Лола та единий свiдок Ізабель Абедi Пригоди Лоли #9 Лола розгублена: вперше вона навiть не знае, як почати свою розповiдь. Адже тут стiльки всього: i лiтературнi спроби, i детективна епопея, i знайомство вiдразу з двома письменниками, i доля ii нового друга Енцо та його навiженоi матерi Гудрун! Цього лiта Лолi нiколи мрiяти: зламана нога й iнвалiдний вiзок – не перешкода для таемничих, дещо моторошних, а iнодi й неймовiрних пригод, у яких беруть участь усi ii друзi. Хто вiн, загадковий сусiда, якого пiдлiтки прозвали Щуроловом? Наркоторговець, гангстер, викрадач дiтей чи… Нiзащо не здогадаетесь аж до останнiх сторiнок! Ізабель Абедi Лола та единий свiдок Книга 9 Для Альми – вiд Ізабель Абедi. І для Гамбурзького Щуролова – вiд Лоли Фелозо. 1. Триста закарлючок i три початки Навiть не знаю, як i почати. Бабуся каже, що це ахiллесова п’ята бiльшостi письменникiв, а дiдусь додае, що всiм вiдомо, як важко починати. Енцо пропонуе почати вiдразу, як у кiно, Фло говорить, що забагато думок – це погано, а тiтка Лiзбет стверджуе: «Тобi потрiбне натхнення!» Натхнення – це iнтуiцiя, просвiтлення або осяяння, i моя маленька тiтка мае цiлковиту рацiю. До трьох рокiв чогось подiбного вона, звiсно, сказати не могла, лише пустувала та кидалася виноградом. Тепер iй чотири, i вона кидаеться розумними словами. Авжеж, тiтка у мене розумна не на своi лiта, а от я – хвора. Нi-нi, голова тут нi при чому, не подумайте чогось поганого! І взагалi все це – тимчасово! У мене в зошитi триста закарлючок i три початки, якi здаються менi прийнятними. Та все одно не можу вирiшити, який з них кращий. Ох-х-х! А може, як письменниця я маю право писати все, що заманеться? І хто сказав, що у моеi iсторii не може бути три початки? Це вже нехай вирiшують читачi. Зараз я наведу три бiльш-менш вдалi початки, а кожен хай вибере той, який припаде йому до вподоби, домовились? ПОЧАТОК НОМЕР ОДИН «Я знаю iсторiю про дiвчинку, яка посковзнулася на пiдгузку свого молодшого братика, а вiдтак опинилася в iнвалiдному вiзку…» Ось так могла би початися одна iз страшних маминих iсторiй. Вона знае iх силу-силенну, та я сумнiваюся, що бiльшiсть iз них трапилися насправдi. На жаль, ця iсторiя правдива. Позаяк саме я – ота дiвчинка, з якою вона й сталася. Це трапилось увечерi в останнiй день шкiльних занять. Мама роздягнула Леандро i купала його у ваннiй. Ми з Фло радiли, що незабаром приiдуть Сол i Алекс. Уже цiлий тиждень ми планували, що будемо разом робити, i саме цього вечора мали намiр вибрати найкращi пропозицii. Аж тут тiтка Лiзбет зчинила чергову iстерику: iй захотiлося пограти у гру, в якiй головне правило – пересуватися кiмнатою, не торкаючись до пiдлоги. – Ну, гаразд, – урештi здалася я. – Але тiльки п’ятнадцять хвилин, обiцяеш? Тiтка пiдняла долоньку вгору, що означало обiцянку пiд присягою. І одразу ж перебралася з моiх книжкових полиць на конячку-гойдалку Леандро, а Фло повисла на гiмнастичнiй стiнцi i, перебираючи руками, посунула до пiдвiконня. Я переповзла з комода на стiлець, який стояв на моему письмовому столi, тому що папай допiру мiняв перегорiлу лампочку в моiй кiмнатi. Стояв вiн не так уже й тривко, i з мамою теж, напевно, трапилася б iстерика, якби вона мене побачила цiеi митi. Та я лазила майже так само спритно, як i Фло, тому одним котячим стрибком перемiстилася зi стiльця на письмовiм столi на сповивальний столик Леандро. І все було б добре, якби… якби не його пiдгузок, який мама залишила на рiжку столика. Вже уживаний за призначенням, коли це вам цiкаво. На нього я й наступила. Правою ногою. Швамбс! Ой! Геп! Гейм овер! Я вдарилася лiвим стегном об маленький стiльчик, що стояв бiля сповивального столика, а головою – об дерев’яне бильце лiжка. Результат – гуля завбiльшки з тенiсний м’ячик на лобi й закритий перелом великоi гомiлковоi кiстки. Плани на майбутне – як i ранiш, не торкатися до пiдлоги. Принаймнi лiвою ногою, бо ii на невизначений час закуто у гiпс. Прогноз погоди – плюс двадцять сiм, яскраве сонечко, безхмарне небо. «Морген Пост» повiдомляе про надзвичайно спекотне лiто. А в нашому списку планiв на канiкули значилося таке: 1. Катання на велосипедах. 2. Парк атракцiонiв. 3. Катання на скейтбордi. 4. Нiчний похiд у Гамбурзький лiс. 5. Верхова iзда. 6. Футбол у мiському парку. 7. Майстер-клас з хiп-хопу. 8. Вiдвiдання цирку на набережнiй Ельби. 9. Хокей на травi. 10. Курс навчання серфiнгу. Вам нiчого не здаеться дивним? Я пiдвела пiд усiма десятьма пунктами жирну риску i намалювала череп iз кiстками. Запитання: що робитиме дванадцятилiтня (майже!) дiвчинка пiд час лiтнiх канiкул у Гамбурзi, коли вона може пересуватися тiльки в iнвалiдному вiзку? *** ПОЧАТОК НОМЕР ДВА Того лiта, яке я провела в iнвалiдному вiзку, я була письменницею. Славу менi, в першу чергу, принесли моi мiстичнi триллери. Моя героiня – дiвчинка-детектив, що перехворiла на полiомiелiт i тепер була прикута до iнвалiдного вiзка, оснащеного всiлякими суперприладами. Їi прозвали Око-Дзига, а iсторii про неi так лоскотали нерви, що кожна книжка продавалася в комплектi з упаковкою заспокiйливого, аби читачi могли вгамувати емоцiйну напругу. Перша книжка називалася «Око-Дзига i зло пiд сонцем». Друга – «Око-Дзига i жах у повний мiсяць», а третя – «Око-Дзига i тремтiння в туманi». На зустрiчах iз читачами я роздавала бiльше автографiв, нiж поп-зiрка. Листiв од шанувальникiв було стiльки, що iх привозили вантажiвкою. Я отримала Нобелiвську премiю як найталановитiша письменниця-початкiвець. Сама Джоан Роулiнг виголосила на мою честь дуже гарну промову. Ось що вона сказала: «Часто бувае так, що у найзнаменитiших письменникiв життя складаеться нелегко. Інакше вони не змогли б написати такi чудовi книги. Я з великою повагою ставлюся до героiнi на прiзвисько Око-Дзига, яка з’явилася на свiт у результатi нелегкого життя i багатоi фантазii нашоi дорогоi Серафiни Скриптум». Серафiна Скриптум – це мiй псевдонiм. Славнозвiснi люди iнодi вигадують собi iм’я та прiзвище, щоб iх не дiставали папарацi. Мое справжне iм’я – Лола Фелозо, i знаменитою письменницею я буваю, як ви самi розумiете, тiльки вночi, коли не можу заснути. Щоправда, вдень менi теж треба написати одну iсторiю – «Як я провела лiто». Таке завдання ми дiстали в останнiй день занять вiд нашого вчителя нiмецькоi мови гера Деммона. Взагалi, я охоче вигадую iсторii, i коли уявляю себе письменницею, зi мною завжди моя муза. Музи – це такi грецькi богинi, що опiкуються мистецтвами i мають магiчну силу. Вони посилають творчим людям натхнення, i тодi в iхнiх головах з’являються генiальнi iдеi. Інодi музами можуть бути i люди, як-от у поетiв – це iхнi коханi. Поети складають вiршi, присвяченi iх усмiхненим устам або солодким поцiлункам, чи навiть жiночим персам, вiд яких вони просто божеволiють. У мене в денному життi теж е коханий. Звуть його Алекс, i коли вiн мене цiлуе, голова моя страшенно свербить, але нiяких генiальних iдей у нiй при цьому не виникае. А коли я намагаюся вдень записати пригоди детектива на прiзвисько Око-Дзига в реальному життi, то вони чомусь нагадують маячню психiчнохвороi людини, i я починаю буксувати вже пiсля перших трьох речень. Вигадувати iсторiю – зовсiм не те, що ii записувати, це я вам точно кажу! Одне слово, гер Деммон попросив нас написати про те, що ми робили пiд час канiкул. Енцо запропонував написати жахливу iсторiю про те, як я посковзнулася на пiдгузку i гепнулася додолу, додавши в неi якомога бiльше подробиць, здатних шокувати читача, – про запах i таке iнше. Але, по-моему, це вже занадто! Невже моi лiтнi пригоди на цьому й закiнчаться, думала я, роз’iжджаючи у вiзку з кутка в куток своею кiмнатою. І настрiй у мене був такий паскудний, що я ладна була вiдкусити власну загiпсовану ногу. *** ПОЧАТОК НОМЕР ТРИ Моя кiмната – на першому поверсi, вiкном – у двiр. Із нього я бачу сусiдськi вiкна. На першому поверсi лiворуч живе моя найкраща подруга Фло разом зi своею мамою Пенелопою i зведеним братом Енцо. Вони переiхали сюди зовсiм недавно. У будинку п’ять поверхiв, але решта мешканцiв, напевно, роз’iхалися у вiдпустки, тому за iхнiми вiкнами нiчого не вiдбуваеться. У будинку навпроти чотири поверхи. На горiшньому живе старенька жiнка, яка розмовляе з квiтами. Вони ростуть у неi на балконi в ящиках i горщиках. Я можу розгледiти iх зi своеi кiмнати i знаю, як вони називаються, завдяки довiднику рослин, що його я надибала у моеi бабусi. Крайнi лiворуч – жовтогарячi анациклуси, схожi на ромашки, поряд iз ними – мiнiатюрний перчик чилi, потiм австралiйськi стокротки i крайня праворуч – калея закатечичi. Саме з нею старенька i говорить найдовше, причому низько схиляеться над зеленими листочками, гладить кiнчиками пальцiв блiдо-жовтi квiтки, а потiм заплющуе очi i хреститься. На жаль, не можу розiбрати, що вона при цьому говорить, але менi здаеться, що вона молиться цiй травичцi, бо в довiднику сказано, що iспанцi називають ii «Боже листя». Настiй з цiеi рослини даруе хворим людям цiлющi сновидiння. На третьому поверсi живуть сумна жiнка i ii чоловiк. Гадаю, що вона така невесела через те, що чоловiк не розмовляе з нею за вечерею. Вiн завжди читае газету, а жiнка дивиться або у вiкно, або на газету пiд носом у чоловiка. Коли одного разу вона ненароком впустила на газету картоплину, чоловiк розкричався, схопився i вибiг iз-за столу, а ця бiдолаха розплакалась. На другому поверсi живе чоловiк без жiнки. Вiн не читае газет, але кожного вечора години по три вправляеться з гантелями коло вiдчиненого настiж вiкна – з голим торсом, укритим татуюваннями. На лiвiй руцi у нього витатуйовано павутиння, на правiй – вогнедишний дракон, а на грудях написано «Dum spiro, spero». Це латиною, а перекладаеться так: «Поки живу – сподiваюсь». Переклад я знайшла в Інтернетi. На що саме сподiваеться цей добродiй, там, звичайно ж, не написано. Але, напевно, надiя у нього дуже велика, тому що пiд час вправ вiн важко сопе й iнодi почухуе груди. Пiсля тренування вiн випивае пляшку молока, а потiм або вимикае свiтло, або починае роздивлятися своi татуювання. На першому поверсi живе сiм’я з трьома дiтьми. Позавчора вони поiхали у вiдпустку. Я бачила, як вони спаковували валiзи. Думаю, вони iдуть до моря, бо складали панамки, ласти i маски. Старший син хотiв прихопити ще й iгрову приставку, але мама йому заборонила, а коли вона вийшла на хвильку з кiмнати, вiн повикидав iз валiзи усi речi i потай сунув приставку аж на спiд. Не можу сказати, хто живе на першому поверсi, позаяк вiкна там закритi шторами. На першому поверсi е ще невеликий прибудiвок, вiн за кiлька метрiв од мене. Якщо перекинути дошку з мого вiкна, я б цiлком могла потрапити на дах прибудови (якби не цей iнвалiдний вiзок, певна рiч). Помешкання там зовсiм невеличке, у ньому живе чоловiк, якого я нiколи ранiше не бачила. Хто вiн i де працюе, менi ще треба було дiзнатися, як i те, що вiн поробляе, крiм, власне, своеi працi. Так i починаеться моя iсторiя, яка коштувала менi чимало нервiв. Тож i менi варто було б запастися упаковкою заспокiйливого, щоб витримати емоцiйну напругу. *** Ну, от i всi три початки. Неважливо, який вам подобаеться бiльше, але кожен iз них годиться для тiеi iсторii, яку я вам зараз розповiм. Тепер ви вже знаете, як я провела перший тиждень своiх канiкул. Але подii почали розгортатися тiльки з середини другого тижня. Щоб розповiсти про це, доведеться вiдмотати стрiчку назад, до ранку середи, коли я сидiла у вiзку бiля вiкна i з бiноклем у руках чекала, коли ж до нашого будинку переiде моя найкраща подруга Фло. 2. Сольний концерт i переiзд iз несподiванками Була за чверть одинадцята. На синьому небi сяяло сонце, Бiлоснiжка полювала на метеликiв, а пташки, либонь, вiд лiтнього щастя, яке iх переповнювало, галасували як навiженi. На жаль, я iх не чула, позаяк мiй маленький братик знову влаштував концерт у моiй кiмнатi. У липнi Леандро виповниться сiм мiсяцiв, але папаю вже й зараз було ясно: коли-небудь його син стане видатним музикантом. Леандро любить музику «Олодум», бразильськоi групи iз Сальвадору – рiдного папаевого мiста, яка виконуе регi i самбу. Щоразу, коли папай вмикае iхнiй компакт-диск, малий починае пiдспiвувати, чи то пак щосили репетувати – як-от сьогоднi. «О-ло-ду! Ту-бо! Бо-до-ло!!!» – загорлав вiн, заглушаючи барабани «Олодум». І при цьому ще торохтiв ополоником по бляшанках i покришках, що звисали над його колискою. Це Енцо змайстрував йому такий ударний iнструмент, i менi б страшенно хотiлося, щоб цей iнструмент опинився в кiмнатi Енцо, аби той мiг на собi вiдчути у повнiй мiрi, що це за подарунок. Окрiм пiдгузка на Леандро нiчого не було. Шкiра у мого братика кавового кольору, а волосся геть чорне. Вiн дуже схожий на папая, i, якщо чесно, я навiть трохи ревную. Через мою свiтлу шкiру й бiляве волосся нiхто навiть не здогадуеться, що я наполовину бразилiйка, правда, папай каже, що зате я успадкувала мамину вроду. Сьогоднi мама на роботi в лiкарнi. Вона вже мiсяць як працюе ранками. Тому папай тепер ходить до нашого ресторану у вечiрню змiну, а Пенелопа з дiдусем утримують позицii в першiй половинi дня. Але сьогоднi в ресторанi був тiльки дiдусь, бо Пенелопа, Фло i Енцо клопоталися переiздом. Де ж вони? Я вкотре схопила бiнокль i стала вдивлятися у вiкна квартири навпроти. Коли пiсля короткого перепочинку Леандро всоте завiв свою пiсню, я викотилася на крiслi в передпокiй i гаркнула: – Ну до-о-осить уже! У мене скоро почнеться криза! – Хвилинку! – донеслося з вiтальнi. Папай просидiв там сьогоднi пiвдня зi своiм ноутбуком, розшукуючи вiдповiднi фотографii для нового сайту ресторану. Вiн увiйшов до моеi кiмнати, пiдхопив Леандро й пiдкинув його до стелi. Мiй братик радiсно задригав нiжками у повiтрi. – Мiй маленький, мiй принц! Молодець, принце! – з гордiстю вигукнув вiн. – Правильно – давай, тренуй м’язи нiг! – А чи не мiг би твiй маленький принц займатися своiм музичним фiтнесом у вiтальнi? – буркнула я i несхвально скосила очi на свою загiпсовану ногу, яка знову страшенно засвербiла. Папай спохмурнiв на виду. – Пробач, Кокадо! Сьогоднi менi треба вiддати всi свiтлини, щоб наш сайт був готовий до запуску. Що я можу для тебе зробити? – Окрему кiмнату i здорову ногу! – зажадала я. Папай зiтхнув. Тепер i менi стало мулько на душi, адже я не мала рацii. Я любила Леандро, та iнодi менi страшенно хотiлося, щоб моя кiмната була тiльки моею. І ще бiльше хотiлося, щоб iз ногою було все гаразд! – Уже приiхали? – спитав папай, кивнувши на вiкно. Я заперечливо похитала головою, попросила папая вiдчинити вiкно i зрадiла, коли вiн пiшов назад у вiтальню разом iз музикантом i ополоником. Тиша у дворi здалася менi райською. На четвертому поверсi старенька знову поливала своi жовтогарячi анациклуси, i лiловi бiгудi в ii волоссi нагадали менi про фрау Балiбар. Це ж iй ранiше належала квартира, до якоi сьогоднi мае переiхати моя найкраща подруга. Вiднедавна фрау Балiбар мешкала у своеi кращоi подруги за мiстом, але на згадку про себе вона залишила нам свое «дерево слiв». Фарфорове череп’я з написами, пiдвiшене на шворках, тихенько подзенькувало на вiтрi, наче шкодувало, що Фло i решта так довго не iдуть. На третьому поверсi сумна жiнка прибирала зi столу. Я помiтила, як вона взяла газету i подерла ii на дрiбнi клаптики. Татуйованого атлета з другого поверху не було вдома, але я почула голос iншого чоловiка. Спочатку я не зрозумiла, звiдки вiн лунае, але потiм визначила, що з прибудiвка – просто пiдi мною. І менi навiть вдалося заглянути у вiдчинене вiкно. Я побачила кiмнату i частину передпокою. Чоловiк сидiв за столом i говорив по телефону. На ньому була чорна майка, час вiд часу вiн починав щось швидкома писати на аркушику. – Що краще за все додати? – почула я його запитання i здивувалася, як добре все чути. Ранiше я такого не помiчала, але ранiше менi й не доводилося проводити весь свiй час в iнвалiдному вiзку бiля прочиненого вiкна. Сусiд кивнув, посмiхнувся i знову щось записав на аркушику, i тут мене вiдвернув свист. Вiн доносився лiворуч. У саду фрау Балiбар стояв хлопець iз худорлявим обличчям, темними очима i в небесно-блакитних шароварах, на яких були вишитi величезнi яскраво-червонi квiти. У лiвiй руцi вiн тримав вiдеокамеру. Вона була нацiлена на мое вiкно. А за ним я розгледiла чорне розпатлане волосся моеi найкращоi подруги. – Енцо! Фло! – верескнула я. – Ну нарештi! Сусiд пiдвiвся i зачинив вiкно у прибудiвку. У нього була цапина борiдка, довгий гострий нiс, i коли вiн поглянув на мене, звiвши голову, лоб у нього наморщився. Та менi вже було до нього байдуже. Мене поривало до Фло. Тим часом додому повернулася мама. Вона взяла Леандро, i папай iз Джефом знесли мене в iнвалiдному вiзку вниз. Джеф – друг мами Фло i батько Алекса. У нього волосся до плечей, i вiн збирае його у хвостик. А коли вiн дивиться на мене своiми зеленими iскристими очима, я починаю страшенно нудьгувати за Алексом. – Хочу переказати тобi привiт, – сказав Джеф. – Сьогоднi телефонував iз Парижа Алекс. Унизу Енцо знiмав, як розвантажують машину. – Обережно, обережно! – гукав вiн. – Там цiнний вантаж iз Бразилii! Будь ласка, донесiть його до передпокою цiлим i неушкодженим! – Псих! – пробурмотiла я, але вантажники, якi саме тягнули шафу Фло, тiльки посмiхнулися. Коли я на своему iнвалiдному вiзку вкотилася з передпокою до iхньоi вiтальнi, менi знову згадалася мадам Балiбар. Ми познайомилися з нею минулого лiта, i я раптом засумувала за пахощами яблучного пирога, який вона пекла для нас у своiй крихiтнiй кухоньцi. Щоправда, тодi в iнвалiдному вiзку сидiла Фло, i, до речi, своi першi кроки без милиць вона ступила саме тут, у вiтальнi фрау Балiбар. Тепер цю квартиру годi було й упiзнати, бо недавно ii об’еднали з сусiдньою. Скрiзь пахло свiжою фарбою, а у вiтальнi вже височiла гора коробок, якi тягала моя найкраща подруга. Із вiкна вiтальнi було видно i вiкно моеi кiмнати, i прибудiвок. Можна було навiть заглянути в кiмнату на першому поверсi, але, крiм рiжка одежноi шафи i миршавоi квiтки в горщику на пiдвiконнi, там не було нiчого цiкавого. А навколо мене вирувало життя. Пенелопа раз у раз заносила кошики й мiшки з одягом. Вона пов’язала свое темне густе волосся косинкою i надягла коротеньку спiдничку – такого ж темно-синього кольору, як i ii очi. – Здорова була, сусiдко! – привiталась вона зi мною своiм оксамитовим голосом. – Рада тебе бачити! Папай iз Джефом вивантажували з машини важкi речi, а вантажники, пихкаючи, переносили iх у передпокiй. Мимохiдь вигулькнули меблi, яких я ранiше у Фло навiть не бачила: синiй диван, письмовий стiл та кiлька величезних коробок з «Ікеi». – Заносьте до гостьовоi кiмнати, – скомандувала Пенелопа. – До кiмнати Енцо! – поправив Енцо, котрий тягнув за собою валiзу завбiльшки з шафу в передпокоi. – Сюди, будь ласка! – Вiн не спить iз п’ятоi ранку, – шепнула менi на вухо Пенелопа. – Хвилюеться ще бiльше, нiж ми. Стривай, Джефе, тут крихкi речi!.. – вона кинулася до дверей i допомогла Джефу внести ящик зi скляним посудом. Менi раптом здалося, що я зi своiм iнвалiдним вiзком тiльки займаю мiсце й усiм заважаю. – Гей, – гукнула я Фло, яка поставила просто передi мною коробку з Пенелопиними компакт-дисками, – ти хочеш мене замурувати тут навiки? – Ох, пробач! – подруга витерла спiтнiле чоло рукавом футболки. – Почекай, зараз усе зробимо. Вона випхала мого вiзка з передпокою до кухнi. Пiсля ремонту та стала майже вдвiчi бiльша, нiж була. Бiля стiни кольору лiтнього лужка вже стояв обiднiй стiл. Через дверi iз саду сюди просочувалося сонячне свiтло, розсипаючи зайчики по свiтлiй дерев’янiй пiдлозi. – Ух ти! – захоплено вигукнула я. – Подивимося, що ти скажеш, коли побачиш решту, – вiдповiла Фло. – Ми вирiшили пофарбувати всi кiмнати в рiзнi кольори, – голос у неi аж бринiв iз радощiв. – Ще й досi не можу повiрити, що ми тут житимемо. А це Пенелопинi володiння, – вона вкотила мене до кiмнати в кiнцi передпокою. Стiни тут були темно-червоними, а посерединi стояло величезне лiжко, яке Пенелопа iз Джефом вiдшукали в минулi вихiднi на припортовiй барахолцi. – Напрошуеться думка про швидку появу немовлят, – хихикнула я. – Думай, що кажеш, – вiдважила менi потиличника подруга. – Досить iз мене прибацаного зведеного братика. Добре, що Джеф залишае свою квартиру. Якби вiн здумав переночувати у нас з Алексом i Паскалем, було б страшенно тiсно. – Тодi хай Алекс ночуе у мене, – запропонувала я. – А мого братика переселимо у твою кiмнату. – Краще в кiмнату Енцо, – посмiхнулася Фло. Вона пiдштовхнула вiзок в iнший кiнець передпокою. Дверi були зачиненi, а коли ми iх вiдчинили, то побачили Енцо, який лежав горiлиць посеред кiмнати на новенькiй дерев’янiй пiдлозi, розкинувши руки i ноги в рiзнi боки. Вiн лежав нерухомо i дивився у стелю так, нiби над ним було зоряне небо. Власне, майже так воно i було. Стеля була темно-синя, усiяна крихiтними золотими цятками. Стiни пофарбували такою ж золотистою фарбою. Пiд вiкном стояла коробка з написом «Кулiнарнi книги». Енцо – чудовий кухар i зiбрав цiлу колекцiю книжок. До музики вiн теж небайдужий. У свiй перший день у школi вiн улаштував цiле шоу на вчительському столi. Ось i тепер вiн барабанив по дощатiй пiдлозi кiнчиками пальцiв, не помiчаючи, що у нього з’явилися слухачi. – І пiсня лунае, до болю знайома: «Заходьте до мене – сьогоднi я вдома…» – наспiвував вiн собi пiд нiс. На душi у мене стало легко i радiсно. Фло поклала руку менi на плече. Ми затамували подих i тихенько порадiли, що Енцо нас не бачить. – Не розумiю, як мати могла вiд нього вiдмовитись, – прошепотiла я, коли Фло обережно причинила дверi. – Вона все ще дихае разом зi своiм Шрiм-Шрiмом в Індii? – Не знаю, – знизала плечима Фло. – Та навiть коли й так, то занадто довго вона там дихае. Точно. Минуло вже майже чотири мiсяцi з того часу, як виряджена у квiтчасте сарi Гудрун, що переживала життеву кризу, i ii син Енцо з’явилися в життi Пенелопи i Фло. Це трапилося увечерi. А вранцi Гудрун немов у повiтрi розчинилася. Лишилася тiльки записка, в якiй вона повiдомила Пенелопi, що мае намiр знайти внутрiшнiй спокiй в iндiйському ашрамi гуру Шрiм-Шрiм Акхара. Та, схоже, цей гуру був далеко не святим вiдлюдником – його дихальнi курси коштували цiле багатство. Це Джеф розвiдав уже згодом. А от Енцо Гудрун кинула у Пенелопи без единого цента. І як вам це подобаеться? Яка мати може так учинити? Вiдповiсти Фло не встигла, бо у неi в кишенi задзвонив мобiльний. – Почекай, – пробурмотiла вона. – Це Пенелопин телефон… Алло? – Фло притиснула мобiлку до вуха. – Нi-нi, це Фло, Пенелопина дочка. Хто? Вас погано чути… Хто? О… – подруга здригнулася. – А ми якраз переiздимо. Менi передати iй слухавку? Ага… – Фло почухала потилицю, замовкла i облизала губи, що бувае з нею тiльки тодi, коли вона дуже нервуе. – Хто це? – прошепотiла я. Фло труснула головою i одвернулася. – Що? – раптом рiзко запитала вона. – Але коли… Ей? Алло! – Вона ще кiлька разiв повторила «алло», та зв’язок, мабуть, обiрвався. Подруга опустила руку з телефоном i втупила очi в мене. – Ти не повiриш, – пробурмотiла вона. – Тiльки згадай про чорта, а вiн вже й тут! Оце так! Невже… Не може бути! – Будь ласка, – пробелькотiла я, – тiльки не кажи, що це Гудрун! Фло глибоко зiтхнула – i кивнула. – І що? – я аж засовалася у вiзку. – Не тягни, а то я помру з цiкавостi! Чого iй треба? – Велiла передати Пенелопi, що повертаеться. І у неi е новини. І ще… – у Фло затремтiв голос. – Ще вона хоче забрати Енцо! – Подруга стиснула руки в кулаки. – Боже! Кiлька мiсяцiв тому я б ще й приплатила, тiльки б Енцо зник iз мого життя. Але тепер!.. Я зовсiм занепала духом. – Коли? – спитала я. – Скоро, – вiдповiла Фло. – Як скоро? – Вона не сказала, – Фло сунула телефон у кишеню. – Зв’язок – повний вiдстiй. Каже: хай вiн ще трохи поживе з нами, доки ii не буде. – Сподiваюся, ii ще довго не буде! – пирхнула я i поглянула в дальнiй кiнець передпокою, де Пенелопа саме вiшала на стiну картину. – Ти скажеш iй про дзвiнок? – Не знаю, – моя подруга прикусила нижню губу. – Краще не сьогоднi, – прошепотiла я. – І не завтра, i не наступного тижня. Подивися, Фло, який Енцо щасливий! А коли вiн дiзнаеться, це щастя розвiеться, як дим. Будь ласка, не кажи нiчого Пенелопi! – Гаразд, – Фло покотила мене далi. – Зараз я покажу тобi свою кiмнату. Голос у неi бiльше не тремтiв. Кiмната моеi подруги виявилася найбiльшою у квартирi. Стiни тут були бiрюзовi, як пiвденне море влiтку. Бiля однiеi стiни стояла знаменита шафа з дев’яноста дев’ятьма шухлядками, а на протилежнiй стiнi був намальований величезний кит. – А де Хармс? – поцiкавилась я. – Тут, – Фло кивнула на коробку з-пiд взуття, що стояла бiля шафи. У кришцi були зробленi дiрочки, зсередини доносився слабкий писк. Фло вiдкрила коробку, i хом’як миттю видряпався по ii руцi. Його коричневе хутро звалялося, а на голiвцi виднiлися невеликi залисини, нiби його пiдстригли манiкюрними ножицями. Хармсу було вже два з половиною роки, i якщо зiставити це з людським вiком, то йому вже стукнуло сто п’ять лiт чи й бiльше. – Давай, займай своi апартаменти, – Фло висунула шухлядку номер сiм i обережно пересадила туди хом’яка. Цiеi митi в ii кiмнату сунув носа Енцо. – Правда, наша нова квартира ну просто кльова? – запитав вiн. – Еге ж, – погодилась я, але на серцi у мене було мулько. Дзвiнок Гудрун усе зiпсував. Настрiй у мене впав на нульову позначку. Фло теж справляла мовчанку. Не встаючи з вiзка, я допомогла подрузi розкласти речi по всiх дев’яноста дев’яти шухлядках, а потiм менi захотiлося до туалету. Фло вiдвезла мене у ванну кiмнату i подала милицi, якi принiс папай. Взагалi користуватися ними менi дозволили тiльки пiд кiнець тижня, але тренер на лiкувальнiй гiмнастицi показав, як правильно на них спиратися, щоб пересiсти з вiзка на унiтаз. Я непогано освоiла цю акробатичну вправу, але цього разу зробити те, навiщо я сюди прийшла, менi не вдалося. Щойно я пiдняла кришку унiтазу, як переконалася, що його зайнято. Звiдти на мене витрiщалася гостра мордочка. Сiро-бура мокра шерстка, жвавi чорнi оченята. На секунду менi навiть здалося, що якимсь робом (немов хто махнув чарiвною паличкою) Хармс перемiстився зi своеi шухляди до туалету. Та це був зовсiм не Хармс. Тiльце бiльше, а за ним волочиться довгий рожевий хвiст. Я його чудово розгледiла, коли мешканець унiтазу стрибнув на кришку, з неi – вниз, на пiдлогу, i прожогом кинувся з туалету в передпокiй. 3. Гамбурзький Щуролов Із передпокою мокрий пацюк кинувся прямiсiнько до кiмнати Енцо. Там вiн заскочив на картонний ящик iз кулiнарними книгами i злякано втупився оченятами в Енцо, який миттю схопив вiдеокамеру. Лiве вухо у пацюка було надiрване, певно, у бiйках з iншими пацюками, i вiд хвилювання i жаху вiн одразу наклав купку просто на ящику. Щоб непроханий гiсть бiльше нiкуди не дременув, Фло блискавично причинила дверi. Вона вочевидь ставилася до тваринки спiвчутливо, на вiдмiну вiд Пенелопи, яка саме цiеi хвилини внесла до кiмнати чергову коробку. Пацюк помчав до дверей, Пенелопа впустила коробку, а Фло знову зачинила дверi. І вчасно: ще секунда – i згадуй лиш, як його звали. – Звiдки це? – прошепотiла Пенелопа. – Із туалету, – пояснила Фло. – Що? – мама моеi подруги безсило поточилася на стiну. Менi здалося, що вона от-от знепритомнiе. – У тебе фобiя на пацюкiв? – поцiкавилася я. На душi у мене полегшало: а що, якби з унiтазу вискочила жаба? Жаб я боюся до смертi. – Волiю жити з людськими iстотами, – кволим голосом промовила Пенелопа. – Пацюки мене не влаштовують, тим паче, коли вони кидаються пiд ноги! І вона почимчикувала у вiтальню, щоб повiдомити Джефу, що ситуацiя значно погiршилася. Я покотила свого вiзка за нею. Папай уже пiшов до ресторану, та й вантажники закiнчили роботу i поiхали. – Тiльки не переживай, – утiшив Джеф Пенелопу, дiстав мобiльний i пошукав щось в Інтернетi. – Дивися, що я знайшов: «Санiтарна служба. Знищення щурiв у каналiзацiйнiй i водопровiднiй системi». Ось номер i прiзвище контактноi особи – якийсь Кламмвассер. У мене це оголошення чомусь викликае довiру. – Вiн набрав номер, почекав i спохмурнiв: – Зайнято. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44901759&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.