П’ятеро тiкають разом Інiд Блайтон Славетна п’ятiрка #3Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури Тiкаючи вiд ненависного сiмейства Стикiв, що окупувало будинок Джорджi, скориставшись вiдсутнiстю ii батькiв, славетна п’ятiрка знову вирушае на острiв Кирiн, де минулого року вони знайшли скарб – золотi зливки. Однак цього разу Джулiан, Дiк, Енн та Джорджа раптом виявили на островi чужинцiв. Знайшовши на старому затонулому кораблi, викинутому штормом на рифи, новеньку валiзу, вони вирiшили, що це оборудки контрабандистiв. Аж тут якось уночi дiтлахи почули дитячий крик… Інiд Блайтон Славетна п’ятiрка П’ятеро тiкають разом Enid Blyton FIVE RUN AWAY TOGETHER First published in Great Britain in 1944 by Hodder & Stoughton Limited This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited © Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2021 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010 * * * Роздiл 1 Лiтнi канiкули – Джорджо люба, заспокойся й займися чимось, – попросила мати. – Я намагаюся вiдпочити, а ти увесь час тиняешся з Тiмотi туди-сюди. – Вибач, мамо, – сказала Джорджина, беручи пса за нашийник. – Але менi без друзiв самiтно. Скорiше б настало завтра! Я iх уже цiлих три тижнi не бачила. Джорджина вчилася у школi-iнтернатi зi своею кузиною Енн, а на канiкулах вона, Енн та ще двiйко братiв Енн – Джулiан i Дiк – збиралися разом i весело бавили час. Тепер були лiтнi канiкули, й три тижнi з них уже минули. Енн, Дiк i Джулiан кудись поiхали з батьками, а батьки Джорджини побажали, щоб iхня дiвчинка побула з ними, й тому вона залишилася вдома. І ось, нарештi, завтра ii друзi мають приiхати, щоб провести залишок лiтнiх канiкул з нею в Кирiн-котеджi, старiй родиннiй садибi. – Гарно буде, коли вони приiдуть сюди! – сказала Джорджа (так ii зазвичай називали) своему собацi Тiмотi. – Дуже гарно. Ти згоден, Тiммi? – Гав, – вiдповiв Тiммi й лизнув руку Джорджi. Джорджа, як завжди, була одягнена по-хлоп’ячому: у джинси й светр. Вона завжди хотiла бути хлопцем i не вiдгукувалася, коли ii називали Джорджиною. Тому всi ii звали Джорджею. Першi тижнi лiтнiх канiкул вона постiйно журилася, що поряд немае друзiв. – Ранiше я вважала, що люблю бути сама, – сказала вона Тiмотi, який, здавалося, завжди розумiв кожне ii слово. – Але тепер я знаю, що це глупство. Набагато приемнiше бути з друзями, дiлитися з ними й товаришувати. Тiмотi схвально постукав хвостом по землi. Вiн теж полюбляв товариство iнших дiтей. І також скучив за Джулiаном, Енн i Дiком. Джорджа повела Тiмотi на пляж. Вона прикрила рукою очi вiд сонця й подивилася на вхiд у затоку. Посеред затоки, нiби на сторожi, виднiвся скелястий острiвець, на якому височiли руiни старого замку. – Скоро ми знову вiдвiдаемо тебе, острове Кирiн, – з нiжнiстю сказала Джорджа. – Цього лiта я ще не плавала до тебе, бо човен мiй ремонтують, але незабаром його полагодять, i я попливу до тебе. І знов обнишпорю уздовж i впоперек старий замок. Тiме, ти пам’ятаеш нашi пригоди на островi Кирiн минулого лiта? Авжеж вiн чудово пам’ятав, бо й сам брав участь у бентежних пригодах. Вiн з усiма спускався до пiдземелля замку, допомагав знайти скарб i задоволення отримав не менше за чотирьох любих друзiв. Тiмотi тихенько гавкнув. – Пам’ятаеш, Тiме? – сказала Джорджа й поплескала його по спинi. – Правда ж, гарно було б знову туди попливти? Знову потрапити у пiдземелля. А пригадуеш, як Дiк спустився в глибокий колодязь, щоб урятувати нас? Приемно було згадувати торiшнi приключки. І тим сильнiше бажала Джорджа, щоб настало завтра, коли приiдуть трое ii друзiв. «Як би я хотiла, щоб мама дозволила нам пожити на островi хоч тиждень, – думала Джорджа. – Ми отримали б величезне задоволення! Пожити на моему власному островi!» Це був власний острiв Джорджi. Тобто вiн належав ii матерi, але два чи три роки тому мати сказала, що могла б вiддати його Джорджi, й Джорджа тепер вважала його своею власнiстю. Й усi тамтешнi кролики належали iй, усi дикi птахи та iншi створiння. «Коли друзi приiдуть, я запропоную вирушити туди на тиждень, – схвильовано думала дiвчинка. – Вiзьмемо з собою iжу та потрiбну всячину й поживемо там самi. Почуватимемося, як Робiнзон Крузо». Наступного дня Джорджа сама вирушила бiдаркою, запряженою понi, зустрiчати друзiв. Мати теж хотiла iхати, але потiм сказала, що трохи нездужае. Джорджа навiть за неi стривожилася. Надто часто останнiм часом мама посилалася на нездужання. Можливо, це через лiтню спеку. І справдi спека була нестерпна. День у день – блакитне небо й слiпуче сонце. Джорджа сильно засмагла, стала темно-брунатною, i на смаглявому обличчi яскраво видiлялися блакитнi очi. Волосся вона обстригла ще коротше, нiж зазвичай, i тепер справдi було важко впiзнати, хлопець це чи дiвчинка. На станцiю прибув потяг. З вiкна вагона радiсно махали три руки, i Джорджа в захватi закричала: – Джулiане! Дiку! Енн! Нарештi ви приiхали! Трое дiтей вискочили з вагона. Джулiан гукнув носильника. – Нашi речi у багажному вагонi. Привiт, Джорджо! Як ся маеш? Йой, як ти виросла! Усi дiтлахи пiдросли. Тепер вони були на рiк старшi й вищi, нiж тодi, коли вiдбувалися захопливi подii на островi Кирiн. Навiть Енн, наймолодша з дiтей, не виглядала таким уже малятком. Вона кинулася на шию Джорджi, мало не збивши ii з нiг, а потiм вклякла бiля Тiмотi, який ошалiв вiд радостi зустрiчi з трьома друзями. Здiйнявся неймовiрний галас. Усi навперебiй викрикували кожен своi новини, а Тiмотi без угаву гавкав. – Нам здавалося, що потяг нiколи не доiде! – Тiмотi, любий, ти зовсiм не змiнився! – Гав, гав, гав! – Матуся дуже жалкуе, що не змогла зустрiти вас. – Джорджо, як ти засмагла! Тепер ми повеселимося! – Гав, гав! – Цить, Тiмотi, милий, заспокойся – ти вже розiрвав менi краватку навпiл. Любий друзяко, як приемно знову тебе бачити! – Гав! Носильник пiдвiз iхнiй багаж, i його швидко переклали в бiдарку. Джорджа вйокнула, й понi, який терпляче чекав веселу компанiю, рушив чвалом. П’ятеро друзiв у бiдарцi перекрикували одне одного. Але горував над усiма потужний гавкiт Тiма. – Сподiваюся, твоя матiнка не захворiла? – спитав Джулiан, якому подобалася тiтка Феннi. Вона була привiтна й добра i любила, коли дiти збиралися в ii будинку. – Гадаю, вона трохи заслабла через спеку, – враз посерйознiшала Джорджа. – А як ся мае дядько Квентiн? – поцiкавилася Енн. – З ним усе гаразд? Батька Джорджi трое ii друзiв недолюблювали через його вибухову вдачу, i хоча вiн завжди вiтав у себе трьох кузенiв, дiти його не обходили. Тому вони нiяковiли в його присутностi й радiли, коли його не бувало вдома. – З татом усе гаразд, – бадьоро вiдповiла Джорджа. – Вiн тiльки через маму тривожиться. Коли вона здорова i весела, вiн наче ii не помiчае, але коли iй зле, вiн страшенно хвилюеться. Тож будьте з ним обережнi. Ви знаете, який вiн, коли щось його турбуе. Авжеж, дiти це знали. Якщо щось не так, дядьковi Квентiну краще не потрапляти на очi. Але навiть думка про запального дядька не могла затьмарити iхню радiсть. У них канiкули, вони iдуть до Кирiн-котеджу, вони бiля моря, з ними любий друзяка Тiмотi, на них чекае сила-силенна розваг. – Джорджо, а ми попливемо на острiв Кирiн? – запитала Енн. – Давай попливемо! Ми ж там не були з минулого лiта. Пiд час зимових i великоднiх канiкул була кепська погода. А тепер вона пречудова. – Звичайно, попливемо! – жваво вiдповiла Джорджа, ii блакитнi очi сяяли. – А знаете, що я придумала? Що буде чудово попливти на острiв i пожити там цiлий тиждень самим! Ми стали старшими, i я впевнена, що мама дозволить. – Попливти на твiй острiв i пробути там цiлий тиждень! – вигукнула Енн. – О! Аж вiри не йметься, що це можливо. – Це наш острiв, – швидко виправила ii Джорджа. – Хiба ви не пам’ятаете? Я ж обiцяла роздiлити його мiж нами чотирма! Я ж говорила серйозно. Вiн – наш, а не мiй. – А Тiммi? – запитала Енн. – Хiба вiн не заслужив на власну частку? Можна подiлити острiв на п’ять частин, щоб одна була для нього? – Вiн може бути спiввласником моеi частки, – зауважила Джорджа. Вона зупинила понi, й четверо друзiв та пес задивились удалину на прозору блакить затоки. – Онде острiв Кирiн, – махнула рукою Джорджа. – Наш любий острiвець. Я згоряю вiд бажання попливти туди. Я досi не могла цього зробити, бо мiй човен лагодили. – Тепер ми можемо рушати туди всi разом, – сказав Дiк. – Цiкаво, кролики там ще такi ж ручнi? – Гав! – одразу вiдгукнувся Тiмотi. Варто було йому почути слово «кролики», як вiн збудився. – Тiме, марно ти розмрiявся про кроликiв на Кирiнi, – зауважила Джорджа. – Я не дозволяю тобi за ними ганятися. Хвiст Тiма враз опустився, i вiн журно поглянув на Джорджу. Це було едине питання, в якому у нього з Джорджею не було згоди. Тiм був переконаний, що кролики iснують для того, щоб вiн iх полював, а Джорджа так само була переконана у протилежному. – Вйо! – сказала Джорджа понi й смикнула вiжки. Конячка пiшла чвалом до Кирiн-котеджу, i невдовзi вони пiд’iхали до головноi брами. З дверей чорного ходу вийшла кислолиця жiнка i взялася допомагати вивантажувати речi. Дiти ii ранiше не бачили. – Хто це? – пошепки запитали вони у Джорджi. – Нова куховарка, – вiдповiла та. – Джоанi довелося пiти, щоб доглядати свою матiр, яка зламала ногу. Тодi мама найняла цю куховарку – ii звуть панi Стик. – Їй пасуе таке iм’я, – посмiхнувся Джулiан. – Вона й справдi схожа на стару жердину! Але сподiваюся, вона тут надовго не затримаеться! І Джоана незабаром повернеться. Менi подобалася барилькувата Джоана, й до Тiммi вона добре ставилася. – Панi Стик теж мае пса, – сказала Джорджа. – Жахлива тваринка, менша за Тiма i вся шолудива. Тiм це створiння терпiти не може. – Де ж ii песик? – озираючись, поцiкавилася Енн. – На кухнi, i Тiму не дозволяеться до нього наближатися, – зауважила Джорджа. – І це слушно, бо вiн би з’iв того пса. Вiн нiяк не може зрозумiти, що там таке на кухнi: ходить навкруги, обнюхуе замкнутi дверi й доводить панi Стик до шалу. Дiти розреготалися. Вони вже злiзли з бiдарки й рушили до будинку. Джулiан допомiг панi Стик нести речi. Джорджа поiхала ставити вiзок на мiсце, а iншi трое пiшли привiтатися з дядьком i тiткою. – Ну, любi моi! – з усмiшкою сказала тiтка Феннi, лежачи на канапi. – Як ви ся маете? Менi дуже шкода, що я не могла вас зустрiти. Дядько Квентiн пiшов на прохiдку. А ви йдiть нагору, вмийтеся й перевдягнiться. А тодi спускайтеся на пiдвечiрок. Дiтлахи пiднялися на другий поверх у свою давню вiдпочивальню з похилою стелею i вiкном з видом на затоку. Енн пiшла до кiмнати Джорджi – вони там будуть мешкати разом. Як гарно знову опинитися в садибi Кирiн! І якi у них будуть канiкули з Джорджею й любим Тiммi! Роздiл 2 Сiмейство стикiв Як приемно було прокинутися вранцi у Кирiн-котеджi, побачити яскраве сонце у вiкнi й почути далекий морський прибiй! Як чудово схопитися з лiжка й бiгти милуватися синiм морем i чарiвним островом Кирiн бiля входу в затоку! – Пiду-но викупаюсь перед снiданком, – сказав Джулiан i схопив плавки. – Йдеш, Дiку? – Звичайно! – вiдповiв той. – Зараз гукну дiвчат. Пiдемо разом. Усе четверо рушили до моря, а мiж ними галопував Тiм, несамовито вихляючи хвостом i висолопивши з пащi довгого рожевого язика. Вiн разом з усiма увiйшов у воду i почав плавати навколо дiтлахiв. Дiти добре плавали, але краще за всiх – Джулiан i Джорджа. Потiм вони вибралися на берег, витерлися насухо, одяглися й пiшли додому. Вiдтак – снiдати, бо вже живiт до спини тягло. Енн помiтила на задньому дворi якогось хлопчину i зi здивуванням видивлялася на нього. – Хто це? – нарештi запитала вона. – Це Едгар, син панi Стик, – вiдповiла Джорджа. – Менi вiн не подобаеться. Повсякчас робить якiсь дурницi – висовуе язика й обзиваеться. Коли дiти входили у браму, саме цим i займався Едгар, щось наспiвуючи. Енн зупинилася послухати. – Джорджа-манюня, ковбаска i нюня, пирiг! – наспiвував Едгар з дурнячим виразом обличчя. На вигляд йому було рокiв тринадцять-чотирнадцять, але поводився вiн, як мале дитя! Джорджа почервонiла вiд злостi. – Вiн завжди це виспiвуе! – сказала вона. – Напевно, йому не подобаеться, що мене звуть Джорджа. Вiн думае, це дуже дотепно. Вiн нестерпний! – Гей ти, заткни пельку! – крикнув Едгаровi Джулiан. – Бо отримаеш за це! – Джорджа-манюня… – почав свое Едгар з дурнячою усмiшкою на широкiй червонiй пицi. Джулiан зробив крок до нього, i той ураз чкурнув до будинку. – Я його не терпiтиму! – рiшучо сказав Джулiан. – Дивно, Джорджо, як ти терпиш! Досi не дала йому по пицi, не наступила на ногу, не вiдкусила вуха абощо! Ти ж чудово вмiеш битися! – Ну… я, звiсно, можу! – сказала Джорджа. – В менi все перевертаеться, коли я чую Едгаровi дурнi приспiвки, на зразок цiеi, ще й дражниться, але, бачиш, мама нездужае, i я дуже добре розумiю: якщо вiзьмуся за Едгара, то панi Стик пiде вiд нас i бiднiй матусi доведеться самiй усе робити, а iй це не до снаги. Тому я стримуюся й, сподiваюся, Тiммi теж. – Ти молодчина, подруго! – iз захватом вигукнув Джулiан, знаючи, як важко Джорджi тримати себе в руках. – Мабуть, пiду зараз нагору до мами й дiзнаюся, як вона почуваеться: може, принести iй снiданок у лiжко, – сказала Джорджа. – Притримаеш Тiмотi? Якщо з’явиться Едгар, Тiммi може кинутися на нього. Джулiан узяв пса за нашийник. Тiмотi гарчав, коли Едгар виходив у садок, а тепер стояв спокiйно, тiльки нiс його ворушився, нiби намагаючись розпiзнати якийсь запах. Раптом з кухонних дверей вибiг шолудивий песик. Шерсть на ньому була брудно-бiлого кольору, у багатьох мiсцях нiби побита мiллю, хвiст пiдiбганий. – Гаааав! – грайливо привiтався Тiммi й рвонув до собаки. Вiн вирвався вiд Джулiана, бо був дужим псом, i хлопець не втримав нашийник. Тiммi iз захватом накинувся на песика, який з переляку заскавулiв i спробував утекти назад на кухню. – Тiммi! До мене! – волав Джулiан. Але той не чув. Вiн щосили намагався вiдкусити песиковi вуха, принаймнi так усiм здалося. Песик вищав, благаючи про допомогу, i на порозi кухнi з’явилася панi Стик з пательнею в руцi. – Забери собаку!!! – несамовито заверещала вона й замахнулася пательнею на Тiммi, але той ухилився, i вона поцiлила власного песика, який завищав iще дужче. – Не бийте iх! – закричав Джулiан. – Ви можете iх скалiчити. До мене, Тiммi! Цiеi митi з’явився Едгар, вигляд у нього був переляканий. Вiн пiдняв з землi камiнь i вичiкував нагоди, щоб пожбурити його в Тiммi. – Не смiй кидати камiнь в нашого собаку, не смiй! – закричала Енн. – Ти поганий i злий хлопець! Посеред усього цього гамору з’явився дядько Квентiн, злий i роздратований. – Боже праведний! Що тут коiться? В життi не чув нiчого подiбного! З дому прилетiла Джорджа рятувати свого улюбленця. Вона кинулася до собак i спробувала вiдтягти Тiммi. Батько загримав: – Вiдiйди зараз же, дурепко! Хто ж голiруч розбороняе собак! Де садковий шланг? Шланг був приеднаний до водогiнного крана. Джулiан пiдбiг i вiдкрив кран. Тодi пiдняв шланг i скерував його на собак. Струмiнь води вдарив по них, i вони з подивом розбiглися. Джулiан помiтив Едгара неподалiк i не змiг утриматися вiд спокуси: трохи вiдхилив шланг убiк i облив його з нiг до голови. Той закричав i чкурнув у будинок. – Нащо ти це зробив? – з докором спитав дядько Квентiн. – Джорджо, негайно прив’яжи Тiмотi. Панi Стик, хiба я не казав вам виводити собачку з кухнi лише на повiдку. Менi ця веремiя не потрiбна. Снiданок готовий? Знову спiзнюетеся? Панi Стик, нарiкаючи й буркочучи, сховалася на кухнi, забравши з собою i мокрого песика. Похмура Джорджа прив’язала Тiмотi. Вiн улiгся в будцi, благально дивлячись на свою хазяйку. – Я ж казала тобi не чiпати цього шолудивого песика! – суворо мовила Джорджа. – Бачиш, що вийшло? У батька вже на цiлий день зiпсований настрiй, а панi Стик лютуватиме й не напече до чаю печива! Тiммi заскавчав, потiм поклав голову на лапи. Узявся злизувати застряглi в куточках пащi шерстинки. Сумно сидiти на прив’язi, та однак йому все ж вдалося цапнути за вухо цю жахливу злючку! Усi пiшли снiдати. – Вибач, що я не вдержав Тiммi, – сказав Джулiан Джорджi. – Але вiн мало не вiдiрвав менi руку. Менi не вдалось його втримати! Вiн вирiс i перетворився на неймовiрно сильного пса! – Атож, – запишалася Джорджа. – Тiм справдi вирiс. Вiн цього песика панi Стик ураз проковтнув би, якби йому дозволили. Й Едгара також. – І панi Стик, – пiдхопила Енн. – Усiх iх! Менi теж усi вони не подобаються. Снiданок проходив у тишi, бо тiтки Феннi за столом не було, а дядько Квентiн у кепському настроi був не вельми балакучий. Вiн покрикував на доньку й похмуро зиркав на iнших. Енн ледь не пошкодувала, що вони приiхали до Кирiн-котеджу! Але iй вiдлягло, коли вона подумала, що в них попереду цiлий день; можливо, вони вiзьмуть обiд з собою на пляж чи навiть попливуть на острiв Кирiн. Дядька Квентiна з ними не буде, i вiн iм не докучатиме. Прийшла панi Стик, щоб забрати тарiлки з-пiд вiвсянки й подати бекон. Вона заторохтiла посудом на столi. – Нащо стiльки шуму? – роздратувався дядько Квентiн. Панi Стик промовчала. Дядька Квентiна вона боялася, i не дивно. Наступний стос тарiлок вона поставила на стiл дуже акуратно. – Що ви маете намiр робити сьогоднi? – запитав перед кiнцем снiданку дядько Квентiн. Його трохи попустило, i йому стало неприемно бачити навколо такi нуднi фiзiономii дiтей. – Ми б хотiли влаштувати пiкнiк, – з надiею вiдповiла за всiх Джорджа. – Я запитала дозволу в мами. Вона сказала, що можна, якщо панi Стик приготуе нам канапки. – Гадаю, захвату в неi це не викличе, – сказав дядько Квентiн, намагаючись пожартувати. Дiти ввiчливо всмiхнулися. – Але можете ii попросити. Запала тиша. Нiкому не хотiлося просити панi Стик про канапки. – Дарма вона притягла сюди Смердюка! – похмуро мовила Джорджа. – Без нього нам було б набагато легше. – Це так звуть ii сина? – здивувався дядько Квентiн. – Та нi, – всмiхнулася Джорджа. – Хоча таке iм’я йому б пасувало, бо вiн у ваннi не миеться i вiд нього шалено смердить. Нi, я маю на увазi ii песика. Вона називае його Пухнастиком, а я – Смердюком, бо вiд нього й справдi тхне. – Прiзвисько, здаеться, не дуже приемне, – сказав батько пiд гигикання дiтей. – Звичайно, – погодилася Джорджа, – але й песик не дуже приемний. Скiнчилося тим, що тiтка Феннi сама попросила панi Стик приготувати бутерброди. Панi Стик пiднялася до неi, щоб подати iй снiданок у лiжко, й погодилася поробити канапки, хоча й неохоче. – Я з вами не домовлялася готувати ще на трьох дiтей, якi байдикують тут, – буркотiла вона. – Я вас про це попередила, панi Стик, – терпляче сказала тiтка Феннi. – Я ж не знала, що занедужаю, коли вони приiдуть. Якби я добре почувалася, то сама приготувала б iм i канапки, i ще багато чого. Але зараз я можу тiльки просити вас допомогти, поки одужаю. Може, вже завтра я встану. Нехай дiти побавляться якийсь тиждень, а потiм, якщо й далi буду нездужати, я упевнена, що вони допоможуть вам. Але спершу нехай погуляють. Дiти взяли пакунки з канапками й вибiгли з дому. Дорогою вони зустрiли Едгара – вираз обличчя у нього був, як завжди, дурнячий i пiдступний. – Чому ви не хочете взяти мене з собою? – спитав вiн. – Ми б разом попливли на острiв. Я про нього чимало знаю, еге ж. – Нi, ти з нами не попливеш, – вiдрубала Джорджа. – Ти нiчого про острiв не знаеш. І я тебе нiколи з собою туди не вiзьму. Це мiй острiв, зрозумiло? Точнiше – наш. Вiн належить усiм нам чотирьом i ще Тiммi. Тебе ми туди не пустимо! – Це не твiй острiв! – закричав Едгар у вiдповiдь. – Брешеш ти, ось що! – Ти сам не знаеш, що мелеш! – зневажливо сказала Джорджа. – Ходiмо, друзi! Не варто витрачати час на балачки з цим дурником. Вони пiшли, а Едгар стояв дуже похмурий i сердитий. Коли дiти вiдiйшли на безпечну вiдстань, вiн узявся голосно приспiвувати: Джорджа-манюня, ковбаска i нюня, пирiг! Так нiхто бiльш брехати б не змiг! Джорджа-манюня, ковбаска i нюня, пирiг! Джулiан поривався нам’яти чуба нахабi, але Джорджа його стримала: – Вiн тодi побiжить й набреше своiй матерi, i вона пiде вiд нас, а матусi нiкому буде допомагати, – сказала вона. – Менi доводиться iз цим миритися. Але ще не вечiр, i ми придумаемо, як утерти йому носа. Мерзенне створiння! Ненавиджу його прищуватий нiс i закоченi очi! – Гав! – поспiвчував Тiммi. – Тiммi каже, що ненавидить паскудний хвiст i дурнячi вушка Смердюка, – пояснила Джорджа, i всi розреготалися. Жарт iх пiдбадьорив. Незабаром вони вiдiйшли досить далеко вiд дому, й дражнилки Едгара вже не було чути, то вони й забули про хлопця. – Ходiмо подивимося, може, твiй човен вже готовий, – запропонував Джулiан. – Тодi ми зможемо поплисти до нашого любого острова. Роздiл 3 Пiдступний удар Човен Джорджi був майже готовий. Залишалося нанести останнiй шар фарби. Виглядав вiн дуже гарно: для човна Джорджа вибрала яскраво-червону фарбу, навiть весла були червонi. – А пiсля обiду ще не буде готово? – з надiею запитала Джорджа човняра Джима. Джим заперечно похитав головою. – Нi, панно Джорджо, – сказав вiн, – ви ж не хочете вимаститися червоною фарбою. Фарба висохне до завтра, не ранiше. Коли човнярi й рибалки називали Джорджину «панна Джорджа», це в усiх викликало усмiшку. Мiсцевi знали, як iй хочеться бути хлопцем, знали також, яка вона вiдважна й щира. Тому вони, пiдсмiюючись, казали мiж собою: «Ну, поводиться вона як хлопець, i, якщо iй подобаеться, щоб ii називали панною Джорджею, а не Джорджиною, то най буде!» Отож, Джорджина була «панною Джорджею» i з задоволенням розгулювала в джинсах i светрi берегом, веслувала не згiрше за хлопця-рибалку й плавала швидше за всiх. – Тодi попливемо на острiв завтра, – сказав Джулiан. – А сьогоднi влаштуемо пiкнiк на пляжi. А потiм погуляемо. Умостившись на пiщаному пляжi, дiти влаштували пiкнiк, причому Тiмотi дiсталася чи не половина iжi. Канапки були не дуже смачнi. Хлiб черствий, масла замало, а куснi хлiба надто грубi. Але Тiмотi було байдуже. Вiн iзжер стiльки канапок, скiльки в нього влiзло, а хвостом вихляв так сильно, що усiх пообсипав пiском. – Тiмотi, нумо кинь бешкетувати! У мене вже скрипить на зубах i голова вся у пiску! – бурчав Джулiан, укотре струшуючи з себе пiсок. Пес натомiсть iще дужче завихляв хвостом i знову обсипав хлопця пiском. Дiти розреготалися. – Тепер ходiмо на прохiдку, – сказав Дiк, схоплюючись на рiвнi. – Менi треба ноги розiм’яти. Куди пiдемо? – Ходiмо понад кручами – звiдти добре видно острiв, еге ж? – запропонувала Енн. – Джорджо, а корабель ще там? Джорджа ствердно кивнула. У дiтей з кораблем, що зазнав трощi й лежав на днi, була пов’язана дивовижна пригода. Потужний шторм пiдняв його на поверхню моря, i вiн застряг на рифах. Тодi дiтям вдалося обнишпорити усi закути на ньому, й вони знайшли старовинну мапу з позначками, де сховано скарб. – Пригадуете, як ми знайшли на кораблi стару мапу, як шукали й знайшли золотi зливки? – спитав Джулiан, i очi йому блищали при спогадi про пригоду. – Невже потрощене судно досi не розвалилося? – Нi, – сказала Джорджа. – Гадаю, що нi. Корабель – на рифах на протилежному боцi острова, тож звiдси не видно. Але завтра вирушимо на острiв i все побачимо на власнi очi. – Авжеж побачимо! – впевнено мовила Енн. – Бiдний потрощений кораблик! Боюся, вiн iще кiлька зим не витримае! Вони пiшли по кручах, а Тiмотi бiг вистрибом попереду. Звiдси добре було видно острiв i руiни замку, що височiли посерединi. – Онде галяча вежа, – вказала рукою Енн. – А iнша вежа обвалилася? Джорджо, поглянь, як галич кружляе навколо вежi! – Вони щороку там гнiздуються, – пояснила Джорджа. – Хiба не пригадуеш, скiльки галузок понакидала галич навколо вежi? Ми ще хмиз збирали й розпалили багаття. – О, я хочу знову посидiти бiля багаття! – мрiйливо мовила Енн. – Їй-iй! Якщо залишимося там на тиждень, щовечора будемо розпалювати багаття. Джорджо, а ти в мами питала про це? – Звичайно! – вiдповiла Джорджа. – Вона загалом не заперечуе, але сказала, що ще подумае. – Не люблю, коли дорослi кажуть, що вони «ще подумають», – наморщила чоло Енн. – Найчастiше це означае, що вони не дозволять, але просто не хочуть це висловити одразу. – Облиш. Гадаю, менi вона напевне дозволить, – сказала Джорджа. – Кiнець кiнцем ми тепер старшi на цiлий рiк. Джулiан уже пiдлiток, менi й Дiку теж невдовзi виповниться тринадцять. Тiльки Енн у нас ще маленька. – Я не маленька! – обурилася Енн. – Я нiчим незгiрша за вас. А те, що я молодша за вас, на те нема ради! – Заспокойся, крихiтко, – сказав Джулiан, поплескавши сестричку по спинi й зi смiхом дивлячись на ii обурене обличчя. – Гей… дивiться! Що там на островi коiться? Вiн пiддражнював Енн i раптом щось помiтив на островi. Усi враз обернулися i втупили очi в острiв Кирiн. Джорджа скрикнула: – Лишенько! Там в’еться дим! Звичайно, це дим! Хтось завiтав на мiй острiв! – На наш острiв, – виправив ii Дiк. – Неймовiрно! Може, це дим якогось пароплава з того боку острова. Просто пароплава нам не видно. Але я закладаюсь, що це димить пароплав. Бо, чесно кажучи, кому потрiбен цей острiв, окрiм нас? Про нього вже нiхто й не пам’ятае. – Якщо тiльки хтось е на моему островi, – почала Джорджа дуже сердито й грiзно, – якщо хтось там е, я… я… – Зараз ти вибухнеш i вiдлетиш з димом! – засмiявся Дiк. – Заспокойся… його вже нема. Я впевнений, це просто пароплав випускав дим або пару – щось такого. Дiти ще якийсь час спостерiгали за островом Кирiн, але диму бiльше не було. – Якби мiй човен був готовий! – нетерпляче зауважила Джорджа. – Я попливла б туди сьогоднi ж пiсля обiду! Я ладна пiти забрати човен, навiть якщо фарба ще не висохла. – Не кажи дурниць, – сказав Джулiан. – Ти ж знаеш, яку нам влаштують прочуханку, якщо ми повернемося додому, забрудненi яскраво-червоною фарбою. Ну, Джорджо, будь хоч трiшки розважливою. Джорджа полишила свiй задум. Вона стежила, чи не з’явиться пароплав з того або iншого боку острова, чи зайде в бухту, та ба. – Мабуть, кинув кiтву там, – сказав Джулiан, дивлячись на свiй наручний годинник. – Час на пiдвечiрок. Сподiваюся, Джорджо, твоя мама вже встала. Набагато приемнiше, коли вона сидить за столом. – Я теж на це сподiваюся, – мовила Джорджа. – Ходiмо, час повертатися! Дiти рушили додому. Дорогою вони поглядали на острiв Кирiн, але бачили там тiльки галич та чайок, що мрiяли в небi. Нi слiду диму! Тож, напевно, то був пароплав! – Однаково завтра я туди попливу й подивлюся, – заявила Джорджа. – Якщо на моему островi мандрiвники, я iх звiдти вiдпроваджу. – На нашому островi, – виправив кузину Дiк. – Сподiваюся, Джорджо, ти пам’ятаеш, що обiцяла роздiлити його мiж усiма нами? – Атож… я його роздiлила на всiх, – пiдтвердила Джорджа, – а проте я не можу позбутися вiдчуття, що це досi мiй острiв. Ходiмо! Я зголоднiла. Дiти повернулися до Кирiн-котеджу. Вони пройшли через передпокiй до вiтальнi й, на превеликий подив, побачили там Едгара, який читав одну з книжок Джулiана. – Ти що тут робиш? – запитав Джулiан. – І хто дозволив тобi брати моi книжки? – Я ж не роблю нiчого поганого, – лiнькувато вiдповiв Едгар. – Якщо менi схотiлося трохи почитати в тишi, що ж тут такого? – Ось прийде батько i побачить, як ти тут розвалився, – сказала Джорджа. – Ще б надумав увiйти до його кабiнету, то начувався б! – А я там був, – несподiвано мовив Едгар. – Бачив дивогляднi iнструменти, з якими вiн працюе. – Як ти насмiлився! – побiлiвши вiд гнiву, вигукнула Джорджа. – Навiть нам не дозволяють заходити до татового кабiнету! А вже чiпати його речi – й поготiв! Джулiан iз цiкавiстю роздивлявся Едгара. Вiн не мiг зрозумiти, з чого б цей куховарчин син раптом став таким зухвалим. – Джорджо, де твiй батько? – запитав вiн. – Гадаю, краще нехай вiн дае раду iз цим хлопчиною. – Кличте його, якщо хочете, – сказав Едгар, розвалившись у фотелi i в дошкульний спосiб гортаючи книжку Джулiана. – Вiн не прийде. – Що ти хочеш цим сказати? – несподiвано стривожилась Джорджа. – Де моя мама? – Клич ii теж, якщо хочеш, – з пiдступною посмiшкою вiдповiв Едгар. – Ну ж бо! Клич! Дiтям раптом стало лячно. Що Едгар мав на думцi? Джорджа майнула нагору до кiмнати матерi, гукаючи на повен голос: – Мамо! Мамо! Де ти? Але лiжко матерi було порожне. Не застелене, але порожне. Джорджа оббiгала всi iншi вiдпочивальнi, вiдчайдушно гукаючи: – Мамо! Мамо! Тату! Де ви? Нiхто не вiдгукнувся. Побiлiла Джорджа спустилася вниз. Едгар усмiхнувся до неi. – Ну, що я тобi казав? Я ж говорив, можете звати кого завгодно, нiхто не прийде. – Де моi батьки? – тремтячим голосом запитала Джорджа. – Кажи зараз же! – Сама пошукай, – нахабно мовив Едгар. Тут пролунав гучний ляпас, i Едгар схопився на рiвнi, тримаючись за лiву щоку. Це Джорджа кинулася на нього й щосили дала йому мордаса. Едгар замахнувся, щоб дати iй ляпаса, але Джулiан затулив собою Джорджу. – Ти не посмiеш ударити Джорджу, – сказав вiн. – Вона дiвчина. Якщо хочеш битися, бийся зi мною! – Нiяка я не дiвчина i сама можу захистити себе! – закричала Джорджа, намагаючись вiдсунути Джулiана. – Я битимуся з Едгаром i поб’ю його, ось побачите! Проте Джулiан не пускав ii. Едгар почав бочком пробиратися до дверей, але тут на його шляху став Дiк: – Хвилиночку, доки ти не пiшов – де нашi дядько й тiтка? – Гр-р-р-р-р-р, – раптом загарчав Тiммi так загрозливо, що Едгар iз жахом дивився на нього. Пес ощерив iкла, шерсть на шиi дибилась. Вигляд у нього був страшний. – Тримай пса! – мовив Едгар тремтячим голосом. – Вiн зараз кинеться на мене. Джулiан узяв Тiма за нашийник. – Заспокойся, Тiме! – сказав вiн. – А тепер, Едгаре, вiдповiдай на наше запитання мерщiй, бо пошкодуеш. – Ну, власне, тут розповiдати нiчого, – мовив Едгар, поглядаючи скоса на Тiмотi. Потiм зиркнув на Джорджу й продовжив: – Твоiй матерi раптом стало дуже зле… почалися сильнi болi отут… викликали лiкаря й вiдвезли ii до лiкарнi, а твiй батько поiхав з нею. От i все. Джорджа опустилася на канапу, обличчя ii ще бiльше зблiдло, й почувалася вона зовсiм кепсько. – О, – сказала вона, – бiдна моя ненечка! Не треба було менi сьогоднi йти з дому! Лишенько, як же нам дiзнатися, що сталося! Едгар тим часом вислизнув з кiмнати, прикривши за собою дверi, щоб Тiммi за ним не погнався. Дверi до кухнi вiн теж зачинив iз грюканням. Засмученi й розгубленi дiти перезиралися. Бiдолашна Джорджа! Бiдолашна тiтка Феннi! – Десь мае бути записка, – здогадався Джулiан i розгледiвся по кiмнатi. Справдi, за раму великого дзеркала було закладено листа, адресованого Джорджi. Джулiан передав листа дiвчинi. Лист був вiд батька Джорджi. – Читай швидше, – сказала Енн. – Моя люба, який жахливий початок канiкул! Роздiл 4 Дрiбнi неприемностi Джорджа зачитала лист вголос. Вiн був короткий й, очевидно, писався поспiхом. «Люба Джорджо! Твоя мати важко захворiла. Я вирушаю з нею до шпиталя. Пробуду там, доки iй не покращае. Може, кiлька днiв, а може, й тиждень. Телефонуватиму тобi щоранку о дев’ятiй та повiдомлятиму про стан матерi. Вас догляне панi Стик. Постарайтеся ладнати з нею, поки я не повернуся. Люблячий тебе батько». – Леле! – зiтхнула Енн, розумiючи, як важко Джорджi. Джорджа гаряче любила маму, й на очi iй набiгли сльози. Джорджа нiколи не плакала, але так жахливо було прийти додому й виявити, що мами немае! І батька немае! Нiкого немае, окрiм панi Стик та Едгара. – Я не винесу того, що маму ушпиталили! – раптом захлипала Джорджа й тицьнулася обличчям у подушку на канапi. – Вона… вона може вже не повернутися. – Не кажи дурниць, Джорджо, – сказав Джулiан, сiдаючи поруч й обiймаючи ii. – Звiсно ж, вона повернеться. Чом би iй не повернутися? Адже твiй батько пише, що буде з нею, поки iй не покращае, i це – лише кiлька днiв. Тримайся, Джорджо! Не журися! Це тобi не пасуе. – Я навiть не попрощалася з нею! – хлипала бiдолашна Джорджа. – І ще змусила ii просити панi Стик готувати канапки, хоча й сама могла це зробити. Я хочу поiхати до мами, знайти ii i подивитися, як вона почуваеться. – Ти ж не знаеш, куди ii вiдвезли, а якби й знала, тебе до неi не пустили б, – заспокiйливо мовив Дiк. – Ходiмо поп’емо чаю. Це нас усiх пiдбадьорить. – Я не можу iсти! – роздратувалася Джорджа. Тiмотi тицьнувся носом у ii руки i спробував iх лизнути, а вона схилила голову. Пес тихо заскавчав. – Бiдолашний Тiммi! Вiн нiчого не розумiе, – сказала Енн. – Вiн у розпачi, бо ти журишся, Джорджо. Цi слова змусили Джорджу випростатися. Вона протерла очi й дозволила Тiммi злизати сльози з рук. Пес здивувався, що вони солонi, й спробував залiзти Джорджi на колiна. – Дурненький Тiммi! – сказала Джорджа уже своiм звичайним голосом. – Не хвилюйся. Просто це був для мене шок. Менi вже краще, Тiммi. Не скигли, дурнятко! Зi мною все гаразд. У мене нiчого не болить. Але пес вiдчував, коли Джорджа плаче, або журиться, або iй боляче, й вiн i далi скавулiв, торкав лапами й намагався залiзти iй на колiна. Джулiан вiдчинив дверi: – Пiду скажу панi Стик, що ми чекаемо на пiдвечiрок, – i вийшов з кiмнати. Друзi подумали, який вiн хоробрий, що не боiться говорити з панi Стик. Джулiан пiдiйшов до дверей кухнi й вiдчинив iх. У кухнi сидiв Едгар, одна половина його обличчя червонiла пiсля ляпасу Джорджi. Була там i панi Стик, дуже похмура. – Якщо це дiвчисько ще раз ударить Едгара, я вiзьмуся за неi! – пригрозила вона. – Едгар отримав по заслузi, – сказав Джулiан. – Будь ласка, можна нам чаю? – Я вирiшила пiдвечiрок вам не готувати! – заявила панi Стик. Тут зi свого кутка вилiз ii песик i загарчав на Джулiана. – Правильно, Пухнастику! Гарчи на тих, хто б’е Едгара. Однак Джулiан не злякався пса. – Якщо ви не збираетеся готувати, я сам усе зроблю, – заявив вiн. – Де хлiб i кекси? Панi Стик втупилася у Джулiана, але вiн смiливо зустрiв ii погляд, жодного разу не змигнувши. Тiльки подумав, що вона напрочуд неприемна жiнка й що вiн не дозволить iй взяти гору над ним. Хлопець вельми пошкодував, що не може вигнати ii. Панi Стик не витримала i першою вiдвела погляд. – Гаразд, я подам чай, – просичала вона, – але якщо ви дозволите собi ще якiсь витiвки, я вам нiчого готувати не буду. – А якщо ви дозволите собi якiсь витiвки, я заявлю в полiцiю, – несподiвано для самого себе докинув Джулiан. Слова вирвалися мимохiть, але справили враження на панi Стик. Вона раптом стривожилася. – Ну, нащо ж так грубо, – сказала вона набагато ввiчливiше. – Ми усi в шоцi, так перехвилювалися… Вже несу чай. Джулiан вийшов. Його здивувало, що через погрозу звернутися до полiцii панi Стик стала набагато ввiчливiшою. Може, злякалася, що полiцiя повiдомить дядьковi Квентiну i той поспiшить повернутися? А дядько Квентiн панькатися з нею не буде! Джулiан повернувся до друзiв. – Чай уже несуть! – сказав вiн. – Збадьортеся! Проте коли панi Стик принесла чай, настрiй у всiх був невеселий. Джорджа соромилася власних слiз. Енн досi не оговталася. Дiк намагався дурнуватими жартами розвеселити гурт, але жарти були такi невдалi, що незабаром вiн кинув цю справу. Джулiан був серйозний i дбайливий, вiн якось несподiвано подорослiшав. Тiмотi сидiв бiля Джорджi, поклавши голову iй на колiна. «Шкода, що в мене нема собаки, який би мене так любив», – думала Енн. Тiммi не вiдводив вiд Джорджi великих карих вiдданих очей. Тепер, коли його маленька хазяйка була засмучена, вiн, окрiм неi, нiкого не бачив i не чув. Дiти не звертали уваги на те, що споживають, але iм однаково покращало й вони почувалися лiпше. Йти до затоки проти вечора вони не схотiли й чекали – раптом задзвонить телефон i iм повiдомлять про стан мами Джорджi. Вони посiдали в садку й прислухалися до телефону. З кухнi долинула пiсенька: Джорджа-манюня, ковбаска i нюня, пирiг. Сидить у садку з псом бiля нiг І розпускае нюнi… Джулiан пiдвiвся. Пiдiйшов до кухонного вiкна i зазирнув усередину. Едгар був там сам. – Виходь, Едгаре! – сердито сказав Джулiан. – Я навчу тебе iншоi пiсеньки. Виходь! Едгар не поворухнувся. – А що, не можна спiвати те, що менi спiваеться? – Можна, – вiдповiв Джулiан, – тiльки не цю пiсню. Я навчу тебе iншоi. Виходь! – І не подумаю, – сказав Едгар. – Ти ж хочеш битися зi мною! – Так, хочу, – пiдтвердив Джулiан. – Гадаю, невелика чесна бiйка пiде тобi на користь. Теж вигадав – сидiти й спiвати бридкi дражнилки про дiвчинку, у якоi сталася бiда. То виходиш? Чи менi зайти й витягти тебе? – Мамо! – запанiкував Едгар. – Мамо! Де ти? Тут Джулiан просунув руку у вiкно, дотягся до дуже довгого носа Едгара i так його потягнув, що Едгар завищав вiд болю. – Де дреба! Де дреба! Менi поляче! Вiдбусди доса! На кухню вбiгла панi Стик. Вона зарепетувала, коли побачила, що робить Джулiан, й кинулася до нього. Джулiан прибрав руку, але залишився бiля вiкна. – Як ти смiеш! – кричала панi Стик. – Спершу це дiвчисько дало Едгару ляпаса, тепер ти тягнеш його за носа! Що на вас усiх найшло? – Нiчого, – чемно вiдповiв Джулiан. – А ось з Едгаром коiться щось несамовите, панi Стик. І ми вважаемо, що час привести його до тями. Насправдi це ваш обов’язок, але, схоже, ви ним нехтуете. – Та ти просто нахаба! – видушила з себе ображена й розлючена панi Стик. – Згоден, можете й так вважати, – мовив Джулiан. – Це Едгар на мене так впливае. Так само, як i ваш Смердюк. – Смердюк?! – закричала панi Стик, розлютившись iще дужче. – Мого собаку звуть не так, i ти добре це знаеш. – А слiд було б називати саме так, – сказав Джулiан, вiдходячи вiд вiкна. – Скупайте його, тодi ми, можливо, назвемо його Пухнастиком. Полишивши панi Стик, яка щось гнiвно буркотiла, Джулiан повернувся до друзiв, якi з цiкавiстю втупилися в нього. Вiн, здавалося, змiнився на очах: став похмурим, рiшучим, дорослим, навiть грiзним. – Схоже, я пiдкинув хмизу в вогонь, – мовив Джулiан, сiдаючи на траву. – Я трохи не вiдiрвав Едгаровi носа вiд його жирноi пики, i його матуся втрапила мене за цим заняттям. Гадаю, тепер почнеться вiдкрита вiйна! Тепер нам буде непереливки. Навряд чи нас годуватимуть надалi. – Готуватимемо собi самi, – враз вирiшила Джорджа. – Ненавиджу панi Стик! Хоч би повернулася Джоана! І жахливого Едгара ненавиджу, i страшного Смердюка. – Дивiться, онде Смердюк! – раптом гукнув Дiк, простягаючи руку, щоб утримати Тiммi, який з гарчанням пiдвiвся. Але той струсив його руку i майнув по травнику. Песик панi Стик нестямно завив i спробував утекти. Проте Тiммi схопив його за шию i почав метляти, наче щура. Тут вибiгла панi Стик з дрючком i почала гамселити, не дивлячись, якого собаку б’е. Джулiан знову кинувся по шланг. Едгар ураз зник у домi, пам’ятаючи, як йому перепало минулого разу. Зi шлангу вдарив сильний струмiнь, i Тiмотi розтиснув зуби й випустив двiрняка, що скавулiв. Смердюк одразу майнув до панi Стик i, тремтячи, спробував сховатися пiд ii спiдницею. – Я отрую вашого псяюху! – люто мовила панi Стик Джорджi. – Вiн постiйно на мого нападае. Дивiться за ним, бо я його отрую. Панi Стик щезла за дверима кухнi, а дiти знов посiдали на траву. Джорджа була помiтно стривожена. – Гадаеш, вона й справдi може спробувати отруiти Тiммi? – злякано спитала вона Джулiана. – Вона, звичайно, бридка тiтка, – вiдповiв той неголосно. – Тому лiпше нам друзяку Тiммi тримати цiлодобово бiля себе та годувати його самим i тiльки з наших тарiлок. Джорджа притягла Тiмотi до себе, жахаючись, що хтось може бажати його отруiти. «Авжеж, панi Стик i справдi страхiтлива людина, здатна на все», – думала дiвчинка. О, як вона хотiла, щоб батьки скорiше повернулися! Лячно було самим про все дбати. Раптом пролунав пронизливий телефонний дзвiнок. Усi схопилися на рiвнi, а Тiммi загарчав. Джорджа побiгла у будинок i взяла слухавку. Вона почула батькiв голос, i серце iй у грудях почало шалено калатати. – Це ти, Джорджо? – спитав батько. – У тебе все гаразд? Менi було нiколи чекати на тебе, аби все пояснити. – Тату, що з мамою? Кажи мерщiй, як вона? – питала Джорджа. – Їi стан з’ясуеться лише пiслязавтра, – вiдповiв батько. – Я телефонуватиму завтра вранцi й пiслязавтра, теж уранцi. Я не повернуся, доки мамi не покращае. – Татуню, нам без вас обох дуже погано, – пожалiлася бiдолашна Джорджа. – Панi Стик – осоружна жiнка! – Слухай, Джорджо, – нетерпляче сказав батько, – гадаю, що ти й твоi друзi можете про себе подбати i не сваритися з панi Стик, поки я не повернуся. Не мороч менi зараз усiм цим голову. Менi вистачае клопоту. – Коли ти приблизно зможеш повернутися? – спитала Джорджа. – Можна менi вiдвiдати маму? – Нi, – мовив батько. – Лiкарi кажуть: не ранiше, нiж за два тижнi. Я повернуся, щойно зможу. Але зараз я не можу залишити маму саму. Я потрiбен iй. До побачення й тримайтеся там. Джорджа поклала слухавку й обернулася до друзiв: – Про маму нам скажуть пiслязавтра. І нам слiд ладнати з панi Стик, доки не повернеться тато, а коли це буде, невiдомо! Все це жахливо… Роздiл 5 Посеред ночi Панi Стик увечерi сильно роздратувалася й не приготувала вечерю. Джулiан пiшов дiзнатися, що можна поiсти, але виявив, що дверi на кухню замкнутi. Вiн повернувся до друзiв похмурий, бо усi були дуже голоднi. – Вона замкнула дверi, – сказав вiн. – Мерзенна iстота! Схоже, у нас вечерi не буде. – Доведеться почекати, поки вона пiде спати, – мовила Джорджа. – Тодi ми спустимося вниз i понишпоримо в коморi – подивимося, що там е. Дiти повкладалися у лiжка голоднi. Джулiан прислухався, коли панi Стик i Едгар теж ляжуть. Почувши, що вони пiднiмаються сходами, i впевнившись, що дверi iхнiх вiдпочивалень закритi, вiн тихцем прослизнув на кухню. Там було темно, i Джулiан уже хотiв увiмкнути свiтло, як раптом почув чиесь важке дихання. Хто б це мiг бути? Невже Смердюк? Нi, це не собака. Схоже, що це людина. Розгублений i трохи зляканий, Джулiан стояв, тримаючи руку на вимикачi. Навряд чи це грабiжник, бо грабiжники не сплять у будинку, який мають намiр пограбувати. І це не панi Стик, i не Едгар. Тодi хто? Вiн вмикнув свiтло. Кухню осяяло яскравим свiтлом, i Джулiан вирячився на маленького чоловiка на канапi. Чоловiк мiцно спав, розтуливши рота. Не вельми приемне видовище. Чоловiк кiлька днiв не голився: щоки й пiдборiддя були синяво-чорнi. А ще довше вiн не мився: руки, нiгтi чорнi. Волосся скуйовджене, а нiс – як у Едгара. «Напевно, татко Едгара, – подумав Джулiан. – Огидне видовисько! З такими батьками у бiдолахи Едгара було мало шансiв стати порядною людиною». Чоловiк хропiв. Джулiан не знав, на яку стати: i в комору кортiло проникнути, i не хотiлося розбуркати прибульця й здiйняти галас. Казна-як його спекатись, та й тiтка з дядьком цiлком могли домовитися з панi Стик про те, що ii чоловiк мiг би заходжати сюди, хоча це й малоймовiрно. Джулiан був дуже голодний. Думка про смакоту в коморi спонукала його вимкнути свiтло i в темрявi пробратися туди. Нарештi вiн вiдчинив дверi в комору. Помацав по полицях. Овва! Щось схоже на пирiг. Узяв i понюхав. Пахло м’ясом. Пирiг з м’ясом – чудова знахiдка! Ще помацав по полицi й наштовхнувся на тарiлку з чимось схожим на тарт[1 - Вiдкритий пирiг або пляцок з будь-чим, накладеним згори (прим. пер.).] iз джемом – кругле, пласке, посерединi щось липке. Ну, пирога з м’ясом i тартiв з джемом цiлком вистачить для чотирьох голодних друзiв! Джулiан узяв м’ясний пирiг i тарiлку з тартами й почав обережно вибиратися з комори. Дверi причинив ногою i попрямував до виходу з кухнi. Але в темрявi пiшов не в той бiк i, на свое нещастя, наштовхнувся на канапу! Вiд поштовху один тарт упав. І – треба ж так! – просто до розкритого рота сплячого, через що той одразу прокинувся. «Хай йому бiс!» – подумки вилаявся Джулiан i почав тихенько задкувати, сподiваючись, що чоловiк повернеться на iнший бiк i знову засне. Проте липкий тарт з джемом ковзнув по пiдборiддю чоловiковi, i той з несподiванки схопився i сiв. – Хто тут? Це ти, Едгаре? Що ти тут робиш? Джулiан мовчки посувався боком у напрямку, де нiбито знаходилися дверi. Чоловiк пiдвiвся й потягнувся рукою туди, де, на його думку, знаходився вимикач. Знайшов, увiмкнув його i, вкрай уражений, вирячився на Джулiана. – Ти що тут робиш? – запитав вiн. – Саме це я хотiв запитати у вас, – спокiйно вiдповiв Джулiан. – Що ви тут робите? Чому спите на кухнi мого дядька? – На це я маю повне право, – сказав чоловiк грубим голосом. – Моя дружина працюе тут куховаркою. Мое судно сьогоднi пришвартувалося в порту, а я у вiдпусковiй. Твiй дядько i моя дружина домовилися, що я можу приходити сюди. Зрозумiв, хлопчиську? І тут Джулiан злякався не через «хлопчиська», а через те, що вiдтепер iм доведеться мати справу не тiльки з панi Стик та Едгаром, але й з паном Стиком. По всьому виходило так. – Я обов’язково перепитаю про це дядька, коли вiн уранцi зателефонуе, – рiшучо мовив Джулiан. – А тепер пропустiть мене, будь ласка, я хочу пiти нагору. – Овва! – вигукнув пан Стик, запримiтивши в руках Джулiана м’ясний пирiг i тарти з джемом. – Отакоi! Поцупив з комори? Гарно втнув, як на мене! Джулiан не збирався сперечатися з паном Стиком, який почувався господарем становища. – Вiдiйдiть, – сказав хлопець. – Я побалакаю з вами вранцi, пiсля дзвiнка дядька. Але пан Стик, здавалося, й не думав пропускати Джулiана. Цей огидний недоросток, не набагато вищий за Джулiана, й далi блокував вихiд iз саркастичною усмiшкою на неголеному обличчi. Джулiан склав губи i свиснув. Щось гупнуло на поверсi над головою. Це Тiмотi зiстрибнув з лiжка Джорджi. Потiм почувся тупiт його лап по сходах i по коридору. Тiммi ось-ось мав з’явитися! Вже на порозi пес унюхав запах пана Стика, шерсть на ньому здибилася, вiн вищирився й загарчав. Пан Стик квапливо вiдiйшов з порога й захряснув дверi перед самим носом Тiммi. А сам осмiхнувся до Джулiана: – Ну, й що далi? – Хочете почути? – розпалився Джулiан. – Я шпурну цей смачний соковитий пирiг у ваше усмiхнене обличчя! Вiн уже розмахнувся, аж раптом пан Стик пiдняв руки: – Не роби цього. Я ж шуткую. І смачного пирога з м’ясом шкода. Можеш iти собi нагору, якщо так хочеться! Чоловiк вiдiйшов до канапи. Джулiан вiдчинив дверi, й Тiмотi вбiг iз гарчанням до кухнi. Пан Стик вiдчув небезпеку. – Забери вiд мене цього бридкого псяюху! – бовкнув вiн. – Я не люблю собак. – Чому ж тодi ви не спекаетеся Смердюка? – запитав Джулiан. – Ходiмо, Тiммi! Дай йому спокiй. Вiн не вартий того, щоб на нього гарчали. Джулiан пiднявся сходами, i Тiммi крокував за ним по п’ятах. Не розумiючи, що сталося, дiти оточили iх, бо чули голоси внизу. Вони реготали, коли Джулiан розповiв, як вiн мало не жбурнув пирiг у пана Стика. – Було б йому по заслузi, – сказала Енн, – хоча й було б шкода, бо нам би тодi пирога не дiсталося. Хоч панi Стик i непереносна, але куховарити вона вмiе. Пирiг – смакота! Дiти з’iли i пирiг, i тарти. Джулiан розповiв iм про пана Стика i про його вiдпускову з корабля. – Трое Стикiв – це вже забагато, – замислено мовив Дiк. – Шкода, що ми не можемо iх спекатися i самим дбати про себе. Джорджо, не могла б ти завтра поговорити з батьком i переконати його позбутися цих Стикiв та дозволити нам самим порядкувати? – Спробую, – сказала Джорджа. – Але ж ти його знаеш – з ним страшенно важко сперечатися. Проте я спробую. Господи, як я хочу спати! Ходiмо, Тiммi, час iти у лiжко! Ляжеш у мене в ногах. Я тепер пастиму тебе очима, щоб жахливi Стики тебе не отруiли. Незабаром четверо дiтей, втамувавши голод, мирно спали. Вони не боялися, що хтось зi Стикiв зайде до iхнiх кiмнат, бо знали, що Тiммi iх i розбудить, i попередить. Пес був для них найнадiйнiшою вартою. Уранцi снiданок, який подала панi Стик, вельми здивував дiтей. – Гадаю, вона знае, що твiй батько, Джорджо, дзвонитиме, – зауважив Джулiан, – i хоче, щоб у нас не було нарiкань. Коли вiн казав, що зателефонуе? Здаеться, о дев’ятiй? Зараз пiв на дев’яту. Ще встигнемо збiгати на пляж i повернутися. Отже, всi п’ятеро вийшли з дому, не звертаючи уваги на Едгара, який уже стояв у садку поза домом, готовий викривлятися. Дивлячись на нього, дiти не могли позбутися думки, що вiн несповна розуму. Та й поводився вiн зовсiм не так, як належить ровесниковi Джулiана. Дiти повернулися за десять дев’ята. – Будемо сидiти у вiтальнi й чекати на дзвiнок, – сказав Джулiан. – Не можна допустити, щоб панi Стик пiдiйшла до телефону першою. Але, як на те, пiдходячи до будинку, вони почули, що панi Стик уже розмовляе по телефону в передпокоi! – Авжеж, – почули вони ii голос, – усе гаразд. З дiтьми я впораюся, хоча iнодi вони й комизяться. Атож, звичайно! На щастя, мiй чоловiк приiхав – вiн у вiдпусковiй i допомагае менi по господарству. Нi про що не турбуйтеся, залишайтеся там скiльки треба. Я тут впораюся. Джорджа влетiла до передпокою i, шаленiючи, вихопила слухавку з рук панi Стик. – Татку, це я, Джорджа! Як мама? Кажи швидко! – Погiршення нема, Джорджо, – вiдповiв той. – Але нiчого певного до завтра вiдомо не буде. Менi було приемно почути вiд панi Стик, що у вас все гаразд. У мене й так тут багато хвилювань i турбот, i менi приемно буде передати мамi, що у вас усе добре та що в Кирiн-котеджi все до пуття. – Але це не так! – розпалилася Джорджа. – Не так! Усе тут жахливо! Чи не можна прибрати Стикiв, аби ми самi поралися? – Боже милостивий, звiсно, нi! – сказав здивований i роздратований батько. – Нiчого не вигадуй! Я ж сподiвався, Джорджо, що ти будеш розсудливою i люб’язною. Я мушу сказати… – Поговори з ним ти, Джулiане, – безпорадно мовила Джорджа й передала слухавку Джулiану. Хлопець притулив ii до вуха i вимовив своiм чистим голосом: – Доброго ранку! Це Джулiан. Я радий, що тiтцi не гiрше. – Але iй погiршае, якщо вона дiзнаеться, що у Кирiн-котеджi не все гаразд, – сказав дядько Квентiн з вiдчаем у голосi. – Чи не можеш ти приборкати Джорджу, щоб вона не робила дурниць? Боже, хiба iй важко тиждень-два пожити спокiйно зi Стиками? Скажу тобi вiдверто, Джулiане, я не звiльнятиму iх у свою вiдсутнiсть – я хочу, щоб у домi був лад, коли я привезу твою тiтку назад. Якщо ви не можете з ними порозумiтися, то, може, вам слiд поговорити зi своiми батьками, аби вони забрали вас додому на решту канiкул. Але Джорджа з вами не поiде. Вона залишиться у Кирiн-котеджi. Це мое останне слово. – Проте… – почав Джулiан, мiркуючи, яким чином заспокоiти норовливого дядька. – Я повинен вам сказати, що… Але на iншому кiнцi дроту почувся вiдбiй. Дядько Квентiн поклав слухавку. Розмова була закiнчена. Лиха година! Джулiан зцiпив зуби й похмуро подивився на друзiв: – Вiн не схотiв слухати. Вiдключився саме тодi, коли я хотiв щось йому пояснити! – Так вам i треба! – долинув грубий голос панi Стик з iншого кiнця передпокою. – Знайте свое мiсце. Я залишуся тут за розпорядженням вашого дядька. І поводьтеся, як личить, бо вам буде гiрше. Роздiл 6 Джулiан перемагае Стикiв Грюкнули дверi. Чулося, як панi Стик, зачинившись на кухнi, переповiдае Едгаровi й пану Стику трiумфальну новину. Дiти подалися до вiтальнi, посiдали й дивилися одне на одного iз сумним виглядом. – Батько вчинив жахливо! – шалiла Джорджа. – Нiколи нiкого не слухае. – Але ж вiн зараз дуже засмучений, – розсудливо зауважив Дiк. – Дуже шкода, що вiн подзвонив до дев’ятоi й панi Стик вдалося першiй поговорити з ним. – Що сказав тобi батько? – запитала Джорджа. – Повтори все слово в слово. – Вiн сказав: якщо ми не можемо порозумiтися зi Стиками, то краще, щоб Енн, Дiк i я повернулися додому, – вiдповiв Джулiан. – Але ти залишатимешся тут. Джорджа уп’ялася очима в Джулiана. – Ну, – мовила вона нарештi, – оскiльки ви не можете порозумiтися з ними, то iдьте. Я сама про себе подбаю. – Не кажи дурниць! – Джулiан по-товариськи потиснув iй руку. – Ти ж знаеш, ми тебе не кинемо. Не можу сказати, що менi приемна перспектива залишатися пiд п’ятою люб’язних Стикiв ще пару тижнiв, але бувае й гiрше. Разом ми iх здужаем. Але на такi пiдбадьорювання навiть Енн не всмiхнулася. Думка про те, що доведеться витримувати тиск трьох Стикiв, не тiшила. Тiмотi поклав голову на колiно Джорджi. Вона попестила його й огледiлася. – Повертайтесь додому, – сказала вона друзям. – У мене е план, але без вас. Зi мною Тiммi, вiн опiкуватиметься мною. Дзвонiть батькам i завтра ж iдьте. Джорджа виклично подивилася довкруг. Вона гордовито пiднесла голову, давши зрозумiти, що план у неi справдi е. Джулiановi стало дуже нiяково: – Не дурiй. Кажу ж тобi: ми триматимемося разом. Якщо в тебе е план, ми приеднаемось до нього. І, попри все, ми залишимося з тобою. – Залишайтеся, якщо хочете, але мiй план уже задiяно, i ви врештi-решт зрозумiете, що вам краще повернутися додому. Ходiмо, Тiммi! Пiдемо до Джима й подивимося, чи готовий мiй човен. – Ми пiдемо з тобою, – сказав Дiк. Йому було шкода Джорджi. Вiн розумiв, що ii зухвалiсть показна, а насправдi вона дуже нещасна – тривожиться через матiр, гнiваеться на батька й уболiвае за друзiв, знаючи, що вони залишаються заради неi, коли могли б повернутися додому й весело бавити час. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840377&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Вiдкритий пирiг або пляцок з будь-чим, накладеним згори (прим. пер.).