Ім'я вiтру
Патрiк Ротфусс


Подивiться на мене. Кого ви бачите? Хлопця з полум’яно-рудим волоссям, що неслухняно стирчить урiзнобiч, звичайного шинкаря у провiнцiйному мiстечку. Але придивiться уважнiше до мого обличчя. Цi глибокi старечi зморшки. Про що вони говорять? Чи, точнiше, про що мовчать?.. Про той жах, який я побачив дитиною. Про тих, хто знищив мою родину. Вони перетворили мене на волоцюгу. Я втратив усе. Але наляканий хлопчик вирiс. І тепер я знаю, кого бояться вони. Того, кому стане сили промовити iм’я. Чие? Ім’я вiтру…





Патрiк Ротфусс

Ім’я вiтру



Моiй матерi, яка навчила мене любити книжки та вiдчинила менi дверi до Нарнii, Перна та Середзем’я


І моему батьковi, який навчив мене: якщо вже щось робити, то робити це треба правильно й без поспiху







Подяки


Дякую…

…усiм, хто читав моi раннi чернетки. Ім’я вам – легiон, вас надто багато, щоб назвати поiменно, але не надто багато, щоб усiх вас любити. Завдяки вашому заохочуванню я не кидав писати. Завдяки вашiй критицi я безупинно вдосконалювався. Якби не ви, я б не перемiг у…

…конкурсi «Письменники майбутнього». Якби не його семiнар, я б нiколи не зустрiвся зi своiми чудовими товаришами по антологii, якi теж опублiкувались у 18 томi, i…

…Кевiном Дж. Андерсоном. Якби не його поради, я б нiколи не зустрiвся з…

…Меттом Бялером, найкращим серед агентiв. Якби не його керiвництво, я б нiколи не продав книжку…

…Бетсi Воллгейм, любiй редакторцi та президентцi видавництва DAW. Якби не вона, ви б не тримали в руках оцю книжку. Подiбну книжку – можливо, але ця книжка б не iснувала.

І нарештi, мiстеровi Богеджу, моему вчителевi iсторii в старшiй школi. 1989 року я сказав йому, що згадаю його у своему першому романi. Я своi обiцянки виконую.









Пролог

Тиша в трьох частинах


Знову настала нiч. У шинку «Путь-камiнь» запала тиша, i це була тиша в трьох частинах.

Найочевиднiшою частиною була порожня лунка тиша вiд того, чого не вистачало. Якби був якийсь вiтер, вiн би зiтхав помiж дерев, вiд нього вивiска шинку гойдалася б, порипуючи, на гаках, i вiн вимiв би тишу на дорогу, наче запiзнiле осiнне листя. Якби всерединi шинку були вiдвiдувачi, бодай жменька людей, вони б заповнили тишу розмовами та смiхом, стукотом i гамором, яких очiкують вiд корчми в темнi вечiрнi години. Якби була музика… Але нi, звiсно, нiякоi музики не було. Власне, нiчого з цього там не було, а тому тиша залишалася.

Всерединi «Путь-каменя» бiля одного кутка шинквасу скоцюбилося двое чоловiкiв. Вони пили з мовчазною рiшучiстю, уникаючи серйозних обговорень тривожних новин. Таким чином вони додавали до бiльшоi, пустотiлоi тишi маленьку, похмуру. Виходив своерiдний сплав, контрапункт.

Помiтити третю тишу було нелегко. Ймовiрно, послухавши годинку, ii можна було б вiдчути в дерев’янiй долiвцi пiд ногами та в дебелих барилах за шинквасом, якi ледь трималися купи. Вона була у вазi чорного кам’яного камiна, в якому зберiгався жар давно померлого вогню. Вона була в повiльному ковзаннi бiлоi лляноi ганчiрки вздовж волокон деревини, з якоi було зроблено шинквас. А ще вона була в руках чоловiка, який стояв там i полiрував шматок червоного дерева, який i без того виблискував у свiтлi ламп.

Цей чоловiк мав по-справжньому руде волосся, полум’яно-руде. Очi в нього були темнi й вiдстороненi, а рухався вiн iз непомiтною певнiстю, яка приходить iз чималими знаннями.

«Путь-камiнь» належав йому, так само, як i третя тиша. Так i годилося, бо це була найбiльша тиша з трьох, яка огортала iншi. Вона була глибока й широка, як кiнець осенi. Вона була важка, як великий обточений рiчкою камiнь. Вона була терплячим звуком людини, що чекае власноi смертi, схожим на той, який видае зрiзана квiтка.




Роздiл перший

Мiсце для демонiв


Був вечiр повалка, i в шинку «Путь-камiнь» зiбралися звичнi вiдвiдувачi. П’ятеро вiдвiдувачiв – не бозна-яка клiентура, але тепер бiльше п’ятьох до «Путь-каменя» одразу й не заходило: такi вже були часи.

Старий Коб виконував свою роль оповiдача та роздавача порад. Чоловiки бiля шинквасу сьорбали потроху свою випивку та слухали. За дверима пiдсобки стояв молодий шинкар, який усмiхався, вислуховуючи подробицi знайомоi iсторii.

– Прокинувшись, Таборлiн Великий довiдався, що його замкнули у високiй вежi. У нього забрали меч i вiдiбрали все: ключ, монета, свiчка. Цi речi зникли. Але розумiете, це було ще не найгiрше… – Коб помовчав, щоб справити враження,– …бо лампи на стiнi горiли синiм!

Грем, Джейк i Шеп кивнули самим собi. Цi трое друзiв виросли разом, слухаючи Кобовi оповiдки та не дослухаючись до його порад.

Коб уважно придивився до найновiшого, найуважнiшого слухача зi своеi нечисленноi аудиторii – ковальчука.

– Знаеш, що це означало, хлопчиську? – ковальчука всi називали хлопчиськом попри те, що вiн був на п’ядь вищий за всiх iнших мiсцевих мешканцiв. Зважаючи ж на звичаi, прийнятi в маленьких мiстечках, вiн, найiмовiрнiше, лишатиметься «хлопчиськом», доки в нього не виросте добряча борода чи поки вiн не роз’юшить комусь через це носа.

Хлопчисько повiльно кивнув.

– Чандрiяни.

– Правильно, – схвально проказав Коб. – Чандрiяни. Усi знають, що синiй вогонь – одна з iхнiх ознак. Тепер вiн…

– Але як вони його знайшли? – втрутився хлопчисько. – І чом вони його не вбили, як мали змогу?

– Ану цить, усi вiдповiдi матимеш iще до кiнця, – сказав Джейк. – Просто дай йому розповiсти.

– Не треба, Джейку, – озвався Грем. – Хлопчиськовi просто цiкаво. Пий собi.

– Я свое вже видудлив, – пробурчав Джейк. – Менi б ще випити, та шинкар i досi бiлуе щурiв у пiдсобцi. – Вiн пiдвищив голос i лунко застукав порожнiм кухлем по шинквасу з червоного дерева. – Гов! Тут люди пити хочуть!

З’явився шинкар iз п’ятьма мисками печенi та двома теплими круглими хлiбинами. Рухаючись зi жвавою вправнiстю, вiн налив iще пива Джейковi, Шеповi та Старому Кобовi.

Поки чоловiки займалися вечерею, про оповiдку тимчасово забули. Старий Коб розправився зi своею мискою печенi з хижою вправнiстю запеклого холостяка. Коли вiн доiв свою хлiбину та повернувся до оповiдки, iншi ще здували пару зi своiх мисок.

– Тепер Таборлiн мусив тiкати, але, озирнувшись довкола, побачив, що в його камерi жодних дверей. Жодних вiкон. Довкола нього був тiльки гладенький твердий камiнь. Із цiеi камери не тiкав iще нiхто.

Але Таборлiн знав iмена всiх речей, а тому мiг порядкувати всiма речами. Вiн сказав каменю: «Трiсни!» – i камiнь трiснув. Стiна порвалася, мов папiрець, а крiзь утворену дiрку Таборлiн змiг побачити небо та вдихнути солодке весняне повiтря. Вiн пiдiйшов до краю, глянув униз i без жодних сумнiвiв вийшов просто в повiтря…

Хлопчисько вибалушив очi.

– Та невже?!

Коб серйозно кивнув.

– Тож Таборлiн полетiв униз, але у вiдчай не впав. Бо вiн знав iм’я вiтру, а тому вiтер його слухався. Вiн заговорив до вiтру, i той заходився його колисати й нiжити. Вiтер принiс його на землю лагiдно, мов пушинку, та поставив на ноги з м’якiстю материнського поцiлунку.

А дiставшись землi та вiдчувши бiль у боцi, в тому мiсцi, де його штрикнули, вiн побачив, шо там навiть подряпинки не було. Ну, може, то йому просто поталанило. – Коб багатозначно постукав себе по носi збоку. – А може, тут якось був замiшаний амулет, який був у нього пiд сорочкою.

– Який амулет? – нетерпляче запитав хлопчисько з повним ротом печенi.

Старий Коб вiдкинувся назад на табуретi, радий можливостi розповiсти бiльше.

– За кiлька днiв до цього Таборлiн зустрiв на дорозi мiдника. І хоч харчiв у Таборлiна було небагато, вiн подiлився вечерею зi стариганом.

– Так, власне, i треба, – тихенько сказав хлопчиськовi Грем. – Усi ж бо знають: «Мiдник платить за добро двiчi».

– Нi, нi, – забурчав Джейк. – Скажи правильно: «Вiд мiдника порада – за добро подвiйна вiдплата».

Вперше за вечiр подав голос шинкар.

– Насправдi ти пропустив бiльше половини, – сказав вiн, стоячи у дверях за шинквасом.

		Мiдник завше платить хутко.
		Раз – за всяку оборудку.
		Двiчi – як поможеш зразу.
		Тричi – за тяжку образу.

Коли чоловiки бiля шинквасу побачили, що там стоiть Коут, iхнi обличчя набули майже здивованого виразу. Вони вже не один мiсяць приходили до «Путь-каменя» щоповалка ввечерi, i Коут досi не прохопився жодним словом iз власноi волi. Утiм, сподiватися на щось iнше насправдi було марно. Вiн прожив у мiстечку лише рiк чи щось таке. Вiн iще був чужим. Ковальчук жив тут з одинадцяти рокiв, а його досi називали «тим хлопчиськом iз Раннiша», так, наче Раннiш – це якась чужа краiна, а не мiстечко менш нiж за тридцять миль звiдси.

– Просто чув якось таке, – явно знiтившись, промовив Коут, щоб заповнити тишу.

Старий Коб кивнув, а тодi прокашлявся й повернувся до оповiдки.

– Отже, за його амулет можна було вiддати цiле вiдро золотих ноблiв, але з Таборлiна мiдник узяв лише залiзний грiш, мiдний грiш i срiбний грiш, бо той зробив йому ласку. Амулет був чорний як зимова нiч, а на дотик – холодний як лiд, але поки вiн був у Таборлiна на шиi, йому не треба було боятися нiяких злих сил. Демонiв i тому подiбного.

– Я б чимало дав зараз за таку штуку, – похмуро заявив Шеп. Вiн увесь вечiр пив найбiльше та говорив найменше. Усi знали: минулого запалка проти ночi на його фермi сталося щось лихе, але вони були добрими друзями й тому розумiли, що не треба вимагати вiд нього подробиць. Принаймнi зараз, у таку ранню годину i в настiльки тверезому станi.

– Атож, хто б не дав? – розважно промовив Старий Коб i зробив добрячий ковток.

– Я, тойво, не знав, що чандрiяни – демони, – сказав хлопчисько. – Я чув…

– Нiякi то не демони, – твердо вiдповiв Джейк. – То були першi шестеро людей, якi вiдмовилися обрати шлях Тейлу, i вiн iх прокляв – прирiк на блукання свiтом…

– То ти розказуеш цю оповiдку, Джейкобе Вокер? – рiзко заговорив Коб. – Бо якщо так, то я просто дозволю тобi розповiдати далi.

Двое чоловiкiв на одну довгу мить уп’ялися один в одного поглядами. Зрештою Джейк вiдвiв очi, пробурмотiвши якусь фразу, що цiлком могла бути вибаченням.

Коб знову повернувся до хлопчиська.

– Це таемниця чандрiян, – пояснив вiн. – Звiдки вони взялися? Куди вони йдуть, зробивши своi кривавi справи? Це люди, що продали душi? Демони? Духи? Нiхто не знае. – Коб кинув на Джейка безмежно зневажливий погляд. – Хоча кожен йолоп i твердить, нiби знае…

Тут оповiдка перейшла у сварку про природу чандрiян, знаки, якi попереджали обачних людей про iхню присутнiсть, i те, чи захистить амулет Таборлiна вiд розбiйникiв, скажених собак або падiння з коня. Пристрастi вже розпалювались, аж тут розчахнулися параднi дверi.

Джейк позирнув на них.

– Ти вчасно прийшов, Фурмане. Скажи-но цьому клятому дурневi, чим демон вiдрiзняеться вiд собаки. Усi ж зна… – Джейк зупинився посеред речення та кинувся до дверей. – Тiло Господне, що з тобою сталося?

Фурман вийшов на свiтло; обличчя в нього було блiде й вимазане кров’ю. До грудей вiн притиснув старий чапрак. Той мав дивну, незграбну форму, неначе в нього загорнули купу хмизу на розпал.

Побачивши Фурмана, його друзi зiскочили з табуретiв i поквапилися до нього.

– Зi мною все гаразд, – запевнив вiн, неквапом увiйшовши до загальноi зали. Очi в нього були дикуватi, як у норовливого коня. – Усе гаразд. Зi мною все гаразд.

Зв’язаний вузликом чапрак вiн кинув на найближчий стiл; чапрак важко грюкнув об дерево, наче в ньому було повно камiння. Одяг Фурмана був посiчений довгими прямими розрiзами. Сiра сорочка звисала з нього клаптями, але подекуди, там, де були зловiснi темно-червонi плями, вона прилипла до тiла.

Грем спробував посадити його на стiлець.

– Матiнко Божа. Сядь-но, Фурмане. Що з тобою таке? Сядь.

Фурман уперто хитнув головою.

– Та кажу ж вам, у мене все гаразд. Я не так уже й постраждав.

– Скiльки iх було? – запитав Грем.

– Один, – сказав Фурман. – Але це – не те, що ви думаете…

– От холера. Я ж казав тобi, Фурмане, – випалив Старий Коб iз тим переляканим гнiвом, на який здатнi лише родичi та близькi друзi. – Я тобi вже кiлька мiсяцiв казав. Не можна виiздити самому. Навiть до Бедна. Бо небезпечно. – Джейк поклав долоню старому на зап’ясток, щоб той замовк.

– Просто сядь, – мовив Грем, досi намагаючись всадовити Фурмана на стiлець. – Треба зняти з тебе цю сорочку й вiдмити тебе.

Фурман хитнув головою.

– У мене все гаразд. Я трохи порiзався, але кров на менi здебiльшого Неллi. Воно стрибнуло на Неллi. Убило ii милi за двi вiд мiстечка, за Старокам’яним мостом.

Пiсля цих новин на мить запала серйозна тиша. Ковальчук спiвчутливо поклав руку Фурмановi на плече.

– Трясця. Це кепсько. Вона ж була лагiдна, мов ягнятко. Нiколи не норовила вкусити чи хвицнути, коли ти приводив ii по пiдкови. Найкраща коняка в мiстечку. Трясця. Я… – Вiн поступово затих. – Трясця. Не знаю, що й сказати. – Вiн безпорадно роззирнувся довкола.

Нарештi Коб зумiв звiльнитися вiд Джейка.

– Я ж тобi казав, – повторив вiн, замахавши пальцем на Фурмана. – Тут ниньки такий люд вештаеться, що забив би тебе за пару грошiв, а за коня та вiз – i поготiв. Що ти тепер робитимеш? Сам його тягтимеш?

На мить запала нiякова тиша. Джейк i Коб уп’яли один в одного гнiвнi погляди, тим часом як усi iншi наче язики проковтнули – не знали напевне, як утiшити друга.

Шинкар обережно пройшов крiзь тишу. З повними руками спритно обiгнув Шепа та заходився розкладати на столi неподалiк якiсь речi – миску з гарячою водою, ножицi, чисте полотно, кiлька скляних пляшок, голку та кишку.

– От якби вiн мене слухав, цього б нiколи не сталося, – пробурчав Старий Коб. Джейк спробував його зацитькати, але Коб вiд нього вiдмахнувся. – Я просто кажу як е. За Неллi збiса сумно, але хай краще послухае зараз, щоб не загинути. З таким людом двiчi не таланить.

Фурман стиснув вуста тонкою рискою. Сягнув рукою та потягнув скривавлений чапрак за краечок. Те, що було всерединi, перекинулось один раз i зачепилося за тканину. Фурман потягнув сильнiше, i пролунав стукiт – наче на поверхню стола висипали мiшок обточеноi гальки.

Там був павук завбiльшки з колесо фургона, чорний, як грифель.

Ковальчук вiдстрибнув назад i наскочив на стiл, перекинув його й мало не впав на пiдлогу сам. У Коба вiдвисла щелепа. Грем, Шеп i Джейк приголомшено скрикнули без слiв i вiдсунулися, затуливши обличчя руками. Фурман зробив крок назад, який добряче нагадував нервове сiпання. Тиша заповнила кiмнату, наче холодний пiт.

Шинкар насупився.

– Вони ще не могли просунутися так далеко на захiд, – тихо мовив вiн.

Якби не тиша, його, мабуть, нiхто б не почув. Але його почули. Очi вiдвiдувачiв вiдiрвалися вiд iстоти на столi та мовчки витрiщилися на рудого чоловiка.

Джейк здобувся на якiсь слова першим.

– Ти знаеш, що це таке?

Шинкар задивився кудись удалину.

– Скрель, – вiдсторонено промовив вiн. – Я думав, що гори…

– Скрель? – втрутився Джейк. – Почорнiле тiло Господне, Коуте. Ти таких уже бачив?

– Що? – Рудий шинкар рiзко пiдняв очi, неначе раптово згадав, де вiн. – О. Нi. Нi, звiсно, що нi, – зрозумiвши, що вiн може дотягнутися до темного створiння рукою, вiн обережно вiдступив назад. – Просто чув про таке. – Вiдвiдувачi витрiщилися на нього. – Пам’ятаете торговця, який приiхав сюди витки зо два тому?

Усi закивали.

– Той падлюка спробував злупити з мене десять грошiв за пiвфунта солi, – бездумно промовив Коб, повторивши свою скаргу, мабуть, усоте.

– Якби ж то я купив трохи тiеi солi, – пробурмотiв Джейк.

Грем мовчки кивнув на знак згоди.

– Шим вiн зачуханий, – сплюнув Коб, якому знайомi слова неначе приносили втiху. – У скрутний час я, може, i заплатив би два, але десять – це вже грабiж.

– Як на дорозi бiльш нiкого немае, то нi, – похмуро озвався Шеп.

Усi погляди знову перейшли до iстоти на столi.

– Вiн казав менi, що чув про них бiля Мелкома, – хутко розповiв Коут, спостерiгаючи за обличчями всiх вiдвiдувачiв, поки вони оглядали iстоту на столi. – Гадаю, вiн просто старався нагнати цiну.

– Що ще вiн казав? – запитав Фурман.

Шинкар на якусь мить неначе замислився, а тодi знизав плечима.

– Усього я не почув. Вiн пробув у мiстечку всього пару годин.

– Не люблю павукiв, – сказав ковальчук. Вiн досi сидiв по iнший бiк столу футiв за п’ятнадцять. – Накрийте його.

– Це не павук, – заперечив Джейк. – У нього очей нема.

– І рота теж, – вiдзначив Фурман. – Як вiн iсть?

– Що вiн iсть? – похмуро запитав Шеп.

Шинкар продовжив зацiкавлено роздивлятись iстоту. Нахилився ближче, простягнув руку. Усi вiдсунулися вiд столу ще далi.

– Обережно, – промовив Фурман. – Лапи в нього гострi, як ножi.

– Радше як бритви, – вiдповiв Коут. Вiн легенько провiв довгими пальцями по чорному, абсолютно рiвному тiлу скреля. – Гладенький i твердий, як череп’я.

– Не займай його, – сказав ковальчук.

Шинкар обережно взяв одну довгу гладеньку нiжку та спробував зламати ii, як хворостину, обома руками.

– Не череп’я, – виправився вiн. Притиснув до краю стола й налiг на неi всiею своею вагою. Вона зламалася, рiзко трiснувши. – Радше як камiнь. – Вiн поглянув на Фурмана. – Звiдки на ньому взялися всi цi трiщини? – Показав на тоненькi розколини, якими була вкрита гладенька чорна поверхня тiла.

– На нього впала Неллi, – пояснив Фурман. – Вiн зiскочив iз дерева й заходився по нiй лазити, рiжучи лапами. Рухався дуже швидко. Я навiть не зрозумiв, що вiдбуваеться. – Нарештi Фурман опустився на стiлець, пiдкорившись Гремовiй наполегливостi. – Вона заплуталась у збруi та впала на нього, зламала йому кiлька нiг. Потiм вiн кинувся до мене, залiз на мене – i ну повзати. – Вiн схрестив руки на скривавлених грудях i здригнувся. – Я зумiв струсити його з себе й потоптався по ньому як мiг. Тодi вiн знову на мене залiз… – Фурман поступово затих. Його обличчя стало мертвотно-блiдим.

Шинкар, тицяючи у створiння й далi, кивав самому собi.

– Кровi немае. Органiв немае. Усерединi вiн просто сiрий. – Тицьнув у нього пальцем. – Наче гриб.

– Тейлу великий, та облиш ти його, – заблагав ковальчук. – Бувае ж так, що павука вб’еш, а вiн ще сiпаеться.

– Послухайте самi себе, – в’iдливо промовив Коб. – Павуки не бувають завбiльшки, як свинi. Ви знаете, що це. – Вiн роззирнувся довкола, поглянувши у вiчi кожному з них. – Це демон.

Вони подивилися на скалiчену iстоту.

– Ой, та ну тебе, – вiдповiв Джейк, не погоджуючись головно за звичкою. – Це ж наче… – Вiн невиразно змахнув рукою. – Не може ж це просто…

Його думку вловили всi. Звiсно, на свiтi е демони. Але вони – як янголи Тейлу. Вони – як героi та королi. Їм мiсце в оповiдках. Їм мiсце десь там. Таборлiн Великий закликав вогонь i блискавку, щоб нищити демонiв. Тейлу ламав iх голiруч i кидав у безiменну порожнечу, а вони вили. Не може бути так, щоб твiй друг дитинства затоптав демона на дорозi до Бедн-Брiта. Це просто смiшно.

Коут провiв пальцями крiзь руде волосся, а тодi порушив тишу.

– Перевiрити можна лише в один спосiб, – промовив вiн i сягнув собi в кишеню. – Залiзо чи вогонь. – Вiн дiстав грубий шкiряний гаманець.

– А ще iм’я Боже, – нагадав Грем. – Демони бояться трьох речей: холодного залiза, чистого вогню та святого iменi Божого.

Шинкар не те щоб насупився, але стиснув вуста в риску.

– Звiсно, – сказав вiн, висипав увесь вмiст гаманця на стiл, а тодi перебрав купу монет – важких срiбних талантiв i тоненьких срiбних бiтiв, мiдних йотiв, ламаних пiвгрошiв i залiзних драбiв. – Є в когось шим?

– Просто скористайся драбом, – вiдповiв Джейк. – У ньому добре залiзо.

– Не треба менi доброго залiза, – пояснив шинкар. – У драбi забагато вугiлля. Це майже сталь.

– Вiн мае рацiю, – озвався ковальчук. – От тiльки це не вугiлля. Для виготовлення сталi беруть кокс. Кокс i вапно.

Шинкар кивнув хлопчиськовi на знак поваги.

– Кому, як не вам, знати, юначе? Це ж усе-таки ваша справа. – Його довгi пальцi нарештi намацали серед купи монет шим. Коут показав його. – А ось i вiн.

– Що вiд нього буде? – запитав Джейк.

– Залiзо вбивае демонiв. – Кобiв голос звучав непевно, – але цей уже мертвий. Мабуть, вiд нього нiчого не буде.

– Є лише один спосiб перевiрити. – Шинкар ненадовго зазирнув у вiчi кожному з вiдвiдувачiв, неначе оцiнюючи iх. Тодi цiлеспрямовано повернувся до столу, а вони вiдсунулися ще далi.

Коут притиснув залiзний шим до чорного боку iстоти, i пролунав короткий рiзкий трiск, наче репнулось в жаркому полум’i соснове полiно. Усi стрепенулись, а тодi розслабилися: чорна iстота так i не ворухнулася. Коб та iншi обмiнялися непевними посмiшками, наче хлопчаки, яких налякала жахачка про привида. Коли зала наповнилася солодким iдким запахом гниття квiтiв i горiлого волосся, iхнi посмiшки скисли.

Шинкар притиснув шим до столу, рiзко клацнувши.

– Що ж, – промовив вiн, витираючи руки об фартух. – Гадаю, тут усе зрозумiло. Що нам робити тепер?



Кiлька годин по тому шинкар у дверях «Путь-каменя» розслабив очi, пристосовуючись до темряви. Слiди свiтла ламп iз вiкон шинку падали на грунтову дорогу та дверi кузнi навпроти. Дорога була невелика, та й iздили нею мало. Вона, здавалося, нiкуди не вела, як це бувае з деякими дорогами. Шинкар добряче вдихнув осiннього повiтря та бентежно роззирнувся довкола, нiби чекаючи, що зараз щось станеться.

Вiн називав себе Коутом. Вiн ретельно обрав собi це iм’я, прибувши сюди. Нове iм’я вiн узяв iз бiльшостi звичних причин, а також iз кiлькох незвичних, не останньою серед яких було те, що iмена були для нього важливими.

Пiднявши очi, вiн побачив, як у темному оксамитi безмiсячноi ночi виблискують тисячi зiрок. Вiн знав iх усi, iхнi iсторii та iхнi iмена. Вiн знав iх близько, як власнi руки.

Опустивши погляд, Коут непомiтно для самого себе зiтхнув i повернувся всередину. Замкнув дверi та закрив широкi вiкна шинку вiконницями, неначе вiдсторонюючись вiд зiрок та iхнiх рiзноманiтних iмен.

Вiн методично замiв пiдлогу, не оминувши жодного куточка. Помив столи та шинквас, рухаючись зi старанною вправнiстю. Коли вiн пропрацював годину, вода в його вiдрi ще була достатньо чистою, що там могла б помити руки дама.

Нарештi вiн притягнув за шинквас табурет i заходився начищати величезне зiбрання пляшок, якi притулилися мiж двома величезними барилами. Цю роботу вiн виконував далеко не так спритно та вправно, як iншi, i невдовзi стало очевидно, що це чищення – лише привiд для того, щоб iх помацати й потримати. Вiн навiть трiшки щось мугикав, хоч i не усвiдомлював цього, а якби вiн це знав, то зупинився б.

Вiн обертав пляшки довгими грацiйними руками, i завдяки цьому знайомому руху з його обличчя зникло кiлька зморщок утоми, через що вiн став молодшим на вигляд: тепер стало очевидно, що йому ще немае тридцяти. І близько немае тридцяти. Вiн видавався замолодим як на шинкаря. Замолодим як на людину з такою кiлькiстю зморщок вiд утоми на обличчi.



Коут пiднявся сходами до кiнця та вiдчинив дверi. Кiмната в нього була проста, майже чернеча. Посерединi кiмнати стояв чорний кам’яний камiн, два крiсла i невеличкий письмовий стiл. З iнших меблiв було лише вузьке лiжко з великою темною скринею в ногах. На стiнах – жодних прикрас, дерев’яна пiдлога була голою.

З коридора долинули кроки, i в кiмнату ввiйшов молодик iз мискою печенi, яка парувала й пахла перцем. Молодик був смаглявий i чарiвний, зi жвавою усмiшкою та хитрими очима.

– Ви вже кiлька тижнiв так не затримувалися, – сказав вiн, передавши миску. – Сьогоднi, певно, були гарнi оповiдки, Решi.

Решi – то було ще одне шинкареве iм’я, майже прiзвисько. Коли вiн почув його, опустившись у глибоке крiсло перед вогнищем, один кутик його рота пiднявся в кривому усмiху.

– То що ти сьогоднi дiзнався, Басте?

– Сьогоднi, пане, я дiзнався, чому у видатних коханцiв кращий зiр, нiж у видатних учених.

– І чому ж, Басте? – запитав Коут iз веселою ноткою в голосi.

Баст зачинив дверi, а повернувшись, сiв у друге крiсло, розвернувши його до свого вчителя та до вогню. Рухався вiн iз дивною делiкатнiстю та грацiею, наче готовий затанцювати.

– Ну, Решi, усi розкiшнi книжки стоять у примiщеннях, де зi свiтлом кепсько. А от гарнi дiвчата здебiльшого бувають надворi, на сонечку, а отже, iх значно легше вивчати, не ризикуючи нашкодити очам.

Коут кивнув.

– Але винятково розумний учень мiг би винести книжку надвiр i таким чином самовдосконалюватися без небезпеки погiршити милу своему серцю здатнiсть бачити.

– Я подумав те ж саме, Решi. Я ж, звiсно, винятково розумний учень.

– Звiсно.

– Але коли я знайшов на сонечку мiсце, де мiг би почитати, пiдiйшла гарна дiвчина й вiднадила мене вiд будь-яких подiбних занять, – театрально закiнчив Баст.

Коут зiтхнув.

– Я правильно думаю, що тобi сьогоднi не вдалося прочитати нiчого з «Целум Тiнтуре»?

Баст спромiгся зобразити щось схоже на сором.

Вдивляючись у вогонь, Коут спробував надати своему обличчю суворого виразу й не зумiв.

– Ах, Басте, сподiваюся, що вона була гарною, як теплий вiтерець у затiнку. Якщо я так кажу, я поганий учитель, але я радий. Зараз я не вiдчуваю охоти вести багато урокiв.

На мить запала тиша.

– На Фурмана сьогоднi ввечерi напав скрель.

Легка Бастова усмiшка злетiла, наче трiснута маска; його приголомшене обличчя зблiдло.

– Скрелi? – Вiн наполовину зiп’явся на ноги, нiби готовий вискочити з кiмнати, а тодi знiяковiло насупився та змусив себе сiсти назад у крiсло. – Звiдки ви знаете? Хто знайшов труп?

– Фурман ще живий, Басте. Вiн принiс скреля. Скрель був лише один.

– Один скрель? Такого не бувае, – категорично вiдповiв Баст. – Ви це знаете.

– Я знаю, – сказав Коут. – Але вiн усе ж таки був лише один.

– І Фурман його вбив? – перепитав Баст. – Це не мiг бути скрель. Може…

– Басте, це був один зi скрелiв. Я його бачив. – Коут серйозно на нього поглянув. – Фурмановi просто поталанило, та й годi. Все одно вiн сильно постраждав. Сорок вiсiм стiбкiв. Я витратив майже всi кишки. – Коут пiдняв свою миску з печенею. – Якщо хтось поцiкавиться, скажи, що мiй дiд охороняв валки та навчив мене промивати й зашивати рани. Сьогоднi вони були надто враженi, щоб питати про це, але завтра хтось iз них може зацiкавитись. Я цього не хочу. – Вiн подув у миску – i довкола його обличчя утворилася хмаринка з пари.

– Що ви зробили з трупом?

– Я нiчого з ним не зробив, – з притиском вiдповiв Коут. – Я – просто шинкар. Таке менi геть не до снаги.

– Решi, ви не можете просто звалити це на iхнi плечi.

Коут зiтхнув.

– Вони вiднесли його до священика. Вiн зробив усе, що треба, i зовсiм не для того, для чого це треба.

Баст роззявив рота, але Коут повiв далi, перш нiж той встиг щось сказати.

– Так, я подбав про те, щоб яма була достатньо глибокою. Так, я подбав про те, щоб у багаттi була горобина. Так, я подбав про те, щоб воно горiло довго та жарко, поки його не поховають. І так, я подбав про те, щоб нiхто не залишив кавалка трупа собi на згадку. – Вiн насупився, звiвши брови докупи. – Ти ж знаеш, я не iдiот.

Баст явно розслабився та знову влаштувався в крiслi.

– Знаю, що ви не iдiот, Решi. Але я сумнiваюся, що половина цих людей могла б посцяти проти вiтру без допомоги. – На якусь мить вiн неначе замислився. – Навiть не уявляю собi, чому там був лише один.

– Можливо, вони перемерли пiд час переходу через гори, – припустив Коут. – Усi, крiм цього.

– Можливо, – знехотя визнав Баст.

– Можливо, рiч була в тiй бурi, що сталася кiлька днiв тому, – зауважив Коут. – Така й фургон перекине, як казали в нас у трупi. На такому вiтрi та в такий дощ один мiг вiдбитися вiд зграi.

– Ваша перша думка менi бiльше до вподоби, Решi, – збентежено промовив Баст. – Трое-четверо скрелiв пройшли б цим мiстечком, як… Як…

– Як розжарений нiж крiзь масло?

– Швидше як кiлька розжарених ножiв крiзь кiлькадесят фермерiв, – сухо вiдказав Баст. – Цi люди нездатнi захищатися. Б’юсь об заклад, що в усьому цьому мiстечку не набереться й шести мечiв. Утiм, мечi – не бозна-який захист вiд скрелiв.

На якийсь час запала вдумлива тиша. За мить Баст почав соватися.

– Якiсь новини е?

Коут хитнув головою.

– Сьогоднi вони до новин не дiйшли. Фурман перервав усе, ще коли вони розповiдали байки. Гадаю, це вже щось. Завтра ввечерi вони повернуться. Тодi в мене буде якась робота.

Коут бездумно встромив ложку в печеню.

– Я мав купити того скреля у Фурмана, – почав мiркувати вiн. – За тi грошi вiн мiг би купити нового коня. Люди приходили б звiдусiль, щоб його побачити. У нас нарештi могли б з’явитись якiсь клiенти.

Баст нажахано поглянув на нього без жодного слова.

Коут заспокiйливо змахнув рукою, якою тримав ложку.

– Басте, я жартую. – Вiн кволо всмiхнувся. – Та все одно було б добре.

– Нi, Решi, це однозначно не було б добре, – з притиском вимовив Баст.– «Люди приходили б звiдусiль, щоб його побачити», – глузливо повторив вiн. – Атож.

– Клiенти – це було б добре, – роз’яснив Коут. – Обслуговувати когось було б добре. – Вiн знову встромив ложку в печеню. – Що завгодно було б добре.

Вони посидiли якийсь час. Коут насуплено вдивлявся в миску печенi в себе в руках, думками, судячи з погляду, перебуваючи десь далеко.

– Ти, напевно, почуваешся тут жахливо, Басте, – нарештi промовив вiн. – Певно, геть знудився.

Баст знизав плечима.

– У мiстечку е кiлька молодиць. Чимало дiвок. – Вiн усмiхнувся на повен рот, як дитина. – Зазвичай я веселю себе сам.

– Це добре, Басте, – знову запала тиша. Коут вiдправив до рота ще ложку, пожував, проковтнув. – Знаеш, вони думали, що це – демон.

Баст знизав плечима.

– По-своему слушно, Решi. Мабуть, така думка для них найкраща.

– Я знаю. Власне, я iх сам до неi пiдводив. Але ти знаеш, що це означае. – Вiн зазирнув Бастовi у вiчi. – Наступнi кiлька днiв справи в коваля йтимуть жваво.

Бастове обличчя стало насторожено-непроникним.

– Ой.

Коут кивнув.

– Я не гнiватимуся на тебе, якщо ти захочеш пiти, Басте. Є й кращi мiсця, в яких тебе приймуть.

Судячи з виразу обличчя, Баст був вражений.

– Я б не змiг пiти, Решi. – Вiн кiлька разiв вiдкрив i закрив рота, не знаючи, що й казати. – Хто б ще мене навчав?

Коут посмiхнувся, i на якусь мить його обличчя вiдобразило, який вiн насправдi молодий. Без зморщок i шинкарськоi сумирностi на обличчi вiн здавався не старшим за свого темноволосого товариша.

– А й справдi, хто? – Вiн показав ложкою на дверi. – Тодi пiди почитай щось або позаймай чиюсь доньку. Не сумнiваюся, що ти можеш знайти собi краще заняття, нiж спостерiгати, як я iм.

– Насправдi…

– Геть звiдси, демоне! – вигукнув Коут i, незважаючи на печеню в ротi, перейшов на темiчну з сильним акцентом. – Тегус антауса ега!

Баст ошелешено розсмiявся та зробив однiею рукою непристойний жест.

Коут ковтнув i перейшов на iншу мову.

– Арой те денна-леян!

– Ой, та ну вас, – дорiкнув Баст; з його обличчя зникла усмiшка. – Це просто образливо.

– Землею та каменем вiдрiкаюся вiд тебе! – Коут занурив пальцi в чашку, що стояла бiля нього, та невимушено струсив кiлька краплин у бiк Баста. – Згинь, мано!

– Вiд сидру? – змахнувши намистинку рiдини з переднього боку сорочки, Баст зумiв одночасно зобразити втiху та роздратування. – Хоч би плям не лишилося.

Коут проковтнув iще трохи вечерi.

– Пiди замочи. Якщо ситуацiя стане безнадiйною, рекомендую тобi скористатися з численних формул розчинникiв, наявних у «Целум Тiнтуре». Здаеться, у роздiлi тринадцятому.

– Гаразд. – Баст пiдвiвся та пiшов до дверей, крокуючи з дивною невимушеною грацiею. – Як щось знадобиться, кличте. – Вiн зачинив дверi за собою.

Коут iв повiльно, а останнi залишки печенi вимочив шматочком хлiба. Доiдаючи (чи то намагаючись доiсти), вiн визирав iз вiкна, поверхня якого на тлi темряви через свiтло лампи стала схожою на дзеркало.

Його очi невпинно блукали кiмнатою. Камiн тут був виготовлений iз того ж чорного каменю, що й унизу. Вiн, невеличке досягнення iнженерii, яким Коут певною мiрою пишався, стояв посеред кiмнати. Лiжко було маленьке, лише трохи бiльше за койку, а дотик до нього одразу показував: матраца на ньому майже немае.

Уважний спостерiгач мiг би помiтити, що його погляд чогось уникав. Так само, як уникають погляду давнього кохання на офiцiйнiй вечерi або погляду давнього ворога, що сидить на iншому кiнцi зали, у люднiй пивницi серед ночi.

Коут спробував розслабитися, не зумiв, пововтузився, зiтхнув, змiнив положення в крiслi, i його очi мимохiть зупинилися на скринi в ногах лiжка.

Вона була виготовлена з роа, рiдкiсного важкого дерева, темного, мов вугiлля, та гладенького, мов полiроване скло. За шматочок цiеi деревини, яку високо цiнували парфумери та алхiмiки, завбiльшки з великий палець, цiлком могли заплатити золотом. Замовити ж iз нього скриню було бiльш нiж марнотратством.

Скриня була запечатана тричi. Вона мала залiзний замок, мiдний замок i невидимий замок. Цього вечора деревина наповнювала кiмнату майже невловимим ароматом цитрусових i залiза пiд час гартування.

Зупинившись на скринi, Коутовi очi не вiдскочили вiд неi. Не ковзнули хитро вбiк – так, нiби вiн удавав, що ii взагалi немае в кiмнатi. Але за ту мить, яку вiн на неi дивився, на його обличчя повернулися всi зморшки, якi мало-помалу розгладили простi задоволення того дня. Утiха вiд пляшок i книжок стерлася за мить, не залишивши по собi в його очах нiчого, крiм порожнечi та болю. Якусь мить на його обличчi боролися мiж собою шалена туга й жаль.

Потiм вони зникли, а на iхньому мiсцi з’явилося втомлене обличчя шинкаря, чоловiка, що називав себе Коутом. Вiн iще раз зiтхнув непомiтно для самого себе та зiп’явся на ноги.

Минуло чимало часу, перш нiж вiн пройшов повз скриню до лiжка. Коли ж вiн опинився в лiжку, минуло чимало часу, перш нiж вiн заснув.



Як i здогадувався Коут, вони повернулися до «Путь-каменя» наступного вечора заради вечерi та випивки. Було кiлька нерiшучих спроб щось розповiсти, але вони швидко закiнчилися. Вiдповiдного настрою не було нi в кого.

Тож коли дискусiя перейшла до важливiших питань, був iще раннiй вечiр. Вони обговорили чутки, що дiйшли до мiста, здебiльшого тривожнi. Король-Покаянник мав неприемностi з повстанцями в Ресавеку. Це дещо турбувало, але не надто сильно. Ресавек був далеко, i навiть Кобовi, найбувалiшому серед них, було б важко знайти його на мапi.

Вiйну вони обговорювали з власноi точки зору. Коб передрiкав третiй податок на солдатiв пiсля збору врожаiв. Із цим нiхто не сперечався, хоч нiхто з нинi живих i не пам’ятав жодного року, коли податок здирали тричi.

Джейк припускав, що врожай буде незлий, тож третiй збiр не розорить бiльшостi родин. Окрiм Бентлi, в яких усе одно були тяжкi часи. Та ще Орiссонiв, у яких усе зникали вiвцi. Та ще Вар’ята Мартiна, який цьогорiч посiяв самий тiльки ячмiнь. Усi фермери з сякою-такою клепкою в головi посадили квасолю. Ось вона, едина користь вiд усiх цих боiв: солдати iдять квасолю, i цiни будуть високi.

Вони випили ще по кiлька разiв i пiдняли серйознiшi питання. На дорогах було повно солдатiв-дезертирiв та iнших охочих поживитися, тож навiть коротенькi мандрiвки стали ризикованими. Звiсно, на дорогах завжди було лячно, так само, як узимку завжди холодно. Дбають як слiд про безпеку, а тодi живуть далi.

Але тут усе було iнакше. За останнi два мiсяцi на дорогах стало так лячно, що люди перестали скаржитися. В останнiй валцi було два фургони та четверо охоронцiв. Купець iз неi правив десять грошiв за пiвфунта солi та п’ятнадцять – за цукрову голову. Нi перцю, нi корицi, нi шоколаду в нього не було. Був один мiшечок кави, але за нього вiн правив два срiбнi таланти. Попервах люди смiялися з його цiн. Згодом, коли вiн не став поступатися, народ почав на нього плюватися й лаятися.

Вiдтодi минуло два витки – двадцять два днi. Пiсля нього не було бiльше жодного серйозного торговця, незважаючи на те, що пора була пiдхожа. Тож попри те, що всi добре пам’ятали про третiй податок на солдатiв, люди дивилися в гаманцi та шкодували, що не купили трiшки чогось, просто на той випадок, якщо снiг випаде зарано.

Нiхто не говорив про минулу нiч, про iстоту, яку вони спалили та поховали. Іншi люди, звiсно, говорили. Плiток у мiстечку було повно. Завдяки Фурмановим ранам до цих iсторiй ставилися наполовину серйозно, але не бiльше. Звучало слово «демон», але вимовляли його, наполовину прикривши рукою усмiшку.

Ту iстоту бачили до спалення тiльки шестеро друзiв. Один з них був поранений, а iншi перед цим пили. Священик теж ii бачив, але бачити демонiв – його робота. Демони сприяли його справам.

Шинкар, вочевидь, теж ii бачив. Але ж вiн нетутешнiй. Вiн не мiг знати ту iстину, яка очевидна всiм, хто народився та вирiс у цьому маленькому мiстечку: iсторii тут розповiдають, але вiдбуваються вони десь-iнде. Тут демонам не мiсце.

До того ж усе було достатньо кепсько й без демонiв. Коб та всi iншi знали, що говорити про це безглуздо. Спробувавши переконати людей, вони б лише стали посмiховиськом, як Вар’ят Мартiн, який уже кiлька рокiв намагався викопати криницю у власнiй хатi.

Однак кожен з них купив у коваля шмат холоднокутого залiза, найважчий, яким тiльки мiг змахнути, i нiхто з них не сказав, про що думав. Натомiсть вони поскаржилися, що на дорогах страшно та стае дедалi страшнiше. Вони говорили i про купцiв, i про дезертирiв, i про рекрутiв, i про те, що солi не вистачить на зиму. Вони згадували, що три роки тому нiкому й на думку не спало б замикати дверi на нiч, тим паче на засув.

Опiсля розмова почала ставати смурнiшою, i хоча жоден iз них не казав, про що думае, вечiр завершився на похмурiй нотi. Тепер так завершувалася бiльшiсть вечорiв: такi вже були часи.




Роздiл другий

Прекрасний день


Був один iз тих досконалих осiннiх днiв, яких так багато в оповiдках i так мало в реальному свiтi. Погода була тепла й суха, iдеальна для дозрiвання пшеницi чи кукурудзи. Обабiч дороги мiняли забарвлення дерева. Високi тополi стали маслянисто-жовтими, тим часом як крячастий сумах, який насувався на дорогу, набув яскравого червоного вiдтiнку. Лише старi дуби, здавалося, не хотiли прощатися з лiтом, i iхне листя залишалося однорiдною сумiшшю золота з зеленню.

Словом, годi було сподiватися на кращий день для розлуки з усiм майном з волi пiвдюжини колишнiх солдатiв, якi мали мисливськi луки.

– Та то не бозна-яка кобила, пане, – сказав Хронiст. – Лише трiшки краща за ломовичку, а в дощ вона…

Чолов’яга перебив його рiзким жестом.

– Послухай, друже, королiвська армiя добре платить за все, що мае чотири ноги та бодай одне око. Якби ти геть з’iхав iз глузду та скакав дорогою на дерев’яному конику, я б i його в тебе забрав.

Їхнiй ватажок поводився владно. Хронiст здогадувався, що вiн не так давно був невисоким офiцерським чином.

– Просто зiскакуй, – серйозно промовив вiн. – Розберемося з цим, а тодi можеш iти собi куди хочеш.

Хронiст злiз iз коня. Його вже грабували, i вiн розумiв, коли суперечками нiчого не можна добитися. Цi хлопцi знали свое дiло. Нiхто не витрачав сил на браваду чи пустi погрози. Один iз них оглянув кобилу, перевiривши копита, зуби та збрую. Двое iнших по-вiйськовому вправно перебрали сакви та виклали на землю всi його пожитки. Двi ковдри, плащ iз каптуром, пласку шкiряну сумку та важку, добре наповнену дорожню торбу.

– От i все, командире, – промовив один з чоловiкiв. – Окрiм вiвса, його фунтiв iз двадцять.

Командир став навколiшки та, вiдкривши пласку шкiряну сумку, зазирнув усередину.

– Там тiльки папiр iз перами, та й усе, – сказав Хронiст.

Командир озирнувся через плече.

– Ти писар чи шо?

Хронiст кивнув.

– Заробляю цим на життя, пане. І вам це геть не знадобиться.

Чолов’яга оглянув сумку, зрозумiв, що це правда, i вiдклав ii набiк. Тодi витрусив вмiст дорожньоi торби на розстелений Хронiстiв плащ i лiниво перебрав витрушене.

Вiн забрав у Хронiста бiльшу частину солi та пару шнуркiв для взуття. Потiм добряче засмутив Хронiста, узявши сорочку, яку той купив iще в Лiнвудi. Вона була з тонкого полотна, пофарбованого в темну королiвську синь, надто добра, щоб у нiй мандрувати. Хронiстовi ще навiть не випадало нагоди ii вдягнути. Вiн зiтхнув.

Командир полишив усе iнше, що лежало на плащi, та звiвся на ноги. Іншi по черзi оглянули Хронiстовi речi.

Командир заговорив.

– У тебе ж тiльки одна ковдра, так, Дженнсе? – Один з чоловiкiв кивнув. – Тодi вiзьми одну в нього, тобi до кiнця зими знадобиться ще одна.

– Плащ у нього в кращому станi, нiж у мене, пане.

– Вiзьми його плащ, але залиш свiй. Те ж саме стосуеться тебе, Вiткiнсе. Залиш свое старе кресало, якщо вiзьмеш кресало в нього.

– Я свое загубив, – повiдомив Вiткiнс. – Інакше я б так i зробив.

Увесь процес був напрочуд цивiлiзованим. Хронiст втратив усi своi голки, крiм однiеi, обидвi запаснi пари шкарпеток, вузлик сушених фруктiв, цукрову голову, пiвпляшки спирту та пару гральних костей зi слоновоi кiстки. Залишили йому решту одягу, сушене м’ясо та наполовину з’iдений буханець неймовiрно черствого житнього хлiба. Його пласка шкiряна сумка залишилася неторканою.

Поки ватага заново вкладала все в його дорожню торбу, командир повернувся до Хронiста.

– Тодi вiзьмiмо гаманець.

Хронiст передав його.

– І перстень.

– Срiбла в ньому – кiт наплакав, – пробурмотiв Хронiст, здираючи його з пальця.

– Що то в тебе на шиi?

Хронiст розстебнув сорочку та показав тьмяне металеве кiльце, пiдвiшене на шкiряному шнурi.

– Просто залiзо, пане.

Командир наблизився та потер його пальцями, а тодi вiдпустив; воно впало Хронiстовi на груди.

– То залиш собi. Я не стаю мiж людиною та ii релiгiею, – сказав вiн, а тодi висипав вмiст гаманця в одну руку та з вигуками, якi виражали приемний подив, заходився перебирати одним пальцем монети. – Писарям платять краще, нiж я думав, – промовив вiн, почавши вiдраховувати частки своiх пiдлеглих.

– Ви, бува, не залишите менi грiш чи два з цiеi суми? – запитав Хронiст. – Стiльки, щоб можна було пару разiв поiсти гарячого, та й усе.

Шестеро чоловiкiв повернулися до Хронiста так, нiби геть не вiрили своiм вухам.

Командир розсмiявся.

– Тiло Господне, та в тебе явно мiцнi горiшки! – у його голосi вiдчувалася несподiвана для нього самого повага.

– Ви ж нiби маете клепку в головi, – вiдказав Хронiст, знизавши плечима. – А людинi треба iсти.

Їхнiй ватажок уперше всмiхнувся.

– З цим я можу погодитися. – Вiн дiстав два грошi та помахав ними, а тодi поклав назад до Хронiстового гаманця. – То ось тобi два грошики за горiшки, – кинув Хронiстовi гаманець i запхав гарну сорочку королiвського синього кольору в сакву.

– Дякую, пане, – озвався Хронiст. – Вам, мабуть, незайве буде знати, що в тiй пляшцi, яку взяв один з ваших людей, мiститься деревний спирт, яким я промиваю своi пера. Якщо вiн його вип’е, буде бiда.

Командир усмiхнувся й кивнув.

– Бачите, що бувае, як поводитися з людьми добре? – сказав вiн своiм пiдлеглим, видершись на коня. – Радий знайомству, пане писарю. Якщо ви зараз пiдете своею дорогою, то ще зможете дiстатися Абатового Броду дотемна.

Коли до Хронiста перестав долинати стукiт кiнських копит, вiн заново наповнив дорожню торбу, подбавши про те, щоб усе було гарно складено. Потiм стягнув один чобiт, вийняв устiлку й дiстав щiльно закутаний вузлик iз монетами, запханий углиб носака. Кiлька з них вiн переклав у гаманець, а тодi розв’язав штани, дiстав iз-пiд кiлькох шарiв одягу ще один вузлик iз монетами й доклав трохи грошей звiдти до гаманця.

Секрет був у тому, щоб носити в гаманцi саме таку суму, як треба. Буде замало – i вони засмутяться та, швидше за все, шукатимуть iще. Буде забагато – i вони прийдуть у захват, а тодi ними може заволодiти жадiбнiсть.

Третiй вузлик iз монетами був запечений у черству хлiбину, яка б зацiкавила хiба що найголоднiших злочинцiв. Поки що вiн лишав ii у спокоi, так само, як i цiлий срiбний талант, який заховав у баночцi чорнила. З роками вiн почав сприймати останнiй швидше як талiсман на удачу. Його ще нiхто нiколи не знаходив.

Вiн мусив визнати: мабуть, це було найввiчливiше пограбування в його життi. Грабiжники були гречнi, вправнi та не надто тямущi. Втратити коня та сiдло було сумно, але вiн мiг купити iнших в Абатовому Бродi, i тодi в нього все одно залишиться вдосталь грошей, щоб жити спокiйно, доки вiн не покiнчить iз цiею дурiстю та не зустрiнеться зi Скарпi в Треi.

Вiдчувши настирливий поклик природи, Хронiст продерся крiзь криваво-червоний сумах край дороги. Коли вiн застiбав штани знову, у пiдлiску щось раптово ворухнулося – з кущiв неподалiк вирвалася якась темна постать.

Хронiст невпевнено позадкував, збентежено скрикнувши, аж тут до нього дiйшло: це ж лише ворона злiтае, б’ючи крилами. Захихотiвши з власноi дуростi, вiн розправив одяг i попрямував назад до дороги крiзь сумах, змахуючи з себе невидимi нитки павутиння, що липли до його обличчя й лоскоталися.

Закинувши на плечi дорожню торбу й сумку, Хронiст усвiдомив, що почуваеться надзвичайно безтурботно. Найгiрше вже сталося, i це було не так уже й страшно. Крiзь дерева пронiсся вiтерець, вiд якого тополеве листя, кружляючи, полетiло на заiжджену грунтову дорогу, наче золотi монети. День був прекрасний.




Роздiл третiй

Дерево i слово


Коут знiчев’я гортав книжку, намагаючись iгнорувати тишу порожнього шинку, аж тут вiдчинилися дверi i до зали ввiйшов, задкуючи, Грем.

– Оце тiльки зараз упорався. – Грем iз перебiльшеною обережнiстю пропетляв лабiринтом столiв. – Хтiв занести ii вчора ввечерi, але тодi подумав: «Іще разочок намащу, потру, а тодi хай сохне». Не можу сказати, що про це шкодую. Пане й панi, це – найгарнiше з усього, що створили цi руки.

У шинкаря мiж бровами утворилася невеличка зморшка. Далi, побачивши в Гремових руках плаский згорток, вiн посвiтлiшав.

– Ах-х-х! Пiдставка! – Коут натомлено всмiхнувся. – Вибач, Греме. Дуже багато часу минуло. Я вже майже забув.

Грем кинув на нього трохи дивний погляд.

– Для дерева аж iз самого Ар’ену, як дороги такi кепськi, як ниньки, чотири мiсяцi – то небагато часу.

– Чотири мiсяцi, – повторив Коут. Вiн побачив, що Грем дивиться на нього, та квапливо додав: – Це може бути цiлим життям, якщо на щось чекаеш. – Вiн спробував пiдбадьорливо всмiхнутись, але усмiшка вийшла хворобливою.

Насправдi Коут i сам мав доволi хворобливий вигляд. Не те щоб нездоровий, але якийсь порожнiй. Кволий. Як у рослини, яка пiсля пересадки не в той грунт почала в’янути через нестачу чогось життево важливого.

Грем помiтив рiзницю. Жести шинкаря були не такi чуднi. Голос не такий глибокий. Навiть очi були не такi яснi, як мiсяць тому. У них наче колiр потьмянiв. Вони менше скидалися на морську пiну, на зелену траву, нiж ранiше. Тепер вони були схожi на рiчкову ряску, на дно зеленоi скляноi пляшки. Волосся ж у нього колись було яскраве, полум’яне. Тепер воно здавалося… рудим. Просто такого кольору, як руде волосся, та й усе.

Коут прибрав полотно та зазирнув пiд нього. Деревина мала темний вугiльно-сiрий колiр iз чорними зернятами й була важкою, наче лист залiза. Над вирiзаним у деревинi словом було вбито три темних гачки.

– «Примха», – прочитав Грем. – Дивне iм’я для меча.

Коут кивнув, стараючись не виказувати обличчям жодних почуттiв.

– Скiльки я тобi завинив? – тихо спитав вiн.

Грем на мить замислився.

– Пiсля того, шо ти менi дав за деревину… – Його очi хитро зблиснули. – Десь один i три.

Коут дав йому два таланти.

– Решту залиш собi. Працювати з цiею деревиною нелегко.

– Так i е, – вiдповiв Грем iз певним задоволенням. – Пiд пилкою наче камiнь. Пiд рiзцем – як залiзо. Скiльки я не старався, не змiг його обпалити.

– Я помiтив, – сказав Коут, зацiкавившись на мить, i провiв пальцем по темнiшiй борознi, яку лiтери утворювали в деревi. – Як це тобi вдалося?

– Ну, – самовдоволено заговорив Грем, – згаявши пiвдня, я понiс його до кузнi. Ми з хлопчиною зумiли обпалити його розпеченою залiзякою. Поки воно в нас почорнiло, минуло двi години з гаком. Диму зовсiм не було, зате смердiло вiд нього старою шкiрою й конюшиною. Ще та холера. Шо то за дерево, шо не горить?

Грем зачекав якусь хвилю, але шинкар нiчим не показав, що його почув.

– То куди менi цю штуку повiсити?

Пожвавiшавши, Коут оглянув залу.

– Гадаю, можеш залишити це менi. Я ще не визначився, куди ii примостити.

Грем залишив жменьку залiзних цвяхiв i попрощався з шинкарем. Коут стояв бiля шинквасу, знiчев’я погладжуючи дерево й слово на ньому. Незабаром вийшов iз кухнi Баст i зазирнув учителевi за плече.

На якийсь час запала тиша, наче вони вшановували загиблих.

Врештi-решт Баст подав голос.

– Можна дещо спитати, Решi?

Коут лагiдно всмiхнувся.

– Завжди можна, Басте.

– Дещо каверзне?

– Інших запитань, мабуть, i ставити не варто.

Вони ще якусь мить мовчки повитрiщалися на предмет на шинквасi, неначе стараючись його запам’ятати. «Примха».

Баст на мить завагався, вiдкрив рота, а потiм закрив його з засмученим виглядом. Опiсля повторив процес.

– Питай уже, – нарештi сказав Коут.

– Про що ви думали? – вимовив Баст iз дивною сумiшшю сум’яття й тривоги.

Коут вiдповiв далеко не одразу.

– Назагал, я думаю забагато, Басте. Найбiльший успiх приходив до мене завдяки рiшенням, прийнятим, коли я переставав думати й просто чинив так, як здавалося доцiльним. Навiть якщо моi дii не мали гарного пояснення. – Вiн журливо всмiхнувся. – Навiть якщо в мене були добрi причини не робити того, що я робив.

Баст провiв рукою по обличчю збоку.

– То ви намагаетеся не передбачати власних дiй?

Коут завагався.

– Можна й так сказати, – визнав вiн.

– Я мiг би так сказати, Решi, – самовдоволено вiдказав Баст. – Ви ж, навпаки, ускладнювали все без потреби.

Коут знизав плечима та знову поглянув на пiдставку.

– Гадаю, робити нiчого – хiба що знайти для цього мiсце.

– Тут? – На Бастовому обличчi вiдобразився жах.

Коут лукаво посмiхнувся; його обличчя при цьому дещо ожило.

– Звiсно, – сказав вiн, нiби насолоджуючись Бастовою реакцiею. Вiн задумливо поглянув на стiни та стиснув губи. – Куди ти його, власне, подiв?

– До себе в кiмнату, – зiзнався Баст. – Пiд лiжко.

Коут неуважно кивнув, не зводячи погляду зi стiн.

– То пiди принеси його. – Вiн ледь помiтно змахнув однiею рукою, наче вiдганяючи когось, i Баст iз нещасним виглядом побiг геть.

Шинквас уже був прикрашений блискучими пляшками, а Коут стояв бiля порожньоi вже стiльницi мiж двома важкими дубовими барилами, аж тут до зали повернувся Баст. З однiеi його руки вiльно звисали, гойдаючись, чорнi пiхви.

Коут, який саме ставив пiдставку на одне барило, зупинився й розпачливо скрикнув:

– Обережно, Басте! Ти ж несеш даму, а не крутиш якоюсь дiвулею на сiльських танцях.

Баст зупинився й сумлiнно взявся за них обома руками, а тодi дiйшов до шинквасу.

Коут вбив у стiну пару цвяхiв, скрутив трохи дроту й надiйно повiсив на стiнi пiдставку.

– Передай-но його, будь ласка, – попросив вiн iз якимось дивним надривом у голосi.

Баст подав iх йому обома руками, на мить ставши схожим на зброеносця, що подае меч якомусь лицаревi в осяйних латах. Але нiякого лицаря не було – тiльки шинкар, тiльки чоловiк у фартусi, який називав себе Коутом. Вiн узяв меч у Баста й випростався на стiльницi за шинквасом.

Вiн без вихилясiв витягнув меч. В осiнньому свiтлi зали той зблиснув тьмяною сiруватою бiлизною. На вигляд меч був як новенький. Жодноi щербинки, нiякоi iржi. Уздовж його тьмяно-сiрого боку не тягнулися яскравi подряпини. Але вiн був старий, хоч i неушкоджений. І хоча це явно був меч, форма в нього була дивна. Принаймнi вона б не видалася знайомою жоднiй людинi в цьому мiстечку. Наче якийсь алхiмiк перегнав десяток мечiв, а коли тигель охолонув, на днi лежав цей предмет – меч у чистому виглядi. Вiн був тонкий i грацiйний. Вiн був смертоносний, як гострий камiнь пiд бистрою водою.

Коут якусь мить потримав його. Його рука не затремтiла.

Далi вiн поклав меч на пiдставку. На тлi темного дерева роа його сiро-бiлий метал засяяв. Його рукiв’я було видно, але воно було таке темне, що майже губилося на тлi дерева. Слово пiд ним, чорне на чорному тлi, неначе дорiкало: «Примха».

Коут злiз, i якусь мить вони з Бастом стояли плiч-о-плiч, мовчки дивлячись угору.

Тишу порушив Баст.

– Це дiйсно справляе чимале враження, – промовив вiн, неначе шкодуючи, що це так. – Але… – Вiн поступово затих, намагаючись дiбрати влучнi слова. Здригнувся.

Коут iз дивною бадьорiстю поплескав його по спинi.

– Не мороч собi голову, не турбуйся про мене. – Тепер вiн видавався жвавiшим, неначе активнiсть надала йому сил. – Менi подобаеться, – сказав вiн з раптовою певнiстю та повiсив чорнi пiхви на один iз кiлкiв пiдставки.

Далi треба було зробити ще дещо. Начистити пляшки та поставити iх назад. Приготувати обiд. Прибрати пiсля обiду. Якийсь час довкола панувала приемна жвава безтурботнiсть. За роботою парочка обговорювала всякi дрiбницi. І хоча вони чимало рухалися, було очевидно, що iм не хотiлося закiнчувати ту справу, яку вони невдовзi мали закiнчити, неначе iх обох жахала мить, коли робота скiнчиться i в залi знову запануе тиша.

Потiм сталося дещо дивне. Дверi вiдчинились, i в «Путь-камiнь» лагiдною хвилею влився гамiр. Розмовляючи та кидаючи вузлики з пожитками, усередину ввiрвалися люди. Вони обирали столики та кидали кожухи на спинки стiльцiв. Один чолов’яга, який був у важкiй кольчузi, зняв меч i приставив його до стiни. У двох-трьох при поясах були ножi. Четверо чи п’ятеро стали вимагати випивки.

Коут i Баст поспостерiгали якусь мить, а тодi спокiйно взялися за роботу. Коут усмiхнувся й заходився розливати випивку. Баст кинувся надвiр – подивитися, чи нема там коней, яких треба поставити в стiйло.

За десять хвилин шинок повнiстю переродився. На шинквасi задзвенiли монети. На тарелях розклали сир i фрукти, а на кухнi тихенько кипiв великий мiдний казан. Чоловiки пересували столи та стiльцi так, як було зручнiше iхнiй компанii душ iз десяти.

Коут визначив, хто вони такi, щойно вони зайшли. Двое чоловiкiв i двое жiнок, фургонники, згрубiлi за багато рокiв надворi та усмiхненi, бо радi провести нiч не на вiтрi. Трое охоронцiв iз жорстокими очима, вiд яких вiдгонило залiзом. Мiдник зi здоровезним пузом, який показував у легкiй усмiшцi останнi своi зуби. Двое молодикiв, один iз пiсочним волоссям, один чорнявий, гарно вдягненi та з гарною мовою – мандрiвники, яким вистачило тями пристати до бiльшоi групи, щоб мати захист у дорозi.

Влаштовувалися всi годину чи двi. Був завзятий торг через вартiсть кiмнат. Почалися дружнi суперечки про те, хто з ким спатиме. Заносили всiлякi потрiбнi дрiбницi з фургонiв або сакв. Хтось вимагав ванну, грiлася вода. Коням несли сiно, а Коут долив олii в усi лампи.

Мiдник квапливо вийшов надвiр, щоб скористатись останнiми свiтлими хвилинами. Прогнав свого двоколiсного возика з мулом вулицями мiстечка. Довкола нього з’юрмилися дiти, випрошуючи цукерок, оповiдок i шимiв.

Коли стало очевидно, що роздавати нiчого не будуть, бiльшiсть iз них втратила iнтерес. Дiти стали колом, оточивши якогось хлопчину, i заплескали в долонi, вiдбиваючи ритм дитячоi пiсеньки, яка була стародавньою, ще як ii наспiвували iхнi бабусi й дiдусi:

		Посинiв вогонь умить.
		Що робить? Що робить?
		Драла дай. Мерщiй тiкай.

Хлопчина посерединi, смiючись, спробував вирватися з кола, тим часом як iншi дiти заштовхали його назад.

– Мiдник, – задзвенiв дзвоном голос старого. – Казани латаю. Гострю ножi. Воду шукаю. Рiзаний корок. Неньколист. Хустки мiськi шовковi. Писальний папiр. Солодощi чудовi.

Це привернуло увагу дiтей. Вони знову рушили за мiдником невеличкою процесiею, тим часом як вiн iшов вулицею, спiваючи:

– Чорний перець. На паски шкiра. Тонке мереживо, яскраве пiр’я. Мiдник сьогоднi тут, завтра вже не буде. Та дотемна не пiде. Пiдходьте, дiвчата. Пiдходьте, молодицi, купуйте бiлизну i трояндову водицю. – Хвилини за двi вiн зупинився бiля «Путь-каменя», встановив гострильне колесо та заходився точити нiж.

Коли довкола старого почали збиратися дорослi, дiти повернулися до своеi гри. Дiвчинка посеред кола, прикривши однiею рукою очi, намагалася ловити iнших дiтей, а вони тим часом тiкали, плескаючи в долонi та наспiвуючи:

		Очi кольору пiтьми.
		Де сховаемося ми?
		Там i тут. Вони нас ждуть.

Мiдник говорив з усiма по черзi, часом – iз двома-трьома людьми одночасно. Вiн мiняв гострi ножi на тупi з невеликою доплатою. Продавав ножицi та голки, мiднi казанки та маленькi пляшечки, якi жiнки, купуючи, швидко ховали. Торгував гудзиками й торбинками корицi та солi. Лаймами з Тiнуе, шоколадом iз Тарбiена, полiрованим рогом iз Аеруе…

Дiти тим часом не припиняли спiвати:

		Хай безликий чоловiк
		Нас не вiдшука повiк.
		Як довiдатися нам,
		Що за план у чандрiян?

Коут здогадувався, що подорожнi провели разом десь iз мiсяць, – достатньо довго, щоб призвичаiтись одне до одного, але недостатньо, щоб гризтися через дрiбницi. Вiд них пахло дорожньою курявою та кiньми. Вiн вдихав цей запах, як парфуми.

Найкращим у всьому цьому був шум. Рипiння шкiри. Чоловiчий смiх. Вогонь трiщав i плювався. Жiнки кокетували. Хтось навiть перекинув стiлець. У шинку «Путь-камiнь» уперше за тривалий час не було тишi. А якщо й була, то надто слабка, щоб бути помiтною, а може, вона надто добре сховалася.

У центрi всього цього був Коут, який постiйно перебував у русi, наче людина, що працюе з великою складною машиною. Вiн послужливо ставив випивку, щойно ii хтось просив, говорив i слухав саме стiльки, скiльки треба. Смiявся з жартiв, тиснув руки, всмiхався та хутко забирав монети з шинквасу – так, наче справдi потребував цих грошей.

Потiм, коли настав час для пiсень i всi вже проспiвали своi улюбленi, але хотiли ще, Коут заспiвав першим голосом iз-за шинквасу, плескаючи в долонi, щоб не збитися з ритму. З блиском вогню у волоссi вiн проспiвав «Мiдника-гарбаря», бiльше куплетiв, нiж хто-небудь до цього чув, i всi аж нiяк не були проти.



Кiлька годин по тому в загальнiй залi стало тепло й радiсно. Коут стояв навколiшки бiля вогнища, розпалюючи вогонь, аж тут у нього за спиною хтось заговорив.

– Квоут?

Шинкар повернувся з дещо спантеличеною усмiшкою.

– Прошу?

Це був один iз добре вдягнених мандрiвникiв. Вiн трохи похитувався.

– Ти – Квоут.

– Коут, пане, – вiдповiв Коут тим поблажливим тоном, яким матерi говорять iз дiтьми, а шинкарi – з п’яницями.

– Квоут Безкровний. – Чолов’яга пер уперед з упертою наполегливiстю. – Ти видавався знайомим, але я не мiг зрозумiти, чому саме. – Вiн гордовито всмiхнувся й торкнувся пальцем носа. – Тодi я почув, як ти спiваеш, i зрозумiв, що це ти. Я якось чув тебе в Імрi. Потiм усi очi виплакав. Нiколи не чув нiчого подiбного – нi до цього, нi опiсля. Ти менi серце розбив.

Реплiки молодика ставали чимраз плутанiшими, але обличчя залишалося серйозним.

– Я знав, що ти не можеш ним бути. Але думав, що це ти. Все одно. Але в кого ще таке волосся, як у тебе? – Вiн захитав головою, марно намагаючись ii очистити. – Я бачив те мiсце в Імрi, де ти його вбив. Бiля фонтана. Там уся брукiвка протрощена. – Вiн насупився й зосередився на словi. – Потрощена. Кажуть, ii нiхто не може полагодити.

Чоловiк iз пiсочним волоссям знову замовк. Вiн примружився, щоб навести рiзкiсть, неначе дивуючись шинкаревiй реакцii.

Рудий усмiхався на весь рот.

– Маеш на увазi, що я схожий на Квоута? Того Квоута? Я й сам завжди так думав. У мене в пiдсобцi е гравюра з ним. Мiй помiчник мене через це дражнить. Чи не сказав би ти йому те, що зараз сказав менi?

Коут кинув у вогонь останне полiно й пiдвiвся. Але коли вiн вiдiйшов вiд вогнища, у нього пiдiгнулася одна нога, i вiн важко звалився на пiдлогу, перекинувши стiлець.

Кiлька подорожнiх кинулися до нього, та шинкар уже був на ногах i махав руками, щоб люди посiдали назад.

– Нi, нi. У мене все добре. Вибачте, якщо когось налякав. – Хоч вiн i всмiхався, було очевидно, що вiн постраждав. Його обличчя напружилося вiд болю, а ще вiн навалився на стiлець, щоб не впасти.

– Зловив стрiлу в колiно дорогою через Елд три лiта тому. Воно час вiд часу вiдмовляе. – Вiн скривився й журливо промовив: – Тому я й покинув гарне життя на дорогах, – потягнувшись униз, нiжно торкнувся свого колiна, яке дивно зiгнулося.

Подав голос один з найманцiв.

– Я б на нього припарку поклав, бо ж розпухне – страх.

Коут торкнувся його ще раз i кивнув.

– Гадаю, ви мудро мислите, пане. – Вiн повернувся до чоловiка з пiсочним волоссям, який стояв бiля вогнища, злегка погойдуючись. – Не зробиш ласку, синку?

Чолов’яга тупо кивнув.

– Закриеш заслiнку. – Коут показав на камiн. – Басте, вiдведи-но мене нагору!

Хутко пiдбiг Баст i закинув Коутову руку собi на плечi. Вони пройшли крiзь дверi й пiднялися сходами; увесь цей час Коут що два кроки спирався на нього.

– Стрiлу в ногу? – стиха перепитав Баст. – Вам справдi так нiяково, що ви трохи впали?

– Дякувати Боговi, що ти такий само наiвний, як i вони, – рiзко промовив Коут, щойно iх перестало бути видно. Пройшовши ще кiлька сходинок, вiн почав лаятися пiд носа; колiно в нього явно було цiлiсiньке.

Бастовi очi округлилися, а тодi примружилися.

Коут зупинився на вершинi сходiв i потер очi.

– Один з них знае, хто я. – Коут насупився. – Пiдозрюе.

– Хто саме? – запитав Баст з острахом i гнiвом водночас.

– У зеленiй сорочцi, з пiсочним волоссям. Той, який був найближче до мене бiля камiна. Дай йому щось таке, щоб вiн заснув. Вiн i без того вже пив. Якщо вiн раптом знепритомнiе, нiхто нiчого не запiдозрить.

Баст ненадовго замислився.

– Нiчна грива?

– Менка.

Баст пiдняв брову, але кивнув.

Коут випростався.

– Послухай тричi, Басте.

Баст клiпнув один раз i кивнув.

Коут говорив рiшуче i ясно.

– Я був провiдником iз Ралiена з мiською лiцензiею. Був поранений пiд час успiшноi оборони валки. Стрiла в правому колiнi. Три роки тому. Влiтку. Вдячний шалдiйський купець дав менi грошей на шинок. Звати його Деолан. Ми iхали з Пурвiса. Згадуй про це мимохiдь. Зрозумiло?

– Чую вас тричi, Решi, – офiцiйно вiдповiв Баст.

– Іди.



Пiвгодини по тому Баст занiс до кiмнати господаря миску та запевнив його, що внизу все добре. Коут кивнув i наказав не турбувати його до кiнця ночi.

Баст зi збентеженим виразом обличчя зачинив за собою дверi. Трохи постояв бiля них, намагаючись зрозумiти, що вiн може вдiяти.

Важко сказати, що так сильно турбувало Баста. Коут неначе не зазнав жодних помiтних змiн. Хiба що, може, рухався трохи повiльнiше, а маленька iскорка, що запалала в його очах завдяки вечiрнiй активностi, уже потьмянiла. Власне кажучи, вона була ледь помiтною. Власне кажучи, ii, можливо, там i не було.

Коут сiв перед вогнищем i машинально поiв, неначе просто знаходячи в собi мiсце для iжi. Проковтнувши останню порцiю, вiн посидiв, витрiщившись невiдомо на що, не пам’ятаючи, що вiн iв i яким це було на смак.

Трiснув вогонь; вiн клiпнув й оглянув кiмнату. Опустив погляд на руки, якi лежали в нього на колiнах (одна долоня згорнулася в iншiй). За мить вiн пiдняв i розправив iх, неначе зiгрiваючи бiля вогню. Вони були грацiйнi, з довгими тендiтними пальцями. Вiн мляво спостерiгав за ними, нiби чекаючи, що вони зроблять щось самi собою. Потiм опустив iх на колiно, частково охопивши одну руку другою, та знову почав дивитися на вогонь. Вiн просидiв там нерухомо, з невиразним обличчям, доки не лишилося нiчого, крiм сiрого попелу та тьмяного свiтла вiд вугiлля.

Вiн уже роздягався, щоб лягти, аж тут спалахнув вогонь. Червоне свiтло осявало ледь помiтнi лiнii по всьому його тiлу, на спинi та на руках. Усi шрами були гладенькими й срiблястими, проходили ним, наче блискавицi, наче обриси тихих спогадiв. Вогонь спалахнув i на якусь мить осяяв iх усi, як давнi рани, так i новi. Усi шрами були гладенькими та срiблястими, крiм одного.

Вогонь замерехтiв i згас. Сон зустрiв його в порожньому лiжку, наче кохана людина.



Мандрiвники поiхали наступного дня на свiтанку. Їхнi потреби задовольнив Баст, пояснивши, що в його господаря добряче розпухло колiно i вiн не був готовий долати сходи в таку ранню годину. Його зрозумiли всi, крiм купецького сина з пiсочним волоссям, який був надто п’яний, щоб узагалi щось добре зрозумiти. Охоронцi всмiхнулись один одному та закотили очi, тим часом як мiдник виголосив iмпровiзовану проповiдь на тему тверезостi. Баст порекомендував кiлька малоприемних засобiв вiд похмiлля.

Пiсля того як вони поiхали, Баст подбав про шинок; це виявилося не надто важко, тому що клiентiв не було. Бiльшу частину часу вiн провiв у спробах знайти собi якусь розвагу.

Десь пiсля полудня Коут спустився сходами та побачив, як вiн чавить горiхи на шинквасi важкою книжкою в шкiрянiй палiтурцi.

– Доброго ранку, Решi.

– Доброго ранку, Басте, – вiдповiв Коут. – Є якiсь новини?

– Заходив оррiсонiвський хлопчина. Цiкавився, чи треба нам баранини.

Коут кивнув так, наче здогадався, що почуе цю новину.

– Скiльки ти замовив?

Баст скривився.

– Я ненавиджу баранину, Решi. Вона на смак як мокрi рукавицi.

Коут знизав плечима та почимчикував до дверей.

– Менi потрiбно зробити кiлька справ. Приглянь тут за всiм, гаразд?

– Аякже.

За стiнами шинку «Путь-камiнь» повiтря над порожньою дорогою, що проходила центром мiстечка, було нерухомим i важким. Небо вкрилося безликими сiрими хмарами, якi мали такий вигляд, наче з них мав би пiти дощ, але йому на це бракувало сил.

Коут перейшов вулицю та наблизився до вiдкритого фасаду кузнi. Коваль мав коротко пiдстрижене волосся та густу кошлату бороду. На очах у Коута вiн обережно вбив кiлька цвяхiв у наперсток коси, мiцно закрiплюючи ii на вигнутому дерев’яному держаку.

– Здоров, Калебе.

Коваль приставив косу до стiни.

– Що я можу для вас зробити, пане Коуте?

– Оррiсонiвський хлопчина i в тебе зупинявся? – Калеб кивнув. Коут запитав: – Вони й досi гублять овець?

– Власне, деякi з тих, якi загубилися, нарештi знайшлися. Страшенно подертi, практично на клаптi.

– Вовки? – запитав Коут.

Коваль знизав плечима.

– Не та пора року, але хто ще це мiг бути? Ведмiдь? Гадаю, вони просто розпродують те, чого не можуть як слiд пильнувати, – у них же рук не вистачае i все таке.

– Рук не вистачае?

– Вони мусили розпрощатися з наймитом через податки, а найстарший iхнiй син на початку лiта спокусився королiвськими грiшми. Б’еться тепер iз повстанцями в Менатi.

– У Менерасi, – обережно виправив Коут. – Якщо знову побачиш iхнього хлопчину, передай йому, що я був би радий купити десь iз три половинки.

– Так i зроблю. – Коваль багатозначно поглянув на шинкаря. – Щось iще?

– Ну… – Коут, раптом знiтившись, вiдвiв очi. – Менi було дуже цiкаво, чи не залежався в тебе який-небудь залiзний прут, – сказав вiн, не дивлячись ковалевi у вiчi. – Зауваж, що менi не треба нiяких витребеньок. Звичайний старий чавун цiлком пiдiйде.

Калеб гигикнув.

– Я не знав, чи ви зайдете взагалi. Старий Коб i всi iншi прийшли позавчора. – Вiн пiдiйшов до верстака й пiдняв шмат парусини. – Я зробив парочку запасних – так, про всяк випадок.

Коут пiдняв залiзний прут завдовжки фути зо два та невимушено змахнув ним, тримаючи в однiй руцi.

– Розумник.

– Я свое дiло знаю, – самовдоволено промовив коваль. – Може, щось iще?

– Власне кажучи, – заговорив Коут, прилаштувавши залiзяку на плечi, – е ще одна проблема. У тебе е зайвий фартух i пара ковальських рукавиць?

– Може, i так, – невпевнено вiдповiв Калеб. – А що?

– За шинком е старi заростi ожини. – Коут кивнув у бiк «Путь-каменя». – Я думаю, чи не викорчувати iх, щоб наступного року можна було закласти садок. Але я не хочу при цьому втратити половину шкiри.

Коваль кивнув i жестом запросив Коута у вiддалений кiнець майстернi.

– У мене е старi, – сказав вiн, витягнувши пару важких рукавиць i жорсткий шкiряний фартух: i те, i те мiсцями обгорiло та було заляпане жиром. – Негарнi, але, гадаю, убережуть вас вiд найгiршого.

– Скiльки за них попросиш? – запитав Коут, сягаючи по гаманець.

Коваль захитав головою:

– Йота бiльш нiж вистачило б. Вони не потрiбнi нi менi, нi хлопчиськовi.

Шинкар передав монету, а коваль запхав iх у старий полотняний мiшок.

– Ви точно хочете зробити це зараз? – поцiкавився коваль. – Дощу в нас уже давненько не було. Навеснi, як розтане снiг, земля буде м’якiшою.

Коут знизав плечима.

– Дiдо менi завжди казав, що викорчовувати те, з чим не хочеш мати мороки потiм, треба восени. – Коут зобразив тремтiння старечого голосу.– «У веснянi мiсяцi все надто сповнене життя. Влiтку все надто сильне i не пiддаеться. А восени… – Вiн оглянув листя на деревах, яке саме перемiнювалося. – Восени й треба це робити. Восени все стомлене й готове помирати».



Того ж дня Коут вiдправив Баста виспатися. Потiм мляво походив шинком, виконуючи дрiбну роботу, що залишилася з попереднього вечора. Клiентiв не було. Коли нарештi настав вечiр, вiн запалив лампи та заходився байдужо гортати книжку.

Осiнь начебто мала б бути найжвавiшою порою року, але подорожнiх останнiм часом було дуже мало. Коут iз похмурою впевненiстю усвiдомлював, наскiльки затягнеться зима.

Вiн зачинив шинок завчасно, чого ще не робив жодного разу. Замiтати вiн не став. Пiдлога цього не потребувала. Вiн не мив столiв i шинквасу: нi тим, нi iншим нiхто не користувався. Вiн начистив одну чи двi пляшки, замкнув дверi та пiшов спати.

Довкола не було нiкого, хто мiг би помiтити рiзницю. Нiкого, крiм Баста, який спостерiгав за господарем, хвилювався та чекав.




Роздiл четвертий

На пiвдорозi до Кра`йсвiту


Хронiст iшов. Учора вiн шкутильгав, але сьогоднi стопи йому болiли вiд кiнчикiв пальцiв до п’яток, тож вiд шкутильгання користi не було. Вiн уже пошукав коней в Абатовому Бродi та Раннiшi, пропонуючи неймовiрнi цiни навiть за найвиснаженiших тварин. Але в таких маленьких мiстечках зайвих коней не бувало нi в кого, тим паче тепер, коли на носi врожайна пора.

Коли настала нiч i зритою колiями дорогою почали рухатися ледь помiтнi силуети, вiн iще був на дорозi, хоч i намучився, проходивши весь день. Двi години проблукавши у темрявi навпомацки, Хронiст побачив, як мiж дерев мерехтить свiтло, i розпрощався з будь-якими думками про прибуття до Крайсвiту тiеi ночi: вирiшив, що хутiрськоi гостинностi йому цiлком вистачить.

Вiн зiйшов з дороги та незграбно пiшов крiзь дерева на свiтло. Але вогонь, як з’ясувалося, був далi, нiж вiн думав, i вiн був бiльшим. Це було не свiтло лампи в оселi, це навiть не були iскри вiд ватри. Це було багаття, що ревло посеред руiн старого будинку, вiд якого лишилися хiба що двi кам’янi стiни, та й тi обсипалися. У куточку, утвореному цими двома стiнами, скоцюбився якийсь чоловiк. Вiн був одягнений у важкий плащ iз каптуром, закутаний так, неначе зараз був розпал зими, а не приемний осiннiй вечiр.

Коли Хронiст побачив, що над невеличким багаттям висить казанець, в якому щось вариться, надiя в ньому зросла. Але наблизившись, вiн вiдчув огидний запах, який змiшувався з димом вiд дерева. Тхнуло смаленим волоссям i напiвгнилими квiтами. Хронiст швидко вирiшив, що геть не хоче куштувати те, що той чолов’яга готуе в залiзному казанку. Та все ж навiть мiсце бiля вогню краще, нiж лежання калачиком край дороги.

Хронiст увiйшов у коло свiтла вiд багаття.

– Я побачив ваше ба…

Вiн зупинився: постать швидко скочила на ноги, тримаючи обома руками меч. Нi, не меч – якийсь довгий темний дрючок, що мав надто правильну форму для дровиняки.

Хронiст зупинився як укопаний.

– Я просто шукав, де поспати, – швидко пояснив вiн; його рука несвiдомо схопилася за залiзне кiльце, що висiло в нього на шиi. – Я не хочу нiчого злого. Пiду вiд вас – вечеряйте. – Вiн вiдступив на крок.

Постать розслабилася, а дрючок опустився, металево дзенькнувши об камiнь.

– Обпалене тiло Господне, що ви тут робите в таку пiзню годину?

– Я прямував до Крайсвiту i побачив ваше багаття.

– Ви просто пiшли до лiсу вночi на хтозна-який вогонь? – Постать у каптурi хитнула головою. – Тодi можете пiдiйти сюди. – Вона жестом запросила Хронiста пiдiйти ближче, i писар побачив, що на цьому чолов’язi товстi шкiрянi рукавицi. – Тейлу з вами, вам усе життя не щастило чи ви все безталання вiдкладали на сьогоднiшнiй вечiр?

– Я не знаю, на кого ви чекаете, – вiдповiв Хронiст, вiдступивши на крок. – Але я впевнений, що ви б волiли робити це на самотi.

– Стулiть пельку та послухайте, – рiзко промовив чоловiк. – Я не знаю, скiльки в нас часу. – Вiн опустив очi та потер обличчя. – Боже, я нiколи не знаю, як багато вам можна розповiсти. Якщо ви менi не повiрите, то подумаете, що я божевiльний. Якщо ви менi повiрите, то запанiкуете й вiд вас буде сама шкода. – Знову пiднявши очi, вiн побачив, що Хронiст не ворухнувся. – Ходiть-но сюди, щоб вас. Повертайтесь назад – i ви, вважайте, труп.

Хронiст озирнувся через плече на пiтьму лiсу.

– Чому? Що там таке?

Чоловiк коротко, гiрко розсмiявся та роздратовано хитнув головою.

– Чесно? – Вiн недбало провiв рукою крiзь волосся, заразом скинувши каптур. У свiтлi вогню його волосся було неправдоподiбно рудим, а очi вражали яскравою зеленню. Вiн подивився на Хронiста, оцiнюючи його поглядом. – Демони, – промовив вiн. – Демони в подобi великих чорних павукiв.

Хронiст розслабився.

– Демонiв не бувае, – з його тону було ясно, що вiн казав те ж саме вже дуже-дуже багато разiв.

Рудий недовiрливо засмiявся.

– Що ж, гадаю, тодi можна розходитися! – Вiн нагородив Хронiста божевiльною посмiшкою. – Послухайте, я здогадуюся, що ви – людина освiчена. Я це поважаю, i в основному ви маете рацiю. – Його обличчя набуло серйозного виразу. – Але тут i тепер, цього вечора, ви помиляетеся. Страшенно помиляетеся. Коли ви про це здогадаетеся, краще буде не стояти по той бiк вогню.

Вiд однозначноi впевненостi в голосi чоловiка в Хронiста по спинi пробiг холодок. Почуваючись доволi дурнувато, вiн сторожко обiйшов багаття, щоб опинитися на iншому боцi.

Чоловiк швидко оглянув його.

– Зброi у вас, як я розумiю, немае? – Хронiст захитав головою. – Насправдi це не мае значення. Вiд меча вам би особливоi користi не було. – Вiн дав Хронiстовi важку дровиняку. – Ви, мабуть, не зможете влучити в жодного, але спробувати варто. Вони швидкi. Якщо один з них на вас кинеться, просто падайте. Спробуйте впасти на нього, розчавити вагою свого тiла. Покачайтеся по ньому. Якщо спiймаете якогось, кидайте його у вогонь.

Вiн знову насунув каптур на голову та швидко заговорив.

– Якщо маете запасний одяг, накиньте його. Якщо маете ковдру, в яку можете закутати…

Вiн раптом замовк i глянув на iнший бiк кола, утвореного свiтлом вiд вогню.

– Станьте спиною до стiни, – рiзко сказав вiн, пiднявши свiй залiзний дрючок обома руками.

Хронiст глянув за багаття. Мiж деревами рухалося щось темне.

Вони вийшли на свiтло, пригнувшись до землi; це були чорнi постатi з безлiччю нiг, великi, завбiльшки з колесо вiд воза. Одна, швидша за iнших, без вагань побiгла на свiтло вiд вогню, рухаючись iз пiдозрiлою гнучкiстю квапливоi комахи.

Не встиг Хронiст занести свою дровиняку, як iстота хутко оббiгла багаття та скочила на нього, швидка, як цвiркун. Хронiст рiзко здiйняв руки, i саме тiеi митi чорна iстота вдарила його в обличчя та груди. Їi холоднi твердi ноги вiдчайдушно шукали, за що зачепитись, i вiн вiдчув, як його руки з зовнiшнього боку перетнули яскравi смуги болю. Незграбно позадкувавши, писар вiдчув, як його пiдбор зачепився за нерiвну землю, а тодi почав валитися назад, безладно розмахуючи руками.

Падаючи, Хронiст востанне побачив коло свiтла довкола багаття. З темряви квапливо виходили новi чорнi iстоти, вiдбиваючи лапами об корiння, камiння й листя швидкий уривчастий ритм. По iнший бiк вогню чоловiк у важкому плащi обома руками тримав свiй залiзний дрючок напоготовi. Вiн стояв в очiкуваннi, геть не рухаючись, не видаючи жодного звуку.

Ще падаючи назад, Хронiст, з якого так i не злiзла темна iстота, вiдчув притлумлений темний вибух – ударився потилицею об кам’яну стiну за спиною. Свiт сповiльнився, його контури розмились, а потiм вiн почорнiв.



Розплющивши очi, Хронiст побачив незрозумiлу мiшанину з темних постатей i свiтла, яке вiдкидав вогонь. Голова в нього пульсувала вiд болю. Його руки з зовнiшнього боку перетинало кiлька лiнiй сильного чистого болю, а лiвий бiк тупо поболював вiд кожного вдиху.

Минула довга мить зосередження, i свiт набув нечiтких обрисiв. Закутаний чолов’яга сидiв неподалiк. Рукавиць на ньому вже не було, а важкий плащ звисав з його тiла клаптями, але поза тим вiн видавався неушкодженим. Обличчя вiн сховав у каптурi.

– Прокинулися? – з цiкавiстю запитав чоловiк. – Добре. З пораненням у голову нiколи не можна бути впевненим. – Каптур трохи нахилився вбiк. – Говорити можете? Знаете, де ви?

– Так, – ледве вимовив Хронiст. Здаеться, вимовити одне слово було надто важко.

– Ще краще. Отже, на третiй раз мае пощастити. Як ви думаете, зможете встати й допомогти менi? Нам потрiбно спалити й поховати трупи.

Хронiст трохи ворухнув головою й раптом вiдчув запаморочення та нудоту.

– Що сталося?

– Можливо, я зламав вам кiлька ребер, – пояснив чоловiк. – Один з них нiяк не хотiв вас вiдпускати. Особливого вибору я не мав. – Вiн знизав плечима. – Хай там як, вибачте. Порiзи у вас на руках я вже зашив. Вони мають добре загоiтися.

– Їх уже нема?

Каптур кивнув один раз.

– Скрелi не вiдступають. Вони – як оси з гнiзда. Нападають i нападають, поки не гинуть.

На Хронiстовому обличчi вiдобразився жах.

– У них е гнiздо?

– Боже мiй милий, нi. Були тiльки цi п’ятеро. Однак ми маемо iх спалити й поховати, просто для певностi. Я вже нарубав дров, якi нам знадобляться, – з ясена та з горобини.

Хронiст засмiявся. Смiшок прозвучав дещо iстерично.

– Як у дитячiй пiсеньцi:

		«Ось що треба нам робить —
		Яму два на десять рить.
		Горобина, ясен, в’яз…»

– Так, справдi, – сухо вiдказав закутаний. – У дитячих пiсеньках заховано стiльки всякоi всячини, що вас би це здивувало. Та хоч я й не думаю, що нам потрiбно рити вглиб аж на десять футiв, я б не вiдмовився вiд невеличкоi пiдмоги… – Вiн багатозначно замовк.

Хронiст однiею рукою обережно помацав собi потилицю, а тодi глянув на пальцi, дивуючись, що вони не були закривавленi.

– Гадаю, я в порядку, – сказав вiн, обережно сперся на один лiкоть, а тодi сiв. – А немае… – Його очi зблиснули, i вiн обм’якнув та мiшком упав назад. Голова стукнулась об землю, пiдскочила один раз i завмерла, трохи схилившись на один бiк.



Коут терпляче просидiв кiлька довгих секунд, спостерiгаючи за непритомним чоловiком. Жодного поруху, крiм повiльного пiдняття та опускання грудноi клiтки. Тодi вiн незграбно звiвся на ноги та вклякнув бiля Хронiста. Коут пiдняв одну повiку, тодi другу, а тодi, не надто здивувавшись побаченому, загарчав.

– Я так розумiю, ти вже точно бiльше не прокинешся? – запитав вiн без особливоi надii в голосi. Злегка поплескав Хронiста по блiдiй щоцi. – Точно не… – У Хронiста на чолi з’явилася краплинка кровi, а невдовзi – ще одна.

Коут випрямився, щоб не хилитися над непритомним, i витер кров як мiг, а змiг вiн не надто добре, тому що в нього самого руки були скривавленi.

– Вибач, – розгублено промовив вiн.

Вiн тяжко зiтхнув i знову натягнув каптур. Його руде волосся прилипло до голови, а на половинi обличчя засихала смугами кров. Вiн неквапом почав знiмати з себе пошарпанi залишки плаща. Пiд ними був шкiряний ковальський фартух, страхiтливо подертий. Його вiн теж зняв, вiдкривши просту сiру сорочку з домотканого полотна. Обидва плеча та лiва рука в нього були темнi та мокрi вiд кровi.

Коут якусь мить помацав гудзики в себе на сорочцi, а тодi вирiшив ii не знiмати. Обережно зiп’явшись на ноги, вiн пiдняв лопату й повiльно, з болем заходився копати.




Роздiл п’ятий

Записки


Коли Коут повернувся до Крайсвiту, закинувши на порiзанi плечi безвiльне тiло Хронiста, уже давно минула пiвнiч. У будинках i крамницях мiста було темно й тихо, але «Путь-камiнь» був залитий свiтлом.

У дверях стояв Баст, який мало не танцював вiд роздратування. Розгледiвши постать, що наближалася, вiн помчав вулицею, гнiвно розмахуючи папiрцем.

– Записка? Ви крадькома тiкаете й лишаете менi записку? – Вiн гнiвно засичав. – Я вам що, якась портова повiя?

Коут розвернувся та скинув безвiльне Хронiстове тiло Бастовi на руки.

– Я знав, що ти зi мною просто сперечатимешся, Басте.

Баст, не напружуючись, тримав Хронiста перед собою.

– Записка навiть не була добре написана. «Якщо ти це читаеш, я, напевне, мертвий». Що це за записка така?

– Ти мав знайти ii лише вранцi, – стомлено вiдповiв Коут, коли вони пiшли назад до шинку.

Баст опустив очi на чоловiка, якого нiс, неначе вперше його помiтивши.

– Хто це? – потрусив його трохи, оглянув iз цiкавiстю, а тодi легко закинув його на одне плече, як полотняний мiшок.

– Якийсь горопашний п’яниця, що опинився на дорозi, коли не слiд, – зневажливо пояснив Коут. – Не труси його надто сильно. Можливо, у нього не все гаразд iз головою.

– Та вiд чого ви, в бiса, крилися? – поцiкавився Баст, коли вони ввiйшли в шинок. – Якщо вже лишати записку, вона мае принаймнi пояснювати менi, що… – Бастовi очi збiльшилися: вiн побачив Коута у свiтлi шинку, блiдого й перемазаного кров’ю та грязюкою.

– Можеш iти далi та хвилюватись, якщо хочеш, – сухо промовив Коут. – Усе настiльки ж погано, як здаеться.

– Ви пiшли на них полювати, так? – просичав Баст, а тодi в нього округлились очi. – Нi. Ви зберегли шматочок вiд того, якого вбив Фурман. Не можу вам повiрити. Ви менi збрехали. Менi!

Коут зiтхнув i посунув нагору сходами.

– Тебе засмучуе брехня чи те, що ти не спiймав мене на гарячому? – спитав вiн, розпочавши пiдйом.

Баст плюнув.

– Мене засмучуе те, що ви думали, нiби не можете менi довiряти.

Вони перестали розмовляти, вiдчинили дверi до однiеi з численних порожнiх кiмнат на другому поверсi, роздягнули Хронiста й зручно вклали його в лiжко. Його сумку й дорожню торбу Коут поклав на пiдлозi неподалiк.

Зачинивши за собою дверi до кiмнати, Коут сказав:

– Я довiряю тобi, Басте, але я хотiв тебе вберегти. Я знав, що можу з цим упоратись.

– Я мiг би вам допомогти, Решi, – у Бастовому голосi вчувалася образа. – Ви ж знаете, що я б допомiг.

– Ти ще можеш допомогти, Басте, – сказав Коут, пройшовши до своеi кiмнати й важко сiвши на край вузького лiжка. – Менi треба дещо зашити. – Вiн почав розстiбати сорочку. – Я б i сам мiг це зробити. Але до верху плечей i до спини дотягнутися важко.

– Дурницi, Решi. Я про це подбаю.

Коут показав на дверi.

– Усе потрiбне я зберiгаю в пiдвалi.

Баст зневажливо пирхнув.

– Дуже дякую, але я скористаюся власними голками. Зi староi доброi кiстки. Не треба менi вашоi зазубленоi залiзноi гидоти, що коле, як ненависть. – Вiн затремтiв. – Потiк i камiнь, людська примiтивнiсть – це щось страшне. – Баст вилетiв з кiмнати, не зачинивши за собою дверей.

Коут повiльно зняв iз себе сорочку, кривлячись i важко дихаючи крiзь зуби; засохла кров липнула й тягнула за рани. Коли Баст повернувся до кiмнати з тазом води й заходився його вiдмивати, його обличчя знову стало мужнiм.

Коли засохлу кров було змито, вiдкрилося безлiч довгих прямих порiзiв. Вони яскраво червонiли на тлi шинкаревоi свiтлоi шкiри, неначе вiн порiзався цирульниковою бритвою чи шматком битого скла. Усього порiзiв було, мабуть, iз десяток, бiльшiсть iз них на плечах, а кiлька перетинали спину й тягнулися вздовж рук. Один порiз у нього на головi починався на макiвцi й закiнчувався за вухом.

– Я гадав, що з вас не мае точитися кров, Решi, – сказав Баст. – Ви ж Безкровний i все таке.

– Не вiр усьому, що чуеш в оповiдках, Басте. Вони брешуть.

– Ну, вам i близько не так кепсько, як я думав, – промовив Баст, витерши руки. – Хоча ви, взагалi-то, мали б позбутися шматка вуха. Вони були пораненi, як той, що напав на Фурмана?

– Я такого не помiтив, – вiдповiв Коут.

– Скiльки iх було?

– П’ятеро.

– П’ятеро? – повторив нажаханий Баст. – Скiлькох убив iнший хлопака?

– Вiн тимчасово вiдвернув увагу одного з них, – великодушно заявив Коут.

– Анпауен, Решi, – промовив Баст, хитнувши головою, та засилив у кiстяну голку щось тонше й нiжнiше за кишку. – Ви б мали померти. Ви б мали двiчi померти.

Коут знизав плечима.

– Це не перший раз, коли я мав би померти, Басте. Я добре вмiю вiд цього рятуватися.

Баст схилився над своею роботою.

– Зараз трохи пощипае, – попередив вiн, орудуючи руками з дивовижною нiжнiстю. – Правду кажучи, Решi, я не можу зрозумiти, як ви зумiли так довго протриматися в живих.

Коут знизав плечима знову й заплющив очi.

– Я теж, Басте, – озвався вiн. Його голос був стомленим i сiрим.



Кiлька годин по тому дверi до Коутовоi кiмнати прочинилися й Баст зазирнув усередину. Не почувши нiчого, крiм повiльного розмiреного дихання, молодик тихцем пiдiйшов до лiжка, зупинився та схилився над сплячим. Баст подивився, якого кольору в нього щоки, понюхав його дихання та злегка торкнувся його чола, зап’ястка i ямки на шиi над серцем.

Потiм Баст пiдсунув до лiжка крiсло й сiв, спостерiгаючи за господарем i слухаючи його дихання. За мить вiн потягнувся та по-материнськи прибрав з його обличчя неслухняне руде пасмо. Тодi неголосно заспiвав – мелодiя була нiжною i дивною, дуже схожою на колискову:

		Смертнi душi – справжне диво,
		Гаснуть швидко, день за днем,
		Палахкотять, як трут правдивий,
		А з вiтром iхня смерть iде.
		Чом твiй вогник мерехтить?
		І як тобi мого вдiлить?

Бастiв голос поступово затих, i врештi-решт вiн застиг i просидiв довгi передсвiтанковi години нерухомо, дивлячись, як груди його господаря здiймаються та опускаються вiд тихих подихiв.




Роздiл шостий

Цiна спогадiв


Хронiст спустився сходами до загальноi зали шинку «Путь-камiнь» аж увечерi наступного дня. Вiн був блiдий, похитувався й нiс пiд пахвою свою пласку шкiряну сумку.

Коут сидiв за шинквасом, гортаючи книжку.

– А, наш випадковий гiсть. Як там голова?

Хронiст пiдняв руку, щоб торкнутися потилицi.

– Трохи поболюе, коли я надто швидко рухаюсь. Але все-таки працюе.

– Радий це чути, – сказав Коут.

– Це… – Хронiст завагався, озираючись довкола. – Ми в Крайсвiтi?

Коут кивнув.

– Так, ви досягли Крайсвiту. – Вiн театрально змахнув однiею рукою. – Квiтучоi столицi. Домiвки десяткiв людей.

Хронiст витрiщився на рудого чоловiка за шинквасом. Сперся на один зi столiв, щоб не впасти.

– Обпалене тiло Господне, – приголомшено вимовив вiн. – Це справдi ви, чи не так?

Шинкар неначе спантеличився.

– Прошу?

– Я знаю, що ви будете це заперечувати, – сказав Хронiст. – Але те, що я бачив минулоi ночi…

Шинкар пiдняв руку, наказуючи йому мовчати.

– Поки ми не обговорили можливiсть того, що вам отим ударом по головi вибило з неi клепку, скажiть менi: як дорога до Тiнуе?

– Що? – роздратовано перепитав Хронiст. – Я прямував не до Тiнуе. Я… ой. Ну, навiть якщо не брати до уваги минулоi ночi, дорога була ще та. Бiля Абатового Броду мене пограбували, i вiдтодi я йшов пiшки. Але все це виправдалося, бо ви справдi тут. – Писар глянув на меч, який висiв над шинквасом, i глибоко вдихнув: на його обличчi вiдобразилося щось схоже на тривогу. – Прошу зауважити: я сюди прийшов не для того, щоб нашкодити. Я тут не через цiну, призначену за вашу голову. – Вiн кволо всмiхнувся. – Я, звiсно, не мав би жодних шансiв вам нашкодити…

– Гаразд, – урвав його шинкар, дiставши шматок бiлого полотна й заходившись начищати шинквас. – То хто ви такий?

– Можете звати мене Хронiстом.

– Я не питав, як менi можна вас називати, – сказав Коут. – Як вас звати?

– Деван. Деван Локiс.

Коут перестав чистити шинквас i пiдняв очi.

– Локiс? Ви – родич герцога… – Коут затих i кивнув самому собi. – Так, аякже. Не просто хронiст, а Хронiст. – Вiн пильно подивився на лисуватого чолов’ягу, змiрюючи його поглядом. – Оце так… Сам великий викривач.

Хронiст дещо розслабився – йому, вочевидь, було приемно, що його слава бiгла поперед нього.

– Я й ранiше не намагався критися. Я вже багато рокiв не сприймаю себе як Девана. Давно залишив це iм’я позаду. – Вiн промовисто глянув на шинкаря. – Гадаю, ви й самi дещо про це знаете…

Коут пропустив запитання повз вуха.

– Я багато рокiв тому читав вашу книжку. «Шлюбнi iгри дракуса звичайного». Вона непогано вiдкривае очi юнаковi з головою, забитою оповiдками, – опустивши погляд, вiн знову заходився терти шинквас бiлою ганчiркою вздовж волокон деревини. – Зiзнаюся, довiдавшись, що драконiв не iснуе, я був розчарований. Для хлопчиська це гiркий урок.

Хронiст усмiхнувся.

– Правду кажучи, я й сам був трохи розчарований. Пiшов шукати легенду, а знайшов ящiрку. Дивовижну ящiрку, та все ж таки ящiрку.

– А тепер ви тут, – сказав Коут. – Ви прийшли довести, що я не iсную?

Хронiст нервово засмiявся.

– Нi. Розумiете, до нас дiйшла чутка…

– «До нас»? – втрутився Коут.

– Я подорожував iз вашим давнiм другом. Скарпi.

– Вiн узяв вас пiд крило, так? – промовив Коут собi пiд нiс. – Оце так. Учень Скарпi.

– Насправдi швидше колега.

Коут кивнув, досi не виражаючи жодних почуттiв.

– Я мiг би здогадатися, що вiн знайде мене першим. Ви обидва плiткарi.

Хронiстова усмiшка скисла, i вiн проковтнув слова, якi першими опинились у нього на вустах. Заспокоiвся вiн лише за мить i не без зусилля.

– То чим я можу вам прислужитися? – Коут вiдклав чистий шматок полотна i всмiхнувся своею найкращою шинкарською усмiшкою. – Чогось поiсти, випити? Кiмнату на нiч?

Хронiст завагався.

– У мене тут е все, – Коут завзято змахнув рукою, показуючи за шинквас. – Старого вина, м’якого й красивого? П’янкого меду? Темного пива? Чогось плодового! Слив’янки? Вишнiвки? З зеленого яблука? Чи афинiвки? – Коут показав на кожну з пляшок по черзi. – Ну ж бо, ви ж точно чогось бажаете! – Вiн усе говорив, а його усмiшка ставала дедалi ширшою, вiдкриваючи забагато зубiв для привiтного шинкарського усмiху. Очi ж його водночас холоднiшали, в них зростали жорстокiсть i гнiв.

Хронiст опустив погляд.

– Я думав, що…

– Ви думали, – насмiшкувато промовив Коут; вiд його усмiшки не лишилось i слiду. – Дуже сильно в цьому сумнiваюся. Інакше ви могли б подумати, – це слово вiн вимовив рiзко, – на яку небезпеку мене наражаете, iдучи сюди.

Хронiст почервонiв на виду.

– Я чув, що Квоут – безстрашний, – енергiйно промовив вiн.

Шинкар знизав плечима.

– Безстрашними бувають лише священики й дурнi, а моi стосунки з Богом нiколи не були iдеальними.

Хронiст насупився, розумiючи, що його провокують.

– Послухайте, – спокiйно повiв вiн далi, – я був надзвичайно обережним. Про те, що я iду, не знав нiхто, крiм Скарпi. Я нiкому про вас не казав. Власне, я й не сподiвався вас знайти.

– Менi стало набагато легше, – саркастично вiдказав Коут.

Явно засмутившись, Хронiст заговорив:

– Я першим визнаю, що мое прибуття сюди, можливо, було помилкою. – Вiн замовк, надаючи Коутовi можливiсть йому заперечити. Коут не заперечив. Хронiст тихенько натужно зiтхнув i продовжив: – Але що зроблено, те зроблено. Ви навiть не подумаете…

Коут хитнув головою.

– Це було давно…

– Ще й двох рокiв не минуло, – заперечив Хронiст.

– …а я вже не той, – продовжив Коут, не зупиняючись.

– А яким саме ви були?

– Я був Квоутом, – просто сказав вiн, не бажаючи, щоб вiд нього домоглися ще якогось пояснення. – Тепер я – Коут. Я дбаю про свiй шинок. Це означае, що пиво коштуе три шими, а кiмната на одного – один мiдяк. – Вiн iз шаленим завзяттям знову заходився чистити шинквас. – Як ви сказали, «що зроблено, те зроблено». Історii подбають про себе самi.

– Але ж…

Коут пiдняв очi, i на якусь мить Хронiст розгледiв дещо за гнiвом, який виблискував на поверхнi в його очах. Якусь мить вiн бачив за ним бiль, свiжий i кривавий, схожий на рану, надто глибоку, щоб загоiтися. Тодi Коут вiдвiв погляд, i залишився тiльки гнiв.

– Що б ви могли менi запропонувати такого, аби покрити цiну спогадiв?

– Усi вважають, що ви мертвий.

– Ви не розумiете, так? – Коут чи то втiшено, чи то роздратовано хитнув головою. – У цьому ж i рiч. Коли людина мертва, ii не шукають. З нею не намагаються розквитатися давнi вороги. До неi не приходять iз проханнями щось розповiсти, – ущипливо сказав вiн.

Хронiст не став вiдступатися.

– Іншi ж кажуть, що ви – вигадка.

– Я i е вигадка, – невимушено сказав Коут iз театральним жестом. – Дуже незвична вигадка, яка створюеться сама собою. Найкращi побрехеньки про мене – тi, якi розпустив я.

– Кажуть, що ви нiколи не iснували, – обережно виправив його Хронiст.

Коут байдужо знизав плечима. Його усмiшка трiшечки, непомiтно пригасла.

Вiдчувши слабке мiсце, Хронiст повiв далi.

– У деяких оповiдках вас зображають простим убивцею iз закривавленими по лiкоть руками.

– За мною водиться й таке. – Коут повернувся, щоб почистити стiльницю за шинквасом. Іще раз знизав плечима, тепер уже не так легко. – Я вбивав людей та iстот, якi були бiльше нiж людьми. Усi вони це заслужили.

Хронiст повiльно хитнув головою.

– В оповiдках вас називають убивцею, а не героем. Квоут Таемничий i Квоут Королевбивця – це двое абсолютно рiзних людей.

Коут перестав чистити шинквас i повернувся спиною до зали. Кивнув один раз, не дивлячись.

– Дехто навiть каже, нiби з’явився новий чандрiянин. Новий жах серед ночi. Волосся в нього червоне, наче кров, яку вiн проливае.

– Тi, хто мае значення, можуть iх розрiзнити, – сказав Коут так, нiби намагався переконати самого себе, але голос у нього був стомлений i непереконливий, iз нотками вiдчаю.

Хронiст притишено розсмiявся.

– Звiсно. Поки що. Але кому, як не вам, розумiти, наскiльки тонкою е межа мiж правдою та захопливою брехнею? Мiж iсторiею та цiкавою оповiдкою? – Хронiст замовк на хвилину, щоб його слова засвоiлися. – Ви знаете, що переможе з часом.

Коут не зводив погляду з задньоi стiни, поклавши руки на стiльницю. Його голова була трохи опущена, нiби на нього налiг великий тягар. Вiн нiчого не сказав.

Хронiст завзято ступив уперед, вiдчуваючи близьку перемогу.

– Дехто каже, що була одна жiнка…

– Та що вони знають? – Коутiв голос звучав пронизливо, як пилка, що проходить крiзь кiстку. – Що вони знають про те, що сталося? – Вiн заговорив так тихо, що Хронiстовi довелося затамувати подих, щоб розчути.

– Кажуть, вона… – Хронiстовi слова застрягли в нього в горлянцi, яка раптово пересохла; у залi стало неприродно тихо. Коут стояв спиною до зали, застигнувши й затиснувши мiж зубами жахливу тишу. Його права долоня, що заплуталася в чистiй бiлiй ганчiрцi, повiльно стиснулася в кулак.

За вiсiм дюймiв вiд нього розбилася пляшка. Повiтря наповнив запах полуниць i звук трощення скла. Це був негучний шум усерединi величезноi тишi, але його вистачило. Вистачило, щоб розбити тишу на маленькi гострi скалки. Хронiст вiдчув, що холоне: до нього раптом дiйшло, в яку небезпечну гру вiн грае. «То ось що вiдрiзняе оповiдача вiд героя оповiдки, – ошелешено подумав вiн, – страх».

Коут повернувся.

– Що вони можуть про неi знати? – тихо спитав вiн. Коли Хронiст побачив Коутове обличчя, йому перехопило дух. На обличчi шинкаря наче розбилася маска умиротворення. Коутове обличчя пiд нею було якимось неземним – його очi були наполовину в цьому свiтi, а наполовину деiнде, згадували щось.

Хронiст усвiдомив, що думае про одну iсторiю, яку чув. Одну з багатьох. Історiю про те, як Квоут пiшов шукати те, чого бажало його серце. Щоб здобути це, йому довелось обдурити демона. Але коли воно лягло йому в руку, йому довелося боротися за це з янголом. «Я цьому вiрю, – мимохiть подумав Хронiст. – Ранiше це було просто iсторiею, але тепер я можу в це повiрити. Це – обличчя людини, що вбила янгола».

– Що вони можуть знати про мене? – запитав Коут iз притлумленим гнiвом у голосi. – Що вони можуть знати про будь-що з цього? – Вiн коротко, люто змахнув рукою, неначе обводячи нею все – розбиту пляшку, шинквас, увесь свiт.

Хронiст ковтнув, намагаючись позбутися сухостi в горлi.

– Лише те, що iм кажуть.

«Кап-кап, кап-кап». Напiй iз розбитоi пляшки почав вiдбивати на пiдлозi неправильний ритм.

– Ах-х-х-х, – протяжно видихнув Коут. «Кап-кап, кап-кап, кап». – Розумно. Ви б використали проти мене мiй найкращий трюк. Ви б узяли мою iсторiю в заручницi.

– Я б розповiв правду.

– Мене не зламати нiчим, окрiм правди. Хiба е щось жорстокiше за правду? – на його обличчi промайнула хвороблива, глузлива посмiшка. Одну довгу мить тишу стримувало лише постукування краплин об пiдлогу.

Нарештi Коут пройшов крiзь дверi за шинквасом. Хронiст нiяково стояв у порожнiй залi, не знаючи напевне, вiльний вiн чи нi.

Кiлька хвилин по тому Коут повернувся з вiдром мильноi води. Не дивлячись у бiк оповiдача, вiн заходився обережно, методично мити своi пляшки. Коут по черзi стер iз денця кожноi полуничне вино та поставив iх на шинквас мiж собою та Хронiстом, нiби вони могли його захистити.

– Отже, ви пiшли шукати вигадку, а знайшли людину, – сказав вiн без емоцiй, не пiдводячи очей. – Ви чули оповiдки, а тепер хочете дiзнатись, як усе було насправдi.

Хронiст, усiм своiм виглядом виражаючи полегшення, поклав свою сумку на один зi столiв i здивувався, вiдчувши легкий дрож у руках.

– Ми почули про вас досить давно. Дуже сумнiвну чутку. Я насправдi не очiкував… – Хронiст зупинився: йому раптом стало нiяково. – Я думав, ви будете старшим.

– Я старший, – вiдповiв Коут. Хронiст, судячи з вигляду, був збитий з пантелику, але перш нiж вiн змiг щось сказати, шинкар повiв далi. – Що привело вас у цей нiкчемний куточок свiту?

– Призначена зустрiч iз графом Бедн-Брiтським, – сказав Хронiст, злегка надувшись. – За три днi, у Треi.

Шинкар зупинився, не дочистивши пляшки.

– Ви сподiваетесь дiстатися графського маетку за чотири днi? – тихо запитав вiн.

– Я запiзнююся, – визнав Хронiст. – Бiля Абатового Броду в мене вкрали коня. – Вiн визирнув з вiкна на дедалi темнiше небо. – Але я готовий пожити трохи без сну. Вранцi я виiду й бiльше вам не докучатиму.

– Що ж, я б зовсiм не хотiв позбавляти вас сну, – саркастично промовив Коут; його очi знову стали жорстокими. – Я можу розповiсти все одним духом. – Вiн прокашлявся.– «Я виступав у мандрiвнiй трупi, мандрував, кохав, втрачав, довiряв i був зраджений». Запишiть це та спалiть, бо вiд цього вам не буде жодноi користi.

– Не треба це так сприймати, – швидко сказав Хронiст. – Якщо бажаете, ми можемо вiдвести на це всю нiч. І кiлька годин уранцi на додачу.

– Як милостиво, – буркнув Коут. – Ви змусите мене розповiсти свою iсторiю за один вечiр? Не давши можливостi зiбратися з думками? Не давши часу на пiдготовку? – Його вуста стиснулись у тонку риску. – Нi. Йдiть розважатися зi своiм графом. Я так не граю.

Хронiст поспiхом заговорив:

– Якщо ви впевненi, що вам знадобиться…

– Так. – Коут рiзко, з брязкотом поставив на шинквас пляшку. – Можна впевнено твердити, що менi знадобиться бiльше часу. А сьогоднi ви геть нiчого не почуете. До справжньоi iсторii треба довго готуватися.

Хронiст збентежено насупився та провiв пальцями крiзь волосся.

– Я мiг би придiлити вашiй iсторii завтрашнiй день… – побачивши, як Коут хитае головою, вiн поступово затих. Помовчавши трохи, вiн розпочав знову, заговоривши майже собi пiд нiс. – Якщо я знайду коня в Беднi, то зможу придiлити вам увесь завтрашнiй день, бiльшу частину ночi й трохи наступного дня. – Вiн потер собi лоба. – Ненавиджу iздити верхи вночi, але…

– Менi знадобляться три днi, – заявив Коут. – Я в цьому абсолютно впевнений.

Хронiст зблiд.

– Але ж… граф.

Коут зневажливо махнув рукою.

– Не бувае так, щоб людина розповiдала про себе три днi, – твердо вiдказав Хронiст. – Я розпитував Орена Велсiтера. Орена Велсiтера, на хвилиночку. Йому вiсiмдесят рокiв, а пожив вiн так, що вистачило б на двiстi. Якщо взяти до уваги побрехеньки, то п’ятсот. Вiн шукав мене, – сказав Хронiст iз особливим притиском. – Йому знадобилося всього два днi.

– Така моя пропозицiя, – просто сказав шинкар. – Я або зроблю це як слiд, або не зроблю взагалi.

– Стривайте! – Хронiст раптом просяяв. – Я думав про все це задом наперед, – заявив вiн i хитнув головою, засуджуючи власну дурiсть. – Я просто вiдвiдаю графа, а тодi повернуся. Тодi ви зможете витратити стiльки часу, скiльки заманеться. Я б мiг навiть привезти з собою Скарпi.

Коут поглянув на Хронiста з глибокою зневагою.

– Чому ви взагалi гадаете, нiби я був би тут пiсля вашого повернення? – вражено промовив вiн. – До речi, чому ви вирiшили, нiби можете так просто вийти звiдси, знаючи те, що знаете?

Хронiст застиг.

– Ви… – Вiн глитнув i заговорив знову. – Ви маете на увазi, що…

– На цю iсторiю знадобиться три днi, – перебив його Коут. – Починаючи вiд завтра. Ось що я маю на увазi.

Хронiст заплющив очi та провiв рукою по обличчю. Граф, звiсно, розлютиться. Хто його зна, як йому тодi повернути собi його ласку. І все ж…

– Якщо це – единий для мене спосiб ii добути, то я згоден.

– Радий це чути, – шинкар розслабився достатньо, щоб наполовину всмiхнутися. – А що, три днi – це справдi така вже дивовижа?

Хронiстове обличчя знову стало серйозним.

– Три днi – це доволi незвично. Але знов-таки… – Вiн неначе почасти втратив почуття власноi значущостi. – Знов-таки, – махнув рукою, нiби показуючи, наскiльки безглуздi тут слова. – Ви ж Квоут.

Той, хто називав себе Коутом, пiдняв очi та подивився з-за своiх пляшок. На його повних вустах грала усмiшка. В очах розпалювалась iскорка. Вiн неначе пiдрiс.

– Так, гадаю, це я, – сказав Квоут, i в його голосi пролунали залiзнi нотки.




Роздiл сьомий

Про початки та iмена речей


У «Путь-камiнь» лилося сонячне свiтло. Це було прохолодне свiже свiтло, годяще для початкiв. Воно пронеслося повз мiрошника, поки вiн запускав свое водяне колесо на прийдешнiй день. Освiтило горно, яке коваль розпалював заново пiсля чотирьох днiв холодноi обробки металу. Торкнулося тяглових коней, запряжених у фургони, i лез серпiв, якi саме гострили перед початком осiнньоi днини.

У стiнах «Путь-каменя» свiтло впало на Хронiстове обличчя й торкнулося початку на ньому, чистоi сторiнки, що чекала на першi слова iсторii. Потiк свiтла перетнув шинквас, заграв тисячами крихiтних веселок на кольорових пляшках i полiз стiною до меча, нiби шукаючи ще один, останнiй початок.

Але пiсля того як свiтло торкнулося меча, не було видно жодного початку. Власне кажучи, свiтло, вiдбите мечем, було тьмяним, шлiфованим i древнiм. Дивлячись на нього, Хронiст згадав, що зараз не лише починаеться день, а й добiгае кiнця осiнь i холоднiшае. Меч сяяв знанням про те, що свiтанок – невеликий початок, як порiвняти з кiнцем пори року – кiнцем цiлого року.

Хронiст вiдвiв очi вiд меча, розумiючи, що Квоут щось сказав, але не знаючи, що саме.

– Прошу?

– Як люди зазвичай розповiдають своi iсторii? – запитав Квоут.

Хронiст знизав плечима.

– Бiльшiсть просто розповiдае менi те, що пам’ятае. Згодом я записую подii в належному порядку, прибираю непотрiбнi уривки, роз’яснюю, спрощую, усе в такому дусi.

Квоут насупився.

– Я не думаю, що так буде добре.

Хронiст нагородив його сором’язливою усмiшкою.

– З оповiдачами завжди iнакше. Вони волiють, щоб iхнi оповiдки не чiпали. Але вони також волiють мати уважних слухачiв. Я зазвичай слухаю, а вже потiм записую. У мене майже iдеальна пам’ять.

– Майже iдеальна менi зовсiм не пiдходить. – Квоут притиснув палець до губ. – Як швидко ви можете писати?

Хронiст багатозначно всмiхнувся.

– Швидше, нiж людина може говорити.

Квоут пiдняв брову.

– Хотiв би я це побачити.

Хронiст вiдкрив сумку. Дiстав стос гарного бiлого паперу та каламар iз чорнилом. Обережно iх розставивши, занурив перо та вичiкувально глянув на Квоута.

Квоут сiв на стiлець, нахилившись уперед i швидко заговорив:

– Я. Ми. Вона е. Вiн був. Вони будуть. – Хронiстове перо на очах у Квоута затанцювало, шкрябаючи сторiнку. – Я, Хронiст, засвiдчую цим, що не можу нi читати, нi писати. Бездiяльний. Нешанобливий. Галич. Кварц. Полiтура. Еголiант. Льiн та Лу сорен геа. «У Фейтонi жила вдовиця, молода, та тверда, наче криця. На сповiдь прийшла, бо з ума вже зiйшла…» – Квоут iще трохи нахилився вперед, щоб подивитись, як пише Хронiст. – Цiкаво… ой, можете припинити.

Хронiст iще раз усмiхнувся й витер перо об ганчiрку. На аркушi перед ним був один-единий рядок незрозумiлих символiв.

– Якийсь шифр? – замислився Квоут уголос. – До того ж дуже економний. Б’юсь об заклад, що ви не псуете багато сторiнок. – Вiн перевернув аркуш, щоб придивитися до написаного.

– Я нiколи не псую сторiнки, – бундючно вiдповiв Хронiст. Квоут кивнув, не здiймаючи очей.

– Що означае «еголiант»? – запитав Хронiст.

– Гм-м-м… Та нiчого. Я це слово вигадав. Хотiв побачити, чи не загальмуе вас незнайоме слово. – Вiн потягнувся та притягнув стiлець до Хронiстового стiльця. – Покажiть менi, як це читати, i можна починати.

Хронiст, здавалося, засумнiвався.

– Це дуже складний… – побачивши, як Квоут насупився, вiн зiтхнув. – Я спробую.

Хронiст глибоко вдихнув i заходився, говорячи, виводити рядок символiв.

– У мовленнi ми використовуемо близько п’ятдесяти рiзних звукiв. Я позначив кожен з них символом, який складаеться з одного-двох розчеркiв пера. Тут лише звучання. Я цiлком мiг би затранскрибувати мову, якоi взагалi не розумiю. – Вiн показав пальцем. – Це – рiзнi голоснi звуки.

– Лише вертикальнi риски, – промовив Квоут, вдивляючись у сторiнку.

Вибитий з колii Хронiст зупинився.

– Ну… так.

– Отже, приголоснi мають бути горизонтальними? А сполучатися вони мають отак? – узявши перо, Квоут сам зробив на сторiнцi кiлька позначок. – Розумно. На одне слово нiколи не знадобиться бiльше двох-трьох рисок.

Хронiст мовчки спостерiгав за Квоутом.

Квоут цього не помiчав – зосередив увагу на паперi.

– Якщо це «я», то оце, напевно, звуки «а», – показав вiн на скупчення символiв, записаних Хронiстом.– «А», «ай», «ае», «ау». У такому разi це – «о». – Квоут кивнув самому собi та повернув перо Хронiстовi. – Покажiть менi приголоснi.

Хронiст мляво записав iх, при цьому вимовляючи вiдповiднi звуки. За мить Квоут узяв перо та дописав перелiк сам, попросивши ошелешеного Хронiста виправити його, якщо вiн помилиться.

Квоут дописував перелiк, а Хронiст дивився та слухав. Увесь процес вiд початку до кiнця зайняв близько п’ятнадцяти хвилин. Вiн не припустився жодноi помилки.

– Дивовижно продуктивна система, – з повагою в голосi сказав Квоут. – Дуже логiчна. Ви самi ii створили?

Хронiст доволi довго мовчав, витрiщившись на ряди символiв на сторiнцi перед Квоутом. Нарештi, проiгнорувавши Квоутове запитання, вiн поцiкавився:

– Ви справдi вивчили темську за день?

Квоут злегка всмiхнувся та опустив погляд на стiл.

– Це давня iсторiя. Я вже майже забув. Насправдi на це пiшло пiвтора дня. Пiвтора дня без сну. А чому ви питаете?

– Я чув про це в Унiверситетi. У принципi, я нiколи в це не вiрив. – Вiн опустив погляд на сторiнку свого шифру, записаного Квоутовим почерком. – Повнiстю?

Квоут неначе спантеличився.

– Що?

– Ви вивчили мову повнiстю?

– Нi. Звiсно, що нi, – досить рiзко вiдповiв Квоут. – Лише частково. Частка, звiсно, була чималою, але я не думаю, що можна взагалi вивчити щось повнiстю, тим паче мову.

Квоут потер руки.

– То ви готовi?

Хронiст захитав головою, неначе очищуючи ii, виклав новий аркуш паперу й кивнув.

Квоут витягнув руку, щоб Хронiст не розпочав писати, i заговорив:

– Я ще нiколи не розповiдав цю iсторiю i сумнiваюся, що розповiм ii ще хоч раз. – Квоут нахилився вперед, не встаючи зi стiльця. – Перш нiж ми почнемо, неодмiнно запам’ятайте, що я з едема ру. Ми розповiдали iсторii ще до спалення Калуптени. Ще як не було книжок, у яких можна було б писати. Ще як не було музики, яку можна було б грати. Коли зажеврiв перший вогонь, ми, ру, сидiли в колi його непевного свiтла й вигадували iсторii.

Квоут кивнув писаревi.

– Я знаю, що ви вiдомi своiм чудовим умiнням збирати iсторii та фiксувати подii. – Квоутовi очi стали твердими, мов кремiнь, гострими, мов бите скло. – Однак навiть не думайте змiнити хоч одне мое слово. Якщо здасться, нiби я заплутався, нiби я вiдхилився, пам’ятайте, що правдивi iсторii рiдко йдуть навпростець.

Хронiст серйозно кивнув, намагаючись уявити собi розум, здатний менш нiж за годину розкусити його шифр. Розум, здатний вивчити мову за день.

Квоут лагiдно всмiхнувся та оглянув залу, неначе фiксуючи ii в пам’ятi. Хронiст вмокнув перо, а Квоут опустив погляд на своi складенi руки й пiдняв його лише за три глибокi вдихи.

Тодi вiн заговорив.



– У певному розумiннi це почалося, коли я почув ii спiв. Коли ii голос сплiвся, змiшався з моiм. Їi голос був наче портретом ii душi – буйний, як вогонь, гострий, як розбите скло, солодкий i чистий, як гвоздика.

Квоут хитнув головою.

– Нi. Це почалося в Унiверситетi. Я пiшов учитися такоi магii, про яку розповiдають у переказах. Такоi магii, як у Таборлiна Великого. Я хотiв дiзнатись iм’я вiтру. Я хотiв вогню та блискавки. Я хотiв вiдповiдей на десять тисяч запитань i доступу до тамтешнiх архiвiв. Але те, що я знайшов в Унiверситетi, мало скидалося на казку, i я сильно засмутився.

Але справжнiй початок, як менi здаеться, в тому, що привело мене до Унiверситету. Несподiванi вогнi в сутiнках. Людина з очима, схожими на лiд на днi криницi. Запах кровi та пiдпаленого волосся. Чандрiяни. – Вiн кивнув самому собi. – Так. Гадаю, саме там усе й починаеться. Багато в чому це iсторiя про чандрiян.

Квоут хитнув головою, неначе силкуючись звiльнитися вiд якоiсь похмуроi думки.

– Але я гадаю, що мушу повернутися ще далi в минуле. Якщо це мае стати якоюсь подобою книги моiх дiянь, то я можу не поспiшати. Якщо мене пам’ятатимуть, нехай i не в приемному свiтлi, але принаймнi з дрiбкою достовiрностi, це виправдае себе.

Та що сказав би мiй батько, якби почув, що я так розповiдаю iсторiю? «Починай з початку». Чудово, якщо вже щось розповiдати, то розповiдати як годиться.

Квоут нахилився вперед, не полишаючи стiльця.

– На початку, наскiльки я знаю, свiт витягнув iз безiменноi порожнечi Алеф, який дав усьому iм’я. Або, залежно вiд версii легенди, знайшов iмена, якi вже мали всi речi.

Хронiст мимоволi гигикнув, при цьому не вiдiрвавши очей вiд сторiнки та не припинивши писати.

Квоут повiв далi, теж усмiхаючись.

– Я бачу, як ви смiетеся. Чудово, заради простоти припустiмо, що я – центр свiтобудови. Тодi пропустiмо незчисленнi нуднi оповiдки: звеличення та падiння iмперiй, саги про героiзм, балади про трагiчне кохання. Мерщiй уперед, до единоi по-справжньому важливоi iсторii. – Його усмiшка стала ширшою. – Моеi.



Мене звати Квоут. Звучить майже як «квота». Імена важливi, тому що чимало розповiдають про людину. Я мав бiльше iмен, нiж можна.

Адеми називають мене Мейдре. Залежно вiд вимови це може означати «Полум’я», «Грiм» або «Зламане Дерево».

Варiант «Полум’я» очевидний, якщо ви мене хоч раз бачили. У мене руде волосся, яскраво-руде. Якби я народився кiлька столiть тому, мене б, мабуть, спалили, як демона. Я коротко його стрижу, але воно неслухняне. Якщо про нього не дбати, воно стае дибки, а я тодi маю такий вигляд, нiби мене пiдпалили.

Варiант «Грiм» я пояснюю своiм сильним баритоном i грунтовною сценiчною пiдготовкою в ранньому вiцi.

«Зламаному Дереву» я нiколи не надавав великого значення. Хоча, озираючись назад, я гадаю, що цей варiант можна вважати щонайменше почасти пророчим.

Мiй перший наставник звав мене Е’лiр, тому що я був розумним i знав це. Моя перша справжня кохана звала мене Дулатор, тому що iй подобалось, як це звучить. Мене називали Шадiкаром, Легкоперстим i Шестиструнним. Мене називали Квоутом Безкровним, Квоутом Таемничим i Квоутом Королевбивцею. Я заслужив цi iмена. Придбав iх i розплатився.

Проте виростили мене пiд iменем Квоут. Батько якось сказав менi, що це iм’я означае «знати».

Звiсно, мене називали багатьма iншими iменами. Здебiльшого негарними, хоч i дуже рiдко незаслуженими.

Я викрадав принцес у сплячих курганних королiв. Я спалив мiстечко Требон. Я провiв нiч iз Фелурiян i не розпрощався нi з розумом, нi з життям. Мене виключили з Унiверситету в тому вiцi, в якому туди зазвичай не допускають. Я при свiтлi мiсяця ходжу такими шляхами, про якi iншi бояться говорити вдень. Я говорив з Богами, кохав жiнок i писав такi пiснi, вiд яких ридали менестрелi.

Можливо, ви про мене чули.




Роздiл восьмий

Злодii, еретики i повii


Якщо ця iсторiя мае стати якоюсь подобою книги моiх дiянь, то необхiдно почати з початку. З моеi iстинноi сутностi. Для цього потрiбно запам’ятати, що передусiм я був одним з едема ру.

Всупереч поширенiй думцi, до ру належать не всi мандрiвнi артисти. Моя трупа не була якоюсь жалюгiдною ватагою скоморохiв, яка кривлялася на роздорiжжях за копiйки, спiваючи, щоб повечеряти. Ми були придворними артистами, Людьми лорда Грейфоллов. Наше прибуття в бiльшостi мiстечок було набагато значущiшою подiею, нiж Маскарад Середзим’я та Солiнадськi iгри разом узятi. У нашiй трупi зазвичай було щонайменше вiсiм фургонiв i близько трьох десяткiв артистiв: акторiв i акробатiв, музикантiв i фокусникiв, жонглерiв i блазнiв. Це були моi рiднi.

Такого чудового актора й музиканта, як мiй батько, ви нiколи не бачили. Моя мати вiд природи мала дар слова. Вони обое були вродливi, темноволосi та смiхотливi. Вони були справжнiсiнькими ру, i, в принципi, бiльш нiчого казати й не треба.

Хiба що, можливо, ще додати, що моя мати, перш нiж стати артисткою, була шляхтянкою. Вона розповiдала менi, що мiй батько зманив ii з «нещасного понурого пекла» солодкою музикою та ще солодшими словами. Я мiг лише здогадуватися, що вона мала на увазi Три Переправи, куди ми iздили в гостi до родичiв, коли я був дуже малий. Один раз.

Моi батьки так i не одружилися по-справжньому, i тут я маю на увазi, що вони нiколи не морочилися з оформленням своiх стосункiв у якiйсь церквi. Менi за це не соромно. Вони вважали себе одруженими й не бачили великого сенсу в тому, щоб заявляти про це якiйсь державi чи Боговi. Я це поважаю. Правду кажучи, вони здавалися бiльш задоволеними та вiрними одне одному, нiж багато офiцiйно одружених пар, якi я згодом побачив.

Нашим покровителем був барон Грейфоллов, i його iм’я вiдчиняло багато дверей, якi за звичайних обставин були б зачиненими перед едема ру. За це ми носили його кольори, зелений та сiрий, а також повсюди розносили про нього добру славу. Раз на рiк ми проводили два витки в його маетку, розважаючи його самого та його родину.

Мое дитинство було щасливим: я рiс посеред нескiнченного ярмарку. Пiд час тривалих переiздiв фургонами вiд одного мiстечка до iншого батько читав менi уривки з видатних монологiв. Зачитував вiн здебiльшого з пам’ятi, i його голос розходився дорогою так, що було чути за чверть милi. Пам’ятаю, як я читав разом з ним, подаючи голос на другорядних фразах. Батько заохочував мене спробувати особливо добрi уривки самотужки, i я навчився любити вiдчуття, якi приносить гарне слово.

Ми з матiр’ю разом складали пiснi. Бувало й так, що моi батьки розiгрували романтичнi дiалоги, тим часом як я вiдстежував iх за книжками. Тодi вони здавалися схожими на iгри. Я й гадки не мав, як хитро мене навчають.

Я був допитливим малим – щедрим на розпити та охочим до навчання. Моiми вчителями були акробати й актори, тож не дивно, що я так i не став боятись урокiв, як бiльшiсть дiтей.

У тi часи на дорогах було безпечнiше, але люди обачнi все одно заради безпеки подорожували з нашою трупою. Вони доповнювали мою освiту. Я здобув уривчастi знання союзного права вiд мандрiвного адвоката, чи то надто п’яного, чи то надто бундючного, щоб усвiдомити, що вiн читае лекцiю восьмирiчнiй дитинi. Лiс я пiзнав завдяки мисливцевi на iм’я Лаклiт, який подорожував з нами майже цiлий сезон.

Бруд за лаштунками королiвського двору Модегу я вивчив завдяки… куртизанцi. Як казав мiй батько: «Осла називай ослом. Лопату називай лопатою. Але повiю завжди називай дамою. Їм i так нелегко живеться, а ввiчливiсть зайвою не бувае».

Вiд Гетери злегка пахло корицею, i менi в дев’ять рокiв вона здавалася чарiвною, хоч я й не знав, чому саме. Вона навчила мене, що нiколи не треба робити на самотi нiчого такого, про що, на мою думку, не можна було б говорити на людях, а також застерегла, що не слiд говорити увi снi.

А ще був Абентi, мiй перший справжнiй учитель. Вiн навчив мене бiльшого, нiж усi iншi разом узятi. Якби не вiн, я б нiколи не став тим, ким е сьогоднi.

Прошу не ставити це йому на карб. Вiн хотiв як краще.



– Доведеться вам вшитися, – сказав бургомiстр. – Отаборiться за мiстом, i вас нiхто не зачепить, якщо ви тiльки не зчинятимете бiйок i не накладете руку на чуже. – Вiн багатозначно глянув на мого батька. – А завтра iдьте собi спокiйно далi. Жодних виступiв. Вiд них бiльше клопоту, нiж користi.

– У нас е лiцензiя, – вiдповiв мiй батько й витягнув з внутрiшньоi кишенi куртки складений шматок пергаменту. – Ба бiльше, ми зобов’язанi виступати.

Бургомiстр хитнув головою й навiть не спробував поглянути на лист, який засвiдчував нашу протекцiю.

– Народ вiд цього починае колобродити, – твердо сказав вiн. – Останнього разу пiд час п’еси зчинився страшенний гвалт. Забагато випивки, забагато збудження. Люди зiрвали дверi в трактирi й потрощили столи. Трактир належить мiсту, розумiете? Мiсто несе витрати на ремонт.

Нашi фургони тим часом уже почали привертати увагу. Трiп потроху жонглював. Марiон та його дружина влаштували iмпровiзовану лялькову виставу. Я спостерiгав за батьком iз задньоi частини нашого фургона.

– Ми, звiсно, не хочемо образити нi вас, нi вашого покровителя, – запевнив бургомiстр. – Однак мiсто аж нiяк не може дозволити собi ще один подiбний вечiр. Я готовий зробити жест доброi волi, запропонувавши вам по мiдяку на кожного, скажiмо, по двадцять грошiв, щоб ви просто поiхали собi та не баламутили тут у нас.

Тут необхiдно усвiдомити, що двадцять грошiв, можливо, i були б непоганими грiшми для якоiсь маленькоi трупи обiрванцiв, якiй ледь вистачае на харчi. Але для нас це було справжнiсiнькою образою. Вiн мав запропонувати нам сорок за гру впродовж вечора, безкоштовне користування трактиром, добру iжу та лiжка в заiздi. Вiд останнiх ми б гречно вiдмовилися, бо в тамтешнiх лiжках, без сумнiву, водилися вошi, а в наших фургонах – нi.

Якщо батько й здивувався чи образився, то вiн цього не показав.

– Збирайте манатки! – крикнув вiн за плече.

Трiп порозпихував камiнцi, якими жонглював, по кишенях, навiть не змахнувши рукою на завершення. Ляльки зупинилися посеред жарту та були прибранi, i кiлькадесят мiстян невдоволено загули. Бургомiстру, здавалося, полегшало; вiн дiстав гаманець i витяг з нього два срiбнi грошi.

– Я неодмiнно розповiм про вашу щедрiсть бароновi, – обережно промовив батько, коли бургомiстр поклав цi грошi йому в руку.

Бургомiстр рiзко зупинився.

– Бароновi?

– Бароновi Грейфоллов. – Батько зупинився, шукаючи на бургомiстровому обличчi якогось натяку на те, що вiн здогадався. – Володаревi схiдних болiт, Гудумбрана-на-Тiренi та Вайдеконтських пагорбiв. – Мiй батько оглянув виднокрай. – Ми ж досi у Вайдеконтських пагорбах, чи не так?

– Ну, так, – вiдповiв бургомiстр. – Але сквайр Семелан…

– О, то ми у володiннях Семелана! – вигукнув батько, озираючись довкола так, нiби вiн лише зараз зрозумiв, де перебувае. – Худого пана з охайною борiдкою? – Вiн провiв пальцями по пiдборiддю. Бургомiстр приголомшено кивнув. – Премилий хлопака, чудово спiвае. Бачився з ним минулого Середзим’я, коли ми розважали барона.

– Звiсно, – бургомiстр багатозначно замовк. – Можна глянути на ваш лист?

Бургомiстр прочитав його в мене на очах. Це йому вдалося доволi швидко, тому що батько не став згадувати бiльшiсть баронових титулiв, як-от вiконт Монтронський i володар Треллiстона. Суть була от у чому: сквайр Семелан дiйсно володiв цим маленьким мiстечком i землями довкола нього, але був безпосереднiм васалом Грейфоллов. Кажучи конкретнiше, Грейфоллов був капiтаном корабля, а Семелан драiв палуби й вiддавав йому честь.

Бургомiстр згорнув пергамент i повернув його моему батьковi.

– Зрозумiв.

От i все. Пам’ятаю, як мене вразило, що бургомiстр не вибачився та не запропонував моему батьковi бiльше грошей.

Батько також помовчав, а тодi повiв далi:

– Мiсто пiдпорядковане вам, пане. Але ми виступимо в будь-якому разi. Або тут, або просто за межами мiста.

– Нiззя вам до трактиру, – твердо сказав бургомiстр. – Не хочу, щоб його знову розгромили.

– Ми можемо грати тут. – Мiй батько показав на ринкову площу. – Мiсця буде достатньо, i всi залишаться тут, у мiстечку.

Бургомiстр завагався, хоча менi в це майже не вiрилося. Часом ми вирiшували грати на травичцi, бо мiсцевi будiвлi були недостатньо великими. Два нашi фургони були збудованi так, щоб у таких випадках з них можна було робити сцени. Але на моiй пам’ятi – за цiлих одинадцять рокiв – випадкiв, коли ми були змушенi грати на травичцi, було стiльки, що ледве можна було полiчити на пальцях обох рук. За межами мiста ми не грали ще нiколи.

Але ця доля нас минула. Бургомiстр нарештi кивнув i жестом прикликав батька до себе. Я вислизнув iз фургона та пiдiйшов достатньо близько, щоб розчути його останнi слова:

– …народ тут богобоязливий. Нiчого вульгарного чи еретичного. Ми мали доста клопоту з останньою трупою, яка тут проiздила: двi бiйки, де в кого пропала бiлизна, а одна з Бренстонових доньок стала покриткою.

Я обурився. Я чекав, коли батько покаже бургомiстровi гостроту свого язика, пояснить рiзницю мiж простими мандрiвними артистами та едема ру. Ми не крали. Ми нiколи не втрачали контролю над усiм настiльки, щоб гурт п’яничок розвалив залу, в якiй ми грали.

Але батько не зробив нiчого подiбного – лише кивнув i пiшов назад, до нашого фургона. Змахнув рукою, i Трiп знову заходився жонглювати. Ляльки знову вийшли зi скриньок.

Обiйшовши фургон, вiн побачив, що я стою, наполовину сховавшись за кiньми.

– Судячи з твого обличчя, ти все чув, – сказав вiн iз сухою посмiшкою. – Забудь про це, мiй хлопчику. Вiн хоч i не бездоганно гречний, зате бездоганно чесний. Просто говорить уголос те, що iншi мовчки приховують у своему серцi. Чому, на твою думку, я змушую всiх триматися парами, коли ми займаемося своiми справами у бiльших мiстах?

Я знав, що це так. Але маленькому хлопчиковi все одно було важко це проковтнути.

– Двадцять грошiв, – в’iдливо промовив я. – Вiн наче милостиню нам пропонував.

Це й було найважче в дитинствi едема ру. Ми повсюди чужi. Багато хто сприймае нас як волоцюг i жебракiв, тим часом як iншi вважають нас простими злодiями, еретиками та повiями. Тяжко, коли тебе несправедливо звинувачують, але ще гiрше, коли на тебе дивляться згори вниз телепнi, якi нiколи не читали книжок i не вiд’iздили вiд того мiсця, де народилися, бiльш нiж на двадцять миль.

Батько засмiявся та скуйовдив менi волосся.

– Просто пошкодуй його, мiй хлопчику. Завтра ми поiдемо собi геть, але йому доведеться перебувати у власному неприемному товариствi аж до смертi.

– Вiн неосвiчений довбень, – ображено промовив я.

Батько поклав тверду руку менi на плече, показуючи, що я сказав достатньо.

– Мабуть, так бувае, коли занадто близько пiд’iхати до Атура. Завтра ми попрямуемо на пiвдень – туди, де пасовиська зеленiшi, народ добрiший, а жiнки гарнiшi. – Вiн приклав долоню до вуха, повернувши його до фургона, та штурхнув мене лiктем.

– Я чую все, що ти кажеш, – мило гукнула моя мати зсередини. Батько широко всмiхнувся та пiдморгнув менi.

– То яку п’есу покажемо? – запитав я батька. – Май на увазi: нiчого вульгарного. Народ тут богобоязливий.

Вiн поглянув на мене.

– Що б обрав ти?

Я добряче над цим замислився.

– Я б показав щось iз циклу про Яснополе. «Творення Шляху» чи щось таке.

Батько скривився.

– Не надто добра п’еса.

Я знизав плечима.

– Вони й не здогадаються. До того ж у нiй повно Тейлу, тож нiхто не поскаржиться, що вона вульгарна. – Я поглянув на небо. – Я тiльки сподiваюся, що на нас посеред вистави не поллеться дощ.

Батько поглянув на хмари.

– Поллеться. Однак е й дещо гiрше, нiж грати пiд дощем.

– Скажiмо, коли граеш пiд дощем, а тебе за це обводять круг пальця? – запитав я.

До нас швидким кроком поспiшав бургомiстр. На чолi в нього виблискував тонкий шар поту, i вiн трохи пихав, неначе перед цим бiг.

– Я обговорив справу з кiлькома райцями, i ми вирiшили, що ви б цiлком могли скористатися трактиром, якби забажали.

Мiмiка й жести в мого батька були бездоганнi. Було абсолютно очевидно, що вiн образився, але був надто ввiчливим, щоб щось сказати.

– Я, звiсно, не хотiв би вас обтяжувати…

– Нi, нi. Це зовсiм не клопiтно. Власне, я на цьому наполягаю.

– Якщо наполягаете, то чудово.

Бургомiстр усмiхнувся та квапливо пiшов геть.

– Що ж, так трохи краще, – зiтхнув батько. – Поки не треба затягувати паски.



– По пiвгроша з носа. Так, так. Тi, хто носа не мае, проходять задарма. Дякую, пане.

Трiп стояв бiля дверей i стежив за тим, щоб усi заплатили за перегляд п’еси.

– По пiвгроша з носа. Щоправда, судячи з рожевого рум’янцю на щоках вашоi дами, я б мав узяти з вас як за пiвтора носа. Утiм, менi до цього нiякого дiла.

Трiп був найшвидший на язик у всiй трупi, завдяки чому мiг найкраще подбати про те, щоб нiхто не спробував пробитися всередину лестощами чи грубощами. У своему зелено-сiрому блазнiвському костюмi Трiп мiг безкарно говорити майже все, що заманеться.

– Здоровенькi були, матусю, за малого платити не треба, але якщо вiн запищить, найкраще або хутко дати йому цицьки, або надвiр. – Трiп усе ще теревенив без угаву. – Саме так, пiвгрiш. Так, пане, за кирпатий нiс теж платити повну цiну.

Хоча дивитись, як Трiп працюе, завжди було весело, основну увагу я зосередив на фургонi, який десь за чверть години до цього приiхав на iнший кiнець мiстечка. Бургомiстр полаявся зi старим, який ним правив, а тодi втiк. Тепер я бачив, як бургомiстр повертаеться до фургона в супроводi високого хлопа з довгим кийком – якщо я правильно вгадав, констебля.

Цiкавiсть узяла надi мною гору, i я попрямував до фургона, з усiеi сили стараючись нiкому не потрапляти на очi. Поки я пiдiйшов достатньо близько, аби щось розчути, бургомiстр i старий знову почали лаятися. Констебль стояв неподалiк iз роздратованим i стривоженим виглядом.

– …тобi казав. Я не маю лiцензii. Менi не потрiбна лiцензiя. Хiба крамаревi потрiбна лiцензiя? Мiдниковi потрiбна лiцензiя?

– Ти не мiдник, – промовив бургомiстр. – Не намагайся видати себе за нього.

– Я нi за кого не намагаюся себе видати, – рiзко вiдказав старий. – Я i мiдник, i крамар, i значно бiльше, нiж перше або друге. Я – арканiст, недоумку ти дурноголовий.

– Я про це й кажу, – уперто провадив бургомiстр. – У нас тут народ богобоязливий. Ми не хочемо нiякого загравання з темними силами, якi краще не чiпати. Ми не хочемо тiеi бiди, яку можуть принести такi, як ти.

– Такi, як я? – перепитав старий. – Що ти знаеш про таких, як я? У цих мiсцях, мабуть, уже рокiв iз п’ятдесят не було жодного арканiста.

– І це нам подобаеться. Просто розвернись i рушай туди, звiдки приiхав.

– Не буду я ночувати пiд дощем через твою дурiсть, – з жаром вимовив старий. – Я не потребую твого дозволу, щоб орендувати кiмнату чи вести справи на вулицi. Тепер геть вiд мене, а то покажу тобi особисто, якi бiди бувають вiд таких, як я.

На бургомiстровому обличчi промайнув страх, а потiм на ньому вiдобразилось обурення. Вiн показав на констебля через плече.

– Тодi просидиш нiч у тюрмi за волоцюзтво та загрозливу поведiнку. Ми випустимо тебе вранцi, якщо навчишся чемно тримати язика за зубами. – Констебль посунув до фургона, обережно тримаючи збоку свiй кийок.

Старий, не вiдступаючись, пiдняв одну руку. З переднiх куткiв його фургона здiйнялося насичене червоне свiтло.

– Досить, – лиховiсно промовив вiн. – Інакше може стати кепсько.

Здивувавшись на мить, я усвiдомив, що дивне свiтло ллеться з пари симпатичних ламп, якi старий встановив на своему фургонi. Я вже бачив одну таку в бiблiотецi лорда Грейфоллов. Вони були яскравiшi за газове освiтлення, стiйкiшi за свiчки або лампи, а працювали майже вiчно. Також вони були страшенно дорогi. Я був готовий побитись об заклад, що нiхто в цьому маленькому мiстечку про них не чув i тим паче не бачив хоч одну.

Коли свiтло почало розростатися, констебль зупинився. Та коли начебто не сталося бiльш нiчого, вiн зцiпив зуби й попрямував до фургона далi.

На обличчi старого вiдобразилася тривога.

– А тепер заждiть секундочку, – сказав вiн, коли червоне свiтло з фургона почало тьмянiти. – Не треба…

– Писок стули, фiгляре старий, – промовив констебль. Вiн схопив арканiста за руку так, неначе засунув долоню в пiчку. Далi, коли нiчого не сталося, вiн усмiхнувсь i набрався впевненостi. – Не думай, нiби я не намну тобi боки, щоб ти бiльше не вдавався до своеi чортiвнi.

– Гарна робота, Томе, – похвалив бургомiстр, аж засяявши вiд полегшення. – Вiзьми його з собою, а по фургон ми когось пошлемо.

Констебль вишкiрився та скрутив старому руку. Арканiст зiгнувся в талii й коротко, болiсно охнув.

Я зi своеi схованки побачив, як вираз обличчя арканiста за якусь секунду зi збентеженого перетворився на зболений, а тодi – на гнiвний. Побачив, як заворушилися його вуста.

Хтозна-звiдки повiяв лютий порив вiтру, неначе раптово, без попередження, розiгралася буря. Вiтер ударив по фургону старого, i вiн встав на два колеса, а тодi з грюкотом знову встав на чотири. Констебль захитався i впав, неначе його вразила Божа рука. Навiть майже за тридцять футiв звiдти, там де ховався я, вiтер був такий сильний, що менi довелося зробити крок уперед, неначе мене грубо пхнули ззаду.

– Вiдчепися! – розгнiвано прокричав старий. – Не докучай менi бiльше! Я пiдпалю твою кров i наповню крижаним, залiзним страхом! – у його словах було щось знайоме, але я не мiг сказати напевне, що саме.

І бургомiстр, i констебль кинулися навтьоки, вибалушивши дикi очi, як сполоханi конi.

Вiтер затих так само швидко, як i прийшов. Увесь цей раптовий порив, напевне, протривав не бiльше п’яти секунд. Оскiльки бiльшiсть мiстян зiбралися довкола трактиру, я сумнiвався, що це побачив iще хтось, окрiм мене, бургомiстра, констебля та вiслюкiв старого, якi мирно стояли у своiй запряжцi, нiтрохи не збентеженi.

– Не заплямовуй це мiсце своею мерзенною присутнiстю, – пробурмотiв арканiст собi пiд носа, дивлячись на iхню втечу. – Силою свого iменi наказую: хай буде так.

Нарештi до мене дiйшло, чому його слова видавалися такими знайомими. Вiн цитував рядки зi сцени екзорцизму в «Деонiцi». Мало хто знав цю п’есу.

Старий повернувся до свого фургона та заходився iмпровiзувати.

– Я оберну тебе на масло лiтнього дня. Я оберну тебе на поета з душею священика. Я наповню тебе лимонним кремом i виштовхну тебе з вiкна. – Вiн сплюнув. – Падлюки.

Роздратування його, здавалося, покинуло, i вiн тяжко, стомлено зiтхнув.

– Що ж, значно гiрше й бути не могло, – пробурмотiв старий, потираючи плече тiеi руки, яку скрутив констебль. – Як гадаете, вони повернуться та приведуть iз собою юрбу?

Якусь мить я гадав, що старий говорить до мене. Потiм дiйшло, що насправдi вiн звертаеться до своiх вiслюкiв.

– Я теж так не думаю, – сказав вiн iм. – Але менi вже доводилося помилятися. Залишiмося на околицi мiстечка й подивiмося, скiльки в нас вiвса. Гаразд?

Вiн забрався в задню частину фургона та злiз iз широким вiдром i майже порожнiм полотняним мiшком. Висипав вмiст мiшка у вiдро; результати його, судячи з усього, засмутили. Вiн узяв жменю собi, а тодi пiдсунув вiдро ногою до вiслюкiв.

– Не дивiться на мене так, – сказав вiн iм. – Усiм доводиться туго затягувати паски. До того ж ви можете пастися. – Вiн погладив одного вiслюка, поiдаючи свою жменю неочищеного вiвса та вряди-годи зупиняючись, щоб виплюнути лушпайку.

Це здалося менi дуже сумним: цей старий сам-самiсiнький на дорозi й поговорити йому нi з ким, окрiм вiслюкiв. Нам, едема ру, живеться важко, але ми принаймнi мали одне одного. У цього ж чолов’яги не було нiкого.

– Ми надто далеко вiдiйшли вiд цивiлiзацii, малята. Тi, хто мене потребуе, менi не довiряють, а тi, хто менi довiряе, не можуть дозволити собi моi послуги. – Старий зазирнув у свiй гаманець. – У нас е пiвтора гроша, тож варiантiв мало. Чого ми хочемо: намокнути сьогоднi чи голодувати завтра? Клiентiв у нас зовсiм не буде, тож, мабуть, або те, або iнше.

Я тихцем обiйшов будiвлю скраю та врештi-решт розгледiв напис збоку фургона старого. Вiн був таким:


АБЕНТІ: ПЕРШОКЛАСНИЙ АРКАНІСТ


Писар. Лозоходець. Аптекар. Зубодер


Рiдкiсний крам. Ельiксир вiд усiх хвороб


Знаходжу загублене. Залатаю що завгодно


Нiяких гороскопiв. Нiякого приворотного зiлля. Нiякого лиходiйства

Абентi помiтив мене, щойно я вийшов зi своеi схованки за будiвлею.

– Здоров. Можу чимось допомогти?

– Ви неправильно написали «елiксир», – зауважив я.

Вiн неначе здивувався.

– Насправдi це жарт, – пояснив вiн. – Я трохи броварюю.

– А, точно. Ель, – сказав я, кивнувши. – Зрозумiв. – Я дiстав руку з кишенi. – Можете продати менi що-небудь за грiш?

Вiн неначе завис мiж утiхою та цiкавiстю.

– Що тобi треба?

– Менi б трохи лацилiю. – За останнiй мiсяць ми з десяток разiв показали «Фарiена Прекрасного», i ця п’еса забила мою юну голову iнтригами й замовними вбивствами.

– Очiкуеш, що тебе хтось отруiть? – запитав вiн, дещо спантеличившись.

– Та нi. Але менi здаеться, що, якщо нiчого не зробити, поки не зрозумiеш, що тобi потрiбна протиотрута, шукати ii потiм, напевно, буде пiзно.

– Гадаю, я мiг би продати тобi лацилiю на один грiш, – сказав вiн. – Вийшла б приблизно така доза, яка потрiбна людинi твого розмiру. Але ця штука небезпечна само собою. Вона рятуе лише вiд деяких отрут. Випивши його не тодi, коли треба, можна нашкодити собi.

– Ого, – промовив я. – А я й не знав, – у п’есi вiн був надiйною панацеею.

Абентi задумливо постукав себе по губах.

– Можеш поки що вiдповiсти на одне запитання? – Я кивнув. – Чия то трупа?

– У певному розумiннi – моя, – вiдповiв я. – Але в iншому – мого батька, тому що вiн нею порядкуе та вказуе, куди iхати фургонам. Але вона також належить бароновi Грейфоллов, оскiльки вiн – наш покровитель. Ми – його люди.

Старий весело на мене глянув.

– Чував про вас. Гарна трупа. З доброю репутацiею.

Я кивнув, не вбачаючи жодного сенсу в удаванiй скромностi.

– Як гадаеш, твiй батько не захоче собi якоiсь пiдмоги? – запитав вiн. – Я не кажу, що з мене бозна-який актор, але я багато чим можу прислужитися. Я мiг би виготовляти вам грим i рум’яна, в яких не було б повно свинцю, ртутi та миш’яку. Ще я можу робити освiтлення нашвидкуруч, чисте та яскраве. Рiзнокольорове, якщо захочете.

Менi не треба було дуже над цим замислюватися: свiчки були дорогi й беззахиснi перед протягами, смолоскипи – бруднi та небезпечнi. А про небезпечнiсть косметики кожен учасник трупи дiзнавався змалечку. Важко стати бувалим артистом i дожити до старостi, якщо раз на три днi розмальовуешся отрутою i до двадцяти п’яти рокiв перетворюешся на буйного божевiльного.

– Можливо, я трохи забагато на себе беру, – сказав я, простягнувши йому руку для потиску. – Але дозвольте менi першим ласкаво запросити вас до трупи.



Якщо вже складати зараз повну та чесну оповiдь про мое життя й дiяння, менi, мабуть, слiд згадати, що я запросив Бена до нашоi трупи не лише з альтруiстичних мiркувань. Справдi, якiсна косметика та чисте освiтлення були дуже приемним доповненням до нашоi трупи. А ще менi дiйсно стало шкода самотнього старого на дорозi.

Але якщо глянути ще глибше, то мною керувала цiкавiсть. Я побачив, як Абентi робить те, чого я не мiг пояснити, щось чудне й дивовижне. Ішлося не про фокус iз симпатичними лампами – я розгледiв його суть: фiглярство, блеф для того, щоб справити враження на темних мiщан.

Опiсля вiн зробив дещо iнше. Вiн покликав вiтер, i вiтер прийшов. Це була магiя. Справжня магiя. Така магiя, про яку я чув в iсторiях про Таборлiна Великого. Така магiя, в яку я не вiрив iз шести рокiв. Тепер я не знав, чому вiрити.

Тож я запросив його до нашоi трупи, сподiваючись знайти вiдповiдi на своi запитання. Хоч я тодi й не знав цього, я шукав iм’я вiтру.




Роздiл дев’ятий

Подорожi у фургонi з Беном


Абентi був першим арканiстом, з яким я зустрiвся; маленькому хлопчиковi вiн здавався дивною, захопливою постаттю. Вiн був обiзнаний з усiма науками: ботанiкою, астрономiею, психологiею, анатомiею, алхiмiею, геологiею, хiмiею…

Вiн був пiдтоптаний i мав блискучi очi, що швидко переходили вiд одного предмета до iншого. Його потилицю обрамляла смужка темно-сивого волосся, але брiв вiн не мав (i це запам’яталося менi в ньому найбiльше). Точнiше, вони в нього були, але постiйно перебували в процесi вiдростання пiсля згоряння пiд час занять алхiмiею. Через це вiн видавався здивованим i насмiшкуватим водночас.

Вiн говорив ласкаво, часто смiявся та нiколи не вправлявся в дотепностi, кепкуючи з iнших. Лаявся вiн, як п’яний моряк зi зламаною ногою, але лише на своiх вiслюкiв. Звали iх Альфа та Бета, й Абентi, коли гадав, що його нiхто не бачить, частував iх морквою та грудками цукру. Хiмiю вiн любив особливо сильно, i мiй батько казав, що нiколи не бачив, щоб хтось переганяв щось краще за нього.

Коли вiн був у нашiй трупi другий день, я вже майже звик iздити в його фургонi. Я ставив йому запитання, а вiн вiдповiдав. Потiм вiн просив пiсень, а я бренькав iх для нього на взятiй у батьковому фургонi лютнi.

Вiн навiть спiвав час вiд часу. У нього був яскравий, вiдчайдушний тенор, який завжди фальшивив, шукаючи потрiбних нот там, де iх не було. Тодi вiн, як правило, зупинявся та смiявся з самого себе. Вiн був добрим чолов’ягою, i в ньому не було нi крихти пихи.

Невдовзi пiсля того як Абентi долучився до нашоi трупи, я спитав його, як воно – бути арканiстом.

Вiн задумливо на мене глянув.

– Знався коли-небудь з арканiстом?

– Ми якось заплатили одному, щоб вiн полагодив на дорозi трiснуту вiсь у колесi. – Я зупинився, замислившись. – Вiн прямував углиб суходолу з валкою, яка везла рибу.

Абентi зневажливо махнув рукою.

– Нi, нi, хлопче. Я кажу про арканiстiв. Не про якогось жалюгiдного заклинача холоду, який тиняеться туди-сюди слiдом за валками, намагаючись уберегти свiже м’ясо вiд гниття.

– А в чому рiзниця? – запитав я, вiдчуваючи, що цього вiд мене й чекають.

– Ну… – почав вiн. – Тут, можливо, доведеться дещо пояснити…

– Я нiкуди не поспiшаю.

Абентi глянув на мене оцiнним оком. Цього я й чекав. Цей погляд казав: «А ти говориш розважливо як на своi роки». Я сподiвався, що вiн дiйде до цього доволi швидко. Коли з тобою говорять як iз дитиною, це починае втомлювати, навiть якщо ти справдi дитина.

Вiн глибоко вдихнув.

– Те, що людина знае фокус чи два, ще не означае, що вона – арканiст. Може, вона й умiе вправити кiстку чи читати елдо-вiнтською. Можливо, вона навiть трохи знае симпатiю. Але…

– Симпатiю? – перебив я якомога чемнiше.

– Ти, певно, назвав би ii магiею, – знехотя пояснив Абентi. – Насправдi це не магiя. – Вiн знизав плечима. – Проте арканiстом не робить навiть знання симпатii. Справжнiй арканiст – це той, хто пройшов пiдготовку в Арканумi в Унiверситетi.

Коли вiн сказав про Арканум, у мене з’явилося зо два десятки нових запитань. Можливо, вам здасться, що це не так i багато, але вкупi з тiею пiвсотнею запитань, якi я повсюди носив iз собою, мене вiд них аж розпирало. Змовчати й зачекати, поки Абентi заговорить далi сам, менi вдалося лише завдяки величезному зусиллю волi.

Однак Абентi помiтив мою реакцiю.

– Отже, ти чув про Арканум, чи не так? – Вiн, здавалося, розвеселився. – Тодi розкажи менi, що ти чув.

Цiеi невеличкоi пiдказки менi й було треба.

– Я чув вiд одного хлопчини з Темпер-Глена, що в Унiверситетi можуть пришити людинi вiдтяту руку. Це справдi так? За деякими переказами, Таборлiн Великий пiшов туди вивчати iмена всiх речей. Там е бiблiотека з тисячею книжок. Їх справдi так багато?

Вiн вiдповiв на останне запитання – iншi прозвучали надто стрiмко, щоб вiн на них вiдреагував.

– Насправдi iх бiльше, нiж тисяча. Десять разiв по десять тисяч книжок. Навiть бiльше. Ти стiльки книжок i не прочитаеш. – У голосi Абентi з’явилася тужлива нотка.

Бiльше книжок, нiж я можу прочитати? Чомусь я в цьому засумнiвався.

Бен повiв далi.

– Люди, якi iздять iз валками, – заклиначi, що бережуть харчi вiд псування, лозоходцi, ворожбити, пожирачi жаб, – не е справжнiми арканiстами, так само, як не всi мандрiвнi артисти – едема ру. Вони можуть трохи знатися на алхiмii, трохи на симпатii, трохи на медицинi. – Вiн хитнув головою. – Але вони – не арканiсти.

Безлiч людей ними прикидаються. Вони ходять у мантiях i гнуть кирпу, користаючись iз невiгласiв i дурникiв. Але справжнього арканiста можна пiзнати ось по цьому.

Абентi зняв через голову тоненький ланцюжок i передав його менi. Так я вперше в життi побачив гiлдер Аркануму. На вигляд вiн був доволi непоказний – просто плаский шматочок свинцю, на якому були викарбуванi якiсь невiдомi менi письмена.

– Це правдивий «гiлте». Або, якщо хочеш, гiлдер, – пояснив Абентi не без вдоволення. – Це – единий певний спосiб точно знати, хто арканiст, а хто – нi. Твiй батько, перш нiж дозволити менi iздити з вашою трупою, попросив мене показати гiлдер. Це свiдчить про те, що вiн – людина бувала. – Вiн спостерiгав за мною з лукавою байдужiстю. – Неприемно, еге ж?

Я зцiпив зуби й кивнув. Щойно я його торкнувся, моя рука занiмiла. Менi хотiлося вивчити позначки на передньому та задньому його боках, але за два подихи рука менi занiмiла до плеча, нiби я всю нiч на нiй проспав. Я замислився, чи не занiмiе в мене все тiло, якщо я достатньо довго потримаю гiлдер.

Розвiдати це менi не вдалося: фургон наскочив на горбок i гiлдер Абентi мало не вилетiв з моеi занiмiлоi руки на приступок фургона. Вiн пiдхопив його та знову надiв через голову, посмiюючись.

– Як ти його витримуеш? – запитав я, намагаючись сяк-так розтерти собi кисть руки.

– Вiн здаеться таким лише iншим людям, – пояснив вiн. – Для свого власника вiн просто теплий. Саме так можна розрiзнити арканiста й того, хто мае дар знаходити воду чи передбачати погоду.

– Трiп мае подiбний дар, – сказав я. – У нього випадають сiмки на гральних костях.

– Це трохи iнше, – засмiявся Абентi. – Це не така непояснима штука, як дар. – Вiн трохи згорбився, не встаючи з мiсця. – Мабуть, воно й добре. Кiлька столiть тому, якщо народ помiчав у когось дар, ця людина була все одно що мертва. Тейлiнцi називали дари знаками демонiв i спалювали людей за них. – Настрiй у Абентi, вочевидь, почав погiршуватися.

– Нам раз чи два доводилося визволяти Трiпа з тюрми, – сказав я, намагаючись пожвавити розмову. – Але спалити його нiхто не намагався.

Абентi стомлено всмiхнувся.

– Думаю, що Трiп мае пару хитрих гральних кубикiв або таке ж хитре вмiння, що, ймовiрно, поширюеться й на карти. Дякую тобi за вчасне попередження, але дар – це дещо зовсiм iнше.

Я не терплю зверхнього ставлення до себе.

– Трiп не може змахлювати навiть пiд страхом смертi, – сказав я трохи рiзкiше, нiж хотiв. – І вiдрiзнити добрi костi вiд зiпсутих може будь-хто в трупi. У Трiпа випадають сiмки. Хоч чиiми кубиками вiн користуеться, у нього випадають сiмки. Якщо вiн на когось ставить, у цiеi людини випадають сiмки. Якщо вiн просто штовхае стiл, на якому вiльно лежать костi, виходить сiмка.

– Гм-м-м, – кивнув самому собi Абентi. – Перепрошую. Це справдi скидаеться на дар. Менi було б цiкаво це побачити.

Я кивнув.

– Вiзьми власнi костi. Ми вже не один рiк не даемо йому грати. – У мене з’явилася думка. – Можливо, це вже не спрацюе.

Вiн знизав плечима.

– Дари не зникають так просто. В юностi в Стаупi я знав одного молодика, який мав дар. Напрочуд добре справлявся з рослинами. – Абентi дивився на щось невидиме менi, i його усмiх зник. – Помiдори в нього червонiли, ще як у всiх iнших виростали лози. Гарбузи в нього були бiльшi й солодшi, виноград обертався на вино, ще не опинившись у пляшцi. – Вiн поступово замовк; погляд у нього був вiдсутнiй.

– Його спалили? – запитав я з нездоровою цiкавiстю, властивою юнi.

– Що? Нi, звiсно, нi. Я не настiльки старий. – Вiн насупився на мене, вдаючи строгiсть. – Була посуха, i його витурили з мiста. Його бiдолашна мати була невтiшна.

На мить запала тиша. За два фургони попереду нас я почув, як Терен i Шандi репетирують реплiки зi «Свинопаса i соловейка».

Абентi неначе теж iх слухав, хоч i не прислухався. Пiсля того як Терен загубився посеред монологу Фейна в садку, я повернувся до Абентi.

– В Унiверситетi навчають акторськоi майстерностi? – запитав я.

Абентi хитнув головою. Це запитання його трохи розвеселило.

– Там навчають багато чого, але не цього.

Я поглянув на Абентi й зрозумiв, що вiн спостерiгае за мною веселим поглядом.

– А ти не мiг би навчити мене дечого з цього? – запитав я.

Вiн усмiхнувся, та й по всьому.



Далi Абентi побiжно ознайомив мене з кожною з наук. Хоча його головною любов’ю була хiмiя, вiн був прихильником всебiчноi освiти. Я навчився працювати з секстантом, компасом, логарифмiчною лiнiйкою, рахiвницею. Ще важливiшим було те, що я навчився обходитися без них.

За один виток я вже мiг розпiзнати будь-яку хiмiчну речовину в його фургонi. За два мiсяцi я мiг переганяти спиртне доти, доки воно не ставало надто мiцним для пиття, перев’язати рану, вправити кiстку та визначити сотнi недугiв за симптомами. Я знав технологiю виготовлення чотирьох рiзних афродизiакiв, трьох протизаплiдних засобiв, дев’яти засобiв вiд iмпотенцii та двох видiв зiлля, якi називалися просто «дiвочими помiчниками». Призначення останнiх Абентi пояснював доволi нечiтко, але в мене були певнi серйознi пiдозри.

Я вивчив формули десятка отрут i кислот, а також сотнi лiкiв i панацей, якi часом навiть спрацьовували. Я вдвiчi розширив своi знання трав якщо не на практицi, то в теорii. Абентi почав називати мене Рудим, а я його – Беном, спершу – щоб помститися, далi – по-дружньому.

Лише тепер, коли це давно минуло, я усвiдомлюю, наскiльки ретельно Бен готував мене до того, що мало настати в Унiверситетi. Вiн робив це непомiтно. Раз чи двiчi на день посеред моiх звичних лекцiй Бен влаштовував менi невеличку руханку для розуму, i ми переходили до чогось iншого лише пiсля того, як я досконало ii опановував. Вiн змушував мене грати в тiранi без дошки, вiдстежуючи камiнцi подумки. Бувало й так, що вiн зупинявся посеред розмови та змушував мене дослiвно повторити все сказане за останнi кiлька хвилин.

Це було значно складнiше за просте запам’ятовування, в якому я вправлявся для сцени. Мiй розум навчався працювати по-рiзному й набирався сили. Почувався вiн при цьому так, як почуваеться тiло пiсля дня рубання дров, плавання чи статевоi близькостi. Людина тодi почуваеться виснаженою, млявою i майже богоподiбною. Тодi вiдчуття були схожими, тiльки в мене стомлювався та розширювався саме iнтелект, млявий i сповнений прихованоi сили. Я вiдчував, як мiй розум починае пробуджуватися.

Просуваючись уперед, я неначе набирав силу, як це бувае тодi, коли водою починае зносити пiщану греблю. Я не знаю, чи уявляете ви собi, що таке геометрична прогресiя, але найкраще описати це саме так. При цьому Бен не припиняв навчати мене руханки для розуму, яку вiн, як я був майже певен, вигадував лише для того, щоб позбиткуватися.




Роздiл десятий

Алар та кiлька каменiв


Бен пiдняв брудний кругляк, трохи бiльший за свiй кулак.

– Що станеться, якщо я вiдпущу цей камiнь?

Я трохи замислився. Простi запитання на уроках дуже рiдко бували простими. Нарештi я озвучив очевидну вiдповiдь.

– Мабуть, вiн упаде.

Вiн пiдняв брову. Я не давав йому вiдпочити останнi кiлька мiсяцiв, i йому було нiколи випадково спалити собi брови.

– Мабуть? Ти говориш як софiст, хлопче. Хiба вiн не падав до цього завжди?

Я показав йому язика.

– Не намагайся перемогти тут нахрапом. Це – софiзм. Ти сам мене цього навчив.

Вiн широко всмiхнуся.

– Гаразд. Чи можна було б сказати, що ти вважаеш, нiби вiн упаде?

– Цiлком.

– Я хочу, щоб ти повiрив, що, коли я його вiдпущу, вiн упаде вгору. – Його усмiшка стала ще ширшою.

Я спробував. Це було схоже на розумову гiмнастику.

За якийсь час я кивнув.

– Добре.

– Наскiльки сильно ти в це вiриш?

– Не дуже сильно, – зiзнався я.

– Я хочу, щоб ти повiрив, що цей камiнь попливе геть. Повiр у це такою вiрою, яка рухае гори й хитае дерева, – трохи помовчавши, вiн пiшов iншим шляхом: – Ти вiриш у Бога?

– Тейлу? У певному розумiннi.

– Цього недостатньо. Вiриш у своiх батькiв?

Я злегка всмiхнувся.

– Часом. Зараз я iх не бачу.

Вiн пирхнув i зняв iз гачка батiг, яким поганяв Альфу й Бету, коли вони лiнувалися.

– Вiриш ось у це, Е’лiре? – Вiн називав мене Е’лiром лише тодi, коли вважав, що менi заманулося проявити особливу впертiсть. Вiн простягнув батiг, щоб я його оглянув.

У його очах був лихий блиск. Я вирiшив не спокушати долю.

– Так.

– Добре. – Вiн ударив батогом по стiнцi фургона, рiзко трiснувши. Альфа розвернула одне вухо на звук, не знаючи напевне, був вiн адресований iй чи нi. – Отака вiра менi й потрiбна. Вона називаеться «алар» – вiра в батiг. Коли я впущу цей камiнь, вiн попливе геть, вiльний, як птах.

Вiн трохи помахав батогом.

– І нiякоi дурнуватоi фiлософii, бо iнакше пошкодуеш, що взагалi зацiкавився цiею маленькою грою.

Я кивнув. Очистив розум за допомогою одного з тих прийомiв, якi вже вивчив, i почав завзято вiрити. На менi виступив пiт.

Хвилин, мабуть, за десять я кивнув iще раз.

Бен вiдпустив камiнь. Вiн упав.

У мене почався головний бiль.

Вiн пiдняв камiнь.

– Ти вiриш, що вiн поплив?

– Нi! – Я надувся, потираючи скронi.

– Добре. Вiн не поплив. Нiколи не обманюй себе, думаючи, нiби вiдчув те, чого не iснуе. Межа тут тонка, але симпатiя – мистецтво не для слабкодухих.

Вiн простягнув камiнь знову.

– Ти вiриш, що вiн попливе?

– Вiн же не поплив!

– Байдуже. Спробуй ще. – Вiн потрусив каменем. – Алар – нарiжний камiнь симпатii. Якщо хочеш нав’язувати свою волю свiтовi, то мусиш керувати своею вiрою.

Я старався i старався. Я нiколи не робив нiчого настiльки складного. Я займався цим вiд обiду майже до вечора.

Нарештi Бен змiг упустити камiнь, а я зберiг тверду вiру в те, що вiн не впаде, попри докази на користь протилежного.

Я почув, як камiнь гепнув, i поглянув на Бена.

– Є, – спокiйно промовив я, неабияк задоволений собою.

Вiн зиркнув на мене краечком ока, наче зовсiм менi не вiрив, але не хотiв у цьому зiзнаватися. Вiн байдужо потицяв у камiнь нiгтем одного пальця, а тодi знизав плечима та пiдняв його знову.

– Я хочу, щоб ти повiрив, що, коли я вiдпущу камiнь, вiн упаде й не упаде.

Вiн усмiхнувся на весь рот.



Тiеi ночi я лiг спати пiзно. З носа менi потекла кров, а вуста вдоволено всмiхались. Я сяк-так утримав у головi два окремi переконання й дозволив iхнiй спiвучiй суперечностi заколисати себе до безтями.

Здатнiсть одночасно думати про двi дуже рiзнi речi не лише була дивовижно продуктивною, а й чимось скидалася на спiв на кiлька голосiв iз самим собою. Це стало моею улюбленою грою. За два днi тренувань я навчився спiвати трiо. Невдовзi я все одно що ховав у рукавах карти та жонглював ножами.

Було й багато iнших урокiв, хоча жоден з них не був таким важливим, як вивчення алару. Бен навчив мене Кам’яного Серця, розумовоi вправи, за допомогою якоi можна вiдкинути емоцii та упередження i спокiйно думати про все що завгодно. Бен казав, що той, хто справдi опанував Кам’яне Серце, може пiти на похорон рiдноi сестри й не пролити жодноi сльозинки.

Також вiн навчив мене гри, що називалася «шукай камiнь». У цiй грi було потрiбно зробити так, щоб одна частина розуму гравця сховала уявний камiнь в уявнiй кiмнатi. Тодi друга, окрема частина його розуму намагалася його знайти.

З практичноi точки зору це навчае важливого розумового самоконтролю. В людини, що справдi може грати в «шукай камiнь», розвиваеться твердий, просто залiзний алар – саме такий, який потрiбен для симпатii.

Однак, хоча вмiти думати про двi речi одночасно страшенно зручно, необхiдне для цього навчання в найкращому разi дратуе, а часом доволi сильно бентежить.

Пам’ятаю, якось я витратив на пошуки каменя майже годину й погодився спитати другу половину себе, де я його сховав, а тодi довiдався, що взагалi не ховав каменя. Я просто чекав, щоб дiзнатись, як довго я шукатиму, перш нiж здамся. Ви коли-небудь дратували й тiшили самi себе одночасно? Це, дуже м’яко кажучи, цiкаве почуття.

Іншим разом я попросив якось натякнути i врештi-решт почав глумитися з самого себе. Не дивно, що арканiсти часто бувають трохи чудними або й зовсiм без клепки в головi. Як казав Бен, симпатiя не для слабких розумом.




Роздiл одинадцятий

Зв’язування залiза


Я сидiв у фургонi Абентi ззаду. Це було чудове мiсце для мене: там зберiгалася сотня пляшечок i згорткiв, воно було просякнуте тисячею запахiв. Моему юному розуму воно зазвичай видавалося цiкавiшим за вiзок мiдника, але не сьогоднi.

Попередньоi ночi був сильний дощ, i дорога перетворилася на густе болото. Позаяк конкретного графiка трупа не мала, ми вирiшили зачекати день або два, щоб дороги просохли. Таке бувало доволi часто, i саме тодi Беновi випадала iдеальна можливiсть удосконалити мою освiту. Тож я сидiв за дерев’яним робочим столом у заднiй частинi Бенового фургона та мучився через необхiднiсть змарнувати день, слухаючи його лекцii про те, що я вже розумiю.

Моi думки, напевно, були очевидними, тому що Абентi зiтхнув i сiв бiля мене.

– Не зовсiм те, чого ти очiкував, еге ж?

Я трохи розслабився, знаючи, що цей його тон вiщуе тимчасовий перепочинок вiд лекцii. Вiн зiбрав жменьку залiзних драбiв, якi лежали на столi, та задумливо подзеленчав ними, не випускаючи з долонi.

Вiн поглянув на мене.

– Ти навчився жонглювати одразу? П’ятьма кульками одночасно? І ножами на додачу?

Згадавши, як це було, я трохи зашарiвся. Трiп попервах не давав менi спробувати навiть iз трьома кульками. Змусив мене жонглювати двома. Я навiть упустив iх кiлька разiв. Так i сказав Беновi.

– Отож, – вiдповiв Бен. – Опануй цей фокус – i зможеш вивчити iнший. – Я гадав, що вiн пiдведеться та повернеться до уроку, але цього не сталося.

Натомiсть вiн простягнув ту жменьку залiзних драбiв.

– Що ти про них знаеш? – Вiн побряжчав ними, тримаючи в руцi.

– В якому розумiннi? – запитав я. – З погляду фiзики, хiмii, iсторii…

– З погляду iсторii, – широко всмiхнувся вiн. – Приголомши мене своiм розумiнням iсторичних подробиць, Е’лiре. – Я вже якось питав його, що означае «Е’лiр». Вiн заявив, що це означае «мудрий», але я в цьому сумнiвався, бо бачив, як при цьому скривились його вуста.

– Колись давно люди, якi…

– Наскiльки давно?

Я з удаваною суворiстю насупився на нього.

– Близько двох тисяч рокiв тому. Кочовий народ, який блукав неподалiк вiд гiр Шалду, згуртувався пiд владою одного вождя.

– Як його звали?

– Гелдред. Його синами були Гелдiм i Гелдар. Тобi зачитати весь його родовiд чи переходити до сутi? – Я гнiвно подивився на нього.

– Вибачте, пане. – Бен випрямився та зобразив таку захоплену уважнiсть, що ми обидва мимоволi всмiхнулися на весь рот.

Я почав знову.

– Гелдред врештi-решт узяв пiд контроль передгiр’я Шалду. Це означало, що вiн узяв пiд контроль i самi гори. Народ почав засiвати землю, його кочовий спосiб життя був забутий, i вiн потроху почав…

– Ближче до сутi, – попросив Абентi. Вiн кинув драби на стiл передi мною.

Я проiгнорував його як зумiв.

– Вiн контролював едине велике та легкодоступне джерело металу на великiй територii, i невдовзi його представники також навчилися найбiльш вправно обробляти цi метали. Вони скористалися цiею перевагою та здобули чималi статки i владу.

До цього часу найпоширенiшим способом торгiвлi був бартер. Деякi великi мiста створювали власну валюту, але за межами цих мiст iхнi грошi оцiнювалися лише на вагу металу, з якого були зробленi. Металевi зливки краще пiдходили для бартеру, але цiлi металевi зливки було незручно носити.

Бен блискучо зобразив вираз обличчя знудженого учня. Ефект трiшечки псувало лише те, що вiн днiв зо два тому знову спалив собi брови.

– Ти, сподiваюся, не будеш розводитися про переваги репрезентативноi валюти?

Я глибоко вдихнув i вирiшив не мучити Бена так сильно пiд час його лекцiй.

– Колишнi кочiвники, якi тепер звалися шалдим, першими запровадили стандартизовану валюту. Якщо порiзати один невеличкий зливок на п’ять шматочкiв, виходять п’ять драбiв. – Я заходився складати драби докупи – у два ряди по п’ять штук, – щоб унаочнити сказане. Вони скидалися на маленькi металевi зливки. – Десять драбiв дорiвнюють мiдному йоту; десять йотiв…

– Непогано, – втрутився Бен, сполохнувши мене. – Отже, цi два драби. – Вiн простягнув менi парочку драбiв для огляду. – Вони могли б походити з одного зливка, так?

– Насправдi iх, мабуть, викарбували окремо… – вiдчуваючи на собi сердитий погляд, я поступово замовк. – Звiсно.

– Отже, iх i досi щось поеднуе, так? – Вiн зиркнув на мене ще раз.

Я з цим не дуже погоджувався, але розумiв, що його краще не перебивати.

– Так.

Вiн поклав обидвi монети на стiл.

– Отже, якщо посунути один, мае ворухнутись i другий, так?

Я погодився суто для годиться, а тодi простягнув руку, щоб посунути один. Але Бен перехопив мою руку й хитнув головою.

– Їм спершу треба нагадати. Власне кажучи, iх треба переконати.

Вiн дiстав миску та вилив у неi тягучий згусток сосновоi живицi. Занурив у живицю один з драбiв i прилiпив до нього iнший, вимовив кiлька слiв, якi я не розпiзнав, i поволi роздiлив монети; мiж ними потягнулися ниточки живицi.

Одну монету вiн поклав на стiл, а другу залишив у руцi. Тодi пробурмотiв щось iще та розслабився.

Вiн пiдняв руку, i драб на столi повторив його рух. Вiн покрутив рукою навсiбiч, i брунатна залiзячка заскакала в повiтрi.

Вiн перевiв погляд iз мене на монету.

– Закон симпатii – один iз найосновнiших складникiв магii. Вiн твердить: що бiльше подiбностi мiж двома предметами, то сильнiший симпатичний зв’язок. Що сильнiший зв’язок, то легше iм впливати один на одного.

– Твое визначення тавтологiчне.

Вiн поклав монету. Спробував витерти живицю з рук ганчiркою, майже безуспiшно, i його лекторська маска поступилася мiсцем широкiй усмiшцi. Вiн замислився.

– Здавалося б, вiд цього жодноi користi, чи не так?

Я невпевнено кивнув; каверзнi запитання пiд час урокiв аж нiяк не були рiдкiстю.

– Ти б волiв замiсть цього навчитися кликати вiтер? – Вiн хитро позирнув на мене. Пробурмотiв якесь слово, i довкола нас зашурхотiла полотняна стеля фургона.

Я вiдчув, як по моему обличчю розповзаеться хижий усмiх.

– Кепсько, Е’лiре. – Його усмiх теж був хижим i диким. – Перш нiж навчитися писати, треба завчити алфавiт. Перш нiж грати та спiвати, треба вивчити положення пальцiв на струнах.

Вiн дiстав папiрець i начеркав на ньому кiлька слiв.

– Штука в тому, щоб мiцно тримати в головi алар. У iхнiй зв’язок потрiбно вiрити. Про iхнiй зв’язок потрiбно знати. – Вiн передав папiрець менi. – Ось фонетичний запис. Це називаеться «Симпатичне зв’язування паралельного руху». Попрактикуйся. – Старий, сивий, безбровий, вiн став нагадувати вовка ще бiльше, нiж до цього.

Вiн пiшов мити руки. Я очистив розум за допомогою Кам’яного Серця. Невдовзi я дрейфував у морi безпристрасного спокою. Два шматочки металу я склеiв сосновою живицею. Закрiпив у думках алар, вiру в батiг, стосовно зв’язку мiж двома драбами. Проказав слова, роздiлив монети, промовив останне слово i став чекати.

Нiякого припливу сили. Нiякого вибуху жару чи холоду. Мене не осяяв ясний промiнь свiтла.

Я серйозно засмутився. Ну, наскiльки можна було засмутитись у станi Кам’яного Серця. Я пiдняв монету, яку тримав у руцi, а монета на столi пiднялася подiбно до неi сама собою. Це була магiя – жодних сумнiвiв. Але я почувався доволi розчарованим. Я очiкував… не знаю чого. Але не цього.

Решта того дня минула в експериментах iз простим симпатичним зв’язуванням, якого навчив мене Абентi. Я дiзнався, що пов’язати мiж собою можна майже все. Залiзний драб i срiбний талант, камiнь i шматочок плоду, двi цеглини, грудку землi та одного з вiслюкiв. Години за двi я зрозумiв, що можна обiйтись i без сосновоi живицi. Коли я запитав про це Бена, вiн зiзнався, що вона – лише допомiжний засiб для концентрацii. Здаеться, його здивувало те, що я здогадався про це сам.

Дозвольте менi дуже швидко розповiсти про симпатiю в загальних рисах, оскiльки вам, напевно, знадобиться лише приблизне розумiння цих механiзмiв.

По-перше, енергiю не можна створювати чи знищувати. Коли людина пiднiмае один драб, а другий здiймаеться зi столу, той, що в руцi, здаеться таким важким, нiби людина пiдiймае обидва, тому що, у принципi, так i е.

Це теоретично. На практицi ж людинi здаеться, що вона пiдiймае три драби. Ідеального симпатичного зв’язку не iснуе. Що бiльше несхожостi мiж предметами, то бiльшi втрати енергii. Вважайте, що це – все одно що акведук iз течею, який тягнеться до водяного колеса. Добрий симпатичний зв’язок протiкае дуже мало, i в ньому використовуеться бiльша частина енергii. У поганому зв’язку безлiч дiрок; дуже мало з тих сил, якi на нього витрачають, iдуть на бажаний ефект.

Наприклад, я спробував пов’язати шматочок крейди зi скляною пляшкою води. Подiбностi мiж ними було дуже мало, тож, хоча пляшка води важила фунти зо два, коли я спробував пiдняти крейду, здалося, нiби я пiднiмаю шiстдесят фунтiв. Найкращий зв’язок на моiй пам’ятi був мiж половинками гiлки дерева, яку я переламав надвое.

Пiсля того як я осягнув цю маленьку часточку симпатii, Бен навчив мене iнших. Десятка десяткiв симпатичних зв’язувань. Сотнi маленьких хитрощiв для направлення сили. Кожне з них було окремим словом у величезному словнику, який я тiльки почав опановувати. Це доволi часто втомлювало, i це я ще не розповiдаю вам про найскладнiше.

Бен i надалi потроху навчав мене iнших галузей знань – iсторii, арифметики та хiмii. Проте я хапався за все, чого вiн мiг навчити мене про симпатiю. Своiми таемницями вiн дiлився потроху, змушуючи мене довести, що я опанував одну, перш нiж розкрити менi iншу. Але я, здаеться, мав до цього хист, який значно перевершував мою природну схильнiсть до засвоення знань, тож чекати нiколи не доводилося довго.



Я не намагаюся натякнути, буцiмто мiй шлях завжди був рiвним. Та ж цiкавiсть, яка диктувала менi пристрасне бажання вчитися, також цiлком регулярно доводила мене до бiди.

Якось увечерi, коли я розпалював батькiвське багаття для готування iжi, мати помiтила, що я наспiвую вiршик, який почув напередоднi. Я не знав, що вона стоiть позаду мене, i вона пiдслухала, як я, стукаючи полiном об полiно, з вiдсутнiм виглядом бубоню:

		– Ледi Леклесс сiм надбань
		Сховала в сукнi без вагань:
		Перстеник, що не вдягають,
		Слово зле, що не вживають.
		Там, де мужа ii свiчка,
		Дверi е, без ручки вiчно.
		Без замкiв i кришки скриня,
		Де лежить його камiння.
		Мае ледi таемницю:
		Їй без сну усяке сниться,
		Дивину знайдеш таку
		На непрохiднiм шляху.

Перед цим я чув, як це наспiвувала маленька дiвчинка, граючись у скакалки. Цi рядки я чув лише двiчi, але вони врiзалися менi в пам’ять. Як i бiльшiсть дитячих вiршикiв, вони добре запам’ятовувалися.

Проте мати почула мене й пiдiйшла до вогню.

– Що ти зараз сказав, сонечко? – Голос у неi був не гнiвний, але я здогадувався, що вона все ж не була задоволена.

– Чув це у Фолловс, – спробував викрутитись я. Бiгати кудись iз мiськими дiтьми, як правило, було заборонено. «Недовiра швидко перетворюеться на нелюбов, – казав мiй батько новачкам нашоi трупи, – тож у мiстi тримайтеся разом i будьте ввiчливими». Я доклав у багаття кiлька важкеньких хворостин i дав полум’ю iх облизати.

Мати якийсь час помовчала, i в мене вже з’явилася надiя, що вона махне на це рукою, аж тут вона сказала:

– Негарно таке спiвати. Ти не замислювався, про що ця пiсенька?

Насправдi нi. У цiлому цей вiршик здавався абсурдним. Але подумки розiбравши його, я помiтив доволi очевиднi сексуальнi натяки.

– Оце зараз замислився. Ранiше я про це не думав.

Їi обличчя стало трохи лагiднiшим, i вона опустила руку, щоб пригладити менi волосся:

– Завжди думай, що спiваеш, сонечко.

Я начебто був у безпецi, але не втримався й запитав:

– А чим це вiдрiзняеться вiд деяких уривкiв «Хоч скiльки вiн ждав»? Скажiмо, того, де Фейн питае ледi Перiаль про ii капелюх? «Я чув про нього вiд стiлькох чоловiкiв, що захотiв його побачить i примiрить». Цiлком ясно, про що вiн говорить насправдi.

Їi вуста стиснулися в мене на очах; вона не гнiвалася, проте й задоволеною не була. Тодi у виразi ii обличчя щось змiнилося.

– Скажи-но менi сам, у чому вiдмiннiсть, – попросила вона.

Я ненавидiв провокацiйнi запитання. Вiдмiннiсть була очевидною: одне доведе мене до бiди, а iнше – нi. Я трохи зачекав, показуючи, що як слiд замислився над цим питанням, а тодi хитнув головою.

Мати спритно опустилася на колiна перед вогнем, щоб зiгрiти руки.

– Вiдмiннiсть у… принеси-но менi, будь ласка, триногу. – Вона м’яко мене пiдштовхнула, i я чкурнув до задка фургона, щоб дiстати триногу, а вона тим часом вела далi: – Вiдмiннiсть тут мiж словами, зверненими до людини, та словами про людину. Першi можуть бути нечемними, але друге – це завжди плiтки.

Я принiс триногу й допомiг матерi поставити ii над вогнем.

– До того ж ледi Перiаль – лише персонаж. Ледi Леклесс – реальна людина, з почуттями, якi можна образити. – Вона пiдняла на мене погляд.

– Я не знав, – винувато оборонився я.

Мабуть, я набув достатньо жалюгiдного вигляду, оскiльки вона згребла мене в обiйми й поцiлувала:

– Не треба над цим плакати, сонечко. Просто нiколи не забувай обдумати своi дii. – Вона погладила мене по головi i сонячно всмiхнулася. – Гадаю, ти мiг би загладити провину як перед ледi Леклесс, так i передi мною, якби знайшов трохи солодкоi кропиви для сьогоднiшньоi печенi.

Я був радий будь-якiй можливостi уникнути осуду та погратися в заростях дерев на узбiччi. Не встигла вона доказати, як я вже зник.



Також менi слiд пояснити, що здебiльшого я проводив з Абентi свiй вiльний час.

Вiд звичних обов’язкiв у трупi мене нiхто не звiльняв. Я за потреби грав роль юного пажа. Допомагав розмальовувати декорацii й шити костюми. Чистив коней увечерi та гримiв бляшаним листом за сценою, коли на сценi виникала потреба в громi.

Проте я не сумував за втраченим дозвiллям. Завдяки властивiй усiм дiтям нескiнченнiй енергii та властивiй особисто менi невситимiй жадобi знань наступний рiк став чи не найщасливiшим часом на моiй пам’ятi.




Роздiл дванадцятий

Головоломка складаеться докупи


Наприкiнцi лiта я випадково пiдслухав розмову, яка вивела мене зi стану блаженного незнання. У дитинствi ми рiдко думаемо про майбутне. Ця невиннiсть дозволяе нам насолоджуватися життям так, як це вмiе мало хто з дорослих. Того дня, коли ми починаемо бентежитися через майбутне, ми прощаемося з дитинством.

Був вечiр, i трупа отаборилася край дороги. Абентi дав менi повправлятися в новому прийомi симпатii, що звався «Максима переведення змiнного тепла в постiйний рух» – чи якось так, словом, якось пафосно.

Було складно, але все стало на своi мiсця, наче в головоломцi. Я витратив на нього хвилин iз п’ятнадцять; Абентi ж, як я здогадався з його тону, розраховував, що я витрачу щонайменше три-чотири години.

Тож я пiшов його шукати. Почасти для того, щоб отримати наступний урок, а почасти, щоб просто трiшечки погнути кирпу.

Я знайшов його бiля фургона своiх батькiв. Я почув iх, усiх трьох, задовго до того, як побачив. Їхнi голоси були геть нерозбiрливими, були далекою музикою, на яку перетворюеться розмова, коли слiв не розiбрати. Але я, наближаючись, чiтко почув одне слово: «чандрiяни».

Почувши його, я рiзко зупинився. Уся трупа знала, що мiй батько працюе над пiснею. Вiн уже рiк iз гаком хитро виманював iз мiстян давнi перекази та вiршики щоразу, коли ми зупинялися десь пограти.

Кiлька мiсяцiв його цiкавили перекази про Ланре. Далi вiн також почав збирати старi iсторii про фей, легенди про домовикiв i блукальцiв. Потiм вiн заходився розпитувати про чандрiян…

Це було кiлька мiсяцiв тому. Останнi пiвроку вiн питав бiльше про чандрiян i менше про Ланре, Лiру та всiх iнших. Здебiльшого пiснi, за якi брався мiй батько, створювалися за один сезон, тим часом як робота над цiею тривала вже другий рiк.

Вам варто знати й таке: мiй батько нiколи не розголошував анi словечка з пiснi, поки ii не можна було зiграти. Доступ до його творчоi кухнi був лише в моеi матерi, позаяк вона докладала рук до будь-якоi пiснi, яку вiн створював. Талановита музика належала йому. Найкращi слова належали iй.

Коли на те, щоб почути готову пiсню, чекаеш кiлька виткiв чи мiсяць, очiкування додае гостроти. Але за рiк захват починае затьмарюватися. На той час минуло вже пiвтора року, i люди аж нетямилися з цiкавостi. Це часом доводило до сварки, якщо когось ловили надто близько вiд фургона, коли моi батько з матiр’ю працювали.

Тож я тихо пiдiйшов до батькiвського вогнища. Звичка пiдслуховувати ганебна, але в мене вiдтодi з’явилися й гiршi.

– …про них багато, – почув я Беновi слова. – Але я готовий.

– Я радий поговорити на цю тему з освiченою людиною. – Сильний баритон мого батька контрастував iз Беновим тенором. – Менi обридли цi забобоннi селяни, а…

Хтось пiдкинув хмизу до вогню, i його трiск заглушив для мене батьковi слова. Ступаючи якнайшвидше, я перейшов у довгу тiнь батькiвського фургона.

– …наче я з цiею пiснею ганяюся за примарами. Намагатися зiбрати цю iсторiю докупи – марна справа. Якби ж то я так за це й не взявся.

– Дурницi, – сказала моя мати. – Це буде твоею найкращою роботою, i ти це знаеш.

– То ти вважаеш, що е якась початкова iсторiя, вiд якоi походять усi iншi? – запитав Бен. – Ланре мае iсторичну основу?

– На це все вказуе, – вiдповiв батько. – Це все одно що поглянути на дванадцятьох онукiв i побачити, що в десятьох iз них блакитнi очi. Зрозумiло, що iхня бабуся теж мала блакитнi очi. Я вже цим займався, це в мене добре виходить. «Пiд стiнами» я написав у цей же спосiб. Але… – Я почув, як вiн зiтхнув.

– То в чому проблема?

– Історiя старша, – пояснила мати. – Вiн швидше дивиться на праправнукiв.

– І вони розсiянi по всьому свiту, – пробурчав батько. – А ще, коли я нарештi знаходжу одного з них, виявляеться, що в нього п’ять очей – два зеленi, одне блакитне, одне каре, а одне – зелено-жовтувате. У наступного ж лише одне око, i воно змiнюе колiр. Як менi робити з цього якiсь висновки?

Бен прокашлявся.

– Неприемна аналогiя, – промовив вiн. – Але можеш розпитувати мене про чандрiян скiльки завгодно. За багато рокiв я почув безлiч iсторiй.

– Передусiм менi необхiдно знати, скiльки iх насправдi, – сказав батько. – У бiльшостi iсторiй iх семеро, але навiть це сумнiвно. Дехто каже, що iх трое, iншi – що iх п’ятеро, а в «Падiннi Фелiора» iх аж тринадцятеро – по одному на кожен понтифет Атуру та ще один для столицi.

– На це я можу вiдповiсти, – запевнив Бен. – Семеро. У цьому можна бути цiлком упевненим. Це, власне кажучи, мiститься в iхнiй назвi. «Чен» означае «сiм». «Чен-дiан» означае «iх семеро». Чандрiяни.

– Я цього не знав, – зiзнався батько.– «Чен». Це з якоi мови? Іллiйськоi?

– Звучить схоже на темську, – сказала мати.

– У тебе добрий слух, – сказав iй Бен. – Насправдi це – темiчна. Вона iснувала десь за тисячу рокiв до темськоi.

– Ну, це все спрощуе, – почув я батькiв голос. – Шкода, що я не спитав тебе мiсяць тому. Ти, мабуть, не знаеш, чому вони займаються тим, чим займаються? – з батькового тону менi було зрозумiло, що вiдповiдi вiн насправдi не очiкуе.

– У цьому й полягае таемниця, чи не так? – захихотiв Бен. – Гадаю, саме через це вони лякають бiльше за будь-яких iнших страховищ, про яких можна почути в переказах. Примара бажае помсти, демон хоче забрати душу, блукальцевi дошкуляють голод i холод. Це робить iх не такими грiзними. Якщо ми щось розумiемо, то можемо спробувати це контролювати. Але чандрiяни приходять, як грiм з ясного неба. Звичайна руйнацiя. Без приводу й без причини.

– У моiй пiснi буде i те, й iнше, – сказав мiй батько з похмурою рiшучiстю. – Здаеться, я нарештi довiдався, яка в них причина. Виснував ii з рiзних подробиць iсторii. Ось що дратуе в цiй ситуацii: найскладнiше вже зроблено, а голова менi болить через усякi дрiбнi деталi.

– Думаеш, ти знаеш? – зацiкавився Бен. – Яка твоя теорiя?

Батько притишено засмiявся.

– О, нi, Бене, доведеться тобi почекати разом з iншими. Я надто довго мучився над цiею пiснею, щоб розголошувати ii суть, коли вона ще не завершена.

У Беновому голосi вiдчувалося незадоволення.

– Не сумнiваюся, що все це – лише хитрий обман для того, щоб я й далi iздив iз вами, – пробурчав вiн. – Я не зможу пiти, доки не почую цю пiсню, хай вона горить.

– То допоможи нам ii закiнчити, – попросила мати. – Ще одна дуже важлива деталь, яку ми не можемо визначити точно, – це ознаки чандрiян. Усi погоджуються з тим, що про iхню присутнiсть попереджають певнi знаки, але стосовно того, якi вони, одностайностi немае.

– Дайте-но подумати… – заговорив Бен. – Сине полум’я, звiсно, очевидне. Але я б не став однозначно приписувати це саме чандрiянам. У деяких переказах це – ознака демонiв. У iнших – ознака фейрi або якоiсь магii.

– Також воно вказуе на забруднене повiтря в шахтах, – зауважила мати.

– Та невже? – перепитав батько.

Вона кивнула.

– Якщо лампа горить каламутним синiм полум’ям, очевидно, що в повiтрi е копальневий газ.

– Господи милосердний, копальневий газ у вугiльнiй шахтi, – сказав батько. – Або загасити свiтло й загубитися в чорнотi, або залишити його й рознести все довкола на друзки. Це страшнiше за будь-якого демона.

– Також зiзнаюся, що окремi арканiсти перiодично послуговуються обробленими свiчками або смолоскипами, щоб справити враження на наiвних мiстян, – заявив Бен i соромливо прокашлявся.

Мати засмiялася.

– Не забувай, з ким ти говориш, Бене. Ми б нiколи не поставили комусь на карб невеличке фiглярство. Власне, коли ми наступного разу покажемо «Деонiку», синi свiчки можуть виявитися дуже доречними. Ну, тобто, якби ти раптом знайшов парочку десь у сховку.

– Я подивлюся, що можу зробити, – сказав Бен iз втiхою в голосi. – Іншi ж ознаки… Один з них повинен чи то мати козлячi очi, чи то не мати очей, чи то бути чорнооким. Про це я чув чимало. Я чув, що в присутностi чандрiян гинуть рослини. Дерево гние, метал iржавiе, цегла кришиться… – Вiн зупинився. – Щоправда, я не знаю, чи це кiлька знакiв, чи лише один.

– Ти починаеш розумiти моi проблеми, – понуро сказав батько. – І все одно лишаеться запитання: про них усiх сповiщають однаковi знаки чи в них по парочцi знакiв на кожного?

– Я ж тобi казала, – роздратовано промовила мати. – По одному знаку на кожного. Це найлогiчнiше.

– Улюблена теорiя моеi дружини, – сказав батько. – Але тут щось не сходиться. У деяких переказах едина ознака – це сине полум’я. В iнших казяться тварини, а синього полум’я немае. У третiх е i чорноокий чоловiк, i тварини, що казяться, i сине полум’я.

– Я ж тобi казала, як це можна пояснити, – вiдповiла вона; ii роздратований тон вказував на те, що вони вже обговорювали цю тему. – Вони не конче мають бути разом. Вони можуть ходити по трое або четверо. Якщо з появою одного з них тьмянiе вогонь, то здаватиметься, нiби вогонь тьмянiе в присутностi iх усiх. Це пояснювало б розбiжностi в переказах. Розбiжностi в кiлькостi та ознаках залежно вiд того, якими групами вони ходять.

Батько щось пробурчав.

– Розумна в тебе дружина, Арле, – заговорив Бен i зняв напругу. – За скiльки вiддаси?

– На жаль, вона менi потрiбна для роботи. Але якщо тебе цiкавить короткострокова оренда, не сумнiваюся, що ми могли б домовитися про роз… – Пролунав м’ясистий удар, а тодi – трохи болiсний смiшок батьковим баритоном. – Не спадають на думку ще якiсь ознаки?

– Вони начебто холоднi на дотик. Щоправда, я поняття не маю, як про це можна довiдатися. Чув, що бiля них не горять вогнi. Хоча це безпосередньо суперечить синьому полум’ю. Можливо…

Здiйнявся вiтер, який потривожив дерева. Беновi слова заглушив шурхiт листя. Я скористався цим шумом, пiдiбравшись iще на кiлька крокiв.

– …«прип’ятi до тiнi», хоч що це означае, – почув я батьковi слова, коли вiтер стих.

Бен забурчав.

– Я теж не знаю точно. Чув один переказ, в якому iх виказали власнi тiнi, якi падали не в той бiк, до свiтла. А в iншому одного з них називали «уярмлений тiнню». «Хтось там уярмлений тiнню» – так там було. От тiльки нiяк не згадаю те iм’я, хай йому грець…

– До речi, про iмена – з цим у мене теж клопiт, – зiзнався батько. – Я зiбрав зо два десятки iмен, щодо яких був би радий почути твою думку. Най…

– Властиво, Арле, – втрутився Бен, – я був би радий, якби ти не вимовляв iх уголос. Тобто не вимовляв iмена. Можеш, якщо хочеш, нашкрябати iх в багнi, або я мiг би принести табличку, але менi було б спокiйнiше, якби ти не вимовляв жодного з них. Як то кажуть, береженого Бог береже.

Запала глибока тиша. Я зупинився посеред кроку, затримавши одну ногу над землею: боявся, що мене почують.

– От тiльки не дивiться на мене так, ви обое, – пробурчав Бен.

– Ми просто здивованi, Бене, – пролунав лагiдний материн голос. – Ти ж наче не забобонний.

– Я не забобонний, – вiдповiв Бен. – Я обережний. Це iнше.

– Звiсно, – сказав батько. – Я б нiколи…

– Прибережи це для клiентiв, якi платять, Арле, – урвав його Бен з явним роздратуванням у голосi. – Ти надто добрий актор, щоб це показати, але я чудово розумiю, коли хтось мае мене за дурника.

– Я цього просто не очiкував, Бене, – винувато промовив батько. – Ти освiчений, а менi страх як обридли люди, якi мацають залiзо та виливають свое пиво, варто менi лише згадати чандрiян. Я просто реконструюю iсторiю, а не лiзу в темнi мистецтва.

– Ну, вислухайте мене. Я надто прихильний до вас обох, щоб дозволити вам вважати мене старим дурнем, – сказав Бен. – До того ж менi треба обговорити дещо з вами згодом, а тодi менi буде потрiбно, щоб ви сприймали мене всерйоз.

Вiтер ставав дедалi сильнiшим, i я, скориставшись його шумом, зробив останнi кроки. Я тихцем зайшов за рiг батькiвського фургона та глянув крiзь запону з листя. Вони сидiли втрьох довкола ватри. Бен сидiв на пеньку, закутавшись у свiй потертий брунатний плащ. Моi батьки були навпроти нього; вони накрилися ковдрою, i мати спиралася на батька.

Бен налив щось iз глиняного глека в шкiряний кухлик i передав його матерi. Коли вiн заговорив, його дихання заклубочилося парою.

– Як ставляться до демонiв в Атурi? – спитав вiн.

– Бояться. – Батько постукав по скронi. – У них там вiд релiгii мiзки розм’якають.

– А як щодо Вiнтасу? – запитав Бен. – Там чимало тейлiнцiв. Там ставлення таке ж?

Мати хитнула головою.

– Там вважають, що це трохи дурнувато. Звикли до демонiв у переносному значеннi.

– Чого ж тодi бояться вночi у Вiнтасi?

– Фейрi, – сказала мати.

Батько заговорив одночасно з нею.

– Драугарiв.

– Ви обое маете рацiю, залежно вiд того, про яку частину краiни йдеться, – сказав Бен. – А тут, у Союзi, люди тихенько посмiюються й з того, i з iншого. – Вiн показав на навколишнi дерева. – Але тут, щойно починаеться осiнь, починають поводитись обачно, щоб не привернути уваги блукальцiв.

– Таке життя, – вiдповiв батько. – Для доброго мандрiвного артиста половина дiла – знати, до чого схильнi його глядачi.

– Ти й досi вважаеш, що в мене вавка в головi, – весело промовив Бен. – Послухай, якби ми завтра приiхали до Бiрена та хтось сказав тобi, що в лiсах водяться блукальцi, ти б йому повiрив? – Батько хитнув головою. – А якби сказали двое? – Вiн хитнув головою знову.

Бен нахилився вперед, не встаючи з пенька.

– А якби десяток людей цiлком серйозно сказав тобi, що блукальцi гуляють полями та iдять…

– Звiсно, я б iм не повiрив, – сердито вiдповiв батько. – Це просто смiшно.

– Безперечно, – погодився Бен, пiднявши палець. – Але насправдi питання ось у чому: чи пiшов би ти в лiси?

Батько на мить закляк у глибокiй задумi.

Бен кивнув.

– Ти був би дурнем, якби не звернув уваги на те, про що попереджае пiвмiста, навiть не подiляючи вiрувань мiсцевих. Чого ти боiшся, якщо не боiшся блукальцiв?

– Ведмедiв.

– Розбiйникiв.

– Гарнi, розумнi страхи для мандрiвного артиста, – сказав Бен. – Мiстянам такi страхи не близькi. Усюди е своi маленькi забобони, i всi смiються з того, що думае народ на другому березi рiчки. – Вiн серйозно на них глянув. – Але чи чули ви коли-небудь кумедну пiсню чи iсторiю про чандрiян? Ставлю грiш на те, що не чули.

Подумавши якусь мить, мати хитнула головою. Батько добряче випив, а тодi хитнув головою й собi.

– Я зараз не кажу, нiби чандрiяни десь поруч i з’являються, наче грiм серед ясного неба. Але iх усюди бояться. Зазвичай так бувае неспроста.

Бен усмiхнувся на весь рот i перекинув свiй глиняний кухоль, виливаючи останнi краплини пива на землю.

– А iмена – це дивна штука. Небезпечна. – Вiн пильно на них глянув. – Це я знаю напевне, тому що я – людина освiчена. Якщо ж я ще й трiшечки забобонний… – Вiн знизав плечима. – То що ж, це мiй вибiр. Я старий. Змирiться зi мною.

Мiй батько задумливо кивнув.

– Дивно, що я нiколи не помiчав, що до чандрiян усi ставляться однаково. Я мав це побачити. – Вiн потрусив головою, наче приводячи думки до ладу. – Гадаю, до iмен ми можемо повернутися згодом. Про що ти хотiв поговорити?

Я приготувався нищечком утекти, доки мене не спiймали, але через наступнi Беновi слова завмер, не ступивши й кроку.

– Це, мабуть, важко помiтити – ви ж його батьки i все таке. Але ваш малий Квоут доволi кмiтливий. – Бен знову наповнив собi кухлик i простягнув глек батьковi, а той вiд нього вiдмовився. – Якщо чесно, «кмiтливий» – це ще м’яко сказано, дуже м’яко.

Мати дивилася на Бена з-за вiнця свого кухля.

– Це помiчають усi, хто проводить трохи часу з хлопчиком, Бене. Не розумiю, навiщо зосереджувати на цьому увагу. Тим паче тобi.

– Здаеться, ви не розумiете ситуацii, – вiдповiв Бен, витягнувши ноги аж до вогню. – Наскiльки легко йому було опанувати лютню?

Батько, здаеться, трохи здивувався змiнi теми.

– Доволi легко, а що?

– Скiльки йому було?

Батько якусь мить задумливо посмикав себе за бороду. Материн голос пролунав у тишi, наче флейта.

– Вiсiм.

– Згадайте, як ви навчалися грати. Пам’ятаете, скiльки було вам? Пам’ятаете, з чим вам було важко? – Мiй батько досi смикав себе за бороду, але тепер його обличчя стало задумливiшим, а погляд – вiдстороненим.

Абентi повiв далi.

– Б’юсь об заклад, що вiн вивчив усi акорди, усi аплiкатури, побачивши iх лише раз, не запинаючись i не жалiючись. А якщо вiн i помилявся, то бiльше не повторював цю помилку, так?

Мiй батько неначе трохи збентежився.

– Зазвичай так, але труднощi в нього таки були, так само, як i в усiх iнших. Акорд для «мi». У нього були великi проблеми зi збiльшеним i зменшеним «мi».

Неголосно втрутилася мати.

– Я теж це пам’ятаю, любий, але гадаю, що то в нього просто були невеличкi ручки. Вiн був надто малий…

– Б’юсь об заклад, що це затримало його ненадовго, – тихо сказав Бен. – Руки в нього й справдi дивовижнi; моя мати сказала б, що в нього пальцi чарiвника.

Батько всмiхнувся.

– Вони в нього вiд матерi – тендiтнi, але сильнi. Чудово пiдходять для чищення горщикiв, еге ж, жiнко?

Мати ляснула його, а тодi спiймала одну його долоню та розправила перед Беном.

– Вони в нього вiд батька, грацiйнi й лагiднi. Чудово пiдходять для зваблення юних шляхетських дочок. – Батько запротестував, але вона не звернула на нього уваги. – У нього такi очi й руки, що жодна жiнка на свiтi не буде в безпецi, коли вiн почне бiгати за дамами.

– Залицятися, люба, – лагiдно виправив батько.

– Не будь буквоiдом. – Вона знизала плечима. – Це – лови, i шкода менi вродливиць, яких не дожене повiк мисливець. – Вона сперлася на мого батька, тримаючи його руку в себе на колiнах. Вона злегка схилила голову, i вiн зрозумiв ii натяк – нагнувся й поцiлував кутик ii вуст.

– Амiнь, – проголосив Бен, шанобливо пiднявши кухоль.

Батько обняв ii другою рукою i мiцно стиснув в обiймах.

– Я досi не розумiю, на що ти натякаеш, Бене.

– Вiн усе так робить, блискавично, майже без помилок. Б’юсь об заклад, що вiн знае всi пiснi, якi ви йому хоч раз заспiвали. Вiн знае про вмiст мого фургона бiльше, нiж я.

Вiн нахилив глека.

– Утiм, рiч тут не лише в запам’ятовуваннi. Вiн розумiе. Половину з того, що я хотiв йому показати, вiн допетрав самотужки.

Бен знову наповнив материн кухлик.

– Йому одинадцять. Ви знали хоч одного хлопчика його вiку, який би так розмовляв? Значною мiрою це пов’язано з тим, що вiн живе в такiй просвiченiй атмосферi. – Бен змахнув рукою, показавши на фургони. – Але бiльшiсть одинадцятирiчних дiтей думае щонайбiльше про те, як пускати камiнцi по водi чи як розкрутити кота, узявши його за хвiст.

Мати дзвiнко розсмiялася, проте обличчя Абентi було серйозним.

– Це справдi так, панi. Я мав старших за нього учнiв, якi були б радi й половинi його успiхiв. – Вiн усмiхнувся на весь рот. – Якби менi його руки та чверть його кмiтливостi, я б менш нiж за рiк почав iсти зi срiбних тарiлок.

Ненадовго запала тиша. Мати неголосно промовила:

– Пам’ятаю, як вiн був зовсiм малим i дибав туди-сюди. Вiн спостерiгав, постiйно спостерiгав. Чистими, ясними очима, якi неначе хотiли ввiбрати весь свiт. – Їi голос злегка тремтiв. Батько обняв ii однiею рукою, а вона поклала голову йому на груди.

Тиша, що запала опiсля, була довшою. Я вже замислився, чи не втекти нищечком, аж тут батько порушив цю тишу.

– І як ти думаеш, що нам робити? – в його голосi легка тривога змiшалася з батькiвською гордiстю.

Бен лагiдно всмiхнувся.

– Нiчого – тiльки подумайте, який вибiр ви зможете йому запропонувати, коли настане час. Вiн увiйде в iсторiю, як один iз найкращих.

– Найкращих кого? – пробурчав батько.

– Кого вiн захоче. Не сумнiваюся: якщо вiн залишиться тут, то стане новим Іллiеном.

Батько всмiхнувся. Іллiен – герой мандрiвних артистiв. Єдиний дiйсно знаменитий едема ру в усiй iсторii. Усi нашi найстарiшi та найкращi пiснi створив вiн.

Ба бiльше: якщо вiрити переказам, Іллiен за свое життя заново винайшов лютню. Іллiен майстерно виготовляв струннi iнструменти й перетворив давню, крихку, громiздку придворну лютню на ту чудову, рiзнопланову семиструнну артистичну лютню, якою ми користаемося зараз. Тi ж таки перекази стверджують, що лютня самого Іллiена мала аж вiсiм струн.

– Іллiен. Ця думка менi до вподоби, – сказала мати. – Королi долають багато миль, щоб послухати, як грае мiй маленький Квоут.

– Його музика зупиняе бiйки в шинках i прикордоннi вiйни, – усмiхнувся Бен.

– Дикунки сидять у нього на колiнах, – з ентузiазмом промовив батько, – i кладуть перста йому на голову.

На мить запала приголомшена тиша. Тодi повiльно, з загрозою в голосi заговорила мати.

– Здаеться, ти хотiв сказати «дикi звiрi кладуть голови йому на колiна».

– Та невже?

Бен кашлянув i продовжив.

– Якщо вiн вирiшить стати арканiстом, б’юсь об заклад, що вiн здобуде королiвське призначення ранiше, нiж йому виповниться двадцять чотири. Якщо йому закортить стати купцем, то я не сумнiваюся, що до кiнця життя вiн заволодiе половиною свiту.

Батько звiв брови докупи. Бен усмiхнувся й сказав:

– Щодо останнього не хвилюйтеся. Вiн надто допитливий, щоби бути купцем.

Бен ненадовго замовк, нiби дуже обережно обдумуючи наступнi своi слова.

– Знаете, його прийняли б до Унiверситету. Звiсно, лише за кiлька рокiв. Ранiше сiмнадцяти туди не вступають, але я не маю сумнiвiв у…

Решту Бенових слiв я пропустив повз вуха. Унiверситет! Я вже звик думати про нього так, як бiльшiсть дiтей думае про двiр фейрi, легендарне мiсце, яким можна тiльки марити. Навчальний заклад завбiльшки з маленьке мiстечко. Десять разiв по десять тисяч книжок. Люди, якi знають вiдповiдi на будь-яке запитання, яке я тiльки можу поставити…

Коли я знову звернув на них увагу, уже було тихо.

Батько дивився згори вниз на матiр, яка зручно вмостилася пiд його рукою.

– Що думаеш, жiнко? Чи не довелося тобi лягти в лiжко з якимось мандрiвним богом рокiв iз дванадцять тому? Тут, можливо, i криеться розгадка нашоi маленькоi таемницi.

Вона грайливо його вдарила, а на ii обличчi промайнула задума.

– Якщо подумати, то була така нiч рокiв iз дванадцять тому, коли до мене прийшов чоловiк. Вiн поневолив мене цiлунками й путами гармонiйноi пiснi. Вiн украв у мене честь, а тодi умикнув мене. – Вона ненадовго спинилася. – Тiльки волосся в нього було не руде. Це точно був не вiн.

Вона пустотливо всмiхнулася моему батьковi, який, здаеться, трохи знiтився. Потiм вона його поцiлувала. Вiн поцiлував ii у вiдповiдь.

Ось такими я й волiю згадувати iх сьогоднi. Я тихенько втiк iз повною головою думок про Унiверситет.




Роздiл тринадцятий

Інтерлюдiя: Плоть, а пiд нею – кров


У шинку «Путь-камiнь» запала тиша. Вона оточувала двох чоловiкiв, якi сидiли на самотi за столом у залi. Квоут перестав говорити, i хоча здавалося, нiби вiн пильно дивиться вниз, на своi складенi руки, насправдi його погляд був спрямований кудись далеко. Нарештi вiн пiдняв очi i, здавалося, мало не здивувався, побачивши, що по той бiк столу сидить Хронiст, який занiс перо над каламарем.

Квоут присоромлено видихнув i жестом наказав Хронiстовi опустити перо. За мить Хронiст виконав наказ – витер кiнчик пера об чисту ганчiрку, а тодi поклав його.

– Менi б випити, – раптом, неначе здивувавшись, оголосив Квоут. – Я мало що розповiдав останнiм часом, i в мене все несподiвано пересохло. – Вiн легко встав iз-за столу та попетляв лабiринтом порожнiх столiв до вiльного шинквасу. – Можу запропонувати вам майже будь-який напiй: темний ель, свiтле вино, сидр зi спецiями, шоколад, каву…

Хронiст пiдняв брову.

– Шоколад був би дуже доречним, якщо вiн у вас е. Я б не очiкував чогось подiбного так далеко вiд… – Вiн гречно прокашлявся. – Ну, взагалi так далеко.

– У нас у «Путь-каменi» е все, – заявив Квоут, обвiвши змахом руки порожню залу. – Безперечно, крiм клiентiв. – Вiн дiстав iз-пiд шинквасу глиняний глек, а тодi, злегка стукнувши, поставив його на шинквас. Зiтхнув, а тодi гукнув: – Басте! Принеси, будь ласка, сидру!

Із дверей у вiддаленому кiнцi зали долинула нерозбiрлива вiдповiдь.

– Басте, – докiрливо промовив Квоут – здавалося б, надто тихо, щоб його почули.

– Чапай сюди та вiзьми його сам, халявнику! – гукнув голос iз пiдвалу. – Я саме дечим зайнятий.

– Наймит? – поцiкавився Хронiст.

Квоут сперся лiктями на шинквас i поблажливо всмiхнувся.

За мить iз дверей залунали кроки: хтось пiдiймався дерев’яними сходами в черевиках iз твердими пiдошвами. До зали ввiйшов Баст, який бурмотiв щось собi пiд нiс.

Одягнений вiн був просто: чорна сорочка з довгими рукавами, заправлена в чорнi штани, та чорнi штани, заправленi в м’якi чорнi черевики. Обличчя в нього було гостре й тендiтне, майже красиве, з неймовiрними блакитними очима.

Вiн донiс до шинквасу глек, iдучи з дивною й доволi приемною грацiею.

– Один клiент? – сказав вiн iз докором у голосi. – А самi ви його взяти не могли? Ви мене вiдiрвали вiд «Целум Тiнтуре». Ви ж уже майже мiсяць мене гризете: почитай ii та почитай.

– Басте, ти знаеш, що в Унiверситетi роблять зi студентами, якi пiдслуховують розмови викладачiв? – лукаво запитав Квоут.

Баст приклав руку до грудей i почав доводити свою невинуватiсть.

– Басте… – Квоут суворо на нього глянув.

Баст закрив рота й на мить набув такого вигляду, наче вiн ось-ось спробуе озвучити якесь пояснення, а тодi в нього згорбилися плечi.

– Як ви здогадалися?

Квоут гигикнув.

– Ти цiлу вiчнiсть уникав цiеi книги. Ти або раптом перетворився на неймовiрно сумлiнного учня, або займався чимось негарним.

– А що роблять в Унiверситетi зi студентами, якi пiдслуховують? – з iнтересом запитав Баст.

– Поняття зеленого не маю. Мене жодного разу не зловили. Гадаю, тобi вистачить такоi кари: я тебе посаджу й змушу дослухати мою iсторiю до кiнця. Утiм, я забуваюся, – промовив Квоут, показавши на загальну залу. – Ми занедбали свого гостя.

Хронiст, судячи з вигляду, аж нiяк не нудьгував. Щойно Баст увiйшов до зали, Хронiст почав iз цiкавiстю за ним стежити. Поки розмова тривала, Хронiстове обличчя ставало дедалi бiльш спантеличеним i напруженим.

Взагалi-то, про Баста треба дещо сказати. На перший погляд вiн здавався звичайним молодиком, нехай i привабливим. Але в ньому щось було не так. Наприклад, вiн носив чоботи з м’якоi чорноi шкiри. Принаймнi саме це можна було побачити, глянувши на нього. Але якщо зумiти зиркнути на нього краечком ока, у тому разi, якщо вiн стояв у потрiбнiй тiнi, можна було побачити дещо зовсiм iнше.

А маючи вiдповiдний склад розуму, такий, що розум справдi бачить те, що споглядае, можна було б помiтити, що в нього дивнi очi. Якщо ж цей розум мае рiдкiсний дар не дозволяти туманити себе власним очiкуванням, можна було б помiтити в них iще дещо – дещо незвичне й дивовижне.

Тому Хронiст пильно дивився на юного учня Квоута, намагаючись зрозумiти, що в ньому не так. Хронiстiв погляд ще до закiнчення iхньоi розмови можна було б вважати щонайменше напруженим, а швидше – нечемним. Коли Баст нарештi вiдвернувся вiд шинквасу, у Хронiста помiтно округлились очi, а його обличчя, i без того блiде, геть побiлiло.

Хронiст сягнув рукою пiд сорочку i стягнув якийсь предмет, який висiв у нього на шиi. Поклав його на стiл на вiдстанi витягнутоi руки мiж собою й Бастом. Усе це вiдбулося за пiвсекунди, i при цьому вiн не зводив очей iз темноволосого молодика бiля шинквасу. Хронiст зi спокiйним обличчям мiцно притиснув металевий диск до столу двома пальцями.

– Залiзо, – сказав вiн. Голос у нього був напрочуд звучний, неначе це був наказ, якому слiд було пiдкоритися.

Баст зiгнувся так, неначе його вдарили в живiт, показавши зуби й чи то загарчавши, чи то скрикнувши. Рухаючись iз неприродною легкою швидкiстю, вiн пiднiс одну руку до скронi й напружився, приготувавшись до стрибка.

Усе це сталося за час, протягом якого можна хiба що один раз уривчасто вдихнути. Однак Квоутовi довгi пальцi якимось робом схопили Баста за зап’ясток. Баст, чи то не усвiдомлюючи цього, чи то не переймаючись цим, кинувся до Хронiста, але тут його рiзко зупинили – так, неначе Квоутова долоня була наручником. Баст шалено запручався, намагаючись звiльнитись, але Квоут стояв за шинквасом, витягнувши руку, нерухомий, як сталь або камiнь.

– Стiйте! – владно пролунав Квоутiв голос, запала тиша, i в нiй його слова зазвучали рiзко й гнiвно. – Я не допущу бiйок мiж моiми друзями. Я й без того втратив iх удосталь. – Вiн поглянув на Хронiста. – Скасуй це, бо iнакше я зламаю цю штуку.

Хронiст вражено завмер. Тодi його вуста беззвучно заворушились, i вiн iз легким тремтiнням вiдвiв руку вiд кружала з тьмяного металу, що лежало на столi.

Баст розслабився i на мить безвiльно, наче ганчiр’яна лялька, повис на зап’ястку, який Квоут досi не вiдпускав, стоячи за шинквасом. Баст здобувся на кiлька непевних крокiв i сперся на шинквас. Квоут змiряв його довгим поглядом, а тодi вiдпустив зап’ясток.

Баст повалився на табурет, не зводячи очей iз Хронiста. Рухався вiн обережно, як людина з незагоеною раною.

А ще вiн змiнився. Очi, що стежили за Хронiстом, не втратили своеi приголомшливоi морськоi блакитi, але тепер вони були забарвленi рiвномiрно, як коштовне камiння або глибокi лiсовi озерця, а на мiсцi його м’яких шкiряних чобiт з’явились елегантнi роздвоенi копита.

Квоут жестом наказав Хронiстовi вийти вперед, а тодi повернувся й нiби навмання взяв два гранчаки й пляшку. Вiн поставив склянки, а тим часом Баст i Хронiст тривожно розглядали один одного.

– Отже, – розгнiвано заговорив Квоут, – можна зрозумiти, чому ви обидва повелися саме так, але це аж нiяк не означае, що хтось iз вас повiвся добре. Тож ми цiлком можемо почати заново.

Вiн глибоко вдихнув.

– Басте, дозволь менi вiдрекомендувати тебе Девановi Локiсу, також вiдомому як Хронiст. Вiн, як визнають усi, чудовий оповiдач, запам’ятовувач i записувач iсторiй. А ще, якщо я раптом не з’iхав з глузду, успiшний член Аркануму, щонайменше ре’лар, i один iз, мабуть, сорока людей на свiтi, якi знають iм’я залiза.

– Однак, – продовжив Квоут, – попри цi досягнення вiн, здаеться, не надто добре розумiеться на житейських справах. Це показуе те, що вiн украй нерозважливо здiйснив майже безнадiйний для себе напад на, як я здогадуюся, першого представника народу, якого йому пощастило побачити в життi.

Хронiст незворушно вистояв це представлення, дивлячись на Баста, як на змiю.

– Хронiсте, прошу вас познайомитися з Бастасом, сином Реммена, принцом Сутiнкiв i Телвiт Мел. Найрозумнiшим, себто единим учнем, якого я мав нещастя вчити. Чародiем, працiвником шинку i, не в останню чергу, моiм другом.

За сто п’ятдесят рокiв свого життя, якщо не згадувати про майже два роки пiд моею особистою опiкою, вiн примудрився не дiзнатися кiлька важливих речей. Ось перша з них: напад на члена Аркануму, якому вистачае майстерностi зв’язати залiзо, – це глупство.

– Вiн на мене напав! – iз запалом промовив Баст.

Квоут холодно на нього поглянув.

– Я не казав, що це було без причини. Я сказав, що це було глупством.

– Я б перемiг.

– Цiлком можливо. Але ти постраждав би, а вiн би або постраждав, або загинув. Ти не забув, що я вiдрекомендував його як свого гостя?

Баст мовчав. Його обличчя залишилося агресивним.

– Отже, – заговорив Квоут iз холодною веселiстю. – Ви представленi один одному.

– Радий знайомству, – дуже холодно сказав Баст.

– Навзаем, – вiдповiв Хронiст.

– Ви просто не можете не бути друзями, – повiв далi Квоут; у його голосi з’явилися загрозливi нотки. – А друзi так не вiтаються.

Баст i Хронiст витрiщились один на одного; жоден з них не ворухнувся.

Квоутiв голос стих.

– Якщо ви не припините це глупство, можете негайно йти, обидва. Одному з вас залишиться маленький кавалок iсторii, а другий зможе пошукати собi нового вчителя. Я геть не терплю хiба що одного – примх свавiльноi гординi.

У стишенiй напрузi Квоутового голосу було щось таке, що змусило iх вiдвести погляди один вiд одного. А коли вони повернулися до нього, за шинквасом уже наче стояла зовсiм iнша людина. Життерадiсний шинкар зник, а на його мiсцi стояв хтось похмурий i лютий.

«Вiн такий молодий, – зачудувався Хронiст. – Явно не старший за двадцять п’ять рокiв. Чому я не помiтив цього ранiше? Вiн мiг би зламати мене голiруч, наче хворостинку. Як так сталося, що я прийняв його за шинкаря, хай навiть i на мить?»

Тодi вiн побачив Квоутовi очi. Їхня зелень потьмянiла настiльки, що вони були майже чорними. «Ось кого я прийшов побачити, – мовчки подумав Хронiст, – ось той, хто був радником королiв i ходив старими шляхами, керуючись лише власним розумом. Ось той, чие iм’я в Унiверситетi стало i похвалою, i прокляттям».

Квоут пильно глянув спершу на Хронiста, а потiм на Баста; обидва дивились йому у вiчi не надто довго. Пiсля нiяковоi паузи Баст простягнув руку. Хронiст трохи завагався, а тодi швидко потягнувся, неначе суючи руку в багаття.

Нiчого не сталося. Обидва, здавалося, були помiрно здивованi.

– Неймовiрно, чи не так? – ущипливо звернувся до них Квоут. – П’ять пальцiв, плоть, а пiд нею – кров. Так можна й повiрити, що на iншому кiнцi цiеi руки перебувае якась особистiсть.

Обличчя в обох набули винуватого виразу. Вони вiдпустили руки один одного.

Квоут налив у склянки рiдини з зеленоi пляшки. З цим простим жестом вiн змiнився. Неначе поступово обернувся на самого себе, так, що вiд темноокого чоловiка, який секунду тому стояв за шинквасом, не лишилося майже нiчого. Дивлячись на шинкаря, який сховав одну руку в шматку полотна, Хронiст iз болем вiдчув, що щось втратив.

– Отже. – Квоут пiдсунув склянки до них. – Вiзьмiть оце, сядьте за той стiл i поговорiть. Коли я повернуся, жоден iз вас не мае бути мертвим, а шинок не мае горiти. Гаразд?

Баст знiчено всмiхнувся, а Хронiст пiдняв склянки та повернувся до столу. Баст пiшов за ним i мало не сiв, а тодi повернувся й узяв пляшку.

– Не перепийте, – попередив Квоут, зайшовши до пiдсобки. – Я не хочу, щоб ви прохихотiли до кiнця моеi iсторii.

Парочка за столом, запинаючись, розпочала напружену розмову, тим часом як Квоут перейшов до кухнi. Вiн вийшов кiлька хвилин по тому, винiсши сир i буханець темного хлiба, холодну курку й ковбасу, масло й мед.

Вони пересiли за бiльший стiл, а Квоут тим часом винiс тарелi; вiн метушився як справжнiсiнький шинкар. Хронiст крадькома стежив за ним – йому ледве вiрилося, що ця людина, яка мугикае собi пiд носа й рiже ковбасу, i той, хто стояв за шинквасом якихось кiлька хвилин тому, темноокий i страхiтливий, можуть бути однiею й тiею ж особою.

Поки Хронiст збирав свiй папiр i перо, Квоут iз задумливим виразом обличчя дивився у вiкно, оцiнюючи висоту сонця над обрiем. Урештi-решт вiн повернувся до Баста.

– Скiльки тобi вдалося пiдслухати?

– Бiльшу частину, Решi, – усмiхнувся Баст. – У мене гарний слух.

– Це добре. У нас немае часу на повернення до вже сказаного. – Вiн глибоко вдихнув. – Тодi повернiмося до iсторii. Готуйтеся, зараз буде сюжетний поворот. Падiння. Історiя стане похмурiшою. На обрii збираються хмари.




Роздiл чотирнадцятий

Ім’я вiтру


Для мандрiвноi трупи зима тягнеться повiльно, але Абентi правильно нею скористався й нарештi заходився навчати мене симпатii всерйоз. Однак, як це часто бувае, особливо в дiтей, очiкування виявилося незмiрно захопливiшим за реальнiсть.

Було б неправильно сказати, що симпатiя мене розчарувала. Але я, якщо чесно, таки був розчарований. Я не очiкував, що магiя буде такою.

Вона була корисною. Це було незаперечно. За допомогою симпатii Бен забезпечував освiтлення для наших вистав. Симпатiею можна було запалити вогонь без кресала чи пiдняти щось важке без громiздких канатiв i блокiв.

Але коли я побачив Бена вперше, вiн якимось робом прикликав вiтер. Це була не проста симпатiя. Це була магiя, така, як у книжках казок. Цю таемницю я хотiв розгадати найбiльше.



Вiдлига вже давно минула, i трупа iхала лiсами й полями захiдного Союзу. Я, як це зазвичай i бувало, iхав на передку Бенового фургона. Лiто тiльки лаштувалося заявити про себе знов, i все зеленiло й росло.

Десь iз годину було тихо. Бен дрiмав, немiцно тримаючи вiжки однiею рукою, аж тут фургон наскочив на камiнь i грубо висмикнув нас обох iз мрiй.

Бен випрямився й звернувся до мене тоном, який я подумки називав «у мене е для тебе головоломка».

– Як би ти довiв до кипiння казан iз водою?

Роззирнувшись навкруги, я побачив край дороги велику брилу. Показав на неi.

– Цей камiнь, певно, нагрiвся, лежачи на сонцi. Я прив’язав би його до води в казанi, а теплом каменя довiв би воду до кипiння.

– Зв’язок каменю з водою не надто дiевий, – закинув менi Бен. – На нагрiвання води пiде лише близько однiеi п’ятнадцятоi тепла.

– Це спрацювало б.

– Тут я погоджуся. Але це неохайно. Ти здатен на бiльше, Е’лiре.

Далi вiн нагримав на Альфу з Бетою; це свiдчило про те, що вiн у справдi гарному настроi. Вони ж сприйняли це, як завжди, спокiйно, попри те, що вiн звинуватив iх у такому, до чого б, я певен, не вдався з власноi волi жоден вiслюк, а тим паче Бета, яка вiдзначалася бездоганною мораллю.

Зупинившись посеред тиради, вiн спитав:

– Як би ти збив того птаха? – Вiн показав на яструба, що летiв над пшеничним полем обiч дороги.

– Мабуть, нiяк. Вiн менi нiчого не зробив.

– Гiпотетично.

– То я й кажу: гiпотетично я б цього не робив.

Бен захихотiв.

– Гарно сказано, Е’лiре. Як саме ти б цього не робив? Будь ласка, детальнiше.

– Я попросив би Терена його застрелити.

Вiн задумливо кивнув.

– Добре, добре. Однак це ваша особиста справа – твоя i птаха. Цей яструб, – вiн обурено змахнув рукою, – сказав дещо нечемне про твою матiр.

– А. Тодi честь вимагае вiд мене особисто захистити ii добре iм’я.

– Так, справдi.

– Чи е в мене пiр’iна?

– Нi.

– Хай Тейлу милуе i… – помiтивши його несхвальний погляд, я притримав при собi решту того, що збирався сказати. – Ти постiйно все ускладнюеш.

– Це неприемна звичка, якоi я навчився вiд одного учня, що був надто розумним для власного добра. – Вiн усмiхнувся. – Що ти мiг би зробити, навiть маючи пiр’iну?

– Я прив’язав би ii до птаха й намилив би лужним милом.

Бен наморщив безброве чоло.

– Яким зв’язуванням?

– Хiмiчним. Мабуть, другим каталiтичним.

Задумлива пауза.

– Другим каталiтичним… – Вiн почухав пiдборiддя. – Щоб розчинити жир, завдяки якому пiр’я стае гладеньким?

Я кивнув.

Вiн глянув на птаха.

– Я нiколи про це не думав, – зiзнався вiн зi своерiдною негласною пошаною в голосi. Я сприйняв це як комплiмент.

– Однак, – вiн знову глянув на мене, – пiр’iни в тебе немае. Як ти його зiб’еш?

Я думав кiлька хвилин, але нiчого не змiг придумати. Я вирiшив спробувати змiнити тему уроку.

– Я просто, – невимушено промовив я, – прикликав би вiтер i примусив би його збити птаха з неба.

Бен змiряв мене розважливим поглядом, який показав менi: вiн чудово розумiе, куди я хилю.

– А як би ти це зробив, Е’лiре?

Я вiдчув, що зараз, можливо, настав час нарештi розкрити для мене таемницю, яку вiн берiг усi зимовi мiсяцi. Водночас мене раптово осiнило.

Я глибоко вдихнув i вимовив слова, потрiбнi для того, щоб прив’язати повiтря в моiх легенях до повiтря назовнi. Твердо закрiпив алар у головi, приклав до стиснених губ великий i вказiвний пальцi та подув мiж ними.

Менi в спину повiяв легкий вiтерець, який скуйовдив менi волосся й напнув на мить брезент, яким був накритий фургон.

Можливо, це був звичайнiсiнький збiг, але я все ж вiдчув, як мое обличчя розтягуеться в трiумфальнiй усмiшцi. Якусь мить я тiльки шкiрився, мов божевiльний, на Бена, який спохмурнiв вiд недовiри.

Тодi я вiдчув, як щось стиснуло менi груди, неначе я був глибоко пiд водою.

Я спробував вдихнути, але не змiг. Трохи спантеличений, я пробував знову й знову. Я неначе щойно впав на спину так, що менi вибило дух.

Раптом я усвiдомив, що накоiв. Мое тiло вкрилося холодним потом, i я знавiснiло схопився за Бенову сорочку, показуючи на своi груди, свою шию, своi розтуленi вуста.

Бен подивився на мене, i його вражене обличчя аж побiлiло.

Я зрозумiв, як довкола спокiйно. Не ворушилася жодна травинка. Навiть звук фургона здавався притишеним, неначе вiн долинав десь iздалеку.

Усi моi думки заглушив панiчний жах. Я задряпав собi горло, розiрвав на собi сорочку. Серце в мене гупало так, що було чутно крiзь дзвiн у вухах. Я силкувався вдихнути повiтря, а моi напруженi груди пройняв рiзкий бiль.

Рухаючись так швидко, як вiн iще не рухався на моiй пам’ятi, Бен схопив мене за розiдрану сорочку та зiскочив зi свого мiсця у фургонi. Приземлившись у травi обiч дороги, вiн жбурнув мене на землю з такою силою, що, якби в моiх легенях було хоч трохи повiтря, воно б вилетiло з мене.

Я метався наослiп, а по моему обличчю текли сльози. Я знав, що скоро помру. Очi в мене запалали й почервонiли. Я шалено грiбся в землi руками, якi занiмiли й були холодними як лiд.

Я чув, як хтось кричить, але здавалося, що це десь дуже далеко. Бен став навколiшки надi мною, але небо в нього за спиною тьмянiло. Вiн, здавалося, майже не зважав на мене, неначе прислухався до чогось нечутного менi.

Тодi вiн подивився на мене; з тiеi митi я запам’ятав лише його очi – вони здавалися далекими й сповненими грiзноi сили, байдужоi й холодноi.

Вiн подивився на мене. Його вуста заворушилися. Вiн покликав вiтер.

Я затрусився, наче листочок у свiтлi блискавки. Пролунав грiм, i все почорнiло.



Далi я пам’ятаю, як Бен допомiг менi зiп’ятися на ноги. Я неясно усвiдомлював, що iншi фургони зупиняються, а на нас дивляться зацiкавленi обличчя. Моя мати вiдiйшла вiд нашого фургона, а Бен перехопив ii на пiвдорозi, захихотiв i сказав щось пiдбадьорливе. Слiв я розiбрати не мiг, оскiльки зосередився на глибокому диханнi: вдих – видих.

Іншi фургони посунули далi, i я мовчки пiшов з Беном назад до його фургона. Вiн демонстративно заходився вовтузитися, перевiряючи шнури, якi пiдтримували натяг брезенту. Я оговтався та взявся допомагати як мiг, аж тут нас проминув останнiй фургон трупи.

Пiднявши очi, я побачив лютий погляд Бена.

– Що ти собi думав? – прошипiв вiн. – Ну? Що? Що ти собi думав?

Я ще нiколи не бачив його таким: усе його тiло обернулося на тугий вузол гнiву. Вiн аж трусився вiд нього. Вiн занiс руку, щоб мене вдарити… а тодi зупинився. За мить рука безвiльно опустилася.

Вiн методичними рухами перевiрив останню пару канатiв i залiз назад у фургон. Не знаючи, що ще робити, я полiз за ним.

Бен смикнув за вiжки, й Альфа з Бетою потягнули фургон уперед. Тепер ми були останнiми у валцi. Бен дивився просто вперед. Я обмацував розiрваний перед сорочки. Запала напружена тиша.

Тепер я розумiю: те, що я зробив, було вiдвертою дурiстю. Прив’язавши свое дихання до повiтря назовнi, я позбавив себе можливостi дихати. Моiм легеням не ставало сил пересунути стiльки повiтря. Для цього моi груди мали б бути як залiзнi мiхи. Я досяг би такого ж успiху, спробувавши випити рiчку чи пiдняти гору.

Години зо двi ми iхали в нiяковому мовчаннi. Коли сонце злегка торкнулося вершечкiв дерев, Бен нарештi глибоко вдихнув й оглушливо зiтхнув. Передав вiжки менi.

Глянувши на нього, я вперше усвiдомив, наскiльки вiн старий. Я завжди знав, що йому вже майже шiстдесят, але я ще нiколи не бачив, щоб вiн виглядав на цей вiк.

– Там я збрехав твоiй матерi, Квоуте. Вона бачила, як закiнчилося те, що сталося, i хвилювалася за тебе. – Говорячи, вiн не зводив очей iз фургона попереду нашого. – Я сказав iй, що ми працюемо над дечим для вистави. Вона – хороша жiнка. Вона заслуговуе на дещо краще за брехню.

Далi ми iхали в нескiнченних муках мовчання, але ще за кiлька годин до заходу сонця я почув на вiддалi голоси, якi гукали:

– Сiрокамiнь!

Наш фургон трусонуло вiд переходу на траву, i Бен рiзко вийшов зi своiх роздумiв.

Вiн роззирнувся довкола й побачив, що сонце досi в небi.

– Чому ми так рано зупиняемося? Дерево поперек дороги?

– Сiрокамiнь. – Я показав уперед, на кам’яну брилу, яка височiла над дахами фургонiв попереду нас.

– Що?

– Час вiд часу ми натрапляемо на такий край дороги. – Я знову показав на сiрокамiнь, який виглядав над вершечками невеликих дерев на узбiччi. Як i бiльшiсть сiрокаменiв, вiн був грубо обтесаним прямокутником десь iз дюжину футiв заввишки. Порiвняно з масивним каменем, фургони, що скупчувалися довкола нього, здавалися доволi крихкими. – Я чув, як iх називали стоячими каменями, але бачив дуже багато таких, якi не стояли, а тiльки лежали на боцi. Знайшовши один такий, ми не зупиняемося до кiнця дня, хiба тiльки тодi, коли страшенно поспiшаемо.

Усвiдомивши, що верзу казна-що, я зупинився.

– Я знав iх пiд iншою назвою. Путь-каменi, – тихо промовив Бен. При цьому вiн здавався старим i втомленим. За мить вiн спитав: – Чому ви зупиняетеся, знайшовши такий камiнь?

– Ми просто завжди так робимо. Це перепочинок вiд дороги. – Я замислився на мить. – Гадаю, вони мають приносити удачу. – Я шкодував, що не можу сказати бiльш нiчого, щоб пiдтримати розмову, бо вiн зацiкавився, але менi бiльш нiчого не спадало на думку.

– Гадаю, це можливо. – Бен вiдвiв Альфу та Бету в мiсце з вiддаленого боку каменя, на вiддалi вiд бiльшостi iнших фургонiв. – Повернися на вечерю або невдовзi пiсля вечерi. Нам треба поговорити. – Вiн повернувся, не глянувши на мене, i заходився розпрягати Альфу.

Я ще нiколи не бачив Бена в такому настроi. Побоюючись, що я зiпсував нашi стосунки, я повернувся й побiг до батькiвського фургона.

Я побачив, що моя мати сидить перед щойно розпаленим багаттям i неквапливо пiдкладае туди галузки. Батько сидiв за нею й потирав iй шию та плечi. Почувши, як я бiжу до них, вони обое пiдняли очi.

– Можна я сьогоднi iстиму з Беном?

Мати поглянула на батька, а тодi знову на мене.

– Не докучай йому, сонечко.

– Вiн мене запросив. Якщо я пiду зараз, я зможу допомогти йому влаштуватися на нiч.

Вона знизала плечима, а батько знову почав iх терти. Вона всмiхнулася менi.

– Добре, але не позбавляй його сну до свiтання. – Вона всмiхнулася менi. – Поцiлуй мене. – Мати витягнула руки, i я обняв i поцiлував ii.

Батько теж мене поцiлував.

– Давай сюди свою сорочку. Так менi буде що робити, поки твоя мати дбатиме про вечерю. – Вiн здер з мене сорочку та обмацав рванi краi. – На нiй купа дiрок, бiльше, нiж мае бути.

Я почав виправдовуватися, затинаючись, але вiн вiдмахнувся вiд цього.

– Знаю, знаю, це все було заради вищого блага. Постарайся бути обережнiшим, бо iнакше зашиватимеш ii сам. У твоiй скринi е чиста. Заразом принеси менi, будь ласка, голку й нитку.

Я метнувся в задню частину фургона й натягнув на себе чисту сорочку. Порпаючись у пошуках голки з ниткою, я почув материн спiв:

		– Надвечiр, коли сонцю час iти,
		Я пильнуватиму тебе
		З небес, бо, хоч i не вернувся ти,
		Мое кохання не помре.

Мiй батько вiдповiв:

		– Як свiтло навкруги згасае,
		Домiв нарештi я вертаю,
		У вербах вiтерець зiтхае,
		Молю, нехай тепло в хатi не зникае.

Коли я вилiз iз фургона, вiн цiлував ii, театрально нахиливши. Я поклав голку з ниткою бiля своеi сорочки й зачекав. Поцiлунок, здаеться, був добрий. Я спостерiгав за ним оцiнним поглядом, неясно усвiдомлюючи, що колись, можливо, настане така мить, коли менi закортить поцiлувати даму. Тодi ж менi хотiлося впоратися з цим як слiд.

За мить батько помiтив мене й поставив матiр на ноги.

– З вас пiвгрiш за виставу, пане Пiдглядайку, – засмiявся вiн. – Чому ти досi тут, хлопче? Ставлю той-таки пiвгрiш на те, що тебе загальмувало якесь запитання.

– Чому ми зупиняемося бiля сiрокаменiв?

– Така традицiя, мiй хлопчику, – пафосно сказав вiн, широко розкинувши руки. – І забобон. Утiм, це – одне й те саме. Ми зупиняемося заради удачi, а ще – тому що неочiкуванi вихiднi до вподоби всiм.

Вiн ненадовго замовк.

– Колись я знав про них один вiршик. Як же там було?..

		Як тягни-камiнь, навiть увi снi,
		Стоячий камiнь там, де битий шлях,
		Жене у Фей, i йде за ним усяк.
		Ляж-камiнь – у яру чи на горi,
		А сiрокамiнь нас веде до… чогось там на «рi».

Батько постояв мить чи двi, дивлячись кудись уперед i потягуючи нижню губу. Нарештi вiн хитнув головою.

– Нiяк не згадаю кiнець того останнього рядка. Господи, страх як не люблю поезii. І як його запам’ятовувати слова, не покладенi на музику? – Вiн вимовив цi слова про себе, самими губами, i його чоло зморщилося вiд зосередження.

– Що таке тягни-камiнь? – запитав я.

– Це стара назва приваб-каменiв, – пояснила мати. – Це шматки зоряного залiза, що притягують до себе все iнше залiзо. Я бачила один такий багато рокiв тому в кабiнетi див. – Вона поглянула на батька, який i досi мугикав собi пiд нiс. – Ми ж бачили приваб-камiнь у Пелересiнi, так?

– Гм-м-м… Що? – запитання висмикнуло його з мрiй. – Так. У Пелересiнi. – Вiн знову потягнув за губу та насупився. – Пам’ятай це, сину, навiть як забудеш усе iнше. Поет – це музикант, який не вмiе спiвати. Перш нiж торкнутися серця, слова мають дiстатися розуму, а в деяких людей розум – це до прикростi маленька мiшень. Музика безпосередньо торкаеться iхнiх сердець, хоч який маленький чи впертий розум у того, хто ii слухае.

Мати дещо нежiночно пирхнула.

– Сноб. Ти просто старiеш. – Вона театрально зiтхнула. – Справдi, це ще трагiчнiше: другою людину полишае пам’ять.

Батько прибрав обурену позу, але мати проiгнорувала його та сказала менi:

– До того ж едина традицiя, що затримуе трупи бiля сiрокаменя – це лiнь. Цей вiршик мае бути таким:

		«В усякую днину,
		Коли я в дорозi,
		Шукаю причину,
		Лежачу чи сiру,
		Спочити по змозi».

Батько зайшов iй за спину, похмуро виблискуючи очима.

– Я? Старiю? – Вiн стишено заговорив, знову почавши терти iй плечi. – Жiнко, я збираюся показати тобi, що ти помиляешся.

Вона сухо всмiхнулася.

– А я, шановний, збираюся дозволити це вам.

Я вирiшив iх залишити – хай собi сперечаються – i дременув до Бенового фургона, аж раптом почув, як батько гукае в мене за спиною:

– Гами завтра пiсля обiду? І другий акт «Тiнбертiна»?

– Гаразд. – Я побiг пiдтюпцем.

Коли я повернувся до Бенового фургона, вiн уже розпрiг Альфу з Бетою та чистив iх. Я заходився ладнати багаття, викладаючи довкола сухого листя пiрамiду з чимраз бiльших сучкiв i гiлля. Закiнчивши, я повернувся до того мiсця, де сидiв Бен.

Знову мовчання. Коли вiн заговорив, я чудово вiдчув, як вiн добирае слова.

– Як багато тобi вiдомо про нову пiсню твого батька?

– Ту, що про Ланре? – спитав я. – Небагато. Ти ж знаеш, що вiн за людина. Їi нiхто не почуе, поки вона не буде готова. Навiть я.

– Я не про саму пiсню, – вiдповiв Бен. – Я про iсторiю в ii основi. Історiю Ланре.

Я згадав десятки iсторiй, якi мiй батько, як я чув, зiбрав за останнiй рiк, намагаючись знайти спiльнi мотиви.

– Ланре був князем, – заговорив я. – Чи королем. Кимось важливим. Вiн хотiв бути могутнiшим за всiх на свiтi. Вiн продав душу за владу, але потiм щось пiшло не так, а опiсля вiн, здаеться, чи то з’iхав з глузду, чи то втратив здатнiсть спати, чи то… – побачивши, як Бен хитае головою, я зупинився.

– Вiн не продавав душi, – заперечив Бен. – Це просто нiсенiтниця. – Вiн тяжко зiтхнув i неначе здувся вiд цього зiтхання. – Тут я дiю зовсiм не так, як треба. Забудьмо про пiсню твого батька. Поговоримо про неi пiсля того, як вiн ii завершить. Знання iсторii Ланре могло б забезпечити тобi певний контекст.

Бен глибоко вдихнув i спробував ще раз.

– Уявiмо собi, що з тобою – необачний шестирiчний хлопчик. Якоi шкоди вiн може наробити?

Я помовчав, не знаючи напевне, якоi вiдповiдi вiн хоче. Мабуть, найкраще буде вiдповiсти прямо.

– Не надто великоi.

– Уявiмо собi, що йому двадцять, а вiн i досi необачний. Наскiльки вiн небезпечний?

Я вирiшив триматися очевидних вiдповiдей.

– Усе одно не надто небезпечний, але значно небезпечнiший, нiж ранiше.

– А якщо дати йому меч?

До мене почало доходити, i я заплющив очi.

– Небезпечнiший, значно небезпечнiший. Я розумiю, Бене. Справдi розумiю. Сила – це нормально, а дурiсть зазвичай нешкiдлива. Поеднання сили з дурiстю небезпечне.

– Я взагалi не говорив про дурiсть, – виправив мене Бен. – Ти розумний. Ми обидва це знаемо. Але ти буваеш необачним. Немае майже нiчого страшнiшого за розумну необачну людину. Що ще гiрше, я навчав тебе дечого небезпечного.

Бен поглянув на багаття, яке я виклав, тодi пiдняв листочок, пробурмотiв кiлька слiв i подивився, як посеред гiлочок i хмизу спалахнув невеличкий вогник. Тодi повернувся до мене.

– Ти мiг би вбитися, займаючись чимось настiльки ж простим. – Вiн кволо всмiхнувся. – Або шукаючи iм’я вiтру.

Вiн почав вимовляти щось iнше, а тодi зупинився й потер обличчя руками. Тяжко зiтхнув i неначе здувся. Коли вiн прибрав руки, його обличчя було стомленим.

– Нагадай-но: скiльки тобi рокiв?

– Наступного мiсяця буде дванадцять.

Вiн хитнув головою.

– Це так легко забуваеться. Ти поводишся не на свiй вiк. – Вiн потицяв у багаття хворостиною. – Коли я вступив до Унiверситету, менi було вiсiмнадцять, – розповiв вiн. – Коли я знав стiльки, скiльки ти зараз, менi вже минуло двадцять. – Вiн витрiщився на багаття. – Вибач, Квоуте. Менi сьогоднi треба побути на самотi. Треба подумати.

Я мовчки кивнув. Пiшов до його фургона, узяв триногу й казан, води та чаю. Принiс iх i тихенько поставив неподалiк вiд Бена. Коли я вiдвернувся, вiн iще вдивлявся у вогонь.

Знаючи, що батьки не чекатимуть на мене ще доволi довго, я попрямував до лiсу. Менi самому треба було подумати. Я мусив зробити для Бена бодай це. Було шкода, що я не мiг зробити бiльше.



Бен повернувся до своеi звичноi життерадiсностi аж за виток. Але навiть тодi нашi стосунки вже не були такими, як ранiше. Наша дружба лишалася мiцною, але мiж нами щось стояло, i я здогадувався, що вiн свiдомо тримаеться на вiддалi.

Уроки практично застрягли. Вiн припинив навчати мене алхiмii, за яку я нещодавно взявся, натомiсть обмеживши мене хiмiею. Навчати мене сигалдрii вiн узагалi вiдмовився, а на додачу до всього цього почав навчати мене симпатii лише потроху, у дозах, якi вважав для мене безпечними.

Цi затримки були менi глибоко неприемнi, але я зберiгав спокiй, бо вiрив: якщо я продемонструю вiдповiдальнiсть i обережнiсть навiть у дрiбницях, вiн врештi-решт розслабиться, i все стане як зазвичай. Ми були рiднi один одному, i я знав, що будь-якi проблеми в наших стосунках рано чи пiзно владнаються. Менi потрiбен лише час.

Я й гадки не мав, що наш час швидко збiгав.




Роздiл п’ятнадцятий

Розваги та прощання


Те мiстечко називалося Геллофелл. Ми зупинилися на кiлька днiв, оскiльки там був добрий стельмах, а майже всi нашi фургони потребували якогось обслуговування чи ремонту. Поки ми чекали, Бен одержав пропозицiю, вiд якоi не мiг вiдмовитися.

Вона була вдовою, доволi заможною, доволi молодою, а моiм недосвiдченим очам здавалася доволi привабливою. За офiцiйною версiею вона потребувала вчителя для свого маленького сина. Однак усякий, хто бачив, як вони ходять разом, здогадувався, яку правду приховуе ця версiя.

Вона була дружиною броваря, але бровар потонув за два роки до цього. Вона як могла старалася керувати броварнею, але насправдi не мала знань, потрiбних для того, щоб добре це робити…

Як ви бачите, я вважаю, що вигадати кращу пастку на Бена було б неможливо.



Плани змiнились, i трупа залишилась у Геллофеллi ще на кiлька днiв. Мiй дванадцятий день народження перенесли на день урочистого прощання з Беном.

Щоб дiйсно зрозумiти, як це було, потрiбно усвiдомити, що на свiтi немае нiчого величнiшого за артистiв у трупi, що хизуються одне перед одним. Добрi артисти стараються, щоб кожна вистава здавалась особливою, але не треба забувати, що ту виставу, яку вони показують для вас, вони вже сотнi разiв показали iншим глядачам. Навiть найпрацьовитiшi трупи вряди-годи виступають мляво, особливо тодi, коли знають, що iм за це нiчого не буде.

Маленькi мiстечка, сiльськi шинки – там не вмiють вiдрiзняти добрi розваги вiд поганих. Зате вмiють вашi товаришi за сценою.

Тодi подумайте: як розважити людей, якi вже тисячу разiв бачили ваш номер? Згадуйте колишнi трюки. Випробовуйте новi. Сподiвайтеся на найкраще. А великi провали, звiсно, розважають так само, як i блискучi успiхи.

Той вечiр запам’ятався менi прекрасною мiшаниною теплих почуттiв з гiрким присмаком. Скрипки, лютнi, барабани, усi грали, танцювали й спiвали як хотiли. Насмiлюся сказати, що в нас було не гiрше, нiж на будь-якому гуляннi фей, яке можна собi уявити.

Менi дiсталися подарунки. Трiп подарував менi ножа зi шкiряним чохлом для носiння на поясi, заявивши, що всiм хлопчакам потрiбен якийсь предмет, яким можна собi нашкодити. Шандi подарувала менi гарний плащ, який зшила сама, всiяний кишеньками для хлопчачих скарбiв. Батьки подарували менi прекрасну лютню з гладенького темного дерева. Звiсно, я мусив зiграти якусь пiсню, а Бен заспiвав зi мною. На струнах незнайомого iнструмента в мене трохи ковзали пальцi, а Бен раз чи два збився з нот, але вийшло незле.

Бен вiдкрив невеличке барильце меду, яке берiг «якраз на такий випадок». Пам’ятаю, що його смак, солодкий, гiркий i похмурий, вiдповiдав моiм почуттям.

Кiлька людей разом попрацювали над створенням «Балади про Бена, незрiвнянного броваря». Мiй батько зачитав ii з такою серйознiстю, наче це був модеганський королiвський родовiд, акомпануючи собi на напiварфi. Усi смiялися до кольок, а Бен – удвiчi сильнiше за всiх iнших.

Якось тiеi ночi мати пiдхопила мене й закружляла у величезному колi танцю. Вона мелодiйно смiялася – наче то вiтер доносив якусь музику. Вона кружляла, а ii волосся та спiдниця крутилися довкола мене. Пахла вона втiшно, так, як пахнуть тiльки матерi. Цей запах, а також те, що вона швидко поцiлувала мене, смiючись, утамувало тупий бiль вiд прощання з Беном бiльшою мiрою, нiж усi розваги разом узятi.

Шандi запропонувала виконати особливий танок для Бена, але тiльки за умови, що вiн для цього прийде до ii намету. До цього я ще нiколи не бачив, щоб Бен шарiвся, але зашарiвся вiн гарно. Вiн завагався, а коли вiдмовився, було очевидно: йому чи не легше було б вирвати з себе душу. Шандi запротестувала й гарненько набурмосилася, сказавши, що довго його репетирувала. Нарештi вона затягнула його в намет; коли вони зникли, уся трупа пiдбадьорливо загукала.

Трiп i Терен поставили вдаваний двобiй на мечах, який рiвною мiрою складався з приголомшливого фехтування, драматичного монологу (виголошеного Тереном) i буфонади, до якоi Трiп, як я не сумнiваюся, додумався експромтом. Двобiй пройшов увесь табiр. Пiд час двобою Трiп примудрився зламати собi меч, сховатися пiд сукнею однiеi жiночки, пофехтувати ковбасою та показати таку фантастичну акробатику, що серйозних ушкоджень вiн уникнув лише дивом. Утiм, у нього таки порвалися ззаду штани.

Дакс пiдпалив себе, намагаючись показати видовищний трюк iз диханням вогнем, i його довелося гасити. Вiдбувся вiн дешево: у нього була трохи обпалена борода й дещо постраждала гордiсть. Вiн швидко вiдновився завдяки лагiднiй турботi Бена, кухлю меду та нагадуванню про те, що не всiм на роду написано мати брови.

Моi батьки заспiвали «Пiсню про сера Сав’ена Тралiярда». «Сера Сав’ена», як i бiльшiсть чудових пiсень, написав Іллiен, i цю пiсню зазвичай вважали його вершинним твором.

Це прекрасна пiсня, а те, що я чув ii до цього в батьковому виконаннi всього кiлька разiв, робило ii ще прекраснiшою. Вона збiса складна, а з усiеi трупи вiддати iй належне, мабуть, мiг тiльки мiй батько. Хоч вiн особливо цього не показував, я знав: навiть йому з нею важко. Моя мати тихим мелодiйним голосом проспiвала контр-гармонiю. Коли вони зупинилися, щоб перепочити, здавалося, нiби навiть вогонь пригас. Я вiдчув, як на серцi в мене полегшало, а тодi стало тяжко. Я рiвною мiрою ридав через розкiш двох голосiв, якi так досконало переплелись, i через трагiзм пiснi.

Так, наприкiнцi пiснi я плакав. Плакав тодi й плакав вiдтодi щоразу. Менi на очi навертаються сльози, навiть якщо цю iсторiю просто зачитують уголос. Як на мене, усякий, кого вона не зворушуе, всерединi не зовсiм людина.

Пiсля того як вони закiнчили, на мить запала тиша, в якiй усi витирали собi очi та сякалися. Потiм, коли минув належний для вiдновлення час, хтось гукнув:

– Ланре! Ланре!

Крик пiдхопило ще кiлька людей.

– Так, Ланре!

Батько сухо всмiхнувся й хитнув головою. Вiн нiколи не виконував пiсню частково, поки вона не була готова.

– Ну ж бо, Арле! – гукнула Шандi. – Вона вже давненько готуеться на твоiй творчiй кухнi. Принеси вже звiдти дещицю.

Вiн знову захитав головою, досi усмiхнений.

– Вона ще не готова. – Вiн нагнувся та обережно вклав лютню у футляр.

– Скуштуймо ii, Арлiдене, – це вже заговорив Терен.

– Так, заради Бена. Несправедливо, що вiн мае так довго слухати, як ти щось про неi мимриш, i не почути…

– …думаю: що ж ти там робиш iз дружиною у своему фургонi, як не…

– Заспiвай!

– Ланре!

Трiп хутко згуртував усю трупу, перетворивши ii на величезний натовп, який скандував i ревiв; батько витримав майже хвилину, а тодi нахилився та взяв лютню з футляра. Усi радо загукали.

Щойно вiн сiв назад, юрба принишкла. Вiн настроiв одну чи двi струни, хоч i щойно поклав iнструмент на мiсце. Розiм’яв пальцi та взяв кiлька тихих нот на пробу, а тодi перейшов до пiснi з такою обережнiстю, що я зрозумiв, що слухаю ii, ще навiть не усвiдомивши, що вона почалася. Тодi пiд музику, яка здiймалась та опускалася, залунав голос мого батька.

		– Послухайте, бо проспiваю я
		Вам оповiдку зi старих часiв
		Про чоловiка, що в часи тi жив.
		Був Ланре гордий, сильний, як весна,
		Мечем iз легкiстю вiн завжди бив.
		Ось яким був кiнець його борiнь —
		Упав вiн, як його накрила тiнь.
		Надмiру батькiвщину вiн любив
		І жiнку Лiру, за чиiм бажанням,
		Із того свiту, кажуть, вiн прийшов
		І враз згадав ii, свою любов.

Батько вдихнув i зупинився, не закриваючи рота – так, наче вiн був готовий продовжити. Тодi його обличчям розпливлася широка капосна посмiшка, вiн нахилився та сховав лютню. Здiйнявся галас, багато хто почав виражати незадоволення, проте всi знали, що почути навiть стiльки – вже удача. Хтось iнший заграв пiсню до танцiв, i протести поступово вщухли.

Моi батьки танцювали разом; мати поклала голову батьковi на груди. Обое заплющили очi. Вони здавались абсолютно задоволеними. Якщо ви зможете знайти таку людину, яку можна обняти, заплющивши очi на весь свiт разом з нею, то вам пощастило. Навiть якщо так триватиме лише хвилину або день. Навiть тепер, коли минуло стiльки рокiв, думаючи про кохання, я уявляю собi, як вони злегка погойдуються пiд музику.

Опiсля з матiр’ю потанцював Бен; його рухи були впевненими й величними. Мене вразило, який гарний вигляд вони мали разом. Бен, старий, сивий, пiдтоптаний, зi зморшкуватим обличчям i наполовину спаленими бровами. Моя мати, струнка, свiжа та яскрава, з блiдою гладенькою шкiрою у свiтлi вогню. Вони доповнювали одне одного завдяки контрасту. Вiд усвiдомлення того, що я, можливо, бiльш нiколи не побачу iх разом, менi було боляче.

На той час небо на сходi вже почало свiтлiшати. Усi зiбралися для остаточного прощання.

Не пам’ятаю, що я сказав йому, перш нiж ми пiшли. Я знаю, що здавалося, нiби цього до болю мало, але я знав, що вiн усе розумiе. Вiн змусив мене пообiцяти не лiзти нi в яку шкоду, граючись iз тим, чого вiн мене навчив.

Вiн трохи зiгнувся та обняв мене, а тодi скуйовдив менi волосся. Я навiть не заперечував. Нiби на знак помсти я спробував пригладити йому брови (менi завжди хотiлося спробувати це зробити).

Бенове здивоване обличчя було просто чарiвне. Вiн ще раз загрiб мене в обiйми. А тодi пiшов геть.

Моi батьки пообiцяли повести трупу в бiк мiстечка, коли ми знову опинимося в цiй мiсцинi. Усi артисти сказали, що iх i вести особливо не доведеться. Але я, попри свою юнiсть, знав правду. Нагоди побачити його знову менi доведеться чекати ще дуже довго. Роками.

Я не пам’ятаю, як ми поiхали того ранку, але пам’ятаю, як намагався заснути й почувався зовсiм самотнiм – моiм единим супутником був тупий гiрко-солодкий бiль.



Прокинувшись згодом, по обiдi, я побачив, що бiля мене лежить пакунок. Вiн був загорнутий у мiшковину та перев’язаний шпагатом, а вгорi до нього був прикрiплений яскравий папiрець з моiм iменем, який майорiв на вiтрi маленьким прапорцем.

Розгорнувши його, я побачив палiтурку знайомоi книжки. Це була «Риторика i логiка», книжка, за якою Бен навчав мене аргументацii. Це була едина книжка в його маленькiй, на десяток книжок, бiблiотецi, яку я не прочитав вiд початку до кiнця. Я ii ненавидiв.

Я розгорнув ii й помiтив на форзацi якийсь напис. Ось що там було написано:



Квоуте!

Добре захищайся в Унiверситетi. Зроби так, щоб я тобою пишався.

Пам’ятай батькову пiсню. Стережися примх.

    Твiй друг
    Абентi

Ми з Беном нiколи не обговорювали мое навчання в Унiверситетi. Звiсно, я мрiяв коли-небудь туди вступити. Але розповiсти про цi мрii своiм батькам я побоювався. Для того, щоб навчатися в Унiверситетi, потрiбно було залишити батькiв, трупу, усiх i все, кого та що я коли-небудь знав.

Буду вiдвертим: ця думка мене жахала. Як це – осiсти в одному мiсцi, не всього на вечiр чи на виток, а на кiлька мiсяцiв? На кiлька рокiв? Бiльше не виступати? Не виконувати кульбiтiв разом iз Трiпом i не грати вередливого шляхетського синка в «Трьох грошах за бажання»? Забути про фургони? Не мати з ким заспiвати?

Я жодного разу не говорив про це вголос, але Бен, певно, здогадувався. Я перечитав його дедикацiю, трохи поплакав i пообiцяв йому, що постараюся з усiх сил.




Роздiл шiстнадцятий

Надiя


Наступнi кiлька мiсяцiв моi батьки докладали всiх зусиль, аби заповнити порожнечу, що залишилася вiд Бена, залучаючи iнших артистiв для того, щоб заповнити мiй час чимось корисним i щоб я не киснув.

Розумiете, у трупi вiк майже нi на що не впливав. Якщо людинi вистачало сил на сiдлання коней, то вона сiдлала коней. Хто мав достатньо спритнi руки, той жонглював. Хто був гладенько поголений i влiзав у сукню, той грав ледi Рейтiель у «Свинопасi й соловейку». Отак просто все загалом було.

Отже, Трiп навчив мене блазнювання й акробатики. Шандi показала менi придворнi танцi пiвдесятка краiн. Терен вимiряв мене рукiв’ям меча й вирiшив, що я достатньо вирiс, щоб узятися за основи фехтування. Не в достатньому обсязi, щоб битися насправжки, пiдкреслив вiн. Але в достатньому, щоб добре зображати це на сценi.

О цiй порi року дороги були добрi, тож ми iхали Союзом на пiвнiч, шукаючи мiстечок, в яких ще не виступали, в чудовому темпi – долаючи по п’ятнадцять-двадцять миль на день. Тепер, коли Бена вже не було, я частiше iздив з батьком, i вiн почав офiцiйно готувати мене до сцени.

Звiсно, я вже знав чимало. Але те, чого я на той час навчився, було безладною мiшаниною. Батько ж крок за кроком показував менi справжню механiку акторського ремесла. Як, трохи змiнивши акцент або позу, видатися грубим, хитрим або дурним.

А мати почала вчити мене поводитись у пристойному товариствi. Я знав дещицю завдяки нашим нечастим гостинам у барона Грейфоллов i гадав, що вже достатньо вихований, щоб не мати потреби запам’ятовувати форми звертання, правила поводження за столом i розлогу, заплутану iерархiю знатi. Врештi-решт я так i сказав матерi.

– Кого цiкавить, чи вищий модеганський вiконт за вiнтського спара-тана? – обурився я. – І кого цiкавить, чи треба до одного звертатися «ваша свiтлосте», а до iншого – «мiй пане»?

– Їх цiкавить, – твердо вiдповiла мати. – Виступаючи для них, ти маеш поводитися з гiднiстю й умiти не лiзти лiктями в суп.

– Батька не обходить, якою виделкою користуватись i хто кого вищий, – пробурчав я.

Мати насупилася, примруживши очi.

– Хто за кого вищий, – з неохотою виправився я.

– Твiй батько знае бiльше, нiж показуе, – сказала мати. – А якщо вiн чогось не знае, то це сходить йому з рук завдяки чималiй харизмi. Отак вiн i тримаеться на плаву. – Вона взяла мене за пiдборiддя й повернула мое обличчя до свого. Очi в неi були зеленi, з золотистими обiдками довкола зiниць. – Ти хочеш просто триматися на плаву? Чи хочеш, щоб я тобою пишалася?

Вiдповiдь була тiльки одна. Варто менi було лише як слiд взятися за вивчення цього, як це стало просто ще одним рiзновидом акторськоi майстерностi. Черговим сценарiем. Мати складала вiршики, щоб допомогти менi запам’ятати найбезглуздiшi компоненти етикету. А ще ми разом написали досить непристойну пiсеньку пiд назвою «Понтифiк завжди нижчий за королеву». Ми смiялися над нею щонайменше мiсяць, i мати суворо заборонила менi спiвати ii перед батьком, щоб вiн, бува, не зiграв ii якось перед тими, хто не мав ii почути, i не довiв нас усiх до серйозноi бiди.



– Дерево! – пронiсся стишений крик валкою. – Триваговий дуб!

Мiй батько зупинився посеред монологу, який декламував менi, i роздратовано зiтхнув.

– Тодi ми сьогоднi далi не проiдемо, – буркнув вiн, звiвши очi до неба.

– Ми зупиняемося? – гукнула моя мати зсередини фургона.

– Знову дерево поперек дороги, – пояснив я.

– На Бога, – промовив батько, вивiвши фургон на порожне мiсце край дороги. – Це королiвська дорога чи як?! Можна подумати, нiби нею, крiм нас, бiльш нiхто не iздить. Скiльки часу минуло вiд тiеi бурi? Два витки?

– Менше, – сказав я. – Шiстнадцять днiв.

– А дорогу й досi перегороджують дерева! Я думаю, чи не надiслати консульству рахунок за всi дерева, якi нам довелося порубати й вiдтягнути з дороги. Тепер ми вiдстанемо вiд графiка ще на три години. – Фургон зупинився, i батько зiскочив на землю.

– Як на мене, це непогано, – заявила мати, обiйшовши фургон ззаду. – Хоч якась надiя на дещо гаряче, – вона багатозначно поглянула на батька, – на вечерю. Аж зло бере, як задовольняешся абичим наприкiнцi дня. Тiло бажае бiльшого.

Батькiв настрiй, здаеться, серйозно полiпшився.

– А й справдi, – промовив вiн.

– Сонечко, – звернулася до мене мати. – Не можеш знайти менi трохи шавлii?

– Я не знаю, чи росте вона тут, – сказав я з належною невпевненiстю в голосi.

– Можна й подивитися, – розсудливо зауважила вона. Поглянула краечком ока на батька. – Якщо зможеш знайти достатньо, принеси цiлий оберемок. Засушимо ii про запас.

Зазвичай те, вдавалося менi знайти те, чого я шукав, чи нi, не мало великого значення.

Увечерi я часто вiдходив вiд трупи. Зазвичай я мусив виконувати якесь доручення, поки моi батьки готувалися до вечерi. Але це було лише приводом для нас вiдпочити одне вiд одного. У дорозi з особистим простором сутужно, а iм вiн був потрiбен не менше, нiж менi. Тож вони не дратувались, якщо я цiлу годину збирав оберемок хмизу. А якщо, коли я повертався, виявлялося, що вони ще не бралися за вечерю, то це було тiльки справедливо, чи не так?

Сподiваюся, що тi останнi кiлька годин вони провели добре. Сподiваюся, що вони не згаяли iх на всiлякi дурницi – на розпалювання вечiрнього багаття та рiзання овочiв на вечерю. Сподiваюся, вони поспiвали разом, як це дуже часто бувало. Сподiваюся, вони пiшли до нашого фургона й побували в обiймах одне одного. Сподiваюся, вони опiсля полежали поруч i тихенько поговорили про якi-небудь дрiбнички. Сподiваюся, вони були разом, зайнятi любов’ю одне до одного, поки не настав кiнець.

Надiя невелика, та й насправдi безглузда. Вони ж усе одно мертвi, як не крути.

Однак я сподiваюся.



Пропустiмо час, який я провiв сам у лiсах того вечора, граючи в такi iгри, якi дiти вигадують задля власноi розваги. Останнi безтурботнi години мого життя. Останнi миттевостi мого дитинства.

Пропустiмо мое повернення до табору тодi, коли сонце тiльки почало сiдати. Видиво, що являли собою тiла, розкиданi довкола, наче поламанi ляльки. Запах кровi та горiлого волосся. Те, як я безцiльно валандався туди-сюди, надто розгублений для повноцiнноi панiки, отетерiлий вiд потрясiння й жаху.

Власне, я пропустив би весь той вечiр. Я зовсiм не став би обтяжувати вас ним, якби одна його часточка не була необхiдною для iсторii. Вона вкрай необхiдна. Це петля, на якiй iсторiя повертаеться, наче дверi, коли iх вiдчиняють. У певному розумiннi iсторiя починаеться саме тут.

Тож покiнчiмо з цим.



У нерухомому вечiрньому повiтрi зависли окремi латки диму. Було тихо, неначе вся трупа до чогось прислухалася. Неначе вся трупа затримала дихання. Лiнивий вiтерець поворушив листя на деревах i повiяв на мене латкою диму, схожою на низьку хмаринку. Я вийшов з лiсу та пройшов крiзь дим, попрямувавши до табору.

Я вийшов з димовоi хмари та потер очi, якi вiд цього стало менше пощипувати. Роззирнувшись довкола, я побачив, що намет Трiпа лежить, наполовину розвалившись, у його багаттi та тлiе. Оброблене полотно уривчасто горiло, а iдкий сiрий дим у тихому вечiрньому повiтрi низько повиснув над землею.

Я побачив, що труп Терена лежить бiля його фургона, а в руцi в нього – зламаний меч. Його звична зелено-сiра одiж була мокрою та червоною вiд кровi. Одна нога в нього була неприродно зiгнута, а з-пiд шкiри визирала розколота кiстка – дуже-дуже бiла.

Я стояв i не мiг вiдвести погляд вiд Терена, вiд сiроi сорочки, вiд червоноi кровi, вiд бiлоi кiстки. Я витрiщився так, наче це була схема в книжцi, яку я намагався зрозумiти. У мене застигло все тiло. Думки неначе пробивалися до мене.

Якась маленька розважлива частинка мого «я» усвiдомила, що я глибоко вражений. Вона нагадувала менi про це знов i знов. Менi ледь вистачило всього, чого навчив мене Бен, щоб перестати про неi думати. Я не хотiв думати про побачене. Я не хотiв знати, що тут сталося. Я не хотiв знати, що це означае.

Не знаю, скiльки часу минуло, але зрештою в мене просто перед очима протягнулася цiвка диму. Я, ошелешений, сiв бiля найближчого багаття. Воно належало Шандi, i над ним висiв, киплячи, невеличкий казанок, в якому варилася картопля; посеред цього хаосу вiн здавався дивовижно знайомим.

Я зосередився на казанi. Хоч щось нормальне. Потицяв паличкою в його вмiст i побачив, що картопля вже зварилася. Нормально. Я зняв казан з вогню та поставив його на землю поруч iз трупом Шандi. Одяг висiв на нiй клаптями. Я спробував прибрати волосся з ii обличчя, i моя рука стала липкою вiд кровi. У ii скляних порожнiх очах вiдбивалося свiтло вiд багаття.

Я стояв i безцiльно дивився навсiбiч. Тепер Трiпiв намет уже був повнiстю охоплений полум’ям, а фургон Шандi одним колесом стояв у Марiоновiй ватрi. Усе полум’я мало синюватий вiдтiнок, через що пейзаж видавався фантастичним, наче увi снi.

Я почув голоси. Зазирнувши за рiг фургона Шандi, я побачив кiлькох незнайомих чоловiкiв i жiнок, якi сидiли довкола багаття. Багаття моiх батькiв. Менi запаморочилося в головi, i я потягнувся до колеса фургона, щоб не впасти. Коли я схопився за нього, залiзнi смуги, що надавали колесу мiцностi, покришилися вiд мого дотику, вiдпадаючи жорсткими шматками брунатноi iржi. Коли я прибрав руку, колесо зарипiло й почало трiскатися. Я вiдступив, а воно тим часом не витримало, i фургон розколовся так, неначе дерево, з якого вiн був зроблений, було гнилим, як старий пень.

Тепер менi було чудово видно багаття. Один iз чоловiкiв перекинувся назад i пiдвiвся з оголеним мечем. Дивлячись, як вiн рухаеться, я згадав, як ртуть викочуеться з банки на стiльницю – невимушено та м’яко. Обличчя в нього було напружене, а тiло, навпаки, розслаблене, нiби вiн щойно пiдвiвся й потягнувся.

Меч у нього був свiтлий i вишуканий. Рухаючись, вiн розсiкав повiтря з рiзким звуком. Я мимоволi згадав тишу, яка западае в найхолоднiшi днi зими, коли дихати боляче i все завмирае.

Вiн стояв за два десятки футiв вiд мене, але менi чудово було його видно в дедалi тьмянiшому свiтлi призахiдного сонця. Я пам’ятаю його не менш чiтко, нiж рiдну матiр, а часом навiть краще. Обличчя в нього було вузьке й гостре, вiдзначалося бездоганною порцеляновою красою. Волосся сягало його плiч та обрамляло лице вiльними кучерями кольору iнiю. Вiн був блiдий, як зима. Усе в ньому було холодним, гострим i бiлим.

Окрiм очей. Вони були чорнi, як у козла, але без райдужних оболонок. Його очi були схожими на його меч, i нi вони, нi меч не вiдбивали свiтла призахiдного сонця.

Побачивши мене, вiн розслабився. Опустив кiнець меча й усмiхнувся, показавши бездоганнi зуби кольору слоновоi кiстки. Це було обличчя нiчного кошмару. Я вiдчув, як крiзь розгубленiсть, в яку я загорнувся, наче в товсту ковдру для захисту, проникло гостре вiдчуття. Щось глибоко занурило обидвi руки менi в груди i вчепилося. Можливо, тодi я вперше в життi по-справжньому злякався.

Бiля багаття захихотiв лисий чолов’яга з сивою бородою.

– Здаеться, ми впустили кроленятко. Обережно, Попеле, у нього можуть бути гострi зубки.

Чоловiк, який звався Попелом, повернув меч у пiхви зi звуком, з яким трiскаеться дерево пiд вагою зимового льоду. Тримаючись на вiдстанi, вiн став на колiна. Менi знову згадалось, як рухаеться ртуть. Тепер, коли вiн дивився менi просто у вiчi, у його матово-чорних очах з’явилася тривога.

– Як тебе звати, хлопче?

Я стояв i нiчого не казав. Застиг, як наполохана олениця.

Попiл зiтхнув i на мить опустив погляд на землю. Коли вiн поглянув на мене знову, я побачив, як на мене порожнiми очима пильно дивиться жаль.

– Юначе, – промовив вiн, – де вашi батьки? – Якусь мить вiн дивився менi у вiчi, а тодi озирнувся за плече на багаття, коло якого сидiли iншi.

– Хтось знае, де його батьки?

Дехто з них усмiхнувся, жорстоко й холодно, нiби втiшившись особливо добрим жартом. Один чи двое розсмiялися вголос. Попiл знову повернувся до мене, i жаль спав iз його обличчя, наче трiснута маска, залишивши по собi тiльки кошмарну усмiшку.

– Це багаття твоiх батькiв? – запитав вiн iз жахливою насолодою в голосi.

Я отетерiло кивнув.

Його усмiшка поволi стухла. Вiн незворушно зазирнув углиб мене. Голос у нього був тихий, холодний i рiзкий.

– Чиiсь батьки, – промовив вiн, – спiвали дуже поганих пiсень.

– Попеле, – долинув спокiйний голос вiд багаття.

Вiн роздратовано примружив чорнi очi.

– Що? – прошипiв вiн.

– Ти ось-ось спровокуеш мое невдоволення. Цей не зробив нiчого. Накрий його м’якою, безболiсною ковдрою сну. – На останньому словi спокiйний голос трохи здригнувся, неначе його важко було вимовити.

Цей голос належав чоловiковi, який сидiв осторонь вiд решти, оповитий тiнню, край багаття. Хоча небо ще осявав захiд сонця й мiж багаттям i мiсцем, де сидiв вiн, не було нiчого, тiнь зiбралася довкола нього густою олiею. Вогонь трiщав i танцював, жвавий i теплий, трохи синюватий, але жоден спалах його свiтла не наближався до цього чоловiка. Бiля його голови тiнь була густiшою. Менi було трохи видно глибокий каптур, як у деяких священнослужителiв, але пiд ним тiнi були настiльки густими, що вдивлятись у них було все одно що зазирати до криницi опiвночi.

Попiл глянув на затiненого, а тодi вiдвернувся.

– А ти, можна сказати, спостерiгач, Галiаксе, – огризнувся вiн.

– А ти, здаеться, забуваеш нашу мету, – сказав темний; його спокiйний голос набув рiзкостi. – Чи твоя мета просто не збiгаеться з моею? – Останнi слова вiн вимовив обережно, неначе вони були особливо значущими.

Нахабство Попела негайно зникло, як вилита з вiдра вода.

– Нi, – заперечив вiн, знову повернувшись до вогню. – Нi, звiсно, що нi.

– Це добре. Менi дуже не хочеться думати, що наше тривале знайомство добiгло кiнця.

– Менi теж.

– Нагадай-но менi ще раз, який характер мають нашi стосунки, Попеле, – мовив затiнений; у його терплячому голосi пролунала вiдчутна нотка гнiву.

– Я… я служу вам… – Попiл зробив заспокiйливий жест.

– Ти – знаряддя в моiй руцi, – лагiдно урвав його затiнений. – Не бiльше.

На Попеловому обличчi вiдобразилося щось схоже на непокору. Вiн замовк.

– Я не…

М’який голос став твердим, наче прут з рамстонськоi сталi.

– Ферула.

Попелова ртутна грацiя зникла. Вiн заточився, його тiло раптово задерев’янiло вiд болю.

– Ти – знаряддя в моiй руцi, – повторив спокiйний голос. – Скажи це.

Попiл на мить гнiвно зцiпив зуби, а тодi його зсудомило, i вiн закричав, швидше як поранена тварина, нiж як людина.

– Я – знаряддя у вашiй руцi, – видихнув вiн.

– Пане Галiаксе.

– Я – знаряддя у вашiй руцi, пане Галiаксе, – виправився Попiл i повалився, тремтячи, на колiна.

– Хто знае твое iм’я зсередини, Попеле? – Цi слова вiн вимовляв iз неспiшною терплячiстю, наче шкiльний учитель, який читае забутий школярем урок.

Попiл обхопив себе за стан тремтливими руками i скоцюбився, заплющивши очi.

– Ви, пане Галiаксе.

– Хто оберiгае тебе вiд амiрiв? Спiвцiв? Сiтiв? Вiд усiх на свiтi, хто готовий тобi нашкодити? – Галiакс питав зi спокiйною гречнiстю, неначе йому й справдi було цiкаво, якою може бути вiдповiдь.

– Ви, пане Галiаксе, – Попелiв голос був тихим, змученим i зболеним.

– А чиiм цiлям ти служиш?

– Вашим цiлям, пане Галiаксе. – Цi слова вiн видушив iз себе. – Вашим. І бiльше нiчиiм, – напруга в повiтрi зникла, i Попелове тiло раптом обм’якло. Вiн повалився вперед, на руки, i з його обличчя на землю дощем закрапав пiт. Бiле волосся мляво повисло довкола його обличчя. – Дякую, пане, – задихаючись, щиро промовив вiн. – Я бiльше не забуду.

– Забудеш. Тобi надто милi твоi маленькi жорстокостi. Слухайте всi, – Галiаксове обличчя, приховане каптуром, рвучко роззирнулося довкола, подивившись на кожну з постатей, якi сидiли довкола багаття. Вони нiяково заворушилися. – Я радий, що вирiшив пiти з вами сьогоднi. Ви збиваетеся зi шляху, потураете своiм примхам. Дехто з вас неначе забув, чого саме ми шукаемо, чого бажаемо досягти. – Іншi постатi, що сидiли довкола багаття, тривожно заворушилися.

Каптур знову повернувся до Попела.

– Проте я тобi прощаю. Можливо, якби не цi нагадування, я забувся б сам. – Останнi слова вiн вимовив якось рiзко. – А тепер закiнчи те… – Його спокiйний голос затих, а затiнений каптур повiльно нахилився: вiн поглянув на небо. Запала вичiкувальна тиша.

Тi, хто сидiли круг багаття, зацiпенiли з напруженими обличчями.

Усi одночасно схилили голови набiк, нiби дивлячись в одну точку на присмерковому небi. Вони нiби силкувалися занюхати щось на вiтрi.

Я раптом усвiдомив, що почуваюся так, нiби за мною стежать. Вiдчув якусь напруженiсть, ледь помiтну змiну в повiтрi. Зосередився на нiй, радiючи можливостi переключити увагу, радiючи будь-якiй можливостi не думати чiтко ще якихось кiлька секунд.

– Вони йдуть, – тихо промовив Галiакс. Вiн пiдвiвся, i вiд нього наче розiйшлася темною iмлою кипуча тiнь. – Хутко. До мене.

Іншi пiдвелися зi своiх мiсць довкола багаття. Попiл незграбно звiвся на ноги та зробив пiвдесятка непевних крокiв до вогню.

Галiакс розкинув руки, i тiнь довкола нього розпустилася, наче квiтка, що розкриваеться. Потiм кожен з iнших повернувся з вишуканою невимушенiстю й наблизився на крок до Галiакса, входячи в тiнi довкола нього. Але коли iхнi стопи опускалися на землю, вони сповiльнювались i мало-помалу розпливалися, неначе були зробленi з пiску, а на них вiяв вiтер. Озирнувся тiльки Попiл, у кошмарних очах якого можна було помiтити гнiв.

Тодi вони зникли.



Не буду обтяжувати вас подальшими подiями. Не буду розповiдати, як я бiгав вiд трупа до трупа, гарячково шукаючи ознак життя, як навчив мене Бен. Про свою марну спробу викопати могилу. Про те, як я рився в землi, доки не роздер собi пальцi до кровi. Про те, як я знайшов батькiв…

Наш фургон я знайшов у найтемнiшi години ночi. Наш кiнь протягнув його дорогою майже сто ярдiв, а тодi помер. Усерединi все здавалося цiлком звичним, було дуже чисто i спокiйно. Мене вразило, наскiльки сильно в заднiй частинi фургона пахло батьками.

Я запалив усi лампи та свiчки у фургонi. Свiтло мене не втiшало, але воно палало чесним золотом справжнього життя, без синяви. Я зняв батькiв футляр iз лютнею. Лiг у батькiвське лiжко, поклавши лютню бiля себе. Материна подушка пахла ii волоссям, обiймами. Я не збирався спати, але мене зборов сон.

Прокинувся я з кашлем; усе довкола мене горiло. Звiсно, виннi були свiчки. Досi отетерiлий вiд потрясiння, я закинув у торбу кiлька речей. Дiючи повiльно й безцiльно, без страху витягнув Бенову книжку з-пiд свого матраца, хоч вiн i палав. Чим мене тепер мiг налякати простий вогонь?

Батькову лютню я поклав у футляр. Здавалося, нiби я краду, але я не знав, що ще могло б менi про них нагадувати. Вони обое торкалися ii дерева тисячу тисяч разiв.

Тодi я пiшов. Зайшов до лiсу й пiшов, не зупиняючись, доки на схiдному краю неба не зажеврiв свiтанок. Коли заспiвали птахи, я зупинився та поклав торбу. Дiстав батькову лютню та притиснув ii до себе. Потiм заграв.

Пальцi менi болiли, але я все одно грав. Грав, доки з моiх пальцiв не потекла на струни кров. Грав, доки крiзь дерева не пробилося сонячне свiтло. Грав, доки менi не заболiли руки. Я грав, намагаючись нiчого не згадувати, доки не заснув.




Роздiл сiмнадцятий

Інтерлюдiя: Осiнь


Квоут простягнув руку Хронiстовi, а тодi, насупившись, повернувся до свого учня.

– Перестань так на мене дивитися, Басте.

Баст, здавалося, був готовий заплакати.

– Ох, Решi, – видушив iз себе вiн. – Я ж i гадки не мав.

Квоут змахнув рукою, неначе рiжучи повiтря долонею.

– А ти й не мусив, Басте, i не треба робити з цього проблеми.

– Але ж, Решi…

Квоут суворо поглянув на учня.

– Що, Басте? Я повинен ридати та рвати на собi волосся? Проклинати Тейлу i його янголiв? Бити себе в груди? Нi. Це дешева театральщина. – Його обличчя дещо пом’якшало. – Я високо цiную твою турботу, але це – лише частинка iсторii, навiть не найгiрша, i я розповiдаю ii не для того, щоб домогтися спiвчуття.

Квоут вiдсунув стiлець вiд столу та звiвся на ноги.

– До того ж усе це сталося давно. – Вiн змахнув рукою – мовляв, дрiбницi. – Час – видатний цiлитель i таке iнше.

Вiн потер руки.

– Зараз я принесу дров – стiльки, щоб нам вистачило на нiч. Якщо я хоч трохи розумiюся на погодi, буде зимно. Можеш поставити пектися кiлька буханцiв хлiба, поки я буду надворi, i спробувати опанувати себе. Я не стану розповiдати цю iсторiю до кiнця, якщо ти дивитимешся на мене крiзь сльози.

Пiсля цього Квоут зайшов за шинквас i пiшов через кухню до чорного ходу шинку.

Баст грубо потер собi очi, а тодi провiв поглядом свого господаря.

– Поки вiн чимось зайнятий, вiн у порядку, – тихо промовив Баст.

– Прошу? – задумливо перепитав Хронiст. Вiн збентежено посунувся на стiльцi, неначе хотiв звестись на ноги, але не знав, який привiд вигадати, щоб це було гречно.

Баст тепло йому всмiхнувся; його очi знову стали по-людськи блакитними.

– Я так зрадiв, почувши, хто ви такий i що вiн розповiсть свою iсторiю. Останнiм часом вiн був у дуже похмурому настроi, i цей настрiй нiчим не розвiяти, бо робити нiчого – можна лише сидiти й роздумувати. Я не сумнiваюся, що, згадавши добрi часи, вiн… – Баст скривився. – У мене не надто добре виходить це висловити. Вибачте за те, що сталося. Я не думав як слiд.

– Н… нi, – поспiхом, затинаючись, вiдповiв Хронiст. – Це я… це я винен, вибачте.

Баст хитнув головою.

– Ви просто були заскоченi зненацька, але всього-на-всього спробували мене зв’язати. – Його обличчя набуло дещо зболеного виразу. – Зауважте, це було аж нiяк не приемно. Це наче удар мiж ногами, але по всьому тiлу. Вiд цього стае зле, находить слабкiсть, але це – лише бiль. Ви ж мене не поранили насправдi. – Баст, судячи з вигляду, знiяковiв. – Я ж хотiв не просто зробити вам боляче. Можливо, я убив би вас, навiть не замислившись.

Поки не запала нiякова тиша, Хронiст промовив:

– Чому б нам не повiрити йому на слово, що ми обидва були заслiпленi iдiотизмом, i не закрити тему на цьому? – Хронiст вичавив iз себе кволу усмiшку, щиру попри обставини. – Мир? – Вiн простягнув руку.

– Мир. – Вони потиснули один одному руки зi значно бiльшою щирою теплотою, нiж ранiше. Коли Баст витягнув руку над столом, у нього задерся рукав i вiдкрив свiжий синець довкруж його зап’ястка.

Баст присоромлено повернув манжет на мiсце.

– Це вiн мене схопив, – швидко пояснив вiн. – Вiн сильнiший, нiж здаеться. Не кажiть йому про це. Йому тiльки соромно стане.



Квоут вийшов з кухнi й зачинив за собою дверi. Роззираючись навкруги, вiн неначе здивувався тому, що довкола – м’яка осiнь, а не весняний лiс iз його iсторii. Вiн узявся за ручки тачки й покотив ii в лiс за шинком; пiд його ногами захрустiло опале листя.

Неподалiк вiд дерев лежав запас дров на зиму. В’язки дуба та ясена були складенi мiж стовбурами дерев у високi нерiвнi стiни. Квоут вкинув два полiна в тачку, i вони вдарили по ii дну наче по приглушеному барабану. За ними впали ще два. Його рухи були точними, обличчя – порожнiм, а очi – вiдстороненими.

Продовжуючи навантажувати тачку, вiн рухався чимраз повiльнiше, наче машина, що поступово вимикаеться. Врештi-решт вiн остаточно зупинився та простояв одну довгу хвилину, нерухомий, мов камiнь.

Лише тодi його покинуло самовладання. І хоча там цього не мiг побачити нiхто, вiн закрив обличчя руками й тихо заридав. Його тiло розбивали все новi й новi хвилi тяжких мовчазних схлипiв.




Роздiл вiсiмнадцятий

Дороги до безпеки


Можливо, найвидатнiше вмiння нашого розуму – це здатнiсть долати бiль. Класичнi вчення розповiдають нам про четверо дверей розуму, крiзь якi проходять усi вiдповiдно до своiх потреб.

Першими е дверi сну. Сон надае нам схованку вiд свiту та всього його болю. Сон допомагае скоротати час, вiддаляючи нас вiд того, що завдало нам болю. Дiставши поранення, людина часто-густо падае непритомна. Так само й людина, що чуе звiстку, яка травмуе, часто-густо млiе чи непритомнiе. Так розум захищае сам себе вiд болю, проходячи крiзь першi дверi.

Другими е дверi забуття. Деякi рани надто глибокi, щоб загоiтись, або ж надто глибокi, щоб загоiтися швидко. До того ж багато спогадiв просто болючi, i гоiтися нема чому. Прислiв’я «час лiкуе всi рани» хибне. Час лiкуе бiльшiсть ран. Усi решта схованi за цими дверима.

Третiми е дверi божевiлля. Бувають випадки, коли розум зазнае такого удару, що ховаеться в безумствi. Хоча це може й не видаватися корисним, це корисно. Бувають випадки, коли реальнiсть – це самий тiльки бiль, а щоб урятуватися вiд цього болю, розум мае покинути реальнiсть.

Останнiми е дверi смертi. Це – крайнiй засiб. Пiсля того як ми помираемо, нам не може завдати болю нiщо – чи принаймнi нам так казали.



Пiсля того як мою родину було перебито, я забрiв углиб лiсу й заснув. Цього вимагало мое тiло, а мiй розум скористався першими дверима, щоб притлумити бiль. Рану було прикрито тимчасово – доки не настане слушний час для загоення. Захищаючись, чимала частина мого розуму просто припинила роботу – лягла спати, якщо хочете.

Доки мiй розум спав, чимало болючих деталей попереднього дня було виведено крiзь другi дверi. Не остаточно. Я не забув, що сталося, проте цей спогад потьмянiв; я нiби бачив його крiзь щiльну марлю. За бажання я мiг би пригадати обличчя загиблих, згадати чоловiка з чорними очима. Проте я не хотiв згадувати. Я вiдштовхнув цi думки – хай припадають пилом у тому куточку мого розуму, який використовуеться нечасто.

Я снив – не про кров, склянi очi та запах горiлого волосся, а про дещо нiжнiше. І поволi рана почала нiмiти…



Менi наснилося, що я йду лiсом з негарним iз лиця Лаклiтом, мисливцем, який подорожував iз нашою трупою, коли я був менший. Вiн iшов крiзь пiдлiсок тихо, тим часом як я здiймав бiльше шуму, нiж поранений вiл, який тягне перекинутого воза.

Пiсля тривалого приемного мовчання я зупинився, щоб поглянути на одну рослину. Вiн тихенько пiдiйшов до мене ззаду.

– Борода мудреця, – пояснив. – Це видно по його краю. – Вiн потягнувся за мене i злегка погладив вiдповiдну частину листка. Вона дiйсно скидалася на бороду. Я кивнув.

– Це – верба. Їi кору можна жувати, щоб притлумлювати бiль. – Вона була гiркою i дещо жорсткою. – Це – черемиця, не торкайся ii листкiв. – Я не став iх торкатися. – Це – воронець, його маленькi плоди спокiйно можна iсти, поки вони червонi, але в жодному разi – коли вони зелено-жовто-помаранчевi.

– Ось так треба ступати, як хочеш iти тихо. – Тут менi заболiли литки. – Ось так тихо розсувають кущi, нiчим не виказуючи свiй шлях. Отут можна знайти сухе дерево. Отак ховаються вiд дощу, не маючи полотна. Це – отець-корiнь. Їсти його можна, але смак у нього кепський. Це, – вiн показав рукою, – прямопрут, рижкосмуг, нiколи iх не iж. Той, що з маленькими шишечками, – це реп’яшець. Їсти його варто лише тодi, як ти щойно з’iв щось подiбне до прямопрута. Вiд нього вибльовують усе, що е в шлунку.

– Отак треба ставити пастку, яка не вб’е кролика. А ця пастка його вб’е. – Вiн скрутив зi шпагату петлю – спершу в один спосiб, а потiм в iнший.

Дивлячись, як його руки орудують шпагатом, я усвiдомив, що вiн – уже не Лаклiт, а Абентi. Ми iхали фургоном, i вiн навчав мене зав’язувати морськi вузли.

– Вузли – цiкава штука, – говорив Бен, працюючи. – Вузол – це або наймiцнiша частина мотузки, або найслабша. Це залежить виключно вiд того, наскiльки добре впоратися зi зв’язуванням. – Вiн пiдняв руки, розтягнувши передi мною мiж пальцями неймовiрно складний вiзерунок.

Його очi виблискували.

– Запитання е?

– Запитання е? – сказав мiй батько. Ми зупинилися на вечiр зарано через сiрокамiнь. Вiн сидiв, налаштовував лютню та нарештi збирався зiграти матерi й менi свою пiсню. Ми так довго на це чекали.

– Якiсь запитання е? – повторив вiн, сидячи й притулившись спиною до великого сiрокаменя.

– Чому ми зупиняемося бiля сiрокаменiв?

– Здебiльшого за традицiею. Але дехто каже, що вони позначали старi дороги… – батькiв голос змiнився й перетворився на голос Бена,– …безпечнi дороги. Часом – дороги до безпеки, часом – безпечнi дороги, що вели до небезпеки. – Бен витягнув до нього одну руку, неначе вiдчуваючи тепло багаття. – Але вони мають певну силу. Це став би заперечувати лише дурень.

Тут Бен зник, а стоячий камiнь уже був не один – iх було багато. Бiльше, нiж я бачив до цього в одному мiсцi. Вони оточували мене подвiйним колом. Один камiнь лежав на двох iнших, утворюючи величезну арку, пiд якою залягла густа тiнь. Я потягнувся, щоб до неi доторкнутись…

І прокинувся. Мiй розум прикрив свiжий бiль назвами сотнi коренiв i ягiд, чотирма способами запалити вогонь, дев’ятьма пастками, для яких достатньо лише молодого деревця та шпагату, i мiсцями, де можна знайти прiсну воду.

Про iншi теми сну я майже не думав. Бен нiколи не навчав мене зав’язувати морськi вузли. Мiй батько так i не закiнчив своеi пiснi.

Я переглянув речi, якi мав при собi: полотняна торба, невеличкий ножик, клубок шпагату, трохи воску, мiдний грiш, два залiзнi шими, а також «Риторика i логiка», книжка, яку менi подарував Бен. Окрiм одягу та батьковоi лютнi, я не мав бiльше нiчого.

Я пiшов шукати питну воду. «Вода понад усе, – казав менi Лаклiт. – Без будь-чого iншого можна обходитися по кiлька днiв». Я вивчив рельеф мiсцевостi й походив звiриними стежками. Перш нiж знайти сховане посеред берiз невеличке озерце, що живилося з джерела, я помiтив, як небо за деревами багрянiе: наставали сутiнки. Менi страшенно хотiлося пити, але обачнiсть перемогла, i я випив лише трiшки.

Затим я назбирав сухого хмизу пiд деякими деревами. Прилаштував просту пастку. Пошукав i знайшов кiлька стеблин неньколиста й намазав iхнiм соком пальцi в тих мiсцях, де вони були скривавленi й подертi. Пощипування дещо вiдвернуло мою увагу вiд спогадiв про те, як я iх пошкодив.

Чекаючи, доки сiк засохне, я вперше спокiйно роззирнувся довкола. Дуби й берези воювали мiж собою за простiр. З iхнiх стовбурiв пiд запоною з гiлок утворювалися вiзерунки, в яких свiтло чергувалося з пiтьмою. З озерця бiг камiнням на схiд невеличкий струмочок. Може, це й було гарно, але я цього не помiтив. Не мiг помiтити. Для мене дерева були прихистком, пiдлiсок – джерелом харчування, а озерце, яке вiдбивало мiсячне свiтло, лише нагадувало менi про власну спрагу.

Ще бiля озерця лежав на боцi великий прямокутний камiнь. За кiлька днiв до цього я впiзнав би в ньому сiрокамiнь. Тепер я бачив у ньому зручний вiтролом, до якого можна притулятися спиною пiд час сну.

Крiзь крони дерев я побачив, що зiрки згасли. Це означало, що я скуштував води кiлька годин тому. Оскiльки менi не стало вiд неi зле, я вирiшив, що вона, напевно, безпечна, i попив.

Попивши, я не освiжився, а лише усвiдомив силу власного голоду. Я сiв на камiнь край озерця. Зiрвав листя зi стеблин неньколиста та з’iв один листок. Вiн був грубий, схожий на папiр i гiркий. Я з’iв усi iншi, але це не допомогло. Я попив води ще раз, а тодi лiг спати, не переймаючись тим, що камiнь холодний i твердий, чи принаймнi вдаючи, що менi байдуже.



Я прокинувся, попив i пiшов глянути на пастку, яку поставив. Здивувався, побачивши, що там уже силкуеться звiльнитися вiд шнура кролик. Дiстав маленький ножик i згадав, як Лаклiт показав менi, як оббiлувати кролика. Тодi подумав про кров i про те, якою вiдчуватиму ii в себе на руках. Менi стало зле, i я виблював. Звiльнив кролика й повернувся до озерця.

Я ще раз попив води та сiв на камiнь. Вiдчув легке запаморочення й замислився: чи, бува, не вiд голоду?

За мить менi прояснилося в головi, i я вилаяв себе за дурiсть. Знайшов трохи чаги, що росла на мертвому деревi, i з’iв ii, помивши в озерцi. Вона була жорсткою i на смак нагадувала грязюку. Я з’iв усi гриби, якi спромiгся знайти.

Я поставив нову пастку, таку, що вб’е. Потiм, занюхавши у повiтрi дощ, повернувся до сiрокаменя, щоб зробити схованку для своеi лютнi.




Роздiл дев’ятнадцятий

Пальцi та струни


Спершу я був майже як машина – бездумно виконував дii, що збережуть менi життя.

Я з’iв другого кролика з тих, яких упiймав, а також третього. Знайшов ягiдник iз суницями. Порився в пошуках корiнцiв. Наприкiнцi четвертого дня я мав усе, чого потребував для виживання: обгороджене камiнням кострище, схованку для лютнi. Я навiть зiбрав невеличкий запас харчiв, на який мiг покластись у надзвичайнiй ситуацii.

А ще я мав те, чого не потребував, – час. Подбавши про нагальнi потреби, я усвiдомив, що менi нiчого робити. Гадаю, саме тодi почала пробуджуватися маленька часточка мого розуму.

Не сумнiвайтеся: я був сам не свiй. Принаймнi я вже був не тим, ким був за виток до цього. Я повнiстю зосереджувався на всьому, що робив, не залишаючи вiльною для спогадiв жодну частину себе.

Я ставав дедалi худiшим та обiрванiшим. Спав пiд дощем або на сонцi, на м’якiй травичцi, вологiй землi або гострому камiннi з такою глибокою байдужiстю, яку може викликати лише скорбота. На свое оточення я зважав лише тодi, коли йшов дощ, оскiльки тодi я не мiг дiстати лютню, щоб пограти, i вiд цього менi було боляче.

Звiсно, я грав. Це було моею единою втiхою.

До кiнця першого мiсяця на моiх пальцях утворилися твердi, мов камiння, мозолi, i я мiг грати годину за годиною. Я грав i перегравав усi пiснi, якi знав напам’ять. Потiм грав iще й тi пiснi, якi знав сяк-так, по змозi заповнюючи забутi уривки.

Зрештою я навчився грати вiд пробудження до сну. Я кинув грати пiснi, якi знав, i почав придумувати новi. Я вже придумував пiснi, навiть допомiг батьковi скласти куплет чи два. Але тепер я придiляв увагу лише цьому. Деякi з тих пiсень залишаються зi мною до сьогоднi.

Невдовзi я почав грати… як це менi пояснити?

Я почав грати дещо вiдмiнне вiд пiсень. Коли сонце зiгрiвае траву, а вiтерець вас обвiвае, це викликае певнi вiдчуття. Я грав доти, доки не передавав цi вiдчуття правильно. Грав, поки звуки музики не починали нагадувати про теплу траву й прохолодний вiтерець.

Грав лише для себе, але я був суворим слухачем. Пам’ятаю, як я витратив майже три днi на спроби передати, як вiтер перевертае листок.

До кiнця другого мiсяця я навчився грати подiбнi речi майже з такою легкiстю, з якою бачив i вiдчував iх: «Сонце заходить за хмари», «Пташка п’е», «Роса в орляку».

Десь на третiй мiсяць я перестав визирати назовнi й почав шукати теми для гри всерединi. Я навчився грати «Подорожi у фургонi з Беном», «Спiви з батьком бiля вогню», «Спостереження за танцями Шандi», «Розтирання листя за гарноi погоди надворi», «Усмiшку матерi»…

Безумовно, грати це менi було боляче, але це був такий бiль, який виникае тодi, коли торкаешся струн лютнi незагоеними пальцями. З мене витекло трохи кровi, i я став сподiватися, що скоро загрубiю.



Наприкiнцi лiта одна зi струн порвалася так, що полагодити ii було неможливо. Бiльшу частину того дня я провiв у нiмому зацiпенiннi, не знаючи напевне, що робити. Розум мiй досi був занiмiлий, i бiльша частина його спала. Я зосередився на своiй проблемi з примарною тiнню колишньоi тямущостi.

Усвiдомивши, що я не можу нi виготовити струну, нi придбати нову, я знову сiв i заходився навчатися гри всього на шести струнах.

За один виток я навчився давати раду шiстьом струнам майже так само добре, як колись сiмом. За три витки я вже намагався грати «Очiкування пiд час дощу», аж тут порвалася друга струна.

Цього разу я не став вагатись – я прибрав непотрiбну струну й почав учитися знову.

Третя струна порвалася в серединi жнив. Витративши на спроби майже пiвдня, я усвiдомив, що три порванi струни – це забагато. Тож я поклав у обтрiпану полотняну торбу невеличкий тьмяний ножик, пiвклубка шпагату та Бенову книжку. Тодi закинув на плечi батькову лютню й пiшов.

Я пробував мугикати «Снiгопад пiд час листопаду пiзньоi осенi», «Зашкарублi пальцi та лютню з чотирма струнами», але це було не те саме, що грати цi речi.



Мiй план був таким: знайти дорогу та дiйти нею до якогось мiстечка. Я й гадки не мав, наскiльки далеко менi до першоi чи до другого, в якому напрямку вони можуть бути розташованi та як вони можуть називатись. Я знав, що перебуваю десь на пiвднi Союзу, але точне мiсце забулося, переплiвшись iз iншими спогадами, якi менi не надто хотiлося розкопувати.

Визначитися менi допомогла погода. Прохолодна осiнь перетворювалася на зимову стужу. Я знав, що пiвденнiше погода теплiша. Тож я, не маючи кращого плану, став так, щоб сонце було лiворуч вiд мене, i спробував подолати якнайбiльшу вiдстань.

Наступний виток був справжнiм випробуванням. Невеликий запас iжi, який я взяв iз собою, невдовзi закiнчився, i менi, коли я вiдчував голод, доводилося зупинятись i щось збирати. Бували днi, коли я не мiг знайти воду, а коли я ii знаходив, у мене не було в чому ii нести. Невеличка колiя вiд фургона вливалась у бiльшу дорогу, яка вливалась у ще бiльшу. Моiм ногам було тiсно в черевиках, i вони вкривалися пухирями. Часом уночi стояв лютий холод.

Шинки траплялись, але я зазвичай оминав iх десятою дорогою й тiльки iнодi крадькома пив iз корит для коней. Було й кiлька малих мiстечок, але я потребував чогось бiльшого. Фермерам не потрiбнi струни для лютнi.

Спершу, почувши, що наближаеться фургон або кiнь, я мимохiть кульгав убiк i ховався край дороги. Я жодного разу не говорив з якоюсь iншою людиною вiд того вечора, коли перебили мою родину. Я був подiбнiшим до дикого звiра, нiж до дванадцятирiчного хлопчика. Але врештi-решт дорога стала завеликою, на нiй стало забагато мандрiвникiв, i менi доводилося бiльше часу ховатися, нiж iти. А тому я вирiшив кинути виклик дорожньому руху, а тодi з полегшенням усвiдомив, що на мене практично не звертають уваги.



Якось уранцi, не пройшовши ще й годину, я почув, що до мене ззаду наближаеться вiз. Дорога була достатньо широкою, щоб на нiй могли проiхати бiк у бiк два фургони, але я все одно вiдiйшов на траву на узбiччi.

– Агов, хлопче! – крикнув грубий чоловiчий голос за мною. Я не повернувся. – Здоров, хлопако!

Я, не озираючись, вiдiйшов вiд дороги в траву ще далi. Не зводив очей iз землi в себе пiд ногами.

Вiз повiльно iхав поруч зi мною. Голос заревiв удвiчi гучнiше, нiж до цього:

– Хлопче! Хлопче!

Я пiдняв очi й побачив обвiтреного старого, який мружився на сонцi. Йому могло бути як сорок рокiв, так i всi сiмдесят. Бiля нього на возi сидiв плечистий юнак iз негарним обличчям. Я здогадався, що це – батько та син.

– Ти шо, глухий, хлопче? – у старого вийшло «глуфий».

Я хитнув головою.

– А шо, нiмий?

Я знову хитнув головою.

– Нi, – розмовляти з кимось було дивно. Мiй голос звучав чудно – загрубiв i заiржавiв через брак використання.

Вiн примружено поглянув на мене.

– До города чешеш?

Я кивнув: говорити знову не хотiлося.

– То лiзь сюди. – Вiн кивнув на задок воза. – Сем спокiйно потягне такого задохлика, як оце ти. – Вiн погладив свого мула по крупу.

Погодитися було легше, нiж утекти. А пухирi в мене на ногах пощипувало вiд поту в черевиках. Я пiшов до задньоi частини вiдкритого воза й полiз, затягнувши за собою лютню. Ззаду вiдкритий вiз був десь на три чвертi заповнений великими полотняними мiшками. З одного з них викотилося кiлька круглих вузлуватих гарбузiв, якi безцiльно перекочувалися дном.

Старий трусонув вiжками.

– Вйо! – І мул знехотя набрав швидкiсть. Я пiдняв кiлька випалих гарбузiв i запхав iх у розв’язаний мiшок. Старий фермер усмiхнувся менi через плече.

– Дякую, хлопче. Я – Сет, а це – Джейк. Мо, тобi присiсти? Як сильно трусоне, можеш вивалицця. – Я сiв на один з мiшкiв, напружившись не знати з якоi причини та не знаючи, чого очiкувати.

Старий фермер передав вiжки синовi й дiстав iз торби мiж ними великий темний буханець хлiба. Невимушено вiдiрвав чималий шмат, щедро намазав його маслом i передав менi.

Вiд цiеi несподiваноi доброти менi заболiло в грудях. Я вже пiвроку не iв хлiба. Вiн був м’який i теплий, а масло було солодке. Я залишив шматочок на потiм, сховавши його у свою полотняну торбину.

Провiвши чверть години в тишi, старий напiвобернувся.

– Граеш на цiй штуцi, хлопче? – показав на футляр iз лютнею.

Я притиснув його до себе.

– Вона зламана.

– А, – розчаровано промовив вiн. Я думав, вiн скаже менi злiзти, але вiн замiсть цього всмiхнувся й кивнув чоловiковi поруч iз собою. – Тодi нам просто доведецця тебе розважати.

Вiн заспiвав «Мiдника-гарбаря», застiльну пiсню, старшу за самого Бога. За мить до нього долучився син, i iхнi грубi голоси утворили просту гармонiю, вiд якоi в мене всерединi щось заболiло: згадались iншi вози, iншi пiснi, напiвзабута домiвка.




Роздiл двадцятий

На руках – кров, кулаки пече


Десь опiвднi вiз звернув на iншу дорогу, тепер уже широку, мов рiчка, i вимощену брукiвкою. Попервах там було зовсiм трохи подорожнiх й один-два фургони, але менi пiсля такоi тривалоi самотностi це здавалося величезним натовпом.

Ми заглибились у мiсто, i низькi будiвлi поступилися мiсцем вищим крамницям i шинкам. На змiну деревам i садкам прийшли провулки та продавцi з возиками. На величезнiй рiчцi-дорозi ставало чимраз тiснiше вiд усякоi всячини, яку несло ii течiею, – сотень возiв i пiшоходiв, десяткiв фур i фургонiв, а також поодиноких вершникiв.

Було чути стукiт кiнських копит i людськi крики, одгонило пивом, потом, смiттям i дьогтем. Я замислився, що це за мiсто та чи не був я тут ранiше, перш…

Я зцiпив зуби й змусив себе думати про iнше.

– Майже приiхали, – перекричав гамiр Сет. Врештi-решт дорога вийшла на ринок. Фургони котилися брукiвкою, видаючи звук, схожий на вiддалений грiм. Торгувалися та сварилися чиiсь голоси. Десь удалинi пронизливим високим голосом плакала дитина. Ми поiздили трохи туди-сюди, поки вiн не знайшов вiльний куток перед книгарнею.

Сет зупинив воза, i я вистрибнув, тим часом як вони розтягувалися, засидiвшись у дорозi. Далi я за своерiдною мовчазною домовленiстю допомiг iм зняти з задньоi частини воза гулястi мiшки та скласти iх з одного боку.

Пiвгодини по тому ми вже спочивали посеред куп мiшкiв. Сет поглянув на мене, прикривши очi рукою.

– Шо будеш сьогоднi робить у городi, хлопче?

– Менi потрiбнi струни для лютнi, – сказав я. Лише тодi до мене дiйшло, що я не знаю, де батькова лютня. Я дико роззирнувся навкруги. Вона не була у возi там, де я ii залишив, не тулилася до стiни й не лежала на купах гарбузiв. У мене всерединi все аж стиснулося, поки я не помiтив ii серед розкритих полотняних мiшкiв. Пiдiйшов до неi та взяв тремтливими руками.

Старший фермер усмiхнувся менi й простягнув пару вузлуватих гарбузiв, якi ми перед цим вивантажували.

– Що подумала б твоя матуся, якби ти принiс додому парочку найчудовiших жовтогарячих масляних гарбузiв по цей бiк Елду?

– Нi, я не можу, – затинаючись, вiдмовився я i водночас вiдiгнав вiд себе спогад про роздертi пальцi, що риються в землi, та запах горiлого волосся. – Т… тобто ви вже… – Я поступово замовк, ще дужче притиснувши лютню до грудей i вiдiйшовши на пару крокiв.

Вiн придивився до мене так, наче бачив уперше. Раптом знiтившись, я уявив, який вигляд, напевне, маю – обiдраний i замучений голодом. Я обняв лютню й вiдступився ще далi. Фермер опустив руки, а його усмiшка згасла.

– Ех, хлопче, – тихо промовив вiн.

Вiн поклав гарбуз, а тодi знову повернувся до мене й заговорив з лагiдною серйознiстю:

– Ми з Джейком тут торгуватимемо десь до смеркання. Як знайдеш до того часу те, що шукаеш, можеш iхати з нами на ферму. Бувають днi, коли нам iз жiнкою точно не завадить пiдмога. Ми будемо тобi дуже радi. Так, Джейку?

Джейк теж дивився на мене; його чесне обличчя виражало жаль.

– Та звiсно, тату. Вона ж так сказала тодi, як ми iхали.

Старий фермер не зводив з мене серйозних очей.

– Це – Приморська площа, – сказав вiн, показавши на своi ступнi. – Ми тут будемо дотемна, може, ще трохи побудемо, як стемнiе. Як хочеш проiхацця, вертайся. – Його погляд став збентеженим. – Чуеш? Можеш поiхати з нами.

Я крок за кроком задкував далi, не знаючи напевне, чому це роблю. Лише знаючи, що, поiхавши з ним, я буду змушений пояснювати, буду змушений згадувати. Що завгодно, аби не вiдчиняти тi дверi…

– Нi. Нi, дякую, – затинаючись, вiдповiв я. – Ви менi дуже допомогли. Я буду в порядку. – Мене штурхнув ззаду чоловiк у шкiряному фартуху. Переполохавшись, я розвернувся й побiг.

Я чув, як один з них гукнув у мене за спиною, але iхнi голоси заглушив натовп. Я побiг, а серце обтяжувало менi груди.



Тарбiен настiльки великий, що пройти його з кiнця в кiнець за один день неможливо. Навiть якщо не губитись i до вас не чiплятимуться в заплутаному павутиннi звивистих вулиць i глухих провулкiв.

Власне кажучи, вiн був надто великий. Вiн був величезний, безмежний. Людськi моря, лiси з будiвель, широкi, як рiчки, дороги. Вiн вiдгонив сечею, потом, вугiльним димом i дьогтем. Якби я був при своему розумi, то туди б не подався.

З часом я заблукав. Звернув чи то зарано, чи то запiзно, а тодi спробував компенсувати це, пiшовши навпростець провулком, який скидався на вузьке провалля мiж двома високими будiвлями. Вiн звивався, наче яр, який залишився пiсля рiчки, що перейшла до чистiшого русла. Смiття злiтало вгору уздовж стiн i заповнювало щiлини мiж будiвлями й дверима в нiшах. Пiсля кiлькох поворотiв я вiдчув згiрклий запах мертвечини.

Я завернув за рiг i хитнувся до стiни, ослiпнувши вiд зiрочок болю в очах. Вiдчув, як мене хапають за зап’ястки якiсь грубi руки.

Розплющивши очi, я побачив старшого за себе хлопчину. Вiн був удвiчi бiльший за мене, мав темне волосся й дикi очi. Через розмазаний по обличчю бруд вiн здавався бородатим, тому його юне обличчя дивувало жорстокiстю.

Ще двое хлопчакiв вiдiрвали мене вiд стiни. Один з них скрутив менi руку, i я зойкнув. Старший хлопчина, почувши цей звук, усмiхнувся й провiв рукою крiзь волосся.

– Шо ти тут робиш, Налте? Загубився? – Його усмiшка стала ширшою.

Я спробував вiдсторонитись, але один iз хлопцiв скрутив менi зап’ясток, i я охнув:

– Нi.

– Здаеться, вiн загубився, Пiко, – сказав хлопчина праворуч вiд мене. Той, що був лiворуч, рiзко вдарив мене лiктем у скроню, i провулок шалено захитався довкола мене.

Пiка засмiявся.

– Я шукаю теслярню, – промимрив я, трохи приголомшений.

Обличчя Пiки набуло кровожерливого виразу. Вiн схопив мене обома руками за плечi.

– Я тебе питав? – прокричав вiн. – Я казав, що тобi можна говорити? – Вiн буцнув мене лобом в обличчя, i я вiдчув, як щось рiзко трiснуло, а далi вiдчув вибух болю.

– Чуеш, Пiко. – Голос, здавалося, долинав звiдти, звiдки долинати не мiг. Чиясь нога потицяла в мiй футляр iз лютнею й перекинула його. – Чуеш, Пiко, глянь-но на це.

Пiка опустив погляд на лунке «гуп». То впав просто на землю футляр iз лютнею.

– Що ти вкрав, Налте?

– Я це не крав.

Один iз хлопчакiв, якi тримали мене за руки, засмiявся.

– Атож, це тобi дядько дав, щоб ти це продав i купив лiкiв хворiй бабцi. – Вiн засмiявся ще раз, тим часом як я намагався, клiпаючи, позбутися слiз на очах.

Я почув, як тричi клацнуло – то вiдмикали засуви. Далi пролунало характерне гармонiйне бренькання – лютню дiстали з футляра.

– Ох i сумно буде твоiй бабцi, що ти це згубив, Налте. – Пiка говорив тихо.

– Побий нас Тейлу! – вибухнув хлопчина праворуч вiд мене. – Пiко, знаеш, кiлько коштуе така штука? Та за таку золотом платять, Пiко!

– Не вимовляй отак iм’я Тейлу, – попросив хлопчина злiва вiд мене.

– Шо?

– «Не поминай Тейлу без наглоi потреби, бо вiн усi думки й дiяння судить iз неба», – продекламував вiн.

– Та хай Тейлу з його великою блискучою цюцюркою мене обiсцить, якщо ця штука не коштуе двадцять талантiв. Отже, ми можемо отримати в Дайкена принаймнi шiсть. Знаеш, що можна зробити з такою силою грошей?

– Тобi взагалi не випаде нагода щось iз ними зробити, якщо ти не перестанеш так говорити. Тейлу нас глядить, але вiн мстивий. – Другий хлопчина говорив поштиво й боязко.

– Ти, певно, знову спав у церквi? Релiгiя до тебе чiпляеться, як до мене блохи.

– Я тобi руки у вузол зав’яжу.

– Твоя мамця – курва, вiддаеться за грiш.

– Не говори про мою маму, Лiне.

– Залiзний грiш.

На той час я вже зумiв, поклiпавши, прибрати з очей сльози, i побачив, що Пiка сидить у провулку навпочiпки. Здавалося, моя лютня, моя прекрасна лютня, його зачарувала. Вiн тримав ii з замрiяними очима, знов i знов обертаючи ii брудними руками. Крiзь iмлу страху та болю до мене неквапом приходив жах.

Коли два голоси в мене за спиною стали гучнiшими, я почав вiдчувати всерединi палкий гнiв. Я напружився. Битися з ними я не мiг, але знав: якщо заволодiю своею лютнею та вирвуся в натовп, я зможу вiд них вiдiрватись i знову опинитись у безпецi.

– …та вона все одно трахалася далi. Тiльки тепер iй давали всього по пiвгроша за раз. Тим-то в тебе така м’яка голова. Тобi пощастило, що вм’ятини немае. Тож не журися – ось чому тебе так тягне на релiгiю, – переможно закiнчив перший хлопчина.

Я вiдчув лише якесь напруження праворуч вiд себе. Напружився й сам, готовий до стрибка.

– Але дякую, що попередив. Я чув, що Тейлу любить ховатися за великими купами кiнського лайна i щ…

Раптом обидвi моi руки звiльнились: один хлопчина втиснув iншого в стiну.

Я притьмом подолав три кроки до Пiки, схопив лютню за гриф i потягнув.

Але Пiка був чи то прудкiшим, нiж я очiкував, чи то сильнiшим. Лютня не пiшла менi до рук. Мене рiзко зупинили, а Пiку – зiп’яли на ноги.

Надi мною взяли гору роздратування й гнiв. Я вiдпустив лютню й кинувся на Пiку. Скажено задряпав йому обличчя й шию, але вiн пережив надто багато вуличних бiйок, щоб дозволити менi наблизитися до чогось життево важливого. Одним нiгтем я провiв по його обличчю криваву риску вiд вуха до пiдборiддя. Тодi вiн кинувся на мене, вiдтiсняючи, поки я не врiзався в стiну провулка.

Я вдарився головою об цеглу й не впав лише завдяки тому, що Пiка заходився гамселити мною об благеньку стiну. Я судомно вдихнув i лише тодi зрозумiв: увесь цей час я репетував.

Вiд нього вiдгонило задавненим потом i згiрклою олiею. Його долонi прип’яли моi руки до бокiв, i вiн ще сильнiше втиснув мене в стiну. Я нечiтко усвiдомлював, що вiн, напевно, впустив мою лютню.

Я знову судомно вдихнув i заходився гамселити наослiп, а тодi ще раз ударився головою об стiну. Зрозумiв, що мое обличчя втиснулося йому в плече, i добряче гризонув. Вiдчув, як його шкiра рветься пiд моiми зубами, а тодi з’явився смак кровi.

Пiка закричав i вiдсахнувся вiд мене. Я вдихнув i скривився вiд надривного болю в грудях.

Не встиг я ворухнутися чи подумати, як Пiка знову за мене схопився. Вiн гепнув мною об стiну раз, потiм iще раз. Моя голова гойдалася вперед-назад, вiдскакуючи вiд стiни. Потiм вiн схопив мене за горло, крутнув мною й кинув на землю.

Саме тодi я почув шум, i все неначе зупинилося.



Пiсля того як мою трупу перебили, бувало так, що менi снилися батьки; вони були живi й спiвали. У моему снi iхня смерть була помилкою, непорозумiнням, новою п’есою, яку вони репетирували. А я кiлька секунд вiдпочивав вiд величезноi скорботи, що огортала мене й невпинно чавила. Я обнiмав iх, i ми смiялися з моеi дурнуватоi тривоги. Я спiвав з ними, i якусь мить усе було чудово. Чудово.

Але я завжди прокидався сам у темрявi бiля лiсового озерця. Що я тут роблю? Де моi батьки?

Тодi я згадував усе – наче вiдкривалася рана. Вони загинули, а я був страшенно самотнiй. А та величезна вага, що зникла всього на мить, знову навалювалася на мене, сильнiше, нiж до цього, бо я не був до неi готовий. Тодi я лежав на спинi, вдивляючись у пiтьму з болем у грудях, ледве дихаючи; у глибинi душi я розумiв: усе вже нiколи не буде гаразд, нiколи.

Коли Пiка кинув мене на землю, мое тiло вже занiмiло настiльки, що я ледве вiдчув, як пiдi мною ламаеться батькова лютня. Вона видала такий звук, наче то помирала мрiя, i з ним до моiх грудей повернувся той-таки нездоровий бiль, який спиняв дихання.

Я роззирнувся довкола й побачив, як Пiка важко дихае й тримаеться за плече. Один з хлопчакiв поставив колiна на груди iншому. Вони вже не борюкалися: обидва приголомшено дивилися в мiй бiк.

Я ошелешено витрiщився на своi руки, закривавленi в тих мiсцях, де шкiру прокололи шматки дерева.

– Малий гiвнюк мене вкусив, – тихо сказав Пiка, нiби йому геть не вiрилося в те, що сталося.

– Злiзай з мене, – промовив хлопчисько, що лежав на спинi.

– Я сказав, що так говорити не можна. І диви, що сталося.

Пiка скривився й побагровiв на виду.

– Вкусив! – скрикнув вiн i з усiеi сили замахнувся на мою голову ногою.

Я спробував забратися геть, бiльше не нашкодивши лютнi. Його копняк влучив менi в нирку, i я знову полетiв на рештки iнструмента, розтрощивши його ще бiльше.

– Бачиш, що бувае, якщо насмiхатися з iменi Тейлу?

– Та облиш уже свого Тейлу. Злiзай з мене й хапай оту штуку. Може, для Дайкена вона ще буде чогось варта.

– Диви, що ти наробив! – не припиняв вити надi мною Пiка. Я дiстав копняка в бiк i перекотився на iнший бiк. Мое поле зору почало темнiти по краях. Я мало не радiв цьому – хоч якась можливiсть забутися. Проте глибший бiль нiкуди не дiвався й залишився неторканим. Я стиснув закривавленi руки в кулаки, i iх аж запекло.

– Цi балабушки наче й досi нiчого. Вони якiсь срiблястi, б’юсь об заклад, що за них можна щось виручити.

Пiка знову вiдвiв ногу назад. Я спробував пiдняти долонi, щоб захиститися вiд неi, але моi руки лише засiпались, а Пiка копнув мене в живiт.

– Хапай оту дрiбничку…

– Пiко. Пiко!

Пiка знову копнув мене в живiт, i я кволо виблював на брукiвку.

– Ану стiйте! Мiська варта! – гукнув iще один голос. Мить тишi, а тодi – шаркання й миготiння швидких нiг. За мить важкi чоботи прогупали повз нас i затихли на вiддалi.

Пам’ятаю, як менi болiло в грудях. Я знепритомнiв.



Із пiтьми мене витрусила якась людина, що вивертала менi кишенi. Я марно спробував розплющити очi.

Почув, як якийсь голос бурмоче собi пiд носа:

– Оце й усе, що я маю за те, що врятував тобi життя? Мiдяк i пару шимiв? Випивку на вечiр? Нiкчемний малий негiдник. – Вiн зайшовся глибоким грудним кашлем, i мене накрило перегаром. – Так волав. Якби не твiй дiвчачий голос, я б не бiг аж сюди.

Я спробував щось сказати, але замiсть слiв iз мене вилився стогiн.

– Ну, ти живий. Гадаю, це вже щось. – Я почув, як вiн, пiдводячись, рикнув, а потiм важке гупання його чобiт розчинилося в тишi.

За якийсь час я зрозумiв, що можу розплющити очi. У мене перед очима все розпливалось, а нiс видавався бiльшим за решту голови. Я обережно в нього потицяв. Зламаний. Згадавши Бенову науку, я поставив долонi обабiч носа та вправив його рiзким рухом. Я зцiпив зуби, щоб не закричати вiд болю, а очi в мене наповнилися слiзьми.

Я позбувся iх, поклiпавши, i менi вiдлягло вiд серця: я побачив вулицю без тiеi болiсноi розмитостi, яка була мить тому. Вмiст моеi торбинки лежав бiля мене на землi: пiвклубка шпагату, маленький тьмяний ножик, «Риторика i логiка» та ще залишок того шматка хлiба, який дав менi на обiд фермер. Здавалося, вiдтодi минула цiла вiчнiсть.

Фермер. Я подумав про Сета i Джейка. М’який хлiб iз маслом. Пiснi пiд час iзди на возi. Вони запропонували менi безпечне мiсце, нову домiвку…

За раптовим спогадом прийшов раптовий панiчний жах, вiд якого стало зле. Я оглянув провулок; вiд раптового поруху менi заболiла голова. Перебираючи смiття руками, я знайшов кiлька жахливо знайомих скалок дерева. Мовчки витрiщився на них, i свiт довкола мене непомiтно потемнiв. Я кинув погляд на тоненьку смужку неба, яку було видно над головою, i побачив, що вона багровiе: настають сутiнки.

Котра зараз година? Я квапливо зiбрав пожитки, повiвшись iз Беновою книжкою лагiднiше, нiж з усiм iншим, i пошкандибав, як я сподiвався, у напрямку Приморськоi площi.



Доки я знайшов площу, на небi остаточно згасли сутiнки. Мiж нечисленними пiзнiми покупцями лiниво котилося кiлька фургонiв. Я дико шкандибав вiд одного кута площi до iншого, знавiснiло розшукуючи старого фермера, який мене пiдвiз. Намагаючись знайти якийсь iз тих потворних вузлуватих гарбузiв.

Коли я нарештi знайшов книгарню, бiля якоi зупинився Сет, я задихався й хитався. Сета i його воза не було видно нiде. Я опустився на порожне мiсце, що лишилося вiд його з сином воза, i вiдчув бiль вiд десятка ушкоджень, який примусив себе iгнорувати.

Я обмацав iх одне за одним. Менi болiли кiлька ребер, хоч я й не мiг зрозумiти, чи це вони зламанi, чи це порвався хрящ. Надто швидко ворухнувши головою, я вiдчув запаморочення й нудоту – мабуть, через струс мозку. У мене був зламаний нiс, а своi синцi та подряпини я взагалi не мiг спокiйно пiдрахувати. До того ж я був голодний.

Оскiльки я мiг щось вдiяти лише з останнiм, то взяв залишок отриманого ранiше шматка хлiба та з’iв його. Цього було недостатньо, але це було краще, нiж нiчого. Я попив з корита для коней, а пити менi хотiлося досить сильно, щоб не зважати на те, що вода солонувата й кисла.

Я подумав, чи менi, бува, не забратися геть, але в моему нинiшньому станi довелося б iти кiлька годин. До того ж на околицях мiста на мене не чекало нiчого, крiм багатьох миль фермерських угiдь, на яких уже зiбрали врожай. Жодних дерев, якi захищали б вiд вiтру. Жодного хмизу, щоб розвести багаття. Жодних кроликiв, на яких можна ставити пастки. Жодних корiнцiв, якi можна викопувати. Жодного вересу, на якому можна влягтися.

Я був настiльки голодний, що мiй шлунок перетворився на тугий вузол. Тут я принаймнi вiдчував запах курчати, якого десь готували. Я пiшов би на цей запах, але менi паморочилось у головi, а ще болiли ребра. Можливо, завтра хтось дасть менi поiсти. Наразi я був надто втомлений. Найбiльше менi хотiлося спати.

З брукiвки виходили останнi залишки тепла вiд сонця, а вiтер посилювався. Я повернувся до дверей книгарнi, щоб сховатися вiд вiтру. Я вже мало не заснув, аж тут власник крамницi вiдчинив дверi та копнув мене, сказавши забиратися геть, бо iнакше вiн покличе варту. Я якнайшвидше подався геть.

Опiсля я знайшов у провулку кiлька порожнiх ящикiв. Скрутився калачиком пiд ними, побитий i втомлений. Заплющив очi й постарався не згадувати, як воно – спати в теплi й ситостi, серед людей, якi тебе люблять.

Це була перша нiч iз майже трьох рокiв, якi я провiв у Тарбiенi.




Роздiл двадцять перший

Пiдвал, хлiб i вiдро


Щойно минув обiднiй час. Правильнiше сказати, обiднiй час щойно минув би, якби я мав що поiсти. Я жебракував у Купецькому кiльцi й поки що здобув за день два копняки (один вiд констебля, один вiд найманця), три стусани (два вiд фургонникiв, один вiд моряка), один новий лайливий вислiв про малоймовiрну анатомiчну конфiгурацiю (теж вiд моряка), а також бризки слини вiд малосимпатичного лiтнього чоловiка без чiтко визначеного заняття.

А ще – один залiзний шим. Щоправда, це я бiльше списував на закони ймовiрностi, нiж на якусь людську доброту. Навiть слiпа свиня вряди-годи знаходить жолудь.

Я прожив у Тарбiенi вже майже мiсяць i напередоднi вперше спробував щось украсти. Це був не бозна-який початок. Мене спiймали тодi, як я запустив руку в кишеню рiзника. За це я дiстав такий сильний удар у скроню, що цього дня вiдчував запаморочення, коли намагався швидко пiдводитись або рухатись. Аж нiяк не зацiкавившись крадiжками пiсля першоi спроби, я вирiшив, що цього дня жебракуватиму. У цьому планi день вийшов посереднiм.

Менi скрутило живiт вiд голоду, а черствий хлiб, якого можна було б купити на один шим, мене б не порятував. Я вже замислився, чи не пiти на iншу вулицю, аж тут побачив, як якийсь хлопчина пiдбiг до молодшого жебрака на протилежному боцi. Вони трохи збуджено поговорили, а тодi дременули.

Звiсно, я пiшов за ними, продемонструвавши блiду тiнь своеi колишньоi цiкавостi. До того ж те, що змусило iх посеред дня покинути людний рiг вулицi, у будь-якому разi мало бути вартим мого часу. Може, тейлiнцi знову роздають хлiб. Або перекинувся вiз iз фруктами. Або констеблi когось вiшають. На це менi варто витратити пiвгодини часу.

Я йшов звивистими вулицями слiдом за хлопчаками, поки не побачив, як вони завернули за рiг i побiгли сходами до пiдвалу згорiлоi будiвлi. Я зупинився: блiду iскру моеi цiкавостi загасив здоровий глузд.

За мить вони вийшли; кожен нiс по шматку плаского темного хлiба. Я подивився, як вони пробрели повз мене, смiючись i штурхаючи один одного. Менший, щонайбiльше шестирiчний, побачив, що я на них дивлюсь, i помахав рукою.

– Ще е трохи, – гукнув вiн iз повним ротом хлiба. – Але краще поквапся.

Мiй здоровий глузд раптово передумав, i я сторожко попрямував донизу. Там, де сходи закiнчувалися, було кiлька прогнилих дощок – усе, що лишилося вiд поламаних дверей. Усерединi я побачив короткий коридор, який виходив у тьмяно освiтлену кiмнату. Повз мене пропхалася, не пiднявши очей, маленька дiвчинка. Вона теж мiцно тримала шматок хлiба.

Я переступив через розбитi шматки дверей i опинився в студенiй вологiй темрявi. За десяток крокiв я почув тихий стогiн, вiд якого закляк на мiсцi. Звук був майже тваринний, але слух пiдказував менi, що виходив вiн з людськоi горлянки.

Я не знаю, чого очiкував, але знайшов я дещо зовсiм iнше. Горiли двi наповненi риб’ячим жиром старезнi лампи, що вiдкидали на темнi кам’янi стiни нечiткi тiнi. У кiмнатi було шiсть лiжок, i всi були зайнятi. Двое дiтей, ще майже немовлят, лежали пiд однiею ковдрою на кам’янiй пiдлозi, а ще одна дитина скрутилася калачиком у купi ганчiр’я. Хлопчина мого вiку сидiв у темному кутку, притиснувши голову до стiни.

Один iз хлопчикiв трохи ворухнувся на лiжку, неначе увi снi. Але цей порух був якийсь неправильний. Надто вже натужний, надто вже напружений. Я придивився й побачив, що там насправдi. Вiн був прив’язаний до лiжка. Вони всi були прив’язанi.

Вiн налiг на мотузки й видав той звук, який я почув у коридорi. Тепер вiн був чiткiшим. Це був протяжний жалiсний крик.

– А-а-а-а-а-а-а-ба-а-а-а-а-а-а.

Якусь мить менi думалося лише про всi почутi в життi iсторii про герцога Гiбеанського. Про те, як вiн i його люди двадцять рокiв викрадали й мучили людей, поки не втрутилася церква i не поклала цьому край.

– Що, що, – пролунав голос iз iншоi кiмнати. Голос мав дивну iнтонацiю, наче вiн насправдi нiчого не питав.

Хлопчина на лiжку смикнувся, вириваючись зi своiх пут.

– А-а-а-а-бе-е-е-е.

Крiзь дверi пройшов чоловiк, який витирав руки об довгу пошарпану одiж.

– Що, що, – повторив вiн тим самим непитальним тоном. Голос у нього був старий i дещо втомлений, але передусiм терплячий. Терплячий, як важкий камiнь або мати-кiшка в поводженнi з кошенятами. Не той голос, якого я чекав вiд такоi людини, як герцог Гiбеанський.

– Що, що. Тихо, тихо, Танi. Я нiкуди не подiвся, просто вiдiйшов. Тепер я тут. – Його ноги тьопали по голiй кам’янiй пiдлозi. Вiн був босий. Я вiдчув, як мене повiльно покидае напруга. Хоч що тут вiдбувалося, це й близько не видавалося таким моторошним, як я спершу подумав.

Побачивши, що чоловiк наближаеться, хлопчина перестав налягати на мотузки.

– І-i-i-а-а, – промовив вiн i потягнув за мотузки, якi його стримували.

– Що? – тепер це вже було запитанням.

– І-i-i-а-а.

– Гм-м-м? – старий роззирнувся довкола i вперше побачив мене. – Ох. Здоров, – знову поглянув на хлопчика на лiжку. – Ну хiба ти сьогоднi не розумничок? Танi покликав мене, бо в нас вiдвiдувач! – обличчя Танi розпливлось у широчезнiй посмiшцi, i вiн рiзко, гугняво захекав. Хоча звук вийшов зболеним, було ясно, що вiн смiеться.

Повернувшись до мене, босоногий чолов’яга сказав:

– Я тебе не впiзнаю. Ти тут уже бував?

Я хитнув головою.

– Ну, у мене е трохи хлiба, йому всього два днi. Якщо принесеш менi води, можеш узяти його стiльки, скiльки можеш з’iсти. – Вiн подивився на мене. – Все гаразд?

Я кивнув. Окрiм лiжок, у кiмнатi з урядження були тiльки стiлець, стiл i вiдкрита бочка бiля одних iз дверей. На столi лежали стосом чотири великi круглi хлiбини.

Вiн теж кивнув, а тодi обережно попрямував до стiльця. Ішов вiн боязко, неначе йому було боляче ставити ноги.

Дiставшись стiльця та опустившись на нього, вiн показав на бочку бiля дверей.

– За дверима е насос i вiдро. Спiшити не тре, тут тобi не перегони. – Говорячи, вiн iз вiдсутнiм виглядом схрестив ноги й заходився терти одну босу стопу.

«Неефективний кровообiг, – подумала та частина мене, яка вже давно лишалася без дiла. – Пiдвищений ризик iнфекцii та помiтний дискомфорт. Ноги треба пiднiмати, масажувати та обтирати теплою настоянкою вербовоi кори, камфори та маранти».

– Не набирай у вiдро забагато. Я не хочу, щоб ти нашкодив собi чи нахлюпав. Там i без того досить мокро. – Вiн повернув стопу на пiдлогу та нагнувся, щоб пiдiбрати одного з малих, який неспокiйно заворушився на ковдрi.

Наповнюючи бочку, я крадькома поглядав на чолов’ягу. Волосся вiн мав сиве, але попри це та повiльну нездорову ходу, вiн був не дуже старий. Мав рокiв iз сорок, а може, i трохи менше. На ньому була довга одiж, стiльки разiв перелатана й перештопана, що я й не здогадувався, який колiр i фасон вона спершу мала. Вiн був майже такий само обiрваний, як i я, зате чистiший. Тобто не зовсiм чистий, а просто чистiший за мене. Це було неважко.

Звали його Трапiс. Вiн не мав у що вдягнутися, крiм тiеi латаноi одежини. Майже весь час, коли не спав, вiн проводив у тому вогкому пiдвалi, доглядаючи безнадiйних людей, з якими не хотiв мати клопоту бiльше нiхто. Здебiльшого це були маленькi хлопчики. Декому, як-от Танi, доводилося обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили собi чи не викотилися з лiжка. Іншим, як-от Джаспiновi, який за два роки до цього збожеволiв вiд гарячки, доводилось обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили iншим.

Паралiтики, калiки, нерухомi, зсудомленi – до всiх них Трапiс виявляв однакову нескiнченну терплячiсть. Я жодного разу не чув, щоб вiн скаржився, абощо, навiть на босi ноги, якi завжди були розпухлими i, напевно, постiйно завдавали йому болю.

Вiн по змозi допомагав нам, дiтям, давав трохи поiсти, коли мав зайвi харчi. Щоб заробити якусь дрiбницю, ми носили воду, мили йому пiдлогу, виконували доручення й тримали немовлят, щоб вони не плакали. Ми робили все, про що вiн просив, а коли харчiв не було, ми завжди могли попити води, побачити втомлену усмiшку та зустрiтися з тим, хто дивився на нас як на людей, а не тварин у лахмiттi.

Часом здавалося, нiби Трапiс сам-один намагався пiклуватися про всiх безнадiйних створiнь у нашому куточку Тарбiена. У вiдповiдь ми любили його з таким мовчазним завзяттям, дорiвнятися до якого можуть хiба що тварини. Якби хтось коли-небудь здiйняв руку на Трапiса, його з виттям розiрвали б на кривавi кавалки посеред вулицi сто дiтей.

Тi першi кiлька мiсяцiв я частенько заходив до його пiдвалу, а потiм, з плином часу, дедалi менше. Трапiс i Танi були чудовим товариством. Жоден з нас не вiдчував потреби багато говорити, i це чудово менi пiдходило. Але iншi вуличнi дiти неймовiрно дiяли менi на нерви, тож заходив я нечасто, лише тодi, коли страшенно потребував допомоги, або тодi, коли мав чим подiлитися.

Попри те, що я бував там нечасто, приемно було знати, що в мiстi е таке мiсце, де мене не копатимуть, не ганятимуть i не обплюють. Коли я був на дахах сам-один, добре було знати, що на свiтi е Трапiс i пiдвал. Це була майже домiвка, до якоi можна повертатися. Майже.




Роздiл двадцять другий

Час демонiв


У тi першi мiсяцi в Тарбiенi я багато чого дiзнався.

Я дiзнався, в яких шинках i ресторанах викидають найкращу iжу i наскiльки iжа мае прогнити, щоб вiд неi стало зле.

Я дiзнався, що обнесений стiною комплекс будiвель бiля докiв – це Храм Тейлу. Тейлiнцi часом роздавали хлiб, змушуючи нас проказувати молитви, а вже потiм дозволяючи взяти собi буханець. Я не заперечував. Це було легше, нiж жебракувати. Часом священики в сiрих одiннях намагалися заманити мене проказати молитви до церкви, але до мене доходили чутки, i я завжди тiкав вiд таких прохань, незалежно вiд того, узяв я вже буханець чи нi.

Я дiзнався, як треба ховатися. У мене було таемне мiсце на старiй дубильнi, де змикалися три дахи, утворюючи прихисток вiд вiтру й дощу. Бенову книжку я заховав пiд кроквами, загорнувши в полотно. Брався я за неi дуже рiдко, як за святу релiквiю. Це була остання значна частина мого минулого, i я вживав усiх заходiв, щоб тiльки вберегти ii.

Я дiзнався, що Тарбiен не мае кiнця-краю. Якщо ви не бачили його на власнi очi, вам не зрозумiти. Це як з океаном. Я можу розповiсти вам про його хвилi й воду, але ви й гадки не матимете про його розмiр, поки не опинитеся на березi. Зрозумiти океан по-справжньому можна, лише опинившись посеред нього, коли навколо тiльки океан, який нескiнченно тягнеться на всi боки. Лише тодi стае зрозумiло, якi ви маленькi, якi безсилi.

Почасти Тарбiен такий величезний через те, що вiн подiляеться на тисячу невеличких частинок, кожна з яких мае власний характер. Були там Низовини, Гуртоправська площа, Мийниця, Середмiстя, Жировик, Бочки, Доки, Смоляний шлях, Шовний провулок… Можна було все життя прожити в Тарбiенi й так i не вивчити всi його частини.

Але з практичноi точки зору Тарбiен зазвичай подiлявся на двi частини – Надбережжя та Узвишшя. Надбережжя – це там, де люди бiднi. Тому вони – жебраки, злодii та повii. Узвишшя – це там, де люди багатi. Тому вони – повiренi, полiтики та куртизанки.

Провiвши в Тарбiенi два мiсяцi, я вперше замислився про те, чи не спробувати пожебракувати на Узвишшi. Зима мiцно вчепилась у мiсто, а через Маскарад Середзим’я на вулицях стало небезпечнiше, нiж зазвичай.

Це мене вразило. Усе мое молоде життя наша трупа щозими органiзовувала Маскарад Середзим’я для якого-небудь мiстечка. Надягнувши маски демонiв, ми тероризували мiсцевих сiм днiв Високоi Жалоби, що неабияк усiх радувало. Мiй батько грав Енканiса так переконливо, що можна було подумати, нiби ми його прикликали. А найважливiшим було те, що вiн мiг бути страхiтливим та обачним водночас. Коли всiм заправляла наша трупа, нiхто жодного разу не постраждав.

Але в Тарбiенi все було iнакше. О, складники маскараду були такi ж самi. Люди в кричущо розмальованих масках демонiв усе одно вешталися мiстом, лiзучи в шкоду. Був там i Енканiс у традицiйнiй чорнiй масцi, який завдавав серйознiших клопотiв. І хоча я його не бачив, я не сумнiвався, що кращими районами крокував Тейлу в срiбнiй масцi, який грав свою роль. Як я вже сказав, складники карнавалу були такi ж самi.

Але спрацьовували вони iнакше. По-перше, Тарбiен був надто великий, щоб одна трупа забезпечила йому достатньо демонiв. Тут би не вистачило б i сотнi труп. Отож, замiсть оплачувати послуги професiоналiв, що було б розважливо й безпечно, церкви Тарбiена йшли бiльш прибутковим шляхом продажу масок демонiв.

Через це в перший день Високоi Жалоби в мiстi вирвалися на свободу десять тисяч демонiв. Десять тисяч демонiв-аматорiв, яким було дозволено робити будь-якi капостi, якi спадуть на думку.

Може здатися, нiби це – iдеальна ситуацiя для юного злодюжки, якою той може скористатись, але насправдi все було зовсiм навпаки. Демонiв завжди було найбiльше в Надбережжi. І хоча переважна бiльшiсть демонiв поводилась як годиться, тiкала, почувши iм’я Тейлу, i тримала свою чортiвню в розумних межах, чимало з них були не такi. У першi кiлька днiв Високоi Жалоби було небезпечно, i я здебiльшого коротав час, просто переховуючись вiд грiха подалi.

Але з наближенням Середзим’я все вляглося. Кiлькiсть демонiв стабiльно зменшувалася: люди губили маски або втомлювалися вiд цiеi гри. Тейлу, безсумнiвно, теж знищив чимало – от тiльки срiбна маска срiбною маскою, а вiн був один. Вiн навряд чи мiг обiйти весь Тарбiен усього за сiм днiв.

Для мандрiвки на Узвишшя я обрав останнiй день Жалоби. У день Середзим’я настрiй у всiх завжди гарний, а гарний настрiй – це успiх у жебракуваннi. Найкращим же було те, що лави демонiв помiтно порiдшали, а це означало, що ходити вулицями знову стало бiльш-менш безпечно.

Я вийшов невдовзi пiсля полудня, зголоднiлий, тому що не зумiв знайти, де вкрасти хлiба. Пам’ятаю, що, попрямувавши до Узвишшя, я вiдчував легке збудження. Можливо, якась частина мене згадала, яким було Середзим’я в колi родини: тепла iжа, а потiм – теплi лiжка. Можливо, мене заразили пахощi вiчнозелених гiлок, якi збирали на купи та пiдпалювали на честь торжества Тейлу.

Того дня я дiзнався двi речi. Я дiзнався, чому жебраки тримаються Надбережжя, а ще дiзнався, що, хоч що вам там казатимуть церковники, Середзим’я – це час демонiв.



Я вийшов iз провулка, i мене негайно вразила несхожiсть атмосфери в цiй частинi мiста й там, звiдки я прибув.

У Надбережжi купцi пiдлизувалися й пiдлещувалися до покупцiв, сподiваючись заманити iх до своiх крамниць. Якщо в них не виходило, вони не соромилися нападiв войовничостi – кляли чи навiть вiдверто залякували покупцiв.

Тут крамарi нервово заламували руки. Вони кланялися, розшаркувалися й були бездоганно ввiчливими. Нiхто нiколи не пiдвищував голосу. Пiсля жорстокоi реальностi життя в Надбережжi менi здавалося, нiби я випадково потрапив на офiцiйний бал. Усi були одягненi в нове вбрання. Усi були чистi, i всi, здавалося, брали участь у якомусь заплутаному соцiальному танцi.

Але були тут i тiнi. Оглядаючи вулицю, я помiтив двох чоловiкiв, якi переховувались у провулку навпроти мене. Маски в них були непоганi, криваво-червонi й лютi. В одного була роззявлена паща, а в другого скалилися гострi бiлi зуби. Обидва були в традицiйному чорному одязi з каптурами, i я це схвалював. Дуже багато демонiв у Надбережжi не переймалися правильними костюмами.

Двое тих демонiв вислизнули з провулка й подалися за гарно вбраною молодою парою, яка спокiйно прогулювалася вулицею попiд руку. Демони обережно пройшли за ними назирцi майже сотню футiв, а тодi один з них схопив капелюх молодика i шпурнув його в снiговий замет неподалiк. Другий схопив жiнку в грубi обiйми та пiдняв ii над землею. Вона зарепетувала, тим часом як чоловiк, явно розгубившись через те, що так сталося, почав виривати в демона свiй цiпок.

На щастя, його дама не розгубилася.

– Тегус! Тегус! – закричала вона. – Тегус антауса ега!

Почувши iм’я Тейлу, двi постатi з червоними масками зiщулились, а тодi розвернулися й побiгли вулицею геть.

Усi радо загукали. Один iз крамарiв допомiг молодиковi повернути собi капелюх. Мене доволi сильно здивувало, як чемно все вiдбулося. Вочевидь, у гарнiй частинi мiста ввiчливими були навiть демони.

Осмiлiвши вiд побаченого, я оглянув натовп, думаючи, хто тут найперспективнiший. Пiдiйшов до однiеi молодоi жiнки. Вона була в пудрово-блакитнiй сукнi та бiлому хутряному палантинi. Волосся в неi було довге й золотаве та обрамляло ii обличчя вмiло накрученими кучерями.

Коли я вийшов уперед, вона опустила на мене погляд i зупинилась. Я почув приголомшений вдих; вона пiднесла одну руку до вуст.

– Дрiб’язку не знайдеться, панi? – Я витягнув руку й змусив ii трiшечки задрижати. Голос у мене теж дрижав. – Прошу. – Я намагався видаватися таким само малим i безнадiйним, як почувався. При цьому я переминався з ноги на ногу в неглибокому сiрому снiжку.

– Бiднятко, – зiтхнула вона так тихо, що я ледве почув. Вона незграбно взялася за гаманець на поясi, не маючи чи то змоги, чи то бажання вiдвести вiд мене погляд. За мить вона зазирнула в гаманець i щось дiстала. Огорнувши це пальцями, я вiдчув холодну, надiйну вагу монети.

– Дякую, панi, – машинально сказав я. Опустив на мить очi та побачив, як мiж пальцями в мене виблискуе срiбло. Розкривши руку, я побачив срiбний грiш. Цiлий срiбний грiш.

Менi вiдвисла щелепа. Срiбний грiш дорiвнював десятьом мiдним грошам або ж п’ятдесятьом залiзним. Ба бiльше, вiн дорiвнював ситому череву щовечора впродовж половини мiсяця. За один залiзний грiш я мiг поспати одну нiч на пiдлозi в «Червоному оцi», за два – поспати бiля камiна, неподалiк вiд жаринок, що залишилися вiд вечiрнього вогню. Я мiг купити ганчiр’яну ковдру, яку сховав би на дахах, i вона зiгрiвала б мене всю зиму.

Я пiдняв очi на жiнку, яка й досi дивилася на мене знизу вгору з жалем у поглядi. Вона не могла знати, що це означае.

– Дякую, панi. – У мене затремтiв голос. Я згадав один вираз, який ми вживали ще тодi, як я жив у трупi. – Хай усi вашi iсторii будуть радiсними, а дороги – рiвними й короткими.

Вона усмiхнулася менi та, мабуть, приготувалася щось сказати, але в мене виникло дивне вiдчуття бiля карку. За мною хтось стежив. На вулицi або стаеш чутливим до певних речей, або живеш нещасливо й недовго.

Я роззирнувся довкола й побачив, як один крамар розмовляе з констеблем i показуе в мiй бiк. Це був не якийсь там надбережний констебль. Вiн був ретельно поголений i мав рiвну поставу. Вiн був одягнений у чорну шкiряну куртку з металевими заклепками й нiс окутий латунню кийок завдовжки з власну руку. До мене долинула дещиця з крамаревих слiв.

– …покупцiв. Хто купуватиме шоколад, коли… – вiн знову змахнув рукою в мiй бiк i сказав щось, чого я не розiбрав. – …тобi платить? Отож-бо. Може, менi варто згадати…

Констебль повернув голову в мiй бiк. Я зустрiвся з ним поглядом. Повернувся й побiг.

Я взяв курс на перший провулок, який побачив; моi тонкi черевики ковзали по тонкому шару снiгу, що вкривав землю. Звернувши в другий провулок, який вiдходив вiд першого, я почув, як у мене за спиною гупають його важкi чоботи.

Я шукав, куди пiти, де сховатись, а груди менi горiли вiд власного дихання. Але цiеi частини мiста я не знав. Тут не було жодних куп смiття, в якi можна було б пробратися, жодних згорiлих будiвель, якими можна було б пролiзти. Я вiдчув, як тоненьку пiдошву одного мого черевика прорiзають гострi замерзлi камiнцi. Я змусив себе не припиняти бiгу, i мою стопу пройняв лютий бiль.

Пiсля третього повороту я опинився в глухому кутi. Видершись на одну стiну до половини, я вiдчув, як чиясь рука хапае мою щиколотку й стягуе мене на землю.

Я вдарився головою об брукiвку, i свiт запаморочливо закрутився довкола мене – констебль пiдняв мене з землi, схопивши за один зап’ясток i за волосся.

– А ти розумний хлопчик, еге ж? – засапано вимовив вiн, жарко дихаючи менi в обличчя. Вiд нього несло вичиненою шкiрою й потом. – Ти ж уже дорослий, ти вже маеш знати, що бiгти не треба. – Вiн розгнiвано трусонув мене й скрутив менi волосся. Я скрикнув; провулок довкола мене нахилився.

Вiн грубо притиснув мене до стiни.

– А ще ти маеш розумiти, що не треба йти на Узвишшя. – Вiн трусонув мене. – Чи ти дурний, хлопче?

– Нi, – ошелешено промовив я, намацуючи холодну стiну вiльною рукою. – Нi.

Здаеться, моя вiдповiдь його розлютила.

– Нi? – слово рiзко зiрвалося з його вуст. – Хлопче, я через тебе вскочив у халепу. На мене, може, заяву напишуть. Якщо ти не дурний, то тебе, певно, треба провчити. – Вiн крутнув мною й кинув мене. Я впав у брудний снiг провулка. Вдарився лiктем об землю, i в мене занiмiла рука. Долоня, що стискала мiсячний запас харчiв, теплих ковдр i сухих черевикiв, розкрилася. Щось дорогоцiнне вилетiло i впало, навiть не дзенькнувши з доторком до землi.

Я цього практично не помiтив. Повiтря загудiло, i кийок констебля врiзався менi в ногу. Вiн вишкiрився на мене:

– Не ходи на Узвишшя, ясно?! – Кийок влучив по менi знову, цього разу – мiж лопаток. – Далi Буланоi вулицi вам, малим скурвим синам, зась. Ясно? – Вiн ударив мене по обличчю тильним боком долонi, i я вiдчув смак кровi, а моя голова вiдскочила вiд засипаноi снiгом брукiвки.

Я скрутився клубочком, а вiн засичав на мене.

– А я працюю на Млиновiй вулицi та Млиновому ринку, тож нiколи. Бiльше. Туди. Не. Вертайся. – Кожне слово вiн супроводжував ударом кийка. – Ясно?

Я лежав там, трусячись, у збуреному снiгу i сподiвався, що це скiнчилося. Сподiвався, що вiн просто пiде.

– Ясно? – Вiн копнув мене в живiт, i я вiдчув, як у мене всерединi щось порвалося.

Я закричав i, напевно, щось пробелькотiв. Коли я не встав, вiн копнув мене знову, а тодi пiшов геть.

Здаеться, я чи то знепритомнiв, чи то лежав у зацiпенiннi. Коли я нарештi очутився, вже сутенiло. Я захолов до самiсiнького нутра кiсток. Я поповзав у брудному снiгу та вологому смiттi, шукаючи срiбний грiш пальцями, якi так закоцюбли вiд холоду, що ледве ворушилися.

Одне око в мене було закрите набряком, i я вiдчував смак кровi, але я шукав, поки не зник останнiй промiнчик вечiрнього повiтря. Навiть пiсля того, як у провулку стало зовсiм темно, я не припиняв просiювати снiг руками, хоч i знав у глибинi душi, що пальцi в мене надто занiмiли, щоб намацати монету, навiть якщо я на неi натраплю.

Спираючись на стiну, я зiп’явся на ноги й пiшов. Через поранену стопу я просувався повiльно. З кожним кроком мою ногу пронизував бiль, i я намагався користуватися стiною як костуром, аби дещо розвантажити кiнцiвку.

Я перейшов до Надбережжя, найрiднiшоi менi частини мiста. Стопа в мене занiмiла й задерев’янiла вiд холоду, i хоча це турбувало розважливу частину мого «я», мiй практичний бiк просто радiв, що менi болiло на одну частину тiла менше.

До мого таемного мiсця була ще не одна миля, а накульгував я повiльно. Якоiсь митi я, напевно, впав. Я цього не пам’ятаю, зате пам’ятаю, як лежав у снiгу й розумiв, наскiльки там чудово й затишно. Я вiдчув, як мене огортае сон, схожий на товсту ковдру, схожий на смерть.

Я заплющив очi. Пам’ятаю глибоку тишу безлюдноi вулицi довкола себе. Я надто задубiв i втомився, щоб боятись. У своему мареннi я уявив смерть у виглядi великого птаха з крилами з вогню й тiнi. Вiн завис вгорi, терпляче спостерiгаючи, очiкуючи на мене…

Я спав, а великий птах накрив мене палаючими крилами. Я уявив собi солодке тепло. Потiм вiн вгородив у мене кiгтi, роздираючи мене…

Нi, це менi просто заболiли потрощенi ребра – хтось перекотив мене на спину.

Я розплющив одне око й нечiтко побачив, що надi мною стоiть демон. Тодi я був збитий з пантелику й довiрливий, а тому, побачивши людину в масцi демона, прокинувся вiд переляку; звабливе тепло, що його я вiдчував за мить до того, зникло, а мое тiло залишилося слабким i свинцево-важким.

– Так. Я тобi казав. Тут малий у снiгу лежить! – демон зiп’яв мене на ноги.

Уже прокинувшись, я помiтив, що маска в нього була чисто чорною. Це був Енканiс, Володар Демонiв. Вiн сяк-так поставив мене на ноги й заходився струшувати з мене снiг, яким я вкрився.

Здоровим оком я побачив, що неподалiк стоiть постать у синювато-зеленiй масцi.

– Ну ж бо… – настирливо промовив iнший демон, тобто демониця; ii голос, який долинав iз-за рядiв гострих зубiв, видавався лунким.

Енканiс на неi не зважав.

– Ти в порядку?

Я не знав, що вiдповiсти, тож зосередився на тому, щоб не втратити рiвноваги, тим часом як вiн продовжив зчищати снiг рукавом своеi темноi одежi. Я почув, як на вiддалi сурмлять у роги.

Демониця нервово глянула на дорогу.

– Якщо ми не залишимося попереду них, то нам буде непереливки, – нервово просичала вона.

Енканiс прибрав з мого волосся снiг пальцями в темних рукавичках, а тодi зупинився i нагнувся, щоб поглянути на мое обличчя. Позаяк бачив я нечiтко, його темна маска якось дивно нависла надi мною.

– Тiло Господне, Голлi, з цього малого хтось мало душу не вибив. Та ще й на Середзим’я.

– Констебль, – ледь проскреготiв я. Вимовивши це слово, я вiдчув смак кровi.

– Ти ось-ось замерзнеш, – сказав Енканiс i почав розтирати менi долонями руки й ноги, намагаючись знову запустити кровообiг у моему тiлi. – Доведеться тобi пiти з нами.

Роги засурмили ще раз, уже ближче. Вони змiшалися з нечiтким гамором юрби.

– Не дуркуй, – промовила демониця. – Вiн не годен побiгти мiстом.

– Йому нема чого залишатися тут, – рiзко вiдказав Енканiс. Вiн продовжив грубо масажувати менi руки й ноги. Вони поступово набували чутливостi, передусiм вiдчуваючи жалюче тепло, яке скидалося на болiсну насмiшку над заспокiйливим теплом, яке я вiдчував хвилину тому, поступово засинаючи. Щоразу, коли вiн торкався синця, я вiдчував укол болю, але мое тiло було надто втомлене, щоб вiд нього сахатися.

Демониця в зеленiй масцi пiдiйшла ближче та поклала руку друговi на плече.

– Нам уже час iти, Герреку! Про нього подбае хтось iнший. – Вона спробувала вiдтягнути друга й нiчого не добилася. – Якщо нас знайдуть тут, з ним, то подумають, що це наша робота.

Чоловiк у чорнiй масцi вилаявся, а тодi кивнув i заходився щось шукати пiд своею одiжжю.

– Бiльше не лягай, – наполiг вiн, звертаючись до мене. – І зайди кудись. Туди, де можна зiгрiтися. – Звуки юрби були достатньо близько, щоб я чув окремi голоси, змiшанi зi стукотом кiнських копит i рипiнням дерев’яних колiс. Чоловiк у чорнiй масцi простягнув руку.

Лише за мить я зосередився на тому, що вiн тримав. Срiбний талант, товщий i важчий за грiш, який я загубив. Таке багатство, що в мене в головi ледве вкладалося.

– Ну ж бо, бери.

Вiн був уособленням пiтьми: чорний плащ iз каптуром, чорна маска, чорнi рукавички. Енканiс стояв передi мною, тримаючи в простягнутiй руцi яскравий шматочок срiбла, вiд якого вiдбивалося мiсячне свiтло. Менi згадалася та сцена в «Деонiцi», де Тарсус продае душу.

Талант я взяв, але рука в мене так занiмiла, що я його не вiдчував. Менi довелось опустити погляд, щоб упевнитися в тому, що моi пальцi його тримають. Я уявив собi, нiби вiдчуваю, як моею рукою пiдiймаються променi тепла; вiдчув себе сильнiшим. Широко всмiхнувся чоловiковi в чорнiй масцi.

– І рукавички моi бери. – Вiн стягнув iх i притиснув до моiх грудей. Тодi жiнка в зеленiй масцi демона потягнула мого благодiйника геть, перш нiж я встиг якось йому подякувати. Я провiв цю пару поглядом. На вугiльно-сiрому тлi залитих мiсяцем тарбiенських вулиць вони у своiй темнiй одежi скидалися на тiнi, що вiдступають.

Не минуло й хвилини, коли я побачив, як свiтло маскарадних смолоскипiв завертае за рiг i наближаеться до мене. Голоси сотнi чоловiкiв i жiнок, якi спiвали й кричали, навалювалися на мене хвилями. Я вiдступив i зрештою вiдчув, як моя спина притиснулася до стiни, а тодi кволо поковзав убiк, поки не знайшов якiсь дверi в заглибленнi.

За маскарадом я спостерiгав зi свого зручного сховку. Люди юрбою йшли повз мене з криками й смiхом. Тейлу гордо височiв у заднiй частинi фургона, який тягли четверо бiлих коней. Його срiбна маска виблискувала у свiтлi смолоскипiв. Його бiле одiння було бездоганним, а манжети й комiр були оздобленi хутром. Священики в сiрому чимчикували поряд iз фургоном, дзвонячи в дзвоники й спiваючи. Багато хто з них був у важких залiзних ланцюгах священикiв-покаянникiв. Звуки голосiв i дзвiночкiв, спiвiв i ланцюгiв змiшувалися у своерiдну музику. Усi дивилися тiльки на Тейлу. Нiхто не бачив, як я стою в затiнку пiд дверима.

Поки всi вони пройшли, минуло майже десять хвилин; лише пiсля цього я вийшов та обережно поплентався додому. Йшов я повiльно, але почувався сильнiшим завдяки монетi, яку тримав. Я поглядав на талант десь кожен десяток крокiв, щоб упевнитися в тому, що моя занiмiла рука й досi мiцно тримае його. Менi хотiлося вдягти подарованi рукавички, але я боявся впустити монету й загубити ii в снiгу.

Не знаю, як довго я вертався назад. Пiд час переходу я трохи зiгрiвся, хоча стопи все одно здавалися дерев’яними й занiмiлими. Озирнувшись за плече, я побачив у кожному другому своему слiдi криваву пляму. Це мене якось дивно пiдбадьорило. Краще нога, що кровоточить, анiж замерзла до невразливостi.

Я зупинився бiля «Веселуна», першого шинку, який я впiзнав. Вiн був наповнений музикою, спiвами та святкуванням. Я оминув параднi дверi та обiйшов будiвлю, попрямувавши на задвiрок. Там теревенили у дверях кухнi, ухиляючись вiд роботи, двiйко молодих дiвчат.

Я пошкутильгав до них, спершись на стiну, як на костур. Вони помiтили мене аж тодi, коли я мало на них не наскочив. Молодша пiдняла на мене погляд i охнула.

Я пiдiйшов ще на крок.

– Чи не могла б одна з вас принести менi поiсти й ковдру? Я можу заплатити. – Я витягнув руку i з жахом усвiдомив, як сильно вона тремтить. Вона була вимазана кров’ю через те, що я торкнувся обличчя. Рот у мене був неначе роздертий iзсередини. Говорити було боляче. – Прошу.

Вони на мить витрiщилися на мене в приголомшеному мовчаннi. Тодi перезирнулись, i старша змахнула рукою, наказуючи iншiй iти всередину. Молодша дiвчина зникла у дверях без жодного слова. Старша дiвчина, якiй було, мабуть, рокiв шiстнадцять, наблизилася до мене й витягнула руку.

Я передав iй монету й вiдчув, як моя рука важко опустилася. Вона поглянула на грошi i зникла всерединi, кинувши на мене ще один довгий погляд.

Крiзь вiдчиненi дверi я почув теплi жвавi звуки, звичнi для велелюдного шинку: притишене бурмотiння розмов, у яке час вiд часу втручався смiх, ясний дзенькiт пляшкового скла та глухий стукiт дерев’яних кухлiв об стiльницi.

А ще крiзь усе це обережно пробиралися звуки лютнi, на якiй хтось грав на задньому планi. Чути було погано, музику майже заглушували iншi звуки, але я почув ii так, як мати може вловити плач своеi дитини, коли iх роздiляе десяток кiмнат. Музика була наче спогадом про родину, про дружбу й теплу близькiсть. Вiд неi менi скрутило нутрощi й заболiли зуби. На мить у руках зник бiль вiд холоду, замiсть якого з’явилася жага того знайомого вiдчуття, коли ними проходить музика.

Я зробив один повiльний крок, човгнувши ногою. Неквапом, ковзаючи вздовж стiни, вiдсунувся вiд дверей, так, щоб бiльше не чути музики. Тодi зробив ще один крок, а потiм менi знову заболiли вiд холоду руки, а в грудях зостався бiль лише вiд поламаних ребер. Цi болi були простiшими, витерпiти iх було легше.

Не знаю, скiльки часу минуло, перш нiж дiвчата повернулися. Молодша простягнула ковдру, в яку було щось загорнуто. Я притиснув ii обома руками до зболiлих грудей. Предмет видавався надмiру важким як на свiй розмiр, але руки в мене тремтiли й самi по собi, тож сказати напевно було важко. Старша дiвчина простягнула невеличкий, серйозний на вигляд гаманець. Я взяв i його, схопивши так мiцно, що аж заболiли обмороженi пальцi.

Вона подивилася на мене.

– Якщо хочеш, можеш зайняти тут куток бiля вогню.

Молодша дiвчина швидко закивала.

– Неттi не заперечуватиме. – Вона зробила один крок i потягнулася до моеi руки.

Я вiдсахнувся вiд неi й мало не впав.

– Нi! – захотiв крикнути я, але вийшов лише кволий скрегiт. – Не торкайся мене, – голос у мене тремтiв, хоч я й не знав напевно, сердився я чи боявся. Я, хитаючись, вiдступив до стiни. Нечiтко почув власний голос. – Зi мною нiчого не станеться.

Молодша дiвчина заплакала, безсило опустивши руки.

– Менi е куди пiти. – У мене зiрвався голос, i я вiдвернувся. Якнайшвидше кинувся геть. Я не знав точно, вiд чого тiкаю – хiба що вiд людей. Ось iще один урок, який я, можливо, засвоiв надто добре: люди – це бiль. Я почув за спиною кiлька приглушених схлипiв. До рогу я, здавалося, йшов довго.

Я дiстався свого сховку, де торкались один одного дахи двох будинкiв, над якими нависав третiй. Не знаю, як менi вдалося туди залiзти.

У ковдрi була цiла фляга вина зi спецiями та буханець свiжого хлiба, притулений до iндичоi грудки, бiльшоi за обидва моi стисненi кулаки разом. Я закутався в ковдру та сховався вiд вiтру, тим часом як снiг почав танути просто в повiтрi. Цегла комина в мене за спиною була теплою i чудовою.

Перший ковток вина обпалив порiзи в моему ротi вогнем. Але другий i близько так не пiк. Хлiб був м’який, а iндичка – досi тепла.

Прокинувся я опiвночi, коли задзвонили всi дзвони в мiстi. Люди на вулицях бiгали та кричали. Ми пережили сiм днiв Великоi Жалоби. Середзим’я було позаду. Розпочався новий рiк.




Роздiл двадцять третiй

Охоплене вогнем колесо


Я до кiнця тiеi ночi сидiв у своему таемному мiсцi, а наступного дня прокинувся пiзно i зрозумiв, що мое тiло здерев’янiло, ставши тугим вузлом болю. Позаяк у мене ще була iжа i трохи вина, я залишився там, де був, замiсть того, щоб ризикувати падiнням, спробувавши злiзти на вулицю.

Стояв день без сонця i з вологим вiтром, який, здавалося, вiяв без упину. Пiд покров навислого даху залiтав мокрий снiг. Комин за мною був теплий, але цього було не досить, щоб по-справжньому висушити мою ковдру чи знищити студену вологу, якою був просякнутий мiй одяг.

З вином i хлiбом я впорався швидко, а пiсля того бiльшу частину свого часу обгризав iндичi кiстки й намагався зiгрiти снiг у порожнiй флязi з-пiд вина, щоб його можна було пити. Нi те, нi iнше особливоi користi не принесло, i врештi-решт я наiвся брудного снiгу, вiд якого менi залишилися дрижаки й смак дьогтю в ротi.

Попри ушкодження я по обiдi занурився в сон, а прокинувся пiзно ввечерi, наповнений пречудовим теплом. Я вiдсунув ковдру й вiдкотився вiд надмiру вже розiгрiтого комина, а тодi прокинувся майже на свiтанку, з дрижаками й змоклий до нитки. Почувався я дивно – у головi паморочилось, i я неначе сп’янiв. Я знову зiщулився бiля комина й до кiнця дня то поринав у неспокiйний гарячковий сон, то виринав з нього.

Я не пам’ятаю, як злiз iз даху, марячи в гарячцi, майже скалiчений. Не пам’ятаю, як пройшов три чвертi милi крiзь Жировик i Ящики. Пам’ятаю лише, як полетiв сходами, що вели до Трапiсового пiдвалу, мiцно стискаючи в руцi свiй гаманець iз грiшми. Лежачи там, тремтячи й пiтнiючи, я почув негучне тьопання його босих нiг по каменю.

– Що, що, – лагiдно промовив вiн, пiднявши мене. – Тихо, тихо.

Трапiс доглядав мене, поки довгi днi моеi гарячки не закiнчилися. Вiн кутав мене в ковдри, годував, а коли стало очевидно, що моя гарячка не мине сама собою, вiн купив на принесенi мною грошi гiрко-солодкi лiки. Вiн пильнував, щоб мое обличчя й руки залишалися вологими й холодними, водночас бурмочучи свое терпляче, лагiдне «Що, що. Тихо, тихо», тим часом як я кричав, без упину марячи померлими батьками, чандрiянами та чоловiком iз порожнiми очима.



Прокинувся я холодним i з ясною головою.

– А-а-а-аку-у, – голосно промовив прив’язаний до лiжка Танi.

– Що, що. Тихо, тихо, Танi, – озвався Трапiс, поклавши одного з немовлят i взявши iншого. Малий по-совиному роззирався довкола великими темними очима, але, здавалося, не мiг тримати голову. У кiмнатi було тихо.

– А-а-а-а-а-а-аку-у, – знову сказав Танi.

Я спробував прокашлятися.

– На пiдлозi бiля тебе стоiть чашка, – сказав Трапiс, погладивши по голiвцi немовля, яке тримав.

– А-А-А-А-А-А-К-К-К-К-У-У-У-У-Е-Е! – заревiв Танi; його крик перемежався дивним напiвоханням. Цей гамiр збудив кiлькох iнших дiтей, якi неспокiйно завовтузилися в лiжках. Старший хлопчик, який сидiв у кутку, притиснув руки до скронь i застогнав. Вiн заходився хитатися вперед-назад, попервах несильно, а далi – чимраз енергiйнiше, так, що, нахиляючись уперед, стукався головою об голе камiння стiни.

Трапiс опинився бiля хлопчика, перш нiж вiн устиг заподiяти собi якусь реальну шкоду. Вiн обняв хлопчину, який хитався, обома руками.

– Тихо, тихо, Лонi. Тихо, тихо. – Хлопчикове хитання сповiльнилось, але не припинилось остаточно. – Танi, ти ж надто розумний, щоб так шумiти. – Голос у нього був серйозний, але не суворий. – Чому ти колобродиш? Лонi мiг би й нашкодити собi.

– И-и-б-а-а, – тихо вимовив Танi. У його голосi я, здаеться, вловив нотку жалю.

– Здаеться, вiн хоче казку, – сказав я, здивувавшись, що подав голос.

– А-а-а-а, – сказав Танi.

– То ти ii хочеш, Танi?

– А-а-а-а.

На мить запала тиша.

– Я не знаю казок, – зiзнався вiн.

Танi вперто мовчав далi.

«Якусь казку знають усi, – подумав я. – Усi знають хоч одну».

– А-а-а-а-а-а-ку-у!

Трапiс оглянув тиху кiмнату, неначе шукаючи виправдання.

– Ну, – знехотя промовив вiн. – Давненько в нас уже не було казочок, чи не так? – Вiн опустив погляд на хлопчину, якого тримав у обiймах. – Хочеш казку, Лонi?

Лонi вiдчайдушно закивав на знак згоди, мало не врiзавши Трапiсовi по щоцi потилицею.

– Будеш гарно поводитися, посидиш тихенько, щоб я змiг розповiсти казку?

Лонi майже негайно перестав гойдатися. Трапiс повiльно прибрав руки й вiдступив. Пiсля довгого погляду на хлопчика, коли вiн пересвiдчувався, що той не нашкодить собi, Трапiс обережно повернувся до свого стiльця.

– Ну, – тихенько пробурмотiв вiн собi пiд носа, зiгнувшись i пiднявши малого, якого був вiдклав. – Чи е казка про мене? – говорив вiн дуже тихо, дивлячись у великi очi дитини. – Нi. Нi, нема. Чи можу я згадати якусь? Гадаю, що мав би.

Якусь довгу мить вiн посидiв, мугикаючи щось дитинi, яку тримав на руках, iз задумливим виразом обличчя.

– Так, звiсно. – Вiн випрямився, не встаючи зi стiльця. – Готовi?



Давно те дiялося. Ще тодi, як ми всi й не народилися. І нашi батьки теж iще не народилися. Давно те дiялося. Може… може, чотириста рокiв тому. Нi, бiльше. Мабуть, тисячу рокiв тому. Але, може, i зовсiм не так давно.

У свiтi були кепськi часи. Люди були голоднi й недужi. Були голоднi мори та великi пошестi. Було в той час багато воен та iншоi поганi, бо зупинити це було нiкому.

Але найгiршим у тi часи було те, що землею ходили демони. Деякi з них були малi й капоснi; цi iстоти пошкоджували ноги коням i псували молоко. Але було чимало й гiрших.

Були такi демони, якi ховалися в людських тiлах i доводили людей до хвороб чи божевiлля, але й цi були не найстрашнiшi. Були демони, схожi на великих звiрiв, якi ловили та iли людей живцем, поки тi ще кричали, але й цi були не найстрашнiшi. Були такi демони, якi крали в людей шкури й носили iх як одiж, але навiть вони не були найстрашнiшими.

Був один демон, який стояв вище за iнших. Енканiс, захланна пiтьма. Хоч де вiн ходив, його обличчя приховували тiнi, а скорпiони, якi його жалили, помирали вiд зарази, якоi торкалися.

А тим часом Тейлу, який створив свiт i який над усiм пануе, стежив за свiтом людей. Вiн побачив, що демони з нас потiшаються, убивають нас i з’iдають нашi тiла. Декого вiн рятував, але зовсiм небагатьох. Бо Тейлу справедливий i рятуе тiльки достойних, а в тi часи мало хто робив щось навiть для власного добра, не кажучи вже про добро iнших.

Через це Тейлу був нещасний. Бо вiн створив свiт таким, щоб людям було добре на ньому жити. Але його церква прогнила. Церковники крали в бiдарiв i не жили за законами, якi вiн дав…

Нi, зачекайте. Церкви ще не було, i священикiв теж не було. Тiльки чоловiки й жiнки, i дехто з них знав, хто такий Тейлу. Але навiть вони були поганi, тож коли вони кликали Господа Тейлу на помiч, вiн не вiдчував бажання iм допомагати.

Але за багато рокiв спостережень та очiкування Тейлу побачив жiнку, чисту серцем i духом. Звалася вона Перiаль. Мати виховала ii так, що вона знала Тейлу, i вона шанувала його, як тiльки дозволяло ii жалюгiдне становище. Хоч iй самiй жилося тяжко, Перiаль молилася лише за iнших, а за себе – нiколи.

Тейлу довгi роки стежив за нею. Вiн бачив, що життя в неi важке, сповнене нещасть i мук вiд рук демонiв i лихих людей. Але вона нiколи не проклинала його iм’я й не переставала молитись, а до iнших людей ставилася лише з добром i повагою.

Тож якось пiзно вночi Тейлу прийшов до неi увi снi. Вiн став перед нею, весь неначе зроблений з вогню чи сонячного свiтла. Вiн прийшов до неi у величi й запитав ii, чи знае вона, хто вiн такий.

– Звiсно, – вiдповiла вона. Розумiете, вона сприймала це дуже спокiйно, бо гадала, нiби iй просто сниться щось дивне. – Ти – Господь Тейлу.

Вiн кивнув i запитав ii, чи знае вона, чому вiн до неi прийшов.

– Ти зробиш щось для моеi сусiдки Дебори? – запитала вона. Бо саме за неi Перiаль молилася, перш нiж лягти спати. – Ти накладеш руку на ii чоловiка Лозеля i зробиш його кращим? Неправильно вiн з нею поводиться. Чоловiк нiколи не мае здiймати руку на жiнку – хiба тiльки з любовi.

Тейлу знав ii сусiдiв. Вiн знав, що вони – лихi люди, якi чинять лихi справи. У тому селi лихими були всi, крiм неi. Лихими були всi на свiтi. Так вiн iй i сказав.

– Дебора була зi мною дуже люб’язною й доброю, – вiдказала Перiаль. – Та й навiть Лозель, який менi байдужий, усе одно мiй сусiд.

Тейлу сказав iй, що Дебора проводить час у лiжках багатьох рiзних чоловiкiв, а Лозель щодня п’е, навiть у жалобок. Нi, зачекайте – нiяких жалобкiв iще не було. Але вiн усе одно пив дуже багато. Часом вiн розлючувався настiльки, що бив жiнку так, що вона аж не могла нi стояти, нi хоч закричати.

Якийсь час у своему снi Перiаль мовчала. Вона знала, що Тейлу каже правду, але Перiаль була аж нiяк не дурна, хоч i чиста серцем. Вона вже пiдозрювала, що ii сусiди займаються тим, про що розповiв Тейлу. Навiть тепер, знаючи напевне, вона все одно переймалася сусiдами.

– Ти iй не допоможеш?

Тейлу сказав, що в тiй парi чоловiк i дружина – гiдна кара одне одному. Вони були лихi, а лихих слiд карати.

Перiаль висловилася чесно, можливо, тому що гадала, нiби вона снить, але, можливо, вона сказала б те саме, якби не спала, бо Перiаль говорила вiд щирого серця.

– Вони не виннi, що свiт – це постiйний важкий вибiр, голод i самотнiсть, – мовила вона. – Що можна очiкувати вiд людей, коли з ними сусiдять демони?

Але Тейлу, хоч i почув ii мудрi слова на власнi вуха, сказав iй, що людство лихе, а лихих слiд карати.

– Гадаю, ти дуже мало знаеш про те, як воно – бути людиною, – заявила вона. – А я б усе одно допомогла iм, якби могла, – рiшучо сказала вона йому.

– І ТИ ЇМ ДОПОМОЖЕШ, – вiдповiв Тейлу, простягнув руку й поклав ii Перiаль на серце. Коли вiн ii торкнувся, iй здалося, нiби вона – величезний золотий дзвiн, який щойно видзвонив свою першу ноту. Розплющила очi й усвiдомила, що це – не звичайний сон.

Тим-то вона й не здивувалася, коли довiдалася, що вагiтна. За три мiсяцi вона народила досконалого темноокого хлопчика. Вона назвала його Менда. Наступного дня пiсля свого народження Менда вже мiг повзати. За два днi – ходити. Перiаль здивувалась, але не збентежилась, оскiльки знала, що це дитя – дар Божий.

Однак Перiаль була мудрою. Вона знала, що люди можуть цього не зрозумiти. Тож вона тримала Менду бiля себе, а коли до неi приходили в гостi друзi й сусiди, завертала iх.

Але так могло тривати зовсiм недовго, бо в маленькому мiстечку таемниць не бувае. Народ знав, що Перiаль незамiжня. І хоча дiти, народженi поза шлюбом, у тi часи були повсюди, дiтей, якi досягали зрiлостi менш нiж за два мiсяцi, було небагато. Народ боявся, що вона, може, спала з демоном i що ii дитя – це дитя демона. У тi темнi часи таке аж нiяк не було нечуваним, i люди боялися.

Тож у перший день сьомого витка всi зiбралися докупи й попрямували до крихiтноi хатинки, де Перiаль жила сама з сином. Вiв iх мiсцевий коваль, який звався Ренген.

– Покажи нам хлопця, – заволав вiн. Але з хати не пролунало жодноi вiдповiдi. – Винось хлопця й покажи нам, що вiн – просто людська дитина.

У хатi все одно було тихо, i хоча iх було багато, нiхто не хотiв заходити до оселi, в якiй може сидiти демонове дитя. Тож коваль знову прокричав:

– Перiаль, винось малого Менду, бо iнакше спалимо твою хату разом з тобою.

Дверi вiдчинились, i вийшов чоловiк. Жоден iз них його не впiзнав, бо Менда, хоч i вийшов з утроби всього сiм виткiв тому, на вигляд був як сiмнадцятирiчний юнак. Був вiн статечний i високий, iз вугiльно-чорним волоссям i очима.

– Це я – той, кого ви вважаете Мендою, – сказав вiн потужним i водночас глибоким голосом. – Чого ви вiд мене хочете?

Вiд звуку його голосу Перiаль у хатинi аж охнула. Менда не лише вперше в життi заговорив – вона впiзнала в його голосi той самий голос, який говорив iз нею ввi снi кiлька мiсяцiв тому.

– Це як – ми вважаемо тебе Мендою? – спитав коваль, мiцно тримаючи свiй молот. Вiн знав, що бувають демони, якi зовнi скидаються на людей або носять людськi шкури, наче костюми, так, як людина може ховатися пiд овечою шкурою.

Дитя, що не було дитям, заговорило знову.

– Я – син Перiаль, але я не Менда. І я не демон.

– Тодi торкнися залiза мого молота, – сказав Ренген, бо знав, що всi демони бояться двох речей – холодного залiза й чистого вогню. Вiн простягнув свiй важкий ковальський молот. Молот трусився в нього в руках, але нiхто через це не подумав про нього погано.

Той, хто не був Мендою, вийшов уперед i поклав обидвi руки на залiзну головку молота. Нiчого не сталося. Перiаль, спостерiгаючи за цим у дверях хати, розридалася, бо вона, хоч i довiряла Тейлу, частково по-материнськи турбувалася за сина.

– Я не Менда, хоч мати й назвала мене так. Я – Тейлу, пан над усiм. Я прийшов звiльнити вас вiд демонiв i вiд зла у власних серцях. Я – Тейлу, син самого себе. Хай лихi почують мiй голос i затремтять.

І вони таки затремтiли. Але дехто з них вiдмовився повiрити. Вони називали його демоном i погрожували йому. Говорили з переляку жорстокi слова. Дехто кидався камiнням i проклинав його, та ще й плювався в нього та його матiр.

Тодi Тейлу розлютився i, може, повбивав би iх усiх, але Перiаль кинулася вперед i поклала руку йому на плече, стримуючи його.

– Чого ще тобi сподiватися? – тихо запитала вона його. – Вiд людей, якi сусiдять iз демонами? Навiть найкращий пес кусатиметься, як його вдосталь поштурхати.

Тейлу подумав над ii словами i зрозумiв, що вона мудра. Тож вiн поглянув з-над своiх рук на Ренгена, зазирнув йому вглиб серця та сказав:

– Ренгене, сину Енгена, ти маеш коханку, якiй платиш за те, щоб вона з тобою спала. До тебе приходять працювати, а ти дуриш цих людей або крадеш у них. А ще ти голосно молишся, та не вiриш. Я, Тейлу, створив свiт i наглядаю за всiма, хто тут живе.

Почувши це, Ренген поблiд i впустив молот на землю. Бо те, що сказав Тейлу, було правдою. Тейлу поглянув на всiх чоловiкiв i жiнок, якi там були. Зазирнув у iхнi серця й заговорив про те, що побачив. Усi вони були лихi, такi лихi, що Ренген був серед них одним iз найкращих.

Тодi Тейлу провiв у дорожнiй багнюцi лiнiю – так, щоб вона пролягла мiж ним i всiма, хто прийшов.

– Ця дорога – як звивистий шлях життя. Є двi стежки, i йдуть вони плiч-о-плiч. Кожен з вас уже мандруе з того боку. Ви мусите обрати. Залишитися на своiй стежцi чи перейти на мою.

– Але ж дорога одна й та сама, чи не так? Вона все одно веде до одного мiсця, – зауважив хтось.

– Так.

– Куди веде дорога?

– До смертi. Усi життя закiнчуються смертю, крiм одного. Такий порядок.

– То яке тодi значення мае, з якого боку людина? – це все питав Ренген. Вiн був великим чолов’ягою, одним iз небагатьох, хто був вищий за темноокого Тейлу. Але все, що вiн побачив i почув за останнi кiлька годин, його вразило. – Що з нашого боку дороги?

– Бiль, – сказав Тейлу голосом, жорстким i холодним, як камiнь. – Кара.

– А з твого боку?

– Зараз – бiль, – сказав Тейлу таким самим голосом. – Зараз – кара, за все, що ви накоiли. Цього не уникнути. Але тут е i я, це мiй шлях.

– Як менi перейти?

– Пошкодуй, покайся та перейди до мене.

Ренген переступив через риску i став бiля свого Бога. Тодi Тейлу нахилився й пiдняв молот, який впустив коваль. Але замiсть вiддати його Тейлу вдарив ним Ренгена, наче батогом. Один раз. Другий. Третiй. А вiд третього удару Ренген повалився на колiна, схлипуючи й волаючи вiд болю. Але пiсля третього удару Тейлу вiдклав молот i вкляк, поглянувши Ренгеновi в обличчя.

– Ти перейшов першим, – сказав вiн – тихо, так, щоб почув тiльки коваль. – Це було смiливо, це було важко. Я тобою пишаюся. Ти вже не Ренген, тепер ти – Верет, творець шляху. – Опiсля Тейлу обняв його обома руками, i його дотик забрав у Ренгена, який тепер був Веретом, чимало болю. Але не весь, бо Тейлу не збрехав, коли сказав, що кари не уникнути.

Вони переходили одне за одним, i Тейлу збивав iх одного за одним з нiг молотом. Але пiсля того як кожен чи кожна з них падали, Тейлу вклякав i говорив з ними, даючи новi iмена та частково зцiлюючи iхнi болi.

У багатьох чоловiках i жiнках ховалися демони, якi тiкали з криками, коли iх торкався молот. Із цими людьми Тейлу говорив трохи довше, але врештi-решт завжди обiймав iх, i всi вони були вдячнi. Дехто з них танцював, радiючи, що звiльнився вiд таких страховищ усерединi.

Врештi-решт по iнший бiк вiд риски залишилося семеро. Тейлу тричi запитав iх, чи перейдуть вони, i вони тричi вiдмовилися. Пiсля третього запитання Тейлу перескочив через риску й сильно вдарив кожного з них – так, що вони попадали на землю.

Але не всi вони були людьми. Коли Тейлу вдарив четвертого, пролунав звук, який видае залiзо пiд час гартування, i запахло горiлою шкiрою. Бо четвертий чоловiк узагалi був не людиною, а демоном у людськiй шкурi. Коли це вiдкрилося, Тейлу схопив демона i зламав його голiруч, прокляв його iм’я та вiдправив його назад, до зовнiшньоi пiтьми, домiвки його кодла.

Тi трое, що залишилися, дозволили позбивати себе з нiг. Демонiв серед них не було, але демони втекли з тiл деяких людей, якi падали. Упоравшись, Тейлу не став говорити з тими шiстьма, якi не перейшли, i не вкляк, щоб обняти iх i подбати про iхнi рани.

Наступного дня Тейлу взявся доробляти розпочате. Вiн ходив вiд поселення до поселення, пропонуючи кожному селу на своему шляху той самий вибiр, який дав ранiше. Завжди виходило одне й те саме: дехто переходив, дехто залишався, деякi люди взагалi виявлялися демонами, а таких вiн знищував.

Але був один демон, який уникав Тейлу. Енканiс, чие обличчя повнiстю ховалося в тiнi. Енканiс, чий голос врiзався в людський розум ножем.

Хоч де Тейлу зупинявся, щоб запропонувати людям обрати шлях, виявлялося, що Енканiс був там зовсiм недавно – нищив посiви й отруював криницi. Енканiс, який пiдбурював людей убивати одне одного i крав дiтей з лiжок уночi.

Коли минуло вже майже сiм рокiв, Тейлу обiйшов увесь свiт. Вiн вигнав демонiв, якi нас мучили. Усiх, окрiм одного. Енканiс бiгав на свободi й трудився за тисячу демонiв, руйнуючи та плюндруючи все на своему шляху.

Тож Тейлу гнався, а Енканiс тiкав. Невдовзi Тейлу вiддiляв вiд демона один виток шляху, потiм – два днi, потiм – пiвдня. Нарештi вiн пiдiйшов так близько, що вiдчував холодний слiд Енканiса й помiчав тi мiсця, яких вiн торкався руками й ногами, бо вони були позначенi студеним чорним iнеем.

Знаючи, що за ним женуться, Енканiс прийшов до великого мiста. Володар Демонiв прикликав свою силу, i мiсто було зруйноване. Вiн зробив це, сподiваючись, що Тейлу затримаеться й вiн зможе втекти, але Бродячий Бог зупинився лише для того, щоб призначити священикiв, якi б пiклувалися про людей зруйнованого мiста.

Енканiс тiкав шiсть днiв i зруйнував шiсть великих мiст. Але на сьомий день Тейлу пiдiйшов до нього, перш нiж Енканiс зумiв застосувати свою силу, i сьоме мiсто було врятоване. Саме тому сiм – щасливе число, i саме тому ми веселимося в кенiн.

Тепер Енканiс опинився в тяжкому становищi та зосередив усi думки на втечi. Але на восьмий день Тейлу не зупинився, щоб поспати чи поiсти. І тому наприкiнцi повалка Тейлу спiймав Енканiса. Скочив на демона i вдарив його своiм ковальським молотом. Енканiс упав каменем, але молот Тейлу розбився й залишився лежати в поросi на дорозi.

Тейлу нiс обм’якле демонове тiло цiлiсiньку нiч, а на ранок дев’ятого дня прийшов до мiста Атура. Побачивши, як Тейлу несе непритомного демона, люди подумали, що Енканiс мертвий. Але Тейлу знав, що той так просто не помре. Його не можна було вбити звичайним клинком або ударом. Не можна було втримати за гратами в жоднiй камерi.

Тож Тейлу вiднiс Енканiса до кузнi. Наказав принести залiза, i люди поприносили все, яке тiльки мали. Тейлу, хоч i не вiдпочив перед цим i не мав навiть рiски в ротi, трудився до кiнця дев’ятого дня. Десятеро чоловiкiв орудували мiхами, а Тейлу кував велике залiзне колесо.

Тейлу працював усю нiч, а коли його на ранок десятого дня торкнулися першi променi свiтла, вiн ударив по колесу востанне i воно було готове. Колесо було повнiстю виготовлене з темно-сiрого чавуну й вище за людину. Воно мало шiсть спиць, кожна з яких була грубшою за держак молота, а всерединi його обода могла розкинути руки людина. Важило воно як сорок чоловiкiв i було холодне на дотик. Ім’я його звучало жахливо, i його нiхто не мiг вимовити.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44902144&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.