Вересневi вогнi
Карлос Руiс Сафон


Юна Ірена разом iз мамою та братом вимушена покинути рiдний Париж i перебратися до провiнцiйного мiстечка на узбережжi Нормандii. Їi мати працюватиме економкою в маетку видатного механiка та iнженера Лазаруса. Цей будинок повен надзвичайних загадкових механiзмiв: роботiв, що вiдчиняють дверi, годинникiв iз таемничими посмiшками, ляльок-танцiвниць, якi у своiй пластичностi не гiршi за живих людей. Та однiеi ночi до чарiвного маетку з похмурих закуткiв минулого вриваеться Тiнь. Ірен дiзнаеться, що прекрасна дружина винахiдника вже двадцять рокiв не покидае будинок. Двадцять рокiв тому тут сталося дещо незворотне. Та що саме? Ляльки Лазаруса бережуть страшну таемницю iхнього творця. І iхнi погляди вже не видаються такими привiтними…





Карлос Руис Сафон

Вересневi вогнi


























Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Дизайнер обкладинки Іван Дубровський



© Carlos Ruiz Zafоn, 1995; DragonStudios LLC, 2007

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021


* * *




Передмова автора


Шановнi друзi!

Часом читачi краще пам’ятають твiр, нiж його автора. Вони не випускають з пам’ятi героiв, сюжетнi лiнii, мову й образи, виявляючи поблажливiсть, що обеззброюе письменника, який починае забувати деякi епiзоди й подробицi книжок, котрi вiн написав так давно, що в це несила повiрити. Зi мною теж таке траплялося; iнодi я не мiг пригадати сюжетнi повороти трьох «юнацьких» романiв, що iх написав i опублiкував у дев’яностi роки: «Володар Туману», «Опiвнiчний палац» i, власне, «Вересневi вогнi» – книжки, яку ви тримаете в руках. Я завжди вважав, що цi три романи утворюють один цикл, адже мають чимало спiльного й певною мiрою нагадують книжки, якi я залюбки прочитав би у пiдлiтковому вiцi.

Я написав «Вересневi вогнi» у Лос-Анджелесi, мiж 1994–1995 роками, плануючи довести до пуття те, що менi не вдалося втiлити в романi «Володар Туману». Перечитуючи «Вересневi вогнi» зараз, я усвiдомлюю, що композицiя тут мае бiльше кiнематографiчних елементiв, анiж лiтературних. Для мене цей роман завше асоцiюватиметься з довгими годинами, проведеними в товариствi героiв за письмовим столом у моему тодiшньому помешканнi на Мелроуз-авеню. З третього поверху менi було добре видно напис «Голлiвуд» на пагорбах.

Роман замислювався як пригодницько-мiстична iсторiя для читачiв, молодих духом (i молодого бiологiчного вiку, якщо поталанить), подiбних до глядачiв бiльшостi фiльмiв, що надихали мене у той перiод. Вiдтодi мiй задум анiтрохи не змiнився.

Щоправда, вiдбулись iншi доречнi змiни: вперше з 1995 року ця книжка побачила свiт у гiдному виданнi з чудовими iлюстрацiями. На жаль, ранiше я не мав нагоди надрукувати ii у такому виглядi.

Сподiваюся, що книжка принесе вам задоволення, якщо ви молода людина або бажаете перенестися в юнацькi роки. Мене тiшить думка, що з вашою допомогою я вiдтворю в пам’ятi як цей роман, так i два його попередники. І дозволю собi розкiш знову пережити пригоди «Вересневих вогнiв» та тих далеких часiв, коли я теж вважав себе молодим i менi здавалося, що моi слова й створенi мною образи можуть змiнити геть усе.

Приемного читання i до нових зустрiчей.



    Карлос Руiс Сафон
    Травень 2007 року


Люба Ірен,

вересневi вогнi навчили мене не забувати минуле, тож я чудово пам’ятаю, як приплив змивав твоi слiди на пiску. Ще тодi я розумiв, що зима швидко розвiе магiю останнього лiта, яке ми провели разом у Блакитнiй Бухтi. Ти була б здивована, якби побачила, як мало змiнилося наше мiстечко. Вежа маяка досi височiе посеред туманiв, наче вартовий на чатах, а дорога, яка огинае Пляж англiйця, перетворилася на вузеньку стежку, що петляе на пiску i веде в нiкуди.

Огорненi темрявою i тишею, руiни Кравенмору виднiються над лiсом. Я дедалi рiдше виходжу в море на вiтрильнику. Якщо ж це трапляеться, то все ще можу розгледiти потрiсканi вiкна захiдного крила, що виблискують в iмлi, немовби подаючи якiсь загадковi сигнали. Інодi, зачарований спогадами про тi часи, коли ми вечорами перепливали бухту, повертаючись до порту, я придивляюсь уважнiше, i менi ввижаються вогнi, що блимають у темрявi. Та я знаю, що зараз там нiкого немае. Анiкогiсiнько.

Напевно тобi цiкаво, що сталося з Будиночком-на-мисi. Самотнiй, вiдрiзаний вiд усiх, вiн стоiть там, де й завжди, дивлячись на безкраiй океан iз вершини мису. Минулоi зими шторм рознiс ущент те, що залишалося вiд маленького причалу на пляжi. Один заможний ювелiр, що приiхав з якогось невiдомого мiста, хотiв купити його, спокусившись смiховинною цiною, але захiднi вiтри й величезнi хвилi, що б’ються об стрiмкi скелi, змусили передумати. Сiль глибоко в’iлася у вибiлену деревину. Таемна стежина, що вела до лагуни, перетворилася на непрохiднi хащi, зарослi дикими чагарниками й заваленi вiтроломом.

Час вiд часу, коли можу вiдпочити вiд роботи на пристанi, я сiдаю на велосипед i прямую до мису, щоб подивитися на захiд сонця з веранди, що нависае над бескидами. Там нiкого немае, крiм мене та зграi мартинiв. Судячи з усього, птахи надiлили себе правами нових мешканцiв, не навiдавшись до жодноi нотарiальноi контори. З того мiсця досi видно, як мiсяць, пiднiмаючись над лiнiею горизонту, малюе срiблястi вiзерунки, що довгою гiрляндою простягаються до Печери кажанiв.

Пам’ятаю, що якось я показав тобi цю печеру i розповiв iсторiю про злого корсиканського пiрата, чий корабель затонув у гротi однiеi штормовоi ночi 1746 року. То була вигадка. Не iснувало нiякого контрабандиста, нiякого вiдчайдушного розбiйника, який насмiлився заплисти в той темний грот. На свiй захист можу сказати, що це едина брехня, яку ти почула вiд мене. Мабуть, ти одразу здогадалася, що я обманув тебе.

Цього ранку, коли я витягав сiтi, що зачепилися за риф, у мене знову виникла галюцинацiя. На якусь секунду я «побачив» тебе на верандi Будиночка-на-мисi: ти мовчки дивилася в далечiнь, як часто полюбляла робити. Мартини злетiли в небо, i я пересвiдчився, що там нiкого немае. Десь за туманами височiла гора Сен-Мiшель, наче плавучий острiвець, що сiв на мiлину.

Інодi я замислююся над тим, що всi покинули Блакитну Бухту, чкурнули подалi звiдси. І лише я потрапив у пастку часу, марно чекаючи, що одного дня багряний вересневий приплив поверне менi щось вагомiше за спогади. Не зважай на мене. Такий ефект справляе на нас море: рано чи пiзно воно все повертае, особливо спогади.

Якщо не помиляюсь, я вiдправив тобi сотню листiв (рахуючи i цей) на вашу останню паризьку адресу, яку менi вдалося роздобути. Інколи я запитую себе, чи отримала ти бодай один iз них, чи згадуеш ти мене i той свiтанок на Пляжi англiйця. Може, так, а може, життя занесло тебе надто далеко вiд цих мiсць, вiд усього, що пов’язано з вiйною.

Тодi життя здавалося нам значно простiшим. Пам’ятаеш? Хоча… навiщо я обманюю себе? Звiсно, ти забула. Часом менi спадае на думку, що лише я, бiдолашний дурень, досi живу спогадами про лiто 1937 року – в моiй пам’ятi закарбувався кожен день, коли ти була тут, поряд зi мною…




1. Небо над Парижем



Париж, 1936 року

Коли Арман Совель помер, небесним склепiнням пронеслася пурпурова комета, чий вогняний слiд простягся аж до обрiю. Люди, якi пам’ятають ту нiч, присягаються, що на власнi очi споглядали це видовище. Ірен, донька Совеля, нiчого не бачила, але чарiвний вiдблиск комети осяював ii сни впродовж багатьох рокiв.

Стояв холодний зимовий ранок, i вiкна чотирнадцятоi палати лiкарнi Сен-Жорж вкрилися тонкою плiвкою iнею, що нагадувала химерну акварель, де зображувалося мiсто у золотавих передсвiтанкових сутiнках.

Арман Совель тихо згас: одне ледь чутне зiтхання, i все закiнчилося. Його дружина Симона та донька Ірен пiдняли погляд, коли першi вранiшнi променi, що прорiзали нiчну темряву, прикрасили свiтлими смугами стiни й пiдлогу палати. Молодший син Дорiан спав на стiльцi. У палатi запала зловiсна тиша. Не було жодноi потреби щось казати, аби зрозумiти те, що сталося. Пiсля шести мiсяцiв страждань чорний привид хвороби, назву якоi хлопчик нiколи не мiг вимовити, забрав життя Армана Совеля. От i все.

Отак розпочався найгiрший рiк в iсторii родини Совелiв.



Арман Совель забрав з собою в могилу свою харизму i заразливий смiх, проте його численнi борги не вирушили з ним в останню подорож. Невдовзi цiлий легiон кредиторiв i рiзноманiтних хижакiв у сюртуках, якi могли похвалитися почесними званнями, взяв собi за звичку навiдуватися до помешкання Совелiв на бульварi Осман. Формальнi вiзити ввiчливостi змiнилися завуальованими погрозами, а трохи згодом – арештом майна.

Престижнi коледжi й елегантнi вбрання залишилися в минулому. Для Ірен та Дорiана настав перiод тимчасових пiдробiткiв i скромнiшого одягу. Таким був початок стрiмкого спуску Совелiв у безодню реальностi. Найтяжче випробування на цьому тернистому шляху випало на долю Симони. Хоча вона повернулася на посаду шкiльноi вчительки, ii зарплати не вистачало, аби зупинити лавину боргiв, що пожирала весь сiмейний бюджет. Звiдусiль на них обрушувалися новi документи з пiдписом Армана й новi несплаченi векселi; на кожному кроцi iх пiдстерiгали новi бездоннi чорнi дiри.

Саме тодi маленький Дорiан запiдозрив, що половину населення Парижа складають юристи й лихварi – особливого виду щури, що кишать на поверхнi. Приблизно у той час Ірен погодилася пiдпрацьовувати в танцювальнiй залi (без вiдома матерi). Вона танцювала з солдатами – сором’язливими, наляканими пiдлiтками, отримуючи за це заняття кiлька монет. (На свiтанку дiвчинка складала заробленi грошi в коробку, яку Симона ховала пiд холодильником.)

Совелi зробили ще одне болiсне вiдкриття: кiлькiсть людей, якi проголошували себе друзями й покровителями, зменшувалася швидше, нiж iнiй, що тане на сонцi. Ситуацiя дещо покращилася влiтку, коли Анрi Леконт, давнiй друг Армана Совеля, запропонував iм оселитися у маленькому помешканнi на Монпарнасi. Нова домiвка розташовувалася над крамницею малювального приладдя, що належала Анрi. Господар вiдмовився брати вiд них грошi, вiдклавши оплату до кращих часiв. Вiн лише попросив Дорiана допомагати йому розносити замовлення, оскiльки бiль у колiнах обмежував його рухливiсть. Симона не могла пiдiбрати слова, аби вiддячити старому мсье Леконту за його доброту. Втiм, торговець не очiкував жодноi подяки. У свiтi, де переважали щури, iм пофортунило зустрiти янгола.

Коли зима тихенько пiдкралася до мiста, Ірен виповнилося чотирнадцять рокiв, хоча вона почувалася двадцятичотирирiчною жiнкою. У день народження вона витратила грошi, заробленi в танцювальнiй залi: купила пирiг i вiдсвяткувала цю подiю з Симоною та Дорiаном. Вiдсутнiсть Армана важким тягарем тиснула на iхнi плечi. Зiбравшись у тiснiй вiтальнi крихiтноi оселi на Монпарнасi, вони разом задули свiчки на пирозi й загадали одне-едине бажання: нехай згасле полум’я забере в небуття привид нещастя, що переслiдував iх останнiми мiсяцями. Цього разу молитви були почутi. Вони ще не здогадувалися, що похмурий рiк добiгав кiнця.



Минуло кiлька тижнiв, i за обрiем несподiвано зажеврiла iскра надii. Завдяки старанням мсье Леконта та його широкому колу знайомих Симона отримала шанс влаштуватися на пристойну роботу в Блакитнiй Бухтi – маленькому приморському мiстечку, далеко вiд сiрих паризьких туманiв, далеко вiд сумних спогадiв про останнi днi Армана Совеля. Один заможний винахiдник i виробник iграшок шукав економку, якiй можна було б довiрити управлiння його розкiшним маетком, зведеним посеред лiсу Кравенмор.

Винахiдник та його дружина усамiтнено жили у величезному будинку поряд зi старою iграшковою фабрикою, яка наразi не працювала. Олександра, дружина лялькаря, була тяжко хвора й понад двадцять рокiв не виходила зi своеi кiмнати. Новiй економцi пропонувалася щедра винагорода. Крiм того, Лазарус Жан дозволяв усiй родинi оселитися у Будиночку-на-мисi – скромному помешканнi, зведеному над скелястим урвищем, на самiсiнькiй вершинi мису, з протилежного боку Кравенморського лiсу.

У серединi червня 1937 року мсье Леконт попрощався з Совелями на шостiй платформi Аустерлiцького вокзалу. Симона та ii двое дiтей сiли в поiзд, що мав вiдвезти iх до узбережжя Нормандii.

Спостерiгаючи за тим, як вагони повiльно зникають удалинi, старий Леконт подумки усмiхнувся. Його охопило передчуття, нiби iсторiя родини Совелiв – справжня iсторiя – тiльки-но розпочалася.




2. Географiя й анатомiя



Нормандiя, лiто 1937 року

Перебравшись до Будиночка-на-мисi, Ірен та ii мати першого ж дня спробували навести лад у своiй новiй оселi. Тим часом Дорiан вiдкрив для себе нове захоплення – географiю, або, якщо точнiше, креслення мап. Озброiвшись олiвцями й альбомом, подарованими Анрi Леконтом на прощання, молодший син Симони Совель сховався в улоговинцi мiж скелями, природному оглядовому майданчику, звiдки поставала казкова панорама.

Мiстечко з маленькою риболовецькою пристанню розкинулося посеред простороi бухти. На схiд простягався неозорий пiщаний берег – перлинна пустеля бiля води, – вiдомий як Пляж англiйця. Трохи далi вiстря мису нацiлювалося на горизонт. Нова домiвка родини Совелiв була побудована на його краечку, що вiддiляв Блакитну бухту вiд широкоi затоки, яку мiсцевi називали Чорною бухтою через темний колiр води й велику глибину.

Десь там, у вiдкритому морi, Дорiан мiг розгледiти вкритий прозорим серпанком острiвець iз маяком, розташований за пiв милi вiд узбережжя. На острiвцi височiла темна й загадкова вежа маяка, напiвприхована довколишнiми туманами. Спрямувавши погляд униз, на землю, хлопчик добре бачив свою матiр i сестру Ірен, якi сидiли на верандi Будиночка-на-мисi.

Нова оселя, двоповерхова будiвля з бiлого дерева, примостилася на стрiмчаках, наче тераса, що зависла над проваллям. За будинком починалася лiсова гущавина, а за кронами дерев височiв Кравенмор – величний маеток Лазаруса Жана.

Кравенмор радше нагадував замок, кафедральну споруду, плiд бурхливоi, збоченоi уяви. На гостроверхому даху було видно справжнiй лабiринт арок, аркбутанiв, веж i бань. Хрестоподiбна будiвля мала кiлька крил. Дорiан уважно роздивився зловiснi обриси домiвки Лазаруса Жана. Армiя гаргуйль та ангелiв, вирiзьблених з каменю, охороняла фриз фасаду, неначе збiговисько привидiв, що завмерли в очiкуваннi ночi. Згорнувши альбом, Дорiан зiбрався вертатися. Йому було цiкаво, якого штибу людина могла поселитися в такому дивному мiсцi. Невдовзi вiн матиме нагоду з’ясувати це – сьогоднi ввечерi iх запросили повечеряти у Кравенморi. Знак увiчливостi з боку iхнього нового покровителя – Лазаруса Жана.

Вiкна кiмнати Ірен виходили на пiвнiчний захiд. Звiдти було видно острiвець маяка й морську гладiнь, поцятковану палаючими срiблястими кружальцями, що iх малювали сонячнi променi. Пiсля кiлькох мiсяцiв замкненого життя у тiсному паризькому помешканнi окрема кiмната видавалася дiвчинцi немислимими розкошами. Можливiсть зачинити дверi й насолоджуватися самотнiстю сповнювала ii душу п’янкими вiдчуттями. Спостерiгаючи за тим, як призахiдне сонце розфарбовуе море у мiдний колiр, Ірен напружено розмiрковувала над важливим питанням: яке вбрання обрати для першоi вечерi з Лазарусом Жаном? Вiд ii чималого гардеробу майже нiчого не залишилося. Уявляючи прийом у великому маетку Кравенмор, Ірен вiдчувала сором – усi ii речi здавалися вбогим дрантям. Примiривши двi единi сукнi, що бiльш-менш годилися для такого вiзиту, Ірен зiткнулася з несподiваною проблемою.

Вiдтодi як iй виповнилося тринадцять рокiв, ii тiло невпинно змiнювалося, округлюючись в одних мiсцях i зменшуючись в iнших. Тепер, коли вона наближалася до п’ятнадцятирiччя, ii вiдображення у дзеркалi чiтко давало зрозумiти, що з нею вiдбулися невiдворотнi трансформацii, обумовленi примхами природи. Нова фiгура не була створена для поношених дитячих вбрань строгого крою.

Незадовго до настання сутiнкiв, коли довкола Блакитноi бухти замерехтiли пурпуровi вiдблиски, Симона Совель тихенько постукала до кiмнати.

– Заходьте.

Жiнка зачинила за собою дверi й окинула примiщення швидким поглядом. Усi речi Ірен були розкиданi на лiжку. Одягнена у просту бiлу футболку, дiвчинка стояла бiля вiкна, дивлячись на далекi вогнi кораблiв. Симона глянула на струнку фiгуру Ірен i подумки усмiхнулася.

– Час летить, а ми навiть не помiчаемо цього, правда?

– Я не можу влiзти у жодну сукню, хоча дуже старалася, – вiдказала Ірен. – Менi прикро.

Симона пiдiйшла до вiкна й стала навколiшки поряд iз донькою. Вогнi мiстечка в центральнiй частинi затоки вкривали поверхню води золотими акварелями. Якусь мить мати з донькою милувалися дивовижним видовищем – сутiнками над Блакитною бухтою. Усмiхнувшись, Симона нiжно торкнулася щоки Ірен.

– Гадаю, це мiсце нам сподобаеться. Ти згодна?

– Чи сподобаемося ми йому?

– Кому? Лазарусу?

Ірен кивнула.

– Ми – чарiвна родина. Вiн буде в захватi, – вiдповiла Симона.

– Ти певна?

– Краще вiдкинути сумнiви, мадемуазель.

Ірен вказала на свiй гардероб.

– Вiзьми одну з моiх суконь, – усмiхнулася Симона. – Пiдозрюю, що вони личитимуть тобi бiльше, нiж менi.

Ірен злегка зашарiлася.

– Ти перебiльшуеш, – докiрливо мовила вона.

– Час покаже.



Дорiан пiдiйшов до пiднiжжя сходiв i побачив сестру в материнiй сукнi. Вiн ошелешено витрiщився на неi – такий погляд посiв би перше мiсце на конкурсi роздивлянь. Ірен впилася у брата своiми зеленими очима й, загрозливо здiйнявши вказiвний палець, попередила його виразним жестом:

– Жодного слова.

Дорiан мовчки кивнув, не в змозi вiдiрвати очi вiд незнайомки з обличчям Ірен, яка розмовляла ii голосом. Вираз його обличчя так розвеселив Симону, що вона ледве стримала усмiшку. Посерйознiшавши, жiнка поклала руку хлопчиковi на плече й присiла перед ним, щоб поправити фiолетову краватку-метелик, успадковану вiд батька.

– Синку, тебе оточують жiнки. Доведеться звикнути.

Дорiан удруге кивнув, виражаючи покiрнiсть i здивування. Коли настiнний годинник пробив восьму вечора, вся родина вже одягла своi найкращi вбрання i приготувалася до урочистоi подii. Щоправда, в глибинi душi вони помирали вiд страху.



Із моря дув легкий бриз, розхитуючи вiти дерев у лiсовiй гущавинi, що оточувала Кравенмор. Шарудiння листя доповнювалося вiдлунням крокiв Симони та ii дiтей. Вони простували стежкою, що нагадувала справжнiй тунель, прорубаний у чорних непрохiдних хащах. Блiдий серп мiсяця марно намагався прорватися крiзь щiльну запону темряви, яка окутала увесь лiс. Щебетання невидимих пташок, що гнiздилися у кронах гiгантських вiкових дерев, зливалося у тривожну лiтанiю.

– Менi моторошно вiд цього мiсця, – зiзналася Ірен.

– Дурницi, – поспiшила перебити ii мати. – Звичайний лiс. Ходiмо.

Дорiан мовчки крокував позаду, роздивляючись химернi тiнi. Йому ввижалися зловiснi силуети. Розбурхана уява малювала десятки демонiчних iстот, що зачаiлися поблизу.

– При денному свiтлi тут немае нiчого цiкавого – лише чагарники й дерева, – зауважила Симона, розвiявши мимолiтнi чари, якими насолоджувався Дорiан.

Пiсля кiлькахвилинноi нiчноi прогулянки, що видалася Ірен нескiнченною, перед ними постав масивний кутастий силует Кравенмору, наче огорнений туманом замок iз якоiсь легенди. У широких вiкнах величезного дому Лазаруса Жана миготiли золотавi вогнi. Вервечка гаргуйль чiтко вирiзнялася на тлi неба. Трохи далi виднiлася фабрика iграшок – прибудова до основного будинку.

Вибравшись iз лiсових хащ, Симона та ii дiти зупинилися, роздивляючись монументальний маеток власника фабрики. Тiеi митi з кущiв випурхнув схожий на крука птах i, залопотiвши крилами, окреслив вигадливу траекторiю над садом, що оточував Кравенмор. Потiм вiн кiлька разiв облетiв один iз кам’яних фонтанiв i приземлився бiля нiг Дорiана. Трiпотiння крил припинилося. Перевернувшись на бiк, крук якийсь час ритмiчно похитувався туди-сюди, але зрештою зацiпенiв. Хлопчик став навколiшки й повiльно простяг праву руку до птаха.

– Обережно, – попередила його Ірен.

Не зважаючи на ii пораду, Дорiан погладив крукове пiр’я. Птах не подавав ознак життя. Хлопчик узяв його на руки й розправив крила. На обличчi промайнув розгублений вираз. Кiлька секунд по тому вiн розвернувся до Ірен i Симони.

– Вiн дерев’яний, – пробурмотiв Дорiан. – Це машина.

Усi трое мовчки перезирнулися. Симона Совель зiтхнула й попросила дiтей:

– Я хочу, щоб ми справили гарне враження. Домовилися?

Вони ствердно кивнули. Дорiан поклав дерев’яного птаха на землю. Симона злегка усмiхнулася i жестом заохотила iх iти вперед. Вони почали пiднiматися бiломармуровими гвинтовими сходами, що вели до великого бронзового порталу, за яким ховався потаемний свiт Лазаруса Жана.

Дверi Кравенмору розчахнулися перед ними, тож iм не довелось скористатися дивним бронзовим клепалом у формi голови янгола. Зсередини будинку линуло яскраве золоте сяйво. На освiтленому порозi завмерла темна постать. Силует ожив i раптово нахилив голову. Почувся тихий механiчний трiск, i стало видно обличчя. На них витрiщалися мертвi очi – звичайнi склянi кульки, вставленi в очницi маски, позбавленоi будь-якого виразу. Губи кривилися у моторошнiй посмiшцi.

Дорiан знервовано сковтнув слину. Ірен i Симона – бiльш полохливi за своею натурою – вiдступили на крок. Фiгура простягла до них руку i знову заклякла.

– Сподiваюся, що Крiстiан не налякав вас. Це старе дурне створiння.

Совелi одночасно розвернулися до пiднiжжя сходiв, звiдки лунав голос. Вони побачили приемного чоловiка, який явно насолоджувався перiодом щасливоi зрiлостi. В його усмiшцi вiдчувалося певне лукавство. Блакитнi очi виблискували пiд густою гривою сивого, ретельно розчесаного волосся. Господар будинку був бездоганно одягнений i тримав у руцi рiзнобарвну палицю з чорного дерева. Наблизившись до гостей, вiн шанобливо вклонився iм.

– Мене звуть Лазарус Жан. Гадаю, я маю вибачитися перед вами, – мовив чоловiк.

Його голос був теплим, м’яким, одним iз тих, що вмiють заспокоювати й викликати довiру. Великi блакитнi очi пильно оглянули кожного гостя i зрештою зупинилися на обличчi Симони.

– Я здiйснював мою звичну вечiрню прогулянку лiсом i трохи запiзнився. Мадам Совель, якщо не помиляюсь…

– Приемно познайомитися, мсье.

– Будь ласка, зовiть мене Лазарус.

Симона кивнула.

– Моя донька Ірен. А це Дорiан, молодший син.

Лазарус Жан обережно потиснув дiтям руки. Дотик його долонi був приемним i впевненим, а заразлива усмiшка викликала симпатiю.

– Чудово. Що стосуеться Крiстiана, вам не варто його боятися. Я зберiг його як спогад про моi першi експерименти. Вiн тупуватий i мае не надто приязний вигляд. Я знаю.

– Невже це машина? – захоплено скрикнув Дорiан.

Симона не встигла зупинити його докiрливим поглядом. Лазарус усмiхнувся хлопчиковi.

– Можна i так сказати. З технiчного погляду Крiстiан е тим, що ми називаемо роботами.

– Ви самi його виготовили, мсье?

– Дорiане, – втрутилася мати.

Лазарус знов усмiхнувся. Цiкавiсть хлопчика вочевидь не дратувала його.

– Так. Я виготовив його й багатьох iнших. У цьому полягае – точнiше полягала – моя робота. Втiм, вечеря зачекалася нас. Може, ми обговоримо всi цi теми й краще познайомимося за столом, поки куштуватимемо смачнi страви?

Чудовi пахощi печенi вабили iх, мов чарiвний елiксир.



Нi зустрiч iз дивним роботом, нi чудернацький фасад Кравенмору не пiдготували вiдвiдувачiв до сюрпризiв, що чекали на них усерединi маетку Лазаруса Жана. Переступивши порiг, вони опинилися у фантастичному свiтi, який перевершував усi iхнi фантазii.

Розкiшнi сходи спiраллю злiтали у безмежжя. Пiднявши очi, Совелi побачили пролiт, який вiв до центральноi вежi Кравенмору, увiнчаноi чарiвним лiхтарем, що випромiнював примарне, невловиме свiтло. Пiд пеленою цього iрреального сяйва виднiлася нескiнченна галерея механiчних iстот. Гостям усмiхався великий настiнний годинник iз живими очима й карикатурною гримасою. Балерина у прозорiй фатi крутилася навколо власноi осi в центрi овальноi зали. Кожен предмет, кожна дрiбничка були частиною магiчного всесвiту, створеного Лазарусом.

Ручки дверей були виготовленi у виглядi усмiхнених облич, якi пiдморгували, коли хтось повертав iх. Окутаний туманом великий пугач iз прекрасним оперенням витрiщав очi з розширеними зiницями й повiльно змахував крилами. Десятки чи навiть сотнi мiнiатюрних фiгурок та iграшок займали всi стiни й вiтрини – знадобилося б цiле життя, аби роздивитися це немислиме розмаiття. Маленький грайливий механiчний цуцик метляв хвостом i гавкав на металеве мишенятко. З невидимоi стелi звисала карусель iз феями, драконами, зiрками, якi танцювали пiд акомпанемент далекоi мелодii музичноi скриньки й ширяли в повiтрi, оточивши хороводом замок, що ледь виднiвся серед ватяних хмар.

Куди б Совелi не спрямовували погляд, iм вiдкривалися новi дива, новi чудернацькi винаходи, геть не схожi на те, до чого вони звикли. Лазарус весело спостерiгав за завороженими гостями, якi на кiлька хвилин скам’янiли на мiсцi.

– Це… неймовiрно! – скрикнула Ірен, не вiрячи власним очам.

– Ви побачили лише вестибюль. Але я дуже радий, що вам подобаеться, – мовив Лазарус, церемонно кивнувши. Потiм вiн повiв iх до простороi iдальнi Кравенмору.

Онiмiлий вiд подиву Дорiан роздивлявся всi цi дивовижi широкими, як блюдця, очима. Симона й Ірен були враженi не менше; вони докладали неабияких зусиль, щоб не пiддатися магii цього будинку i не впасти у стан трансу.

Як i передбачалося, зала, де подавали вечерю, перевершила те, що вони побачили у вестибюлi. Всi предмети – келихи, столове приладдя, тарiлки, розкiшнi килими – несли на собi вiдбиток особистостi Лазаруса Жана. Жодна рiч не належала до реального свiту – буденного, сiрого й вiдразливо нормального, – що простирався за межами маетку. Особливу увагу Ірен привернув величезний портрет над камiном iз вирiзьбленими драконами, з чиiх пащ вивергалося полум’я. На полотнi була зображена слiпучоi краси панi в бiлiй сукнi. Магiя ii очей стерла межу мiж реальнiстю i творiнням художника. На кiлька секунд Ірен потонула в цьому чарiвному, гiпнотичному поглядi.

– Моя дружина Олександра… Тодi вона ще була при доброму здоров’i. Щасливi часи, – пролунав за ii спиною голос Лазаруса, сповнений меланхолii i смирення.



Вечеря в осяянiй свiчками залi протiкала приемно. Лазарус Жан виявився чудовим господарем i швидко завоював прихильнiсть дiтей своiми жартами й захопливими оповiдками. Крiм усього iншого, вiн повiдомив iм, що дивовижнi наiдки, якi вони куштували, приготувала дiвчинка Хана – ровесниця Ірен, що працювала у нього куховаркою i покоiвкою. За кiлька хвилин початкова напруженiсть зникла, i всi заглибилися у невимушену розмову, яку лялькар умiло й непомiтно скеровував у потрiбне русло.

Коли принесли смаженого iндика, коронну страву Хани, родина Совелiв почувалася так, наче вони завiтали до давнього знайомого. Симона помiтила, що мiж ii дiтьми й Лазарусом виникла взаемна симпатiя. Це заспокоiло ii, тим паче що вона теж не залишилася байдужою до привiтного господаря.

Пiдтримуючи цiкаву бесiду, Лазарус детальнiше розказав iм про все, що стосувалося маетку й обов’язкiв, передбачених новою посадою Симони. Щоп’ятницi Хана брала вихiдний i проводила увесь день зi своею родиною – простими собi людьми, що мешкали у Блакитнiй Бухтi. Лазарус запевнив iх, що вони ще матимуть нагоду познайомитися з нею, щойно вона повернеться на роботу. Крiм господаря та його дружини, Хана була единою особою, що проживала у Кравенморi. Вона мала допомогти iм адаптуватися до нового мiсця i розв’язати всi питання, пов’язанi з переiздом.

Щойно подали десерт – напрочуд смачний малиновий торт, – Лазарус пояснив, чого очiкував вiд новоприбульцiв. Попри те що власник фабрики вiдiйшов вiд справ, час вiд часу вiн працював в iграшковiй майстернi, розташованiй у додатковому крилi на прибудинковiй територii Кравенмору. Совелям заборонялося навiдуватись як на фабрику, так i до кiмнат на горiшнiх поверхах. Вони не повиннi були заходити туди за жодних обставин. Особливо це стосувалося захiдноi частини маетку, де були покоi Лазарусовоi дружини.

Понад двадцять рокiв Олександра Жан страждала вiд дивноi невилiковноi хвороби, що прикувала ii до лiжка. Дружина Лазаруса усамiтнено жила в своiй кiмнатi на третьому поверсi захiдного крила. Нiхто, крiм чоловiка, не переступав порiг ii спальнi. Вiн доглядав ii й робив усе необхiдне, щоб полегшити ii муки. Лялькар розповiв iм страшну iсторiю про те, як його дружина – за тих часiв вродлива життерадiсна жiнка – заразилася загадковою хворобою, коли вони подорожували краiнами Центральноi Європи.

Вiрус, вiд якого вочевидь не iснувало лiкiв, поступово заволодiв ii тiлом. Невдовзi вона вже не могла ходити й тримати в руках навiть найлегшi предмети. Упродовж наступних шести мiсяцiв ii стан так погiршився, що вона перетворилася на iнвалiда, блiду тiнь тiеi красунi, з якою Лазарус побрався за кiлька рокiв до трагедii. Коли минув рiк, ii пам’ять почала слабшати, i за кiлька тижнiв жiнка насилу впiзнавала власного чоловiка. Вона припинила розмовляти, а ii очi стали схожими на бездоннi колодязi. Їй було двадцять шiсть рокiв. Вiдтодi Олександра Жан нiколи не виходила за межi Кравенмору.

Совелi слухали печальну оповiдь Лазаруса, зберiгаючи шанобливу мовчанку. Було очевидно, що лялькар дуже настраждався за двадцять рокiв вiдлюдницького життя. Засмучений спогадами, вiн спробував розрядити атмосферу i змiнив тему, заходившись нахвалювати надзвичайний торт Хани. Проте Ірен не могла не звернути увагу на його скорботний погляд.

Їй неважко було уявити безрадiсне життя Лазаруса Жана. Втративши все, що любив, вiн сховався у свiтi власних фантазiй, створив сотнi предметiв, прагнучи втекти вiд цiлковитоi самотностi, що оточувала його.

Вислухавши оповiдь лялькаря, Ірен зрозумiла, що вiднинi не зможе сприймати фантазiйний всесвiт Кравенмору як неймовiрний, приголомшливий витвiр генiя. Вона на власному досвiдi знала, яку порожнечу залишае в душi втрата близькоi людини, тож здогадалася, що Кравенмор – нiщо iнше, як темне вiдображення лабiринту самоти, де Лазарус Жан блукав останнi двадцять рокiв. Кожен мешканець цього магiчного свiту, кожне фантастичне творiння були мовчазною сльозою нещасноi людини.

Наприкiнцi вечерi Симона Совель склала чiтке уявлення про своi майбутнi обов’язки в цьому будинку. Вона виконуватиме приблизно тi ж функцii, що й економка. Така дiяльнiсть не мала стосунку до основноi професii Симони, яка ранiше працювала вчителькою, але вона прагнула докласти всiх зусиль, щоб виправдати сподiвання мсье Жана й забезпечити перспективне майбутне дiтям. Мадам Совель мала контролювати роботу Хани та погодинних слуг, взяти на себе управлiння й утримання маетку, спiлкуватися з постачальниками й мiсцевими торговцями, вести кореспонденцiю, закупати необхiднi харчi, а також гарантувати, що нiхто i нiщо не турбуватиме лялькаря в його добровiльному вiдлюдництвi. Крiм того, ii посада передбачала придбання книг для бiблiотеки Лазаруса. Покровитель прозоро натякнув, що вчительське минуле Симони вiдiграло вирiшальну роль, коли вiн обрав ii, знехтувавши iншими, бiльш досвiдченими претендентками. Лазарус пiдкреслив, що ця мiсiя – найважливiша з-помiж усiх доручених iй завдань.

За своi зусилля Симона могла розраховувати на гiдну зарплату й отримувала право проживати в Будиночку-на-мисi разом зi своею родиною. Лазарус зобов’язався покрити витрати на навчання Ірен та Дорiана в новому шкiльному роцi, пiсля лiтнiх канiкул. Також вiн зголосився оплатити унiверситетський курс, якщо дiти цього забажають i виявлять вiдповiднi здiбностi. Зi свого боку Ірен i Дорiан могли допомагати матерi по господарству й виконувати будь-якi ii обов’язки за умови, що вони поважатимуть золоте правило: не порушувати межi, встановленi господарем будинку.

Згадуючи останнi мiсяцi й постiйнi хвилювання через борги та бiднiсть, Симона Совель вирiшила, що пропозицiя Лазаруса – справжнiй дарунок небес. Блакитна Бухта була райським куточком, де вона волiла розпочати нове життя зi своiми дiтьми. Робота була чудовою, а Лазарус справляв враження доброi, великодушноi людини. Рано чи пiзно фортуна мала усмiхнутися iм. Так склалося, що вони потрапили у цi далекi краi, але вперше за довгий час Симона радо сприймала життевi змiни. Ба бiльше: якщо iнтуiцiя не пiдводила ii (а вона обманювала дуже рiдко), жiнка передбачала, що iхнi стосунки з Лазарусом будуть щирими й теплими. Вона не виключала, що товариство й присутнiсть ii родини у Кравенморi можуть виявитися лiками вiд безмежноi самотностi, що оточувала цього чоловiка.

Вечеря завершилася кавою. Наостанок Лазарус пообiцяв Дорiановi, що одного дня розкрие йому деякi секрети виготовлення роботiв. Це остаточно пiдкорило хлопчика. Його очi радiсно заблищали у передчуттi нових несподiванок. На якусь секунду погляди Симони й Лазаруса схрестилися у тьмяному сяйвi свiчок. У його очах жiнка розгледiла тiнь багаторiчноi iзоляцii, добре знайому iй печаль. Кораблi у дрейфi, що перетнулися у нiчному морi. Лялькар вiдвернувся i мовчки звiвся на ноги, даючи зрозумiти, що вечiр добiг кiнця.

Проводжаючи гостей до парадного входу, господар час вiд часу зупинявся i докладно розповiдав про тi чи тi чудеснi винаходи, що траплялися на iхньому шляху. Дорiан та Ірен слухали його пояснення, роззявивши рота вiд зачудування. У Кравенморi було безлiч усiляких див – не вистачило би й ста рокiв, аби роздивитися все. Наблизившись до вестибюлю, Лазарус зупинився перед якимось складним механiзмом, виготовленим iз лiнз i дзеркал. Вiн загадково позирнув на Дорiана й, не кажучи нi слова, сунув руку у дзеркальний прохiд. Вiдбиток руки повiльно розчинявся, аж доки не пропав повнiстю. Лазарус усмiхнувся.

– Не варто вiрити всьому, що бачиш. Образ реальностi, запропонований нашими очима, е лише iлюзiею, оптичною облудою. Свiтло – неперевершений брехун. Дай менi руку.

Дорiан пiдкорився, дозволивши лялькарю спрямувати його руку до дзеркального коридору. На його очах вiдображення поступово зникло. Хлопчик розвернувся до Лазаруса з нiмим питанням.

– Чи знаеш ти закони оптики й переломлення свiтла? – поцiкавився той.

Дорiан заперечно хитнув головою. Тiеi митi вiн навiть не знав, куди подiлася його права рука.

– Магiя – це лише продовження фiзики. Як тобi даються математичнi науки?

– Бiльш-менш. Якщо не рахувати тригонометрii…

На губах Лазаруса промайнула усмiшка.

– Звiдси ми й розпочнемо. Фантазiя твориться на основi цифр, Дорiане. У цьому полягае сутнiсть фокусу.

Хлопчик кивнув, невиразно уявляючи, про що йдеться. Нарештi Лазарус вказав на дверi й провiв гостей до порогу. Саме тодi Дорiан побачив дещо неймовiрне. Це сталося майже випадково. Коли вони проходили повз мерехтливий лiхтар, на стiнах чiтко вималювалися iхнi тiнi. Всi, крiм однiеi. Силует Лазаруса не вiдбився на стiнi, наче вiн був не людиною, а привидом.

Озирнувшись, Дорiан побачив, що Лазарус уважно стежить за ним. Насмiшкувато пiдморгнувши йому, лялькар лагiдно ущипнув його за щоку.

– Не варто вiрити всьому, що бачиш…

Дорiан вийшов надвiр слiдом за матiр’ю та сестрою.

– Дякую за все. На добранiч, – попрощалася Симона.

– Я отримав неабияке задоволення вiд спiлкування з вами, i це не просто люб’язнiсть, – щиро мовив Лазарус. Тепло усмiхнувшись, вiн помахав iм рукою.



Незадовго до опiвночi родина Совелiв заглибилася в лiс i рушила до Будиночка-на-мисi.

Дорiан мовчав, перебуваючи пiд сильним враженням вiд дивовижного маетку Лазаруса Жана. Ірен замислилася про щось свое, забувши про цiлий свiт. Що ж стосуеться Симони, вона полегшено зiтхала й дякувала Богу за допомогу.

Перш нiж силует Кравенмору зник iз поля зору, Симона озирнулася i востанне оглянула будинок. На третьому поверсi захiдного крила горiло одне-едине вiкно. За завiсами вгадувалася чиясь нерухома постать. Тiеi митi свiтло згасло, i морок окутав широкий вiконний отвiр.



Зачинившись у своiй спальнi, Ірен зняла позичену в матерi сукню й обережно повiсила ii на стiлець. Із сусiдньоi кiмнати долинали голоси Симони й Дорiана. Дiвчинка вимкнула свiтло й розкинулася на лiжку. Блакитнi тiнi стрибали по стелi, мов примарнi вершники, що гарцювали пiд небом, пiдсвiченим полярним сяйвом. Нiщо не порушувало тишу, крiм нiжного плескоту хвиль, що накочувалися на скелi. Ірен заплющила очi й спробувала заснути, проте всi ii зусилля виявилися марними.

Їй було важко повiрити, що вiднинi вона не побачить iхне колишне паризьке помешкання i не повернеться до танцювальноi зали, аби заробити кiлька монет, що iх могли заплатити бiднi солдати. Ірен розумiла, що тiнi великого мiста не дотягнуться сюди, але для спогадiв не iснуе кордонiв. Вона знову пiдвелася i пiдiйшла до вiкна.

У непрогляднiй темрявi височiла вежа маяка. Дiвчинка зосередила погляд на острiвцi, вкритому iскристими пурпуровими туманами. Їй здалося, що десь удалинi спалахнув вогник, подiбний до сонячного зайчика. За кiлька секунд вогник блимнув знову й остаточно згас. Ірен насупилася, помiтивши, що ii мати стоiть унизу, на верандi. Закутавшись у товстий светр, Симона мовчки споглядала море. Ірен не стала роздивлятися ii обличчя, адже чудово знала, що мама плаче i вони обидвi ще довго страждатимуть вiд безсоння. Тiеi першоi ночi, проведеноi у Будиночку-на-мисi, коли родина Совелiв зробила перший крок назустрiч щастю, що виднiлося за обрiем, втрата батька сприймалася особливо болiсно.




3. Блакитна Бухта


Свiтанок 22 червня 1937 року був найяскравiшим з усiх, якi Ірен бачила за все свое життя. Море виблискувало, мов дiамантова мантiя пiд блакитним небесним склепiнням. Дiвчинка виросла у великому мiстi, тож навiть не уявляла, що небо бувае таким прозорим. О цiй порi з вiкна ii кiмнати можна було добре роздивитися острiвець iз маяком – так само, як i маленькi скельнi групи, що випиналися посеред бухти, наче гребiнь морського дракона. Трохи далi, за Пляжем англiйця, уздовж мiськоi набережноi, простиралися ряди охайних будиночкiв, чиi вiдбитки зливалися у прекрасну тремтливу акварель мiж буйками, що починалися за риболовецьким причалом. Примружуючи очi, Ірен немовби бачила рай, зображений Клодом Моне, улюбленим художником ii батька.

Вона навстiж розчахнула вiкно, впустивши до кiмнати свiжий морський бриз, просякнутий запахом солi. Мартини, що гнiздилися на стрiмчаках, зацiкавлено зиркнули на неi. Новi сусiди. Неподалiк вiд зграi птахiв Ірен угледiла Дорiана, який уже дiстався своеi схованки помiж скель i складав каталог мiражiв або описував життя землерийок… хтозна, чим вiн так захоплено займався пiд час тих самотнiх прогулянок.

Ірен розмiрковувала над тим, яке вбрання обрати, аби вийти надвiр i насолодитися цим казковим днем, що неначе прослизнув у реальнiсть iз якогось дивовижного сновидiння. Аж тут вона почула чийсь дзвiнкий голос, що доносився з нижнього поверху. Гостя базiкала без угаву. Прислухавшись на кiлька секунд, вона розрiзнила спокiйний тембр матерi. Симона намагалася вести бесiду, – точнiше, вставляти односкладовi вигуки у коротенькi паузи, якi час вiд часу витримувала спiврозмовниця.

Одягаючись, Ірен спробувала вгадати зовнiшнiсть вiдвiдувачки. Це заняття було ii улюбленою розвагою в дитинствi: вона заплющувала очi, прислухалася до незнайомого голосу й уявляла його власника, стараючись визначити зрiст, вагу, обличчя, риси характеру…

Цього разу перед нею постав образ юноi брюнетки – низенькоi, жвавоi i моторноi (найбiльш iмовiрно, що ii очi були темними). Намалювавши подумки ii портрет, Ірен вирiшила спуститися сходами й убити двох зайцiв одним пострiлом: по-перше, задовольнити ранковий апетит ситним снiданком, а по-друге, задовольнити свою цiкавiсть стосовно власницi голосу (останнiй пункт був найважливiшим).

Щойно ступивши на перший поверх, вона пересвiдчилася, що припустилася лише однiеi помилки: дiвчина мала волосся солом’яного кольору. Всi iншi ознаки збiгалися зi стовiдсотковою точнiстю. Отак Ірен познайомилася з колоритною балакучою Ханою – на слух.



Симона Совель доклала всiх зусиль, аби пригостити Хану смачним снiданком i вiддячити iй за неймовiрну вечерю, яку та приготувала напередоднi в маетку Лазаруса Жана. Хана ковтала iжу ще швидше, нiж плескала язиком. Вона обрушила на Симону й Ірен потiк рiзноманiтних iсторiй, жартiв i плiток про мiстечко та його мешканцiв. Не минуло й кiлькох хвилин, як у них склалося враження, нiби вони знають ii все життя.

Поiдаючи один тост за iншим, Хана встигала розмовляти на шаленiй швидкостi й стисло викладати факти своеi бiографii. У листопадi iй виповниться шiстнадцять; ii батьки мали власний будинок у мiстечку; батько був риболовом, а мати – пекаркою; з ними жив ii кузен Ісмаель, який втратив батькiв багато рокiв тому i допомагав дядьковi, тобто ii татовi, рибалити на кораблi. Вiднедавна Хана не вiдвiдувала школу, оскiльки Жанна Бро – директорка державного коледжу i справжнiсiньке стерво – вважала ii тупуватою й лiнивою. Попри це, Ісмаель учив ii читати, i щотижня iй дедалi краще вдавалося завчити таблицю множення. Дiвчина обожнювала жовтий колiр i колекцiонувала мушлi, якi збирала на Пляжi англiйця. У вiльний час вона полюбляла слухати серiали по радiо й ходити на танцi, якi влаштовували на головнiй площi в лiтнi мiсяцi, коли до мiста приiжджали оркестри-гастролери. Вона не користувалася парфумами, але iй подобалася губна помада…

Слухати оповiдки Хани було весело, хоча, з iншого боку, ця безперервна балаканина неабияк утомлювала. Розправившись зi своею порцiею i всiм, що не доiла Ірен, вона кiлька секунд помовчала. Тиша, що запала в будинку, здавалася надприродною. Звичайно, вона тривала недовго.

– Може, ми прогуляемося i я покажу тобi мiсто? – спитала Хана, раптово надихнувшись iдеею провести екскурсiю по Блакитнiй Бухтi.

Ірен переглянулася з матiр’ю.

– Залюбки, – вiдповiла дiвчинка пiсля короткоi паузи.

Хана розплилася в широкiй усмiшцi.

– Не хвилюйтесь, мадам Совель. Я поверну ii вам неушкодженою.

Ірен та ii нова подруга перескочили через порiг i щодуху помчали до Пляжу англiйця. Спокiй поступово повертався до Будиночка-на-мисi. Симона взяла фiлiжанку кави й вийшла на веранду, налаштована сповна насолодитися тихим, умиротвореним ранком. Дорiан, який блукав помiж скель, помахав iй рукою.

Симона помахала йому у вiдповiдь. Дивний хлопчик. Завжди сам. Здавалося, вiн не волiв шукати нових друзiв або не вмiв iх заводити. Допиваючи каву, Симона востанне позирнула на Ірен i Хану, якi прямували до мiстечка. Хана продовжувала торохтiти без угаву. Суцiльнi крайнощi: хтось забагато розмовляе, а хтось постiйно мовчить.



Осмислення всiх таемниць i тонкощiв життя в маленькому приморському мiстечку зайняло бiльшу частину липня – першого мiсяця, проведеного родиною Совель у Блакитнiй Бухтi. Початковий етап – культурний шок i збентеження – тривав один тиждень. Саме тодi вони зробили важливе вiдкриття: не рахуючи метричноi системи, тутешнi звичаi, норми й особливостi не мали нiчого спiльного з паризькими. Насамперед вiдрiзнявся розпорядок дня. Не буде перебiльшенням стверджувати, що на тисячу парижан припадае кiлька тисяч годинникiв – безжальних тиранiв, що структурують iхне життя з вiйськовою педантичнiстю. У Блакитнiй Бухтi нiхто не зважав на годинники – режим залежав вiд сонця. Тут не було автомобiлiв, за винятком машин лiкаря Жиро, жандармерii й Лазаруса. Тут не було безлiчi iнших речей… Розмаiття контрастiв здавалося нескiнченним. Хоча основна вiдмiннiсть полягала не у числах, а в традицiях.

Париж – мiсто незнайомцiв, де цiлком реально прожити багато рокiв i навiть не дiзнатися iменi сусiда по сходовому майданчику. Натомiсть у Блакитнiй Бухтi неможливо було чхнути або почесати кiнчик носа, аби ця резонансна подiя не отримала широкого висвiтлення по всiх усюдах. Звичайний нежить вважався новиною, а новини виявлялися бiльш заразними за будь-який нежить. Мiсцевих газет не iснувало, бо в них не було жодноi потреби.

Хана взяла на себе просвiтницьку мiсiю, яка полягала в тому, щоб докладно розповiсти Совелям про дива Блакитноi Бухти й iсторiю цiеi мiсцевостi. Дiвчинка стрiляла словами на запаморочливiй швидкостi, завдяки чому iй вистачило кiлькох нетривких зустрiчей, аби повiдомити iм стiльки iнформацii та плiток, що можна було б укласти величезну енциклопедiю на основi цього матерiалу. Отак вони довiдалися, що Лоран Сован, мiсцевий парафiяльний священник, органiзовував чемпiонати нирцiв i змагання з марафонського бiгу. Церковник не лише виголошував проповiдi про неприпустимiсть лiнощiв i недостатньоi фiзичноi активностi, а й подолав бiльше миль на своему велосипедi, нiж Марко Поло проплив морем. Також вони почули, що мiсцева рада збиралася щовiвторка i щочетверга о першiй годинi дня задля обговорення нагальних питань. Пiд час засiдань Ернест Дiжон – пожиттевий мер, старший за Мафусаiла, – розважав себе тим, що грайливо пощипував подушки крiсла, анiтрохи не сумнiваючись, що пестить пишне стегно Антуанети Фабре – лютоi староi дiви, яка обiймала посаду скарбника.

Хана обрушувала на них близько дванадцяти подiбних iсторiй за хвилину. Така обiзнанiсть значною мiрою пояснювалася тим, що Елiзабет, ii мати, працювала в пекарнi, яка водночас виконувала функцii iнформацiйноi агенцii, розвiдувальноi служби й консультативного центру для закоханих.

Совелi швидко збагнули, що економiка мiстечка скидалася на своерiдний рiзновид паризького капiталiзму. В пекарнi, ясна рiч, продавали хлiб, але в пiдсобних примiщеннях активно працював iнформацiйний вiддiл. Швець – мсье Сафон – лагодив ременi, блискавки й пiдошви чобiт, однак це не заважало йому насолоджуватися подвiйним життям i приваблювати клiентiв своiм головним хобi – укладанням астрологiчних прогнозiв i гороскопiв.

Описана схема вiдтворювалася знову i знову. Тутешне життя здавалося простим i спокiйним, але водночас було бiльш заплутаним, нiж витiювате вiзантiйське мереживо. Найкращий спосiб осмислення цiеi картини свiту – налаштуватися на специфiчний ритм мiстечка й прислухатися до думки його мешканцiв, якi допомагали всiм новачкам пройти певнi ритуали, перш нiж визнавали iхне право на проживання у Блакитнiй Бухтi.

Саме тому, коли Симона навiдувалася до середмiстя, аби забрати листи й посилки для Лазаруса, вона неодмiнно заходила до пекарнi й дiзнавалася все про минулi, теперiшнi й майбутнi подii. Дами Блакитноi Бухти радо прийняли нову приятельку i невдовзi почали засипати ii питаннями про загадкового роботодавця. Лазарус вiв життя вiдлюдника й рiдко з’являвся на вулицях. Мiсцевих насторожували не тiльки його «дивацтва», а й тонни книг, якi вiн отримував щотижня.

– Уявiть лишень, моя люба подруго, – якось сказала iй Паскаль Лелуш, дружина аптекаря, – самотнiй чоловiк… майже самотнiй… у величезному будинку з усiма цими книгами…

Симона зазвичай кивала й усмiхалася, не реагуючи на подiбнi вияви нетактовностi. Вона не збиралася задовольняти людську цiкавiсть. Колись давно ii покiйний чоловiк дав iй одну цiнну пораду: не варто марнувати час на спроби змiнити свiт – достатньо уникнути того, щоб свiт змiнив нас.

Також жiнка вчилася з повагою ставитися до дивних вимог Лазаруса стосовно його кореспонденцii. Особисту пошту слiд було розпечатувати наступного дня пiсля отримання i негайно писати вiдповiдь. Дiловi й офiцiйнi листи необхiдно було розкривати одразу, проте вона мала вiдповiдати не ранiше, нiж за тиждень. Основна умова стосувалася будь-яких послань iз Берлiна, пiдписаних якимось там Данiелем Гофманом: такi повiдомлення передавалися Лазарусу особисто, i читати iх суворо заборонялося. Симона вирiшила не сушити мозок усiма цими тонкощами, не пов’язаними з ii безпосереднiми обов’язками. Вона зловила себе на думцi, що iй подобаеться жити тут; ii тiшило, що дiти зростатимуть у здоровiй атмосферi, далеко вiд Парижа. Менше за все ii хвилювало, коли i в якiй послiдовностi треба розпечатувати листи.

Що ж стосуеться Дорiана, вiн переконався на власному досвiдi, що захоплення картографiею дозволяло йому видiляти час на дружбу з деякими мiсцевими хлопчиками. Здавалося, всiм байдуже, чи давно його родина оселилася тут або щойно переiхала, чи добре вiн плавае або взагалi не вмiе (спочатку в нього виходило погано, але новi приятелi навчили триматися на плаву). Дорiан дiзнався, що гра в «петанк» – розвага для пенсiонерiв, а переслiдування дiвчат – основна мета зухвалих п’ятнадцятирiчних пiдлiткiв, змучених гормональною лихоманкою, що позбавляла розуму i псувала шкiру. У цьому вiцi хлопчики полюбляють кататися на велосипедi, фантазувати й спостерiгати за свiтом в очiкуваннi, що свiт зверне на них увагу. Недiльнi вечори присвячувалися кiно. Саме в кiнотеатрi Дорiан зустрiв нове таемне кохання, порiвняно з яким картографiя видавалася нудною наукою про запиленi пергаменти: Грету Гарбо. Самоi лише згадки про це божественне створiння пiд час обiду було достатньо, щоб у нього пропав апетит, хоча йшлося про немолоду – тридцятирiчну! – актрису.

Поки Дорiана роздирали сумнiви, чи немае ознак збочення в його захопленнi жiнкою, яка наблизилася до порогу старостi, Ірен – едина з усiеi родини – витримувала фронтальний наступ Хани. На порядку денному стояло складання списку юнакiв, чие товариство було бажаним (можливi стосунки не передбачали жодних зобов’язань). Хана намагалася втовкмачити iй, що вона прожила в мiстечку аж п’ятнадцять днiв, i якщо не почне негайно флiртувати з кимось, хлопцi вважатимуть ii дивачкою i бiлою вороною. Попри це, Хана першою визнавала, що бiцепси претендентiв заслуговують на високу оцiнку, проте Господь обдiлив iх розумом – мiзки мали скромнi можливостi й суто практичне призначення. Хай там як, а Ірен приваблювала чимало кавалерiв i залицяльникiв, що викликало бiлу заздрiсть ii подруги.

– Моя люба, якби я мала такий успiх, то вже б стала Матою Харi, – часто повторювала Хана.

Скоса позираючи на групу хлопцiв, що прямувала iм назустрiч, Ірен знiяковiло усмiхалася.

– Менi не хочеться флiртувати з ними. Вони здаються дурнуватими.

– Дурнуватими? – обурювалася Хана, не розумiючи, як можна прогавити стiльки заманливих шансiв. – Якщо хочеш дiзнатися щось цiкаве, раджу пiти в кiно або взяти книжку!

– Я подумаю над цим, – хихотiла Ірен.

Хана хитала головою.

– На тебе чекае доля мого кузена Ісмаеля, – проголошувала вона.

Їi двоюрiдний брат Ісмаель мав шiстнадцять рокiв. За словами Хани, вiн виховувався у ii родинi пiсля смертi своiх батькiв. Ісмаель працював матросом на кораблi дядька, але його iстинними захопленнями були самотнiсть i вiтрильник, виготовлений власноруч. Назву останнього Хана нiяк не могла запам’ятати.

– Здаеться, щось грецьке. Уф!

– А де вiн зараз? – спитала Ірен.

– У морi. Лiтнi мiсяцi – найкраща пора для рибалок, якi наважуються виходити у вiдкрите море. Мiй тато та кузен перебувають на «Естель». Вони не повернуться до серпня, – пояснила Хана.

– Мабуть, iм сумно. Вони змушенi проводити стiльки часу в розлуцi…

Хана здвигнула плечима.

– Треба якось заробляти на життя…

– Тобi не дуже подобаеться працювати в Кравенморi, правда? – закинула вудочку Ірен.

Подруга дещо здивовано глипнула на неi.

– Звiсно, це не моя справа, – поспiшила виправитися Ірен.

– Усе гаразд, я не образилася, – усмiхаючись, сказала Хана. – Так, це правда. Менi не надто подобаеться працювати там.

– Через Лазаруса?

– Нi. Лазарус – приемна людина. Вiн був дуже добрим до нас. Багато рокiв тому, коли мiй тато потрапив пiд гребний гвинт i дуже травмувався, саме вiн заплатив за операцiю. Якби не Лазарус…

– У чому ж тодi проблема?

– Не знаю. Мене насторожуе це мiсце. І машини… Там повно машин, якi нi на мить не зводять з тебе очей.

– Звичайнi iграшки.

– Спробуй поспати там одну нiч. Щойно заплющуеш очi, як чуеш цокання – «тiк-так, тiк-так».

Вони переглянулися.

– Тiк-так, тiк-так? – повторила Ірен.

Хана iронiчно посмiхнулася.

– Може, я боягузка, але ти, здаеться, обрала шлях староi дiви.

– Обожнюю старих дiв, – парирувала Ірен.



Днi спливали майже непомiтно, i не встигли Совелi й оком змигнути, як у дверi постукав серпень. Вiн принiс першi лiтнi дощi й грози, що тривали кiлька годин. Симона захопилася новими клопотами. Ірен звикала до товариства Хани. Що ж стосуеться Дорiана, неважко здогадатися, що вiн вчився пiрнати й креслити мапи iнтимноi географii Грети Гарбо.

Одного серпневого дня, коли нiчний дощ звiв прекраснi палаци з бiлоснiжних хмаринок на слiпучо-блакитному небесному полотнi, Хана й Ірен вирiшили прогулятися Пляжем англiйця. Минуло рiвно пiвтора мiсяця вiдтодi, як Совелi оселилися у Блакитнiй Бухтi. Здавалося, всi можливi несподiванки вже трапилися i не варто очiкувати чогось особливого. Та сюрпризи лише починалися.



Полуденне сонце дозволяло розгледiти низку слiдiв, що тягнулися уздовж лiнii прибою – чiткi позначки на свiтлiй пластинi. Далекi щогли портових кораблiв блимали, мов мiражi в пустелi.

Усе, куди сягало око, було застелене тонкою вуаллю слiпучо-бiлого пiску. Ірен та Хана вмостилися на уламках старого човна, що застряг на мiлинi. Їх оточували зграйки маленьких блакитних пташок, що вочевидь гнiздилися у бiлоснiжних дюнах.

– Чому це мiсце називають Пляжем англiйця? – спитала Ірен, вдивляючись у пустку, що простиралася мiж мiстечком i мисом.

– Довгий час тут стояла хижка старого художника-англiйця. Бiдолаха мав бiльше боргiв, анiж пензликiв. Вiн дарував мiсцевим своi картини в обмiн на одяг та iжу. Помер три роки тому. Його поховали на цьому пляжi, де вiн провiв усе свое життя, – розповiла Хана.

– Якби менi дали право вибору, я б теж волiла бути похованою в такому мiсцi.

– Веселi думки, – жартiвливо мовила Хана з певним докором.

– Утiм, я не поспiшаю, – уточнила Ірен. Тiеi митi ii погляд упав на маленький вiтрильник, що розсiкав хвилi метрiв за сто вiд лiнii узбережжя.

– Уф! – пробурмотiла ii подруга. – Ось i вiн: самотнiй моряк. Не мiг i дня прожити без свого вiтрильника.

– Хто?

– Учора мiй батько з кузеном зiйшли з корабля на берег, – пояснила Хана. – Тато ще спить. А цей навiжений знову… Вiн невилiковно хворий.

Ірен вдивилася у морську далечiнь, туди, де вiтрильник перетинав бухту.

– Це мiй кузен Ісмаель. Вiн проводить половину життя на борту, принаймнi тодi, коли не працюе з моiм батьком на пристанi… Але вiн хороший хлопець. Бачиш цей медальйон?

Хана показала iй прекрасний медальйон на золотому ланцюжку, який звисав з ii шиi: сонце, що занурювалося в море.

– Подарунок Ісмаеля.

– Чудовий, – сказала Ірен, уважно розглядаючи прикрасу.

Хана пiдстрибнула й видала оглушливий крик, сполошивши блакитних пташок i змусивши iх перелетiти на iнший кiнець пляжу. Стрункий молодик, що стояв за штурвалом, помахав iй рукою, i човен розвернувся носом до пляжу.

– Запам’ятай найважливiше: нiчого не запитуй про вiтрильник, – застерегла ii Хана. – Якщо ж Ісмаель першим порушить цю тему, не треба цiкавитись, як вiн його виготовив. Вiн може просторiкувати годинами.

– Сiмейна традицiя.

Хана метнула на неi гнiвний погляд.

– Мабуть, я покину тебе тут, на пляжi. Вiддам на поталу ракам.

– Вибач.

– Вибачення прийнято. Якщо я здаюсь тобi балакучою, уявляю, що ти подумаеш про мою хрещену. Порiвняно з нею вся наша родина нагадуе нiмих.

– Менi буде дуже приемно познайомитися з нею.

– Ха! – вiдказала Хана, не в змозi стримати лукаву посмiшку.



Вiтрильник Ісмаеля впевнено перетнув лiнiю прибою; кiль встромився у пiсок, наче нiж у масло. Юнак поспiшив вiддати фал i за лiченi секунди опустив вiтрило до основи щогли. Його досвiдченiсть не викликала жодних сумнiвiв. Ісмаель ступив на сушу i мимоволi змiряв Ірен поглядом iз голови до нiг. Красномовнiсть цього погляду не поступалася його навiгацiйним навичкам. Хана закотила очi пiд лоба й насмiшкувато висунула кiнчик язика, пiсля чого швидко вiдрекомендувала iх одне одному. Звiсно, на свiй лад.

– Ісмаелю, це моя подруга Ірен, – люб’язно мовила вона. – Тобi зовсiм не обов’язково ii iсти.

Хлопець штовхнув ii лiктем i простяг Ірен руку.

– Привiт…

Лаконiчне вiтання доповнювалося сором’язливою, щирою усмiшкою. Ірен потиснула йому руку.

– Спокiйно, Ісмаель не е розумово вiдсталим. Така вже його манера виражати, що вiн радий знайомству i таке iнше, – зауважила Хана.

– Кузина так багато теревенить, що менi часом здаеться, що iй не вистачить словника, – пожартував Ісмаель. – Гадаю, вона вже попередила тебе, щоб ти не розпитувала мене про вiтрильник.

– Нi, нiчого такого вона не казала, – обережно вiдповiла Ірен.

– Не вiрю. Хана вважае, що я не вмiю обговорювати iншi теми, бо це едине, що мене цiкавить.

Розвеселившись, Ірен слухала цей словесний двобiй. Вони явно насолоджувалися, пускаючи шпильки, проте в уiдливих коментарях не вiдчувалося злорадства – лише необхiдна доза iронii, аби додати щiпку перцю до рутинних буднiв.

– Як я зрозумiв, ви оселилися в Будиночку-на-мисi, – сказав Ісмаель.

Ірен зосередила всю свою увагу на хлопцевi, бажаючи скласти про нього вичерпне уявлення. Так, Ісмаелевi справдi на вигляд було шiстнадцять. Судячи зi стану шкiри й волосся, вiн проводив багато часу в морi. Його тiлобудова видавала, що вiн займаеться важкою фiзичною роботою на пристанi, а руки та плечi були вкритi павутинням маленьких шрамiв, вельми нетипових для паризьких молодикiв. Уздовж правоi ноги тягнувся довший i чiткiший рубець, що починався трохи вище колiна й опускався до щиколотки. Ірен стало цiкаво, де вiн мiг роздобути такий трофей. Зазирнувши йому у вiчi, вона подумала, що очi Ісмаеля – едина оригiнальна риса в його зовнiшностi. Великi й прозорi, вони неначе були створенi для того, щоб приховувати всiлякi таемницi пiд пеленою проникливого погляду, в якому читалася невиразна печаль. Ірен пригадувала, де бачила такi погляди, сповненi страху, смутку i гiркоти. Так дивилися на неi безiменнi солдати, з якими вона танцювала неповнi три хвилини пiд ритми третьосортного оркестру.

– Моя люба, ти у хмарах лiтаеш? – голос Хани вивiв ii з прострацii.

– Я думала про те, що вже пiзно. Моя мама, певно, хвилюеться.

– Твоя мама мае радiти, що iй дали спокiй на кiлька годин, але тобi краще знати, – сказала Хана.

– Я можу пiдкинути тебе, якщо хочеш, – запропонував Ісмаель. – Бiля Будиночка-на-мисi е маленький причал посеред скель.

Ірен допитливо глянула на Хану.

– Якщо ти вiдмовишся, то розiб’еш йому серце. Кузен не запросив би на борт свого вiтрильника навiть Грету Гарбо.

– А ти не поiдеш? – дещо знiчено спитала Ірен.

– Я б не сiла у цю розвалюху, навiть якби менi заплатили. До того ж сьогоднi у мене вихiдний, а ввечерi на площi будуть танцi. На твоему мiсцi я б добре подумала. Це каже донька рибалки. Гаразд, щось я забалакалася. Іди вже. А ти, моряче, постарайся довезти до порту мою подругу цiлою i здоровою. Второпав?



Вiтрильник (який називався «Кiанеос», якщо вiрити напису на борту) вийшов у море, розправивши вiтрила й розвернувшись носом у напрямку мису.

Здiйснюючи рiзнi маневри, Ісмаель сором’язливо усмiхався дiвчинцi. Вiн усiвся бiля штурвала лише тодi, коли корабель лiг курсом за течiею. Учепившись руками в лавку, Ірен пiдставила обличчя бризу, що осипав ii крапельками води. Потужний вiтер штовхав iх уперед, i Хана миттево перетворилася на крихiтну фiгурку, що махала iм рукою з берега. Швидкiсть, з якою вони мчали бухтою, i плескiт хвиль об корпус викликали у пасажирки нестримне бажання смiятися без будь-якоi причини.

– Твiй перший раз? – спитав Ісмаель. – На вiтрильнику, я маю на увазi.

Ірен кивнула.

– Особливий досвiд, правда?

Усмiхнувшись, вона кивнула вдруге, не в змозi вiдiрвати очей вiд великого шраму, що змiiвся на нозi Ісмаеля.

– Вугор, – пояснив хлопець. – Довга iсторiя.

Ірен звела очi й глянула на обриси Кравенмору, що ледь проступали над лiсом.

– Що означае назва твого вiтрильника?

– Грецьке слово «Kyaneos». Цiан, – вiдповiв Ісмаель iз загадковим виглядом.

Оскiльки Ірен насупила брови, не розумiючи, що вiн хоче сказати, хлопець провадив далi:

– Греки вживали його для позначення синього кольору моря. Описуючи море, Гомер порiвнюе його колiр iз темним вином. Саме вiн запровадив це слово – kyaneos.

– Бачу, що ти вмiеш говорити не лише про сiтi й твiй корабель.

– Намагаюся.

– Хто тебе навчив?

– Судноплавства? Я всього навчився сам.

– Нi, я про грекiв…

– Мiй батько захоплювався iсторiею. Я зберiг деякi його книжки.

Ірен промовчала.

– Хана напевно розповiла тобi, що моi батьки померли.

Вона обмежилася ствердним кивком. За кiлька сотень метрiв вiд них вигулькнув острiвець iз маяком. Ірен зачаровано дивилася на нього.

– Маяк уже давно не працюе. Наразi використовуеться той, що стоiть у порту Блакитноi Бухти, – повiдомив Ісмаель.

– Невже нiхто не припливае на острiв? – поцiкавилася Ірен.

Вiн похитав головою.

– А чому?

– Тобi подобаються iсторii про привидiв? – спитав вiн замiсть вiдповiдi.

– Залежить вiд конкретноi iсторii…

– Мiсцевi вiрять, що на островi водяться привиди чи щось таке. Подейкують, що там потонула жiнка. Дехто бачить вогнi. Врештi-решт, кожне мiсто мае своi байки, i наше нiчим не вiдрiзняеться вiд iнших.

– Вогнi?

– Вересневi вогнi, – уточнив Ісмаель. Тiеi митi вони проминули острiвець, що залишився за правим бортом. – Легенда – якщо ii можна так назвати – оповiдае, що якось наприкiнцi лiта в мiстi влаштували карнавал. Уночi люди побачили, як жiнка в маскарадному вбраннi сiла на корабель i вiдчалила в море. Хтось вважае, що вона плила на таемне побачення зi своiм коханцем, який чекав на неi бiля маяка, а хтось стверджуе, що вона скоiла страшний злочин i тiкала вiд правосуддя. Ти ж розумiеш, що будь-яка версiя годиться, тому що нiхто не знав, хто вона така. Їi обличчя приховувала маска. Однак ця жiнка не встигла перетнути бухту – несподiвано зчинилася сильна буря. Корабель вдарився об скелi й розлетiвся на трiски. Загадкова незнайомка потонула. Принаймнi ii тiло так i не знайшли. Кiлька днiв по тому приплив винiс на берег пошарпану маску. Мiстяни кажуть, що вiдтодi на островi блимають вогнi – це трапляеться в останнi днi лiта, коли на землю опускаються сутiнки…

– Привид тiеi жiнки…

– Угу… Вона намагаеться завершити свою подорож i дiстатися острова. Так говорить легенда.

– І це правда?

– Це iсторiя про привидiв. Ти або вiриш у неi, або не вiриш.

– А ти вiриш? – допитувалася Ірен.

– Я вiрю лише в те, що бачу на власнi очi.

– Скептичний моряк.

– Щось таке.

Ірен знову спрямувала погляд на острiвець. Хвилi несамовито билися об скелi. Трiснутi вiкна на вежi маяка переломлювали свiтло, внаслiдок чого утворювалася фантастична веселка, яка повiльно розчинялася у пеленi бризок, що сипалися на хвилерiз.

– Ти бував там? – спитала дiвчинка.

– На острiвцi?

Ісмаель пiдтягнув шкот i крутнув штурвал. Вiтрильник накренився на лiвий борт i, ставши проти течii, що рухалася з проливу, розвернувся до мису.

– Ми попливемо туди, якщо бажаеш, – запропонував вiн. – Погуляемо острiвцем.

– А це можливо?

– Усе можливо. Питання полягае в iншому: чи вистачить тобi смiливостi, – вiдказав Ісмаель iз викличною усмiшкою.

Ірен витримала його погляд.

– Коли?

– Наступноi суботи. На моему вiтрильнику.

– Удвох?

– Удвох. Але якщо ти боiшся…

– Я не боюсь, – вiдрiзала Ірен.

– Тодi зустрiнемося в суботу. Опiвднi я заберу тебе на причалi.

Ірен перевела погляд на узбережжя. Будиночок-на-мисi височiв серед стрiмчакiв. На верандi стояв Дорiан i спостерiгав за ними з неприхованою цiкавiстю.

– Мiй брат Дорiан. Може, пiднiмешся i познайомишся з моею мамою?

– Я – поганий кандидат для знайомства з родиною.

– Тодi iншим разом.

Вiтрильник увiйшов у маленьку природну бухту бiля пiднiжжя скель, що оточували Будиночок-на-мисi. Зi спритнiстю, розвиненою завдяки тривалiй практицi, Ісмаель опустив вiтрило й дочекався, коли сильна течiя вiднесе iх до причалу. Потiм хлопець узяв трос i зiстрибнув на сушу, щоб пришвартувати корабель. Досягнувши своеi мети, вiн простяг руку Ірен.

– До слова, Гомер був слiпим. Звiдки вiн знав, який колiр мае море? – спитала дiвчинка.

Ісмаель схопив ii за руку й одним рiзким порухом перенiс на причал.

– Ще одна причина довiряти лише власним очам, – вiдповiв вiн, не випускаючи ii долоню.

Ірен згадала слова Лазаруса, якi той мовив пiд час вечерi у Кравенморi.

– Часом очi обманюють нас, – заперечила вона.

– Мене не обдурять.

– Дякую за прогулянку.

Ісмаель кивнув i повiльно розтиснув пальцi.

– Побачимося в суботу.

– До зустрiчi.

Повернувшись на борт, Ісмаель вiдв’язав трос i дозволив течii вiдтягти корабель вiд причалу, поки вiн пiднiмав вiтрило. Вiтер пiдштовхнув його до гирла затоки. За кiлька секунд «Кiанеос», хитаючись на хвилях, заглибився у бухту.

Ірен стояла на причалi, спостерiгаючи за тим, як бiле вiтрило поступово зникае з поля зору, перетворюючись на крихiтну цятку на безмежних морських просторах. Певноi митi дiвчинка усвiдомила, що усмiшка не сходить з ii обличчя, а по руках бiгають якiсь пiдозрiлi мурашки. Саме тодi вона зрозумiла, що цей тиждень буде нескiнченно довгим.




4. Таемницi й тiнi


Календар Блакитноi Бухти позначав лише двi пори року: лiто та iншi мiсяцi. Влiтку кiлькiсть робочих годин, що припадала на кожного жителя, збiльшувалася втричi, адже мiсцевi забезпечували всiм необхiдним довколишнi прибережнi курорти, куди стiкалися туристи й приiжджi з великих мiст у пошуках пляжiв, сонця i приемноi нудьги. Пекарi, ремiсники, шевцi, теслi, каменярi й представники рiзноманiтних професiй залежали вiд трьох довгих мiсяцiв, упродовж яких сонце зiгрiвало узбережжя Нормандii. На тринадцять-чотирнадцять тижнiв мешканцi Блакитноi Бухти перетворювалися на працьовитих мурах, щоб мати можливiсть вести спокiйне життя скромноi цикади решту року. Особливо напруженими видавалися першi днi серпня, коли попит на тутешнi продукти й послуги злiтав вiд нуля до хмар.

Одним з небагатьох виняткiв iз загального правила був Крiстiан Юпер. Подiбно до iнших власникiв риболовецьких суден, вiн роздiляв долю мурахи дванадцять мiсяцiв на рiк. Печальнi думки опосiдали досвiдченого риболова щолiта, приблизно в той самий перiод, коли всi мiстяни пiднiмали вiтрила й виходили в море. Дивлячись на них, вiн замислювався над тим, чи не помилився, бува, у виборi професii, чи не було б розумнiшим порушити традицiю семи поколiнь i почати управляти власним готельчиком, стати торговцем або оволодiти будь-яким iншим ремеслом. Можливо, тодi його донька Хана не мала би увесь тиждень працювати служницею у Кравенморi. Можливо, тодi вiн частiше бачив би обличчя власноi дружини, а не перетинався б iз нею на пiв години в день – п’ятнадцять хвилин уранцi й п’ятнадцять увечерi.

Ісмаель крадькома спостерiгав за своiм дядьком, поки вони чинили баластну помпу. Замислене обличчя рибалки дозволяло здогадатися, що його пригнiчуе.

– Ти мiг би вiдкрити майстерню корабельного обладнання, – зауважив Ісмаель.

Юпер видав звук, що нагадував каркання.

– Або продати корабель i вкласти грошi в крамницю мсье Дiдье. Вiн цiлих шiсть рокiв умовляе тебе, – провадив далi юнак.

Дядько вiдiрвався вiд роботи й змiряв його пильним поглядом. Упродовж тринадцяти рокiв вiн замiняв Ісмаелю батька, i за весь цей час йому не вдалося виправити те, що найбiльше приваблювало й лякало його у хлопцевi: абсолютну, дивовижну подiбнiсть до покiйного Юперового брата, включно зi схильнiстю висловлювати свою думку навiть тодi, коли нiхто не просив його поради.

– Гадаю, було б краще, якби ти цим зайнявся, – вiдказав Крiстiан. – Менi ось-ось стукне п’ятдесят. У такому вiцi пiзно шукати iншу роботу.

– Чому ж ти бiдкаешся?

– Хто бiдкаеться?

Ісмаель стенув плечима. Вони знову зосередилися на ремонтi помпи.

– Гаразд. Бiльше не скажу нi слова, – буркнув Ісмаель.

– Яке горе. Менi не вистачатиме твого базiкання. Закрiпи натяжний ролик.

– Твiй ролик нiкуди не годиться. Треба мiняти помпу. Одного дня вона влаштуе нам сюрприз – налякае до смертi.

Юпер обдарував його своею коронною усмiшкою, що зазвичай призначалася митникам, портовiй владi й рiзношерстим бюрократам.

– Ця помпа належала моему батьковi. А до нього – моему дiдовi. А ще ранiше…

– У тому-то й проблема, – перебив його Ісмаель. – Вона принесла би бiльше користi в музеi, нiж тут.

– Амiнь.

– Я маю рацiю. І ти це знаеш.

Грати на нервах дядька було однiею з найулюбленiших розваг Ісмаеля, якщо не рахувати його пристрастi до плавання на вiтрильнику.

– Я не хочу продовжувати цю суперечку. Годi вже. Крапка. Кiнець.

Щоб розвiяти останнi сумнiви щодо своiх намiрiв, Юпер енергiйно й рiшуче крутнув гайковим ключем.

Аж раптом у глибинах помпи почувся якийсь пiдозрiлий трiск. Юпер усмiхнувся хлопцевi. За двi секунди кришка натяжного ролика, який вони щойно закрiпили, злетiла вгору й, описавши параболу над iхнiми головами, помчала далi. Слiдом за кришкою в полiт вирушила якась деталь, схожа на поршень, комплект шрубок i невпiзнанi залiзяки. Дядько й племiнник спостерiгали за польотом брухту, аж доки той вельми неделiкатно приземлився на палубу сусiднього корабля, що належав колишньому боксеру Жерару Пiко – дужому, мов бик, i дурному, як вiвця. Пiко уважно оглянув уламки й здiйняв очi до неба.

Юпер та Ісмаель переглянулися.

– Сумнiваюся, що ми помiтимо рiзницю, – зауважив Ісмаель.

– Коли я захочу дiзнатися твою думку…

– Ти запитаеш у мене. Домовились. До речi, ти не проти, якщо я вiзьму вихiдний у суботу? Хочу дещо вiдремонтувати на вiтрильнику.

– Твiй «ремонт», бува, не схожий на зеленооку бiлявку зростом метр сiмдесят? – багатозначно мовив рибалка, лукаво посмiхнувшись своему небожу.

– Чутки розповзаються швидко, – сказав Ісмаель.

– Якщо iх розпускае твоя кузина, вони летять на крилах, любий племiнничку. Як звуть твою даму?

– Ірен.

– Зрозумiло.

– Нiчого ти не розумiеш.

– Час покаже.

– Вона симпатична. От i все.

– «Вона симпатична. От i все», – повторив Юпер, iмiтуючи холодну, байдужу iнтонацiю хлопця.

– Забудь. Це погана iдея. Краще я працюватиму в суботу, – перебив його Ісмаель.

– Тодi почистиш трюм. Там уже кiлька тижнiв валяеться гнила риба. Жахливий сморiд.

– Чудово.

Юпер зареготав.

– Ти впертий, як твiй батько. Тобi подобаеться ця дiвчина чи нi?

– Пф!

– Не вiдповiдай менi вигуками, Ромео. Я втричi старший за тебе. Вона подобаеться тобi чи нi?

Хлопець знизав плечима. Його зашарiлi щоки нагадували стиглi персики. Нарештi вiн пробуркотiв щось незрозумiле.

– Переклади, – звелiв дядько.

– Так. Здаеться. Я майже не знаю ii.

– Добре. Це набагато бiльше, нiж я мiг сказати про твою тiтку, коли вперше побачив ii. А вона свята жiнка, Бог менi свiдок.

– Якою вона була в юностi?

– Облиш. Інакше працюватимеш у трюмi всю суботу, – пригрозив дядько.

Ісмаель кивнув i заходився збирати iнструменти. Юпер витирав вимазанi машинним мастилом руки, скоса позираючи на нього. Остання дiвчина, до якоi племiнник виявляв цiкавiсть, звалася Лаурою i була донькою комiвояжера з Бордо. Вiдтодi минуло два роки. Йому було важко проникнути у потаемнi думки Ісмаеля, але все вказувало на те, що його единою любов’ю стали море i самотнiсть. Та дiвчина напевно була особливою.

– Я почищу трюм до п’ятницi, – пообiцяв Ісмаель.

– Вiн весь у твоему розпорядженнi.

Надвечiр дядько й племiнник зiйшли на пристань, збираючись вертатися додому. Їхнiй сусiд Пiко досi вивчав загадковi уламки, розмiрковуючи, де вони взялися. Можливо, того лiта пролилися особливi «гвинтовi» дощi. А може, небеса послали йому якийсь знак.



Коли настав серпень, родина Совелiв цiлком звикла до нового середовища. Їм здавалося, що вони прожили в Блакитнiй Бухтi близько року. Тi, хто не знав iх особисто, довiдалися всi подробицi iхньоi бiографii завдяки ораторському мистецтву Хани та ii матерi Елiзабет Юпер. Якимось незбагненним чином iнформацiя надходила до пекарнi ще до того, як певна подiя мала мiсце. Це дивовижне явище вочевидь було обумовлене як магiею, так i звичайними пересудами. Нi радiо, нi газети не витримували конкуренцii iз закладом Елiзабет Юпер. Гарячi круасани й свiжi новини пропонувалися вiдвiдувачам з ранку до ночi. Отже, до п’ятницi единими жителями, якi нiчого не чули про «кохання з першого погляду», що поеднало серця Ісмаеля Юпера й новоприбулоi Ірен Совель, були риби й самi «закоханi». Не мало суттевого значення, що сталося або могло статися мiж ними. Коротка морська прогулянка вiд Пляжу англiйця до Будиночка-на-мисi була занесена до архiву лiта 1937 року.

Першi тижнi серпня справдi пролетiли як одна мить. Симонi нарештi вдалося скласти вичерпне уявлення про Кравенмор. Список невiдкладних господарчих справ був нескiнченним: перемовини з мiсцевими постачальниками, перевiрка рахункiв, складання балансу, ведення кореспонденцii Лазаруса тощо. Всiх цих клопотiв було достатньо, аби заповнити цiлу добу, не рахуючи часу, витраченого на те, щоб спати та дихати. Дорiан – осiдлавши велосипед, який Лазарус люб’язно подарував йому на честь новосiлля, – став ii поштовим голубом. За кiлька днiв хлопчик вивчив кожен камiнчик, кожну вибоiну на дорозi, що вела до Пляжу англiйця.

Щоранку Симона розпочинала свiй робочий день, вiдправляючи кореспонденцiю, яку треба було розiслати, й ретельно сортуючи отриманi послання згiдно з iнструкцiями Лазаруса. Вона завжди тримала при собi пам’ятку – один згорнений навпiл аркуш, де були стисло викладенi всi чудернацькi настанови мсье Жана. Жiнка не забула, як на третiй день свого перебування в Кравенморi припустилася помилки й мало не розпечатала один iз листiв, надiсланих iз Берлiна Данiелем Гофманом. Останньоi секунди пам’ять урятувала ii, i вона згадала про заборону Лазаруса.

Послання вiд Гофмана надходили раз на дев’ять днiв iз математичною точнiстю. Пергаментнi конверти завжди були запечатанi сургучевими печатками iз вiдтиском герба у формi лiтери «D». Симона швидко звикла вiддiляти iх вiд решти повiдомлень, не замислюючись про причини такого ставлення до вiдправника. Втiм, у перший тиждень серпня сталася подiя, що знову розпалила ii цiкавiсть загадковою кореспонденцiею лялькаря з паном Гофманом.

Рано-вранцi Симона навiдалася до кабiнету Лазаруса й залишила на його письмовому столi стос отриманих рахункiв i квитанцiй. Вона волiла приносити папери в першiй половинi дня, аби не турбувати лялькаря, коли той працюватиме. Покiйний Арман мав звичку розпочинати день, проглядаючи рахунки й чеки. Допоки здоров’я дозволяло йому це робити.

Отже, того ранку Симона, як завжди, увiйшла до кабiнету i вловила запах тютюну в повiтрi, що вказував на те, що напередоднi Лазарус засидiвся тут до глупоi ночi. Поклавши документи на стiл, вона помiтила в камiнi якийсь предмет, що димiв посеред жеврiючого вугiлля. Заiнтригована, жiнка пiдступила ближче й спробувала розворушити попiл кочергою. Дивний предмет виявився купою паперiв, якi вогонь не встиг знищити. Вона вже збиралася пiти собi, але раптом розгледiла сургучевий герб на аркушах. Листи! Лазарус спалював листи Данiеля Гофмана. Симона сказала собi, що, якими би мотивами вiн не керувався, це ii не стосуеться. Вiдставивши кочергу, жiнка вийшла з кабiнету, рiшуче налаштована нiколи бiльше не лiзти в особистi справи свого покровителя.



Хану розбудив дощ, що настирливо барабанив у вiкна. Перевалило за пiвнiч. Кiмнату огортала блакитна темрява, далека заграва бурi, що лютувала над морем, малюючи примарнi тiнi. Було чути монотонне цокання одного з химерних годинникiв Лазаруса; очi на усмiхненому обличчi циферблата безперервно рухалися сюди-туди. Хана зiтхнула. Вона терпiти не могла ночувати у Кравенморi.

При денному свiтлi маеток Лазаруса Жана здавався iй гiгантським музеем, повним усiляких див i винаходiв. Проте, коли наставала нiч, сотнi механiчних iстот, маски та роботи перетворювалися на примарну фауну, що нiколи не спала, нiколи не втрачала пильностi й, зачаiвшись у темних закутках, спостерiгала за тим, що вiдбуваеться в будинку; з мертвих облич не сходила посмiшка, а невидющi очi витрiщалися в нiкуди.

Спальня Лазаруса розташовувалася поряд з апартаментами його дружини в захiдному крилi. Подружжя Жана та iхня покоiвка були единими живими iстотами у Кравенморi. Решта мешканцiв – десятки творiнь лялькаря, що заповнювали кожен коридорчик, кожну кiмнату. У передсвiтанковiй тишi Хана чула, як скриплять механiчнi нутрощi. Інодi, коли ii мучило безсоння, вона годинами уявляла нерухомi фiгури зi скляними очима, що виблискували в темрявi.

Щойно вона стулила повiки, як уперше почула той звук – розмiрений стукiт, приглушений шумом дощу. Хана встала з лiжка й пiдiйшла до вiкна. Пiд пеленою зливи простирався лабiринт веж, арок i ламаних дахiв. Вовчi морди гаргуйль вивергали потоки темноi води у порожнечу. Як же вона ненавидiла це мiсце…

Дивний звук знову долинув до неi, i Хана спрямувала погляд на численнi вiкна в захiднiй частинi маетку. Судячи з усього, вiтер розчахнув одне з вiкон на другому поверсi. Завiси трiпотiли пiд дощем, а стулки невпинно стукотiли. Дiвчинка прокляла свою долю. Кров крижанiла в жилах вiд самоi думки про необхiднiсть вийти в коридор i рушити до захiдного крила через весь будинок.

Перш нiж страх узяв гору над почуттям обов’язку, вона одягла халат i взула капцi. Свiтло нiде не горiло, тож Хана взяла канделябр i запалила свiчки. Довкола застрибали золотаво-коричневi вiдблиски, що створювали мiстичну атмосферу. Хана торкнулася холодноi ручки дверей i судомно ковтнула слину. Десь удалинi невтомно грюкали вiкна в темнiй кiмнатi. Вони чекали на неi.

Зачинивши за собою дверi, Хана опинилася в нескiнченному коридорi, що губився у безпросвiтному мороцi. Вона пiдняла канделябр над головою i рушила вперед. Обабiч проходу вишикувалися сплячi iграшки Лазаруса, що немовби зависали в повiтрi. Дивлячись прямо перед собою, дiвчинка прискорила крок. На третьому поверсi зберiгалося чимало старих роботiв Лазаруса – чудних незграбних потвор. Їхнi риси здебiльшого були гротескними, а на обличчях часом з’являвся агресивний вираз. Майже всi вони були замкненi за скляними вiтринами, проте вряди-годи несподiвано оживали, пiдкоряючись наказам внутрiшнього механiзму, який спонтанно будив iх, виводячи зi стану оцiпенiння.

Хана пройшла повз мадам Сару. Гадалка тасувала зморшкуватими руками колоду карт Таро, витягала одну i показувала ii перехожому. Попри всi своi зусилля, дiвчинка не стрималася i глянула на вирiзьблену з дерева фiгуру, бiльше схожу на привида, нiж на ляльку. Циганка розплющила очi й показала iй карту. Хана вiдчула клубок у горлi. Там був зображений червоний демон, охоплений язиками полум’я.

За кiлька метрiв вiд циганки розхитувався торс чоловiка в карнавальному костюмi. Автомат невпинно зривав маски з його невидимого обличчя, демонструючи рiзнi сутностi. Хана вiдвела погляд i пришвидшила ходу. Вона сотнi разiв простувала цим коридором удень. Усi цi ляльки були бездушними механiзмами. Не варто звертати на них увагу, а боятися – i поготiв.

Заспокоюючи себе цiею думкою, вона звернула у прохiд, що вiв до захiдного крила. Збоку розмiстився мiнiатюрний оркестр Маестро Фiреттi. Достатньо було кинути музикам монетку, аби вони почали грати своерiдну версiю «Турецького маршу» Моцарта.

Хана зупинилася бiля останнiх дверей у коридорi – масивноi дубовоi конструкцii. Усi дверi у Кравенморi мали унiкальний рельеф, i на кожнiй були вирiзьбленi сценки зi знаменитих казок. Твори братiв Грiмм здобули безсмертя завдяки талановитим майстрам, якi будували шикарний маеток Лазаруса. Втiм, Хана вважала огидними такi моторошнi зображення. У будинку вистачало кiмнат, куди вона не заходила, i ця конкретна кiмната не була винятком. Вона нiзащо в свiтi не переступила би порiг, якби ii не змусила необхiднiсть.

За дверима гучно стукотiло вiкно. Холодний подих ночi просочувався мiж щiлинами й лоскотав ii шкiру. Хана востанне глянула на довгий коридор, що простирався за ii спиною. Обличчя оркестрантiв розчинялися в темрявi. Чiтко розрiзнялися шум дощу i плескiт води, неначе тисячi маленьких павучкiв снували по даху Кравенмору. Глибоко вдихнувши, дiвчинка неохоче крутнула дверну ручку й увiйшла до кiмнати.

Пронизливий протяг налетiв на неi, затрiснувши дверi за ii спиною i загасивши свiчки на канделябрi. Мокрi завiси колихалися, мов саван небiжчика. Хана зробила кiлька крокiв i квапливо зачинила вiкно, закрiпивши послаблену вiтром клямку. Потiм вона сунула тремтячу руку в кишеню халата, дiстала коробку сiрникiв i знову запалила свiчки. Мерехтливi вогники прорiзали пiтьму, дозволивши розгледiти примiщення, що нагадало iй кiмнату дитини. Поряд iз письмовим столом зiщулилося маленьке лiжечко, а пiд ним виднiлися рiвненько поставленi чобiтки. На стiльцi були складенi книжки й висiв дитячий одяг. Зi спинки лiжка звисало мiнiатюрне розп’яття.

Хана пройшла трохи далi. Обстановка видавалася iй якоюсь дивною, неприродною, хоча вона не могла визначити, що саме викликало такi вiдчуття. Дiвчинка пильнiше придивилася до меблiв i предметiв. У Кравенморi немае дiтей. І нiколи не було. Навiщо ж тодi господарi облаштували дитячу кiмнату? Аж раптом ii осяяла здогадка. Вона збагнула, що саме збентежило ii вiд самого початку. Нi порядок, нi надмiрна чистота. Щось таке просте й очевидне, що було важко звернути увагу на цю дрiбницю. Безперечно, йшлося про дитячу кiмнату. Але чогось бракувало… Іграшок. Жодноi iграшки не було видно.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66735342&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.