Жiнка його мрii
Олесь Ульяненко


Олесь Ульяненко – найрадикальнiший i найжорсткiший украiнський письменник, скандальний i непередбачуваний, автор понад 20 романiв. Вiн единий в Украiнi отримав Малу Державну премiю iм. Т. Шевченка (1997). У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи: «Сталiнка», «Дофiн Сатани», «Квiти Содому» i трилогiя «Ангели помсти».

«Жiнка його мрii» – твiр, який вбив свого автора. У 2009 роцi цей роман був визнаний порнографiчним, пiсля чого його було вилучено з книгарень. Майже рiк Олесь Ульяненко вiдстоював своi права i гiднiсть у судi, мiжнароднi правозахиснi органiзацii оприлюднювали гнiвнi листи, радiо «Свобода» розповсюджувало iнформацiю по всьому свiтовi, в той час як невiдомi люди телефонували письменниковi i погрожували, що коли вiн виграе суд, то за пiвроку помре. Так i сталося: за пiвроку пiсля суду письменника знайшли мертвим у його квартирi. Можливо, загадка смертi Олеся Ульяненка вiдкриеться нам пiсля прочитання його роману?…





Олесь Ульяненко

Жiнка його мрii


У всiх щасливих випадках напевне знай, що то заслуга Бога; навiть тодi, коли свiт перетвориться на порох.


Ми всi пiдемо, i зупинить нас смерть.





1


Птаха повзла по синьому, зi срiбним вiдливом склi, чорним розчавленим тарганом. Лада напевне глянула у вiкно i побачила там цю птаху, а ще мокру березову гiлку, i здивувалася, що та тремтить. О, це вiд холоду. Суто у традицiях минулого, без народницького нальоту. Печально. Але ця думка, коротка, як полiт мухи, вилетiла за якiсь там межi. Вона потягнула до себе два роздвоенi кiнцi оголеного дроту; подумки Лада вирiшила, що це змiiне жало зради, i поклала в рота. Зараз вiн увiйде, ввiмкне, i – все, – вона розтане тихо, тихо, як ii нiжна i печальна любов. Але тихо не вiдбулося. Увiйшов син i дiйсно увiмкнув. І Ладу трусило хвилин п’ятнадцять, i не тiльки: з неi валив смердючий дим, а волосся пiднялося дибки. Нарештi син додумався вiдiмкнути вимикача, i вона впала на пiдлогу, обм’якла, випустивши всi можливi екскременти пiд балдахiн шовкового халата. Син тремтячою рукою набрав номер i викликав «швидку». Але «швидка» вже нiчим не зарадила.

Лада, з одкушеним язиком, вилiзлими очима, з неправдоподiбно синiм обличчям, була мертвою. Чому вона вибрала саме таку смерть, нам лишаеться тiльки гадати. Чоловiк стояв якусь хвилину перед дверима, а два мовчазних послужливих охоронцi очiкували. Нарештi вiн вiдчинив дверi i пiшов кiмнатами, наче тхiр нюхаючи повiтря. На самому кiнцi, у лiтнiй кiмнатi, обличчям його пройшов подив. Вiн вiдчув неприемний запах, запах, який не жив у цьому домi, але досить знайомий i близький, щоб там оселитися. Ну й iдiотка, подумки вилаявся вiн i увiйшов, не мiняючи виразу на обличчi. Потiм вiн повернув голову i навiть не подумав дотягнутися до кишенi, де тепло покоiвся мобiльний телефон. Це була його таемна пристрасть, i чоловiк Лади ii приховував, про це знала покiйниця. «Я люблю його як собаку, вiдданого i вiрного собаку», – говорив вiн, облизуючи кiнчик «Корони», похлебтуючи п’ятизiрковий вiрменський коньяк, iнакшого вiн не пив. Дурна звичка у вишуканому суспiльствi, хрусткому «Версаче», «Кевiн Кляйн», «Пако i Рабана». Все в його чiткiй i свiтлiй, як срiбло, свiдомостi називалося мотлохом.

Можливо, тому, що долi iхнi були такими схожими, вона подекуди, як говорять жiнки, мiсцями розумiла його. В обох серце заходилося, коли на зеленому морiжку з-за темного вiконця «хаммера» вони бачили корiв, кiз, перекошенi церкви, котрим поталанило менше, нiж столичним златоглавим храмам. Але зараз вiн думав, звiсно, не про купи паруючого гною, i навiть не про те, що життя цiй дурепi можна було обiрвати жменею сильнодiючих пiгулок, яких у домi вистачало по саму горлянку. Нi, його думки дiставалися висот власних почуттiв, i чоловiк фiзично вiдчував, як у нього злазить надшкiрний шар, наче з посинiлоi вiд гангрени ноги, щось близьке i вiдразливе водночас. Саме так вiн думав. Вона не знала свiту, погоджувався вiн, думаючи про неi, як про живу, але сама ii поява у його життi опускала його на дно свiту. Лада вiдтiняла його, як щось потворне – ще потворнiше.

З цими думками вiн усiвся у вiтальнi неправдоподiбно червоного кольору, зi шкiряними надутими iспанськими диванами i крiслами, закурив сигару, й охоронцi, розумiючи, подали пляшку коньяку, нашаткований рiвно лимон. Вiн потягнувся до свого вiрного мобiльного телефону, староi моделi, але дiйсно надiйного, наче собака. Вiдчував вiн себе легко й упевнено, як нiколи у життi. Але стара звичка психолога напустила на нього досить вправну мiну горя i скорботи, таку, мовби вiн один лишився на оцiй землi, сам. Вiн подумав про зеленi, майже синi сосни, а надворi противно шкварчав мокрий снiг пiд шинами авто. Йому завжди було затишно у «хаммерi», але так, як зараз, з мертвою жiнкою через три кiмнати, йому нiколи не було чудово i легко. Вiн вiдсьорбнув коньяк, дуже голосно, потягнувши свое плямкання по всьому будинковi, i кремезний, з селянською пикою охоронець пiдступив до нього i простягнув трубу.

– Нi, – коротко сказав вiн i подивився на мокрих птахiв, що висiли на гiлках липи, i вирiшив ii спиляти – тому що ця липа лякала Ладу. Вiн навiть дозволив собi здивуватися, але потiм повiльно обернув голову i приязним повiльним голосом сказав охоронцю:

– Зателефонуй i скажи йому сам. Менi немае нiякоi охоти, – i вiн облизнув отерплi губи з важкими жовтими краплями коньяку. В життi немае нiчого важливiшого за початок. Середина – дiло вiдносне: можна навiть не дотягнути. А оскiльки середина, як i вiк, прiсна, кiнець непередбачуваний, а тому темний i невиразний, i золотий. Випроставши у вбиральнi пряму кишку, так часто вирiшувала на противагу йому Лада. Вiн так i лишався все життя у ii розумiннi «вiн», без iменi, з купами нагород, з купами посад i ще бiльшими шаленими грошима. Але це його не злило, навiть не бiсило, навiть не займало. Вiн думав iнакше, i Ладi не дiстатися тих висот, до яких вiн дотягувався навiть за коньяком i кавою. Як i кожна жiнка, Лада надiляла кожним словом усе, що дiялося, рухалося i пульсувало навколо. А це вже йому не подобалося.

Саме про це вiн зараз думав, вивчаючи нерухомим поглядом завиток iталiйських шпалер. Так, у нього погляд людини, що вирiшила все. Ця людина, вiн саме, забралася так високо, так низько, чи важко, чи легко, на свого щабля у всезагальному сiдлi, i ясно усвiдомила i вирiшила, що саме там добре знаходитися i нiчого не вивчати, нiчому не давати назву, бо все i так давно вирахуване, з ним i без нього. Проте це було своерiдною помстою перед тим, що з ним зробила Лада. Принаймнi зараз вiн спокiйно мiг перенести всю тяжбу життя на вiко ii труни, котре все витримае. І по-своему мав рацiю.

Лада умудрилася сховати свое минуле i свое майбутне у чорних водах невiдомостi. Здавалося, вiн знав ii веснянкуватою рудою дiвчиною, з яскравими очима, з урiвноваженими, зовсiм не манiрними рухами; знав ii батькiв, з важкими руками колгоспникiв i хитрими очима дрiбних завидникiв та злодiiв. Але Лада паралельно не походила на своiх батькiв. Вiн, вiд таких небажаних думок, навiть пересмикнув ногами. Проте вiн i зовнi, i внутрiшньо знаходився у станi рiвноваги та спокою. Але щось його насторожило. Повз нього пройшов лiкар, кiлька мiлiцiонерiв у мiшкуватiй унiформi, але вiн провiв iх поглядом, поворотом голови, пригубив коньяк, лише змiнив свою точку погляду на пузатого бронзового янгола, що натягував лука i зараз видався йому символом чогось жахливого, але не того, що трапилося в реальному життi. І це його трохи задiло. Потiм насторожило. Тому, що вiн не мiг усидiти на мiсцi. Тому, що бронзовий янгол дивився на нього i напинав лука. І його це насторожило. І легкими кроками, пiдшаркуючи лiвою ногою, вiн пiшов у кiнець кiмнати, по ходу потягуючи нiздрями повiтря. Так, це справдi був запах, запах був причиною його роздратування. Так, запах, але анi причини, анi джерела цього запаху вiн не мiг визначити. Цей запах, на його диво, ударив не по нiздрях, а по очах, засльозивши рогiвку, так, саме по очах; а потiм вiн вiдчув, як запахи шпарко побiгли сiрими каналами мозку, вибухнули у голандулах i захолонули там чорною однорiдною масою. Запах так i залишився там, великим чорним каменем. Але i наприкiнцi кiмнати, пiд червоне дерево, з важкими брунатними портьерами, вiн уловив, порвавши плiвку буденних запахiв, знак того, що нiяк не може позбутися жiнки.

Зараз його покличуть, але i цього йому не хотiлося. Спiвчутливi погляди не найкраще, а осудливi можуть зiпсувати настрiй на цiлий день, так, саме те, коли ти можеш i зараз хочеш думати про неi що завгодно: за коньяком, у розмовах колег, з товаришами, ii i його, i вiдчувати себе причетним до чогось. Так, саме наче повторилася його юнiсть, i молодiсть побiгла промiнням зморщок, разом з хмiльним кайфом таемницi. Запах став рiдким i розтiкався широкими каналами його тiла, вiн хотiв уголос добавити щось про душу, але це було настирне табу, спецiально нав’язане, а зараз, упродовж стiлькох рокiв, воно набуло сталоi i твердоi звички, що душа – це з розряду студентськоi балаканини, з прищавими лобами, запаленими залозами i блискучими, перевернутими не до землi, а до неба очима.

Саме цим вiн пишався. Саме це вiн ставив собi у заслугу, чого Лада нiяк уперто не хотiла розумiти: вiн став частиною цього свiту, видавлюючи поступово з себе зачучверiлого селюка, з колгоспним минулим i минулим бiльше пафосним, але вiн уже вiдiйшов вiд того берега, тому нiколи не хотiв згадувати дiда, а ще бiльше сестер, котрих йому довелося перевербовувати, оббивати пороги i багато iнших неприемних хвилин. Вiн надто був далеким для цього. Усе було зроблено без нього i досить акуратно, щоб комар носа не пiдточив. Але пiсля кiлькох рокiв вiн вiдчув, що дiйсно дивиться у порожне небо, i та його частина, що десь заклякала у переляцi над зовсiм банальними речами, зараз не бiльше анахронiзму. Йому зробилося до тупого все вiдомим, знайомим, а значить, обридливим. Так, бiльшiсть його родичiв були дiячами ще тiеi республiки, хоча особливого такого вiн у цьому не бачив: не вiн один такий. Саме це зараз вiн вiдчував стосовно Лади.

Запах гару, що снував тонкою пелериною з кiмнати в кiмнату, навiть не переслiдував його, а доводив, що вона десь поруч, зовсiм поруч: або лежить у бiлому махровому халатi, з пропаленим сигаретою лiктем, з накрученими по-мiщанському бiгудi, i теплий здоровий рудий кiт вештаеться бiля ii нiг. Вiн зовсiм не вiдчував анi втрати, анi втоми, що слiдуе за померлою близькою людиною, i це зовсiм нiчого не означае: любив ти ту людину чи вона тобi була байдужа, як останнiй трамвай, коли у тебе е грошi на таксi. Тодi вiн пройшов ще кiлька кiмнат, тьмяних, з дивним оксамитовим порцеляновим вiдсвiтом, i йому щемко захотiлося сигари i коньяку, але вiн розумiв, що при людях такi речi неприпустимi, правила людського етикету, котрими вiн усе життя гребував, стискали, наче галстук вiд «Габана». Велике малинове сонце в останнiй кiмнатi завалилося у вiкно з потоком нових запахiв, i йому зробилося нудотно.

– Пане генерале, – почув вiн голос.

І невимовно красивий голос секретарки Лади несподiвано повернув усе спочатку: перша кiмната розвернулася iншим боком, друга несподiвано наповзла на першу, третя витягнулася, наче пiд перископом, таким робом пускаючи червоного золота свiтло з останньоi кiмнати всiею площею. І вiн стояв на сiрому бетонi, пiд синiм неправдоподiбно оксамитовим небом, з бiлими лiтаками на ньому, i тихий гуркiт ласкаво лягав на землю, а ii рука була поруч. Тодi його горло стиснули спазми, i вiн зрозумiв з печаллю, що вiн буде думати про неi, як про порожне небо, тобто ii не буде, i нiчого у свiтi не змiниться. Найдурнiше те, що вiн сам нiколи не змiниться, хоча зараз ця думка настирно терзала його, починаючи вiд паху, i била у скронi. Так, зараз вiн вiдчув лихий сексуальний голод, так, як це виходить з жiнками пiд час чужоi смертi. У нього закрутило у паху, солодко засмикало пiд ложечкою, i тiльки тупi удари у скронi, що розтяглися лапами павука вiд тiм’я, показували, що об’ект його не iснуе або зовсiм далеко.

Так, вiн зараз стояв посеред малиновоi, у свiтлих тонах кiмнати, i зовсiм реально запах паленого людського м’яса лоскотав нiздрi. Проте сексуальний голод у нього не втихав. Це починало непокоiти. Вiн непомiтно провiв погляд на спину i задок секретарки, котра стояла бiля вiкна, стояла боком, i зараз упiймав себе на думцi, що взагалi не пам’ятае ii обличчя, окрiм важкого, з двома складками на кутиках рота, але рота далеко не сексуального. І запах, той, що зародився у нього в мiзках, почав пробиватися до того, що висiв важкими мiазмами серед плюшевих ведмедикiв, панд, колi й ляльок Барбi. Аби тiльки не заходив син, пройшло в головi, i це було б зовсiм непристойним. Так вiн подумав, але що в тому було непристойним, то напевне знала Лада i вiн сам.

– Пане генерале, – повторила секретарка i повернулася до нього обличчям. Вiн побачив ii важкi груди, маслиновi очi, витонченi руки, з дорогим, майже як у його Лади, манiкюром, хоча у них рiзниця не менше як у двадцять-двадцять п’ять рокiв. Жiнка була вродливою, але не сексуальною, вiрнiше, не в його смаку, i взагалi вони пiсля двадцяти не викликали нiяких емоцiй. Несподiвано коридор знову почав зменшуватися, наче пiдзорна труба морського капiтана, i вiн сидiв у крiслi, з м’ятним смаком дешевоi сигарети на губах. Сигаретою його пригостив слiдчий. Нервовий, як лошак, хлопчисько у штатськiй формi i вiльному, але дорогому костюмi. І вiн уже давно зрозумiв, що це вiйськова розвiдка, i вiд того робилося спокiйнiше, затишнiше, наче до цього запаху людського гару, трупа, домiшалися добротнi запахи просиджених крiсел, дорогих сигар i дешевоi кави, що ii готують подiбнi на гомосексуалiстiв секретарi i молоденькi лейтенантики. Секретарка стояла на тому кiнцi коридору в малиновiй кiмнатi i дивилася у вiкно, де люди пiд першим снiгом мокрими щурами виповзали зi своiх нiр.

– Це ваша секретарка… Їi прiзвище… – почав був слiдчий.

– Я ii не пам’ятаю. Не пам’ятаю ii прiзвища.

Слiдчий, розумiючи, кивнув головою. Вiн уже знаходився на такiй стадii своеi кар’ери, що мiг дозволяти собi ставитися до людей, наче до iнтер’ера. Також вiн розумiв, що з цiею пригодою, а iнакше на розум не приходило, йому вовтузитися недовго. Але вiн не любив такого типу людей. І такi типи, визначив вiн про себе, навряд чи полюбляють опинятися у цiй ситуацii.

– Я поговорю з нею? – сказав слiдчий i красномовно окинув оком фiгуру секретарки, одягнену в синiй англiйський шерстяний костюм: ти ба, навiть складки у неi похiтливо переливаються на блiдому зимовому сонцi.

Вiн перехопив погляд слiдчого, i хвиля, гаряча, наче у породистого жеребця, прилила до голови; зараз вiн точно вiдчув, як вiд злостi на цього миршавого сноба слiдчого його очнi яблука лускаються капiлярами i трiскають з таким гуркотом, що не чути, як дзижчить самотня муха у синьому напiвмороцi кiмнат. Вiн бридливо поморщив носа, коли почув цей звук, як запах, – усе чуже i неприпустиме в цьому домi зараз зайшло, щоб його знищити, зжерти його запахи, i полишити самотнього, з пiдведеною мошонкою, кривими, пожовклими зубами – вiн нiколи не пишався вставними щелепами. В цьому вiн був достойним сином своiх батькiв, котрi зневажали чуже й неприродне. Слiдчий закинув ногу на ногу, поклав ii на гостре колiно, затягнуте у дороге сукно; вiн i це помiтив, але вiдразу зрозумiв, що так би поступила Лада. Дивно, але вiн не вiдчував втрати. Вiн бiльше вiдчував зради, капризи ii та iстерики, i це завжди збуджувало. Зараз вiн мiг би без будь-якого красномовства сказати, що опинився у порожнечi, i це було так близько, як глухий, беззвучний снiг за вiкнами, що падав i падав у щiлинах тяжких портьер. Як вулиця, що несподiвано вигиналася на поворотi, щоб зiмкнутися мiцною щелепою бiля крихiтного фонтанчика з червоного мармуру, з купами бридких голих русалок без статевих органiв, з огляду на те, що все це бачитимуть дiти.

Зараз вони товклися купками у яскравих куртках, з повiтряними кульками; дiвчатка, трохи старшi, тринькали мобiльниками, збуджено облизуючи червонi й пошерхлi вiд мастурбацiй губи, i не поспiшали додому, щоб не опинитися у нiчних кошмарах. Вiн несподiвано означив, що саме таким повинне бути сите i справжне життя, нiчим не подiбне до цiеi, крутоi, наче щелепа динозавра, дороги, з мокрими i голими молоденькими липами. Прислуга принесла коньяк, найдорожчий, але помiрноi якостi. Вiн не пив такий, лишаючись на людях, але iз задоволенням пригощав i пригощався з неблизькими знайомими, якщо так можна сказати; вiн сiдав завжди так, щоб було видно безлюдну частину вулицi, куди заповзав двiрник, зi скривленим носом, голомозий, але доволi харизматичний, як нинi модно говорити: вiн на пiвставки пiдпрацьовував у iхнiй конторi i приносив свiдчення, нiкудишнi, але часом смiшнi.

Слiдчий кахикнув у кулак: бiлi кiсточки, напнутi вени свiдчили про його нервовий, навiть марнославний характер, а з тим i про волю й цинiзм. Слiдчому, перш за все, скорiше всього, хай йому бiс, було цiкаво. І вiн пiсля кiлькох ковткiв коньяку вiдчув, що та цiкавiсть передаеться йому. Але десь далеко у його мозкових клiтинах вiдбився портрет секретарки. Зараз ii повний, у рожевiй помадi рот викликав у нього захоплення, наче той рот щось мiг сказати втiшне йому. Це для нього був рот священика: так вирiшив вiн, хоча нiколи нi у що не вiрив, окрiм успiху та достатку. Вiн нiколи не вiрив жiнкам, але до безумства, до юнацького безумства любив iх, доти, доки його крива долi не перетнулася з Ладою, з веснянкуватою дiвчиною з рожевими прищами на обличчi, розкiшним селянським тiлом, з манiрними рухами гламурноi моделi, але до того природноi, що його чоловiчий досвiд не мiг нiчого вдiяти, в яку б то позицiю вiн не ставав. Але зараз вiн уперто думав про реальну секретарку – крупнороту, з тiлом норовливоi кобилицi, з порожнiми порцеляновими очима i чiпкими лапками комахи, що пiдгрiбае корм до своеi нiрки. І хтива, як циганська жiнка. Йому зробилося нудотно, потiм тоскно, i вiн проковтнув коньяк одним духом.

– Значить, так, генерале. Як не прикро, але справа ця коротка i банальна, – сказав слiдчий i елегантно взяв коричневу паличку сигари, умiло пiдкурив i випустив синю хмарку диму у себе над головою; дим майже розчинився на тлi костюма секретарки.

Нарештi слiдчий заговорив рiвно, притримуючись якогось внутрiшнього, зрозумiлого лише йому порядку. Вiд таких розмов у нього завжди крутили пломби в зубах. Вiн слухав балачку, холодну i виважену, цього слiдчого зi щурячою зачiскою i зараз розумiв, що мiж цим випещеним, застебнутим на всi гудзики, мiж цим настирним i передусiм розумним типом, натертим, наче воском, i ним, саме ним, немае нiякоi рiзницi. Це пересмикнуло його досадою, як хворий нерв у ще здоровому зубi.

Малахiтовий квадрат вiкна, з жовтогарячим тихим вечором у передрiздвяну нiч, як усе наприкiнцi, як усе вiд початку. Так, дiйсно зводить зуби. Ще одна нiч, яка нiчого не змiнить, але до чогось наблизить. І вiн знав, що спокiйно може пережити цю нiч. І вiд цього йому було страшно. Навiть вiд однiеi думки про те, що едина iстота, яка вiд нього якось залежала тут, на цьому п’ятачку блискучоi пiдлоги, з дурнуватим рожевим балдахiном над лiжком, з меблями румунських князiв, несподiвано стане такою суттевою, що перемiнить звичний уклад життя. До цього треба бути готовим, але й це лякало його. Ще бiльше, нiж те, що уявити Ладу, побачити ii у пам’ятi вiн зараз не мiг, як не напружував мiзки. Самi лише запахи. Ворожi i чужi, наче на вiйнi, вони привидами перебиралися з кiмнати в кiмнату, паскудством своiм окуповуючи дiм. Слiдчий сповз задницею на край стiльця i нервово засовав носком черевика паркетом. Вiн подумки визначив його як латентного гомосексуалiста, радше за професiйною звичкою. Вiн навiть почув, як пори у його паху, бiля його ануса, у самому анусi розпускаються рожевими слизькими бутонами, випускаючи запахи, вiд яких нудило i дерло в горлянцi.

Ось воно: бути готовим i не боятися. Двi банальнi iстини. Вiн пiдняв, вiрнiше, пiдсмикнув очi, кинувши погляд осклiлих вiд незвичних почуттiв очей на великий, у тяжкiй дерев’янiй рамi квадрат вiкна, що переливався незахололим желатином у передвечiрньому, а може, це ранок, мороцi. Нарештi вiн щось побачив. Нi, вiн таки побачив. На сiрому шматку асфальту вiн побачив каштанового пса, майже вогненного. Пес був дурнуватим, наiвним, тицявся носом у бруднi калюжi i гавкав на власне вiдображення, поклавши вухату голову на лапи. Слiдчий пiдвiвся, акуратно поправив штани, попрощався i вийшов, порипуючи блискучим паркетом, наче астральним вiдображенням його самого. Вiн теж встав, повернув вухо до безмежноi анфiлади кiмнат i почав ловити розпачливе дзижчання заблуканоi мухи.

Пiзнiше, коли вiн вирiшив, що це йому ввижаеться, вiн перевiв погляд на стiл, погляд його заблукав, перелякано розсипався на тисячi очей у синiй кришталевiй попiльницi, з недопалком жiночих «Вог». Вiн зрозумiв, що Лада не курила таких сигарет. Його дружина любила хильнути мiцного рому або вiскi, найдешевшого, яке смердiло самогоном, а потiм розкурювала сигару. В ii рожевому, красивому, як два слимаки, ротi сигара виглядала до противного непристойно, принаймнi вiн говорив так. Тiльки зараз вiн вiдчув, що секретарка збуджена, до непристойного, до тошнотворного, ось так просто, як завжди жiнки сприймають смерть: збуджуються, молодшають; так, наче смерть з розгону вдарилася об неi, пролетiла високими анфiладами, вiдскочила вiд ii недоступного кароокого розкосого погляду i застрягла у його горлянцi. Вiн облизав губи, лизнув кiнчиком язика, зовсiм по-жiночому, анус його болiсно i солодко стиснувся; за вiкном товстим шматком слюди сунулося небо. Настав час сутiнкiв, i всi його кишки просили iсти, лише мозок тупо ловив сигнали з того кiнця будинку. Мармуровi янголи з луками трусили в тiнях маленькими пiсюнами, натягували луки i безтурботно смiялися над смертю.

Секретарка стиснула його вуха, товстi i м’якi, теплi, наче у породистого, вгодованого i добре доглянутого пса. Вiн тицявся обличчям у складки ii костюма, йорзаючи колiньми по начищеному паркетi. Голомозий, без жодних ознак волосся на черепi, тому вона, напевне, i взяла його за вуха. Так вiн мучився цим, думаючи про своi вуха, про спiтнiлий лоб, перебираючи жвавими пальцями недешеву мануфактуру ii вбрання. Нарештi, коли вiдкрилася ii голизна, вилiплена немов з добротного цiльного шматка плотi, його охопило зовсiм дике збудження, воно надiйшло вiд самих кiнчикiв пальцiв, двигонуло усiм його тiлом. Прекрасний, майже взiрцевий образ хтивостi, з м’якими лiнiями, повними ногами, високими грудьми, нiжною кремовою шкiрою i розкосими очима, з добродушним зблиском в очах, котрий говорив тiльки про те, чого жiнцi хотiлося нинi, а не десь-так-чогось-там-колись. Вона перевернулася на живiт, випнувши округлi сiдницi, широко розчепiривши точенi ноги, виставивши соромiцькi губи з розгорнутими краечками, i вiн, мало не захлинувшись, важко ковтнув слину, що непомiтно набiгла йому повний рот. Аж тодi плавно ввiйшли два пальцi, вказiвний i пiдмiзинний, у свiжу набухлу плоть, i вiн почув тугий стогiн задоволення. Язик його пройшовся звично жолобком спини, завiбрував мiж сiдницями… Вiн солодко лизав iй стегна, внутрiшнi лiнii довгих нiг, а вона лежала – чудесна жива статуя, довершена у своiх лiнiях, рухах i тремтiннях. Їi глухуватий, хрипкий, покiрний голос нiяк не в’язався зараз з тим холодним i самовпевненим образом, що запам’ятався з тих моментiв, коли вiн перiодично зустрiчав ii у довгих коридорах чи ще десь. Чи бiльше вiн ii нiде не бачив? – зовсiм чiтко, вiдсторонено майнула йому думка.

Вiн сiв iй на ноги i нiжно вкусив за кiнчик вуха. Вона з солодким тремтiнням вiдчула в собi його пальцi. Коли вона застогнала, так, саме так, як йому хотiлося це почути, вiн почав рухати пальцями, а лiвою рукою прихопив палаючу копицю ii волосся, пiдняв голову, розвернув: скула й одне око, затягнуте плiвою задоволення. Пiзнiше, коли вiн розвернув ii на спину й пiдхопив пiд колiна, почав упивати ii п’янкi жiночi соки, помалу запускаючи язик, вiн побачив досконалiсть ii грудей, але досадлива думка, що жалюзi пiднятi, що вони в кiмнатi його колишньоi дружини, муляла. Але не дуже. Вiн слухав ii голос, вiдчував, наче вiн сам жiнка, сам упокоений, хоча насправдi все було iнакше. Вiн збуджувався, аж до шпильок в руках. Нарештi вiн увiйшов у неi, ii гнучкi, з гострими нiгтями пальцi ухопили його за звислi боки, живiт йому вдалося якось втягнути, i вона розтягнула стогiн, той, що справжнiй, не дубльований тисячу разiв, не повторений, не завчений. Голос пiдiймався вiднизу, пробирався лабiринтами живота, клекотiв у грудях, а потiм виходив з пухких, гарноi форми вуст, з ii рота з двома блискучими рядками зубiв, де плавали свiтлячками нiчнi вогнi. І коли вiн подумав про жалюзi, в ту хвилину, зовсiм несподiвано, майже ганебно недопустимо i несподiвано, вiн вивергнувся у неi гарячим потоком, аж мороз пiшов по шкiрi, а спину й сiдницi взяли судоми. Такого вiн давно не вiдчував. Але потiм, майже за хвилину, коли ii руки витерли його ество рожевою носовою хусточкою, вiн знову збудився.

І зараз вона була зверху нього, у всiй пишнотi, з вiдкритими грудьми, тугим животом, що переливався хвилями.

Головне, не було того одноманiтного i звичного, що кiнчалося у нього кислим оргазмом, холодним i липким поцiлунком, а потiм хотiлося тупо завалитися на бiк i спати. Нiчого подiбного. У цiеi жiнки було все. І вiн знову вивергнувся, вона встигла ухопити, по-телячому нiжно, ротом i випити все до статку. Вiн краем ока зирнув у вiкно; щось затремтiло, наче налипло на екран його погляду. Лiхтарi вогняними кулями спочатку висiли в просторi, а потiм потухли, наче враз усi висипалися яблуками на луджений мiсяцем асфальт. Вона лягла на нього, волого пiдсунувшись йому до обличчя, i язик сам собою забiгав у щiлинi, злизуючи солоне, а його стегна обпекло гарячим, i вiн закрив очi, не розумiючи вже нiчого, а тiльки плив, ухопившись за пухкi сiдницi. Вона вибухнула першою, гучно i солодко, а потiм вiн увiйшов у неi ззаду, сидячи на ii пружних довгих гарних ногах, пустивши тихого пiвня, пукнувши вiд задоволення.

Пухкий снiг валив за вiкном, i вiн дивився на нього, не вiдчуваючи нiяких запахiв i не вiдчуваючи себе – тiльки жар мiж стегнами i гарна вигнута спина з м’якими м’ячиками м’язiв пiд оксамитною шкiрою. Жiнка закидала голову, ii волосся розвiювало з кожним рухом тонкi запахи парфумiв, пещеноi шкiри, розпашiлого тiла. Бiлi простирадла хрумтiли – повiльно, рiвно в такт тiлам, голосам i тихому вечору, що розливався, здавалося, йшов вiд вiкон, вiд предметiв. І цього разу вiн раптом голосно крикнув, заглушивши ii зойк – тваринячий i прихований. Вона висковзнула з-пiд нього i сiла, вiдвернувшись, обхопивши мокре ество рукою, i зарухалася, на цей раз упевнено, швидко, наче нiчого бiльше у ньому не було цiкавого, а вона приймала тiльки задоволення вiд того, що ii мокра щiлина ковзае його обличчям. Вона здригнулася тричi, доки його плоть не виросла у ii м’якiй долонi, i замшевi губи ухопили цю здобич, потiм просунулися глибше, i ще, ще. Щоки у неi роздувалися, наче боки рибини; вона зиркала на нього карим рiвним поглядом погорi бiлого живота, потiм опускала очi, i язик ii жваво бiгав голiвкою. Тут вiн ще раз пукнув, гучнiше, нiж до того.

Вiн бачив, як вона перегинаеться у станi, дiйсно як велика соковита рибина, i краплини срiбного поту стiкають на поламанi простирадла, синi у мельхiорових кiмнатних сутiнках. Потiм вона лягла на бiк, тернувшись нiжною шкiрою грудей об його стегно, i вiн побачив чiткi обриси ii плечей, тонкi лiнii лиця, точену голову з розкиданими чорними змiюками волосся проти темного вiкна. Зараз йому видалося, що у них на двох один розум. Але далi вiн нiчого не думав. Тiльки дригав колiньми, сопiв нiздрями i хрипiв казна-що. Пiзнiше вiн почав викручувати; неймовiрне судомило йому спину, зводило ноги, але це приносило таке задоволення, i йому хотiлося, щоб це, i напевне щось iнше, вiдбувалося, тривало безкiнечно. Нiс його солодко тягнув чисте повiтря з дрiбними, непомiтними часточками ii запаху, а не запаху Лади. Вiн вiдчував зараз один лише фалос, що надувався, наче гумовий, робився дерев’яним, лише на кiнчику перетворювався на велетенське забуття, на велетенську насолоду. І тiльки на небi запалився мiсяць – круглий, тiлесного кольору, як вiн протяжно застогнав, але притримав ii голову руками, солодко вiдчуваючи, як ество м’якшае, робиться маленьким i зморщеним, теплим у ii ротi. Вiн провалився у порожнечу, у забуття: справдi у цiеi жiнки е талант.

Трохи передихнувши, вiн повертiв головою, а вона лягла на бiк, розвернувшись до нього круглими сiдницями, i ii мокра вiд поту спина зi спинною ямкою – однiею лiнiею – робила ii незвичайно гарною. Десь-таки вiн це бачив, але де? Так, саме так – вона, ця жiнка з досконалими формами, нагадувала щось. Вiн завжди приховував своi почуття, доки вони не полишали всi його органи, кинувши його вiдпочивати на сумлiннi, яке вiн, до речi, зручно для себе конструював упродовж усього життя. Але зараз вiн нагнувся i довiрливо поцiлував ii у щiлину – мокру, розкриту, наче бутон квiтки. Вона зручно вмостилася i легко притиснула до себе його голомозу голову, i вiн, припавши помiж нiг м’ясистими губами, втягнув солодкий, справдi солодкий запах жiнки, а ii тiло заходило хвилями. Вiн лизав, а вона м’яко поляскувала його по блiдих сiдницях… справдi, треба з’iздити на море, такого вiн собi давно не дозволяв. Стегна стискалися i розтискалися. Інодi в головi у нього проходили неймовiрнi думки, такi дивнi i страшнi, наче у старшокласника за кольоровим порножурналом на великiй перервi. Вона вивiльнилася, стала на чотири, i зараз вiн бачив ii вiдображення у супер-мiцному склi. Темна алейка з темними кулями лiхтарiв, з рудими iскрами – це на балконах сусiдського дому, що належав якомусь тресту, курили i кидали в цю чарiвну нiч недопалки. Вiн входив у неi легко, i вона постогнувала, покрикувала, але якраз в мiру. Саме так, вирiшив вiн, в мiру цього дня, в мiру, коли Лада таки нарештi пiшла i звiльнила його, хо, таки звiльнила, навiть ii противних пiсля смертi запахiв не лишилося. Тiльки запах чистоi i свiжоi плотi, те, що потрiбне кожнiй людинi, а решта все дурниця, непередбачена дурниця. Напевне для такоi синьоi ночi iз зiжмаканими простирадлами, з кремовим тiлом жiнки варто було пережити Ладу, брата, батькiв i дiдiв.

Щось трiснуло, i вiн знову побачив напiврозтулений ii рот у темному вiкнi, язик, що повзав пухлими губами. Вона розвернула голову, притиснулася щокою до плеча i подивилася чайним нiжним поглядом, запурхкала широкими вiями, стулила губи. Вони лягли на спину i дивилися на лiпнину бiлоi i високоi стелi. Вiн поклав iй руку на живiт, i вона стиснулася, навiть зойкнула, наче це для неi була найбiльша несподiванка у свiтi. Вона зойкнула i розставила ноги, а вiн поповз туди долонею i перелякався, подумавши: а чи не нiмфоманка вона? Та на холеру, нехай i сама фурiя, аби йому подобалося. А йому здорово подобалося. Вона пiдсунулася ближче й ухопила його за член. Цей дитячий рух, звичка, наче охолодив його, проклавши вiдстань мiж днями, тижнями i роками. «Ти не голодна?» – запитав вiн. «Хочу солодкого», – вiдповiла вона, продовжуючи пiднiмати його достоiнство. Рука у неi запрацювала швидше, а його пальцi провалилися у соковиту м’якоть. Зараз вiн думав про солодощi, про ii руку i про свою руку…

Нiчого особливого, коли воно приходить, – думав вiн, i зараз нейрони й атоми його пам’ятi затарабанили у кiстку з неймовiрною швидкiстю. Йому зробилося незручно, дико незатишно, i вона вловила цей рух, тому притиснулася м’якими губами до його плеча, потiм налягла животом i грудьми й лежала так доти, доки вiн маленькою дитиною не засопiв i не бризнув iй у долоню. Вона розмазала це по обличчю i засмiялася гортанним голосом з нiжними, трохи переламаними нотками. Неймовiрна синя лагуна вiдкрилася його очам, i вiн усмiхнувся вперше за стiльки днiв. Живiт у жiнки гарячий, здаеться, можна опекти руку. Але головне було зовсiм не це. Зовсiм iнше його цiкавило. Вiн вiдчував, як у його нiздрi потекли приемнi невидимi запахи. Вiн заплющив очi i лежав блаженно якусь хвилину, намагаючись зосередити думки, але вони видавалися йому мiзерними i полишеними змiсту. Навiть саме слово це – «змiст» – вiддавало паскудством.

Затишок, неймовiрний затишок лежав на пузатих з куцими пiсюнами купiдонах, на меблях, навiть здоровеннi кiмнати, котрi виходили одна з одноi, нiяк не лякали його, а навiки поховали, прихистили його вiд Лади. Пiзнiше це вiдчуття почало рости. Вона, ця жiнка з одного суцiльного шматка плотi, зi свiтла, тiнi, солодких запахiв, вигинаючи тонку, наче лозина, спину, пiшла високими кiмнатами, буденно, не прикриваючи свою наготу, i видавалася зовсiм з його свiту, наче реальна гра атомiв водню, нейронiв, солодкого вiдчуття, яке бувае тiльки в молодостi, i вiд цiеi глибини ми найбiльше тiкаемо в молодостi, – так вiн вирiшив, проводжаючи ii поглядом. А потiм вiн пiдвiвся i глянув на чорнi кулi лiхтарiв, на лисий зимовий пагорб, i коли повернув голову, то вона сидiла, пiдмостивши пiд себе ноги по-турецькому, i розривала блискучу упаковку цукерок. Вiн подумав: i найшла ж, трясця ii матерi.

Вона розгризала цукерки бiлими мiцними зубами. У непроникнiй тишi начинка з лiкеру i малини чвиркала на ii рожевого язика, i жiнка вправно закидала ii до рота. Тут-то його щось розсердило. Можливо, причина полягала в тому, що вiн стояв голий з обвислими, бiлими, як у пельменя, боками посеред блискучого паркету, задницею до дзеркала, i мав смiшний вигляд, а може, у тому, що його булки тремтiли, навiть коли вiн не рухався, а хронiчний геморой пошпигував у кишцi. Це перше, що вiн почав вiдчувати. Далi було гiрше: вiн почув запахи шоколаду, начинки i ii бiлей. Його знудило. І як уже сказано, трохи роздратувало. Потiм вiн подумав: краще б вона навалила пiд собою купу. І смердiла, як остання шльондра.

Отак по-дурному стояти i дивитися на голу i красиву жiнку, як вона не звертае на нього уваги i наминае цукерки. Просто собi отак. Вона поглинала цукерки зi швидкiстю машини. Закiнчила й облизала один за одним пальцi. Усмiхнулася кудись убiк i, не прикриваючи наготи, пiшла знову високими кiмнатами. Звiсно, подумав вiн, вона тут усе знае. Може, вона з Ладою тут, у його домi, виробляла таке, хе-хе, i очi в нього жваво забiгали. Вiн забрався на постiль, натягнув простирадло i став чекати. Так пройшла довга хвилина. У скронях помалу почали постукувати молоточки.

Як працiвник служби безпеки, як один з iерархiв, що починав з азiв, вiн уже розумiв, що це першi ознаки тривоги, хоча видимих причин для цього не було. Так, спокiй стояв, наче у трунi. Ось саме це i почало дратувати його, пошпигувати у скронi. Вiн глянув на годинника, задоволено, сам для себе кивнув головою, i так продовжував сидiти. У нього почали нiмiти сiдницi, а окрiм того шоколаднi запахи повисли й загусли, i тепер весь час, що проходив, був таким же тягучим i солодким. Коли у нього занiмiли ноги, вiн ще раз глянув на годинник, золоте коло, що його обiймало, двi оголенi нiмфи, мертвi й безпристраснi: стрiлка, тяжка, наприкiнцi нагадувала чи то вказiвний палець, чи то тобi дулю, пересунулася всього на половину подiлки. Вiн тiльки задоволено гикнув, але вирiшив, що напевне сьогоднi перевтомився i треба всього-на-всього поспати. Але спати не хотiлося. Тодi вiн подумав про чай, гiркуватий чорний чай, найдешевший, з домiшками, з чужими для нього запахами, щоб чашка з надбитою ручкою грiла йому пальцi, як то було колись за часiв його студентства, коли вiн познайомився з Ладою. Тут вiн напружив усю свою свiдомiсть, подумки видираючи велетенський глянцьований аркуш з Ладою. Але нiчого не вийшло. А трапилося ось що: велетенськi глухi кiмнати його дому почали зсовуватися, наче дитячий калейдоскоп, змiтаючи шифоньери, картини, бронзових янголiв, крiсла. І вiн дiйсно зараз себе побачив: сидiв у крихiтнiй кав’яреньцi банного вiддiлення.


* * *

Кав’яренька нагадувала коробку, загратовану арматурами, звареними i пофарбованими у жовтий колiр. Прочиненi дверi, якщо дивитися навкiс крiзь грати, виявилися чоловiчою вбиральнею. За прилавком стояв товстун, з вусиками а-ля Гiтлер, у дешевому костюмi-трiйцi, i його бляклий, наче березневий туман, зiр теж невтомно блукав синiм, паскудно освiтленим квадратом чоловiчоi вбиральнi. Але головне полягало в тому, що обидва там бачили жiнку. Жiнку у чоловiчiй вбиральнi. Запахи звiдти: хлорки, сечi, адреналiну, сiменi – увесь цей букет змiшувався з чистокровною вiденською кавою, чаем i дорогим коньяком. Дiвчина курила сигарети, теж дорогi. І хоча вiн був лише студентом паскудного вузу, але за цей час навчився розбиратися в парфумi, випивцi i в жiнках.

Цей спогад, вiрнiше, картинка пройденого життевого шляху, що виникла нарештi зараз у громi, у тишi його ж будинку, який видавався чужою фортецею, навiв думку: за мiсяць перед тим, як у синьому туалетному косяку вiн побачив Ладу, його завербували спецслужби. Чого вiн напевне чекав i молився вечорами, незважаючи на те, що i дiд, i дядько, i старший брат згнили по тюрмах. Хоча саме це його i затримувало, це заважало жити, i кожного ранку вiн вставав, наче проклятий, i розумiв, що нiчого, рiвним рахунком нiчого не може змiнитися у його життi. Вiд того дня вiн читав судову справу Сташинського, i це заняття йому приносило неабияке задоволення, мало того, вiн знаходив там вiдповiдi. Тi вiдповiдi, яких нiхто не давав з його оточуючих у далекому сiрому дитинствi, затиснутому церквою, шепотом i страхом бути арештованим або ще щось. Нiхто з його рiдних не визнавав, що справу остаточно програно, а вiн, щоб суперечити, був надто малим i боягузливим.

Принаймнi сам Сташинський не давав згадати, з печаллю худого чоловiчка, з обтягнутим жiночою шкiрою обличчям, гострим вольовим випнутим пiдборiддям, крутим черепом i рiдким жовтим волоссям. З рота цього суб’екта смердiло м’ятною жуйкою, тiею, забороненою, польською. Ім’я, назва заборони висiли тодi в зимовому повiтрi разом iз чорним ганчiр’ям птахiв, що падали у провулки клаптями, за собором, у провалля дня. І так отодi вiн побачив дiвчину, з чiткими рисами обличчя, прищаву, з випнутими скулами, але ладно збиту. Вона курила у чоловiчiй вбиральнi, обiпершись круглим задком на засцянi пiсуари, а очi у неi променiли, наче двi зiрки. Саме такою була Лада, що несла заборонене. Вiн пив дешевий смердючий чай i грiв руки об чашку, хоча мiг запросто поснiдати у дорогому ресторанi. Саме вона вiддiлила i наповнила той мертвий простiр мiж ним i чоловiком, що сидiв на краечку стiльця, йорзав по дереву туди й сюди, а ногу на ногу закинув так далеко за колiно, стиснувши ляжки, як це роблять гомосексуалiсти. Так, вiн добре розумiвся на подiбних речах, але нiяк не переступав межi, радше з обережностi. Вiн був освiченим у цих справах.

Єдиним недолiком початкiвця у нього була його чуттевiсть. Так, вiн був чутливим, як молочне порося. Навiть зараз у широтах кiмнат, де за вiкнами падав м’який снiг, а тут повзав мокрою теплою ганчiркою спокiй, вiн з нежданою тривогою, що вискочила наче червоний фурункул, чекав на цю жiнку, на ii повернення, але думав неустанно про Ладу i про минуле, щоправда, як про чорно-бiле фото. Вiн почав збуджуватися i пiтнiти. Найбiльш розумне, що прийшло йому в голову, то сходити на кухню, заварити чаю i чекати далi. Але вiн чомусь не став цього робити, лише мiцнiше натягнув простирадло на очi i слухав, як серце б’е i б’е об ребрину.

Лада врятувала його того березневого дня, щоб заманити у пастку. Два блискучих ока серед тугих чоловiчих випарiв, вигнута спина, тугi крижi, круглi груди – це зовсiм iнша Лада, нiж та, що лежала в його обiймах, i щось заборонене i дике обпiкало йому пах. Але чому вона вибрала таку дурнувату смерть, хiба мало всiляких пiгулок, розкиданих по шафах. Хiба мало газу у горiлках, чи затупилися достобiса всi леза. Вона вибрала досить страшну смерть. Нiчого в ii життi не говорило, що вона може таке зробити, незважаючи на екстравагантнiсть, ну, припустiмо, дивитися, як спарюються корови i жеребцi, або як дамочки парують з собаками. Для нього це було нудно, навiть противно, бо вiн вiдчував себе християнином, безбожником, але з християнською мораллю, i не мiг свое покалiчене виховання полишити за порогом, як це одного дня зробила Лада. Почуття i чутливiсть значили для неi набагато бiльше. Пiзнiше вiн почув кроки, лункi, чiткi, вони несхожi на тi кроки, що нагадують втомлених коханням жiнок, – це були важкi кроки, впевненi, вони не зароджувалися на порожньому мiсцi, вони виходили в життя чiтко, ясно даючи зрозумiти, для чого прийшли. Але вiн не прийняв простирадло i продовжував сидiти, з мокрою вiд переляку промiжнiстю, з порожньою головою, бо думки стер хтось невидимий, i зараз було таке вiдчуття, наче в нiздрi понабивалося пилюки. Проте вiн зiбрався з силами, зiсмикнув простирадло, але нiкого не побачив.

Вiн встав i пiшов, але кроки не стихали, зараз вони вiдходили подалi, десь у сусiдню кiмнату. Нiчого особливого, переконував вiн себе, так жiнки граються, пустують, хе-хе, коли задоволенi. Вони або пустують, або сплять. Вiн хотiв увiмкнути горiшне свiтло, проте облишив i повернувся до лiжка. Тут звично пахло секретаркою, тiею жiнкою, наголосив вiн подумки: шоколадом, терпкуватими, з гiрчинкою парфумами, сiменем i волоссям. Краще чекати, чекати, як i все життя, коли ти вирiшив пробиватися цiею дорогою. Можливо, це одна з зупинок, а не кiнець. Хоча сама думка про кiнець несподiвано зависла, як дармовиси на люстрi, i задзенькала печально, наче тягуча подiльська скрипка пiд рукою невмiлого музиканта. Його навчали володiти страхом, а потiм переступати його, тодi тiльки навчишся думати виважено, холоднокровно i жорстоко. На всi види життя. Проте це теорiя, i тi, хто викладав йому подiбну думку, далекi були вiд його страхiв. Вони були голими теоретиками, як i ця безкiнечна держава, що наступила йому на горло. І йому доводилося вiрити i приймати на вiру те, що вони говорили. Але це було невимовно страшно, як спуститися на два щаблi розвитку – вiд людини до первiсноi мавпи, котра зiп’ялася на двi кiнцiвки. Але що цiкаво – йому такий стан речей подобався. Доля йому подарувала ще один шанс зробити шалену кар’еру, бо вiн розумiв, що серед невiгласiв, надiлених невiдомо чому страшною владою, вiн був найсильнiшим, доки це тримав при собi. Хоча з плином часу це вийшло як груба помилка. Люди, що взяли його до себе на службу, виявилися нiчим не дурнiшими за його спiввiтчизникiв. І так ото мимоволi, вiрнiше зовсiм природно, вiн прийняв iхню iдеологiю.

Їхня система iснувала, з великим скрипом, але iснувала, i вiн сам прагнув цього, хоча чомусь десь далеко в його душi пролiтав слiпий вогник, що нiчого досконалого немае. Вiн не був фанатиком вiри, але вiдчував i розумiв, що ця система побудована саме на цих засадах, дещо перевернутих, перекошених. Божа iдея поцуплена i перекручена до неможливого, навiть до вжитку, i чим страшнiшим страхiттям ця система йому видавалася, тим бiльше вiн пересвiдчувався у тому, що нiяка доктрина не може пасувати людинi. І на тому заспокоiвся. Йому лишилися жiнки, задоволення й думки, котрi муляли вдень i вночi голову про те, як пiднятися на черговий iерархiчний щабель. Вiн таки подолав свiй страх, але не iхнiй. У нього не було iхнього страху, i страх для нього мав не одне обличчя. Головне, що те, що йому було необхiдним, вiн проковтнув i був решту життя задоволений цим: навiть буденними клопотами, смертю Лади, що вивiльняла його вiд безлiчi дрiб’язкових обов’язкiв, котрим вiн уже не вiрив, не надавав того значення.

Зараз вiн сидiв на мокрому простирадлi i намагався пiдвестися. За вiкном липнув до чорних кульок лiхтарiв снiг. Порожньо в головi, порожньо в думках, i нiякоi легкостi. Запахи можуть повернутися – сiконуло у його головi. Нiч била крилами. Мельхiорове небо лускало на тоненькi плiвки. Тут вiн помiтив, що замерзлий чорний пагорб здувався, наче желатиновий пирiг. Пагорб заворушився, наче рвалися м’язи пiд шкiрою, небо просвiтлiло, потяглися рванi язики вилинялого полум’я. Його немов хтось пiдтягнув до вiкна. Широка, без жодноi хвилi рiчка текла перед його вiкном. Те, що це була справжня рiчка, не викликало нiякого сумнiву. Вода чи ще щось там пiдсвiчувалася зсередини. Потiм вiн побачив на горизонтi якусь пляму. Пляма рухалася, в цьому вiн не мав сумнiву. І нарештi вiн побачив, зовсiм чiтко, роздовбаного катараса. За ним сидiв виводок якихось людей, а кермував човном його дiд в нiмецькiй формi. Далi за човном пливли меншi, як виводок качок: баби, брати, рiднi, двоюрiднi, швагри, дядини. Кого там тiльки не було! Це нагадувало урочисте весiлля або похорон, а власне, рiзницi нiякоi. Жовтий туман пiднiмався з поверхнi. Вони пропливали повз його вiкна. Спочатку своi, потiм чужi, i коли вiн таки наважився повернути голову, то побачив, що цьому напевне i кiнця-краю не буде. Вiн стояв i дивився, зачудований, з прохололим потом мiж лопатками, мiж сiдницями, на перенiссi.

Десь у глибинах його сiроi рiдини почали вилазити молитви, якi вiн час вiд часу читав, коли вiдчував страх. А мозок усе повторював: та не може того бути, як не може нiчого бути. І щось навiть вiдповiло йому, так видалося: ну, як нема цього, то, може, й iншого не бути. Йому зробилося млосно. Фi, щойно вiн вiдчув слабину в ногах, те стрiмке коло, подiбне на вир, завертiлося й миттево втягнуло за собою всiх його рiдних, разом з човнами, кресами i рушниками. «Хух-х», – вийшло з його горлянки, борлак засмикався, i вiн поволiк ноги до лiжка. Сiв, натягнув простирадло до пiдборiддя i втупився у пузатих херувимчикiв, що чи то намагалися згвалтувати Венеру, чи просто ii оберiгали. Зараз у нього визрiло одне бажання, якось сховатися у високих i холодних анфiладах кiмнат, з купiдонами, бронзовими сатирами, що сцяли кудись у безкiнечний простiр, такими ж ангелами, безтурботно споглядаючими його чоловiчий сором, i тут вiн почав збиратися з думками, учепившись за звичнi предмети. Так, найголовнiше в його професii: збирати своi думки у сiрий сталевий жмут, нищити ним чужi оболонки. Але ось жiнка, що пiшла – куди? – невiд’емно стояла кремовим щасливим згустком. Вiн побiг рiвчаками своеi пам’ятi, доволi легкоi i неметушливоi. Нiчого особливого, але якраз те, що годиться для прихистку. Вiн проскочив вiкнами, порахував iх для проформи. Нарештi вискочив мiсяць. Великий, круглий, лагiдний i срiбний.

Хтось запалив галогеннi лампи. Свiтло трiщало, перекидалося з кiмнати в кiмнату, тягнучи рванi тiнi. Усi предмети вiбрували, принаймнi так видавалося. Вони рухалися, наче живi або як ртутнi, вiдкидаючи маснi довгi тiнi, а то i зовсiм полишалися iх. Вiн стояв i тетерiв, дивлячись на вiкно, але цього-то вiн зробити не мiг. Тисячi галогенних ламп, запалених наче за одним чиiмось наказом, враз ударили i розiрвали його зiницi. Головне, у цьому свiтлi змiнився, втратився колiр. Одне рiдке кипляче срiбло. Вiн затулив руками очi, але тут же прибрав i знову втупився у предмети, що зараз нагадували десяток паскудних злих гномiв, якi застрягли своiми лапами в мелясi й не могли зрушити з мiсця. Тодi вiн закутався у простирадло i рушив повз столи, повiльно, виставляючи одна за одною ноги, навiть прикусивши вiд старання язика. Вiн рухався повiльно, але впевнено у срiбному потоцi галогенного свiтла.

Так вiн обiйшов софу, затим завернув за диван. Бiлi ангели з напнутими луками зараз нагадували його Страшний суд. Предмети ось-ось повиннi були зiрватися з мiсця i розтоптати його, але вiн був хитрiший, тому вже ступав задом, спиною до високих, з мореного дуба, двостулкових дверей. Вiд поту щемiло мiж лопатками. Найгидкiше було те, що очi у нього страшенно рiзало, i вiн нiяк тепер не мiг не те щоби зiбратися з думками, але взагалi панiчно думав, як полишити цю оселю разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах тонко потягнувся, знищуючи молекула за молекулою, атом за атомом запах тiеi жiнки. Вiн навiть не мiг уявити собi, що то була секретарка. Щось сокровенне готичним хором пiднялося у його грудях, i вiн тоненько заскiмлив, проклинаючи все на свiтi. Головне, вiн не забував тримати за спиною дверi. І сльози, аби цi срiбнi гноми дiзналися, що сльози i розкаяння, хтозна за чим, не бiльш анiж гра, то неприемностi його чекали б неабиякi. Нарештi вiн проскочив у дверi. Але срiбло, густе, iз запахами Лади, хлинуло у розкриту пащу дверей, увiрвалося з вiкон крiзь жалюзi. І вiн з несподiванки упав навкарачки i так, хекаючи, побiг кiмнатами, а коли нарештi зупинився, знову бiля свого лiжка, де муляла око мокра пляма, пiдняв голову i тихо засмiявся.

Це був ранок. Простий собi чистий зимовий ранок, а те, що прийняв вiн за мiсяць, була супутникова антена. Вiн сiв на лiжко, важко зiтхнув. Потiм пiдвiв здивовано голову i запитав себе: а де секретарка? Те, що вона не могла кудись подiтися, пiти без його допомоги, було малоймовiрним. Вiн подзенькав у дзвiночок. Прийшла прислуга, жiнка рокiв тридцяти, брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а вiн, не приховуючи потворностi своеi наготи, запитав:

– Нiхто не виходив?

– Нi, пане. Ви всю нiч тут грюкали i говорили щось, – сказала прислуга.

– Ти була тут всю нiч? – запитав вiн, уже напевне знаючи ii вiдповiдь, але випередив i заговорив: – Ладу привезуть сьогоднi?

– Так.

– Ну тодi йди собi. Приготуй кави, помiцнiше, i мiй чорний костюм на вихiд.




2


Прямо над ними висiла реклама: «Тепер ваша печiнка витримае удар», половина чи бiльша половина ii. У повiтрi пахло дорогим коньяком i сигарами. Саме тодi вiн вiдчув дотик справжнього смаку. Лада лежала на червонiй накидцi, пiдтиснувши одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неi було тiло дорослоi жiнки, мiцне, податливе i дике, й обличчя, прищаве обличчя пiдлiтка. Такою вона i була насправдi. Того ранку, з запахами, найнеймовiрнiшими запахами iншого життя, що збуджували бiльше, нiж близькiсть, вiн розповiв iй про нового куратора, а потiм i про свое життя. Дурницi, повторював вiн це слово, я просто попався на дрiбнiй крадiжцi; але вона лише хитро смикнула плечиком, перевернулася на живiт, глянула лукаво i сказала, що нiчого особливого, i добавила, нехай краще не бреше, ось що. Вiн зобразив подив на обличчi, а вона за хвилину прочитала цiлу лекцiю про те, як людина поводиться, коли говорить правду, як, коли бреше, i в який бiк дивиться, коли це дрiб’язкова фантазiя. Ось так, сказала вона наприкiнцi, скинула бровами i засмiялась лунким, добродушним смiхом, вiд якого зробилося тепло i затишно. І значить, вона не дiзналася про нього повноi правди.

Вона сказала: тебе спiймали на якiйсь малолiтнiй курвi? Вiн промовчав, ковтнув коньяку i подивився на сизе вiкно, з розкиданими крилами синьоi ялинки, чорними воронами, що писали лапами по снiгу, вишукуючи шматки поживи. Яка рiзниця, говорила вона, у тебе е шанс усе виправити, ти ще молодий, нинi ти служитимеш державi, незалежнiй державi, i нiчого почуватися йолопом, треба просто скористатися нагодою i зробити добру кар’еру. Ця остання ii фраза не спантеличила його, а швидше похитнула той новий свiт, який вiн тiльки почав вибудовувати. Вiн подивився на ii прищувате обличчя, намагаючись викликати в собi нудоту, бридке вiдчуття, але Лада лежала, пiдтиснувши ноги, навiть скромно, тiльки видно було палаючу смужку промiжностi. І йому стало мутно й нудно. Довгоносi ворони на синьому снiгу перетворилися на кiкiмор з тонкими лапками, й тiнi вiд них видовжилися i зараз дiставали ялинки, з Дiдом Морозом i Снiгуронькою в куцiй спiдницi, з ногами, обтягнутими синiми нейлоновими колготами iз золотистими блискiтками. Ця глупа повсякденна реальнiсть повернула його до теплого затишку. Вiн давно розумiв, що знаходиться у свiтi вигаданому, збудованому ним самим, i тому цей свiт служить i допомагае йому. Зараз, наскiльки вiн усвiдомлював, перед ним лягала зовсiм неприемна i чудернацька задача: втягувати Ладу у цей свiт, i чи вона сприйме його, i чи його свiт не знищить ii крихкi кiстки. Наскiльки вiн помиляеться, то покаже час.

Чи вiрив вiн у Бога, як вiрили його батьки, дiди? Вiн любив богослужiння в православних i католицьких церквах. Десь так, як гурман смакуе букетом дорогого вина. На цьому все закiнчувалося, далi естетства вiн не рухався; також вiн приходив у нiме, текуче i радiсне захоплення вiд похорону. Напевне, з однiеi з причин, що там були гарнi жiнки i вони збуджувалися, неймовiрно, падлюче, бiля самого одра смертi. В цьому вiн нiкому не зiзнавався, але правду нiде дiти – такi й подiбнi речi розумiли всi розумнi люди з його оточення. Просто тут вiн не стояв перед вибором, вибiр був невидимим, а тому й напевне неiснуючим. Так вiн собi говорив, але чи воно так насправдi – долi ймовiрностi були мiзерними. Легше бачити снiжний пил за вiкном, що перебираеться сонячним промiнням кудись у тупу далечiнь, вiдчути тепло жiночоi ляжки, розтуленi соромiцькi губи i iхнiй солонувато-солодкий присмак, навiть дикiше, можна це порiвняти з запахом свiчок i ладану в однiй з церков: усе це означалося одним знаком маленькоi i дрiбноi втiхи та задоволення. Тут вiн, напевне переступивши якусь межу, визначив держатись одного напрямку i нiколи не заскакувати на протилежну дорогу. Хоча вiн мало вiрив у те, що життя мае двостороннiй рух. Вiн знав, що життя неупинно рухаеться до ями, i хто добереться до неi вчасно, той просто вже нiколи не живе.

У нього вливалося якесь просто-таки тягуче свiтло, коли вiн бачив гарний одяг, гарну iжу, i, коли довгий час цього не було, вiн вiдкрив, як збавити цю можливiсть. І тому тодi, коли Лада стояла у бiлiй чоловiчiй сорочцi бiля вiкна, зi стрункими по-хлопчачому ногами, дивилася на довгi клякси ворон, на маленьку замерзлу снiгурочку, i вiн не бачив ii грудей, ii кирпатенького носика, прищавого обличчя, у нього заболiло в животi, пiдiгнулися колiна, i йому зробилося несподiвано тоскно, наче вiн один серпневого дня проводжае останнiй трамвай нещасним поглядом. Вiн пiдiйшов, ступаючи по брунатних плямах реклами, взяв ii за плечi, опустився на колiна i припав губами до голого заду. Бiльше зараз вiн нiчого не хотiв, а вона стояла спокiйно, наче буде вiчнiсть стояти в цiй кiмнатi, з темними опереннями тiней вiд високих ялинок, де влiтку прохолодно i тихо, а взимку довго тримаеться тепло. Чорна тiнь тодi не стояла над ним, i вiн не розумiв цiеi тiнi, не розумiв страху, не розумiв нiчого.

Так, вiн прийшов у органи безпеки ще за влади советiв, спочатку освiдомлювачем, потiм вище, i до перебудови мав чин майора. Дивом, але швидше метким розумом, вiн залишився у нових органах, продовжуючи працювати i на схiдну розвiдку, i на украiнську сторону, i напевне це було вiдоме багатьом, але в тому бардацi, аж до незалежностi, вертiлися майже всi спiвпрацiвники. Так що вiн нiкого не зрадив, – формально на захiднiй частинi краiни було знищено останнi рухи опору, а про схiдну й говорити було нiчого. Вiн визначив своi можливостi, ще будучи в унiверситетi, i сказав собi: так, ми чи вони програли, iншого виходу бути людиною в цьому свiтi, побудованому переможцями, вiн не бачив. Час це пiдтвердив, конкретно пiдвiвши риску: американцi та европейцi нiяк впритул не хотiли бачити його краiну. Звiсно, йому було якось, зовсiм трохи, образливо, але i сам вiн мав прагматичну жилу, холодну й розсудливу, тому схиляв, без благоволiння, голову перед переможцями. Комунiзм i його мета, на велику радiсть самих застрiльникiв iдеологii, наказав довго жити, в краiнах колишнього Союзу вода замутилася. І всi, разом з ним, кинулися ловити рибу. Грошi вирiшували все: у що вiн ще вiд шкiльноi парти вiрив i що знав. Це було единим рушiем його свiдомостi, його свiтом, iнакше не могло бути. Проте, частiше зимового дня, його несподiвано застукувало, у дорозi, перед Рiздвом i Новим роком, перед Водохрещем, наче хтось дикий сiдав на нього, тихо шепотiв над вухо паскудненьке дешеве словечко: «Стукачок. Сту-у-ка-ачо-ок…». Тут вiн двоiвся.

Можна скинути на просту тобi шизофренiю, повiрити у мiстику, але це якось не клеiлося анi до мiстики, анi до шизофренii. Вiра у нього значилася пiд табу, тобто вiн слiдував тими принципами, що коли став на iнший бiк, то iнакше вже не можна. Виверти виховання, ось як вiн називав це. Іншi називали це неприпустимою поряднiстю, хоча це було не що iнше, як збочений конформiзм. Вiн таки ходив до церкви, разом з хвостатими державними делегацiями, хоча за багато рокiв переконав себе, що анi там, анi тут нiчого немае. Тут принаймнi все осяжне: жiнки, чоловiки, грошi, iнтрига. Ця проста механiка бiльше його зачаровувала, нiж скуденне життя його родини, що йшла зовсiм зараз незрозумiлим шляхом.

Сонце запало у чорнi капкани дворiв, Лада сидiла i листала глянсований часопис, а вiн несподiвано запитав ii, сам лякаючись свого тихого з упевненими iнтонацiями голосу:

– А хто по нас прийде?

По тому, як Лада звела своi свiтлi, з каштановою мiддю, брови, зблиснувши чистими очима, вiн здогадався, що вона прекрасно зрозумiла його запитання, i зрозумiла ранiше, нiж вiн усвiдомив те, що сам сказав. Вона лизнула кiнчиком язика його губи, усмiхнулася, зовсiм упевнено, i вiн потiм пронесе цю ii упевненiсть, як заразу, через усе життя.

– Поiхали зi мною, – сказала вона. – Поiхали, поiхали! – вона затараторила щасливим, майже дитячим голосом.

Тут Днiпро розкривав свою свинцеву, над незмiнним металевим небом, горлянку: червонi дахи п’яти– i чотириповерхових дач лежали пiд слiпим бiлим сонцем, лускою, крилом, неправдоподiбно, але правдиво все ж таки пiдрiзаючи берег, кожного року раз за разом поглинаючи навколишнi землi i пiски. Вони стояли на бiлому двомiсному катерi, затуляючи долонями очi вiд сонця, спостерiгаючи, як стрiмко наближаеться берег. Щось у цьому було об’еднуюче i спiльне: нахиленi вперед тiла, пiднятi руки. І вiн вiдчував, що, незважаючи на падлючий холод, у нього ворушиться в штанях. А коли вони приставали до причалу, iз самотнiм, на розкидному стiльцi стариганем, що визирав якесь диво у бiнокля, за десять метрiв, сонце сховалося за вилуплений, побитий каверною завод на тому березi, i вони провалилися в малиновi теплi памороки. У нього пiшла гусячим сипом шкiра. Йому здавалося, що зараз усе закiнчиться; вiн боявся повторити слово «життя», але десь у глибинi саме це й пищало: провалиться i не повернеться мiсто, з’еднане розiрваною аортою харкiвського мосту, з противно вжикаючими, наче оси над розчавленим плодом, стрiлами поiздiв метро, саме розвернуте до противного мiсто, посипане бiлими грифелями будинкiв.

Вiн навiть заплющив очi i бачив морок, один лише морок. Вiн не вiдчував поруч гарячого, з легким i збуджуючим тремтiнням тiла Лади, ii руки, що шкодливою гадючкою повзала його ширiнькою. А коли розплющив очi, то побачив перед собою кiльця, завитки посипаних золотистим пiском вуличок, блюдця площ, неприступнi дома, облитi рожевою фарбою заходу. І у нього задерло у горлянцi. Зараз з нею було зручно, але, як психолог, вiн зрозумiв, що саме зараз вона е володаркою становища. Але нiяк не мiг передбачити, що це так надовго. А тодi: «У неi немае нiчого невротичного», – задоволено вирiшив вiн, порiвнюючи з тими сцикливими студентками, що залюбки, пiсля першоi ж його спроби, запихали собi член до рота. А тому на зелений, з мiдними прорiзами гравiй вiн ступив з виглядом першовiдкривача.

– Це там, – показала Лада, i в ii словах не було нiчого загадкового.

З цього моменту, глянувши на бетонний причал, розквiтчаний графiтi, вiн зрозумiв, що Лада для нього варта бiльше, нiж та жiнка, з якою просто кохаешся, просто трахаешся, просто говориш, не добираючи слiв; вона е провiдним маяком у якесь iнше, наступне, життя, i зараз вони проходять той складний i вузький прохiд. Саме так вiн тодi думав. Інакше не могло бути. Усе навколо: будинки, дерева, вулицi, собаки – все було занадто спокiйним. Аж занадто. Почалося iнакше життя. І вiн зрозумiв i сприйняв це як належне. Як чергове пiдвищення по роботi. І вiн наповнювався тишею, як жiнки наповнюються за нiч коханням i спермою i робляться далекими, наче бiлий метелик на синьому небi, – нерухомi та загадковi.

Шикарний вигляд дачi ii батька нiчим його не здивував; вiн навiть не встиг подумати, що рокiв iй сiмнадцять, не бiльше, хоча голова працювала чiтко: ii голова знала, чого бажала. Їi бажання були на першому мiсцi, але якимось дивом вони сполучалися з ii мозком. Вiн навiть бачив ii синi спалахи. Вони знову пили, i вiн сп’янiв. Вiд недавнього сексуального збудження на лишилося i слiду, а був тягучий алкогольний настрiй, коли попиваеш потроху, а нiчого не змiнюеться, протiкае повз зiницi, й навiть лiньки простягнути руку. Лада умостилася на канапi, пiдтиснувши ноги, з важким стаканом у руках, i поволi пила, здавалося, байдужа до всього, але так вона збиралася з думками, наче кобра, готова стрибнути або виплюнути свою отруту, а потiм уже заспокоiтися. Десь на днi вiн це розумiв. Потiм, рвучко вихиливши вiскi, вона встала, потягнулася, напнувши пiд зеленим светром тугi груди, й пiдiйшла до вiкна. Сонце окреслило чорним малюнком мiсто. Настрiй у нього взагалi погiршився. На зубах – наче хто насипав пiску.

– Ходiмо, – милим i тихим, муркаючим голосом сказала вона.

Й тут на нього накотила гумова хвиля жаху: йому на мить видалося, що у Лади на обличчi зникли прищi. Як тодi, коли вона ступила на брунатну дорiжку останнього сонячного свiтла. Вона взяла його м’якою теплою рукою за пальцi i повела. Вiн намагався не дивитися на ii обличчя i все скоса поглядав, але вона це вiдчувала, може, щось розумiла або сприймала зовсiм iнакше. Професiйна звичка несподiвано почала брати гору. Груди його почало наповнювати дурнувате вiдчуття вибраностi, хоча вiн знав, що це не так, зовсiм по-iнакшому зараз мае бути, але вiн здогадався, що щось iнше вiдтягуе останню мить, останнiй порiг, що дозволить iм без страху зупинитись одне на одному. Вiд такого вiдкриття вiн запав у ще бiльшу порожнечу.

– Куди ми йдемо? – нарештi запитав вiн.

– Де ти отримаеш своi вiдповiдi, – сказала вона.

– Ти певна? – запитав вiн.

– Тодi так i лишиться, – спокiйно сказала вона i потягла його за руку.

Спочатку йому прийшло на думку, що Лада сiла на поручнi перепочити. Захiд накривав мiдним шатром, обiцялося на мороз. Вона сидiла на горiхового дерева поручнях, ii волосся ворушив теплий, вiд кондицiонера, вiтер, закидаючи синi пасма диму на ii розпашiле обличчя. Тонкий серпанок тягнувся вiд химерноi надбудови з напiврозiбраним дахом, тремтiв драглистими стовпами, а вона сидiла боком, сигаретний дим розбивався об вилицi, а очi займалися двома зiрками. І нарештi вiн вiдчув. Нудотний, з дитинства знайомий запах. Так мочилися дорослi, i так дорослi пахли в далекому дитинствi. Верхiвку його черепа зрiзав спогад, який в ту ж мить зник, i вiн нiколи не чiплявся за нього. Проте пiд ложечкою солодко засмоктало, нагадуючи про недавне i сьогоденне, але котре не стосувалося Лади. Лада розставила по-хлоп’ячому ноги. А вiн ловив широко роздутими нiздрями запах; вiн бачив частину вбиральнi, закинутий будинок, з високим бадилинням, з вiкнами, забитими навхрест дошками. Вiтер подув з рiчки, що чавунною почварою виповзала з-за мосту, i на воду не потрапляло свiтло, лише вiд недалекого мегаполiса били прожектори, i тому гирлище, розiрване пляжами, котило нiмо й уперто, зi смертельною нахабнiстю.

Вiтер принiс запах сечi, терпкий, застарiлий, – напевне, десь недалеко, зразу пiд ребрами мосту, стояла баржа або генделик. І вiн побачив, без здивування, як важко заходили ii круглi, спортивнi груди, забiгали м’язи гомiлок, затремтiла шкiра на обтягнутiй светром спинi. Лада була зараз вродливою, як нiколи. Вона курила сигарету за сигаретою, i вiн гадав, що на цьому все закiнчиться. Це вже не новина, в цьому немае нiякоi таемницi, – вирiшив вiн, кинув «орбiт» до рота, роздавив язиком, вiдчуваючи задоволення i втому вiд дня, що йшов на спад. Легко паморочило голову, i йому було добре. Не знати чому, вiн став думати про наступний день. Вiн знав, нiчим не дивуючись, лише дратуючись, як вона ткнеться йому пiд пахву носом, потягне гучно його запах, наче витягуючи з нього чоловiчу силу, потiм вiдкинеться на спину i закурить. Свiт бiлим скрипучим свiтлом вибухатиме у широких вiкнах, чорними беззвучними кулями пропiкатимуть порцеляновий день птахи. Зi смутним вiдчуттям тривоги вiн констатував, що у нього таки лишилася фантазiя, рудиментнi хвостатi злi гноми, що розгризають свiдомiсть. Головне – не пустити iх, не пускати близько, i вiн оберiгався вiд них.

Чистоплюй – можливо. Гедонiст – теж можливо, але на рахунок цього дуже тяжко визначитися, бо iнакше вiн би не вагався i не боявся деяких речей, що дiйсно приносять насолоду. А зараз вони йшли довгим коридором, подiбним на довгу коричневу трубу, пiдсвiчену лiхтарями, стилiзованими пiд смолоскипи.

Спочатку вiн роззирався, але нiчого особливого не знаходив. Окрiм втоми, вiн нiчого не вiдчував. Лада йшла попереду. Пряма спина, хода, вправна i легка, видавала в нiй неабияку норовливу, чистоi кровi сучку. Вiн навiть смакував, подумки повторюючи «сучка-сучка-сучка», в подiбний спосiб виживаючи порожнечу, що глухим бубном гула всерединi, здавалося, у самих нутрощах. Йому було вiдомо достобiса способiв, як боротися з порожнечею: вправи для дихання, тести, фантазii, звiсно, що, як i потрiбно, найпримiтивнiшi, здебiльше пов’язанi зi жратвою i сексом. Хоча вiд усього, що стосувалося фантазii i вiри, вiн намагався триматися подалi, наче забобонний, що боiться розмовляти з невдахою-коле-гою. Бо iнакше його кришталеве царство в одну нiч гепнеться пiд ноги, i не просто пiд ноги, а якомусь курвиську, хоч пiдмитому й поголеному за всiма правилами.

Потiм вони пройшли вулицю, швидше завулок, поплетений змiiстими тiнями, i цей прохiд мiж домами враз виявився велетенським проваллям мiж стiнами, щiльними i безкiнечними стiнами; аж там наприкiнцi вiн побачив метушливу пляму свiтла: то лiхтар, зелений, у паперовому оздобленнi, ганяв пляму на бiлому п’ятачку площi, занесеноi снiгом. Коли вони пiдiйшли, це виглядало прозаiчно. Далi лежала порожнеча рiчки, вiд якоi мимоволi зводило зуби. Туга, непередбачувана, навалилася, посилила чи то втому, чи то ще щось, у чому вiн не мiг собi зiзнатися, але й аби хотiв, то назвав би це словом «iнiцiацiя», на бiльше у нього не стало б розуму, бо саме це слово нiчого йому не говорило. Тому вiн не задавав собi непотрiбних загадок.

– Скоро, милий, – пролетiв ii льодяний голос у нього над вухом, i йому захотiлося сигари, коньяку й ухопити ii за пружного задка. Так собi, для проформи.

І невдовзi вони пiдiйшли. Його втому нiчим було розбуркати, при тому, що вiн зупинився i дивився на бiлий будиночок, який нагадував великий рiздвяний пирiг, а швидше стайню. Найвiрогiднiше, вирiшив вiн, саме це й повинно було бути стайнею, як би того вiн хотiв чи нi. Морок дiйсно згущувався до якогось зеленого. Зараз йому робилося прикро i захотiлося повернутися у теплу затишну кiмнату, з високими анфiладами, з чорними воронами на снiгу, що розкидають паскудними кляксами тiнi; навiть Снiгуронька у синiх колготах, з кирпатим обличчям петеушницi викликала в нього, муркаючи, напливаюче тихе, нездiйсненне тепло. Лада йшла зараз у пiтьмi. Уся ii фiгура була темна, наче вирiзана з чорного ебонiтового дерева, тiльки одна голова освiчувалася лупооким лiхтарем, котрий бив з вишки, вiд мертвоi води, яку поглинав берег.

Зараз у порожнечi думок, мертвоi втоми, без насолоди, вiн починав чiтко розумiти, що щось або хтось ставить його перед вибором, чи, може, сам вiн вибудував цю систему: холодну i непорушну, i вона вертить ним, як пiщиною у потоцi галогенного свiтла. Зовсiм вiрогiдно, але точно: вiн стояв, як i багато рокiв тому, намагаючись приеднатися до цього строкатого i блискучого свiту. І тодi вiн вирiшив, як зараз, сидячи перед чоловiком, який примостився на краечок стiльця i марудив двi поспiль години; у ньому говорило: так, ми чи вони програли, зараз свiт буде рухатися так швидко, як синiй вогонь бiлим папером, i нiкому буде думати i говорити, хто вчинив так чи iнакше, як завжди, цiнуватимуть тих, хто мчить по цiй поверхнi, й сама потреба вiри чи релiгii, морального чи аморального, одiйде. Треба вирiшити перед тим, як стати на цю блискучу поверхню. Але тут його звело: все ж таки проблема вибору лишаеться. І зараз у темрявi, дивлячись на ебонiтового дерева фiгурку Лади, вiн розумiв, що нiяк не може керувати цим «щось».

Потiм, пiзнiше, коли чорна тiнь упала i Лада, вся бiла, зi стрункими ногами, мiдними воланами волосся, вийшла i стала проти стайнi, втягнувши нiздрями, грудьми встояне на тваринячому теплi повiтря навколо, вiн щось зрозумiв, але втома солодко поповзла жилами, i вiн заспокоiвся. Рiвне малинове свiтло текло пiд ноги, а Лада йшла, похитуючись, граючи стегнами i задом, з прямою спиною, тiльки на дерев’яних поручнях загорожi пiд вiтром рипiли рiзнокольоровi гумовi кульки. Вiн важко вдихав ii запах, ii випари, що перемiшувалися з тваринячими, сiном i ще чимось. Вiн ступав за нею малиновим снiгом, слiд у слiд. Лiворуч розтопленим i захололим свинцем лежала рiчка, тiльки жовтi каверни лiхтарних вогнiв видавали рух хвиль. Та ось нарештi вони увiйшли до стайнi. На них упало тепло, терпке i глухе, все навколишне немов вiдсунулося на неймовiрну вiдстань. Вiдразу у нього завертiлися думки зовсiм у протилежному напрямку, ну, сказати щось про прекрасний вечiр, про те, як чудово iм сьогоднi було; але от кiнець думки повиснув обiрваним нервом, i вiн спрагло намагався доторкнутися до нього кiнчиком язика. Пiзнiше вiн чiтко, дивлячись на масляну вiд свiтла лiхтарiв воду, знав, що треба було заговорити у теплiй первiснiй теплiнi, й це банальне слово – «прощай» – гризонуло його за макiвку черепа, i тому, паралiзований наполовину тими вiдчуттями, що посунули на нього з усiх щiлин, вiн пiшов за нею.

Жеребець англiйськоi скаковоi, з бiлою плямою на лобi, бив стрункими ногами тирсу, закидав виточену голову, з розкосими сливовими, темними як нiч, очима. Круп ледве подригував, а пiд шкiрою пробiгали хвилями м’язи. Коли жеребець почав крити дрiбненьку кобилку, вiн навiть не повiв бровою. Принаймнi тодi вiн точно усвiдомлював, чого i чим хотiла його здивувати Лада. Потiм наче хтось осмикнув за плече. Вiн вiдзначив про себе, слiдкуючи за строгими i водночас привабливими рисами ii обличчя, що у неi немае тiеi набутоi, награноi вульгарноi аристократичностi, притаманноi чи привласненоi, нi, таки притаманноi цiй породi, очоленiй чотою пористих свинячих облич iхнiх батькiв та родичiв. Вона умiючи просирала, саме просирала, а не викидала на вiтер грошi. Вона робила це неприховано вiдразливо й водночас iз заворожливими рухами змiюки. Саме це лiзло густими, не без запаху, кавалками у голову. Вiн зараз усе це майже реально вiдчув, доторкнувся до чогось слизького i холодного, з порожньою дiрою вгаслих дитячих спогадiв наприкiнцi.

Звуки, що парилися темними пластами в далеких кутках пам’ятi, пiднiмалися й оживали, заповнюючи слух надокучливим i одноманiтним, але нахабно впевненим шепотом, пробиралися вушними раковинами, спалахуючи бiлими зiрками лютi та безсилля. Бути безсильним невiдомо перед чим страхало його не менше, нiж захворiти на сифiлiс чи СНІД. Вiд безсилля перед невiдомим робилося нiяково й соромно, наче тебе пiдловили на чомусь стидному. І так, разом зi звуками, у ритм тонiв та напiвтонiв, мелодii, що звучала повсюди, з воланами м’язiв пiд шерехатою спiтнiлою шкiрою, до нього почало пiдбиратися вiдчуття недовершеностi. Потiм очi Лади. На витесаному, наче з одного суцiльного шматка плотi, поритому червоними прищами, з пухом тональноi пудри обличчi. Їi очi iснували окремо, не пiдсвiчуючи з нутра. Самi по собi. Ще одне: ii не можна було порiвняти з чистими очима дитини, залитими холодцем страху. Головне, вирiшив, отак несподiвано, що вони, ii очi, нiколи не будуть старими. Плоть навколо iх провалиться, зiжмакаеться, наче дешева гума, а вони свiтитимуть двома зiрками. Ось так, не iнакше. Втома у цих очах висихала швидше за жiночi сльози. Вона сiла, перекинувши ногу, на гладкi перила, прогнула звично спину.

Вона терлася промiжнiстю об блискучi поручнi. Вiн помiтив, можливо, помиляючись, але в одному мiсцi поручнi були начищенi чомусь сильнiше. Це знову заставило його про щось подумати. Вiд чого йому почало солодко пощипувати яйця. А тому, коли жеребець загнав у кобилу пiвметрового члена, вiн вiдчув насолоду майже разом з пiтними тваринами, й задоволення вiн отримав саме вiд цього, i нiчого бiльше не впливало на нього. Ось так, думав вiн. А Лада продовжувала сидiти, виставивши круглого задка, обтягнутого бiлими джинсами.

Пiшов снiг. У фiолетовому стовпi дворiв висiли шматки вати i повiльно сiдали на гостроверхi черепичнi дахи. Мiсто вибухнуло малиновим, взялося зверху ледь жовтуватим ореолом, за хвилину простiр просяк iржавим, обвiшавшись разками гiрлянд. Пiзнiше, коли ii обличчя, шия з двома рухливими хребцями пiд оксамитовою шкiрою, западинка мiж грудьми з задертими догори сосками зросилися потом, таким рясним, як у вантажника, вiн подумки вилаяв себе, i це доводило, що iхати сюди зовсiм не треба було. І не тiльки тому, що вона пуняла у штани при видi скотини, яка лигаеться, а тут усього-на-всього некомфортно. Руде повiтря, синiй снiг, розлита криво маслянка рiчки.

Вiн потягнув уперед голову, сам подався, аж трiснула хребтина, там, якраз мiж лопатками, сапонув нiздрями вологе, трохи просмердiле тваринячим потом повiтря. Найобразливiше було те, що нiчого особливого вiн у тому не бачив, усупереч Ладi. Це ii навiть не збуджувало, це, блядь, навiть не екзальтацiя, а чистоi води пристрасть, дика i гаряча, майже тобi африканська з дешевих порнографiчних фiльмiв про чорних чоловiкiв та жiнок. Ця думка, що випливала на хистку поверхню, бiльше зараз нагадувала вiдшлiфований шматок бiлого мармуру, що шубовсне й пiде на дно, i видалася йому дитячою та безпосередньою, i найприкрiше, йому захотiлося закурити, повернутися до плавленого золота коньяку i сигари й опинитися у неi мiж ногами. Нiчого бiльше. Вiн далеко позаду лишив складностi. Але трохи перегодом вiн зловив себе на тому, що скакае з однiеi думки на iншу. Але тут дiйшло, що i зiр, i спонтанне збудження зараз стали одним цiлим.

Нарештi вiн отримав очiкуване. Нарештi вона стягнула через голову светра: нахраписте, зовсiм болiсне хропiння коней, гучне i шумне, що навiть ворони повилазили на дах i заворушили пiр’ям, i холодний снiг за вiкнами, i ii мокра спина, рiвна i невимовно приваблива, красивi плечi, затягнутi у чорну спортивну майку «Адидас». Їi потилиця, пiдсвiчена малиновим, як сироп у дитячiй склянцi, китайським лiхтариком. Чиста, мiцна по-хлоп’ячому шия i потилиця, з кучериком пушку у вижолобку. Пучок палаючого волосся. Ноги розкиданi, як для iзди верхи, по-чоловiчому. Круглий, класичноi форми зад, який подобаеться як чоловiкам, так i жiнкам. Пiзнiше, коли вони разом, i конi, i вiн та вона, скинули голови, трусонувши тiлами, а пiт зависнув у повiтрi дiамантовими краплями, посипавшись у пустку глизявого мороку стайнi, до нього дiйшло, що бачить востанне Ладу такою, яку вiн свого часу зустрiв. І цьому нiчим не зарадиш, подумав вiн, шукаючи двома пальцями ii анус, а коли наткнувся, подумав, що саме це вiн шукав. Потiм усе зсунулося, скосило його зiр. Зовсiм ясно вiн визначив, що хтось невидимий управляе його нинiшнiми почуттями. Принаймнi зранку було не так, i вiн чудово сам собi давав раду.

Вона зiрвалася, блискаючи очицями, пiдтягнула джинси. Тодi вiн пiдiйшов, ступивши через стовп синього свiтла, не долаючи нiякоi перепони, не знаходячи причини, яка б зупинила його, вiн затиснув тугим кiльцем пальцi на ii шиi. Лада продовжувала фрикцiйнi рухи на поручнi. І вiн засмiявся. Тодi ii спина випружнилася, зiгнулася пружиною знову. Вона повернулася i подивилася прямо у його очi, крiзь цей задушливий морок, вона глянула, висипавши кварц очей у його полохливi, наче у наркомана, зiницi; звичним рухом, тисячу й тисячу разiв повтореним, але близьким, стягнула мокру вiд поту майку. Вона лизнула губу, i цей рух, уповiльнений в глибинах його сiроi рiдини, вiн пам’ятатиме шипучим протягом днiв, рокiв, i так, думалося, буде до кiнця. Без усiлякого вибору. Але воно вийшло якось дуже по-хижому i не знаходило собi мiсця, наче банальний шматок бруду. Потiм вiн скривився.

Мiна, з безкiнечнiстю зморщок, шпарин, павутиною вкрила його кругле обличчя з гострим пiдборiддям i тодi вже лисiючою головою, череп лишався непорочним та незайманим. А сам вiн вiдразу постарiв на добрих два десятки рокiв. Усе зводилося до чогось невизначеного, а наразi непотрiбного, саме йому непотрiбного. Все те, що оберталося навколо них, не вибухало з якоюсь надновою силою, а робилося гумовим, зводилося до такого мiзерного, що годi розгледiти. І вiн лякався назвати це своiм iменем, не iнакше вiн заплутався серед iмен, котрi час вiд часу переставляв залежно вiд того, яке сьогоднi на табло календарне число. Видно, вiн не чекав такого повороту. Хоча, можливо, його вiдчуття зупинилося на пiвдорозi до бажаного i водночас забороненого.

Колiна у нього пiдломилися. З усього, що йому вдалося вiдчути, вiн з дитячою несподiванкою зрозумiв, що саме почуття смертi, десь на межi солодкого переляку, це нагадувало захоплення, хобi, десь воно так близько стояло до цього, що наразi нiчого суттевого не вiдкрилося. І його не приваблювала ii шерехата персикова шкiра, зараз уся пiдсвiчена з боку рiчки i з другого боку – вiд домiв; навiть тодi, коли вона перевернулася на бiк, без штанiв, розсунувши половинки сiдниць двома пальцями, це теж нагадувало йому близький протяг смертi, але вже дорослий i настiйливий, того, чого треба було оберiгатися.

Проте подiбне виходило десь так: ти стоiш перед чиiмось трупом i не знаеш, що сказати, вiдчуваючи себе найдурнiшою iстотою у свiтi. Вiн знову провiв поглядом, тягучим, немислимо повiльним; фонтани поту – тваринячого i чоловiчого, i тiльки зараз вiн помiтив, що входив у неi з шумом, з диким ревiнням, не вiдчуваючи тiла, а продовжуючи працювати у неймовiрному режимi. Зiниця його сповiльнилася, тiло його пробрало легким сипом, вiйнувши переляком. Вiн банально всадив цiй бабi. Саме так, вiдтодi пiшов вiдлiк, що вона перестала iснувати в його уявi як жiнка, котру можна оберiгати чи ще щось там, а просто вiн називав ii кобилою або дурною бабою. Але зараз вiн верещав на нiй, але так, наче чув свiй голос з того далекого берега, де мiсто розтягувалося чорними хмарами, пiдсвiченими знизу миготiнням траси та вогнями реклами. Вiн верещав на нiй, качаючись у тирсi, бачив ii нiжну шкiру з налиплими шматками чи то тирси, чи то послiду, i йому було байдуже, як i його далекому голосу.

Хрипiння спарених коней, запах поту, крик самотнього птаха, що бився у цьому квадратi стайнi, нежданий i непотрiбний, заставляв його рухати тiло в належному порядку. Тихий дитячий вiтерець розгойдувався над його макiвкою лагiдними дзвiночками. Тодi вiн поплив на нiй, наче вiд дитячих галюцинацiй над чорно-бiлим екраном телевiзора з оголеною жiнкою, з ворожою забороною, з ляком бути кимось покараним. Але зараз вони гризлися у тирсi як двi останнi тварюки, i нiчого iх не зупиняло. Нарештi до нього, крiзь тупе тертя члена об ii слизьку i теплу вагiну, дiйшло, що вiн втратив якийсь шанс, останнiй шанс. Потiм струснувши головою пiт з чола, зрозумiв, що це найбiльша дурниця, про яку можна подумати зараз саме так, саме тут i нiде бiльше. І саме такi думки приходять пiд час статевого акту, надаючи цьому дiйству значущостi.

Єдине, що було противним, то це напружувати зовсiм не почуття. Це як свято без музики, похорон без голосiння. Глухий теплий морок ночi, просяклий запахами тваринячих i людських тiл. Чотири стiни, вiкна у чорне небо, з осколком тiней вiд мегаполiса. І все робилося миттево банальним, несуттевим – те, що вiдбувалося мiж ними. І раптом, коли ii м’язи зарухалися пiд його пресом, ii тiло зробилося тугим, майже кам’яним, а його поршень заходив у такт, виходячи i заходячи, головкою вiдчуваючи клiтор, коли звична механiка почала зростатися iз задоволенням, Лада змiюкою виповзла з-пiд нього, крутнула бiлими булками сiдниць, що враз посинiли проти вiкна, проти галогенного свiтла, що посипалося невiдомо звiдки. Вiн спiткнувся об щось тверде у ii характерi, що належало тiльки iй, i це невiдоме стиснуло його горлянку. Їi свiт перевернувся в його очах, зiницi захололи. Тут вiн шпарко, вiддаючись забороненому iррацiональному, почав докопуватися, що це взагалi таке, а головне, чого йому чекати i яких неприемностей, бо так просто нiчого не обходиться. Потiм прийшла думка: чорт, а як усе це почалося? З чого воно народилося, оце гумове, зовсiм непритаманне йому почуття. Що iх повело?

Ха, зараз вiн дивився на Ладу з не меншим запитанням, нiж на темну, холонучу вiд морозу рiчку, яка пропливла перед його очима. Вона сидiла перед ним, склавши своi гарнi i мiцнi ноги по-турецькому, з вiдкритими пелюстками соромiцьких губ, по яких стiкали ii секрецii. Вiн не кiнчив, тому член стояв, червоний, налитий кров’ю, i хилитався, а ii насмiшкуватi очi спостерiгали, проводили порух прутня туди й сюди. Вiн сковтнув терпку слину. Його частина, здавалося, лишилася у неi мiж ногами. Але щось бiльш головне, чого вона не сказала, сидiло в нiй, грiло його, холодило i не вiдпускало, i хоча вона молодша вiд нього, вiн побачив у ii очах безодню старостi, як старий грiх, що нiколи не стираеться, а пiднiмаеться частiше, новiше, тiльки в бiльш вишуканих шатах – саме так вiн подумав, i бiльше, здаеться, вже не мiг думати. Вiн трусонув головою, так, наче випiрнаючи на поверхню сьогоднiшнього вечора, чекаючи, що вона заговорить першою. Але Лада мовчала, тiльки проти вiкна згори синiми, майже гумовими кулями свiтилися ii груди.

– Ти це менi хотiла показати?

– Ти такий нездогадливий чи просто ханжа? – вона встала, натягнула джинси одним рвучким рухом, ляснула його по голому заду.

Зараз вони йшли разом; вона йшла трохи попереду, похитуючи станом, дещо, видно, втомлена, вiн позаду: за вiкном, довгим i вузьким, майже на всю конюшню, один за одним змiями виповзали лiхтарi, кошлатi вiд морозу i з хвостами, наче у бенгальських вогнiв, густа меляса рiчки липким язиком лизала круглий iграшковий мiсяць. Жеребець бив копитом i гнав густе сперте повiтря. Запах жовчi, сперми, тлiну i земного перегною попер у його горлянку. Вiн видихнув, звично складаючи все в одну картинку, намагаючись переконати, що вона взагалi не хотiла сказати того, про що вiн сам подумав. Але чесно кажучи, саме зараз вiн чiтко зрозумiв, без чиеiсь сторонньоi допомоги, без того невидимого, що нацьковував i продовжував цькувати його думку, гнав ii вiд мошонки i до макiвки черепа, куди припливали несвоечаснi й непотрiбнi думки, вiн усвiдомив, що почуваеться легко i нiчим не зобов’язаний. Напевне, так треба завжди вiдчувати себе, коли отримуеш вiд жiнки справжнiй подарунок, а не якусь цяцьку-бряцкалку.

– Ти справдi так думаеш? – поставив обережно вiн запитання, вiрнiше, кинув у тиху заводь ii жiночих думок.

– Напевне. Ти наполовину звiрина. Принаймнi я хотiла це тобi сказати. І якщо тобi вистачило розуму вискочити з однiеi халепи, то чому ти залiз в iншу? А якщо залiз, чому ти не можеш дати собi в тому ради?

– Ти про що? – вiн дивився iй у спину i подумки перебирав сказане, бо цього саме вiн i не очiкував.

– Холодно, – сказала вона.

– Назад перебiжчикiв не пускають, – видавив вiн з пафосом, так, аж засмикалася щока.

– Ти про це? – Лада зовсiм по-дитячому пирснула в кулак.

Несподiвано зробилося все байдужим: лапатi лiхтарi, фиркання коней. Безкiнечна тиша розходилася колами. Вони стояли одне проти одного, обнюхуючись, наче конi. Почали одягатися, повiльно, як свiт, що крутився перед ними уламками кришталю.

– Знаеш, у мене iншi проблеми, – сказала вона, i це звучало банально, як на базарнiй площi, коли перекупка розповiдае своiй товарцi про мiсячнi.

– Наш вiк… – розумiюче потягнув вiн, але й цього разу помилився, тому за краще вирiшив надалi мовчати.

– Ми по-рiзному… – Лада закусила довгий вказiвний палець з довгими красивими фалангами, – долаемо перешкоди. Головне, щоб знати, що цей свiт… – вона покрутила складеною долонькою, наче квiткою, i продовжила: – І статi тут нiякоi рiзницi не грають. А я ще нi до чого не готова…


* * *

Чорний пiрс випнувся з-за повороту крилом космiчного авiаносця. Вiн боровся сам з собою, як здоровий глузд з брехнею, як хворий на СНІД за останнi крихти задоволення i життя. Нiч поповзла одним цiлим желатиновим шматком, i мiсто всерединi тремтiло iграшковим, поламаним дитячою рукою новорiчним кошмаром. Лада спала, згорнувшись калачиком на задньому сидiннi. Непримiтна, накрита махровим червоним пледом; оголена частина ii литки, по-хлоп’ячому мiцна, з налитими круглими м’язами, неймовiрно, до оксамитового бiла, наче вилiплена iз снiгу. З божевiллям боротися однаково, що зi смертю, вирiшив вiн, заводячи машину мокрим асфальтом пiд густе намисто новорiчних та рiздвяних гiрлянд. Вiн опустив бокове скло, i мороз вiдбив запахи, котрi швидко побiгли його хребтом копошливим виводком мурах. Зараз йому захотiлося, щоб вона щось сказала, загубила одним словом цей вечiр, нiч, наступаючий ранок; вона повинна сказати, щоб вiн дав iй спокiй, не iнакше, по-iншому не може бути.

Пiчка грiла ноги теплим котом. Вiн мовчки усмiхнувся, донюхуючись до запахiв. Вона напевне ляпнула б таку нiсенiтницю, щоб ти повернувся обличчям до долi, нарештi зрозумiв i таке iнше, i так далi. Але вона банально собi спала, згорнувшись калачиком. Вiн нi в що не вiрив, навiть у своi почуття, схованi так глибоко, наче у пеклi, наче на краю раю, котрi для нього зараз звучали не менш смiшно, нiж признання чогось, звинувачення в чомусь, чому вiн давно перестав вiрити i сприймати всерйоз. Хоча вiн згодився, задоволено муркнувши пiд носа, що цiеi морозноi, з червоним язиком неба, ночi вiдбулося щось неймовiрне. І йому зробилося пусто й кисло. Вiн шарпнув зi злiстю вiконце. Насправдi ти чекав подiбного так довго, зашепотiло над вухом, ого-го як довго. Вiн задихав часто, намагаючись, через силу, не дивитися на ii вилицювате обличчя. Йому примарився вкотре тремтливий фантом, що вже угнiздився i сiв на тiм’я, щоб увiпнути пазурi. Зараз напевне, – i перепитай його, вiн був би певним, – хтось керуе ним. І його це розлютило. Його розлютила безпомiчнiсть, сиза дiрка пустоти на кiнцi мiста, там, де повинне зiйти сонце, тягуче, як меляса, паскудне, наче всi його смертнi грiхи, щоб тисячами пiдняти його запахи, його сморiд над усiм свiтом. Фу-у, випустив вiн з шумом повiтря, але нiчого не змiнилося.

Твердi удари пiдборiв: це крутився яскравою дзигою Центр. Люди вишмигували, наче з отворiв, наче з карiозного велетенського рота. Холера, що таке лiзе в голову. Мороз тремтiв у повiтрi, вiдчувався фiзично, i йому було байдуже, наскiльки це гарно чи погано. Головне: його запрограмований мозок починав давати збоi. Щось таке невiдоме солодко проспiвало на днi його самого: люди вулицями йшли у пустелю своеi самотностi. Саме так: зараз вони йшли, яскравi, чорнявка з по-хлопчачому стриженою головою, зi смiшними вушками, прикрашеними красивими кульчиками у виглядi мiнiатюрного виноградного грона; засмагле обличчя, великi сяючi очi, оберненi до свого хлопця, кремезного, у дорогому хутрi, з низьким лобом i розумними мавпячими очима. Дiвчина майже не рухалася, принаймнi так видавалося. Нагорi готелю, на поверхах «люкс» горiли намистом вiкна. Пара ступала скрипучим снiгом товстими пiдборами, i дiвчина продовжувала дивитися на хлопця широко вiдкритими очима, тугi губи розтулилися, усмiшка запала двома ямочками на щоках. Хлопець дивився прямо, ухилявся, але здавалося, йому байдуже, про що говорить подруга. А потiм вони зникли в пилюцi мiста, зникли, наче iх нiколи не iснувало.

Йому зробилося сумно i моторошно. З дитячим вiдчаем вiн подивився на верхотуру готелю. Лада прокинулася, позаду почулося уривчасте сопiння, так, як роблять це дiти або школярки. Порожнеча балачки просилася на язика. Коли вiн обернувся, Лада сидiла, пiдмостивши пiд себе ноги, i терла очi кулачками. Хоч у цьому вiн не помилився, бля, вирвалося у нього, i вiн за звичкою пошукав сигарету у бардачку, але знайшов тiльки дамськi, схаменувся, що вiн не курить, i машина, бля, точно не його, i вiн давно не курить. Нi, справа тут не в Ладi, вирiшив вiн тодi, хоча справа була саме в нiй. Оце таки щось прийшло, разом з цiею бабою, влiзло у ним же заблоковану свiдомiсть i почало зсуватися до кiнця провалля, туди, в пилюку безкiнечностi, де карикатурами повзають закоцюблi на морозi люди. І нi бiса бiльше. Нiчого вона не хотiла такого сказати. Пiшло воно все пiд три чорти. Але та простота, якою вiн так упивався, – зникла. І це механiка його мозку прокукукала ще раз. Такого нiчого не могло бути. Це як крутими стежками дертися кудись у невiдомiсть i в темряву пiсля доброi вечерi, пiсля жiнки, пiсля того, як ти вiдчував владу i насолоду.

Пилюка в кiнцi вулицi, снiгова пилюка, зi щезаючими на очах людьми. Того дня вiн ясно зрозумiв, що його щось пiдштовхуе в iнший бiк, знову на ту сторону безмовноi, з гнилою вiд тiл предкiв рiки, звiдки вiн вийшов. І вiн не хотiв анi признаватися, анi повертатися, зовсiм по-дитячому тримаючись механiки власних витворiв. Тодi вперше за стiльки рокiв вiн з оскомою на зубах, iз сухими очима подумав про Бога. І тодi вiн вирiшив, що Лада нiколи не зачепить його серця, бо вони стоять на одному березi, рiзниця у них тiльки в тому, що вона вскочила сюди з народження, а вiн перебрався добровiльно, одного разу щиросердно вирiшивши, що так буде легше сприймати навколишнiй свiт i дiяти в ньому. Бути, як усi, коштуе теж недешево, так гадав вiн тодi, дивлячись на клаптики людей, що лiтали у яскравому зимовому передноворiчному каскадi вогнiв та повiтря, здавалося просякнутому найбанальнiшим словом – «щастя».

Саме того густого вечора, сповненого розпалених промежин, вiн зрозумiв, що вона хотiла сказати. Там не було i натяку на прихований гомосексуалiзм чи ще на якiсь розквiтчанi екiвоки; вона говорила своею пiдлiтковою мовою: якщо ти вiдмовився, то не слiд повертатися, i по всьому треба триматися своеi сторони. Вiн навiть не задумувався над тим, чи помилялася вона. Емоцii вичахли, стали як розтоплений холодець. Свiт паскудно вирячив на нього своi зiньки, i вiн нiчого не розумiв у ньому, – щось лапате, як стонога, як тарган, почуття спустошеностi наповнило його. Дивлячись услiд людям, вiн пiдтиснув по-дитячому ноги i вилаявся, з тихим попискуванням, наче щур, якому вiдгризли хвоста. Лада зараз просто Лада, i була тим дiвчиськом, що добре вiдтягнулося i втомленою мокрою сучкою повертаеться додому. Вiн дивився на ii вогняний кокон волосся, дбайливо i впевнено перехоплений рукою, перетнутий двома пальцями; два пальцi клацнули пучками, затиснутою мiж фалангами защiпкою для волосся. Уся вона охоплена фiолетовим серпанком, тiльки двiйко непорушних очей, невинних, як сама нiч, як сам наступаючий тугий ранок, i вид на обличчi такий, нiби за прочиненими дверима на тебе чекае повна кiмната хижих звiрiв.

– Тобi коли у консульство? – вона пiдкурила сигарету, тримаючи ii кiнчиками пальцiв; вона пiдкурила сигарету великою масивною чоловiчою запальничкою i вже потiм лиснула поглядом по трасi з брудними чорними калюжами. Погляд пiднявся вище, i вiн прослiдкував за ним.

Вiкна тухли, згорталися жовтими шматочками фольги; зорi тремтiли, зараз нагадуючи дешевi солодкi бурульки, пiдвiшенi над мiстом з рожевими обламаними клiшнями вулиць. Вiн знову пригадав Снiгуроньку в дешевих, чорнильного кольору колготках, з блискiтками, наче дроблене скло, пружкими ногами, довгими i незграбними проти ii брудного бiлого кожушка; вiн доскiпливо чомусь пригадував, як вона рухалася навколо ялинки зигзагами. Машина котила пустою вулицею з поодинокими розбитими шарабанами, що важко було назвати машинами, i вiн весь час повертався до початку iхнього дня, дня, що обiцяв багато чого, як i все в життi, а принiс порожнечу, як у дiжi, а ще раз по раз, усупереч його натренованiй свiдомостi, Снiгуронька вискакувала, немов у зламаному слайдоскопi чи дешевiй порнокартинi.

Йому залоскотало в горлянцi. Лада зробилася непомiтною. І вона вiдчула це, але не була проти, просто цiкавою бiлочкою сидiла на задньому сидiннi i спостерiгала за його потилицею. Обом швидше за все хотiлося позбутися цiеi ночi. Хоча це тiльки йому видавалося. Проте, хвилин за десять до того як приiхати, вiн повернувся у дiйснiсть, щоправда, виходило так, начебто вiн вiдчинив однi дверi й увiйшов до кiмнати, безборонноi, натомiсть вiдчув себе ув’язненим у тюремнiй камерi. І так вiн переходив вiд однiеi кiмнати до iншоi, незграбно розсовуючи своi назви; фантоми запахiв висiли у повiтрi чисто i густо: запах дiамантового поту, тваринячого i людського, розтоплене молоко сiменi, червона спрагла земля над червоним повстяним небом. І нiчого бiльше. Шум колiс, шум мотора, шум парку з просвiтами озера наводили на нього якусь божевiльну втому, котра завжди бувае перед тим, коли ти дiйшов до чатованоi в пам’ятi, в уявi межi, i ось – вiдбулося. Так насправдi вона, Лада, пiдвела його до того, чого вiн сам хотiв, але упродовж стiлькох рокiв боявся вимовити вголос. Вiн солодко видихнув. Машина припаркувалася бiля безлюдноi, забитоi важкими черепашачими «лендроверами» i «хаммерами» стоянки. Вистрiлив свiжим потоком фонтан зеленого вогню за будинками, розсипаючись малиновими i жовтими цвяшками на дахи. Але Лада мовчала, i вiн повiв машину трохи далi.

– Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пiшки. А ти iдь. Машину завтра заберуть, – сказала вона i пiшла, навiть звично не поцiлувавши.

Вона зникла так швидко, що вiн не встиг навiть оком клiпнути. Вiн думав, як це в нього вийшло, i як це вийшло так, що вiн не пам’ятав анi розмови, анi того, що вiдбулося з ним у цей короткий промiжок часу. Вiрнiше, це пройшло миттево, i потiм вiн тiльки мiг бачити це у своiй уявi, чи ще якось. Вона довго потягла носом i ротом повiтря, красивим широким ротом, закусила губу i заплющила очi. Вiн поцiлував ii у щоку, наткнувшись рукою у напiвтемрявi на подушечки ii пальцiв, що пахли кiнським лайном i його спермою. Вiн подолав хвилю збудження, котре йшло вiд чогось бридкiшого i потворнiшого, нiж запах гною i вивiтрiлоi сперми. Пiзнiше, поклацуючи губою, шукаючи даремно у бардачку сигарети, вiн розумiв, що Лада нiколи не лишае на когось свою машину, i тому шпарко почав шукати пiдказку. Напевне, ii насправдi не iснувало. Вона просто ставила тавро на ньому: це мое творiння. Нарештi заспокоiвшись, вiн зрозумiв, що головне – треба тримати спокiй.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oles-ulyanenko/zhinka-yogo-mri/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.