П’ятеро шукачiв пригод у фургонах Інiд Блайтон Славетна п’ятiрка #5Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури Славетна п’ятiрка на двох зручних фургонах вирушае до озера Мерран. Як чудово мандрувати зовсiм без дорослих! Джулiан, Дiк, Джорджа та Енн влаштовують стоянку неподалiк вiд мандрiвного цирку, в якому працюе iхнiй знайомець – хлопчина на iм’я Ноббi. Однак клоун Ден i акробат Лу раптом неабияк незлюбили юних мандрiвникiв, а коли вони ще й спробували отруiти пса Джорджi Тiма, дiти зрозумiли, що iхня пригода стае вкрай небезпечною… Інiд Блайтон Славетна п’ятiрка П’ятеро шукачiв пригод у фургонах Enid Blyton FIVE GO OFF IN A CARAVAN First published in Great Britain in 1946 by Hodder & Stoughton Limited This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited © Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2020 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010 * * * Роздiл 1 Початок канiкул – Як я люблю лiтнi канiкули! – сказав Джулiан. – Завжди здаеться, що кiнця-краю iм не буде. – Спочатку все так гарно i неквапно, – зауважила його молодша сестра Енн. – А потiм все починае бiгти навскач. Усi зареготали. Вони розумiли, що Енн мала на увазi. «Гав!» – пролунав глибокий голос, нiби на знак цiлковитоi згоди. – Тiммi з тобою згоден, Енн, – сказала Джорджа i погладила великого собаку, що лежав поруч i часто дихав. Дiк теж його поплескав, i Тiммi лизнув iх обох. Четверо дiтей лежали на осоннi у садку в перший тиждень лiтнiх канiкул. Зазвичай вони вiдпочивали у Кирiн-котеджi, у батькiв Джорджини, але цього разу проводили канiкули у батькiв Джулiана, Дiка i Енн. Джулiан був старшим – рославий, мiцний хлопець з рiшучим i приемним виразом обличчя. Дiк i Джорджина – молодшi за нього. Джорджина була радше схожа на кучерявого хлопця i вимагала називати себе Джорджею. Навiть учителi в школi так ii називали. Енн з усього гурту була наймолодшою, хоча за останнiй рiк помiтно пiдросла, що ii вельми тiшило. – Тато говорив: якщо ми не хочемо стирчати тут протягом усiх канiкул, то можемо запропонувати своi побажання, – сказала Енн. – Але я за те, щоб лишитися вдома. – Гадаю, ми могли б з’iздити кудись на пару тижнiв, – сказав Дiк. – Задля рiзноманiтностi. – Може, вирушимо до Кирiн-котеджу i погостюемо у батькiв Джорджi? – запропонував Джулiан, щоб зробити Джорджi приемне. – Нi! – заперечила Джорджа. – Я була там на весняних канiкулах, i тодi мати сказали, що батько розпочинае якiсь новi дослiди. А ви знаете, що це означае. Нам доведеться ходити навшпиньки, розмовляти пошепки й не траплятися йому на очi. – Авжеж, найгiрше, коли тато вчений, – сказав Дiк, лягаючи на спину i заплющуючи очi. – Твоiй мамi доведеться давати собi раду i з нами, i з батьком, який експериментуватиме. Аж курiтиме. – Я люблю дядька Квентiна, але побоююсь його, коли вiн не в гуморi, – зауважила Енн. – Отже, Кирiн-котедж вiдпадае, – позiхнув Джулiан. – Принаймнi на цих канiкулах. Джорджо, коли скучиш за матiр’ю, ти завжди зможеш з’iздити туди на тиждень. Якi ще е пропозицii? Усе лiто нидiти тут? Тепер усi лежали на осоннi, заплющивши очi. Яка спека! Тiммi сидiв бiля Джорджi, висолопивши язика, i важко хекав. – Тiммi, припини, – сказала Енн. – Ти так дихаеш, нiби кiлька миль пробiг, i менi через тебе ще спекотнiше. Тiммi по-дружньому поклав лапу на живiт Енн, i та завищала: – Ой, Тiме, яка важка лапа. Забери ii! – Ет, якби нам дозволили помандрувати самим, було б супер, – сказала Джорджа, покусуючи травинку i дивлячись у глибоке блакитне небо. – Як того разу, коли ми лишилися на островi Кирiн зовсiм самi. А може, справдi кудись самим податися? – Але ж куди? – спитав Дiк. – Куди? Ми ще малi, щоб орендувати автiвку. А на велосипедах Енн вiчно вiдставатиме. – І обов’язково в когось проколеться колесо, – зауважив Джулiан. – Було б класно поiхати кудись верхи, – сказала Джорджа. – Але в нас немае коней. – Один е, – заперечив Дiк. – Наш старий Доббi в полi. Колись вiн бричку возив, якою ми бiльше не користуемось, i тепер Доббi лише випасаеться в полi. – Один кiнь чотирьох не повезе, дурненький, – сказала Джорджа. – Доббi нам не пiдiйде. Запанувала тиша, тiльки в головах думка думкою пошибала про канiкули. Тiммi голосно клацав зубами, намагаючись зловити муху. – От би менi так навчитися, – мовив Дiк, вiдмахуючись вiд зеленоi мухи. – Тiме, друже, ану впiймай ii. – А як ви дивитесь на турпохiд? – поцiкавився Джулiан пiсля паузи. У вiдповiдь усi хором застогнали. – Отакоi! У таку спеку? Ти сказився! – Нам не дозволять. – Годi, годi, – сказав Джулiан. – Пропонуйте щось краще. – Я б хотiла поiхати туди, де можна купатися, – зауважила Енн. – Якщо не можна поiхати на море, то хоча б виiхати на якесь озеро. – Звучить взагалi-то добре, – сказав Дiк. – Боже милий, я засинаю. Кажiть мерщiй, бо зараз захроплю. Але швидко вирiшити проблему не вдалося. Нiхто не виявив бажання пожити в готелi або винайняти кiмнату. Бо тодi батьки схочуть поiхати з ними та контролювати кожен iхнiй крок. У спекотний серпень нiхто також не хотiв вирушати у турпохiд чи велотур. – Схоже, ми так i просидимо всi канiкули вдома, – висунув Джулiан. – Ну, тодi я краще подрiмаю. Через двi хвилини увесь гурт уже спав на травi, окрiм Тiммi. Коли родина спить, пес вважае своiм обов’язком бути на чатах. Вiн нiжно лизнув свою хазяйку Джорджу i сiв насторожi поруч – вуха нашорошенi, чистий погляд. Вiн важко, але нечутно дихав. Дiти солодко дрiмали на осоннi й засмагали. Садок лежав на схилi пагорба. Зi свого мiсця Тiммi бачив на обидва боки дорогу, що бiгла повз будинок. Вона була досить широкою, але рух на нiй був невеликий, бо це була сiльська мiсцина. Раптом Тiммi почув удалинi собачий гавкiт, i вуха його нашорошилися в тому напрямi. Вiн почув людей, що йшли дорогою, i вуха йому знову ворухнулися. Вiн зауважував усе геть-чисто, навiть вiльшанку, яка вполювала гусiнь на кущi неподалiк. Пес глухо погарчав на пташку: мовляв, я на чатах, начувайся. Тодi несподiвано на шляху з’явилося щось таке, що вiн аж стрепенувся i почав ловити запах, який долинав аж до садка. Петлястим шляхом сунула валка, гуркотiли й гримiли колеса, а на чолi цiеi процесii йшло щось дуже дивне. Тiммi не мiг второпати, що це таке. Власне, то був великий слон. Тiммi чув його сильний незвичайний запах, котрий йому не сподобався. А ще вiн вiдчув запах мавп у клiтках для транспортування i почув валування циркових собак у фургонi. Вiн iм з викликом вiдповiв: «ГАВ! ГАВ! ГАВ!» Гучний гавкiт розбуркав усiх дiтей. – Цить, Тiммi! – роздратувалася Джорджа. – Нащо галасувати, коли ми дрiмаемо? – Гав! – сказав рiшуче Тiммi й поторсав лапою хазяйку, щоб вона пiдвелась i подивилась. Джорджа сiла. Одразу помiтила процесiю i закричала: – Гей, друзi! Оно йде мандрiвний цирк! Дивiться! Усi вмить прокинулись i посiдали. Дивилися згори на фургони, якi посувалися поволi, прислухалися до виття тварин i валування собак. – Оно слон тягне фургон, – сказала Енн. – Мабуть, вiн страшенно сильний. – Спускаймося скорiш до брами, – мовив Дiк. Дiти пiдвелися й гайнули садком у долину, оббiгли будинок i встигли вибiгти на пiд’iзну дорогу. Процесiя саме минала браму. Пiстряве це було видовище. Фургони яскраво розфарбованi, ззовнi чепурнi. На вiкнах – квiтчастi фiранки. На передку фургона сидiв його власник чи власниця i поганяв запряженого коня. Лише фургон на чолi валки тягнув слон. – Здорово! – сказала Джорджа. – Хотiла б я бути циркачкою i цiлий рiк перебувати у мандрах. Менi таке життя до вподоби. – Яка з тебе циркачка! – вiдрубав Дiк. – Ти навiть колесом ходити не вмiеш. – А як це ходити колесом? – спитала Енн. – Он, подивися, що робить отой хлопець, – сказав Дiк. – Онде, бачиш? І показав на хлопця, який перекидався з рук на ноги й з нiг на руки, наче колесо. Здавалося, це дуже просто, але Дiк знав, що це не так. – Це називаеться «ходити колесом»? – захоплено перепитала Енн. – Я теж хотiла б навчитися! Усмiхнений хлопець пiдiйшов до них. За ним бiгли два його тер’ери. Тiммi загарчав, i Джорджа стримала його за нашийник. – Не пiдходьте надто близько! – гукнула вона. – Тiммi ще з вами не познайомився. – Та ми його не чiпаемо, – сказав хлопець i знов усмiхнувся. Вiн був патлатий i мав неприемне веснянкувате обличчя. – Я не дозволю моiм собачкам з’iсти вашого пса. «Далеко куцому до зайця», – хотiла було обуритися Джорджа, але натомiсть розреготалася. Обидва тер’ери трималися бiля нiг хлопця. Вiн клацнув, i вони схопилися на заднi лапки й подрiботiли за ним. – Це ж цирковi собачки! – вигукнула Енн. – Вони вашi? – Так, моi обое, – вiдповiв хлопець. – Це – Баркер, а це – Гровлер. Вони потрапили до мене iще цуценятами… моi розумнички. – Гав! – сказав Тiммi. Йому гидко було дивитися на те, що собаки так дивно ходять. – А де вiдбудеться ваша наступна вистава? – зацiкавилася Джорджа. – Ми хотiли б подивитися. – У нас наразi вiдпустка. За тими пагорбами е блакитне озеро. Нам дозволили там таборувати разом з тваринами; там пуща, i ми нiкому не станемо на завадi. – Чудово, – сказав Дiк. – А який фургон твiй? – Ось цей, що пiд’iздить, – сказав хлопчина i показав на яскраву синьо-жовту хуру з червоними колесами. – Я живу з дядьком, вiн у нас головний клоун. Ото вiн вiзникуе. Дiти подивилися на головного клоуна i вирiшили, що нiколи не подумали б, нiби вiн артист цирку: бруднi сiрi фланелевi штани, брудна червона сорочка, брудний комiр. Хiба мiг такий чоловiк жартувати чи втнути щось смiшне? Вiн радше був схожий на злу людину, думали дiти, а ще так люто кривився, смокчучи стару люльку, аж Енн злякалася. Вiн i не поглянув на дiтей, а лише рiзко гукнув хлопцевi: – Ноббi, не барись! Лiзь у фургон i запар менi чаю. Хлопець Ноббi пiдморгнув дiтям i побiг до фургона. Було зрозумiло, що дядько Ден тримае хлопця в шорах. Ноббi ще визирнув з найближчого фургона у вiконце: – Вибачте, що не можу запросити вас на чай! – гукнув вiн. – І собаку. Баркер i Гровлер ще з ним не спiзналися. Фургон поiхав далi, забираючи iз собою сердитого клоуна й усмiхненого хлопця. Дiти дивилися, як валка iде повз них… це був чималий цирк. Клiтка з мавпами, у кутку спав сидячи шимпанзе, кiлька струнких i лискучих коней, платформа з помостом, лавами i шатром, житловi фургони для циркачiв, сила-силенна цiкавих людей, якi сидiли на приступцях своiх хур або йшли поруч iз ними, щоб розiм’ятись. Нарештi процесiя проiхала, i дiти повернулися на осоння у садку. Вони щойно присiли, як Джорджа проголосила: – Я знаю, що ми робитимемо на канiкулах! Заорендуемо фургон i поiдемо на ньому самi. Згода? Ну ж бо, згода? Роздiл 2 Чудова iдея Джорджi Дiти витрiщилися на збуджене розчервонiле обличчя Джорджi. Дiк тарабанив по землi. – Прекрасна iдея! Чом це ранiше нам на думку не спало! – Атож! У фургонi тiльки ми! Невже таке може здiйснитися? – сказала Енн, i очi iй заблищали. – Ну, мушу сказати, що такоi пригоди у нас досi не було, – зауважив Джулiан, мiркуючи, наскiльки це реально. – Було б класно вирушити в гори, до озера, про яке згадував хлопець. Ми могли б там покупатися, а може, ще й познайомитися з циркачами. Мене завжди цiкавив цирк. – Джулiане! Це iще краща iдея! – сказала Джорджа, радiсно потираючи руки. – Менi Ноббi сподобався, а вам? – Авжеж… – усi погодилися. – А його дядько менi не сподобався, – мовив Дiк. – Якийсь вiн неприемний. Та й, схоже, вiн ганяе Ноббi як солоного зайця. – Джулiане, гадаеш, нас вiдпустять самих у фургонi? – не вгавала Енн. – Менi здаеться, що нiчого подiбного в нас досi не було. – Ну, спитати можна, а там – подивимось, – кинув Джулiан. – Я вже достатньо дорослий, щоб доглянути за вами. – Бач який, – пхекнула Джорджа. – Спасибоньки, менi твiй догляд не потрiбний. Мене цiлком i Тiммi догляне. Закладаюсь, дорослi залюбки спекаються нас на пару тижнiв. Вони завжди думають, що лiтнi канiкули в нас задовгi. – А везтиме наш фургон Доббi, – озвалася раптом Енн, дивлячись на поле, де випасався слон, вiдганяючи мух довгим хвостом. – Доббi зрадiе! Гадаю, йому дуже самотньо, бо живе вiн у полi сам, i тiльки зрiдка його позичають люди. – Звичайно, можна буде взяти Доббi, – сказав Дiк. – Було б добре, але де взяти фургон? Їх не складно орендувати? – Не знаю… – мовив Джулiан. – Я знав одного хлопця у школi… Дiку, ти його пам’ятаеш, маленький такий хлопчина, Перрi… то вiн у кожнi канiкули подорожуе з батьками у фургонi. Я достеменно знаю, що фургони вони винаймали. Я можу його розпитати, де саме. – Нашi батьки й самi знають, куди звернутися, – сказала Енн. – Дорослi про таке знають усе. Я хотiла б, аби це був великий просторий червоно-блакитний фургон, з невеличким димарем, з вiконцями по обидва боки, а позаду – дверi й сходинки… Й усi, перебиваючи один одного, почали описувати своi мрii i зчинили такий галас, що навiть не помiтили, як хтось пiдiйшов i зупинився поруч, смiючись i слухаючи галасунiв. – Гав! – увiчливо попередив Тiм, слух i зiр якого пильнували за довкiллям. Дiти пiдвели голови. – Привiт, мамуню, – сказав Джулiан. – Ти саме вчасно. Ми хочемо подiлитися з тобою однiею iдеею. Мати, усмiхаючись, присiла поруч з дiтьми: – Що вас так захопило? Кажiть уже. – Матусю, тут така справа, – вихопилася Енн попереду iнших. – Ми тут погодилися, що хотiли б на канiкулах помандрувати самi у фургонi! Мамуню, це було б так цiкаво! – Самi? – засумнiвалася мати. – Навiть i не знаю. – Джулiан за нами догляне, – сказала Енн. – І Тiммi теж, – додала Джорджа. Тiммi на пiдтримку постукав хвостом по землi. Звичайно, догляне! Хiба вiн не робив це у попереднi роки й не брав участi в iхнiх пригодах?! Гуп, гуп, гуп. – Я повинна обговорити це з вашим татом, – сказала мати. – Не журiться… я ж не можу такi справи поквапом вирiшувати сама. Але, гадаю, вiн погодиться, бо в нього намiчаеться невелика поiздка на пiвнiч, i вiн хотiв би, щоб я поiхала з ним. Тож вiн може пристати на цю iдею з фургоном. Увечерi я з ним побалакаю. – І ще, неню, Доббi зможе везти фургон, – сказала Енн з палаючими очима. – Розумiеш? І Доббi зрадiе, бо йому самому тут нудно. – Подивимося, – сказала мати пiдводячись. – А тепер ходiмо додому i вмийтеся. Час полуднувати. Енн, що з твоiм волоссям? Що ти робила? У радiсному очiкуваннi дiти побiгли додому вмиватися. Мати не сказала НІ. Вона навiть припускае, що це можливо. Боже, самим мандрувати з Доббi й Тiммi, у фургонi, самим готувати й прати… Просто пречудово. Батько повернувся додому дуже пiзно, на жаль, i дочекатися на рiшенець вони не змогли. Усi, окрiм Джулiана, вже полягали, та й вiн, коли вже вкладався, не мiг ще нiчого повiдомити друзям. Джулiан зазирнув до вiдпочивальнi дiвчат i сказав: – Батько втомився, вiн зараз вечеряе. І мама не хоче дiставати його розмовами, доки вiн не вiдпочине. Усе вiдкладаеться до завтра – наразi нам не пощастило. Дiвчатка тяжко зiтхнули. Як можуть вони заснути, коли у головi витають солодкi думки про фургон, а в реальностi не вiдомо, чи дозволять iм поiхати! – Отакоi! – сказала Джорджа. – Я тепер точно не засну. Злiзь iз ноги, Тiммi. Така спека, а тут ще ти. Уранцi на дiтей чекала добра новина. Вони були цього разу дуже пунктуальнi й з надiею посiдали за стiл, i Джулiан вичiкувально дивився на матiр. Вона усмiхнулася до нього й мовила: – Ми з татом усе обговорили, i вiн… вiн не заперечуе проти ваших мандрiв. Вам буде корисно пожити самостiйно. Щоправда, вам знадобляться два фургони, а не один. – Мамуню, але Доббi два фургони не до снаги, – сказала Енн. – Ми орендуемо ще одного коня, мамо? – спитав Джулiан, а тодi – до батька: – Татуню, красно дякуемо за дозвiл. Це так класно! – Супер! – додав Дiк. – Блискуче, – сказала Джорджа i збуджено почухала Тiму голову. – Коли рушаемо? Завтра? – Звiсно нi, – мовив Джулiан. – Треба ще орендувати фургони, позичити коня, спакуватися… багацько роботи. – Їдьте наступного тижня, а я маму заберу з собою на пiвнiч, – сказав йому батько. – І нас це дуже влаштовуе. Куховарцi надамо вiдпустку. А ви щодня надсилатимете нам листiвку, як вам ведеться й де ви перебуваете. – Неймовiрно, – сказала Енн. – Мамуню, в мене на радощах апетит пропав. – Ну, якщо iдея з фургоном так на тебе впливае, тобi лiпше буде лишитися вдома, – сказала мати. Енн одразу почала похапцем iсти пшеничнi подушечки, i апетит повернувся. Не йметься вiри: два фургони, двое коней, спати у двоповерхових лiжках, готувати iжу просто неба… – Джулiане, ти розумiеш, що вся вiдповiдальнiсть лягае на тебе? – зауважив батько. – Ти вже дорослий i маеш бути вiдповiдальним. Усi муситимуть здаватися на твою волю. – Добре, тату, – загордився Джулiан. – Усе буде гаразд. – Тiммi теж порядкуватиме, – сказала Джорджа. – Вiн такий же вiдповiдальний, як Джулiан. – Гав! – сказав Тiм, почувши свое iм’я, i загупав хвостом по пiдлозi. – Ти – лапуня, Тiммi, – сказала Енн. – Я буду завжди тебе слухатися, i Джулiана теж. – Дурненький, – сказав Дiк i погладив Тiммi по головi. – Нас без тебе не вiдпустять. Ти наш найголовнiший захисник. – Безперечно, без Тiммi нiхто вам iхати не дозволив би, – сказала мати. – Коли вiн поруч, ми спокiйнi. Усе це дуже бентежило. Пiсля снiданку дiти пiшли обговорювати подii. – Я за те, щоб iхати фургоном у гори, про якi казав хлопець, i де в долинi озеро, й там таборувати, – запропонував Джулiан. – Та й товариство там буде цiкаве. Ми зупинимось вiддалiк табору циркачiв, бо iм може здатися, що чужi люди встромляють свого носа, але ми однаково зможемо побачити, як вигулюють слонiв i школять собак. – А ще ми потоваришуемо з Ноббi, – запалилася Енн. – Менi вiн сподобався. А вiд його дядька триматимемось подалi. І як лишень такий неприязний чоловiк може працювати головним клоуном у цирку? – Цiкаво, де й коли мати домовиться про фургони! – кивнув Джулiан. – Яке ж це буде диво, коли ми iх нарештi побачимо! – Ходiмо й розкажемо про все Доббi, – зауважила Енн. – Вiн теж зрадiе! – Дитино! Вiн же нi слова не втне! – сказала Джорджа. Проте вона однаково пiшла з Енн. І незабаром Доббi слухав розповiдь про дивовижнi плани на канiкули. Фрр! Вiн i справдi зрадiв, що братиме в цьому участь. Роздiл 3 Прибуття фургонiв Нарештi визначальний день настав: мали прибути фургони. Дiти годинами стояли бiля пiд’iзноi дороги, видивляючись iх. Матерi вдалося позичити iх у давньоi подруги. Дiти заприсяглися доглядати iх i повернути в цiлостi. І ось вони стояли в кiнцi пiд’iзноi дороги й чекали на прибуття фургонiв. – Тепер iх чiпляють до автiвки, – пояснив Джулiан. – Але пристосованi вони й до кiнноi тяги. Менi цiкаво, якi вони, якого кольору. – У них, як у циганських будах, будуть високi колеса? – поцiкавилася Енн. – Нi, – заперечливо похитав головою Джулiан. – Мати сказала, що вони сучаснi. Стандарт. Невеликi за розмiром, бо важку хуру кiнь не потягне. – Їдуть, iдуть! Я iх бачу! – раптом вигукнула Джорджа, аж усi почали пiдстрибувати. – Отож нiби вони удалинi. Усi почали вдивлятися удалечiнь. Джорджа була гострозора, а дiти бачили лише рухому плямку, цяточку. Але Джорджа своiм зором розрiзнила два фургони – один за одним. – Джорджа мае рацiю, – сказав Джулiан, напружуючи зiр. – Їх тягнуть маленькi автiвки. – Один червоний, а другий зелений, – мовила Енн. – Цур, я в червоному! Ну, iдьте ж швидше! Щойно фургони пiд’iхали ближче, дiти майнули iм назустрiч. Це були сучаснi, «стандартнi», як сказав Джулiан, автопричепи, гарно зробленi й комфортнi. – Вони майже сягають землi! – сказала Енн. – А колеса утопленi в корпус. Менi подобаеться червоний, цур я в червоному. Кожний фургон мав маленький димохiд, довгастi вузькi вiкна по боках i маленькi вiконця попереду над мiсцем вiзника. Позаду – широкi дверi й двое приступцiв. У розчинених вiкнах трiпотiли гарнi фiранки. – Червонi фiранки у зеленому фургонi й зеленi – у червоному, – сказала Енн. – Я хочу всередину! Але дверi були замкнутi. Довелося потерпiти, й Енн побiгла разом з iншими по дорозi за фургонами, вигукуючи: – Мамо! Вже приiхали! Фургони приiхали! Мама вибiгла сходами, аби й собi подивитися. Дверi вiдiмкнули, й дiти увiйшли всередину. З обох фургонiв лунали радiснi вигуки: – Лiжка уздовж однiеi стiни… ми тут спатимемо? Шикарно! – Маленька рукомийниця! Тут можна вмиватися! – Тут е ще справжня плитка! Але я за те, щоб готувати на багаттi. А скiльки тут на гачках блискучих пателень, фiлiжанок, блюдок! – Справжнiй будинок на колесах! І просторо, i гарно. Мамо, еге ж, чудово все розплановано? Ти не шкодуеш, що не iдеш з нами? – Дiвчата! Бачите, звiдки надходить вода? З баку на даху. У ньому збираеться дощова вода. А ось прилад для пiдiгрiву води. Правда ж, супер? Протягом кiлькох годин дiти лазили по фургонах, з’ясовуючи всi таемницi. Обладнання справдi було чудове, скрiзь бездоганно чисто i просторо. Нетерпляча Джорджа вже хотiла рушати. Негайно запрягти Доббi i – гай-гай… – Постривай, дурнятко, – зупинив ii Джулiан. – Потрiбний ще один кiнь, а вiн буде тiльки завтра. Невеликого чорного возового коня звали Троттер. Вiн належав молочаревi, який часто його позичав. Кiнь був маленький i чутливий, i дiти добре його знали й любили. У школi були уроки верховоi iзди, й дiти вмiли доглядати й хорошити коней, тож iз Доббi й Троттером проблем не передбачалось. Мати була у захватi вiд фургончикiв i трохи шкодувала, що не поiде з дiтьми. – Якби не тато, я б радо вирушила з вами, Енн. Не лякайся, люба… Я ж не iду. – Нам пiдфартило iз цими чудовими фургонами, – сказав Джулiан. – Мамо, нам, либонь, треба сьогоднi спакуватися? Тодi завтра можна було б вирушати. З фургонами все гаразд. – Власне, вам не треба пакуватися, – вiдповiла мати. – Закиньте необхiднi речi в шафи i шухляди: одяг, книжки й кiлька iгор – бавитися у дощову погоду. – Та який там одяг, хiба що якусь пiжаму на нiч, – заперечила Джорджа. Якби можна було, вона день при днi ходила б лише у светрi й штанях. – Слiд узяти кiлька светрiв, ще по парi штанiв кожному, якщо промокнете, дощовики, купальники, рушники, ще по парi взуття, нiчнi пiжами, кiлька футболок або блузок, – сказала мати. Усi застогнали. – Це ж купа манаття, – мовив Дiк. – Куди це все втелющити? – Якось дасте собi раду, – сказала мама. – Якщо вiзьмете замало, то ще шкодуватимете, бо не буде в що перевдягтися, коли промокнете. А як застудитесь, настане кiнець вашому вiдпочинку. – Ходiмо, нумо збиратися, – сказав Дiк. – Щойно мама почала про хвороби, зараз же накидае нам iще купу лахiв, еге ж, мамо? – Чапай, соромiтнику, – усмiхнулася синовi мати. – Іди збирай речi. Я допоможу вам усе розкласти у шафи й шухляди. Вони там зручно втопленi в стiни, i мiсця залишаеться достатком, вам нiчого там не заважатиме. – А я буду стежити за чистотою, – сказала Енн. – Ти ж знаеш, неню, менi це наче гра. Тiльки тепер усе буде по-справжньому: треба тримати у чистотi два фургони. – І все сама? – спитала мати. – Хлопцi повиннi допомагати, i Джорджа також. – Атож, хлопцi допоможуть… – чмихнула Енн. – Вони фiлiжанку як слiд не вимиють, а Джорджа взагалi таким не переймаеться. Якщо я не застелю лiжка й не помию посуд, то вони все так i покинуть! – Ну, добре, що ти у нас така розумна, – сказала мати. – Ось побачиш, вони всi тобi допомагатимуть. Тепер iди й збирай речi. Почни з дощовикiв. Весело було переносити речi до фургонiв i розкладати все по мiсцях. Решту поличок Джулiан зайняв пiд книжки та iгри: снеп-карти[1 - Гра з роздаванням карт (звичайних або з малюнками) i iхнiм вiдкриванням. Виграе той, хто називае найбiльше спiвпадiнь зображень (тут i далi примiтки перекладача).], лудо[2 - Гра з фiшками, ланцюжками квадратикiв або кружечкiв i кубиком.], лексикон[3 - Гра, схожа на наш «Ерудит». Називаеться ще «кросвордний лексикон».], «щаслива сiм’я» i домiно, а також по 4–5 книжок кожному для читання. Ще Джулiан узяв топографiчнi мапи, щоб прокладати зручнi маршрути подорожей. Батько дав путiвничок, який перелiчував ферми, якi дозволяли фургонам зупинятися на нiч на iхньому полi. – По змозi обирай поле, де поруч е потiчок, щоб Боббi i Троттер могли напитися, – пояснив батько. – Пийте лише кип’ячену воду, – напучувала мати дiтей. – Це дуже важливо, на фермi берiть стiльки молока, скiльки запропонують. І пам’ятайте, що в багажному контейнерi пiд другим фургоном е багато iмбирного пива. – Усе це так хвилююче, – сказала Енн, дивлячись, як Джулiан кладе пляшки з iмбирним пивом до багажного контейнера. – Я досi не можу повiрити, що ми справдi iдемо завтра. Але це була правда. Наступного дня Доббi й Троттера мали вiдвести до фургонiв i запрягти. «Їх це теж зворушить», – подумала Енн. Тiммi не мiг утнути, з якого приводу всi так радiють, але, звичайно, брав у всьому участь i безперервно вихляв хвостом. Вiн уважно обстежив фургони, принюхався до одного килимка з приемним запахом i лiг на нього. Нiбито сказав: «Це мое мiсце. Якщо ви кудись поiдете в цих будиночках на колесах, то це буде мiй куточок». – Джорджо, ми iдемо у червоному фургонi, а хлопцi – в зеленому. Їм однаково, а я люблю червоний. Еге ж здорово спати на таких лiжках? Вони здаються цiлком комфортабельними. Нарештi настав ранок, i молочар привiв свого чорного возового коника Троттера, а Джулiан привiв з пасовиська Доббi. Конi обнюхалися, i Доббi приязно по-конячому сказав: «Фррр!» – Вони подружилися! Дивiться, як вони труться носами! – радiла Енн. – Троттере, ти повезеш мiй фургон! Конi сумирно стояли, доки iх запрягали. Лише Доббi пару раз смикнув головою, нiби йому кортiло вже рушати, i копитнув землю. – Ой, Доббi, менi теж кортить, – сказала Енн. – А тобi, Дiку? А тобi, Джулiане? – Атож, – усмiхнувся Дiк. – Ось тут, Доббi, стiй! Джулiане, будемо вiзникувати по черзi? – Наш фургон я вiзникуватиму сама, – рiшучо заявила Джорджа. – Енн не тямить на цьому, хiба що iнодi дам iй потримати вiжки. І взагалi, вiзникування – чоловiча справа. – Але ж ти дiвчина, здаеться! – обурилася Енн. – Ти не чоловiк i навiть не хлопець! Джорджа сердито зиркнула на неi. Вона завжди хотiла бути хлопцем i вважала себе хлопцем. Тому й не любила, коли iй нагадували, що вона лише дiвчина. Але в такий пiднесений ранок навiть Джорджа не могла довго сердитися. Вона теж скоро почала пустувати, реготати i разом з усiма вигукувати: – Ми готовi! Ми давно готовi! – Їдьмо вже! Коли вже час рушати, вiн, дурень, пiшов додому. – Вiн пiшов по кексики, якi вранцi спекла нам куховарка. У нашiй комiрчинi повно харчiв. А я вже голодний. – Джулiан, нарештi! Поквапся. Бо поiдемо без тебе. До побачення, мамуню! Ми щодня надсилатимемо тобi по листiвцi, присягаемось. Джулiан залiз на передок зеленого фургона i вйокнув: – Вйо, Доббi! Рушаймо! До побачення, мамо! Дiк сiв поруч iз ним i усмiхався по самi вуха. Фургони поiхали пiд’iзною дорогою. Джорджа натягла вiжки, i Троттер рушив слiдом за першим фургоном. Енн, яка сидiла поруч iз Джорджею, замахала на прощання руками: – До побачення, мамо! Нарештi починаеться нова пригода! Ура! Гей-гей! Ура! Роздiл 4 Нарештi рушили! Фургони поволi iхали широким шляхом. На радощах Джулiан виспiвував на все горло, а iншi приспiвували. Тiммi збуджено гавкав. Вiн умостився з одного боку Джорджi, Енн – з iншого. Джорджi стало затiсно, але такi дрiбницi на неi не впливали. Доббi тягнув потихеньку, насолоджуючись сонцем i леготом, який ворушив йому гриву. Трохи позаду крокував Троттер. Його дуже зацiкавив Тiммi, i вiн щоразу повертав голову, коли той гавкав або зiстрибував з фургона, аби побiгати. Подорожувати з двома кiньми й собакою – сама приемнiсть. Було домовлено, що компанiя iде в гори, де вони сподiвалися знайти табiр циркачiв. Джулiан позначив табiр на мапi. Вiн вважав, що не помилився, бо там у долинi й озеро було на пiдгiр’i. – Бачите? – показав вiн друзям на мапi. – Це озеро Мерран. Закладаюсь, що табiр циркачiв десь поруч. Тут дуже зручно для iхнiх тварин, табiр нiкому не заважае, вдосталь води для тварин i людей, i, напевно, неподалiк е ферми, де можна купити iжу. – Нам i самим ще слiд знайти фермера, – сказав Дiк, – який дозволить нам таборувати на своему полi. Добре, що в нас е той путiвничок з адресами ферм. Енн розмрiялася про те, що буде увечерi, коли вони затаборують, приготують вечерю, помрiють бiля багаття, пiдуть спати у лiжка у фургонах. Їй було навiть важко вибрати, що краще – ось так котитися путiвцями чи готуватися до сну у фургонi. Справдi цi канiкули в них – найкращi. – Ти теж так думаеш? – запитала вона Джорджу, коли вони вiльнiше вмостилися на передку, бо Тiммi зiстрибнув на дорогу i дрiбцював поруч iз фургоном. – Досi нам на канiкулах не бракувало цiкавих пригод. Але я хотiла б, аби цього року канiкули пройшли спокiйнiше. – А я люблю пригоди, – сказала Джорджа, натягла вiжки й пустила Троттера чвалом. – Я не проти них. Але, на жаль, схоже, цього разу обiйдеться без пригод. О пiв на першу вирiшили зупинитись, бо всi зголоднiли. Доббi й Троттер подалися до канави, бiля якоi росла висока соковита трава, й почали з охотою пастися. Дiти влаштувалися на осоннi, на придорожньому насипi, де й спожили iжу i питво. Енн подивилася на Джорджу: – У тебе в життi не було стiльки веснянок, скiльки цього лiта. – Менi байдуже, – сказала Джорджа, котра не переймалася своiм зовнiшнiм виглядом, ii дратували власнi кучерики, що видавали в нiй дiвчину. – Передай-но менi сендвiчi з помiдорами, Енн. Схоже, як ми щоразу будемо такi голоднi, доведеться на кожнiй фермi, повз яку ми проiжджатимемо, купувати яйця, бекон, масло й молоко! І знову вирушили в путь. Була черга Дiка вiзникувати, а Джулiан пiшов пiшки, розминаючи ноги. Джорджа i не збиралася передавати вiжки Енн, яка до того ж почала куняти, i лишатись iй на передку було небезпечно. – Якщо я заплющу очi й засну, то впаду, – сказала вона. – Лiпше пiду я всередину й посплю. І залишила Джорджу саму. У фургонi було прохолодно, бо фiранки були запнутi й берегли свiжiсть. Енн обрала собi лiжко й лягла. Заплющила очi. Фургон гуркотiв потихеньку, i дiвчинка заснула. Джулiан зазирнув у фургон i усмiхнувся. Тiммi теж прийшов подивитися, але Джулiан не дозволив йому ввiйти й розбудити Енн, лизнувши ii в щоку. – Ходiмо зi мною, Тiме, – сказав вiн. – Ти щось розтовстiв. Треба бiльше бiгати. – Нiчого вiн не розтовстiв! – обурилася Джорджа. – Вiн у чудовiй формi. Не слухай його, Тiммi. – Гав! – вiдповiв пес i задрiботiв за Джулiаном. Попри невелику швидкiсть, за день фургони подолали чималу вiдстань. Джулiан добре читав мапу. Однак Енн дуже засмутилася через те, що до вечора до гiр вони так i не доiхали. – Ой леле, до них iще досить багато миль, – сказав Джулiан. – Ми днiв чотири-п’ять будемо в дорозi, дурненька. Так, друзi, дивiться, де з’явиться ферма. Вона десь поруч мае бути, i спитаемо дозволу заночувати. – Он вона, – мовила Джорджа через кiлька хвилин. Вона вказала на будiвлю з червоним дахом, на вкритi мохом сараi, якi осявало призахiдне сонце. Поруч iз ними сокотали кури, а вiд брами на проiжджих видивлялися одна чи двi собаки. – Так, це вона, – промовив Джулiан, звiряючись iз мапою. – Ферма Лонгмена. Поруч мае бути потiчок. Оно вiн, у полi. Було б чудово одержати дозвiл i зупинитися тут. Джулiан пiшов на ферму, аби поговорити з фермером, а з ним пiшла й Енн, щоб домовитися про яйця. Господаря не було, а господинi рославий i ввiчливий Джулiан сподобався, i вона дозволила ночувати в полi бiля потiчка. – Упевнена, що смiття ви не порозкидаете й не будете ганяти нашу худобу, – сказала вона. – Не залишатимете браму вiдчиненою, як деякi невихованi туристи. А ось i те, про що вам iшлося, панночко, – свiжi яйця. Можете собi взяти кiлька i назбирайте слив iз того дерева собi на вечерю! У комiрчинi для харчiв у фургонi був бекон, i Енн сказала, що приготуе всiм смажений бекон з яйцями. Вона дуже пишалася, що зможе це зробити. В останнi днi перед вiд’iздом Енн брала кулiнарнi уроки у куховарки, i тепер iй кортiло продемонструвати свое вмiння. Джулiан сказав, що надто спекотно готувати у фургонi, i розклав гарне багаття у полi. Дiк випряг коней, i тi подалися до потiчка, де вони, насолоджуючись, стояли по колiно у прохолоднiй водi. Троттер терся носом об Доббi, а тодi спробував тицьнутись носом у Тiма, який прибiг до потiчка попити. – Ач як чудово пахне бекон, – звернулася Енн до Джорджi, яка приносила тарiлки й кухлi з червоного фургона. – Давай поп’емо iмбирного лимонаду. В мене страшна спрага. Дивiться, як я розбиваю яйце об край фiлiжанки, щоб вiдокремити бiлок вiд жовтка, i як я смажу. Хрясь! Яйце розбилося об край фiлiжанки, але його вмiст, на жаль, витiк не у фiлiжанку, а назовнi. Енн почервонiла, а друзi зайшлися смiхом. Тiммi мовчки пiдiйшов i злизав яйце з трави. Вiн швидко зорiентувався. – З тебе гарна смiтничка, Тiммi, – сказала Енн. – Ти у нас будеш прибиральницею. Ось тобi ще шматочок бекону. Лови! Енн прекрасно пiдсмажила яечню з беконом. Друзi нахвалювали ii, навiть Джорджа, i все геть чисто з’iли, а потiм рештки жиру на тарiлцi промокнули шматочками хлiба, щоб менше було мити. – Як гадаеш, Тiммi бiльше до вподоби пiдсмаженi собачi галети чи холоднi? – раптом спитала Енн. – Смаженi смачнiшi. Тiммi, либонь, теж так думае. – Не треба, – зауважила Джорджа. – Його знудить. – Звiдки ти знаеш? – сказала Енн. – Тобi це не вiдомо. – Я завжди знаю, що Тiммi любить, а що – нi, – вiдповiла Джорджа. – Вiн смажене не iстиме. Дiку, передай сливи. Вони просто супер. Дiти довго сидiли бiля багаття, а тодi нарештi Джулiан сказав, що вже час спати. Нiхто не заперечував, бо всi хотiли випробувати зручнi лiжка. – Менi вмиватися в потiчку чи в рукомийницi, де я мила посуд? – поцiкавилася Енн. – Не знаю, де краще. – У потiчку води бiльше, – вiдповiв Джулiан. – І поквапся, бо я хочу замкнути дверi фургона для надiйностi. – Замкнути дверi? – обурилася Джорджа. – Отакоi! Нiхто мене не замикатиме! А раптом я схочу пройтися мiсячноi ночi абощо… – А якщо якийсь волоцюга… – почав Джулiан, але Джорджа його зневажливо урвала: – Не забувай про Тiммi. Ти чудово знаеш, що вiн чужого нiколи не пiдпустить до нас i не дасть залiзти всередину. Жодних замикань, Джулiане. Тiммi кращий за будь-який замок. – Гаразд, ти маеш рацiю, – погодився Джулiан. – Заспокойся. Гуляй досхочу пiд мiсяцем. Тiльки сьогоднi мiсяця не буде. Я шалено хочу спати. Дiти помилися в потiчку й порозходились по своiх фургонах. Усi пороздягались i повкладались у привiтнi лiжка. Лiжка були застеленi простирадлом, зверху – ковдра, а на пiдлозi – килимок. Але спекотноi ночi дiти вкривалися лише одним простирадлом. Енн влаштувалась унизу, а Джорджа – на верхньому лiжку, але Тiммi весь час намагався дiстатися до господинi, щоб умоститися бiля ii нiг. Енн роздратувалася. – Джорджо, мiняймося мiсцями. Тiммi увесь час застрибуе на мене й тупцяе, намагаючись застрибнути до тебе. Я так не засну. Джорджа перебралася вниз, i Тiммi бiльше не шумiв, умостившись у ногах на згорнутiй ковдрi, а Енн на верхньому лiжку намагалася не заснути й тiшилася перебуванням у фургонi бiля потiчка в полi. У темрявi ухали сови, тихенько гарчав Тiммi. Жебонiв потiчок, i чутно було, як залягла тиша. У Енн склепалися повiки. Нiчого не вдiеш – доведеться таки заснути. Але щось ii раптом розбуркало, i Тiммi узявся так голосно гавкати, що дiвчата зi страху ледь не попадали з лiжок. Хтось сильно гупав по фургону, i вiн ходив ходуном. Невже хтось намагався вдертися до них? Тiммi зiстрибнув на пiдлогу i пiдбiг до дверей, якi через спеку Джорджа залишила прочиненими. Тодi почулися голоси Дiка i Джулiана: – Що вiдбуваеться? Дiвчата, як ви там? Ми зараз! Брати, як були в пiжамах, бiгли по мокрiй травi на пiдмогу дiвчатам. Зненацька Джулiан зiткнувся з чимось мiцним, теплим, щiльним i заволав вiд жаху. Дiк увiмкнув лiхтарик i зайшовся смiхом. – Ти втелющився в Доббi! Диви, як вiн витрiщився на тебе! Вiн блукав бiля фургонiв i трохи погупав. Дiвчата, заспокойтесь, це всього лише Доббi. Усi знову полягали й спали до самого ранку; дiти навiть не поворухнулись, коли приблукав Троттер, пообтирався об фургони й попирхав. Роздiл 5 Шлях до озера Мерран Дiти не могли намилуватися всiм протягом наступних трьох-чотирьох днiв. Блакитне небо, палюче сонце i безлiч потiчкiв при дорозi, в яких можна купатися й талапатися, новi враження вiд двох будиночкiв на колесах, що вигримляли багато миль по шляхах i путiвцях, – хiба могло бути щось бiльше до душi чотирьом таким самостiйним друзям? Тiммi теж мав собi розваги: заприятелював з Троттером, маленькою чорною конячиною. Той полюбляв, коли пес бiг поруч, i тихо iржав, коли Тiммi був йому потрiбний. Конi мiж собою теж приятелювали, i коли iх розпрягали на нiч, вони разом йшли до потiчка i довго плiч-о-плiч стояли у водi й тицяли, щасливi, носами один одного. – Менi з усiх цi канiкули подобають найбiльше, – сказала Енн, готуючи щось на пательнi. – Усе дуже захопливо i без пригод. І хоча Джулiан вважае, що вiн тут головний, без мене й лiжка лишалися б незастеленими, iжа неприготованою, фургони неприбраними! – Годi вихвалятися! – сказала Джорджа, вiдчуваючи свою провину за те, що перекинула на Енн стiльки роботи. – А я не вихваляюсь! – обурилася Енн. – Я кажу правду. Ти ж, Джорджо, жодного разу не застелила власне лiжко. Менi не важко. І подобаеться порядкувати в обох фургонах. – Ти в нас дуже добра маленька, – сказав Джулiан. – Ти у нас незамiнна. Енн зашарiлася з гордощiв. Вона зняла пательню з багаття i розклала iжу по тарiлках. Намагаючись у всьому наслiдувати свою матусю, вона сказала ii тоном: – Швиденько iжте, поки гаряче. – Спасибi, я поiм, коли охолоне, – подякувала Джорджа. – Хоча вже вечiр, а ще спекотно. Йшов четвертий день подорожi, i Енн вже припинила виглядати гори, де вони сподiвалися знайти табiр циркачiв. Насправдi, вона потай сподiвалася, що вони табiр не знайдуть, бо дуже вже iй подобалося блукати сiльською мiсциною. Тiммi прийшов вилизувати тарiлки. Дiти дозволяли йому це робити, бо потiм легше було мити посуд. Енн i Джорджа понесли посуд мити до струмка, а Джулiан дiстав мапу. Брати схилилися над нею. – Зараз ми ось тут, – сказав Джулiан. – Якщо це так, то завтра ми дiстанемося до гiр, що понад озером. І звiдтам побачимо цирк. – Чудово! – вигукнув Дiк. – Сподiваюсь, Ноббi там. Вiн залюбки все нам покаже. І, напевно, порадить гарне мiсце для таборування. – Та ми й самi можемо знайти, – сказав Джулiан, який пишався ще й тим, що навчився обирати гарнi мiсця для ночiвлi. – Крiм того, я не хотiв би таборувати занадто близько до циркачiв. Там трохи смердить. Краще виiхати десь вище. Там i краевид кращий. – Гаразд, – погодився з братом Дiк, i Джулiан згорнув мапу. Дiвчата повернулися вiд струмка з чистим посудом, i Енн акуратно розставила його на полицi в червоному фургонi. Прийшов Троттер, який шукав Тiма, котрий вiдсапувався пiд фургоном Джорджi. Тiммi не схотiв поворухнутися, й тодi Троттер теж спробував залiзти туди, але не змiг, бо був завеликий. Вiн лiг у затiнку, ближче до Тiммi. – Троттер – кумедний коник, – сказав Дiк. – Вiн теж мiг би виступати в цирку. Бачили, як вiн учора гасав за Тiмом? Нiби вони в квача грали. При словi «цирк» усi згадали про Ноббi, циркачiв та взялися обговорювати циркових тварин. – Менi сподобався слон, – мовила Джорджа. – Цiкаво, як його звуть. І ще я хотiла б потримати на руках мавпу. – Закладаюсь, що шимпанзе розумнi, – зауважив Дiк. – Тiммi, ти як вважаеш? Гадаю, вiн потоваришуе з усiма тваринами, особливо з собаками. – Не хотiла б я мати справу з дядьком Ноббi, – озвалася Енн. – Здаеться, вiн лящами нагодуе кожного, хто до нього озветься. – Нехай лишень спробуе, – сказав Джулiан. – Ми триматимемося вiд нього подалi. Справдi неприемний тип. Може, так станеться, що його в таборi не буде… – Тiммi, вилазь з-пiд фургона! – гукнула Джорджа. – У нас тут прохолода в затiнку. Нумо! Той причвалав сопучи. Троттер пiдвiвся i приплентався за ним. Коник лiг бiля пса i потягнувся до нього мордою. Тiм лизнув його в нiс i вiдвернувся, бо хотiв спокою. – Смiшний Троттер, – сказала Енн. – Тiммi, а ти хочеш познайомитися з цирковими тваринами? Сподiваюсь, завтра ми побачимо цирк. Нам ще ж в гори пнутися, Джулiане? Хоча насправдi я туди не пориваюсь – менi й тут добре. Наступного ранку, коли Троттер й Доббi поволi тягнули фургони путiвцем, дiти почали вдивлялися вдалечiнь. І вже пiсля полудня на обрii з’явилися синi гори. – Ото вони, – сказав Джулiан. – Це гори Мерран, а на передгiр’i мае бути озеро Мерран. Сподiваюся, нашi конi подужають завезти фургони нагору. Звiдти вiдкриеться чудовий краевид з озером. Гори наближалися, вищали i були достоту чарiвнi у променях призахiдного сонця. Джулiан подивився на годинник. – Ми не встигнемо заiхати нагору i там отаборитися, – зауважив вiн. – Доведеться ще трохи проiхати й зупинитися, а вранцi вже iхати у гори. – Гаразд, – погодився Дiк. – Як накажете, капiтане. За путiвником за двi милi е ферма. Зупинимось там. Вони пiд’iхали до ферми, яка розташувалася бiля широкоi прудководоi рiчки. Джулiан як завжди пiшов домовлятися про ночiвлю, i Дiк з ним, а дiвчата залишилися готувати вечерю. Джулiан одразу отримав дозвiл, а донька фермера, весела товстуля, продала хлопцям яйця, бекон, молоко, масло й горнятко жовтоi сметани. Вона порадила хлопцям назбирати в садку малини, аби потiм спожити ii зi сметаною. – Красно дякую, – увiчливо мовив Джулiан. – Часом не знаете, чи таборують там у горах циркачi? Десь бiля озера. – Так, вони проiжджали повз десь тиждень тому, – вiдповiла дiвчина. – Вони щороку у вiдпустку тут таборують. Я завжди виходжу подивитися на iхню валку, бо для нашого загумiнку це цiле видовище! Одного року вони везли левiв, i вночi я чула iхне ревiння. У мене вiд того мурашки бiгли по тiлу! Хлопцi попрощалися й пiшли собi, посмiюючись над мурашками у товстулi вiд левиного ревiння. – Схоже, що завтра ми проiдемо повз циркачiв, – сказав Джулiан. – Таборуватимемо десь вище у горах, еге ж, Дiку? Там не така спека, бо в горах легiт вiе. – І, сподiваюсь, мурашки по нас не бiгатимуть через галас циркових тварин, – усмiхнувся Дiк. – Менi наразi палюче сонце дошкуляе бiльше. Уранцi фургони рушили в дорогу, i дiти сподiвались, що це вже останнiй вiдтинок шляху, вони нарештi знайдуть гарне мiсце для табору й житимуть там аж до самого повернення додому. Джулiан не забував щодня вiдправляти батьковi листiвку з розповiдями про те, де вони зараз перебувають, i запевненнями, що у них все гаразд. У дочки фермера Джулiан дiзнався докладну адресу найближчоi пошти, у якiй можна буде потiм забирати листи. Бо в дорозi вони, звичайно ж, ще нiяких листiв не отримували. Доббi з Троттером повагом тягли фургони путiвцем до гiр. Раптом за деревами Джорджа помiтила щось сине. – Дивiться! Оно озеро! Озеро Мерран! – вигукнула вона. – Джу, пiдстьобни свого Доббi, iдьмо швидше! Я хочу виiхати на вiдкрите мiсце й охопити зором усе озеро. Незабаром путiвець вивiв iх на верстовий шлях i далi – до громадського вересового пустища, а там з горба – у долину, до величезного синього озера, яке виблискувало пiд серпневим сонцем. – Отакоi! Дивовижа яка! – крикнув Дiк, натягуючи вiжки, щоб зупинити Доббi. – Джулiане, давай-но злiземо й пiдiйдемо до води. Дiвчата, ходiмо! – Яка краса! – сказала Енн, зiстрибуючи з передка червоного фургона. – Негайно треба покупатись! – Атож, – погодився iз сестрою Джулiан. Дiтлахи майнули до своiх фургонiв, поскидали свiй одяг i вдягли купальники та плавки. А потiм, навiть не прихопивши рушникiв, помчали до берега, аби пiрнути в синю прохолоду. Скраю вода була тепла, а далi, на глибинi – приемно холодна. Усi чудово плавали, i наразi радо хлюпались i галасували. Дно було пiщане, а вода – чиста як кришталь. Коли врештi-решт натомилися, вийшли на берег i полягали на теплий пiсок. Одразу висохли на сонцi. А коли припекло – знов шубовснули у холодну воду й заверещали вiд задоволення. – Як чудово буде щодня сюди приходити й купатись! – сказав Дiк. – Тiммi, не заважай, коли я на спинi плаватиму. Джорджо, йому так само подобаеться купатись, як i нам. – Гей, Троттер теж зiбрався купатися! – крикнув Джулiан. – Дивiться, вiн уже пiдвiз червоний фургон до води. Зараз завезе все у воду, якщо його не спинити! Дiти вирiшили влаштувати на березi пiкнiк, а коней розпрягти – раптом вони схочуть покупатися. Але Троттер i Доббi хотiли передусiм пити й стояли по колiна у водi, вiдганяючи хвостами мух, якi дошкуляли iм цiлiсiнький день. – А де табiр циркачiв? – запитала Джорджа, коли всi жували сендвiчi з шинкою i помiдорами. – Щось я iх не бачу. Дiти подивилися уздовж берега, що тягнувся ген до обрiю. Аж ось гострозора Джорджа помiтила вдалинi цiвку диму. – Табiр, либонь, там у западинi на передгiр’i, – сказала вона. – Мабуть, варто iхати туди, а потiм – у гори поза табором. – Згода, – кивнув Джулiан. – Ще встигнемо з Ноббi перемовитися, вибрати ще до вечора таборище та знайти ферму, щоб купити харчi. Ото Ноббi здивуеться, коли побачить нас. Дiти поприбирали за собою, запрягли коней i рушили до табору циркачiв. Буде ще весело! Роздiл 6 Табiр циркачiв i Ноббi До табору дiсталися швидко. Джорджа мала рацiю: це була зручна западина на пiдгiр’i; тиха мiсцина, вiддалiк сiльських жител, де тваринам було привiльно i де можна було спокiйно ними опiкуватися. Фургони розташували по колу. Де-не-де напнули намети. Великий слон стояв припнутий линвою до мiцного дерева. Скрiзь гасали собаки, а на широкому полi неподалiк вигулювали кiлькох коней. – Ось вони всi! – сказала збуджена Енн, вилiзши на передок, щоб краще бачити. – Йой, а хiба шимпанзе не прив’язують? Нi, хтось втримуе його за мотузку. А це не Ноббi з ним? – Так, це вiн, – пiдтвердив Джулiан. – От як би й собi потримати ту мотузку iз шимпанзе! Фургони пiд’iздили дедалi ближче, i дiти на все зачаровано видивлялись. У таку спеку людей майже не було: тiльки Ноббi з шимпанзе та одна чи двi жiнки щось розмiшували в казанках над маленькими багаттями. Помiтивши на дорозi чужi фургони, собаки почали валувати. З намету вийшло двое чоловiкiв i дивились на дорогу. Вони показували пальцями на фургони дiтей i дуже дивувались. Мiцно тримаючи шимпанзе за лапу, зацiкавлений галасом Ноббi пiшов назустрiч незнайомцям, i Джулiан з ним привiтався: – Привiт, Ноббi! Не сподiвався нас тут побачити? Почувши свое iм’я, Ноббi ошелешено зупинився. Спершу вiн не мiг пригадати дiтей. А тодi голосно закричав: – Хай йому чорт, я ж вас бачив при дорозi! Що ви тут робите? Тiммi грiзно загарчав, i Джорджа крикнула Ноббi: – Пес нiколи не бачив шимпанзе. Як гадаеш, вони зможуть подружитися? – Не знаю, – засумнiвався Ноббi. – Взагалi-то Понго любить циркових собак. Але про всяк випадок стримуй свого пса, бо Понго з’iсть його живцем. Шимпанзе надзвичайно сильнi. – А я зможу подружитися з Понго? – спитала Джорджа. – Ми можемо з ним поручкатися, й Тiммi зрозумiе, що це мiй друг, i заспокоiться. А Понго схоче зi мною подружитися? – Звичайно! – сказав Ноббi. – Вiн дуже приязний, еге ж, Понго? Ану привiтайся з юною ледi. Енн, одначе, побоювалася наблизитися до шимпанзе, на вiдмiну вiд Джорджi. Джорджа пiдiйшла до великоi тварини й простягла руку. Шимпанзе ухопив ii, пiднiс до своеi пички й удав, що покусюе, щось приязно буркочучи. Джорджа розсмiялася: – Який вiн милий! Тiммi, це Понго. Вiн – свiй. Милий, гарний Понго. Вона поплескала шимпанзе по плечу, аби показати Тiммi, що Понго iй подобаеться, i Понго теж поплескав ii по плечi, приязно усмiхаючись. Потiм Понго погладив дiвчину по головi й посмикав за кучерик. Тiммi повихляв хвостом. Вiн досi сумнiвався, що то за дивну iстоту уподобала його хазяйка? Пес зробив крок у бiк Понго. – Ну ж бо, Тiммi, привiтайся з Понго, – сказала Джорджа, – ось так, – i вона знову поручкалася з шимпанзе. Цього разу вiн не вiдпустив ii руку, а продовжував трясти ii вгору-вниз, нiби качав воду ручною помпою. – Вiн не вiдпускае, – сказала Джорджа. – Не вередуй, Понго, – суворо наказав Ноббi. Понго тут же вiдпустив руку Джорджi й закрив обличчя волохатою лапою, нiби йому було соромно. Але дiти бачили, що вiн дивиться крiзь пальцi хитрими очима, якi весело блищали. – Вiн справжня мавпа! – розсмiялася Джорджа. – Ти помиляешся – вiн людиноподiбна мавпа! – зауважив Ноббi. – А ось i Тiммi, вiн хоче подружитися. Хай iм усячина, вони торкаються лапами! Так i було. Тiммi, вирiшивши, що Понго – друг, згадав про гарнi манери i подав праву лапу, як його вчили. Понго схопив ii та енергiйно потряс. Потiм вiн пiдiйшов до Тiммi iззаду й потрусив йому хвiст. Тiммi не знав, що це все означае. Дiти зайшлися смiхом, а Тiммi мiцно сiв на хвiст. Потiм знову пiдвiвся, вихляючи ним, бо до нього пiдбiгли Баркер i Гровлер. Тiммi пригадав iх, а вони – його. – Ну, ось i подружилися, – зрадiв Ноббi. – Зараз вони познайомлять Тiммi з усiма iншими собаками, i все буде гаразд. Гей, пильнуйте Понго! Шимпанзе пiдкрався iззаду до Джулiана i полiз до нього в кишеню. Ноббi пiдiйшов до нього i ляснув Понго по лапi. – Шкодник! Поганий хлопчик! Кишеньковий злодiй! Дiти розреготалися, коли шимпанзе затулив морду лапами, наче осоромлений. – З ним хляпати вухами не можна, – сказав Ноббi. – Вiн любить цупити речi з чужих кишень. Хотiв ще спитати… Скажiть-но, це вашi фургони? Гарнi будиночки! – Нам iх позичили, – вiдповiв Дiк. – Коли ми побачили, як повз нас проiжджае ваш цирк з усiма барвистими фургонами, то вирiшили й собi щось подiбне позичити на канiкули. – А що ви сказали, куди прямуете? – Ми вирiшили поiхати i знайти вас, щоб ви показали нам ваш табiр, – сказав Джулiан. – Сподiваюся, ти не проти. – Матиму за честь, – сказав Ноббi зашарiвшись. – Не часто люди хочуть дружити з таким циркалем, як я… бо я не шляхетного роду, як ви. Матиму за честь усе вам показати… i ви можете тут подружитися з будь-якою мавпою, собакою чи конем! – Дякуемо! – сказали всi четверо одразу. – Дуже мило з вашого боку, – мовив Дiк. – Хай йому всячина, подивiться на шимпанзе: вiн знову намагаеться потиснути хвiст Тiммi. Закладаюсь, вiн усiх смiшить на манежi, еге ж, Ноббi? – Вiн супер, – посмiхнувся Ноббi. – Глядачi лягають покотом. Бачили б ви, як вiн виступае з моiм дядьком Деном. Ви знаете, вiн – головний клоун. Понго такий же великий клоун, як i мiй дядько. Вони разом дуропляси виправляють. – Шкода, що ми не бачили, – сказала Енн. – Я маю на увазi – на манежi. Твiй дядько не проти, що ти покажеш нам усiх тварин? – З чого б це? – сказав Ноббi. – І питати його не буду! Але поводьтеся з ним ввiчливо, бо вiн гiрший за тигра, коли розпалиться. Його називають Тигром Деном через оту лють. Енн це геть не сподобалось: Тигр Ден! Звучить i жорстко, i жорстоко. – Сподiваюся, його зараз тут немае, – з острахом кинула вона, нервово озираючись. – Немае. Десь пiшов, – сказав Ноббi. – Вiн самiтник: у цирку приятелюе лише з Лу, акробатом. Оно вiн. Лу був довгоногим, гнучким парубком з потворним обличчям i кучмою чорного лискучого волосся, яке густо кучерявилося. Вiн сидiв на приступцях фургона, палив люльку i читав газету. Дiти подумали, що Лу i Тигр Ден – яке iхало, таке й здибало: злi, похмурi й неприязнi. Вони вирiшили поменше спiлкуватися з акробатом Лу i клоуном Тигром Деном. – Вiн дуже хороший акробат? – тихо поцiкавилася Енн, хоча Лу був задалеко, щоб почути ii. – Гарний. Першокласний, – вiдповiв Ноббi у захватi. – Вiн може вилiзти будь-куди й на будь-що… Вiн залiзав на оте дерево, як мавпа, я бачив, як вiн видряпався по ринвi висотки, як кiшка. Вiн – диво. Вiн вправний линвоходець. Умiе танцювати на линвi! Дiти дивилися на Лу iз подивом. Вiн вiдчув на собi iхнi погляди, пiдвiв очi й спохмурнiв. «Ну, – подумав Джулiан, – може, вiн i найкращий акробат у свiтi, але вигляд у нього жахливий. Якраз до пари Тигру Дену!» Лу пiдвiвся, потягся своiм довгим тiлом, як кiшка. Вiн рухався легко i м’яко. Насуплений, пiдскочив до Ноббi. – Хто цi дiтлахи? – спитав вiн. – Чого вони тут тиняються? – Ми не тиняемося, – ввiчливо вiдповiв Джулiан. – Ми прийшли побачитися з Ноббi. Ми з ним вже бачилися. Лу поглянув на Джулiана, як на смердюка якогось: – То вашi фургони? – запитав вiн, мотнувши головою в iхнiй бiк. – Так, – вiдповiв Джулiан. – Понтовi, еге ж? – глузливо сказав Лу. – Не вельми, – вiдповiв Джулiан, усе ще ввiчливо. – З вами дорослi е? – поцiкавився Лу. – Нi, я за все вiдповiдаю, – вiдказав Джулiан. – У в нас е собака, який дае вiдкоша усiм, хто йому не подобаеться. Тiммi явно не вподобав Лу, вiн стояв поруч з ним i гарчав. Лу копнув пса ногою. Джорджа вчасно схопила Тiммi за нашийник. «Заспокойся, Тiме!» – вигукнула вона i повернулася до Лу, блискаючи очима. – Не смiйте копати мого собаку! Вiн повалить вас на землю, якщо ви не припините, тримайтесь вiд нього подалi, бо вiн накинеться на вас! Лу зневажливо плюнув на землю i повернувся, щоб пiти геть. – Забирайтеся звiдси! – зi злiстю сказав вiн. – Нам тут дiти не потрiбнi, а собак я не боюся. Я знаю, як упоратися з поганими собаками. – Що ви хочете цим сказати? – розлючено гримнула Джорджа. Але Лу пустив це повз увагу, пiднявся приступцями до фургона i грюкнув дверима. Тiммi сердито загавкав i смикнув нашийник, який Джорджа все ще мiцно тримала. – Ну, тепер у нас iз вами нiчого не вийде, – з жалем сказав Ноббi. – Вiднинi Лу звiдусiль вас виганятиме. І стежте за своiм собакою, бо можете його втратити. Джорджа була зла i стривожена: – Втратити?! Що ти маеш на увазi? Якщо ти гадаеш, що Тiммi дозволить комусь вкрасти себе, то ти помиляешся. – Гаразд, гаразд. Я тiльки попереджаю. Чого ти проти мене заповзялася! – сказав Ноббi. – Краще дивiться – оно шимпанзе залiз до одного з ваших фургонiв! Раптова буря вщухла, бо всi майнули до зеленого фургона. Понго був усерединi й без жодного стриму ласував цукерками з банки. Щойно побачивши дiтей, вiн застогнав i затулив морду лапами, але й далi завзято смоктав цукерки. – Понго! Поганий хлопчик! Іди сюди! – вилаяв його Ноббi. – Вiдшмагати тебе? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840351&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гра з роздаванням карт (звичайних або з малюнками) i iхнiм вiдкриванням. Виграе той, хто називае найбiльше спiвпадiнь зображень (тут i далi примiтки перекладача). 2 Гра з фiшками, ланцюжками квадратикiв або кружечкiв i кубиком. 3 Гра, схожа на наш «Ерудит». Називаеться ще «кросвордний лексикон».