Лола – любляче сердце Ізабель Абедi Пригоди Лоли #7 Вiдтепер немовлята, якi репетують, матерi, якi ридають, i батьки, якi не можуть дати iм ради, зiтхнуть спокiйно – з усiма iхнiми проблемами чудово впораеться Лала Лу, найкраща нянька у свiтi. Щоправда, тiльки ночами та в уявi нашоi Лоли. А вдень Лола готуеться до ролi старшоi сестри. Ось тiльки де знайти малюка, на якому можна потренуватися? На щастя, Лола знайомиться зi старшокласницею Саллi, яка стае для неi зразком для наслiдування. Обидвi – дiвчинка-пiдлiток i молода дiвчина – вiдвiдують заняття в танцювальнiй групi, i одного дня Саллi пропонуе Лолi допомогти iй поняньчити маленького хлопчика. До того ж тiльки iй Лола може вiдверто розповiсти про своi проблеми з Алексом, який живе в Парижi й у якого вона закохана. Але незабаром проблеми виникають у Саллi, та ще й якi! Тепер уже Лолi доводиться допомогти старшiй подрузi… Iзабель Абедi Лола – любляче серце Книга 7 Присвячуеться Ванессi Вальдер. Перед тим, як почати Моя подруга говорить, що життя iнодi нагадуе клубок вовняних ниток. Треба вирiшити, на що вiн згодиться i що з нього можна зробити. Якщо пощастить, може вийти цiлком пристойна рiч. Як ви вже переконалися, моя подруга досить часто говорить те, над чим потiм доводиться добряче сушити собi голову. Наприклад, розмiрковуючи про те, що трапиться з клубком у разi невдачi. А що буде, коли раптом зiб’ешся з лiку петель або порвеш нитку десь у серединi роботи? Адже тодi доведеться все починати вiд самого початку, iнакше вийде повна нiсенiтниця! А ще подруга говорить, що нiколи не можна думати про те, буцiмто нiчого не вийде або все доведеться переробляти. Напевно, вона, як завжди, мае рацiю. А тепер – моя нова iсторiя. 1. Страшнi зайцi, Болiнья та друга половина ночi Спочатку був крик. Вiн пролунав глупоi ночi й вiд цього моменту не вщухав нi на мить. Лемент звучав три доби поспiль, аж поки всi жителi Гамбурга не стали на колiна перед своiми лiжками й не склали молитву всемогутньому Господу на небесах, щоб цей крик, нарештi, припинився. Але Бог iх не почув. Довелося менi взятися до цiеi справи. Крик долинав iз будинку на Оштерштрассе. Сусiди сказали, що там живе молода подружня пара на прiзвище Рукдешер. Три днi тому вони повернулися додому зi своею новонародженою дитиною – i вiдтодi малюк репетуе. У них уже побували лiкарi, акушерки, медичнi сестри й народнi цiлителi, але нiхто так i не змiг допомогти. Сьогоднi по обiдi герра Рукдешера вiдвезли до лiкарнi, бо в нього лопнула барабанна перетинка, тому на дзвiнок у дверi нiхто не озвався. Довелося зламати дверi. Фрау Рукдешер, жалiсно стогнучи, ховалася за диваном. Блiда, зi скуйовдженим волоссям i зовсiм виснажена. Дитина лежала в лiжечку. Це був хлопчик, i обличчя в нього вже стало темно-синiм вiд крику. Над головою в нього висiло брязкальце з маленьких зайчикiв. Зайчики були також на простирадлах, на подушцi, на ковдрочцi й навiть на його крихiтнiй пiжамцi. Шапочка в малюка була бiленька, з блакитними заячими вушками. Шпалери в дитячiй теж були суцiль у зайчиках. На столi лежала книжка з картинками «Стриб, стриб, перестриб!», по пiдлозi були розкиданi iграшковi зайцi всiх розмiрiв. Поки маля набирало повiтря, щоб продовжити волати з новою силою, фрау Рукдешер ледь чутно прошепотiла: – Я бiльше не можу!.. – Саме тому я й тут! – оголосила я. Я взяла малюка на руки й пильно подивилася йому в очi. За кiлька секунд я кивнула й прошепотiла йому на вухо два-три чарiвнi слова. Потiм прикрила долонею очi немовляти, й воно вiдразу заспокоiлося. – Усе ясно, – сказала я фрау Рукдешер. – У вашого сина фобiя на зайцiв. – Що ви кажете? – здивовано скрикнула бiдолашна жiнка, переводячи погляд iз зайцiв на сина. – Фобiя – це дуже, дуже сильний страх, – пояснила я. – Нездоланний. Таке iнодi трапляеться. У вашого сина саме такий випадок. Уся справа в зайцях. – Так, але… Чому ти так вирiшила? – пробурмотiла фрау Рукдешер. – Я вмiю читати думки малят, – вiдповiла я. – Уся ця квартира для вашого сина – справжня кiмната жахiв. Фрау Рукдешер тiльки витрiщила очi. Те, що я сказала, було чистою правдою. Достатньо менi разок заглянути в очi малятi, потiм злегка сконцентруватися, i я вiдразу розумiю, в чому справа. Можу навiть назвати iм’я та знак зодiаку дитини. А вже зрозумiти, чого вона хоче, – немае нiчого легшого. Цю дитину звали Ян-Оле. За гороскопом хлопчик був Дiвою, а асцендент у нього – Риба. Його головне бажання я вiдразу ж передала матерi: – Якщо хочете, щоб вашому синовi було добре вдома, забезпечте йому черв’якiв! Фрау Рукдешер ледь не задихнулася: – Мiй син… вiн… вiн хоче черв’якiв? – Так, – вiдповiла я. – Плюшевих, гумових, дерев’яних, пластикових – байдуже яких. До Великодня вам слiд замовляти великоднiх черв’якiв. Але для початку звiльнiть будинок вiд цих незлiченних заячих вух. Щоб про них i згадки не лишилося. Вам усе зрозумiло? Фрау Рукдешер кивнула. А потiм зi сльозами на очах опустилася передi мною на колiна. На прощання я дещо шепнула Яну-Оле на вушко, i на цьому мою мiсiю було завершено. Тепер у малюка будуть шпалери з черв’ячками та гойдалка у виглядi величезноi гусенi. Вiн стане найтихiшою та найзадоволенiшою дитиною в Нiмеччинi. Звiсна рiч, уся ця iсторiя потрапила в газети, i вiдтодi я в Гамбурзi – знаменитiсть. Звати мене Лала Лу, я фахiвець iз проблем iз дiтьми. Тож я маю силу-силенну важливих клiентiв. Я придбала супутниковий бебiфон, щоб швидше отримувати повiдомлення про те, де я  потрiбна, i нам довелося переiхати до новоi оселi. Тепер ми живемо в найвищому будинку Гамбурга. У мене е власний автомат, що на першу вимогу негайно видае соски-пустушки, а на даху нашого будинку розташовано посадковий майданчик для мого гелiкоптера. Пiлота звати Александр, а командира екiпажу – Фло. Але вона до того ж працюе ще й акушеркою-зоологом: ii спецiалiзацiя – приймати новонароджених китенят. Моiй родинi довелося залишити колишню роботу, i тепер усi моi родичi працюють на мене. Мама вiдповiдае на листи шанувальникiв, папай сидить на телефоннiй «гарячiй лiнii» i кондинiруе менi розклад. Чи, може, координуе? Ну, це пусте. Загалом, папай – мiй агент. І дiдусь теж: вiн сортуе конверти з моiми гонорарами. Тiтка Лiзбет завiдуе автоматом iз сосками-пустушками, а бабуся продае книги, в яких описано складнi випадки, з якими менi вдалося впоратися. Їх, на хвилиночку, уже сiмнадцять томiв, i кожний – справжнiй бестселер! Але про моi прихованi таланти знае тiльки моя найкраща подруга. Тiльки iй вiдомо, що я шепочу на вухо малятам. Я пiдбираю для кожного особливе чарiвне слово, i воно забезпечуе дитинi здоров’я та щастя на все життя. Наприклад, для Яна-Оле таким чарiвним словом було «форонiда». Я запозичила його з грецькоi мови. У перекладi воно означае всього лише кiнську пiдкову, але дiе просто на сто вiдсоткiв. Про всяк випадок я ще разiв зо два прошепотiла це слово в темряву, поки поверталася до реальностi – до будинку номер 44 по вулицi Бiсмарка в Гамбурзi. У маленьку трикiмнатну квартирку на другому поверсi. Напевно, ви вже здогадалися? Щоразу, коли менi не спиться, я уявляю, ким би я стала, якби не була собою. У цьому мiсяцi я уявляла себе Лалою Лу, генiальною нянькою. І звiсно ж, ви абсолютно точно знаете, хто я насправдi. Подруга говорить, що зовсiм не потрiбно говорити про це щоразу. Але менi страшенно кортить! Якщо ви дотримуетеся тiеi ж самоi думки, що й моя подруга, можете пропустити наступнi кiлька рядкiв. Тiльки потiм не ображайтеся, якщо нiчого не зрозумiете в моiй iсторii. Отже, я Лола Фелозо, дочка мами та папая, внучка бабусi, дiдуся й iще однiеi бабусi, яка живе в Бразилii, небога тiтки Лiзбет i ще семи бразильських тiтоньок, найкраща подруга Фло й Алекса з Парижа, власниця чорноi кiшки Бiлоснiжки. А тижнiв, мабуть, за двадцять стану до того ж iще й старшою сестрою! Саме з цiеi причини я й не могла сьогоднi заснути. Моi батьки обвiнчалися зовсiм недавно, i моя мама вагiтна. Завтра я, нарештi, дiзнаюся, ким буду: старшою сестрою молодшоi сестри чи старшою сестрою молодшого брата. Це, самi розумiете, – дуже серйозний момент. Тiльки не думайте, що малюк народиться вже завтра. До його появи на свiт iще далеко. Коли в липнi ми iздили у весiльну подорож до Бразилii, мама була вже на третьому мiсяцi. Повiдомила вона нам про це напередоднi весiлля, i папай плакав вiд радостi. Я була страшенно здивована, спочатку навiть не вiрила, хоча моя подруга вважае, що це цiлком логiчно. Потiм ми зустрiли в Бразилii ясновидицю – так-так, найсправжнiсiньку! Це була бабуся нашого друга Каку. І вона прочитала мое майбутне за мушлями. «Вiдтепер ти будеш старшою», – сказали мушлi, i вiдтодi цi слова не виходять у мене з голови. А тим часом уже вересень. Мама на п’ятому мiсяцi, i сьогоднi саме середина термiну. Це означае, можна побачити, хто в неi народиться. У Бразилii животик у мами був зовсiм маленький, але тепер уже здаеться, нiби вона проковтнула невеликий м’яч. Тому ми вже цiлий тиждень називаемо малюка «Болiнья», що бразильською означае «м’ячик». Звiсна рiч, це не справжне iм’я, але й Болiнья – поки ще не справжне маля, ми навiть не знаемо, хлопчик вiн чи дiвчинка. Нам вiдома тiльки дата його народження: лiкарка пiдрахувала, що це трапиться двадцять другого сiчня. Завтра ми з мамою йдемо на обстеження. Папай теж хоче до нас приеднатися i радiе, що зможе побачити свого маленького футболiста на екранi монiтора. Мама розповiла менi, як проходить ця процедура. У лiкаря-гiнеколога е спецiальний пристрiй. Його прикладають до вагiтного животика, i на монiторi з’являеться зображення малюка. Оце так так! Досi точно можна було сказати тiльки одне – Болiнья буде Водолiем, якщо, звiсно, народиться на свiт у визначений час. Це обчислив Алекс. Мiй друг досконало знаеться на знаках зодiаку й навiть може обчислити асцендент. Мiй асцендент – Лев. Знак асценденту вiдповiдае за характер, тому Алекс називае мене Лола Левиця. Або «ма шерi», що французькою означае «моя люба». Взагалi, Алекс живе в Парижi зi своею маман, але попереду ще пiвтора тижнi канiкул, якi вiн проводить у Гамбурзi зi своiм батьком Джеффом. Менi раптом страшенно захотiлося, щоб Алекс опинився тут просто зараз. Вiн мiг би обчислити асцендент Болiньi, i тодi б я знала, яка вдача буде в моеi молодшоi або молодшого. Моя нiмецька бабуся завжди говорить, що невiдкладнi питання треба вирiшувати без зволiкання. Я обережно визирнула в передпокiй, але вiдразу сховалася за своiми дверима, тому що зi спальнi вийшла мама. Вона завжди нервуе, якщо я тиняюся по квартирi ночами, а нервувати вагiтним заборонено, iнакше в них можуть початися передчисельнi… чи, може, все ж таки передчаснi? – пологи. Ну, це пусте. Загалом, я дочекалася, поки мама знову ляже спати, й тiльки пiсля цього прокралася в передпокiй до телефону й набрала номер мобiльного Алекса. Менi довелося прослухати дев’ять довгих гудкiв, поки вiн вiдповiв. – Ало-о-о! – сонно вимовив Алекс. – Це я, Лола… – Що у вас трапилося? – Алекс так перелякався, що менi стало соромно. – У мене термiнове запитання, – квапливо промовила я. – Ти можеш обчислити асцендент Болiньi? Алекс застогнав. Потiм позiхнув. Потiм вимовив: – Для цього менi потрiбно знати точний час. – Не проблема, – я глянула на годинник. – Одна година, п’ятнадцять хвилин i п’ятдесят п’ять секунд. – Та не цей час! – буркнув Алекс i ще раз позiхнув. – Менi потрiбно знати точний час народження дитини. – Невже? – засмутилася я. – Але я ж його ще не знаю! – Саме так! – пiдтвердив Алекс i позiхнув втрете. – Тому я зможу обчислити асцендент тiльки тодi, коли ваш Болiнья народиться. А тепер дай менi поспати. І сама лягай, якщо не хочеш запiзнитися першого ж дня. Коротше кажучи, на добранiч i приемних сновидiнь! Алекс поклав слухавку. Я зiтхнула. «Приемних сновидiнь!» Не так це просто! Тепер менi взагалi перехотiлося спати, до того ж i голова страшенно свербiла. Перший день занять також був однiею з причин мого безсоння. Завтра я йду до п’ятого класу, та ще й до новоi школи. Це середня загальноосвiтня школа на Левенштрассе, тобто на вулицi Лева. Добрий знак! Залишаеться тiльки одна проблема. Я тепер знову наймолодша – адже в цiй школi немае початкових класiв, i вiдлiк починаеться просто вiд п’ятого. Страшнувато! Щоб вiдволiктися, я почала шукати Бiлоснiжку. Але коли залiзла пiд диван, замiсть Бiлоснiжки знайшли мене. Папай саме повернувся з «Перлини пiвдня», нашого бразильського ресторану. У руках у нього був згорток iз фольги. – Щось менi не спиться, – жалiсно пискнула я. Папай зiтхнув: – Виходить, вас таких уже двое. Мамi теж. Вона зателефонувала менi в ресторан, щоб я принiс чогось пiдвечеряти. Я хихикнула. У Бразилii мама весь час почувалася зле, тож iжа ii майже не цiкавила. Натомiсть тепер вона iла, як чемпiон свiту з футболу, i апетит у неi завжди був вовчий. Папай виконував усi ii бажання, i через це я, якщо чесно, була дуже рада. Перед весiллям моi батьки часто сварилися, i я навiть побоювалася, що вони розлучаться. Але, на щастя, усе владналося, i пiсля весiлля папай поводився з мамою, як iз королевою, яка мае подарувати йому спадкоемця престолу. – А що в тебе там? – поцiкавилася я, пропускаючи папая на кухню. – Що ти принiс? Папай усмiхнувся: – Краще б тобi цього не знати. Але ж менi цiкаво! Я попленталася за папаем, i, коли вiн розгорнув фольгу, просто в нiс менi вдарив ненависний запах. У згортку виявилася величезна рибина – вона по-дурному витрiщала на мене своi осклянiлi очi. – Ой-ой-ой! – верескнула я. – Я попереджав, – знову посмiхнувся папай. Вiн поставив на вогонь сковороду, налив на неi маслиновоi олii й поклав туди рибу. Виглядав вiн стомленим. – То це не страшно! – хоробро вiдповiла я, хоча, як ви вже знаете, для мене немае нiчого гiршого, нiж запах риби – не важливо, сироi, вареноi чи смаженоi. Я затисла нiс прищiпкою i, поки папай морочився зi сковородою, приготувала тацю для мами. Якщо подати iй пiзню вечерю в постiль, вона не буде нервувати, а зрадiе. Правда, коли ми врочистою процесiею наблизилися до дверей батькiвськоi спальнi, звiдти долинуло неголосне похропування. – Супер, – зiтхнув папай, прочиняючи дверi. – І хто ж тепер iстиме цю рибу? На маминому лiжку хтось тихенько нявкнув, i вiдразу об мою ногу потерлося щось м’яке. Ми з папаем розсмiялися й поклали в мисочку Бiлоснiжки ii вечерю, пiсля чого папай дав менi в руки якийсь пакет. – Це тобi вiд вово, – сказав вiн. – До твого першого шкiльного дня. От здорово! У мене навiть голова засвербiла. Вово – бразильською «бабуся». З мамою мого папая я познайомилася тiльки цього лiта, але вже скучила за нею. А все тому, що Бразилiя – моя друга батькiвщина. Як добре, що бабуся згадала про мене! У пакетi виявився пенал. Рожевий пластиковий пенал iз намальованою принцесою. У неi було свiтле волосся й золота корона. – О! – тiльки й змогла сказати я, старанно ховаючи розчарування. Начебто я збираюся в перший клас, а не в п’ятий. Але навiть i в першому я не вибрала б рожевий пенал iз принцесою. Папай, напевно, теж це зрозумiв. Вiн знiяковiло посмiхнувся: – Я гадаю, свiтле волосся нагадуе вово про тебе. Коли вона телефонуе, то обов’язково запитуе, як справи в ii маленькоi принцеси. – Класний пенал! – утiшила я папая й вирiшила все ж таки взяти його завтра до школи. Свiй старий пенал я так i не знайшла, i мама довго розводилася стосовно того, що в нас не так багато грошей, щоб постiйно купувати речi, якi я розкидаю абиде. Папай присiв на мое лiжко i зробив менi «кафунью». Тобто погладив по голiвцi. Я дуж-ж-же люблю «кафунью», а папай у цiй справi – справжнiй чемпiон свiту. – Пам’ятаеш час, коли ми щойно переiхали до Гамбурга? – запитав вiн. – Тодi ти теж збиралася в нову школу, i тобi дуже хотiлося знайти подругу – таку, як Фло. Ми з Пенелопою сьогоднi про це говорили. – Так, – вiдповiла я й згадала про нашу стару школу з козами. На серцi в мене полегшало. У третьому «б» ми потоваришували iз Фло, а в четвертому «б» були вже нерозлучними. Цiлком зрозумiло, що в новiй школi все так i залишиться! – Ви ж записали нас в один клас, правда? – про всяк випадок уточнила я в папая. – Авжеж! – вiдповiв вiн. – Разом iз Фредерикою, Солом i Ансуманом. У новiй школi з тобою будуть старi друзi, а незабаром до них додадуться новi. Ця думка мене якось заспокоiла. – Тодi побажай менi, щоб ми всi опинилися в п’ятому «б», – пробурмотiла я. – От було б добре! – Точно! – погодився папай. Вiн поцiлував мене й пiшов спати. Замiсть нього з’явилася Бiлоснiжка. Вона згорнулася клубком у мене в ногах, i коли я востанне глянула на годинник, була вже майже третя. Неймовiрна рiч! Моя мама вагiтна на п’ятому мiсяцi, завтра ми з друзями вп’ятьох iдемо до п’ятого класу, а рiвно за п’ять годин почнеться мiй перший день у школi на вулицi Лева. Оце так збiг! 2. Алекс ревнуе, а мое перше бажання здiйснюеться Коли я вперше прийшла до школи з козами, навчальний рiк уже давно почався. Але сьогоднi всi п’ятикласники прийшли до новоi школи вперше, тому в актовому залi вiдбулася святкова церемонiя. Це справжнiй зал iз високою стелею та блискучою паркетною пiдлогою та справжньою сценою. Вона виглядала разiв у п’ять бiльшою за ту, яку побудували папай i дiдусь у нашому ресторанi. На сценi стояло два десятки барабанiв. Папай усмiхнувся менi, i моя голова шалено засвербiла. Фло вже була тут. Вони з Пенелопою сидiли в першому ряду й махали нам. На щастя, вони зайняли ще кiлька стiльцiв, де помiстилися ми з папаем i, звiсно ж, мама, бабуся, дiдусь, тiтка Лiзбет i – Алекс. Коли ми вийшли з дому о пiв на восьму, мiй друг уже стояв перед нашими дверима. Вiн вручив менi кульбабу, яка невiдомо чому розквiтла у вереснi. Я дуж-ж-же люблю, коли Алекс робить менi подарунки й дивиться на мене своiми зеленувато-карими очима. У мене просто в головi паморочиться вiд кохання. Тепер я сидiла в першому ряду мiж Фло й Алексом, i вiн усе ще продовжував позiхати, тому що пiсля мого дзвiнка так i не заснув. – Менi дуже шкода, – засмучено прошепотiла я. – Усе гаразд, – вiдповiв Алекс. Я стиснула його руку. Моi батьки сидiли за нами, поряд iз ними – дiдусь i бабуся. Тiтка Лiзбет сидiла в мене на колiнах, обсипаючи моi джинси крихтами вiд шоколадного круасана. Потiм вона раптом обернулася до дверей i заволала на весь зал: – Лоло, Фло! Прийшов Сол iз товстою бабусею! Фло не вiдриваючись дивилася на дверi, а моя бабуся захоплено загукала. Не через Сола, зрозумiло. Ви, звiсно, вже знаете, що моiй тiтцi три рочки, але по-справжньому розмовляти нiмецькою мовою вона почала тiльки пiсля повернення з Бразилii. І вiдбулося це цiлком несподiвано. Вранцi у суботу ми снiдали всiею родиною, i дiдусь запитав, чи не хочемо ми здiйснити велосипедну прогулянку. Я кивнула, а тiтка Лiзбет витерла перемащену джемом фiзiономiю улюбленим телепузиком i заявила: – Хочу на «Рiкмер Рiкмерс». Там ми з Лолою та Фло залiземо на щоглу, i це буде круто! Бабуся й дiдусь просто роти пороззявляли вiд здивування. До поiздки в Бразилiю единим словом, яке моя тiтка могла виразно вимовити, було «круто», i бабуся вже почала було нервувати з цього приводу. Тому зараз вона погладила Лiзбет по головi й сказала: – Моя доросла дiвчинко! Я страшенно пишаюся тобою! Фло помахала Солу. У його бабусi шкiра ще темнiша, нiж у папая, i вона дiйсно така товста, що iй потрiбнi мiнiмум два мiсця. Сол гепнувся на сидiння поряд iз Фло, схопив ii за руку й закохано втупився на неi. В актовий зал продовжували прибувати все новi люди. Ми побачили Фредерику й Ансумана, а заодно цiлу купу п’ятикласникiв, яких iще не знали. Усi вони так само хвилювалися, як i я. Коли зал виявився набитим пiд зав’язку, згасло свiтло. По сценi поповз бiлий туман. Тiтка Лiзбет злякано скрикнула й упустила круасан. А коли увiмкнули прожектори, за барабанами вже сидiли хлопчики й дiвчатка. Вони були в чорних футболках i чорних кепочках i вiдбивали такий ритм, що весь зал ходив ходором. Барабанщики старшого вiку були, напевно, з десятого класу, але двое були явно молодшими, i найголовнiше – я iх знала. – Дивися, – нахилилася я до Фло. – Там Глорiя та Фабiо! Глорiя цього року знiмалася в кiно разом iз Фло, i я iй страшенно заздрила. Потiм ми потоваришували, а тепер будемо навчатися в однiй школi. Коли ми приходили сюди в день вiдкритих дверей, Глорiя познайомила мене з Фабiо. Його батьки приiхали iз Бразилii, як i батько Глорii. До того ж Фабiо звали так само, як i мого папая! Як тiльки хлопчик помiтив мене в залi, вiн менi пiдморгнув. За лiто вiн здорово пiдрiс, i волосся в нього стало довшим. Вiн вiдбивав ритм, i його м’язи немов танцювали, а посмiшка ставала дедалi ширшою. Я хотiла було посмiхнутися у вiдповiдь, але Алекс пробурчав: – Чому цей тип так тобi посмiхаеться? І барабанить вiн нiбито винятково для тебе! – Не звертай уваги, – вiдмахнулася я, але менi стало якось нiяково. Я згадала, що Алекс i Фабiо вже одного разу зустрiчалися – на дитячiй дискотецi в «Перлинi пiвдня». Алекс тодi приревнував мене, тому що Фабiо зi мною танцював. Напевно, i Алекс згадав про це. Його очi блиснули. – Чи не той це африканець, який у тебе закохався? – поцiкавився вiн. – Вiн бразилець, – вiдповiла я. – І вiн у мене не закохувався. Вiн показав менi школу й допомiг розвiсити оголошення, коли Бiлоснiжка втекла. Вiн просто ввiчливий, зрозумiло? Про те, що Фабiо зiзнався Глорii, що вважае мене гарною, я промовчала. Але голова в мене засвербiла. Бабуся завжди говорить: «Те, чого я не знаю, тiльки розпалюе мене». Схоже, i Алекса теж. Щоб вiдволiкти його, я заходилася так вiдбивати п’ятами ритм, що тiтка Лiзбет iще раз упустила круасан. Не встигла вона розплакатися, як по сценi знову поповз туман, i з’явилися танцiвницi. Трое дiвчаток: двi з темним волоссям i одна бiлявка. Волосся в них було скуйовджене, як левинi гриви. Одягненi вони були в маленькi трико та майки iз золотавоi тканини, а iхнi обличчя були загримованi пiд хижих кiшок. Вони танцювали хiп-хоп пiд ритм барабанiв, i це було круто! Особливо менi сподобалася бiлявка в центрi. Вона рухалася, як професiйна танцiвниця, i я вiд хвилювання так ущипнула Фло за руку, що та зойкнула. Пам’ятаю, як ми виступали перед першокласниками торiк. Тодi я думала, що це найкращий танцювальний номер у свiтi. Але тепер вiн видався менi просто дитячою забавкою. Напевно, i Фло теж так подумала. А ось Алекс знову спохмурнiв, тому що Фабiо кивнув менi, перш нiж пiти за лаштунки. – Перед вами виступила група «Drum & Dance», якою керуе Флорiан Деммон, – оголосила директорка, пiднявшись на сцену. Вона кивнула одному з викладачiв – тому, в якого було чорне кучеряве волосся й тепла посмiшка, i я знову подумала: «Я його знаю!» У день вiдкритих дверей на ньому була оранжева футболка з чорними цифрами, i я вирiшила, що вiн стане моiм викладачем математики. Сьогоднi вiн був одягнений у жовтогарячу сорочку з бiлими смужками, джинси та кросiвки. Директриса повiдомила, що герр Деммон викладатиме в нас нiмецьку та музику. У школi вiн працюе всього три мiсяцi i е класним керiвником п’ятого «б» разом iз фрау Кронберг. Фрау Кронберг саме стояла поряд iз ним. На нiй був сiрий костюм, а ii бiляве волосся вiдразу ж нагадало менi мою улюблену вчительку фрау Вiгельманн. Ох, як же менi захотiлося потрапити до п’ятого «б»! Так закортiло, що я не запам’ятала жодного слова з промови директриси. І ось, нарештi, настала ця важлива мить: на сцену пiднялися двi класнi керiвницi п’ятого «а». У тiеi, що лiворуч, була зачiска, як вiхоть для змiтання пилу, а та, що праворуч, скидалася на здобну булочку з коротенькими ручками та нiжками. Фло штовхнула мене в бiк: – По-моему, вона веде математику та французьку. Я кивнула. З цiею вчителькою ми теж познайомилися на днi вiдкритих дверей. Подумки я назвала ii Риба-куля. Насправдi ii звали фрау Шмiдт-Меллендорф, але Глорiя називала ii Меллi та стверджувала, що вона – сама чарiвнiсть. Але до ii класу менi аж нiяк не хотiлося, а хотiлося до класу герра Деммона та фрау Кронберг! Меллi оголосила список учнiв свого класу. Першими на сцену пiднялися Леонiя Аренз i Том Бiденкомпф, потiм викликали Ансумана Сезiо. А за хвилину ми iз Фло засмучено зiтхнули – одинадцятим пролунало iм’я Сола Мартiнеса. Потiм на сцену вийшли ще шестеро учнiв, серед яких опинилася й Фредерика, а потiм Меллi викликала Флору Жеральдiну Соммер. Фло пiдвелася, i я здивовано на неi подивилася. Звiсна рiч, я знала, що повне iм’я моеi подруги – Флора. Але про свое друге iм’я вона нiколи нiчого менi не розповiдала. – Бувай, – шепнула Фло й рушила до сцени. Пенелопа менi пiдморгнула, а мама поплескала по плечi. Потiм вийшли Наталi Томас i Анжела Фелоза. Оце так! Прикольно! Прiзвище майже як у мене. Папай посмiхнувся, i я пересадила свою тiтку в порожне крiсло. – Тепер моя черга, – сказала я iй. Наостанок я з жалем глянула на класного керiвника п’ятого «б» i пiдвелася з крiсла. Але за двi секунди знову в нього опустилася. Пiсля Анжели Фелози назвали не мене, а якогось Тобiаса Вакера. Пiсля чого Риба-куля пiд руку з Вiхтем спустилися зi сцени. Разом зi своiм класом, у якому менi не судилося навчатися. Фло розпачливо озирнулася на мене. – Що ж це таке? – прошепотiла мама. Папай знизав плечима, тiтка почухала потилицю, а Алекс стиснув мою руку. За п’ять хвилин назвали й мое iм’я. Я опинилася в п’ятому «б», як i хотiла. Фрау Кронберг i герр Деммон привiтно посмiхалися, але бачила я все це немов у туманi. 3. Знайомий запах i учениця, котра запiзнилася – Сталася помилка, – сказала я фрау Кронберг, щойно ми опинилися в класнiй кiмнатi п’ятого «б» i я витерла сльози. Учнi вже розсiдалися по мiсцях, але мое мiсце було зовсiм не тут! – Я мала бути в одному класi iз Фло Соммер, Фредерикою, Солом i Ансуманом! – продовжувала наполягати я. Фрау Кронберг насупилася: – Ти Лола? – Лола Фелозо, – кивнула я. – Тодi ти точно навчаешся в цьому класi, – сказала фрау Кронберг. – А тепер вибери мiсце, де ти сидiтимеш, щоб ми могли розпочати урок. Голос у неi був дуже рiшучим, а в поглядi читалося нетерпiння. Тепер вона бiльше не була схожою на фрау Вiгельманн. – Виходить, усi моi друзi потрапили не в той клас! – не вгавала я. – Ми хотiли навчатися разом, i мiй папай перед канiкулами… – Розподiл по класах закiнчено, i, на жаль, нiчого вже не можна змiнити! – перервала мене вчителька. – Я певна, що скоро ти вiдчуеш себе в п’ятому «б» як удома. А ось я в цьому зовсiм не була впевнена! У розпачi я глянула на герра Деммона, котрий стояв поряд iз фрау Кронберг за викладацьким столом. Двое дiвчаток за першою партою, схилившись одна до одноi, про щось шепотiлися. Напевно, вони були найкращими подругами, якi ранiше навчалися разом. Менi стало ще гiрше, нiж у перший день у початковiй школi. Тепер i в мене була найкраща подруга, але вона потрапила зовсiм до iншого класу! – Я розумiю, що ти зараз засмучена, – сказав герр Деммон, i його карi очi потеплiшали. – Але ж ти можеш зустрiчатися зi своiми давнiми друзями на всiх перервах, хоча зараз це навряд чи тебе втiшить. А поки що сiдай, добре? Що ж тут доброго? Похнюпившись, я рушила до найостаннiшоi парти. Там сидiв хлопчик у синiй бейсболцi й комусь заклично махав рукою. Але зовсiм не менi. Нарештi, вiн гукнув: – Сюди, Марселю! Я сiла на сусiдне мiсце й утупилася в стiл. У хлопчика, якого звали Марсель, було темно-каштанове волосся. Вiн сiв мiж мною та парубiйком у кепочцi. Вони почали базiкати – i раптом я вiдчула запах. Пахло вiд темно-каштанових кучерикiв Марселя. У мене дуже гострий нюх. Першого ж дня у школi з козами я вiдчула, що вiд Фло пахне рибою. Жах! Але цей новий запах був зовсiм не жахливим. Навпаки. У ньому було щось рiдне, немов… немов… Я принюхалася. Ну, ось i вiн – единий приемний момент у цьому неправильному класi. Чому цей запах здаеться таким знайомим? Я обережно нахилилася до Марселя, а вiн тим часом вiдвернувся вiд мене. Але коли мiй нiс майже торкнувся його волосся, хлопчик раптом рiзко обернувся. Бумс! – ми зiштовхнулися носами, i вiд несподiванки й переляку я ледве не впала зi стiльця. – Тобi хiба не боляче? – ошелешено запитав хлопчик. Його приятель у бейсболцi розреготався. – Ой! – пискнула я. Тепер я знала, чим пахне його волосся. Яблучним шампунем Алекса. До того ж я ледве не розбила нiс цьому Марселю! Мiж iншим, обличчя в нього було дуже симпатичне, а очi синi, й зараз вiн здивовано дивився на мене, як на божевiльну. Я миттю пiдхопилася й перебралася на iнший кiнець стола. Туди саме сiдала дiвчинка. На нiй була кремова мiнi-спiдничка в складку, з малиновим паском, i коричневий жилет. У волоссi кольору меду виблискували гарнi шпильки. – Привiт! – сказала вона. – Привiт! – пробурмотiла я, усе ще потираючи нiс. Тим часом усi розiбралися з мiсцями, i фрау Кронберг побажала нам доброго ранку. Ну вже нi! Добрим цей ранок назвати було б досить складно. І вiн не став добрiшим, коли вчителька роздала нам бейджики, щоб ми написали на них своi iмена. Герр Деммон сказав, що можна розфарбувати iх у будь-який колiр – за бажанням. У класi стало тихо. Тiльки подружки за першою партою усе ще хихикали, i хлопчик, який сидiв бiля самого вiкна, раз у раз шморгав носом. – Це огидно, зрештою! – обурено прошепотiла моя сусiдка. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44901743&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.