися! Істота незрабно ступила до Офелii, розставивши блiдi, пазуристi пальцi, подiбнi на корiння. Перед нею i справдi був велетень – набагато вищий за людину, з копитами на ногах, що нагадували цаповi заднi лапи. Його очi за формою були, як у кота, але блакитнi-блакитнi, нiби вкраденi клаптi неба, з майже невидимими зiницями. А шкiра нагадувала потрiскану, зарослу кору, нiби вiн сидiв тут столiттями i чекав… Фея гордо стрекотала. Вона привела дiвчинку, як наказав iй пан. – Дивiться! Ану погляньте, кого привела ваша сестра! – промуркотiв вiн i розпустив дерев’яну торбину, що висiла у нього на грудях через плече. Звiдти вилетiли двi Феi, прибравши такоi ж форми, яку iхня сестра скопiювала зi сторiнок книжки. Їхнiй рогатий пан розсмiявся вiд захвату, коли вони запурхали довкруж Офелii – вона ж тiльки мiцнiше стискала у пальцях светр, накинутий на нiчну сорочку. На днi колодязя було холодно й вогко. Не дивно, що пан Фей так закляк. Хоча, може, вiн просто старий. Здавалося, що старий. Древнiй. – Мене звуть Офелiя, – назвалася дiвчинка якомога смiливiшим голосом, нiби ii зовсiм не лякають його роги та дивнi блакитнi очi. – А вас? – Мене? – перепитала iстота, показавши на свое висохле тiло. – Ха! Вiн махнув рукою, нiби iм’я – то найменша в свiтi дрiбничка. – Хтось називае мене Паном. Але в мене було стiльки iмен! – вiн посунув уперед закостенiлими ногами. – Старих iмен, вимовити якi пiд силу хiба деревам та вiтру… І вiн зник за монолiтом, але голос його – хрипкий, заворожливий – долинав i звiдти. – Я – гора, я – лiс i земля. Я… арргх… – вiн заблеяв, як цап, i знову з’явився перед очима. Зараз вiн здавався Офелii водночас старим i юним. – Я… – затрусив вiн руками i закричав, як старий баран, – Фавн! І я завжди був, е i назавжди лишуся вашим смиренним слугою, ваша високосте. Офелii вiдiбрало мову, коли той iз важким скрипом опустив увiнчану рогами голову i схилився перед нею у глибокому поклонi. «Ваша високосте?» О нi. Вiн сплутав ii з кимось! Звiсно. І як вона ранiше не здогадалася? Чого б то Феi по неi приходити? Вона лишень донька кравця. – Нi! – нарештi спромоглася сказати вона й позадкувала. – Нi, я… Фавн пiдвiв голову i виструнчив зашкарублу спину. – Ви – принцеса Моанна. – Нi, нi! – запротестувала Офелiя. – Я… – Донька короля Пiдземного свiту, – обiрвав ii Фавн. Про що це вiн? Його слова злякали дiвчинку бiльше, нiж темна нiч чи це незнайоме мiсце далеко вiд теплого маминого лiжка. Хоч як ми прагнемо дива, але справжня магiя – страшна рiч. – Нi! Нi! – знову заперечила вона. – Мене звуть Офелiя. Моя мама – швачка, а тато був кравцем. Повiрте менi. Офелiя вiдчувала Фавнове нетерпiння, коли вiн твердо похитав рогатою головою, але помiтила й смiшок на його вiзерунчастому обличчi. – Нiсенiтницi, ваша високосте. Ви, – вiн указав на неi пазуристим пальцем, – народилися не з людськоi утроби. Вас породив мiсяць. Феi енергiйно закивали на згоду. Мiсячний промiнь спустився на дно колодязя, нiби на пiдтвердження його слiв, та осяяв крильця Фей срiблом. – Гляньте на свое лiве плече, – порадив Фавн. – І побачите родимку, що доведе мою правду. Офелiя зиркнула на свое лiве плече, але не наважилася задирати рукав. Вона не знала, чого боiться бiльше: що Фавн говорить правду, чи що вiн бреше. «Принцеса!» – За наказом вашого iстинного батька ми вiдчиняли портали по всьому свiту, щоб ви могли повернутися. Це – останнiй. – Фавн показав на залу, посеред якоi вони стояли. – Але перш нiж вам буде дозволено вернутися в його королiвство, потрiбно переконатися, що ваша сутнiсть вцiлiла i ви не стали смертною. Щоб довести це… – Вiн знову потягнувся в торбу, – до наступноi повнi вам треба виконати три завдання. Вiн витягнув iз торби книгу, таку велику, що вона й не мала б туди помiститися. Обкладинка була з коричневоi шкiри. – Це – «Книга Перехресть», – прорiк Фавн i передав важку книгу Офелii. Рельефнi вiзерунки на його чолi рябiли, наче поверхня води пiсля дотику вiтерцю. – Розгортайте ii тiльки на самотi… Далi вiн дав iй малий мiшечок. Офелiя струсонула його в долонi, i там щось заторохкотiло всерединi. Фавн так i не пояснив, що з цим потрiбно зробити, просто дивився на неi своiми блакитними очима. – Ця книга покаже ваше майбутне, – сказав вiн i вiдступив назад у тiнi. – І що потрiбно зробити. Книга була настiльки велика, що ледве вмiщалася Офелii в руках, а коли вона нарештi спромоглася ii розгорнути, узагалi ледве втримала. Сторiнки перед нею були порожнi. – Там нiчого немае! – скрикнула вона. Але коли пiдвела голову, нi Фавна, нi Фей тут уже не було. Тiльки нiчне небо над головою та зображення лабiринту пiд ногами. 7. Зуби-леза Вiдалева бритва – то була дивовижна рiч. Сяюче лезо, гострiше за вовчi зуби. Рукiв’я зi слоновоi кiстки, нiмецька сталь. Вiн узяв ii з розбитоi вiтрини однiеi iз розграбованих барселонських крамничок. То була престижна крамниця джентльменських товарiв: дорожнi набори, цирульнi набори, курильнi трубки, ручки та черепашачi гребiнцi. Але для Вiдаля ця бритва нiколи не була лише цирульним приладдям. То був iнструмент, що дозволяе чоловiковi рiзати i кусати. Ця бритва була його кiгтями – його зубами. Люди – такi вразливi iстоти: нi шерстi, нi луски поверх м’якоi плотi. Тож Вiдаль докладно дбав, аби щоранку робити з себе небезпечного звiра. Коли бритва проходилася по щоках та пiдборiддю, ii гострота передавалася йому самому. Взагалi, капiтановi подобалося уявляти, як бритва перетворюе його серце на метал, дотик за дотиком. Подобалося дивитися, як лезо наводить на його обличчi порядок та блиск, якого так бракувало цьому краевi, куди його вiдправлено у вигнання. Вiн не спочине, поки цей брудний лiс не очиститься – як гладеньке обличчя, котре вiн щоранку бачив у дзеркалi, щойно бритва закiнчувала свою роботу. Порядок. Сила. І гарний металевий блиск. Так, ось що вiн принесе у це мiсце. Лезо однаково добре справляеться i з деревами, i з людьми. Пiсля обличчя, звiсно, наставала черга чобiт. Вiн так ретельно iх натирав, що шкiра iскрила пiд вранiшнiм сонцем. Лискуче-чорнi, вони шепотiли «Смерть!», i поки Вiдаль затягувався димом першоi цигарки, то уявляв, як приемно з мелодiею його платiвки переплiталися б звуки маршу чобiт. Капiтан слухав грайливу музику – на противагу до серйозного порядку бритви та чобiт. Це видавало, що жорстокiсть i смерть для нього – це такий танець. Вiдаль саме закiнчував натирати чоботи, коли Мерседес зайшла з кавою та хлiбом. Вона не могла не зауважити двох дрiбних кроликiв на столi поруч iз кишеньковим годинником, якого усiм заборонено було торкатися. На кухнi служницi цiлий ранок плiткували про iсторiю з браконьерами, якi хотiли прогодувати сiм’ю, i про те, що з ними зробив Вiдаль. Із тим батьком та його сином. Мерседес поставила металеве горня з кавою на стiл мiж кроликами. Стiльки жорстокостi. Вона ii тут надивилася. Інодi жiнцi здавалося, що цiею жорстокiстю, як плiснявою, заросло i ii серце. – Мерседес, – кожне звертання капiтана звучало як погроза, хоч вiн зазвичай i говорив до неi тихо й м’яко, як кiт, у якого пазурi до пори ховаються пiд оксамитовими пучками. – Приготуй цих кроликiв сьогоднi на вечерю. Вона пiдняла iх i роздивилася худi тiльця. – Замолодi для цiлоi вечерi. «Де цi хворi дiвчатка, яких мали прогодувати цi кролики?» – подумала вона. На подвiр’i один iз солдатiв перекривляв, як старий благав за синове життя. І смiявся, розказуючи, як Вiдаль убив iх обох. Чи вони народилися такi жорстокi, всi цi солдати, що рiжуть, палять та вбивають? Колись вони також були дiтьми, як Офелiя. Мерседес боялася за неi. Дiвчинка надто невинна для цього мiсця, а ii матерi не вистачить сили ii захистити. Кармен була з тих жiнок, що шукають сили в чоловiках, замiсть черпати ii у власному серцi. – Що ж, – вирiшив Вiдаль, – тодi хай буде горня пiдливи та м’ясо iз заднiх лап. – Так, se?or, – Мерседес змусила себе дивитися йому прямо у вiчi. Не опустила погляд, коли вiн пiдвiвся з крiсла, хоч i боялася, що вiн помiтить ненависть у ii очах. Але якщо вона вiдведе погляд, капiтан припустить страх i провину – а це значно небезпечнiше. Провина викличе його пiдозру, а страх розбудить його жагу. – Каву пересмажили трохи, – йому подобалося стояти майже впритул. – Спробуй сама. Мерседес пiдняла чорне металеве горня лiвою рукою – у правiй вона тримала кроликiв. Убитий молодняк. «Ти скоро закiнчиш, як i вони, Мерседес, – шепотiло ii серце. – Якщо не зупинишся». Вiдаль уважно спостерiгав. – Перевiряй такi речi, Мерседес. Ти ж економка. Вiн поклав долоню – таку гладку i таку чисту – iй на плече. Вона пожалiла, що сукня така тонка, коли чоловiк повiльно повiв пальцями вниз, по ii руцi. Тканина була вже така стара i запрана, що Мерседес вiдчувала його пальцi немовби прямо на шкiрi. – Як забажаете, se?or. Вiдаль був дуже ласий до жiнок, хоча всi вони знали, як вiн iх зневажае. Мерседес подумала – невже матiр Офелii не помiтила зневаги в його очах, коли вiн тримав ii в обiймах? Чоловiк не зупинив ii, коли вона вийшла з кiмнати, але Мерседес вiдчувала його погляд помiж лопатками, наче кiнчик ножа. Вона вiднесла кроликiв на кухню та переказала кухарцi Марiанi, що капiтан поскаржився на ii каву. – Розцяцьканий шмаркач! – вiдрiзала та. Решта служниць розсмiялися. Роза, Емiлiя, Валерiя… бiльшiсть iз них не мали причин боятися капiтана, бо рiдко бачили його особисто. Не хотiли бачити, що виробляють капiтан i його солдати. Хотiлося б i Мерседес такоi ж слiпоти. Втiм, може, старшi жiнки надивилися уже всього до байдужостi. – Треба на вечерю ще курча та яловичину. Мерседес налила два вiдра гарячоi води – одна зi служниць нагрiла. Мати Офелii просила воду для ванни. – Ще курча та яловичину? А де ж iх узяти? – не вгавала кухарка. Марiана була з ближнього села, в неi двое синiв були у вiйську. «Чоловiки хочуть вiйни, – любила повторювати вона. – Така iхня природа». І iм байдуже, за що воювати. А що тодi залишаеться жiнкам? – Вiн усiх запросив, – сказала Мерседес. – Священника, генерала, лiкаря, мера з дружиною… i iх треба нагодувати. – А iдять вони всi бiльше, нiж стадо голодних свиней! – кухарка гукнула iй услiд, коли Мерседес понесла вiдра до сходiв. Служницi смiялися, витираючи кролячу кров зi столу. Вони не хотiли знати. 8. Принцеса Офелiя не розповiла матерi нi про лабiринт, нi про Фавна. Поки по неi не прийшла Фея, дiвчинцi здавалося, що вони з матiр’ю такi близькi. Але Фавновi слова лунали iй у головi, коли вона заповзла назад у тепле лiжко, й Офелiя лежала у темрявi, дивилася на материне лице i думала, чи справдi вона не ii дочка. «Пiвмiсяць. Мама». Їй стало так соромно, коли блiде ранкове свiтло пробилося крiзь запорошенi вiкна в кiмнату i мати всмiхнулася iй i поцiлувала чоло, нiби цiлунком прагнула вигнати цi думки. «Не зрадь ii! – наказала собi Офелiя, коли Мерседес зi ще одною служницею наповнили купiль в прилеглiй ваннiй кiмнатi. – Вона така самотня! Така ж, як я…» Купiль була як iз найбагатшого дому великого мiста. Та сама вiйна, що вбила ii батька, зруйнувала багато таких будинкiв, й Офелiя часто гралася на руiнах iз друзями. Вони уявляли себе привидами дiтей, якi колись мешкали в покинутих зараз кiмнатах. – Це не для мене ванна, Офелiе. А для тебе! Вставай! Мати всмiхнулася iй, але дiвчинка знала, що ця усмiшка належиться Вовковi. Кармен хотiла, щоб донька була чиста i причепурена для капiтана – розчесане волосся, блискучi черевички. Очi матерi туманилися, а блiдi щоки рожевiли, коли той був поруч, хоча Вовк майже нiколи не звертав на неi уваги. Офелii хотiлося розказати Мерседес про Фавна – може, тому, що вона застерiгала ii вiд лабiринту. А може, бо у Мерседес також були таемницi. В ii очах Офелiя знаходила розумiння свiту, якого не бачила в маминих. – Офелiе! Мати цього ранку в бiлiй сукнi скидалася на наречену. Слухняно сидiла в iнвалiдному вiзку, нiби Вовк украв ii ноги. Вiн ii покалiчив. Вона ранiше й на кухнi готувала пританцьовуючи. Батько Офелii це так любив. А донька вмощувалася йому на колiнах, i вони разом нею милувалися. – У твого батька сьогоднi звана вечеря. Дивися, що я для тебе приготувала! Сукня в маминих руках була зелена, як лiс. – Тобi подобаеться? – вона погладила шовковисту тканину. – Я багато вiддала б за таку сукню в твоему вiцi! До неi я ще дошила бiлий фартушок. А поглянь, якi черевички! Черевички були чорнi й блискучi, як солдатськi чоботи. Вони не пасували до цього лiсу – як i сукня, хоч яка зелена. – Тобi подобаються? Мати дивилася широкими вiд запалу очима. Наче дiвчинка, яку насварили, i тепер iй дуже хочеться прислужитися. Офелii було ii шкода i соромно за неi водночас. – Так, Mamа[5 - Матусю (iсп.).], – пробурмотiла вона. – Так, вони дуже гарнi. Маминi очi стали тривожнi. «Допоможи менi, – благали вони. – Поможи менi догодити йому». В Офелii похолодiли ноги. Нiби вона знову в лабiринтi, i тiнi його стiн криють темрявою ii серце. – Іди, – мати опустила важкi вiд розчарування повiки. – Іди у ванну, поки вода не охолола. Стiльки стiбкiв… Кармен стiльки годин витратила на цю сукню, що не хотiла бачити правду в доньчиних очах: вона пошила цю сукню не для Офелii, а для чоловiка, якого своiй дитинi наказала кликати «батьком», хоча це звання належало iншому, вже мертвому. Усi ми розповiдаемо собi власнi казки. «У цiй сукнi вiн полюбить мою донечку», – цю казку розповiдала собi Кармен Кардосо, хоча серцем чула, що Вiдаля цiкавить тiльки його ненароджена ще дитина. Страшний грiх – зрадити власне дитя заради нового кохання, i пальцi Кармен тремтiли, коли вона розщiпала на сукнi гудзики. З усмiхом на обличчi, вдаючи, нiби життя i кохання – такi, як iй хочеться. * * * Ванна кiмната повнилася бiлою парою, теплою i вологою – Офелiя вiдчула ii на шкiрi, щойно зачинила за собою дверi. Сама купiль скидалася на бiлий порцеляновий човен, готовий вiдчалювати на мiсяць, але гаряча вода не була причиною, чому Офелii хотiлося побути самiй. Вона сховала Фавнову книжку з мiшечком у ваннiй за батареею вчора вночi, щоб мати iх не знайшла. Це була ii таемниця. Поза тим, що мама не любила книжки, Офелiя ще боялася, щоб Фавновi подарунки не втратили магiю вiд чужого погляду або дотику. Книга була важезна – дiвчинка сiла на краечок купелi, i то ледь втримала фолiант на колiнах. Шкiряна обгортка на дотик була, як зашкарубла дерев’яна кора, а сторiнки лишалися порожнiми, але звiдкись Офелiя знала – це ненадовго. Все насправдi важливе ховаеться вiд очей. Вона була ще достатньо юна, щоб це розумiти. І справдi, одна з порожнiх сторiнок засочилася коричневим та свiтло-зеленим чорнилом, варто було Офелii торкнутися ii. На правiй сторiнцi з’явилося зображення ропухи, тодi руки, тодi лабiринту. Квiти вкрили краi сторiнки, а по центру намалювалося дерево – старе та покорчене. Двi голi гiлки закрутилися вниз, як роги, а стовбур трiснув надвое i струхлявiв. Всерединi у дуплi на колiнах стояла дiвчинка й дивилася на Офелiю. Босонога, але в зеленiй сукнi та в бiлому фартушковi – просто як тi, що Офелii дала мати. Щойно вся права сторiнка заповнилася iлюстрацiями, на лiвiй почали проступати коричневi лiтери, виведенi таким старомодним шрифтом, нiби невидимий iлюстратор писав iх пензлем iз хвоста куницi. Лiтери були такi гарнi, що якусь мить Офелiя ними просто милувалася, а тiльки потiм почала читати: Колись давно, коли ще лiси були молодими, вони були домом для створiнь, сповнених магii та чудес… – Офелiе! – мати постукала в дверi. – Швидше! Хочу подивитися, як на тобi сидить сукня. Я хочу, щоб ти була гарною. Для капiтана. Зрада… Офелiя встала перед дзеркалом. Скло запрiло вiд пари i затуманилося. Дiвчинка спустила халат iз лiвого плеча. – Ти будеш як принцеса! – гукнула мати з тамтого боку дверей. Офелiя розглядала свое вiдображення. Ось воно: серпик мiсяця i три зiрки навколо – чiтко, нiби хтось намалював iй на шкiрi тiею ж сепiею, якою покрилися книжковi сторiнки. Фавн сказав правду. – Принцеса, – прошепотiла Офелiя. Глянула на свое вiдображення. І всмiхнулася. 9. Лiки та молоко Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65301992&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Виноски 1 Чудовиська з iспанського (кантабрiйського) фольклору. – Тут i далi прим. ред. 2 Капiтан (iсп.). 3 Сеньйоре (iсп.). 4 Серденько (iсп.). 5 Матусю (iсп.).