Американський психопат
Брет Істон Еллiс


Вiд таких, як Патрiк Бейтмен, суспiльство очiкуе досконалостi. Обернувшись на близнюкiв у брендових костюмах, в обставлених статусними речами квартирах у модному районi, молодi успiшнi американцi з Воллстрит хочуть зробити Землю кращою – i втрачають грунт пiд ногами. Серед будинкiв-вулканiв пiд небом – театральною фоновою декорацiею – життя Патрiка Бейтмена перетворюеться на суцiльну кокаiнову галюцинацiю. Вбивати, щоб урятувати свiт вiд волоцюг, проституток, геiв та щурiв, шукати сенс життя, копирсаючись у кровi та плотi, i прийти до тями не вiд кохання, а пiсля банального вуличного пограбування…





Брет Істон Еллiс

Американський психопат



Обережно! Ненормативна лексика!




Ця книжка е художнiм твором. Усi персонажi, подii та дiалоги, за винятком побiжних посилань на громадських дiячiв, продукцiю чи послуги, вигаданi, не мають стосунку до живих людей або намiру засуджувати продукцiю чи послуги будь-якоi компанii.



Присвячуеться Брюсу Тейлору



* * *


И автор записок и самые «Записки», разумеется, вымышлены. Тем не менее такие лица, как сочинитель таких записок, не только могут, но даже должны существовать в нашем обществе, взяв в соображение те обстоятельства, при которых вообще складывалось наше общество. Я хотел вывести перед лицо публики, повиднее обыкновенного, один из характеров протекшего недавнего времени. Это – один из представителей еще доживающего поколения. В этом отрывке, озаглавленном «Подполье», это лицо рекомендует самого себя, свой взгляд, и как бы хочет выяснить те причины, по которым оно явилось и должно было явиться в нашей среде. В следующем отрывке придут уже настоящие «записки» этого лица о некоторых событиях его жизни.

    Федiр Достоевський. Записки з пiдпiлля

Люди часто помиляються, гадаючи, що вихованiсть свiдчить лише про щось хороше. Чимало варiантiв поведiнки можуть реалiзовуватись у рамках пристойностi. Ось що таке цивiлiзацiя – поводитися ввiчливо, без протистояння. Однiею з наших помилок е i натуралiзм шiстдесятих у стилi Русса, коли люди ставили питання:

«Чому не можна просто говорити те, що думаеш?» Цивiлiзацiя мусить ставити певнi обмеження. Якби ми слухались кожного, ми б повбивали один одного.

    Мiс Гарнi Манери (Джудiт Мартiн)

І коли все зруйнувалося – Всiм було байдуже.

    Токiнг Гедз






Перше квiтня


«Залиш надiю всяк, хто сюди входить». Цi слова поспiхом виведенi криваво-червоною фарбою на стiнi банку «Кемiкел» на розi Одинадцятоi та Першоi; лiтери великi, помiтнi навiть iз заднього сидiння таксi, що непевними ривками суне вперед у потоцi машин з Волл-стрит. Щойно Тiмотi Прайс помiчае iх, автобус з рекламою «Знедолених» зупиняеться, затуляючи краевид, однак двадцятишестирiчному Прайсу, котрий працюе на компанiю «Пiрс та Пiрс», байдуже: вiн обiцяе водiевi п’ять доларiв, якщо той увiмкне радiо голоснiше, бо на хвилi WYNN[1 - WYNN-FM – радiостанцiя, що спецiалiзуеться переважно на хiпхопi, репi, електроннiй музицi. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)] грае «Будь моею крихiткою»,[2 - «Be My Baby» – пiсня гурту «The Ronettes» 1963 року. Потрапила до списку 500 найкращих пiсень усiх часiв за версiею журналу «Rolling Stone». (Прим. ред.)] i темношкiрий водiй, вочевидь, не американець, слухае його.

– Я винахiдливий, – говорить Прайс. – Я креативний, молодий, непедантичний, високомотивований та висококвалiфiкований. По сутi, я кажу, що суспiльство не може собi дозволити втратити мене. Я – його актив.

Прайс заспокоюеться, продовжуе дивитись у брудне вiкно таксi, ймовiрно – на слово «страх» у червоному графiтi на стiнi «Макдональдса» на розi Четвертоi та Сьомоi.

– Тобто факт лишаеться фактом – всiм начхати на роботу, всi ненавидять свою роботу, я ненавиджу свою роботу, ти сказав, що ненавидиш свою. Що менi робити? Повернутися до Лос-Анджелеса? Це не варiант. Я перевiвся з Калiфорнiйського унiверситету до Стенфорду не для того, щоб iз цим миритися. Та невже я один вважаю, що ми недостатньо заробляемо?

Немовби в кiно, з’являеться другий автобус, i слово знову затуляе реклама «Знедолених». Автобус справдi iнший, бо хтось написав «лесбiйка» через все обличчя Епонiни.

Тiм вигукуе:

– У мене тут кооператив, квартира у Гемптонсi,[3 - Група невеликих поселень на березi Атлантичного океану неподалiк Нью-Йорка, де мешкають та вiдпочивють чимало багатих та знаменитих людей.] заради Бога!

– Батькiв, друже. Це квартира твоiх батькiв.

– Я викуплю ii у них. Та зроби ж, бля, голоснiше! – гаркае вiн на водiя мимоглядно, «Кристалз»[4 - «The Crystals» – американська жiноча вокальна група з Нью-Йорка, надзвичайно популярна в 1960-тi роки.] досi реве з динамiкiв.

– Голоснiше не вийде, – здаеться, каже таксист. Тiмотi не зважае на нього i роздратовано провадить далi:

– Я б лишився в цьому мiстi, якби вони встановили в таксi магнiтоли «Блаупункт». З динамiками ODMIII чи ORCII… – Його голос стае м’якшим. – Чи одними, чи iншими. Це круто, друже, дуже круто.

Жалiючись далi, вiн знiмае з шиi дорогий на вигляд плеер:

– Чесно, ненавиджу жалiтись – на смiття, бруд, хвороби, на те, яке огидне насправдi це мiсто, бо ти знаеш i я знаю, що це – свинарник…

Говорячи, вiн вiдчиняе новенький дипломат «Тумi» з телячоi шкiри, придбаний у «Д. Ф. Сандерз», вкладае вокмен поряд iз складаним стiльниковим телефоном «Іза» вiд «Панасонiк», не бiльшим за гаманець (ранiше у нього був мобiльний «9000 Порта» вiд «НЕК»), й дiстае свiжу газету.

– В одному примiрнику – лише одному, – нумо подивимось… Задушенi моделi, скинутi з дахiв немовлята, вбитi у пiдземцi дiти, мiтинг комунiстiв, вбивство боса мафii, нацисти… – Вiн збуджено гортае сторiнки. – Бейсболiсти, хворi на СНІД, ще мафiозне лайно, затори, безпритульнi, рiзнi манiяки, педики дохнуть на вулицях, наче мухи, сурогатнi матерi, скасування якоiсь мильноi опери, дiти вдерлись до зоопарку, щоб катувати та пiдпалювати тварин живцем, ще нацисти… І фiшка в тому, що це все тут, у цьому мiстi, а не деiнде, ця гидота. Стоп, чекай – ще нацисти, затор, затор, дiти-дилери, дiти з чорного ринку, дiти зi СНІДом, дiти-наркомани, будiвля падае на дитину, дитина-манiяк, затор, обвалився мiст…

Вiн зупиняеться, глибоко вдихае i тихо каже, дивлячись на жебрака на розi Другоi та П’ятоi:

– Двадцять четвертий за сьогоднi. Я веду облiк. – І запитуе, не вiдводячи погляду: – Чому ти не носиш темносинiй шерстяний пiджак з сiрими штанами?

Прайс вдягнений у костюм з шерстi та шовку на шiсть гудзикiв вiд «Ерменегiльдо Зенья», бавовняну сорочку з французькими манжетами вiд «Айк Бехар», шовкову краватку вiд «Ральф Лорен» та шкiрянi модельнi черевики вiд «Фрателлi Росеттi». Його очi прикутi до «Пост». Там – доволi цiкава iсторiя про двох людей, якi зникли з вечiрки на яхтi однiеi нью-йоркськоi майже знаменитостi, поки човен кружляв навколо острова. Єдинi докази – бризки кровi та три розбитих келихи для шампанського. Пiдозрюють, що це було вбивство, i полiцiя вважае, з огляду на характернi подряпини та зарубки на палубi, що у злочинця, можливо, був мачете. Тiл не знайшли. Пiдозрюваних немае. Прайс почав просторiкувати за обiдом, продовжив за партiею в сквош,[5 - Ігровий ракетковий вид спорту в закритому примiщеннi. Назва гри пов’язана з використанням у нiй вiдносно м’якого порожнистого м’яча дiаметром близько 40 мм, а ii прабатьком вважаеться гра в ракетки. (Прим. ред.)] не спинився i за випивкою «У Гаррi», де пiсля трьох порцiй розведеного вiскi повiв уже цiкавiшу розмову про рахунки Фiшера, якими керуе Пол Овен. Прайса не вгамувати.

– Хвороби! – вигукуе вiн, його обличчя болiсно напружене. – Побутуе така теорiя, якщо можна пiдхопити вiрус СНІДу через секс з iнфiкованою людиною, то пiдхопити можна будь-що, вiрус це чи нi, – Альцгеймера, м’язову дистрофiю, гемофiлiю, лейкемiю, анорексiю, дiабет, рак, розсiяний склероз, муковiсцидоз, церебральний паралiч, дислексiю. Заради Бога – можна захворiти на дислексiю через потрахушки…

– Я не впевнений, але дислексiя, здаеться, не вiрус.

– Хтозна? Вони не знають. Це ще треба довести.

Чорнi набурмосенi голуби на тротуарi б’ються за крихти вiд хот-догiв перед кiоском «Грейз Папая», трансвестити лiниво спостерiгають за ними; полiцiйна машина тихо iде не в той бiк по вулицi з одностороннiм рухом; небо низьке й сiре, i в таксi, що зупинилось навпроти, сидить хлопець, дуже схожий на Луiса Керрузерса. Вiн – зачесане назад волосся, пiдтяжки, окуляри в роговiй оправi – привiтно махае Тiмотi, а коли Тiмотi не вiдповiдае, то розумiе, що помилився, i повертаеться до свого примiрника газети «Ю-ес-ей тудей». До тротуару схилилась огидна безпритульна стара, вона ляскае батогом бiля голубiв, однак вони не зважають на неi та продовжують дзьобати крихти вiд хот-догiв i зголоднiло битись за них, поки полiцiйна машина зникае в пiдземному паркiнгу.

Але потiм, коли ти вже дiйшов до того, щоб цiлком i повнiстю прийняти те, що коiться навколо; коли твое тiло якимось чином налаштовуеться на це божевiлля i ти вже майже там, де все мае свiй сенс, щось клацае i ми маемо якусь чортову божевiльну негритянку, яка насправдi хоче – послухай мене, Бейтмене, – хоче бути на вулицi, на цих вулицях, розумiеш, саме цих, – вiн показуе рукою. – І у нас е мер, який не слухае ii, який не дозволить цiй сучцi йти своiм шляхом, Боже правий, не дозволить чортовiй сучцi замерзнути до смертi, витягне ii з нею самою створених злиднiв, i ось ми знову там, звiдки починали, збентеженi та обдуренi… Двадцять чотири, нi, двадцять п’ять… Хто буде в Евелiн? Чекай, я вгадаю. – Прайс пiднiмае руку з бездоганним манiкюром. – Ешлi, Кортнi, Мелдвiн, Марина, Чарльз – поки все правильно? Може, один з «митцiв», друзiв Евелiн, з того Богом забутого Іст-Вiлiджу[6 - Історично богемний район Нью-Йорка.] Ти знаеш таких, вони можуть спитати Евелiн, чи е в неi сухе бiле шардоне…

Вiн ляскае по чолу, заплющуе очi й бурмоче, зцiпивши зуби:

– Я кидаю Мередiт, йду вiд неi. Вона постiйно вимагае, щоб я ii любив. З мене годi. Чому я одразу не зрозумiв, що вона – типова ведуча телевiкторини?… Двадцять шiсть, двадцять сiм… Я кажу iй, що я – чутлива людина. Розповiв, як мене вразила аварiя «Челенджера»,[7 - Катастрофа шатла «Челенджер» («Challenger») вiдбулася 28 сiчня 1986 року, коли космiчний корабель вибухнув на 73-й секундi польоту. Це призвело до загибелi всiх семи членiв екiпажу. (Прим. ред.)] – то чого ще iй треба? Я людина високоморальна, толерантна, вкрай задоволена своiм життям, з оптимiзмом дивлюсь у майбутне – як i ти, либонь?

– Звiсно, але…

– А вiд неi отримую лише лайно… Двадцять вiсiм, двадцять дев’ять, чорт забирай, тут цiле гнiздо волоцюг. Кажу тобi…

Вiн зупиняеться раптово, наче спустошився, вiдвертаеться вiд черговоi реклами «Знедолених» i, згадавши про щось важливе, питае:

– Ти читав про того ведучого телепередачi? Вiн убив двох пiдлiткiв. Педик збочений. Смiх та й годi.

Прайс чекае на реакцiю. Їi немае. Раптом: Верхнiй Вест-Сайд.

Вiн каже таксисту зупинити на розi Вiсiмдесят першоi та Рiвер-сайд, бо ця вулиця йде не туди.

– Не треба об’iжджати… – починае Прайс.

– То, може, я об’iду, – говорить таксист.

– Не переймайтесь. – І навiть не вiдвертаючись, без посмiшки, крiзь зцiпленi зуби: – Вайло чортове.

Водiй зупиняеться. Два таксi за цiею машиною сигналять та iдуть далi.

– Може, взяти квiтiв?

– Не. Чорт, це ж ти з нею спиш, Бейтмене. Чого це ми мусимо нести Евелiн квiти? Менi потрiбна решта з п’ятдесяти, – попереджуе вiн водiя, скоса дивлячись на червонi цифри на лiчильнику. – Прокляття. Це стероiди. Вибач за рiзкiсть.

– Я думав, ти перестав iх приймати.

– У мене з’явилися прищi на руках та ногах, ультрафiолетовi ванни не допомагали, тож я почав ходити замiсть цього в солярiй i позбувся iх. Боже, Бейтмене, ти б бачив, який рельефний у мене живiт. Ідеальний, пiдкачаний… – говорить вiн дивним, вiдстороненим тоном, чекаючи на решту вiд таксиста. – Рельефний.

Прайс не лишае таксисту чайових, однак той все одно щиро вдячний.

– Бувай, Шломо, – пiдморгуе йому Прайс. – Чорт забирай, прокляття, – каже Прайс, вiдчиняючи дверцята. Виходячи з машини, вiн помiчае на вулицi жебрака. – Тридцять, джекпот.

Волоцюга вбраний у дивний, масний брудно-зелений комбiнезон, неголений, немите волосся зализане назад, i Прайс жартома притримуе для нього дверцята таксi. Збентежений безхатченко щось белькоче, присоромлено дивлячись собi пiд ноги, i простягае до нас пластиковий стаканчик з-пiд кави.

– Гадаю, в таксi вiн не хоче, – пирхае Прайс, грюкаючи дверцятами. – Спитай у нього, чи приймае вiн картку «Америкен експрес».

– «Ам-Екс» приймаеш?

Жебрак схвально кивае та повiльно вiдходить, човгаючи. На вулицi холодно як на квiтень, i Прайс швидко прямуе до будинку Евелiн, вимахуючи своiм шкiряним дипломатом та насвистуючи «Якби я був багатiем», його дихання перетворюеться на хмарки пари. Назустрiч, з iншого боку, йде чоловiк з зачесаним назад волоссям та окулярами в роговiй оправi, вдягнений у бежевий двобортний костюм вiд «Черрутi 1881» з шерстi та габардину, з таким самим шкiряним дипломатом «Тумi» вiд «Д. Ф. Сандерз», як у Прайса, i Тiмотi вголос питае:

– Це що, Вiктор Павелл? Не може бути.

Чоловiк проходить пiд флуоресцентним лiхтарем, стурбований вираз його обличчя одразу змiнюе непевна посмiшка, коли вiн дивиться на Прайса так, нiби вони знайомi, однак майже одразу вiн розумiе, що не знае Прайса, i Прайс так само розумiе, що це не Вiктор Павелл, i чоловiк iде далi.

– Дякувати Богу, – бурмоче Прайс, пiдходячи до дому Евелiн.

– Дуже схожий.

– Павелл i вечеря в Евелiн? Вони сходяться, як пейслi та шотландка. – Вiн замислюеться. – Нi, як бiлi шкарпетки з сiрими штанами.

Повiльна змiна кадрiв, i ось Прайс уже пiднiмаеться сходами до будинку, що Евелiн купив батько, i буркоче про те, що забув повернути касети, якi минулого вечора взяв напрокат. Вiн дзвонить у дверi. З сусiднього будинку, не зачинивши дверей, виходить жiнка – високi пiдбори, чудовий задок. Прайс проводжае ii очима, однак, почувши кроки в коридорi, розвертаеться i обсмикуе свою краватку вiд «Версаче», готовий зустрiти будь-кого. Вiдчиняе Кортнi в кремовiй шовковiй блузi та твiдовiй спiдницi кольору iржi вiд «Крiцiа» та вiдкритих шовково-атласних туфлях вiд «Маноло Бланiк». Я здригаюся й простягаю iй свое чорне вовняне пальто вiд «Арманi», вона бере його, обережно цiлуючи повiтря бiля моеi правоi щоки, i повторюе те саме з Пiрсом, забираючи його «Арманi». У вiтальнi неголосно грае новий диск «Токiнг Гедз».[8 - «Talking Heads» – американський рок-гурт, створений 1975 року. (Прим. ред.)]

– Щось запiзнюемось, хлопцi, – капризно всмiхаючись, каже Кортнi.

– Гаiтянський таксист-нездара, – бурмоче Прайс, цiлуючи повiтря бiля Кортнi у вiдповiдь. – У нас зарезервованi столики? Тiльки не кажи, що в «Пастелях» на дев’яту.

Кортнi посмiхаеться i вiшае нашi пальта в шафу в коридорi.

– Сьогоднi iмо вдома, любi. Вибачте, я все розумiю i намагалась вiдмовити Евелiн, але ми будемо iсти… сушi.

Тiм проходить повз неi через хол до кухнi.

– Евелiн? Де ти, Евелiн? – спiвуче гукае вiн. – Треба поговорити.

– Радий тебе бачити, – кажу я до Кортнi. – Маеш чудовий вигляд. Твое обличчя… просто сяе юнiстю.

– Ти знаеш, як зачарувати даму, Бейтмене. – Голос Кортнi позбавлений сарказму. Флiртуючи, вона питае: – Розповiсти Евелiн, що ти так вважаеш?

– Нi, – кажу я. – Але бачу, ти б не вiдмовилася.

– Ходiмо, – говорить вона, знiмаючи моi руки зi своеi талii, кладе долонi менi на плечi й скеровуе мене по коридору в напрямку кухнi. – Треба рятувати Евелiн. Вона вже годину перекладае сушi. Намагаеться викласти твоi iнiцiали, П – жовтохвостом i Б – тунцем, але iй здаеться, що тунець надто блiдий…

– Як романтично.

– …а жовтохвоста на Б не вистачить, – Кортнi набирае повiтря. – Так що, здаеться, вона викладе iнiцiали Тiма. Ти не проти? – питае вона трохи схвильовано.

Кортнi – подружка Луiса Керрузерса.

– Я дуже ревнивий, думаю, краще менi поговорити з Евелiн, – кажу я i дозволяю Кортнi легенько вштовхнути мене в кухню.

Евелiн стоiть бiля столу зi свiтлого дерева, вбрана в кремову шовкову блузу та твiдову спiдницю кольору iржi вiд «Крiцiа» i такi ж вiдкритi шовково-атласнi туфлi, як у Кортнi. Довге бiляве волосся забране в охайну гульку, вона звертаеться до мене, не вiдводячи погляду вiд овального блюда фiрми «Вiлтон» з iржостiйкоi сталi, на якому вона творчо розклала сушi.

– О, любий, вибач. Я хотiла пiти до того гарненького сальвадорського ресторанчика в Нижньому Іст-Сайдi… – Прайс голосно стогне. – Але ми не змогли замовити столик. Тiмотi, годi стогнати.

Евелiн бере шматочок риби й обережно кладе його на верхню частину блюда, завершуючи щось схоже на велику лiтеру Т. Вона вiдступае вiд блюда i пильно вивчае результат.

– Не знаю. Справдi, не знаю.

– Я ж казав тобi, щоб тут була «Фiнляндiя», – буркоче Тiм, переглядаючи пляшки в барi, переважно на двi кварти.[9 - 1,89 лiтра.] – У неi нiколи нема «Фiнляндii», – каже вiн, звертаючись до всiх одночасно.

– Господи, Тiмотi. «Абсолют» тебе не влаштуе? – запитуе Евелiн i замислено звертаеться до Кортнi: – Рол Калiфорнiя краще розкласти скраечку блюда?

– Бейтмене, вип’еш? – зiтхае Прайс.

– Вiскi з льодом, – кажу йому я i раптом думаю: дивно, що Мередiт не запрошено.

– Господи, це безлад, – схлипуе Евелiн. – Присягаюся, зараз я заплачу.

– Сушi чудово виглядають, – я намагаюсь ii заспокоiти.

– Та нi, вони мають чудовий вигляд, – кажу я Евелiн, а щоб якнайкраще ii заспокоiти, беру шматочок камбали, кладу до рота й стогну вiд насолоди, обiймаючи ii ззаду. Навiть примудряюся з повним ротом сказати «смакота». Евелiн грайливо б’е мене по руках, вiдверто задоволена моею реакцiею, нарештi цiлуе повiтря бiля мого обличчя i повертаеться до Кортнi. Прайс передае менi склянку i йде до вiтальнi, намагаючись зняти щось невидиме з пiджака.

– Евелiн, у тебе е щiтка для одягу?

Я б краще подивився бейсбольний матч, чи потренувався в спортзалi, анiж вечеряв тут, чи сходив би до того сальвадорського ресторану, про який були чудовi вiдгуки в журналах «Нью-Йорк» i «Таймс», однак вечеря в Евелiн мае одну перевагу – я живу неподалiк.

– Не страшно, що соевий соус не кiмнатноi температури? – запитуе Кортнi. – Здаеться, на однiй з тарiлок – лiд. Евелiн обережно викладае пелюстки блiдо-оранжевого iмбиру поряд iз невеликою порцеляновою мисочкою з соевим соусом.

– Нi, страшно. Патрiку, будь хорошим хлопчиком, дiстань «Кiрiн»[10 - Японське пиво.] з холодильника. – Хоча, здаеться, iмбир ii втомив, i вона жбурляе його на тарiлку. – Облиш, я сама.

Я все одно йду до холодильника. Похмурий Прайс повертаеться на кухню i каже:

– Чорт забирай, хто це у вiтальнi?

– Евелiн вдае, що не зрозумiла:

– А хто там?

Кортнi застережливо:

– Е-ве-лiн, ти ж iм сказала, я сподiваюся?

– Хто там? – раптово злякавшись, питаю я. – Вiктор Павелл?

– Нi, не Вiктор Павелл, Патрiку, – побiжно каже Евелiн. – Це мiй приятель, художник Сташ. І Ванден, його дiвчина.

– Так то була дiвчина, – каже Прайс. – Іди поглянь, Патрiку, – пiдбурюе мене вiн. – Дайте вгадаю – Іст-Вiлiдж?

– О, Прайсе, – грайливо промовляе Евелiн, вiдкорковуючи пиво. – Чому б нi? Ванден вчиться в Кемденi, а Сташ живе в Сохо, ось так.

Я виходжу з кухнi, йду через iдальню, у якiй уже сервiровано стiл, i восковi свiчки «Зона» горять у срiбних свiчниках вiд «Фортунофф», заходжу до вiтальнi. Не можу сказати, вiд кого вбраний Сташ, бо його одяг весь чорний. У Ванден зеленi пасма у волоссi. Вона дивиться якийсь клiп хевi-метал по MTV i курить.

– Кхм, – вiдкашлююсь я.

Ванден обережно озираеться, здаеться, вона обдовбана.

Сташ не ворушиться.

– Привiт, я Пат Бейтмен, – кажу я, простягаючи руку, i, помiтивши свое вiдображення у дзеркалi на стiнi, посмiхаюсь тому, який чудовий маю вигляд.

Дiвчина мовчки стискае мою руку. Сташ починае нюхати своi пальцi.

Змiна сцени, i я знову на кухнi.

– Викиньте ii звiдси, – лютуе Прайс. – Вона обдовбалась за MTV, а я хочу подивитись чортiв репортаж Мак-Нiла та Лерера.

Евелiн досi вiдкупорюе пляшки iмпортного пива i неуважно каже:

– Треба скорiше все це з’iсти, iнакше ми потруiмось.

– У неi зеленi пасма у волоссi, – кажу я iм. – І вона курить.

– Бейтмене, – промовляе Тiм, витрiщаючись на Евелiн.

– Так? – вiдповiдаю я. – Тiмотi?

– Ти iдiот.

– Облиш Патрiка, – каже Евелiн. – Вiн звичайний хлопець, наш Патрiк. Ти ж не iдiот, так, любий?

Здаеться, Евелiн десь не тут, i я йду до бару налити собi ще.

– Звичайний хлопець, – пирхае Тiм i кивае, потiм вираз його обличчя змiнюеться i вiн знов агресивно питае Евелiн, чи е в неi щiтка для одягу.

Евелiн закiнчуе вiдтикати японське пиво i просить Кортнi покликати Сташа та Ванден.

– Треба з’iсти це зараз, або ми потруiмось, – шепоче вона, повiльно оглядаючи кухню, щоб переконатись, що нiчого не забула.

– Якщо я зможу вiдiрвати iх вiд нового клiпу «Мегадез»,[11 - «Megadeth» – американський треш-метал-гурт, сформований 1983 року в Лос-Анджелесi.] – каже Кортнi, виходячи.

– Нам треба поговорити, – каже Евелiн.

– Про що? – пiдходжу я до неi.

– Не з тобою, – вона вказуе на Тiма. – З Прайсом.

Тiм зi злiстю дивиться на неi. Я мовчу i дивлюсь на його склянку.

– Будь хорошим, – каже вона менi, – i постав сушi на стiл. Темпура в мiкрохвильовiй печi, саке майже кипить… – ii голос стае тихiшим, коли вона виводить Прайса з кухнi. Менi цiкаво, звiдки Евелiн взяла сушi. Тунець, жовтохвiст, макрель, креветки, вугор, навiть бонiто – все це свiже, з продумано розмiщеними на «Вiлтонiвському» блюдi купками васабi та пелюстками iмбиру. Але менi навiть подобаеться те, що я не знаю, нiколи не дiзнаюсь, нiколи не спитаю, звiдки все це, i сушi стоятимуть у центрi скляного столу вiд «Зона», купленого для Евелiн батьком, наче загадкова примара зi Сходу. Ставлячи блюдо на стiл, я ловлю свое вiдображення на його поверхнi. Свiтло свiчок робить мою шкiру темнiшою, i я вiдзначаю, який гарний вигляд мае стрижка, яку я зробив у «Гiоз» минулоi середи. Я змiшую собi ще напiй. Мене турбуе вмiст солi в соевому соусi.

Вчотирьох ми сидимо за столом i чекаемо на Евелiн та Тiмотi, якi зникли в пошуках щiтки для одягу. Я сиджу на чiльному мiсцi й великими ковтками п’ю вiскi «Джей енд Бi». Ванден сидить навпроти мене i без цiкавостi гортае богемний папiрець з Іст-Вiлiдж пiд назвою «Омана»,[12 - «The East Village Other» (EVO) – американська газета андеграунду, заснована наприкiнцi 1965 року. (Прим. ред.)] з великим заголовком «СМЕРТЬ “ДАУНТАУНА”». Сташ насадив на паличку самотнiй шматочок жовтохвоста, що тепер лежить посеред його тарiлки, наче сяюча комаха на шпильцi. Час вiд часу вiн паличкою пересувае рибу по тарiлцi, але не дивиться анi на мене, анi на Ванден, анi на Кортнi, котра сидить поряд зi мною, потягуючи сливове вино з келиха для шампанського.

Евелiн та Тiмотi приходять хвилин через двадцять пiсля того, як ми вмостились, Евелiн трiшки розпашiлась. Сiдаючи зi мною поруч, Тiм дивиться на мене, стискаючи в руцi повну склянку, i схиляеться, наче збираючись у чомусь зiзнатись, але Евелiн перебивае його.

– Не сюди, Тiмотi, – i шепоче, показуючи на порожнiй стiлець поряд iз Ванден: – Хлопчик – дiвчинка, хлопчик – дiвчинка.

Тiмотi переводить погляд на Евелiн i нерiшуче сiдае поряд iз Ванден, яка позiхае i перегортае сторiнку.

– Що ж, усi зiбралися, – каже Евелiн з посмiшкою, радiючи тому, яку вечерю приготувала. – Налiтайте!

Помiтивши шматок риби на тарiлцi Сташа – а вiн схилився над ним i щось до нього шепоче, – вона трохи бентежиться, але хоробро всмiхаеться та щебече:

– Кому сливового вина?

Усi мовчать, доки Кортнi, котра не вiдводить погляду вiд тарiлки Сташа, непевно пiдносить свою склянку i говорить, намагаючись посмiхатись:

– Усе… дуже смачно, Евелiн.

Сташ теж мовчить. Хоч йому мае бути незручно за столом з нами, бо вiн не схожий на iнших чоловiкiв у кiмнатi – його волосся не зачесане назад, нема пiдтяжок, окулярiв у роговiй оправi, його вбрання чорне i погано сидить, вiн не прагне посмоктати та запалити сигару i, певно, нездатний замовити столик у «Кемолз», бо його активи жалюгiднi, – вiн поводиться розкуто i сидить, наче загiпнотизований сяючим шматком сушi. І щойно люди за столом нарештi готовi облишити його, вiдвести погляд i почати iсти, вiн випрямляеться i голосно каже, показуючи пальцем на тарiлку:

– Воно поворухнулося!

Тiмотi дивиться на нього з таким презирством, до якого менi далеко, але я намагаюся не вiдставати. Ванден це, здаеться, розважае i, на жаль, Кортнi – також, здаеться, ця мавпа ii чимось приваблюе, але, гадаю, якби я зустрiчався з Луiсом Керрузерсом, зi мною було б те саме.

Евелiн добродушно смiеться i промовляе:

– Сташе, ти такий бунтiвник! – І одразу стривожено питае: – Хто буде темпуру?

Евелiн – топ-менеджер фiнансовоi компанii, щоб ви знали.

– Я буду, – кажу iй я i беру з тарiлки шматочок баклажана, який не iстиму, бо вiн смажений.

Усi накладають собi iжу, вдало iгноруючи Сташа. Я спостерiгаю, як жуе i ковтае Кортнi.

Намагаючись почати розмову пiсля довгоi та начебто вдумливоi паузи, Евелiн каже:

– Ванден навчаеться в Кемденi.[13 - Мiсто в Нью-Джерсi, у якому розташовано кiлька унiверситетiв.]

– Та невже? – холодно питае Тiмотi. – Де це?

– У Вермонтi, – вiдповiдае Ванден, не вiдриваючись вiд журналу.

Я дивлюсь на Сташа, чи подобаеться йому вiдверта брехня Ванден, але вiн поводиться так, наче не слухав, наче сидить у якiйсь iншiй кiмнатi чи панк-рок-клубi в нетрях мiста, але так само поводяться й iншi за столом, i це мене бентежить, бо я впевнений, що це мiсце – у Нью-Гемпширi.

– А ти де вчилась? – зiтхае Ванден, коли iй стае зрозумiло, що Кемден нiкого не цiкавить.

– Я вчилась у Ле Розе,[14 - Школа-пансiон «Institut Le Rosey» – заснований 1880 року, найстарiший та найпрестижнiший навчальний заклад Швейцарii. (Прим. ред.)] – починае Евелiн, – а потiм у бiзнес-школi в Швейцарii.

Я теж закiнчила швейцарську бiзнес-школу, – каже Кортнi. – Але я вчилась у Женевi, а Евелiн – у Лозаннi. Ванден кидае примiрник «Омани» поряд iз Тiмотi й криво самовдоволено всмiхаеться. Хоча я дещо роздратований тим, що Евелiн не може жбурнути цю поблажливiсть назад у обличчя Ванден, «Джей енд Бi» розслабив мене настiльки, що я нiчого не хочу говорити. Евелiн, певно, вважае Ванден милою дiвчинкою, розгубленою i збентеженою, тобто митцем. Прайс нiчого не iсть, як i Евелiн. Я пiдозрюю, що це – кокаiн, але сумнiваюся. Зробивши великий ковток зi своеi склянки, Тiмотi бере «Оману» i пирхае.

– Смерть «Даунтауна», – промовляе вiн. І вказуючи на кожне слово у заголовку: – Кого це взагалi гребе?

Я автоматично чекаю, що Сташ здiйме обличчя вiд тарiлки, однак вiн досi вдивляеться в самотнiй шматок сушi, посмiхаеться сам до себе i кивае.

– Гей, – ображеним тоном говорить Ванден. – Це нас стосуеться.

– Ого-го, – застережливо каже Тiм. – Це стосуеться нас? А як щодо рiзнi в Шрi-Ланцi, дорогенька? Це нас теж стосуеться? Як щодо Шрi-Ланки?

– Це крутий клуб у Вiлiдж, – знизуе плечима Ванден. – Так, нас це теж стосуеться.

Раптом заговорив Сташ, не пiдводячи очей.

– Це називаеться Тонка. – Вiн, схоже, роздратований, але його голос рiвний i тихий, i вiн все одно дивиться на сушi. – Краiна зветься Тонка, а не Шрi-Ланка. Зрозумiли? Тонка.

Ванден опускае очi й м’яко каже:

– О.

– Хiба ти нiчого не знаеш про Шрi-Ланку? Про те, як сикхи вбивають безлiч iзраiльтян? – пiдбурюе ii Тiмотi. – Хiба це нас стосуеться?

– Кому рол капамакi? – втручаеться Евелiн, пiднiмаючи тарiлку.

– Та ну, Прайсе, – кажу я. – Є проблеми важливiшi за Шрi-Ланку. Звiсно, зовнiшня полiтика важлива, але е й доречнiшi справи.

– Якi? – запитуе вiн, не зводячи очей iз Ванден. – До речi, чому в моему соевому соусi лiд?

– Ну, – вагаючись, починаю я, – нам треба припинити апартеiд, це раз. Пригальмувати гонку ядерного озброення, зупинити тероризм та голод у свiтi. Забезпечити сильну нацiональну оборону, попередити поширення комунiзму в Центральнiй Америцi, запровадити мир на Близькому Сходi, не залучати армiю США до iноземних вiйськових конфлiктiв. Треба зробити Америку поважною свiтовою силою. І не применшувати значення внутрiшнiх проблем, якi не менш, а може, й бiльш важливi. Краща й доступнiша медицина для лiтнiх людей, контроль епiдемii СНІДу та пошук лiкiв вiд нього, очищення довкiлля вiд токсичних вiдходiв та забруднення, покращення початковоi та середньоi освiти, посилення законiв, щоб зменшити рiвень злочинностi та нелегального обiгу лiкiв. Ми також мусимо зробити вищу освiту доступною для середнього класу i забезпечити лiтнiм людям соцiальний захист, зберiгати природнi ресурси та заповiдники i знизити вплив полiтичних комiтетiв.

Люди за столом збентежено дивляться на мене, навiть Сташ, але мене несе.

– З погляду економiки, у нас все одно безлад. Треба знайти спосiб притримати рiвень iнфляцii та зменшити дефiцит. Нам також треба забезпечити безробiтних навчанням та роботою i захистити iснуючi американськi робочi мiсця вiд iмпортних конкурентiв. Треба зробити Америку лiдером нових технологiй. Водночас, треба подбати про економiчний рiст та розвиток бiзнесу i тримати оборону проти федеральних податкiв на прибуток, знизити вiдсотковi податки, дати бiльше можливостей для розвитку малого бiзнесу i контролювати злиття великих корпорацiй.

Прайс мало не виплюнув свiй «Абсолют» пiсля цiеi фрази, але я намагаюся подивитися кожному з них у очi, особливо Ванден, котра, якщо позбудеться зелених пасм, шкiряного одягу, трохи порожевiе (може, пiде на аеробiку) i вдягне блузу, наприклад вiд «Лора Ешлi», може бути гарненькою. Але чому вона спить зi Сташем? Вiн незграбний, блiдий, волосся погано пiдстрижене, i принаймнi десяток фунтiв[15 - Приблизно 5 кг.] зайвоi ваги, його м’язи пiд чорною футболкою вочевидь не в тонусi.

– Але не можна iгнорувати нашi соцiальнi потреби. Треба, аби люди припинили зловживати соцiальним забезпеченням. Треба забезпечити безпритульних iжею та дахом над головою, протистояти расовiй дискримiнацii, захищати громадянськi права i рiвнi права для жiнок, однак змiнити законодавство про аборти так, щоб захистити право на життя i водночас зберегти для жiнки свободу вибору. Також ми мусимо контролювати потiк нелегальних iммiгрантiв. Треба заохочувати повернення до традицiйних моральних цiнностей, заборонити демонструвати секс та насильство по телебаченню, в кiно, у поп-музицi – всюди. Найважливiше, треба виховувати громадянську вiдповiдальнiсть та менше матерiалiзму в молодi. Я допиваю свiй вiскi. За столом пануе мовчанка, всi дивляться на мене. Кортнi посмiхаеться, вона начебто задоволена. Приголомшений Тiмотi недовiрливо хитае головою. Евелiн, спантеличена тим, у якому напрямку пiшла розмова, важко пiдводиться з-за столу i питае, чи хоче хто-небудь десерт.

– У мене е… шербет, – говорить вона зацiпенiло. – Кiвi, карамболь, черiмоя, кактусовий плiд i… як його… – вона припиняе монотонно, наче зомбi, перераховувати наповнювачi й намагаеться згадати останнiй. – О, так, японська груша. Усi мовчать. Тiм швидко зиркае на мене. Я дивлюсь на Кортнi, потiм – на Тiма, далi – на Евелiн. Нашi з нею очi зустрiчаються, i вона стурбовано переводить погляд на Тiма. Я теж на нього дивлюсь, потiм – на Кортнi, потiм – знову на Тiма, який ще раз зиркае на мене, перш нiж повiльно, невпевнено вiдповiсти:

– Менi кактусову грушу.

– Кактусовий плiд, – виправляе Евелiн.

Я пiдозрiло дивлюсь на Кортнi i, коли вона каже «черiмоя», промовляю «кiвi», i Ванден також говорить «кiвi», а Сташ тихо, але чiтко вимовляючи кожен склад – «шоколаднi крихти».

Тривога на обличчi Евелiн, коли вона це чуе, одразу змiнюеться на усмiхнену, добродушну маску, i вона промовляе:

– Ох, Сташе, ти ж знаеш, що у мене немае шоколадних крихт, хоча це був би екзотичний смак для шербету. Як я казала, е черiмоя, кактусова груша, карамболь, тобто – кактусовий плiд…

– Та знаю, я тебе почув, – вiдповiдае вiн, вiдмахуючись вiд неi. – То здивуй мене.

– Гаразд, – погоджуеться Евелiн. – Кортнi? Ти менi допоможеш?

– Звiсно. – Кортнi пiдводиться, i я дивлюсь, як ii пiдбори цокають до кухнi.

– Нiяких сигар, хлопцi! – вигукуе Евелiн.

– Я i не збирався, – каже Прайс, ховаючи сигару в кишеню пальта.

Сташ досi дивиться на сушi так напружено, що це мене бентежить, i доводиться питати, сподiваючись, що вiн розпiзнае сарказм:

– То що, воно знов поворухнулось?

Ванден виклала зi шматочкiв ролу Калiфорнiя на своiй тарiлцi усмiхнене обличчя, показуе Сташу, питаючи:

– Ну як?

– Круто, – бурчить вiн.

Евелiн повертаеться з шербетом у скляних розетках з «Одеону» i непочатою пляшкою «Гленфiддич»,[16 - «Glanfiddich» – марка шотландського вiскi.] яка так i лишаеться непочатою, поки ми iмо шербет.

Кортнi йде рано – мае зустрiтись iз Луiсом на корпоративi в «Бедламi», новому клубi в центрi мiста. Сташ та Ванден теж невдовзi йдуть, «вiдiрвати» щось десь у Сохо. Я один бачу, як Сташ бере сушi зi своеi тарiлки та кладе до кишенi свого оливково-зеленого бомбера. Коли я кажу про це Евелiн, поки дiвчина кладе посуд у посудомийку, вона дивиться на мене з такою злiстю, що навряд чи сьогоднi у нас буде секс. Але я все одно лишаюся. Прайс теж. Вiн лежить на пiдлозi в спальнi Евелiн, на килимi «Обюссон» кiнця вiсiмнадцятого столiття i п’е еспресо з чашечки фiрми «Сералiн». Я лежу на лiжку Евелiн з гобеленовою подушкою вiд «Дженнi Бi Гуд», присмоктавшись до «Абсолюту» з соком журавлини. Евелiн сидить за туалетним столиком, ii чудове тiло обiймае шовковий халат вiд «Ральф Лорен» з бiлими та зеленими смугами. Вона розчiсуе волосся i споглядае свое вiдображення у маленькому дзеркальцi.

– Тiльки я помiтив, що Сташ вирiшив, наче той шматок сушi, – я вiдкашлююсь i закiнчую, – тваринка?

– Годi запрошувати своiх друзiв-«митцiв», – втомлено каже Тiм. – Набридло, що я единий на вечерi не говорю з прибульцями.

– Це було лише раз, – вiдповiдае Евелiн, занурившись у власну безтурботну красу i уважно вивчаючи свою губу.

– В «Одеонi», не просто так, – бурмоче Прайс.

Я лiниво питаю себе, чому ж мене не запросили в «Одеон» на вечерю з митцями. Цiкаво, Евелiн платила за всiх? Певно, що так. І я уявляю, як Евелiн, приховуючи роздратування, сидить за столом з друзями Сташа – i всi вони будують хатинки з картоплi фрi чи вдають, наче лосось на грилi живий, рухають шматки риби по столу, i риба спiлкуеться про «творче життя» та новi галереi; може, вони навiть намагаються засунути рибу до картопляних хатинок…

– Якщо ти не знав, я теж не бачила жодного прибульця, – каже Евелiн.

– Нi, але ти зустрiчаешся з Бейтменом, це те саме, – Прайс грубо регоче, i я кидаю в нього подушкою.

Вiн ловить ii i кидае назад.

– Облиш Патрiка. Вiн звичайний хлопець, – каже Евелiн, намащуючи обличчя кремом. – Ти ж не прибулець, любий?

– Обов’язково удостоювати це питання вiдповiдi? – зiтхаю я.

– Сонечко, – вона закопилюе губки, дивлячись на мое вiдображення у дзеркалi. – Я знаю, що ти не прибулець.

– Яке полегшення, – буркочу я собi пiд нiс.

– Але ж Сташ був тодi в «Одеонi», – веде далi Прайс i повторюе, оглядаючи мене: – В «Одеонi». Ти слухаеш, Бейтмене?

– Нi, не був, – заперечуе Евелiн.

– О, достоту був, але тодi його звали не Сташ. Щось типу Пiдкова, чи Магнiт, чи Лего, чи щось настiльки ж солiдне, – глузуе Прайс. – Я не пам’ятаю.

– Тiмотi, до чого ти ведеш? – втомлено питае Евелiн. – Я тебе навiть не слухаю. – Вона змочуе кульку з вати i проводить нею по чолу.

– Нi, ми були в «Одеонi». – Прайсу не без зусиль вдаеться сiсти. – І не питай мене чому, я точно запам’ятав, як вiн замовляв капучино з тунця.

– Карпачо, – виправляе його Евелiн.

– Нi, люба Евелiн, сонце мого життя. Я точно пам’ятаю, як вiн замовив капучино з тунця, – каже Прайс, вдивляючись у стелю.

– Вiн сказав карпачо, – не погоджуеться вона, витираючи ватою повiки.

– Капучино, – наполягае Прайс. – Ти ж сама його виправляла.

– А ти сьогоднi його навiть не впiзнав, – говорить вона.

– Але я його пам’ятаю, – каже Прайс, розвертаючись до мене. – Евелiн називала його «добродушним качком». Так вона його i представила, присягаюся.

– О, замовкни, – роздратовано каже Евелiн, однак дивиться на Тiмотi у дзеркало i грайливо всмiхаеться.

– Сумнiваюся, що Сташ з’являеться на сторiнках свiтськоi хронiки, а я вважав, що саме так ти обираеш друзiв, – говорить Прайс, дивлячись на неi з вовчою, хтивою усмiшкою. Я зосереджений на «Абсолютi» з журавлиною у своiй склянцi – вiн схожий на водянисту кров iз льодом та скибкою лимона.

– Що там коiться з Кортнi та Луiсом? – запитую я, аби перервати цей погляд.

– Боже, – стогне Евелiн, повертаючись до дзеркала. – Найстрашнiше навiть не те, що Кортнi бiльше не подобаеться Луiс. Це…

– Вiн прикрив ii рахунок у «Бергдорфзi»?[17 - «Bergdorf Goodman» – унiвермаг товарiв класу люкс на П’ятiй авеню в центрi Мангеттену в Нью-Йорку.] – питае Прайс. Я смiюсь. Ми даемо один одному п’ять.

– Нi, – веде далi Евелiн. Їй теж смiшно. – Найгiрше, що вона справдi закохана у свого брокера з нерухомостi. Якийсь нiкчема, що полюе на грошi.

– У Кортнi можуть бути своi проблеми, – задумливо каже Тiм, вивчаючи свiй свiжий манiкюр. – Але ж, Господи, ця… Ванден?

– О, не треба, – стогне Евелiн i починае розчiсуватися.

– Ванден – це щось середне мiж… «Зе Лiмiтед» та… поношеним «Бенетоном», – виголошуе Прайс, заламуючи руки та заплющивши очi.

– Нi, – посмiхаюсь я, намагаючись приеднатись до розмови. – Поношений «Фьоруччi».

– Так, – погоджуеться Тiм. – Певно що. Вiн знову витрiщаеться на Евелiн.

– Тiмотi, полегше, – каже Евелiн. – Вона з Кемдена, чого ти вiд неi хочеш?

– Боже, – стогне Тiм. – Як мене дiстали проблеми дiвчат з Кемдена. О, мiй хлопець, я його так люблю, а вiн любить iншу, i мене так до нього тягне, а вiн мене не помiчае, i бла-бла-бла-бла-бла… Боже, яка нудота. Студенти. Це для них важливо, розумiете? Сумно, правда, Бейтмене?

– Так. Важливо. Сумно.

– Бачиш, Бейтмен зi мною згоден, – самовдоволено каже Прайс.

– От i нi. – Евелiн витирае те, що тiльки-но нанесла на обличчя, серветками «Клiнекс». – Патрiк – не цинiк, Тiмотi. Вiн – звичайний хлопець, так, любий?

– Не так, – шепочу я до себе. – Я йобаний психопат.

– І що з того? – зiтхае Евелiн. – Вона не найрозумнiша в свiтi дiвчина.

– Ха! Це дуже м’яко кажучи! – вигукуе Прайс. – Але й у Сташа – не найяскравiший розум. Ідеальна пара. Вони зустрiлись на «Коханнi з першого погляду» чи як?

– Облиш iх, – наполягае Евелiн. – Сташ справдi талановитий, i я певна, що Ванден ми недооцiнюемо.

– Ця дiвчина… – Прайс розвертаеться до мене. – Слухай, Бейтмене, ця дiвчина, це Евелiн розповiла… ця дiвчина взяла в прокатi «Море трави», бо подумала, що це кiно, – вiн вдае, нiби ковтае щось, – про тих, хто вирощуе марихуану.

– Я от подумав, – кажу я, – ми хоч знаемо, чим Сташ (у нього мае бути прiзвище, але не кажи, Евелiн, я не хочу знати) заробляе на життя?

– Перш за все, – каже на його захист Евелiн, – вiн цiлком гiдна i хороша людина.

– Та вiн питав про шербет iз шоколадними крихтами, заради Бога! – волае Тiмотi. – Про що ти говориш?

Евелiн не зважае на нього i знiмае своi сережки вiд «Тiна Чоу».

– Вiн скульптор, – каже вона сухо.

– Маячня, – вiдповiдае Тiмотi. – Я пам’ятаю, як говорив з ним у «Одеонi». – Вiн знову повертаеться до мене. – Це було, коли вiн замовив капучино з тунця i, якби його не виправили, достоту замовив би лосося au-lait.[18 - З молоком (фр.).] Вiн сказав, що влаштовуе вечiрки, i це робить його – не знаю, Евелiн, виправиш, як помилюсь, – обслугою. Вiн – обслуга! – вигукуе Прайс. – Не чортiв скульптор!

– Та вгамуйся вже, – мовить Евелiн, натираючи обличчя ще iншим кремом.

– Це наче сказати, що ти – поетеса. – Тiмотi п’яний, менi цiкаво, коли вiн нарештi звiльнить примiщення.

– Ну, – починае Евелiн. – Мене знали як…

– Ти йобана машина з обробки слiв! – вибухае Тiм. Вiн пiдходить до Евелiн i схиляеться поряд з нею, вивчаючи свое вiдображення в дзеркалi.

– Тiме, ти погладшав? – задумливо питае Евелiн. Вона оглядае його голову в дзеркалi й каже: – Твое обличчя наче стало… круглiшим.

Прайс мститься, нюхаючи ii шию:

– Що це за чарiвний… запах?

– «Обсешн»,[19 - «Obsession» – жiночi парфуми вiд «Кельвiн Кляйн» («Calvin Klein»), випущенi 1985 року. (Прим. ред.)] – грайливо посмiхаеться Евелiн, м’яко вiдштовхуючи Тiмотi. – Це «Обсешн». Патрiку, забери свого друга вiд мене.

– Нi, чекай. – Тiмотi голосно втягуе носом повiтря. – Це не «Обсешн». Це… це… – Його обличчя спотворюе вдаваний жах. – О Боже мiй, це ж «К’ю Тi Інстатан» для штучноi засмаги!

Евелiн робить паузу, зважуе своi шанси. Вона знову оглядае голову Прайса:

– У тебе волосся випадае?

– Евелiн, – каже Тiм. – Не змiнюй тему, хоча… – І вже щиро хвилюеться: – Якщо ти вже згадала… гелю забагато?

Вiн стривожено проводить рукою по волоссю.

– Можливо, – вiдповiдае Евелiн. – Тепер, коли твоя ласка, сядь.

– Принаймнi воно не зелене, i я не намагався обрiзати його ножем для масла, – каже Тiм, маючи на увазi колiр Ванден i помiтно дешеву, погану стрижку Сташа. Такi стрижки поганi саме тому, що дешевi.

– То ти набрав вагу? – запитуе Евелiн, тепер уже серйознiше.

– Господи, – ображено каже Тiм. – Нi, Евелiн.

– Обличчя справдi видаеться… круглiшим, – каже Евелiн. – Не таким… витонченим.

– Я не вiрю, – повторюе Тiм.

Вiн вдивляеться у дзеркало. Вона продовжуе розчiсувати волосся, але ii рухи вже не такi впевненi, бо вона дивиться на Тiма. Вiн помiчае це, знову нюхае ii шию i, як менi здаеться, швидко лиже ii й вишкiрюеться.

– То автозасмага? – запитуе вiн. – Ти можеш менi зiзнатись, це ii запах.

– Нi, – серйозно вiдповiдае Евелiн. – Це ти нею користуешся.

– Нi, якраз я – нi. Я ходжу в солярiй i не брешу про це, – каже вiн. – А ти користуешся «К’ю Тi».

– Це твоi фантазii, – непереконливо захищаеться вона.

– Я ж казав, я ходжу в солярiй, – пояснюе Тiм. – Так, це дорого, але… – вiн блiдне. – Справдi, «К’ю Тi»?

– Як вiдважно з твого боку визнавати, що ти ходиш у салон, – каже Евелiн.

– «К’ю Тi», – пирхае Прайс.

– Я не знаю, про що ти, – говорить Евелiн та повертаеться до розчiсування. – Патрiку, виведи свого друга геть звiдси.

Прайс стае на колiна i починае обнюхувати голi ноги Евелiн. Вона смiеться. Я напружуюсь.

– Господи, – голосно стогне вона. – Забирайся звiдси.

– Ти оранжева, – смiеться вiн, стоячи навколiшки, i кладе голову на ii стегно. – Ти вся оранжева.

– Нi, – ii голос звучить, як протяжне гарчання вiд болю та екстазу. – Йолоп.

Я лежу на лiжку i спостерiгаю за ними. Тiмотi намагаеться просунути голову пiд халат вiд «Ральф Лорен». Голова Евелiн закинута назад вiд задоволення, вона намагаеться вiдштовхнути його, але грайливо, легенько б’ючи по спинi щiткою вiд «Ян Хове». Я майже впевнений, що в Евелiн iз Тiмотi iнтрижка. Вiн едина цiкава людина серед моiх знайомих.

– Тобi час iти, – нарештi каже Евелiн, важко дихаючи.

Вона припинила з ним боротися. Прайс дивиться на неi згори вниз, показуе зуби в сяючiй посмiшцi:

– Як забажае ледi.

– Дякую, – вiдповiдае вона, i я чую присмак розчарування в ii голосi.

Тiмотi пiдводиться.

– Вечеря? Завтра?

– Менi треба спитати свого хлопця, – вона посмiхаеться до мене у дзеркалi.

– Вдягнеш ту сексуальну чорну сукню вiд «Анна Кляйн»? – шепоче вiн iй на вухо i нюхае його, поклавши руки iй на плечi. – Бейтмена не запрошено.

Я добродушно смiюсь, пiдводячись з лiжка, i виводжу його з кiмнати.

– Чекай! Мiй еспресо! – кричить вiн.

Евелiн смiеться i плескае у долонi, наче радiе, що Тiмотi нiяк не пiде.

– Давай, друже, – кажу я i виштовхую його зi спальнi. – Час спатоньки.

Прайс встигае послати Евелiн поцiлунок рукою, перш нiж вийти з кiмнати. З будинку вiн виходить мовчки.

Коли вiн iде, я наливаю собi брендi в iталiйську рифлену склянку i, повернувшись у спальню, бачу, що Евелiн уже в лiжку, дивиться «Магазин на диванi». Я лягаю поряд i послаблюю краватку вiд «Арманi». Нарештi запитую, не дивлячись на неi:

– Чому б тобi не зiйтися з Прайсом?

– Господи, Патрiку, – каже Евелiн, заплющуючи очi. – До чого тут Прайс? Прайс?

Вона говорить це так, що я думаю – у них точно був секс.

– Вiн багатий, – кажу я.

– Усi багатi, – вiдповiдае вона, не вiдриваючись вiд екрану.

– Вiн привабливий, – кажу я.

– Усi привабливi, Патрiку, – вiдчужено каже вона.

– У нього шикарне тiло, – кажу я.

– Зараз в усiх шикарнi тiла, – говорить вона.

Я кладу пульт на нiчний столик i накочуюсь на Евелiн. Поки я цiлую й облизую ii шию, вона холодно вдивляеться в широкий екран телевiзора «Панасонiк», роблячи звук тихiше. Я задираю сорочку вiд «Арманi» й кладу ii руку собi на живiт, щоб вона вiдчула, який вiн твердий, який накачаний, i напружую м’язи, радiючи з того, що свiтло ввiмкнене i вона бачить, яким засмаглим i окресленим став мiй прес.

– Знаеш, – виразно промовляе вона, – Сташ дiзнався, що вiн ВІЛ-позитивний… – Пауза: щось на екранi вiдвернуло ii увагу, звук стае трохи голоснiшим, а потiм знову стихае. – І я думаю, сьогоднi вiн, певно, спатиме з Ванден.

– Добре, – кажу я, злегка кусаю ii за шию i кладу одну руку на ii пружнi, холоднi груди.

– Ти злий, – каже Евелiн, трохи збуджуючись, i веде руками по моiх мiцних плечах.

– Нi, – зiтхаю я. – Я просто твiй наречений.

Хвилин п’ятнадцять я намагаюсь кохатися з нею, але не виходить, i я припиняю спроби.

Евелiн каже:

– Ти ж знаеш, наступного разу будеш у кращiй формi.

Я тягнуся за склянкою брендi. Допиваю ii. Евелiн на «Парнатi», це антидепресант. Я лежу поряд iз нею, дивлюсь без звуку «Магазин на диванi» – склянi ляльки, вишитi подушки, лампи у виглядi футбольних м’ячiв, прикраси з цирконами. Евелiн куняе.

– П’еш «Мiноксидил»?[20 - При мiсцевому застосуваннi препарат уповiльнюе або зупиняе втрату волосся, стимулюе рiст нового волосся. (Прим. ред.)] – пiсля довгоi паузи запитуе вона.

– Не п’ю, – вiдповiдаю я. – Навiщо?

– Схоже, у тебе волосся рiдшае, – шепоче вона.

– Неправда, – автоматично кажу я.

Важко сказати, волосся у мене дуже густе, i невiдомо, чи випадае воно. Я справдi сумнiваюсь.

Я йду додому пiшки, бажаю доброi ночi швейцару, якого не впiзнаю – це може бути будь-хто, i розчиняюсь у своiй вiтальнi, високо над мiстом. З музичного центру «Вурлiтцер 1015» («Вурлiтцер 850» кращий, але його важко знайти), що сяе в кутку кiмнати, линуть звуки «Сьогоднi лев спить» гурту «Токенз». Я мастурбую, думаючи спочатку про Евелiн, потiм про Кортнi, потiм про Ванден, потiм знову про Евелiн, i вже перед слабким оргазмом уявляю майже голу модель у топi з бретелькою через шию, яку бачив сьогоднi в рекламi «Кельвiн Кляйн».




Ранок


Ось який вигляд мае вiтальня моеi квартири у променях травневого ранку: над газовим камiном з бiлого мармуру та гранiту висить картина Девiда Онiки, оригiнал. Це великий, шiсть на чотири фути,[21 - 1,80 м на 1,20 м.] портрет оголеноi жiнки, переважно у м’яких вiдтiнках оливкового й сiрого – сидячи на шезлонгу, вона дивиться MTV на фонi марсiанського пейзажу, пустеля в рожево-бузкових тонах вкрита мертвою, випатраною рибою, i розбитi тарiлки пiднiмаються над жовтою головою жiнки, наче сонячнi променi, що просочуються крiзь хмари; i все це забрано в чорну металеву раму. Навпроти картини стоiть довга бiла канапа, набита пухом, i цифровий телевiзор iз дiагоналлю 30 дюймiв[22 - 76,2 см.] вiд «Тошиба» – модель iз високим контрастом зображення, може показувати чотири канали одночасно, високотехнологiчна комбiнацiя трубок вiд «НЕК», система цифрових ефектiв: картинка в картинцi (плюс зупинка кадру), за аудiо вiдповiдае вбудована система багатоканального звуку та п’ятиватний пiдсилювач для кожного каналу. У склянiй тумбi пiд телевiзором – вiдеомагнiтофон «Тошиба», супервисокочастотний «Бета» з вбудованою функцiею редагування, включно з генератором знакiв та вiсьмома сторiнками пам’ятi для нього, високочастотним записом та функцiею програвання у зворотному напрямку i програмуванням запису протягом трьох тижнiв на вiсiм сторiнок. У кожному кутку кiмнати – галогенова лампа. Тонкi бiлi венецiйськi жалюзi зачиняють усi вiсiм панорамних вiкон, вiд пiдлоги до стелi. Низький столик зi скляною поверхнею та дубовими нiжками вiд «Турчин» стоiть перед канапою, i склянi фiгурки тварин вiд «Стюбен» на ньому чергуються з дорогими кришталевими попiльничками вiд «Фортунофф», хоч я i не палю. Поряд iз музичним центром «Вурлiтцер» – рояль чорного дерева фiрми «Болдвiн». Пiдлога по всiй квартирi – з полiрованого бiлого дуба. З iншого боку кiмнати, поряд iз письмовим столом та журнальною стiйкою вiд «Джiо Понтi», – повнiстю укомплектована стереосистема (CD-програвач, касетний магнiтофон, тюнер, пiдсилювач) фiрми «Сансуй» i шестифутовi[23 - 1,80 м.] колонки «Дюнтек – Соврейн» у корпусi з бразильського рожевого дерева. У центрi спальнi – пуховий футон[24 - Японський бавовняний матрац для сну.] з дубовим каркасом. Бiля стiни – телевiзор «Панасонiк», 31 дюйм,[25 - 78,74 см.] з непроекцiйним екраном i стереозвуком, а у склянiй тумбi пiд ним – вiдео програвач «Тошиба». Я не зовсiм певен, що цифровий будильник «Сонi» показуе час правильно, так що доводиться спочатку сiсти в лiжку, подивитися на час, який блимае на вiдеопрогравачi, а потiм узяти кнопковий телефон «Етторе Соттсасс» з нiчного столика зi скла та металу, що стоiть бiля лiжка, i набрати номер служби точного часу. В одному кутку кiмнати – крiсло з металу, дерева та кремовоi шкiри, дизайн Ерiка Маркуса, а в iншому – стiлець iз вигнутоi фанери. Бежево-бiлий килим «Мод Сьенна» з чорними цятками вкривае майже всю пiдлогу. Одну стiну затуляють чотири величезнi шафи з шухлядами висвiтленого червоного дерева. Сплю я в шовковiй пiжамi вiд «Ральф Лорен», а вставши, надягаю ще й яскраво-червоний халат iз орнаментом пейслi та йду до ванноi кiмнати. Я мочусь i намагаюсь збагнути, чи нема на обличчi набрякiв, вивчаючи його вiдображення у склi, яким вкритий бейсбольний плакат, що висить над унiтазом. Потiм перевдягаюсь у боксери вiд «Ральф Лорен» з монограмою та светр «Фейр-Айл»,[26 - Fair Isle – вiд назви острова з групи Шетландських островiв на пiвночi Шотландii. Одна з традицiйних технiк плетення, якими вiдомi Шетландськi острови. (Прим. ред.)] шовковi капцi в горошок вiд «Енрiко Гiдолiн», роблю охолоджуючу пов’язку на обличчя i починаю ранкову розтяжку. Пiсля цього стаю перед раковиною «Вошмобiль» (хром та акрил, разом iз мильницею, пiдставкою для стаканця та поручнями, на якi я вiшаю рушники, – все це куплене в «Гастiнгс Тайл» для тимчасового використання, поки шлiфуються мармуровi раковини, замовленi у Фiнляндii). Я стою i дивлюсь на свое вiдображення, не знiмаючи пов’язки з льодом. Наливаю трохи формули вiд зубного нальоту «Плакс» у високу чашку з iржостiйкоi сталi й тридцять секунд полощу рот. Вичавлюю трохи пасти «Рембрандт» на зубну щiтку зi штучного черепахового панцира й починаю чистити зуби (почуваюсь надто похмiльним для зубноi нитки, втiм, може, я чистив зуби нею вчора перед сном?), а потiм полощу «Лiстерином». Ретельно оглядаю руки, чищу нiгтi щiточкою. Знiмаю охолоджуючу пов’язку, протираю обличчя лосьйоном для глибокого очищення пор i намащую обличчя маскою з екстрактом трав та м’яти, яка лишаеться на ньому протягом десяти хвилин, поки я приводжу до ладу нiгтi на ногах. Тодi беру глянсувач для зубiв «Пробрайт» та надягаю на щiтку полiрувальний пристрiй «Інтерплак» – вiн обертаеться зi швидкiстю 4200 обертiв на хвилину i змiнюе напрямок обертання 46 разiв на секунду, довшi щетинки прочищають промiжки мiж зубами i роблять масаж ясен, а коротшi чистять поверхню зубiв. Знову полощу, тепер «Цепаколом». Змиваю маску з обличчя м’ятним скрабом. Душ мае унiверсальну насадку, що подае воду в усiх напрямках i регулюе висоту струменя у вертикальному дiапазонi 30 дюймiв.[27 - 76,2 см.] Вона зроблена з австралiйськоi латунi та чорного золота, покрита бiлою емаллю. В душi я спочатку беру гiдроактивний гель, потiм – мигдалево-медовий скраб для тiла i вiдлущувальний гель-скраб для обличчя. Шампунь «Вiдал Сасун» просто чудово змивае той шар поту, солi, олiй, пилу та речовин iз забрудненого повiтря, який може обважнювати волосся та склеювати його – так починаеш виглядати старшим. Бальзам теж хороший – завдяки силiконовiй технологii вiн живить волосся i не робить його важким, що теж може додати вiку. На вихiдних чи перед побаченнями я користуюсь вiтамiнним шампунем, кондицiонером та живильним комплексом «Грюн Нечурал». У цих формулах е Д-пантенол, комплекс вiтамiнiв групи Б, полiсорбiт-80, речовина для очищення шкiри голови та натуральнi трави. На цих вихiдних я планую навiдатись до «Блумiнгдейлз»[28 - «Bloomingdale’s» – один iз легендарних нью-йоркських унiвермагiв.] чи «Бергдорфз» i купити, за порадою Евелiн, вiтамiнний комплекс та шампунь «Фолтен Юропiен» для волосся, що рiдшае, – у них мiстяться складнi вуглеводи, що просякають в основу волосся i додають йому сили та блиску. Ще е новий продукт вiд «Редкен» – комплекс для лiкування волосся «Вiваджен Гейр Енричмент Тритмент», що запобiгае вiдкладенню мiнералiв i подовжуе життевий цикл волосся. Луiс Керрузерс радив систему «Арамiс Нутрiплекс», живильний комплекс, що допомагае покращити кровообiг. Помившись та насухо витершись, я знов вдягаю боксери вiд «Ральф Лорен» i, перш нiж нанести «Мус а Разе», крем для голiння вiд «Пур Ом», на двi хвилини кладу на обличчя гарячий рушник, це пом’якшуе жорстке волосся на пiдборiддi. Тодi я завжди користуюсь зволожувальним кремом (менi подобаеться «Клiнiк») i даю йому ввiбратись. Його можна змити чи не змивати i нанести крем для голiння на нього краще за все помазком, тодi вiн пом’якшить бороду, пiднiмаючи волосинки, i голитися стае легше. Це не дае водi випаруватись i зменшуе тертя мiж лезом та шкiрою. Завжди змочуйте бритву теплою водою перед голiнням i проводьте нею в напрямку росту волосся, обережно натискаючи на шкiру. Бачки та пiдборiддя голiть останнiми, адже там волоски жорсткiшi й потребують бiльше часу на пом’якшення. Промийте бритву та струсiть зайву воду, перш нiж почати. Пiсля голiння вмийтеся прохолодною водою, щоб змити залишки пiни. Лосьйон пiсля голiння краще брати з малим вмiстом спирту або зовсiм без нього. Нiколи не змащуйте обличчя одеколоном, бо високий вмiст спирту сушить шкiру обличчя i робить його старшим. Щоб заспокоiти шкiру, слiд нанести на обличчя антибактерiальний тонiк без спирту вмоченим у водi ватним тампоном. Останнiй крок – зволоження. Змочiть обличчя водою, перш нiж нанести пом’якшувальний лосьйон, щоб шкiра була нiжнiшою i зволоженою. Далi використайте «Гель Аппезан», також вiд «Пур Ом», – це чудовий засiб для заспокоення шкiри. Якщо обличчя сохне та лущиться, що робить його тьмяним та старшим на вигляд, вiзьмiть лосьйон для очищення, який видаляе мертвi клiтини та омолоджуе шкiру (також вiн робить засмагу темнiшою). Потiм нанесiть бальзам вiд зморщок на очi («Бом дезьйо») i останнiй зволожувальний захисний лосьйон. Я втираю живильний лосьйон у шкiру голови пiсля того, як висушу волосся рушником. Досушую я його феном, щоб надати йому об’ему та форми (без злипання вiд засобiв укладки), потiм ще лосьйон, який рiвномiрно розподiляю щiткою «Кент» з натуральноi щетини, i нарештi зачiсую волосся назад гребiнцем iз рiдкими зубчиками. Знову вдягаю светр «Фейр-Айл» та капцi в горошок, йду до вiтальнi й ставлю новий диск «Токiнг Гедз», але вiн починае «стрибати», тож я виймаю його i ставлю диск для очищення лазерноi лiнзи. Вони дуже чутливi, забруднюються вiд пилу, диму, нечистого повiтря чи вологи, а замащена лiнза читатиме диск неточно, з фальстартами, паузами, «перестрибуваннями», змiною швидкостi та загальним спотворенням. На спецiальному диску е щiточка для очищення, яка пiд час руху видаляе з лiнзи осад та смiття. Коли я знову ставлю «Токiнг Гедз», диск грае вже як слiд. Я беру примiрник «Ю-ес-ей тудей», який знаходжу перед моiми дверима в коридорi, й несу з собою на кухню, де ковтаю двi пiгулки «Адвiла»,[29 - Знеболювальне.] мультивiтамiни i калiй, запиваю «Евiаном» просто з пляшки, бо моя покоiвка, лiтня китаянка, забула ввiмкнути посудомийну машину, коли йшла вчора, i навiть грейпфрутово-лимонний сiк доводиться наливати в келих для вина «Сент-Ремi», який я купив у «Баккара». Я дивлюсь на неоновий годинник над холодильником, впевнюючись, що в мене достатньо часу, щоб поснiдати непоспiхом. Стоячи бiля кухонноi стiйки, я iм кiвi й нарiзаний японський гiбрид грушi й яблука (по 4 долари штука в «Грiдстедi») з алюмiнiевих контейнерiв, розроблених у Захiднiй Нiмеччинi. З однiеi з великих шаф зi сталевими полицями та дверима металiзованого скла в темно-сiрих, синiх та металевих тонах, що займають бiльшу частину стiни кухнi, беру висiвкову булочку, пакетик трав’яного чаю без кофеiну i коробку вiвсяних пластiвцiв iз висiвками. З’iдаю половину булочки, пiдiгрiвши ii у мiкрохвильовiй печi та намастивши тонким шаром яблучного масла. Далi – пластiвцi з пророщеним зерном та соевим молоком, ще одна пляшка води «Евiан» та чашечка чаю без кофеiну. Поряд iз хлiбопiччю «Панасонiк» та кавоваркою «Солтон Поп-Ап» стоiть ще одна кавоварка – срiбна «Кремiна» для еспресо, яку я купив у «Хаммахер Шлеммер» (дивно, але вона ще тепла). Термочашечка для еспресо з iржостiйкоi сталi стоiть, брудна, поряд з раковиною разом з блюдцем та ложкою. Поряд з кавоварками – мiкрохвильова пiч «Шарп» моделi R-1810А Карузел 2 з пiдставкою, що обертаеться. У нiй я пiдiгрiваю другу половину булочки. Разом з тостером «Салтон Соната», кухонним комбайном «Куiзiнарт Лiтл Про», соковижималкою «Акме Сюпрiм» та автоматом для виготовлення лiкеру «Кордiалi Йорз»[30 - «Cordially Yours» – буквально перекладаеться як «Щиро ваш».] – великий iржостiйкий чайник на двi з половиною кварти.[31 - 2,37 л.] Коли вода кипить, вiн грае мелодiю «Чай для двох», i я роблю собi ще чашечку чаю без кофеiну, з корицею та яблуком. Доволi довго я витрiщаюсь на нiж «Блек енд Декер», який лежить на столi поряд iз раковиною в стiнi. Це нiж для очищення та нарiзки овочiв iз кiлькома додатковими лезами, зазубреним лезом, ножем-пилкою та змiнним рукiв’ям. Сьогоднi я вбрався у костюм вiд «Алан Фиссер» у стилi вiсiмдесятих – насправдi це переспiв моди тридцятих рокiв. У ньому е пiдплiчники, вирiз на грудях невеликий, спинка з фалдами. М’якi лацкани приблизно чотири дюйми завширшки, з гострими кiнчиками у двох третинах вiдстанi до плечей. Правильно використанi у двобортних костюмах, загостренi лацкани вважаються бiльш елегантними, нiж з розрiзом. Низькi кишенi мають подвiйне окантування – прорiз над клапаном з обох бокiв мае вузький кант. Чотири гудзики формують низький квадрат; над ним, приблизно там, де сходяться лацкани, е ще два. Глибокi складки штанiв продовжують лiнii широкого пiджака. Лiнiя талii спереду трохи завищена. Ззаду по центру – петельки для пiдтяжок. Краватка – шовк у цяточку, «Валентiно Кутюр». Взуття – лофери[32 - Чоловiчi або жiночi черевики без застiбок чи мають шнурiвки з довгим язичком, круглим носаком i перетинкою на пiдйомi стопи.] з крокодилячоi шкiри вiд «А. Тестонi». Поки я вдягаюсь, по телевiзору йде «Шоу Паттi Вiнтерс». Сьогоднi гостi студii – жiнки з множинною особистiстю.

На екранi – невиразна лiтня жiнка з зайвою вагою, i голос Паттi за кадром запитуе ii:

– То це шизофренiя чи щось таке? Розкажiть.

– Нi, о нi. Люди з множинною особистiстю – не шизофреники, – каже жiнка, хитаючи головою. – Ми не небезпечнi.

– Що ж, – починае Паттi, стоячи серед глядачiв iз мiкрофоном у руках. – Ким ви були минулого мiсяця?

– Минулого мiсяця переважно була Поллi, здаеться, – вiдповiдае жiнка.

Камера показуе глядачiв – стривожене обличчя домогосподарки. Перш нiж вона помiчае себе на монiторi, камера знову повертаеться до жiнки з множинною особистiстю.

– Гаразд, – веде далi Паттi, – а хто ви зараз?

– Ну… – втомлено починае жiнка, начебто ii постiйно про це запитують i вона вiдповiдае знову, i знову, i знову, i все одно нiхто iй не вiрить. – Ну, цього мiсяця я… бараняча вiдбивна. Переважно… Бараняча вiдбивна.

Довга пауза. Великий план ошелешеноi домогосподарки, вона хитае головою, а друга домогосподарка шепоче щось iй на вухо.

Сьогоднi я вдягаю лофери з крокодилячоi шкiри вiд «А. Тестонi».

Витягаючи плащ з шафи в передпокоi, я знаходжу шалик вiд «Бьорберрi» та пальтечко з вишитим на ньому китом – таке могла б носити маленька дитина. Воно вкрите чимось, схожим на засохлий шоколадний сироп, плями сходяться попереду, вилоги потемнiли. Я спускаюсь лiфтом до холу, накручую свiй «Ролекс», обережно струшуючи зап’ястя. Вiтаюсь зi швейцаром, виходжу на вулицю i ловлю таксi, що прямуе до Волл-стрит.




«У Гаррi»


Ми з Прайсом мовчки йдемо по Ганновер-стрит, сутiнки починають темнiшати, i наче якийсь радар веде нас до бару «У Гаррi». Тiмотi не сказав анi слова, вiдколи ми вийшли з офiсу «Пiрс та Пiрс». Вiн навiть лишае поза увагою огидного безхатька, який зiщулився пiд смiтником на Стоунстрит, хоча й присвистуе по-вовчому вслiд жiнцi, що прямуе до Вотер-стрит, – бiлявка, великi цицьки, гарний задок, високi пiдбори. Прайс видаеться знервованим i роздратованим, i менi зовсiм не хочеться питати у нього, що сталось. На ньому лляний костюм вiд «Каналi Мiлано», бавовняна сорочка вiд «Айк Бехар», шовкова краватка вiд «Бiлл Бласс» та шкiрянi черевики на шнурiвцi вiд «Брукс Бразерс» iз заокругленими носаками. Я вдягнув легкий лляний костюм зi штанами зi складкою, бавовняну сорочку, шовкову краватку в цяточку – все вiд «Валентiно Кутюр», i шкiрянi черевики з перфорацiею та заокругленими носаками вiд «Аллен-Едмондз». За столиком у барi ми бачимо Девiда Ван-Паттена та Крейга Мак-Дермотта. Ван-Паттен вбраний у двобортний спортивний пiджак з шерстi та шовку, так само шовково-шерстянi штани на гудзиках iз внутрiшнiми складками вiд «Марiо Валентiно», бавовняна сорочка вiд «Гiтман Бразерс», шовкова краватка в цяточку вiд «Бiлл Бласс» та шкiрянi черевики вiд «Брукс Бразерс». Мак-Дермотт вдягнув лляний костюм iз брюками зi складкою, сорочку з бавовни та льону з гудзиками вiд «Базiль», шовкову краватку вiд «Джозеф Аббуд» та лофери зi шкiри страуса вiд «Сьюзен Беннiс Воррен Едвардз».

Вони схилились над столиком, щось пишуть на паперових серветках, i перед ними стоять вiскi та мартiнi вiдповiдно. Вони махають нам. Прайс кидае свiй шкiряний дипломат фiрми «Тумi» на порожнiй стiлець i прямуе до бару. Я кричу, щоб вiн взяв менi «Джей енд Бi» з льодом i сiдаю з Ван-Паттеном та Мак-Дермоттом.

– Привiт, Бейтмене, – каже Крейг, i стае зрозумiло, що це вже не перший його мартiнi. – Слухай, годиться вдягати лофери з торочками до дiлового костюма чи нi? І не дивись на мене так, наче я божевiльний.

– Чорт, не питай Бейтмена, – стогне Ван-Паттен, вимахуючи золотою ручкою «Кросс» перед його обличчям, i вiдсьорбуе його мартiнi.

– Ван-Паттене? – говорить Крейг.

– Так?

Мак-Дермотт вагаеться, а потiм дуже рiвним голосом каже:

– Замовкни.

– Що ви надумали, навiженi? – Я бачу на барi Луiса Керрузерса, вiн стоiть поряд iз Прайсом, а той його повнiстю iгноруе. Керрузерс погано вдягнений – двобортний шерстяний костюм на чотири гудзики, здаеться, вiд «Чепс», смугаста бавовняна сорочка та шовкова краватка-метелик, плюс окуляри в роговiй оправi вiд «Олiвер Пiплз».

– Бейтмене, ми надiшлемо цi питання в «Джi К’ю»,[33 - «GQ» – журнал для чоловiкiв.] – заводить Ван-Паттен.

Луiс помiчае мене, спроквола всмiхаеться i, якщо я не помиляюсь, шарiеться, вiдвертаючись до бару. Бармени чомусь завжди його не помiчають.

– Ми заклалися щодо того, кого першого опублiкують у роздiлi «Питання й вiдповiдi», i тепер я чекаю на вiдповiдь. Ти що думаеш? – запитуе Ван-Паттен.

– Про що? – роздратовано питаю я.

– Лофери з торочками, довбню, – каже вiн.

– Ну, хлопцi… – Я обережно зважую слова. – Такi лофери традицiйно носять як повсякденне взуття… – Я кидаю погляд на Прайса, менi страшенно хочеться випити. Вiн просковзае повз Луiса, котрий простягае йому руку.

Прайс усмiхаеться, щось каже i йде далi, до нашого столика. Луiс знову намагаеться привернути увагу бармена, i знову йому не щастить.

– Але це заведено саме тому, що популярно, так? – нетерпляче запитуе Крейг.

– Так, – киваю я. – Якщо вони чорнi чи з кордiвськоi кольоровоi шкiри.

– А коричневi? – з пiдозрою питае Ван-Паттен. Я замислююсь, потiм вiдповiдаю:

– Надто спортивно для дiлового костюма.

– Про що провадите, педики? – питае Прайс.

Вiн передае менi склянку й сiдае, схрестивши ноги.

– Добре, добре, – каже Ван-Паттен. – Тепер мое питання. З двох частин. – Вiн робить театральну паузу. – Заокруглений комiрець – це надто урочисто чи надто повсякденно? Друга частина: який вузол для краватки личить таким комiрцям найбiльше?

Прайс досi стривожений, голос – напружений, i вiн вiдповiдае швидко, вимовляючи слова так чiтко, що iх чутно у всьому барi:

– Це цiлком унiверсальна деталь, яка пiдходить до костюмiв i до спортивних курток. Для урочин такий комiрець слiд накрохмалити, для офiцiйного прийому – додати шпильку. Вiн раптом зiтхае так, наче помiтив когось.

Я озираюсь, намагаючись зрозумiти, кого саме. А Прайс веде далi:

– Якщо такий комiрець вдягнути до блейзера, тодi вiн мае виглядати м’яким, i годяться обидва варiанти, зi шпилькою та без неi. Це традицiйний стиль для приватних шкiл, тож найкраще його врiвноважить доволi невеликий простий iталiйський вузол.

Вiн робить ковток мартiнi й мiняе ноги мiсцями.

– Ще питання?

– Купiть йому випити, – каже вочевидь вражений Мак-Дермотт.

– Прайс? – мовить Ван-Паттен.

– Так? – вiдгукуеться Прайс, оглядаючи залу.

– Ти безцiнний.

– Слухайте, де будемо вечеряти? – питаю я.

– Вiрний мiстер Загат[34 - «Zagat Survey» – журнал з оглядами та критикою ресторанiв.] завжди зi мною, – каже Ван-Паттен, дiстаючи з кишенi довгий кармазиновий буклет, i показуе його Тiмотi.

– Ура, – сухо реагуе вiн.

– Чого нам хочеться? – це я.

– Чогось бiлявого, з великими цицьками. – Прайс.

– Може, пiдемо у сальвадорське бiстро? – Мак-Дермотт.

– Ми збирались потiм у «Тунель», то давайте кудись недалеко. – Ван-Паттен.

– Чорт, – заводить Мак-Дермотт. – Ми йдемо в «Тунель»? Минулого тижня я там пiдчепив таку цiпоньку з Вассара…[35 - Коледж у передмiстi Нью-Йорка.]

– Господи, не починай знову, – стогне Ван-Паттен.

– Тобi щось не так? – огризаеться Мак-Дермотт.

– Я там був. Я не хочу знову чути цю iсторiю, – каже Ван-Паттен.

– Я ж тобi не розповiдав, що було потiм, – Мак-Дермотт вигинае брови.

– А коли ви туди ходили, люди? – запитую я. – Чому мене не запросили?

– Ти ж був у тому довбаному круiзi. Тепер мовчiть i слухайте. Тож пiдчепив я ту цiпоньку в «Тунелi» – гаряча штучка, великi цицьки, шикарнi ноги, пiдтягнута така. Купив iй пару коктейлiв iз шампанським, вона сказала, що приiхала до мiста на веснянi канiкули, i мало не взяла до рота одразу ж у «Залi з канделябрами», то я повiз ii до себе…

– Овва, стiй, – перебиваю його я. – А можна спитати, де весь цей час була Памела?

Крейг морщиться.

– Та пiшов ти. Я хотiв, щоб менi вiдсмоктали, Бейтмене.

Хотiв дiвку, яка дозволила б…

– Не хочу це слухати, – каже Ван-Паттен, затуляючи вуха долонями. – Вiн зараз скаже щось огидне.

– Ти ханжа, – глумливо каже Мак-Дермотт. – Ми ж не збирались разом будувати квартиру чи iхати на Кариби. Я просто хотiв дiвку, яка вiдсмоктувала б менi хвилин тридцять-сорок.

Я кидаю в нього паличкою для помiшування коктейлю.

– Отже, ми поiхали до мене, i ви тiльки послухайте. – Вiн присуваеться ближче до столу. – Вона випила достатньо шампанського, щоб звалити довбаного носорога, i уявiть собi…

– Вона дала тобi без презерватива? – запитуе хтось iз нас. Мак-Дермотт закочуе очi пiд лоб.

– Це ж дiвчина з Вассара. Не з Квiнсу.[36 - Округ Нью-Йорка, населений переважно емiгрантами.]

Прайс легенько б’е мене по плечу.

– І що це мае означати?

– Все одно, слухайте, – веде далi Мак-Дермотт. – Вона… ви готовi? – Драматична пауза. – Вона подрочила менi рукою, i, ви уявляете… навiть рукавичку не зняла.

Вiн вiдкидаеться на спинку стiльця i потягуе свiй напiй, виглядаючи вкрай самовдоволено.

Ми всi сприймаемо це серйозно. Нiхто не кепкуе з Мак-Дермоттових одкровень чи його нездатностi натиснути на ту дiвку. Всi мовчать, але думають про одне: нiколи не знiмати дiвчину з Вассара.

– Тобi потрiбна цiпонька з Кемдена, – каже Ван-Паттен, прийшовши до тями пiсля оповiдi Мак-Дермотта.

– Чудово, – кажу я. – Дiвка, яка думае, що спати з власним братом – нормально.

– Так, але ж вони вважають, що СНІД – це новий англiйський гурт, – зауважуе Прайс.

– То де вечеряемо? – запитуе Ван-Паттен, вивчаючи запитання, написане на його серветцi. – Куди, до бiса, пiдемо?

– Навiть смiшно, що дiвчата вiрять, нiби хлопцiв турбують хвороби i схожа фiгня, – похитуе головою Ван-Паттен.

– Я не вдягатиму чортiв презерватив, – виголошуе Мак-Дермотт.

– Я вiдксерив одну статтю, – каже Ван-Паттен, – i там написано, що шанс щось таке пiдхопити – нуль, нуль, нуль, нуль i половина десятитисячноi вiдсотка, щось таке, i байдуже, з якою задрипаною хвойдою i збоченкою ти б не примудрився переспати.

– Нормальнi хлопцi не можуть захворiти.

– Ну, бiлi хлопцi.

– Дiвчина була в довбанiй рукавичцi? – питае Прайс, i досi шокований. – Рукавичка? Господи, чому ти сам не подрочив замiсть того?

– Знаете, член теж встае, – каже Ван-Паттен. – Це слова Фолкнера.

– До якого коледжу ти ходив? – запитуе Прайс. – Пайн Менор?

– Народе, – кажу я. – Дивiться, хто до нас йде.

– Хто? – Прайс навiть голову не повертае.

– Пiдказка, – кажу я. – Найбiльш слизький тип у «Дрексель, Бернем, Ламберт».

– Коннолi? – здогадуеться Прайс.

– Привiт, Престоне, – кажу я i потискаю Престону руку.

– Друзi, – каже Престон, стоячи над столом i киваючи iншим. – Перепрошую, але повечеряти з вами сьогоднi не зможу.

Престон вбраний у двобортний шерстяний костюм вiд «Александр Джулiан», бавовняну сорочку та шовкову краватку «Перрi Еллiс». Вiн присiдае поруч зi столом, для рiвноваги поклавши руку на спинку мого стiльця.

– Менi дуже прикро, що доводиться вам вiдмовляти, але знаете, так склалось.

Прайс дивиться на мене викривальним поглядом i одними губами питае: «А його запрошували?»

Я знизую плечима i допиваю свiй «Джей енд Бi».

– Чим вчора займався? – питаеться Мак-Дермотт i додае: – Нiчого костюмчик.

– Ким вiн вчора займався, – виправляе його Ван-Паттен.

– Нi-нi, – каже Престон. – Дуже поважний, пристойний вечiр. Без дiвок, без випивки, без кокаiну. Ходили з Александрою та ii батьками в росiйську чайну. Уявляете, вона називае батька Бiллi… Але я так втомився i випив лише одну «Столичну». – Вiн знiмае окуляри (звiсно ж, «Олiвер Пiплз») i позiхае, протираючи iх носовичком вiд «Арманi». – Точно не знаю, але, здаеться, той дивний православний офiцiант кинув кислоти менi в борщ. Я такий втомлений.

– Що робитимеш сьогоднi? – запитуе Прайс. Йому помiтно нецiкаво.

– Треба повернути касети в прокат, потiм – в’етнамський ресторан iз Александрою, потiм – мюзикл на Бродвеi, щось британське, – вiдповiдае Престон, оглядаючи залу.

– Престоне, – каже Ван-Паттен, – ми тут пишемо питання для «Джi К’ю», може, хочеш щось додати?

– О, так, – каже Престон, – у мене е питання. Як зробити, щоб переднiй край сорочки не задирався, коли носиш смокiнг?

Ван-Паттен та Мак-Дермотт хвилину сидять мовчки, думають, потiм Крейг стурбовано насуплюе брови i каже:

– Хороше питання.

– Прайсе, а в тебе е питання? – запитуе Престон.

– Так, – зiтхае Прайс. – Якщо всi твоi друзi телепнi, вибити iм мiзки з магнуму 38-го калiбра – це правопорушення, злочин чи Божа воля?

– Це не для «Джi К’ю», – каже Мак-Дермотт. – Радше для «Солдата удачi».[37 - «Soldier of Fortune» – журнал для вiйськових.]

– Чи «Венiтi Фейр»,[38 - «Vanity Fair» – журнал про масову культуру.] – додае Ван-Паттен.

– Хто це? – запитуе Прайс, дивлячись у напрямку барноi стiйки. – Чи не Рiд Робiнсон? І щоб ти знав, Престоне, до передньоi частини сорочки просто пришивають петельку для гудзика й пристiбають ii до штанiв. І обережно, щоб накрохмалений перед сорочки був не нижче лiнii талii на брюках, бо iнакше буде стирчати, коли сiдатимеш, так, той мудак – Рiд Робiнсон? Надто вже на нього схожий.

Ошелешений зауваженням Прайса, Престон повiльно розвертаеться навприсядки i, вдягнувши окуляри назад, коситься на бар.

– Нi, це Найджел Моррiсон.

– О! – вигукуе Прайс. – Один iз тих юних британських педикiв, якi стажуються в…

– Як ти знаеш, що вiн педик? – перебиваю його я.

– Усi вони педики, – знизуе плечима Прайс. – Усi британцi.

– А звiдки ти знаеш, Тiмотi? – шкiриться Ван-Паттен.

– Бачив, як вiн трахав Бейтмена в зад у туалетi банку «Морган Стенлi», – каже Прайс.

Я зiтхаю i запитую Престона:

– То де Моррiсон стажуеться?

– Я забув, – каже Престон, чухаючи голову. – Може, «Лазард»?

– Де? – напирае Мак-Дермотт. – Перший Бостонський? «Голдман»?

– Я не впевнений, – вiдповiдае Престон. – Може, «Дрексель»? Слухайте, вiн всього лиш помiчник фiнансового аналiтика, а його огидна чорнозуба дiвчина викуповуе акцii в кредит у якiйсь дiрi.

– То де будемо iсти? – питаю я, втрачаючи терпiння. – Треба замовити столик. Я не стоятиму в якомусь довбаному барi.

– Що це Моррiсон надягнув? – питае сам себе Престон. – Невже справдi костюм у клiтинку на сорочку в клiтинку?

– Це не Моррiсон, – каже Прайс.

– А хто тодi? – запитуе Престон, знову знiмаючи окуляри.

– Це Пол Овен, – вiдповiдае Прайс.

– Це не Пол Овен, – кажу я. – Пол Овен – з iншого боку бару, ось там.

Овен стоiть бiля стiйки у двобортному шерстяному костюмi.

– Вiн працюе з рахунками Фiшера, – каже хтось.

– Везучий еврейський покидьок, – каже Престон.

– Господи, Престоне, – кажу я. – А це тут до чого?

– Слухай, я бачив, як цей покидьок говорив по телефону з директором i крутив довбану менору.[39 - Семистовбурний свiчник, символ iудаiзму.] Вiн принiс кущ Хануки в офiс минулого грудня, – несподiвано каже Престон, незвичайно пожвавившись.

– Крутять дрейдель,[40 - Єврейська чотиристороння дзига.] Престоне, – кажу я, – не менору. Крутять – дрейдель.

– Боже, Бейтмене, може, менi сходити до бару i попросити Фреддi пiдсмажити тобi тих дебiльних картопляних млинцiв? – питаеться Престон, щиро стривожений. – Отих… латкес?

– Не треба, – вiдповiдаю я. – Але спокiйнiше з цим твоiм антисемiтизмом.

– Голос розуму! – Прайс нахиляеться, щоб поплескати мене по спинi. – Наш звичайний хлопець.

– Так, звичайний хлопець, який, якщо тебе послухати, дозволив помiчнику фiнансового аналiтика на стажуваннi трахнути себе в зад, – з iронiею кажу я.

– Я сказав, що ти – голос розуму, – каже Прайс. – І не казав, що ти – не гомосексуалiст.

– Чи не трiпло, – додае Престон.

– Так, – кажу я, дивлячись прямо на Прайса. – Спитай Мередiт, чи я гомосексуалiст. Вона вiдповiсть – одразу як витягне мiй член з рота.

– Мередiт любить педикiв, – спокiйно пояснюе Прайс. – Саме тому я ii кидаю.

– О, хлопцi, зараз розкажу вам анекдот, – Престон потирае руки.

– Престоне, – каже Прайс. – Ти ж бо сам – анекдот.

Ти ж знаеш, що тебе на вечерю не запрошували. До речi, гарний пiджак. Не з костюму, але пасуе нiвроку.

– Прайсе, ах ти ж покидьок, ти такий на мене злий, що аж боляче, – смiючись каже Престон. – Тож зустрiчаються на вечiрцi Джей Еф Кей[41 - Джон Фiтцджеральд Кеннедi, 35-й президент США.] та Перл Бейлi,[42 - Вiдома темношкiра акторка та спiвачка, володарка премii Тонi.] йдуть до Овального кабiнету, кохаються, Кеннедi засинае, i… – Престон зупиняеться. – Чорт, що ж далi… А, так. Перл Бейлi каже:

«Мiстере президент, я знову хочу вас трахнути», а вiн каже:

«Я збирався поспати i за тридцять…» нi, чекайте… – Престон знову зупиняеться збентежений. – Нi… за шiстдесят… нi, гаразд, хай буде тридцять: «…за тридцять хвилин я прокинусь i ми повторимо, але одну руку мусиш тримати на моему прутнi, а iншу – на яйцях», i вона така: «Гаразд, але чому я маю тримати одну руку на вашому членi, а другу… другу руку на яйцях, i…» – вiн помiчае, що Ван-Паттен лiниво шкрябае щось на серветцi. – Ван-Паттене, ти мене слухаеш?

– Я слухаю, – роздратовано вiдповiдае Ван-Паттен. – Продовжуй. Розказуй. Одну руку на прутнi, iншу – на яйцях, давай далi.

Луiс Керрузерс досi стоiть бiля стiйки, чекаючи на свiй напiй. Тепер менi здаеться, що його шовковий метелик – вiд «Агнес Бi». Незрозумiло.

– Я не слухаю, – каже Прайс.

– І вiн каже… – Престон знову замовкае. Довга пауза. Вiн дивиться на мене.

– На мене не дивись, – кажу. – Це не мiй анекдот.

– І вiн каже… Все з голови вилетiло.

– То це суть жарту – «все з голови вилетiло»? – запитуе Мак-Дермотт.

– Вiн каже, емм… тому що… – Престон затуляе долонею очi й думае. – Боже, аж не вiриться, як я мiг забути…

– Чудово, Престоне, – зiтхае Прайс. – Ну ти й дотепний довбень.

– «Все з голови вилетiло»? – питае мене Крейг. – Не доганяю.

– Так-так-так, – схаменувся Престон. – Я згадав. «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала у мене гаманець».

Вiн одразу починае гиготiти. І пiсля короткоi паузи всi за столом, крiм мене, теж вибухають смiхом.

– Ось де суть жарту, – гордо i з полегшенням каже Престон.

Ван-Паттен дае йому п’ять. Навiть Прайс смiеться.

– Господи, – кажу я, – який жах.

– Чому? – питае Престон. – Це ж смiшно. Це гумор.

– Так, Бейтмене, – додае Мак-Дермотт. – Веселiше.

– Майже забув, – говорить Прайс. – У Бейтмена встае тiльки на членiв союзу боротьби за громадянськi свободи. З цим е якiсь проблеми?

– Це не смiшно, – кажу я. – Це расизм.

– Бейтмене, вилупку ти вiдлюдькуватий, – каже Престон. – Припини читати бiографii Теда Бандi.[43 - Серiйний вбивця, гвалтiвник та некрофiл.]

Вiн пiдводиться i дивиться на свiй «Ролекс».

– Усе, менi час iти. Побачимося завтра.

– Так, те саме мiсце, той самий час, – каже Ван-Паттен, пхаючи мене лiктем.

Перш нiж пiти, Престон схиляеться до мене.

– «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала в мене гаманець».

– Та зрозумiв я, зрозумiв, – кажу я, вiдштовхуючи його.

– Запам’ятайте, хлопцi: мало що в життi працюе так надiйно, як «Кенвуд».

Вiн виходить.

– Ябба-дабба-ду, – каже Ван-Паттен.

– А хтось чув, що печернi люди iли бiльше клiтковини, анiж ми зараз? – запитуе Мак-Дермотт.




«Пастелi»


Ми приiхали в «Пастелi», i я мало не плачу, бо впевнений, що сiсти там не пощастить, однак столик непоганий, i полегшення котиться солодкою хвилею по моему тiлу. Мак-Дермотт знайомий iз метрдотелем «Пастелей», отож, хоча ми й замовили столик iз таксi кiлька хвилин тому, нас одразу проводять через повний людей бар у рожеву, яскраво освiтлену головну залу i розсаджують у чудовiй кабiнцi на чотирьох. Зарезервувати столик у «Пастелях» практично неможливо, тож всi ми – Ван-Паттен, я, навiть Прайс – враженi тим, як майстерно Мак-Дермотт здобув нам столик. Може, ми навiть трохи йому заздримо. Сiвши в таксi на Вотер-стрит, ми зрозумiли, що столик нiхто нiде не замовив, i поки обговорювали переваги нового калiфорнiйсько-сицилiйського ресторанчика у Верхньому Іст-Сайдi (i я панiкував так сильно, що мало не розiрвав «Загат» навпiл), поступово дiйшли згоди. Не приставав на це лише Прайс, однак i вiн врештi-решт знизав плечима i сказав: «Та менi насрати», i ми зробили замовлення з його мобiльного. Вiн увiмкнув свiй вокмен так голосно, що звуки Вiвальдi було чути навiть iз напiвпрочиненими вiкнами, через якi таксi заповнював гамiр дорожнього руху. Ван-Паттен та Мак-Дермотт грубо жартували щодо розмiру його члена, я до них приеднався. Бiля ресторану Тiм схопив ту серветку, на якiй Ван-Паттен записав фiнальну версiю запитань для «Джi К’ю», й жбурнув ii у волоцюгу, який лежав пiд рестораном, тримаючи в немiчних руках картонку з написом: «Я ГОЛОДНИЙ І БЕЗДОМНИЙ, ПРОШУ, ДОПОМОЖІТЬ».

Усе наче йде добре. Метрдотель передав нам чотири «Беллiнi»[44 - «Bellini» – алкогольний коктейль iз персикового пюре та iгристого вина, блiдо-рожевого кольору] як подарунки вiд закладу, але ми все одно замовили собi напоi. «Зе Ронеттс» спiвають «А потiм вiн мене поцiлував», у нашоi офiцiантки шикарна фiгура, i навiть Прайс, схоже, розслабився, хоча й ненавидить це мiсце. До того ж за столиком навпроти нашого – чотири привабливi жiнки, бiлявки з великими грудьми. Одна вдягнена в сукню-сорочку з двосторонньоi шерстi вiд «Кельвiн Кляйн», iнша – у плетену шерстяну сукню та пiджак iз шовковими зав’язками вiд «Джеффрi Бiн», третя – у спiдницi з плiсированого тюлю та вишитому оксамитовому бюстье, здаеться, це «Крiстiан Лакруа», плюс туфлi на високих пiдборах вiд «Сiдонi Ларiццi», а остання вбрала чорну сукню без бретельок, розшиту блискiтками, й звичайний пiджак iз шерстяного крепу вiд «Бiлл Бласс». Тепер iз динамiкiв лунають «Ширель», «Танцюючи на вулицi» – через потужнiсть звуковоi системи та акустику ресторану з його високою стелею нам доводиться робити замовлення мало не криком. Наша офiцiантка вбрана у двобарвний костюм iз шерстяного волокна вiд «Мiрон де Премонвiль», оздоблений бiсером, i оксамитовi черевички до щиколоток, i я впевнений, що вона флiртуе зi мною – надто вже сексуально смiеться, коли я для початку замовляю морського чорта i севiче[45 - Закуска з маринованих, сирих морепродуктiв.] з кальмара з золотим кав’яром, а потiм, приймаючи замовлення на пирiг з лососем та соусом з зелених мексиканських томатiв, дивиться так пристрасно та пронизливо, що доводиться стурбовано i вкрай серйозно витрiщатись на рожевий «Беллiнi» у високому келиху для шампанського, аби вона не подумала, що я надто зацiкавився. Прайс замовляе тапас, потiм – оленину з йогуртовим соусом i паростки папоротi зi шматочками манго. Мак-Дермотт обирае сашимi з козячим сиром, а головну страву – копчену качку з салатом фрiзе та кленовим сиропом. Ван-Паттен iсть ковбаски з морського гребiнця i лосося на грилi з малиновим оцтом та соусом гуакамоле. Кондицiонер у ресторанi працюе на повну потужнiсть, я навiть шкодую, що не вдягнув новий пуловер вiд «Версаче», придбаний минулого тижня в «Бергдорфз». З тим костюмом, що на менi зараз, було б непогано.

– Будь ласка, приберiть це, – каже помiчнику офiцiанта Прайс i вказуе на «Беллiнi».

– Зачекай, Тiме, – говорить Ван-Паттен. – Охолонь. Я iх вип’ю.

– Це европейське лайно, Девiде, – пояснюе Прайс. – Просто европейське лайно.

– Можеш взяти мiй, Ван-Паттене, – кажу я.

– Чекайте, – каже Мак-Дермотт, зупиняючи помiчника офiцiанта. – Я свiй теж залишу.

– Чому? – запитуе Прайс. – Намагаешся справити враження на ту вiрменську цiпоньку за баром?

– Яку вiрменську цiпоньку? – Ван-Паттен раптом зацiкавився i почав крутити головою.

– Забирайте все, – каже Прайс, закипаючи.

Помiчник офiцiанта покiрно забирае всi келихи i наостанок кивае невiдомо кому.

– Хто призначив тебе головним? – скиглить Мак-Дермотт.

– Народ, дивiться, хто щойно зайшов, – присвистуе Ван-Паттен. – От же ж.

– Заради Бога, тiльки не той довбаний Престон, – зiтхае Прайс.

– О нi, – зловiсно говорить Ван-Паттен. – Вiн нас ще не помiтив.

– Вiктор Павелл? Пол Овен? – раптово злякавшись, питаю я.

– Йому двадцять чотири, i, скажiмо так, у нього до огиди багато бабла, – натякае, шкiрячись, Ван-Паттен. Його, безперечно, помiтили, бо на його обличчi з’являеться сяюча посмiшка на всi зуби. – Грошей – хоч сракою iж.

Я витягаю шию, але не можу зрозумiти, про кого йдеться.

– Це Скотт Монтгомерi, так? – каже Прайс. – Скотт Монтгомерi.

– Можливо, – дражниться Ван-Паттен.

– Той карлик Скотт Монтгомерi, – Прайс впевнений.

– Прайсе, – каже Ван-Паттен, – ти просто безцiнний.

– Дивiться, в якому я захватi, – каже, повертаючись, Прайс. – Я завжди в захватi, як зустрiчаю когось iз Джорджii.

– Ого, – каже Мак-Дермотт. – Яке вражаюче вбрання.

– Все, – каже Прайс, – я вражений у самiсiньке серце.

– Нiчого собi, – я теж бачу Монтгомерi. – Елегантний темно-синiй.

– У ледь помiтну клiтинку, – шепоче Ван-Паттен.

– Скiльки бежевого, – каже Прайс. – Ви розумiете.

– Вiн йде до нас, – кажу я, опановуючи себе.

Скотт Монтгомерi пiдходить до нашого столика. На ньому двобортний пiджак темно-синього кольору з гудзиками з фальшивого панцира черепахи, явно не нова смугаста бавовняна сорочка з червоним стiбком, шовкова краватка з червоними, бiлими та синiми спалахами вiд «Хуго Босс» i штани з вимитоi вовни з чотирма складками та косими кишенями вiд «Лазо». Вiн тримае келих шампанського й передае його своiй супутницi – дiвчинi модельного типу, худiй, з непоганими цицьками, нiяким задком i на високих пiдборах; вона вбрана у спiдницю з шерстяного крепу та велюровий пiджак з шерстi з кашемiром, таке ж кашемiрово-шерстяне пальто перекинуте через руку, все вiд «Луiс дель Олiо». Туфлi на пiдборах вiд «Сьюзен Беннiс Воррен Едвардз», темнi окуляри вiд «Ален Майклi», сумочка з пресованоi шкiри вiд «Гермес».

– Привiт, народе, як життя? – Монтгомерi говорить гугняво, як i всi мешканцi Джорджii. – Це Нiккi. Нiккi, це Макдональд, Ван-Бурен, Бейтмен – гарна засмага! – та мiстер Прайс.

Вiн потискае руку тiльки Тiмотi й забирае свое шампанське у Нiккi. Вона посмiхаеться, ввiчливо, наче робот – певно, що не розмовляе англiйською.

– Монтгомерi, – м’яким, неформальним тоном каже Прайс, дивлячись на Нiккi. – Як твоi справи?

– Ну, люди, – каже Монтгомерi, – бачу, у вас першокласний столик. Ще не розрахувались? Жартую.

– Послухай, Монтгомерi, – каже Прайс, досi витрiщаючись на Нiккi, незвично добрий до людини, яку я вважав чужою. – Зiграемо у сквош?

– Подзвони менi, – неуважно каже Монтгомерi, оглядаючи кiмнату. – Це не Тайсон?… Ось моя вiзитiвка.

– Чудово, – вiдповiдае Прайс i ховае картку до кишенi. – У четвер?

– Не зможу, завтра лечу в Даллас, але… – Монтгомерi вже вiдходить вiд столу, поспiшаючи ще до когось, i тягне за собою Нiккi. – Давай наступного тижня.

Нiккi посмiхаеться менi й опускае очi долi – там бежевi, блакитнi й свiтло-зеленi плитки перетинаються трикутниками, – наче пiдлога може дати вiдповiдь чи хоч якусь пiдказку, навести можливу причину того, чому вона з Монтгомерi.

Я лiниво розмiрковую, чи не старша вона за нього i чи не загравала до мене.

– Побачимось, – каже Прайс.

– Побачимось, народе… – Монтгомерi вже на пiвдорозi з залу. Нiккi йде за ним. Я помилявся: у неi е задок.

– Вiсiмсот мiльйонiв, – присвистуе Мак-Дермотт й хитае головою.

– Що за коледж? – питаю я.

– Посмiховисько, – натякае Прайс.

– Роллiнз? – намагаюсь вгадати я.

– Уяви собi – Хемпден-Сiдней, – каже Мак-Дермотт.

– Вiн паразит, невдаха й слимак, – пiдбивае пiдсумок Ван-Паттен.

– Але у нього вiсiмсот мiльйонiв, – наголошуе Мак-Дермотт.

– То пiди i вiзьми у цього карлика в рот, може, так ти замовкнеш, – каже Прайс. – Невже тебе можна аж настiльки вразити, Мак-Дермотте?

– Все одно, – зауважую я, – дiвчина нiчого.

– Так, гаряча крихiтка, – погоджуеться Мак-Дермотт.

– Пiдтверджую, – неохоче кивае Прайс.

– Ну вас, – з гiркотою говорить Ван-Паттен, – я ж знаюцю дiвку.

– Та невже, – стогнемо ми всi разом.

– Дай вгадаю, – кажу я. – Пiдчепив ii в «Тунелi», так?

– Нi, – говорить вiн, вiдсьорбуючи зi своеi склянки. – Вона модель. Анорексичка, алкоголiчка, знервоване стерво. Абсолютна француженка.

– Що ти верзеш, – я не розумiю, бреше вiн чи нi.

– Поб’емось об заклад?

– То й що, – знизуе плечима Мак-Дермотт. – Я б ii трахнув.

– Вона випивае лiтр «Столичноi» за день, потiм вибльовуе ii та випивае заново, Мак-Дермотте, – пояснюе Ван-Паттен. – Цiлковита алкашка.

– Цiлковита дешева алкашка, – буркоче Прайс.

– Менi байдуже, – хоробро каже Мак-Дермотт. – Вона прекрасна. Я хочу ii трахнути. Я хочу з нею одружитись. Хочу, щоб вона народила менi дiтей.

– Господи, – каже Ван-Паттен, мало не вдавившись. – Хто хоче одружитись з дiвкою, яка народить кухоль горiлки з журавлиновим соком?

– Вiн мае рацiю, – кажу я.

– Ага, а ще вiн хоче пiдчепити вiрменську цiпоньку на барi, – глузуе Прайс. – Що, як вона народить пляшку шампанського й пiнту персикового соку?

– Яка вiрменська цiпонька? – роздратовано запитуе Мак-Дермотт, витягуючи шию.

– Господи, та пiшли ви, педики… – зiтхае Ван-Паттен. Метрдотель пiдходить привiтатись iз Мак-Дермоттом, помiчае, що перед нами нема наших «Беллiнi», i втiкае, перш нiж ми зупиняемо його. Не знаю, звiдки Мак-Дермотт так добре знае Алена, – може, через Сесiлiю? Це мене дратуе, але я вирiшую зрiвняти рахунок, показавши всiм своi новенькi вiзитнi картки. Я витягаю одну зi свого гаманця зi шкiри газелi («Барнiз», 850 доларiв) i жбурляю на стiл, чекаючи на реакцiю.

– Що це, грам? – запитуе зацiкавлений Прайс.

– Нова вiзитiвка, – я намагаюся поводитись, як завжди, але не можу втримати гордовиту посмiшку. – Що скажете?

– Ого, – Мак-Дермотт пiдiймае ii, проводить пальцем, вiн справдi вражений. – Дуже гарно. Подивись.

Вiн передае картку Ван-Паттену.

– Учора забрав iз друкарнi, – зауважую я.

– Гарнi кольори, – каже Ван-Паттен, ретельно вивчаючи картку.

– Колiр слоновоi костi, – пояснюю я. – А шрифт – Silian Rail.

– Silian Rail? – перепитуе Мак-Дермотт.

– Так. Непогано, а?

– Справдi, дуже круто, Бейтмене, – стримано каже Ван-Паттен, вилупок заздрiсний. – Але це маячня…

Вiн дiстае свiй гаманець i кладе картку поряд iз попiльничкою.

– Ти на це поглянь.

Ми всi схиляемось над столом, розглядаючи вiзитiвку Девiда, i Прайс тихо каже:

– Це справдi гарно.

Моiм тiлом проходить короткий спазм заздрощiв – такий елегантний колiр, стильний шрифт. Я стискаю кулаки, слухаючи, як Ван-Паттен самовдоволено каже:

– Колiр яечноi шкаралупи i шрифт Romalian… – вiн повертаеться до мене. – Що скажеш?

– Гарно, – каркаю я i змушую себе кивнути, коли помiчник офiцiанта приносить чотири нових «Беллiнi».

– Господи, – каже Прайс, пiдносячи картку до свiтла й iгноруючи принесенi напоi. – Це ж просто супер. Звiдки в такого телепня, як ти, стiльки смаку?

Я дивлюсь на вiзитiвку Ван-Паттена, потiм на свою, i не можу повiрити, що Прайсу справдi бiльше подобаеться перша. Менi аж паморочиться в головi, я роблю ковток i глибоко вдихаю.

– Але чекайте, – каже Прайс, – бо ви ще нiчого не бачили…

Вiн дiстае свою картку з внутрiшньоi кишенi пальта, повiльно, драматично демонструе ii й наголошуе:

– Моя.

Навiть я мушу визнати – вона неймовiрна.

Раптом ресторан вiддаляеться кудись, його гамiр стихае, перетворюеться на беззмiстовне дзижчання порiвняно з цiею вiзитiвкою, i тiльки слова Прайса вирiзняються чiтко:

– Рельефний шрифт, колiр вибiлених хмар…

– Чорт забирай, – вигукуе Ван-Паттен, – я нiколи такого не бачив…

– Так, дуже гарно, – мушу визнати я. – Але, чекайте, давайте подивимось на картку Монтгомерi.

Прайс дiстае ii, хоча вiн й видаеться байдужим, я не розумiю, як можна iгнорувати цей нiжний, злегка кремовий вiдтiнок, приемну товщину паперу. Мене пригнiчуе те, що я все це почав.

– Пiца. Давайте замовимо пiцу, – каже Мак-Дермотт. – Хтось буде пiцу зi мною? Може, рибну? М-м-м-м-м, Бейтмен точно хоче ii, – каже вiн, жадiбно потираючи руки. Я беру вiзитiвку Монтгомерi й проводжу по нiй пальцями, щоб вiдчути ii на дотик.

– Непогано, так? – з голосу Прайса стае зрозумiло: вiн бачить мою заздрiсть.

– Так, – недбало вiдповiдаю я, передаючи йому картку, наче менi взагалi начхати, але насправдi менi важко ковтати.

– Рибна пiца, – нагадуе Мак-Дермотт. – Я помираю з голоду.

– Нiякоi пiци, – белькочу я з полегшенням вiд того, що картку Монтгомерi прибрано з моiх очей, що вона повернулась до кишенi Тiмотi.

– Ну ж бо, – скиглить Мак-Дермотт, – давайте замовляти пiцу.

– Замовкни, Крейгу, – каже Ван-Паттен, спостерiгаючи за офiцiанткою, яка приймае замовлення в iншого столика. – Але цю гарнюню можна й покликати.

– Це не наша офiцiантка, – каже Мак-Дермотт, крутячи в руках меню, яке вiн висмикнув у помiчника офiцiанта.

– Все одно поклич ii, – наполягае Ван-Паттен. – Замов води, чи «Корону»,[46 - Свiтле пиво.] чи ще щось.

– Чому ii? – запитую я, нi до кого конкретно не звертаючись.

Моя вiзитна картка лежить забута на столi, поряд iз орхiдеею в синiй склянiй вазi. Я забираю ii, згортаю i кладу назад у гаманець.

– Вона кап-у-кап та дiвчина, що працюе в «Блумiнгдейлз», у вiддiлi Джорджетти Клiнгер, – каже Ван-Паттен. – Поклич ii.

– То хтось хоче пiцу чи нi? – Мак-Дермотт починае скаженiти.

– Звiдки тобi знати? – питаю я Ван-Паттена.

– Я купую там парфуми для Кейт, – вiдповiдае вiн. Прайс жестикулюе, привертаючи нашу увагу.

– Я ж вам казав, що Монтгомерi – карлик?

– Хто така Кейт? – запитую я.

– Кейт – дiвчина, з якою у Ван-Паттена роман, – пояснюе Прайс, дивлячись на столик Монтгомерi.

– А що сталось iз мiс Кiттрiдж? – питаю я.

– Так, – посмiхаеться Прайс, – що сталось з Амандою?

– Боже, хлопцi, попустiться. Вiрнiсть? Авжеж.

– А заразитися не боiшся? – запитуе Прайс.

– Вiд кого, вiд Аманди чи вiд Кейт? – питаю я.

– Я думав, ми погодились, що не можемо захворiти. – Ван-Паттен пiдвищуе голос. – Так що… бовдури, замовкнiть.

– Я вам не казав…

Приносять ще чотири «Беллiнi». Тепер iх на столi вiсiм.

– Господи, – стогне Прайс, намагаючись упiймати помiчника офiцiанта, перш нiж той пiде.

– Рибна пiца… рибна пiца… – Мак-Дермотт знайшов свою мантру на цей вечiр.

– Скоро нас атакують збудженi iранськi дiвки, – гуде Прайс.

– Ймовiрнiсть – нуль, нуль, нуль, самi розумiете… Ви слухаете? – запитуе Ван-Паттен.

– …рибна пiца… рибна пiца… – Мак-Дермотт ляскае рукою по столу, стiл хитаеться. – Чорт забирай, мене хтось слухае чи нi?

Я все ще в трансi вiд картки Монтгомерi – стильного кольору, товщини паперу, шрифту, друку, тож раптово здiймаю кулак, наче збираюсь вдарити Крейга, i кричу, навiть реву:

– Нiхто не хоче довбану рибну пiцу! Пiца мае бути дрiжджова, мати сирну скоринку i трохи вiддавати хлiбом! Тут скоринка надто тонка, бо дебiльний мiсцевий шеф-кухар усе пересмажуе! Мiсцева пiца висушена i крихка!

Розчервонiвшись, я грюкаю об стiл келихом iз «Беллiнi», а коли пiдводжу очi, виявляеться, що нам принесли закуски. Фiгуриста офiцiантка дивиться на мене з дивним, зацiпенiлим виразом обличчя. Я витираю чоло i м’яко iй посмiхаюсь. Вона стоiть i дивиться на мене, як на якесь чудовисько, – вона справдi видаеться наляканою, i я зиркаю на Прайса – для чого? Для пiдтримки? Вiн одними губами вимовляе «сигари» i поплескуе по кишенi.

Мак-Дермотт тихо каже:

– А я не думаю, що вона крихка.

– Любонько, – кажу я, не звертаючи уваги на Мак-Дермотта, беру офiцiантку за руку i пiдтягую до себе. Вона тремтить, але я посмiхаюсь, i вона зрештою дозволяе себе обiйняти. – Зараз ми збираемося чудово тут повечеряти… – пояснюю я.

– Але я не це замовляв, – перебивае Ван-Паттен, дивлячись у свою тарiлку. – Я хотiв ковбаску з мiдiй.

– Замовкни, – грiзно зиркаю на нього я i спокiйно повертаюся до дiвчини, посмiхаючись, наче iдiот, але ж красивий iдiот. – Послухай, ми хорошi клiенти, ми, певно, замовимо тут дорогого брендi, коньяку – хтозна. Ми хочемо вiдпочити, насолодитись…

Я обводжу зал рукою.

– …атмосферою. А тепер, – другою рукою я дiстаю свiй гаманець зi шкiри газелi, – нам хотiлося б хороших кубинських сигар i щоб нас не турбували якiсь неотесанi…

– Неотесанi, – Мак-Дермотт кивае на Ван-Паттена та Прайса.

– Неотесанi й неввiчливi клiенти чи туристи, якi неодмiнно скаржитимуться на нашi невиннi звички. Тож… Я вкладаю у ii вузьку руку купюру, сподiваюся, це п’ятдесят доларiв.

– Якщо ти зможеш зробити так, щоб нас не турбували, поки ми тут, ми будемо дуже вдячнi. – Я беру ii долоню i згортаю в кулачок навколо купюри. – А якщо хтось буде скаржитися… – Роблю паузу i загрозливо кажу: – Викиньте iх звiдси.

Вона мовчки кивае i вiдходить, iз тим самим зацiпенiлим виразом обличчя.

– Ще одне, – додае, посмiхаючись Прайс, – якщо чергова партiя «Беллiнi» з’явиться в радiусi 20 футiв[47 - 6 метрiв.] вiд цього столу, ми влаштуемо метрдотелю спалення на вогнищi, так що попередьте його.

Тривала пауза, протягом якоi ми вивчаемо нашi закуски, аж нарештi Ван-Паттен говорить:

– Бейтмене?

– Так? – Я наколюю на виделку шматочок морського чорта, набираю трохи золотого кав’яру i кладу виделку на мiсце.

– Ти просто iдеальний, – муркоче вiн.

Прайс помiчае iншу офiцiантку, яка наближаеться до нас iз тацею, на якiй стоять чотири келихи для шампанського з блiдо-рожевим напоем, i каже:

– Та заради Бога, це вже смiшно…

Офiцiантка ставить келихи на сусiднiй столик, для чотирьох жiнок.

– Гаряча, – каже Ван-Паттен, оминаючи увагою свою ковбаску з морських гребiнцiв.

– Пiдкачана, – погоджуеться Мак-Дермотт. – Це точно.

– Я не вражений, – пирхае Пiрс. – Ви на ii колiна подивiться.

Пiдкачана офiцiантка стоiть там, поки ми ii вивчаемо, i хоча цi колiна насправдi належать довгим, засмаглим ногам, важко не побачити, що одне з них явно бiльше за iнше. Лiве колiно бiльш горбисте, майже непомiтно товстiше за праве, однак цей незначний недолiк тепер видаеться нам непереборним, i ми всi втрачаемо цiкавiсть до неi. Ван-Паттен дивиться на свою тарiлку, ошелешено пiдводить очi до Мак-Дермотта i каже:

– Ти не це замовляв. Це сушi, не сашимi.

– Господи, – зiтхае Мак-Дермотт. – Ти ж сюди не iсти прийшов.

Якийсь тип, схожий на Крiстофера Лаудера, пiдходить до нашого столу, плескае мене по плечу i каже, перш нiж рушити до вбиральнi:

– Чудова засмага, Гамiльтоне.

– Чорт, – кажу я. – Сподiваюсь, я не зашарiвся.

– А серйозно, куди ти ходиш, Бейтмене? – питае Ван-Паттен. – Я про засмагу.

– Так, Бейтмене. Куди ти ходиш? – Мак-Дермотт щиро заiнтригований.

– Читайте по губах, – кажу я. – У солярiй. – І додаю, роздратовано: – Як i всi iншi.

– У мене… – Ван-Паттен робить паузу, щоб справити максимальне враження. – Є апарат для засмаги… вдома.

І вiдкушуе великий шматок вiд своеi ковбаски.

– Маячня, – з вiдразою кажу я.

– Це правда, – пiдтверджуе Мак-Дермотт, говорячи з набитим ротом. – Я його бачив.

– Це вже до всирачки надмiрно, – кажу я.

– І якого бiса це до всирачки надмiрно? – запитуе Прайс, ганяючи виделкою по тарiлцi свiй тапас.

– Знаеш, яке дороге членство в тому довбаному солярii? – питае Ван-Паттен. – Рiчна картка?

– Ти божевiльний, – буркочу я.

– Дивiться, хлопцi, – каже Ван-Паттен. – Бейтмен обурився.

Раптом бiля столу з’являеться помiчник офiцiанта i, не питаючи, чи ми доiли, забирае нашi переважно цiлi закуски. Нiхто не скаржиться, крiм Мак-Дермотта, який запитуе:

– Вiн що, забрав нашi тарiлки? – i чомусь смiеться. Але коли бачить, що iншi не реагують, смiх припиняеться.

– Тут такi маленькi порцii, що вiн, певно, вирiшив, що ми вже поiли, – втомлено каже Прайс.

– Просто менi здаеться, що апарат для засмаги – це божевiлля, – кажу я Ван-Паттену, хоча насправдi думаю, що це було б вкрай розкiшно.

Однак у моiй квартирi йому бракуе мiсця. Там можна робити чимало чого, окрiм засмагання.

– З ким це Пол Овен? – я чую, як Мак-Дермотт питаеться в Прайса.

– Якийсь слимак iз «Кiкер Пiбодi», – неуважно каже Прайс. – Вiн знався з Мак-Коем.

– Тодi чому вiн сидить з тими ботанами з «Дрексель»? – питае Мак-Дермотт. – Це не Спенсер Вiнн?

– Ти що, пiд кайфом? – дивуеться Прайс. – Це не Спенсер Вiнн.

Я дивлюсь на Пола Овена, який сидить у кабiнцi ще з трьома чоловiками. Один iз них цiлком може бути Джеффом Дювалем. Усi в пiдтяжках, iз зачесаним назад волоссям, в окулярах у роговiй оправi, усi п’ють шампанське – i я спроквола думаю, як же Овен примудрився отримати рахунки Фiшера. Це псуе менi апетит, однак нашу iжу приносять майже одразу ж пiсля того, як забирають закуски, i ми починаемо iсти. Мак-Дермотт розстiбае пiдтяжки. Прайс називае його нехлюем. Я наче зачарований, але зрештою змушую себе вiдвернутись вiд Овена i перевести погляд на свою тарiлку (мiй пирiг – жовтий шестикутник у оточеннi смужок копченого лосося, навколо – художня облямiвка закарлючок зеленого соусу з мексиканських томатiв), а потiм дивлюсь на клiентiв, якi чекають своеi черги. Вони виглядають злими, можливо – хмiльними вiд безкоштовних «Беллiнi», втомленi годинами чекати на паршивi столики бiля вiдчиненоi кухнi, хоча й замовили iх заздалегiдь. Ван-Паттен порушуе тишу за нашим столиком, грюкаючи своею виделкою i вiдсуваючи стiлець.

– Щось сталось? – питаю, вiдриваючись вiд тарiлки.

Виделку я занiс над нею, але рука не рухаеться, наче у неi е власний розум i вона вiдмовляеться порушити чудовий дизайн страви на тарiлцi. Я зiтхаю, безнадiйно, i вiдкладаю виделку.

– Чорт, я мушу записати фiльм, що йде по кабельному, для Мендi. – Вiн витирае губи серветкою i пiдводиться. – Я повернусь.

– Хай вона сама запише, йолопе, – каже Прайс. – Ти що, здурiв?

– Вона в Бостонi, у дантиста, – Ван-Паттен знизуе плечима, пiдкаблучник.

– І що ти будеш робити? – мiй голос тремтить, я й досi думаю про вiзитiвку Ван-Паттена. – Дзвонитимеш на канал?

– Нi, – каже вiн. – Мiй тоновий телефон прив’язаний до програми на програвачi «Вiдеонiкс», купив його у «Хаммахер Шлеммер».

Вiн виходить, натягаючи пiдтяжки.

– Як модно, – невиразно кажу я.

– Що ти будеш на десерт? – кричить до нього Мак-Дермотт.

– Щось iз шоколадом i без борошна, – кричить Ван-Паттен у вiдповiдь.

– Ван-Паттен бiльше не тренуеться? – запитую я. – Вiн наче погладшав.

– Схоже на те, – погоджуеться Прайс.

– Хiба вiн не член клубу «Вертикаль»? – цiкавлюсь я.

– Не знаю, – буркоче Прайс, дивлячись на свою тарiлку, тодi вiдсувае ii й показуе офiцiантцi жестами, що хоче ще «Фiнляндiю» з льодом.

Інша пiдтягнута офiцiантка нерiшуче наближаеться до нас з пляшкою шампанського, «Пер’е-Жуе», не вiнтаж, i каже, що це подарунок вiд Скотта Монтгомерi.

– Не вiнтажне, от слимак, – шипить Прайс, шукаючи поглядом столик Монтгомерi. – Невдаха.

Вiн зводить угору великi пальцi.

– Цей вилупок такий низький, що його ледве видно.

Здаеться, я показав пальцi Конраду, тут не розбереш.

– А де Конрад? – питаю я. – Треба б привiтатися.

– Це той, хто назвав тебе Гамiльтоном, – вiдповiдае Прайс.

– То був не Конрад, – кажу я.

– Точно? До бiса на нього схожий, – каже вiн, але слухае мене неуважно, бо не вiдводить очей вiд вiдкритого декольте пiдтягнутоi офiцiантки, яка нагинаеться, щоб мiцнiше вхопити корок пляшки.

– Нi, то був не Конрад, – кажу я, дивуючись, що Прайс не впiзнае своiх колег. – У нього зачiска краща.

Ми сидимо мовчки, поки приваблива дiвчина розливае шампанське. Коли вона йде, Мак-Дермотт запитуе, чи сподобалась нам iжа. Я кажу йому, що пирiг був нiвроку, але соусу було забагато. Мак-Дермотт кивае i каже:

– Менi таке казали.

Повертаеться Ван-Паттен, бурмоче:

– Їхня ванна кiмната не годиться для коксу.

– Десерт? – пропонуе Мак-Дермотт.

– Тiльки якщо в них е шербет iз «Беллiнi», – позiхае Прайс.

– То беремо рахунок? – питае Ван-Паттен.

– Час йти по дiвках, джентльмени, – кажу я.

Пiдтягнута офiцiантка приносить рахунок. 475 доларiв, значно менше, нiж ми очiкували. Кожен платить за себе, але менi потрiбна готiвка, тож я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес» i забираю iхнi грошi, переважно новенькi купюри по п’ятдесят. Мак-Дермотт вимагае, щоб я повернув йому десятку, бо його ковбаска з морського гребiнця коштувала всього 16 баксiв. Пляшка шампанського вiд Монтгомерi лишаеться на столi цiла. Перед рестораном на вулицi сидить уже iнший волоцюга, неможливо прочитати, що написано на його картонцi. Вiн несмiливо просить у нас дрiбних грошей i, з бiльшою надiею, чогось поiсти.

– Чуваку дуже потрiбен косметолог, – кажу я.

– Слухай, Мак-Дермотте, – гиготить Прайс. – Дай йому свою краватку.

– Чорт, i що йому вiд цього буде? – питаю я, дивлячись на волоцюгу.

– Закуски у «Джемз», – смiеться Ван-Паттен. Вiн дае менi п’ять.

– Ну, чувак, – протягуе Мак-Дермотт, розглядаючи свою краватку.

Вiн вiдверто ображений.

– Ну вибач… таксi, – каже Прайс, зупиняючи машину, – …i випивка.

– Їдемо до «Тунелю», – каже водiевi Мак-Дермотт.

– Чудово, Мак-Дермотте, – каже Прайс, вмощуючись на передне сидiння. – Здаеться, ти в настроi.

– То й що? Я ж не такий педик-декадент, як ти, – каже Мак-Дермотт, сiдаючи в таксi передi мною.

– Хтось чув, що печернi люди iли бiльше клiтковини, анiж ми зараз? – запитуе таксиста Прайс.

– О, я таке теж чув, – каже Мак-Дермотт.

– Ван-Паттене, – кажу я. – Ти бачив ту пляшку шампанського, яку передав нам Монгтомерi?

– Серйозно? – питае Ван-Паттен, перехиляючись через Мак-Дермотта. – Дай вгадаю. «Пер’е-Жуе»?

– В яблучко, – каже Прайс. – Не вiнтаж.

– Слимак довбаний, – каже Ван-Паттен.




«Тунель»


Сьогоднi всi чоловiки бiля «Тунелю» чомусь вдягненi в смокiнги, за винятком волоцюги середнього вiку, який сидить бiля смiтника, зовсiм близько вiд входу, i простягае до всiх, хто зверне на нього увагу, пластиковий стаканець, просячи дрiбних грошей. Поки Прайс веде нас через натовп до входу i робить знаки одному з швейцарiв, Ван-Паттен махае хрусткою однодоларовою купюрою перед обличчям жебрака – воно вмить свiтлiшае, однак Ван-Паттен ховае купюру в кишеню, i ми проходимо всередину, захопивши дюжину талонiв на випивку та два пропуски до VIP-зали внизу. У клубi до нас чiпляються ще два швейцари – довгi шерстянi пальта, волосся зiбране в хвости, певно, нiмцi. Вони хочуть знати, чому ми не в смокiнгах. Прайс якимось чином розбираеться з ними, може, дае цим вилупкам на чай, а може, й погрожуе (перший варiант – ймовiрнiший). Я не втручаюся, стою до них спиною i намагаюся слухати, як Мак-Дермотт жалiеться Ван-Паттену на те, що я божевiльний, бо критикую, як у «Пастелях» готують пiцу, але «Я почуваюсь вiльною» у виконаннi Белiнди Карлайл лунае з динамiкiв так голосно, що я майже нiчого не чую. У кишенi мого пiджака вiд «Валентiно» лежить нiж iз зазубреним лезом, i менi так хочеться випустити кишки Мак-Дермотту, котрий стоiть поряд, у проходi, може, порiзати йому обличчя, вирвати хребет… але Прайс нарештi махае нам рукою i спокуса вбити Мак-Дермотта поступаеться радiсному передчуттю того, як я зараз розважуся, вип’ю хорошого шампанського, пофлiртую з фiгуристою дiвчиною, нюхну, може, навiть потанцюю пiд якусь давню пiсню чи нову пiсню Дженет Джексон, яка менi так подобаеться. У центральному холi, що веде до реального входу, стае тихiше, i ми проходимо повз трьох привабливих дiвчат. Одна вбрана в чорний шерстяний жакет iз англiйським комiрцем та гудзиками з бокiв, крепово-шерстянi брюки та кашемiровий гольф, все – вiд «Оскар де ла Рента»; на другiй – двобортне пальто з шерстi, мохеру й нейлонового твiду, брюки джинсового крою та чоловiча бавовняна сорочка, все – вiд «Стiвен Спрауз»; найкрасивiша вдягнула картатий шерстяний пiджак та шерстяну спiдницю з високим поясом вiд «Барнiз» та шовкову блузку вiд «Андра Габрiела». Вони звернули увагу на нашу четвiрку, i ми вiдповiдаемо, повертаючи до них голови, всi, крiм Прайса, який iгноруе iх i каже щось нечемне.

– Господи, Прайсе, попустись, – скиглить Мак-Дермотт. – Що це з тобою? Дiвчата були дуже гарячi.

– Так, якщо говориш на фарсi, – вiдповiдае Прайс, вiддаючи Мак-Дермотту два талончики на напоi, начебто щоб заспокоiти його.

– Що? – питае Ван-Паттен. – Як на мене, у них немае нiчого iспанського.

– Знаеш, Прайсе, тобi б змiнити таке твое ставлення, якщо хочеш когось пiдчепити, – каже Мак-Дермотт.

– Ти вчиш мене, як когось пiдчепити? – питае Крейга Прайс. – Ти, який нещодавно отримав саму лиш дрочку?

– Твоi погляди на життя – вiдстiй, Прайсе, – каже Крейг.

– Та невже ви думаете, що я поводитимусь так само, як з вами, якщо захочу когось трахнути? – кидае нам виклик Прайс.

– Саме так, – в один голос говорять Мак-Дермотт та Ван-Паттен.

– Знаете, хлопцi, – кажу я, – якщо справдi хочеться сексу, цiлком можна поводитись не так, як звичайно. Сподiваюсь, Мак-Дермотте, ти не втратиш невиннiсть знову через те, що я кажу.

Я пришвидшую крок, щоб встигати за Тiмом.

– Але це не пояснюе того, чому Тiм поводиться як цiлковитий засранець, – каже Мак-Дермотт, намагаючись наздогнати мене.

– Наче цим дiвкам не байдуже, – пирхае Прайс. – Коли я скажу про свiй щорiчний прибуток, повiрте, моя поведiнка стане зовсiм неважливою.

– А як ти ввернеш таку пiкантну iнформацiю? – запитуе Ван-Паттен. – Скажеш: «Ось твоя “Корона”, до речi, я заробляю сто вiсiмдесят тисяч на рiк, а хто ти за зодiаком?»

– Сто дев’яносто, – виправляе його Прайс. – І так воно i буде. Дiвчата тут не витонченостi шукають.

– А чого ж вони шукають, о Всевiдаючий? – питае Мак-Дермотт, вклоняючись на ходу.

Ван-Паттен смiеться, не збавляючи ходу, вони дають один одному п’ять.

– Ти б не питав, якби знав, – смiюсь я.

– Вони хочуть красеня, котрий двiчi на тиждень водитиме iх у «Ле Сирк» i перiодично – в «Неллз». Чи може тiсного знайомства з Дональдом Трампом особисто, – байдуже каже Прайс.

Ми вiддаемо квитки привабливiй дiвчинi у важкому шерстяному пальто вiльного крою та шовковому шалику вiд «Гермес». Прайс пiдморгуе iй, коли вона пропускае нас усередину, i Мак-Дермотт каже:

– Щойно сюди заходиш, починаеш боятися хвороб. Тут е бруднi дiвки, я це просто вiдчуваю.

– Я ж казав тобi, чуваче, – Ван-Паттен терпляче повторюе те, що вже розповiдав. – Ми не можемо нiчого пiдчепити. Ймовiрнiсть – нуль, нуль, нуль одна десятитисячна вiдсотка…

На щастя, його голос тоне у подовженiй версii «Нового вiдчуття» «Інексез». Музика така голосна, що спiлкуватись можна хiба що криком. Клуб переповнений, едине джерело свiтла – спалахи на танцполi. Усi у смокiнгах. Усi п’ють шампанське. У нас лише два VIP-пропуски, тож Прайс вiддае iх Мак-Дермотту та Ван-Паттену, i вони радiсно вимахують цими картками перед хлопцем, який охороняе сходи. На ньому двобортний шерстяний смокiнг, бавовняна сорочка з комiрцем-стiйкою вiд «Черрутi 1881» i метелик-краватка в чорну й бiлу клiтинку вiд «Мартiн Дiнгем Неквеар».

– Слухай, – кричу я до Прайса, – а чому ми ними не скористались?

– Тому що, – перекрикуе вiн музику, взявши мене за комiр, – нам потрiбен Болiвiйський Живильний Порошок…

Вiн поспiшае вузьким коридором, паралельним танцполу, через бар, до «Зали з канделябрами», наповненоi народом iз «Дрекселя», «Лемана», «Кiддера Пiбодi», Першого Бостонського, «Моргана Стенлi», вiд Ротшильда, вiд Голдмана, навiть iз «Сiтiбанку», Господи прости – всi у смокiнгах, з келихами шампанського. «Нове вiдчуття» непомiтно переходить у «Диявола всерединi», наче це – одна пiсня, а Прайс помiчае в глибинi кiмнати Теда Медiсона у двобортному шерстяному смокiнгу, бавовнянiй сорочцi з комiрцем-стiйкою вiд «Пол Смiт», з метеликом-краваткою та широким паском вiд «Рейнбоу Неквеар», дiамантовими запонками вiд «Трiанон», у черевиках iз лакованоi шкiри та вельвету вiд «Феррагамо», зi старовинним годинником «Гамiльтон» вiд «Сакс». За Медiсоном зникають у темрявi залiзничнi колii, нинi яскраво освiтленi стильними зеленими й рожевими вогниками; Прайс раптом зупиняеться, дивиться крiзь Теда, який посмiхаеться, помiтивши Тiмотi, а той пристрасно дивиться на колii, наче вони пропонують якусь свободу, втiлюють втечу, якоi вiн прагне. Але я кричу до нього: «Гей, ось Теддi!», i це розривае його зацiпенiння, вiн трясе головою, наче хоче витрусити з неi цi думки, фокусуе погляд на Медiсонi й рiшуче кричить: «Нi, то не Медiсон, заради Бога, то Тернбол»; а хлопця, якого я вважав Медiсоном, вiтають двое iнших чоловiкiв у смокiнгах, вiн вiдвертаеться вiд нас; i раптом за спиною Прайса з’являеться Еберсоль, обiймае його за шию, смiючись, вдае, що хоче задушити, i Прайс скидае його руку, потискае ii й каже:

– Привiт, Медiсоне.

Медiсон, якого я сплутав з Еберсолем, вбраний у розкiшний бiлий лляний двобортний пiджак вiд «Хакетт оф Лондон», куплений у «Бергдорф Гудмен». В однiй його руцi – неприкурена сигара, в другiй – наполовину наповнений келих шампанського.

– Мiстере Прайс, – гукае Медiсон, – дуже радий вас бачити, сер.

– Медiсоне, – кричить до нього Прайс, – нам потрiбнi твоi послуги.

– Шукаете проблем? – посмiхаеться Медiсон.

– Чогось бiльш швидкодiючого, – горлае Прайс.

– Звiсно, – кричить у вiдповiдь Медiсон i кивае менi, чомусь прохолодно, i кричить щось на зразок: «Бейтмене», а потiм: «Гарна засмага».

За Медiсоном стоiть хлопець, дуже схожий на Теда Дреера, вбраний у двобортний смокiнг iз комiрцем-шаликом, бавовняну сорочку та картатий шовковий метелик. Я практично впевнений, що все це – марки «Поло» вiд «Ральф Лорен». Медiсон постiйно кивае людям, що проходять повз нього в натовпi.

Зрештою Прайсу вриваеться терпець.

– Слухай, нам потрiбнi наркотики, – здаеться, волае вiн.

– Терпiння, Прайсе, терпiння, – кричить до нього Медiсон. – Я поговорю з Рiкардо.

Але вiн лишаеться на мiсцi й продовжуе кивати людям, що проштовхуються повз нас.

– То, може, зараз? – кричить Прайс.

– Чому ви не в смокiнгах? – горлае Медiсон.

– Скiльки нам потрiбно? – запитуе мене Прайс, у нього вiдчай в очах.

– Грама вистачить, – горлаю я. – Менi завтра вранцi треба в офiс.

– Готiвку маеш?

Я не можу збрехати, тож киваю i даю йому сорок доларiв.

– Грам, – кричить Теду Прайс.

– Познайомтеся, – рекомендуе свого друга Медiсон, – це Ю.

– Грам, – Прайс пхае готiвку в руки Медiсону. – Ю? Що?

Хлопець iз Медiсоном посмiхаються, Тед хитае головою i горлае iм’я, яке я не розчув.

– Нi, – кричить Медiсон, – Г’ю. – Так менi здаеться.

– Так, приемно познайомитися, Г’ю, – Прайс пiдводить руку й постукуе вказiвним пальцем по своему золотому «Ролексу».

– Зараз повернуся, – волае Медiсон. – Складiть компанiю моему другу. Скористайтеся талонами на напоi.

Вiн зникае. Ю, Г’ю, чи як його там, розчиняеться в натовпi. Я йду за Прайсом до колiй. Менi хочеться закурити сигару, але сiрникiв немае, хоча навiть просто тримати ii, вiдчувати ii аромат, знаючи, що скоро прийдуть наркотики, – це мене заспокоюе. Я беру в Прайса два талони з бару i намагаюсь взяти йому «Фiнляндiю» з льодом, якоi у них немае, про що менi стервозно повiдомляе дiвчина в барi, але в неi таке розкiшне тiло i такий сексуальний вигляд, що я все одно лишаю iй великi чайовi. Прайсу беру «Абсолют», а собi – «Джей енд Бi» з льодом. Мало не беру Тiму «Беллiнi», просто пожартувати, але вiн сьогоднi надто роздратований, щоб оцiнити жарт, тож доводиться пробиватися через натовп туди, де вiн стоiть, щоб вiддати йому «Абсолют». Вiн бере горiлку, не дякуючи, випивае одним ковтком, кривиться на склянку i нагороджуе мене гнiвним поглядом. Я безпорадно знизую плечима. Вiн повертаеться очима до колiй, наче одержимий. Дiвок у «Тунелi» нинi мало.

– У мене завтра побачення з Кортнi.

– З нею? – кричить вiн у вiдповiдь. – Чудово. Навiть через галас я вiдчуваю сарказм у його словах.

– А чому б нi? Керрузерса немае в мiстi.

– Так само мiг би замовити дiвчину в службi ескорту, – з гiркотою, не задумуючись, волае вiн.

– Чому? – гукаю до нього я.

– Бо переспати з нею вийде значно дорожче.

– Не може бути! – горлаю я.

– Слухай, я теж мав iз цим справи, – кричить Прайс, похитуючи свою склянку. Кубики льоду, на диво, голосно дзенькають. – Мередiт така сама. Очiкуе, що iй будуть платити. Вони всi такi.

– Прайсе? – я роблю великий ковток вiскi. – Ти безцiнний.

Вiн вказуе на рейки за спиною.

– Куди ведуть цi колii? Починають блимати лазери.

– Я не знаю, – кажу я пiсля тривалоi паузи, невiдомо, наскiльки тривалоi.

Менi набридае спостерiгати за Прайсом, котрий не рухаеться i мовчить, вiдводячи погляд вiд колiй тiльки для того, аби подивитись, чи не йдуть Медiсон або Рiкардо. Жiнок тут немае, тiльки армiя професiоналiв у смокiнгах з Волл-стрит. Єдина самиця танцюе в кутку зали сама, здаеться, пiд «Любовний трикутник». Схоже, на нiй топ iз блискiтками вiд «Рональдус Шамаск», i я зосереджуюсь на ньому, але я в такому психованому дококаiновому станi, що починаю нервово жувати талон на випивку, а дiвчину затуляе якийсь тип iз Волл-стрит, схожий на Бориса Каннiнгема. Я вже збираюсь знову йти до бару, коли повертаеться Медiсон – минуло двадцять хвилин. Вiн голосно чмихае носом i нервово шкiриться, потискае руку суворому спiтнiлому Прайсу, i той так швидко зриваеться з мiсця, що коли Тед намагаеться по-дружньому поплескати по спинi, його рука провалюеться в нiкуди.

Я йду за Прайсом назад, через бар та танцпол, повз нижне примiщення, нагору, мимо довгоi черги до жiночоi вбиральнi – дивно, здавалося ж, що в клубi сьогоднi немае жiнок. Ми заходимо до порожньоi чоловiчоi вбиральнi, разом в одну з кабiнок, i Прайс зачиняе дверi.

– Мене трусить, – каже Прайс, передаючи менi маленький пакуночок. – Розкривай ти.

Я беру в нього крихiтний бiлий конвертик, обережно розгортаю його, виставивши грам кокаiну (схоже, його там менше) на тьмяне свiтло чоловiчого туалету.

– Чорт, – несподiвано м’яко шепоче Прайс. – Його тут небагато, так?

Вiн нахиляеться, вивчаючи порошок.

– Може, так здаеться через свiтло? – зазначаю я.

– Що не так iз тим Рiкардо? – Прайс витрiщаеться на кокс.

– Тсс, – шепочу я, дiстаючи платинову картку «Америкен експрес». – Давай просто нюхнемо.

– Вiн його що, мiлiграмами продае? – дивуеться Прайс, дiстае свiй платиновий «Америкен експрес», набирае трохи порошку, пiдносить до носа й вдихае. Якусь мить вiн стоiть мовчки, а потiм низько, гортанно видихае:

– Господи.

– Що таке? – питаю я.

– Це довбаний мiлiграм… пiдсолоджувача, – здавлено каже вiн.

Я теж вдихаю й роблю схожий висновок.

– Так, слабенький, але, здаеться, якщо не жалiти, все буде добре…

Але Прайс шаленiе, вiн розпашiвся та спiтнiв i гримае на мене так, наче це моя провина, наче це я придумав купити грам кокаiну в Медiсона.

– Я хочу зловити з цього кайф, Бейтмене, – повiльно каже вiн, пiдвищуючи голос, – а не посипати цим своi чортовi пластiвцi!

– Ще до кави з молоком можна додати, – озиваеться манiрний голос iз сусiдньоi кабiнки.

Прайс дивиться на мене, його очi розширюються, вiн скаженiе i лупить кулаком у стiнку кабiни.

– Заспокойся, – кажу йому я. – Закiнчимо з цим. Прайс повертаеться до мене, проводить рукою по жорсткому, зачесаному назад волоссю i наче розслабляеться.

– Думаю, твоя правда, – i додае, голоснiше: – Якщо педик у сусiднiй кабiнцi не проти.

Ми чекаемо, потiм голос iз сусiдньоi кабiнки нарештi шепелявить:

– Та я не проти…

– Пiшов у сраку! – реве Прайс.

– Сам йди у сраку, – передражнюе голос.

– Нi, ти йди у сраку! – заходиться Прайс, намагаючись видряпатися на алюмiнiеву стiнку, але я тягну його назад однiею рукою.

У сусiднiй кабiнцi зливаеться вода i невiдомий, вочевидь, наляканий, вибiгае з туалету. Прайс притуляеться до дверей нашоi кабiнки i безнадiйно дивиться на мене. Тремтливою рукою вiн потирае червоне обличчя й мiцно заплющуе очi. Його губи побiлiли, пiд однiею нiздрею – крихти кокаiну. Тихо, не розплющуючи очей, вiн каже:

– Гаразд, давай уже.

– Ось це я розумiю – настрiй, – кажу я.

Ми по черзi занурюемо нашi поважнi картки до пакунку, те, що не дiстати карткою, вимазуемо пальцями й лижемо або нюхаемо, чи втираемо в ясна. Кайфу практично нема, але я сподiваюсь, що ще порцiя «Джей енд Бi» створить iлюзiю того, що мене вставило, хай би й невеличку.

Вийшовши з кабiнки, ми миемо руки, вивчаемо свое вiдображення у дзеркалi й, задоволенi побаченим, повертаемось до «Зали з канделябрами». Я починаю думати, що варто було б здати в гардероб пальто («Арманi»), але що б не казав Прайс, кайф приходить, i за кiлька хвилин, коли я чекаю в барi, намагаючись привернути увагу тiеi красунi, це взагалi втрачае значення. Зрештою, хоча в мене лишилось чимало талонiв на випивку, доводиться покласти на бар двадцятку, аби вона мене помiтила. Це працюе. Завдяки талонам, беру двi подвiйних «Столичних» з льодом. Вона наливае напоi, стоячи передi мною.

У мене чудовий настрiй, i я кричу до неi:

– Гей, ти не в Нью-Йоркському унiверситетi вчишся? Вона хитае головою, без посмiшки.

– Гантер? – горлаю я.

Знов хитае головою. Не Гантер.

– Колумбiйський? – кричу, хоча це й жарт.

Вона зосереджена на пляшцi «Столичноi». Я вирiшую припинити розмову i, коли вона ставить бiля мене двi склянки, жбурляю талони на стiйку. Однак вона хитае головою й кричить:

– Уже бiльше одинадцятоi, талони не годяться. Бар працюе за готiвку. З вас двадцять п’ять доларiв.

Я не нарiкаю, холоднокровно витягаю свiй гаманець зi шкiри газелi й даю iй п’ятдесят. Присягаюсь, вона дивиться на купюру зневажливо, i, коли, зiтхнувши, розвертаеться до каси, щоб дати менi решту, я кажу чiтко, дивлячись на неi, однак нечутно за пiснею «Додай звуку» та галасом натовпу:

– Ти огидне довбане стерво, я хочу заколоти тебе до смертi й погратись у твоiй кровi.

Але я посмiхаюсь. Не лишивши цiй сучцi чайових, я знаходжу Прайса, який знову похмуро стоiть бiля колiй, вчепившись у залiзнi поручнi. Пол Овен, котрий працюе з рахунками Фiшера i нинi вбраний у двобортний шерстяний смокiнг на шiсть гудзикiв, стоiть поряд iз Прайсом i волае щось на кшталт: «Провiв п’ятсот iтерацiй вiд’емного дисконтованого потоку коштiв на спецiальному комп’ютерному софтi, а потiм поiхав машиною компанii до стейкхауса “Смiт i Воленський”».

Я передаю Прайсу склянку, киваю Полу. Прайс нiчого не каже, навiть не дякуе. Просто тримае горiлку, скорботно дивиться на колii, потiм косить очима i нахиляеться до склянки, а коли починае мигтiти стробоскоп, вiн випрямляеться i щось буркоче собi пiд нiс.

– Ти пiд кайфом? – питаю я.

– Як ти? – кричить Овен.

– Я щасливий, – кажу я.

Музика перетворюеться на одну довгу, нескiнченну пiсню, окремi пiснi роздiляе лише тупий, пульсуючий бiт, який витирае з пам’ятi всi розмови. Поки я говорю з таким слизьким типом, як Овен, мене це влаштовуе. Зараз здаеться, що в «Залi з канделябрами» бiльше дiвчат, i я намагаюся зустрiтись очима з однiею з них – модельного типу, великi цицьки. Прайс смикае мене, i я нахиляюсь до нього спитати, чи не дiстати нам ще грам.

– Чому ви не в смокiнгах? – запитуе мене з-за спини Овен.

– Я все кидаю, – кричить Прайс. – Я йду.

– Що кидаеш? – кричу я у вiдповiдь, не розумiючи, що вiдбуваеться.

– Це, – волае вiн. – Я не впевнений, але здаеться, йдеться про його подвiйну «Столичну».

– Не треба, – кажу я йому. – Я доп’ю.

– Слухай, Патрiку, – горлае вiн. – Я йду звiдси.

– Куди? – Я направду збентежений. – Менi знайти Рiкардо?

– Я йду, – кричить Прайс. – Я… йду… звiдси!

Я починаю смiятись, не розумiю, про що вiн.

– Ну, i куди ти збираешся?

– Подалi! – волае вiн.

– Дай вгадаю, – кричу я до нього. – Ти банк кидаеш?

– Нi, Бейтмене. Я серйозно, сучий ти сину. Я йду. Зникаю.

– Куди? – Я досi смiюсь, досi кричу i досi не розумiю. – У «Морган Стенлi»? На реабiлiтацiю? Куди?

Вiн дивиться вбiк, не вiдповiдае – просто витрiщаеться на колii, намагаючись знайти мiсце, де вони закiнчуються, зрозумiти, що лежить за темрявою. З ним стае нудно, однак Овен – ще гiрше, i я вже випадково зустрiвся з ним очима.

– Скажи йому «розслабся, не парся», – кричить Овен.

– Ти досi займаешся рахунками Фiшера? – Що ще йому сказати?

– Що? – перепитуе Овен. – Чекай, це не Конрад?

Вiн показуе на якогось хлопця в однобортному шерстяному смокiнгу з комiрцем-шаликом, бавовнянiй сорочцi з метеликом, все – вiд «П’ер Карден», вiн стоiть бiля бару з келихом шампанського, просто пiд канделябром, i вивчае нiгтi. Овен витягае сигару i питае, чи е в мене запальничка. Менi нудно, тож я, не перепрошуючи, йду до бару спитати пiдкачану барменку, чи можна дiстати в неi сiрники. «Зала з канделябрами» наповнена людьми, всi вони виглядають знайомо, i всi схожi мiж собою. У повiтрi важко висить дим вiд сигар, i музика (знову «Інексез») голоснiша, нiж звичайно, але до чого це все? Я випадково торкаюсь чола, палець стае мокрим. Беру в барi сiрники. Вертаючись крiзь натовп, несподiвано наштовхуюсь на Мак-Дермотта та Ван-Паттена, котрi випрошують у мене ще талони на напоi. Я вiддаю iм своi, знаючи, що вони бiльше не дiють, але ми застрягли серед кiмнати, i талони не надто стимулюють iх пхатись до бару.

– Дiвки смердючi, – каже Ван-Паттен, – обережно.

Хороших тут нема.

– Нижня зала – вiдстiй, – волае Мак-Дермотт.

– Ви знайшли наркотики? – кричить Ван-Паттен. – Ми бачили Рiкардо.

– Нi, – кричу я у вiдповiдь. – Не вийшло. Медiсон нiчого не знайшов.

– Чорт, пропустiть офiцiанта! – кричить за моею спиною якийсь хлопець.

– Усе марно, – волаю я. – Я нiчого не чую.

– Що? – горлае Ван-Паттен. – Нiчого не чую. Раптом Мак-Дермотт хапае мене за руку.

– Що це Прайс робить? Поглянь.

Наче в кiно, я роблю зусилля, щоб обернутись, стаю навпочiпки i бачу Прайса на перилах. Хтось дав йому келих шампанського, i вiн чи то п’яний, чи то обдовбаний намагаеться втримати рiвновагу, простягае обидвi руки вперед i заплющуе очi, наче благословляючи натовп. За його спиною продовжуе блимати стробоскоп, димова машина розiйшлась, i його огортае сiрий туман. Вiн щось кричить, я не чую, що саме, – кiмната переповнена, «Постiйна вечiрка» Еддi Мерфi в поеднаннi з гудiнням голосiв бiзнесменiв розривае барабаннi перетинки, тож я кидаюсь уперед, не зводячи очей iз Прайса, i примудряюсь обiйти Медiсона, Г’ю, Тернболла та Каннiнгема, i ще кiлькох людей. Однак натовп надто щiльний i марно навiть намагатися прорватись. На Тiма дивляться лише кiлька людей – вiн досi балансуе на перилах з напiвзаплющеними очима i щось кричить. Менi соромно, i я раптом навiть радiю, що застрягнув тут, нездатний дотягнутися до нього i врятувати вiд неодмiнного приниження. На мить запанувала тиша, i я чую голос Прайса: «Прощавайте!», i потiм, коли натовп нарештi звернув на нього увагу: «Вилупки!» Вiн грацiйно розвертаеться, стрибае на колii й бiжить; шампанське тремтить у келиху в його вiдставленiй убiк руцi. Вiн спотикаеться раз, другий, стробоскоп блимае, i здаеться, що все вiдбуваеться вповiльнено, однак Прайс втримуеться на ногах i зникае в темрявi. Весь цей час бiля колiй сидить охоронець. Здаеться, вiн лише хитае головою.

– Прайсе! Повернись! – волаю я, але натовп справдi аплодуе його вчинку.

– Прайсе! – ще раз кричу разом iз овацiями.

Але вiн зник i навряд чи вiдреагував би, навiть якби чув мене. Поряд зi мною стоiть Медiсон, вiн простягае руку, наче вiтаючи мене з чимось.

– Цей хлопець – справжнiй бунтiвник.

За мною з’являеться Мак-Дермотт, смикае мене за плече:

– Прайс знае про якусь VIP-кiмнату, про яку не знаемо ми? – Вiн виглядае стурбованим.

На вулицi бiля «Тунелю» я все ще пiд кайфом, але дуже втомлений, i навiть пiсля двох порцiй «Столичноi» i пiвпорцii «Джей енд Бi» вiдчуваю в ротi присмак пiдсолоджувача. Пiв на першу, i ми спостерiгаемо, як лiмузини намагаються звернути на шосе Вест-Сайд. Ми втрьох, Ван-Паттен, Мак-Дермотт i я, обговорюемо, як би знайти новий клуб пiд назвою «Некенiе». Я не те, щоб обдовбаний, радше – п’яний.

– Пообiдаемо? – позiхаючи, питаю iх я. – Завтра?

– Не можу, – каже Мак-Дермотт, – записаний на стрижку в «П’ер».

– То, може, снiданок? – пропоную я.

– Нi, – каже Ван-Паттен. – «Джiоз». Манiкюр.

– Добре, що нагадав, – кажу я, роздивляючись свою руку. – Менi теж не завадить.

– Як щодо вечерi? – запитуе мене Мак-Дермотт.

– У мене побачення, – кажу я. – Чорт забирай.

– А ти як? – запитуе Мак-Дермотт Ван-Паттена.

– Не зможу, – каже Ван-Паттен. – Спочатку йду до «Санмейкерз», а потiм – приватне тренування.




Офiс


У лiфтi Фредерiк Дiббл розповiдае менi про статтю про Івану Трамп[48 - Американська бiзнесвумен та письменниця, колишня дружина (1977–1992) Дональда Трампа.] у «Пейдж сикс»[49 - Видання, що спецiалiзуеться на плiтках та новинах про знаменитостей.] або в якомусь роздiлi плiток, а потiм – про новий iтало-тайський заклад у Верхньому Іст-Сайдi, куди вiн учора ходив iз Емiлi Гамiльтон, i мало не марить про якусь чудову страву пiд назвою фузiллi шиiтаке. Я дiстаю свою золоту ручку «Кросс», щоб внести назву ресторану в свiй записник. Дiббл вбраний у двобортний шерстяний костюм вiд «Каналi Мiлано» з майже непомiтними смужками, бавовняну сорочку вiд «Бiлл Бласс», краватку з плетеного шовку в мiнiатюрну шотландську клiтинку вiд «Бiлл Бласс Сiгначер» i тримае в руках дощовик вiд «Мiссонi Уомо». У нього гарна дорога стрижка, я милуюсь нею, поки вiн тихенько пiдспiвуе радiостанцii «Музак», яка зазвичай грае у всiх лiфтах у тих будiвлях, де е нашi офiси, – здаеться, це «Спiвчуття до диявола». Я збираюся спитати Дiббла, чи дивився вiн зранку «Шоу Паттi Вiнтерс», тема – аутизм, але вiн виходить за один поверх до мене, повторюе назву ресторану: «Тайдiльяно», потiм каже: «Бувай, Маркусе» i виходить з лiфта. Дверi зачиняються. Я сьогоднi вдягнув шерстяний костюм у «гусячi лапки» зi штанами у складку вiд «Хуго Босс», шовкова краватка, також «Хуго Босс», бавовняна сорочка з глянсовим оздобленням вiд «Джозеф Аббуд» та черевики «Брукс Бразерс». Зранку я надто активно чистив зуби ниткою i досi вiдчуваю мiдяний присмак кровi. Пiсля цього я виполоскав рот «Лiстерином», тому в мене таке вiдчуття, що там пожежа, але я посмiхаюся, виходячи з лiфта, i, вимахуючи новим чорним шкiряним дипломатом «Ботега Венета», проходжу повз похмiльного Вiттенборна.

Моя секретарка, Джин, яка у мене закохана i з якою я, певно, зрештою одружусь, сидить за столом. Цього ранку, щоб, як звичайно, привернути мою увагу, вона вбрана неймовiрно дорого i зовсiм недоречно: кашемiровий кардиган вiд «Шанель», кашемiровий светр пiд горло й кашемiровий шалик, сережки зi штучних перлiв, брюки з шерстяного крепу вiд «Барнiз». Наближаючись до ii столу, я знiмаю навушники. Вона пiдводить очi й несмiливо посмiхаеться.

– Запiзнюемося? – запитуе вона.

– Ходив на аеробiку, – я незворушний. – Вибач. Є щось для мене?

– Рiккi Гендрiкс скасував сьогоднiшню зустрiч, – говорить вона. – Не сказав, яку саме чи чому.

– Я iнодi ходжу з Рiккi на бокс до клубу «Гарвард», – пояснюю я. – Ще щось?

– І… Спенсер хоче з тобою випити у «Флютi Пiр 17», – посмiхаеться вона.

– Коли? – питаю я.

– Пiсля шостоi.

– Не зможу, – кажу я, заходячи до кабiнету. – Вiдмов йому.

Вона пiдводиться з-за столу i йде за мною.

– О, що ж менi сказати? – здивовано запитуе вона.

– Просто… скажи… «нi», – кажу я, знiмаючи пальто вiд «Арманi» й вiшаючи його на настiнний вiшак вiд «Алекс Лоеб», який я купив у «Блумiнгдейлз».

– Просто… сказати… «нi»? – повторюе вона.

– Ти сьогоднi вранцi дивилась «Шоу Паттi Вiнтерс»? – запитую я. – Про аутизм?

– Нi, – вона посмiхаеться так, нiби моя залежнiсть вiд «Шоу Паттi Вiнтерс» ii зачаровуе. – І як воно?

Я взяв вранiшнiй випуск «Волл-стрит джорнел» i продивляюсь першу сторiнку – суцiльна безглузда чорнильна пляма.

– Здаеться, коли я його дивився, у мене були галюцинацii. Не знаю. Не впевнений. Не пам’ятаю, – буркочу я, кладу «Джорнел» назад i беру свiже число «Файненшл таймс». – Справдi не знаю.

Джин стоiть i чекае вказiвок. Я сiдаю за стiл зi скляною стiльницею вiд «Палацеттi», зiтхаю i складаю разом руки. Галогеновi лампи з обох бокiв столу вже горять.

– Гаразд, Джин, – починаю я. – Замов столик на трьох у «Кемолз» на дванадцяту тридцять, а якщо там не буде – спробуй у «Крайонз». Згода?

– Так, сер, – каже вона жартiвливим тоном i розвертаеться, щоб пiти.

– Чекай, – кажу я, дещо згадавши. – Треба замовити столик на двох на сьогоднiшнiй вечiр в «Аркадii».

Джин розвертаеться дещо стурбована, але досi усмiхнена.

– Щось… романтичне?

– Нi, дурненька. Облиш, – кажу я iй. – Я сам замовлю.

Дякую.

– Я все зроблю, – каже вона.

– Нi, не треба, – махаю я рукою. – Будь сонечком i принеси менi «Пер’е»,[50 - Мiнеральна вода.] добре?

– Сьогоднi маеш чудовий вигляд, – каже Джин, перш нiж пiти.

Їi правда, але я нiчого не кажу, тiльки дивлюся через увесь кабiнет на картину Джорджа Стаббса, думаючи, чи не перевiсити ii – може, вона надто близько до музичного центру «Айва» зi стереоприймачем AM/FM, двокасетним магнiтофоном, напiвавтоматичним програвачем iз ремiнним приводом, графiчним еквалайзером, пiд’еднаним до звуковоi системи на поличцi, все – темно-синього кольору, пасуе до кольоровоi гами мого кабiнету. Картину Стаббса, певно, варто повiсити над статуею добермана в натуральну величину, яка стоiть у кутку (700 доларiв у крамницi «Красуня i чудовисько» у «Вежi Трампа»), чи, може, вона матиме кращий вигляд над старовинним столиком «Пакрiциннi» поряд iз доберманом. Я пiдводжуся, прибираю зi столика всi цi спортивнi журнали сорокових рокiв, придбанi у «Фанчиз», «Банкерз», «Гакз» та «Глiкз» (вони коштували менi тридцять баксiв кожен), знiмаю картину Стаббса зi стiни i ставлю на столик, потiм повертаюся за свiй стiл i кручу в пальцях олiвцi з вiнтажного нiмецького пивного кухля, купленого в «Ман-Тiкс». Стаббс пасуватиме будь до чого. Репродукцiя стiйки для парасольок «Чорний лiс» (675 доларiв в «Убер де Форж») стоiть в iншому кутку, без жодноi, наскiльки я бачу, парасольки.

Я ставлю в програвач касету Пола Баттерфiлда, вiдкидаюсь на спинку крiсла й гортаю «Спортс iлюстрейтед», випуск минулого тижня, але зосередитись нiяк не можу. Все думаю про той чортiв апарат для засмаги, який е у Ван-Паттена, тож доводиться взяти слухавку i викликати Джин.

– Так? – вiдповiдае вона.

– Слухай, Джин, пошукай iнформацiю про апарати для засмаги, добре?

– Що? – перепитуе вона з недовiрою, але я певен, що вона все одно посмiхаеться.

– Ну, знаеш, домашнiй апарат для засмаги, – буденним тоном повторюю я. – Щоб… засмагати.

– Гаразд… – нерiшуче вiдповiдае Джин. – Ще щось?

– Чорт, так. Нагадай менi повернути до прокату касети, якi я взяв учора.

Я починаю вiдкривати i закривати сигарницю з чистого срiбла, яка стоiть бiля телефону.

– Ще щось? – питае вона грайливо. – Може, принести «Пер’е»?

– Так, хороша iдея. Джин?

– Так? – каже вона, i я радий, що вона така терпляча.

– Ти ж не думаеш, що я збожеволiв? – питаю я. – Ну, тому, що хочу домашнiй солярiй?

Пауза.

– Що ж, це справдi трохи незвично, – визнае Джин, i помiтно, що вона дуже обережно добирае слова. – Але не збожеволiв, звiсно ж нi. Як iще тобi пiдтримувати цей неймовiрно гарний тон шкiри?

– Хороша дiвчинка, – кажу я, перш нiж повiсити слухавку.

У мене чудова секретарка.

Через п’ять хвилин вона заходить до кабiнету з пляшкою «Пер’е», скибкою лайму i справою Ренсома, яку можна було б i не приносити, i мене навiть якось розчулюе ii практично безмежна вiдданiсть. Нiчого не можу зробити, менi це лестить.

– Столик чекае на вас у «Кемолз» о пiв на першу, – повiдомляе вона, наливаючи воду в склянку. – Зала для тих, хто не палить.

– Бiльше не вдягай цей одяг, – кажу я, швидко оглядаючи ii. – І дякую за справу Ренсома.

– Мм… – вона зупиняеться, тримаючи мою склянку, i, перш нiж поставити ii на стiл, перепитуе:

– Що? Я не розчула.

– Я сказав, – спокiйно, з посмiшкою, повторюю я, – бiльше не вдягай це. Носи сукню. Чи спiдницю, щось таке.

Джин трохи спантеличена, оглянувши себе, вона посмiхаеться, як iдiотка.

– Я так розумiю, тобi не подобаеться, – сумирно каже вона.

– Та ну, – кажу я, вiдпиваючи «Пер’е». – Ти можеш бути симпатичнiша.

– Дякую, Патрiку, – саркастично каже вона, хоча можу побитись об заклад – завтра вона вбереться в сукню.

Дзвонить телефон на ii столi. Я кажу, що мене тут нема.

Вона збираеться виходити.

– І високi пiдбори, – згадую я. – Менi подобаються високi пiдбори.

Джин доброзичливо кивае й виходить, зачиняючи за собою дверi. Я дiстаю кишеньковий годинник «Панасонiк» з тридюймовим[51 - 7,6 см.] кольоровим телевiзором i радiоприймачем i думаю, що треба щось подивитись, перш нiж увiмкнути комп’ютер, краще за все – вiкторину.




Спортивний клуб


Я вiдвiдую приватний спортивний клуб «Ексклюзив» за чотири квартали вiд моеi квартири у Верхньому Вест-Сайдi. За цi два роки його тричi переобладнували, i хоча тут е найновiшi тренажери («Наутiлус», «Юнiверсал», «Кайзер»), чимало гантелей та штанг, якими я теж захоплююсь. У клубi е десять кортiв для тенiсу та ракетболу, заняття з аеробiки, чотири студii танцювальноi аеробiки, два басейни, апарати «Лайфсайкл», «Гравiтрон», машини для веслування, бiговi дорiжки, тренажери для лижного кросу, заняття один на один iз тренером, обстеження серцево-судинноi системи, iндивiдуальнi програми, масаж, сауна та парильня, солярiй i кафе з соками – все оформлене Джей Джеем Вогелем, який розробляв дизайн «У Петтi», нового клубу Нормана Прагера. Членський внесок – п’ять тисяч доларiв щороку.

Сьогоднi вранцi було прохолодно, однак, коли я вийшов з офiсу, стало теплiше, а я вбраний у двобортний смугастий костюм на шiсть гудзикiв вiд «Ральф Лорен», сорочку з косим комiрцем та французькими манжетами вiд «Поло» з бавовни, зiбраноi на островах Вест-Індii, i я вдячно знiмаю все це в роздягальнi з кондицiонером, вдягаю чорнi шорти з бiлим поясом та бiлими смужками з бокiв i майку – це комплект з бавовни та лайкри вiд «Вiлкс», його можна згорнути так, що вiн легко вмiститься в мiй дипломат. Я перевдягаюся, чiпляю вокмен на шорти, надягаю навушники, вмикаю касету з пiснями Стiвена Бiшопа та Крiстофера Кросса, яку менi записав Тодд Гантер, i дивлюсь на себе у дзеркало, перш нiж вийти в зал. Мiй вигляд мене не тiшить, тож я дiстаю з дипломата мус для волосся, пiдправляю зачiску, використовую зволожувач i наношу на невелику пляму пiд нижньою губою маскувальний засiб вiд «Клiнiк». Задоволений результатом, вмикаю музику, гучно, i виходжу з роздягальнi.

Шерiл, закохана в мене кремезна дiвчина, сидить на рецепцii, записуе людей i водночас читае роздiл плiток у «Пост», вона розпливаеться в посмiшцi, коли помiчае мене. Шерiл вiтаеться, але я швидко проходжу повз неi, не зважаючи на ii присутнiсть, бо до тренажеру «Стермастер» наразi немае черги, а зазвичай доводиться чекати хвилин двадцять. «Стермастер» дозволяе навантажити найбiльшу групу м’язiв (вiд таза до колiн) i спалити бiльше калорiй за хвилину, нiж займаючись будь-якими аеробними вправами, за винятком, можливо, катання на лижах.

Певно, варто було б спочатку розтягнутись, але тодi доведеться ставати в чергу – за мною вже стоiть якийсь педик, певно, дивиться на мою спину, зад, м’язи нiг. Сьогоднi фiгуристих дiвчат у залi немае, самi педики з Вест-Сайду, певно – безробiтнi актори чи нiчнi офiцiанти, i Малдвiн Бютнер iз «Сахс», з яким ми вчились у Ексетерi, на тренажерi для бiцепсiв. На Бютнерi шорти до колiн з нейлону та лайкри зi вставками у чорно-бiлу клiтинку, майка з бавовни та лайкри та шкiрянi кросiвки «Рiбок». Я закiнчую своi двадцять хвилин на «Стермастерi», поступаюсь мiсцем перекачаному педику середнього вiку з вибiленим волоссям i починаю розтягуватись. У процесi згадую випуск «Шоу Паттi Вiнтерс», який дивився зранку, тема – великi груди. У студii була жiнка, яка зменшила груди, бо вони iй видавались завеликими – тупе стерво. Я одразу ж подзвонив Мак-Дермотту, який теж дивився шоу, i ми висмiювали ii до кiнця передачi. Я розтягуюсь хвилин п’ятнадцять, перш нiж перейти до тренажерiв «Наутiлус».

У мене був персональний тренер, за рекомендацiею Луiса Керрузерса, але минулоi осенi вiн почав мене домагатись, тож я вирiшив розробити власну фiтнес-програму, що поеднуе аеробiку з силовими вправами. Я чергую гантелi та штанги з тренажерами з гiдравлiчним, пневматичним чи електромеханiчним опором. Бiльшiсть тренажерiв дуже ефективнi, бо комп’ютеризованi консолi дозволяють редагувати опiр, навiть не встаючи, м’язи пiсля тренувань майже не болять i шанс отримати травму – мiнiмальний. Але менi подобаеться й рiзноманiтнiсть та свобода, доступнi з вiльними вагами, такого розмаiття рухiв на тренажерах не матимеш.

На тренажерi для нiг я роблю п’ять пiдходiв по десять повторень вправи. Для спини – теж п’ять пiдходiв по десять повторень. На тренажерi для пресу – шiсть пiдходiв по п’ятнадцять i сiм пiдходiв по десять повторень для бiцепсiв. Перш нiж перейти до вiльноi ваги, я двадцять хвилин працюю на велотренажерi, читаючи новий випуск журналу «Грошi». Зi штангою роблю три пiдходи по п’ятнадцять повторень на згинання-розгинання нiг, потiм три пiдходи по двадцять пiдйомiв на бiцепс, три по двадцять розведення рук iз гантелями у нахилi для заднiх дельтоподiбних м’язiв i три по двадцять вижимань, повторень становоi тяги, тяги в нахилi. Для грудних м’язiв – три пiдходи по двадцять повторень пресу на лавцi пiд нахилом. Для переднiх дельтоподiбних м’язiв – теж три пiдходи розведення рук та жиму сидячи. Нарештi, для трицепсiв – три пiдходи по двадцять повторень жиму вниз та жиму лежачи. Ще трохи розтягуюсь, щоб охолонути, швидко приймаю гарячий душ i прямую до вiдеопрокату, у якому повертаю двi касети, взятi в понедiлок: «Виправна колонiя трансвеститiв» та «Подвiйне тiло», але «Подвiйне тiло» беру знову, бо хочу ще раз передивитись сьогоднi, хоч i знаю, що менi бракуватиме часу на мастурбацiю пiд сцену, де жiнку затрахують до смертi перфоратором, – у мене сьогоднi о пiв на восьму побачення з Кортнi в «Кафе Люксембург».




Побачення


Прямуючи додому пiсля тренування в «Ексклюзивi» та iнтенсивного сеансу масажу шiацу, зупиняюсь бiля газетного кiоску, що поряд iз моiм будинком. Розглядаю стiйку «Тiльки для дорослих», i нiжна мелодiя «Канону» Пахельбеля в моему плеерi певним чином доповнюе рiзко освiтленi глянцевi фото в журналах, якi я гортаю. Я купую «Стерв лесбiйок з вiбраторами» та «Вульву до вульви» разом зi «Спортс iлюстрейтед» та новим випуском «Есквайр», хоч я й одержую цi журнали за передплатою i обидва вже лежать серед моеi пошти. Довелось зачекати, доки бiля кiоску стане порожньо, перш нiж зробити покупку. Продавець каже щось, передаючи менi журнали i решту, i вказуе на свiй гачкуватий нiс. Я роблю звук тихiшим й вiдводжу один iз навушникiв, перепитуючи: «Що?» Вiн знову торкаеться носа i каже, з цим важким, майже незрозумiлим акцентом, щось на зразок: «Кроф з нiс теше». Я ставлю на землю свiй дипломат вiд «Ботега Венета» i пiдношу палець до обличчя. Вiн стае червоним, мокрим вiд кровi. З кишенi свого пальта вiд «Хуго Босс» я дiстаю носовичок марки «Поло», витираю кров, киваю на знак подяки, знов накладаю на очi сонцезахиснi вайфарери i йду. Чортiв iранець.

У холi мого дому зупиняюсь на рецепцii й намагаюсь привернути до себе увагу швейцара-латиноамериканця, якого не можу впiзнати. Вiн говорить по телефону чи то з дружиною, чи зi своiм дилером, чи ще з якимсь героiнником, киваючи, дивиться на мене, i телефон тоне серед передчасних складок на його шиi. Коли до нього доходить, що я хочу щось спитати, вiн зiтхае, закочуе очi пiд лоб i каже комусь iз того боку дроту зачекати.

– Ви щось хтiли? – буркоче вiн.

– Так, – починаю я якомога м’якше та ввiчливiше. – Чи не могли б ви, будь ласка, сказати коменданту, що в мене в стелi трiщина, i…

Я зупиняюсь. Вiн дивиться на мене так, наче я перейшов якусь негласну межу, i я починаю питати себе, яке ж слово так його збентежило. Достоту не «трiщина», то що тодi? «Комендант»? «Стеля»? Може, навiть «будь ласка»?

– Це ви про що? – вiн глибоко зiтхае, вiдкинувшись назад, i продовжуе витрiщатись на мене.

Я дивлюсь на мармурову пiдлогу, теж зiтхаю й кажу йому:

– Слухайте, я не знаю. Просто скажiть коменданту, що приходив Бейтмен… з десятого поверху.

Коли я пiдводжу голову, аби побачити, чи щось з цього до нього дiйшло, бачу перед собою маску важкого, тупого обличчя швейцара, позбавлену виразу. Я для цього чоловiка – привид, думаю я. Щось не зовсiм реальне, не зовсiм матерiальне, однак здатне заважати, i вiн кивае, повертаючись до телефону i ведучи розмову далi на якомусь невiдомому нарiччi.

Я забираю пошту – каталог «Поло», рахунок вiд «Америкен експрес», «Плейбой» за червень, запрошення на офiсну вечiрку в новому клубi пiд назвою «Бедлам», – тодi йду до лiфта. Передивляючись буклет фiрми «Ральф Лорен», натискаю свiй поверх i кнопку «Зачинити дверi», але хтось встигае зайти, доки вони не зачинились, i я iнстинктивно повертаюся до нього, щоб привiтатись. Це актор Том Круз, який живе в пентхаусi, i з ввiчливостi, не питаючи його, я натискаю кнопку пентхаузу. Вiн вдячно кивае, хоч i не зводить очей iз цифр, що, швидко змiнюючись, свiтяться над дверима. У життi вiн значно нижчий, i на ньому така ж пара вайфарерiв, як i на менi. Вiн одягнений у синi джинси, бiлу футболку та пiджак вiд «Арманi».

Щоб порушити помiтно незручну тишу, я вiдкашлююсь i кажу:

– Ви чудово зiграли в «Барменi». Як на мене – хороший фiльм, i «Найкращий стрiлець» теж. Менi дуже сподобалось.

Том Круз вiдводить погляд вiд цифр i дивиться просто на мене.

– Вiн називаеться «Коктейль», – м’яко каже вiн.

– Перепрошую? – збентежено кажу я. Вiн вiдкашлюеться i каже:

– «Коктейль». Не «Бармен». Фiльм називаеться «Коктейль».

Довга пауза. Лише звук тросiв, якi пiднiмають лiфт угору, конкуруе з тишею, що важко висить мiж нами.

– О, так. Справдi, – кажу я, наче щойно пригадав назву. – «Коктейль», дiйсно, – кажу. «Бейтмене, i про що ти думаеш?» Я трясу головою, наче намагаючись прочистити ii, i, щоб все владнати, простягаю руку. – Привiт, я Пат Бейтмен.

Круз невпевнено потискае ii.

– То що, – веду я далi, – вам подобаеться жити в цьому будинку?

Вiн робить довгу паузу, перш нiж вiдповiсти:

– Начебто так.

– Тут чудово, – кажу я. – Чи не так?

Круз кивае, не дивлячись на мене, i я знову натискаю кнопку свого поверху, майже автоматично. Ми стоiмо мовчки.

– Тож… «Коктейль», – кажу я нарештi. – Так вiн називаеться.

Вiн нiчого не каже, навiть не кивне менi, але якось дивно дивиться, спускае окуляри i каже, трохи скривившись:

– Ем… у вас кров iз носа тече.

Якусь мить я стою нерухомо, перш нiж зрозумiти, що з цим треба щось зробити, потiм прикидаюсь збентеженим, нервово торкаюсь носа, виймаю свiй носовичок вiд «Поло» – вiн уже весь у коричневих плямах – i витираю кров iз нiздрiв, в цiлому, наче все роблю правильно.

– Це, певно, висота, – смiюсь я. – Ми ж так високо. Вiн мовчки кивае й дивиться на цифри. Лiфт зупиняеть ся на моему поверсi. Коли дверi вiдчиняються, я кажу Тому:

– Я ваш великий фан. Дуже приемно нарештi вас зустрiти.

– Так, звiсно, – всмiхаеться своею знаменитою посмiшкою Круз i тисне на кнопку «Зачинити дверi».

Дiвчина, з якою я сьогоднi зустрiчаюсь, Патрiсiя Воррелл – бiлявка, модель, нещодавно вилетiла з коледжу «Свiт Браер» пiсля першого ж семестру – залишила на автовiдповiдачевi два повiдомлення про те, як вкрай важливо, щоб я iй передзвонив. Я розслабляю вузол синьоi шовковоi краватки вiд «Бiлл Робiнсон» з вiзерунком пiд Матiсса, набираю ii номер i йду через усю квартиру, щоб увiмкнути кондицiонер.

Патрiсiя вiдповiдае на третiй раз:

– Алло?

– Патрiсiе, привiт. Це Пат Бейтмен.

– О, привiт, – каже вона. – Слухай, у мене дзвiнок на другiй лiнii. Можна я передзвоню?

– Ну… – починаю я.

– Це з мого спортзалу, – каже Патрiсiя. – Вони щось наплутали з рахунком. Зателефоную за мить.

– Так, – кажу я й вiшаю слухавку.

Я заходжу до спальнi й знiмаю сьогоднiшне вбрання: шерстяний костюм в «ялинку» – штани зi складкою вiд «Джорджо Корреджiарi», бавовняна оксфордська сорочка вiд «Ральф Лорен», плетена краватка вiд «Пол Стюарт» та замшевi черевики вiд «Коул-Гаан». Вдягаю пару боксерок, куплених у «Барнiз» за шiстдесят доларiв, i роблю кiлька вправ на розтяжку, тримаючи в руцi телефон i чекаючи на дзвiнок Патрiсii. Пiсля десяти хвилин розтяжки дзвонить телефон, i я вiдповiдаю тiльки пiсля шостого дзвiнка.

– Привiт, – каже вона, – це Патрiсiя.

– Почекаеш? У мене ще дзвiнок.

– Звiсно, – каже вона.

Я двi хвилини чекаю, тодi повертаюсь на лiнiю.

– Привiт, – кажу я. – Вибач.

– Та нiчого.

– Тож вечеря, – кажу я. – Заiдеш до мене близько восьмоi?

– Ну, саме про це хотiла поговорити, – повiльно говорить Патрiсiя.

– О нi, – стогну я. – І що таке?

– Ну, справи такi, – починае вона. – У «Радiо Сiтi» буде концерт…

– Нi, нi, нi, – твердо кажу iй я. – Нiякоi музики.

– Але мiй колишнiй, клавiшник Сари Ловренс, вiн гратиме на розiгрiвi, i… – вона спиняеться, наче вже вирiшила протестувати проти мого рiшення.

– Нi, Патрiсiя. Нi-нi, – твердо кажу я, думаючи: «Чорт, чому саме ця проблема, чому сьогоднi?»

– Патрiку, – скиглить вона в телефонi, – там буде так весело!

Тепер я майже впевнений, що шанси на секс iз Патрiсiею сьогоднi доволi високi, але тiльки якщо ми не пiдемо на концерт, де ii колишнiй (для Патрiсii колишнiх не бувае) грае на розiгрiвi.

– Я не люблю концерти, – кажу я iй, заходячи на кухню. Вiдчиняю холодильник i дiстаю лiтрову пляшку «Евiан». – Я не люблю концерти, – повторюю я знову. – Не люблю «живоi» музики.

– Але цей концерт не схожий на iншi, – затинаючись, додае вона. – У нас будуть хорошi мiсця.

– Слухай, не будемо сперечатись, – кажу я. – Як хочеш пiти – то йди.

– Але я думала, ми проведемо вечiр разом, – каже Патрiсiя емоцiйно. – Думала, ми повечеряемо…

І потiм додае, це явно щойно спало iй на думку:

– Побудемо разом. Удвох.

– Знаю, знаю, – кажу я. – Слухай, ми всi маемо робити саме те, чого хочемо. Я хочу, щоб ти робила те, чого хочеш ти.

Патрiсiя робить паузу, потiм намагаеться зайти з iншого боку.

– У них така чудова музика… Знаю, звучить сентиментально, але вона… шикарна. Гурт – один з найкращих, якi можна побачити. Вони веселi i чудовi, i музика така гарна, Боже, як я хочу, щоб ти iх побачив! Ми чудово проведемо час, я обiцяю, – палко говорить вона.

– Нi-нi, ти йди, – кажу я. – Добряче розважся.

– Патрiку, – каже вона. – У мене два квитки.

– Я не люблю концерти, – кажу я. – Жива музика мене дратуе.

– Що ж, – каже Патрiсiя, i у ii голосi справдi чути щире розчарування. – Менi бракуватиме тебе там.

– Кажу – йди i розважся. – Я вiдкручую кришечку з пляшки «Евiан», вимiрюючи наступний крок. – Не переживай, тодi я пiду в «Дорсiю» сам. Усе гаразд.

Дуже довга пауза, яку я перекладаю так: «То побачимо, чи ти хочеш тепер на свiй паршивий концерт». Я роблю великий ковток «Евiан», чекаючи вiд неi, коли ж вона за мною заiде.

– «Дорсiя»? – перепитуе вона недовiрливо. – Ти замовив там столик? Тобто – для нас?

– Так, – вiдповiдаю я. – На восьму тридцять.

– Ну… – Патрiсiя коротко смiеться i говорить, затинаючись: – Це… тобто я хотiла сказати, що я iх уже бачила, просто хотiла, щоб iх побачив ти.

– Слухай, я тебе не розумiю, – кажу я. – Якщо ти не пiдеш, я подзвоню комусь iншому. У тебе е номер Емiлi Гамiльтон?

– Нi, Патрiку, не треба… поспiшати, – знервовано хихотить вона. – Вони справдi гратимуть ще два днi, я можу сходити на них завтра. Заспокойся, добре?

– Так, – кажу я. – Я спокiйний.

– То коли до тебе заiхати? – запитуе Ресторанна Шльондра.

– Я сказав – о восьмiй, – кажу я з огидою.

– Чудово, – каже вона i додае спокусливим шепотом: – Побачимось о восьмiй.

Патрiсiя замовкае, наче розраховуе, що я щось вiдповiм, може, привiтаю ii з правильним рiшенням, але часу на це в мене немае, тож я рiзко вiшаю слухавку.

Наступноi митi я лечу через усю кiмнату, хапаю «Загат» i гортаю сторiнки, аж поки не знаходжу «Дорсiю». Тремтливими руками набираю номер. Зайнято. Панiкуючи, ставлю телефон на автоматичний набiр. Наступнi п’ять хвилин – нiчого, крiм постiйного повторення сигналу «зайнято», зловiсного й щирого. Нарештi дзвiнок, i перед тим, як почути вiдповiдь, я вiдчуваю дуже рiдкiсне явище – приплив адреналiну.

– «Дорсiя», – вiдповiдае хтось невизначеноi статi, вимушений андрогiн на фонi голосного гамору. – Будь ласка, зачекайте.

Звуки трохи тихiшi за переповнений футбольний стадiон, i я збираю всi крихти мужностi, аби лишитись на лiнii й не повiсити слухавку. Чекаю вже п’ять хвилин, долоня пiтнiе й болить, бо мiцно стискае бездротовий телефон. Якась частинка мене розумiе, що всi зусилля марнi, iнша – сподiваеться на успiх, ще iнша – бiситься, що я не замовив столик заздалегiдь чи не попросив про це Джин.

Голос повертаеться й гостро каже:

– «Дорсiя».

Я вiдкашлююсь.

– Так, я знаю, що вже трохи пiзно, але чи можу я зарезервувати столик на двох на восьму тридцять чи, можливо, дев’яту? – говорячи, я мiцно заплющую очi.

Пауза, заповнена оглушливим, пульсуючим гамором натовпу. У менi починае жеврiти справжня надiя, i я розплющую очi, розумiючи, що метрдотель, бережи його Боже, певно, шукае вiдмiну в книзi замовлень… Але вiн починае гиготiти, спочатку тихо, тодi смiх стае все голоснiшим й вищим, i це крещендо раптово обриваеться, коли вiн з гуркотом вiшае слухавку.

Я почуваюсь спорожнiлим, ошелешеним, наче в лихоманцi, й продумую наступний крок пiд акомпанемент рiзких гудкiв. Опановую себе, рахую до шести, знову розгортаю «Загат» i зосереджуюсь на тому, щоб перемогти цю майже непоборну панiку й замовити столик на восьму тридцять, якщо i не в такому модному мiсцi, як «Дорсiя», то принаймнi в закладi наступного класу. Зрештою, я замовляю столик на двох у «Баркадii» на дев’яту – лише завдяки тому, що хтось вiдмовився вiд замовлення. Хоча Патрiсiя, певно, буде розчарована, iй справдi може сподобатися «Баркадiя» – велика вiдстань мiж столиками, тьмяне свiтло, м’яке й улесливе, нова пiвденно-захiдна кухня. А якщо i не сподобаеться, то що ця сучка зробить – позиватиметься до мене?

Сьогоднi пiсля офiсу я добряче потренувався, але напруження повернулось, тож я роблю дев’яносто скручувань, сто п’ятдесят вижимань i двадцять хвилин бiгаю на мiсцi, слухаючи новий диск Г’юi Льюiса. Приймаю гарячий душ, користуюсь новим скрабом для обличчя фiрми «Кесвел-Мессi», гелем для душу вiд «Грюн», зволожуючим лосьйоном для тiла «Лубридерм» та кремом для обличчя «Ньютроджена». Не можу обрати, що вдягнути. Один варiант – крепово-шерстяний костюм вiд «Бiлл Робiнсон», який я купив у «Сакс», з жакардовою сорочкою вiд «Шарiварi» та краваткою вiд «Арманi». Другий – спортивний пiджак iз шерстi та кашемiру в синю клiтинку, бавовняна сорочка i шерстянi штани зi складкою вiд «Александр Джулiан» та шовкова краватка в горошок вiд «Бiлл Бласс».

«Джулiан» може бути трохи затеплим для травня, але якщо Патрiсiя вдягне саме те вбрання вiд «Карл Лагерфельд», як менi здаеться, тодi, може, я вдягну «Джулiана», бо цей комплект пасуватиме ii костюму. Взуття – лофери з крокодилячоi шкiри вiд «А. Тестонi».

Пляшка шампанського «Шарффенбергер» занурена в лiд у алюмiнiевiй чашi «Спiрос», яка стоiть у цеберку матового скла для охолодження шампанського вiд «Крiстiн ван дер Гурд». Це непогане шампанське, не «Кристал», звiсно, але нащо марнувати «Кристал» на цю дiвку? Вона все одно, певно, не вiдчула б рiзницi. Я наливаю собi склянку, доки чекаю на неi, мимохiдь переставляю «стюбенiвських» скляних тваринок на столику для кави зi скляною поверхнею вiд «Турчин» чи гортаю сторiнки останньоi книжки у твердiй обкладинцi, яку я купив, це Гаррiсон Кейллор.[52 - Американський сценарист, продюсер, трагiкомiчний актор. (Прим. ред.)] Патрiсiя запiзнюеться.

Чекаючи на диванi у вiтальнi, пiд пiсню «Цiнуй» гурту «Лавiн Спунфул», що лунае з магнiтофону «Вурлiтцер», я доходжу висновку, що Патрiсiя сьогоднi в безпецi, що я не витягну нiж i не встромлю в неi просто так, не насолоджуватимуся, дивлячись, як кров витiкае з ран, якi я зробив, перерiзавши iй горлянку, або пошматувавши шию, або виколовши очi. Їй пощастило, хоча причини в цього везiння немае. Їi могла б врятувати сьогоднi ii заможнiсть, заможнiсть ii родини, або ж це просто мiг бути мiй власний вибiр. Може, склянка «Шарффенбергера» стримала мiй порив, а може, я просто не хочу зiпсувати цей конкретний костюм вiд «Александр Джулiан» кров’ю цiеi сучки. Що б там не було, це факт – Патрiсiя лишиться живою, i ця перемога нi вiд кого не вимагае застосувати своi вмiння, уяву чи винахiдливiсть. Просто так влаштований свiт – мiй свiт. Вона запiзнюеться на пiвгодини, i я кажу швейцару впустити ii, хоча сам зустрiчаю ii в коридорi, вже замикаючи дверi. Вона не вдягнула той костюм вiд «Карл Лагерфельд», на який я розраховував, але виглядае все одно гiдно: легка шовкова блузка з запонками зi стразами вiд «Луiс дель Олiо» i оксамитовi брюки з вишивкою вiд «Сакс», кришталевi сережки вiд «Вендi Гелл» для «Анна Кляйн» та золотистi туфлi. Зачекавши, доки ми не сядемо в таксi, що прямуе до центру, кажу iй, що ми iдемо не в «Дорсiю», i розлого вибачаюсь, говорю щось про проблеми з телефонним зв’язком, пожежу, мстивого метрдотеля. Патрiсiя зiтхае, почувши новину, не зважае на моi вибачення i вiдвертаеться до вiкна. Я намагаюся втiшити ii, розповiдаючи, до якого модного, якого розкiшного ресторану ми iдемо, яка чудова там паста з фенхелем та бананом, якi шербети, але вона тiльки хитае головою. Я навiть опускаюсь до того, що кажу – «Бакардiя» значно дорожча за «Дорсiю», однак вона непохитна. Можу присягнутись, у ii очах час вiд часу стоять сльози.

Патрiсiя порушуе мовчанку лише тодi, коли ми сiдаемо за середнiй столик у заднiй частинi головноi зали, i лише для того, щоб замовити «Беллiнi». Я замовляю спочатку равiолi з кав’яром пузанка та яблучним джемом i м’ясний пирiг iз козячим сиром та соусом з перепелиного бульйону як основну страву. Вона замовляе червоний луцiан з фiалками та кедровими горiшками, як закуску – суп з арахiсовим маслом та копченою качкою i кабачкове пюре, це звучить дивно, але насправдi смачно. У журналi «НьюЙорк» цю страву назвали «загадковою i грайливою закускою», я кажу про це Патрiсii – вона пiдпалюе сигарету, iгноруючи простягнений iй сiрник, вiдкидаеться на спинку крiсла й видихае дим просто менi в обличчя, час вiд часу кидаючи на мене розлюченi погляди, якi я ввiчливо iгнорую i намагаюсь бути джентльменом. Коли нам приносять iжу, я довго дивлюсь у свою тарiлку, трохи збентежений, перш нiж нерiшуче взяти виделку, щоб почати iсти: темно-червонi трикутники м’ясноi запiканки, козячий сир на них вiдгонить рожевим вiд гранатового соку, м’ясо оточують густi коричневi завитки соусу, бiля краю великоi чорноi тарiлки викладенi шматочки манго.

Вечеря тривае всього лиш пiвтори години, однак, здаеться, що ми сидимо в «Баркадii» вже тиждень, i хоча я не маю жодного бажання потiм iхати в «Тунель», це видаеться гiдним покаранням за поведiнку Патрiсii. У рахунку стоiть сума 320 доларiв – менше, нiж я насправдi очiкував, i я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес». У таксi я не зводжу очей з лiчильника, таксист намагаеться зав’язати розмову з Патрiсiею, а вона повнiстю iгноруе його i пiдправляе свiй макiяж, дивлячись у дзеркальце «Гуччi», пiдфарбовуе помадою i без того яскравi губи. Я, здаеться, забув запрограмувати на запис сьогоднiшню бейсбольну гру, тож не зможу подивитись ii, коли приiду додому, але я пригадую, що пiсля роботи купив два журнали i цiлком можу згаяти годину-двi, гортаючи iх. Я дивлюсь на годинник i розумiю, якщо ми вип’емо по однiй, може, по двi склянки, я встигну на «Вечiрне шоу з Девiдом Леттерманом». Так, Патрiсiя приваблива, i я зовсiм не проти зайнятись сексом з ii тiлом, однак сама iдея того, щоб поводитись з нею лагiдно, бути нiжним коханцем, вибачатись за цей вечiр, за те, що ми не потрапили в «Дорсiю» (хоча «Баркадiя» – вдвiчi дорожча, заради Бога), – це мене бiсить. Сучка, певно, злиться, що ми не в лiмузинi.

Таксi зупиняеться бiля «Тунелю», я плачу за лiчильником, лишаю таксисту непоганi чайовi i притримую дверцята, поки Патрiсiя виходить, iгноруючи простягнуту iй руку. Сьогоднi нiхто не стоiть за канатами перед входом. Насправдi едина людина на Двадцять четвертiй зараз – волоцюга бiля смiтника, що звиваеться в корчах болю, просячи дрiбнi грошi або iжу. Ми швидко проходимо повз нього, один iз трьох швейцарiв пропускае нас всередину, поплескуе мене по спинi, питаючи: «Як ви, мiстере МакКаллов?» Я киваю, вiдчиняючи дверi для Патрiсii, i, перш нiж зайти за нею, кажу: «Добре, ем… Джим», – i потискаю йому руку.

Вже всерединi, заплативши п’ятдесят доларiв за нас обох, я одразу ж йду до бару, i менi байдуже, чи Патрiсiя йде за мною. Я замовляю «Джей енд Бi» з льодом. Вона хоче «Пер’е», без лайму, i робить замовлення сама. Випивши половину свого вiскi, я притуляюсь до барноi стiйки i розглядаю фiгуристу офiцiантку, однак щось тут не так. Справа не у звучаннi «Нового вiдчуття» «Інексез» i не у красунi за баром. Щось iнше. Коли я повiльно повертаюсь, оглядаючи решту залу, передi мною – пустка. Ми з Патрiсiею – единi клiенти на весь клуб. Ми i ще якась фiгуриста дiвчина – буквально единi люди в «Тунелi». «Нове вiдчуття» перетворюеться на «Диявол усерединi», музика грае на повну, але здаеться не такою гучною, бо немае натовпу, щоб реагувати на неi, i порожнiй танцпол видаеться безмежним.

Я вiдходжу вiд бару i вирiшую подивитись, що вiдбуваеться в iнших частинах клубу, певний, що Патрiсiя пiде за мною, – однак вона лишаеться. Сходи, що ведуть у нижню залу, нiхто не охороняе, i, поки я спускаюсь, музика нагорi змiнюеться, перетворюеться на «Я почуваюсь вiльною» Белiнди Карлайл. У нижнiй залi – одна пара, вони схожi на Сема та Ілену Сендфорд, однак тут темнiше, теплiше, i я цiлком можу помилятися. Вони стоять бiля бару, п’ють шампанське, i я проходжу повз них, прямуючи до надзвичайно добре одягненого чоловiка, схожого на мексиканця. Вiн сидить на диванi у двобортному шкiряному пiджаку та пiдходящих брюках вiд «Марiо Валентiно», бавовнянiй футболцi вiд «Агнес Бi» та шкiряних слiпонах вiд «Сьюзен Беннiс Воррен Едвардз» (без шкарпеток), поряд з ним – приваблива накачана дiвка, типова «европогань» – брудне бiляве волосся, великi груди, засмагла шкiра, нiякого макiяжу, палить «Мерiт Ультра Лайтс». На нiй бавовняна сукня з зебровим принтом вiд «Патрiк Келлi» та шовковi туфлi на високих пiдборах зi стразами.

Я питаю чоловiка, чи не Рiкардо його звати. Вiн кивае. «Звiсно».

Я прошу в нього грам, кажу, що прийшов вiд Медiсона. Витягаю свiй гаманець й простягаю йому п’ятдесят доларiв та двi двадцятки. Вiн просить дiвку дати йому сумочку. Вона передае – оксамитову, вiд «Анн Мур». Рiкардо виймае з неi й передае менi крихiтний конвертик. Перш нiж я йду, дiвка каже, що iй сподобався мiй гаманець зi шкiри газелi. Я кажу iй, що хотiв би трахнути ii мiж цицьок, а потiм, може, вiдрiзати iй руки, але музика («Вiра» Джорджа Майкла) надто гучна, i вона мене не чуе.

Нагорi я бачу Патрiсiю там, де й лишив ii, самотню бiля бару, зi склянкою «Пер’е».

– Послухай, Патрiку, – каже вона, значно м’якше, – хочу, щоб ти знав, що я…

– Стерво? Слухай, хочеш трохи коксу? – перебиваю ii я.

– Емм, так… Звiсно. – Вона страшенно збентежена.

– Ходiмо, – кричу я, беручи ii за руку.

Патрiсiя ставить склянку на стiйку i йде за мною через порожнiй клуб вгору сходами до вбиралень. Насправдi нема жодноi причини не зробити це внизу, але це було б якось не так, тож ми винюхуемо бiльшу частину коксу в однiй iз кабiнок чоловiчоi вбиральнi. Вийшовши звiдти, я сiдаю на диван i беру одну з цигарок Патрiсii, поки вона йде вниз, дiстати нам напоi.

Вона повертаеться i починае вибачатись за свою поведiнку цього вечора.

– Менi справдi сподобалось у «Баркадii», iжа була неймовiрна, а той манговий шербет, Господи, це ж просто райське блаженство. Слухай, нiчого, що ми не поiхали в «Дорсiю». Завжди можна спробувати iншого разу. Я знаю, що ти намагався все владнати, але ж це мiсце зараз таке популярне. Менi справдi дуже сподобалась iжа в «Баркадii». Вони давно працюють? Здаеться, мiсяцi три-чотири. Я читала чудовий огляд у «Нью-Йорку», чи то був «Гурман»?… Скажи, ти таки хочеш пiти зi мною на той концерт завтра? Чи можна пiти в «Дорсiю», а потiм на виступ гурту Воллеса, чи в «Дорсiю» пiсля виступу, та навряд чи вони працюють аж так допiзна. Патрiку, я серйозно, тобi варто iх побачити. Аватар чудовий вокалiст, я справдi якось думала, що закохана у нього, але я його насправдi хотiла, а не любила. Тодi менi дуже подобався Воллес, а потiм вiн загруз у всiх цих банкiвських iнвестицiях, не мiг впоратися зi щоденними проблемами i зiрвався – кислота, не кокаiн. Тобто я це знаю, але, коли все це розвалилось, я розумiла, що краще буде вiдiйти i не розбиратись з… «Джей енд Бi», думаю я. Склянка «Джей енд Бi» у моiй правiй руцi, думаю я. Рука, думаю я. «Шарiварi». Сорочка вiд «Шарiварi». Фузiллi, думаю я. Джеймi Герц,[53 - Американська акторка.] думаю я. Я б хотiв трахнути Джеймi Герц, думаю я. «Порше 911». Шарпей, думаю я. Я хотiв би завести шарпея. Менi двадцять шiсть рокiв, думаю я. Наступного року буде двадцять сiм. «Валiум». Хотiв би я прийняти таблетку «Валiуму».

Нi, двi таблетки, думаю я. Стiльниковий телефон, думаю я.




Хiмчистка


Китайська хiмчистка, до якоi я вiдправляю свiй закривавлений одяг, вчора повернула менi куртку вiд «Сопранi», двi бiлi сорочки «Брукс Бразерс» i краватку вiд «Агнес Бi», на яких досi лишились плями вiд чиеiсь кровi. О дванадцятiй (за сорок хвилин) у мене обiд, тож перед ним я вирiшую заiхати до хiмчистки i поскаржитись. Крiм куртки «Сопранi», сорочок та краватки, я беру з собою пакунок iз закривавленими простирадлами, якi теж слiд випрати. Китайська хiмчистка розташована за двадцять кварталiв вiд моеi квартири, у Вест-Сайдi, майже бiля Колумбiйського унiверситету, i я нiколи там не бував, бо ця вiдстань мене лякае (ранiше мiй одяг забирали з квартири пiсля телефонного дзвiнка i повертали протягом доби). Через цю поiздку я не маю часу на ранкове тренування, i до того ж я проспав через вчорашню кокаiнову гульню з Чарльзом Гриффiном та Гiлтоном Ешберi. Вона почалася цiлком невинно на вечiрцi журналу «М. К.», на яку жоден iз нас не був запрошений, а закiнчилася близько п’ятоi ранку бiля мого банкомата. Саме тому я пропустив «Шоу Паттi Вiнтерс», але це повторення iнтерв’ю з президентом, тож, думаю, це не страшно.

Я напружений, на обличчi темнi окуляри, волосся зачесане назад, весь мiй череп болить, у зубах сигара (непiдпалена), на менi чорний костюм «Арманi», бiла бавовняна сорочка «Арманi» та шовкова краватка, також вiд «Арманi». Я маю крутецький вигляд, однак шлунок крутить i в головi паморочиться. Дорогою до хiмчистки я проходжу повз волоцюгу, старого чоловiка, рокiв сорока-п’ятдесяти, сивочолого й огрядного. Вiн плаче. Вiдчиняючи дверi, я помiчаю, що вiн, на додачу до всього, ще й слiпий, i наступаю йому на ногу, точнiше – на ii обрубок, i вiн впускае свого стаканця так, що дрiбнi грошi розкочуються по тротуарi. Я зробив це навмисно? Як ви думаете? Може, випадково? Потiм я десять хвилин показую плями крихiтнiй старiй китаянцi, яка, як менi здаеться, керуе цим закладом, i вона навiть витягае свого чоловiка з задньоi кiмнати, бо я не розумiю анi слова з того, що вона каже. Однак чоловiк мовчить, йому байдуже до перекладу. Лiтня жiнка продовжуе цокотати, певно, китайською, i менi доводиться ii перебити.

– Послухайте, стоп… – я пiдводжу руку з сигарою, куртка вiд «Сопранi» висить у другiй моiй руцi. – Ви не… тсс, чекайте… Тсс… Ви не можете навести вагомих причин. Китаянка продовжуе щось лопотати, хапае рукави куртки крихiтною ручкою. Я вiдводжу ii руку, нахиляюсь вперед i вимовляю дуже повiльно:

– Що ви намагаетеся менi сказати?

Вона й далi собi белькоче, широко розплющивши очi. Їi чоловiк вийняв з пакунку два простирадла, обидва в плямах засохлоi кровi, i тупо на них дивиться.

– Вибiлювач? – запитую я в неi. – Ви хочете сказати вибiлювач? – я хитаю головою, не вiрячи сам собi. – Вибiлювач? Господи.

Китаянка i далi показуе на рукави куртки «Сопранi», а коли повертаеться до простирадл за ii спиною, голос починае пищати октавою вище.

– Є двi важливi речi, – перекрикую я. – По-перше, не можна вибiлювати «Сопранi», нiзащо. По-друге, – i ще голоснiше, досi одночасно з нею, – по-друге, такi простирадла можна дiстати лише в Санта-Фе. Вони дуже дорогi, й менi справдi потрiбно iх вiдчистити…

Але вона не припиняе говорити, я киваю, наче розумiю цю маячню. Потiм посмiхаюсь i нахиляюся просто до ii обличчя.

– Якщо-не-затулиш-свiй-довбаний-рот – я-тебе-вб’ю – ти-мене-розумiеш?

Китаянка збентежена, ii белькотiння стае ще швидшим, очi досi на лобi. У неi зовсiм невиразне обличчя, можливо, через зморшки. Я знову жалiсно показую на плями, але, розумiючи, що це не мае сенсу, опускаю руку i намагаюсь все ж зрозумiти, що вона каже. Потiм побiжно перебиваю ii знову:

– Послухайте, у мене дуже важлива обiдня зустрiч, – я дивлюся на свiй «Ролекс», – «У Губерта», за тридцять хвилин, – потiм знову дивлюся на пласке обличчя з розкосими очима. – І вони менi потрiбнi… Чекайте, за двадцять хвилин. У мене зустрiч «У Губерта» з Рональдом Гаррiсоном за двадцять хвилин, i цi простирадла менi потрiбнi чистими вже у другiй половинi дня.

Але жiнка не слухае, меле щось своею дивною, судомною мовою. Я нiколи ранiше не вчиняв пiдпалiв, а тепер починаю думати, як же це робиться – якi матерiали потрiбнi, бензин, сiрники… чи краще взяти рiдину для запальнички?

– Послухайте, – опанувавши себе, монотонно кажу я i нахиляюся ще ближче до ii обличчя (ii рот хаотично рухаеться, вона повертаеться до чоловiка, i вiн встигае кивнути пiд час несподiваноi коротенькоi паузи), – я не можу вас зрозумiти.

Я смiюся з того, наскiльки абсурдна склалась ситуацiя, б’ю рукою по прилавку й озираюся – подивитися, чи немае тут когось, з ким можна поговорити, але в залi порожньо.

– Це божевiлля, – буркочу я й зiтхаю, потираючи обличчя. А потiм рiзко обриваю смiх, раптово розiзлившись, й гарчу на неi: – Ти iдiотка. Я не можу з цим впоратися.

Вона щось белькоче у вiдповiдь.

– Що? – зi злiстю питаю я. – Ти мене не почула? Хочеш шинки? Це ти щойно сказала, що хочеш… шинки?

Китаянка знову хапае рукав куртки «Сопранi». Їi чоловiк стоiть за прилавком, похмурий i вiдсторонений.

– Ти… iдiотка! – волаю я.

Жiнка не здаеться, знову й знову показуе на плями на простирадлах.

– Сучка тупа, розумiеш? – кричу я.

Мое обличчя зашарiлось, i я ледь не плачу. Мене трясе, i я висмикую з ii рук куртку, тихо стогнучи: «Господи…» За моею спиною вiдчиняються дверi, дзеленчить дзвiночок, i я опановую себе. Заплющую очi, глибоко дихаю, думаючи про те, що варто заiхати до солярiю пiсля обiду.

Може, в «Гермес» чи…

– Патрiку?

Вiд звукiв справжнього голосу я аж пiдскакую, розвертаюсь i бачу дiвчину з мого будинку, яку я часто зустрiчаю в холi, i щоразу вона дивиться на мене з захопленням. Вона старша за мене, iй десь пiд тридцять, мае непоганий вигляд, хоч е трохи зайвоi ваги, на нiй спортивний костюм (звiдки? З «Блумiнгдейлз»? І гадки не маю), i вона просто… сяе. Знiмае темнi окуляри i широко посмiхаеться.

– Привiт, Патрiку, я так i думала, що це ви.

Навiть не знаючи, як ii звати, я видихаю приглушене «Привiт» i дуже швидко бурмочу щось схоже на жiноче iм’я. І просто дивлюсь на неi, ошелешений, спустошений, намагаючись стримати свою злiсть, а за моею спиною досi скрегоче китаянка. Зрештою я складаю долонi й кажу: «Ну що ж».

Вона трохи збентежена, нервово пiдходить до прилавку з квитанцiею.

– Смiшно, правда? Їхати так далеко заради хiмчистки, але вони справдi найкращi.

– То чому ж вони не можуть вивести цi плями? – терпляче питаю я, досi посмiхаючись iз заплющеними очима. Китаянка нарештi замовкае, i тодi я iх розплющую. – Ви можете поговорити з ними? – обережно пропоную я. – Бо в мене нiчого не виходить.

Дiвчина пiдходить до простирадла, яке досi тримае в руках старий.

– Ого, зрозумiло, – тихо каже вона.

Щойно вона обережно торкаеться простирадла, китаянка знов заводить свое белькотання, i, не звертаючи на неi уваги, дiвчина запитуе мене:

– Що це таке? – i знову дивиться на плями. – Нiчого собi.

– Ну… – я дивлюсь на простирадла, справдi жахливi. – Це, м-м-м, журавлиновий сiк, яблучний iз журавлиною. Дiвчина дивиться на мене i непевно кивае, а потiм обережно каже:

– Щось це не схоже на журавлину, тобто журавлину з яблуком.

Я довго дивлюсь на простирадла, перш нiж, затинаючись, сказати:

– Я мав на увазi… ну… це насправдi «Боско». Знаете, типу… – пауза. – Шоколадний батончик «Дав». Так, це «Дав»… сироп «Хершиз»?

– Так, – кивае вона з розумiнням, ну, може, трiшки скептично. – Нiчого собi.

– Слухайте, якщо ви можете з ними поговорити… – я нахиляюся вперед, вириваючи простирадло з рук старого. – Я був би дуже вдячний.

Я згортаю простирадло й кладу його на прилавок, потiм знову дивлюсь на «Ролекс» i пояснюю:

– Я запiзнююсь, у мене за п’ятнадцять хвилин зустрiч «У Губерта».

Я йду до дверей хiмчистки, i китаянка знову починае вiдчайдушно верещати й показувати на мене пальцем. Я дивлюся на неi, ледве стримуючись, щоб не перекривляти ii.

– «У Губерта»? Справдi? – питае вражена дiвчина. – Вони переiхали далi вiд центру, так?

– Так… чорт, послухайте, я мушу бiгти, – я прикидаюсь, що помiтив на вулицi таксi, яке щойно пiд’iхало, i з удаваною вдячнiстю кажу: – Дякую вам… Саманто.

– Вiкторiя.

– Звiсно, Вiкторiе. – Я роблю паузу. – Хiба я не так сказав?

– Нi, ви сказали «Саманта».

– Тодi перепрошую, – посмiхаюсь я. – Зовсiм забiгався.

– Може, пообiдаемо якось наступного тижня? – з надiею запитуе вона, пiдходячи ближче, в той час як я задкую до дверей. – Я часто буваю в центрi, бiля Волл-стрит.

– О, не знаю, Вiкторiе, – я видавлюю з себе розпачливу усмiшку, вiдводячи погляд вiд ii стегон. – Я постiйно працюю.

– То, може… Ну, знаете – може, в суботу? – запитуе Вiкторiя обережно, аби не налякати мене.

– Наступноi суботи? – перепитую я, знову дивлячись на годинник.

– Так, – вона сором’язливо знизуе плечима.

– О. Боюсь, я не зможу. Йду на «Знедолених» удень, – брешу я. – Слухайте, менi дуже треба бiгти.

Я проводжу рукою по волоссю й шепочу: «О, Боже», перш нiж змушую себе додати:

– Я вам зателефоную.

– Гаразд, – з полегшенням усмiхаеться вона. – Подзвонiть.

Я ще раз кидаю погляд на китаянку i забираюсь геть звiдти, бiжу до неiснуючого таксi й тiльки за квартал чи два вiд хiмчистки зупиняюсь, i…

І бачу перед собою дуже симпатичну безпритульну дiвчину, яка сидить на сходах будинку на Амстердам-стрит. Бiля ii нiг стоiть пластиковий стаканець для кави, i я, посмiхаючись, наближаюсь до неi, шукаючи дрiбнi грошi в кишенi, – мене наче щось тягне. У неi надто юне й свiже для волоцюги, засмагле обличчя, i тому те, що вона змушена жебрати, видаеться ще жахливiшим. У тi секунди, якi потрiбнi, щоб пройти вiд краю тротуару до сходiв, на яких вона сидить, я уважно ii вивчаю – голова дiвчини похилилася, вона тупо вдивляеться у своi колiна. Помiтивши, що я стою над нею, вона пiдводить очi, без посмiшки. Менi хочеться зробити якусь просту добру справу, я нахиляюсь до неi, моi очi так i випромiнюють спiвчуття, i я кидаю долар у ii стаканець, кажучи iй: «Удачi».

Обличчя дiвчини змiнюеться, саме тому я помiчаю книгу в неi на колiнах (це Сартр), поряд iз нею – сумку для книг Колумбiйського унiверситету, i нарештi – темно-коричневу каву в стаканцi, i в нiй плавае моя доларова купюра. Усе це забирае кiлька секунд, однак таке вiдчуття, що це – уповiльнена зйомка; вона дивиться на мене, потiм у стаканець i кричить:

– Це що за фiгня?

Я завмираю над кавою, зiгнувшись й зiщулившись, i белькочу:

– Я не… я не знав, що вiн… повний…

Мене трясе, я вiдходжу й ловлю таксi, й дорогою до «Губерта» менi ввижаеться, що будинки – це гори, вулкани, вулицi стають джунглями, небо – театральною фоновою декорацiею… Перш нiж вийти з машини, доводиться звести очi докупи, щоб прочистити iх. Обiд «У Губерта» стае однiею тривалою галюцинацiею, пiд час якоi я заразом сплю i не сплю.




«У Гаррi»


– Шкарпетки мають пасувати до штанiв, – каже Рiвзу Тодд Гемлiн, а той уважно слухае, помiшуючи паличкою свiй «Бiфiтер»[54 - Марка джину.] з льодом.

– Це хто сказав? – запитуе Джордж.

– Послухайте, – терпляче пояснюе Гемлiн. – Якщо ви вдягаете сiрi штани, то й шкарпетки вдягаете сiрi. Все дуже просто.

– Чекай, – втручаюсь я. – А що, як взуття – чорне?

– Це нiчого, – каже Гемлiн, потягуючи свiй мартiнi. – Але тодi ремiнь мае пасувати до взуття.

– Виходить, ти кажеш, що з сiрим костюмом можна носити або сiрi, або чорнi шкарпетки? – запитую я.

– Ну… так, – вiдповiдае збентежений Гемлiн. – Здаеться. Це я так сказав?

– Розумiеш, Гемлiне, – кажу я. – Я не згоден щодо паска, бо взуття знаходиться далеко вiд талii. Гадаю, треба зосередитися на тому, щоб ремiнь пiдходив до штанiв.

– У цьому щось е, – каже Рiвз.

Ми – Тодд Гемлiн, Джордж Рiвз та я – сидимо «У Гаррi», зараз трохи по шостiй. Гемлiн вбрався у костюм вiд «Любiем», шикарну смугасту бавовняну сорочку з косим комiрцем вiд «Бьорберрi», шовкову краватку вiд «Резiкейо» та ремiнь «Ральф Лорен». На Рiвзi двобортний костюм на шiсть гудзикiв вiд «Крiстiан Дiор», бавовняна сорочка, шовкова краватка з орнаментом вiд «Клейборн», шкiрянi черевики з перфорацiею та шнурiвкою вiд «Аллен-Едмондз», у кишенi – бавовняний носовичок, певно, «Брукс Бразерс», темнi окуляри вiд «Лафонт Парi» лежать на серветцi бiля його склянки, а непоганий дипломат вiд «Тi Ентонi» стоiть на порожньому стiльцi бiля нашого столика. Я вдягнув однобортний темний костюм на два гудзики з шерстяноi фланелi з тонкими свiтлими пасмами, бавовняну сорочку з рiзнокольоровими смужками з шовковою нагрудною хусткою, все вiд «Патрiк Обер», шовкову краватку в горошок вiд «Бiлл Бласс» та прозорi окуляри з дiоптрiями в оправi вiд «Лафонт Парi». Посерединi столу лежить один iз наших CD-плеерiв iз навушниками в оточеннi напоiв та калькулятора. Рiвз та Гемлiн пiшли з офiсу ранiше, на маски та масаж обличчя, i тепер мають свiжiший вигляд, обличчя рожевi, але засмаглi, волосся пiдстрижене й зачесане назад. «Шоу Паттi Вiнтерс» сьогоднi було присвячене Справжнiм Рембо.

– А як щодо жилеток? – питае у Тодда Рiвз. – Вони ще… в модi?

– Так, Джордже, – каже Гемлiн. – Звiсно, в модi.

– Так, – погоджуюсь я. – Жилетка нiколи не виходила з моди.

– Насправдi, питання в тому – як слiд ii носити? – запитуе Гемлiн.

– Вона мае бути по фiгурi… – одночасно починаемо ми з Рiвзом.

– Перепрошую, – каже Рiвз. – Продовжуй.

– Нiчого, – кажу я. – Краще ти.

– Я наполягаю, – каже Джордж.

– Ну, вона мае щiльно облягати фiгуру й закривати лiнiю талii, – кажу я. – І трохи виглядати з-за верхнього гудзика пiджака. Якщо видно надто багато, костюм здаеться тiсним i надто строгим, а це нам не треба.

– Ага, – каже Рiвз ледь чутно, вiн виглядае спантеличеним. – Справдi. Я це знав.

– Менi потрiбна ще порцiя вiскi, – кажу я, пiдводячись. – Хлопцi?

– «Бiфiтер» з льодом та спiралькою з цедри, – показуе на мене Рiвз.

Гемлiн:

– Мартiнi.

– Гаразд.

Я йду до бару i, поки Фреддi наливае нашi напоi, слухаю якогось хлопця – здаеться, це грек Вiльям Теодокропополiс iз Першого Бостонського, у жахливому шерстяному пiджаку в «гусячi лапки» та непоганiй сорочцi; ще на ньому вражаюча кашемiрова краватка вiд «Пол Стюарт», завдяки якiй все це вбрання видаеться значно кращим, анiж воно е насправдi. І от вiн розповiдае ще одному хлопцю, теж греку, який п’е дiетичну кока-колу:

– Ти послухай, Стiнг був у «Чорнобилi» – ну, знаеш, мiсце, вiдкрите хлопцем, який вiдкрив «Тунель». І про це написали в «Пейдж сикс», там пiд’iхав хтось на «Порше 911», а всерединi була Вiтнi,[55 - Вiтнi Г’юстон – вiдома американська спiвачка.] i…

За нашим столиком Рiвз розповiдае Гемлiну, як вiн дражнить волоцюг на вулицi, простягаючи iм долар i ховаючи його в останнiй момент.

– Слухай, це працюе, – наполягае вiн. – Їх це настiльки шокуе, що вони замовкають.

– Просто… скажи… «нi», – кажу йому я, ставлячи склянки на стiл. – Це все, що тобi треба сказати.

– Просто сказати «нi»? – всмiхаеться Гемлiн. – І це спрацьовуе?

– Насправдi лише з вагiтними бездомними жiнками, – визнаю я.

– Схоже, ти не пробував «просто сказати нi» тiй семифутовiй[56 - 2,10 м.] горилi на Чемберс-стрит? – запитуе Рiвз. – З люлькою для креку?

– Хтось щось чув про клуб пiд назвою «Некенiе»? – питае Рiвз.

З мого мiсця видно Пола Овена, який сидить за столиком в iншому кiнцi залу разом iз хлопцем, дуже схожим на Трента Мура чи Роджера Дейлi, та ще одним, схожим на Фредерiка Коннелла. Дiд Мура – власник компанii, в якiй вiн працюе. На ньому костюм iз гребiнноi шерстi у дрiбнi рiзнокольоровi «гусячi лапки».

– «Некенiе»? – питае Гемлiн. – Що це таке?

– Хлопцi, хлопцi, – втручаюсь я. – Хто це там iз Полом Овеном? Трент Мур?

– Де? – запитуе Рiвз.

– Ось вони пiдводяться. За тим столом, – кажу я. – Отi хлопцi.

– Це не Медiсон? Нi, це Дiббл, – каже Рiвз.

Вiн надягае окуляри з дiоптрiями, щоб впевнитись.

– Нi, – каже Гемлiн, – це Трент Мур.

– Ти впевнений? – питае Рiвз.

Пол Овен зупиняеться бiля нашого столика. На ньому темнi окуляри вiд «Персоль», в руках – дипломат вiд «Коуч Лезервеар».

– Привiт, народе, – каже Овен i рекомендуе нам своiх супутникiв, Трента Мура i хлопця на iм’я Пол Дентон. Ми з Рiвзом та Гемлiном потискаемо iм руки, не встаючи з-за столу. Джордж та Тодд говорять iз Трентом, котрий родом iз Лос-Анджелеса i знае, де розташований клуб «Некенiе». Овен звертае увагу на мене, це мене дещо нервуе.

– Як твоi справи? – питае Овен.

– Чудово, – вiдповiдаю я. – А твоi?

– О, надзвичайно, – каже вiн. – Як справи з рахунками Гокiнза?

– Ну… – я затинаюсь i продовжую невпевнено. – Все… добре.

– Серйозно? – запитуе вiн, з легкою цiкавiстю. – Цiкаво, – каже з посмiшкою, склавши руки за спиною. – А не чудово?

– Таке, – кажу я. – Ти ж знаеш.

– А як Марсiя? – запитуе вiн, досi посмiхаючись, хоч i дивиться кудись через кiмнату i насправдi мене не слухае. – Вона чудова дiвчина.

– Так, – кажу я ошелешено. – Менi… пощастило. Овен переплутав мене з Маркусом Хальберстамом (хоча Маркус i зустрiчаеться з Сесiлiею Вагнер), але це чомусь не мае значення i видаеться навiть логiчним, бо ж Маркус теж працюе в «Пiрс та Пiрс», робить те саме, що роблю я, вiн теж небайдужий до костюмiв «Валентiно» та окулярiв з дiоптрiями, ми ходимо до одного перукаря в готелi «П’ер», так що це можна зрозумiти, це мене не дратуе. Однак Пол Дентон продовжуе на мене витрiщатись так, наче йому щось вiдомо, наче не зовсiм впевнений, впiзнае вiн мене чи нi, i я запитую себе – чи не було його в тому давньому круiзi минулого березня. Якщо це так, думаю я, треба взяти в нього телефон, а ще краще – адресу.

– Треба якось випити разом, – кажу я Овену.

– Чудово, – каже вiн. – Ось моя вiзитiвка.

– Дякую, – кажу я, уважно розглядаю ii, перш нiж покласти в кишеню, й радiю ii грубостi. – Може, вiзьму з собою… – я роблю паузу, потiм обережно кажу. – Марсiю?

– Це було б чудово, – каже вiн. – А ти був у тому сальвадорському ресторанчику на Вiсiмдесят третiй? Ми сьогоднi там вечеряемо.

– Так, тобто нi, – вiдповiдаю я. – Але чув, що там непогано.

Я ледь посмiхаюсь i вiдпиваю зi своеi склянки.

– Я теж чув, – вiн дивиться на годинник. – Тренте? Дентоне? Давайте швидше, у нас п’ятнадцять хвилин.

Ми прощаемось, виходячи з «У Гаррi», вони зупиняються бiля столику Дiббла та Гамiльтона – принаймнi я думаю, що це Дiббл та Гамiльтон. Перш нiж пiти, Дентон озираеться на наш столик, дивиться на мене востанне. Здаеться, вiн збентежився, моя присутнiсть у чомусь його переконуе, наче вiн впiзнае мене, бо бачив ранiше, i це, в свою чергу, лякае мене.

– Рахунки Фiшера, – каже Рiвз.

– Чорт, – кажу я. – Не нагадуй.

– Щастить вилупку, – каже Гемлiн.

– Хтось бачив його дiвчину? – запитуе Рiвз. – Лорi Кеннедi? Шикарна фiгура.

– Я ii знаю, – кажу я. – Тобто знав.

– Чому ти так кажеш? – питае заiнтригований Гемлiн. – Чому вiн так каже, Рiвзе?

– Бо вiн з нею зустрiчався, – недбало каже Рiвз.

– Звiдки ти це знаеш? – посмiхаюсь я.

– Дiвчата ведуться на Бейтмена. – Схоже, Рiвз уже трохи напiдпитку. – Вiн у стилi «Джi К’ю». Ти повний «Джi К’ю», Бейтмене.

– Дякую, хлопцi, але…

Не знаю, може, це був сарказм, але певним чином це мене потiшило, i я намагаюсь занизити свою привабливiсть, кажучи:

– У неi паскудний характер.

– Господи, Бейтмене, – стогне Гемлiн. – Що це мае означати?

– А що? – кажу я. – Це правда.

– То й що? Справа в зовнiшностi. Лорi Кеннедi – лялечка, – наполягае Гемлiн. – І не прикидайся, що тебе цiкавило щось iнше.

– Якщо в дiвчини хороший характер, тодi… тодi щось точно не так, – каже Рiвз, трохи збентежений власною iдеею.

– Якщо в дiвчини хороший характер, але не чудова зовнiшнiсть… – Рiвз пiдводить руки, наче пiдкреслюючи своi слова, – то кого, до бiса, це хвилюе?

– Гаразд, подивимося гiпотетично, так? Що, якби в дiвчини був хороший характер? – питаю я, чудово розумiючи, що це безнадiйно дурне питання.

– Гаразд, гiпотетично навiть краще, але… – починае Гемлiн.

– Знаю, знаю, – всмiхаюсь я.

– Не бувае дiвчат iз хорошим характером, – в унiсон промовляемо ми, смiемось i даемо один одному по п’ятiрнi.

– Хороший характер, – заводить Рiвз, – це коли дiвка фiгуриста i задовольняе всi твоi сексуальнi потреби, але не надто розпусна, i обов’язково тримае свiй довбаний рот на замку.

– Це точно, – погоджуючись, кивае Гемлiн. – Дiвчата з хорошим характером, дотепнi, чи, може, веселi, чи майже розумнi, чи навiть талановитi (бозна, що за фiгню це означае) – всi такi дiвки огиднi.

– Абсолютно, – кивае Рiвз.

– І все це тому, що iм доводиться якось компенсувати те, що вони до бiса непривабливi, – каже Гемлiн, вiдкидаючись на спинку стiльця.

– Що ж, у мене завжди була теорiя, – починаю я, – що саме чоловiки розмножуються, продовжують рiд, розумiете?

Обидва кивають.

– І единий спосiб це робити, – продовжую я, ретельно добираючи слова, – це… коли тебе збуджуе якась красуня, але iнодi грошi або слава…

– Нiяких «але», – категорично перебивае Гемлiн. – Бейтмене, ти хочеш менi сказати, що поведешся на Опру Вiнфрi,[57 - Вiдома американська телеведуча.] бо ж вона багата й впливова, чи переспиш з Нелл Картер[58 - Бродвейська спiвачка та акторка.] – у неi ж е шоу на Бродвеi, чудовий голос i гонорари до неi так i течуть?

– Стоп, – каже Рiвз. – Хто така Нелл Картер?

– Не знаю, – вiдповiдаю я, збитий з пантелику цим iменем. – Певно, хазяйка бару «У Нелл».

– Послухай, Бейтмене, – каже Гемлiн. – Єдина причина iснування дiвок – вони мають нас заводити, як ти i сказав. Питання виживання виду, так? Усе дуже… – вiн виймае зi свого напою оливку й закидае собi до рота, – …просто.

Пiсля паузи я кажу:

– Знаете, що про жiнок казав Ед Гейн?[59 - Один з найвiдомiших серiйних вбивць в iсторii США.]

– Ед Гейн? – перепитуе один iз них. – Метрдотель у барi «Канал»?

– Нi, – вiдповiдаю я. – Серiйний вбивця з Вiсконсину, у п’ятдесятi роки. Цiкавий був хлопець.

– Тебе завжди цiкавили такi штуки, Бейтмене, – каже Рiвз i звертаеться до Гемлiна: – Бейтмен постiйно читае такi бiографii – Теда Бандi, Сина Сема,[60 - Прiзвисько Рiчарда Девiда Фалко (Девiда Берковiца), американського серiйного вбивцi] «Фатальне Бачення»,[61 - Трилер 1984 року на основi реальних подiй.] Чарлi Менсона – всяке таке.

– То що сказав Ед? – запитуе зацiкавлений Гемлiн.

– Вiн сказав так, – починаю я. – «Коли я бачу гарненьку дiвчину, яка йде вулицею, я думаю про двi речi. Частина мене хоче запросити ii на побачення, спiлкуватися з нею, бути милим i нiжним, поводитись, як годиться».

Я зупиняюсь i одним ковтком допиваю свiй «Джей енд Бi».

– А що думае iнша його частина? – нетерпляче питае Гемлiн.

– Як виглядатиме на кiлку ii голова, – кажу я.

Гемлiн та Рiвз дивляться один на одного, потiм на мене, я починаю смiятись, i обидва непевно приеднуються до мене.

– Слухайте, як щодо вечерi? – питаю я, мимохiдь змiнюючи тему.

– Як щодо того iндiйсько-калiфорнiйського ресторану у Верхньому Вест-Сайдi? – пропонуе Гемлiн.

– Годиться, – кажу я.

– Звучить непогано, – каже Рiвз.

– Хто замовить столик? – питае Гемлiн.




«Шезлонги»


Кортнi Лоренс запрошуе мене повечеряти в понедiлок, запрошення мае певний вiдтiнок сексуальностi, тож я приймаю його, але спочатку доведеться витерпiти вечерю з двома випускниками Кемдена, Скоттом та Енн Смайлi, у новому ресторанi в районi площi Колумба. Мiсце називаеться «Шезлонги», i я наказав секретарцi зiбрати iнформацiю про нього. Перед тим, як я пiшов iз офiсу, Джин розписала менi три варiанти того, що варто замовити на вечерю. Дорогою в таксi Кортнi розповiла менi про Скотта та Енн – вiн працюе в рекламнiй агенцii, вона вiдкривае ресторани на грошi батька, останнiм був «1968» у Верхньому Іст-Сайдi. І це було не так цiкаво, як ii розповiдь про свiй день: масаж обличчя в «Елiзабет Арден», покупка кухонного начиння у «Поттерi Барн» (все це – прийнявши лiтiй[62 - Препарати лiтiю – психотропнi лiки для нормалiзацii психiчного стану пiд час манiакально-депресивного психозу, шизофренii, депресii i т. д.]), потiм – «У Гаррi», де ми з нею випивали з Чарльзом Мерфi та Растi Вебстером i де Кортнi забула пiд столом пакунок з купленим кухонним приладдям. Єдина цiкава деталь життя Скотта та Енн – через рiк пiсля одруження вони всиновили тринадцятирiчного корейського хлопчика, назвали його Скоттом-молодшим й вiдправили вчитись у Ексетер, де Скотт вчився за чотири роки до мене.

– Сподiваюся, вони замовили столик, – попереджаю я Кортнi.

– Тiльки не треба сигар, Патрiку, – повiльно говорить вона.

– Це не авто Дональда Трампа? – питаю я, дивлячись на лiмузин, що стоiть у заторi поряд iз нами.

– Боже, Патрiку, замовкни, – каже вона хрипким, невиразним голосом.

– Знаеш, Кортнi, у моему дипломатi «Ботега Венета» е плеер, який я спокiйно можу дiстати, – кажу я. – Випий ще лiтiю. Чи дiетичну колу. Може, кофеiн тебе пiдбадьорить.

– Я просто хочу дитину, – каже вона м’яко, нi до кого не звертаючись, дивлячись у вiкно. – Просто… двох… досконалих… дiтей.

– Це ти до мене чи до Шломо? – зiтхаю я достатньо голосно, аби водiй-еврей мене почув. Кортнi не вiдповiдае, як i можна було здогадатися.

«Шоу Паттi Вiнтерс» зранку було присвячене парфумам, помадам та макiяжу. Луiс Керрузерс, хлопець Кортнi, поiхав у Фенiкс i повернеться на Мангеттен не ранiше вечора четверга. Кортнi вдягнула шерстяний жакет та жилетку, футболку з джерсi та габардиновi брюки вiд «Бiлл Бласс», кришталевi, з емаллю та позолотою сережки вiд «Жерар i Йоска» та шовково-атласнi вiдкритi туфлi «Маноло Бланiк». На менi шитий на замовлення твiдовий пiджак, штани та бавовняна сорочка з магазину «Алан Флассер» i шовкова краватка вiд «Пол Стюарт». У моему спортзалi зранку була черга на двадцять п’ять хвилин до тренажеру «Стермастер». Я махаю жебраку на розi Сорок дев’ятоi та Восьмоi, тодi показую йому середнiй палець.

Сьогоднi розмова крутиться навколо новоi книги Елмора Леонарда, яку я не читав, певних ресторанних критикiв – iх я читав, протистояння записiв британського складу виконавцiв «Знедолених» та американського; нового сальвадорського ресторанчика на розi Другоi та Вiсiмдесят третьоi i того, який роздiл плiток кращий, у «Пост» чи у «Ньюз». Схоже, у нас iз Енн Смайлi е спiльна знайома, офiцiантка з «Ейбтон» в Аспенi, котру я минулого року згвалтував пляшкою лаку для волосся, коли катався там на лижах на Рiздвянi свята. У «Шезлонгах» повно людей, дуже галасно, акустика паршива через висоту стелi, i, якщо я не помиляюся, з колонок лунае версiя «Бiлого кролика» в стилi нью-ейдж. Хлопець, схожий на Форреста Етвотера (зачесане назад бiляве волосся, окуляри без дiоптрiй в оправi з червоного дерева, костюм «Арманi» з пiдтяжками), сидить за столиком з Керолайн Бейкер, iнвестицiйним банкiром у «Дрексель», i щось вона мае кепський вигляд. Їй личив би бiльш яскравий макiяж, та й твiдовий костюм вiд «Ральф Лорен» виглядае надто строго. Столик у них середнiй, одразу ж бiля бару.

– Це класична калiфорнiйська кухня, – нахиляеться до мене Енн, пiсля того як ми зробили замовлення.

Здаеться, вiд мене потрiбна якась реакцiя, до того ж Скотт та Кортнi обговорюють плюси роздiлу плiток у «Пост», так що я змушений вiдповiсти.

– Маеш на увазi, якщо порiвняти зi, скажiмо, чисто калiфорнiйською кухнею? – обережно питаю я, зважуючи кожне слово, а потiм необачно додаю: – Чи з посткалiфорнiйською?

– Я знаю, звучить надто вже трендово, але вiдмiнностей справдi чимало. Вони ледь помiтнi, – каже Енн, – але вони е.

– Я чув про посткалiфорнiйську кухню, – кажу я, розглядаючи дизайн ресторану: оголенi труби, колони, вiдкрита кухня i… шезлонги. – Направду я навiть куштував ii. Нiяких маленьких овочiв? Бурiто з морськими гребiнцями? Крекери з васабi? Я на правильному шляху? До речi, тобi нiхто не казав, що ти кап-у-кап кiт Гарфiлд, якого задавила машина, потiм з нього обдерли шкiру i хтось накинув зверху огидний светр вiд «Феррагамо», перш нiж вiдвезти його до ветеринара? Фузiллi? Оливкова олiя з сиром брi?

– Саме так, – каже вражена Енн. – О, Кортнi, де ти знайшла Патрiка? Вiн чудово знаеться на таких речах. Луiс вважае, що калiфорнiйська кухня – це половинка помаранча i трохи джелатi,[63 - Італiйське морозиво.] – просторiкуе вона i заливаеться смiхом, запрошуючи мене приеднатися до неi, що я, дещо нерiшуче, i роблю.

Для початку я замовив салат iз червоного цикорiю з кальмаром, зловленим у природних умовах. Енн та Скотт взяли рагу з морського чорта з фiалками. Кортнi мало не заснула, коли iй довелось прочитати меню, але, перш нiж вона зiсковзнула зi свого стiльця, я встиг схопити ii за плечi, а Енн замовила для неi щось звичайне i легке, на зразок каджунського попкорну, якого, може, i не було в меню, однак Енн знайома з Ноджем, шеф-кухарем, i вiн зробив невеличку порцiю… спецiально для Кортнi! Скотт та Енн наполягли на тому, щоб ми всi замовили одне й те саме – пiдкопченого, помiрно просмаженого морського окуня, фiрмову страву «Шезлонгiв». Їм пощастило, що вiн був у одному з тих меню, якi склала для мене Джин, iнакше, якби вони продовжували наполягати, цiлком могло б скластись так, що близько другоi ночi (пiсля «Вечiрнього шоу з Девiдом Леттерманом») я увiрвався би до iхнього студiо й порубав би обох на шматки сокирою, спочатку змусивши Енн дивитись, як Скотт стiкае кров’ю з глибоких ран на грудях, а потiм знайшов би спосiб дiстатись до Ексетера i вилив би пляшку кислоти на пласке й вузькооке обличчя iхнього сина. У нашоi офiцiантки непогана фiгурка i золотi туфлiчовники зi шкiри ящiрки, оздобленi штучними перлами. Я забув повернути касети в прокат й мовчки кляну себе, поки Скотт замовляе двi великi пляшки «Сан-Пеллегрiно».[64 - Елiтна мiнеральна вода.]

– Це класична калiфорнiйська кухня, – каже менi Скотт.

– Може, сходимо всi разом до бару «Зевс» наступного тижня? – пропонуе Скотту Енн. – Думаеш, зможемо дiстати столик у п’ятницю?

Скотт вбраний у кашемiровий светр вiд «Пол Стюарт» iз червоними, фiолетовими та чорними смужками, мiшкуватi вельветовi штани вiд «Ральф Лорен» та шкiрянi мокасини вiд «Коул-Гаан».

– Ну… можна, – каже вiн.

– Це хороша iдея. Менi вона дуже подобаеться, – каже Енн, вона бере з тарiлки маленьку фiалку i нюхае ii, перш нiж обережно покласти на язик. На нiй червоно-фiолетовочорний мохеровий, плетений вручну, светр вiд «Коос Ван Ден Аккер Кутюр», слакси вiд «Анна Кляйн» i замшевi туфлi з вiдкритими пальцями.

Інша офiцiантка, не така гарненька, пiдходить взяти у нас замовлення на напоi.

– «Джей енд Бi», чистий, – я випереджаю всiх.

Кортнi замовляе шампанське з льодом, i я приховую свiй жах.

– О, – каже вона, наче щось пригадавши, – можна менi туди шматочок…

– Шматочок чого? – роздратовано питаю я i не можу зупинитись. – Дай вгадаю, динi?

І думаю: «Господи, чому ти не повернув тi довбанi касети, Бейтмене, тупий ти сучий сину».

– Ви про лимон, мiс, – каже офiцiантка, нагороджуючи мене крижаним поглядом.

– Так, звiсно. Лимон, – кивае Кортнi.

Здаеться, що вона загубилась у якомусь снi, але iй це подобаеться, даруе забуття.

– Я вiзьму келих… Боже, давайте «Акацiю»,[65 - Марка калiфорнiйського вина.] – каже Скотт, i питае в решти: – Я хочу бiлого вина? Я справдi хочу шардоне? Чи окуня можна iсти з каберне…

– Та давай уже, – радiсно каже Енн.

– Гаразд, я питиму… Господи, бiлий совiньйон, – каже Скотт.

Офiцiантка збентежено всмiхаеться.

– Скоттi, – верещить Енн, – бiлий совiньйон?

– Жартую, – пирхае вiн. – Я буду шардоне. «Акацiю».

– Ну ти й бовдур, – з полегшенням усмiхаеться Енн. – Такий смiшний.

– Я буду шардоне, – каже офiцiантцi Скотт.

– Це дуже мило, – каже Кортнi, поплескуючи Скотта по руцi.

– А я буду… – розмiрковуе Енн. – О, я вип’ю дiетичноi кока-коли.

Скотт здiймае очi вiд кукурудзяного хлiба, який вiн вмочував у оливкову олiю.

– Ти сьогоднi не п’еш?

– Нi, – пустотливо посмiхаеться Енн. Бозна-чому. Та й кого це до бiса турбуе? – Я не в настроi.

– Навiть для келиху шардоне? – питае Скотт. – Може, бiлого совiньйону?

– У мене аеробiка о дев’ятiй, – каже вона непевно, втрачаючи контроль. – Не варто менi пити.

– Тодi я теж не буду, – розчаровано каже Скотт. – Тобто менi ж у «Ексклюзив» на восьму.

– Нiхто не хоче дiзнатись, де мене не буде о восьмiй ранку завтра? – питаю я.

– Нi, любий, я ж знаю, як ти любиш «Акацiю». – Енн тягнеться до Скотта й стискае його руку.

– Нiчого, крихiтко. Буду пити «Сан-Пеллегрiно», – показуе на пляшку Скотт.

Я голосно вистукую пальцями по столу, шепочучи до себе: «Чорт, чорт, чорт, чорт». Очi Кортнi напiвзаплющенi, вона важко дихае.

– Гаразд, я ризикну, – нарештi каже Енн. – Вип’ю дiетичноi коли з ромом.

Скотт зiтхае i посмiхаеться. Вiн справдi сяе.

– Добре.

– Дiетична кола ж без кофеiну, так? – запитуе офiцiантку Енн.

– Знаеш, – перебиваю я, – варто взяти дiетичну пепсi. Вона значно краща.

– Справдi? – питае Енн. – Що ти маеш на увазi?

– Тобi варто взяти дiетичну пепсi замiсть дiетичноi кока-коли, – кажу я. – Вона значно краща. Бiльше бульбашок. Чистiший смак. Вона краще змiшуеться з ромом i в нiй менше натрiю.

Офiцiантка, Скотт, Енн, навiть Кортнi – всi дивляться на мене так, наче я запропонував дещо диявольське, апокалiптичне, наче я руйную мiф, який всi ретельно оберiгають, або порушую урочисту присягу, i у «Шезлонгах» раптом стае майже тихо. Вчора ввечерi я взяв напрокат фiльм пiд назвою «В дупi у Лiдii». Випив двi таблетки «Гальцiону»[66 - Сильне снодiйне.] i, потягуючи, до речi, дiетичну пепсi, дивився, як Лiдiя (засмагла красуня з вибiленим волоссям, iдеальним задом та великими цицьками), стоячи рачки, вiдсмоктувала хлопцю з величезним хуем, а iнша розкiшна бiлявка з iдеально пiдстриженим, теж бiлявим, лобком стала на колiна позаду Лiдii й, вилизавши ii дупу та посмоктавши пизду, почала пхати довгий срiбний вiбратор у зад Лiдii; дiвчина працювала вiбратором, продовжуючи вилизувати ii пизду, поки хлопець з величезним хуем кiнчав Лiдii на обличчя, а вона смоктала його яйця; потiм Лiдiю затрусило в сильному, непiдробному оргазмi, дiвчина за нею переповзла вперед i злизала сперму з ii обличчя, а потiм дала Лiдii посмоктати вiбратор. Минулого вiвторка вийшов новий альбом Стiвена Бiшопа, i вчора я купив компакт-диск, касету та платiвку в «Тавер Рекордз», бо хотiв мати його в усiх трьох форматах.

– Слухайте, – кажу я, i мiй голос тремтить вiд емоцiй. – Берiть, що хочете, але я б рекомендував дiетичну пепсi. Я опускаю очi на своi колiна, на синю серветку з тканини, слова «Шезлонги», вишитi скраю, i на якусь мить здаеться, що я зараз заплачу – пiдборiддя тремтить, i я не можу ковтнути.

Кортнi нахиляеться i м’яко торкаеться мого зап’ястка, погладжуючи мiй «Ролекс».

– Нiчого, Патрiку. Все добре.

Гострий бiль у печiнцi перекривае спалах емоцiй, я сiдаю прямо, збентежений i наляканий. Офiцiантка йде, а Енн питае, чи не бачили ми останню виставку Девiда Онiки, i менi стае спокiйнiше.

Виявляеться, що ми ii не бачили, але я не хочу хвалитися тим, що в мене е його картина, i легенько пхаю Кортнi пiд столом. Це виводить ii з лiтiйного ступору, i вона механiчно каже:

– У Патрiка е робота Онiки. Справжня. Я задоволено посмiхаюсь i вiдпиваю вiскi.

– Це фантастика, Патрiку, – каже Енн.

– Справжнiй Онiка? – питае Скотт. – Вiн же доволi дорогий.

– Ну, скажiмо так… – я роблю ковток i раптом тушуюсь: скажiмо що? – Нiчого особливого.

Кортнi зiтхае, передчуваючи черговий штурхан.

– Онiка Патрiка коштуе двадцять тисяч доларiв.

Вона вiдщипуе шматочки вiд теплого шматка кукурудзяного хлiбу, здаеться, iй невимовно нудно. Я роздратовано дивлюсь на неi й намагаюся не шипiти.

– Нi, Кортнi, насправдi – п’ятдесят.

Кортнi повiльно вiдводить погляд вiд хлiба, який мне в пальцях, i навiть у затьмареному лiтiем поглядi видно таку злiсть, що автоматично почуваюсь приниженим, однак не настiльки, щоб сказати Скотту та Енн правду: картина коштуе всього дванадцять штук.

Але страшний погляд Кортнi (хоча, може, я надмiрно реагую – вона могла осудливо дивитися на орнамент на колонах, венецiйськi жалюзi на заскленому даху, заповненi пурпуровими тюльпанами вази вiд «Монтiго» навколо бару) злякав мене достатньо для того, щоб не провадити далi про те, як я купував Онiку. Цей погляд можна доволi легко пояснити. Вiн попереджае: ще один штурхан, i сексу не буде, зрозумiв?

– Так, це наче… – починае Енн.

Я затримую подих, мое обличчя напружуеться.

– …дешево, – белькоче вона. Я видихаю.

– Саме так. Це була дуже вигiдна угода, – кажу я, ковтнувши повiтря.

– Але – п’ятдесят тисяч? – з пiдозрою запитуе Скотт.

– Гадаю, ця робота… у нiй е… чудовi пропорцii й навмисна вдавана побiжнiсть… – я зупиняюсь, намагаючись згадати те, що читав у оглядi в журналi «Нью-Йорк». – Навмисно вдавана…




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/bret-ston-ell-s/amerikanskiy-psihopat/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


WYNN-FM – радiостанцiя, що спецiалiзуеться переважно на хiпхопi, репi, електроннiй музицi. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)




2


«Be My Baby» – пiсня гурту «The Ronettes» 1963 року. Потрапила до списку 500 найкращих пiсень усiх часiв за версiею журналу «Rolling Stone». (Прим. ред.)




3


Група невеликих поселень на березi Атлантичного океану неподалiк Нью-Йорка, де мешкають та вiдпочивють чимало багатих та знаменитих людей.




4


«The Crystals» – американська жiноча вокальна група з Нью-Йорка, надзвичайно популярна в 1960-тi роки.




5


Ігровий ракетковий вид спорту в закритому примiщеннi. Назва гри пов’язана з використанням у нiй вiдносно м’якого порожнистого м’яча дiаметром близько 40 мм, а ii прабатьком вважаеться гра в ракетки. (Прим. ред.)




6


Історично богемний район Нью-Йорка.




7


Катастрофа шатла «Челенджер» («Challenger») вiдбулася 28 сiчня 1986 року, коли космiчний корабель вибухнув на 73-й секундi польоту. Це призвело до загибелi всiх семи членiв екiпажу. (Прим. ред.)




8


«Talking Heads» – американський рок-гурт, створений 1975 року. (Прим. ред.)




9


1,89 лiтра.




10


Японське пиво.




11


«Megadeth» – американський треш-метал-гурт, сформований 1983 року в Лос-Анджелесi.




12


«The East Village Other» (EVO) – американська газета андеграунду, заснована наприкiнцi 1965 року. (Прим. ред.)




13


Мiсто в Нью-Джерсi, у якому розташовано кiлька унiверситетiв.




14


Школа-пансiон «Institut Le Rosey» – заснований 1880 року, найстарiший та найпрестижнiший навчальний заклад Швейцарii. (Прим. ред.)




15


Приблизно 5 кг.




16


«Glanfiddich» – марка шотландського вiскi.




17


«Bergdorf Goodman» – унiвермаг товарiв класу люкс на П’ятiй авеню в центрi Мангеттену в Нью-Йорку.




18


З молоком (фр.).




19


«Obsession» – жiночi парфуми вiд «Кельвiн Кляйн» («Calvin Klein»), випущенi 1985 року. (Прим. ред.)




20


При мiсцевому застосуваннi препарат уповiльнюе або зупиняе втрату волосся, стимулюе рiст нового волосся. (Прим. ред.)




21


1,80 м на 1,20 м.




22


76,2 см.




23


1,80 м.




24


Японський бавовняний матрац для сну.




25


78,74 см.




26


Fair Isle – вiд назви острова з групи Шетландських островiв на пiвночi Шотландii. Одна з традицiйних технiк плетення, якими вiдомi Шетландськi острови. (Прим. ред.)




27


76,2 см.




28


«Bloomingdale’s» – один iз легендарних нью-йоркських унiвермагiв.




29


Знеболювальне.




30


«Cordially Yours» – буквально перекладаеться як «Щиро ваш».




31


2,37 л.




32


Чоловiчi або жiночi черевики без застiбок чи мають шнурiвки з довгим язичком, круглим носаком i перетинкою на пiдйомi стопи.




33


«GQ» – журнал для чоловiкiв.




34


«Zagat Survey» – журнал з оглядами та критикою ресторанiв.




35


Коледж у передмiстi Нью-Йорка.




36


Округ Нью-Йорка, населений переважно емiгрантами.




37


«Soldier of Fortune» – журнал для вiйськових.




38


«Vanity Fair» – журнал про масову культуру.




39


Семистовбурний свiчник, символ iудаiзму.




40


Єврейська чотиристороння дзига.




41


Джон Фiтцджеральд Кеннедi, 35-й президент США.




42


Вiдома темношкiра акторка та спiвачка, володарка премii Тонi.




43


Серiйний вбивця, гвалтiвник та некрофiл.




44


«Bellini» – алкогольний коктейль iз персикового пюре та iгристого вина, блiдо-рожевого кольору




45


Закуска з маринованих, сирих морепродуктiв.




46


Свiтле пиво.




47


6 метрiв.




48


Американська бiзнесвумен та письменниця, колишня дружина (1977–1992) Дональда Трампа.




49


Видання, що спецiалiзуеться на плiтках та новинах про знаменитостей.




50


Мiнеральна вода.




51


7,6 см.




52


Американський сценарист, продюсер, трагiкомiчний актор. (Прим. ред.)




53


Американська акторка.




54


Марка джину.




55


Вiтнi Г’юстон – вiдома американська спiвачка.




56


2,10 м.




57


Вiдома американська телеведуча.




58


Бродвейська спiвачка та акторка.




59


Один з найвiдомiших серiйних вбивць в iсторii США.




60


Прiзвисько Рiчарда Девiда Фалко (Девiда Берковiца), американського серiйного вбивцi




61


Трилер 1984 року на основi реальних подiй.




62


Препарати лiтiю – психотропнi лiки для нормалiзацii психiчного стану пiд час манiакально-депресивного психозу, шизофренii, депресii i т. д.




63


Італiйське морозиво.




64


Елiтна мiнеральна вода.




65


Марка калiфорнiйського вина.




66


Сильне снодiйне.