Восьма жертва Дарина Гнатко Загадковi та моторошнi подii порушують спокiй маетку Смотрицьких. Одна за одною гинуть молодi крiпачки. Селом ширяться рiзнi чутки. Кажуть, то справа рук католицьких ченцiв, котрих привезла з собою до маетку полячка Владислава Пашинська. Це золотоволоса вiдьма, що закликала зло. Тим часом графиня Смотрицька палко закохуеться в сусiда, Олексiя Забродiна, але його серце належить графськiй крiпачцi Яринi. Графиня ладна на все, аби здобути кохання помiщика i позбутися зеленоокоi дiвчини, що стала мiж ними. Маеток ось-ось здригнеться вiд звiстки про восьму жертву. І нею може стати будь-хто. Дарина Гнатко Восьма жертва Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва © Іргiзова Ю. Г., 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 * * * Ухнувши, десь у лiску озвалася сова. Здригнувшись, Солоха Раденчиха спiткнулась об корiнь котроiсь деревини й неголосно вилаялася. Високо в небi мiсяць, що наближався до повнi, пiдморгнув, наче насмiхаючись iз Солохи, iз мандрiв ii оцих нiчним лiском, – i вiдразу ж сховався за пухнастим вкривалом хмари, що набiглася була на нього, мов то був вiн засоромився чи перестрашився недоброго погляду темного ока Солохи, котра спочатку була позиркнула на небо, потiм же на стежину, яка сховалася в темряву пiсля заходу мiсяця за хмару, й бовкнула невдоволено: – Хай тобi трясця… Поморщившись, молодиця зiтхнула й повiльно рушила далi стежиною. Коли б не любощi пристраснi з офiцером москалiвського полку солдатiв, що квартирувався в Градизьку, то зроду б не загоновили Солоху в цi мандри темним лiском. Та тiльки ж була поглянула в очi тi клятi свiтло-блакитнi, кацапськi – й геть пропалася була, впалася в обiйми гарячi та пристраснi, така вже раденька з того, що Миколи майже мiсяць немае вдома – перебував iз паном у Львовi. Чи не кожного вечора завалювався високий та ставний капiтан до невеличкоi хатини Миколи Раденка, що стоялася окремо вiд великоi хати батькiвськоi, й Солоха – пишна, вродлива молодиця зi швидким поглядом темних очей та товстою косою темного волосся – вже чекалася на нього у свiтлицi й годувала смачно та турботливо домашнiм борщем, варениками та пирiжками. Й сидiла поряд, милуючись тим, як Антон той Петрович пожадiбно, майже не пережовуючи, заштовхував у себе смачнi наiдки… Потiм цiлував ii вустами, вiд котрих чувся дух цибулi й часнику, й чутливу жiночу шкiру лоскотали вуса його свiтло-золотавi, в котрих ховалися рудi волосинки. І Солоха млiлася та танула в обiймах того кацапа вусатого та ласого до чужих борщiв i дружин, й покладалася разом з ним у постiль, котру подiлювала з Миколою своiм, й до ранку пiрналася в безодню пристрастi. А потiм капiтан зникнувся з Градизька. Й Солоха зрозумiла, що мае пiд серцем вiд кацапа. Мала ж iти за лiсок, де пiд Пивихою стояла хатина баби Стежихи, – про бабу ж ту гомонiли, що вiдьмуе вона ледь не вiд народження свого, замiж не виходила, хоча за молодих рокiв личко мала досить-таки привабливе, та однаково життя свое прожилася з матiр’ю у хатинi пiд горою – про стару ii теж гомонiли, що вiдьмувала вона. Та що б не казали там про Стежиху, а дiвки нерозумнi та молодицi необачливi часто-таки топтали стежину до Стежихи, аби позбутися небажаного плоду грiховних та потаемних любощiв. Ходили й з Градизька, й з декiлькох сiл, що належали пану графу Ростиславу Смотрицькому. Лаяли Стежиху, плiткували про неi, навiть i проклинали – а все одно ж мандрували отримати того зiлля, котре позбавлювало вiд небажаних дiток. Й Солоха теж попленталася… З Миколою Раденком прожила вона в шлюбi вiнчанiм уже майже десять лiт, а дiточок так i не дочекалася вiд нього. Микола все звинувачував Солоху, дорiкав дружинi вiдсутнiстю нащадкiв, кликав образливо яловою – а до дiтонародження сам не був спроможним. Солоха ж про то благорозумливо змовчувала. Через рiк пiсля весiлля було iй трапилося впастися в любощi з братом молодшим Миколи Василем, i понесла вiд того майже вiдразу ж. І народила б була, пiднесла б чоловiку власного його небожа чи то небогу – так вiдсутнiм вiн був у маетку в той час, мала позбавитися дитяти, котре могло вдатися схожим на чоловiка – мов викапанi були з Василем. А не судилося. Микола ж геть ревнивий у неi – коли що запiдозрюе, то вже до смертi заб’е. Мiг за погляд, кинутий на iншого чоловiка, збити до напiвпритомностi. А частувалася вона чоловiковими кулаками частенько-таки – Солоха молодиця була видна, чоловiкам дуже до вподоби, та й сама ласою до ласки чоловiчоi – Миколу свого не кохала, то й битою була значно й часто. Але в любощi впадалася рiдко – Микола при панськiм дворi ходив за кiньми, виiздив з паном старим лиш декiлька разiв за цi десять рокiв i стерiг ii, мов вiвчарка стадо… Просуваючись темною стежиною та замислившись, Солоха раптом зачула, як десь у лiску попереду неi наче щось заворушилося, зашурхотiло, й зупинилася, перестрашившись. Звiсно, то могла бути котрась нiчна тваринка, могла бути польова миша, яких безлiч, та Солоха чомусь подумала про найстрашнiше – лисицю або навiть i вовка. Коваль дядько Мирослав казав, що вiдав вовкiв не раз… Придивившись, нажахана Солоха у темрявi навiть зеленуватий полиск вовчих очей спромоглася роздивитися… й закляклася посеред темноi стежини, невсила зробити хоча б один крок уперед… – Та була б узяла трясця того рудого москаля за оцi страхи моi! Першого разу, коли ходилася до Стежихи позбуватися дитяти Василя, – не натерпiлася собi страхiв таких, як оце в нiч сьогоднiшню. Й що ж воно таке трапилося – чи з роками заробилася геть такою лякливою, чи вже хтозна. Пiдганяла саму себе, мов вперту вiслицю. – Та йди, йди вже додому, дурна бабо! Але шурхiт попереду страшив до гикавки. Хвилин зо десять простоявши на стежинi й дослухаючись того незрозумiлого шурхотiння, Солоха, вiд душi вилаявши себе, нарештi вирiшила рухатися вперед. Скiльки його не стiй, а повертатися таки додому ж мала – Микола чатував у панських стайнях бiля улюбленоi лошицi пана, котра мала в цю нiч вперше ожеребитися лошам, i ще влаштуе дружинi, коли повернеться ранiш, справжне пекло. Згадка про мiцнi кулачища мов бракуючоi смiливостi додала Солосi, й вона знову припустила стежиною, й, певне, що бадьоро бiглася б вона до самого свого дворища, коли б не кроки тихi, що раптом зачулися попереду. Солоха зупинилася рiзко, перестрашившись так, що й на ногах не втрималася, впалася, боляче забивши колiна й ледь не засичавши вiд болю, та вчасно заткнула рота самiй собi й сторожко вирячилася в темряву попереду себе, котру почав посрiблювати мiсяць, який намислив-таки визирнути з-за хмар. Те, що попереду рухалася людина, а не вовчисько, полегшення Солосi геть не додало, якась мить знадобилася iй, аби додибати того, що постать та темна i висока рухаеться саме до неi… Чомусь подумала, що може й розгледiти, хто ж саме то мандруеться поночi, та страх усе ж переважив допитливiсть й Раденчиха позадкувала – як i була, рачки. А потiм, неочiкувано швидко для свого досить огрядного тiла, чкурнула геть у дикi порiчки. Забилася в тi кущi й навiть дихнути остерiгалася, коли кроки невiдомого того наблизилися й вiн пройшов зовсiм поряд iз тим мiсцем, де зачаiлася молодиця… Й як не кортiлося Солосi позиркнути, хто ж то таки був, та все ж i носа не виткнула, а так i просидiла, поки кроки не стишилися на стежинi, й ще потiм не визиралася з декiлька хвилин iз тих хащiв. Сидiла й, мов той щур, чутливо дослухувалася до кожного поруху нiчного лiску, але видавалося, наче вона одна й полишилася у всiм цiм темнiм свiтi – така вже тиша пронизлива запанувалася довкола, що навiть i вiтер не шарудiвся листовинням. За декiлька хвилин Солоха все ж таки наважилася звестись на рiвнi ноги. Тiло затеклося й уперто вiдмовлялося розгинатись, i вона вже було закректалася вiд старання, як стара баба Оляна, мати свекра, та вчасно отямилася й затисла собi рота долонею, завмерши й дослухаючись тоi тишi, що обгортала ii довкола, та нiяк не заспокоювала, а навпаки – оселяла до серця страх i тривогу, й робилося так лячно… Та мала ж рухатися – згадка про сильнi кулаки чоловiка гоновила-таки вперед. І Солоха, вибравшись на стежину, обережно посунула до села свого, розмiрковуючи вцiкавлено об тiм, хто ж то воно швендяе поночi та страшить люд Божий. Хоча коли вже бути правдивою, то який там з неi люд Божий – до церкви навiдуеться геть рiдко, постiв не тримае, молитов не вичитуе, грiшить i до сповiдi не поспiшаеться… Крокiв за п’ять до напруженого слуху Солохи знову долинулося шарудiння – десь там попереду, куди мала вона йти. І, зачувши його, бiдолашна молодиця ледь знову не впалася рачки, але все ж стрималася, придивилася – добре, що мiсяць, тепер повнiстю визирнувши з-за хмар, гарно освiтлював мiсцину. Й Солоха роздивилася певне, що ж не майорiе попереду жодна постать людини, а шарудить же то… Дотямивши того, хто ж саме мiг шарудiтися в хащах, Солоха злякалася так, що ледь не знепритомнiла, не впалася на стежину ту кляту… й коли б таке вже трапилося, ото б посмакував сiроманець сала ii, наiденого в досить ситiм шлюбi з Миколою Раденком. Геть непослушливi, замерзлi пальцi сотворили хресне знамення. – Господи, спаси та сохрани! Занiмiлi вуста шепотiли незвичнi слова молитви, а босi, бруднi ноги норовливо тупотiлися на мiсцi, робили то один непевний, куценький крок, потiм iнший… Шарудiння долиналося тепер ближче, i геть перестрашенiй Солосi вже видавалося, що з диких порiчок попереду на неi хижо дивиться той, хто несе з собою смерть, – вовк. Але йшла вперед. Зробила ще декiлька крокiв i побачила бiля стежини, наче бiлiлося щось при срiблястiм свiтлi мiсяця на темному оксамитi землi… Чомусь спиною пройшовся мороз, умить заробилося муторно. Солоха нерухомо застиглася, чутливо дослухаючись до того шарудiння клятого, й здригнулася, сiпнулася назад, коли з тих порiчок з’явився винуватець клятого та лячного такого в цю нiчну годину шарудiння – невеличка рудава лисиця, гострий писок котроi чутливо донюхувався до того, що бiлiлося ото там у травi, попереду Солохи. Вiдчувши, як вiдпускае страх, Солоха перевела подих. – А щоби ж тобi та короста писка вхопила! – Щиро вилаявшись, вона нахилилася, навпомацки надибала край стежини каменюку, яку й пожбурила в бiк лисицi… Не влучила, звичайно ж, – руда тявкнула наче перестрашено й в одну мить кинулася в тi порiчки, з котрих i з’явилася була. Солоха шпурнула слiдкома ще якусь гiлляку. – Пiшла геть, проклята. Далi рухалася вже бiльш певно, бо слух обiгрiвало шарудiння лисицi в порiчках, котра вiддалялася геть. Тiльки те бiле, що все ще лежало на стежинi… воно непокоiло, викликало муторний страх, i Солоха знову зупинилася, дослухалася до тишi лiску, в котрому тепер лише далеким вiдлунням долиналося шарудiння втiкаючоi лисицi. Чула вiд плiткуватих сусiдок, що новий гарнiзон солдатiв зупинився пiд Градизьком – i то були такi вже вояки, що нехай Господь милуе нас грiшних. Грубi, постiйно геть упитi, вони такий жах наводили на мiстечко, що iз заходом сонця нiхто навiть вулицями не швендявся. Краi iхнi з приходом тих солдатiв заробилися геть уже небезпечними, а ii оце нелегка понесла в таку годину позбуватися дитяти вiд москалiвського ж солдата. – Та бодай би ти був вкис, клятий кацапе! Плюнувши собi пiд ноги й призабувши якось страх свiй, Солоха досить моторно рушила далi, та змогла зробити лише декiлька куценьких крокiв – срiблясте й бездушливе свiтло мiсяця десь високо в небесах висвiтлило те бiле, що лежало попереду бiля стежини, яка велася до села… Солоха вiдчула себе так, мов то хто вгатив ii пiд дихало, й зупинилася так рiзко, що ледь не впалася… й карi очi ii перестрашено та зневiрливо вдивлялися в… В тiло молодоi темноволосоi дiвчини. Одягнена лиш в одну бiлу сорочку, котра ото так i бiлiлася вiдверто в темнiй гущавинi трави, дiвчина якось делiкатно й мов несмiливо примостилася на краю стежини, i темне волосся ii, розплетене з кiс, чорними змiями було пущене на груди, на бiлу тканину сорочки, котра ще й маками червоними була вишита… Дивуючись, чого б ото дiвка поснула посеред нiчного лiсу, Солоха нахилилася, аби роздивитися нерозумну, гукнула голосно: – Гей, дiвчино, пiдiймайся! Руку простягнула, торкнувшись пальцями тих макiв червоних, що пишно так розквiтлися на сорочцi бiлiй дiвчини, й здригнулася Солоха, вiдчувши вологу вiд тих макiв, i, нахилившись ближче, взрiла вона в мiсячнiм свiтлi, що очi дiвчини вiдкритi й дивляться вони невидючим, застиглим поглядом у темне небо, на котрому так ото свiтився мiсяць майже у повнi. Й до свiдомостi Солохи почало доходити врештi, що е неживою та дiвчина, котра лежить при дорозi… й маки на сорочцi ii бiлiй… то й не маки зовсiм… то ж… Солоха, закам’янiвши, якусь мить просто не дихала, а потiм збагнула, що пальцi ii, котрими торкалася вона макiв… вони ж були вологими. Пiдняла повiльно руку, поглянула на пальцi своi, забарвленi в червоне, вiдчула запах кровi, котрий чувся завжди, коли на дворищi свекра кололи свиню… Ще з якусь мить Солоха Раденчиха стояла нерухомо, дотямлюючи побачене, а потiм, мов прокинувшись вiд важкого сну та марення, закричала. Закричала голосно, муторно та пронизливо, й понеслася до села лiском темним, геть уже не звертаючи уваги на шурхiт нiчного лiсу. Й з криком тим вбiглася до села, схарапудивши собак по господах та не одну хату пробудивши вiд сну мiцного та солодкого. За годину мертву дiвчину вiднесли до села. То була Харитина Довженкiвна – едина донька матерi-удовицi, панськоi молочницi Горпини Довженчихи. Жорстоко, по-звiрячому зарiзана юнка. Перша жертва невiдомого вбивцi. 1. Крики та плачi Уляни Ярина зачула, ще коли тiльки пiдходила до ворiт батькiвського дворища. Жалiбний зойк молодшоi сестри гострими лезами, кинджалами вп’явся у свiдомiсть, проникся до серця, спричиняючи бiль, i вона кинула зв’язку дров, котрих назбирала в лiску бiля Пивихи, не розгледiвши й куди, та гайнула мерщiй до хати, перечепившись та ледь не впавши, коли трапився пiд ноги песик… А Уляна все плакалася, й голос гнiвливий матерi линув з хати, мов тi громи, що траплялися в негоду, примушуючи молоде, вродливе личко Ярини хмуритися вiд страху за сестру, та непокоення все ж за неi… Велика хата родини Раденкiв стоялася на дворищi, всадженому похиленими, старкуватими вже вербами, котрi наче в обiймах ховали та пестили велику ту хату-мазанку пiд стрiхою з очерету та з чорним уже димарем, а трiшки вбiк, за клунею та напiввсохлою яблунею, виднiлася зовсiм невелика та нова хата – то батько вiдбудував для старшого брата Ярини Миколи з дружиною його Солохою. Хатина та була наче кiстка поперек горла молодшого сина Раденка Василя, котрий мав уже четверо дiток, а хати, окремоi вiд батькiвськоi, й не отримав. Але ж для того, аби вiддiлити Миколу з Солохою, у Терентiя Раденка була поважлива обставина – невiстка Солоха та господиня Раденкова, гнiвлива, неспокiйна та гомiнка Маруся, геть не давали спокою родинi, влаштовуючи сварки помiж собою чи не кожноi Божоi днини. А як сварилися вони затято… Соромно й людям промовити. Й пiр’я, й курява, та й глечики з рогачами хатою сновигали пiд час тих сварок, мов очманiлi, й син Василя вiд тих сварок та сутичок зростався трiшки заiкуватим. І зрештою терпець Терентiю увiрвався – вiдбудував для старшого сина з невiсткою бездiтних, потiм уже вдосита наслухавшись нарiкань Василя, та на всi нарiкання сина вiдповiдаючи рiвно та спокiйно: – Не журися, синку, буде й тобi колись хатинка. Та тепер же маемо ми спокiй – а то багато чого вартуе. Та стосовно спокою Раденко вже злукавив, не iнакше. Сам тихий, мирний норовом та навiть лагiдний чоловiк п’ятдесяти рокiв, з дещо втомленим, обвiтреним лицем, котре зорали надто раннi зморшки, мав вiн геть неспокiйну дружину. Досить вродлива та темноока й рум’яна лицем Марiя Климiвна мала немирний норов, хоча чоловiка за молодих лiт i кохала, й заради очей його гарних зелених вiд волi, подарованоi батьком-козаком, вiдмовилася, добровiльно пiшла в крiпачки, повiнчавшись iз Раденком. За майже тридцять рокiв подружнього життя обродилася дiточками, котрих Господь iм поблагословив вiсiм душ, i якось розгубила велике кохання свое, й усе частiш хатою, котру Раденко збудував великою на щасливе, довге життя, луналися гнiвливi зойки та крики господинi. За що лишень не дорiкали нещасному Терентiю – й за втрату волi, й за любов до нього, котра перетворила ii – вiльну козачку – на безталанну крiпачку, й дiтей ii заробила належними не волi, а графу Смотрицькому, котрий е владним над життям iхнiм та смертю. Терентiй, сильно кохаючи Марусю свою, усе бiльш вiдмовчувався в той час, коли траплялися в дружини напади гнiву та невдовольства, й при хатi завжди панувалася вiдносна злагода. Й продовжувалося то до того часу, поки не з’явилася при господi Раденкiв жвава, моторна й гостра на язика Солоха – Микола одружився рано, коли ледь минулося йому вiсiмнадцять лiт, i привiв до батькiвськоi хати дуже вродливу дiвку з сусiднього села, про матiр котроi базiкали, що надто вже ласою була вона до чоловiчого товариства й дiтей мужу геть усiх байстрят надбала. Й сама Солоха була дiвкою що вродою вдалою в матiр непутящу, а що до любощiв ласою. Маруся Раденчиха як провiдалася про те, так i зненавидiла невiстку майбутню, й Миколу вiдмовляла слiзно вiд шлюбу того, та син ii улюблений старший таки затявся – надто вже крiпко вчепила його краса темноокоi спокусливоi дiвки. Удовольнився лише пiсля того, як переконався, що дiвкою чесною взяв Солоху, та мати його нiяк не заспокоювалася. Гризлися вони з Солохою вiд першого дня по весiллю, й чого лишень не вироблювали тi баби оглашеннi – й за чуби водилися, глечиками жбурлялися, а то й рогачами товклися. А пiсля того, як Микола з Солохою вiдселилися, в хатi хоча й заробилося тихiше, та не набагацько ж – Маруся вже геть зiпсувалася характером, усе тепер гримала на молодшу невiстку, котру привiв до хати Василь. А Василина та Гарбузенкiвна, напiвсирота з iхнього ж села, котра ще вiд народження втратила матiр i зазнавала все життя свое кривди вiд недоброзичливоi мачухи, – вона була геть вiдмiнною вiд гоноровоi та язикатоi Солохи. Й коли нагримаеш на неi, то вона тобi в коси пiд очiпком вчiплятися не стане, й за рогача не вхопиться, й глечиком не пожбуриться. Нi, звична до образ мачухи напiвсирота тiльки здригнеться, пополотнiе личком миловидним своiм й оченята опустить блакитнi, змовчить i вся застигнеться. А Марусi й нецiкаво зробилося гризтися з молодшою невiсткою, але гримати все одно гримала, гризла бiдолашну, допоки Василь не втручався та не захищав дружину вiд неспокiйного язика матерi. Останнiм же часом потерпалася вiд матерi Уляна. Серед вiсьмох дiтей Раденкiв малося в родинi лише три доньки – старша й народжена пiсля Василя Ярина, четверта Уляна й найменша дитина в родинi – трирiчна Марiйка. Марiйка ще геть дитям була, а ось старшi сестри вiдрiзнялися, мов i нерiднi. Ярина вродилася характером бiльш у матiр, нiколи, вiд колиски самоi, не скорялася повно перед нею, а ось зовнi бiльш вдалася в батька – з великими зеленими очима та темним волоссям, заплетеним у двi товстi косицi. Уляна ж схожою була бiльш на матiр, тiльки норову геть не материнського. Тиха, лагiдна та несмiлива, вона була дуже прив’язаною до старшоi сестри, й Яринi першiй, в кiнцi зими, коли прибiгла додому вiд хрещеноi, зiзналась у тiм, що неподалiк хати зустрiла гарного солдата. Марусi в хатi не було – пiшла до сусiдки, бабуся дрiмала, а Ярина поралася бiля печi, лаштуючи обiд, коли з вулицi, рум’яна личком з морозу, до хати впурхнула Уляна, та така вона видавалася збуджена i незвична, неуважна й замислена, що й дверей у сiни не причинила, щедро напускаючи холоду до свiтлицi, й тiльки слабко, дивно якось посмiхнулася, коли Ярина зауважила iй на те, пiдiйшла повiльно до печi, подивилася з хвилину, як Ярина кришила цибулю на засмажку, а тодi промовила й боязко, й збуджено одночасно: – Ой сестричко, я такого красеня щойно зустрiла. Ярина дещо спохмурнiла. – Якого ще красеня… Уляна помовчала, а тодi швидко заговорила: – Солдата чи гусара, не знаю, як уже вони там звуться. Та не те головне… Головне iнше… Чи ж повiриш ти менi, сестричко… йду я собi вулицею вiд хрещеноi, а воно так слизько, й бiля дворища дiда Коваля так раптом послизнулася, що й заверещала вiд страху, й гадала вже, що геть упадуся… коли ж пiдхопили мене руки сильнi й говiр москалiвський пролунався над вухом самiсiньким: – Астарожно, красавiца! Я так i здригнулася, мало що втямивши собi з того, бо дуже збентежив мене дотик той недозволенний чоловiчий… обернулася швидко, а слова так i застиглися в менi непромовленими… бо прямо перед собою зустрiла я погляд очей, що кольором своiм були наче те небо яснее та чистее, й дивилися вони на мене й весело, й пильно, й якось уже так… Чи ж повiриш, сестро, що я в очi тi тiльки поглянула, так наче й перевернувся для мене весь свiт, зробилося i хороше, i незнайомо, що жарами лице обпекло. Поглянула потiм – а на нiм же хворма москалiвська та солдатська… Ярина швидко перехрестилася. – Улянко, сестро, бережи тебе Господь вiд тих москалiвських солдатiв! Ясне, омрiяне личко Уляни дещо спохмурнiлося. – Так, начулися ми про покриток, але ж… цей пан Солодов, як вiн себе назвав, видався менi за досить щиру людину… Ярина важко зiтхнула. – Всi вони спочатку видаються надзвичайно щирими, а потiм кидають дiвчат наших, зоставляють iх покритками… Уляна перемiнилася лицем. – Я певна, що пан Солодов не такий. Як уже не вмовляла Ярина сестру, та нiщо не допомогло й Уляна таки кинулася в палке вогнище свого першого кохання з усiею бурхливiстю молодих лiт, i нiякi умовляння сестри не могли вже подiятися на дiвчину, та ще той москаль Солодов виявився на продиво наполегливим – з настанням тепла та весни почав вештатися до села з Градизька чи ж не кожноi Божоi днини, визирав Уляну в лiску за селом, й вона летiлася до нього, забувши геть про все на свiтi, й навiть на лайку матерi вже геть уваги не звертала. Й коли селом заворушилися плiтки об тiм, що молодша Раденкiвна впалася в любощi з москалем, i мати почала не тiльки лаяти, а вже й бити, – й тодi Уляна не поступилася, не вiдмовилася вiд почуття свого, виявивши схожостi з матiр’ю набагато бiльше, нiж гадалося, й завжди така тиха, сумирна та покiрлива, вона з несподiваною впертiстю та твердiстю вiдстоювала своi стосунки з москалем Солодовим i на отруйнi слова матерi об тiм, що полишиться врештi покриткою, вiдповiдалася впевнено та навiть ще якось погордливо: – А не дочекаетеся, мамо… Альоша забере мене до Москви, де в нього маеться квартира з гарними меблями… i я панею справжньою буду великим мiстом гулятися, а не буду вам бiльш наймичкою. Раденчиха плювалася собi пiд ноги. – Тьху, теж паня менi вишукалася… Та покине тебе твiй Альоша, ось побачиш, що покине, а я ж байстряти твого не вiзьму. Й коли забрюхатiеш, то краще одразу ж простуй за Пивиху до Днiпра, а з пузом додому не повертайся. Уляна пополотнiла. – Мамо… Маруся тiльки вiдштовхнула вiд себе тодi доньку й пiшла геть – на жаль, Раденчиха ласкавою та нiжною для дiтей своiх не була, в життi нiколи не приголубила нiкого з тих вiсьмох, котрими так щедро поблагословив ii Господь, – i навiть у той час, коли вигодовувала молоком своiм, i тодi не бавила пестощами. Й усе трапилося так, як i проказала Раденчиха. Солодов лiтом пiшов iз Градизька – пiшов вiн також i з життя Уляни, наостанок проказавши, що не кохае бiльш дiвчини. А вона й не повiрилася йому, чомусь не повiрилася й хоч як не страждала, а все запевняла Ярину, що неправду ж Альоша сказав i повернеться вiн ще неодмiнно. А Ярина слухалася й тiльки зiтхала. Потiм почала Уляна непритомнiти час вiд часу, зранку нудилася, й темнi очi Марусi загорiлися недобрим вогнищем. – Таки забрюхатiла… Уляна пополотнiла, вхопилася за свiй ще плаский живiт. – Мамо… Раденчиха продовжувала пропiкати доньку тим недобрим поглядом. – Я вже казала, що не вiзьму до хати твого байстряти. Темнi очi Уляни наповнилися слiзьми. – Мамо… – Мовчи, покритко клята! Й де ж ти вродилася на мою голiвоньку такою оце повiею… То Солоха може з солдатами вештатися, та з неi ж i дива немае, у такоi матерi, як та Тараниха, чи могло вродитися щось iнше… Та й Солоха хитра лисиця – своiх походеньок на людськi очi не виставляе, а ти… Уляна тихо заплакала. – Мамо, Альоша повернеться, й ми пiдемо вiд вас, повiнчаемося, й дитя народиться в законнiм шлюбi… Раденчиха нахмурилася. – Та чи збожеволiла ти чи що? А Уляна, мов i не чувши слiв матерi, усе свого править про повернення Альошi, викликаючи у Ярини все бiльше страху того, що коли б сестра й справдi була не пошкодилася розумом. А мати лютуе й усе труiть Уляну, аби йшла до Стежихи, поки ще не вийшов час, й позбулася сорому, поки ще не пiзно. Та Уляна з непритаманною iй упертiстю затялася й дитя вiд коханого москаля свого зiбралася полишити будь-що, й нiякi крики та погрози матерi на неi не дiяли, й хата iхня знову аж гудiлася, мов той стривожений вулик вiд крику та лементу господинi. Й ось зараз нова сварка, тiльки серце Ярини цього разу зачуло щось недобре. Вбiгла в хату й застиглася вражено на порозi свiтлицi – мати, наче геть збожеволiла, тицяла рогачем Уляну, котра лежала на долiвцi бiля печi й плакалася, затуляючи свое ще пласке черево руками вiд материнськоi руки з важким рогачем, що коршуном тицявся в ii тiльце… – Брешеш, вража дочко, я все одно позбавлюся твого байстрюка! – Мамо… Рука з рогачем знову пiднялася, аби вдарити худеньке, беззахисне дiвоче тiло, що зiщулилося на соломi долiвки, й Ярина у ту ж саму мить кинулася стрiмко до геть оскаженiлоi матерi. – Мамо! Раденчиха кинула на старшу доньку злий погляд. – Не втручайся, Ярино. – Та чи ж вам розум геть вiдiбрало! – вигукнула Ярина й схопилася за того рогача, та куди там – досить огрядна Раденчиха легко вiдштовхнула бiльш тендiтну доньку, й наступноi митi плече Ярини впiк ярий бiль – мати, геть не жалкуючи, вперiщила ii рогачем так сильно, що дiвчина застогнала вiд болю. – А не смiй матерi на завадi поставатися, – просичала Раденчиха й знову налетiла на меншу доньку, мов хто ii зурочив чи поглянув оком недобрим. Але Ярина знову кинулася до матерi. – Мамо, досить уже вам! І знову ii вперiщили по руцi тим рогачем клятим. – Геть! Невiдомо, чого б ще вчинила та оскаженiла Раденчиха, коли б до хати не увiйшов Василь та не вихопив у матерi рогача триклятого. Ярина вiдразу ж кинулася до Уляни, котра тiльки слабко стогнала, завмерши на долiвцi й обхопивши себе худими руками, що дрiбно-дрiбно й якось жалiбно дрижали… Схлипнувши, мов те дитя мале, Уляна притулилася до Ярини й завмерла так, тихенько постогнуючи вiд болю, й блiдi, закусанi до кровi вуста шепотiлися ледь чутно: – Дитя, Яринко… Я не хочу втрачати дитя Альошi, Яринко… Важко, як невимовно важко заробилося жити в хатi Раденкiв пiсля того побиття. Раденчиха чи не кожного дня починала лементувати й за рогача була б залюбки вхопилася знову, та остерiгалася чоловiка, котрий чи не вперше за весь час iхнього подружнього життя погрожувався побити дружину, коли не облишить та труiти доньку. А загалом життя котилося собi неквапливо. Ходили на панщину, поралися бiля худобини та на городi, прокидалися вдосвiта й покладалися спати тодi, вже як геть затемнiе за вiкном. Микола, щоправда, турбувався за дружину – пiсля того випадку, як втрапила Солоха на зарiзану невiдомо й ким Харитину Довженкiвну, так наче й розумом вона була пошкодилася, й Микола як не намагався, так i не змiг добути вiд дружини оповiдки об тiм, що загубила вона в лiску, якого дiдька вешталася поночi до Пивихи. Тiльки почне вiн ото розпитувати в неi, так i заходиться Солоха стогнати, хапатися за голову й розхитуватися з боку в бiк, щось лопотiти про маки, котрi розквiтлися на бiлiй сорочцi, а вона ж торкнулася iх та вмочила пальцi в кров. Микола не втримувався, плював собi пiд ноги. – Тьху, здурiлася баба! А Солоха лиш оком на нього косувалася й знову лопотiла все про отi маки червонi. Селом же почали ширятися птахами полохливими чутки про вбивцю невiдомого, що вишукався бiля Пивихи. Багато хто погрiшував саме на солдатiв – ото як новий гарнiзон зупинився пiд Градизьком, так i зарiзав хтось нещасну Харитину. За три ж днi знову залуналися селом крики несамовитi. Ярина саме на панщину ранком з Уляною збиралася, й хоча Уляна виглядала слабкою та блiдою, а все ж мала йти, бо вже Морозенко, панський наглядач, носився селом, мов та сила нечиста на конi своiм, зганяючи всiх. Жiнки та дiвчата мовчки виходили з дворiв – чоловiки вже були в полi. Й ось у ту хвилину в ранковому прохолодному туманi залунали раптом несамовитi крики, котрi перекричали й роздратованi вигуки завжди злуватого Морозенка. Ярина здригнулася й завмерла бiля ворiт, зачувши крик той – iй згадалася нiч та, коли пробудила всю хату Солоха. Крiзь сон мiцний у свiдомiсть натомленоi Ярини увiрвалися крики тi, що луналися все ближче й ближче, допоки не залунали геть поряд, i Ярина знехотя виринула зi сну, розплющила очi й з лежанки, котру подiлювала разом iз Уляною, побачила, як батько засвiчуе каганця й мати, щось сердито бурмочучи собi пiд носа, з неприбраним темним волоссям вовком позиркуе на Солоху, котра внеслася до хати, геть не вгаваючи, з лицем, бiлiшим вiд святковоi сорочки ii, та страшними темними очима, котрi були виряченi так, що Ярина вiдразу ж подумала про те, чи не збожеволiла було невiстка. Батько вхопив Солоху за плечi, легенько зворушив. – Солохо, голубонько… що таке?.. Солоха захлинулася власним криком, тицьнула в бiк дверей. – Там… там… Раденко погладив ii. – Що ж там, моя дитино? – Дiвчина лежить… i маки на сорочцi… То я гадала, що маки, а руки в кров вмочила. Ось… – Якось жалiбно схлипнувши, Солоха простягнула вперед руки своi повновидi, й Ярина при свiтлi каганця досить непевнiм побачила, що пальцi Солохи й справдi були вмоченими в щось червоне, схоже на кров. Батько нахмурився. – Дитинко… – Вона там лежить, на стежинi в лiску… – якось безбарвно промовила Солоха й, обхопивши себе руками, почала розгойдуватися з боку в бiк. Так вiднайшли Харитину Довженкiвну. Й зараз хтось кричав так само, як кричала ото вночi Солоха. Морозенко, зупинивши коня свого неподалiк вiд Раденкiв, нахмурився й пiдозрiло зiщулився, дивлячись у напрямку тому, звiдки долинався крик, i видавалося, що село цiле завмерлося, дослухаючись до крику того, й тiльки собаки наполохано брехалися по дворищах… Голосила стара Мотря Титариха. Неслася, мов та дiвка молодая, з боку лiска й голосила, наче божевiльна. Морозенко вилаявся й знехотя спiшився. – Якого дiдька волаеш, дурна бабо? Його могутнi та сильнi руки, не призвичаенi геть до роботи й такi, що нiчого важкiшого вiд нагая зроду не тримали, – вони в одну мить ухопили Титариху, й баба так i захлинулася криком власним, змовкла так рiзко й залупала водянистими сiрими очима, перестрашено вирячившись на Морозенка. – Так там же… там… – пробурмотiла Титариха, розмахуючи руками й вказуючи на лiсок зовсiм уже так, як то робила Солоха. Морозенко поморщився. – Й що там? – Дiвчина. – Яка ще в дiдька дiвчина? Титариха гикнула, залупала, а потiм знову заголосила: – Так мертва ж… Ой лишенько ж, ой горе ж гiрке та полином напоене… Наталка ж Кудрiвна, ясне сонечко… Лежить, пане мiй, у лiску так, наче подрiмати приляглася, чисто що той янгол. А я ж кiзочку йшла припнути й як погляну, що вона ото спить, так i пiшла до неi пробудити дитя нерозумне… А ближче пiдiйшла – мамо й пам’ять ваша свята! Вбита дiвка, чисто вбита, як i Довженкiвна-небiжчиця, й сорочка вся в кровi… Ой лишенько, ой людоньки… горе, горе селу нашому, прокляття страшне! Вихопившись iз рук враженого Морозенка, Титариха понеслася далi вулицею, вигукуючи несамовито: – Людоньки, прокляття на наше село! Морозенко нахмурився й мовчки стояв деякий час бiля коня свого, незрозумiлим поглядом вдивляючись у лiсок, берези та ясенi котрого було видко вiд дворища Раденкiв. Ярина теж не рухалася з мiсця, надто вражена словами Титарихи. Господи, помилуй. Що ж воно таке дiеться в селi? Вилаявшись, Морозенко промовив невдоволено: – Друга смерть за три днi… Й перед самим весiллям нашого пана. Ярина швидко поглянула в той бiк, де за селом, посеред гарного парку, височiвся панський будинок. Так, зовсiм уже скоро пан iхнiй – граф Ростислав Смотрицький – мав одружитися. Одружитися з полькою за походженням. Ярина, така ж допитлива й вцiкавлена, як й iншi дiвчата на селi, разом з подругами декiлька днiв тому ходила до парку панського, аби ж, заховавшись посеред дерев, пiддивитися на панну ту, наречену пана свого, котра всього лиш за декiлька днiв мала заробитися його дружиною, а вiдтак – i панею для них. Фрося Стороженкiвна, старша сестра котроi була дворовою дiвкою, упевнено промовлялася, що панна та поляцька полюбляе виходити прогулятися пiд вечiр до озерця, котрим плавалися повагом такi любi графу бiлi лебедi. Й не помилилася Фрося. Панна таки з’явилася бiля озерця, та й не одна, а в супроводженнi високого священника, котрий був католицького вiросповiдання, й Фрося казала, що кличеться вiн панотцем Якобом i е особистим духовником панни. А разом з ним до маетку графа Смотрицького прибулося ще декiлька мовчазних ченцiв у довгих чорних зодяганнях з каптурами, пiдперезанi простими мотузками. Усе та ж надто обiзнана Фрося з важливим лицем переповiдала, що панна е надто побожлива, тiльки що вiри ляхiвськоi. А ще паня iхня майбутня надзвичайно вродливою була. Ярина якесь дивне й незрозумiле для себе передчуття мала в ту мить, як на стежинi, що велася до озерця того з великими бiлими птахами, зринула струнка постать полячки, одягнена в сукню шовкову й багату блакитного кольору. Панна була хоча й стрункою, але досить-таки високою зростом, а що гарною дуже – то вже безперечно. Навiть з вiдстанi Ярина могла роздивитися вродливе округле лице та ще волосся, що золотаво сяялося на сонцi, й чарiвнiсть панi майбутньоi своеi. Ось тiльки ж, слухаючи, як поряд захоплено зiтхають дiвчата, сама Ярина не могла зрозумiти того, чому вигляд панни цiеi викликав у неi не захоплення, а радше… страх. Неяснi передчуття закопошилися побiля серця, вартувало було тiльки взрiти те волосся золотаве та личко вродливе… щось замелькотiлося у свiдомостi, й не вiдразу дотямила вона, що панна-полячка свариться зi священником своiм, щось голосно промовляючи незнайомою мовою й розмахуючи тонкими бiлими ручками, уквiтчаними перстенями. Зрештою щось роздратовано просичавши, майбутня паня Смотрицька пiшла геть вiд озерця, й той католик ii полишився стояти один, схиливши голову до води й заховавшись тим вiд допитливих дiвочих оченят. Галя Галушкiвна пирхнула в руку. – Ну й паня буде в нас гоноровита! Ярина промовчала. Передчуття недоброго, що повiялося вiд полячки-красунi, усе ще продовжувало непокоiти ii серце. Передчувала вона, що закуштуе лиха вiд графинi. * * * Граф Ростислав Смотрицький одружувався. У маеток графа, що знаходився неподалiк мiстечка Градизьк, пiд горою Пивихою, поряд згорiлого монастиря, ще за два днi до вiнчання почали прибувати поважнi гостi панського походження, й зазвичай досить тихий, мов поринутий до сну, будинок наповнювався голосами, вигуками та смiхом, оживаючи разом iз господарем. Сам Ростислав Маркович був досить привабливим чоловiком, сорока рокiв, високий на зрiст, мав вузьке, довгасте лице, не полишене певноi вроди, з дещо рiзкими рисами та поглядом пронизливим темно-карих, майже чорних i гарних очей. До каштанового кольору його волосся дещо зарано додалося срiблястого павутиння сивини, але сивина та й пасувала графу, додаючи йому таки чарiвливостi. Хоча представницi жiноцтва й без тоi сивини знаходили Смотрицького надзвичайно привабливим – одинак у своi сорок рокiв, граф та господар трьох маеткiв, що мав у власностi декiлька тисяч душ крiпацького люду. Було вiд чого затрiпотiтися жiночому серцю й навiть удовиць, а не лиш юних панянок – граф мав вiк, котрий дозволяв йому брати за дружину як дiву, так i овдовiлу, але ще досить-таки принадну молодицю. Але вже впродовж декiлькох рокiв вiн уперто уникав жiноцтва. Рiзного балакали про те небажання графа одружуватися, та мало хто пам’ятав, що вiн ще в досить молодих лiтах утратив наречену, котру кохав безмежно й палко. Княжну Софiю Микитiвну Назарову йому висватали родичi з Москви. Й у першу зустрiч молодий спадкоемець графа Марка Платоновича закохався в сiрооку красуню з такою силою, що вже на другий день з’явився освiдчуватися й просити ручки чарiвноi княжни у ii батечка. Пiсля Другоi Пречистоi iх заручили, а весiлля мали вже справляти навеснi, пiсля Великодня. Ростислава в той час було просто неможливо заманити назад до маетку пiд Пивихою, з Москви й не виiздив, жив у тiтки й з самого ранку все линув до княжого палацу, аби бачитися з незрiвнянною Сонечкою. Кохав сильно так, що й надихатися нею не мiг, i тим жахливiшим видаеться випадок, що обiрвав молоде життя так гаряче коханоi княжни. Софiя загинула вiд руки самого Ростислава. Жахлива й геть безглузда смерть. На Покрову святкували iменини княгинi Назаровоi. Матiнка Софii Варвара Семенiвна – лицем ще надзвичайно молода красуня, вроду котроi повною мiрою вспадкувала й донька, святкувала сорок рокiв свого життя. Гуляння тi були надзвичайно гучними та пишними й розтягнулися не на один день, а на третiй день влаштували лови на звiра. Ростислав у той час був особливо щасливий – напередоднi Соня пiсля танцю з ним, коли вiдiйшли вони перепочинути до вiкна, червонiючи й нiяковiючи торкнулася рукава його святкового фрака дещо непевною ручкою, затягнутою в тiсну бiлу рукавичку. – Ростиславе Марковичу… Смотрицький обернув до неi погляд сяючих темних очей – був чудовий вечiр досить теплого та сонячного жовтня, й Варвара Семенiвна давала вже другий бал на честь своiх iменин, на котрому були присутнi й батьки Ростислава. – Так, мое щастя. Княжна дещо нiяково посмiхнулася. – Весь цей час… я стiльки разiв чула вiд вас зiзнання в коханнi, в почуттi вашiм, а сама ж мовчала. Не подумайте, що я вчиняла так вiд вiдсутностi в мене почуття взаемного. Просто… просто менi якось нiяково казати про це… зрозумiйте мене… Ростислав схилив голову, поцiлував тонкi пальчики, що задрижали ледь помiтно, тiльки торкнувся вiн iх рукою. – Я розумiю. – Дякую. – Люба моя… – Але я хочу, аби ви таки знали… Я люблю вас, Ростиславе. Смотрицький вiдчув себе так, мов то був до раю потрапив. – Щастя мое, серце мое… Кохана… Й вони танцювали знову, й Ростислав вiдчував себе щасливим настiльки, що просто боявся не витримати того. А потiм тi клятi лови. Геть сп’янiлий вiд щастя, вiн полював разом iз князем Назаровим i гоновив дикого кабана… В гущавинi лiсу, загнавши звiра, вони з князем вiдволiклися, заточили розмову, зi смiхом пожалкувавши об тiм, що звiр таки драменув з лабетiв смертi… Аж раптом кущi попереду заворушилися, й князь закричав не своiм голосом: – Стрiляй, синку, стрiляй у нього! Й Ростислав вистрелив – i не один раз. І роками потiм бажав, аби всохлася була йому та рука, що стрiляла. За кущами почувся тонкий зойк, а потiм стогiн – i перестрашенi мисливцi кинулися туди… Крик Ростислава жахливою луною полинув лiсом. Закотивши очi й болiсно застогнавши, встрелена ним Соня впалася з коня в його вбивчi руки, й кров з рани ii торкнулася рук Ростислава, пропiкаючи, наче вогнем. Вiн упався разом iз нею на землю, обережно притуливши до себе струнке нiжне тiло, котре ще вчора так легко кружлялося з ним у танку. Сльози його, збiгаючись лицем, крапали на блiде личко коханоi, й волання страшне тнулося з грудей його, але вiн таки стримував себе. Й Соня – мов благословенням останнiм та прокляттям усього його подальшого життя – раптом вiдкрила оченята своi вгасаючi, поглянула нiжно й сумно, прошепотiла: – Люблю… люблю вас… І змовкла. Навiки вже змовкла. І Ростислав заволав-таки – страшно завив диким звiром на весь лiс, перестрашивши не одну душу живу, й кричав, допоки не вiдтягнули його вiд нерухомого тiла Сонi. Життя молодого Смотрицького з того дня перетворилося на пекло. Мов у тiм туманi перебуваючи, поховав вiн Соню й навiть не здригнувся, коли геть убита горем княгиня Назарова, напiвбожевiльна вiд утрати доньки, зi страшними очима, прокляла його за смерть единоi дитини. Поглянув так, що навiть i княгиня здригнулася, й промовив з гiркотою, котра так жорстоко краяла його серце: – Вiзьмiть ножа та вбийте мене вже, мамо. Княгиня змiшалася: – Я… я… Заплакала гiрко й притулила до себе мов i неживого Ростислава. А вiн же пiсля похорону того не раз намагався вкоротити собi життя, та мати таки пильно стерегла його. Потiм же взагалi зачинили його в одному з монастирiв Киева. За рiк з лишком вiн повернувся додому. Святi чернечi молитви та материнськi сльози вiдтрутили Ростислава вiд того богопротивного намiрення вкоротити собi вiку, та до звичного життя вiн уже не повернувся. Зачинився в маетку й слухати не бажав об тiм, щоб пов’язати себе шлюбом, i як уже не вмовляла його мати, а вiн вiд свого не вiдступився. Поглянув на неi твердо й уперто. – Я, мамо, нiколи не одружуся. Надiя Іванiвна було заплакала. – Синку, наш рiд мае продовжуватися… Ростислав хитнув головою на молодшу сестру: – Анастасiя його продовжить. Все – бiльше тоi розмови нi граф, нi графиня не торкалися. Подальшi майже двадцять рокiв життя для молодого спадкоемця графа Марка Смотрицького проминулися, наче один безрадiсний день. Вiн проживав кожну днину, яка була геть схожою на попередню, зовсiм не радiючи тому життю своему. Поховав матiр, котра була так побивалася за ним, потiм батька, котрий ще пожив пiсля дружини. Анастасiя, що мала стати спадкоемицею всього статку Смотрицьких, два роки тому побралася з геть непiдходящою людиною – була б живою графиня, то нiколи б не допустила того шлюбу, та Надiя Іванiвна померла, а Марк Платонович, хворiючи, мало вже чим переймався. Скинув усi справи на Ростислава, котрому геть байдуже було й до життя, й до майбутнього iхнього роду. Й коли Анастасiя, вся така сяюча, сповiстила брата, що познайомилася у приятельки в Кременчуцi з надзвичайно цiкавим паничем, то вiн спитався лише: – Кохаеш його? Анастасiя схвильовано зiтхнула: – Кохаю. – Тодi я не стануся на завадi твого щастя. – Ростику, любий, дякую! Треба сказати, що панночка Анастасiя Маркiвна Смотрицька мала вже тридцять два роки вiку та славу посеред сусiдiв панського товариства не iншу, як староi дiви. Зовнiшнiсть та панночка вспадкувала зовсiм не страшну, хоча й особливою вродою не вирiзнялася. Так – миловидне, викохане й випещене створiння, котре з дiвоцтва мрiяло об великiм коханнi, та кохання те вперто оминало ii балуване серденько. Мрiяла до вiнця постатися з тим, кого полюбить так, щоб аж серце завмиралося в грудях вiд одного лиш погляду на того, кого назве мужем своiм. Та на жаль… Навiть у столицi на балах, де мов риби у водi водилося вельможних паничiв, не могла вiдшукати вона того, хто б схвилював ii та заволодiв ii серцем. А роки ж миналися, то так i дiсталася слави староi дiви, та надто вже з того не переймалася, покинула якось надii дочекатися жаданого кохання й тихо жила поряд батька та брата, час вiд часу наiздила до Кременчука, де мала багато приятельок. Але майже весь час просиджувала в маетку, ледь не помирала вiд нудьги й гоновила ii тим, що приохотилася до смаколикiв, гладшаючи вiд лiнi та чомусь звертаючи все бiльше уваги на молодих крiпакiв та стайничих. Потiм узагалi втнула повне дивацтво. Покохала одруженого стайничого Миколу Раденка. Що було найшлося на неi, Анастасiя Маркiвна й сама того не розумiла, а тiльки ж як поглянула якось, прогулюючись, у зеленi очi крiпака, так наче й розум утратила. Наказала йому закладати бричку вiдкриту, а сама стояла поряд i спостерiгала, як запрягае Микола коляску, й дивувалася з того, як вона ранiше не помiчала краси його, як не бачила в нiм мужчину настiльки ясно й як побачила оце раптом, мов прозрiвши. Невiдомо вже було, що ж то за запаморочення найшлося на панну Смотрицьку, тiльки через зеленi очi Миколи вона й геть розуму полишилася. Почала виiздити на прогулянки чи не кожноi днини й усе наказувала, аби возив ii один лиш Микола. Спочатку змовчувала, не наважувалася з ним заговорити, гадала чомусь, що Микола першим почне заводити розмови, але ж нi, вiн переважно вiдмовчувався, згорбившись на своiм мiсцi вiзницi, й видавався Анастасii таким уже образливо байдужим до неi, що вона почала злувати на нього за ту байдужiсть його. Й те злування, як не дивно, додало iй таки смiливостi, й вона кинула якось у ту згорблену спину: – А скажи менi, Миколо, чи кохаеш ти дружину свою? Згорблена спина попереду здригнулася, мов то Анастасiя була вперiщила ii нагаем, i пiсля довгоi мовчанки Микола озвався глухим i невиразним голосом: – Та кохаю. Анастасiя поморщилася, але допит свiй продовжила: – А дуже кохаеш? Спина крiпака випрямилася, й вiн навiть напiвобернувся до Анастасii, позиркнувши тим оком зеленим, котре так схвилювало ii. Вона повiльно посмiхнулася йому, враз якось розгубивши свое нiяковiння перед ним, пригадавши, що вiн е лиш належним iй крiпаком i вона мае над ним повну владу. Владу навiть змусити, наказати себе покохати. Погляд Миколи був похмурим. – Нащо вам, панно, таке вiдати? Анастасiя продовжувала всмiхатися. – А менi цiкаво. Вона вже провiдала вiд дiвок дворових об тiм, що дружину Микола мав надзвичайно вродливу з лиця, котра, щоправда, не гребувала тим, аби зраджувати аж надто ревнивого Миколу, за що й була ним бита нещадно та частенько. Анастасiя навiть не полiнувалася сходити до села й поглянути на ту Солоху. Так, суперниця була вродливою, але панна Смотрицька й себе вважала досить привабливою. Мала намiр поборотися за серце Миколи. Зрештою, коли не вiднайшла вона собi коханого серед паничiв, то хто ж заборонить iй пошукати його серед простого люду. Чи ж не таким чоловiком, як тi клятi паничi, був оцей красень Микола. Однаково Господь усiх сотворив, однакових дiтей жiнки народжували – що в панських палатах, що в хатах крiпацьких. Микола вiдвернув вiд неi лице. – Коли вже цiкаво… То так, дуже я кохаю дружину. Слова цi його спричинили Анастасii бiль, i вона раптом наказала йому злим та напруженим голосом: – Зупини! Микола озирнувся розгублено. – Так поле ж… Позиркнула роздратовано. – Роби, що тобi наказано. Раденко зiтхнув, стенув плечима й зупинив коляску за лiском посеред поля й застигнувся нерухомо на мiсцi своiм. Анастасiя з хвилину мовчала, утупивши погляд у його напружену спину, потiм наказала невдоволено: – Допоможи менi зiйти. Вiн опустився на землю, послушливо застигнувся перед коляскою й простягнув до Анастасii руки, аби допомогти iй зiйти… А в панну Смотрицьку в ту мить мов то сила яка заселилася, й хоч зроду такого не робила, а опинившись у сильних руках Раденка, не пiзнаючи самоi себе, притулилася до нього, прилинула так близько та мiцно, що вiдчула, як сильно стукаеться його серце в грудях широких пiд сiрою сорочкою з грубоi тканини. Й близькiсть ця чоловiка так хвилювала, так п’янила жiночу сутнiсть ii й була такою незвичною, незнайомою… Раденко напружився, закам’янiв поряд. – Панночко… Анастасiя ж осмiлiла настiльки, що торкнулася його сорочки. – Миколо… – прошепотiла, видихнувши ледь чутно, й затрiпотiла вся, коли сильнi пальцi крiпака торкнулися ii бiлих панських пальчикiв, поглянула в тi очi його гарнi зеленi, з надiею зазорила в них i нахмурила високе, гладке чоло, коли Микола, затиснувши ii пальцi, не притулив руки ii до себе ще мiцнiше, а навпаки ж – вiдiрвав iх вiд себе… й позиркнув похмуро… вовком позиркнув, кинувши невдоволено: – Я ж казав панночцi, що кохаю дружину… Анастасiя роздратовано гмикнула. – А чи ж вона тебе кохае? Раденко сiпнувся, мов вiд удару. – Панночко… Але Анастасiя не стала бiльш слухати його – рiзко та невдоволено обернулася й пiшла геть полем. Вiд того дня мiж нею та Миколою Раденком встановилися досить напруженi та незрозумiлi вiдносини. Декiлька днiв пiсля того випадку в полi Анастасiя вiдверто злувала на крiпака, не бажала виiздити з ним на прогулянки, але з часом якось уже вiдiйшлася, й Микола знов iз напругою чекав на те, що втне панночка чогось подiбного до того, що виробляла того дня на полi, й виiздив разом iз нею напружений до неможливостi, й зiтхав полегшено, коли панночка наказувала звертати назад до дворища панського. Вона поки що мовчала, тiльки пронизувала чоловiка таким поглядом, що вiн уже був i сам собi не радий, i волiв би обмiняти цю сумнiвну превiлею возити панночку на прогулянки на будь-яку iншу, навiть найважкiшу працю на дворищi панському, але ж панночка наказувала, аби возив ii лиш вiн. Й невiдомо, чим би воно все закiнчилося, чи шокувала б стара дiвиця Анастасiя Маркiвна Смотрицька поважне панство тим, що примусила б свого одруженого крiпака до геть нерiвного шлюбу, та трапилося iй помандрувати на гостину до подруги до Кременчука, де доля вже готувала для неi ту заповiтну зустрiч iз тим, кого покохала вiдразу ж, лише зазирнувши до блакитних очей панича й ураз якось охолонувши до зелених очей того колючого Миколи Раденка. Панич Олексiй Васильович Власович походив з родини обiднiлих дворян, був третiм сином дрiбного помiщика Василя Власовича з-пiд Крюкова й спадку мав геть невеликий хутiрець та з десяток душ крiпакiв. Проте за вiдсутностi вдалого спадку мав надзвичайно вродливу зовнiшнiсть i саме завдяки привабливому ото своему личку й мав намiрення досить пристойно влаштуватися в життi. Геть був знiжений та випещений матiнкою, котра сина свого останнього любила безмежно й пестила, як тiльки могла. До двадцяти п’яти рокiв Власович проживав досить безтурботливим життям, мандруючи мiж великим батькiвським будинком та власним хутiрцем, де на нього завжди чекали теплi обiйми закоханоi в нього крiпачки Степаниди. Й гарне те, безтурботливе життя закiнчилося для нього в той день, коли батько погоновив його до Кременчука шукати вигiдноi нареченоi, порадивши придiляти особливу увагу донькам купецьким. Олексiй лиш покривив свое вродливе лице. – Тату, це ви сказали… Чи ж гоже менi – дворянського походження чоловiку, пов’язувати себе шлюбом з якоюсь купчихою? Пан Власович поглянув жорстко. – Нiчого, не помреш вiд того… Але грошi завжди будеш мати пристойнi. Слова про великi статки таки подiяли, й уже за два тижнi знайшлася й купчиха – простувата й повновида Ганна Микитiвна Хащенко, за котрою батько давав двiстi тисяч посагу й досить прибуткову справу з торгiвлi хутром. Ганна з першого ж погляду закохалася в блакитнооку красу високого та ставного Власовича й уже за мiсяць погордливо назвалася нареченою панича. Справа наближалася впевнено до весiлля, коли на шляху вибагливого поцiновувача жiночоi вроди Власовича трапилася паня-генеральша на iм’я Марина Демидiвна Паутовська, що була молодша вiд генерала свого на добрих тридцять рокiв i краси винятковоi. Тридцяти з лишком вiку, з першого ж погляду вразила вона молодого Власовича, й пристрасть мiж ними спалахнулася швидко й потужно. Й через деякий час мiстом лиш тiльки лiнивий не плiткував про палкий роман мiж генеральшею та дещо молодшим вiд неi паном Власовичем. Почали кепкувати з щасливоi молодоi купчихи, що перебувала у повному незнаннi, та гадали жартома, скiльки ж то воно часу минеться до тоi днини заповiтноi, коли Ганна Микитiвна дiзнаеться-таки про зраду свого коханого панича. Дiзналася вона дуже швидко. В один лиш день Власович утратив i наречену, й незрiвнянну свою коханку. Невiдомо вже, хто саме вiдкрив поросячi наче, заплилi жирами оченята карi майбутньоi панi Власович на нахабну й зухвалу зраду ii любого нареченого, та вона влаштувала просто жахливу сварку на одному з прийомiв – горлала на всю бальну залу, що генеральша крадовить у неi кохання, а потiм узагалi полiзлася дещо прорiдити чудовi рудавi коси чарiвноi панi Паутовськоi… Закiнчилося все тим, що купець Хащенко вiдмовив Власовичу в шлюбi зi своею ображеною донькою, а генерал Паутовський забрав геть iз Кременчука свою чарiвну дружину. Олексiй Власович полишився самотнiм та покинутим, але досить-таки швидко втiшився в гарячих обiймах однiеi вдовицi. Й знову шукав собi заможньоi нареченоi, незважаючи на те, що трапилося. Й саме в той час йому на око й потрапилася панна Анастасiя Маркiвна Смотрицька, що гостювала у приятельки. Хтось нашепотiв йому про спадок панни, про брата, котрий не хотiв одружуватися, повiдав про знатне походження спадкоемицi, котра була донькою заможного графа, а не котрогось там купця, й Власович, увiмкнувши всю свою чарiвнiсть, настiльки зчарував Анастасiю, що вона вiдразу ж закохалася. Хоча, можливо, це й було те саме кохання, котрого вона чекала всi цi роки, бо ж чи перший Власович зчаровував спадкоемицю Смотрицьких – та нiяк нi, бо й до нього траплялося красенiв, котрi ласими були до чужих статкiв. І як вони були не намагалися зчарувати панночку Анастасiю, та полишали ii прикро байдужою. А у Власовича вона закохалася вiдразу ж i назавжди. Й за декiлька мiсяцiв заробилася щасливою панею Власович. За наполяганням Анастасii оселилося подружжя молоде у маетку Смотрицьких – будинок графа був розкiшним, i до стiн його панночка звиклася вiд самого свого народження й дуже любила. Власович не мав нiчого проти – великий палац Смотрицьких, побудований з бiлого мармуру, йому сподобався з першого ж погляду, до того ж грiла сокровенна думка про те, що одного дня вiн сам заробиться господарем цього розкiшного дива. А потiм Ростислав утнув геть неможливу рiч… Привiз зi Львова наречену-польку. Власовича ледь був серцевий напад не прихопив, коли завжди похмурий, наче й не живець, брат дружини повернувся з тоi подорожi триклятоi. Й спершу ледь не за незнайомця порахував графа, коли увiйшов той до будинку. Мало впiзнаваний, зi щасливим сяючим лицем, тримав вiн пiд ручку справжню красуню з золотавим волоссям i на здивований погляд сестри посмiхнувся так незвично для себе й гордовито промовив: – Настасю, Олексiю… Познайомтеся з моею нареченою – панночкою Владиславою Любомирiвною Пашинською… Блакитнi очi нареченоi графа досить байдужливо поглянули на Анастасiю, а потiм зупинилися на лицi Олексiя Власовича, i вiн побачив у них сумiш перемоги та насмiшки й вiдчув дивне до майбутньоi графинi Смотрицькоi – щось мiж суто чоловiчим захопленням ii безперечною красою та ненависть до неi як до крадiйки його майбутнього великого графського спадку. А панна Пашинська, мов була зрозумiла тi його думки, посмiхнулася. Прибула вона до маетку Смотрицьких «Пивогорського» не сама. З нею разом приiхала тiтка, котра виховала ii пiсля ранньоi смертi батькiв, також кузен з кузиною та ще зграя католицьких ченцiв на чолi з панотцем Якобом – високим та ставним чоловiком середнього вiку, котрого всi надзвичайно поважали. Темна сутана з каптуром приховувала темноволосу його голову, але суворе, з пронизливим поглядом темних очей лице того ченця Власовичу не сподобалося вiдразу ж. Та вся родина панни Пашинськоi, включно з Ростиславом Смотрицьким, ледь не благоговiла перед величним тим i похмурим отцем Якобом. Стара Климиха, що поралася на кухнi, тiльки взрiла була тих ченцiв католицьких, так i пророкувала зловiсно: – Все, тепер будуть нас обертати у вiру ляхiвську. Хтось цикнув на неi невдоволено: – Не каркали б ви, бабо, та не будили лиха, поки воно тихе. Климиха позиркнула поважно. – Правду я кажу, й ви ще пригадаете моi слова… Закуштуемо ми лишенька з новою панею, ой закуштуемо. Панна ж Пашинська геть не зважала на сторожкi й сповненi недовiри погляди своiх майбутнiх крiпакiв i ставилася до них надзвичайно зневажливо, у перший же день свого прибуття до маетку вдаривши боляче палицею одну з дiвок-покоiвок лиш за те, що та не так розпакувала ii сукню. – Незграбо, геть iз очей моiх! Ледь не вiдразу по приiздi своiм граф наказав готуватися до весiлля, котре обiцялося бути надзвичайно пишним. Маеток Смотрицьких «Пивогорське» готувався отримати нову господиню, поява котроi була такою несподiваною. Але челядь графа незлюбила ii вiдразу ж, i той удар палицею досить добродушливоi Дуняшi Тесленкiвни – вiн був лише першим з тих ударiв, котрими майбутня паня графиня ще почастуе, й не раз, своiх крiпакiв. Багато гулялося балачок про вроду ii надзвичайну й волосся розкiшне, котре сяялося золотавим на сонцi, та дiвчата-покоiвки дружньо визнавали, що краса та була холодною й бездушливою, i вчилися, бiдолашнi, потрапивши на очi панни, навiть i не дихати, аби ж не накликати на себе невдоволення Владислави Любомирiвни. Й щурами шурхали по кутках чутки, котрi розносили все тi ж дiвки-покоiвки, що панна та поляцька не iнакше як вiдьмою е й пана iхнього причаклувала до себе. Бо скiльки ж рокiв вiн заповзято уникав жiночого товариства, заприсягнувшись нiколи не одружуватися пiсля смертi своеi нареченоi княжни, котру так уже кохав за молодих лiт, i твердо тримався свого слова нiколи не пов’язувати себе шлюбом. А зустрiв цю поляцьку дiвку – й ураз забувся про всi своi обiтницi та заприсягання. А Владислава Пашинська на всi тi невдоволення та чутки челядi вiдповiдалася звичною панською байдужливiстю та пихою. Що було для неi невдоволення якихось там злиденних крiпакiв безправних, коли чекала на неi така удача, мало так поталанити в життi – заробитися графинею. Заможною графинею. П’ята дитина в родинi збiднiлого польського шляхтича, Владислава вiд самого народження свого не зазнала особливого щастя. Пан Любомир Пашинський мав уже дуже поважний вiк, коли дружина його – панi Казимира, дещо молодша лiтами, у п’ятдесят лiт народила свою останню дитину – доньку Владиславу. Пологи виявилися для вже не надто молодоi панi заважкими, й вона розумом наче пошкодилася пiсля народження Владислави, хоча казали, що то в панi Казимири прокинулося родинне божевiлля – бо ж i матiр, i бабу панi мала таких, котрi не надто товаришувалися з розумом. Владислава була в родинi Пашинських геть небажаною дитиною. Пан Любомир узагалi не вирiзнявся чадолюбством, а з роками, коли хвороби почали дошкулятися його не надто вже мiцному тiлу, й узагалi заробився людиною iз геть зiпсованим норовом. Новонароджена донька не викликала в нього нiяких нiжних почуттiв, i вiн лише зiтхнув би полегшено, коли б вона була померла вiд якоiсь з дитячих хворобин, та ж не помирала, а зростала на диво мiцним дитям, незважаючи навiть на те, що мати рiдна, усе бiльш божеволiючи, узагалi вiдмовлялася визнавати дiвчинку за свою доньку. Й Владиславi виповнилося лише два рочки, коли Казимира покiнчила життя самогубством, геть збожеволiвши й спаливши себе разом зi служницею. Через рiк помер i пан Любомир. Владислава полишилася повною сиротою. Мала трьох старших братiв i сестру, котра за вiком могла стати для неi матiр’ю, та нiхто з Пашинських-старших не виявив бажання взяти в свою родину осиротiлу дитину, й особливу нелюбов до неi виявила чомусь саме сестра. Жiнка, котра могла б замiнити померлу матiр, найудалiша й найщасливiша з дiтей Любомира Пашинського – панi Мариля, графиня Гармаш-Войтовська, була для маленькоi Владислави чужою, геть чужою. Досить вдало влаштована як для доньки збiднiлого шляхтича, вона отримала вiд життя все. Дружина заможного графа, котрий просто обожнював гарненьку дружину, вона проживала щасливе й безтурботливе життя, купаючись у розкошах й наче забувши про свiй збiднiлий рiд. Коли помер пан Пашинський, вона приiхала ховати батька в чорнiй сукнi, розшитiй такою кiлькiстю коштовного камiння, наче то на великосвiтський прийом прибулася, й поводилася велично та пихато, ледь не вороже споглядаючи на чарiвне маленьке створiння з блискучим золотавим волоссячком. І коли Януш Пашинський, старший з братiв Владислави, котрий i мав успадкувати вiд батька досить скромний його маеток, заговорив про те, що непогано було б Марилi забрати сироту до Варшави, до дочок своiх, котрi були майже однолiтками дiвчинки, графиня Гармаш-Войтовська поглянула на нього надзвичайно холодко й зцiдила крiзь мiцно затиснутi вуста: – Менi ця дiвка не потрiбна. Не потрiбною дiвчинка виявилася й братам з родинами й зрештою опинилася у материноi сестри, помандрувавши до Львова, де вдова тiтка Магда мала скромний будинок i такий же скромний статок, полишений чоловiком з мiщан. Зростала панна Владислава, нiколи особливо не розкошуючи, й ледь не кожноi днини в домi тiтки до обiду подавали бiгос, котрий сама Владислава ненавидiла з дитинства. Досить бiдненько одягнена, не викохана ласкою та батькiвською любов’ю сердечною, зросталася вона такою собi бур’янинкою, котру дражнив старший кузен i вiдверто не полюбляла кузина, однакового з нею вiку. Катажина зненавидiла кузину-сироту за золотавi ii коси, й з роками тепла в серцi молодоi панночки аж нiяк не додалося. Владислава зростала на диво гарною паняночкою, вродою своею перевершивши навiть старшу сестру, й це враховуючи те, що графиня Гармаш-Войтовська славилася чи не найвродливiшою жiнкою Польщi, й досить напруженi стосунки двох кузин заробилися ще бiльш напруженими, й усе частiш будинком можна було почути, як лунаються сварки двох дiвчат, котрi нiколи не були близькими. Владиславi минулося сiмнадцять, коли при будинку вдовицi Войнич з’явився панотець Якоб Стронга. Тiтка Магда не вiдкривала таемницi свого знайомства з тим похмурим, суворим ченцем, i як уже Катажина та сама Владислава не приставалися до неi з розпитуваннями, усе ж уперто вiдмовчувалася. Взагалi мовчазна то була й дещо дивна жiнка – молодша сестра покiйноi панi Казимири, i Владиславi особливо не до вподоби була звичка тiтки ледь не годинами просиджувати нерухомо на одному мiсцi, вирячившись перед собою застиглими й мов неживими очима. А одного дня тiтка просто привела до невеличкого свого будинку того панотця, а з ним купку мовчазних ченцiв, котрi належали невiдомо й до якого ордену. Катажина перша виказала невдоволення: – Мамо, навiщо ви привели до нашого дому цих волоцюг? Панi Магда спалахнула гнiвливим поглядом. – Цить, нечестивко! Грiшно так промовляти про служителiв Бога. Катажина поморщилася. – Вони ж схожi бiльш на харцизiв з великого шляху, анiж на служителiв Бога. Чи ж ви, мамо, бувае не вслiпли? – Нi, я маю очi. Й хочу запевнити тебе, дитино моя, що в цих людях для нас е порятунок… Порятунок вiд бiдностi. Катажина, вислухавши матiр, упевнилася в тiм, що та вже геть пошкодилася розумом. А ось Владислава, випадково визирнувши з кiмнати однiеi ночi, зрозумiла справжню причину того, чому тiтка прихистила в себе панотця Якоба. Побачене змусило ii застигнути вражено. Тiтка й чернець… були коханцями. Не маючи вiри власним очам, дивилася вона на те, як на порозi найбiльшоi кiмнати в будинку, котру тiтка колись подiляла з покiйним паном Войничем, панотець Якоб цiлуе та обiймае ii вдову тiтку й та воркоче та смiеться так, як нiколи того не робила на пам’ятi Владислави, й бiлi та повновидi руки ii пестять густе й темне волосся ченця. Вражена, Владислава причинила дверi своеi кiмнати. Але не сказала нiкому про побачене жодного слова. Боялася, справедливо боялася того, що тiтка розгнiваеться на неi й просто вижене геть. А вона ж не мала куди йти. Але вiдчувала, що ченцю незрозумiлим чином вiдомо було про викриття нею грiховного його зв’язку з тiткою, та вiн усе ж мовчав, тiльки спостерiгав за нею уважно темними та пильними очима своiми й iнодi дивився так, що Владиславi робилося вiд погляду його геть не по собi. За рiк вони всiею родиною помандрували до Варшави. На похорон графа Гармаш-Войтовського. Й Владислава ледь була не померла вiд заздрощiв. Заздрощiв, котрi вiдчула до рiдноi сестри. Нiколи за життя свого досить нетривалого, котре й миналося переважно в стiнах скромного будинку тiтки, ще не потрапляла Владислава до такого розкiшного примiщення, яким виявився палац графа Гармаш-Войтовського. Тiльки ступилася була на порiг того палацу, так i вiдчула, як пронизуе серце щось гостре й могутне й заполоняе його темне почуття, несподiвана ненависть до стрункоi жiнки, котра велично й гордовито сходилася до них широкими схiдцями з бiлого, з темним прожиллям мармуру, зодягнена в розкiшну оксамитову сукню, вся вквiтчана коштовностями. Й у Владислави аж подих перехопило, коли жiнка та зупинилася перед бiдними своiми родичами. Погляд блакитних, дуже схожих до очей Владислави очиць зупинився на нiй, сковзнувшись байдужливо по тiтцi Магдi, Катажинi та Маркосу. Бiляве волосся ii сестри-графинi було приховане чорною мереживною мантильею, але Владислава бачила, що кольором воно подiбне до ii власного. Бачила вона також i те, що мае надзвичайну схожiсть з сестрою, але… Врода самоi Владислави була юною i такою ще свiжою, а врода ii сестри вже, на жаль, почала в’янути, поступаючись невблаганному впливу часу. Схоже, графиня Мариля то також помiтила, й погляд ii холодних очей заробився просто крижаним, вони ледь помiтно зiщулилися, й графиня, замiсть того аби обiйняти молодшу сестру, простягнула тiй свою випещену, тонку ручку, внизану перснями, мов то не сестра рiдна стоялася перед нею, а лише проста служниця. – Бачу, ти зросла, Владиславо. Дiвчина проiгнорувала ту образливо виставлену до неi руку й поглянула поглядом не менш холодним, нiж сестрин. – Час не стоiться на мiсцi, сестро. Графиня поморщилася й вiдразу ж вiдвела погляд, мов то було для неi заробилося нестерпно неприемно дивитися на рiдну сестру, й вона поглянула на тiтку Магду надзвичайно невдоволено. – Вам необов’язково було приiздити. Магда Войнич всмiхнулася дещо непевно. – Я гадала, що дiвчаткам цiкаво буде побачити Варшаву… – То зайве, – рiзкувато обiрвала ii графиня. – Та коли ви вже приiхали, я накажу приготувати для вас кiмнати. Й, мов намагаючись геть уже образити, наказала оселити iх у кiмнатах на першому поверсi, поряд кухнi. Пихата, клята багатiйка. Владислава поверталася з Варшави до Львова, маючи у серцi своiм два сильнi, нестерпнi почуття. То були глибока й всепоглинаюча ненависть до тоi старiючоi й гоноровоi графинi, котра була iй рiдна й, маючи надзвичайно великi статки, вiдмовилася забрати собi осиротiлу сестру, вiдмовилася подiлитися з нею своiм розкiшним життям й зрiкла тим на жалюгiдне iснування в похмурому будинку геть збiдiнiлоi тiтки… Іншим почуттям було не менш полум’яне, не менш глибоке бажання й собi доскочити того, що мала зараз ii бундючна сестра. Вона бажала стати графинею. Заможною графинею. Скромний будинок тiтки пiсля палацу сестри видався ледь не похмурим склепiнням, й Владислава декiлька днiв перебувалася у такому кепському настроi, була такою злою, що навiть i тiтка Магда остерiгалася до неi пiдступитися, тiльки дивилася мовчки на те, як Владислава сидить нерухомо, занурившись у своi думки. А думала вона пiсля повернення з Варшави лиш об однiм – де знайти собi такого ж графа, як покiйний Гармаш-Войтовський, як потрапити до того свiту, до котрого була належною ii така щаслива сестра. На третiй день пiсля повернення з Варшави до невеликоi вiтальноi кiмнати, в котрiй нерухомо сидiла похмура Владислава, увiйшов панотець Якоб. І Владислава, котра була занурена глибоко у власнi думки, вiдразу ж напружилася, забачивши на порозi високу постать ченця. Невiдомо чому, але вiн викликав у нiй невiльний страх, i зрiлося в ньому щось небезпечне, а особливо ж в очах, тих темних та пронизливих, котрi дивилися на неi зараз так, мов то вiдомi йому були повнiстю й думки ii, й потаемнi порухи серця, та глибинна ненависть i заздрiсть до сестри, що отруювали ii серце. Вiн пiдiйшов близько, настiльки близько, що його темна сутана торкнулася крiсла, в котрому сидiла Владислава, й вона, дiючи наче супроти власноi волi, закинула голову, аби бачити його… …Й невiдривно дивитися в його очi. Завжди похмурого лиця панотця Якоба торкнулася така незвична для нього, непритаманна йому усмiшка. – Все ще бажаеш заробитися графинею? Владислава вiдчула, як гучно застукалося ii серце. – Так, – вiдповiлася тихо. Темнi очi вдивилися в неi бiльш пильно. – Й на все згодна заради цього? Блакитнi очi зустрiлися поглядом з темними очима. – Так. Панотець Якоб знову посмiхнувся й простягнув до Владислави сильну свою, в грубих мозолях долоню. 2. – Сьогоднi я стану графинею Смотрицькою! Посмiхнувшись власному вiдображенню у великому дзеркалi, що стоялося бiля лiжка в ii покоях, Владислава торкнулася тонкими пальчиками дiамантовоi тiари, що була подарована нареченим i притримувала бiлу мереживну мантилью. Вона милувалася собою, вiдверто й захоплено милувалася власною вродою, знову й знову вдивляючись у дзеркало, котре вiдображало просто неймовiрну красуню, одягнену в бiлу сукню з важкого дамаського шовку, котра була щедро поцяткована дрiбними коштовними камiнчиками, й дiамантiв тих було настiльки багато, що й Мариля, певне б, здивувалася подiбнiй розкошi. Але вона, Владислава, розкошi цiеi заслугувала. За всi роки життя в бiдностi, того жалюгiдного iснування в бiдному домi тiтки, вона заслугувала нарештi того, аби жити так, як ii пихата сестра, й це був день ii перемоги над тiею гордовитою графинею. Вона навiть надiслала Марилi запрошення на весiлля, котре та погордливо вiдхилила, але Владислава свого все ж доскочила. Вона сповiстила ненависну сестру об тiм, що повiнчаеться з графом, i то мало таки ж вразити Марилю. Тепер вона е рiвня своiй пихатiй сестрi. Байдужлива поверхня дзеркала вiдбила те, як за спиною ii нечутно вiдчинилися дверi й до покоiв увiйшов панотець Якоб. Владислава мовчки спостерiгала за тим, як його похмура та висока постать наближаеться, вiн пiдходить зовсiм близько й зупиняеться за спиною ii, й вона навiть крiзь шовк власноi весiльноi сукнi та грубу тканину його сутани вiдчувала жар його тiла. Перед очима промайнула згадка про два тiла на вузькому лiжку, сплетенi в пристрасних обiймах, i вона здригнулася. Якоб посмiхнувся iй у дзеркалi. – Ти ж справдi нiчого не забула… Владислава затрiпотiла, коли його гарячi руки торкнулися ii оголених сукнею плечей, впiкаючи, наче вогнем. – Справдi. Одним стрiмким та швидким порухом Якоб обернув Владиславу до себе обличчям, обпалив незрозумiлим полум’яним поглядом й, нахиливши темноволосу голову, вп’явся в нiжнi, повновидi вуста пристрасним поцiлунком. Владислава заплющила блакитнi очi й потонулася в потужнiй, темнiй пристрастi цього чоловiка, котрий мав над нею абсолютну владу, нiжними пальчиками торкнулася грубоi тканини його сутани й вiдчула, як слабшае… Якоб вiдхилився, поглянув похмуро. – Сьогоднi я вiддам тебе iншому. Владислава похитала головою. – Не кажи так. Чернець засмiявся й знову хотiв було поцiлувати ii, але за зачиненими ним дверима почулися голоси, й гарячi руки, що тримали Владиславу в обiймах, вiдсторонилися, вiн вiдiйшов, i, коли до покоiв, образливо навiть не постукавшись, увiйшла сестра графа з покоiвками, Якоб уже читав над Владиславою молитву, й вона, смиренно опустивши голову, слухала його, й нахилена голова ii приховувала вогонь пристрастi, що вирувався в блакитних очах ii, й рум’янець збудження, котрий почервонив переважно блiде панське личко. Заради того, аби заробитися графинею, вона навернулася у православне вiросповiдання з йменням Варвари, але виключно для того, аби ii вiнчання зi Смотрицьким мало силу. Вiру ж для себе вона збереже католицьку. Сестра Ростислава позиркнула засудливо. – Ви забулися, що тепер е православною. Владислава гордовито випрямилася. – Нi, я не забулася. Але панотець Якоб декiлька рокiв е моiм духовним наставником i його молитва для мене дуже важлива. Панi Власович ледь не вороже поглянула на високу постать панотця Якоба, котрий стояв, опустивши очi, й геть не нагадував того пристрасного коханця, котрий лиш декiлька хвилин тому в цих же покоях хапав чужу наречену в палкi обiйми, й лиш тiльки байдужлива срiбляста поверхня великого, ледь не на повний зрiст люстра зберiгала все те грiховне, що дiялося мiж майбутньою дружиною графа Смотрицького та ii духовником у чернечiй сутанi. Й Владислава сховала усмiшку… Ця розкабанiла Анастасiя ледь не луснула була вiд злостi, коли брат сповiстив ii, що одружуеться, а чоловiк ii взагалi сполотнiв так, що мало не зомлiв. Гадали, що великi графськi статки тепер уже належнi виключно iм, але Владислава мала iх дещо розчарувати… Й ця недоброзичливiсть майбутньоi родички… якою ж байдужою вона була для молодоi нареченоi, й вона з погордливим виглядом пройшлася повз Анастасiю до дверей, а потiм також погордливо, високо пiднявши округле пiдборiддя, крокувала повiльно та велично пiд руку з графом до святково вбраноi коляски, котра мала вiдвезти iх до Миколаiвськоi церкви бiля гори Пивихи, де мала вона повiнчатися зi Смотрицьким i виповнити нарештi свою мрiю. Бачила, як дивилися на неi пани та панii з чисельного зiбрання, запрошеного на весiлля, бачила й сторожкi, острашливi погляди крiпакiв, що зiбралися дорогою, котра велася вiд дворища графського до церкви Миколаiвськоi. Й коли на панiв вона ще кидала гордовитi погляди, зовсiм як сестра ii колись, узрiвши бiдну молодшу родичку, то на крiпакiв тих й уваги щонайменшоi не звернула, навiть не кинула жодного позирку, бо ким же були вони для неi – майже графинi. Вiнчання за православним обрядом видалося Владиславi нецiкавим та незрозумiлим, i незатишно почувалася вона в стiнах староi церкви, котра була iй чужою за вiрою й викликала лиш страх та тремтiння у тiлi, й зiтхнула вона полегшено, коли нарештi вийшли з церкви, бiлi стiни якоi ледь не тулилися до гори Пивихи, й перед очима постався сонячний та гожий день над украiнським селом, i було видко вдалинi стрiчку сiру Днiпра. Гарно так було навкруги, але графиню молоду не так краевиди зрадували, як знання п’янке того, що е вона тепер графинею Смотрицькою, господинею усiх цих красот, i заробиться вона тут панею, не гiршою вiд сестри своеi, на зазадрощi усiм цим панам-сусiдам, котрi роздивлялися ii, мов ту рiдкiсну тваринку, а панii ще й оцiнююче вирячалися, певне що гадаючи та виважуючи, чи ж справдi вона таки варта того, що заради неi граф Смотрицький вiдмовився вiд своеi давньоi й непорушноi обiтницi нiколи не одружуватися. По вiнчаннi граф улаштував розкiшний прийом. За задумом самоi Владислави, святкуваня мало розтягнутися на три днi, й у перший день, вiдразу ж по поверненню з церкви, на наречених та гостей-панiв чекали в садку бiля озера щедро прикрашенi наiдками та питвом столи, вбранi святковими, мереживом шитими скатертинами. Й чого лишень на столах тих не було… Й поросята та кабани печенi та нашпигованi рiзноманiтним начинням, й печеня з телятини та баранини, й риби декiлька видiв, що вареноi та пареноi, а що печеноi та смаженоi, й птиця щонайрiзноманiтнiша, а вже десертiв усяких та напеченого з тiста й злiчити було неможливо. Й вино лилося, мов то рiками, й жалкувала чарiвна молода графиня в ту мить, коли стояла поряд чоловiка свого графа, що не бачить ii сестриця, в якi розкошi вона потрапила, якою вельможною панею заробилася. Стримано й досить прохолодно посмiхаючись, величною й гордовитою приймала вона поздоровлення вiд чисельного панства незнайомого й, лишень коли почало вечорiтися, пiшла до покоiв своiх, аби змiнити весiльну сукню на бальну – мав розпочатися бал, котрий за бажанням самоi Владислави закiнчиться ледь не пiд ранок, принаймнi коли стомиться сама наречена. Й бальна сукня ii не поступалася в розкiшностi весiльнiй – синiй оксамит у сяйвi коштовного камiння робив ii диво якою вже гарною, а блакитний колiр очей на тлi того оксамиту видавався особливо глибоким та принадним. Надзвичайно вдоволена собою, вона вийшла з покоiв своiх i вже в коридорi натрапила на новопридбаного родича – пана Власовича. Засоловiлий погляд його досить гарних очей указував на те, що пан цей перебував уже добре напiдпитку, й Владислава лише поморщилася, коли вiн iз рiшучим виглядом перегородив iй шлях, полискнувши очима. – Прошу у вас хвилинку, люба родичко, – мовив наполегливо, дихнувши Владиславi в лице винним духом i пiдiйшовши так недозволенно близько, що Владислава була змушена вiдступитися назад й торкнутися спиною твердоi поверхнi стiни. Позиркнула холодко, призро. – Я поспiшаюся до панiв гостей. Власович покривив лице. – Можна подумати, що вони вам такi вже потрiбнi – тi нуднi нiкчеми, котрi лиш тим i займаються, що марнують життя на плiтки. – Вiн зiщулився, нахилився до Владислави, ухопивши ii мiцно, навiть боляче за руки. – Я спостерiгав за вами увесь цей час, люба родичко… й почав з того дня, як прибули ви до нашого маетку, аби зробитися графинею Смотрицькою й коханою дружиною для нещасного Ростислава. Вiн же геть закохався в вас, закохався настiльки, що зрiкся власноi ж обiтницi нiколи не одружуватися. Але ви його не кохаете, геть не кохаете. Єдине, що приваблюе вас у ньому, – то е його положення та великi статки… Владислава напружилася, дослухаючись до слiв цього лiнькуватого нiкчеми й вражаючись тому, як же то змiг вiн настiльки вiрно зрозумiти ii почуття. Й мовчала лиш якусь хвилину, а потiм обурено й рiзко сiпнулася в його руках. – Як смiетеся ви ображати мене подiбними вигадками! Власович вишкiрився. – Ви добре знаете, що це зовсiм не вигадки. Владислава спалахнула очима. – Вигадки! – Геть нi. – Власович знову наблизив до неi свое лице й поглянув гостро й пронизливо. – Ви жадаете легких грошей, чарiвна панi графине, й гадаете iх отримати. Але все не так просто, як ви собi мiркуете, i я вже звикся до думки, що спадок Смотрицьких буде належати лише менi одному. І я буду боротися, чуете, люба родичко, я буду яро та безжалiсно боротися за те, що мае бути належним лише менi… Владислава покривила вродливе личко свое. – Геть упитий божевiльний… Я поскаржуся на вас мужу… Власович напружився. – А ось цього робити зовсiм не раджу. – Я… – Владислава не договорила, тому що з боку схiдцiв зачулися дзвiнкi дiвочi голоси покоiвок i Власович, хоч який не був упитий, але все ж швидко та стрiмко вiдхилився вiд неi й з приязною, навiть ласкавою усмiшкою запропонував iй лiкоть. – Прошу, люба Владиславо Любомирiвно… дозвольте провести вас до бальноi зали, притримати вас. Волiла б учепитися нiгтями в це нахабливо всмiхнене лице, але стрималася, посмiхнулася прохолодно. – Дякую. Продовжуючи всмiхатися, Власович провiв Владиславу до першого поверху, й хто бачив iх, то не мiг i подумати, що мiж ними вiдбулася напружена та далека вiд приемностi розмова. Й Владислава, котру всерединi так i жерло зло на цього нахабливого панка, пiшла шукати свого духовника, аби пожалiтися, але нiяк не могла його вiдшукати, аж поки хтось не сказав, що бачили його в садку. Молода графиня стрiмко вийшла з будинку. Вийшла назустрiч своему коханню. Над маетком графа Смотрицького «Пивогорське» криваво-червоним полум’ям горiвся захiд сонця й невидимим вкривалом опускався теплий лiтнiй вечiр, котрий пом’якшував спеку цього наближеного до пiвдня краю. Владислава невiльно замилувалася красою маетку в заходi сонця – маетку, котрому вона була тепер господинею, й зупинилася на ганку, посмiхнувшись. Й саме в ту мить на дворище влетiвся вершник на баскому конi. Владислава поглянула вдивовано й затримала погляд свiй на широкоплечiй, могутнiй чоловiчiй постатi вершника того, що був одягнений у чорний оксамитовий сюртук. Чорний же капелюх приховував його волосся, а сонце, сiдаючись, мов червоним золотом, вмивало його лице, й вiн стрiмко наближався, й Владислава з тим наближенням його почала вiдчувати щось дивне… незрозумiле хвилювання торкнулося серця вiд погляду на незнайомця, котрий зупинив коня свого баского зовсiм поряд ганку, й копита тварини ледь не торкнулися широкоi спiдницi ii синьоi сукнi. В червонуватому свiтлi вечора побачила вона перед собою гарне чоловiче лице й погляд захоплений веселих синiх очей. Й щось здригнулося, завмерлося в серцi ii вiд того погляду, й вона навiть подих затамувала, вдивляючись пильно й пожадiбно в лице незнайомця, котрий гарцював перед нею на конi своiм, i собi уважно вдивляючись у ii молоде та свiже вродливе личко, котре чи вiд погляду того, чи вiд хвилювання незнаного геть зачервонiлося, й вiдчула вона себе так, як ще нiколи в життi не вiдчувала… Дивилася й не могла надивитися на лице чоловiка округле з правильними рисами, прямим носом i вустами гарного, чiткого малюнку, та найбiльш приваблювали графиню очi незнайомця – синi та глибокi, погляд котрих горiвся та вигравав, мов те сонце. Й видавалося, що цiлий свiт, весь цей прийом на честь ii власного весiлля, усе це панське зiбрання, геть не потрiбне iй i таке ж гордовите, як i сестра ii Мариля, – все то мов зниклося кудись, зоставляючи лиш одного цього чоловiка, лиш погляд очей його синiх та пронизливих. Мов у снi примарливому, дивилася на те, як скидае вiн перед нею капелюха, й бачила, що волосся вiн мае свiтле, майже золотаве, подiбне до ii власного, й це вiдкриття чомусь наповнило ii вiдчуттям незнайомого щастя. Чомусь ця незначна з ним схожiсть наповнила радiстю, витнула на вуста усмiх, котрий зробив ii ще бiльш чарiвною, й вона бачила в очах його захоплення вродою ii, чарiвнiстю, й це п’янило навiть сильнiше вiд того вишуканого вина, котрого закуштувала вона на весiллi. Незнайомець усмiхнувся у вiдповiдь. – Панночко… мое шанування. Коли б вiдав я, що на цiм весiллi будете присутнi ви, я б не барився так у Полтавi, не одного коня б змiнив, але примчав би ще вдень. Владислава мило посмiхнулася. – Ви не надто багато втратили – зараз почнеться бал. Синьоокий красень легко зiскочив з коня. – Бал – то добре, але за умови, коли всi вашi танцi, моя чарiвна незнайомко, будуть належнi менi. Владислава радiсно, срiблясто засмiялася, з задоволенням, котре торкалося самого ii серця, роздивляючись високу та мужню його постать, широку в плечах й вузьку в стегнах, i здригнулася, мов зненацька зi сну пробуджена, коли за спиною в неi, вiд вхiдних дверей будинку, пролунався жiночий голос. – Альошо, любий мiй, ти повернувся? Синi очi полишили увагою Владиславу, полинули поглядом iй за спину, до тiеi, котра озвалася мелодiйним голосом, i Владислава вiдчула гостру й несподiвану ненависть до тоi незнайомки, котра кликала його любим своiм. Стрiмко i роздратовано озирнулася й дещо розгублено заклiпалася гарними блакитними очима, взрiвши перед собою панi вже досить поважного вiку, одягнену в розкiшну шовкову сукню брунатного кольору, з медяно-золотавим волоссям, що було роздiлено на продiл й вкладено в мудру зачiску з двома товстими косами, й очi… Вражали особливо очi. Синi й гарнi очi, подiбнi до очей незнайомця. – Мамо! Панi велично зiйшлася сходинками з ганку, простягнула руки вперед, майже вiдразу потонувши в обiймах незнайомця, й Владислава вiд полегшення навiть задихала нерiвно. Ця панi е його матiр’ю. Матiр’ю! Панi тим часом обернулася до неi з усмiшкою. – Бачу, Альошо, ти вже познайомився з графинею. В синiх очах промайнулася розгубленiсть, i вони поглянулися на Владиславу так, що вона вперше за цей день пожалкувала об тiм, що е тепер графинею Смотрицькою. Панi засмiялася. – Альошо, синку, в тебе такий здивований вигляд… Вiн кинув на матiр короткий погляд. – Я… я просто порахував, що передi мною панночка… – Так, я ж вiдписувала тобi, що наречена Смотрицького дуже е юна, майже ще дитя… – Обiйнявши сина, панi поглянула на Владиславу, що нiяк не могла пригадати ймення цiеi жiнки, котра породила такого дивного сина. Ростислав знайомив iх, але ж вона вiдверто пропускала повз вуха ймення присутнiх на весiллi гостей, надто переповнена радiстю вiд того, що нарештi виповнила свою мрiю. Та й мети не мала тiсно товаришуватися з тими панами та панiями гордовитими, але ця паня була геть iншою справою тепер… – Вибачте вже нас, ваша свiтлiсть, але мiй син iнодi бувае справжнiм диваком, та запевняю вас, що вiн не хотiв образити, порахувавши вас за вiльну панночку. Дозвольте менi вас познайомити… – Вона знову поглянула на сина. – Альошо, мiй любий, перед тобою панi Владислава Любомирiвна, графиня Смотрицька, щаслива молода дружина нашого любого Ростислава Марковича… Графине, а це мiй син – Олексiй Павлович Забродiн, що тiльки повернувся з Полтави… Владислава посмiхнулася й вiдчула, як усмiх той задрижав непевно на ii повновидих вустах, коли Забродiн, випустивши з обiймiв струнку постать матерi, обернув до неi свое лице й зробив декiлька крокiв, аби взяти для поцiлунку ii тонку ручку. Помiтила, як затремтiли вiд його дотику пальцi. Синi очi поглянулися гостро, незрозумiло. – Графине… Висилувала з себе усмiшку, котра в ту мить чомусь далася важко. – Пане Забродiн… – Дозвольте висловити свою думку… Я вважаю, що Ростиславу Марковичу надзвичайно поталанило мати таку дружину, як ви… Голос графа за спиною Владислави пролунав так близько, й вона вся напружилася, коли руки чоловiка владно обiйняли ii за стан тонкий i притулили до теплого тiла. – Цiлком з вами згоден, Олексiю Павловичу. Владислава помiтила, який погляд Забродiн кинув на тi руки, що обiйняли ii так владно, i ледь стрималася була, аби не вiдштовхнути мужа свого геть, а потiм таки вивiльнилася з його рук, зi смiхом кинулася до будинку, до бальноi зали, почуваючись так уже дивно, як ще нiколи в життi. Й кожною клiтиною своею вiдчувала вона на собi погляд очей тих синiх i, навiть не озираючись, знала, що зайшов вiн до будинку слiдкома за нею разом iз Ростиславом та матiр’ю своею. Бажала зараз же, в ту ж саму мить пурхнути у його обiйми й танцювати, танцювати лише з ним одним, кружлятися разом з ним до тих пiр, поки втома не вiзьме вже над нею гору й не впадеться вона безсилою до рук його сильних – до тих рук, в единi котрi бажала тепер линути. А мала ж спершу танцювати з чоловiком, видавати щастя що вiд танку того, що вiд близькостi його, та очi воровкувато нишпорили залою бальною, шукали високу та ставну постать пана Олексiя Забродiна, шукали погляд тих незрiвнянних синiх очей. Вiн запросив ii на третiй танець. Йшла з ним крiзь натовп гостей, мов то крiзь туман густий поранковий осiннiй – геть нiчого й нiкого довкруж себе не вбачала, лишень його близькiсть володiла почуттями, й дотик його руки вiдчувала торканням наче самого вогню. А як танцювала вона з ним – пташиною легко пурхала в танку, й тiльки погляд синiх очей один й iснував для неi в цiлiм свiтi, й, коли скiнчився той танок й Забродiн повертав ii до Ростислава, вона раптом дотямила того, що вiн не промовив до неi жодного слова, й зупинилася посеред зали, геть не звернувши уваги на зацiкавленi погляди присутнiх. – Я образила вас чимось, пане Забродiн? Вiн повiльно обернувся, слабко всмiхнувся. – Нi, що ви! – Тодi чому… чому ви так образливо мовчали? В синiх очах промайнув дивний вираз. – Вибачте, але я не знаю, про що маю балакати iз замiжнiми графинями, – промовив вiн досить напружено, й Владислава вiд подиву та образи навiть не знайшлася, що йому вiдказати, дозволила вiдвести себе до Ростислава, а потiм безпомiчно й дещо розгублено спостерiгала за тим, як Забродiн iде геть, бiльш навiть не поглянувши на неi. Й уся вона – серцем та еством жiночим, так i рвонулася за ним, i певне, що таки подалася б слiдкома, коли б рука Ростислава не тримала ii руку. Вiн щось шепотiв нiжно iй на маленьке рожеве вушко, але Владислава майже не чула слiв чоловiка й напружено спостерiгала за тим, як Забродiн пiдiйшов спочатку до матерi, а за декiлька хвилин уже запрошував на танець темноволосу панночку в сукнi рожевого кольору. Й погляду не звела з них, поки танцювали вони, геть забувши про все – про цю перемогу свою над бiднiстю та сестрою-графинею й про погрози того впитого Власовича… Ростислав торкнувся рукою ii лиця. – Люба, що з тобою? Здригнулася вiд його дотику, стримала себе, аби не вiдкинути з вiдразою ту руку, що торкнулася ii лиця, й поглянула на нього неуважним, майже невидючим поглядом. – А що зi мною? – запиталася байдужливо. Граф пильно вдивлявся в ii лице. – Весь день ти видавалася такою веселою та радiсною, а зараз наче сонце вгаслося на твоему милому личку, спохмурнiло воно якось ураз. Скажи, тебе хтось образив? Погляд Владислави вiдразу птахом норовливим полинувся до Забродiна, але вона повернула його назад, похитала головою. – Нi, усе гаразд, i нiхто мене не образив… Я просто, певно що, втомилася й перехвилювалася. – Моя бiдненька! То, може, пiдемо до спочивальнi? В голосi графа почулося нетерпiння, очi його заблищалися… Владислава уявила собi шлюбну нiч й дотики цього чоловiка, його пристрасть та поцiлунки… Вродливе лице ii перемiнилося виразом. Вiдiйшла вiд нього. – Нi, я просто посиджу й усе. – Як забажаеш, серденько. Вона слабко йому всмiхнулася, а потiм присiла в одне з крiсел й знову вiдшукала поглядом високу постать Забродiна, котрий у ту мить уже не танцював з тою темноволосою панночкою, а лише мило з нею гомонiвся, зупинившись бiля огрядного пана та не менш огрядноi панii. Обвiюючись вiялом та торкнувшись його руки, панночка щось промовила, й вiн засмiявся неголосно… Владиславi вiд того смiху заболiлося в грудях. Вона не могла нiяк зрозумiти, що воно таке з нею вiдбуваеться, й вiдчувала тiльки едине бажання – кинутися до тих двох, що ото так мило перемовлялися мiж собою, й забрати його геть вiд тоi дiвки, заховати його так далеко та надiйно, щоб лиш вона одна могла бачити його, лиш вона одна володiла його увагою й вона одна викликала усмiшку на його гарних, чiтко окреслених вустах, i лиш ii слова змушували його смiятися… – Може, досить уже, моя люба? Владислава здригнулася, зачувши над собою знайомий голос, i тiльки потiм побачила перед собою грубу темну сутану панотця Якоба. Поморщилася, мовчки спостерiгаючи за тим, як вiн пiдходить ближче до неi й опускаеться повiльно в сусiдне крiсло. Знала, передчувала вже, про що вiн буде провадити розмову, але продовжувала мовчати й не так вiдверто позиркувала на Забродiна, котрий розмовляв iз геть уже упитим Власовичем. Якоб нахилився до неi. – Ти покинеш нарештi так вiдверто обдивлятися того пана, поки хто не помiтив твоеi уваги й не почав плiткувати? Владислава призро гмикнула. – Я тепер не боюся плiток. Якоб помовчав, роздивляючись ii лице в яскравiм полум’i свiчок, що освiтлювали бальну залу будинку графа Смотрицького, й запитався так тихо, що вона могла й не розчути його за звучанням музик, але вона почула. – Що це, Владиславо? Тонкi бiлi пальцi, складенi на синьому осамитi, судомливо затисли розкiшну тканину, й вона важко зiтхнула. – Я не знаю. Темнi очi ченця продовжували вп’яватися в неi поглядом. – Ти закохалася, Владиславо? Вона здригнулася так, мов була отримала вiд нього болiсного поличника, й знову поглянула на пана Забродiна. Невже те, що сказав зараз Якоб… невже в його словах щось таки е? Маючи двадцять рокiв вiку, вона ж нiкого ще нiколи не кохала. У Львовi в тiтки ii життя було досить усамiтненим, i все через бiднiсть ту кляту. Вона ж не мала навiть пристойноi сукнi, аби потрапити на очi шанованому панству, а закохуватись у злидня, аби потiм усе подальше життя жалюгiдно iснувати, лиш виживати, не вiдаючи насолод життя – того й сама нiяк не бажала. Тiльки вiдвiдуючи месу, вона ще могла зустрiти бiльш-менш гiдного уваги панича – тiтка заради святоi служби позичала iй одну зi своiх суконь, котра теж була досить простенькою, але все ж кращою за одягання самоi Владислави… Й у костьолi був трапився iй на око один досить багато вбраний пан, котрий усе позиркував на неi з захопленням, i те захоплення… Воно надзвичайно сподобалося Владиславi, вона й собi почала придивлятися до пана того, й вiн наче iй сподобався, але якось так… мляво та нудно, й бiльш за все цiкавило ii в нiм те, чи не е вiн часом графом. Й коли дiзналася, що вiн лише звичайний купець, нехай i великоi заможностi, то й усе вподобання до нього зниклося в одну мить. А те, що вiдчувала вона до Якоба… Владислава поглянула на ченця, чорнi очi котрого продовжували пильно та наполегливо вдивлятися в ii лице… Те, що iх пов’язувало, було надто темним, незрозумiлим та грiшним, аби могла вона в нiм щось зрозумiти. Але вона не кохала цього чоловiка похмурого й тепер знала то напевне. Так, вiн викликав у нiй пристрасть – глибоку тваринну пристрасть, над котрою вона була геть не владною, котра була набагато сильнiшою вiд неi самоi. Й чомусь зараз, пiсля знайомства з паном Забродiним, сама згадка про все те грiховне, що пов’язувало iх iз Якобом, викликала у Владислави напад нудоти, й вона дещо бiльш рiзко, нiж збиралася, кинула йому в лице: – Вас це не мае обходити! Якоб потемнiшав лицем. – Помиляешся… Не забувай про угоду мiж нами. Владислава поморщила лице. – Я пам’ятаю про угоду, й не потрiбно менi весь час нагадувати! Можете не хвилюватися – ви отримаете свое. – Дуже сумнiвно, коли ти й далi будеш так поводитися. – Що ви маете… – Подивися на це вгодоване збiговисько панське. Гадаеш, що вони ще не помiтили твоеi зацiкавленостi цим синьооким паном? І коли щось дiйде до твого чоловiка… Владислава холодко всмiхнулася. – Досить! Ви ж самi знаете, що Смотрицький вiд мене вже нiкуди не подiнеться, й не потрiбно бiльш цих розмов. Велично, з гiднiстю справжньоi графинi Владислава звелася на ноги й пiшла геть вiд похмурого ченця, спиною вiдчуваючи на собi його важкий погляд. Наштовхнулася на тiтку, котра обдарувала ii засудливим спогляданням, i ледь не кинулася до свого дорогоцiнного ченця. Металася Владислава душею невпокоеною по залi бальнiй, лиш удаючи, що слухаеться привiтань гостей, i все косувалася на Забродiна, все очiкувала, що запросить вiн ii на танець знову, вешталася залою й гiрке розчарування тримала при серцi, розумiючи, що не бажае вiн навiть i дивитися на неi. Години за двi Власович улаштував сварку з дружиною. Геть упитий, вiн раптом iстеричним голосом перекричав музик i, кинувши в лице почервонiлiй Анастасii котресь лайливе слово, рушив було до дверей, де перехоплений був декiлькома веселими панами, якi почали вмовляти його залишитися. Але Власович був налаштований рiшуче. – Коли я поганий такий для неi чоловiк, то нехай надивиться собi кращого! А я пiду шукати iншу! – вигукнув вiн голосно й пронизливо, коли музики раптом обiрвали музику й залою запанувалася ледь не оглушлива тиша. Й вiн знову рушив до дверей, вiдштовхнувши вiд себе якогось пана з рудавим волоссям, i тишу порушували тiльки тихi, судомливi плачi Анастасii Маркiвни. Владислава огидливо покривилася. Вона здогадувалася, чому гризлося подружжя Власовичiв. Катажина, котра була тою ще плiткаркою, й у домi Смотрицьких почала плутатися з дiвками з челядi, багато чого в них вивiдуючи, i за день до весiлля повiдала Владиславi навiть цiкаву чутку про сестру графа. Виявляеться, що пан той Власович мiцно тримав у руках своiх геть закохану в нього Анастасiю Маркiвну й виробляв усе, що лиш йому заманеться. Дiвки захоплено плiткували об тiм, як через декiлька мiсяцiв пiсля весiлля пан Власович, геть не соромлячись, почав надто вже багато наiздити до Кременчука, iнодi залишаючись у мiстi й на цiлу нiч, й на декiлька дiб, i, повертаючись, вiдказував, що був на гостинi в друзiв i взагалi ж вiн е вiльним чоловiком. Але панi Анастасiя, мов жiноче чутливе серце тоi щось прочувало, не вiрила йому, нервувалася так, що й лицем змарнiлася, й постать ii завжди повновида схудлася досить помiтно, хоча перебувала панi в надii… Й не витримала вона, поiхала до Кременчука прослiдкувати за любим мужем, i власна ii покоiвка рознесла по дiвчатах оповiдку про те, що пан Власович не по друзях на гостину до Кременчука вчащаеться, а коханку там мае з заможних удовиць… По поверненню Власовича до маетку йому було влаштовано таку сварку, що й будинок здригнувся. Панi Анастасiя верещала й кричала, наче та божевiльна, та Власович полишався надзвичайно спокiйним, а потiм узагалi пiшов геть iз дому, гучно грюкнувши за собою дверима. Панi Анастасiя зомлiла й другого дня втратила дитя. Розхворiлася вона пiсля того не на жарт, змарнiлася й схудлася так, що нагадувала скорiше тiнь себе колишньоi. А пан Власович усе не повертався, хоча як уже вона на нього чекала, так чекала – тiльки увiйде до кiмнати покоiвка ii, так i полине до неi благальним поглядом, прошепоче ледь чутно: – Не повернувся? Й Марина ii день у день хитала заперечливо головою. – Не повернувся. Панi Анастасiя, зачуваючи таке вкотре, не тримала вже в собi слiз, плакала знову й знову, й дiвки не вiдали, як же то було ii втiшити. Не витримав страждань сестри зрештою сам граф Ростислав Маркович, поiхав до Кременчука й привiз Власовича до маетку. Й як оживилася, як ожилася Анастасiя Маркiвна, коли до покоiв ii забiглася схвильована Марина й сповiстила про те, що пан Олексiй Васильович повернувся. На зблiдле лице ii якось разом, в одну мить повернулося забарвлення, воно навiть почервонiлося, й якою слабкою вона не була, а звелася з лiжка, похитуючись, додибала до дзеркала й наказала подати щонайкращий капот, причепурити волосся й напудрити лице. Увiйшов Власович, i дверi за ним щiльно зачинилися. Що там уже вiдбулося мiж подружжям за зачиненими дверима, так i полишилося невiдомим, та змирилися вони пiсля того настiльки, що панi Анастасiя понесла вдруге, щоправда, й те дитя вона втратила також невiдомо й чому. Хоча дiвчата шепотiлися по кутках, що пани, змиряючись, дiйшлися певноi згоди – пан Олексiй Васильович не зраджуе панi з панянками, аби було про неi менш плiток у товариствi, а вона заплющуе очi на те, що його час вiд часу може потягнути до iншоi жiнки, за умови ж, коли ця жiнка буде з крiпачок графа Смотрицького. Пан Олексiй з любощами не затримався. Панi ж Анастасiя, як там на словах вона на що не погоджувалася, та, коли чоловiк утрапив оком на селi на досить принадну дiвку Наталку Стоженкiвну, почала нервувати. Власович особливо й не крився – оселив Стоженкiвну в одному з флiгелiв, що було iх збудовано в маетку для панiв-гостей, i навiдував дiвку, нiкого не соромлячись. А Наталка та чи вже хотiла, чи не хотiла йти в полюбовницi до пана Олексiя – та хто ж там питався ii? Й скiльки було такого по маетках панських, що пани брали до своiх покоiв вродливих дiвок, у любощi з ними впадалися, а хто був жонатим, то траплялися такi, що й панiй своiх не страшилися – вiдкрито любилися з дворовими дiвками, та ще й промовляли, що не потрiбно й коханок шукати по мiстах та столицях, витрачаючись значно, утримуючи тих ненаситних панiй. По селах серед крiпачок знаходили iнодi такi коштовностi, що куди там примхливим мiщанкам та паням? Щоправда, пивогорськi крiпачки вiд панськоi уваги не потерпалися – пан граф нiколи не виявляв цiкавостi до них. І так тривало до того часу, поки Власович не розпочав полювання. Через деякий час панi Анастасiя втратила чергове дитя, а ось Наталка на час появи у маетку Владислави Пашинськоi мала скоро розродитися. І Власович видивлявся собi iнших дiвок. І будинком знову луналися сварки мiж подружжям. Хтось iз гостей засмiявся з тих витiвок Власовича й ураз наче забувся про нього, хтось же продовжував перешiптуватися мiж собою, кидаючи обережнi погляди на рознервовану Анастасiю Маркiвну, але музики заграли знову й свято на честь весiлля графа Смотрицького продовжувалося. Владислава ж перебувалася в кепському настроi. Тягновило ii мов силою невидимою до того Забродiна, й слiдкувала вона непомiтно чи не за кожним порухом його, й напружувалася внутрiшньо, коли запрошував вiн на танець котрусь iз панночок чи панiй, якими так i повнилася бальна зала будинку Смотрицьких. Спостерiгала, як танцюе вiн, як дивиться на панночок, як обiймае, щось проказуючи, й вiдчувала, що все тяжкiше iй саму себе стримувати, аби не пiдiйти до нього, порушуючи правила цих гонорових панiв. Аби ж хоч якось уже вiдволiктися, йшла в танок з Ростиславом, танцювала з iншими панами й усе ж кидала вiдвертi позирки в бiк Забродiна, закликаючи його пiдiйти до неi, поглянути знову в очi, як дивився вiн у них на ганку, коли пiд’iхав до неi так близько на своiм баскiм конi. Але Забродiн у ii бiк уперто намагався навiть не дивитися. Й Владислава раптом уторопала, що мае робити. Мило всмiхаючись, вона павою поважною пiшла до панi Забродiноi й вже за декiлька хвилин приязноi розмови вiдала про те, що панi Тетяна Олексiiвна декiлька рокiв як е удовицею й любий син Олексiй у неi едине дитя – вистраждане, вимолене в прощах та гарячих молитвах дитя, й до його народження щасливе та безмежно закохане подружжя Забродiних бiльше десяти рокiв не мало вiд Бога благословення дiточками. Скiльки слiз вилила Тетяна Олексiiвна, як дрижала вона над единим своiм сином, коли ж народила його нарештi. Синi очi ii лагiдно поглянули на Забродiна, котрий у ту хвилину розмовляв iз двома паничами. – Вiн е все для мене в цiм життi, – промовила панi Забродiна нiжним голосом. – І я хочу, аби вiн зазнав стiльки ж щастя та кохання, скiльки я завдяки його батьковi. Й коли вiн закохаеться, я прийму його вибiр, яким би вiн не був – навiть коли панночка буде геть непiдходящою. Владислава посмiхнулася. Тою непiдходящою панночкою могла виявитися вона сама. – Ви надзвичайна мати, – промовила Владислава повiльно… …У наступну мить, коли музика стихлася й закiнчився черговий танець, до бальноi зали увiрвалася дивна пара. Першим, сильно хитаючись, увiйшов Власович. Сюртука свого вiн примудрився десь загубити й повернувся до зали в сорочцi, подранiй у декiлькох мiсцях та забрудненiй землею. Вiн голосно реготав й щось вигукував, а за собою, мiцно тримаючи за руку, тягнув дiвчину. Владислава розгледiла товсту темну косу, спiдницю темно-червону та вишиту сорочку й зрозумiла, що це чергова крiпачка-коханка Власовича. Натовпом гостей пролунався стриманий смiх. Власович майнув рукою до музик. – Грайте, чого ви змовклися? Ми з панею будемо танцювати! * * * Вiдчуваючи на собi погляди чисельного товариства, Ярина застиглася нерухомо поряд пана Олексiя Васильовича й навiть очi заплющила вiд сорому, коли пани та панii глузливо й образливо засмiялися над тим, як пан Власович назвав ii панею й виявив бажання танцювати з нею. Не бажала навiть куцого позирку кинути довкруж, хоча на собi й вiдчувала скiльки вже тих поглядiв клятих. А як же жалкувала вона тепер, що послухалася була Уляни й залишилася в панському садку до пiзнього вечора. Граф Смотрицький на честь свого весiлля наказав влаштувати святкування й для своiх крiпакiв, для яких у садку панському та край нього було наставлено столiв з пригощанням, щоби кожний закуштував смачного за здоров’я пана свого та молодоi панii. Там i музики з села були присутнi, й крiпаки, вiльнi на честь весiлля вiд роботи в полi у той день, хоч на короткий час забули свое геть безрадiсне життя й радiли та веселилися так, мов один цей день i мали вони лише прожити. Й видавалося, що одна тiльки Ярина й не забувала нiчого. Невеселою, геть невеселою йшла вона на те святкування, вбрана в щонайкраще свое зодягання – гарну, ще материнськоi молодостi спiдницю темно-червону картату, в сорочку едину бiлу, вишиту маками червоними, та керсетку жовтогарячу. Й у косу ii Уляна стрiчок, мов рiчок полум’яних, навплiтала, а потiм ще й квiтами прикрасила волосся темне, й застрибала поряд, обiйняла за плечi. – Яка ж ти, сестро, гарна зараз! Ярина важко зiтхнула. – Й що з того? Кому я потрiбна, навiть i така гарна? Уляна лукавенько усмiхнулася. – А Мишку Золотаренку? Ярина нахмурила чоло. Золотаренки вважалися на селi чи не найзаможнiшою родиною, мати-козачка Мишка, коли виходила замiж за дядька Золотаренка, чималий посаг з собою принесла, й худобини нагоновили на бiдне дворище нареченого такоi, що не було куди й подiти. Й зараз – дарма, що були крiпаками, – Золотаренки жили досить-таки заможно. В хлiвинцях у них рохкали вгодованi свинi, на полi випасалося з десяток корiв iз волами, а вже птицi мали, що тi тобi пани. Виростили й випестили одного лише сина – високого й бiлявого Мишка, за котрим зiтхалися важко чимало дiвчат на селi, й чимало господинь мрiяло вiддати свою доню та в багатий двiр Золотаренкiв, щоби бiдностi та злиднiв у життi не зазнавала, в такому вже достатку жила. А Мишко вподобував Ярину. Раденчиха, коли дiзналася про таку справу, то всi вуха вже проторочила Яринi описами того, якою щасливою вона буде, коли не прогавить такого парубка, як Мишко. – Послухай уже, дочко, матерi своеi, – чи не кожного бувае вечора заводила Марiя Раденчиха, упоравшись та готуючись до сну. – Ти ж за Мишком цим будеш, як у Господа Бога за пазухою. Вiн же одинак у батькiв, i яка там Килина не е, як носа свого не задирае, а ти ж теж з козацького роду, як i ii Мишко. Й то нiчого, що ми бiднiшi вiд них. Коли Мишко наполягатиметься, то поступиться та вiдьма рудочола, нiкуди не подiнеться… Й подохне ж то колись, не вiчно буде та земельку святу товкти, а ти господинею такого дворища, доню, заробишся, хоч старiсть мою порадуеш. Уляна ж геть пропаща, й кому вона, покритка ця, потрiбна? Та й красуня ти не в приклад сестрi. Я помiтила, як Мишко тебе поглядами голубить, i повiр уже моему материнському слову – нiколи ти не пожалкуеш, як станеш його дружиною. Та вiн же тебе жалкувати стане так, що не кожну й паню так пожалкують, викохае з тебе таку паву, всiм на заздрощi… Ярина ж тiльки мовчки слухала тi палкi материнськi слова, що нашiптувалися iй наполегливо та пристрасно. Й мовчала. Мовчала тому, що й сама не знала, що iй було робити. З одного ж боку, мати промовляла щиру правду – й сама бачила, як тягнеться до неi Мишко, як зорить закоханими блакитними очима, й вiдчувала те, що добрим-таки мужем буде вiн для неi, й жалкуватиме так, що не кожен пан свою панiю пожалкуе, й велику помилку вона в життi своiм утне, коли прогавить Золотаренка. А з iншого боку, впiкало дещо. Не кохала вона ж його! Геть не кохала! Ото такий чудовий, i добрий, i закоханий – та не викликав же в ii серцi геть нiякого почуття, геть нiякого хвилювання. І як не погляне вiн палко та закохано, як не кине оком погляду нiжного та люблячого – а в неi лиш тиша та байдужiсть у вiдповiдь на те споглядання. Та матерi в тiм не зiзнаеться, мовчить – знае вже гарно, що почне та жалiтися на власне життя, на кохання свое велике до крiпака безталанного. Досить, раз уже було бовкнула, що не мае нiчого в серцi до Золотаренка… Раденчиха поглянула важко. – А що ж ти маеш там мати? Ярина дещо розгубилася. – Так кохання ж… Раденчиха закопилила тонкi, гнiвливi вуста. – Кохання… – повторила гiрко, з незрозумiлим виразом лиця. – А нащо воно, дочко, тобi потрiбно? Як я вже замолоду кохала сильно твого батька, та ледь не шаленiлася була вiд одного лиш погляду його чаклунських зелених очей… Тiльки раз позиркнув на мене тими очицями своiми, зустрiвши бiля гори, так я наче збожеволiла, важко захворiлася. Де не пiду – його поглядом шукаю, очi заплющу – наче намальований передi мною постаеться. Й нi спати, нi iсти не могла, усе до нього думками та серцем линулася, й батьки гадали вже, що захворiлась я важко, стривожилися, аж я потiм в усiм зiзналася й отримала благословення вiд татуся на шлюб iз крiпаком. Побралися ми з твоiм батьком, i спершу жила я з ним, мов у раю, народила Миколу та Василя, й поступово якось за клопотами та життям важким втрачати почала в серцi своiм кохання до нього шалене, котре вiдчувала вiдразу. А зараз узагалi що полишилося менi вiд почуття того – глухе роздратування вiд життя, прожитого важко та наче марно… Ярина тiльки мовчки дивилася на матiр, бачила втому та гнiвливе невдоволення в ii очах, слiди того на лицi ii, до часу постарiлому, й сама не знала, що ж робити iй… Якось i шкода було би втратити такого ото гарного парубка, з добрим вiдкритим серцем, а з iншого ж боку, серцю дiвочому, нехай дещо й нерозумному, так уже кортiлося звiдати кохання, й щоб там мати не казала про те, як швидко зниклося ii власне кохання до батька, та Ярина чомусь певна була в тiм, що коли б вона вже покохала, то нiякi труднощi, нiяка бiднiсть не змогла б витруiти з ii серця того заповiтного почуття. Та кохання вперто вiдмовлялося оселятися там – i як уже Мишко не кохав ii, як не обходжував, а вона все полишалася до нього байдужою й з острахом чекала того дня, коли тiтка Килина, що омрiяла для сина бiльш гiдну та заможну невiстку, поступиться зрештою впертим наполяганням сина й у хату Раденкiв постукаються свати вiд Мишка Золотаренка. На святкування весiлля панського йшла Ярина геть невеселою. Що за сестру вболiвала, а що передчуття мала на серцi незрозумiле, й знала, що зустрiне там Мишка, котрий буде весь вечiр витрiщатися на неi з захопленням та надiею. Та й на лицях багатьох крiпакiв можна було помiтити втому, а ще страх, що гулявся селом, мов той вiльний вiтер, – вбивство Наталки Кодрiвни геть-таки настрашило людей, вони заворушилися й зашепотiлися, i тiльки й розмов тепер було селом про те, хто ж воно рiже дiвчат – жорстоко й безжально, й усе частiш луналися слова об тiм, що то все ж таки солдати. – Москалi, москалi нищать наших дiвчат! – А покриток вони скiльки полишають! – І дiвчат вони порiзали! Сторожко заробилося вечорами виходити – як тiльки сонце закотиться за Пивиху, так на селi й жодноi дiвки та молодицi й не взрiеш, ховаються за тинами та ворiтьми власних дворищ, за широкими спинами батькiв, братiв та чоловiкiв. Ярина теж остерiгалася тепер iз заходом сонця ходити вулицею. Поступово люди на святкуваннi наче забулися про негаразди й страх вiд тих дивних убивств. Куштували смачнi наiдки з панського столу, хмелiлися вiд вина та наливанок з панських погребiв, i навiть Маруся Раденчиха, набравшись смачного панського вина, якось наче подобрiшала лицем. Ось тiльки Ярина, ледь пригубивши густоi вишневоi наливанки, полишалася напруженою, радощi нiяк не могли пробитися до серця ii, й тiльки передчуття того, що мало трапитися щось, ятрило душу. Й Мишко, як вiн не намагався, а все не мiг розвеселити Ярину. Аж ось вiн, одягнений у вишиту бiлу сорочку та вершкового кольору свитку, вилискуючи усмiхом та закоханими блакитними очима, видобув десь для Ярини крихiтних, вмазаних вершками тiстечок – таких нiжних та смачних, що вони просто танулися в ротi. Ярина звела на нього здивований погляд. – Мишку, де ти таке взяв? На столах я не бачила… Золотаренко нiжно всмiхнувся. – Та я для тебе не тiльки цих нещасних тiстечок готовий випросити, аби ти лиш не дивилася так сумно, геть краючи менi серце. – Грубi, великi та мозолястi долонi Мишка, досить незграбно тримаючи тi тiстечка, пiднеслися до лиця Ярини, й вiн iз нiжнiстю зазирнув до зелених ii очей. – Ось, ти скуштуй лишень. Воно таке смачне, я одного таки в тебе поцупив – тобi вiдразу захочеться посмiхнутися вiд задоволення. Ярина невiльно посмiхнулася його словам, а потiм таки спробувала того тiстечка, котре на смак виявилося дуже смачним, просто казковим. Замружившись на мить вiд несподiваного задоволення, Ярина, коли розплющила очi, побачила перед собою напружений та пильний погляд Мишка i знiяковiла чомусь вiд погляду того, котрий був новим та незнайомим, i щоби приховати те нiяковiння власне, опустила очi й сказала перше, що припалося до думки. – Ходiмо танцювати! Вони танцювали на галявинi за панським садком, котру було яскраво освiтлено смолоскипами, й поряд крутилися парубки та дiвчата, чоловiки та молодицi, забувши, видаеться, геть про те, що iх завтра зрання поженуть знову на панщину й сонце пекуче та важка праця витруять швидко з пам’ятi радiсть цю вiд танцю та щедрого святкування. Й той танок iз Мишком i згубив Ярину. Вiн був майже закiнчився, коли на галявинi з’явився геть упитий пан Власович, за котрим плуталися декiлька панiв. Люди вiдразу ж облишили танцi й музики змовклися. Пан Власович зупинився неподалiк вiд Мишка з Яриною. – А що, дармоiди, розгулялися? Та гуляйте, гуляйте. Я ж до вас прийшов гарну дiвку собi взяти до зали бальноi… Присутнi понiмiли й покам’янiли. – Чого застовпенiли? Я ж до вас не Морозенка з батогом привiв! Чи дiвок вам своiх для пана Олексiя шкода? Мишко, котрий ще з дитинства вирiзнявся задерикуватим норовом, не встиглася Ярина його й утримати, запально вiдказав: – А коли шкода, то що? Пан кинув на нього осоловiлий погляд. – А хто це в нас такий хоробрий вишукався? Як звати? Мишко погордливо виструнчився. – Мишко Золотаренко. – Он як? – Досить непевно ступаючи та похитуючись, Власович пiдiйшов ближче до Мишка, котрий войовниче напружився, намагаючись загородити спиною своею широкою Ярину. Та марно ж… Дарма що впитi, швидкi очi пана все ж помiтили ii струнку постать, i вiн неприемно, навiть хижо вищирився: – А кого ж ти там ховаеш? Мишко озвався похмуро. – Наречену. Власович п’янувато гигикнув. – Наречену? Як цiкаво… А вона гарненька? Мишко виступився вперед. – Гарненька, та не для ваших брудних пазурiв. Власович нахмурився. – Пана свого ображаеш, собако? – У мене пан – граф Ростислав Маркович. – А я вже для вас нiхто? – недобре вишкiрився Власович й одним, несподiвано стрiмким для впитого порухом кинувся вперед, ухопивши Ярину за руку й потягнувши до себе. – Ану, показуй свою дiвку, що ти тут ховаеш вiд пана. – Прямо перед собою, похолонувши вiд страху, побачила Ярина налитi кров’ю блакитнi очi пана, котрого нiхто з крiпакiв Смотрицького не полюбляв. В обличчя повiяло винним духом, а руку наче клiщами затисло сильними пальцями, й пан голосно засвистiв. – Ба, панове, ви погляньте лишень, яку красуню приховуе вiд мене це задерикувате хлопчисько! А я ж не знав навiть, що серед крiпачок е такi винятковi красунi… Та вона ж заткне за пасок вродою своею будь-яку панiю чи панночку… Пани, що прийшлися на галявину разом iз Власовичем, дружно загиготiли слiдкома за Олексiем Васильовичем, та смiх останнього обiрвався в ту мить, коли на нього кинувся Мишко – стрiмко та несподiвано. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65296422&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.