Психологiя кохання! 7 правил, що змiнять стосунки на краще Susan Johnson Пам’ятаете дитячi казки про «кохання з першого погляду» та про «жили вони довго й щасливо»? І нiколи не сварилися з приводу того, хто винесе смiття чи помие посуд. Бажаете так само, але в реальних стосунках? Докторка Сью Джонсон дае нове розумiння того, як треба любити i як це робити правильно. Для всiх пар – молодих, лiтнiх; спiвмешканцiв, заручених, одружених; щасливих, нещасних, гетеро- чи гомосексуальних, – усiх, хто прагне знайти та зберегти кохання. У форматi PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.) Сью Джонсон Психологiя кохання 7 правил, що змiнять стосунки на краще Пацiентам та колегам, якi допомогли менi зрозумiти, що таке любов. Моему коханому Джону й дiтям – Тiму, Еммi й Сарi, якi навчили мене вiдчувати ii та дарувати iншим Танець свiй веди зi мною Пiд палкi ридання скрипки. Дай душi моiй спокою На шляхах, де серцю хрипко. Пiдiйми оливи гiлку Над вселенською журбою, Будь голубкою моею Понад урвищами болю. Танець свiй веди зi мною до кiнця любовi.     Леонард Коен. «Dance Me to the End of Love» (пiсня) © Susan Johnson, 2008 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 Вступ Стосунки мiж людьми завжди викликали в мене щире захоплення. Я зростала у Великiй Британii, де мiй батько тримав паб, i повсякчас бачила, як люди зустрiчаються, теревенять, хиляють чарчину, сваряться, танцюють, заграють одне з одним… Однак здебiльшого в юному вiцi моя увага зосереджувалася на шлюбi моiх батькiв. Зазвичай я безпорадно спостерiгала за тим, як вони руйнують своi стосунки й самих себе, i водночас завжди знала, що цi двое дуже кохають одне одного. За кiлька днiв до смертi батько гiрко ридав, згадуючи матiр, хоч вони не жили разом уже понад двадцять рокiв. Я вiдреагувала на болiсний досвiд батькiв по-своему: заприсяглася, що нiколи не вийду замiж. Вирiшила, що романтичне кохання – то винятково iлюзiя й пастка. Лiпше вже покладатися на власнi сили та бути вiльною й незалежною жiнкою. Та згодом я, звiсно, закохалася й таки взяла шлюб. Що бiльше я вiдштовхувала любов, то сильнiше вона тягнула мене до себе. То що ж це було за потужне й загадкове почуття, яке занапастило моiх батькiв, добряче ускладнило мое життя й водночас вважалося джерелом радощiв i страждань для багатьох iз нас? Чи можна вибратися iз цього заплутаного лабiринту й нарештi пiзнати нескiнченне кохання? Захоплення проблемою любовi й прив’язаностi зрештою спонукало мене до вивчення психологii та консультування. Обравши такий шлях, я вивчала цi драматичнi переживання з точки зору поетiв i науковцiв. Працювала зi складними дiтьми, якi заперечували любов як таку; консультувала дорослих, що намагалися пережити втрату кохання; допомагала родинам, де всi любили одне одного, однак не могли жити анi разом, анi нарiзно. Любов залишалася загадкою. А тодi, на фiнальному етапi здобуття ступеня доктора з консультативноi психологii в унiверситетi Британськоi Колумбii, що у Ванкуверi, я почала працювати з парами. І мене вмить зачарувало те, як вiдчайдушно вони боролися, як висловлювалися про своi стосунки – немовби то було питання життя та смертi. Я досягла неабиякого успiху в iндивiдуальних i родинних консультацiях, однак виявилася безсилою, коли йшлося про роботу з двома партнерами, мiж якими тривала вiйна. Тут не допомагали анi бiблiотечнi книжки, анi всi технiки, що я iх засвоiла. Пари не мали жодного бажання аналiзувати стосунки зi свого дитинства; вони цуралися здорового глузду й не погоджувалися вести нормальний дiалог. Вони не хотiли вивчати правила, якi пiдвищили б ефективнiсть iхньоi боротьби. Скидалося на те, що любов i перемовини були абсолютно несумiсними речами. Неможливо виторгувати спiвчуття чи близькiсть. Ідеться не про iнтелектуальнi, а про емоцiйнi реакцii. Тож я перетворилася на своерiдного спостерiгача й дозволила парам подiлитися зi мною досвiдом та навчити мене ритмам i особливостям танцю, що його уособлюе романтичне кохання. Я почала записувати нашi зустрiчi на плiвку, а тодi слухала iх знову й знову. Я бачила, як моi клiенти кричали одне на одного, заливалися слiзьми, сперечалися, закривалися в собi… i зрештою почала розумiти, що стосунки неможливi без ключових негативних i позитивних емоцiйних моментiв. Саме вони лягли в основу нового пiдходу до терапii пар, який менi вдалося втiлити в життя за пiдтримки мого наукового керiвника Леса Грiнберга. Ми назвали його «емоцiйно-фокусованою терапiею» – скорочено ЕФТ. Згодом було розпочато дослiдницький проект, у межах якого однiй групi пар пропонувалася ЕФТ (ii розвиток ще тривав), другiй – поведiнкова терапiя, що передбачала розвиток комунiкативних навичок та мистецтва переговорiв, а з третьою групою не працювали взагалi. Результати ЕФТ неабияк вразили, адже вона виявилася значно ефективнiшою, нiж поведiнкова терапiя чи вiдсутнiсть будь-яких консультацiй. Пари менше сварилися, партнери ставали ближчими й отримували бiльше задоволення вiд своiх стосункiв. Завдяки успiшному дослiдженню я здобула академiчну посаду в Оттавському унiверситетi, де продовжила свою дiяльнiсть. Дослiдження тривали багато рокiв – у них брали участь найрiзноманiтнiшi пари, а проводили iх у кабiнетах психологiв, тренiнг-центрах та медичних закладах. Незмiнним залишався результат – мiй пiдхiд був ефективним i неабияк усiх вражав. Попри успiх я усвiдомлювала одне: емоцiйна драма, що змушуе всiх цих людей страждати, для мене й досi залишаеться незрозумiлою. Авжеж, я рiшуче крокувала лабiринтом кохання, однак i досi не дiсталася його центру. У головi дзижчали тисячi запитань на кшталт: «Чому пiд час консультацiй проблемнi партнери просто-таки вибухають потужними емоцiями? Чому люди не припиняють боротися, доки не отримають реакцiю коханого чи коханоi? Чому ЕФТ виявилася ефективною та як зробити ii ще кращою?» Якось пiд час суперечки з колегою в пабi – мiсцi, де я вперше почала вивчати стосунки мiж людьми – у мене, як то кажуть, неначе полуда з очей спала. Ми саме говорили, що бiльшiсть психотерапевтiв щиро переконанi: здоровi стосунки – то просто рацiональнi угоди. Усi прагнуть отримати якнайбiльше за максимально низьку цiну. Я зауважила, що стосунки – це щось значно суттевiше, про що свiдчить моя робота з парами. «Гаразд, – пхикнув колега, – якщо любовнi стосунки – не угода, тодi чим вони е насправдi?» І я почула, як вiдповiдаю на це запитання, – абсолютно спокiйно й буденно: «О, передусiм це емоцiйна близькiсть. Ідеться про внутрiшню потребу в безпечному емоцiйному зв’язку. Це трохи схоже на теорiю прив’язаностi британського психiатра Джона Боулбi щодо дiтей i матерiв. Те саме можна сказати й про дорослих». Пiсля тiеi розмови я вiдчула неабияке пiднесення. Менi зненацька вiдкрилася логiка, що ховалася за всiма пристрасними претензiями й вiдчайдушними захисними реакцiями моiх пар. Я знала, чого вони потребували, i зрозумiла, як ЕФТ трансформуе стосунки. Романтичне кохання – це передусiм прив’язанiсть та емоцiйна близькiсть. Кожен iз нас мае вроджену потребу в iншiй людинi, на яку можна покластися i яка здатна запропонувати надiйний емоцiйний зв’язок i комфорт. Гадаю, менi вдалося вiдкрити, чим насправдi е кохання i як ми можемо його «полагодити», щоб воно тривало якнайдовше. Зосередившись на аспектах прив’язаностi та близькостi, я почала краще розумiти драматичнiсть стосункiв проблемних пар. Крiм того, це дозволило менi поглянути по-новому i на свiй шлюб. Я усвiдомила, що будь-яка драма свiдчить про те, що нас полонять власнi емоцii – невiд’емний складник виживання. Їх породили мiльйони рокiв еволюцii. Цих почуттiв та потреб неможливо уникнути, бо тодi людина заперечуе власну природу. Я розумiла, що психотерапii та освiтi пар бракувало чiткого наукового пiдходу до кохання. Утiм, коли спробувала опублiкувати своi думки iз цього приводу, бiльшiсть моiх колег iх розкритикувала. Передусiм вони стверджували, що доросла людина повинна вмiти контролювати своi емоцii, адже надмiрна емоцiйнiсть е основною проблемою бiльшостi шлюбiв. Їх необхiдно долати, до них не варто прислухатися, iм не потрiбно потурати. Та найважливiше, на думку моiх колег, було те, що здорова доросла особистiсть зазвичай самодостатня. Тож тiльки дисфункцiйнi люди мають потребу покладатися на iнших. Вони, мовляв, «заплуталися», стали спiвзалежними та прагнуть злитися зi своiм партнером i розчинитися в ньому. Інакше кажучи, у iхньому життi пануе повний безлад. Надмiрна залежнiсть одного партнера вiд iншого – ось що насправдi пiдривае будь-який шлюб! Крiм того, моi колеги наголошували, що психотерапевти мають заохочувати своiх пацiентiв твердо стояти на ногах. Це нагадало менi пораду доктора Спока – вiн застерiгав, що не варто брати на руки дитину, яка плаче, якщо не хочете виховати плаксiя. Проблема ж полягала в тому, що пан Спок глибоко помилявся щодо виховання дiтей. Як i моi колеги – щоправда, у iхнiй ситуацii йшлося про дорослих. Основна думка ЕФТ насправдi проста: не варто вчитися мистецтва суперечок, аналiзувати ранне дитинство, вдаватися до грандiозних романтичних жестiв чи експериментувати з новими позицiями в сексi. Натомiсть зрозумiйте та визнайте те, що ви емоцiйно прив’язанi до партнера й залежнi вiд нього – подiбно до того, як малюк залежить вiд матерi чи батька, якi годують його, заспокоюють та захищають. Прив’язанiсть у дорослому вiцi може бути бiльш взаемною та менш зосередженою на фiзичному контактi, однак природа емоцiйного зв’язку залишаеться незмiнною. ЕФТ зосереджуеться на створеннi й змiцненнi вищезазначеного зв’язку мiж партнерами, iдентифiкуючи й трансформуючи ключовi моменти, що плекають розвиток дорослих романтичних стосункiв: вiдкритiсть, перебування «на однiй хвилi» та чуйнiсть у ставленнi одне до одного. Нинi цей пiдхiд до психотерапii пар можна вважати iстинно революцiйним. Численнi грунтовнi дослiдження, здiйсненi протягом останнiх 15 рокiв, засвiдчили: близько 70–75 % пар, якi долучаються до ЕФТ, успiшно долають кризу та вiднаходять щастя у своiх стосунках. Варто зауважити, що результати тривалi – навiть коли йдеться про партнерiв, якi перебувають на межi розлучення. Американська психологiчна асоцiацiя визнала ЕФТ емпiрично доведеним пiдходом до терапii подружнiх пар. У Пiвнiчнiй Америцi вже працюють тисячi фахiвцiв, якi пройшли пiдготовку з ЕФТ, сотнi з них успiшно застосовують ii в Європi, Великiй Британii, Австралii та Новiй Зеландii. ЕФТ опановують у Китаi, Тайванi та Кореi. Останнiм часом великi органiзацii, зокрема збройнi сили США та Канади, а також Пожежний департамент Нью-Йорка зверталися до мене по допомогу, пропонуючи презентувати ЕФТ iхнiм працiвникам, якi мають проблемнi стосунки. Цей пiдхiд швидко поширюеться й застосовуеться на практицi, i з кожним днем про нього дiзнаеться дедалi бiльше людей. Мене повсякчас просять розробити простiшу й бiльш популярну версiю ЕФТ для пересiчних людей, якi могли б успiшно застосовувати ii самостiйно. Це вона i е. Я написала книжку «Психологiя кохання! 7 правил, що змiнять стосунки на краще» для всiх без винятку пар – молодих, лiтнiх, одружених, заручених, спiвмешканцiв; щасливих, нещасних, гетеро- чи гомосексуальних – усiх, хто прагне знайти кохання на все життя. Вона для жiнок i чоловiкiв. Для всiх соцiальних груп i культур, бо ж кожна людина на цiй планетi мае базову потребу в близькостi. Водночас книга не розрахована на тих, хто перебувае в агресивних стосунках, де один партнер пригнiчуе iншого, i на тих, хто мае серйознi залежностi чи зраджуе свого супутника протягом тривалого часу. Подiбнi аспекти добряче пiдривають пiдвалини здорових стосункiв, тож за умов таких ситуацiй найкращим рiшенням буде робота з психотерапевтом. Я роздiлила цю книжку на три частини. Перша вiдповiдае на одвiчне запитання: «Що таке кохання?». Вона пояснюе, як ми втрачаемо близькiсть i любов попри нашi найкращi намiри та блискучi iдеi. Крiм того, тут зiбранi результати дослiджень iз теми близьких стосункiв, яких останнiм часом аж нiяк не бракуе. Як зауважуе Говард Маркмен, експерт Центру з вивчення подружнiх i сiмейних стосункiв Денверського унiверситету, «настае зоряний час для подружньоi терапii та просвiтництва». Нарештi ми починаемо розбудовувати науку близьких стосункiв. Аналiзуемо, як нашi спiлкування та вчинки вiддзеркалюють найглибшi потреби й страхи, а ще змiцнюють чи то, навпаки, розривають напрочуд цiннi зв’язки з тими, хто нас оточуе. Ця книжка вiдкривае перед усiма, хто любить, абсолютно новий свiт, нове розумiння того, як треба любити, i як це робити правильно. Їi друга частина презентуе спрощену версiю ЕФТ у виглядi семи дiалогiв, що iлюструють найважливiшi аспекти романтичних стосункiв та вчать читача творити iх самостiйно, аби зрештою вибудувати мiцний i тривалий зв’язок. Реальнi iсторii та практичнi завдання наприкiнцi кожного дiалогу допоможуть засвоiти уроки та самостiйно застосувати ЕФТ у ваших стосунках. Частина третя присвячена силi любовi, зокрема ii неймовiрнiй здатностi загоювати страшнi рани, що подеколи наносить нам саме життя. До того ж любов пiдживлюе наше вiдчуття зв’язку з усiм свiтом. Чуйнiсть, яку породжуе любов, формуе пiдгрунтя воiстину емпатичного, цивiлiзованого суспiльства. Наприкiнцi книжки наведено словник важливих термiнiв, що мае полегшити процес читання. Появою ЕФТ я завдячую всiм парам, з якими менi доводилося спiлкуватися протягом багатьох рокiв; у цiй книжцi я наводжу iсторii багатьох iз них, однак iмена й певнi деталi змiнено для захисту особистого життя цих людей. Усi iсторii е узагальненням численних зустрiчей i сеансiв, вони спрощенi та покликанi проiлюструвати загальнi iстини, якi вдалося виокремити пiд час роботи з тисячами пар. Вони навчатимуть вас так само, як навчали мене. Тож ця книжка – це передусiм спроба передати здобутi знання iншим. Я почала працювати з парами на початку 80-х рокiв. Минуло вже понад двадцять п’ять рокiв i, на диво, мiй ентузiазм не вщухав анi на мить – я сповнююся ним щоразу, як починаю розмову з двома партнерами у своему кабiнетi. А ще вiдчуваю неабияке пiднесення, коли цi двое зненацька усвiдомлюють щирi почуття одне одного й наважуються зробити крок назустрiч. Їхня щоденна боротьба й незмiнна наполегливiсть неабияк мене надихають та спонукають плекати моi власнi близькi взаемини з iншими людьми. Ми всi переживаемо драми зближення та втрати зв’язку. Тепер це можна робити з розумiнням того, що насправдi вiдбуваеться. Сподiваюся, ця книжка допоможе перетворити вашi стосунки на славетнi пригоди. Адже саме такою була й моя мандрiвка, про яку ви дiзнаетеся iз цих сторiнок. «Кохання уособлюе все, що про нього думають… – зауважуе Ерiка Йонг. – Заради нього варто боротися, бути хоробрим, ризикувати всiм, що маеш… Та е одна проблема: якщо нiчим не ризикуеш, твiй ризик ще бiльше зростае». І я не можу не погодитися з цими словами. Частина перша Кохання у новому свiтлi Кохання – нова революцiйна концепцiя Свiй прихисток знайдеш у душi того, хто поряд.     Кельтське прислiв’яa Імовiрно, «кохання» е одним iз найбiльш сильних i найчастiше вживаних слiв будь-якоi мови свiту. Йому присвячують численнi томи праць, про нього складають вiршi; його оспiвують, за нього моляться. Це через нього розв’язуються вiйни (пригадуете Єлену Троянську?) та зводяться розкiшнi монументи – зокрема Тадж-Махал. Почувши зiзнання в коханнi, ми вiдчуваемо, що в нас виростають крила, i летимо ввись, та, коли нам кажуть: «Я тебе не кохаю», нагадуемо птаха, що каменем падае з неба. Ми постiйно думаемо про кохання й обговорюемо його без упину, однак чим воно е насправдi? Ученi й практики столiттями билися над визначенням та розумiнням кохання як такого. Для деяких холоднокровних спостерiгачiв воно е винятково взаемовигiдною угодою, що грунтуеться на принципi обмiну – ти менi, а я тобi. Тi ж, кому iмпонуе iсторичний пiдхiд, вважають кохання сентиментальним суспiльним звичаем, який запровадили французькi менестрелi XIII столiття. Бiологи й антропологи розглядають це явище як стратегiю, покликану забезпечити процес передавання генiв та виховання потомства. Утiм, для бiльшостi людей кохання було й досi залишаеться загадковим, невловимим почуттям – його можна описати по-рiзному, однак точного визначення годi й шукати. У далекому XVIII столiттi Бенджамiн Франклiн, який демонстрував свою мудрiсть у багатьох галузях науки, визначав кохання як щось «мiнливе, тимчасове й випадкове». А Мерiлiн Ялом, авторка науковоi працi про замiжжя, не так давно була змушена визнати свою поразку й описала кохання як «п’янку сумiш сексу й почуттiв, якiй нiхто не годен дати визначення». Моя мати-офiцiантка називала його «веселою п’ятихвилинкою» – i це, як на мене, теж влучно, хоч i бiльш цинiчно. Та, попри все це, сьогоднi ми вже не можемо вважати кохання загадковою силою, що перебувае за межами нашого розумiння, бо воно стало надто важливим. Хтозна, на краще воно чи на гiрше, однак у ХХІ столiттi кохання опинилося на першому мiсцi з-помiж усiх емоцiйних стосункiв, що зринають мiж людьми. Однiею з причин такоi тенденцii е постiйне зростання соцiальноi iзоляцii. У своiй книжцi «Боулiнг на самотi» (Bowling Alone) Роберт Патнем наголошуе: «Ми страждаемо вiд небезпечних втрат “соцiального капiталу”. Цей термiн був запропонований ще 1916 року педагогом iз Вiрджинii, який описував у сусiдськiй спiльнотi прагнення допомагати, спiвчувати й триматися разом. Бiльшiсть iз нас уже не мешкають у подiбних мiсцинах, де родичi чи друзi дитинства завжди готовi пiдставити тобi плече. Ми дедалi бiльше працюемо, вiд’iжджаемо на великi вiдстанi, а тому нам повсякчас бракуе нагод розвинути близькi стосунки. Здебiльшого я працюю з тими, чия «спiльнота» складаеться з двох осiб. 2006 року Нацiональний науковий фонд провiв опитування, бiльшiсть учасникiв якого зiзналися, що кiлькiсть iхнiх «довiрених осiб» значно зменшилася; водночас чимало респондентiв зауважило, що iм узагалi немае на кого покластися. Тут доречно згадати слова iрландського поета Джона О’Доног’ю: «Самотнiсть велетенська i свинцева вкривае всiх людей, мов крижана зима». Звiсно, наслiдкiв не уникнути, i тепер ми чекаемо вiд наших «половинок» того емоцiйного зв’язку й вiдчуття близькостi, що моя бабуся, скажiмо, отримувала вiд усього селища. Водночас усе ускладнюеться й через те, що в нашiй популярнiй культурi повсякчас прославляють кохання й романтичнi стосунки. Фiльми, серiали й мелодрами невпинно вiзуалiзують iдею того, що кохання – то вiнець усiх стосункiв. З газет, журналiв та випускiв новин ми майже щодня дiзнаемося про те, що актори та iншi вiдомi люди все ще перебувають у пошуку омрiяноi «половинки». Тож чи варто дивуватися результатам нещодавнiх опитувань у США та Канадi, якi засвiдчили: бiльшiсть людей вважае своiм прiоритетом мiцнi романтичнi стосунки, а вже тодi готовi думати про добробут i успiшну кар’еру. З огляду на всi цi чинники, дуже важливо визначити, чим насправдi е кохання та як до нього ставитися, щоб воно тривало якнайдовше. На щастя, протягом останнiх двадцяти рокiв почало зринати нове, революцiйне бачення цього явища. Тепер ми знаемо, що кохання – це пiк еволюцii, найбiльш вагомий i переконливий механiзм, що забезпечуе виживання людства. І зовсiм не тому, що воно спонукае нас паруватися й вiдтворювати потомство, адже це можна робити й без нього! Завдяки коханню ми вiдчуваемо емоцiйну близькiсть iз важливими для нас людьми – тими, хто завжди уособлюватиме надiйний прихисток вiд усiх життевих негараздiв. Це наша опора, яка забезпечуе необхiдний емоцiйний захист i допомагае впоратися з усiма злетами й падiннями в життi. Прагнення емоцiйноi близькостi й нестримне бажання знайти того, кому можна сказати: «Обiйми мене мiцнiше», вживленi в нашi гени й тiла. Вони так само необхiднi для життя, здоров’я та щастя, як i iжа, безпечне житло чи секс. Ми потребуемо емоцiйних зв’язкiв iз незамiнними людьми, бо тiльки тодi почуваемося фiзично й психiчно здоровими, а без цього неможливо вижити. Нова теорiя прив’язаностi Пiдказок щодо iстинноi мети любовi не бракувало нiколи. Далекого 1760 року iспанський епископ писав у своiх листах до римського керiвництва про те, що дiти у виховних будинках регулярно «помирають через зажуру» – i це попри те, що вони мали дах над головою та необхiдне харчування. Упродовж 30-х i 40-х рокiв минулого столiття в коридорах американських лiкарень масово помирали сироти, позбавленi турботливих доторкiв та емоцiйного зв’язку. Психiатри почали звертати увагу на фiзично здорових дiтей, якi водночас видавалися вiдстороненими, бездушними й не здатними до розвитку стосункiв з iншими. У своiй статтi, опублiкованiй 1937 року в Американському психiатричному журналi, Девiд Левi описав цi спостереження, пояснивши таку поведiнку дiтей i пiдлiткiв «емоцiйним голодом». Протягом 40-х рокiв американський психоаналiтик Рене Шпiц запропонував термiн «госпiталiзм» – iшлося про так звану зупинку розвитку в дiтей, якi зростали окремо вiд батькiв та страждали вiд сильних переживань унаслiдок такоi розлуки. Однак з’ясувати, що ж насправдi коiться, вдалося тiльки британському психiатру Джону Боулбi. Скажу вiдверто: як психолог i звичайна людина, я вручила б нагороду за найкращу систему iдей, що будь-коли зринала, саме йому. Коли йдеться про розумiння людей, вiн, як на мене, перевершив i Фройда, i будь-кого iншого. Цей чоловiк зiбрав усi ниточки – спостереження, звiти тощо – i вiртуозно виткав iз них послiдовну теорiю прив’язаностi. Боулбi, батько якого був баронетом, народився 1907 року та виховувався за канонами аристократичноi родини – переважно няньками й гувернантками. Коли хлопцевi виповнилося дванадцять, вiн отримав дозвiл обiдати з батьками – i варто зауважити, що йшлося тiльки про десерт. Згодом Джона вiдправили до школи-iнтернату, а тодi до Тринiтi-коледжу, що в Кембриджi. Традицiйний плин подiй у життi Боулбi зазнав змiн, коли молодик зголосився на волонтерську роботу в iнновацiйних школах, органiзованих вiзiонерами на кшталт А.С. Нiлла для емоцiйно непристосованих дiтей, яких було складно виховувати. Головною метою цих закладiв стало надання емоцiйноi пiдтримки замiсть звичноi сувороi дисциплiни. Здобутий досвiд неабияк зацiкавив Боулбi, тож молодик вступив до медичного коледжу, а тодi обрав курс психiатрii, що передбачав сiм рокiв психоаналiзу. Психоаналiтик Джона вважав його складним пацiентом. Пiд впливом таких наставникiв, як Рональд Фейрбейрн, що стверджували, нiбито Фройд недооцiнював потребу людини в iнших, Боулбi повстав проти професiйноi теорii. Вона переконувала, що головна причина проблем пацiентiв криеться в iхнiх внутрiшнiх конфлiктах i несвiдомих фантазiях. Боулбi наполягав на тому, що проблеми здебiльшого зринають зовнi та проростають iз реальних стосункiв iз реальними людьми. Пiд час роботи з проблемними пiдлiтками в лондонськiй дитячiй консультативнiй клiнiцi Боулбi дiйшов висновку: нездоровi стосунки з батьками призводять до того, що дiти й пiдлiтки починають ставитися до своiх базових потреб i вiдчуттiв украй негативно. Згодом, 1938 року, розпочалася його лiкарська практика пiд керiвництвом визнаного психоаналiтика Меланii Кляйн. До нього потрапив пацiент – юний гiперактивний хлопчак, який мав напрочуд тривожну матiр. Утiм, Боулбi не дозволили поспiлкуватися з останньою, оскiльки вважалося, що уваги в таких випадках вартi винятково проекцii та фантазii дитини. Це неабияк роздратувало психiатра-початкiвця. Досвiд спонукав його сформулювати власну iдею – насамперед iшлося про те, що якiсть стосункiв iз близькими та рання емоцiйна депривацiя е ключовими аспектами в розвитку особистостi та ii здатностi вибудовувати стосунки з iншими людьми. 1944 року Джон Боулбi опублiкував першу працю про сiмейну терапiю – «Сорок чотири малолiтнi крадii» (Forty-four Juvenile Thieves), у якiй зазначав, що «за маскою байдужостi криеться бездонне горе, а за неприхованою бездушнiстю – вiдчай». Юнi пiдопiчнi Боулбi неначе зацiпенiли, заприсягнувшись, що нiхто й нiколи не заподiе iм шкоду, i зрештою iх паралiзували лють i вiдчай. Пiсля Другоi свiтовоi вiйни Всесвiтня органiзацiя охорони здоров’я доручила Боулбi провести дослiдження за участю дiтей iз Європи, якi внаслiдок конфлiкту втратили батькiв i дах над головою. Результати змiцнили його думку про реальнiсть емоцiйного голоду й те, що любов i близькiсть е так само важливими, як i поживнi речовини, що iх потребуе органiзм. Окрiм дослiджень та власних спостережень, Боулбi неабияк вразили iдеi Чарльза Дарвiна про те, як природний вiдбiр пiдтримуе та змiцнюе реакцii, що сприяють виживанню. Вiн дiйшов висновку, що близькi стосунки iз цiнними для нас людьми е генiальним механiзмом виживання, створеним самою еволюцiею. Теорiя Боулбi була радикальною, тож зiткнулася з неабияким опором. Його мало не виключили з лав Британськоi спiлки психоаналiтикiв, адже тодi здебiльшого вважалося, що надмiрна увага й турбота з боку матерi та iнших членiв родини призведе до того, що дитина стане залежною, iй бракуватиме самостiйностi – i зрештою вона перетвориться на абсолютно некомпетентного дорослого. Виховувати дiтей потрiбно правильно – на безпечнiй, рацiональнiй вiдстанi. Пiдхiд залишався незмiнним, навiть коли дiти хворiли або ж страшенно засмучувалися. За часiв Боулбi батькам не дозволяли перебувати з дiтьми в лiкарнi – хворого сина чи доньку просто лишали бiля вхiдних дверей закладу. 1951 року Боулбi разом iз молодим соцiальним працiвником Джеймсом Робертсоном створили фiльм «Дволiток у лiкарнi» (A Two-Year-Old Goes to Hospital), у якому продемонстрували гнiвний протест, лють i розпач маленькоi дiвчинки, яка залишилася в лiкарнi без батькiв. Робертсон показав фiльм представникам Королiвськоi медичноi спiльноти в Лондонi, сподiваючись, що лiкарi звернуть увагу на те, який стрес вiдчувае дитина, коли ii розлучають iз найдорожчими людьми, та як вона потребуе близькостi й комфорту. Утiм, фiльм назвали фальсифiкацiею та практично заборонили до перегляду. Протягом 60-х рокiв у Великiй Британii та США вiдвiдування дiтей батьками в лiкарнi й надалi обмежувалося однiею годиною на тиждень. Отож, Боулбi мав знайти iнший спосiб довести свiтовi те, що вiдчував серцем. І в цьому йому допомогла його асистентка – канадська дослiдниця Мерi Ейнсворт. Вона розробила простий експеримент, покликаний проаналiзувати чотири моделi поведiнки, що демонстрували потребу в прив’язаностi. По-перше, ми повсякчас стежимо за об’ектом нашоi прив’язаностi й намагаемося пiдтримувати з ним емоцiйну й фiзичну близькiсть. По-друге, хочемо бути поряд iз ним, коли почуваемося невпевнено, засмучено чи розчаровано. По-трете, сумуемо за ним пiд час розлуки. І, по-четверте, покладаемося на нього й розраховуемо на пiдтримку, дослiджуючи навколишнiй свiт. Експеримент отримав назву «Незнайома ситуацiя» та сприяв появi численних наукових праць, здiйснивши справжню революцiю в галузi психологii розвитку. Отже, про що саме йшлося? Дослiдник запрошуе матiр iз дитиною до незнайомоi кiмнати. За кiлька хвилин матiр виходить, i дитина залишаеться наодинцi з експертом, який за потреби намагаеться ii заспокоiти. Через три хвилини матiр повертаеться, пiсля чого дослiдження, що передбачае тимчасову розлуку й возз’еднання, повторюють знову. Бiльшiсть дiтей страшенно засмучувалися, коли iхнi матерi йшли геть, i починали нервово соватися, плакати, жбурляти iграшки. Однак дехто демонстрував значно кращу емоцiйну стабiльнiсть. Вони швидко й успiшно заспокоювалися, легко вiдновлювали контакт iз матiр’ю та поверталися до гри, подеколи перевiряючи, чи мама й досi поряд. Скидалося на те, що дiти були впевненi: мама буде поряд, якщо в тому зрине потреба. Утiм, менш емоцiйно стабiльнi малюки демонстрували тривожнiсть i агресiю або ж виявляли байдужiсть i вiдстороненiсть, коли матiр нарештi поверталася. У дiтей, здатних самостiйно заспокоiтися, зазвичай бiльш турботливi й чуйнi матерi, тодi як поведiнка матерiв агресивних малюкiв зазвичай непередбачувана, а тi, чиi дiти демонструють вiдстороненiсть, досить холоднi й схильнi нехтувати iхнiми потребами. Завдяки простому дослiдженню, що передбачало розлуку й возз’еднання учасникiв, Боулбi побачив любов у дii та почав фiксувати ii закономiрностi. Та остаточного широкого визнання ця теорiя набула кiлька рокiв по тому, коли Джон Боулбi опублiкував славнозвiсну трилогiю, присвячену прив’язаностi, розлуцi й втратi. Його колега Гаррi Гарлоу, який працював психологом у Вiсконсинському унiверситетi, також привертав увагу до сили того, що вiн назвав «контактом комфорту». Його висновки грунтувалися на серйозному дослiдженнi за участю мавпенят, яких забирали вiд матерiв одразу пiсля народження. Учений з’ясував, що iзольованi малюки страшенно потребували тепла та близькостi. Тож, коли перед ними поставав вибiр: дротяна «мама-диспенсер», вiд якоi можна було отримати iжу, чи «мама» з м’якенького рушника без iжi, вони майже завжди обирали останню. Загалом експерименти Гарлоу продемонстрували токсичнiсть ранньоi iзоляцii: фiзично здоровi примати, яких вiдлучали вiд матерiв на першому роцi життя, виростали в соцiально неповноцiнних дорослих тварин. Цi мавпи були не здатнi вирiшувати якiсь проблеми чи розумiти сигнали iнших. У них спостерiгалися депресiя, схильнiсть до саморуйнування й нездатнiсть паруватися. Теорiя прив’язаностi, яку спершу висмiювали та зневажали, зрештою здiйснила справжню революцiю в методах виховання дiтей у Пiвнiчнiй Америцi. Тепер, коли я ночую коло лiжка свого сина, доки вiн вiдновлюеться пiсля операцii з видалення апендикса, я щиро дякую за це Джону Боулбi. Сьогоднi дедалi бiльше людей у всьому свiтi визнають: дiти мають абсолютне право на безпечну й безперервну фiзичну та емоцiйну близькiсть, i нехтування нею може завдати iм непоправноi шкоди. Любов i дорослi Боулбi помер 1990 року, не доживши до другоi хвилi революцii, яку збурила й надихнула його праця. Ішлося про застосування теорii прив’язаностi до романтичних стосункiв мiж дорослими. Власне, Боулбi й сам стверджував, що дорослi мають таку саму потребу в прив’язаностi, як i дiти. Зокрема, пiсля Другоi свiтовоi вiйни вiн провiв дослiдження за участю вдiв та з’ясував, що iхнi моделi поведiнки були подiбнi до тих, якi демонстрували дiти-безхатченки. Саме потреба в близькостi i е тiею рушiйною силою, що вибудовуе стосунки мiж дорослими людьми. Однак i цi iдеi Боулбi сприйняли вороже, вiд них усiляко вiдхрещувалися. Нiхто не очiкував, що стриманий i консервативний англiйський джентльмен розгадае загадку романтичного кохання! До того ж усi були переконанi, що знають про кохання все, що про нього варто знати. Адже це просто короткочасна й замаскована сексуальна одержимiсть, основний iнстинкт, що про нього писав Фройд, – i то добре завуальований. Або ж це потреба покладатися на iнших, що аж нiяк не свiдчить про зрiлiсть особистостi… Чи певна моральна позицiя – самовiддана жертва, прагнення вiддавати й нiчого не потребувати натомiсть. Та найважливiше те, що спроби розглядати кохання з точки зору прив’язаностi завжди радикально суперечили (i досi суперечать) соцiальним i психологiчним поглядам на зрiлiсть, якi мiцно вкоренилися в нашому суспiльствi. Зрiлiсть означае незалежнiсть i самодостатнiсть. Наша культура вже давно плекае образ безстрашного й невразливого воiна, який сам-один постае проти життевих негараздiв i небезпек. Тут неможливо не згадати образ Джеймса Бонда – уже понад 40 рокiв вiн е еталоном справжнього чоловiка, мужнього й вiдважного. Психологи використовують термiни на кшталт «недиференцiйований», «спiвзалежнiсть», «симбiотичний» чи навiть «злиття», щоб описати людей, якi не здатнi бути самодостатнiми або ж не усвiдомлюють себе окремо вiд iнших. На противагу, Боулбi говорив про так звану «ефективну залежнiсть» – зокрема про те, що вмiння звертатися до iнших по емоцiйну пiдтримку – «вiд колиски й до могили» – е ознакою та джерелом сили. Першi згадки про вiдчуття прив’язаностi серед дорослих з’явилися в дослiдженнях незадовго до смертi Боулбi. Соцiальнi психологи Фiл Шейвер та Сiндi Гезен iз Денверського унiверситету вирiшили провести опитування серед чоловiкiв та жiнок, зосередившись на запитаннях про iхнi любовнi стосунки. Дослiдники хотiли з’ясувати, чи подiбнi iхнi реакцii та моделi поведiнки до тих, що iх демонструють матерi й дiти. Отож вони пiдготували «анкету про кохання» та опублiкували ii в мiсцевiй газетi Rocky Mountain News. У своiх вiдповiдях дорослi зiзнавалися, що мають потребу в емоцiйнiй близькостi зi своiм партнером. Вони хотiли бути впевненими в тому, що коханий чи кохана завжди пiдтримае iх у непростiй ситуацii. Вiдчували неабиякий стрес пiд час розлуки або ж перебуваючи на великiй вiдстанi одне вiд одного. І водночас почувалися бiльш впевненими та могли легко дослiджувати цей свiт, якщо мали надiйну опору – свого партнера. Крiм того, респонденти демонстрували рiзнi моделi поведiнки зi своiми коханими. Якщо поряд iз партнером людина почувалася в абсолютнiй безпецi, спiлкуватися й вибудовувати близькi стосунки було напрочуд легко. Та коли вона мала сумнiви, у неi зринали тривожнiсть i злiсть, а ще прагнення контролювати – чи, навпаки, бажання максимально вiддалитися вiд партнера й не мати з ним жодних контактiв. Боулбi й Ейнсворт отримали аналогiчнi результати, вивчаючи прив’язанiсть мiж матерями й дiтьми. Шейвер та Гезен здiйснили низку серйозних i формальних експериментiв, якi пiдтвердили результати iхнього анкетування й теорii Боулбi, i невдовзi iхнi працi спричинили справжню лавину дослiджень. Ідеi Боулбi щодо прив’язаностi мiж дорослими сьогоднi пiдтверджують сотнi опублiкованих праць, i я цитуватиму деякi з них у цiй книжцi. Загалом усi вони свiдчать: ключовим аспектом гармонiйних стосункiв i потужним джерелом сили для кожного з партнерiв е вiдчуття надiйностi й безпечностi романтичного зв’язку. Окрiм цього, е й iншi, не менш важливi результати: • Вiдчуття безпеки поряд iз партнером, абсолютна близькiсть i впевненiсть у тому, що на нього можна покластися, допомагають нам шукати необхiдну пiдтримку з боку iнших людей i водночас надавати ii тим, хто цього потребуе. Пiд час дослiдження, що його провiв психолог Джефф Сiмпсон з унiверситету Мiннесоти, кожна з вiсiмдесяти трьох пар мала заповнити анкету, присвячену ii стосункам, а тодi зачекати в кiмнатi. Жiнку попереджали про те, що невдовзi вона братиме участь у процесi, який е напрочуд тривожним i стресовим для бiльшостi людей (про що саме йшлося, не зазначали). Жiнки, якi вважали своi стосунки безпечними й надiйними, вiдкрито дiлилися переживаннями щодо незрозумiлого завдання й просили партнерiв iх пiдтримати. Тi ж, хто заперечував свою потребу в прив’язаностi й уникав близькостi, ще бiльше закривалися в собi. Чоловiки також демонстрували двi моделi поведiнки зi своiми партнерками. Тi, хто вважав особистi стосунки надiйними й безпечними, пiдтримували своiх обраниць ще бiльше, нiж зазвичай: усмiхалися, торкалися й намагалися всiляко iх заспокоiти. А от чоловiки, якi заперечували своi потреби в прив’язаностi й близькостi, не надто зважали на переживання своiх подруг та знецiнювали iхнiй стрес; поводилися незворушно й майже iх не торкалися. • Вiдчуваючи безпечний зв’язок iз партнером, ми значно легше переживаемо конфлiкти й сварки, яких не уникнути; а коли сердимося на нього, то поводимося менш вороже. Марiо Мiкулiнсер з iзраiльського унiверситету iменi Бар-Ілана провiв низку дослiджень, учасники яких мали вiдповiсти, наскiльки близькi iхнi стосунки та як iм вдаеться впоратися з гнiвом, коли зринають конфлiкти. Пiд час розмов про конфлiктнi моменти здiйснювалося вимiрювання серцевого ритму в усiх учасникiв. Тi, хто вiдчував справжню близькiсть зi своiми партнерами й могли на них покластися, значно менше сердилися на обранцiв та не приписували iм злостивих намiрiв. Вони демонстрували гнiв, однак контрольовано, i до того ж мали бiльш позитивнi цiлi – вирiшити проблеми, вiдновити близькiсть iз партнером чи партнеркою. • Надiйний зв’язок iз коханою людиною надихае й надае сил. Мiкулiнсер провiв iще одну низку дослiджень, що засвiдчила: вiдчуваючи безпечний i надiйний зв’язок з iншими людьми, ми лiпше себе розумiемо й бiльше собi подобаемося. Отримавши перелiк прикметникiв, за допомогою яких треба було себе описати, упевненi у своiх стосунках учасники обирали винятково позитивнi риси. Коли ж iх запитували про слабкi якостi, вони зауважували, що не вважають себе iдеальними, однак подобаються собi такими, як е. Крiм того, Мiкулiнсер пiдтвердив те, що свого часу доводив Боулбi: упевненi у своiх стосунках дорослi демонструють бiльший iнтерес до новоi iнформацii та готовнiсть ii сприймати. Їм iмпонувала багатозначнiсть та подобалися запитання, на якi можна вiдповiсти по-рiзному. В одному завданнi iм описали поведiнку якоiсь людини, а тодi попросили оцiнити ii позитивнi й негативнi риси. Респонденти, якi вважали своi стосунки надiйними, значно швидше сприймали нову iнформацiю про цю людину й майже миттево переглядали свою оцiнку. Коли ми вiдчуваемо поряд надiйне плече, нам легше вiдкриватися новому досвiду й демонструвати гнучкiсть думок i мiркувань. Вiдчуття безпеки породжуе природну цiкавiсть, тодi як страх зовнiшнiх загроз змушуе людину «заклякати». • Що ближчий до нас партнер, то бiльш самостiйними й незалежними можемо бути ми самi, хоч це й суперечить iдеi самодостатностi, яку повсякчас прославляе наша культура. Саме це зауважила пiд час свого дослiдження психологиня Брук Фiнi з унiверситету Карнегi-Меллон у Пiттсбурзi, яка спостерiгала за 280 парами. Учасники, якi вiдчували, що партнери розумiють iхнi потреби, демонстрували бiльшу впевненiсть у собi та самостiйнiсть у вирiшеннi проблем. Крiм того, вони успiшно досягали своiх цiлей. Численнi докази Практично всi галузi науки пiдтверджують один i той самий факт: ми не просто соцiальнi iстоти, а тi, хто потребуе особливоi, унiкальноi близькостi з iншими, i заперечувати це можна лише на власний страх i ризик. І справдi, iсторики вже давно зауважили, що пiд час Другоi свiтовоi вiйни шанси вижити в таборах смертi були значно вищi в пар, анiж в окремих iндивiдiв. Крiм того, уже давно вiдомо, що одруженi чоловiки й жiнки зазвичай живуть довше, анiж iхнi самотнi однолiтки. Близькiсть i мiцний зв’язок з iншими людьми е вкрай необхiдними для нашого здоров’я – психiчного, емоцiйного й фiзичного. Луiза Гоклi з Центру когнiтивноi та соцiальноi нейронауки Чиказького унiверситету з’ясувала, що самотнiсть значно пiдвищуе артерiальний тиск i подвоюе ризик iнфарктiв та iнсультiв. А соцiолог Джеймс Хаус iз Мiчиганського унiверситету зауважуе: емоцiйна iзоляцiя е значно бiльшим ризиком для здоров’я людини, анiж курiння чи високий артерiальний тиск, що iх вважають найнебезпечнiшими! Імовiрно, цi вiдкриття е своерiдною iлюстрацiею славнозвiсноi народноi мудростi: «Страждання неуникнi, а на самотi ще й нестерпнi». Однак насправдi йдеться не тiльки про наявнiсть чи вiдсутнiсть близьких стосункiв у нашому життi – важливо й те, наскiльки вони якiснi. Скажiмо, негативнi стосунки завдають шкоди здоров’ю. Дослiдники iз Захiдного резервного унiверситету Кейса, що в Клiвлендi, опитували чоловiкiв, у яких траплялися стенокардiя та гiпертонiя, про те, чи дружини демонструють iм свое кохання. У тих, хто надав заперечну вiдповiдь, випадкiв стенокардii протягом наступних п’яти рокiв було майже удвiчi бiльше, нiж у тих, хто вiдповiв ствердно. Утiм, страждають i жiночi серця. У жiнок, якi вважають свiй шлюб непростим i повсякчас сваряться iз чоловiками, частiше спостерiгаються гiпертонiя та вищий рiвень гормонiв стресу порiвняно з тими, хто вважае своi стосунки з партнером щасливими. Ще одне дослiдження засвiдчило: жiнки, якi перенесли iнфаркт, мають утричi вищий ризик його повторноi появи, якщо iхнi стосунки iз чоловiками проблемнi. За наявностi застiйноi серцевоi недостатностi в чоловiкiв i жiнок якiсть iхнiх подружнiх стосункiв дозволяе робити не менш точнi прогнози щодо виживаностi протягом наступних чотирьох рокiв, як i серйознiсть симптомiв та ступiнь погiршення функцiй серцевого м’яза. Такоi думки дотримуеться Джим Койн, психолог iз Пенсiльванського унiверситету. Поети, якi свого часу оспiвували серце як символ кохання, щиро тiшилися б висновкам науковцiв про те, що функцiонування й мiць цього органа нерозривно пов’язанi з тим, наскiльки гармонiйними е романтичнi почуття людини. Проблеми в стосунках негативно впливають на iмунну й гормональну системи й навiть на процес загоення ран. Свого часу психологиня Дженiс Кiколт-Глейсер iз унiверситету Огайо провела захопливий експеримент. Вона змушувала молодят сваритися, пiсля чого протягом наступних кiлькох годин у них брали зразки кровi для аналiзу. Дослiдниця з’ясувала: що бiльш агресивно й презирливо поводилися партнери пiд час сварки, то вищим був iхнiй рiвень гормонiв стресу, тодi як iмунiтет суттево знижувався. Подiбнi негативнi наслiдки могли тривати до двадцяти чотирьох годин. Ще в одному, не менш захопливому дослiдженнi, Кiколт-Глейсер застосувала спецiальний вакуумний насос, аби спричинити появу маленьких пухирцiв на руках учасниць дослiдження. Пiсля цього тi знову-таки мали сваритися зi своiми чоловiками. Що бiльш неприемною була сварка, то довше гоiлася пошкоджена шкiра жiнки. Якiсть романтичних стосункiв е важливим чинником, що суттево впливае на наше ментальне й емоцiйне здоров’я. У бiльшостi цивiлiзованих краiн вирують справжнi епiдемii депресiй i тривожностi. Конфлiкти з коханими та ворожа критика з iхнього боку змушують нас сумнiватися у своiх силах та почуватися безпорадними, а це класичнi тригери депресii. Кожному з нас потрiбно вiдчувати, що коханий або кохана цiнуе та схвалюе нас. Ученi зауважують, що проблемний шлюб удесятеро пiдвищуе ризик розвитку депресii! Це, звiсно, не тiшить, однак е й хорошi новини: сьогоднi сотнi дослiджень свiдчать про те, що позитивнi й гармонiйнi стосунки захищають нас вiд стресiв та допомагають успiшно долати будь-якi життевi випробування й негаразди. Ізраiльськi науковцi з’ясували, що чоловiк i жiнка, якi вибудували мiцнi й безпечнi стосунки, легше переносять серйознi випробування (зокрема, ракетнi обстрiли) порiвняно з тими парами, чий зв’язок не надто мiцний. Ученi зауважують, що пiсля обстрiлiв такi пари демонструють значно меншу стривоженiсть та майже не потерпають вiд фiзичних проблем. Коли ми просто тримаемо кохану людину за руку, стаеться справжне диво, бо це буквально заспокоюе невгамовнi нейрони нашого мозку. Психолог Джим Коен з унiверситету Вiрджинii провiв експеримент за участю жiнок, яким робили МРТ мозку. Їм повiдомили: щоразу, коли на апаратi спалахуватиме червона лампочка, вони можуть вiдчути (або ж нi) незначний удар струмом по нозi. Ця iнформацiя збуджувала центри стресу в мозку учасниць, та, коли партнери тримали iх за руку, рiвень тривожностi значно знижувався. Крiм того, значно зменшувався й бiль пiд час удару струмом. Особливо яскраво цей ефект проявлявся в тих, хто мав щасливi стосунки та вiдчував неабияке задоволення поряд зi своiм партнером. Дослiдники назвали такi пари «суперпарами», адже дотики коханих захищали учасниць вiд шоку, стресу й болю. Коен стверджуе, що люди, яких ми любимо, е прихованими регуляторами всiх процесiв нашого органiзму й наших емоцiй. Коли любов безсила, ми завдаемо одне одному болю. Фраза «завдати болю» дуже влучна й точна, i це доводять дослiдження мозку, якi здiйснювала психологиня Наомi Айзенбергер iз Калiфорнiйського унiверситету. Дослiдниця з’ясувала, що вiдчуження й несприйняття з боку партнера збуджують у мозку людини, а точнiше, у його переднiй пояснiй звивинi, тi самi нейрони, що й фiзичний бiль. Власне, ця дiлянка «вмикаеться» щоразу, коли ми перебуваемо в розлуцi з близькими людьми. Коли я читала цю працю, то згадала, як мене шокував власний досвiд горя – дiзнавшись про смерть матерi, я почувалася так, нiби мене збила вантажiвка. І це вiдчуття було напрочуд реальним. Коли ми перебуваемо поряд iз партнерами, обiймаемо iх або кохаемось iз ними, нас переповнюють «гормони обiймiв» – окситоцин та вазопресин. Вони вмикають центри мозку, що вiдповiдають за наше «заохочення», сповнюючи нас нейромедiатором дофамiном, що вiдповiдае за вiдчуття спокою та щастя, i водночас знижуючи рiвень гормонiв стресу – зокрема кортизолу. Ми подолали немалий шлях, намагаючись зрозумiти, що таке кохання й чому воно настiльки важливе. 1939 року жiнки ставили його на п’яте мiсце серед критерiiв, якими керувалися пiд час вибору партнера. Однак 1990 року кохання посiло перше мiсце в перелiках вимог i жiнок, i чоловiкiв. Студенти коледжiв зауважують: вiд шлюбу вони передусiм очiкують «емоцiйноi безпеки». Кохання – то не глазур, якою прикрашають торт пiд назвою «життя». Це важлива базова потреба – як кисень чи вода, без яких ми не здатнi вижити. І коли ми це усвiдомимо, нам буде значно легше проникнути в саму суть проблем у стосунках. Куди подiлося кохання? Утрата зв’язку Ми нiколи не буваемо такими вразливими, як тодi, коли кохаемо.     Зигмунд Фройд – Головна проблема в тому, що Саллi геть нiчого не знае про грошi, – зауважуе Джей. – Вона надто емоцiйна й не може менi довiритися, а тому не хоче, щоб я взяв цi питання на себе. – Авжеж, так i е! – саркастично вибухае Саллi. – Проблема в менi – як це знайомо! Наче ти знаешся на грошах! Саме тому ми пiшли й купили оту недоладну автiвку, про яку ти мрiяв. Автiвку, яка нам абсолютно не потрiбна i яку ми не можемо собi дозволити. Просто ти завжди робиш те, що хочеш, а моя думка тебе нiколи не цiкавить. Власне, як i твоя мене – i крапка. Джейн повсякчас звинувачуе свого чоловiка Крiса в тому, що вiн «жорстокий, черствий i байдужий батько». – Зрозумiй нарештi: дiтям потрiбна турбота! Твоя увага, а не просто правила! Крiс вiдвертаеться. Вiн спокiйно пояснюе важливiсть дисциплiни й звинувачуе Джейн у тому, що вона не вмiе встановлювати певнi обмеження. Суперечка не припиняеться, вони повертаються до неi знову й знову. Зрештою Джейн у розпачi закривае обличчя долонями й бурмоче: – Я вже й не знаю, хто ти… Неначе бачу перед собою незнайомця. А Крiс знову вiдвертаеться. Нет i Керрi вперто мовчать, аж доки жiнка не витримуе й не починае схлипувати. Вона скаржиться на те, наскiльки зрадженою та скривдженою почуваеться через iнтрижку Нета. А той роздратовано зiтхае та починае перераховувати причини свого вчинку: – Я вже сто разiв пояснював тобi, чому це трапилося! Розказав усе начистоту! Господи, минуло вже два роки! Це вже позаду! Може, час тобi про все забути й пробачити менi? – Авжеж, начистоту! Вiд такого хiба вiдмиешся? – скрикуе Керрi. А тодi пошепки додае: – Тобi байдуже до мене, до мого болю. Ти просто хочеш, щоб усе було, як ранiше, – iз цими словами жiнка починае схлипувати, а чоловiк опускае очi долу. Я запитую кожну пару: якою, на iхню думку, е головна проблема стосункiв та як ii можна вирiшити. Трохи помiркувавши, вони починають пропонувати варiанти. Саллi зауважуе, що Джей прагне контролювати все по максимуму, тож йому не зайве навчитися дiлитися повноваженнями, щоб усе було справедливо. Крiс припускае, що вони iз Джейн надто рiзнi, тож дiйти згоди щодо методiв виховання дiтей iм просто не вдасться. Можливо, iм варто пройти якийсь курс вiд експерта, i тодi проблему буде вирiшено. Нет переконаний, що в Керрi е пунктик щодо сексу з ним. Імовiрно, iм варто звернутися до сексолога, аби вiдновити гармонiйне сексуальне життя. Авжеж, цi пари докладають усiх зусиль, намагаючись пояснити своi проблеми, однак вони не помiчають головного. Їхнi пояснення – то тiльки верхiвка айсберга, помiтний пiк велетенськоi гори проблем, i з цим погодився би будь-який психотерапевт. Тож яка «реальна проблема» криеться за всiма цими поясненнями? Якби я провела опитування серед психотерапевтiв, бiльшiсть iз них зауважили б: цi пари «загрузли» в безперервних i деструктивних сварках за контроль або ж потопають у своiй уiдливостi. А тому найперше, що вони мають зробити, – це навчитися мистецтву перемовин та вдосконалити своi комунiкативнi навички. Однак i терапевти оминають увагою справжню суть проблеми. Вони розглядають частину айсберга, що виднiеться над водою. Тож, щоб з’ясувати основну проблему стосункiв, маемо пiрнути глибше – i тiльки тодi зрозумiемо, про що йдеться. Цi пари втратили свiй зв’язок на емоцiйному рiвнi, вони вже не почуваються в безпецi, перебуваючи поряд одне з одним. Партнери та психотерапевти дуже часто не помiчають найголовнiшого: бiльшiсть конфлiктiв i сварок насправдi уособлюють протести проти втрати близькостi. За всiма цими стражданнями криються запитання: «Я можу на тебе покластися? Можу розраховувати на твою пiдтримку? Чи прийдеш до мене, коли я покличу? Коли будеш менi потрiбен? Я для тебе щось означаю? Ти мене цiнуеш? Приймаеш? Я тобi потрiбна? Ти можеш на мене покластися?» Гнiв, нищiвна критика, вимогливiсть – усе це нашi крики про допомогу. Ми прагнемо достукатися до коханих, щоб у iхнiх серцях знову спалахнули iскри… прагнемо повернути iх та вiдновити вiдчуття безпечноi та комфортноi близькостi. Первiсна панiка Теорiя прив’язаностi вчить: кохана людина – то наша надiйна опора в життi. Коли ж такий партнер емоцiйно недоступний чи вiдсторонений, ми вiдчуваемо крижаний холод, самотнiсть i безпораднiсть. Нами оволодiвають емоцii – гнiв, смуток, образа i, що найгiрше, страх. Та це й не дивно, якщо згадати, що страх – це вбудована «сигналiзацiя» органiзму, яка вмикаеться тодi, коли щось загрожуе нашому iснуванню. Утрата близькостi з коханою людиною добряче пiдривае наше вiдчуття безпеки. «Сигналiзацiя» спрацьовуе в мигдалеподiбному тiлi (мигдалинi) або «центрi страху» – саме так назвав цю дiлянку нейробiолог Джозеф Леду з Центру нейробiологii Нью-Йоркського унiверситету. Вона дуже схожа на горiшок мигдалю, розташовуеться всерединi кожноi пiвкулi скроневоi частки та запускае автоматичнi реакцii. За таких умов ми не думаемо, а вiдчуваемо та дiемо. Пiд час суперечок та сварок iз партнерами в нас виникае певний страх. Однак для тих, хто вважае своi стосунки надiйними, це лише короткочасний сплеск. Страх легко й швидко минае, щойно ми усвiдомлюемо, що реальноi загрози немае i партнер пiдставить нам плече, якщо в тому буде потреба. Однак тi, чия близькiсть стала слабшою, а стосунки майже себе вичерпали, можуть вiдчувати справжнiй жах. За таких умов нас охоплюе «первiсна панiка» – саме так свого часу назвав це явище нейробiолог Яак Панксепп iз Вашингтонського державного унiверситету. І тодi ми зазвичай дiемо двома способами: або демонструемо вимогливiсть i всiляко чiпляемося за партнера, прагнучи отримати пiдтримку й комфорт iз його боку, або ж вiддаляемося вiд нього, удаючи байдужiсть i намагаючись заспокоiтися й захистити себе. І якими не були б нашi слова, сказати хочемо лиш одне: «Ти маеш мене помiтити. Будь зi мною. Ти менi потрiбен/-на». Або ж: «Я не дозволю тобi мене образити. Маю охолонути й опанувати себе». Цi стратегii боротьби зi страхом через утрату близькостi несвiдомi й ефективнi – принаймнi спочатку. Та якщо партнери застосовуватимуть iх знову й знову, це лише пiдживлюватиме iхню невпевненiсть та ще бiльше вiдштовхуватиме iх одне вiд одного. Конфлiкти траплятимуться частiше, i жоден iз партнерiв не почуватиметься в безпецi – обидва щосили захищатимуться, i кожен помiчатиме в тому, хто поряд, винятково негативнi риси. Якщо ми справдi кохаемо, то чому не чуемо, як просимо одне одного про увагу й близькiсть, чому не вiдповiдаемо на цi прохання турботою? Бо здебiльшого не перебуваемо «на однiй хвилi» зi своiм партнером. Нашу увагу повсякчас вiдволiкае щось iнше, ми поринаемо у власне життя та власнi проблеми. Ми не володiемо мовою близькостi, не здатнi чiтко демонструвати своi потреби чи те, наскiльки нам не байдуже. Дуже часто нашим висловлюванням бракуе рiшучостi, бо ми й самi не розумiемо, чого хочемо. Або ж «присмачуемо» сигнали про потребу в близькостi гнiвом i розпачем, бо не впевненi в надiйностi наших стосункiв. Ми вимагаемо, а не просимо, i це дедалi частiше призводить до сварок i конфлiктiв, а не обiймiв. Дехто з нас щосили намагаеться притлумити природний потяг до близькостi, зосереджуючись натомiсть на певних дiях, що досить обмежено демонструють нашi потреби. Найчастiше такi люди звертаються до сексу. Такi завуальованi й викривленi сигнали трохи вiдволiкають вiд природних прагнень, але водночас ще бiльше вiддаляють нас вiд коханих. Диявольськi дiалоги Що довше партнерам бракуе близькостi, то бiльше негативу з’являеться в iхнiх стосунках. Дослiдники виокремили кiлька небезпечних поведiнкових моделей, якi називають по-рiзному. Три з них, що я вважаю основними, отримали вiд мене загальну назву – «диявольськi дiалоги». Вони передбачають такi моделi поведiнки: «Знайти винного», «Танець протесту» та «Завмри – бiжи», i детальнiше про них ви дiзнаетеся з першого дiалогу. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66368088&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.