Жiнка в темрявi. Зелений Клин
Максим Анатолиевич Бутченко


Далекий Схiд, Владивосток, 1918 рiк. Революцiя зламала та перемолола тисячi життiв. Але Тетянi вона подарувала зустрiч з Андрiем. Донька заможного купця i бiльшовик – це кохання було приречене. Та мiцнiше за вiнчальну обiтницю iх поеднав бiль втрат i спiльна мета – знайти вбивцю одного з членiв родини. Проте першi пошуки злочинця завершилися невдачею: Тетяна виказала себе пiд час таемноi зустрiчi з одним iз пiдозрюваних, i Андрiй змушений був його вбити. Тепер вони мають тiкати та ховатися в селi Покровка, де лютують бiльшовики. Закоханi опиняються мiж двох вогнiв, без права зробити крок назад чи вперед. Тут, у вирi кровопролитних сутичок, серед вибухiв i кулеметних черг, iм доведеться обрати мiж честю та життям. Але один з них уже давно зробив свiй доленосний вибiр…





Максим Бутченко

Жiнка в темрявi. Зелений Клин



© Бутченко М. А., 2020

© DepositPhotos.com / Serg6, tolokonov, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021


* * *




Вiд автора


Ця книжка зберiгае загальну тематику моiх творчих пошукiв украiнськоi iдентичностi в 1917—1921 роках. Менi як дослiднику вельми кортить знайти розгадку подiй столiтньоi давнини – що саме рухало людьми у боротьбi за чи проти Украiни. Сто рокiв тому наша нацiя проходила шлях, подiбний до того, що його ми долаемо нинi. Перед вами – розповiдь про украiнцiв, якi переселилися протягом пiв столiття до Зеленого Клину на Далекий Схiд. Так, у Примор’i украiнцi становили серед селянського населення приблизно 80 %, у Приамур’i – близько 60 %. Усього, за рiзними оцiнками, на Далекому Сходi на початку XX столiття майже половина мешканцiв були украiнцi. Тому в творi вiдображено чи бодай побiжно окреслено чимало реальних тодiшнiх подiй, а читач зможе частково побачити тематичне продовження моiх попереднiх iсторичних серiй.

Але разом з тим це зовсiм нова пригода, в якiй головна героiня – незвичайна дiвчина, що живе на зламi особливого 1918 року. Розповiдь ведеться вiд першоi особи – я прагнув розкрити таемницi жiночого ества, сягнути глибин вразливоi й водночас такоi незламноi жiночоi душi, що iнодi виявляеться стiйкiшою за чоловiчу. Тонка натура, пiдвладна психосоматичним захворюванням через особливу емоцiйну чутливiсть iз незнищенним бажанням кохати й бути коханою – цi простi й воднораз суперечливi риси формують ii химерну вдачу. Не переповiдатиму сюжет повiстi, адже розгорнута книжка – перед вами i ви от-от вирушите в цю захопливу подорож, яка для мене вже в минулому. А втiм, це не я вiв героiню, а вона сама виповiдала менi свою душу, а я лише фiксував на паперi карколомнi перипетii ii драматичного життя, ii болi, страждання, надii. Перевага письменника в тому, що вiн може жити у вигаданому свiтi, який iнодi реалiстичнiший вiд того, що iснуе поза його уявою.

Усе описане в цiй жiночiй iсторii – правда, адже щось подiбне вiдбувалося в моему найближчому оточеннi, у колi моеi численноi родини. Багато моментiв, якi, на перший погляд, здаються малоймовiрними, я брав iз життя – життевi сюжети й колiзii iнодi перевершують найфантастичнiшi вимисли. З безлiччю найтонших нюансiв, змальованих у книжцi, я стикався особисто, тому смiливо можу сказати, що знаю свою вигадану героiню краще, нiж справжнiх людей у реальному свiтi.




Роздiл 1. Без iменi


Ця нiч могла тривати вiчно. У темних кутках кiмнати ховалися таемничi чорнi образи i швидкi тiнi, кублилась лискучо-масна iмла, i здавалося, що примiщення позбавлене стiн, якi б заважали проникненню в нього повiтря, навпаки – нескiнченна пiдлога оселi вiльно простираеться в рiзнi кiнцi свiту. Це вiдчуття особливо посилювалося з наближенням пiвночi, коли свiчки гасли, залишаючи по собi легеньке димне марево, гiркуватий присмак якого ще довго лоскотав язик. Із далеких куткiв моеi кiмнати тхнуло кислятиною, спертий плiснявий дух бив у носа вже з порога. За ковдру менi правила вовняна хустка, вона пахла свiжим овечим молоком, що приносило легкий супокiй. Я глибоко вдихала цей запаморочливо п’янкий овечий запах, намагаючись наповнити нiздрi чимось теплим i, як менi здавалося, домашнiм. Я розумiла, чим усе скiнчиться, бо варiантiв для мене лишалося небагато, а надто цiеi темноi ночi. Трохи згодом електрична лампочка передсмертно заблимала, перш нiж було натиснуто тумблер, i коли свiтло потухло, попiд стелею ще довго пурхали цяточки-свiтляки. Увесь дiм поринув у сон. Татусь, Вiктор Сергiйович, пiшов опочивати рано, тiльки-но годинник на стiнi глухо i невдоволено вибив вiсiм разiв. Дарка, служниця, яка мешкала в домi ось уже другий рiк, зараз же пiсля вечерi прошмигнула повз мене, прошелестiвши рясною, явно завеликою на неi, спiдницею, на кухню, звiдки ще якийсь час долинало бряжчання посуду, що його вона, перемивши, поквапливо розставляла на миснику. Довгий час той брязкiт був единим звуком, що розбивав кришталеву тишу помешкання. А потiм умить усе стихло. Так, нiби нiколи нiхто в свiтi не шумiв. Нiколи.

Повернулася з кухнi Дарка, прийшла до мене в кiмнату, де я все ще читала роман, вигiдно вмостившись у фотелi з пiдiбганими ногами – тiнь вiд свiчки сквапливо блукала по моему обличчю, блищики розсипалися на вилицях, лоскотали вуста, а вiдтак щезали в iмлi. Менi хотiлося просто сидiти ось так, у сповитку напiвмороку, адже темрява мае свое заспокоення. На свiтлi все видно – людськi вади, усi нашi негiднi вчинки. На свiтлi ми, як перед Божим ликом, вiдкритi для натовпу, що завжди прагне пiдняти на глум того, кого ранiше звеличував. Не пам’ятаю, звiдки в менi зародилися цi думки, можливо, я днями вичитала iх у романi, який оце домучувала, а можливо, менi це наснилося. Дивно, а що, коли наше життя – це сон, а смерть – пробудження? Тодi, що ж насправдi е цiннiстю – iлюзiя чи iстина?

Дарка прийшла спитати, як я почуваюся, чи не треба чого, вiддати на добранiч. Цей наш з нею щоденний ритуал був подiбний до гри, в якiй кожен виконував свою роль старанно, можна сказати iз завзяттям. Я за звичкою збрехала, що все гаразд, хоча знову вiдчувала дедалi сильнiший бiль у боцi, який починав пульсувати, нiби там працювала механiчна машина, що штовхала поршнi просто в моему тiлi. Щоразу це вiдчуття приходило несподiвано, майже без причин. Якою була природа моiх страждань, я не знаю й досi. Я нi на що не слабувала, не була застуджена чи уражена з дитинства якоюсь недугою. Просто одного дня, коли моя матiнка вiдiйшла у засвiти, я вiдчула, як у мене заболiло тiло. Вiдтодi бiль приходив невiдомо чому, без будь-яких пiдстав. Напевно, усе почалося з голови, але вiддавало у всьому тiлi; менi здавалося, нiби моi руки, ноги, живiт i решта не належить менi, бо я не могла iх контролювати. Мiй стан був на межi божевiлля, але, певна рiч, це не було безумством – кажу ж, моя свiдомiсть все ж утримувалася на тонкiй межi мiж остаточним шаленством i здоровим глуздом, залишаючись на боцi останнього.

Батюшка Миколай з украiнськоi церкви, що на розi вулиць Алеутськоi й Пекiнськоi, тряс передi мною своею рiденькою борiдкою, нiби кропилом зi свяченою водою, бо iнодi з неi так само бризкали краплини слини з рота, коли вiн натхненно виголошував пристраснi слова молитви. А перед сповiддю вiн, дбайливо осiнивши мене хрестом, уважно вислуховував список нечисленних моiх грiхiв, нiби намагаючись вiднайти причину глухих болiв у моему змученому тiлi. Проте, нiчого не знайшовши й перебравши рiзнi аргументи, квапився до мого татуся, аби вкотре упрохати його вiдрядити мене до Богородице-Рождественського жiночого монастиря, розташованого пiд Усурiйськом. Там, казав панотець, усю цю ману вибили б iз мене молiнням i тяжкою працею. Проте, хоча все сказане було не нове, татко знову заводив зi мною сувору рiч, схиливши низько голову, втупивши в мене своi грiзнi, темнi очi, i голосно кричав, щоб я опанувала себе, перестала розводити рюмси, адже моя покiйна матiнка була сильна духом жiнка. «І в кого ти така вдалася?!»

Решту вечора я сидiла у себе в кiмнатi, взявши дверi на клямку, затискала долонькою рота, з якого виривався глухий, страдницький стогiн. Сльози, як стало зрозумiло, у цьому домi не схвалювалися, тож я ридала глухо й беззвучно, мов та поранена лисиця, якiй не судилося вижити, а померти наразi не давала боротьба органiзму з хворобою. Бiль у боцi наростав сильнiше, нiж будь-коли, вже калатав нижче пояса дзвоном, здавалося, немов з мене рветься назовнi страшний звiр. Так тривало дуже довго, але в монастир я iхати вiдмовлялася навiдрiз. Вигляд чорних, мов граки, чорниць, лякав мене. Високi монастирськi мури засмучували, адже ув’язнення не з власноi волi було гiрше за будь-яку муку. Тому одного разу я вирiшила, що брехня краща за правду, адже брехня приховуе тебе, прикриваючи, мов саваном, стидку наготу душi. Я терпiла бiль i мало кому розповiдала, як мое тiло розриваеться на сотнi шматочкiв, нiби його розтягують хiрургiчними щипцями. Щодня я сходила на свiй ешафот, очiкуючи здiйснення страти, але замiсть швидкого позбавлення вiд муки наставала тяжка пульсацiя в усьому тiлi. Тривав день, тривав i бiль.

Тому я збрехала. Служниця Дарка, як i всi ми, була родом з материковоi Украiни, або, як ми всi називали ii, «Першоi», а, вiдповiдно, Далекий Схiд – вiд Владивостока до Благовiщенська i далi – ми назвали «Другою Украiною», або Зеленим Клином. Удома ми всi розмовляли украiнською мовою, а на вулицi й свiтських прийомах – завжди московською. Пам’ятаю, як я маленькою, коли ще ледь дiставала до пiдвiконня, спитала у матусi (ще живоi, але вже враженоi невилiковною недугою), чому всi балакають не так, як ми, а вона вiдповiла, що ми iнакшi. Хто такi «iнакшi», я тодi ще не розумiла. Мама померла, так i не встигши пояснити менi, у чому ж полягае рiзниця мiж нами i нашими сусiдами – москалями й китайцями, що заполонили Владивосток незлiченною ордою.

– То я вже пiду спати? – Дарчин голос вирвав мене з полону спогадiв.

– Так, звiсно, йди, якщо хочеш, ти вiльна. Завтра хочу скупатися, заготуй дров, – я намагалася говорити про щось сторонне, аби приглушити всезростаючий страх цiлонiчноi муки.

– Як скажете, – покiрно кивнула Дарка i чомусь присiла, як фрейлiна.

Їi довга барвиста спiдниця розпласталася на долiвцi, розтеклася квiтчастою калюжею, через що цей рух служницi здався досить кумедним.

– Гей, а ти добре маешся? – раптом бовкнула я i подумки всмiхнулася своiм словам.

– Якнайлiпше, i вам того бажаю, – зараз же у тон менi вiдказала Дарка.

Я не втрималася i порснула смiхом, що здивувало служницю. Дарка була вродлива, як тiльки можуть бути вродливими сiльськi украiнськi дiвчата – нiби намальованi вуглиною чорнi брови, виразнi очi з приемною блакиттю полтавського озера на свiтлому личку. Ну, i звiсно ж, чорна, мов пофарбована, туга розкiшна коса, так ретельно зачесана щоранку, що вона нагадувала кований ланцюг на риболовецькiй шхунi. Ох, i пiдчепить колись ця коса-ланцюг рибку велику, родовиту… Я поглянула на серйозне i картинно-красиве Дарчине лице й подумала, що ця дiвка матиме гарного чоловiка. Але про своi роздуми промовчала. Лише попросила служницю принести води й вiдрядила ii геть.

Коли Дарка пiшла, я дочитала роздiл, поклала книжку на комод бiля фотелю. Полум’я свiчки грайливо колихалося, нервово тремтiло вiд кожного мого руху – легкий потiк повiтря торкався нiжноi вогнистоi голiвки, нiби тягся поцiлувати ii, але та вiдчайдушно ухилялася. Ще кiлька хвилин я споглядала на жовто-сине сяйво, схоже на чиесь довгобразе лице. Менi здавалося, що хтось нiмо дивиться на мене, готовий вислухати мою сповiдь. Як воно – носити в своему лонi замiсть майбутньоi дитини нiби живий хворобливий згусток, що даруе тобi не радiсть i втiху, а самi лише тортури? Чи здатний здоровий зрозумiти, як можна зрiднитися з хворобою так, що здаеться, нiби ви завжди були одним цiлим? Якщо ця мука тiлесна, що оселилася в тобi, здаеться правдивiшою за iнших людей? Що може знати про життя той, хто не вiдчував подiбного страждання?

Утiм, я негайно пересилила свiй розпач. Менi набридло жалiти себе, адже в жалостi ще нiколи не було порятунку. За звичкою задувши свiчку, я уляглася в лiжко, заплющила очi. Передi мною спливали картини сьогоднiшнього дня. Я прошкувала вулицею, коли на мене налетiв двiрник, що гнався за хлопчаком-злодюжкою. З сусiдньоi вулицi враз потягло пахом свiжоспеченоi здоби i цинамону, змiшаним з густою настоянкою молодих, напiвнабряклих пуп’янкiв трояндових кущiв. Я схопилася за цю нитку аромату, щоб утримати його якомога довше в нiздрях, адже такi запахи осявали мою душу. Промайнула карета. Двiрник зашурхотiв мiтлою по брукiвцi, намагаючись згорнути старе, торiшне листя, що ламалося пiд його дряпаком i чомусь пахло березовим зрубом. Мимо пройшла дамочка, соромливо ховаючи лице у комiрець куценькоi накидки, та шлейф амбре фiалковоi води з жасмином незримо потягся вслiд за нею.

Мiстяни не говiркi з будь-ким на вулицi. Цього неспокiйного 1918 року всi намагаються якнайшвидше прошмигнути у свiй дiм, щiльно зачинити вiконницi, аби тiльки тоненький сонячний промiнець прорiзав кiмнату вiд пiдлоги до стелi, а вiдтак, зачахнувши, рiдшав, мов лiсовий струмочок, розчиняючись у наростаючому сутiнку помешкання. Причина всього лиха – триклята революцiя, говорив був мiй татко, натоптуючи собi люльку добрячим тютюном. В Украiнi колотилося – казали, нiби нiмцi увiйшли до краiни, аби звiльнити ii вiд бiльшовикiв. Але й цiна тому виявилася неабиякою – величезний оброк, який селяни мусили сплатити всiлякою провiзiею. Подейкували, що гетьманом хоче стати Скоропадський, про якого мало хто чував у наших краях. Та це незнання не заважало багатьом украiнцям думати, що iхня далека перша батькiвщина i е тим обiтованим краем, у який необхiдно повернутися або хоча б зв’язати себе мiцними нитками з ним, ставши його колонiею. Далекосхiднi украiнцi, до яких вiстi доходили значно пiзнiше, ще не розумiли, що саме для них буде краще – пiдкоритися петербурзьким бiльшовикам чи попроситися пiд опiку Киева.

Про це на вулицi тiльки й балачок в усiх – вiд вусатого колишнього городового, який з приходом бiльшовицькоi влади зараз же подався в розпорядники комуни, створеноi неподалiк у морському порту, до швачки, що точила ляси зi своею товаркою на ганку маленькоi церкви. Нiхто не знав, що буде завтра, яким боком вилiзуть для них цi подii. Але ж вiдомо, що саме незнання часто примушуе людину рухатися вперед, бо воно, а не знання е початком прогресу. Позаяк перше спонукуе до дiй, а друге – до спокою.

Нещодавно i я говорила з Сашенькою Іваненко, донькою мiсцевого судновласника, про те, що, не знаючи наперед своеi долi, людина сама пiдштовхуе себе до вчинкiв, не властивих iй ранiше. Тобто саме нерозумiння е свiтлом i рушiем для людства. У вiдповiдь на моi слова Сашенька лише мило клiпала оченятами, теребила в руках мережчату хустинку й здивовано поглядала на мене. Вона – чарiвне створiння – навряд чи замислювалася про такi речi, та чи можу я засуджувати ii? У приемних рисах ii обличчя майже не помiтне було занепокоення, зароджене в глибинах розуму, бо нерiдко гарна зовнiшнiсть нiби дае якусь перевагу перед лихом. Не можна сказати, що я була бридка на вроду i нiхто не хотiв свататися. Таке траплялося, i два чи три кавалери навiть переступали порiг мого дому, цiлували руки й покiрно схилялися передi мною, мов явiр од вiтру. Але година-двi, проведенi у товариствi мого неврiвноваженого шаленця-батька, назавжди вiдтручували iх вiд нашоi домiвки. Тож я доволi довго залишалася без пари.

Картини дня миготливою каруселлю пролiтали менi перед очима, я довго крутилася в лiжку, як завжди, не маючи змоги заснути. Серце одно тьохкало вiд хвилювання, в головi снувалися рiзнi думки й вiдлiтали геть, безупинно збиваючи куряву спогадiв. Менi хотiлося встати, пройтися, щоб розвiяти свою тривогу, але ж татко… Вiн страшенно не любив, коли хтось ходив ночами, сварився, раптово почувши рiзкий скрип мостин чи, не приведи Боже, приглушенi голоси. Коли вiн спав, усе в домi завмирало, здавалося, навiть час притишував свiй бiг, нiби й вiн побоювався важкоi батьковоi вдачi. Я засинала довго й болiсно, утiм, як завжди.

Ранок розпочався з батькового бурчання на Дарку. Вiн костив ii з насолодою, бiльше, нiж зазвичай. Його хрипкий, як труба, голос лунав на весь дiм, уриваючи сон домочадцiв; i це означало, що вiн нiкому не подаруе жодного промаху. Вiдколи померла матiнка (а сталося це десять рокiв тому), в мого татка нiби бiс уселився. Щодня вiн ходив сердитий i набурмосений, грюкав кулаком по столу, вiдтак заспокоювався, лише перехиливши залпом фужер горiлки. Загрозливе ремствування господаря дому нагадувало протяжний i хрипкий вовчий рик; здавалося, темними ночами вiн перекидався вовкулакою, й цiй хижiй iстотi було затiсно у цiлому свiтi. Вiн страшенно сумував, однак старанно приховував свiй бiль, як i я.

Я пiдвелася з лiжка, знайшла на тумбочцi окуляри (я носила iх рiдко, переважно вдома), вдяглася, нашвидкуруч зачесалася i увiйшла до iдальнi. Татко мене вже чекав, нервово постукуючи виделкою по тарiлцi, але не поспiшав наказувати Дарцi нести першу страву. Вiн свято шанував стару традицiю – трапезувати усiею родиною. Ранiше до нас завжди приходила тiтонька Марiя, мамина двоюрiдна сестра, а пiсля ii смертi з товариства за столом лишилися тiльки ми вдвох iз батьком.

– Ти знову допiзна сидiла? – замiсть «доброго ранку» проскрипiв вiн.

– Нi, тату, зразу пiсля тебе пiшла спати, – звично збрехала я, щоб не потрапити батьковi пiд гарячу руку.

– Знаю я тебе. Ич, хвоста розпустила, як та пава. Сiдай уже, – нетерпляче проторохтiв вiн.

Я присiла на стiлець, анiтрохи не збентежена його грубiстю. Інодi менi здавалося, що вiн цю свою уперту напористiсть навмисно придумав, аби упокорювати в такий спосiб мою гордiсть. Та часто я вiдкидала цю думку, бо чудово розумiла, що вiн i любить, i водночас не любить мене. Цi два почуття якимось чином уживалися в ньому. З якоiсь лише йому вiдомоi причини вiн винуватив мене у смертi матерi, бо вона захворiла одразу пiсля пологiв, а ускладнення настало, коли менi виповнилося чотирнадцять. А проте вiн же й цiнував мене, як цiнують лише близьку i дорогу людину. Цей дивовижний парадокс був схожий на дитячу лiчилочку, у якiй хоч що називай, усе буде правильно. Хоча, можливо, причина такого нелагiдного ставлення до мене таiлася в iншому запорошеному кутку його свiдомостi, куди не потрапляло денне свiтло; там тонка павутина туго обплела таемну скриньку, в якiй зберiгався сувiй з одним-единим написаним на ньому словом. Це й була справжня правда, чому татко такий злий. Але нi менi, нi тим паче Дарцi чи небiжчицi тiтоньцi Марii не судилося вiдкрити батькiв секрет. Тому всi терпляче ставилися до його дивацтв.

– Як спала? – спiвчутливо-байдужно спитав батько.

– Нормально, – сказала я.

Це не було правдою чи брехнею у чистому виглядi, позаяк поганий сон давно став моею гнiтючою буденнiстю.

Можливо, цей неспокiйний потiк сновидiнь, що занурюе в безодню нескiнченних нiчних годин, i е людською буденнiстю для всiх? Можливо, усi навколо лише вдають, що в них усе iнакше? А тривожнi сновидiння насправдi норма: адже саме в них людина вiдкрита i показуе себе такою, яка вона е, без прикрас – гола i незахищена. Брехня – це обладунки, якi я надiвала на себе, мов той лицар з моеi безглуздоi, досi не дочитаноi книжки. Так, i ще раз так – увi снi ми справжнi. Але чому ж? Менi здавалося, що призначення людини – шукати не вiдповiдi, а запитання.

– Сьогоднi поiду до Украiнки. У селi новий староста, треба побалакати про справи, – раптом сказав Вiктор Сергiйович.

– Що ж, iдь, коли хочеш, – я звикла, що вiн iнодi мiг бовкнути щось зовсiм несподiване.

– Допiру ось Антон Іванович… Ну, пам’ятаеш, сухоребрий, що в нього вуса, мов той коров’ячий хвiст, розрiзаний навпiл i прилiплений до впалих щiк. Його батько ще володiе трьома десятинами землi пiд Владивостоком… Ото ж вiн i каже: а чом це вельмишановна Тетяна не запрошуе його на вечерю? Агов, Тетяно, чого ти не бажаеш уважити гостя? – спитав татко.

Почувши свое iм’я, я здригнулася. Як давно вiн не називав мене так? Рiк чи два? Я вже й не пам’ятаю. У нашому безiменному спiлкуваннi я завжди була «дочкою», а вiн «татком». Я встигла звикнутися з тим, що на мое iм’я нiби накладено якесь табу, уголос його вимовляти не варто, тож почала вже зачисляти себе до безiменних. Адже це таке щастя – бути нiким i нiчим. Хiба так не краще: страждати, померти i не лишити по собi навiть слiду в пам’ятi людськiй?

До iдальнi увiйшла Дарка, несучи поперед себе банячок з якимось киплячим варивом, що парувало, як паровоз, коли за ним клубочаться кiльця диму. Ледь iзсунувши накривку, вона показала вмiст – наваристий суп, в якому плавала, нiби пишаючись, нарiзана великими шматками картопля, виднiлися напiвутопленi кiльця цибулi й апетитно лиснiли чималi заячi нiжки. Запахло м’ясним наваром. Ледь чутний струмiнь чорного пахучого перцю виривався з банячка, а запарений лавровий лист додавав до букета ароматiв таемничi схiднi вiдтiнки. Кiмната одразу наповнилася мiшаниною запахiв, що викликала легке запаморочення. Поки служниця насипала в тарiлки суп, вивуджуючи з банячка ласi шматочки м’яса купленого вчора на ринку зайця i розплiскуючи на обрус ледь помiтнi жирнi краплини, усi примовкли. Татко суворо глянув на дiвчину, проте стримався вiд зауважень: страва мала такий апетитний вигляд, що вiн одразу налiг на iжу.

А я все ще не могла оговтатися пiсля того, як почула свое iм’я, з яким були пов’язанi спогади, мов пропущенi крiзь мутну шибу. Ось я вкладаюся спати, i надi мною схиляеться матуся, яка пахне ромашкою, попри зимну погоду надворi; вона хоче поцiлувати мене в чоло, сказати своiй любiй дитинi кiлька слiв, але промовляе лише: «Тетянко». А ось мiй батечко, ще просвiтлений i радiсний, пiдкидае мене на дужих своiх руках, а я пiдлiтаю вгору, немов на невидимих крилах, що звiдкись узялися в мене, i я пурхаю все вище. «Тетянко!» Таткiв голос, чистий i глибокий, мов гуркiтливий весняний грiм, розкочуеться по лужку. Чи темна кiмната, буцiм зiткана з чорних ниток… Слабке полум’я свiчки намагаеться розiтнути чорну шаль, що огортае примiщення. Утiм, недогарок здатний розтопити лише чорну смолу поряд з лiжком – вихопити смертельно блiде обличчя матусi, що лежить, прикута хворобою, уже котрий день. «Танюшо, Танюшо…» Їi вуста, попеченi смагою, насилу розтулялися, нiби зворушуванi iржавим механiзмом, аби видобути зсередини змученого тiла усього лише один звук – iм’я единоi донечки. Боже, як страшно менi тодi було входити до неi в кiмнату, де липка iмла лякала мене i не можна було вiдчиняти вiкна, бо матуся в тi днi вже не зносила сонячного свiтла. Тому я скрадалася до ii смертельноi постелi, повiльно ступаючи по холоднiй дерев’янiй пiдлозi, мiцно стиснувши кулаки, аж кiнчики нiгтiв упивалися в шкiру. Менi було так лячно! Нiби це я сама, а не матiнка прощалася з життям. І тодi я обережно ступала на крок ближче до лiжка, вважаючи, що хвора спить. Менi просто хотiлося доторкнутися до маминоi долонi, струмуюче тепло у судинах якоi усе ще зберiгало iй життя. Але коли я пiдступила до лiжка, мама, не розплющуючи очей, тихенько промовила мое iм’я. «Танюшо, Тетянко…» Я злякано кинулася геть, причинивши за собою дверi, вибiгла з кiмнати на подвiр’я i помчала в сад, щоб прохолода пiзньоi осенi охолодила мое охоплене нестерпним жаром тiло. Першi неглибокi замети дбайливо огорнули нещасну дитину, нiби, чекаючи на мене, навмисно накопичували в собi холод для такого випадку. Я ступала по маленьких снiгових хвилях, що набiгали вiд краю саду до нашого дому. Пройшлася трохи i завмерла, поки крижаний холод не поповз моiми ногами, мов змiй, охолоджуючи шкiру своiм студеним дотиком. Нарештi прохолода обвила й мою розпашiлу голову, враз нiби скувавши в нiй холодом настрашенi думки. Я повернулася в дiм.

А за годину матiнка померла. Скiльки разiв я картала себе за те, що втекла тодi, не попрощавшись iз нею! Скiльки разiв, вишиваючи, колола себе голкою, аби покарати свое паскудне тiло, сповнене огидного страху! Нiхто не знае, нiхто не рахував мiсяцi моiх мук. Наймення мое – Страждання.

Дарка незграбно грюкнула ополоником по моiй тарiлцi, i рiзкий високий звук повернув мене з iмлистого тунелю спогадiв на свiт Божий. Я здригнулася, оговтуючись, чим неабияк налякала дiвчину, яка подумала, що знову провинилася. Змушена була силувано iй усмiхнутися, подати знак, що все гаразд.

– Славний суп. Наваристий. – Татко похвалив Дарчине кухарство, остаточно заспокоiвши ii тривогу.

– Я чула, нiби украiнцi скликають збори, хочуть провести вибори до мiсцевоi ради. – Я спробувала звести мову на iншу тему.

– Дiдько його знае. Твiй дiд Ярема, бувало, казав менi, що найперше – це праця, а все iнше – то пустопорожне, марнота. Хто його знае, що вийде з цiеi затii, – пробурчав татко, досьорбуючи з тарiлки залишки смачнючого Дарчиного супу.

– А ти хотiв би повернутися в Украiну? – спитала я батька едино для того, аби вiдволiктися вiд думок про свое iм’я.

– Хотiв би. Не хотiв. Звiдки менi знати? Ось ми живемо тут, та й годi. Бодай би лиха якого не сталося, – пробурчав татко.

– Тату, час нинi такий, що вiд бiди не втечеш, – сказала я.

– Твоя правда. Та що ж ти тягнеш сiрка за хвiст? Неси вже кашу чи що там у тебе! – раптом гарикнув батько на Дарку у своiй звичнiй манерi.

Менi хотiлося якось звернути його увагу на iнше, але нiчого путнього на думку не спадало. Усе, що вiдбувалося в полiтицi, було вiд мене так само далеко, як i вiд мого батька. Ми обое були заклопотанi одним – власним виживанням. І вiн, i я старалися, як могли, аби призвичаiтися до свого теперiшнього буття, – мiй батько чимдалi ставав жорстокiшим, колючiшим i злiшим. І в цьому вбачав свiй порятунок.

А я? Менi ж випала дивна доля терпiти в лонi своему такий сильний бiль, що хотiлося з усього духу побiгти до моря, шубовснути сторч головою у в’язку водяну пучину, аби сiллю зчистити усяку домiшку зi зболеного мозку. Але я любила життя! О, як же я любила життя в усьому його розмаiттi! І часом не могла зрозумiти, чого в менi бiльше – цих тягучих болючих iмпульсiв чи все-таки жаги до життя. Я була нiби помiж двох свiтiв, сповнених прямо протилежноi енергii. Либонь, зазвичай людинi невiдомi такi муки, вона живе собi, позбавлена необхiдностi обирати той чи той бiк, мене ж шматувала внутрiшня суперечнiсть – постiйна боротьба мiж свiдомiстю i тiлом, змученим фiзичними стражданнями.

Я пiдвелася з-за столу – вже хотiла була рушити до своеi кiмнати – дочитувати той нудний роман, коли в дверях з’явився наш конюх Ванько. Вiн нерiшуче ступив на порiг, не наважуючись зайти. Так i стояв мовчки, аж поки на нього наштовхнулася Дарка, яка забiгла до iдальнi забрати порожнiй посуд.

– Чого це ти? – пiдвищила Дарка на конюха голос, хоча зазвичай собi такого не дозволяла.

– Прийшли тут. Просють, – видихнув Ванько.

Було видно, що вiн почуваеться нi в сих нi в тих у новiй для себе ролi камердинера. Але вiдколи до мiста увiйшли бiльшовики, довелося звiльнити дворецьких, аби не привертати до себе увагу. Кiлька разiв у дiм були вломилися провiсники нового життя – червоноармiйцi, вiд яких смердiло потом i самогонним перегаром, хотiли щось експропрiювати, але татко у своему звичному дусi покрив iх такими стоверхими матюками, що тi остовпiли i довго потiм не наважувалися на новi спроби. Отодi батько i звелiв вiдпустити дворецьких, щоб не муляли очi новiй владi.

– Просють, – знову ледь чутно вимовив Ванько.

– Що просють? – нарештi татко звернув увагу на парубка, пiдвiвся й пiдiйшов до нього.

– Зайти просють, – пробелькотiв Ванько, знаючи, що пiд гнiв хазяiна краще не пiдпадати, аби не нагодував важкими лящами.

– Кого там ще лихий принiс? Хай заходить! – гаркнув татко, ледве стримавши лють.

– Слухаю! – по-солдатськи одгукнувся Ванько, мабуть, намагаючись надати собi бiльшоi войовничостi, проте в нього це вийшло дуже комiчно.

Я й собi затрималася в iдальнi. Не так часто до нас приходили гостi – нинi кожен остерiгався бовкнути зайвого стороннiм. Я сперлася на високу спинку стiльця, рiзьблення на якiй iмiтувало переплетене вiття дерев, i так стояла, очiкуючи. Почувся глухий стукiт чобiт – такий гучний, що мое серце раптом пришвидшено забилося, нiби намагалося своiми ударами перекрити цей жахливий гуркiт, що зародився десь у темних нетрях коридора i, наближаючись, наростав у лавину звукiв, як той гiрський обвал.




Роздiл 2. Спасiння – у злi


Я мало що пам’ятаю про себе в дитинствi. Інодi менi здаеться, що не було жодних дитячих лiт, а я просто спала весь той час глибоким непробудним сном. Я навiть вважала, що сновидiння – це едине, що може боротися зi спогадами i перемагати iх. Чому людина усвiдомлюе себе особистiстю так рано, виявляючи це вже в першi роки життя, але майже нiчого з того не пам’ятае? Де я була такий тривалий час? Тiльки якiсь уривки дiсталися менi з цiлого полотна дитячого iснування – фрагменти, клаптики, часточки.

Можливо, дитинство – це i е просте накопичення несвiдомого, що його наша доросла свiдомiсть намагаеться розгадати, прочитавши той таемний шифр? Мабуть, правильнiше буде сказати, що людина – це насамперед машинка для зчитування потоку несвiдомого нашого мозку? Так ми розгадуемо себе. Найбiльша таемниця свiтобудови – це те, ким же ми е насправдi. Як бачите, моднi iдеi, про якi я читала побiжно в газетах, також примушували мене замислитися над тим, як же я влаштована. Подiбнi думки бентежили мене, позаяк цiлiсiнькими днями я була полишена на саму себе i, залишаючись наодинцi, постiйно замислювалась над цим.

Якось узимку я, сидячи край вiкна, поглядала в шибу, як м’яко спадае з небес на землю лапатий снiг, i чомусь менi знову спало на думку, що i в холодi теж е особлива потреба, бо вiн зцiплюе не лише простiр, а й час. І що добре жити в тих краях, де пануе вiчна мерзлота, адже мороз вiдбирае у тебе минуле, особливо коли в ньому багато порожнеч. Такi думки часто припливали менi до голови тому, що я вiдчайдушно шукала, в який iз перiодiв життя припустилася фатальноi помилки, через яку тепер мушу нести на плечах цей хрест нестерпноi муки. Я встала i пройшлася кiмнатою, в якiй пахло свiжими сосновими дровами, що були акуратно складенi пiд грубкою, наготованi для розпалу. Я вдихнула цей хвойний запах, що наповнив увесь дiм, нiби хтось розбив велику пляшку з пахучим фiмiамом. Менi забаглося нараз опинитися в лiсовiй гущавинi, щоб i самiй просочитися цим сосновим елеем, що в ньому я вiдчула для себе щось заспокiйливе. Того дня я вдяглася, вийшла на порiг будинку, зачинили за собою дверi й ступила просто у в’язку масу кучугури, акуратно наметеноi поривами заметiлi; снiг сягав моiх колiн. На мое щастя, у ту мить поруч не було нiкого, i я пiшла до саду, повiльно занурюючи ноги в морозний пух. Скiльки менi тодi було рокiв – чотирнадцять, п’ятнадцять? Пам’ять, як скнара-купець, торгуеться за кожну крихiтку спогадiв. Я йшла вперед пiд гiллям старих, напiвусохлих слив, висаджених точнiсiнько так, як пам’ятав мiй татко, – у них, на полтавськiй садибi в Украiнi, був такий само садок. Колючi гiлки, черкаючи по моему волоссю, простягали до мене своi кострубатi руки, позаяк усе iснування дерева – це вiчне очiкування. Іти було важко, моя хода сповiльнилася. Насувалася снiгова буря. Щiльна завiса морозноi вологи, опускаючись вiд самого неба, нагло затуляла вiд мене весь свiт. Менi стало страшно, як бувае лячно дiвчинi, коли вона опиняеться перед незрозумiлою небезпекою. Вiтер задував у вуха сумовиту пiсню холоду i самоти. Очi заслiплювало липким грудкуватим снiгом, що, здаеться, навмисне заповзявся поцiляти просто менi в лице. Я захотiла повернутися, але, озирнувшись, не побачила довкола нiчого, крiм бiлоi порожнечi.

– Рятуйте! Рятуйте! – прохрипiла я, у вiдчаi пориваючись навсiбiч.

Здалося, що мене зараз остаточно поглине це крижане пекло, та я нiчого не могла вдiяти. Нiхто не мiг прийти менi на помiч. Нiхто.

– Замерзаю! Замерзаю! – Я набрала повнi легенi повiтря, аби мiй голос змiг здолати сипiння застудженого зимового вiтру.

– Гину! Гину!

Кому я гукала, якщо навкруги нiкого не було?

Знесилiвши, я впала на м’яку снiгову перину, яка зараз же поглинула мене. Бiла пудра сипалася на лице, руки, груди, ноги. Я зацiпенiла, не маючи змоги зрушити з мiсця, нiби скута раптовим паралiчем. Розпластавшись горiлиць на зимнiй землi, я дивилася в порожне небо, звiдки падали на мене неймовiрно красивi, але смертоноснi снiжинки. Нiщо не могло мене врятувати, адже рiднi не знали, куди я пiшла. Тодi я заплющила очi, готуючись до неминучоi смертi. Що я, малолiтне дiвчисько, могла тодi знати про смерть? Тiльки те, що вона неминуча.

Того дня я вперше зiткнулася з неусвiдомлюваним плином буття. Скiльки я так пролежала? Хвилину? Годину? Не знаю. Мене випадково знайшов батько, коли вибiг у сад, виявивши, що мене немае вдома. Пiсля того я пiв року нездужала. Мене лихоманило, але я назавжди запам’ятала ту свою першу зустрiч зi смертю – очевидно, я iй сподобалася, бо вiдтодi ми неочiкувано здибувалися з нею частiше, нiж того хотiлося б.

Тим часом гуркотливi кроки в домi схвилювали мене, але менi залишалося тiльки дивитися i чекати, хто ж з’явиться з коридору, сповненого ранковим сутiнком. Ось чиясь постать проступила з тонкоi пелени мiж пiтьмою i свiтлом, i на порозi кiмнати постав молодий парубок. Одягнений вiн був звичайно, хiба що шкiряний кашкет, що його вiн тримав у руцi, видавав у ньому представника новоi влади. Цi бiльшовики просто-таки кохалися в шкiряному крамi, iх неможливо було уявити без рiзних шкiрянок, якi вони тепер завжди вдягали. Всi цi куртки, дурнуватi плащi – усе на них рипiло при ходьбi. Мабуть, носiння шкiряних речей було сповнене якогось особливого сенсу, що давав змогу вiдчути себе в чужiй шкурi, не втрачаючи при цьому своеi. Може, комусь моя думка видаеться дивною, але я не знайшла цьому iншого пояснення. Незнайомець увiйшов – запахло рiзким мускусом, змiшаним з ледве чутним пахом чоловiчого поту. Ця сумiш не була вiдразливою, навпаки, вона виявилася напрочуд привабливою й примушувала вдихати частiше, аби вирiзнити серед запахiв iжi на нашому столi стiйкий чоловiчий дух непроханого гостя.

– Андрiй Дмитрович Половко, старший мiлiцiонер, уповноважений комiтетом робiтникiв i селян з розслiдування кримiнальних правопорушень, – вiдрапортував парубок.

Нарештi я згадала його. Авжеж, це вiн рiвно рiк тому став слiдчим мiсцевоi жандармерii. І дiвицi на балу, зауваживши його високу струнку постать, помахували вiялами зi старого струсевого пiр’я, розчаровано зiтхаючи через те, що вiн повiнчався з однiею молоденькою дурненькою фрейлiною з Петербурга. Усiм своiм виглядом вiн показував, що неприступний, а в наших краях гiдноi пари годi знайти навiть зi свiчкою в руках, позаяк у таку глушину, на Далекий Схiд, забивалися тiльки невдахи та ще втiкачi вiд столичноi метушнi, в якiй вони не знаходили спокою. І тепер, погляньте-но, – уповноважений! Швидко, одначе, люди перелицьовуються.

– Чого вам треба, вельмишановний добродiю? – Моi роздуми знову перервав безстрасний голос мого татка, який чомусь у звертаннi до уповноваженого згадав панськi манери.

– Власне, я тут через надзвичайну подiю, що сталася недавно. Можливо, ви чули – невiдомi бунтарi вбили червоного комiсара Андреева, – промовив Половко.

– Так-с, кажiть далi, – в тiй самiй манерi нетерпляче мовив татко, який страшенно не любив, коли заважали його трапезi.

– Менi треба опитати вас на предмет пiдозрiлих дiй, свiдком яких ви могли бути, – сказав Андрiй Дмитрович.

– Можу сказати вам, шановний, що в моiй окрузi найпiдозрiлiшi типи – це шкiрянi кашкети, – промовив татко.

Я тихенько гмикнула, бо його думки виявилися спiвзвучними моiм, що бодай якось виявляло нашу спорiдненiсть. Варто, мабуть, пояснити, яку вдачу мав мiй татко. Вiн народився в заможнiй сiльськiй родинi десь на Полтавщинi. Я насилу уявляла собi, де це, поки якось на очi менi не потрапила потерта мапа мiсцевостi з ледь помiтним рельефом, i батько тицьнув товстим пальцем майже посерединi Украiни – мовляв, звiдси ми родом. Цятка, на яку вiн вказав, нiчим не вiдрiзнялася вiд безлiчi iнших на мапi. Менi хотiлося вiрити, що там ростуть чудовi яблуневi сади, повнi стиглих плодiв, пiд вагою яких згинаються до землi обважнiлi вiти; високi, крислатi дерева розстеляють свое листя, мов широкi сукнi, а на безкраiх зелених луках пасуться череди вгодованих корiв з вименем, повним жирного смачного молока. «Чарiвна краiна, люба Украiна», – часто приказував батько, особливо коли бував напiдпитку.

Вiн поiхав звiдти ще хлопчиком, тому гаразд не мiг пояснити, що саме змусило його родину податися з рiдного дому за тридев’ять земель. Довге плавання i далекосхiдна цiлина чекала iх на нових землях. Усе батькове дитинство проминуло в полi, де вiн щодня вiд самiсiнького ранку до вечiрньоi зорi допомагав своему батьковi, а моему дiдовi. Тут почали вони свое життя спочатку, тут знесли всi переселенськi негаразди, що випали на iхню долю й ледве не знищили iх самих. Значно пiзнiше, коли татко, облишивши землеробство, переiхав до мiста i почав торгувати з китайцями, яких тут достобiса, матерiальне становище родини потроху налагодилося. Але щоразу, коли тицяв пальцем у мапу, вiн нiби намагався дотягнутися до втраченого безтурботного отроцтва, назавжди залишеного там, пiд Полтавою. Втрати – ось що рiднило мене з батьком. Напевно, це едине, у чому ми з ним були схожi, адже характери i звички мали геть рiзнi.

Але повернiмося до нашого непроханого гостя. Татковi слова про шкiрянi кашкети його, здаеться, не збентежили, тож вiн лише ехидно усмiхнувся – мовляв, велике диво! Чули й не таке. І провадив далi, мов нiчого не було.

– Отож, позавчора свiдомi громадяни помiтили пiдозрiлих осiб, якi пересувалися вулицею в той самий час, коли було вбито товариша Андреева, – сказав Андрiй Дмитрович.

– Нiчого не знаю i знати не бажаю! – гучним окриком перервав його татко.

Вiн схопився, ступив кiлька крокiв i загрозливо наблизився до гостя. Проте той виявився на висотi, не дав заднiй хiд, а тiльки глибоко видихнув, нiби хотiв показати, як йому набридли подiбнi скандали.

– Прошу вас заспокоiтися, якщо ви нiчого не робили i не чули, – сказав Половко.

– Я вас теж попрошу, вельмишановний пане, не з’являтися бiльше в моему домi, позаяк бачити вас нам неприемно, – прогарчав татко, та все ж ступив один маленький крок.

– А я представляю владу – тож прошу вас не забуватися, iнакше наслiдки можуть бути вельми неприемними. Утiм, ми досить скоро побачимося, коли я повернуся з належним допитом, – пророкотав нежданий гiсть.

Татко хотiв був сказати, що пошле всiх до бiса, але не встиг. Старший мiлiцiонер, уповноважений комiтетом робiтникiв i селян з розслiдування кримiнальних правопорушень, високо пiдвiв голову, хвацько пристукнув каблуками, вiддаючи честь, побажав приемного дня i пiшов собi. Батько ще хвилину постояв бiля чорного коридору, сповненого непроглядним сутiнком. Йому хотiлося наздогнати цього зарозумiлого молодика, розвернути його до себе лицем й зацiдити кулаком у нахабну пику. Було видно, як важко йому стриматися – давався взнаки крутий норов, проте зусиллям волi татко таки вгамував своi емоцii. Вiн, нiби нiчого не сталося, знову повернувся до столу, до своеi перерваноi трапези.

Менi цей прийшлий панок також не сподобався. Щось було в ньому вiдразливе. Можливо, у вузькiй щiлинi очей таiвся той злий вiдлякуючий вогник, судячи з якого, можна було сказати: перед тобою явний любитель конфлiктiв. Або ж з його кривоi усмiшки, нiби наклееноi на вродливе доглянуте обличчя, можна було зрозумiти, яке неприемне йому товариство крамаря, та ще й класового ворога. І говорив цей Половко так, нiби чвiркав кислотою, тож коли б його ядучi слова могли матерiалiзуватися, то, здаеться, обпекли б спiврозмовника. Загалом, Андрiй Дмитрович був ще тим мерзотником, попри весь його ангельський вигляд.

– Який усе-таки негiдник, – сказала я.

На що батько видихнув, нервово постукав виделкою по вже майже порожнiй бiлоснiжнiй порцеляновiй тарiлцi.

– Почитай-но менi лiпше газету, – буркнув вiн.

Такi прохання я чула вiд нього нечасто, тому взяла з тумби газету «Дальний Восток» – одну з двох, що iх найбiльше читали мiстяни. В око одразу впало кiлька оголошень: «Проти гонореi новiтнiй засiб “ПИЧИЛИНЪ” дiе швидко i е найкращим за вiдгуками лiкарiв»; «Хiромантка МАРІЯ ГРЕЧКО вiдновила прийом на кiлька днiв. Плата за сеанс не менше 2 р. Вул. Алеутська, буд. 38, у двiр 7934»; «Проти ластовиння, прищiв, вугрiв, рiзного висипу, застосовуеться також замiсть крему для обличчя закордонною аристократiею, тiльки МИЛО “ФЛОРА”, винахiд Д. Гартмана, единий засiб на всiй земнiй кулi. Настiйно рекомендують багато професорiв». Я перегортала далi, намагаючись знайти що-небудь варте уваги.

– А ось це цiкаво, – пробурмотiла я.

Мовилося щось про останнi полiтичнi вiяння. «Загальнi збори украiнськоi мiсцевоi громади, що вiдбулися 18 серпня 1917 р., погодилися на створення Владивостоцькоi керiвноi украiнськоi ради, що повинна об’еднати всi украiнськi органiзацii мiста (громаду, украiнiзованi вiйськовi частини, органiзацii УСДРП i УПСР, залiзничникiв, телеграфiстiв, так звану “малу громадку” на Першiй Рiчцi) i здiйснювати керiвництво мiсцевим украiнським полiтичним життям. Окружна рада мае вести роботу щодо органiзацii та нацiональноi просвiти украiнського населення. 12 квiтня 1918 р. вiдкрилася ii перша сесiя, на якiй було обрано керiвний орган ради – виконком на чолi з Ю. Глушком-Мовою, який повернувся з фронту. Вiдповiдно до цiеi постанови, у 1918 р. на територii Приморськоi областi, разом з Владивостоцькою, створюються ще чотири окружнi ради – Хабаровська, Нiкольська, Усурiйська та Іманська».

– Що за нiсенiтниця? Що ще за ради такi? – знову завiвся татко.

Менi захотiлося перечитати ще раз, проте батько й далi обурювався. Рiч у тiм, що лютневу революцiю 1917 року мiсцевi украiнцi сприйняли позитивно, виходили на мiтинги. А коли виникла УНР, мiтинги стали багатотисячними. Люди вимагали, щоб Далекий Схiд було визнано частиною Великоi Украiни, хотiли ввести повсюдне вивчення й використання украiнськоi мови, мрiяли навiть створити свою конституцiю. Проте усе просувалося дуже повiльно, надворi стояв квiтень 1918 року, а Владивосток усе ще перебував пiд владою бiльшовикiв.

Мiй татко був з тих, хто досi не визначилися. То вiн невдоволено бурчав, що червонi порядкують на Сходi, не дають продиху, то заявляв, що всi цi украiнськi рухи не вартi й дiрки з бублика, бо треба, мовляв, «повертатися в Украiну, до своiх коренiв». Як ви розумiете, переконати його в будь-чому чи бодай щось пояснити було марною справою. Тож я звикла мовчати, давно змирившись iз думкою, що iнодi лiпше промовчати, нiж потiм тебе твоiми ж словами шмагатимуть, мов батогом.

Менi в душу заповз якийсь неспокiй, гiркий клубок пiдступив до горла, захотiлося на вулицю, геть iз задушливого примiщення. Я вислизнула з iдальнi, швиденько вдяглася у своiй кiмнатi i вийшла на подвiр’я. Свiже весняне повiтря пiдхопило мене, нiби пушинку, а пружний вiтер, сповнений квiткових запахiв i тендiтних пелюсток яблуневого цвiту, понiс мене у бiк Амурськоi затоки. Менi забаглося до моря, тож ноги самi понесли мене на узбережжя, нiби там було довгоочiкуване мое звiльнення. Я, не звертаючи в бiк, оминала поодиноких перехожих, якi пленталися запорошеною дорогою. Ще трохи, i ось нарештi вона – заповiтна блакитна смужка, нiби кимось дбайливо розкладена до самiсiнького морського пруга. Порив бадьорого бризу, напоеного йодом i сiллю, дмухнув менi в лице. Тягнуло свiжою, щойно виловленою рибою. Дух холодноi води бив у нiздрi сiркою гниючих водоростей, що погойдувалися на хвилях. На губах з’явився солонуватий присмак, а очi вбирали водну гладiнь, що нагадувала зморшкувату шкiру. Чи е щось прекраснiше, нiж безкраi воднi простори? Самотня чайка кигичила, кружляючи над дрiбними баранцями хвиль, що пiдкочувалися до берега, нiби хотiли назавжди залишитися на пляжi, та все не могли вчепитися за сiрi валуни, щедро розкиданi узбережжям. Простiр мiг змагатися з нескiнченнiстю чи принаймнi наслiдувати ii вiдсутнiстю видимоi лiнii горизонту. Пахкав димом пароплав, змагаючись iз морем за право плисти. Хисткий рибальський човник безцiльно гойдався на хвилях порожньоi затоки.

Поруч не було нiкого. Менi хотiлося заволати, випустити на волю стиснений у душi крик, ретельно приховуваний вiд стороннiх. Чому навiть тепер, коли душа так прагне легкостi, у боцi нiби калатае барабан? Як же тiсно менi в цьому стражденному тiлi! Хочеться вивiльнитися з цiеi набридлоi оболонки, що несе в собi саму лише муку. Життя перетворилося на тяжку ношу, якоi, мабуть, менi нiколи не вдасться позбутися. Як би менi хотiлося прожити бодай один день без цих тягучих поштовхiв у своiй плотi!

– Не розумiю, чому я? – Менi захотiлося вигукнути цi слова на весь голос, та я лише насилу прошепотiла iх.

Я стояла на березi. Вiтер торкався волосся, нiби намагався заплести менi коси. Сльози, збiгаючи по щоках, не встигали падати вниз – iх зносило поривами кудись у море. Однiею краплиною бiльше, однiею менше! Що я е, коли я нiхто i немае нiкого у цiлому свiтi, хто мiг би мене втiшити?

Навiть нинi, коли я розповiдаю свою iсторiю, я бачу, як хтось невдоволено морщить лоба, адже описи страждань далекi вiд читача. Я боюся, що цей хтось готовий облишити мою сповiдь, бо всi цi сопливi баечки давно знудилися йому. Напевно, так бувае, коли не чекаеш нiчого бiльшого. Але життя – дивовижна штука, в якiй десь глибоко криеться та невидима зовнi, маленька шестерiнка надii, що рухае складний механiзм буття.

Отже, якоiсь митi менi вчулося, нiби вода кличе мене, називае на iм’я. Я стиснула губи, аби стримати важкий стогiн, що отруiв би повiтря гiркотою розчарування, i ступила крок у глибiнь затоки. Ноги миттю вiдчули гидку вологу, сукня обважнiла, потягла мене донизу. Та попри це менi не хотiлося зупинятися, i я ступила ще крок – хвиля вдарила мене по колiнах, намагаючись чи то збити з нiг, чи то приголубити мене. Холоднеча повзла по моiх стегнах угору, до живота, плечей. Я чекала, коли солона вода заповнить мiй запалений мозок, у якому нуртували страшнi нажаханi думки.

– Вода мене заспокоiть, – пробурмотiла я, умовляючи себе не зупинятися.

Я пройшла ще трохи – хвилi вже сягали мого живота. Вони обiймали мене, нiби радiючи, що я нарештi йду iм назустрiч. Чи думала я в ту мить, що вбиваю себе? Нi, я просто прагнула розради. Важка темна товща вабила мене, залишалося зробити лише один крок, щоб я змогла передати увесь свiй бiль морю. Що ж, хай хвилi зiмкнуться надi мною! Нехай череватi, незграбнi бiлi хмари сховаються, щезнуть з моiх очей, поглинутi шаром води. Нехай я бiльше не побачу цього гарячого, але марного для мене сонця. Я заплющила очi й рушила до середини затоки, рятуючись у такий спосiб вiд самоi себе…

Бiла кiмната. Схоже, я померла. Готують до похоронноi вiдправи. Звiдкись здалека, мов крiзь пухову перину, долинав ледь чутний шум, який означав, що тут крiм мене е ще хтось. Я не могла розiбрати слiв, тiльки якесь булькотiння. Напевно, моя душа ще не покинула тiло остаточно, але вже готувалася злетiти кудись угору. Я все ж сподiвалася, що вгору. Як добре i легко! Тiло невагоме. Щастя небуття… Хоча нi, стривайте. Стукiт. Це забивають вiко труни? Обстукують груддя землi з лопат? Стукiт, i ще стукiт. Чому я його чую?

Менi подумалося, що вiдчиняють ворота раю, готуючись впустити мене туди за всi моi земнi страждання. Такi думки мали б заспокоювати, але, навпаки, я чомусь вiдчула занепокоення. Адже потопельникiв не вiдспiвують! Самовбивць чекае геена! А це означало, що я нiкуди не втекла вiд своiх мук.

Стукiт, стукiт. Господи! Я зрозумiла, звiдки вiн. Тiльки не так, Господи, тiльки не так! У моему боцi наростав жахливо знайомий барабанний бiй болю. Я жива. Усе ще жива для нових тортур. Чому, Господи, чому?

І тодi я нарештi зрозумiла, що все марно – вiд самого початку i до кiнця. Варто було менi лише спробувати заглушити своi болiснi вiдчуття, як я потонула в глибинi розчарування. Кожна моя спроба стати такою, як усi, була наперед приречена на невдачу. Залишалося лише одне – почати боротися з усiма, позаяк доброчеснiсть не привела мене до райських садiв. Несподiвано, лежачи в напiвзабуттi, я враз ясно зрозумiла, що мститимуся кожному, хто трапиться на моему шляху. Усi ви – нормальнi люди – виннi в моiх муках, бо я не змогла стати такою, як ви. Уся вагота тяжiла на менi, хоча я досi не розумiю чому. Вiдтодi я дала собi слово боротися зi старим i малим, вiдчуваючи свою остаточну приреченiсть.

Такi думки снувалися тодi в моiй в головi. У вухах наростав набридливий протяжний гул. Сил бракувало навiть на те, щоб розплющити очi. Я лежала на лiжку у своiй кiмнатi i не бачила, як Дарка внесла три свiчки, побоюючись увiмкнути електрику, а кiмнату треба було чимось освiтити. Неподалiк стояв мiй татко, тихенько перемовляючись iз ненависним Андрiем Дмитровичем Половком. Нiхто не розумiв, що зi мною сталося. Та чи це й справдi я лежала на лiжку, чи вже хтось геть iнший? У нiс ударив рiзкий запах трав’яноi настоянки, що нею менi натирали ноги. Вiн дурманив менi голову. Я вдихала пахощi материнки й кореню алтея, вiдчуваючи, як повiльно сповзаю в морок. Свiт менi в очах поступово мерк, i скоро я знову знепритомнiла.




Роздiл 3. Свiтло самотностi


Минув мiсяць. Застуда уклала мене в лiжко на довгi три тижнi, а потiм татко ще сiм днiв забороняв менi виходити надвiр. А там уже пишно буяла весна. Я жадiбно вдихала п’янкi ii аромати, що заледве просотувалися у вузьку кватирку, наповнюючи мою кiмнату. Радiсно припавши до вiкна, я спостерiгала, як вiтер нiжно пестить вiття весняних дерев, усiяне рожевими, бiлими, бузковими бутонами цвiту. Пишнi, завбiльшки як моя долоня, квiти немов загравали з хазяйновитими бджiлками, якi так монотонно i заспокiйливо дзижчали над ними. Весело щебетало розмаiте птаство, а небесна блакить набирала порцеляновоi прозоростi. Весна – це не народження нового життя, а повернення втрачених за довгу зиму прав. Менi часто хотiлося плакати, коли в серцi починала жеврiти надiя на краще, – якщо в природi усе змiнюеться, то, можливо, й болi мене облишать? Напевно, хтось скаже, що це наiвно, але хiба надiя не е наiвнiстю у своему абсолютi? Щодня я прокидалася з думкою, що переродження близьке.

Дарка навiдувалася до мене кiлька разiв на день i приносила, мов сорока на хвостi, останнi мiськi новини. Казала, що мiсто дедалi бiльше запруджують чехи. Уперше вони з’явилися тут у березнi, а нинi iх уже понад тисячу. «А все через повстання чехословацького корпусу», – надаючи своему обличчю розумного вигляду, говорила менi Дарка. Я тихенько посмiхалася, слухаючи мiркування служницi про полiтичнi перипетii нашого непевного часу. «Ось ходють вони такi похнюпленi, як неприкаянi. Всi як один в одностроях, а в очах така печаль! Нiби образив iх хтось, iй-богу», – примовляла Дарка. «От же серце жiноче: хоча й страшиться чужоземця, а все одно сповнене жалю, бо зiткане зi спiвчуття», – думала я, слухаючи Дарчинi теревенi. Як стало вiдомо, бiльшовики були страшенно невдоволенi прибуттям чехiв. Совети спробували iх витiснити, та де там! На Владивосток насувалися змiни, утiм, досi нiхто не розумiв, якi саме.

Інодi до нас навiдувався Половко. Я чула iхнi з татком голоси, коли вони перемовлялися у вiтальнi. Дивно, але батько чомусь не витурював Андрiя Дмитровича, не лаяв його на всi заставки, а тiльки гримiв своiм розкотистим басом про те, що життя стае дедалi бiльш непередбачуваним. Напевно, те, що здавалося ознакою часу, стало i нашим прокляттям: кожний наступний день мiг принести нам те, чого ми чекали найменше. Не знаю, чому раптом татко став прихильнiший до бiльшовицького слiдчого, але здогадуюся, що саме вiн був тим рятiвником, що завадив менi тодi зустрiтися з неминучою, здавалося б, смертю.

Одного разу Андрiй Дмитрович з татком зайшли до мене в кiмнату – привiтатися, та я, вдаючи сплячу, прилягла на лiжко з розгорнутою книжкою. Цей маневр удався: татко з гостем тихенько пошепталися i вийшли геть, не турбуючи мiй сон. Я ж залишилася на самотi зi своiми думками i ще довго лежала з заплющеними очима, дослухаючись до власного дихання, позаяк ритмiчнiсть i е основним механiзмом життя. Адже хiба наше iснування – це не постiйно повторювана буденнiсть? А зачаття людини – хiба не повторюванiсть рухiв? І що тодi буття, як не сценка, що розiгруеться щодня майже без змiн?

Днi тяглися повiльно. Татко заходив, намагався заводити зi мною мову, але менi зовсiм не хотiлося вiдкривати йому свою душу.

– Що ти, дочко, усе нiмуеш? – казав менi батько.

– А вiдколи здержливiсть стала грiхом? – питала я.

– Та ти ж он яка похмура весь час, а жити ж якось треба, – лагiднiшав татко.

– Якщо робити все, що треба, голова може луснути, – намагалася я шпигнути батька.

Вiдтодi, як я вижила, менi хотiлося будь-яку iстоту, що траплялася менi в життi, лише жалити словами, уражати в саме серце уiдливими фразами, хльостати ляпасами образ.

– Ти б полежала, вiдпочила. – Батько намагався виявляти турботу, що було йому так невластиво.

– Ляжу, коли настане мiй час, – вiдрубала я.

– Ти занадто сувора до себе, хiба не бачиш? – вiв далi вiн.

– Те, що я бачу, нiкого не стосуеться, – заявила я.

Татко подивився на мене, глибоко зiтхнув i пiшов. Звук його важкоi ходи ще довго було чути з коридору – мабуть, вiн був спантеличений моею поведiнкою, але списував усе на втому та мою надмiрну вразливiсть.

Того вечора я довго не могла заснути. Менi думалося, що я нестерпна, пропаща жiнка, коли дозволяю собi так грубiянити. Але прикра несподiванка була ще й у тому, що, завдаючи людям ран, я раптом зрозумiла, що живу. Це вiдчуття надавало дивним чином снаги, особливо коли нiчого бiльше менi не залишилося. Я була як та замкнута скринька, в якiй залишився ключик, але замочок зламався. З кожним днем я ставала дедалi жорсткiшою до людей, тим часом як мое серце – м’якшим. Дивовижний парадокс, який я не могла пояснити.

За два днi, коли ми, як завжди, були з татом у iдальнi, несподiвано в проходi з’явився наш доморощений камердинер Ванько i зараз же, без будь-якоi пiдготовки, гучно оголосив: «Прийшли!»

Татко рвучко обернувся, бо сидiв до нього спиною.

– Кого ще принесло?! – спитав вiн, лиховiсно насупивши брови.

Але Ванько встиг тiльки видихнути: «Ось». У цьому парубковому короткому вiдгуку, здавалося, умiстився весь його вiдчай, а з темряви коридору стрiмко вилетiло, нiби ним стрiлено з гармати, тiло Андрiя Дмитровича. Здалося, що вiн утiкае вiд гонителiв – так хутко постав перед нами в iдальнi.

– Доброго ранку, – привiтався з порога.

– І вам доброго здоров’я, – досить привiтно вiдказав татко, що на нього було несхоже.

– Вибачте, що я так рано, але я до вас у справi, – сказав Андрiй Дмитрович.

– У якiй, дозвольте спитати? – поцiкавився батько. Але одразу ж, спохватившись, запросив гостя до столу. – Прошу до нас на чай.

Гiсть радо погодився приеднатися до нашоi трапези. «Що ж, давненько ми такого не чували», – подумала я, не пiдводячи на гостя очей. Андрiй Дмитрович довгенько вмощувався за столом, аж поки увiйшла Дарка, запитала, чого вiн бажае, i, почувши коротку вiдповiдь, подалася на кухню. Кiлька хвилин за столом усi почувалися нiяково, мовчали.

– Тож дозвольте поцiкавитися, що вас привело цього разу? – татко нарештi перервав мовчанку.

– Менi хотiлося б завершити дii щодо iнциденту… кхм… з вашою донькою, – ледь затинаючись, промовив Андрiй Дмитрович.

– Он як, – лукаво усмiхнувся татко.

Я нарештi пiдвела очi на гостя – оце так так! Такого я ще нiколи не чула вiд свого батечка. Що таке? Чи не вирiшив вiн, бува, просватати мене за цього пихатого iндика?

Андрiй Дмитрович, побачивши, що я звернула нарештi на нього увагу, знiчено посмiхнувся. Навiть якимось злорадним здався менi цей його посмiх, i очицi якось дивно забiгали. Вiн ворухнувся усiм тiлом, трохи нервово, а я, учувши недобре, теж вирiшила й собi в цiй оперетцi не залишатися на других ролях.

– Авжеж, якщо того вимагають бюрократичнi процедури… – твердо мовила я.

Вiд несподiванки татко, який саме пив чай, мало не похлинувся. Останнiми днями я тiльки й робила, що грубiянила йому, ображала своею незлагiднiстю. Менi хотiлося довести всьому свiтовi, що вiн не правий, тож я зривалася, кричала, а потiм беззвучно плакала у спальнi, звiряючи свiй вiдчай подушцi. Нинi ж раптом так легко погодилася з товаришем слiдчим, чим навiть викликала у батька певнi пiдозри, утiм, вiн промовчав.

– Це розважливо з вашого боку, – протягнув Андрiй Дмитрович.

Менi кортiло вiдрубати, що «розважливiсть i ви – речi несумiснi». Та я стрималася, приберiгаючи свою жовч на потiм. Отже, ми закiнчили трапезу, я зiбралася, i ми вийшли на вулицю. Там уже стояв екiпаж, вiзник курив, дожидаючись, нетерпляче тупав ногою по брукiвцi, через що перехожим могло здатися, нiби вiн танцюе якийсь чудний танок.

– Прошу сiдати, – запросив мене Андрiй Дмитрович.

– Мерсi, – на старий французький штиб вiдказала я.

– Мадемуазель, – раптом i собi бовкнув мiй кавалер, ще й галантно подав руку.

– Товаришу, – так само несподiвано випалила я, чим явно збентежила свого супутника.

Ми повсiдалися, й екiпаж рушив. У мiстi було помiтно змiни. З’являлося все бiльше приiжджих у вiйськових одностроях, що прибули звiдкись iз Сибiру: бiлi, чехи (особливо багато), навiть залишилися бельгiйцi, котрi втiкали з Украiни на свою батькiвщину через Владивосток. Цих чужоземцiв можна було помiтити в бурхливому людському потоцi, що вривався струмком у невеличкi завулки, а далi перетiкав у рiчище центральних вулиць, аби нарештi вихлюпнутися натовпом на мiський майдан. Нетутешнi говiрки прорiзалися крiзь гучне багатоголосся, надаючи звичним тут украiнськiй, московськiй та китайськiй мовам безлiчi незнайомих вiдтiнкiв. Їхали ми недовго. Я з цiкавiстю роззиралася навсiбiч на звичнi пейзажi в незнайомому антуражi. За мiсяць мiсто змiнилося вiдчутно. Так само, як i в далекiй Украiнi: звiдти долинали звiстки про створення украiнськоi держави з усiма належними атрибутами. Дiйшло до того, що до Киева iз Зеленого Клину було вiдряджено депутацiю, аби повiдомити про бажання Владивостока й iнших мiст перейти пiд украiнську юрисдикцiю. Про наслiдки цiеi затii я не знала – усе, що вiдбувалося навколо, не зачiпало мене, так, нiби голос iсторii долинав до мене крiзь сторожкий, але мiцний сон.

Мiй супутник пiд час нашоi подорожi хотiв був спитати про мое самопочуття, але я, заглиблена в своi роздуми, лише легенько кивнула – мовляв, поговоримо про все пiзнiше. Ось i цегляна будiвля жандармерii на першому i единому поверсi з витрiщеними на вулицю вiкнами, що нагадувала буркотливого дiдугана край дороги. Дах аж посивiв пiд зливами й пружними морськими вiтрами. Тиньк на стiнах подекуди облущився, з-пiд нього червоними плямами, що нагадували виразки на старечiй шкiрi, проступала цегла, – час залишив на будiвлi свiй глибокий карб. Масивнi дверi зарипiли, вiдкриваючи темну пащеку входу: коридор вiв углиб, куди, здавалося, увiходять, аби нiколи звiдти не повернутися.

Ми пройшли в темряву, звернули праворуч. Мiй кавалер знов подав менi руку й повiв крiзь iмлу. Вiдчувати тепло чиеiсь долонi було незвично для мене. Самотнiсть завжди холодна, тому й заморожуе лихо. Самотнiсть не дозволяе компромiсiв iз сумлiнням, адже, коли ти на самотi, тобi й так усе зрозумiло. Самотнiсть не припускае нещиростi, адже коли тобi все про себе вiдомо, навiщо вдавати, грати роль? Самотнiсть – мiй порятунок. Коли ми дiсталися потрiбного кабiнету, я вивiльнила свою руку. І вiдчула полегкiсть.

Ми потрапили до звичайного кабiнету царського чиновника. Єдине, що видавало в ньому змiни, – на мiсцi портрета останнього царського губернатора зяяло порожне мiсце: квадрат шпалер з простеньким малюнком вирiзнявся насиченими барвами на побляклому тлi.

– Сiдайте. – Андрiй Дмитрович вказав менi на дерев’яний стiлець бiля столу, а сам пiшов до свого робочого мiсця.

– Дякую, – вiдповiла я.

Менi все ще хотiлося зрозумiти, чому раптом моя скромна персона зацiкавила бiльшовика. Помiтивши, що на моему обличчi буквально написано це питання, Андрiй Дмитрович повiв далi:

– Вам, мабуть, буде цiкаво дiзнатися, яка була необхiднiсть везти вас сюди, замiсть того, аби допитати вдома у присутностi вашого батька?

На вродливому, ангельському личку Андрiя Дмитровича промайнула тiнь занепокоення.

– Прояснiть, коли ваша ласка, – сухувато сказала я.

– Рiч у тiм, що я мушу повинитися в одному своему прогрiховi, – сказав мiй спiврозмовник.

– Он воно що! Це в якому? – здивувалася я.

– Усе не так просто, як може здаватися, – здалека почав Половко.

– Видимiсть дii ще не означае самоi дii, – натякнула я йому, аби не тяг сiрка за хвiст.

– Якось я подумав, що душевнi муки не дають менi спокою. Зрозумiйте правильно, ви напевно багато рiзного чули про мене. Мабуть, вам плели небилицi, розповiдаючи щось погане. Люди – пустобрехи, завжди готовi знеславити будь-кого. Але я не такий, Тетяно. – Андрiй Дмитрович уперше промовив мое iм’я, i мене аж дряпнуло по серцю – так незвично було почути його з уст цього пройдисвiта.

– Я не зрозумiю, до чого ви хилите, – спокiйно вiдповiла я, не показуючи свого збентеження.

На подiбнi розмови я часто натрапляла в моiх нудних романах, зазвичай iм передували рафiнованi освiдчення в коханнi, вiдтак – героi мали зневажати високi почуття, а далi наставала трагiчна розв’язка i чиiсь надii розбивалися вщент. Нудно, панове. Страшенно нудними бувають цi словеснi звороти, якi – i про це завше вiдомо наперед – призведуть до того-таки, порожнього результату! Я уважнiше придивилася до товариша слiдчого: його обличчя видавало в ньому благородну кров – передi мною сидiв аж нiяк не робiтничо-селянський нащадок. Його очi, що мить тому сяяли впевненiстю, раптом сповнила незвична для чоловiка тривога, що зазвичай з’являеться лише тодi, коли не розумiеш, як вiдгукнуться тобi твоi ж слова.

– Хочу зiзнатися, що я за вами стежив, – видихнув Андрiй Дмитрович.

Я повела головою. Такого зiзнання вiд нього я не чекала.

– Стривайте, а чи можу я спитати, навiщо? – Менi хотiлося, щоб мiй голос звучав якомога грубiше. Раптом менi подумалося, що зараз саме час випустити назовнi все зло, що переповнювало мою душу.

– Це важко… – промимрив слiдчий.

– А ви спробуйте.

Господи, адже саме в такi моменти, коли серце мое захлиналося вiд лютi, я ладна була волати вiд щастя – я жила!

– Менi самому подiбна поведiнка здаеться безглуздою. Це зумовлено тими… – Андрiй Дмитрович затнувся.

– Почуттями? То це ви мене врятували? – Я нарештi озвучила очевидне.

– Так, i в той момент, коли я винiс вас iз води… – Знову пауза.

– …зрозумiли, що маете до мене почуття, – знову пiдказала я йому.

– Так, але не подумайте, що я легковажний, – раптом почав виправдовуватися Андрiй Дмитрович.

– Саме так я й думаю, – суворо мовила я.

Моя iнтонацiя збентежила слiдчого ще бiльше. На якусь мить я навiть повiрила йому, проте недобра слава ловеласа, що, до того ж, продався червоним, спантеличила мене остаточно. Не сказати, що я занадто цiкавилася полiтикою, та все ж найгiрше сприймала бiльшовикiв, що зiбрали пiд свое крило всуцiль покидькiв i всяку наволоч, як ранiше (до свого дивного прозрiння) казав мiй татко.

– Та все ж я вас урятував, – обережно почав наполягати бiльшовик.

– Та все ж я вас про це не просила, – сказала я.

І зараз же подумала: чи не перегнула я палицю? Половко зробив вигляд, що не почув моiх слiв.

– Повiрте, кожен потребуе захисту, особливо нинi, – наполягав слiдчий.

– Якось сама розберуся, дякувати Боговi, маю руки й ноги, – не здавалася я.

– Вже видно, що не розберетеся. Що вас штовхнуло у воду? – Андрiй Дмитрович завдавав ударiв методично.

Я стрепенулася – тонкi, можна сказати, навiть витонченi, але страшенно болючi поштовхи в животi дедалi бiльше нагадували про себе, адже я намагалася втiкати вiд нав’язливих сигналiв, що iх подавало менi тiло. Їхня поява i зникнення нагадували рiзку змiну погоди – коли нiщо не провiщало бiди. Аж раптом хмари обвуглюються, перетворюються на чорнi головешки, що нависають над головою: за мить чекай зливи, хоча ще хвилину тому безтурботно свiтило сонце. Якоiсь митi менi захотiлося розповiсти моему дивному спiврозмовнику про своi страждання, адже це природна потреба людини – дiлитися горем. Проте я, як завжди, змовчала. Що зрозумiе цей пень, який тiльки й робить, що волочиться за гарненькими дамочками, любитель швидких перемог? Вiн так легко може змiнювати свою думку, що годi й дивуватися такому стрiмкому переходу на бiк бiльшовикiв.

– Цього вам знати не обов’язково, – вiдрубала я.

– Ну чому ж? – Андрiй Дмитрович, схоже, помiтив моi вагання, тож сподiвався на вiдвертiсть.

Я навмисно голосно видихнула – мовляв, скiльки ще ти чiплятимешся до мене?

– Це справа державноi ваги, – я намагалася оджартуватися.

– Он як. Тодi тим паче, – несподiвано серйозно вiдказав слiдчий.

Менi хотiлося сказати, що спроби його марнi, бо таемниця моя зi мною й помре. І я навiть вiдкрила рота, збираючись висловити свое невдоволення, аж раптом будiвлею струсонуло, нiби стався землетрус. Не встигла я нiчого сказати, як на моiх очах стiна праворуч обвалилася i звiдти в кiмнату метнувся стовп диму й вогню. Я впала на пiдлогу, на мене посипався тиньк, дерев’яне цурпалля, шматки глини, й за мить усе навколо огорнуло непроглядною хмарою. Руки iнстинктивно шарили в повiтрi, шукаючи бодай якусь опору. Я спробувала зрушити з мiсця – але куди? Усюди – крейдяна хмара, мов пiсля виверження вулкана. Менi конче треба було вiдповзти, аж раптом я вiдчула, що ноги притисло до пiдлоги важкою шафою, яка налягла менi на стопу.

Це сталося так швидко, що я не встигла навiть скрикнути. Скуте тяжким страхом тiло перестало слухатися.

– Рятуйте! Рятуйте! – загукала я.

– Де ви? – почувся знайомий голос Андрiя Дмитровича.

– Я тут, на пiдлозi, – пробелькотала насилу.

І вiдчула, як слiдчий доторкнувся до мене, а крiзь бiлу хмару порохняви проступив його темний силует.

– Що з вами? – Половко схопив мою долоню.

– Нога. Мене притисло, – прохрипiла я.

Вiн кинувся до пролому в стiнi, спробував зрушити з мiсця шафу. Я шарпнулася вперед i висмикнула стопу.

– Що сталося? – прошепотiла я.

– Не розумiю… Схоже на пiдрив… – вiдповiв Андрiй Дмитрович.

Ще раз сильно бахнуло – другий вибух. Долинули нестямнi, страшнi крики. Такi звуки можна почути тiльки в найстрашнiшому кошмарi. Потягло паленим. Гiркий задушливий дим повз, набирався сили i розростався на очах, поки не заповнив усе примiщення. Дихати стало нiчим.

– Час забиратися звiдси, – сказав слiдчий i допомiг менi пiдвестися.

Крики ставали дедалi голоснiшими. Ми зрозумiли, що це пораненi волають про допомогу. Але зараз же запахло горiлим – пожежа бурхала десь праворуч, з боку вибуху. Андрiй Дмитрович потягнув мене за рукав, i я, накульгуючи на вражену ногу, подалася за ним. Та щойно вiн прочинив дверi, звiдти шугнуло полум’я. Вогонь жадiбно пожирав будiвлю, i яскраво-помаранчева пляма у кiнцi коридору означала те, що лишилося всього кiлька хвилин, аби вибiгти з колишньоi жандармерii, iнакше нам не жити.

– Туди не можна, задихнемося! – прокричав Андрiй Дмитрович i причинив дверi.

Дим прибував. Я притиснула до рота хусточку, щоб хоч якось пом’якшити димну всюдисущу гiркоту. Мiй супутник кашляв, намагаючись прикритися комiром пiджака. Ми кинулися до вiкна, забувши, що воно загратоване. Проходу не було.

– Що робити? – скрикнула я.

І тут – в одну мить, коли, здавалося, свiт навколо летiв шкереберть, падали стiни, гинули люди, вогонь поглинав на своему шляху все, до чого мiг дiстати, вселенський бiль запанував навкруги, – я несподiвано вiдчула легкiсть у тiлi. Тi важкi, майже нестерпнi поштовхи у боцi й животi раптом злилися воедино з навколишнiм свiтом, що розпадався на частини. Мiй бiль став болем цiеi землi, а менi… полегшало! Яке безумство! Що ж вiдбуваеться?! Я заклякла, спинилася, остовпiла. Менi захотiлося залишитися в цiй будiвлi, охопленiй пожежею, бо серед тотального руйнування я почувалася добре. Господи, чи таке взагалi можливо?

– Ходiмо ж, – потягнув мене за руку Андрiй Дмитрович.

Я розумiла, що залишатися тут безглуздо, але не могла нiчого з собою вдiяти: бiль залишив мене, i враз страшенно захотiлося жити просто тут, у цьому нестерпно пропахлому димом кабiнетi слiдчого, серед вибухiв i вогню!

– Ну ж бо! Ходiмо! – вже кричав Андрiй Дмитрович.

Та я й далi стояла як укопана. Нарештi вiн шарпонув мене, зiрвавши з мiсця, i ми рушили до примiщення з проломом у стiнi. Вогонь палав збоку, дим проникав усюди, але порятунок, як вважав бiльшовик, був саме там, у сусiдньому кабiнетi. Я насилу пересувала неслухнянi ноги, намагаючись, як уперта дитина, без всякоi причини затриматися на мiсцi. Ми перелiзли через уламки стiни, розсипаноi на дерев’янiй пiдлозi. Я зiрко вдивлялася вперед, намагаючись розгледiти в задимленiй кiмнатi темнi силуети меблiв. Прохiд був вiльний – ми увiйшли до кiмнати, в стiнi якоi зяяла наскрiзна дiра, спричинена вибухом. Але раптом зi стелi з трiском зiрвався величезний дерев’яний сволок – зачепив по головi мого супутника, збив його з нiг, завихривши клуби пилюги i якогось невагомого, цукрово-чистого порошку, що миттево огорнув Андрiя Дмитровича, i той раптово зник, нiби поглинутий бiлим мертвотним озером.




Роздiл 4. День, який не закiнчиться


Це сталося так швидко, що я й оком не встигла моргнути, а вже Андрiй Дмитрович пропав пiд пеленою пилюги. У вас бувало таке: хтось до вас звертаеться, а ви не чуете, поглинутi власними думками? Або ви не помiтили, як iшли кудись i невiдомо чому опинилися в зовсiм iншому мiсцi? Або ви – нiби й не ви водночас? Мабуть, то наш розум заклинюе, як двигун внутрiшнього згорання, а тодi враз стопориться й анi руш. Так i я: не знаючи, що менi робити далi, заклякла на мiсцi.

– До-по-мо-жiть… – Ледь чутний голос Андрiя Дмитровича повернув мене до реальностi.

Борсаючись пiд купою уламкiв дощок, що впали зi стелi разом зi сволоком, Андрiй Дмитрович марно намагався пiдвестися.

– …о-жi… – силкувався слiдчий зрушити важку балку.

Я спробувала налягти на перекриття, силкуючись його скинути, але це менi не вдалося. Треба було якось допомогти потерпiлому, але як? Думки роiлися в моiй головi, але спасенноi не знаходилося.

– Я не можу, нiчого не можу! – розпачливо гукнула я.

– Як… ви… що… – стогнав вiн, намагаючись усвiдомити, що вiдбуваеться.

– Цей бiсовий сволок такий важкий, нiяк не можу його зрушити! – Я була у вiдчаi.

– Не можете? Як? – Поранений Андрiй Дмитрович задихався – ядучий дим стелився по пiдлозi.

– Ось так! – Я не стримувала емоцiй, зневiрившись змiнити бодай щось.

– Тодi… Тодi зiпрiться на його край… А я сам спробую зрушити, – прошепотiв слiдчий.

Я роззирнулася по кiмнатi. Справдi, з тiла мого супутника балка звисала одним своiм кiнцем: менi досить було тiльки на неi натиснути, аби змiстити центр тяжiння сволока, щоб пiднявся протилежний кiнець. Менi це вдалося, i Андрiй Дмитрович, напружившись, нарештi скинув тягар iз себе. Дим дедалi густiшав, дихати ставало майже нестерпно. Я допомогла слiдчому пiдвестися – у нього була глибока рана на головi, з якоi на обличчя струменiла кров, перетворивши його на страшну червону маску. Це було жахливе видовище – заюшене лице з одним набряклим, посинiлим оком. Друге залипло вiд кровi, й поранений заледве мiг розплющити його.

– Треба вибиратися звiдси! – нагадала я про очевидне.

Господи, ну чому, коли трапляеться халепа, на думку спадають самi лише банальностi? Я мимоволi вiдчула свою подiбнiсть iз героiнею тiеi книжки, яку все не могла дочитати: персонажi там завжди говорили те, що треба було сказати.

– Спробуймо через вiкно, – прохрипiв Андрiй Дмитрович.

– Га? Що? – не розчула я.

– Вiкно, – простогнав поранений.

Вiн ледве стояв, обiпершись руками в стiну, на щось бiльше не мав сили. Неможливо було скористатися й вiкном у заднiй двiр, що також виявилося загратованим. Я на мить притулилась до шиби, немов намагаючись вдихнути свiжого повiтря, вiд якого вiддiляла нас прозора перешкода. Здавалося, ось вона, воля, досить лише простягти руку. Менi здалося, нiби я бачу на вулицi силуети з юрми роззяв, що край дороги дивляться на палаючу будiвлю. Люди, хто-небудь, рятуйте! Як же до них достукатися?

– Що там? – почувся голос слiдчого.

– Грати скрiзь, немае виходу! – вiдчайдушно скрикнула я.

– Спробуйте розбити шибку… – наполягав Андрiй Дмитрович.

Я роззирнулася. Поруч не знайшлося нiчого, крiм важкого, дубового стiльця. Менi вдалося пiдтягти стiлець до вiкна, але пiдняти його я не змогла. У вiдчаi пiдбiгла до столу, схопила з нього перше, що трапилося пiд руку – маленьку статуетку, й пожбурила нею у вiкно. Брязнула шибка, розлетiвшись посерединi, ii скалки порснули врiзнобiч, i кiлька з них боляче встромилися менi в долоню. Вiд несподiванки я скрикнула, налякавши свого супутника, який не бачив, що сталося, i теж скрикнув. Вiд шоку я похитнулася i впала долi.

Як же нам вибратися з охопленоi вогнем будiвлi? Дим валував вiд вхiдних дверей, просочувався крiзь щiлини. Полум’я жадiбно трiщало в коридорi, поглинаючи все на своему шляху. І я, та, що зовсiм недавно бажала померти, тепер, коли бiль вiдступив кудись на край моеi свiдомостi, послабшав i вже не так дошкуляв менi, страшенно прагнула жити!.. Кров нуртувала в моiх жилах так буремно, як нiколи в життi. Дивно, я ще жодного разу не була такою спокiйною, як тепер. Мозок холодно прораховував усi можливi ситуацii, i виходило, що нам вочевидь судилося загинути. Марно кликати на допомогу: нiхто не увiйде в палаючу будiвлю. Марно вибiгати в коридор, там напевно задихнешся. Повертатися назад, у кiмнату слiдчого, сенсу теж немае – там так само загратованi вiкна. «Отже, нiщо не врятуе нас», – говорив холодний розум. «Надiя завжди сподiваеться на краще», – заперечувало мое серце, сповнене жаги до життя. Раз, два, три. Усi варiанти програшнi.

Зарипiла покрiвля над головою. Вогонь гоготiв, нахабно ширився дахом, поглинаючи крокви, бантини, сволоки. Ось уже зi стелi посипався тиньк, поставши мiж нами запорошеною хмарою. Це кiнець. День, який триватиме вiчно, позаяк вiн, здаеться, стане останнiм у нашому життi.

Спробувавши пiдвестися, я сперлася на руки, i раптом моя долоня намацала на пiдлозi якусь залiзяку. Придивившись, я зрозумiла, що це скоба, ймовiрно вiд ляди, що нею прикрито лаз до пiдвалу. Хто там чи що – зараз менi було байдуже.

– Допоможiть менi! Сюди! – заволала я.

– Що? Що таке? – зараз же почувся голос Андрiя Дмитровича.

– Хутчiш! Ми ще можемо встигнути! – Я намагалася пiдняти важку ляду, але сил бракувало.

Нетвердою ходою пiдiйшов поранений слiдчий. Було помiтно, що пересуваеться вiн майже напомацки – одне око зовсiм запливло, а на другому запеклася кров.

– Берiмося за скобу! – Я кричала так голосно, що не почути мене було неможливо.

– Де вона, де? – Половко присiв, намагаючись намацати залiзне кiльце.

– Та ось же! – Я допомогла йому, i нашi долонi вiдчули металевий холод.

Те, що пiд нами вхiд до пiдвалу, сумнiвiв не було, адже попри пекельну спеку вiд полум’я пожежi, що вирувала навколо, метал пiд нашими руками залишався прохолодним. Удвох ми насилу пiдважили ляду, i перед нами вiдкрилася чорна паща лазу, що вiв у пiдземелля. Що там? Суцiльна пiтьма. Часу на роздуми не залишалося, тому я стала на сходи i ступила вниз.

– Ходiмо. Однаково у нас немае iнших варiантiв! – знову прокричала я, хоча мiй супутник був зовсiм поряд.

Андрiй Дмитрович послухав мене i, щойно прошмигнувши в черево пiдвалу, причинив за нами ляду. Моi очi довго не могли призвичаiтися до пiтьми й розрiзняли лише згустки непроглядного мороку. Я обережно спускалася сходами, виставивши руки вперед.

– Це архiв. Я зовсiм забув, що вiн тут. – Знайомий голос у густiй, мов смола, темрявi нагадав менi, що я не сама.

Я обернулася, але нiчого не побачила. Суцiльний чорний монолiт.

– Ми тут не задихнемося? – спитала перше, що спало на думку.

– Не знаю. – Голос у пiтьмi був не надто впевненим, навiть у своему незнаннi.

– Звучить обнадiйливо, – я тихенько всмiхнулася. Сарказм – кращi лiки вiд лиха.

Нагорi почувся чийсь крик – поглинутий товстим перекриттям над головою, вiн докотився до нас лише глухим вiдлунням.

Андрiй Дмитрович застогнав, важко осiв на втрамбовану земляну долiвку. Його стогiн у цьому закритому просторi був единою ознакою життя.

– Чи можу я вам чимось допомогти? – Дурнiшоi фрази годi й придумати, однак тепер саме цi слова здалися менi доречними.

– Як це дивно, – повiльно мовив мiй вiзавi.

– Що саме, Андрiю Дмитровичу? – спитала я.

– Те, що ми з вами опинилися тут. Та ще в таких обставинах, що iх я не змiг передбачити, – сказав Половко.

– Було б дивно таке придумати, – погодилася я.

– Саме так. Життя щедре на сюрпризи, коли очiкуеш вiд нього передбачуваностi, – промовив вiн.

На якусь мить розмова урвалася. Тиша запала дивна, напружена. Приглушенi звуки пожежi долинали здалеку, нiби з iншого вимiру, вiдокремленого вiд нас не товщиною перекриття, а заляганнями просторово-часових шарiв, – ми нiби зненацька потрапили в iнший час. Я й надалi внутрiшньо почувалася умиротворено-спокiйною, нiби була в себе вдома. Аж раптом згадала про батька: як вiн, чи дiзнався, що зi мною? Чи послав Ванька на пожежу, чи приiхав сам? На цю думку серце менi здригнулося, стало шкода саму себе. Я навiть уявила: ось я небiжчиця, лежу в трунi, на бiлому лискучому атласi. Як журливо голосять надi мною бабки-тужiльницi, нiби iх катують. Татко стоiть поряд, не зводить очей iз мого мертвотно-блiдого обличчя з виразом навiки застиглого подиву – яка ж нагла й безжальна смерть! І вся марнота марнот вiднинi так далеко, i залишаеться лише вiчний супокiй, адже земний шлях мiй скiнчено…

– Тут мае десь бути гасова лампа, я пам’ятаю, бо кiлька разiв спускався сюди. – Голос Андрiя Дмитровича урвав моi жаскi фантазii.

– Таж темно, хоч в око стрель, де ii шукати? – спитала я.

– Стривайте-но, у мене е сiрники. Але, чорт забирай, нiяк не можу згадати, де та клята лампа! – вигукнув Половко.

Вiн пошарив по кишенях, нарештi я почула, як черкнув сiрник, i в пiдвалi заблимав мерехтливий вогник, вихопивши з темряви шереги полиць iз теками i стосами паперiв по три-чотири на кожнiй; стiлець i маленький столик, а на ньому – ту таки гасницю. Я взяла сiрники у свого товариша по нещастю, напомацки пройшла до столика, засвiтила лампу. Нагорi щось гримнуло. Дим легенько струменiв крiзь вузьку продухвину, утворюючи маленьку хмарку, що кружляла пiд нещiльно зачиненою лядою пiдвалу, утiм далi не проникала. Це викликало у мене невиразний здогад, що десь мав би бути вихiд, але де ж його шукати?

Я пiднесла лампу до Андрiя Дмитровича – дивитися на нього було тяжко. Кривава маска на обличчi перетворювала його на театрального актора з якоiсь мiстичноi драми. Сорочка, пiджак, навiть штани на ньому – усе було закривавлене. Я вiдiрвала смужку вiд своеi сукнi i приклала йому до рани. Тканина зараз же просочилася кривавою вологою. Половко уважно стежив за тим, як я намагаюся його доглядати.

– Треба б промити рану, – повчально мовила я.

Вигляд кровi, попри всi моi намагання стриматися, все ж викликав спазм, i я вiдчула, як до горла пiдкотила блювота. Закашлявшись, я вiдсунулася. Раптом прийшло усвiдомлення, що я в пiдвалi, поряд мене – скривавлений поранений чоловiк, нагорi нуртуе полум’я пожежi, i, не приведи Господи, ми тут або просто задихнемося, або – в гiршому разi – згоримо живцем. Я б назвала це нове вiдчуття вiдтермiнованим страхом. Менi перехопило дух, i я сiла на долiвку.

– Що з вами? – спитав Андрiй Дмитрович, помiтивши, що менi зле.

– Нiчого… Пусте… Минеться… – намагалася я дiбрати потрiбнi слова.

У ту мить менi здалося, що простiше було б зараз знепритомнiти й отямитися потiм, пiзнiше, коли все скiнчиться. Водночас я нiби вiдчула на своiх плечах тягар минулих годин i подiй, що iх годi було передбачити навiть у страшному снi. Я поступово осягала розумом безвихiдь ситуацii, що вже виходила за межi просто фатальноi. Пiдвiвшись, я присiла на краечок стiльця.

Ми знову помовчали. Дим усе прибував. Нагорi щось падало, гримiло, хоча тут, у пiдвалi, що був досить глибоким, вiдчувався приплив свiжого повiтря. Варто було дослiдити дальнiй куток, але вставати зовсiм не хотiлося. Андрiй Дмитрович ворухнувся, зашарудiв, щось дiстаючи з кишенi.

– Що ви там шукаете? – спитала я, спiймавши себе на думцi, що в пiдвалi стало по-домашньому затишно.

Пожежа палахкотiла десь нагорi, а тут було ще доволi вiльготно i прохолодно. У нiздрi набилась пилюга, дихати кислим букетом плiсняви було важко. Ми нiби поринули в iнший свiт, наповнений затхлим духом пiдземелля. Видимiсть безпеки зробила свою справу – я трохи заспокоiлась, подумавши, що в цьому мiсцi вогонь нас не дiстане.

– Свого нотатника, – трохи побарившись, вiдповiв Андрiй Дмитрович.

– Ну ви, iй-богу, знайшли час. І що ж там?

Надмiрна цiкавiсть колись таки вилiзе менi боком.

– Так… Збираю рiзнi iсторii, – з протягом мовив мiй спiврозмовник.

– Он як? І якi, дозвольте спитати? – Менi стало по-справжньому цiкаво.

– Життевi, – вiв далi слiдчий.

Нарештi вiн знайшов свого блокнотика, переконався, що з ним усе гаразд, i поклав назад у внутрiшню кишеню.

– Гм. А я там е? – менi притьмом кортiло дiзнатися, адже про мене ще нiхто нiколи не писав.

– Може, е… А може, й нема.

Менi здалося, що крiзь яскраво-червону маску на його обличчi враз проступила глузлива усмiшка.

– Інтрига – подруга знегод i жалю, – бовкнула я перше, що спало на думку.

Не пам’ятаю, звiдки в моiй головi взявся цей вислiв. Можливо, я його вигадала, а може, десь вичитала. Але в ту мить вiн здався менi найбiльш доречним.

– Ваш батько добре подбав про вашу освiту.

Вiдчувалося, що Андрiй Дмитрович не знае, що менi сказати.

– У чомусь подбав, а в чомусь я й сама постаралася. – Я вже повернулася до своеi звичноi – колючоi – манери спiлкування.

– Можливо, колись, iншим разом, я вам усе розповiм, – раптом сказав Половко.

Мене цi слова неабияк зацiкавили, позаяк я завжди вважала, що його мотиви для мене цiлком очевиднi, радше навiть сказати, прозорi, як скло. Але тепер вiн заговорив так таемниче, що геть спантеличив мене.

– А чом би не розповiсти заразiсiнько?

Навiть незважаючи на обставини, дiвоча цiкавiсть брала гору.

Андрiй Дмитрович мовчав. Свiтло лампи освiтлювало тiльки частину його обличчя, решта потопала в темрявi, i через це менi знову здалося, що вiн глузливо посмiхаеться. От же негiдник! Погратися вирiшив зi мною. Менi захотiлося вiдповiсти так, щоб дошкулити йому чимось особистим, але на думку спадали тiльки милi й привiтнi слова. «Стривай-но. Так далеко не поiдеш. Знову станеш нiжною дамочкою, а далi – пиши пропало!» – дорiкнула я собi.

Пiдвiвшись, я поглянула на стелажi з архiвними справами про рiзнi злочини й правопорушення. Взяла до рук пухку теку з аркушами, що не вмiщалися в нiй, на обкладинцi виразно значилося: № 1977. І великими лiтерами вгорi: «Секретно». Внизу дрiбнiший напис: «Справа про участь малоросiв у поширеннi злочинних iдей». Гм, дивно, таке формулювання менi ще нiколи не траплялося на очi. Я розгорнула теку, але аркушi в нiй виявилися списанi дрiбним почерком, i при слабкому освiтленнi лампи я мало що могла розгледiти. Якiсь фото, документи, виписки й акти – усе це утворювало чималий стос паперiв iз чийогось дiзнання.

– Ви не знаете, що це? – спитала я в Андрiя Дмитровича, показуючи йому теку.

– Не розумiю, про що ви? – Половко пiдвiвся й ступив кiлька крокiв, урятувавшись таким чином вiд неминучоi смертi.

Бо саме тiеi митi згори просто на ляду пiдвалу впали такi важкi уламки, мабуть, охопленого полум’ям даху, що проломили благенькi дошки, вони й собi зайнялися й обвалилися просто в пiдземелля, здiйнявши стовп диму. Задушливi клуби його враз заповнили замкнутий простiр нашого пiдземного укриття – дихати стало незмога. У зяючому проломi язики полум’я, що вирувало вгорi в кiмнатi над нами, загрожували хутко перетворити досi безпечний пiдвал на задушливе вогняне пекло.

– Давайте сюди! – Андрiй Дмитрович уже оговтався й подав менi руку.

– Що?! – скрикнула я iстерично.

Усе раптово змiнилося – ми гинули. Замiсть милих розмов – горiти нам живцем. Замiсть раю – вогняне пекло.

– Допоможiть менi. – Слiдчий, який ще хвилину тому сидiв геть знесилений, раптом виявив несподiвану жвавiсть, зняв пiджак, подав його рукав менi. – Накидайте!

Ми разом спробували накрити жаристу дровиняку, аби перекрити доступ iдкому димовi. Та не надто цупка тканина скоро затлiлася, лише додавши чаду. Згори знов посипалися палаючi головешки, i тепер жоднi хустки не могли б нам допомогти. Конче треба було дiяти, але шляхiв для порятунку ми знайти не могли – на дерев’яних сходах теж лежали тлiючi бруси, вiд яких щаблi неминуче мали скоро зайнятися.

– Що нам робити? – Мiй голос знову сповнився вiдчаем.

– Я… Не знаю, – безпорадно мовив Андрiй Дмитрович.

Вiн одсунув стiлець, стiл i все, що могло спалахнути, чимдалi вiд охопленого полум’ям лазу. На щастя, стелажi зi справами стояли вiддалiк, тож швидка пожежа нам не загрожувала – ймовiрнiшою була загибель вiд задухи.

Я закашлялася. Голова менi паморочилася, я вiдчувала, як мiшаються думки, захотiлося впасти долiлиць i просто чекати свого кiнця. Я зажмурилася – завжди мрiяла вiдiйти у засвiти, не бачачи нiчого навколо. Аж раптом Андрiй Дмитрович затермосив мене за плече, потягнув за собою. Ми рушили до дальньоi стiни i враз – от дивина! – вiдчули приплив свiжого повiтря. Найiмовiрнiше, там був вентиляцiйний отвiр, звiдки й надходило повiтря з вулицi. Я спрагло ковтала живильний струмiнь, припавши до нерiвного земляного краю.

– Тетяно Вiкторiвно, залишайтеся тут. – Уперше Половко звернувся до мене так офiцiйно.

Не знаю, чи це було викликано нервовою напругою, чи, може, несподiвано в моему супутнику прокинувся кавалер благородноi породи, яким вiн, власне, й був ранiше. На ту мить менi було байдуже, хотiлося одного – надихатися. Мiй сусiд зник. Якийсь час було чути, як падають пухкi теки зi справами, що iх вiн намагався перекинути чимдалi вiд вогню. Потiм вiн на мить повертався до продухвини – вдихав, затримував дихання i знову вiдходив. Далi Андрiй Дмитрович пiднiс ближче лампу, яка освiтила поверхню земляного бруствера, що вiдокремлював пiдвал вiд товщi порiд i гранiту. Маленький острiвець свiтла й свiжого повiтря в чорному проваллi печери. Полум’я майже не було видно, позаяк його заступав бруствер. Але, судячи з того, як прибували хвилi диму, зовнi пожежа все ще вирувала. Раптом я вiдчула якусь нелюдську втому. Я знову замружилася, цього разу тому, що геть знесилилася… Смердiло горiлим, серед згарятини вчувалися сосновi нотки – так дерево, помираючи в пожежi, вiддавало свiй прощальний аромат. Ця мiшанина запахiв наповнювала пiдвал, просочуючи все навколо. Я зiперлася спиною в стiну, випростала ноги i спробувала уявити, що все скiнчилося. Аж раптом, коли тiло волало про перепочинок, я вiдчула, як Андрiй Дмитрович доторкнувся до мого рукава. Це сталося несподiвано, i я не вiдтрутила iнстинктивно його руку, а навпаки – стиснула пальцями гарячу долоню слiдчого. І в ту ж мить почувся гучний хвилеподiбний звук: обвалилися дошки перекриття над нами, страшно було дивитися на стихiю всепоглинаючого гребеня вогню – таким яскравим до болю в очах був цей безжалiсний убивця.




Роздiл 5. Подорож туди й назад


З Владивостока ми майже не виiжджали. Хiба що iнодi я, ще маленькою, супроводжувала татка в його поiздках у село, де мешкали нашi родичi. Зазвичай раннього лiта ми на свiтанку виiжджали зi ще сонного мiста: з порту долинали далекi приглушенi звуки, а поодинокi мiстяни вигулькували з туману, нiби просочуючись крiзь блакитнувато-бiлий серпанок, що ним шарпав свiжий морський вiтерець. Чайки пробивали туманну завiсу, прострiлювали ii, мов кулi, вилiтаючи з уранiшньоi мряки. Тiльки собачий гавкiт, що розлягався над мiстом, нагадував, що воно лише приспане туманом, але все ще живе.

Ми сiдали в коляску, вiзник розкручував батога, хльостав коней, i екiпаж жваво викочувався на околицю мiста, аби потiм виiхати на путiвець. Там нас зустрiчало духовите поле з густим запаморочливим пахом квiтучих трав. Пiвники, зозулинi черевички, купчаки – iхнi аромати насичували повiтря, сплiталися в шовковисту запашну вуаль спекотного червневого дня. Гарнi то були часи. Інодi менi здаеться, що все хороше вiдбувалося не зi мною, а я прочитала про це в якiйсь книжцi, що ii назви й пам’ять не зберегла.

Їхали ми довго. Інодi татко велiв зупинятися на привал, щоб розiм’яти ноги. Тодi я вискакувала з коляски i радо пробiгала крiзь густий зелений морiг, пiрнаючи в нього мало не з головою. Потiм я падала горiлиць на цю м’яку нiжну перину, розпростерши руки, й дивилася в глибоке небо, яке накривало мене своею блакиттю. Очам вiдкривалася чиста свiжiсть небозводу, здавалося, вгорi надi мною блищить гладiнню блакитне озеро. У такi моменти життя сприймаеться як диво й дае тiльки насолоду, що розбурхуе чуттеву матерiю душi. Я почувалася щасливою, хоча в дитячi роки людина ще не знае, що таке щастя.

У селi нас зустрiчала батькова тiтка баба Настася. Тяжкi роки згорбили цю невисоку, колись зграбну жiнку. На головi в неi завжди був синенькоi барви очiпок або хустка, туго зав’язана пiд бороду. Пожовкле лице видавало вiк, а кругленькi брунатнi пiгментнi плямки на ньому робили бабу схожою на якусь казкову iстоту. Важкi, добре помiтнi мiшки пiд очима свiдчили про те, що на долю жiнки випало чимало прикрощiв i лиха, та все ж вона вижила наперекiр власнiй долi. Утiм, хiба нинi кого здивуеш лихом? Їi дебелi руки, жилавi й сильнi, розповiдали iншу iсторiю – про те, що вона звикла до будь-якоi роботи. Баба Настася вдовувала, вiдколи поховала свого чоловiка, а сталося це ранiше, нiж я з нею зазнайомилася.

Ми частенько навiдувалися до баби на свята, й вона неодмiнно вбиралася в украiнський одяг, з керсеткою, святковою полтавською вишитою сорочкою, намистом з коралiв у три разки i незмiнним дукачем. Якби ми жили в Украiнi, навряд чи хтось би зважав на такi родиннi зв’язки. Проте тут, на Далекому Сходi, навiть найтоншi нитки еднали нас помiж собою й багато важили для наших землякiв. Тому такi поiздки мали дiловий i водночас якийсь духовний сенс.

Село Покровка лежало неподалiк Усурiйська, але мiсто ми завжди об’iжджали грунтiвкою, оглядаючи хiба що околицi. На шляху нам часто траплялися невеликi поселення з рiвненькими хатками – iнодi мазанками, iнодi – брусованими, в житомирському стилi. Але що ближче ми пiд’iжджали до бабиного села, то бiльше мiсцевiсть нагадувала Полтавщину. Покровка стрiчала нас вуличками з ошатних побiлених вапном хат, укритих соломою. Така покрiвля чудово служила господарям десятки рокiв. Двори тут обносили тином з кривого вишневого гiлля. На подвiр’ях крiм хати зводили ще й хлiвець чи iншi господарськi споруди. Квiти в невеликому городику перед хатою тiшили око яскравими барвами, пiд нашим далекосхiдним сонцем виростали заввишки з аршин. Маленькi вiконця пропускали мало свiтла, нагадуючи на стiнах мазанки окуляри на сухому бабусиному обличчi. Сад з незмiнними вишнями та яблунями обсипав своiми пелюстками навеснi, нiби пiзнiм лапатим снiгом. Менi щоразу здавалося, що я приiжджаю в казковий свiт, такий милий i рiдний. Потiм, коли я подорослiшала, часто думала, що Покровка уособлюе всю далеку Украiну.

Баба Настася завжди виходила на порiг, ледь зачувши, що ми пiд’iжджаемо до двору. Вона витирала руки об фартух, бо завжди в цей час куховарила, готуючи частування для дорогих гостей. Потiм ми за звичаем чоломкалися й заходили до двору.

– Що це ти, Вiкторе Сергiйовичу, зовсiм забув свою стару тiтку? – беззубо всмiхаючись, питалася баба Настася.

– Тебе як забудеш, то ти ввi снi примаришся, – широко всмiхався татко на цi ii легенькi докори.

– Я ж нiчого поганого тобi не зроблю, трохи налякаю та й по тому, – не вiдставала баба.

– То ви всi жiнки тiльки так кажете.

Батько завжди намагався вiдбутися вiд неi жартами.

– Багато ти знаеш про жiнок, коли вони й самi про себе часом до пуття розказати не здатнi, – вiдказувала тiтонька i смiшно мружила очi, щоб показати, хто тут головний.

– Гаразд, гаразд. Веди вже в дiм, з тобою i влiтку змерзнеш надворi, – осудливо бурчав батько.

Бабуся брала мене за руку, й ми з нею входили в стареньку хату. Погляд вiд самого порога вабила велика пiч, помальована пiвниками та барвiнком. «Це дерево життя, онучко», – казала менi баба, нiжно торкаючись барвистоi черенi. Потiм звертав на себе увагу мисник, на якому баба Настася завжди, як заведено в украiнських селах, виставляла найкращий посуд. Долiвку в хатi було вистелено свiжою соломою, тож голову одразу туманив дух польових просторiв. Якщо заплющити очi й стати посеред хати, то здаватиметься, що ти десь на заквiтчаному дикими травами пагорбi. У свiтлицi – пiлок-лежанка для дорослих, традицiйно застелена рядном i вишиваною постiллю, а бiля неi – прилаштована на гак вервечана дитяча колиска. У баби Настасi було двое синiв i одна дочка, але нiхто не дожив до цього часу. Один син помер вiд тифу, другий – повернувся калiкою з Першоi свiтовоi й незабаром теж помер. Дочка ж подалася десь шукати щастя до Усурiйська i невiдомо де зникла назовсiм. Чи жива вона? Хтозна. Коли не стало й дочки, баба Настася дiстала з горища стару колиску, причепила на ще мiцний гак, мабуть, ii пам’ять змушувала повертати в поле зору предмети, пов’язанi з найбiльш важливим для неi. Чи е щось трагiчнiше в життi жiнки, нiж втрачене материнство? Чи е бiльше горе, нiж бiль вiд утрати рiдних людей? Якщо родина – це единий органiзм, то втратити дiтей – нiби вiдiтнути кiнцiвку: ногу чи руку. Вiчнi калiки, сповненi гiркоти i фантомних болiв, – ось хто такi люди, яким судилося втратити свою дитину; i баба Настася була однiею з них.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65897734&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.