П’ятеро рушають до Вершини контрабандистiв Інiд Блайтон Славетна п’ятiрка #4Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури На самому початку весняних канiкул Джулiан, Дiк, Енн та Джорджа iз псом Тiммi вирушають у Кирiн-котедж, щоб вiдпочити вiд занять. Аж раптом жахлива негода нищить iхнi плани, i дiтлахiв вiдправляють до знайомого дядька Квентiна, який мешкае у будинку пiд дивною назвою «Вершина контрабандистiв». Вiн стоiть на горi, на вершинi пагорба, оточений iз трьох бокiв болотами i схожий на старий замок iз силою-силенною таемних ходiв i секретних механiзмiв. Уночi на високiй баштi будинку то спалахуе, то гасне свiтло. Схоже на те, що хтось подае сигнали… Славетнiй п’ятiрцi доведеться докласти багато зусиль, щоб розкрити цю таемницю i вивести шахраiв на чисту воду… Інiд Блайтон Славетна п’ятiрка П’ятеро рушають до Вершини контрабандистiв Enid Blyton FIVE GO ТO SMUGGLER’S TOP First published in Great Britain in 1945 by Hodder & Stoughton Limited This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited © Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2020 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010 * * * Роздiл 1 Повернення до Кирiн-котеджу Одного чудового дня на початку великоднiх канiкул четверо дiтей i собака iхали в поiздi. – Вже скоро, – сказав Джулiан, високий, сильний хлопець з рiшучим виразом обличчя. – Гав! – запалився пес Тiмотi, намагаючись i собi подивитись у вiкно. – Сидiти, Тiме! – наказав Джулiан. – Дай-но Енн подивитися. Енн – молодша сестра Джулiана – висунула голову у вiкно. – Ми пiд’iжджаемо до станцii Кирiн! – вигукнула вона. – Сподiваюся, що тiтка Феннi нас зустрiчае. – Звичайно, зустрiчае! – запевнила Джорджина, ii кузина, схожа радше на хлопця, з короткою стрижкою i дрiбними кучериками. У неi, як i в Джулiана, обличчя теж було сповнене рiшучостi. Вона вiдсунула Енн i визирнула з вiкна. – Як гарно повертатися додому, – мовила вона. – Я люблю школу, але в Кирiн-котеджi на нас чекае стiльки цiкавого! Може, ми попливемо на острiв Кирiн i побуваемо в замку. Ми не були там з минулого лiта. – Дiку, твоя черга дивитись у вiкно, – заявив Джулiан, звернувшись до молодшого брата, хлопця з приемним обличчям, який читав у кутку. – Ми пiд’iздимо до Кирiна. Ти можеш вiдiрватися вiд книжки хоч на секунду? – Вона така цiкава, – iз жалем зауважив Дiк, згорнувши книжку. – Найзахопливiша з усiх пригодницьких iсторiй, якi я будь-коли читав! – Отакоi! Закладаюся, що деякi нашi пригоди не менш захопливi! – заперечила Енн. Щира правда: п’ятеро друзiв, включно, звiсно ж, iз собакою Тiммi, який в усьому брав участь, скуштували найнеймовiрнiших пригод. Але наразi, схоже, на них чекали гарнi й тихi канiкули, коли вони зможуть досхочу нагулятися по бескидах i, можливо, попливти човном Джорджi на острiв Кирiн. – Остання чверть виявилася дуже важкою, – сказав Джулiан. – Тому канiкули менi дуже на часi! – Ти схуднув, – зауважила Джорджина. Вони називали ii Джорджею, бо на iм’я Джорджина вона не вiдгукувалася. Джулiан усмiхнувся. – Не хвилюйся, в Кирiн-котеджi я швидко вiд’iмся! Тiтка Феннi про це подбае. Вона як нiхто вмiе угодовувати! Приемно буде знову побачити твою матусю, Джорджо. Вона неповторна. – Атож. Сподiваюся, тато в цi канiкули теж буде в доброму гуморi, – сказала Джорджа. – Мама менi писала, що вiн нещодавно успiшно завершив якiсь новi дослiди. Батько Джорджi був ученим, який постiйно щось винаходив. Вiн любив тишу i часом втрачав терпець, коли в будинку щось було не до ладу чи виходило за встановленi ним межi. Хлопцям iнодi здавалося, що запальна Джорджа вельми схожа на свого батька. Вона спалахувала вiдразу, коли щось iй здавалося не так. Тiтка Феннi зустрiчала дiтей. Вискочивши на платформу, всi кинулися ii обiймати. Джорджа добiгла перша. Вона дуже любила свою ласкаву матусю, яка завжди намагалася захистити ii вiд батькiвського гнiву. Тiммi стрибав навколо з радiсним гавкотом. Вiн обожнював маму Джорджi. Вона погладила його, i вiн став дибки, намагаючись облизати iй обличчя. – Тiммi наче теж бiльшим став! – розсмiялася вона. – Годi, друже! Я ж мало не впала. Тiммi й справдi став дуже великим. Його всi дiти любили, бо вiн був вiрний, люблячий i вiдданий пес. Збуджений кароокий собацюра поглядав то на одного, то на iншого, подiляючи загальний настрiй. Але понад усе в свiтi Тiммi любив свою господиню Джорджу. Вiн потрапив iй до рук ще цуценям. Джорджа кожну чверть брала його з собою, вирушаючи до школи-iнтернату, де дозволялося тримати домашнiх тварин. Інакше Джорджа до цiеi школи не пiшла б! До Кирiну вони рушили бiдаркою, запряженою понi. Було дуже вiтряно й холодно, i дiти кулились i щiльнiше загорталися в своi пальтечка. – Страшенний холод, – сказала Енн, цокочучи зубами. – Холоднiше, нiж узимку. – Це через вiтер, – пояснила тiтка Феннi й пiдiткнула плед, що вкривав племiнницю. – За останнi пару днiв вiн лише дужчав. Рибалки повитягали човни подалi вiд води, бо бояться великого шторму. Проiжджаючи повз пляж, де вони часто купалися, дiти побачили повитягуванi човни. Купатися зараз iм зовсiм не хотiлося. На саму думку про це дiтей пробирали дрижаки. Вiтер завивав над морем. Величезнi хмари линули над головою. Хвилi з гуркотом билися об берег. Тiммi розхвилювався й почав гавкати. – Заспокойся, Тiме, – гамувала його, погладжуючи, Джорджа. – Привчайся тепер поводитися тихiше, бо ми повернулися додому, i тато тобi не попустить. Мамо, тато дуже зайнятий? – Дуже, – вiдповiла мама. – Але поки ви з нами, вiн працюватиме трохи менше. Вiн збираеться й на прогулянки з вами походити, i на човнi поплавати, щойно вiзьметься на погоду. Дiти перезирнулися. Дядько Квентiн – для них не найкраща компанiя. Вiн був геть позбавлений почуття гумору i не мiг зрозумiти, чому дiти раз у раз лягають зо смiху, що траплялося з ними разiв по двадцять або й бiльше на день. – Схоже, нашi канiкули можуть виявитися не вельми веселими, якщо дядько Квентiн буде постiйно перейматися нами, – сказав тихенько Дiк Джулiановi. – Цить! – прошипiв у вiдповiдь Джулiан, боячись, що тiтка почуе i образиться. Джорджа насупилася. – Ой, мамо! Татовi з нами буде нудно… та й ми позануджуемось. Джорджа завжди говорила правду й не знала, коли треба промовчати. Їi мати зiтхнула: – Не кажи так, люба. Гадаю, батько швидко втомиться вiд прогулянок з вами. Але спiлкування з дiтьми пiде йому на користь. – Приiхали! – вигукнув Джулiан, коли бiдарка зупинилася перед старим будинком. – Кирiн-котедж! І як же той вiтер завивае навколо нього, тiтко Феннi! – Авжеж. Минулоi ночi все гуло просто жахливо, – вiдповiла тiтка. – Вiдвезеш бiдарку на заднiй двiр, Джулiане, коли ми винесемо речi. А, ось i ваш дядько на пiдмогу! З будинку вийшов дядько Квентiн, високий чоловiк з розумним видом i насупленими бровами. Вiн усмiхнувся дiтям i поцiлував Джорджу й Енн. – Ласкаво просимо до Кирiн-котеджу! – сказав вiн. – Я дуже радий, що твоi батьки, Енн, поiхали i ви всi знову разом у нас! Незабаром вони вже сидiли за столом й споживали пiдвечiрок, п’ючи чай з великих чашок. Тiтка Феннi завжди наготовувала багато смаколикiв до iхнього приiзду, знаючи, якi вони голоднi пiсля довгоi подорожi потягом. Навiть Джорджа нарештi наiлася досхочу й вiдкинулася на спинку стiльця, розмiрковуючи, як подолати ще хоч одну свiжу й смачну мамину булочку. Тiммi сидiв поруч. Його не належало годувати зi столу, але напрочуд багато ласих кусникiв потрапляло до нього пiд столом. Вiтер завивав навколо дому. Вiкна деренчали, дверi трусилися, протяг ворушив килимки на пiдлозi. – Неначе пiд ними звиваються змii, – зауважила Енн. Тiммi подивився на килимки й загарчав. Вiн був розумним псом, але не мiг збагнути, чому килимки так дивно ворушаться. – Сподiваюся, уночi вiтер вщухне, – сказала тiтка Феннi. – Минулоi ночi я через нього не спала. Джулiане, любий, ти щось змарнiв. Багато працював? Я мушу тебе пiдгодувати. Дiти розреготалися. – Ми так i знали, що ти це скажеш, мамо! – заявила Джорджа. – Боже, що це таке? Усi застигли, враженi. На даху щось грюкнуло. Тiммi нашорошив вуха i люто загарчав. – Черепиця зiрвалася з даху, – пояснив дядько Квентiн. – Знову морока! Коли вщухне вiтер, Феннi, треба буде подивитися, де розхиталася черепиця, бо дах почне протiкати. Дiти сподiвалися, що пiсля пiдвечiрку дядько Квентiн, як завжди, пiде до свого кабiнету, та де там. Спробували зiграти з ним у карти, але з дядьком Квентiном якось не виходило. З нього не було пуття навiть у такiй простiй грi, як снеп[1 - Дитяча картярська гра (тут i далi примiтки перекладача).]. – Ви знаете хлопчика на iм’я П’ер Ленуар? – раптом спитав дядько Квентiн, виймаючи з кишенi листа. – Вiн нiбито ходить до твоеi з Дiком школи, Джулiане. – П’ер Ленуар… Ви, либонь, маете на увазi Смоляного, – здогадався Джулiан. – Так, вiн у класi Дiка. Прицюцьок… – Смоляний! А чому ви його так називаете? – запитав дядько Квентiн. – Дурне якесь прiзвисько для хлопця. – Якби ви його побачили, то так не сказали б, – смiючись, вiдповiв Дiк. – Вiн смаглявий! Волосся чорне, як смола, очi, як смола, брови наче смолою намальованi. І його iм’я означае «чорний», еге ж? «Ленуар» французькою – «чорний». – Слушно. Але однаково прiзвисько Смоляний – якась дурня! – вигукнув дядько Квентiн. – Ну, я досить часто листуюся з батьком цього хлопця. Нас iз ним пов’язують спiльнi науковi iнтереси. Власне, я якось поцiкавився, чи не схоче вiн завiтати сюди на кiлька днiв разом зi своiм сином П’ером. – Чудово! – зрадiв Дiк. – Було б добре, дядьку, якби приiхав Смоляний. Хоча вiн i несповна розуму. Не робить того, що йому загадують, лазить скрiзь, як мавпочка, i бувае надто зухвалим. Не знаю, чи сподобаеться вiн вам. Через цi слова дядько Квентiн пошкодував, що запросив Смоляного. Вiн не любив нi зухвалих, нi шалапутних хлопцiв. – Гм-гм, – дядько Квентiн вiдклав листа. – Слiд було менi спочатку з вами поговорити, перш нiж запрошувати його з батьком. Але, може, я ще встигну скасувати iхнiй приiзд. – Нi, тату, не треба, – попросила Джорджа, якiй дуже сподобався за описом Смоляний Ленуар. – Нехай приiздить. Може, роззнайомиться з нами, й буде в нас такий живчик! – Гаразд, подивимося, – завершив розмову батько, але сам уже вирiшив, що й духу цього хлопчиська не буде у Кирiн-котеджi, раз вiн такий неслух, зухвалий i скрiзь лазить. Проблем вистачить i з Джорджею без цього живчика, який буде ii пiд’юджувати. Близько восьмоi дядько Квентiн пiшов почитати, й дiтям вiдлягло. Тiтка Феннi подивилась на годинник. – Енн час лягати спати, – сказала вона. – І тобi, Джорджо, теж. – Мамуню, зiграймо лише разочок у снеп? Разом з тобою. Адже це наш перший день удома. Я ж однаково не засну, коли вiтер так шалiе! Ну, ненечко, один разочок зiграемо й пiдемо спати. Оно Джулiан вже розпозiхався! Роздiл 2 Жахлива нiч Так приемно було ввечерi пiднiматися крутими сходами до знайомих кiмнат. Дiти раз по раз позiхали. Довга подорож потягом притомила iх. – Тiльки б цей жахливий вiтер ущух! – сказала Енн, вiдсунувши штору й поглянувши у вiкно. – Онде маленький мiсяць, Джорджо. Вiн то виринае, то потопае у хмарах… – Нехай собi гойдаеться! – вiдповiла Джорджа, мостячись у лiжку. – Я замерзаю. Лягай мерщiй, Енн, бо застудишся бiля вiкна. – А це не хвилi шумлять? – спитала Енн, далi стоячи бiля вiкна. – Буря у старому ясенi то свистить, то завивае, то хилить його майже до самоi землi. – Тiммi, бiжи до мого лiжка, – наказала Джорджа, пiдтиснувши змерзлi ноги. – Ось що по-справжньому тiшить, коли я вдома, Енн. Тiммi може застрибнути на мое лiжко! А вiн – набагато кращий за грiлку. – Тобi не дозволяють цього робити нi в школi, нi тут, – зауважила Енн, згорнувшись калачиком у лiжку. – Тiтка Феннi думае, що вiн спить у своему кошику. – Але ж я не можу заборонити йому перебиратися вночi на мое лiжко, якщо вiн не хоче спати в кошику, – сказала Джорджа. – Ось так, Тiммi, любий. Зiгрiй менi ноги. Де твiй носик? Дай-но я його погладжу. Добранiч, Тiммi. Добранiч, Енн. – Добранiч, – оспало вiдповiла Енн. – Сподiваюсь, що Смоляний приiде, як ти гадаеш? Схоже, з ним буде весело… – Авжеж. І в кожному разi тато буде зайнятий з паном Ленуаром, а не з нами, – зауважила Джордж. – Тато несамохiть примудряеться все зiпсувати… – Вiн веселитися не вмiе, – сказала Енн. – Надто серйозний. Зненацька обидвi дiвчинки аж пiдскочили вiд гучного удару. – Це дверi до ванноi кiмнати! – простогнала Джорджа. – Напевно, хтось iз хлопцiв забув iх зачинити! Вiд цього шуму батько шалiе! Ось iще раз! – Ото нехай Джулiан або Дiк i зачиняють iх, – вiдповiла Енн, якiй тiльки-но стало тепло i затишно. Але Джулiан i Дiк i собi подумали, що нехай iх зачиняють Джорджа або Енн. Тож так нiхто з них не вилiз iз лiжка, щоб закрити злощаснi дверi. Незабаром внизу почулося гримання дядька Квентiна, який пiдiймався сходами i сварився, перекрикуючи бурю: – Гей, хто-небудь, зачинiть дверi! У такому шумi неможливо працювати! Усi четверо вмить схопилися з лiжок. Тiммi зiстрибнув з лiжка Джорджi, i всi дiти, що стрiмголов кинулися до ванноi кiмнати, попадали на нього. Почулися смiшки й вовтузiння. Аж тут на сходах залунали кроки дядька Квентiна, i всi чкурнули по своiх кiмнатах. Буря продовжувала ревти. Коли дядько Квентiн i тiтка Феннi пiшли вкладатися, ручка дверей до вiдпочивальнi вирвалася йому з руки, й дверi так сильно грюкнули, що з найближчоi полички впала ваза. Вражений, дядько Квентiн сахнувся. – Проклятуща буря! – з люттю сказав вiн. – За весь час, що ми тут живемо, я не бачив нiчого подiбного. Якщо вона ще трохи посилиться, то розiб’е всi рибальськi човни, хоча iх i витягли на берег якнайвище. – Вона незабаром послабне, любий, – заспокiйливо сказала тiтка Феннi. – Може, до ранку негода мине. Але вона помилилася. Буря не вгамувалася тiеi ночi. Навпаки, вона розбурхалася навколо будинку з iще бiльшою люттю, завиваючи й пронизливо кричучи, як жива iстота. Нiхто не змiг заснути. Тiммi весь час тихенько гарчав, бо йому не подобалася уся ця тряска, завивання й деренчання. Удосвiта буровiй ошалiв. Енн подумала, що у нападi жахливого гнiву вiтер вирiшив завдати якнайбiльше збиткiв. Вона лежала й тремтiла вiд страху. Раптом почувся дивний шум. Нiби гучний скорботний стогiн, наче хтось потерпав вiд страшного болю. Нажаханi дiвчата посiдали на лiжках. Щоб це могло бути? Хлопцi теж це чули. Джулiан вихопився з лiжка й пiдiйшов до вiкна. Надворi в хиткому свiтлi мiсяця чорнiв старий ясен. Вiн почав поволi хилитися до землi. – Це ясен! Вiн падае! – заволав Джулiан, нагнавши ляку Дiковi. – Кажу ж, вiн падае! І впаде на наш будинок! Мерщiй, попередь дiвчат! Волаючи щодуху, Джулiан вискочив на сходовий майданчик. – Дядьку! Тiтко! Джорджо й Енн! Швидше спускайтеся вниз! Ясен падае! Джорджа вискочила з лiжка, вхопила халат i помчала до дверей, крикнувши Енн, щоб та ii наздоганяла. Дiвчинка тут же подалася слiдом. Тiммi бiг попереду. У дверях власноi вiдпочивальнi з’явилася висока постать дядька Квентiна; вiн стояв уражений i зав’язував пасок на халатi. – Що це за шум, Джулiане? – Тiтко Феннi! Спускайтеся вниз! Ясен падае! Чуете, як вiн моторошно стогне i трiщить?! – нетерпляче волав Джулiан. – Вiн зруйнуе i дах, i вiдпочивальнi! Чуете, вже падае! Усi майнули вниз, i цiеi ж митi корiння ясена вирвалося з землi, i величезне дерево обвалилося на Кирiн-котедж. Пролунав страшний гуркiт, а потiм почулося, як черепиця розлiтаеться по землi. – О Боже! – прошепотiла тiтка Феннi, затуляючи очi руками. – Я так i знала, що цим скiнчиться! Квентiне, нам давно слiд було його спиляти. Я знала, що у таку велику бурю вiн впаде. Увесь дах зруйнований! Пiсля гуркоту вiд падiння дерева по всьому домi чулося, як щось падало; речi гепались i розбивалися. Дiти не могли збагнути, що дiеться. Тiммi розлютився й голосно гавкав. Дядько Квентiн щосили ляснув рукою по столу, аж усi пiдскочили. – Нехай цей пес замовкне! Бо зараз його вижену! Але такоi ночi нiщо не могло змусити Тiммi не гавкати й не гарчати, i Джорджа, нарештi, заштовхала його до теплоi кухнi й зачинила там. – Менi теж хочеться гавкати й гарчати, – сказала Енн, подiляючи почуття Тiммi. – Джулiане, ясен розвалив дах? Дядько Квентiн узяв потужний лiхтар i обережно пiднявся сходами на сходовий майданчик, щоб подивитися, якоi заподiяно шкоди. Потiм спустився вниз дуже блiдий. – Дерево пробило горище, провалило дах i зруйнувало вiдпочивальню дiвчат, – сказав вiн. – Величезна гiлка пошкодила й кiмнату хлопцiв, але не сильно. А от кiмната дiвчаток геть розтрощена! Якби вони залишалися у своiх лiжках, iх би вбило. Усi замовкли. Лякала сама думка, що Джорджа й Енн ледь не загинули. – Добре, що я так несамовитий волав, аби iх попередити, – бадьоро сказав Джулiан, помiтивши, як Енн зблiдла. – Не варто хнюпитися, Енн, краще подумай, яку карколомну iсторiю ти зможеш розповiсти наступноi чвертi у школi. – Гадаю, трохи гарячого какао нам не завадить, – опановуючи себе, сказала тiтка Феннi, хоча й вiдчувала сильне потрясiння. – Квентiне, подивись, чи камiн у тебе не загас. Нам треба трохи вiдiгрiтися. Вогонь у камiнi ще палав. Усi скупчилися ближче до нього i гуртом радо привiтали тiтку Феннi, коли вона принесла паруюче какао з молоком. Енн попивала какао i з цiкавiстю розглядала кiмнату. Ось де ii дядько займався науковою працею. Тут вiн писав своi незрозумiлi книжки, якi Енн не могла втямити. Креслив заморочливi дiаграми i здiйснював багато дивних дослiдiв. Але наразi дядько Квентiн виглядав розгубленим. Вiн мав радше присоромлений вигляд. І невдовзi Енн зрозумiла чому. – Квентiне, це просто ласка Божа, що нiхто не загинув i не постраждав, – сказала тiтка Феннi, суворо дивлячись на нього. – Десятки разiв я тобi торочила, що ясена слiд спиляти. Я знала, що вiн надто великий i важкий, аби витримати потужну бурю, й тому завжди боялася, що вiн звалиться на наш будинок. – Авжеж, знаю, люба, – вiдповiв дядько Квентiн, енергiйно помiшуючи какао. – Але я був дуже зайнятий останнi кiлька мiсяцiв. – Це твоя вiчна вiдмовка, коли йдеться про невiдкладнi справи, – зiтхнула тiтка Феннi. – У майбутньому менi самiй доведеться все робити. Не можна ж так ризикувати нашими життями! – Ну, таке може статися раз на безрiк! – крикнув дядько Квентiн, починаючи важким духом дихати. Але вiдразу погамувався, побачивши, що тiтка Феннi шокована й засмучена та ось-ось заплаче. Вiн поставив чашку на стiл й обiйняв ii. – Ти пережила страшенний шок, – сказав вiн. – Може, вранцi виявиться, що все не так погано. – Ох, Квентiне, все буде набагато гiрше, – запевнила його дружина. – Де ми всi тепер спатимемо i що нам робити, доки не полагодять дах i кiмнати на другому поверсi? Дiти щойно приiхали. А в будинку кiлька тижнiв порядкуватимуть робiтники! Просто не уявляю, як я з усiм цим впораюся! – Залиш усi клопоти менi! – сказав дядько Квентiн. – Я все влаштую. Не турбуйся. Я дуже шкодую, що через мене так вийшло, це моя провина. Я швидко все залагоджу, ось побачиш! Тiтка Феннi не дуже йому повiрила, але була вдячна за розраду. Дiти слухали iхню розмову й пили гаряче какао. Дядько Квентiн був таким розумним i так багато знав, що своiм звичаем забував невiдкладнi справи на зразок спилювання старого ясена. Часом здавалося, що вiн узагалi не вiд свiту цього! Не було жодного сенсу йти нагору спати. Там кiмнати були або повнiстю зруйнованi, або настiльки заваленi уламками, труском i запорошенi, що годi й думати про спання. Тiтка Феннi почала носити пледи на канапи. Одна канапа була в кабiнетi, велика – у вiтальнi й менша – в iдальнi. За допомогою Джулiана вона витягла з шафи i розклала розкладайку. – Влаштуемося як зможемо, – сказала вона. – Хоча нiч уже добiгае кiнця, але ми ще встигнемо трохи поспати! Буря вже ослабла. – Нi, просто вона завдала чимало шкоди й тепер цiлком задоволена, – похмуро зауважив дядько Квентiн. – Що ж, обговоримо все вранцi. Хлопцi хоч i втомилися, але були дуже збудженi й заснули не одразу. Енн переживала: як же iм тепер залишатися всiм разом у Кирiн-котеджi? Це несправедливо щодо тiтки Феннi… Але й додому повернутися нiяк, бо батьки у вiд’iздi i будинок на цiлий мiсяць замкнуто. «Сподiваюся, до школи нас не вiдiшлють, – думала Енн, намагаючись зручнiше вмоститися на канапцi. – Було б дуже прикро, бо ми з такою радiстю iхали сюди на канiкули». Джорджа теж цього побоювалася. Вона була переконана, що наступного ранку iх усiх вирядять назад до школи. А це означатиме, що вони з Енн пiд час цих канiкул уже не побачать Джулiана i Дiка, оскiльки хлопцi, зрозумiло, ходили до iншоi школи. Єдиним, хто не хвилювався нi про що, був Тiммi. Вiн лежав у ногах Джорджi, трохи хропучи, цiлком щасливий. Доки вiн iз Джорджею, йому цiлком байдужiсiнько, куди iх вирядять! Роздiл 3 Ідея дядька Квентiна Зранку ще вiяв навальний вiтер, але буря пiшла на спад. Рибалкам вiдлягло, коли вони побачили, що iхнi човни на березi майже не постраждали. Але невдовзi пiшла чутка про лихо у Кирiн-котеджi, й кiлька ловигав приблукало, щоб подивитися, як величезне, вивернуте з корiнням дерево звалилося на будиночок. Дiти радше тiшилися увагою до iхнiх розповiдей про те, як вони дивом врятувалися. При денному свiтлi шкода вiд падiння дерева виглядала вкрай жахливо. Дах розбило, наче яечну шкаралупу, а всi кiмнати другого поверху зяяли руiною. Жiнка, яка приходила iз села допомагати тiтцi Феннi по господарству, вигукнула, побачивши бiду: – Ну, це ж скiльки тижнiв пiде на направу! Ви вже звертались до будiвельникiв? Я б уже iх привела й показала, що робити. – Тепер я займаюся всiма питаннями, панi Дейлi, – вiдповiв дядько Квентiн. – У дружини сильний шок. Вона зараз не може всiм перейматися. Найперше нам слiд вирiшити, як бути з дiтьми. Вони не можуть тут залишатися, доки кiмнати зруйнованi. – Бiдолахам краще повернутися до школи, – сказала тiтка Феннi. – Нi, в мене е краща iдея, – зауважив дядько Квентiн, витягуючи з кишенi листа. – Набагато краща. Уранцi я отримав листа вiд Ленуара. Це той, який цiкавиться тими ж дослiдами, що i я. Вiн пише… Стривай-но, зараз я знайду це мiсце. Осьде воно. І дядько Квентiн прочитав уголос: «Було дуже люб’язно з Вашого боку запросити мене разом з сином П’ером приiхати до вас. Дозвольте й менi запросити вас iз дiтьми до себе. Я не знаю, скiльки iх у Вас, але ми всiм iм будемо радi в нашому великому домi. І П’еру, i його сестрi Мерiбел буде веселiше». Дядько Квентiн з торжеством подивився на дружину. – Отак-от! Я вважаю це запрошення надзвичайно великодушним! І вельми вчасним. Ми вiдправимо дiтей до мого колеги. – Квентiне, як це? Адже ми не знаемо нi його самого, нi його сiм’i! – зауважила тiтка Феннi. – Його син вчиться в однiй школi з Дiком i Джулiаном, а Ленуара я знаю як людину непересiчну i тямущу. – Дядько Квентiн мовив це таким тоном, нiби самi цi риси вичерпували всi проблеми. – Зараз йому потелефоную. Який у нього номер? Тiтка Феннi почувалася безпорадною перед раптовою рiшучiстю чоловiка все вирiшувати самому. Йому було нiяково через те, що причиною лиха стала його забудькуватiсть. Наразi вiн хотiв довести, що здатний всьому дати раду, якщо береться до роботи. Почувши, що вiн набирае номер, тiтка Феннi насупилася. Як можна виряджати дiтей казна-куди? Дядько Квентiн поклав слухавку й вийшов до дружини з урочистим виглядом, дуже задоволений собою. – Усе залагоджено, – сказав вiн. – Ленуар радий, страшенно радий! Каже, йому i його дружинi подобаеться, коли в будинку дiти, а його власнi дiти будуть у захватi вiд такого товариства. Зараз знайдемо машину, i дiти можуть негайно рушати. – Але, Квентiне, ми не можемо ось так вирядити iх до незнайомих людей! Дiтям це не сподобаеться! Не здивуюся, якщо Джорджа вiдмовиться iхати, – заявила його дружина. – О, я ж забув. Їй не можна взяти iз собою Тiммi, – повiдомив дядько Квентiн. – Здаеться, Ленуар не любить собак. – Ти ж чудово розумiеш, що Джорджа у такому разi не поiде! – сказала тiтка Феннi. – Це нерозумно, Квентiне. Джорджа нiкуди не iздить без Тiммi. – Цього разу iй, однак, доведеться, – рiшуче вiдрубав дядько Квентiн, ладний не допустити, щоб Джорджа зруйнувала його чудовi плани. – А ось i дiти. Я поцiкавлюсь iхньою думкою i послухаю, що вони скажуть! Вiн покликав дiтей до кабiнету. Вони зайшли, впевненi, що зараз почують поганi новини: либонь, усiх повертають до своiх шкiл! – Пам’ятаете того хлопця, про якого я казав учора ввечерi? – розпочав дядько Квентiн. – П’ер Ленуар. Ви ще його називали якимось дурним прiзвиськом. – Смоляний! – хором вiдповiли Дiк i Джулiан. – Атож, Смоляний. Так от, його батько дуже люб’язно запрошуе вас усiх приiхати i погостювати у iхнiй Вершинi контрабандистiв, – сказав дядько Квентiн. Дiти були враженi. – Вершина контрабандистiв! – уяву Дiка полонила ця дивна назва. – Що означае «Вершина контрабандистiв»? – Так називаеться iхнiй будинок, – пояснив дядько Квентiн. – Вiн дуже старий, збудований на вершинi незвичайного пагорба, оточеного болотами, якi залишилися вiд стародавнього моря. Пагорб був тодi островом, а зараз височiе як гора серед болiт. За давнiх часiв там процвiтала контрабанда. Наскiльки я чув, це незвичайна мiсцина. Усе це захопило дiтей. До того ж Джулiановi й Дiку завжди подобався Смоляний Ленуар. Вiн хлопець моторний i веселун. Це супер, i вони чудово бавитимуть час. – Ну що, хочете туди поiхати? Чи радше повернетесь до школи до кiнця канiкул? – нетерпляче поцiкавився дядько Квентiн. – О нi, тiльки не до школи! – хором вiдповiли всi. – Менi страшенно хотiлося б поiхати до Вершини контрабандистiв, – сказав Дiк. – Звучить достоту приголомшливо. І менi завжди подобався друзяка Смоляний, особливо вiдколи вiн пiдпиляв одну нiжку стiльця нашого класного керiвника. Щойно пан Томс сiв, вона уломилася! – Гм. Не розумiю, як подiбнi витiвки можуть викликати симпатiю до кого б то не було, – зауважив дядько Квентiн, починаючи злегка сумнiватися, чи варто вiдпускати дiтей на запрошення пана Ленуара. – Може, до школи все-таки краще? – Ой нi, нi! – закричали дiти. – Їдьмо до Вершини контрабандистiв! Ну будь ласочка! – Гаразд, – вiдповiв дядько Квентiн, задоволений тим, що вони охоче пристали на його план. – Правду кажучи, я вже домовився. Потелефонував пановi Ленуару кiлька хвилин тому. І вiн поставився до всього з розумiнням. – Можна менi взяти з собою Тiммi? – раптом спитала Джорджа. – Нi, – вiдповiв батько. – Боюся, що нi. Пан Ленуар не любить собак. – Тодi вiн менi не подобаеться, – похнюпилася Джорджа. – Без Тiммi я нiкуди не поiду. – Тодi ти повернешся до школи, – рiзко вiдповiв батько. – І припини супитися, Джорджо. Ти знаеш, що менi це не подобаеться. Але Джорджа не послухалася. Вона вiдвернулася. Іншi з прикрiстю дивилися на неi. Невже вона зараз затнеться i все зiпсуе? Невже змарнуеться така чудова нагода? Звичайно, без Тiммi буде не так весело. Але ж не можна всiм повертатися до школи лише тому, що Джорджа нiкуди не хоче iхати без собаки. Дiти зайшли до вiтальнi. Енн взяла Джорджу пiдруч, але та вiдкинула ii руку. – Джорджо! Ти неодмiнно повинна iхати з нами, – сказала Енн. – Я так не можу: непереносно буде дивитись, як ти сама повертаешся до школи.. – Я буду не сама, – зауважила Джорджа. – Зi мною буде Тiммi. Друзi умовляли ii, але вона iх не слухала. – Дайте менi спокiй, – нарештi сказала Джорджа. – Я хочу подумати. Чим ми поiдемо до Вершини контрабандистiв i де це? Якою дорогою поiдемо? – Поiдемо автiвкою, Вершина контрабандистiв – трохи далi узбережжям на пiвнiч, тож, напевно, нас повезуть прибережною дорогою, – вiдповiв Джулiан. – А що, Джорджо? – Не став зайвих питань, – вiдповiла Джорджа. З кiмнати вона вийшла разом з Тiммi. За нею нiхто не пiшов. Коли Джорджа в лихому настроi, краще ii не чiпати. Тiтка Феннi почала складати дитячi речi, хоча добути щось iз кiмнати дiвчат було неможливо. Невдовзi Джорджа повернулася, але Тiммi з нею не було. Вона повеселiшала. – Де Тим? – одразу поцiкавилася Енн. – Десь гуляе, – вiдповiла Джорджа. – Ти iдеш з нами, Джорджо? – запитав Джулiан, дивлячись на неi. – Так. Я вирiшила iхати, – сказала Джорджа, чомусь уникаючи дивитися Джулiановi в очi. А вiн собi подумав: «Чого б то пак?» Тiтка Феннi роздала всiм пiдобiдок, а незабаром по них приiхала велика автiвка. Дiти посiдали в неi, дядько Квентiн звелiв передати чимало звiдомлень пановi Ленуару, а тiтка Феннi розцiлувала усiх на прощання. – Сподiваюся, ви гарно вiдпочинете у Вершинi контрабандистiв, – сказала вона. – Будь ласка, як приiдете, одразу напишiть менi й про все розкажiть. – А з Тiммi ми не попрощаемося? – запитала Енн, з подивом дивлячись на Джорджу, яка нiби зовсiм забула про пса. – Джорджо, ти поiдеш, не попрощавшись iз друзякою Тiммi?! – Усе, годi! – мовив дядько Квентiн, боячись, що Джорджа щось раптом утне. – Рушайте, водiю! Заводьте. Тiльки, будь ласка, не iдьте надто швидко. Махаючи руками i щось вигукуючи, дiти вiд’iхали вiд Кирiн-котеджу. Вони з сумом озирались на розвалений деревом дах. Та головне, що iх не повернули до школи. Вони повеселiшали, коли почали думати про Смоляного i його домiвку з дивною назвою Вершина контрабандистiв. – Вершина контрабандистiв! Звучить невимовно хвилююче! – сказала Енн. – Я цiлком можу собi уявити старовинний будинок на вершинi пагорба. Подумати тiльки, що колись це був справжнiй острiв. Цiкаво, чому море вiдступило, залишивши по собi болота. Джорджа деякий час мовчала, поки автiвка мчала по дорозi. Друзi пару разiв поглянули на неi, але вирiшили нарештi, що вона журиться за Тiммi. Однак вигляд у неi був не дуже сумний. Автiвка заiхала на вершину пагорба, а тодi помчала в долину. В долинi Джорджа нахилилася вперед i торкнулася руки водiя. – Будь ласка, зупинiться на хвильку. Нам тут треба декого пiдiбрати. Джулiан, Дiк та Енн витрiщилися на неi з подивом. Водiй, теж дещо здивований, пригальмував. Джорджа вiдчинила дверцята й голосно свиснула. Щось вирвалося з живоплоту й радiсно шаснуло в автiвку. Це був Тiммi! Вiн усiх облизував, тупцяв лапами усiм по ногах i тихенько гавкотiв, показуючи, який вiн схвильований i щасливий. – Отакоi, – iз сумнiвом у голосi сказав водiй. – Не знаю, чи дозволили вам брати цього собаку. Ваш батько нiчого про нього не казав. – Усе гаразд, – вiдповiла Джорджа, i лице iй рум’янiло вiд радощiв. – Усе добре. Вам нема чого турбуватися. Будь ласка, рушаймо. – Ну ти й пустунка! – вигукнув Джулiан, не знаючи, злитися йому на Джорджу чи радiти, бо Тiммi знову з ними. – Ти ж знаеш, що пан Ленуар може вiдiслати його назад. – Тодi йому доведеться вiдiслати назад i мене, – вперто сказала Джорджа. – У кожному разi найголовнiше – Тiммi нарештi з нами, а я – з вами! – Так, це чудово, – сказала Енн й обняла по черзi Джорджу й Тiммi. – Менi теж так не хотiлося iхати без Тiммi. – Уперед до Вершини контрабандистiв! – крикнув Дiк, коли машина рушила з мiсця. – Цiкаво, чи чекають там на нас якiсь пригоди? Роздiл 4 Вершина контрабандистІв Дорога здебiльш бiгла вздовж берега, хоча iнколи й вiддалялася вiд нього на кiлька миль. Але потiм знову поверталася до моря. Дiти тiшилися довгою поiздкою. А коли треба було спинитися на пiдобiдок, водiй сказав, що знае гарний заiжджий двiр. О пiв на першу вiн пiд’iхав до старого готелю, всi вийшли з автiвки й подались до будiвлi. Джулiан узяв справу в своi руки й замовив ланч, який припав усiм до смаку, й Тiммi також. Власник готелю любив собак i дав таку гору iжi на тарiлцi Тiммi, що пес навiть засумнiвався, чи все це для нього. Вiн зиркнув на Джорджу, й та ствердно кивнула йому. – Це все твое, Тiммi. Їж! І Тiммi все спожив з надiею, що цей готель – кiнцевий пункт iхнiх мандрiв. Не щодня голодному псовi подають стiльки iжi! Пiсля ланчу дiти пiдвелися й пiшли шукати свого водiя, який iв на кухнi разом з власником готелю та його дружиною. Це були його давнi друзi. – Я чув, ви прямуете до Окаянноi гори, – сказав, пiдводячись, власник готелю. – Будьте там обачними! – Окаянна! – повторив Джулiан. – Це назва пагорба, на якому знаходиться Вершина контрабандистiв? – Авжеж, так його називають, – вiдповiв власник готелю. – А чому вiн так називаеться? – запитала Енн. – Яка кумедна назва! Невже, коли це мiсце ще було островом, туди висилали людей, яких вiдцурались? – О нi. За давнiх часiв розповiдали, що гора колись височiла на березi, – вiдповiв власник готелю. – Але на нiй жили поганi люди, й один святий, розсердившись на них, пожбурив ii в море, й утворився острiв. – І тому гору назвали Окаянною, – сказав Дiк. – Але, можливо, на островi справи покращились, бо море вiдтак вiдступило й до пагорба можна пройти по сушi, еге ж? – Авжеж. Є одна гарна дорога, – вiдповiв власник готелю, – але нi в якому разi не ходiть убiк, як пiдете пiшки! Болото умить затягне, якщо ви зайдете на мочари! – Схоже, це надзвичайно цiкава мiсцевiсть, – сказала Джорджа. – Вершина контрабандистiв на Окаяннiй горi! І до неi – одним одна дорога! – Час iхати далi, – зауважив водiй, поглянувши на годинник. – Ваш дядько сказав, що вам слiд встигнути туди до пiдвечiрка. Дiти знову посiдали до автiвки, i Тiммi по iхнiх ногах залiз i вмостився Джорджi на колiнах. Вiн був завеликий i заважкий, щоб лежати у неi на колiнах, але часом, коли дуже заманеться, вiн таки умощувався, а Джорджi не вистачало духу його прогнати. Вони рушили. Енн заснула, iншi теж задрiмали. Монотонно буркотiв двигун. Замжичило, i журба огорнула краевид. За деякий час водiй обернувся i звернувся до Джулiана: – Ми пiд’iздимо до Окаянноi гори. Незабаром суходiл закiнчуеться, й дорога пiде по багнах. Джулiан розбудив Енн. Усi прилинули до вiкон в очiкуваннi. Але побачене розчарувало iх! На болотах лежав туман! Вiн був непроникний, i видно було лише дорогу попереду, понад болотами. А крiзь рiдкiснi розриви туману обабiч дороги виднiлися лише похмурi багнища. – Будь ласка, зупинiться на хвилинку, – попросив водiя Джулiан. – Менi хочеться трохи краще розглянути цi болота, якi у нас називають маршами. – Добре, але тiльки не зiходьте з дороги, – застерiг водiй, зупиняючи машину. – І собаку не випускайте. Якщо пес побiжить з дороги на маршi, то бiльше його не побачите. – Чому не побачимо? – запитала Енн, зробивши круглi очi. – Маеться на увазi, що болото миттево його затягне, – пояснив Джулiан. – Закрий його в машинi, Джорджо. Тому Тiммi, попри його обурення, закрили в автiвцi. Вiн шкрiбся лапами об дверцята й намагався визирнути у вiкно. Водiй повернувся до нього i спробував заспокоiти: – Усе гаразд. Вони незабаром повернуться, друзяко. Але Тiммi не припиняв скиглити до самого повернення дiтей. Вiн бачив, як вони пiдiйшли до узбiччя дороги. Бачив, як Джулiан зiстрибнув на пiв метра униз, до самого болота. Уздовж болота було покладено великi каменi. Джулiан став на камiнь, щоб краще оглянути багнисту рiвнину. – Це трясовина, – сказав вiн. – Густа, хлипка трясовина! Дивiться, коли я торкаюся ii ногою, вона зрушуеться! А якщо я наступлю сильнiше, вона мене затягне. Енн це не сподобалося, i вона гукнула Джулiана. – Повернись на дорогу! Я боюся, що ти туди звалишся. Туман клубочився над маршами-солончаками. Це було дивне мiсце, холодне й вогке. Дiтям воно не сподобалося. Тiммi в автiвцi загавкав. – Тiм своiми пазурами роздере дверi, якщо ми не повернемося, – зауважила Джорджа. Дiти принишкли й мовчи повернулися до автiвки. Джулiан розмiрковував над тим, скiльки ж мандрiвникiв загинуло в цих маршах, що були колись морем. – Тут чимало людей зникло безслiдно, – вiдповiв водiй, коли його про це спитали. – Кажуть, е тут одна-двi звивистi стежки, що ведуть вiд берега до Окаянноi гори, якими користувалися до того, як побудували дорогу. Але якщо ви не знаете кожен сантиметр цих стежок як своi п’ять пальцiв, то можете не так ступити, й не встигнете спам’ятатися, як вас затягне трясовина. – Про це навiть подумати страшно, – сказала Енн. – Облишмо цю розмову. А Окаянноi гори ще не видко? – Видко. Он вона бовванiе у туманi, – вiдповiв водiй. – Вершина виступае з туману, бачите? Дивна мiсцина, еге ж? Дiти дивилися мовчки. Понад рухомим туманом височiв пагорб зi скелястими схилами й кручами. Здавалося, вiн пливе в туманi над землею. На пагорбi виднiлися будинки, якi навiть на такiй вiдстанi виглядали старовинними замками. Де-не-де височiли вежi. – Отам на самiй горi мае бути Вершина контрабандистiв, – сказав Джулiан. – Їй, либонь, багато сторiч… схоже на це! Звернiть увагу на ii вежу. З неi напевно вiдкриваеться чудовий краевид. Дiти дивилися, як на чудасiю, на те мiсце, куди вони iдуть. Звичайно, виглядало воно мальовничо i привабливо… але i якось трохи загрозливо. – У ньому е щось… щось таемниче, – сказала Енн, висловивши вголос те, що в iнших було на думцi. – Тобто так виглядае, нiби за довгi столiття накопичилося багато таемниць, якi це мiсце береже. Напевно, ми могли б почути чимало розповiдей. Автiвка знизила швидкiсть, бо туман дедалi густiшав. На покриттi дороги, уздовж розмежувальноi лiнii, було вмонтовано круглi свiтловiдбивачi, i, коли водiй вмикнув протитуманну фару, вони яскраво свiтилися й показували, куди iхати. А коли пiд’iхали до Окаянноi гори, дорога пiшла вгору. – Незабаром проiдемо попiд великою аркою, – сказав водiй. – Колись тут була мiська брама. Мiстечко й досi, як i за давнини, оточене муром. Згори на ньому е широкий надстiнний прохiд; якщо йти ним в один бiк, то можна по колу обiйти все мiсто. Дiти вирiшили, що обов’язково здiйснять таку прогулянку. Якщо буде гарна погода, то можна буде помилуватися всiма краевидами довкола пагорба. Узвiз ставав дедалi крутiшим, i водiй перемикнув передачу на нижчу. Автiвка стогнала, забираючись нагору. Вона пiд’iхала до проiзду пiд аркою, з якоi вiдчиняли й зачиняли ворiтницi. Нинi мiська брама стояла вiдкрита. Автiвка проiхала пiд аркою, i дiти опинилися на вершинi Окаянноi гори. – Так нiби ми здiйснили подорож у часi й перенеслися на кiлька сторiч назад! – вигукнув Джулiан, видивляючись на брукованi вулички, старовиннi будинки й крамнички з ромбуватими вiкнами i масивними мiцними дверима. Далi автiвка поiхала звивистою центральною вулицею i зупинилась аж перед кутою металевою брамою. Водiй посигналив, i брама вiдчинилася. Автiвка поiхала крутою пiд’iзною дорогою до входу й зупинилася перед будинком. Вершина контрабандистiв! Дiти вийшли з автiвки трохи невпевнено. Великий старий будинок дивився на них нiби спохмура. Вiн був збудований iз цегли й дерева, а його вхiднi дверi були такими масивними, як у замку. Над деякими ромбуватими вiкнами видно було вигадливi навiси. Єдина мiцно посаджена вежа з круглими вiкнами височiла над схiдною стiною. Вона була не квадратна у планi, а заокруглена i завершувалася конусоподiбним дахом. – Вершина контрабандистiв! – сказав Джулiан. – Назва, схоже, якнайкраще пасуе цьому будинку. Гадаю, за давнини тут пройшло чимало контрабанди. Дiк подзвонив у дверi, натиснувши на металевий важiль. Всерединi одразу пролунав дзвiн. Потiм почувся швидкий тупiт нiг, i дверi вiдчинилися. Поволi, бо були вони дуже важкими. За дверима стояло двое дiтей: дiвчинка приблизно вiку Енн i хлопчик у вiцi Дiка. – Ось i ви нарештi! – вигукнув хлопець, блимаючи неспокiйними темними очима. – Я вже думав, що ви нiколи не доiдете! – Це Смоляний, – повiдомив дiвчатам Дiк, бо вони з ним не були знайомi. Енн i Джорджа видивлялися на хлопця. Вiн справдi був неймовiрно смаглявим. Чорне волосся, чорнi очi, чорнi брови, смагляве обличчя. На вiдмiну вiд нього, його сестра виглядала блiдою i тендiтною, iз золотавим волоссям, блакитними очима й ледь помiтними бровами. – Це Мерiбел, моя сестра, – сказав Смоляний. – Я завжди кажу, що поряд ми виглядаемо, як Красуня i Чудовисько. Смоляний був милим й одразу всiм сподобався. Джорджа з подивом зловила себе на тому, що глипае на нього якось по-iншому; зазвичай вона була нерiшучою з незнайомцями i iй був потрiбний час, щоб подружитися з ними. Але хто ж мiг не вподобати Смоляного з його неспокiйними чорними очима й бешкетною усмiшкою? – Заходьте, – запросив Смоляний. – Водiю, пiд’iдьте, будь ласка, до наступних дверей, аби Блок вивантажив речi з автiвки й пригостив вас чаем. Раптово Смоляний посерйознiшав, усмiшка згасла на його обличчi – вiн побачив Тiммi! – Отакоi! Сподiваюсь, це ж не ваш собака? – Це мiй пес, – заявила Джорджа i поклала руку на голову Тiммi на знак заступництва. – Я мала взяти його з собою. Я без нього не можу. – Так, але… у нашому домi собак тримати не можна, – сказав стурбовано Смоляний i озирнувся, немов побоюючись, що хтось вийде зараз i побачить Тiммi. – Мiй вiтчим не дозволяе. Якось я привiв двiрняка, i вiн вiдшмагав мене так, що я не мiг сидiти; вiтчим, звичайно, вiдшмагав мене, а не пса… Енн силувано всмiхнулася на цей невдалий жарт. А Джорджа насупилася й затялася. – Я думала… думала, що, може, ми зумiемо його сховати на той час, що ми тут. Але якщо ти так налаштований, я зараз же сяду в автiвку й повернуся додому! До побачення! Вона розвернулася й подалася до автiвки, яка здавала назад. Тiммi рушив за нею. Смоляний подивився iй услiд i закричав щосили: – Повернися, дурненька! Ми щось придумаемо! Роздiл 5 Смоляний Ленуар Смоляний збiг сходами до парадних дверей навздогiн за Джорджею. Решта побiгли за ним. Мерiбел теж гайнула, обережно зачинивши за собою великi вхiднi дверi. Джорджа зупинилася бiля якихось дверцят у стiнi. Смоляний схопив ii i рiзко заштовхнув ii туди, одночасно притримуючи дверi вiдкритими для iнших. – Не штовхай мене так! – розсердилася Джорджа. – Тiммi тебе вкусить, якщо ти будеш штовхатися. – Не вкусить, – весело усмiхаючись, вiдповiв Смоляний. – Собаки мене люблять. Навiть якщо я тобi вуха надеру, твiй пес передi мною тiльки хвостиком повихляе! Дiти опинилися у темному коридорi. В кiнцi коридора виднiлися дверi. – Постривайте тут хвилинку, я подивлюся, чи все спокiйно, – сказав Смоляний. – Я знаю, що вiтчим удома i, кажу вам, якщо вiн побачить собаку, то вiдразу посадить вас в автiвку й вiдправить додому! А менi цього зовсiм не хочеться, бо я не мiг дочекатися, коли ви приiдете! Вiн посмiхнувся, й усi знову подумали, який милий цей хлопчина, навiть Джорджа, хоча вона досi злостилася на нього за штовханину. Вона тримала Тiммi бiля себе. Однак дiти почали побоюватися пана Ленуара. Схоже, вiн людина жорстокосердна! Смоляний навшпиньках пiдiйшов до дверей в кiнцi коридора i вiдчинив iх. Зазирнув до кiмнати, а тодi повернувся до дiтей. – Шлях вiльний, – сказав вiн. – Ми зараз пiдемо до моеi вiдпочивальнi таемним ходом. Так нас нiхто не побачить, i там придумаемо, як заховати пса. Готовi? Таемний хiд… – звучало захоплююче. Вiдчуваючи себе учасниками пригодницькоi повiстi, дiти тихенько попрямували до дверей i зайшли до кiмнати. Темна кiмната, оздоблена дубовими панелями, скидалась на кабiнет, бо в нiй стояв великий письмовий стiл i уздовж стiн на полицях – книжки. У кiмнатi не було нiкого. Смоляний пiдiйшов до однiеi дерев’яноi панелi, щось намацав i натиснув. Панель м’яко вiдсунулась убiк. Смоляний засунув руку в отвiр i за щось потягнув. Набагато бiльша панель вдалинi подалась у глиб стiни, вiдкривши широкий прохiд, до якого могли увiйти дiти. – Ходiмо, – тихо мовив Смоляний. – Тiльки не шумiть! Зацiкавленi дiти увiйшли в прохiд. Смоляний, що зайшов останнiм, якось закрив прохiд i повернув панель на мiсце. Дiти опинилися у цiлковитiй темрявi, i Смоляний ввiмкнув лiхтарик. Виявилося, що це вузький кам’яний хiд, в якому двi людини, навiть худi, як трiски, не розминулись би. Смоляний передав лiхтарик Джулiановi, який стояв попереду. – Ідiть прямо – до кам’яних сходинок, – сказав вiн. – Пiднiмайтеся ними, потiм нагорi повернiть праворуч i йдiть вперед, доки не дiйдете до глухоi стiни, там я скажу, що робити далi. Джулiан рушив уперед, присвiчуючи лiхтариком шлях iншим. Вузький кам’яний хiд привiв до кам’яних схiдцiв. Сам хiд був такий вузький i низький, що тiльки Енн i Мерiбел не доводилося нагинати голову. Енн усе це дуже не подобалося. Їй нiколи не подобався тiсний замкнутий простiр. Вона навiть iнодi бачила сни про те, як вона перебувае десь, звiдки немае виходу. Їй вiдлягло, коли Джулiан сказав: – Ось приступцi. Пiдiймаймося нагору. – Тiльки не шумiть! – нагадав Смоляний. – Ми зараз – бiля iдальнi, з якоi теж е вихiд у цей прохiд. Усi замовкли й пiшли навшпиньки, що виявилося нелегкою справою, бо треба було ще i голову нагинати й плечi пригорблювати. Вони пiднялися чотирнадцятьма високими сходинками, якi були ще й заокруглими. Нагорi Джулiан повернув праворуч. Далi довелося знову пiднiматися вгору таким самим вузьким проходом. Джулiан вважав, що товстун тут не пройшов би. Вiн прямував собi, аж раптом наштовхнувся на глуху кам’яну стiну! Освiтив ii лiхтариком. Позаду пролунав тихий голос: – Ти пiдiйшов до глухоi стiни, Джулiане. Посвiти лiхтариком туди, де склепiння проходу з’еднуеться зi стiною: там мае бути металева ручка. Натисни на неi щосили. Джулiан посвiтив угору й побачив ручку. Переклавши лiхтар в лiву руку, вiн ухопився правою за товсту металеву ручку. Натиснув ii щосили униз. Несподiвано великий камiнь у центрi стiни подався вперед i вбiк, вiдкриваючи зяючий отвiр. Джулiан був вражений. Вiн вiдпустив металеву ручку i присвiтив лiхтариком в отвiр. Там – лише темрява! – Усе гаразд. Прохiд веде до великоi стiнноi шафи в моiй вiдпочивальнi! – гукнув iззаду Смоляний. – Лiзь туди, Джулiане, а ми – за тобою. У кiмнатi нiкого немае. Джулiан пролiз через отвiр до простороi шафки, де висiв одяг Смоляного. Навпомацки намацав дверцята. Вiдчинив iх, i вiдразу денне свiтло вдарило в очi, освiтлюючи дорогу iншим. По одному дiти пролiзли в отвiр, на мить зашпорталися в одязi й, нарештi, крiзь дверцята шафи ввiйшли до кiмнати. Тiммi, мовчазний i спантеличений, тримався ближче до Джорджi. Йому не сподобався темний i тiсний хiд. Вiн зрадiв, знову побачивши денне свiтло! Смоляний, що вибрався останнiм, обережно закрив вихiд з проходу, посунувши камiнь на мiсце. Це вiдбулося дуже легко, хоча Джулiан не мiг збагнути, як так сталось. «Напевно, там е якийсь шарнiр», – подумав вiн. Смоляний усмiхнувся, опинившись у кiмнатi разом з усiма. Джорджа тримала Тiммi за нашийник. – Усе гаразд, Джорджо, – сказав вiн. – Ми тут у цiлковитiй безпецi. Нашi з сестрою кiмнати знаходяться на вiдшибi. Це окреме крило, i щоб потрапити сюди, треба пройти довжелезним коридором! Вiн вiдчинив дверi й показав усе наочно. Поруч була ще одна кiмната – вiдпочивальня Мерiбел. А далi йшов коридор з кам’яними стiнами й пiдлогою, застеленою килимками. Свiтло в нього проникало з великого вiкна, розташованого в кiнцi коридора. Там же знаходилися великi дубовi дверi, що були наразi зачиненi. – Бачите? Тут ми у цiлковитiй безпецi й, окрiм нас, тут нема нiкого, – мовив Смоляний. – Тiммi може навiть гавкати, якщо йому заманеться, й нiхто не почуе. – Але хiба нiхто нiколи сюди не заходить? – здивувалася Енн. – Хтось же тут прибирае. – Щоранку цим займаеться Сера, – вiдповiв Смоляний. – Але бiльше нiхто не заходить. У кожному разi у мене е спосiб дiзнатися заздалегiдь, коли хтось вiдчиняе тi дверi! І вiн вказав на дверi в кiнцi коридора. Дiти пильно дивились на нього. – Що ж це за спосiб? – поцiкавився Дiк. – Я примудрував одне пристосування, яке починае тихо дзижчати в моiй кiмнатi, щойно тi дверi вiдчиняються, – вiдповiв з гордiстю Смоляний. – Ось я пiду туди i вiдчиню iх, а ви тут послухайте. Вiн побiг коридором i вiдчинив дверi. Десь у кiмнатi почулося тихе дзижчання. Усi аж пiдстрибнули з несподiванки. Тiммi теж здригнувся, нашорошив вуха i люто загарчав. Смоляний зачинив дверi й бiгма повернувся назад. – Чули, як дзижчить? Еге ж, гарна iдея? Я постiйно щось таке придумую. Про себе дiти вирiшили, що потрапили вони до гарненькоi мiсцини. Вони з цiкавiстю оглянули умебльовану звичайними меблями кiмнату Смоляного, в якiй панував цiлковитий безлад. Енн пiдiйшла до великого ромбуватого вiкна форми й визирнула назовнi. Й з острахом йойкнула. Вона нiяк не сподiвалась побачити таке урвисько! Будинок стояв на самiй вершинi гори, а крило з боку вiдпочивальнi Смоляного виходило на стрiмку кручу, що височiла над багнами. – Ой, подивiться! – вигукнула Енн. – Яка круча! Менi навiть дивитися моторошно! Дiти скупчилися бiля вiкна й дивилися мовчки, бо не звикли бачити таке урвище. На вершинi гори ще сяяло сонце, але внизу, скiльки сягало око, на маршi й море удалинi лягав щiльний туман. Маршi виднiлися лише попiд самою горою. – Коли туман розступаеться, вiдкриваеться маршева рiвнина – аж до самого моря, – сказав Смоляний. – Дуже мальовничо. Важко розрiзнити, де кiнчаються маршi й починаеться море, хiба що море стае виразно синiм у гарну погоду. Уявiть-но, що колись море обмивало гору i тут був острiв. – Нам розповiдав про це власник готелю, – сказала Джорджа. – А чому море вiдступило? – Не знаю, – вiдповiв Смоляний. – Кажуть, воно продовжуе вiдступати. Є проект осушення маршiв i перетворення iх на орнi землi, але невiдомо, чи його колись здiйснять. – Не подобаються менi маршi, – сказала Енн з тремтiнням. – Вигляд у них зловiсний. Тiммi заскавулiв. Джорджа схаменулася, що iм слiд його сховати й придумати, як далi з ним бути. Вона звернулася до Смоляного. – Ти справдi можеш заховати Тiммi? – запитала вона. – Куди ми його подiнемо? Як будемо його годувати? А вигулювати? Розумiеш, це ж великий собака! – Ми про все подбаемо, – вiдповiв Смоляний. – Не турбуйся. Я люблю собак, i чудово, що Тiммi буде з нами! Але маю вас попередити, що якщо вiтчим про це дiзнаеться, то нам всiм дiстанеться на горiхи, а вас негайно принизливо спровадять додому. – Чому твiй вiтчим не любить собак? – спантеличено поцiкавилася Енн. – Вiн iх боiться? – Гадаю, нi. Вiн просто не дозволяе тримати iх у будинку, – вiдповiв Смоляний. – Мабуть, у нього на це е якась причина, але яка саме, я не знаю. Вiн дуже дивна людина, мiй вiтчим! – У якому сенсi дивна? – запитав Дiк. – Ну… здаеться, у нього на кожному кроцi секрети, – вiдповiв Смоляний. – Сюди потай приiздять якiсь дивнi люди. Інодi вночi у вежi горить свiтло – не знаю, хто i навiщо там бувае. Я намагався з’ясувати, та де там… – Гадаеш… гадаеш, вiн контрабандист? – раптом мовила Енн. – Навряд, – вiдповiв Смоляний. – У нас тут е один контрабандист, i всi його знають. Бачите будинок он там, праворуч, нижче по схилу пагорба? Там вiн живе. У нього грошей до смутку! Його звуть Барлiнг. Уся полiцiя знае про його справи, але нiчого не може з ним вдiяти! Барлiнг дуже багатий i впливовий, тому робить усе, що йому заманеться, але нiкому не дозволить грати в тi ж iгри, в якi грае сам! Доки контрабандою на Окаяннiй горi займаеться Барлiнг, нiхто не наважиться перейти йому дорогу! – У вас тут не засумуеш, – зауважив Джулiан. – Здаеться, на нас чекають тут пригоди! – О нi, – заперечив Смоляний. – Насправдi нiчого не станеться. Просто враження таке: мiсце мае свою iсторiю, потаемнi ходи, ями, коридори. Уся гора нашпигована ходами в скелi, якими користувалися контрабандисти ще за давнiх часiв! – Ну, – почав Джулiан i осiкся. Усi подивилися на Смоляного. Його дзижчалка раптово збудилася у сховку. Хтось вiдчинив дверi в кiнцi коридора! Роздiл 6 Вiтчим i мати Смоляного – Хтось iде! – запанiкувала Джорджа. – Що робити з Тiмом? Мерщiй! Смоляний схопив Тiммi за нашийник i, заштовхавши його в стiнну шафу, замкнув за ним дверцята. – Сиди тихо! – наказав вiн, i Тiммi слухняно зачаiвся у темрявi, шерсть у нього на загривку здибилася, а вуха нашорошилися. – Ну, – бадьоро почав Смоляний, – тепер я вам покажу вашi вiдпочивальнi. Дверi вiдчинилися, i до кiмнати увiйшов чоловiк у чорних штанях i бiлому полотняному пiджаку. У нього був незвичайний вираз обличчя. «Потайлива вiн людина, – подумала Енн. – Спритний чолов’яга, й тому обличчя потайливе». – Привiт, Блоку! – недбало сказав Смоляний. І пояснив гостям: – Це Блок, слуга вiтчима. – Вiн глухий, тож можете при ньому говорити все що заманеться, але краще не треба, бо хоча вiн i не чуе, але усе нiби вiдчувае. – Я думаю, було б просто огидно вести при ньому такi розмови, яких ми уникали б, якби вiн чув, – вiдповiла Джорджа, яка дуже поважно ставилася до правил поведiнки. У Блока був напрочуд монотонний голос. – Ваш вiтчим i мати цiкавляться, чому ви досi не привели до них своiх друзiв. І чому, замiсть того щоб розпочати саме з цього, ви повели iх сюди? Блок говорив i озирався навколо, нiби знав, що тут е собака, тiльки не розумiв, де вiн, – стривожено подумала Джорджа. Вона сподiвалася, що водiй автiвки не проговорився про Тiммi. – Ой, я так iм зрадiв, що повiв iх прямо до себе! – вiдповiв Смоляний. – Гаразд, Блоку. Ми за хвилину спустимося. Слуга пiшов з кам’яним обличчям. Нi усмiшки, нi осуду! – Менi вiн не подобаеться, – сказала Енн. – Вiн давно у вас працюе? – Нi… десь до року, – вiдповiв Смоляний. – Вiн якось несподiвано з’явився. Навiть мати не знала, що вiн у нас працюватиме! Прийшов, не мовлячи нi слова, одягнув цей бiлий полотняний пiджак i подався щось робити в кiмнатi вiтчима. Гадаю, вiтчим чекав на нього, але дружину не попередив, я у цьому впевнений. У неi був здивований вигляд. – А вона тобi справжня мати чи мачуха? – поцiкавилася Енн. – Вiдразу i вiтчим, i мачуха – так не бувае! – насмiшкувато сказав Смоляний. – Або одне, або iнше… Мати в мене справжня, i Мерiбел – ii донька. Але ми з нею брат i сестра тiльки по матерi, бо в нас рiзнi батьки. Їi батько – мiй вiтчим. – Усе це дуже заплутано, – зауважила Енн, намагаючись розкласти все по поличках. – Ходiмо, нам тепер краще спуститися вниз, – нагадав Смоляний. – До речi, мiй вiтчим завжди виглядае дуже доброзичливим, завжди жартуе i посмiхаеться, але це не щиро. У будь-який момент вiн може розлютитися. – Сподiваюся, ми не часто будемо з ним бачитися, – почуваючи себе незатишно, сказала Енн. – А яка у тебе мати, Смоляний? – Вона схожа на перелякану мишку, – вiдповiв хлопець. – Мати вам сподобаеться. Вона мила! Але iй не подобаеться тут жити, не подобаеться цей будинок, i вiтчим до смертi ii залякав. Вона так не каже, але я знаю, що це так i е! Мерiбел, занадто сором’язлива, щоб взяти участь у розмовi, кивнула. – Менi теж тут не подобаеться, – тихо мовила вона. – Чекаю не дочекаюся, коли зможу повернутися до iнтернату, як П’ер. Шкода тiльки, що матуся тодi залишиться сама. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840336&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Дитяча картярська гра (тут i далi примiтки перекладача).