Ярмарок нiчних жахiть (збiрник)
Стiвен Кiнг


Не завжди навiть абсолютне зло можна вчасно розпiзнати, бо iнколи воно мае вигляд звичайнiсiнького хлопчика в шапочцi з пластиковим пропелером. Але коли воно стае настiльки звичним i буденним, що ми бiльше не звертаемо на нього уваги, зло виходить на полювання… Двадцять оповiдань вiд Короля жахiв (деякi вперше бачать свiт саме на сторiнках цiеi збiрки) гарантують, що ваша спина вiзьметься сиротами, i запрошують зазирнути у прочиненi дверi до потойбiчного свiту.





Стiвен Кiнг

Ярмарок нiчних жахiть



© Stephen King, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

Перекладачi Катерина Грицайчук i Анатолiй Пiтик висловлюють подяку асоцiацii бейсболу та софтболу Украiни на чолi з Геннадiем Приходським. Над проектом працювали Андрiй Бутнар, Юрiй Галкiн, Максим Фурпiджанi та iван Столярчук. Особлива подяка – Дмитру Арнольдовичу Мацулевичу

Обережно! Ненормативна лексика!




Деякi з цих iсторiй ранiше вже публiкувалися, та це зовсiм не означае, що тодi iх було завершено – чи навiть що iх завершено тепер. Доки письменник не пiшов на пенсiю або не помер, робота тривае. Завжди можна щось пiдшлiфувати та декiлька разiв переглянути. А е ще й оберемок нових iсторiй. Я хочу, щоб ти дещо знав: наскiльки ж я щасливий, мiй Постiйний Читачу, що ми обидва досi тут. Класно, правда?

    С. К.




Ярмарок нiчних жахiть


Напролом завжди я йду, у бiдi не пропаду.

    AC/DC




Передмова


Я маю для тебе кiлька дрiбничок, мiй Постiйний Читачу. Поглянь, ось вони, лежать перед тобою в мiсячному сяйвi. Але перш нiж ти роздивишся рукотворнi скарби, якi я збираюся продати, може б, ми трохи поговорили про них? Що скажеш? Розмова не забере багато часу. Сiдай-но бiля мене. І давай, совайся ближче. Я ж не кусаюся.

Хоча… ми ж бо знаемо одне одного вiддавна, i, я сподiваюся, тобi вiдомо, що це не зовсiм правда.

Хiба ж нi?


I

Ти здивуешся, – принаймнi я гадаю, що здивуешся, – коли я скажу, як багато людей запитують, чому я досi пишу оповiдання. Причина доволi проста: написання цих оповiдок робить мене щасливим, адже мое покликання – розважати. Я не вмiю добре грати на гiтарi й узагалi не вмiю витанцьовувати чечiтку, але розважати – вмiю. Тож це я i роблю.

За своею природою я романiст, запевняю тебе. По-справжньому люблю довгi iсторii, що занурюють у себе автора та читача. Історii, де вигадка може обернутися на майже реальний свiт. Якщо книга досягае свого, то в автора з читачем не просто iнтрижка: вони одружуються один з одним. І коли я отримую листи вiд читача, який пише, що йому або iй було шкода, коли «Протистояння» чи «11/22/63» закiнчилися, вiдчуваю – книга досягла свого.

Проте часом ти переживаеш коротке, але дуже яскраве враження, i про нього також е що сказати. Це може бути щось бентежне або навiть шокуюче, немов вальс iз незнайомцем, якого нiколи бiльше не побачиш, чи поцiлунок у пiтьмi, або ж напрочуд гарна старовинна дивовижа на дешевiй ковдрi посеред ярмарку. І справдi, коли всi моi iсторii зiбранi, я почуваюся вуличним торговцем, але таким, що виносить свiй крам лише опiвночi. Розкладаю свiй асортимент, запрошуючи читача – тобто тебе – обрати щось для себе. Але я завше роблю необхiдне застереження: будь обережним, дорогенький, адже певнi речi тут дуже небезпечнi. У деяких iз них ховаються жахiття, про якi ти не можеш не думати, коли сон нiяк не йде, – i ти помiчаеш прочиненi дверi шафи, хоча точно iх зачиняв.


II

Якби я сказав, що мене завжди тiшить сувора дисциплiна, якоi вимагають короткi прозовi форми, то збрехав би. Для коротких оповiдань необхiднi своерiднi акробатичнi навички, якi виробляються внаслiдок втомливоi практики. «Легке читання – продукт важкого письма», – кажуть деякi вчителi, i це правда. Фальш, яку можна не помiтити в романi, стае абсолютно очевидною в оповiданнi. Сувора дисциплiна необхiдна. Автор мае притлумлювати в собi бажання звернути у якийсь мальовничий провулок – вiн мае iхати по головнiй.

Я нiколи так сильно не вiдчуваю обмеженостi власного таланту, як тодi, коли пишу оповiдання. Борюся з вiдчуттям власноi неповноцiнностi, iз причаеним глибоко в душi страхом, що менi не вдасться прибрати прiрву мiж чудовою iдею та практичною реалiзацiею ii потенцiалу. Врештi-решт, будьмо чеснi: кiнцевий продукт нiколи не е настiльки ж гарним, як та блискуча iдея, що виринула з пiдсвiдомостi одного дня разом iз лихоманливою думкою: «Чуваче! Ти таки маеш написати це правильно».

Гадаю, часом результат справдi гарний. А раз на сто рокiв вiн бувае навiть кращим, нiж початкова задумка. Люблю, коли таке трапляеться. Головний виклик – пiрнути в бiсову iсторiю, i я вважаю, що саме через це багато потенцiйних письменникiв з чудовими iдеями так нiколи насправдi й не вiзьмуться за ручку, не почнуть гатити по клавi. Дуже часто це нагадуе спробу завести машину в холодний день. Спершу мотор навiть i не думае гарчати – лише стогне. Але якщо ви не здаватиметеся (а батарея не здохне), двигун почне… працювати через раз… а за мить уже ревтиме на повну.

Деякi оповiдання були миттевим спалахом натхнення («Лiтнiй грiм» – одне з них). Я написав iх одним нападом, навiть вiдволiкшись вiд роботи над романом. Решта, наприклад «Вiсiмдесят перша миля», десятилiттями терпляче чекали на свою чергу. Тим не менш чiткий фокус, необхiдний для написання гарного оповiдання, нiколи не змiнювався. Коли ти пишеш роман, то наче граеш у бейсбол: гра може тривати рiвно стiльки, скiльки потрiбно, хай навiть двадцять iнiнгiв. Написання коротких оповiдань нагадуе гру в баскетбол або футбол: ти граеш проти часу так само, як i команда суперникiв.

Коли мова заходить про написання прози, великоi чи малоi, процес навчання нiколи не закiнчуеться. Я можу бути Професiйним Письменником, коли заповнюю податкову декларацiю, але щодо мистецтва, то я досi тiльки вивчаю свое ремесло – я все ще аматор. Усi ми такi. Кожного дня, коли ти пишеш, ти вчишся i з усiх сил пнешся зробити щось нове. Халтура не пройде. Нiхто не може збiльшити свiй талант – його вiдмiряють певними порцiями, – але можна вберегти талант вiд зменшення. Принаймнi менi подобаеться так думати.

Агов! Я досi люблю писати.


III

Тож ось мiй крам, любий Постiйний Читачу. Цiеi ночi я продаю всього потрошку – монстра, який схожий на машину (вiдлуння «Кристiни»[1 - «Christine» (1983) – фiльм за однойменним романом Стiвена Кiнга про машину з характером смертельно ревнивоi жiнки.]), чоловiка, що здатен вбити тебе, написавши твiй некролог, електронну книжку, що вiдчиняе дверi до паралельних свiтiв, i те, що популярне в усi часи, – кiнець людства. Я люблю продавати все це, коли решта торговцiв давно пiшли додому, коли вулицi вже спорожнiли i холодне марево мiсяця пливе над мiськими каньйонами. Тодi я розгортаю свою ковдру та викладаю свое добро.

Усе, годi розмов. Можливо, ти вже хочеш щось купити, так? Усе, що ти бачиш, – рукотворне, i я люблю кожну дрiбничку. Я люблю продавати iх, адже вони були створенi саме для тебе. Можеш спокiйно оглянути iх, але будь пильним.

Найкращi з них мають зуби.



6 серпня 2014 року


Коли менi було дев’ятнадцять i я вчився в унiверситетi штату Мейн, то нерiдко iздив з Ороно до мiстечка Дурхем, яке часто з’являеться в моiх творах пiд назвою Гарлоу. Я iздив туди на вихiдних, раз на три тижнi, щоб зустрiтися зi своею дiвчиною… i, так уже сталося, з матiр’ю. Я водив унiверсал «Форд» шiстдесят першого року: шестицилiндровий двигун i три ручнi передачi (якщо не знаете, що це, – спитайте татка). Пошарпана машина дiсталася менi вiд мого брата Девiда.

У тi днi на І-95 було менше машин, а на деяких вiдрiзках траса практично порожнiла пiсля Дня Працi, коли люди поверталися з лiта до своiх повсякденних життiв. А ще, звiсно ж, жодних мобiльних телефонiв. Якщо щось ламалося, було два варiанти: або ви це лагодите самi, або чекаете на доброго самарянина, який зголоситься пiдкинути вас до найближчого гаража.

Протягом цих ста п’ятдесяти мильних поiздок в менi виник особливий страх перед вiсiмдесят п’ятою милею, яка була невiдомо де мiж Гардинером та Льюiстоном. Я не сумнiвався – якщо мiй старенький «Форд» гигнеться, то це станеться саме тут. Я уявляв, як вiн скорчиться на узбiччi, самотнiй та покинутий. Чи хтось зупиниться, аби переконатися, що з водiем усе гаразд? Чи не розтягнувся вiн, бува, на передньому сидiннi, конаючи вiд серцевого нападу? Звiсно, що зупиниться. Добрi самаряни е скрiзь, особливо серед мешканцiв глушини. Такi зазвичай дуже вiдповiдальнi.

Але що, якби мiй унiверсал був самозванцем? Страхiтливою пасткою для надто довiрливих людей? Я подумав, що з цього можна було б зробити хорошу iсторiю, i написав ii. Назвав «Вiсiмдесят п’ята миля». Вiдтодi я нiколи не переписував i не публiкував це оповiдання, бо загубив його. Я тодi частенько закидався колесами та багато чого губив. Час вiд часу навiть власну голову.

Перенесiмося вперед на сорок рокiв. Хоча у двадцять першому столiттi вiдрiзок І-95, що перетинае Мейн, постiйно перевантажений, а все ж пiсля Дня Працi машин суттево менше. А скорочення бюджету змусило штат позачиняти значну кiлькiсть зон вiдпочинку. Автомобiльна заправка з «Бургер Кiнгом» (де я ум’яв не один бургер) бiля з’iзду на Льюiстон е однiею з них. Вона так i стояла там, покинута всiма, з перекритими в’iздом i виiздом, i ставала все похмурiшою й занедбанiшою. Вiд суворих зим парковка вкрилася трiщинами, i будяки полiзли крiзь розколини.

Якось, проiжджаючи повз це мiсце, я пригадав свою стару iсторiю i вирiшив наново написати ii. Оскiльки покинута зона вiдпочинку розташовувалася пiвденнiше, нiж та моторошна вiсiмдесят п’ята миля, довелося змiнити назву. А все решта, гадаю, не змiнилося. Та оаза на магiстралi може зникнути – як зникли старий унiверсал «Форд», дiвчина та багато шкiдливих звичок, – але лишаеться iсторiя. Одна з моiх улюблених.




Вiсiмдесят перша миля





1. Пiт Сiммонс («Гаффi» 2007)


– Тобi не можна iхати, – сказав йому старший брат.

Джордж говорив стишеним голосом, хоча решта його друзiв – ватага сусiдських дванадцяти- та тринадцятирiчок, якi iменували себе Сракаженими Рейдерами, – перебували аж ген у кiнцi кварталу, чекали на Джорджа. Не вельми-то й терпляче.

– Це надто небезпечно.

Пiт заперечив:

– Я не боюся.

Говорив вiн досить упевнено, хоча таки боявся, трошки. Джордж iз друзями намiрився до того пiщаного кар’еру, що за галявиною для боулiнгу. Там вони бавитимуться в гру, яку придумав Нормi Терiо. Нормi був ватажком Сракажених Рейдерiв, а гра та називалася «Парашутисти з Пекла». До краю гравiйноi ями там вiв роз’iжджений путiвець, i гра полягала в тiм, щоб з вiдчайдушним криком «Рейдери рулять!» промчати ним на повнiй швидкостi на своему велiку i наприкiнцi викинутися з сiдла. Звичайно, глибина падiння становила футiв iз десять i випробувана зона приземлення була м’якою, але рано чи пiзно хтось мусив приземлитися замiсть пiску на гравiй i, можливо, зламати собi руку або гомiлку. Навiть Пiту це було ясно (хоча вiн нiбито розумiв, чому це посилюе привабливiсть такоi розваги). Тодi про все дiзнаються батьки й Парашутистам iз Пекла настане кiнець. Тим не менш поки що ця гра – у яку, звiсно, грали без шоломiв – тривала.

Проте Джордж був достатньо розсудливим, щоб не дозволяти брату в неi грати; вiн-бо мусив дбати про Пiта, поки iхнi батьки були на роботi. Якщо Пiт знiвечить свого «Гаффi»[2 - «Huffy» – бренд велосипедiв, якi випускала третя за потужнiстю на американському ринку однойменна корпорацiя (1887–2004).] в гравiйнiй ямi, Джорджа, радше за все, буде покарано тижневим вiдстороненням вiд польотiв – сидiнням удома. Якщо його менший братик зламае собi руку, це потягне й на мiсяць. А якщо – боронь Боже! – постраждае шия, Джордж гадав, йому доведеться нудитися у своiй спальнi, аж поки вiн не поiде до коледжу. Крiм того, вiн любив цього малого сцикуна.

– Просто потусуйся тут, – сказав Джордж. – Ми повернемося за пару годин.

– Потусуватися з ким? – перепитав Пiт. Тривали веснянi канiкули, i всi його друзi, тi, яких мати мала звичку називати «вiдповiдного вiку», схоже, перебували деiнде. Парочка з них поiхали до Орландо в «Дiсней Ворлд»[3 - Orlando – мiсто у Флоридi, поблизу якого з 1971 р. дiе найбiльший у свiтi розважальний парк «Disney World».], i, коли Пiт про це думав, його серце наповнювалося заздрощами й ревнощами – ганебне вариво, але чудернацьки смаковите.

– Просто потусуйся, – повторив Джордж. – Зайди он до крамницi, чи ще щось. – Вiн порився в себе в кишенi й видобув пару пом’ятих банкнот. – Ось трохи вашингтонiв[4 - Зображення першого президента США мiститься на однодоларовiй банкнотi.].

Пiт подивився на них:

– Господи-Йсусе, я куплю собi «Корвет»[5 - «Chevrolet Corvette» – дорогий спортивний автомобiль, модифiкацii якого випускаються з 1953 року.]. А може, й два.

– Поквапся, Сiммонсе, а то ми вирушимо без-те-бе-бе! – заволав Нормi. – Гайда!

– Їду вже! – гукнув Джордж у вiдповiдь. А потiм стиха до Пiта: – Бери грошi й не будь вередливим шмаркачем.

Пiт узяв грошi.

– Я навiть принiс збiльшувальне скло, – сказав вiн. – Хтiв був показати iм…

– Усi вони той дитячий фокус бачили вже тисячу разiв, – перебив Джордж, але, побачивши, як пiдiбгалися Пiтовi губи, спробував пом’якшити удар. – Крiм того, поглянь на небо, недотепо. Ти не зможеш запалити вогонь хмарного дня. Тусуйся. Ми пограемо в комп’ютерний «Морськiй бiй» чи ще в щось, коли я повернуся.

– Окей, сцикло! – зарепетував Нормi. – Прощавай-бувай, мастурбаторе![6 - Перекручений жартiвливий вираз на прощання – фраза зi старовинноi англiйськоi лiчилки, яку своею пiснею «See You Later Alligator» 1955 р. популяризував пiонер рок-н-ролу Бiлл Гейлi (1925–1981).]

– Я мушу iхати, – сказав Джордж. – Зроби менi ласку, не вскоч у халепу. Залишайся тут, неподалiк.

– А може, ти зламаеш собi хребта й залишишся паралiзованим на хер на все життя, – промовив Пiт… а потiм поспiшливо поплював собi мiж двох розчепiрених пальцiв, щоб зняти наврочення. – Щасти! – гукнув вiн услiд брату. – Стрибни найдалi!

Джордж махнув рукою у вiдповiдь, але не озирнувся. Вiн навстоячки крутив педалi власного велосипеда, великого старого «Швина»[7 - «Schwinn» – найпопулярнiший у США бренд велосипедiв, якi випускае заснована 1895 р. в Чикаго однойменна компанiя.], що його обожнював, але не мiг на ньому iздити Пiт (вiн був спробував одного разу i завалився вже на половинi iхньоi пiд’iзноi алеi). Пiт дивився, як брат набирае швидкiсть, проминаючи квартал примiських будинкiв в Обернi[8 - Auburn – засноване 1786 р. мiсто (23 тис. мешканцiв) у штатi Мейн, столиця округу Андроскоггiн.], наздоганяючи своiх друганiв.

А потiм Пiт залишився на самотi.


* * *

Дiставши iз сiдельноi сумки збiльшувальне скло, вiн наставив його собi на руку, але цятки свiтла не було i зовсiм не пекло. Пiт зажурено подивився на низькi хмари i поклав скло назад. То була добра лiнза, «Рiчфорт»[9 - «Richforth Electronics Company» – китайська компанiя, що виробляе рiзноманiтнi побутовi прилади.]. Подарована йому на минуле Рiздво, у помiч для його практичноi природничоi роботи «мурашина ферма».

«Вона опиниться в гаражi, збиратиме на собi пил», – сказав був тодi його батько, та, хоча проект «мурашина ферма» завершився ще в лютому (Пiт зi своею партнеркою Теммi Вiтем отримав оцiнку «А»), Пiтовi досi не набридло це збiльшувальне скло. Зокрема, вiн залюбки пропалював дiрки в шматках паперу на задньому подвiр’i.

Але не сьогоднi. Сьогоднi день простягнувся попереду, немов якась пустеля. Вiн мiг пiти додому й дивитися телевiзор, але батько заблокував усi цiкавi канали, коли з’ясував, що Пiт качае собi «Пiдпiльну iмперiю», де повно старосвiтських гангстерюг та голих цицьок[10 - «Boardwalk Empire» (2010–2014) – iсторичний серiал про кримiнальну систему Атлантик-Сiтi, на якiй зростав гральний бiзнес в часи «Сухого закону» 1920-х рокiв.]. Подiбний блок було встановлено й на Пiтовому комп’ютерi, i вiн досi не вирахував якогось обхiдного шляху, хоча зумiе; це лише питання часу.

Отже?

– Отже, що? – промовив вiн тихим голосом i почав натискати на педалi, неспiшно прямуючи до кiнця Мерфi-стрит. – Отже… курва… що?

Занадто малий, щоб гратися в «Парашутистiв iз Пекла», тому що це занадто небезпечно. От паскудство. Хотiлося б йому придумати щось таке, що доведе i Джорджу, i Нормi, i всiм Рейдерам, що навiть малi дiти можуть дивитися у вiчi небезпе…

І тодi йому привiялася iдея, отак знiчев’я. Вiн може дослiдити покинуту вiдпочинкову зону. Пiтовi не вiрилося, що великi хлопцi знають про неi, бо про неi Пiтовi розповiв один його однолiток, Крег Генйо. Той казав, що вiн був там з парою iнших хлопчакiв, десятирiчок, минулоi осенi. Звичайно, все це могло бути брехнею, проте Пiт так не думав. Крег тодi навiв занадто багато подробиць, а вiн не з тих хлопцiв, якi спроможнi самi щось вигадати. Типу, трохи туполобий насправдi.

Бодай з такою метою на думцi Пiт почав тиснути на педалi швидше. У кiнцi Мерфi-стрит вiн рiзко завернув лiворуч, на Гiацинтову. На хiднику там не було нiкого, i жодних автомашин. Вiн почув виття пилосмока в Расiгнолiв, але, окрiм цього, усi тут або спали, або були мертвi. Пiт гадав, що насправдi всi на роботi, як i його власнi батьки.

Вiн майнув прямо до Розвуд-терис, проминувши жовтий знак iз написом: «СЛІПИЙ ЗАВУЛОК». На Розвуд стояло хiба що з дюжину будинкiв. У кiнцi цiеi вулички мiстився сiтчастий паркан. Поза ним були густi заростi чагарникiв та хирявi стовбури молодого деревостою. Наближаючись до тiеi сiтки (i абсолютно зайвого, прилаштованого до неi щита з написом «НЕПРОЇЖДЖА ВУЛИЦЯ»), вiн припинив крутити педалi й котився за iнерцiею.

Пiт розумiв – не дуже певно, – що, хоча вiн i вважае Джорджа та його друзiв-рейдерiв Великими Хлопцями (i, звiсно ж, такими вважали себе й самi Рейдери), насправдi нiякi вони не Великi Хлопцi. Справдiшнi Великi Хлопцi – це тi тiнейджери-шибайголови, якi мають водiйськi права i дiвчат. Справдiшнi Великi Хлопцi вчаться у старших класах середньоi школи. Вони люблять випивати, курити траву, слухати гевi-метал або гiп-гоп i довго цiлуватися засмоктом зi своiми подружками.

А отже, далi вiдпочинкова зона.

Пiт злiз зi свого «Гаффi» й огледiвся довкола, аби переконатися, що за ним нiхто не спостерiгае. Нiкого там не було. Навiть докучливих близнючок Кросскiл, якi в позашкiльний час полюбляли стрибати через скакалку (в тандемi) по всiх тутешнiх околицях, не малося в наявностi. Просто диво, як на Пiтову думку.

Неподалiк Пiт чув постiйне шух-шух-шух машин по шосе І-95[11 - Interstate-95 – мiжштатна автомагiстраль завдовжки понад 3 тис. км, яка пролягае мiж Новою Англiею та Флоридою.], якi прямували в Портленд або на пiвнiч – до Огасти[12 - Portland – засноване 1633 р. найбiльше мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Мейн; Augusta – засноване 1754 р. мiсто (19 тис. мешканцiв), столиця штату Мейн.].

«Навiть якщо Крег казав тодi правду, цю огорожу вже, мабуть, полагодили, – подумав Пiт. – Усе сьогоднi отак».

Але, нахилившись ближче, вiн роздивився, що, хоча огорожа i здавалася на вигляд цiлою, насправдi такою не була. Хтось (iмовiрно, котрийсь iз Великих Хлопцiв, який вiдтодi вже давно приеднався до нудних лав Молодих Дорослих) поперекушував ii ланки по прямiй лiнii згори до самого низу. Пiт знову роззирнувся довкола, а потiм устромив пальцi в металевi ромбики й попхнув. Вiн очiкував якогось опору, але не виявилося жодного. Прорiзаний шмат сiтчастоi огорожi прочинився навстiж, немов фермерська хвiртка. Авжеж, цим-то й користувалися тi самi Справдiшнi Великi Хлопцi. От так штука!

Якщо подумати, усе цiлком резонно. Нехай вони й мали водiйськi права, але вхiд i в’iзд до вiдпочинковоi зони «81 Миля» тепер було заблоковано отими великими помаранчевими барилами, якими користуються шляховики. Трава проростае крiзь потрiсканий асфальт порожньоi парковки. Пiт сам це бачив тисячу разiв, бо шкiльний автобус пiдбирав його в Лорелвудi й iще проiжджав повз три з’iзди з траси по I-95, перш нiж довезти на Сабатес-стрит до Обернськоi початковоi школи № 3, також вiдомоi як Алкатрас[13 - Alcatraz – побудована 1847 р. знаменита в’язниця на однойменному островi в затоцi Сан-Франциско, закрита 1963 р., тепер там музей.].

Вiн iще пам’ятав, коли ця вiдпочинкова зона була вiдкритою. Там була автозаправна станцiя, «Бургер Кiнг», «Тi-Сi-Бi-Вай» i «Сбарро»[14 - TCBY («The Country’s Best Yogurt») – заснована 1981 р. мережа крамничок «Найкращий йогурт у краiнi»; «Sbarro» – заснована 1956 р. мережа пiцерiй, де подаються рiзнi iталiйськi страви.]. Потiм ii зовсiм закрили. Пiтiв тато казав, що занадто багато таких вiдпочинкових зон на цiй платнiй автотрасi й штат не може собi дозволити всi iх утримувати.

Пiт провiв велосипед крiзь прорiху в сiтцi, потiм обережно попхнув ту саморобну хвiртку назад, поки ромбики ii ланок не зiйшлися й огорожа знову не стала здаватися цiлою. Вiн вирушив до стiни кущiв, уважно котячи «Гаффi», щоб не наiхати шинами на якесь бите скло (його повно було по цей бiк паркану). Вiн почав шукати очима те, що, як знав, мусить тут бути; прорiзана огорожа пiдказувала, що воно повинно тут бути.

Аж ось i воно: позначена затоптаними недопалками сигарет i кiлькома викинутими пляшками з-пiд пива й газованоi води стежка, що провадила глибше в пiдлiсок. Так само штовхаючи велiк, Пiт вирушив нею. Його проковтнули високi кущi. Позаду залишилася дрiмати собi далi пiд захмареним небом звичайного весiннього дня вуличка Розвуд-терис.

Це сталося так, нiби Пiта Сiммонса там зовсiм нiколи не було.

Як на Пiтiв розрахунок, стежка мiж сiтчастим парканом i вiдпочинковою зоною «81 Миля» тягнулася приблизно з пiвмилi, й усю дорогу вздовж неi траплялися залишенi Великими Хлопцями ознаки: з пiвдюжини маленьких коричневих флакончикiв (пара з них усе ще з вiдповiдними загидженими висохлими шмарклями ложечками), порожнi загортки вiд наiдкiв, завислi на якомусь колючому кущi облямованi мереживною тасьмою трусики (як на Пiтове око, вони там уже довгенько висiли, рокiв, можливо, i п’ятдесят) i – джекпот! – закручена кришкою наполовину повна пляшка горiлки «Попов»[15 - «Popov» – недорога горiлка, яку випускае найбiльша у свiтi компанiя-виробник алкоголю, британська «Diageo plc».]. Пiсля певних внутрiшнiх дебатiв Пiт поклав ii собi в сiдельну сумку до збiльшувального скла, останнього випуску «Лока & Ключа»[16 - «Locke & Key» (2008–2013) – горор-комiкс, авторами якого е син Стiвена Кiнга письменник Джо Гiлл та художник Габрiель Родригес (у назвi обiгруеться спiвзвучнiсть прiзвища Лок та англiйського слова «замок»).] та кiлькох «Орео»[17 - «Oreo» – популярне шоколадне печиво: два диски з кремовою начинкою мiж ними, випускаеться з 1912 року.] з подвiйною начинкою в щiльно закритому полiетиленовому пакетi.

Пiт перевiв велосипед через якийсь лiнивий струмок, i – бiнго-бойнго! – ось вiн уже i в тилу вiдпочинковоi зони. Тут виявилася ще одна сiтчаста огорожа, але й ii було розрiзано, тож Пiт прослизнув i крiзь неi. Стежка продовжувалася крiзь високу траву до заднього двору. Де, як вiн гадав, зазвичай зупинялися розвiзнi фургони. Ближче до будiвлi вiн побачив на асфальтi темнiшi прямокутники, де колись стояли смiттевi контейнери. Пiт опустив велосипедну сiшку i залишив «Гаффi» на одному з тих мiсць.

Серце Пiта загупало, коли вiн подумав про те, що буде далi.

«Злом i проникнення, котику солоденький. Ти можеш потрапити за це до в’язницi». Але чи буде вважатися зломом i проникненням, якщо вiн знайде вiдчиненi дверi або вiдтулену дошку на якомусь iз вiкон? Вiн припускав, що проникненням це все-таки буде, але чи е проникнення само по собi злочином?

У глибинi душi вiн розумiв, що е, але гадав, що без факту злому це не означае термiну за гратами. Та й урештi-решт, хiба вiн прийшов сюди не заради ризику? Заради чогось, чим вiн зможе потiм похвалитися перед Нормi й Джорджем, i рештою Сракажених Рейдерiв?

Ну гаразд, йому лячно, але ж принаймнi не нудно бiльше.

Вiн посмикав дверi з вицвiлим написом «СЛУЖБОВИЙ ВХІД» i переконався, що вони не просто замкненi, а серйозно замкненi – зовсiм не пiддаються. Обабiч дверей було два вiкна, але Пiт iз самого лиш iхнього вигляду мiг сказати, що дошками забитi вони мiцно. Та тодi вiн згадав про сiтчастий паркан, який на вигляд був цiлим, але таким не виявився, i все одно посмикав дошки. Марно. У якомусь сенсi це дало полегшення. Дiло було, та загуло.

От тiльки… Справдiшнi Великi Хлопцi сюди таки заходили. Вiн був у цьому впевнений. То як же вони це робили? З фасаду? На повнiй виднотi в автотраси? Може, й так, якщо вони приходили поночi, але Пiт не мав намiру перевiряти це серед бiлого дня. Не тодi, коли будь-який проiжджий водiй може набрати 911 i сказати: «Просто подумав, вам може бути цiкаво дiзнатися, що тут, у вiдпочинковiй зонi „81 Миля“, один малий хлопець гульки справляе. Знаете, там, де колись був „Бургер Кiнг“?»

«Менi було б легше зламати собi руку, граючись у Парашутистiв iз Пекла, анiж якби моiм батькам подзвонили з вiддiлу полiцii штату в Греi[18 - Gray – засноване 1738 р. мiстечко (близько 8 тис. мешканцiв) у Мейнi, де базуеться один iз чотирьох основних пiдроздiлiв полiцii штату.]. Фактично, менi легше було б зламати собi обидвi руки i щоби член менi прищемило зiпером джинсiв».

Ну мабуть, тiльки не це.

Вiн побрiв у бiк вантажноi платформи, i там знову джекпот. Бiля пiднiжжя цього бетонного острова десятки розтоптаних недопалкiв сигарет, плюс ще кiлька тих самих крихiтних коричневих флаконiв, що оточували свою королеву: темно-зелену пляшечку «НайКвiл»[19 - «NyQuil» – безрецептнi лiки вiд застуди для вживання перед сном, мають снодiйний ефект.]. Поверхня платформи, куди тягачi причалювали задом своi напiвпричепи, була на рiвнi Пiтових очей, але ii цемент кришився i там малося достатньо опор для нiг такого проворного, взутого в «Чак Тейлори» з високими халявками хлопця[20 - «Chuck Taylor» – названа iм’ям знаменитого баскетболiста Чака Тейлора (1901–1969) модель кедiв, якi випускае заснована 1908 р. компанiя «Converse».]. Пiт задрав руки над головою, вчепився пальцями у ямкувату поверхню платформи… ну а решта, як то кажуть, то вже iсторiя.

По платформi хтось вицвiлою червоною фарбою з балончика набризкав напис: «ЕДВАРД ЛІТЛ ПАНУЄ. ЧЕРВОНІ ЕДДІ РУЛЯТЬ»[21 - «Edward Little High School» – заснована 1835 р. фiлантропом Едвардом Лiтлом середня школа в мiстi Обернi; «Red Eddies» – назва рiзних шкiльних спортивних команд.].

«Неправда, – подумав Пiт. – Сракаженi Рейдери рулять».

Потiм вiн зi свого теперiшнього високого престолу окинув очима довкiлля, вищирився i промовив: «Зараз Я рулю!» І стоячи тут, над порожнiм заднiм двором вiдпочинковоi зони, вiн вiдчував, що це насправдi так. Принаймнi, у даний момент.



Вiн злiз униз – просто аби перевiрити, що з цим нема проблем, – а потiм згадав про речi в себе в сiдельнiй сумцi. Спорядження, на випадок якщо вiн вирiшить провести тут цiлий день, дослiджуватиме мiсцину i рiзне всiляке. Вiн вагався, що саме дiстати, а потiм вирiшив вiдiмкнути застiбку i витягти все. Навiть збiльшувальне скло може придатися. У його мозку почала формуватися хистка фантазiя: хлопець-детектив у занехаянiй вiдпочинковiй зонi знаходить жертву вбивства i розкривае злочин ранiше, нiж полiцiя взагалi дiзнаеться, що було скоено якийсь злочин. Вiн побачив себе – як Рейдери з роззявленими ротами слухають його пояснення про те, що насправдi для нього це було доволi нескладно. Елементарно, бельбаси моi дорогенькi.

Нiсенiтниця, звiсно, але уявляти собi таке було приемно. Вiн поклав сумку на вантажну платформу (особливо обережно, зважаючи на напiвповну пляшку горiлки), а потiм i сам знову вилiз нагору. Ворота з рифленого металу й щонайменше дванадцять футiв заввишки, якi вели досередини, були замкненi не на один, а на два здоровезнi висячi замки, але в них малися дверi людського розмiру. Пiт спробував дверну ручку. Та не поворухнулася; не вiдчинилися цi дверi людського розмiру також, коли вiн iх поштовхав i потягнув на себе, утiм, трiшки вони пiддавалися. Насправдi, то й не трiшки. Пiт поглянув униз i побачив, що пiд дверима вставлено дерев’яний клин – абсолютно найдурнiший запобiжний засiб, який вiн лишень бачив. А з iншого боку, чого можна було очiкувати вiд парубкiв, обдовбаних коксом i сиропом проти кашлю?

Пiт витяг клина, i цього разу, коли вiн спробував дверi, вони з рипiнням прочинилися.



Великi фасаднi вiкна того, що колись було «Бургер Кiнгом», замiсть дощок були забранi тонкою сталевою сiткою, а отже, для Пiта не становило труднощiв роздивитися там усе, що було видно. Усi обiднi столи й перегородки кабiнок з ресторанноi частини щезли, а кухонна частина здавалася просто затемненим проваллям iз дротами, що мiсцями стирчали зi стiн, та панелями, що мiсцями звисали зi стелi, але цiлком позбавленим меблiв це примiщення не було.

У його центрi, оточенi складаними стiльцями, стояли зсунутi разом два картярськi столи. На цiй подвiйноi широчiнi поверхнi мiстилося з десяток брудних бляшаних попiльниць, кiлька колод замацаних «Велосипедних» карт[22 - «Bicycle Playing Cards» – популярний у казино, серед гравцiв i фокусникiв бренд тривких гральних карт, якi випускаються з 1885 р.; залежно вiд часу випуску, мастi можуть мати рiзнi малюнки, але «джокер» зазвичай зображуеться верхи на велосипедi.] i коробочка покерних фiшок. Стiни прикрашали двадцять чи тридцять кiлькааркушних журнальних розгорток. Пiт вивчав iх iз величезною цiкавiстю. Вiн знав про пуцьки, не одну бачив по «Ейч-Бi-О» та «СiнемаЛяпас»[23 - «HBO» – кабельний канал, який передае фiльми й серiали на замовлення; ретранслюеться в 150 краiнах; «CinemaSpank» – вигаданий Кiнгом вiдеоресурс з вiдвертим сексом.] (перш нiж його батьки набралися мудростi й заблокували платнi кабельнi канали), але тут були поголенi пуцьки. Пiт не був певен, у чому тут сила, – йому вони здавалися дещо огидними, – але вiн припускав, що збагне цю тему, коли постаршае. Крiм того, усе компенсували голi цицi. Голi цицi – то крута крутизна.

У кутку лежали зсунутi докупи, як тi картярськi столи, три зачовганi матраци, але Пiт був достатньо дорослим, аби розумiти, що на них гралося, далебi, не в покер.

«Покажи менi свою пуцьку!» – скомандував вiн однiй iз дiвчат iз «Хаслера»[24 - «Hustler» – заснований Ларi Флiнтом 1973 р. перший у США легальний порножурнал.] на стiнi й захихотiв. Потiм вiн наказав: «Покажи-но менi свою поголену пуцьку» – i захихотiв ще дужче. Йому навiть подумалося, що непогано було б, якби тут був Крег Генйо, хоч той Крег i йолоп. Вони могли б пореготати з голених пуцьок разом.

Усе ще пирхаючи газованими бульбашками смiху, вiн почав походжати. У цiй вiдпочинковiй зонi було сирувато, але не те щоб холодно. Найгiршою особливiстю був запах. Сумiш сигаретного диму, конопляного диму, давнiшнього алкоголю та повзучого гниття всерединi стiн. Пiтовi подумалося, що вiн також вiдчувае сморiд гниючого м’яса. Мабуть, iз сендвiчiв, куплених у «Роccеллi» чи в «Сабвеi»[25 - «Subway» – заснована 1965 р., наразi найбiльша у свiтi мережа фаст-фудiв.].

На стiнi поряд зi стiйкою, де люди колись замовляли собi «Воппери» чи «Вейлери»[26 - Фiрмовi продукти мережi «Бургер Кiнг»: «Whopper» («Незмiрний») – найбiльший гамбургер у меню; «Whaler» («Китобiй») – невеликий сендвiч з рибою.], Пiт уздрiв iнший постер. На цьому був Джастiн Бiбер, коли Бiбу було, мабуть, рокiв шiстнадцять[27 - Justin Bieber (нар. 1994) – канадський поп-спiвак, на професiйнiй сценi виступае з 13 рокiв; був бавився расистськими жартами, за якi пiзнiше публiчно вибачився.]. Зуби в Бiба було пофарбовано чорним, i хтось нарисував йому на однiй щоцi тату сват-стiки. Із копицi волосся на головi в Бiба росли намальованi червоним чорнилом чортячi роги. З його обличчя стирчали дротики. Маркером на стiнi понад плакатом було написано: «рот – 15 очок, нiс – 25 очок, ОЧІ – 30 очок ЗА Фсяке».

Пiт повитягав дротики й позадкував через велике порожне примiщення, поки не дiстався до чорноi позначки на пiдлозi. Друкованими лiтерами там було написано: «ЛІНІЯ БІБЕРА». Ставши поза нею, Пiт кидав тi шiсть дротикiв разiв десять чи дванадцять поспiль. В останнiй спробi вiн набрав сто двадцять п’ять очок. Вiн вирiшив, що результат цей доволi добрий. І уявив собi, як аплодують Джордж i Нормi.

Пiдiйшовши до одного з затягнутих сiткою вiкон, вiн задивився надвiр, на порожнi бетоннi острiвцi, де ранiше стояли бензоколонки, i на дорожнiй рух поза ними. Небагато машин. Вiн подумав, що, коли настане лiто, з усiма тими туристами i лiтнiми подорожнiми, там знову буде iзда бампер до бампера, хiба що його тато виявиться правим, цiна на пальне виросте до семи доларiв за галон i тодi всi сидiтимуть удома.

Що тепер? Вiн погрався в дротики, вiн надивився голених пуцьок достатньо, щоб йому вистачило… ну, може, й не на все життя, але щонайменше на кiлька мiсяцiв, убивств тут не було, щоб iх розслiдувати, то що тепер?

Горiлка, вирiшив вiн. Ось що буде наступним. Вiн спробуе зробити тiльки кiлька ковткiв, просто аби довести, що може, i таким чином майбутнi його хвастощi матимуть отой живий ореол правдивостi. А далi, вирiшив Пiт, вiн спакуе свiй мотлох i вирушить назад на Мерфi-стрит. Вiн постараеться якнайкраще, аби його пригоди звучали цiкаво – навiть хвилююче, – але по правдi, в цьому мiсцi нема нiчого особливого. Просто таке мiсце, куди могли приходити Справдiшнi Великi Хлопцi, щоби пограти в карти, помацатися з дiвчатами та не змокнути, якщо дощитиме.

Але горiлка… це вже дещо.

Вiн понiс свою сiдельну сумку до матрацiв i сiв (обережно, щоб уникнути плям, яких там малося багацько). Дiстав горiлку i з дещо похмурим зачаруванням роздивлявся пляшку. У своi десять, ближче до одинадцяти, рокiв вiн не мав особливого потягу до куштування дорослих задоволень. Рiк тому вiн був поцупив у батька одну сигарету i скурив ii позаду «Сьомоi-Одинадцятоi»[28 - «Seven Eleven» – крамниця заснованоi 1927 р. торговельноi мережi, у назвi якоi залишилося вiдображення колишнього часу роботи (7:00–23:00), хоча з 1963 року бiльшiсть цих супермаркетiв перейшли на цiлодобовий режим.]. Точнiше, скурив половину. А потiм перехилився i виблював увесь обiд собi мiж кросiвок. Того дня вiн отримав дрiбку цiкавоi, проте не вельми цiнноi iнформацii: квасоля й сосиски, коли вони входять тобi до рота, на вигляд не так щоб аж занадто привабливi, але принаймнi смакують добре. Коли ж вони звiдти виходять, вигляд вони мають, курва, жахливий, а смак iще гiрший. Рiзка й категорична реакцiя його тiла на той «Амерiкен Спiрiт»[29 - «Natural American Spirit» – сигарети з натурального тютюну, що з 1982 р. виробляються в мiстi Санта Фе, штат Нью-Мексико, i рекламуються як такi, що не викликають звички до палiння.] пiдказувала Пiтовi, що ця горiлка пiде не краще, а можливо, й гiрше. Але якщо вiн не вип’е бодай трiшки, будь-яка похвальба стане брехнею. А його брат Джордж мае в собi детектор брехнi, принаймнi коли це стосуеться Пiта.

«Мабуть, я знову виригаю», – подумав вiн, а потiм промовив:

– Добра новина та, що я не буду тут першим, у цьому смiтнику.

Це знову спонукало його до смiху. Вiн усе ще посмiхався, коли вiдкрутив кришку i пiднiс шийку пляшки собi до носа. Трохи тхне, але не сильно. Може, тут вода замiсть горiлки, а запах просто залишковий. Вiн пiднiс горло пляшки до рота, почасти сподiваючись, що горiлка справжня, а почасти – що нi. Пiт не мав великих сподiвань i, звичайно, не бажав стати п’яним та, можливо, скрутити собi в’язи, коли намагатиметься злiзти додолу з вантажноi платформи, але йому було цiкаво. Його батьки любили цю штукенцiю.

– Хто смiливий, той i перший, – промовив вiн без жодноi на те причини i зробив маленький ковток.

Там виявилася не вода, це точно. На смак воно було наче гаряча харчова олiя. Проковтнув вiн ii головним чином через здивування. Горiлка гарячою дорiжкою пробiглася вниз йому по горлу, а потiм вибухнула в шлунку.

– Святий Йсусе! – скрикнув Пiт.

Сльози ринули йому з очей. Вiн на всю довжину руки вiдсторонив пляшку, немов вона його щойно була вкусила. Але жар у нього в шлунку вже стишувався, i почувався Пiт досить добре. Не п’яним, а також не так, нiби зараз виблюе. Оскiльки вiн уже знав, чого очiкувати, Пiт дозволив собi ще один маленький ковток. Жар у ротi, жар у горлi… а потiм «бабах» у шлунку. Насправдi доволi класно.

Тепер вiн вiдчував пощипування в плечах i руках. Либонь, також на шиi. Не те вiдчуття поколювання, наче голками, яке отримуеш, коли затерпне кiнцiвка, а бiльше схоже на те, нiби щось прокидаеться.

Пiт пiднiс пляшку собi до губ, та потiм опустив. Малося дещо iнше, що непокоiло дужче за можливiсть впасти з вантажноi платформи або розбити велосипед дорогою додому (на мить вiн загадався, чи можуть арештувати за iзду п’яним на велосипедi, i вирiшив, що можуть). Хильнути кiлька ковткiв горiлки, аби мати змогу цим похвалитися, то одна рiч, але якщо вiн вип’е стiльки, що перебере, про це знатимуть батько й матiр, коли прийдуть додому. Вистачить одного погляду. Намагання прикинутися тверезим не допоможе. Вони п’ють, iхнi друзi п’ють, й iнколи вони п’ють дуже багато. Вони знають тi прикмети.

А ще не слiд забувати про жахливе ПОХМІЛЛЯ. Достатньо Пiт iз Джорджем надивилися на своiх тата з мамою, як тi з блiдими обличчями й червоними очима тиняються по хатi суботнiми й недiльними ранками. Вони ковтали вiтамiннi пiгулки, вони наказували стишити телевiзор, а музика була геть verboten[30 - Verboten – заборонена (нiм.).]. ПОХМІЛЛЯ мало вигляд абсолютноi протилежностi насолоди.

А втiм, якщо ще разок сьорбнути, можливо, це не зможе зашкодити.

Вiн зробив трохи бiльший ковток i крикнув:

– Вжик, ми злетiли!

Це його розсмiшило. У головi вiдчувалася деяка легкiсть, але то було цiлком приемне вiдчуття. Курiння йому не пiшло. Випивка – так.

Вiн пiдвiвся, трiшки похитнувся, вiдновив рiвновагу i ще посмiявся.

– Стрибайте в той сраний пiщаний кар’ер, котики солоденькi, – проголосив вiн порожньому ресторану. – Я в сраку п’яний, а в сраку п’яний це краще.

Це прозвучало дуже смiшно, i вiн голосно зареготав.

«Чи я насправдi п’яний? Усього лише з трьох ковткiв?»

Вiн так не вважав, але пiд кайфом безумовно був. Не бiльше того. Хорошого не надмiру. «Пий вiдповiдально»[31 - «Drink Responsibly» – стандартна фраза, що обов’язково мусить супроводжувати рекламу алкоголю.], – проголосив вiн порожньому ресторану i засмiявся.

Вiн iще деякий час потусуеться тут, почекае, поки це вивiтриться. Однiеi години буде достатньо, можливо, двох. Скажiмо, до третьоi дня. Наручного годинника вiн не мае, але зможе дiзнатися про час з передзвону Святого Йосипа, який стоiть не бiльш як за милю звiдси. Тодi вiн i вирушить, спершу заховавши горiлку (для можливих подальших дослiдiв) i знову вставивши того клина пiд дверi. Коли вiн повернеться на район, першу зупинку зробить бiля «Сьомоi – Одинадцятоi», де, щоб прибрати запах алкоголю з вiддиху, купить оту дiйсно сильну жуйку «Тiберрi»[32 - «Clark’s Teaberry» – жувальна гумка, що випускаеться з 1900 р.; смаком нагадуе «чайну ягоду» (Гаультерiя лежача) – пiвнiчноамериканський низенький чагарник з запашними бiлими квiтами i червоними iстiвними плодами.]. Пiт чув, як хлопцi казали, що горiлка – це та штука, яку варто цупити з батькiвського домашнього бару, бо вона не мае запаху, але вiн тепер був мудрiшою дитиною, нiж годину тому.

– Крiм того, – проголосив вiн порожньому ресторану лекторським тоном, – я певен, очi в мене червонi, точно як у тата, коли вiн вихилить забагато шклярок мантiнi. – Вiн затнувся. Щось не зовсiм правильно вiн сказав, та ну на хер.

Вiн зiбрав дротики, вiдiйшов назад до Лiнii Бiбера i почав кидати. З усiх поцiлив у Джастiна тiльки один, i це здалося Пiту разюче забавним. Вiн загадався, чи мiг би Джастiн мати хiта «Моя кохана голить собi пуцьку», i це вразило його такою кумеднiстю, що вiн реготав, аж поки не переломився навпiл, упершись долонями в колiна.

Коли смiх минувся, вiн витер з носа подвiйний дармовис шмарклiв, струсив iх на пiдлогу. «Пропав твiй рейтинг, Добрий Ресторане, – подумав Пiт. – Вибач, „Бургере Кiнг“», а потiм знову поплентався до Лiнii Бiбера. Цього разу йому випала ще гiрша вдача. У нього не двоiлося в очах, нiчого такого, вiн просто не змiг пришпилити Бiбера.

А ще, врештi-решт, вiн вiдчув легку нудоту. Не сильну, але вiн зрадiв, що не зробив четвертого ковтка.

– Я би випопив з себе цю поповку, – промовив Пiт. Засмiявся, потiм видав лунку вiдрижку, що печiею рвонула вгору. Гидота. Покинувши дротики, де попадали, вiн побрiв до матрацiв. Думав скористатися своiм збiльшувальним склом – подивитися, чи не повзае там щось зовсiм дрiбне, та вирiшив, що вiн цього не бажае знати. Подумав, чи не з’iсти йому трохи «Орео», але побоявся того, що печиво може наробити його шлунку. Почувався той, скажiмо правду, трохи слабовитим.

Пiт лiг, зчепивши пальцi в себе за головою. Вiн чув, що, коли нап’ешся дiйсно п’яним, усе починае кружляти довкола. Нiчого подiбного з ним не вiдбувалося, тому Пiт вирiшив, що вiн лише трiшки напiдпитку, проте здрiмнути йому не завадить.

– Але не дуже довго.

Нi, не дуже довго. Задуже довго було б недобре. Якщо його не буде вдома, коли повернуться батьки i вони не зможуть його розшукати, на нього чекають неприемностi. І на Джорджа, ймовiрно, також – за те, що десь завiявся без нього. Питання полягало тiльки в одному – чи прокинеться вiн, коли задзвонять у Святого Йосипа?

У тi останнi кiлька секунд притомностi Пiт усвiдомив, що йому залишаеться тiльки на це сподiватися. Бо вiн уже вiдпливав.

Вiн заплющив очi.

І заснув у покинутому ресторанi.



Надворi, на смузi пiвденного напрямку траси I-95, з’явився важко впiзнаваноi марки i допотопностi автомобiль-унiверсал. Подорожував цей легковик зi швидкiстю, набагато меншою за визначену для платноi автомагiстралi мiнiмальну. Його наздогнав гiнкий сiдловий тягач i, заревiвши гудком, вивернув на обгiнну смугу. Унiверсал, що тепер уже котився ледве не просто за iнерцiею, завернув у проiзд до вiдпочинковоi зони, проiгнорувавши великий щит iз написом: «ЗАКРИТО. НЕ ОБСЛУГОВУЄТЬСЯ. НАСТУПНА АВТОЗАПРАВКА ТА ЇЖА ЧЕРЕЗ 27 МИЛЬ». Машина вдарила – так, що вони покотилися геть, – чотири помаранчевих барила, якi блокували в’iзд, i зупинилася ярдiв за сiмдесят вiд будiвлi покинутого ресторану. Вiдчинилися дверi з водiйського боку, але нiхто звiдти не вилiз. Також не прозвучало дзвоникiв, якi сигналiзують: «Агов-дурнику-в-тебе-дверi-вiдчиненi». Дверцята просто беззвучно повисли.

Якби Пiт Сiммонс зараз, замiсть кiмарити, дивився надвiр, водiя побачити вiн би не змiг. Машина була заляпана болотом, i по лобовому склу розмазана грязь. Що було доволi дивно, оскiльки дощу на пiвночi Новоi Англii не траплялося вже понад тиждень i автомагiстраль була абсолютно сухою.

Машина завмерла трохи вiддалiк на проiздi пiд захмареним квiтневим небом. Барила, якi вона збила, припинили котитися. Водiйськi дверi висiли прочиненими.




2. Даг Клейтон («Прiус» 2009)


Даг Клейтон був страхувальним агентом iз Бенгора, який прямував у Портленд, де в нього був заброньований номер у готелi «Шератон». Вiн сподiвався потрапити туди щонайпiзнiше пiд другу годину. Це залишало вдосталь часу для пiсляполуденного сну (розкiш, яку вiн рiдко мiг собi дозволити), перед тим як шукати собi вечерю на Конгрес-стрит. Завтра рано-вранцi вiн мусить з’явитися до Портлендського конференц-центру, отримати бейдж i приеднатися до чотирьох сотень iнших агентiв на конференцii, що називаеться «Пожежа, Ураган та Повiнь: страхування вiд катастроф у двадцять першому столiттi». Проiхавши повз знак «82 Миля», Даг наблизився до власноi катастрофи, яка не мала нiчого спiльного з темами конференцii в Портлендi.

Його валiза i портфель лежали на задньому сидiннi. У виiмцi ковшеподiбного пасажирського сидiння лежала Бiблiя (версiя короля Джеймса; Даг вважав зайвим мати якусь iншу[33 - «King James Version» – виконаний у 1604–1611 рр. пiд егiдою короля Джеймса I Англiйського (король Якiв у схiднослов’янськiй писанiй традицii: 1566–1625) найточнiший на той час переклад Бiблii для Англiканськоi церкви; вважаеться класичним перекладом i досi е найпоширенiшою версiею Бiблii в англомовних краiнах.]). Даг був одним з чотирьох проповiдникiв без офiцiйного духовного сану в церквi Святого Спасителя, i, коли надходила його черга проказувати проповiдь, вiн любив називати свою Бiблiю «генеральною iнструкцiею зi страхування».

Даг прийняв Ісуса як свого особистого спасителя пiсля десяти рокiв пияцтва, якi охоплювали перiод перед його двадцятирiччям i бiльшу частину пiсля. Цей завдовжки в десятирiччя запiй закiнчився розбитою машиною i тридцятьма днями в Пенобскотськiй окружнiй в’язницi. Вiн опустився на колiна в тiй смердючiй камерi розмiром як труна вже в першу свою нiч там i вiдтодi опускався на них щовечора.

«Допоможи менi виправитися», – молився вiн першого разу i так кожного разу вiдтодi. Проста молитва, що була вiддячена двократно, потiм десятикратно, потiм сторицею. Даг вiрив, що в наступнi кiлька рокiв вiн зросте тисячократно. А що тут найкраще? Небеса чекають на нього в кiнцi цього всього.

Бiблiя була замусоленою, бо вiн читав ii щодня. Вiн любив у нiй усi iсторii, але одну вiн любив найдужче – ii вiн обдумував найчастiше, – то була оповiдка про доброго самарянина. Вiн проказував проповiдi на тему цiеi частини Євангелiя вiд Луки кiлька разiв, i пiсля них паства церкви Святого Спасителя не шкодувала комплiментiв, благослови iх Господи.

Даг гадав, це тому, що ця iсторiя така особиста для нього. Священик пройшов повз пограбованого й побитого подорожанина, що лежав край дороги; так само зробив i левiт[34 - Священник або член спадковоi касти священнослужителiв у древнiх евреiв.]. А потiм хто йде? Огидний ненависник евреiв самарянин. Але саме вiн виявився тим, хто допомiг, хай яким вiн був ненависником евреiв. Вiн очистив порiзи й садна тому подорожанину, потiм перев’язав iх. Вiн поклав того подорожанина на свого вiслюка й оплатив йому кiмнату в найближчому заiжджому дворi.

«Котрий же з цих трьох на думку твою був ближнiм тому, хто попався розбiйникам?»[35 - Євангелiе вiд Луки, 10:36 (переклад Івана Огiенка).] – питаеться Ісус у молодого, шпаркого законника, котрий розпитував його про умови досягнення вiчного життя. І той шпаркий, але не дурний, вiдповiдае: «Той, котрий явив милiсть».

Якщо Даг Клейтон i жахливо боявся чогось – це бути, як той левiт у цiй iсторii. Вiдмовити в допомозi, коли допомога потрiбна, i пройти повз протилежним боком дороги. Тому, побачивши забруднену машину, що стояла трохи далi на в’iздi до покинутоi вiдпочинковоi зони – перед нею поваленi помаранчевi загороджувальнi барила, водiйськi дверцята напiввiдчиненi, – вiн вагався лише якусь мить, перш нiж клацнути сигнал повороту й собi заiхати туди.

Вiн зупинився позаду, ввiмкнув аварiйнi проблисковi маячки i почав вилазити. Потiм помiтив, що в унiверсала начебто нема заднього номера… хоча там було так багато тiеi клятоi грязi, що напевне сказати було важко. Даг дiстав iз центральноi консолi «Прiуса» свiй мобiльний телефон i перевiрив, чи той увiмкнутий[36 - «Prius» – економiчний гiбридний автомобiль з бензиново-електричним двигуном, який з 1997 р. випускае компанiя «Toyota».]. Бути добрим самарянином то одне; наближатися без обачностi до якоiсь безпородноi, без номерiв машини то суще глупство.

Злегка затиснувши телефон у лiвiй руцi, вiн вирушив до унiверсала. Нi, номера нема, вiн був щодо цього правий. Даг спробував подивитися крiзь задне скло, але не побачив нiчого. Забагато грязюки. Вiн ступив у бiк водiйських дверей, потiм завагався, подивився на машину в цiлому, нахмурився. Чи це «Форд», чи «Шевi»? Хай йому грець, але ж не розпiзнати, що було дивно, оскiльки впродовж своеi кар’ери вiн мусив застрахувати тисячi унiверсалiв.

«Модифiкований?» – запитав Даг сам у себе. Ну, можливо… хоча хто б морочився з перебудовою якогось унiверсала на щось аж таке анонiмне?

– Агов, привiт! Усе гаразд?

Вiн пiдiйшов до дверей, несвiдомо стискаючи телефон сильнiше. Спiймав себе на тому, що думае про якийсь кiнофiльм, який страшенно налякав його колись, ще дитиною, щось там про дiм iз привидами. Там зграйка пiдлiткiв пiдiйшла до старого, покинутого будинку, а коли один iз них побачив дверi, що стояли навстiж, то прошепотiв друзям: «Погляньте, вони вiдчиненi!» Хотiлося сказати iм, щоб не заходили досередини, але ж вони, звiсно, зайшли.

«Це глупство. Якщо хтось е тут, у цiй машинi, вiн може бути пораненим».

Звичайно, цей парубок мiг пiти до ресторану, можливо, пошукати там таксофон, проте якщо вiн дiйсно поранений…

– Агов?

Даг було потягнувся до дверноi ручки, та потiм передумав i нахилився, щоб зазирнути крiзь отвiр. Побачене його збентежило. Широке сидiння покривала багнюка; те саме було й з приладовою панеллю, i з кермом. Темний слиз скрапував зi старомодних регуляторiв радiоприймача, а на кермi малися вiдбитки, якi не зовсiм були схожi на такi, що iх залишили руки. Примiром, вiдбитки долонь були жахливо величезними, а слiди вiд пальцiв тоненькими, мов олiвцi.

– Є тут хто-небудь? – вiн переклав мобiльний у праву руку i взявся лiвою за водiйськi дверi, збираючись вiдчинити iх широко, щоб подивитися на задне сидiння. – Може, хтось пора…

Стачило митi, щоби почути якийсь немилосердний сморiд, а потiм Дагова рука вибухнула болем таким величезним, що здалося, нiби той стрибнув крiзь усе його тiло, прокладаючи шлях вогню, заповнюючи всi нутровини тортурами. Даг не закричав, не змiг. Цим наглим шоком йому зацiпило горло.

Вiн поглянув униз i побачив, що дверна ручка неначе напоролася на його долоню. Пальцiв майже не залишилося. Вiн побачив тiльки обрубки, зразу нижче останнiх кiсточок, там, де вже починався тильний бiк долонi. Решту якимсь чином поглинули дверi. Поки Даг дивився, йому обломився пiдмiзинний палець. Спала обручка, дзеленькнувши на асфальтi.

Вiн вiдчував щось, ой, Боже милостивий, ой, Ісусе милостивий, щось таке, нiби зуби. Вони жували. Ця машина поiдала його руку.

Даг спробував вiдiрватися. Ринула кров – щось на закалянi болотом дверi, щось плеснуло йому на штани. Краплi, якi потрапили на дверi, моментально зникли з ледь чутним смоктальним звуком «сьорб». На якусь мить вiн майже звiльнився. Вiн побачив блискучi костi своiх пальцiв, з яких було зiсмоктано плоть, i пережив коротке, кошмарне видiння – як вiн жуе крильце полковникового курчати[37 - Полковник Гарленд Сандерс (1890–1980) заснував 1930 р. мережу фастфудiв «Kentucky Fried Chicken», фiрмовою стравою яких е смаженi курчата, за що 1949 р. отримав почесне звання «полковник Кентуккi», яке надаеться губернаторською комiсiею за рiзного роду заслуги перед громадянами штату.]. «Довибирай геть усе, перш нiж вiдкласти, – зазвичай казала його мати. – Найсолодше м’ясо те, що ближче до кiстки».

Потiм його знову смикнуло вперед. Водiйськi дверi вiдчинилися, запрошуючи його: «Вiтаемо, Дагу, чекали на тебе, залазь». Його голова зустрiлася з верхом дверей, i Даг вiдчув смугу холоду поперек свого лоба, яка перетворилася на гарячу, коли край даху унiверсала розтяв йому шкiру.

Вiн зробив ще одну спробу звiльнитися, кинувши мобiльний i впираючись у задне вiкно. Замiсть пiдтримати Дага, те вiкно увiгнулося, а потiм обхопило його руку. Скосивши очi, вiн побачив, що те, що мало вигляд скла, тепер брижилося, наче ставок пiд вiтром. А чому воно брижилося? Бо воно жувало. Бо воно пережовувало.

«Ось що я отримую за те, що був добрим сама…»

А потiм верх водiйських дверей пропиляв йому череп i гладенько прослизнув у мозок поза кiсткою. Даг Клейтон почув гучне, лунке КЛАЦ, наче сосновий сучок луснув у гарячому вогнищi. І тодi опустилася темрява.

Водiй розвiзного фургона, що iхав у пiвденному напрямку, скинув очима i побачив припаркований позаду вкритого гряззю унiверсала маленький зелений легковик iз увiмкнутими проблисковими маячками. Якийсь чоловiк – радше за все, з тiеi маленькоi зеленоi машини – стояв, нахилившись, у дверi унiверсала, мабуть, балакав iз водiем. «Поломка», – подумав водiй фургона i знову перемкнувся увагою до дороги. Не добрий вiн самарянин.

Дага Клейтона засмикнуло всередину, неначе руки – отi, з великими долонями i тоненькими, як олiвцi, пальцями – вхопилися за його сорочку i потягнули. Унiверсал утратив свою форму й зжужмився, наче рот, що куштуе щось надзвичайно кисле… або надзвичайно солодке. Зсередини залунали майже одночаснi ламкi звуки – наче хтось у важких чоботях бреде крiзь мертвi гiлки. Унiверсал постояв зжужмленим не довше десяти секунд, скидаючись бiльше на шишкуватий стиснутий кулак, анiж на автомобiль. А потiм зi звуком «пак!», як той, що його видае шикарно вiдбитий ракеткою тенiсний м’ячик, вiн знову випнувся у свою форму унiверсала.

Ненадовго проглянуло крiзь хмари сонце, вiдбившись вiд упущеного мобiльного телефону й позначивши нетривалим, гарячим кружечком свiтла Дагову обручку. Потiм воно знову пiрнуло назад у хмарне укриття.

Позаду унiверсала блимав своiми аварiйками «Прiус». Вони видавали тихi годинниковi звуки: «цок… цок… цок». Трасою проiхало кiлька машин, але небагато. Цi два тижнi – до i пiсля Великодня – наймлявiша пора року на нацiональних платних автомагiстралях, а пополудень – друга за значенням наймлявiша пора доби; млявiшi тiльки години мiж пiвнiччю i п’ятою ранку.

«Цок… цок… цок».

У бездоглядному ресторанi й надалi спав Пiт Сiммонс.




3. Джулiенн Вернон («Додж Рем» 2005)


Джулi Вернон не потребувала короля Джеймса, щоб той навчав ii, як бути доброю самарянкою.

Вона виросла в маленькому мiстечку Рiдфiлд (2400 мешканцiв) штату Мейн, де добросусiдство було способом життя i де незнайомцi також вважалися сусiдами. Нiхто не пояснював iй це такою великою кiлькiстю слiв, вона навчалася вiд свого батька, матерi, вiд старших братiв. У них не малося зайвих слiв, аби щось говорити на такi теми, натомiсть навчання власним прикладом завжди е найпотужнiшим засобом навчання з усiх. Якщо ти побачив когось, хто лежить край дороги, не важить, хто вiн, самарянин чи марсiанин. Ти зупиняешся, щоб допомогти.

Також ii нiколи особливо не лякала можливiсть виявитися пограбованою, згвалтованою чи вбитою кимось, хто лише прикидаеться, нiби потребуе допомоги. Коли вона навчалася в п’ятому класi i шкiльна медсестра спитала, яка в неi вага, Джулi гордо вiдповiла: «Мiй тато каже, що коли я наряджена, то важу близько ста сiмдесяти. Обчухраною трохи менш». Зараз, у тридцять п’ять, нарядженою вона потягнула б майже на двiстi вiсiмдесят i не мала жодного iнтересу до того, щоби стати доброю дружиною будь-якому чоловiку[38 - 170 фунтiв = 77,112 кг; 280 фунтiв = 127 кг.]. Вона аж вилискувала, як бинда на старому татусевому капелюсi, своiм гейством i пишалася ним. На заду ii «Рема» було двi налiпки. Одна з написом: «ПІДТРИМУЙТЕ ГЕНДЕРНУ РІВНІСТЬ». Інша, яскраво-рожева, оголошувала: «ГЕЙ – ЩАСЛИВЕ СЛОВО!»

Зараз тих налiпок не було видно, оскiльки Джулi тягнула за собою те, що сама називала «конячим трейлером». У мiстечку Клiнтон вона купила дворiчну кобилу iспанськоi верховоi породи i тепер прямувала назад у Рiдфiлд, де жила зi своею партнеркою на фермi, усього лиш за двi милi дорогою вiд того будинку, в якому колись виросла.

Зараз вона думала, як це часто робила, про своi п’ятирiчнi гастролi з «Блимавками», жiночою командою борчинь у багнюцi. Тi роки були поганими й водночас добрими. Поганими, тому що публiка загалом сприймала «Блимавок» як фрiк-шоу (з чим Джулi почасти погоджувалася), а добрими, тому що вона за той час надивилася на широкий свiт. Здебiльшого на американський свiт, це так, але ж якось «Блимавки» провели й три мiсяцi в Англii, Францii та Нiмеччинi, де до них ставилися з добротою й повагою, якi були заледве не лячними. Фактично як до молодих ледi.

У неi навiть досi мався паспорт, i вона його оновила минулого року, хоча здогадувалася, що бiльше нiколи, мабуть, не поiде за кордон. Загалом з цим усе було гаразд. Загалом вона була щасливою на тiй фермi з Амелiею та iхнiм рiзномастим звiринцем iз котiв, собак та худоби, але iнколи вона сумувала за гастрольними часами, за виiзними виступами, боями у свiтлi прожекторiв, за шорсткими товариськими стосунками з iншими дiвчатами. Інколи вона навiть сумувала за сутичками й штовханиною з публiкою.

«Хапай ii за пiхву, вона лесба, iй сподобаеться», – заволав одного вечора якийсь сракоголовий мугир – то було в Талсi, якщо вона правильно пам’ятае[39 - Tulsa – засноване 1898 р. мiсто, друге за кiлькiстю населення в штатi Оклахома; до середини ХХ ст. iменувалося нафтовою столицею свiту.].

Вони перезирнулися з Мелiссою, дiвчиною, з якою Джулi якраз борюкалася в басейнi з гряззю, кивнули одна однiй i випросталися, вдивляючись у сектор, звiдки пролунав той крик. Вони постали там майже голi, лише у своiх промоклих мiнi-бiкiнi, багнюка стiкала в них iз волосся й грудей, а потiм одночасно показали в бiк завадника середнi пальцi. Аудиторiя вибухнула спонтанними оплесками… якi перетворилися на стоячу овацiю, коли Джулiенн, а потiм Мелiсса, повернулися, нахилилися, спустили труселi й синхронно блиснули дупами.

Вона виросла з розумiнням, що мусить подбати про того, хто впав i не може пiдвестись. Також вона виросла з розумiнням, що не мусить терпiти лайна вiд будь-кого – чи щодо ii конячок, чи ii розмiру, чи ii роду занять, чи ii сексуальних уподобань. Тiльки-но почав iсти лайно, воно мае здатнiсть ставати постiйною стравою твоеi дiети.

Компакт-диск, який вона слухала, закiнчився, i Джулi саме збиралася тицьнути кнопку викиду, коли побачила попереду якусь машину, що застигла трохи поодаль, на проiздi до покинутоi сервiсноi парковки «81 Миля». На нiй блимали аварiйнi вогники. Перед цiею стояла iнша машина, якийсь брудний, старий, пiдтоптаний унiверсал. Імовiрно, «Форд» або «Шевроле», важко було вгадати, який саме.

Джулi не приймала рiшення, бо рiшення не було потреби приймати. Вона клацнула поворотом, побачила, що мiсця на проiздi для неi не вистачить, не з ii причепом, i вирулила на аварiйне узбiччя якомога правiше, аби лиш колеса не зачепили м’якого грунту поза ним. Останне, чого iй хотiлося, це перекинути коняку, за яку вона лише щойно була заплатила вiсiмнадцять сотень доларiв.

Там, либонь, нiчого такого, але не завадить перевiрити. Нiколи не знати – якщо якiйсь жiнцi раптом надумалося посеред автостради народити дитину або якщо якийсь парубок зупинився допомогти, розхвилювався та й зомлiв? Джулi ввiмкнула власнi аварiйнi блимавки, але iх не дуже-то було видно, не з тим конячим трейлером позаду.

Вона вилiзла, подивилася в бiк тих двох машин i не побачила нi душi. Можливо, хтось уже встиг пiдiбрати iхнiх водiiв, але, радше за все, вони пiшли до ресторану. Джулi сумнiвалася, що вони там щось знайдуть; цей ресторан стояв закритий з минулого вересня. Джулi сама часто зупинялася на «81 Милi», щоби купити рiжок «Тi-Сi-Бi-Вай», але вiдтодi мусила зупинятися на перекус за двадцять миль пiвнiчнiше, у «Деймона» в Огастi.

Вона обходила причеп, i ii нова конячка – на iм’я ДiДi – вистромила носа. Джулi його погладила: «Спокiйно, дитинко, спокiйно. Це забере хiба якусь хвильку».

Джулi вiдчинила дверi, щоби дiстатися iнструментальноi шафки, убудованоi в лiвий борт причепа. ДiДi вирiшила, що це чудовий момент, аби вибратися надвiр, проте Джулi заспокоiла ii одним м’язистим плечем, знов мурмочучи: «Спокiйно, дитинко, спокiйно».

Вiдiмкнула шафку. Всерединi, вище iнструментiв, мiстилися кiлька дорожнiх фаерiв i пара флуоресцентно-рожевих аварiйних мiнi-конусiв. Джулi пiдчепила конуси пальцями за виiмки в iхнiх верхiвках (нема потреби у фаерах серед дня, який ще й почав потроху випогоджуватися). Вона зачинила шафку й замкнула ii на клямку, не бажаючи, щоби туди ступила копитом ДiДi, не дай Бог пораниться. А потiм зачинила заднi дверi. ДiДi знову висунула голову. Джулi насправдi не вiрила, нiби коняка може мати стурбований вигляд, але ДiДi здалася саме стурбованою.

– Недовго, – промовила вона, встановила позаду причепа аварiйнi конуси i вирушила до тих двох машин.

«Прiус» був порожнiм, але незамкненим. Джулi це не особливо стривожило, зважаючи на той факт, що на задньому сидiннi залишались лежати валiза й вiдносно дорогий на вигляд портфель. Водiйськi дверi старого унiверсала були прочиненi. Джулi зробила крок до нього, потiм зупинилася нахмурена. На асфальтi поряд iз вiдчиненими дверима лежав мобiльний телефон i ще щось таке, найбiльше схоже на обручку. Корпус телефону зигзагом перекреслила груба трiщина – так, нiби його впустили з руки. А на маленькому скляному вiконцi, де з’являються цифри… чи то не краплина кровi?

Та, мабуть, нi, мабуть, просто грязь – цей унiверсал увесь нею вкритий, – але Джулi все це дедалi менше й менше подобалося. До того як завантажити ДiДi, вона поганяла ii добрячим галопом i перед дорогою додому не перевдягала свою невибагливу спiдницю-штани для верховоi iзди. Тепер вона дiстала з правоi кишенi власний мобiльний i задумалася, чи не набрати 911.

Нi, вирiшила Джулi, поки ще нi. Але якщо той заляпаний грязюкою унiвер такий само порожнiй, як i ця маленька зелена машина, чи якщо та, розмiром з дайм, пляма на оброненому телефонi насправдi кров, вона так i зробить. І замiсть прогулятися до тiеi покинутоi будiвлi, чекатиме прибуття крузера полiцii штату, не сходячи з цього мiсця. Вона була хороброю, вона була добросердою, але аж нiяк не дурною.

Джулi нахилилася, щоб роздивитися обручку й обронений телефон. М’яка широка холоша ii верховоi спiдницi майнула по брудному борту унiверсала i немовби почала розчинятися в ньому. Джулi смикнуло праворуч, i то сильно. Одна масивна сiдниця гепнулася на борт унiвера. Його поверхня подалася, а потiм облягла два шари тканини i м’ясо пiд ними. Бiль був моментальним i нестерпним. Джулi закричала, впустила телефон i спробувала вiдштовхнутися – майже так, немов ця машина була однiею з ii давнiх супротивниць у боротьбi в грязюцi. Їi права долоня й передплiччя провалилися крiзь пiддатливу плiву, що була схожою на вiкно. Те, що з’явилося поза нею, ледь видне крiзь поволоку грязi, вже не було дорiдною рукою великоi та здоровоi наiзницi, а стало пiсною кiсткою з плоттю, що шматтям звисала з неi.

Унiверсал почав жужмитися.

Один легковик проiхав на пiвдень, потiм iнший. Через причеп вони не побачили жiнки, яка вже була наполовину всерединi, наполовину знадвору деформованого унiверсала, як той Братчик Кролик, що загруз у Смоляному Опудальцi. Не почули вони й ii крикiв. Один водiй слухав Тобi Кiта, iнший – «Лед Зеппелiн»[40 - Toby Keith (нар. 1961) – зiрка кантрi-музики i кiноактор, вiдомий своiм ядучим i водночас сентиментальним почуттям гумору; «Led Zeppelin» (1968–1980) – британський гурт, найвпливовiший в iсторii гард-року.]. Обидва свiй стиль поп-музики полюбляли вмикати гучно. Їi почув Пiт Сiммонс у ресторанi, але нiби з далекоi вiдстанi, наче якесь згасаюче вiдлуння. У нього стрепенулись повiки. Потiм крики припинились.

Пiт перекрутився на брудному матрацi й знову поринув у сон.

Те, що мало вигляд автомобiля, з’iло Джулiенн Вернон – одяг, чоботи, геть усе. Єдиним, що воно оминуло, був ii телефон, який тепер лежав поряд iз телефоном Дага Клейтона. Потiм з тим самим звуком удару ракетки по м’ячу воно знову випнулося у свою автомобiльну форму.

У конячому трейлерi заiржала i тупнула копитом ДiДi. Вона зголоднiла.




4. Родина Луссiер («Експiдiшен» 2011)


Шестирiчна Рейчел Луссiер закричала:

– Дивися, мамуню! Дивися, татуню! Це ж та панi конярка! Це ж ii причеп? Бачите?

Карлу не здивувало те, що першою, хоча вона й iхала на задньому сидiннi, цей трейлер побачила Рейч. Рейч мала найгострiший зiр у всiй родинi; нiхто iнший i зблизька не був у цьому iй рiвнею. «Зiр-рентген», – iнколи казав ii батько. Це був один iз тих жартiв, якi не е цiлком жартами.

Джоннi, Карла i чотирирiчний Блейк, усi вони носили окуляри; усi з обох сторiн iхньоi родини носили окуляри; навiть Бiнго, сiмейний собака, ймовiрно, iх потребував. Бiнго незрiдка з розгону натикався на сiтчастi дверi, коли бажав вибiгти надвiр. Тiльки Рейч уникла прокляття мiопii. Коли Рейч була останнiй раз в окулiста, вона прочитала всю ту кляту таблицю для перевiрки зору, навiть найнижчий рядок. Лiкар Стреттон був вражений:

– Вона могла б податися на пiдготовку в пiлоти винищувача, – сказав вiн Джоннi й Карлi.

Джоннi вiдповiв:

– Можливо, колись так i зробить. У неi точно е iнстинкт убивцi, коли йдеться про ii меншого братика.

За це Карла стусонула його лiктем, але правди нiде дiти. Колись вона була чула, нiби мiж дiтьми в родинi менше ревнощiв, коли дiти рiзноi статi. Якщо так, то Рейчел з Блейком були винятком, який доводив загальне правило. Карла iнодi думала, що найзвичнiшi слова, якi вона тепер чуе, це «не я почав/почала». Тiльки й рiзницi було – родова форма дiеслова.

Першу сотню миль цiеi подорожi обое дiтей ладнали мiж собою доволi непогано, почасти завдяки тому, що вiдвiдини батькiв Джоннi завжди приводили iх у гарний настрiй, а бiльшою мiрою тому, що Карла розсудливо заповнила нiчийний простiр мiж дитячим сидiнням Рейчел i крiсельцем для малюкiв Блейка iграшками та книжками-розмальовками. Але пiсля iхньоi зупинки перекусити-попiсяти в Огастi сварки зачалися знову. Мабуть, через тi рiжки морозива. Давати дiтям солодке пiд час довгоi поiздки машиною – це те саме, що бризкати бензином на розпалене вогнище, Карла це знала, але ж неможливо вiдмовляти iм геть у всьому.

У вiдчаi Карла розпочала гру «Пластик-Фантастик», виступаючи в ролi суддi й нагороджуючи очками дiтей за побачених ними садових гномiв, колодязi побажань, скульптури Дiви Марii й усяке подiбне. Проблема полягала в тому, що на цiй автомагiстралi було багато дерев, але вельми мало отих вульгарних придорожнiх експозицiй. Їi гостроока шестирiчна донька i гостроязикий чотирирiчний син уже почали було вiдновлювати своi звичнi ремствування, коли Рейчел помiтила цей кiнський причеп, припаркований трiшки далi староi вiдпочинковоi зони «81 Миля».

– Я хочу знову погладити конячку! – закричав Блейк. І почав смикатися у своему дитячому крiслi, найменший у свiтi брейкденсер. Ноги вже мав достатньо довгi, аби копати спинку водiйського сидiння, що Джоннi вважав tr?s неприемним[41 - Tr?s (фр.) – вельми.].

«Скажiть менi хто-небудь знову, чому менi схотiлося завести дiтей? – думав вiн. – Просто нагадайте менi хто-небудь, що я тодi собi думав. Я знаю, що в той час у цьому був якийсь сенс».

– Блейкi, не бий ногами татове сидiння, – промовив Джоннi.

– Хочу погладити коняаачькууу! – заволав Блейкi й угатив у спинку водiйського крiсла особливо буйно.

– Ти таке малятко, – сказала Рейчел, убезпечена вiд братчикових копнякiв на своему боцi демiлiтаризованоi зони заднього сидiння. Промовила вона це найпоблажливiшим тоном великоi дiвчинки – тим, що завжди гарантовано бiсив Блейкi.

– Я НЕ МАЛЯТКО!

– Блейкi, – почав Джоннi, – якщо ти не припиниш копати ногами татове сидiння, тато буде змушений дiстати свого вiрного рiзницького ножа й ампутувати Блейковi маленькi нiженьки аж до самих щиколо…

– Вона поламалася, – промовила Карла. – Бачиш отi дорожнi конуси? Зупинися.

– Любонько, це означае на аварiйному узбiччi. Не така вже й добра iдея.

– Ти не мусиш цього робити, просто вiзьми вбiк i стань поряд з тими двома машинами. На проiздi. Там е мiсце i ти нiчого не блокуватимеш, оскiльки ця вiдпочинкова зона закрита.

– Якщо ти не проти, я хотiв би повернутися до Фелмата[42 - Falmouth – мiсто-супутник Портленда, яке часто згадуеться у творах Стiвена Кiнга.] ще до те…

– Зупинися!

Попри те що Карла розумiла, що подае поганий приклад, вона почула, як користуеться тоном збройноi загрози, який не дозволяе жодних заперечень; скiльки разiв останнiм часом вона чула, як саме таку iнтонацiю використовуе Рейчел на адресу Блейка. Використовуе, аж поки малюк не зайдеться слiзьми.

Вимкнувши голос тiеi-котрiй-мусиш-пiдкорятися, заговоривши лагiднiше, Карла сказала:

– Та жiнка поставилася доброзичливо до наших дiтей.



Вони тодi зупинилися бiля «Деймона» позаду цього кiнського причепа, аби купити морозива. Панi конярка (сама, майже як кiнь, дебела) стояла, прихилившись до причепа, i, вiдкушуючи вiд чогось, потроху пiдгодовувала дуже красиву тваринку. На око Карли, ii смаколик скидався на гранолу «Кашi»[43 - «Kashi» – заснована 1984 р. харчова компанiя, що помiж iнших продуктiв випускае популярнi граноли: хрусткi батончики з пресованих крупiв та горiшкiв iз медом, шоколадом, родзинками тощо.].

Джоннi тримав за руки обох дiтей i спробував провести iх повз, але Блейк такого не стерпiв.

– Можна менi погладити вашу конячку? – спитав вiн.

– Коштуватиме тобi четвертак, – вiдгукнулася велика ледi в коричневiй верховiй спiдницi, а потiм вищирилася на пригнiчений вираз Блейкового обличчя. – Та нi, я просто жартую. Осьо, тримай-но. – Вона тицьнула свое капотливе морозиво Блейку, котрий був надто розгубленим, аби зробити щось iнше, як його взяти. Потiм вона пiдняла його туди, де вiн мiг погладити носа коняцi. ДiДi спокiйно сприйняла наiвну дитину, понюхала капотливе морозиво своеi хазяйки, вирiшила, що це не те, чого вона хоче, i дозволила погладити собi носа.

– Ого, м’якенька! – промовив Блейк. Карла нiколи не чула, щоб вiн говорив з таким простим захватом. «Чому ми нiколи не возили наших дiтей до якогось з тих зоопаркiв, де можна пестити тварин», – зачудувалася вона й вiдразу ж занотувала це до свого ментального списку справ, якi мае бути зроблено.

– Мене, мене, мене, – голосила, нетерпляче пританцьовуючи, Рейчел.

Дебела ледi опустила Блейка.

– Полижи мое морозиво, поки я пiднiму твою сестру, – сказала вона йому. – Тiльки не наберися дiвчачих вад[44 - В оригiналi автором використано слово cooteis, що в американському дитячому сленгу означае уявнi в малюкiв протилежноi статi дiвчачi/хлопчачi хвороби чи вади.], гаразд?

Карла хотiла було сказати Блейковi, що iсти пiсля iнших, а особливо пiсля чужих людей, зовсiм не гаразд. Та потiм побачила ошелешений усмiх Джоннi й подумала: та чорти забирай. Ти ж посилаеш своiх дiтей до школи, яка перш за все е фабрикою мiкробiв. Ти сотнi миль везеш iх по швидкiснiй автомагiстралi, де будь-який п’яний манiяк або занурений у текстування есемесками пiдлiток може перетяти роздiлову смугу i стерти iх геть зi свiту. А потiм забороняеш iм лизати частково надкушене морозиво? Можливо, це занадто для ментальностi, вихованоi на безпечних дитячих крiслах i велосипедних шоломах.

Панi конярка пiдняла Рейчел, i Рейчел змогла погладити конячцi носа.

– Йойки! Гарнюня! Як ii звати?

– ДiДi.

– Класне iм’я! Я люблю тебе, ДiДi!

– Я тебе теж люблю, ДiДi, – промовила панi конярка i смачно цмокнула ДiДi в носа. І всi розсмiялися.

– Мамо, а ми можемо завести конячку?

– Так, – благодушно вiдповiла Карла. – Коли тобi виповниться двадцять шiсть.

Це змусило Рейчел набрати свого звичайного лютого виразу (насуплений лоб, надутi щоки, зшитi в ниточку губи), але, коли панi конярка розсмiялася, Рейчел не витримала i засмiялася також.

Уперши руки в прикритi верховою спiдницею колiна, ця дебела жiнка нахилилася до Блейкi:

– Можна менi отримати назад мое морозиво, юний парубку?

Блейкi подав батончик. Коли вона взяла, вiн почав облизувати собi вкритi розталим фiсташковим морозивом пальцi.

– Дякуемо, – сказала Карла панi конярцi. – Ви така добра. – А потiм до Блейкi: – Ходiмо досередини i почистимося. Пiсля цього ти зможеш отримати власне морозиво.

– Я хочу таке, як у неi, – мовив Блейкi, i це знову пiдбило панi конярку до смiху.

Джоннi наполiг, щоб вони iли своi смаколики за столиком, бо не бажав, аби його «Експiдiшен»[45 - «Ford Expedition» – повнорозмiрний, комфортабельний джип, що випускаеться з 1997 року.] прикрасився фiсташковим морозивом. Коли вони закiнчили й вийшли, панi конярка вже поiхала.

Просто одна з тих людей – вряди-годи гидких, частiше приемних, iнколи навiть чудесних, – яких зустрiнеш на шляху й нiколи не побачиш знову.

Тiльки ж ось вона чи принаймнi ii пiкап застиг на аварiйнiй смузi, з акуратно встановленими поза трейлером дорожнiми конусами. І Карла мала рацiю, панi конярка дiйсно була доброю до iхнiх дiтей. З цiею думкою Джоннi Луссiер прийняв найгiрше – i останне – рiшення у своему життi.

Клацнувши сигнал повороту, вiн, як запропонувала Карла, завернув на в’iзд i став попереду Клейтонового «Прiуса», який так само блимав своiми аварiйними пiдфарниками, i опинився поряд з брудним унiверсалом. Трансмiсiю вiн перемкнув у паркувальний режим, але залишив двигун працювати.

– Я хочу погладити конячку, – попросив Блейкi.

– Я теж хочу погладити конячку, – промовила Рейчел отим бозна-де пiдчепленим пихатим тоном маестатичноi панii. Карлу вiн бiсив, проте вона не дозволяла собi щось на це сказати. Якби вона так зробила, Рейч користувалася б цими iнтонацiями ще частiше.

– Не iнакше, як тiльки з дозволу хазяйки, – вiдповiв Джоннi. – Ви, дiтки, посидьте поки що на своiх мiсцях. Ти також, Карло.

– Слухаюсь, господарю, – озвалася Карла тим голосом зомбi, що завжди так смiшив дiтей.

– Смiшно, аж великоднiм яйцям втiшно.

– У кабiнi ii пiкапа порожньо, – сказала Карла. – Усi машини на вигляд порожнi. Ти гадаеш, тут сталася якась аварiя?

– Не знаю, але начебто нiхто не пом’ятий. Зачекайте хвильку.

Джоннi Луссiер вилiз, обiйшов ззаду «Експiдiшен», за який йому нiколи не закiнчити сплачувати, i попрямував до кабiни «Доджа Рема»[46 - «Dodge Ram» – великий пiкап, що випускаеться з 1981 року.]. Карла не побачила панi конярки, але iй хотiлося впевнитися, що та не лежить на сидiннi, можливо, намагаючись вижити з iнфарктом. Усе свое життя джогер Джоннi потай вiрив, що, принаймнi пiд сорок п’ять рокiв, iнфаркт чекае на кожного, хто важить бодай на п’ять фунтiв бiльше цiльовоi ваги, приписаноi сайтом medicine.net.

Конярка не розпласталася на сидiннi (звичайно ж нi, Карла побачила б таку дебелу жiнку, навiть якби та лежала). Не було ii також i в трейлерi, тiльки коняка вистромила голову й обнюхала Джоннi обличчя.

– Агов, вiтаю… – якусь мить iм’я не наверталося, та потiм згадалося, – …ДiДi. Як там твоя торба з вiвсом, утрусилася?

Вiн погладив iй морду, а потiм вирушив назад проiздом – перевiрити два iншi автомобiлi. Побачив, що якийсь iнцидент тут таки був трапився, хоча й вельми дрiбний. Унiверсал збив кiлька помаранчевих барил, що блокували шлях до вiдпочинковоi зони.

Карла опустила свое вiкно – недоступна дiя для дiтей позаду завдяки функцii блокування.

– Нiде ii не видно?

– Нi.

– Не видно нiде нiкого?

– Карло, дозволь ме…

Вiн побачив мобiльнi телефони й обручку, що лежали перед напiвпрочиненими дверима унiверсала.

– Що? – видовжила Карла шию, аби i собi роздивитися.

– Одну секунду.

Думка сказати iй, щоб замкнула дверi, майнула йому в головi, але Джоннi ii вiдкинув. Заради Бога, вони ж на шосе I-95, i серед бiлого дня. Кожнi двадцять-тридцять секунд повз них проiжджають машини, подеколи поспiль двi чи й три на своiх смугах.

Вiн нахилився i пiдiбрав телефони, кожний в окремiй руцi. Обернувся до Карли, тож i не помiтив, що дверi машини розчахуються ширше, наче чийсь рот.

– Карло, менi здаеться, на цьому кров, – простягнув вiн iй трiснутий телефон Дага Клейтона.

– Ма, – спитала Рейчел, – хто там, у тiй бруднiй машинi? Дверцi вiдчиняються.

– Вертайся, – промовила Карла. Рот у неi раптом виявився сухим, як порох. Вона хотiла це прокричати, але здавалося, нiби в неi на грудях якийсь камiнь. Невидимий, але дуже великий. – У тiй машинi хтось е!

Замiсть вертатися Джоннi вiдвернувся i нахилився, щоб зазирнути до тiеi машини. Дверi рiзко вихнулися, зачиняючись, i вдарили його по головi. Пролунав жахливий грюк. Раптом той камiнь iз грудей Карли пропав. Вона хапнула повiтря й викрикнула iм’я свого чоловiка.

– Що трапилося з татом? – заплакала Рейчел. Голос у неi був високим i тоненьким, наче стеблиночка. – Що трапилося з татом?

– Татуню! – зарепетував Блейк. Вiн був якраз вивчав своiх нових трансформерiв i тепер дико озирався навкруги, шукаючи, де може бути означений батько.

Карла не думала. Тiло ii чоловiка лишалося на виду, але його голова перебувала в цьому брудному унiверсалi. Тим не менш вiн був ще живим; метлялися його руки й ноги. Вона вискочила з «Експiдiшена», сама не пам’ятаючи, як вiдчинила дверi. Здавалося, ii тiло дiе на власний розсуд, ii приголомшений розум просто iде в ньому попутником.

– Мамуню, нi! – закричала Рейчел.

– Мамуню, НІ! – Блейк гадки не мав, що вiдбуваеться, але розумiв: щось погане. Вiн почав плакати i борсатися в павутиннi шлейок свого крiсла.

Карла обхопила Джоннi за талiю i потягнула зi скаженою суперсилою адреналiну. Дверi унiверсала частково прочинилися, i через порiг невеличким водоспадом ринула кров. На одну жахливу мить вона побачила голову свого чоловiка – дико перекошена набiк, вона лежала на брудному сидiннi цiеi машини. Хоча вiн усе ще тремтiв у ii руках, вона зрозумiла (у тому блискавичному спалаху осяяння, якi, бува, трапляються навiть пiд час нападу тотальноi панiки), що такий вигляд мають жертви повiшення, коли iх опускають. Тому що в них зламанi шиi. Тiеi короткоi, пронизливо болючоi митi – протягом того фотоспалахового погляду – вона подумала, що вигляд вiн мае дурнуватий, i здивований, i огидний, все притаманне живому Джоннi витручено з нього, i зрозумiла, що вiн мертвий, тремтить вiн чи нi. Такий вигляд мала б дитина, пiсля того як, пiрнувши, ударилася замiсть води об каменi. Такий вигляд мала би жiнка, простромлена кермом, пiсля того як ii машина врiзалася в пiдпору мосту. Такий вигляд мали б ви, якби спотворююча смерть кинулася до вас нiзвiдкiля з розпростертими в щирому вiтаннi руками.

Дверi машини брутально затрiснулись. Карла все ще тримала в обiймах стан свого чоловiка, i, коли ii смикнуло вперед, вона отримала новий блискавичний спалах осяяння.

«Машина, ти мусиш триматися подалi вiд цiеi машини».

Вона вiдпустила тiло Джоннi лише на якусь мить запiзно. Пасмо ii волосся торкалося дверей, i його всмоктало досередини. Лоб ляснувся об дверi ранiше, нiж Карла встигла вирватись. Раптом запекло тiм’я – то ця iстота прогризала ii скальп.

– Тiкай! – намагалася вона крикнути своiй часто вередливiй, але беззаперечно кмiтливiй доньцi. – Тiкай i забирай Блейкi з собою!

Проте ранiше, нiж вона змогла артикулювати цю думку, губи ii пропали.



Тiльки Рейчел бачила, як затрiснувся унiверсал iз головою ii батька всерединi, немов Венерина мухоловка на комашцi[47 - Венерина мухоловка (Dionaea muscipula) – хижа рослина з родини Росичковi, походить з Атлантичного узбережжя США.], але обое дiтей побачили, як iхню матiр втягуе крiзь бруднi дверi, неначе вони просто якась завiса. Вони побачили, як спав один iз ii мокасинiв, перед ними зблиснули рожевi нiгтi на ii ногах, а потiм вона щезла. За мить ця бiла машина втратила свою форму, стиснувшись наче кулак. Крiзь вiдчинене матiр’ю вiкно вони почули хрумкання.

– Що ’оно? – заридав Блейкi. Очi його струменiли слiзьми, а нижня губа пiнилася шмарклями. – Що ’оно, Рейчi, що ’оно, що ’оно?

«Їхнi кiстки», – подумала Рейчел. Вона мала тiльки шiсть рочкiв, i ii не брали в кiно на фiльми категорii «PG-13», не дозволяли дивитися iх i по телевiзору (не кажучи вже про категорiю «R», ii матiр казала, що цi можна окреслити одним словом: «Паскудство»[48 - «PG-13» – «з 13 рокiв i тiльки в супроводi батькiв»; «R» – фiльми обмеженого доступу, на якi молодь до 17 рокiв пускають тiльки в супроводi батькiв або когось дорослого.]), але вона розумiла, що то ламаються батькiвськi костi.

Ця машина нiяка не машина. Це якийсь монстр.

– Де мамуня з татом? – запитав Блейкi, обернувши своi великi очi – якi стали тепер ще бiльшими через сльози – до неi. – Де мамуня з татом, Рейчi?

«Вiн говорить так, нiби йому знову два роки», – подумала Рейчел i, мабуть, уперше у своему життi вiдчула до свого маленького братика дещо iнше, нiж роздратування (чи правдиву ненависть, коли вiн особливо бiсив ii своею поведiнкою). Вона не думала, що це нове почуття е любов’ю. Вона подумала, що це е чимось навiть бiльшим. Їi мама не мала можливостi сказати в кiнцi бодай чогось, але якби iй вистачило часу, Рейчел знала, що вона сказала б: «Подбай про Блейкi».

Вiн борсався у своему крiсельцi. Вiн умiв розчiплювати шлейки, але зараз у нападi панiки зовсiм забув.

Рейчел розстiбнула свiй ремiнь безпеки, зiсковзнула з дитячого сидiння i спробувала зробити це за нього. Одна з його розмаханих рук зустрiлася з ii щокою, зацiдивши дзвiнкого ляпаса. За нормальних обставин це вiдгукнулося б йому жорстким стусаном у плече (а Рейчел перебуванням у ii кiмнатi, де вона сидiла б, утупившись очима в стiну, i закипала вiд безтямноi лютi), але зараз вона тiльки вхопила i притримала його руку.

– Припини! Дай менi тобi допомогти! Я зможу витягти тебе, але не тодi, коли ти таке виробляеш!

Вiн припинив борсатися, але не перестав плакати.

– Де тато? Де мамуня? Я хочу до мамунi!

«Я теж хочу, сраченя», – подумала Рейчел i розчепила шлейки дитячого крiсла.

– Зараз ми вилiземо i пiдемо…

Куди? Куди вони пiдуть? Побiжать до того ресторану? Вiн закритий, саме тому тут стояли отi помаранчевi барила. Саме тому перед автозаправною станцiею поряд iз ним нема тепер бензоколонок, а на порожнiй парковцi пробиваеться лабузиння.

– Ми пiдемо звiдси геть, – закiнчила вона.

Вона вилiзла з машини й обiйшла ii до боку Блейка. Вiдчинила його дверi, але вiн тiльки дивився на неi, очi бринiли слiзьми.

– Я не можу вилiзти, Рейчi. Я впаду.

«Не будь таким малям-боягузком», – мало не промовила вона, але втрималася. Не на часi це було зараз. Вiн уже достатньо заморочений.

– Зiсковзуй. Я тебе впiймаю.

Вiн зiсковзнув, i вона його дiйсно впiймала, але Блейк був важчим, анiж на вигляд, i вони обое повалилися навзнак. Рейчел вiд цього перепало найгiрше, бо вона опинилася пiд братом, але й Блейкi вдарився головою i подряпав руку, тож почав голосно лементувати – цього разу через бiль, а не переляк.

– Припини, – наказала Рейчел i виплуталася з-пiд нього. – Чоловiчi ж штани носиш, Блейкi.

– Г-га?

Рейчел не вiдповiла. Вона дивилася на тi два мобiльнi телефони, що лежали поряд зi страшною машиною. Один з них був, схоже, розбитий, натомiсть iнший…

Рейчел посунула до нього рачки, нi на мить не вiдриваючи очей вiд машини, у якiй iз такою жахливою раптовiстю зникли ii мама i тато. Коли вона вже тягнулася по цiлий телефон, повз неi з простягнутою вперед подряпаною рукою до унiверсала прочимчикував Блейкi.

– Ма! Мамуню! Виходь! Я поранився. Тобi треба вийти i поцiлувати менi ру…

– Стiй, анi руш, Блейку Луссiере!

Карла б пишалася; це був ii голос – тон, якому мусять коритися, i то найбiльш наказовий. І вiн подiяв. Блейк застиг за чотири фути вiд борта унiверсала.

– Але я хочу до мамунi! Я хочу до мамунi, Рейчi!

Вона вхопила його за руку i потягнула геть вiд тiеi машини.

– Не зараз. Допоможи менi впоратися з оцiею штукою.

Вона чудово знала, як упоратися з телефоном, але мусила його вiдволiкти.

– Дай я, я вмiю! Дай я, Рейч!

Вона подала телефон i, поки вiн роздивлявся на кнопки, пiдвелася, вхопила його за майку з Росомахою[49 - Wolverine – один iз супергероiв серii комiксiв «X-Men» («Люди Ікс»).] i вiдтягнула на три кроки назад. Блейк це ледь зауважив. Вiн знайшов кнопку живлення на мобiльному Джулiенн Вернон i натис ii. Телефон пiкнув. Рейчел забрала його в брата, i це був той рiдкiсний випадок у його млявому малючому життi, коли вiн не протестував.

Вона уважно слухала, коли до них у школу приходив побалакати з дiтьми пес-детектив Макграф[50 - McGruff the Crime Dog – створений 1980 р. антропоморфний образ собаки-детектива, який широко використовуеться в соцiальнiй вiдео- й аудiорекламi для роз’яснення суспiльству (особливо дiтям) методiв роботи полiцii.] (хоча чудово розумiла, що то просто якась людина в машкарi Макграфа), тож тепер не барилася. Набрала 911 i приклала телефон до вуха. Вiн прогудiв лише раз, i там взяли слухавку.

– Альо? Мене звуть Рейчел Енн Луссiер, i я…

– Ця розмова записуеться, – перебив ii чоловiчий голос. – Якщо ви бажаете повiдомити про якусь надзвичайну ситуацiю, натиснiть Один. Якщо ви бажаете повiдомити про якiсь несприятливi дорожнi обставини, натиснiть Два. Якщо ви бажаете повiдомити про якогось автомобiлiста в скрутному становищi…

– Рейч? Рейчi? Де мамуня, де та…

– Шшш! – суворо обiрвала його Рейчел i натиснула Один. Важко це було. Рука в неi дрижала, а очi туманилися. Вона зрозумiла, що плаче. Коли вона почала плакати? Цього вона не пам’ятала.

– Алло, це дев’ять-один-один, – озвалася якась жiнка.

– Ви справжня чи це знову запис? – спитала Рейчел.

– Я справжня, – вiдповiла жiнка з деяким гумором у голосi. – Маете якусь надзвичайну ситуацiю?

– Так. Якась погана машина з’iла нашу маму i нашого тата. Це на…

– Стiй, не забiгай наперед, – порадила жiнка. Голос у неi звучав ще веселiше, нiж до того. – Скiльки тобi рокiв, дитинко?

– Менi шiсть, майже сiм. Мене звуть Рейчел Енн Луссiер, i ця машина, погана машина…

– Слухай-но, Рейчел Енн чи хто ти там е, я можу вiдстежити цей дзвiнок. Ти це знаеш? Можу закластися, що нi. А тепер просто вимикайся, тодi я не пошлю полiсмена до тебе додому, щоб нашльопав тобi…

– Вони мертвi, дурна ви телефонiстко! – закричала Рейчел у слухавку, i на тому забороненому словi Блейкi знову почав плакати.

Якусь мить жiнка з 911 не казала нiчого. А потiм голосом аж нiяк не веселим:

– Де ти, Рейчел Енн?

– У цьому порожньому ресторанi. У тому, що з помаранчевими барилами.

Блейкi сiв, сховавши обличчя собi мiж колiнок i накривши руками голову. Це вразило Рейчел так боляче, як нiколи ранiше. Це вразило ii в самiсiньке серце.

– Це недостатня iнформацiя, – сказала жiнка з 911. – Ти можеш бодай трохи деталiзувати, Рейчел Енн?

Рейч не знала, що означае «деталiзувати», але знала, що вона бачить: шина заднього колеса унiверсала, найближча до них, потроху танула. Якийсь мацак, виглядом схожий на рiдку гуму, повiльно рухався по асфальту до Блейкi.

– Я мушу йти, – сказала Рейчел. – Нам треба забратися вiд цiеi поганоi машини.

Вона пiдвела Блейка на рiвнi й, дивлячись на танучу шину, вiдтягнула його ще трохи назад. Гумовий мацак почав вертатися туди, звiдки почав («Тому що воно розумiе, що ми недосяжнi», – подумала дiвчинка), i колесо знову стало схожим на колесо, але для Рейчел цього було недостатньо. Вона продовжувала тягнути Блейка проiздом у бiк автомагiстралi.

– Куди ми йдемо, Рейчi?

(«Я не знаю»).

– Подалi вiд цiеi машини.

– Я хочу своi трансформери.

– Не зараз, пiзнiше.

Так само мiцно тримаючи Блейкi, вона не переставала задкувати – в бiк автостради, туди, де вряди-годи зi швидкiстю сiмдесят i вiсiмдесят миль на годину шугали машини.



Нiщо не е таким пронизливим, як дитячий крик; це один iз найефективнiших природних механiзмiв виживання. Сон Пiта Сiммонса вже стоншився не бiльш як до дрiмоти, тож, коли Рейчел закричала на панi 911, вiн це почув i врештi прокинувся цiлком.

Вiн сiв, скривився, приклав долоню собi до голови. Голова болiла, i вiн зрозумiв, якого роду цей бiль: вiн страждае на ПОХМІЛЛЯ. Язик на смак вовняний, а в шлунку риготно, не «ось-ось я виригаю», але все одно риготно.

«Дякувати Богу, я не випив бiльше», – подумав вiн i звiвся на рiвнi. Вiн пiдiйшов до одного з затягнутих сiткою вiкон подивитися, хто це там так волав. Побачене йому не сподобалося. Декiлька з тих помаранчевих барил, що загороджували проiзд до вiдпочинковоi зони, лежали перекинутi, а ще там стояли машини. Й немало iх.

Потiм вiн помiтив пару дiтей – маленьку дiвчинку в рожевих штанцях i маленького хлопчика, на якому були шорти i майка. Вiн устиг побачити iх лише мигцем, проте достатньо, аби зрозумiти, що вони задкують – так, наче щось iх налякало, – а потiм вони зникли за чимсь, що Пiту скидалося схожим на трейлер для коней.

Щось тут негарне. Трапилася аварiя чи щось таке, хоча нiщо там не виглядало як аварiя. Перший iмпульс у нього був – забиратися звiдси якомога швидше, поки його не вплутали в те невiдь-що, що тут трапилося. Вiн пiдхопив свою сiдельну сумку i вирушив до кухнi й вантажноi платформи поза нею. Та потiм зупинився. Там, надворi, були дiти. Маленькi дiти. Занадто маленькi, щоб перебувати близько до такоi швидкiсноi дороги, як I-95, i вiн же не побачив там жодного дорослого.

«Мусять бути дорослi, хiба ти не бачив тих машин?»

Так, легковики вiн бачив, i пiкап, на причепi в якого той трейлер, але нiкого дорослого.

«Я мушу вийти туди. Навiть якщо вскочу в якусь халепу, я мушу все зробити, щоб тих до всирачки наляканих дiтей не розмазало по трасi».

Пiт поспiшив до переднiх дверей «Бургер Кiнга», знайшов iх замкненими i закинув собi питання, гiдне манер Нормi Терiо: «Агов, недоноску, у твоеi матерi були хоч якiсь дiти, що вижили?»

Пiт розвернувся й кинувся до вантажноi платформи. Вiд бiгу в головi заболiло ще дужче, але вiн на це не зважав. Поклавши сiдельну сумку на край бетонноi платформи, Пiт повис i вiдпустив руки. Приземлився вiн по-дурному, забив собi куприк, але й на це також не звернув уваги. Пiдвiвся, кинув тоскний погляд у бiк гаю. Вiн мiг би просто зникнути. Зробивши так, позбавив би себе, ох, стiлькох печалей, що чекають попереду. Страшенно спокуслива iдея. Тут зовсiм не так, як у кiно, де добрi хлопцi завжди приймають правильне рiшення, не думаючи. Якщо хтось унюхае горiлку в його вiддиху…

– Господи, – прошепотiв вiн. – Ох, ти ж, Ісусе-стрибучий-у-рисових-пластiвцях-Христосе[51 - У примовцi обiгруеться схоже звучання титулу Ісуса «Christ» та англiйського слова «rice» у назвi хрустких рисових пластiвцiв «Rice Krispies», якi з 1927 р. випускае компанiя «Kellogg».].

Навiщо вiн узагалi сюди приходив? Розкажiть йому про тих до всирачки переляканих дiтей!



Мiцно тримаючи Блейкi за руку, Рейчел довела його аж до самого кiнця проiзду. Щойно вони там опинилися, повз них зi швидкiстю сiмдесят п’ять миль на годину промчав сiдловий тягач з двома причепами. Вiтром iм вiдкинуло назад волосся, сколихнуло одяг i мало не перекинуло Блейкi.

– Рейчi, менi страшно! Нам заборонено виходити на дорогу!

«Скажи менi щось, чого я не знаю», – подумала Рейчел.

Удома iм забороняли заходити далi кiнця пiд’iзноi алеi, а там, по iхнiй Вiтрянiй вулицi у Фелматi, машини проiжджали лише зрiдка. Дорожнiй рух на цiй автомагiстралi був далеким вiд постiйного, але легковики, якi тут все-таки проiжджали, мчали супершвидко. Крiм того, де iм iти? Вони б змогли йти по роздiловiй смузi, але це буде страшно ризиковано. І тут не було бiчних дорiг, самi тiльки лiси. Вони могли б пiти назад, до ресторану, але тодi iм доведеться проходити повз ту погану машину. Повз них промайнув якийсь червоний спортивний автомобiль, парубок за кермом заревiв невгавучим сигналом ВАААААААА так, що iй схотiлося затулити собi вуха.

Їi не переставав тягнути Блейк, i вона дозволила себе тягнути. По один бiк проiзду стирчали стовпчики дорожньоi загороди. Блейкi сiв на товстий трос, що висiв мiж ними, i затулив собi очi пухкими долоньками.

Рейчi сiла поряд iз ним. Жодних iдей у неi не було.




5. Джиммi Голдiнг («Корона Вiкторiя» 2011)[52 - «Ford Crown Victoria» – шестимiсна задньоприводна модель «Форда», що випускалася у 1992–2012 рр., найпоширенiший автомобiль американських сил правопорядку.]


Дитячий крик може бути одним iз найефективнiших природних механiзмiв виживання, але, коли йдеться про подорож швидкiсною автострадою, нiщо не зрiвняеться з припаркованим крузером полiцii штату. Особливо якщо супроти руху машин стирчить чорне безлике рило радарного детектора. Водii, якi мчать сiмдесят, скидають швидкiсть до шiстдесяти п’яти; водii, якi мчать вiсiмдесят, наступають на гальма i починають у головi рахувати, скiлькох балiв вони позбудуться зi своiх водiйських прав, якщо за ними слiдом вирушать синi блимавки. (Це такий цiлющiй вплив, що швидко минаеться; за десять чи п’ятнадцять миль далi по трасi тi скорогони знову панiчно женуть.)

Краса припаркованого крузера, принаймнi на думку патрульного полiцii штату Джиммi Голдiнга, полягала в тiм, що робити тобi нiчого насправдi не треба. Ти просто зупиняешся i дозволяеш природi (наразi людськi природi) постачати винних. Цього хмарного квiтневого дня його полiцейський радар «Сiммонс» навiть не був увiмкнутий[53 - «Simmons» – один iз брендiв оптики, яку випускае заснована 1948 р. в Японii американська корпорацiя «Bushnell».] i машини, що проiжджали по І-95 у пiвденному напрямку, залишалися для Голдiнга лише фоновим шумом. Усiею увагою вiн поринув у спертий на нижню дугу кермового колеса айпад.

Вiн грав у схожу на скребл гру «Слова з друзями», його зв’язок з Інтернетом забезпечував провайдер «Верiзон»[54 - «Verizon Communications» – заснована 2000 р. найбiльша у свiтi компанiя з надання широкосмугового доступу до iнтернету.]. Його опонентом був старий приятель по пiдроздiлу Нiк Ейворi, який тепер служив патрульним у штатi Оклахома. Джиммi не мiг собi уявити, як хтось може помiняти Мейн на Оклахому, йому це здавалося нерозумним рiшенням, проте сумнiвiв щодо того, що Нiк е першокласним гравцем у «Слова з друзями» бути не могло. З кожних десяти iгор вiн перемагав Джиммi в дев’яти, вiв вiн перед i цього разу. Але зараз вiдрив Нiка був незвично малим, i всi лiтери в його електроннiй торбi закiнчилися. Якщо вiн, Джиммi, зможе зiграти тими сiмома лiтерами, якi в нього ще е, то здобуде важко зароблену перемогу. Зараз вiн зосередився на ПЕЧА. Шiсть лiтер, якi в нього залишилися, були: Р, Т, И, У, Є та ще одна П. Якщо вiн якось зможе модифiкувати ПЕЧА, то не тiльки виграе, а й залле за шкуру сала своему старому приятелевi. Але надii на це не проглядалося.

Вiн роздивлявся решту гральноi панелi, де перспективи здавалися ще менш плiдними, коли двiчi рiзко кувiкнула його рацiя. Це був сигнал «увага всiм пiдроздiлам» вiд 911 у Вестбруку. Джиммi вiдкинув свiй айпад i додав гучностi.

– Усiм пiдроздiлам, увага. Хтось перебувае неподалiк вiдпочинковоi зони «81 Миля»? Є хтось такий?

Джиммi потягнув мiкрофона:

– Дев’ять-один-один, рапортую: це Сiмнадцятий. Я зараз на вiсiмдесят п’ятiй милi, трохи пiвденнiше вiдгалуження Лiсбон – Сабатес.

Жiнка, яку Рейчел Луссiер подумки назвала «панi 911», не переймалася тим, щоб перепитувати, чи е хтось iще ближче; новим крузером «Корона Вiкторiя» Джиммi часу туди якихось три хвилини, а може, й менше.

– Сiмнадцятий, три хвилини тому я отримала дзвiнок вiд маленькоi дiвчинки, яка сказала, що ii батьки мертвi, й вiдтодi я мала чимало дзвiнкiв вiд людей, якi казали, що бiля тiеi вiдпочинковоi зони перебувають двое маленьких дiтей без дорослих.

Вiн не переймався тим, аби перепитувати, чому нiхто з тих численних людей, якi телефонували, не зупинився. Стикався з таким i ранiше. Інколи люди бояться вплутуватися в юридичнi формальностi. Хоча частiше це вiдвертi випадки поведiнки «менi на це насрати». Багато такого коiлося навкруги. Але ж… дiти. Господи, тiльки подумати.

– Дев’ять-один-один, я беруся за це. Сiмнадцятий вiдбiй.

Джиммi ввiмкнув своi блимавки, перевiрив у люстерках заднього огляду, чи вiльний шлях, а потiм рiзко рвонув iз гравiйного узбiччя зi знаком: «РОЗВЕРТАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО, ОКРІМ ОФІЦІЙНОГО ТРАНСПОРТУ». Восьмицилiндровий двигун «Корони Вiки» лютував, цифровий спiдометр промиготiв до 95, де й завис[55 - 95 миль/год = 152 км\год.]. По обох боках дороги запаморочливо мелькотiли дерева. Вiн наздогнав якийсь старий, незграбний «Б’юiк», що вперто не бажав поступатися смугою, i обiйшов його. Повернувшись знову на швидкiсну смугу, Джиммi побачив вiдпочинкову зону. І ще дещо. Двое маленьких дiтей – хлопчик у шортах i дiвчинка в рожевих штанцях – сидiли на тросах огорожi вздовж проiзду. Вони були схожими на найменших у свiтi бродяг, i серце в Джиммi стислося аж до болю. Вiн мав власних дiтей.

Побачивши блимаючi вогнi, вони пiдвелися, i на одну жахливу секунду Джиммi подумав, що малюк ступить перед його крузером. Благослови Боже ту маленьку дiвчинку, яка вхопила його за руку й крутнула назад.

Джиммi скинув швидкiсть так нагло, що його блокнот штрафних квитанцiй, реестрацiйний журнал та айпад полетiли каскадом iз сидiння на пiдлогу. Передок «Вiкторii» трохи занесло, але вiн виправив машину i зупинив ii, заблокувавши проiзд, де вже стояли кiлька машин. Що це тут трапилося?

Якраз визирнуло сонце, i в мозку патрульного Джиммi Голдiнга зблиснуло абсолютно невiдповiдне поточнiй ситуацii слово: «ПРИПЕЧАТУЄ. Я можу викласти ПРИПЕЧАТУЄ i виграти начисто».

Та маленька дiвчинка вже бiгла до водiйських дверей крузера, тягнучи за собою свого зарюмсаного, спотикливого меншого брата. Їi обличчя, блiде й перелякане, мало вираз на роки старший, нiж годилося б, а в братика на шортах розпливлася велика волога пляма.

Обережно, щоб не вдарити iх дверима, Джиммi вилiз. Щоб опинитися на iх рiвнi, вiн опустився на одне колiно, i вони кинулися йому в обiйми, мало не перекинувши його навзнак.

– Тпру, тпру, легше, з вами все буде гара…

– Ота погана машина з’iла мамуню й тата, – сказав маленький хлопчик, показуючи. – Та погана машина, що отам. Вона з’iла iх цiлком, як той поганий воук з’iв Чевону Шавочку. Ви мусите дiстати iх назад.

Неможливо було зрозумiти, на який саме автомобiль указуе пухкенький палець. Джиммi бачив iх чотири: унiверсал, що мав вигляд, нiби був проiхав дев’ять важких миль якимись лiсовими манiвцями, чистенький-акуратненький «Прiус», «Додж Рем» iз причепленим трейлером для перевезення коней i «Форд Експiдiшен».

– Як тебе звуть, маленька дiвчинко? Я – патрульний Джиммi.

– Рейчел Луссiер, – вiдповiла вона. – А його Блейкi. Вiн мiй менший брат. Ми живемо на Вiтрянiй вулицi, будинок номер дев’ятнадцять, у Фелматi, штат Мейн, iндекс нуль-чотири-один-нуль-п’ять. Не пiдходьте до неi близько, патрульний Джиммi. Вона схожа на машину, але це не так. Вона iсть людей.

– Про яку саме машину ми говоримо, Рейчел?

– Про ту, що попереду, поряд з машиною мого тата. Про ту, що брудна.

– Та брудна машина з’iла тата й мамуню, – оголосив малюк Блейкi. – Ви можете дiстати iх, ви ж полiсмен, у вас е пiстолет!

Усе ще спираючись на колiно, Джиммi обнiмав дiтей i придивлявся до брудного унiверсала. Сонце сховалося знову, iхнi тiнi зникли. По автострадi з шурхотом пролiтали машини, але тепер повiльнiше, беручи до уваги блимання синiх вогникiв.

Нiкого в «Експiдiшенi», «Прiусi» та пiкапi. Вiн гадав, що в кiнському трейлерi теж нiкого нема, хiба що вони зачаiлися там навпочiпки, але в такому разi кiнь, мабуть, поводився б набагато нервовiше, нiж зараз. Єдиною машиною, середини якоi вiн не мiг роздивитися, була та, про яку цi дiти казали, що вона з’iла iхнiх батькiв. Джиммi не подобалося, як по всiх ii вiкнах розмазано грязюку. Чомусь здавалося, нiби це було зроблено навмисно. Також йому не подобалося, як лежить той трiснутий телефон бiля ii водiйських дверей. І обручка поряд з ним. Абсолютно зловiсна ця обручка.

«Нiби все iнше тут не таке».

Раптом водiйськi дверi рипнули, частково вiдчинившись, пiдвищивши Коефiцiент Зловiсностi щонайменше вiдсоткiв на тридцять. Джиммi напружився i поклав долоню на рукоять свого «Глока», але з тiеi машини нiхто не вилiз. Дверi просто так собi й висiли, прочиненi на шiсть дюймiв.

– Це так вона намагаеться заманити вас досередини, – голосом, ледь чутнiшим за шепiт, промовила дiвчинка. – Це якась машина-монстр.

Вiдтодi як вiн iще хлопчиком дивився той фiльм, «Кристiна», Джиммi Голдiнг не вiрив у iснування машин-монстрiв, але вiн вiрив, що iнколи монстр може причаiтися в машинi. І в цiй хтось таки е. Як iнакше вiдчинилися дверi? Там може бути хтось iз батькiв цих дiтей, поранений, неспроможний крикнути. Там також може лежати на сидiннi якась людина, щоб ii силуету не було видно крiзь замазане гряззю задне вiкно. Ймовiрно, озброена людина.

– Хто там, в унiверсалi? – гукнув Джиммi. – Я штатний патрульний i вимагаю, щоб ви озвалися.

Нiхто не озвався.

– Виходьте. Спершу руки, i я бажаю iх бачити порожнiми.

Єдине, що вийшло, це сонце, воно вiдбило тiнь дверей на асфальтi на пару секунд, перш нiж знову пiрнути в хмари. Потiм залишилися тiльки цi прочиненi дверi.

– Ходiмо зi мною, дiтки, – сказав Джиммi i спрямував iх до свого крузера. Вiн вiдчинив заднi дверi. Вони вдивлялися в безладну купу робочих паперiв, пiдбиту смушком куртку Джиммi (якоi сьогоднi вiн не потребував) та дробовик, примкнутий i замкнутий на спинцi широкого сидiння. Особливо в це.

– Мамуня й тато кажуть нiколи не залазити до машин чужих, – промовив хлопчик на iм’я Блейкi. – І в дитсадку так кажуть також. Чужi – недобрi.

– Вiн полiсмен iз полiцейською машиною, – сказала Рейчел. – Усе гаразд. Залазь. А якщо торкнешся тiеi рушницi, я тебе нашльопаю.

– Добра порада щодо рушницi, але вона замкнута i запобiжник гачка ввiмкнуто, – сказав Джиммi.

Блейкi залiз i зазирнув через сидiння.

– Ого, у вас е айпад!

– Замовкни, – наказала Рейчел. Вона було почала залазити досередини, та потiм подивилася на Джиммi Голдiнга втомленими, переляканими очима. – Не торкайтесь ii. Вона липуча.

Джиммi ледь стримав усмiшку. Вiн мав дочку, лише десь на рiк молодшу за цю дiвчинку, i вона могла б сказати таке саме. Вiн вважав, що малi дiвчатка природно подiляються на двi групи: шалапутки i чистьохи. Як i його Еллен, ця була чистьохою.

От iз таким хибним, i невдовзi фатальним, розумiнням того, що мала на увазi Рейчел Луссiер пiд «липучiстю», вiн зачинив iх на задньому сидiннi патрульного крузера № 17. Нахилившись у передне вiкно, Джиммi вхопив мiкрофон. Вiн нi на мить не випускав з очей прочиненi дверi унiверсала, тож i не бачив хлопчика, який стояв углибинi вiдпочинковоi зони поряд iз рестораном, притискаючи до грудей сiдельну сумку зi шкiрозамiнника, наче якесь синюшне немовля. За мить знову визирнуло сонце i Пiта Сiммонса проковтнула тiнь вiд ресторану.

Джиммi викликав вiддiлок у Греi.

– Сiмнадцятий, прийом.

– Я на старiй вiдпочинковiй зонi «81 Миля». Маю чотири покинутi автомобiлi, одну покинуту коняку i двох покинутих дiтей. Один iз цих автомобiлiв унiверсал. Цi дiти кажуть… – Вiн завагався, але потiм подумав: «Та що за чорт»: – Цi дiти кажуть, вiн з’iв iхнiх батькiв. Я думаю, вони мають на увазi, що хтось усерединi тiеi машини захопив iх. Я хочу, щоб ви прислали сюди всi доступнi патрулi, контакт?

– Контакт, усi доступнi патрулi, але знадобиться десять хвилин, поки перший добереться туди. Це Дванадцятий патрульний. У нього код сiмдесят три у Вотервiлi[56 - Код 73 – повiдомлення про дим (можливу пожежу); Waterville – засноване 1771 р. мiсто (16 тис. мешканцiв) на рiчцi Кеннебек.].

Ага, Ел Ендруз, звичайно, напихаеться в Боба в «Бургерi» й теревенить про полiтику.

– Зрозумiло, контакт.

– Сiмнадцятий, дайте менi ВМН тiеi машини, я спробую ii пробити по базi.

– Негатив по всiх трьох позицiях. Номера нема. А щодо виробника i моделi, це корито так заляпане грязюкою, що я не можу розiбрати. Напевне, американське. «Так менi здаеться». Ймовiрно, «Форд» або «Шевi». Дiти сидять у моему крузерi. Їхнi iмена: Рейчел i Блейкi Луссiер. Вiтряна вулиця у Фелматi, номер будинку я забув.

– Дев’ятнадцять! – прокричали Рейчел i Блейкi разом.

– Вони кажуть…

– Я чую, Сiмнадцятий. А в якiй машинi вони туди приiхали?

– У татовому Експандiшенi, – закричав Блейкi, радий, що може допомогти.

– «Форд Експiдiшен», – повторив Джиммi. – Номер: три-сiм-сiм-два IY. Я хочу пiдступитися до цього унiверсала.

– Контакт. Будь обережним там, Джиммi.

– Зрозумiло, контакт. О, можеш iще зв’язатися з диспетчеркою дев’ять-один-один i передати iй, що з дiтьми все гаразд?

– Це ти говориш чи Пiтер Таунсхенд[57 - Подвiйна алюзiя: «З дiтьми все гаразд» («The Kids Are All Right») – досi знаменита пiсня англiйського рок-гурту «The Who», яку 1965 р. написав його гiтарист, вокалiст i лiдер Peter Townshend (нар. 1945), котрий 2003 р. пiдозрювався британською полiцiею в зацiкавленнi дитячою порнографiею; пiсля розслiдування цi обвинувачення було скасовано.]?

«Дуже кумедно».

– Сiмнадцятий, менi шiстдесят два.

Вiн уже було повернув мiкрофон на мiсце, але натомiсть подав його Рейчел:

– Якщо що-небудь трапиться – будь-що погане, – натискай оцю кнопку збоку i кричи «Тридцять». Це означае: офiцер потребуе допомоги. Запам’ятала?

– Так, але вам не можна пiдходити до тiеi машини, патрульний Джиммi. Вона кусаеться, i гризе, i вона липуча.

У своему зачудованнi тим, що опинився в справжнiй полiцейськiй машинi, Блейкi, котрий на якийсь час забув було про те, що трапилося з його батьками, тепер про все згадав i почав знову плакати:

– Я хочу до мамунi й тата!

Попри всю химернiсть i потенцiйну небезпечнiсть ситуацii, те, як виразно Рейчел Луссiер пiдкотила очi – «бачите, з чим я змушена мати справу», – ледь не спонукало Джиммi розсмiятися. Скiльки разiв вiн бачив саме такий вираз на личку п’ятирiчноi Еллен Голдiнг?

– Послухай, Рейчел, – почав Джиммi, – я розумiю, що ти налякана, але тут ти в безпецi, а я мушу робити свою роботу. Якщо твоi батьки в тiй машинi, ми ж не хочемо, щоб iз ними сталося щось зле, правда?

– ІДІТЬ ПРИВЕДІТЬ МАМУНЮ Й ТАТА, ПАТРУЛЬНИЙ ДЖИММІ! – зарепетував Блейкi. – МИ НЕ ХОЧЕМО, ЩОБ З НИМИ СТАЛОСЯ ЗЛЕЕЕ!

Джиммi побачив iскру надii в очах дiвчинки, проте не настiльки великоi, як вiн мiг би сподiватися. Як той агент Малдер у старому серiалi «Цiлком таемно», вона хотiла вiрити… але, як напарниця Малдера агент Скаллi, чомусь не могла цього зробити. Що воно таке побачили цi дiти?

– Будьте обережним, патрульний Джиммi, – пiдняла палець дiвчинка. Це був учительський жест, який через легеньке тремтiння здавався ще бiльш чарiвливим. – Не торкайтеся ii.

Наблизившись до унiверсала, Джиммi дiстав свiй службовий автоматичний пiстолет «Глок», але запобiжник залишив ввiмкнутим. Поки що. Ставши лiвiше вiд прочинених дверей, вiн знову запропонував усiм, хто е в машинi, вийти, спершу показавши вiдкритi й порожнi руки. Нiхто не вилiз. Вiн потягнувся до дверей, але згадав прощальне застереження маленькоi дiвчинки i завагався. Скористався дулом пiстолета i гойднув дверi, щоб вiдчинилися ширше. Тiльки вони не вiдчинилися, а пiстолет мiцно прилип. Не машина, а суща клееварня.

Джиммi смикнуло вперед, немов дужа рука вхопила «Глок» за дуло i рвонула. Була якась секунда, коли вiн ще мiг його вiдпустити, але така думка навiть не зринула у Джиммi в головi. Одним iз найперших правил, яких iх навчали в академii, було: пiсля того як ти дiстав свою табельну зброю, нiколи не випускай ii з рук. Нiколи.

Отже, вiн i не випускав, а машина, яка вже з’iла пiстолет, тепер iла його пальцi. І руку. Знову вийшло сонце, вiдбиваючи на асфальтi його тiнь, що зменшувалася. Десь кричали дiти.

«Цей унiверсал припечатуеться до патрульного, – подумав вiн. – Тепер я зрозумiв, що вона мала на увазi пiд липу…»

Потiм розквiтнув великий бiль i всяка думка припинилася. Часу вистачило для одного скрику. Тiльки одного.




6. Дiти (Рiчфорт 2010)


Звiдти, де вiн стояв – за сiмдесят ярдiв вiддалiк, – Пiт Сiммонс усе це бачив. Вiн бачив, як штатний патрульний, щоб цiлком вiдчинити дверi унiверсала, тягнеться до них дулом пiстолета; вiн бачив, як дуло зникае у дверях, немов уся та машина не що iнше, як оптична iлюзiя; вiн бачив, як патрульний шарпаеться вперед, як котиться з його голови великий сiрий капелюх. Потiм патрульного засмикнуло крiзь дверi всередину i тiльки той його капелюх залишився лежати поруч iз чиiмсь мобiльним телефоном. Далi була пауза, а потiм та машина збiглася сама в себе, наче пальцi в кулак. Ще згодом прозвучав удар тенiсноi ракетки по м’ячику – «пак!» – i брудний стиснутий кулак знову став машиною.

Той малюк почав ридати; маленька дiвчинка чомусь знову i знову кричала: «Тридцять», наче думала, нiби це якесь чарiвне слово, що його Дж. К. Роулiнг чомусь оминула у своiх книжках про Гаррi Поттера.

Заднi дверi полiцейськоi машини вiдчинилися. Дiти вилiзли. Обое ридма ридали, i Пiт iх не ганив. Якби вiн не був таким ошелешеним тим, що щойно побачив, вiн би й сам, мабуть, плакав. Йому зринула дика думка: ще один або й пара ковткiв тiеi горiлки можуть виправити цю ситуацiю. Це допомогло б йому послабити свiй переляк, а якби вiн менше боявся, то змiг би вирахувати, що ж йому, збiса, робити.

Тим часом дiти знову, задкуючи, вiдступали. Пiтовi спала думка, що будь-якоi митi вони можуть кинутися навтьоки. Вiн не мiг iм цього дозволити; вони вибiжать просто на дорогу i там iх поплющить транспортом.

– Агов! – закричав вiн. – Агов, ви, дiтки!

Коли вони обернулися в його бiк – великi, безтямнi очi на блiдих обличчях, – вiн помахав рукою i вирушив до них. І тут знову вийшло сонце, цього разу солiдно.

Малюк зробив крок уперед. Дiвчинка його вiдсмикнула. Спершу Пiт подумав, що вона боiться його, потiм уторопав, що страшиться вона тiеi машини.

Вiн круговим жестом показав iм: «Обiйдiть ii! Обходьте й давайте сюди!»

Вони прослизнули крiзь огородження по лiвий бiк проiзду, давши якомога бiльшого гака вiд унiверсала, а потiм вирушили через парковку. Коли вони добралися до Пiта, дiвчинка вiдпустила руку свого братика i сiла, сховавши обличчя в долонях. У неi були кiски, якi, мабуть, заплела ii мати. Дивлячись на тi коси i розумiючи, що мати цiеi дiвчинки нiколи бiльше iх не заплiтатиме, Пiт почувався жахливо.

Малюк пiдвiв серйознi очi:

– Вона з’iла мамуню й тата. Вона з’iла панi конярку i патрульного Джиммi теж. Я думаю, вона хоче з’iсти всiх. Вона хоче з’iсти весь свiт.

Якби Пiту Сiммонсу було рокiв двадцять, вiн мiг би поставити купу запитань, якi не мають жодного значення. Оскiльки вiн мав уполовину менше рокiв i був здатний сприймати саме те, що сам щойно бачив, вiн запитав про дещо простiше й наразi доцiльнiше:

– Агов, дiвчинко. А ще полiцiя приiде? Це тому ти там кричала: «Тридцять»?

Вона зронила руки i подивилася вгору на нього. Мокрими й червоними очима.

– Так, але Блейкi правий. Вона i iх з’iсть також. Я казала патрульному Джиммi, але вiн менi не повiрив.

Пiт iй вiрив, тому що вiн це бачив. Але ж вона права. Полiцейськi не повiрять. Згодом так, мусять бо, але не ранiше, нiж ця машина-монстр з’iсть iх iще цiлу купу.

– Я думаю, вона з космосу, – сказав вiн. – Як у «Докторi Хто»[58 - «Doctor Who» – започаткований 1963 р. британський науково-фантастичний серiал про пригоди на Землi й у космосi загадкового iнопланетянина на прiзвисько Доктор.].

– Мамуня й тато не дозволяють нам його дивитися, – повiдомив Пiтовi малюк. – Вони кажуть, що вiн сильно лячний. Але ця страшнiша.

– Ця жива, – промовив Пiт бiльше сам до себе, нiж до них.

– Атож, – кивнула дiвчинка i видала довгий, тужливий схлип.

Сонце на мить сховалося за одну з розгулялих хмарок. Коли воно виринуло знову, разом з ним з’явилась i певна iдея. Пiт сподiвався показати Нормi Терiо i рештi Сракажених Рейдерiв дещо, що iх здивуе достатньо, аби дозволити йому приеднатися до iхньоi ватаги. Та потiм Джордж як старший брат вiдкрив йому тверезу правду: «Всi вони той дитячий фокус бачили вже тисячу разiв».

Може, й так, але, може, ота штука, що стоiть отам, не бачила цього тисячу разiв. Чи й жодного разу. Може, там, звiдки вона з’явилася, не мають збiльшувальних лiнз. Або сонця, як на те пiшло. Вiн згадав одну серiю з «Доктора Хто», про планету, де весь час було темно.

Десь звiддалiк вiн почув сирену. Якийсь коп iде. Коп, який не повiрить нiчому з того, що казатимуть йому маленькi дiти, оскiльки, як переконанi дорослi, малi дiти верзуть бозна-яке лайно.

– Ви, дiтки, залишайтесь тут. Я хочу спробувати дещо.

– Нi! – вхопила його за зап’ясток дiвчинка пальцями, що вчувалися пазурами. – Вона тебе теж з’iсть.

– Я не думаю, що вона може пересуватися, – запевнив ii Пiт, звiльняючи свою руку. Дiвчинка залишила на нiй пару кровоточивих подряпин, але Пiт не злився i не ганив ii. Вiн, мабуть, поводився б так само, якби таке трапилося з його батьками. – Я думаю, вона залипла на одному мiсцi.

– Вона може дотягнутися, – сказала дiвчинка. – Вона вмiе дотягуватися своiми шинами. Вони тануть.

– Я стерегтимуся, – мовив Пiт, – але мушу це спробувати. Тому що ти права. Приiдуть копи, i вона iх з’iсть також. Залишайтесь на мiсцi.

Вiн вирушив у бiк унiверсала. Коли наблизився (але не занадто наблизився), вiн розстiбнув свою сiдельну сумку. «Я мушу це спробувати», – сказав вiн малим, проте правда була голiшою: вiн бажав це спробувати. Це буде нiби якийсь науковий експеримент. Можливо, це прозвучало б по-дурному, якби вiн таке комусь сказав, але вiн не мусив казати. Вiн просто мусив це зробити. Дуже… дуже… обережно.

Його проймало потом. Коли вийшло сонце, день потеплiшав, але Пiт розумiв, що це не едина причина. Вiн подивився вгору, примружившись вiд слiпучостi. Це сколихнуло його ПОХМІЛЬНИЙ бiль, ну то й що. «Не заходь за хмару. Навiть не смiй. Ти менi потрiбне».

Вiн дiстав iз сiдельноi сумки свое збiльшувальне скло «Рiчфорт» i присiв, щоб покласти сумку на дорогу. Хруснули суглоби в його колiнках, i дверi унiверсала хильнулися, вiдчинившись на кiлька дюймiв.

«Вона знае, що я тут. Не знаю, чи може вона мене бачити, але оце щойно зараз вона мене почула. А може, й унюхала мене».

Вiн зробив iще один крок. Тепер вiн опинився достатньо близько, щоб торкнутися борта унiверсала. Якби достатньо дурним був тобто.

– Стережися! – гукнула дiвчинка. Тепер вона з ii малим братиком стояли, обiймаючи одне одного. – Стережися ii!

Обережно – наче дитина, що лiзе рукою до клiтки з левом, – Пiт простягнув уперед збiльшувальне скло. На бортi унiверсала з’явилося кружальце свiтла, але занадто велике. Занадто лагiдне. Вiн пiднiс лiнзу ближче.

– Шина! – закричав вiдчайдушно той маленький хлопчик. – Стережися ШИ-ИИ-НИ!

Пiт подивився вниз i побачив, що одна шина тане. Якийсь сiрий мацак сунеться по асфальту до його кросiвки. Вiн не мiг вiдступити, не зрадивши свiй експеримент, тож пiдняв одну ступню i застиг, як чапля. Мацак сiрого слизу миттю змiнив напрямок i поповз до його iншоi ступнi.

«Часу небагато».

Вiн пiднiс збiльшувальне скло ближче. Кружальце свiтла збiглося у яскраву бiлу цятку. Якусь хвильку не вiдбувалося нiчого. Потiм угору почали линути пасемка диму. Брудна бiла поверхня пiд тiею цяткою почорнiла.

Зсередини унiверсала почулося якесь нелюдське гарчання. Пiтовi довелося поборювати геть всi iнстинкти в себе в мозку i тiлi, аби утриматися вiд втечi. Губи в нього розiйшлися, оголивши зуби, зцiпленi у вiдчайдушному вищирi. Вiн твердо тримав лупу «Рiчфорт», рахуючи в головi секунди. Дiйшов до семи, коли гарчання пiднеслося до склянистого виску, який загрожував розколоти йому голову. Позаду нього Рейчел i Блейк вiдпустили одне одного з обiймiв, щоб мати змогу затулити собi вуха.

Бiля початку проiзду до вiдпочинковоi зони Ел Ендруз юзом зупинив свiй крузер № 12. Вiн вилiз iз машини, кривлячись вiд жахливого верещання. «То було, наче сирена повiтряноi тривоги, ввiмкнута через пiдсилювальну апаратуру якогось гевi-метал-бенду», – розповiдатиме вiн пiзнiше. Ел побачив хлопчика, котрий тримае щось у простягнутiй руцi, ледь не торкаючись тiею рiччю борта старого, брудного унiверсала, схожого на «Форд» чи «Шевi». Хлопчик кривився вiд болю, затятостi чи вiд того й того разом.

Припалена чорна цятка на боцi унiверсала почала ширитися. Бiлий димок, що здiймався вiд неi, густiшав. Став сiрим, потiм чорним. Те, що трапилось далi, трапилось швидко. Пiт побачив, як довкола чорноi цятки народилися крихiтнi блакитнi пломенi. Вони ширилися, немов танцюючи над поверхнею корпусу цiеi нiбито-машини. Це було схоже на брикети деревного вугiлля в iхньому барбекю на задньому подвiр’i, коли тато поливав iх рiдиною для розпалювання, а потiм кидав туди сiрника. Слизястий мацак, який уже майже сягнув узутоi в кросiвку ступнi, що лишалася на асфальтi, вiдсмикнувся назад. Машина знову рiзко стислася, але цього разу блакитне полум’я, що ширилося, здiймалося навколо неi, немов корона. Вона стискалася дедалi щiльнiше й щiльнiше, перетворюючись на палаючу кулю. А потiм на очах Пiта, сестри й брата Луссiер i патрульного Ендруза стрелила в сине весняне небо. Якийсь недовгий час вона залишалася там сяючою жариною, а потiм щезла. Пiт спiймав себе на тому, що думае про холодну темряву понад земною атмосферою – про тi безкiнечнi лiги, де будь-що може жити й пiдстерiгати.

«Я ii не вбив, я ii тiльки прогнав. Вона була змушена вiдлетiти, щоб себе погасити, як палаючу ломаку у вiдрi з водою».

Патрульний Ендруз тупився очима в небо, ошелешений. Одна з небагатьох працюючих ланок у його мозку загадувалася, яким чином йому написати рапорт про те, що вiн оце щойно бачив.

Тим часом звiддаля наближалися ще сирени.

Із сiдельною сумкою в однiй руцi й збiльшувальним склом «Рiчфорт» в другiй Пiт пiшов назад до двох малюкiв. Йому нiби трохи й хотiлося, аби тут були Джордж i Нормi, але що з того, якщо iх нема? І без тих хлопцiв вiн сам собi влаштував ще той деньок, i його не турбувало, покарають його сидiнням удома чи нi. Порiвняно з цим стрибання на велосипедах з краю якогось дурного пiсища було як «Сезам-стрит»[59 - «Sesame Street» – започаткована 1969 р. розважально-освiтня дитяча телепередача, головною метою якоi е пiдготовка малюкiв до навчання в школi.].

«А знаете що? Я, курва, крутий зух».

Вiн мiг би розсмiятися, якби на нього не дивилися тi малята.

Щойно недавно вони бачили, як якогось роду космiчна iстота з’iла iхнiх батькiв – з’iла живцем, – i демонструвати свою радiсть було б зовсiм неправильно.

Малюк простягнув своi пухкенькi рученята, i Пiт його пiдхопив. Вiн не засмiявся, коли дитина поцiлувала його в щоку.

– Тякую, – сказав Блейкi. – Ти добрий хлопець.

Пiт його опустив. Дiвчинка також його поцiлувала, що було приемно, хоча приемнiше було б, якби вона була не малявкою.

Тепер уже патрульний бiг до них, i це змусило Пiта про дещо згадати. Вiн нахилився i дихнув дiвчинцi в обличчя.

– Ти чуеш якийсь запах?

Рейчел Луссiер на мить задивилася на нього, очi в неi були мудрiшими за ii вiк.

– Усе з тобою буде гаразд, – промовила вона i навiть усмiхнулася. Не вельми широко, але так – то була усмiшка. – Просто не дихай на нього. І мабуть, дiстань десь м’ятних цукерок чи чогось такого, перш нiж iти додому.

– Я думав про жуйку «Тiберрi», – сказав Пiт.

– Авжеж, – кивнула Рейчел. – Це допоможе.



Присвячуеться Наю Вiллдену i Дагу Аллену, якi заплатили за моi першi iсторii[60 - Nye Willden, Douglas Allen – редактори чоловiчого журналу «Cavalier», де в 1970-х роках публiкувалися першi твори Стiвена Кiнга.]


У моеi матерi було повно крилатих висловiв на всi випадки життя. («І Стiв iх усi пам’ятае», – так i чую, як промовляе моя дружина Табiта, супроводжуючи це характерним пiдкочуванням очей.)

Одна iз ii улюблених сентенцiй: «Молоко завжди набираеться запаху того, що стоiть бiля морозилки». Не знаю, чи правда це про молоко, але щодо стилiстичного розвитку молодих письменникiв – безсумнiвна iстина. Коли я був молодим, то писав як Говард Лавкрафт, коли читав Лавкрафта, i як Рос Макдональд, коли читав про пригоди приватного детектива Лью Арчера.

З часом стилiстичне копiювання вщухае. Помалу в письменникiв викристалiзовуеться власний стиль, унiкальний, як вiдбитки пальцiв. Слiди письменникiв, яких читаеш у роки формування, нiкуди не дiваються, проте поступово домiнувати починае ритм думок кожного автора (гадаю, у ньому знаходять вiдображення самi мозковi хвилi цiеi людини). І врештi-решт, нiхто не пише так, як Елмор Леонард, крiм Леонарда, i нiхто не звучить так, як Марк Твен, крiм самого Твена. Проте час вiд часу спроби стилiстичного копiювання повертаються, i це завжди бувае тодi, коли письменник натрапляе на новий дивовижний спосiб висловлювання, який показуе йому, що бачити й говорити можна по-новому. «Салемз-Лот» постав пiд впливом поезii Джеймса Дiкi, а «Маренова троянда» подекуди звучить так, нiби ii написав Кормак Маккартi, – тому що я, коли писав ту книжку, ковтав усi твори Маккартi, якими тiльки мiг розжитися.

2009 року редактор часопису «The New York Times Book Review» спитав, чи не вiзьмусь я написати рецензiю на два видання: «Реймонд Карвер: життя письменника» авторства Керол Скленiчки, а також збiрку оповiдань самого Карвера, надруковану видавництвом «Library of America». Я погодився, переважно з тих мiркувань, що це дае можливiсть дослiдити нову територiю. Я читач усеiдний, але Карвер якось випав з мого поля зору. Величенька слiпа пляма як на письменника, котрий сягнув лiтературноi зрiлостi приблизно в той самий час, що й Карвер, скажете ви – i будете правi. На власний захист можу хiба що процитувати латиною «quot libros, quam breve tempus» – так багато книжок, так мало часу (так, i футболка в мене е з таким написом).

Хай там як, мене вразила чiткiсть стилю Карвера i прекрасна напруга в його сюжетних лiнiях. Усе в нього на поверхнi, але ця поверхня така прозора, що читач може побачити пiд нею цiлий живий усесвiт. Я був у захватi вiд тих оповiдок i американських лузерiв, про яких Карвер писав з таким знанням справи й такою нiжнiстю. Так, цей мужик був пияком, але вiн мав упевнену манеру письма й велике серце.

«Гармонiю Премiум» я написав невдовзi по тому, як перечитав понад двi дюжини оповiдань Карвера, i нiкого не мусить дивувати, що вона чимось нагадуе оповiдання Карвера. Якби я написав цю оповiдку у двадцять рокiв, то, мабуть, вона вийшла б просто слабенькою копiею твору значно кращого письменника. Та оскiльки ii було написано в шiстдесят два, крiзь неi краплинами кровi просочуеться мiй власний стиль. Не знаю, добре це чи погано. Як i багато великих американських письменникiв (тут на думку спадають Фiлiп Рот i Джонатан Франзен), Карвер майже не надiлений почуттям гумору. Я ж, на вiдмiну вiд нього, майже в усьому бачу смiшне. У цьому оповiданнi гумор чорний, але, на мою думку, такий його штиб часто бувае найкращим. Тому що – ви тiльки вдумайтеся – коли йдеться про смерть, що лишаеться робити, крiм як смiятися?




Гармонiя Премiум


Вони одруженi десять рокiв, i довгий час усе було добре, навiть прекрасно, але тепер вони сваряться. Тепер вони сваряться багато й часто. І сварка в них, насправдi, про те саме. Вона циклiчна. Вона, часом думае Рей, мов та дорiжка на собачих перегонах. Коли вони гавкаються, то нагадують гончакiв, якi бiжать за механiчним зайцем. Раз у раз проминаеш тi самi краевиди, але ти iх не бачиш. Ти бачиш зайця.

Вiн думае, що все складалося б iнакше, якби вони мали дiтей, але народити вона не в змозi. Урештi-решт вони обое обстежились, i саме так iм сказав лiкар. Проблема була в нiй. Щось iз нею було не так. Приблизно через рiк вiн купив iй собаку, джек-расел-тер’ера, якого вона назвала Бiзнеззом. Тим, хто перепитував, Мерi називала по буквах. Вона хотiла, щоб усi зрозумiли жарт. Вона любить цього собаку, але зараз вони все одно сваряться.

Вони збираються у «Волмарт» по насiння трави. Вирiшили продати будинок (утримувати його – не з iхнiм достатком), але Мерi каже, що треба пiдлатати сантехнiку та причепурити газон, iнакше багато iм не заплатять. Каже, що тi залисини на газонi надають будинку злиденноiрландського вигляду. Лiто видалося спекотним, без жодних нормальних дощiв. Рей каже iй, що без дощу навiть найкраще насiння на галявинi не проросте. Вiн каже, що iм треба почекати.

– Тодi мине ще рiк, а ми так i сидiтимемо тут, – вiдповiдае вона. – Рею, ми не можемо чекати ще рiк. Ми банкрути.

Коли вона говорить, Бiз дивиться на неi зi свого мiсця на задньому сидiннi. Інколи вiн звертае погляд до Рея, коли той говорить, але не завжди. Найчастiше дивиться на Мерi.

– А на що ти розраховуеш? – питае вiн. – Що пiде дощ, аби тiльки ти не хвилювалася про можливе банкрутство?

– Ми в однiй зв’язцi, якщо ти забув, – нагадуе вона. Вони якраз проiжджають через Касл-Рок. На вулицях нi душi. Те, що Рей називае економiкою, щезло з цих широт штату Мейн. «Волмарт» стоiть на iншому боцi мiста, бiля школи, де Рей працюе вахтером. У «Волмарта» власний свiтлофор. Люди з нього кепкують.

– Шампанське п’емо, а на сiрниках економимо, – каже вiн. – Чула такий вислiв?

– Мiльйон разiв. Од тебе.

Вiн гмикае. У дзеркалi заднього огляду бачить, що собака за нею спостерiгае. Інколи така Бiзова поведiнка його бiсить. Виникае думка, що жодне з них не розумiе, про що вони говорять. Це дуже прикра думка.

– Зупинись бiля «Квiк-Пiку», – зауважуе вона. – Хочу купити Таллi м’яч для кiкболу.

Таллi – донечка ii брата. На думку Рея, вiн може вважати ii своею племiнницею, хоча не до кiнця в цьому впевнений, бо кревна спорiдненiсть у них все-таки лише з боку Мерi.

– У «Волмартi» точно е м’ячi, – каже Рей, – а у «Воллi-ворлдi»[61 - Іронiчна назва супермаркету «Волмарт», що нагадуе назву парку атракцiонiв з комедiйного фiльму «Канiкули» (1983 р.) i походить вiд надмiрного завзяття деяких покупцiв.] ж усе дешевше.

– У «Квiк-Пiку» е фiолетовi. Фiолетовий – ii улюблений колiр. Я не впевнена, що у «Волмартi» будуть фiолетовi.

– Якщо не буде, зупинимося бiля «Квiк-Пiку» дорогою назад. – Вiн вiдчувае, що на голову тисне важезний тягар. Однаково буде так, як вона хоче. Вона завжди домагаеться свого. Шлюб – як гра в американський футбол, i вiн квотербек у командi невдах. Йому треба уважно вибирати мiсця. Робити короткi паси.

– Дорогою назад ми будемо не з того боку вулицi, – заперечуе вона. Так, наче вони пливуть у щiльному потоцi мiського транспорту, а не котять через майже покинуте людьми мiстечко, де бiльшiсть крамниць виставлено на продаж. – Я просто забiжу, куплю м’яч i зразу ж прибiжу назад.

«З твоiми дев’яноста кiлограмами, сонечку, – думае Рей, – „забiжу“ – це слово з далекого минулого».

– Вони по дев’яносто дев’ять центiв усього, – додае вона. – Не заощаджуй на сiрниках.

«А ти не будь дегенераткою зi своiм шампанським», – думае вiн, а вголос каже:

– Купи менi там пачку курива. У мене скiнчилося.

– Якщо покинеш, у нас з’явиться зайвих сорок доларiв на тиждень.

Вiн заощаджуе на тому, що платить другу в Пiвденнiй Каролiнi, щоб той вiдправляв йому дюжину блокiв за раз. У Пiвденнiй Каролiнi вони на двадцятку за блок дешевшi. А це великi грошi, навiть за мiрками нинiшнiх часiв. Вiн стараеться економити. Уже казав iй про це ранiше й казатиме знову, але який сенс? В одне вухо влiтае, в друге вилiтае. А посерединi нема нiчого такого, у чому могли б затриматись його слова.

– Я колись курив по двi пачки на день, – нагадуе вiн. – А тепер менш нiж по пiвпачки викурюю.

Насправдi майже в усi днi вiн викурюе бiльше. Вона про це знае, i Рей знае, що вона знае. Таким стае шлюб через певний час. Тягар на головi трошечки важчае. А ще вiн бачить, що Бiз досi дивиться на неi. Вiн цю малу гидоту годуе, заробляе грошi, на якi те iдло купують, а дивиться воно на неi. А ще кажуть, що джек-расели розумнi.

Вiн завертае до «Квiк-Пiку».

– Якщо вже ти без них не можеш, то купуй на Індiанському островi, – каже вона.

– У тiй резервацii вже десять рокiв не продають неоподаткованого курива. І про це я тобi розказував.

Вiн проiжджае повз бензоколонки й паркуеться бiля крамницi. Затiнку немае. Сонце стоiть у зенiтi. Кондицiонер у машинi дихае на ладан. Обое пiтнiють. Бiз на задньому сидiннi хекае. Вигляд у нього такий, наче на мордi усмiшка до вух.

– Ну то кидай, – говорить Мерi.

– А ти кидай жувати батончики, – не лишаеться в боргу вiн. Йому не хотiлося цього казати; вiн знае, як болiсно вона сприймае все, що стосуеться надмiрноi ваги, але слова просто зриваються з вуст. Вiн не може iх утримати. Загадка.

– Я вже рiк iх не iла, – дратуеться вона.

– Мерi, коробка на горiшнiй полицi. Двадцять чотири штуки. За борошном.

– Ти що, нишпорив? – обурюеться вона. До щiк приливае червона барва, i вiн бачить, якою вона була, коли ще не втратила своеi вроди. Чи привабливостi. Усi казали, що вона гарненька, навiть його мати, яка ii не любила.

– Я шукав вiдкривачку, – виправдовуеться вiн. – Бо взяв пляшку крем-соди. З кришечкою старого зразка.

– Вiдкривачку вiн шукав на горiшнiй полицi комода, чорт забирай!

– Іди купуй м’яч, – каже вiн. – І цигарок менi прихопи. Будь другом.

– Невже ти не можеш почекати, коли ми додому приiдемо? Зовсiм уже терплячки нема?

– Купи дешевi. Нефiрмовi. «Гармонiя Премiум», так вони називаються. – На смак то засохлий курячий кiзяк, але нiчого. Аби тiльки вона заткнулася. Спека така, що зовсiм не хочеться сперечатися.

– І де ти куритимеш? У машинi, щоб я цим дихала!

– Я вiдчиню вiкно, завжди ж вiдчиняю.

– Я куплю м’яч. Потiм повернуся. Якщо тобi припече викинути чотири долари п’ятдесят центiв, щоб затруiти собi легенi, сам пiдеш купиш. А я посиджу з малюком.

Рей терпiти не може, коли вона зве Бiза малюком. То пес, хай навiть такий розумний, як вихваляеться Мерi. Але вiн сере надворi й лиже себе там, де колись висiли яйця.

– Бiсквiтикiв собi там прикупи, – радить вiн. – А може, шоколаднi рулетики будуть, спецiальна пропозицiя.

– Який же ти злий, – огризаеться вона. Вилазить iз машини й хряскае дверцятами. Вiн припаркувався надто близько до бетонного куба будiвлi, тому iй доводиться протискатися повз машину бочком, i вiн знае, що вона знае: вiн дивиться на неi й бачить, як вона розтовстiла, протискатися мусить. Вiн знае, що вона думае: вiн припаркувався так близько до будiвлi навмисне, щоб вона пропихалась. І, може, так воно i е.

Йому хочеться курити.

– Ну, друзяко Бiзе, тепер ми з тобою вдвох.

Бiз лягае на задне сидiння й заплющуе очi. Так, вiн стае на заднi лапи та кружляе кiлька секунд, коли Мерi ставить платiвку й наказуе танцювати, а коли каже йому, що вiн поганий пес, то йде в куток i стоiть там, сховавши морду. Але все одно вiн сере надворi.

Спливае час, а вона все не виходить. Рей вiдкривае бардачок. Порпаеться в щурячому гнiздi з паперiв, шукаючи сигарет, про якi мiг забути, але iх там нема. Натомiсть знаходить зефiрне тiстечко «Снiжка» в обгортцi. Тицяе в нього пальцем. Твердюче, мов закостенiлий труп. Йому вже, певно, тисяча рокiв. А може, й бiльше. На ковчегу могли привезти.

– У кожного своя отрута, – зауважуе вiн. Розгортае «Снiжку» й кидае ii на задне сидiння. – Бiзе, хочеш? На, жери давай.

«Снiжка» за два укуси щезае в Бiзовiй пащi. Вiн уже злизуе кокосову стружку, що розсипалася на сидiннi. У Мерi була б iстерика, але Мерi немае.

Рей дивиться на рiвень бензину й бачить, що лишилося пiвбака. Вiн мiг би вимкнути двигун i опустити вiкна, але тодi спечеться живцем. Сидячи пiд сонцем i чекаючи, коли вона купить фiолетовий пластмасовий кiкбольний м’яч за дев’яносто дев’ять центiв, коли у «Волмартi» вони по сiмдесят дев’ять, вiн це точно знае. Але там вони жовтi й червонi. Для Таллi не годяться. Принцеса хоче лише фiолетовий.

Вiн сидить, а Мерi не повертаеться. «Святий Ісусе на понi!» – зiтхае вiн. Струмки прохолодного повiтря обвiвають йому обличчя. Вiн знову думае, чи не вимкнути двигун, щоб зберегти трохи бензину, а потiм посилае все пiд три чорти. Курива вона йому не принесе. Навiть дешевого, нефiрмового. Це вiн точно знае. Треба ж було пiдколоти ii з тими батончиками.

У дзеркалi заднього огляду вiн бачить молоду жiнку. Вона пiдтюпцем бiжить до машини. Ще товща за Мерi; великi-великi цицьки ходором ходять пiд синiм халатом. Бiз ii помiчае й заходиться гавкотом.

Рей опускае вiкно.

– Ваша дружина – бiлявка? – Вона захекано видихае слова. – Бiлявка в кедах? – Обличчя в неi блищить вiд поту.

– Так. Вона хотiла купити м’яч для нашоi небоги.

– З нею щось не так. Вона впала. Знепритомнiла. Мiстер Гош каже, в неi, мабуть, серцевий напад. Вiн викликав «швидку». Краще зайдiть.

Рей замикае авто i йде слiдом за жiнкою в крамницю. Усерединi пiсля машини прохолодно. Мерi лежить на пiдлозi з розставленими ногами, розкинувши по боках руки. Вона бiля дротяного кошика, у якому повно кiкбольних м’ячiв. Над кошиком висить табличка – «ГАРЯЧІ РОЗВАГИ ЛІТНЬОЇ ПОРИ». Очi в неi заплющенi. Таке враження, що вона заснула на лiнолеумi. Над нею стоять трое людей. Один з них – темношкiрий чоловiк у штанях кольору хакi та бiлiй сорочинi. На кишенi – нашивка з написом «МІСТЕР ГОШ МЕНЕДЖЕР». Іншi двое – покупцi. Один – худорлявий старий, майже без волосся на головi. Йому щонайменше пiд сiмдесят. А друга – жiнка-товстуха. Гладша за Мерi. І за дiвчину в синьому халатi теж гладша. Рей думае, що, як по правдi, то це вона зараз мусить лежати на пiдлозi.

– Сер, це ви чоловiк цiеi ледi? – запитуе мiстер Гош.

– Так, – вiдповiдае Рей. Але цього наче недостатньо. – Я ii чоловiк.

– Менi дуже прикро, але, здаеться, вона померла, – каже мiстер Гош. – Я зробив iй штучне дихання, рот у рот, але… – Вiн знизуе плечима.

Рей уявляе, як темношкiрий притуляеться губами до рота Мерi. Нiби цiлуе ii по-французьки. Дихае iй у горло поряд iз дротяним цилiндром, наповненим пластмасовими м’ячами. Рей опускаеться на колiна.

– Мерi, – кличе вiн. – Мерi! – наче намагаючись ii розбудити пiсля безсонноi ночi.

Здаеться, вона не дихае, але розiбрати не завжди легко. Вiн прикладае вухо до ii рота й не чуе нiчого. Вiн вiдчувае рух повiтря на шкiрi, але то, ймовiрно, просто вiд кондицiонера.

– Цей пан зателефонував у «швидку», – каже товстуха. В руках у неi пакет «Баглз»[62 - Марка кукурудзяних чипсiв.].

– Мерi! – кличе Рей. Цього разу гучнiше, але вiн не може примусити себе кричати, поки стоiть навколiшки, а кругом юрмляться люди, i один з них – той темношкiрий. Вiн пiдводить погляд i вибачливо каже: – Вона нiколи не хворiе. Здорова, як бик.

– Нiколи не знаеш, – кидае старий. І хитае головою.

– Вона просто впала, – пояснюе молодиця в синьому халатi. – Нi слова не промовила.

– А за груди вхопилася? – питае товстуха з «Баглзами» в руках.

– Не знаю, – зiзнаеться молодиця. – Здаеться, нi. Хоча я не бачила. Вона просто впала.

Бiля кiкбольних м’ячiв стоiть вiшак iз сувенiрними футболками. На них написано щось на зразок: «ДО МОЇХ БАТЬКІВ У КАСЛ-РОКУ СТАВИЛИСЬ ЯК ДО ОСІБ КОРОЛІВСЬКОЇ КРОВІ, А МЕНІ ДІСТАЛАСЯ ЛИШ ЦЯ ВОШИВА ФУТБОЛКА». Мiстер Гош бере одну й каже:

– Хочете, я накрию iй обличчя, сер?

– Господи, нi! – вражено промовляе Рей. – Вона, може, непритомна. Ми ж не лiкарi. – За спиною в мiстера Гоша вiн бачить трьох малих, пiдлiткiв, якi зазирають усередину крiзь вiтрину. Один iз них фотографуе на мобiльний.

Мiстер Гош, простеживши за Реевим поглядом, квапиться до дверей i розмахуе руками.

– Ану киш звiдси! Дiти, пiшли геть!

Смiючись, пiдлiтки спинами вперед човгають по асфальту, а затим розвертаються i бiжать повз бензоколонки до тротуару. Позаду них мрiе в гарячому маревi майже порожне мiстечко. Повз крамницю, пульсуючи репом, пролiтае авто. Рею здаеться, що цi баси – то вкрадене серцебиття Мерi.

– Де «швидка»? – питае старий. – Як це так, що ii досi нема?

Рей вклякае бiля дружини, а час iде. Спина болить, i печуть колiна, та якщо вiн пiдведеться, то стане простим глядачем.

«Швидка» виявляеться фургоном марки «Шевроле Сабербан», пофарбованим у бiлий з помаранчевими смугами. Спалахують червонi вогники. Спереду йде напис «ШВИДКА ОКРУГУ КАСЛ», тiльки задом наперед. Щоб його можна було прочитати в дзеркалi заднього огляду. Рей думае, що це мудрий хiд.

Двое чоловiкiв, якi заходять у крамницю, вдягненi в бiле. Вони нагадують офiцiантiв. Один штовхае поперед себе на вiзку кисневий балон. Це зелений балон з перевiдною картинкою у виглядi американського прапора.

– Вибачте, – перепрошуе цей чоловiк. – В Оксфордi була автомобiльна аварiя, ми щойно звiдти.

Другий бачить Мерi, яка лежить на пiдлозi, з розкинутими ногами, з руками по боках.

– Ой-ой, – каже вiн. Рей не вiрить власним вухам.

– Вона жива? – запитуе вiн. – Чи просто непритомна? Якщо так, то дайте iй кисню, бо мозок постраждае.

Мiстер Гош хитае головою. Молодиця в синьому халатi починае плакати. Рей хоче спитати в неi, чому вона плаче, та потiм розумiе. З того, що вiн тiльки-но сказав, вона цiлу iсторiю про нього придумала. А що, якби вiн прийшов сюди за тиждень чи десь так i вмiло скористався з обставин, вона б iз жалощiв йому дала. Не те щоб вiн став iз нею трахатись, але, може, й мiг би. Якби схотiв.

Зiницi Мерi не реагують на свiтло з лiхтарика-ручки. Один медик дослухаеться до ii вiдсутнього серцебиття, а другий мiряе вiдсутнiй кров’яний тиск. Певний час усе так i вiдбуваеться. Пiдлiтки повертаються з друзями. Пiдходять ще й iншi люди. Рей здогадуеться, що iх привабили червонi спалахи на даху «Сабербана» медикiв – так комашки злiтаються на свiтло лампи на верандi. Мiстер Гош знову на них кишкае, махае руками. Вони знову вiдступають. Та коли мiстер Гош повертаеться в коло до Мерi та Рея, вони займають попереднi позицii й знову заглядають усередину.

– Вона була вашою дружиною? – питае в Рея один з медикiв.

– Так.

– Сер, менi дуже шкода, але вона померла.

– А. – Рей пiдводиться. У колiнах лунае хрускiт. – Менi так i сказали, але я не був певен.

– Хай Дiва Марiя, Матiр Божа, благословить ii душу, – промовляе товста жiнка з «Баглзами». І хреститься.

Мiстер Гош пропонуе одному з медикiв сувенiрну футболку – накрити Мерi обличчя, але той хитае головою i виходить надвiр. Вiн повiдомляе мiнi-натовпу, що там нема нiчого цiкавого, так, наче хтось йому повiрить, що покiйниця в «Квiк-Пiку» – це нецiкаво.

Із заднього вiддiлення машини «швидкоi допомоги» медик витягае каталку. У нього це виходить одним сильним порухом зап’ястка. Нiжки на колiщатах розкриваються самi. Полисiлий старий притримуе дверi, й медик закочуе смертне ложе всередину крамницi.

– Ух, яка спека, – говорить медик, витираючи лоба.

– Сер, я думаю, вам краще вiдвернутися, – радить другий, але Рей дивиться на те, як вони пiднiмають ii й кладуть на каталку. У ногах лежить охайно складене простирадло. Вони натягують його на все тiло й прикривають обличчя. Тепер Мерi схожа на кiношний труп. Їi викочують iз крамницi на спеку. Цього разу дверi iм притримуе гладуха з «Баглзами». Юрба ретирувалася на хiдник. Їх там понад три десятки, стоять на незмiннiй серпневiй спецi.

Повантаживши Мерi, медики повертаються. В одного в руках тека-планшет. Вiн ставить Рею десь двадцять п’ять запитань. Рей спроможний вiдповiсти на всi, крiм одного – про ii вiк. Потiм згадуе, що вона на три роки молодша за нього, i каже – тридцять чотири.

– Ми вiдвеземо ii в Сент-Стiвi, – повiдомляе той, що з планшетом. – Можете iхати за нами, якщо не знаете, де це.

– Я знаю, – озиваеться Рей. – А що? Ви хочете зробити розтин? Порiзати ii всю?

Дiвчина в синьому халатi охкае. Мiстер Гош оповивае рукою ii плечi, й вона ховае обличчя в його бiлiй сорочцi. Рей задумуеться, чи мiстер Гош ii трахае. І сподiваеться, що нi. Не тому, що в мiстера Гоша коричнева шкiра, до цього Реевi байдуже, а тому, що вiн, напевне, удвiчi старший за неi. Старший чоловiк може зловживати своiм становищем, а надто якщо вiн начальник.

– Ну, це не нам вирiшувати, – каже медик, – але, швидше за все, нi. Вона померла в присутностi людей…

– Оце вже точно, – перебивае жiнка з «Баглзами».

– …i в неi явно стався серцевий напад. Я думаю, ви практично одразу зможете ii забрати в бюро ритуальних послуг.

Бюро ритуальних послуг? Ще годину тому вони сидiли в машинi й сперечалися.

– Я не знаю нiякого бюро, – каже вiн. – Нi бюро, нi дiлянки на цвинтарi – нiчого нема. Звiдки це все могло в мене взятися? Їй тридцять чотири роки.

Медики обмiнюються поглядами.

– Мiстере Беркет, у лiкарнi Сент-Стiвi е люди, якi вам неодмiнно з цим усiм допоможуть. Не турбуйтеся.

– Не турбуватися? Ну нiчого собi!



Фургон медикiв виiжджае зi стоянки; проблисковi маячки досi спалахують, але сирена вимкнена. Юрба на хiднику потроху розсотуеться. Продавчиня, старий, товстуха й мiстер Гош дивляться на Рея такими поглядами, наче вiн – особлива людина. Якась знаменитiсть.

– Вона хотiла фiолетовий м’яч для нашоi небоги, – згадуе вiн. – У неi день народження. Їi звати Таллi. На честь актриси назвали.

Мiстер Гош бере з дротяного коша фiолетовий кiкбольний м’яч i обома руками простягае його Реевi.

– За рахунок закладу, – каже вiн.

– Дякую, сер, – вiдповiдае Рей.

Жiнка з «Баглзами» раптом заливаеться слiзьми.

– Матiр Божа, Дiво Марiе, – примовляе вона.

Якийсь час вони стоять i розмовляють. Мiстер Гош витягае з холодильника содову. Також за рахунок закладу. Вони цмулять прохолоджувальнi напоi, i Рей розказуе iм трохи про Мерi, уникаючи теми сварок. Вiн розказуе, як вона колись зробила ковдру, що здобула третiй приз на ярмарку округу Касл. То було у 2002-му. Чи, може, у 2003-му.

– Це так сумно, – зiтхае жiнка з «Баглзами». Вона розкривае пакет i пускае його по колу. Вони iдять i п’ють.

– Моя дружина вiдiйшла ввi снi, – повiдомляе лисуватий старий. – Просто лягла на диван i бiльше не прокинулася. Ми були одруженi тридцять сiм рокiв. Я завжди очiкував, що пiду першим, але Господь Бог розпорядився iнакше. Досi перед очима, як вона лежить на диванi. – Вiн хитае головою. – Я не мiг у це повiрити.

Настае момент, коли Рей уже не знае, що iм iще розказувати, i вони теж не знають, що розповiдати йому. Знову надходять покупцi. Мiстер Гош обслуговуе одних, а жiнка в синьому халатi – iнших. Потiм товстуха каже, що iй час iти. І перед виходом цiлуе Рея в щоку.

– Мiстере Беркет, вам треба подбати про свою справу, – каже вона йому. Докiрливим i кокетливим водночас тоном. Рей думае, що перед ним ще одна нагода жалiсливого перепихону.

Вiн дивиться на годинник, що висить над прилавком. На його циферблатi – реклама пива. Майже двi години минули, вiдколи Мерi проштовхнулася мiж машиною та шлакобетонною стiною «Квiк-Пiку». І саме тодi вiн уперше згадуе про Бiза.



Коли вiн вiдчиняе дверцята, в обличчя вдаряе потужна хвиля спеки, i поклавши руку на кермо, щоб нахилитися всередину, вiн рвучко ii вiдсмикуе з криком. Там, усерединi, градусiв сто тридцять, не менше[63 - 54 за Цельсiем.]. Бiз лежить, дохлий, на спинi. Очi заволокло молочно-бiлою плiвкою. Язик звисае збоку. Рею видно, як зблискують його зуби. У вусах заплуталися кокосовi крихти. Це видовище не мусить бути смiшним, але воно кумедне. Не досить кумедне, щоб розсмiятися, але таке кумедне, що на позначення цього навiть якесь химерне слово iснуе, але вiн не може його згадати.

– Бiзе, друзяко, – каже вiн. – Пробач менi. Зовсiм я про тебе забувся.

Великий смуток i веселощi охоплюють його, коли вiн дивиться на пiдсмаженого джек-расела. Яка кричуща ганьба, що така печальна подiя може водночас i розвеселити.

– Що ж, зате ти тепер там з нею, правда? – говорить вiн, i ця думка така сумна (хоч i дуже приемна), що вiн починае плакати. Його аж трясе вiд бурi ридань. А плачучи, вiн думае про те, що тепер може курити скiльки влiзе й де завгодно в будинку. Вiн може курити прямiсiнько за ii обiднiм столом.

– Ти, Бiзе, друзяко, тепер з нею, – мовить вiн крiзь сльози, хрипко й здавлено. Яка полегкiсть – коли твiй голос звучить цiлком вiдповiдно до ситуацii. – Бiдолашна старенька Мерi, бiдолашний старенький Бiз. А хай воно все горить!

Не перестаючи плакати, з фiолетовим кiкбольним м’ячем, затиснутим пiд пахвою, вiн повертаеться у «Квiк-Пiк». Каже мiстеровi Гошу, що забув узяти сигарети. Думае, може, мiстер Гош i пачку «Гармонii Премiум» йому вдiлить за рахунок закладу, проте аж так далеко Гошева щедрiсть не поширюеться. Рей димить усю дорогу до лiкарнi, з зачиненими вiкнами, Бiзом на задньому сидiннi й увiмкненим на повну потужнiсть кондицiонером.



З думкою про Реймонда Карвера


Бувае так, що написати оповiдання легко – воно виникае цiлком i повнiстю, як завершена рiч. Але найчастiше вони приходять до мене двома частинами: спершу горнятко, потiм вушко до нього. А позаяк вушко може не з’являтися тижнями, мiсяцями, ба навiть роками, то я на задвiрках свiдомостi тримаю скриньку, в якiй повно незавершених горнят, i кожне дбайливо сповите в ту унiкальну психiчну обгортку, що ii ми звемо пам’яттю. Вирушати на пошуки вушка нiяк не можна, навiть якщо горнятко надзвичайно красиве; треба терпляче очiкувати, коли воно саме з’явиться. Я розумiю, що це досить-таки лажова метафора, та коли заходить мова про той процес, який називаеться лiтературною творчiстю, то бiльшiсть метафор лажовi. Я все життя пишу художню лiтературу, проте й досi дуже погано розумiю, як працюе вся ця кухня. Хоча про свою печiнку я теж не знаю, як вона працюе, але, допоки вона виконуе свою роботу, мене це влаштовуе.

Рокiв iз шiсть тому я був свiдком передаварiйноi ситуацii на жвавому перехрестi в Сарасотi. Лихач за кермом вантажiвки-громила (iз тих, що з велетенськими колесами) хотiв уклинитися в лiвоповоротну смугу руху, яка вже була зайнята iншим таким самим громилом. Водiй, на чие мiсце замiрялися, ударив по клаксону, очiкувано заверещали гальма, i два бегемоти-бензиножери спинилися, коли до зiткнення лишалося всього якихось кiлька дюймiв. Водiй на поворотнiй смузi опустив вiкно й пiдняв у блакитне флоридське небо палець – жест американський, нiби сам бейсбол. Мужик, що мало в нього не врiзався, вiдповiв на привiтання тим самим i по-тарзанiвськи погупав себе кулаками в груди, що мало означати: «Нариваешся?» Та потiм свiтлофор став зеленим, засигналили iншi водii, й вони поiхали далi, так i не дiйшовши до фiзичного конфлiкту.

Той iнцидент змусив мене задуматись: а що було б, якби тi двое повилазили зi своiх машин i почали своi розбiрки просто там, на трасi Тамiамi? Нiчого безглуздого в таких фантазiях немае: вибухи лютi на дорозi трапляються повсякчас. На жаль, «трапляеться повсякчас» – не рецепт гарного оповiдання. Та все ж та аварiйна ситуацiя запала менi в душу. То було горнятко без вушка.

Десь через рiк, обiдаючи якось iз дружиною в «Еплбiз»[64 - Мережа ресторанiв швидкого харчування.], я побачив чоловiка за п’ятдесят, який краяв на шматочки рубаний стейк для лiтнього пана. Вiн робив це дуже старанно, а лiтнiй пан просто вдивлявся кудись у порожнечу в нього понад головою. У якусь мить старий наче трохи прийшов до тями й хотiв був узяти виделку та нiж, певно, щоб самому себе погодувати. Але молодший чоловiк усмiхнувся й похитав головою. Лiтнiй пан облишив спроби й знову повернувся до вдивляння в порожнечу. Я вирiшив, що це батько з сином. І виявилося, що це якраз воно: вушко до мого горнятка з вибухом дорожньоi лютi.




Бетмен i Робiн посварилися


Сендерсон бачиться з батьком двiчi на тиждень. По середах увечерi, зачинивши ювелiрну крамницю, котру його батьки вiдкрили ще хтозна-якого року, вiн проiжджае три милi до «Розкiшного маетку» й там навiдуе свого тата, найчастiше в кiмнатi вiдпочинку. Або в його «люксi», якщо в тата видався поганий день. Щонедiлi Сендерсон водить його кудись пообiдати. Заклад, у якому доживае свого затуманеного вiку тато, насправдi зветься «Вiддiленням „Гарвест-Гiлз“ для особливого догляду», але Сендерсон вважае, що «Розкiшний маеток» – точнiша назва.

Вони не так уже й погано проводять час разом, i не лише тому, що Сендерсон бiльше не мусить мiняти старому постiль, коли той сходить пiд себе, i вставати серед ночi, коли тато йде блукати будинком – гукае дружину, щоб посмажила йому яечню-бовтанку, чи повiдомляе Сендерсону, що тi клятi пацани Фредерикси знову на задньому подвiр’i киряють i верещать один на одного (Дорi Сендерсон ось уже п’ятнадцять рокiв як померла, а трое пацанiв Фредериксiв, давно вже не пацанiв, переiхали). Про хворобу Альцгеймера iснуе такий бородатий жарт: е в нiй i щось хороше – щодня знайомишся з новими людьми. А Сендерсон для себе вiдкрив щось насправдi хороше: сценарiй лишаеться практично незмiнним. А отже, тобi майже нiколи не доводиться iмпровiзувати.

Узяти, наприклад, «Еплбiз». Понад три роки вони в недiлю обiдають у тому самому ресторанчику, i тато майже щоразу каже те саме: «Непогано тут. Треба буде ще раз навiдатися». Вiн завжди iсть рубаний стейк, слабко просмажений, а коли приносять хлiбний пудинг, повiдомляе Сендерсону, що в його жiнки пудинг виходить кращим. Торiк у меню «Еплбiз» на Комерс-вей пудингу не було, тож тато, змусивши Сендерсона чотири рази прочитати йому список десертiв уголос i помiркувавши над ним нескiнченнi двi хвилини, замовив яблучний коблер[65 - Пирiг, у якому мiнiмум тiста й максимум начинки (яблук, ягiд тощо).]. Коли пирiг принесли, тато зауважив, що Дорi подавала такий iз жирними вершками. А далi просто сидiв, утупившись крiзь вiкно в автостраду. Наступного разу вiн зробив таку саму ремарку, але пирiг з’iв увесь, до самiсiнького денця тарiлки.

Зазвичай вiн може згадати, як звуть Сендерсона i хто вiн йому такий, але часом зве його Реджi, iменем старшого брата. Реджi загинув сорок рокiв тому. Коли Сендерсон збираеться вже йти з «люкса» по середах (чи по недiлях, коли привезе батька назад у «Розкiшний маеток»), тато незмiнно дякуе та обiцяе, що наступного разу йому вже буде значно лiпше.

Замолоду, до зустрiчi з Дорi Левiн, котра зробила його цивiлiзованим, майбутнiй тато Сендерса був грубим мужиком, працював у буровiй бригадi на техаських нафтових полях. Та й тепер вiн часом перевтiлюеться в себе тодiшнього – чоловiка, який i не мрiяв одного дня стати успiшним продавцем ювелiрних прикрас у Сан-Антонiо. У такi днi вiн прикутий до свого «люкса». Якось вiн перевернув лiжко й поплатився за надмiрнi зусилля переломом зап’ястка. Коли черговий санiтар – Хосе, татiв улюбленець, – запитав, навiщо вiн це зробив, тато вiдповiв: бо те падло Гантон не схотiло вимикати радiо. Жодного Гантона, звiсно, не iснуе. Зараз нi. Колись, у минулому, може, й iснував. Імовiрно.

А останнiм часом у тата з’явилася схильнiсть до клептоманii. У його кiмнатi санiтари, медсестри й лiкарi знаходять усяку всячину: вази, пластмасовi ложки-виделки з iдальнi, пульт дистанцiйного керування з кiмнати вiдпочинку. А якось Хосе витяг iз-пiд татового лiжка коробку, в якiй колись були американськi сигари. Тепер там лежали розрiзненi шматки пазлiв та вiсiмдесят-дев’яносто гральних карт. Навiщо тато все це ховае, вiн нiкому пояснити не може, зокрема й рiдному синовi, а найчастiше взагалi заперечуе, що вiн узагалi щось брав. Якось вiн повiдомив Сендерсону, що то Гандерсон пiдкинув, щоб у нього були неприемностi.

– Тату, ти маеш на увазi Гантона? – спитав Сендерсон.

Тато вiдмахнувся кiстлявою й сухою, мов гiлляка, рукою.

– Та цей лайдак тiльки те й робив, що за спiдницями гасав. Справжнiй чистопородний поцькошукач iз Поцьковiля.

Але клептофаза нiбито минаеться (принаймнi так каже Хосе), i цiеi недiлi його тато досить-таки спокiйний. У нього не те щоб прояснiло в головi, але й зовсiм кепським цей день назвати не можна. Достатньо хороший день, щоб вiдвiдати «Еплбiз». А якщо iм вдасться його пережити так, щоб тато не обмочився, то взагалi буде свято. На ньому труси-пiдгузок, але, звiсно, вiд запаху вони не рятують. Тому Сендерсон завжди замовляе iм столик у кутку. Це не проблема: обiдають вони о другiй, а о цiй порi пiсляцерковна юрба вже розсотуеться по домiвках, дивитися по телику бейсбол чи футбол.

– Ти хто? – запитуе тато в машинi. Днина ясна, однак прохолодна. У своiх завеликих сонцезахисних окулярах i вовняному пальтi вiн дуже скидаеться на дядька Джунiора, старого гангстера з «Клану Сопрано».

– Я Дугi, – каже Сендерсон. – Твiй син.

– Я пам’ятаю Дугi, – вiдповiдае тато, – але вiн помер.

– Нi, тату, не-а. То Реджi помер. Вiн… – Сендерсон уриваеться й чекае, чи не договорить за нього тато. Тато не договорюе. – Сталась аварiя.

– П’яний був, ага? – питае тато. Навiть по стiлькох роках чути таке все одно боляче. Це негативний бiк батьковоi хвороби – вiн вряди-годи, хоч i ненавмисне, виявляе жорстокiсть, а вона завдае пекучого болю.

– Нi, – вiдповiдае Сендерсон, – у нього врiзався один малий. А сам вiдбувся кiлькома подряпинами.

Тому малому зараз уже перевалило за п’ятдесят, i в нього срiблиться волосся на скронях. Сендерсон сподiваеться, що в цiеi дорослоi версii того пiдлiтка, який убив його брата, нинi сколiоз, що його дружина померла вiд раку яечникiв, що вiн захворiв на свинку, ослiп i став безплiдним. Але, найiмовiрнiше, у нього все в ажурi. Працюе менеджером десь у продуктовiй крамницi. А може, навiть менеджером в «Еплбiз», хай iм Бог помагае. Та й чому нi? Йому було шiстнадцять. Усе вже спливло за водою. Юнацька необачнiсть. Документи мали засекретити. А Реджi? Його також «засекретили». Кiстки всерединi костюма пiд надгробком на Мiшн-Гiл. Бувають днi, коли Сендерсон не може згадати, який вiн був iз себе.

– Ми з Дугi колись гралися в Бетмена й Робiна, – каже тато. – То була його улюблена гра.

Вони зупиняються на свiтлофорi, на перехрестi Комерс-вей та Ерлайн-роуд, де невдовзi й станеться халепа. Сендерсон дивиться на батька, i усмiшка торкае його вуста.

– Ага, тату, чудово! Був рiк, коли ми навiть вийшли надвiр у костюмах, на Гелловiн, пам’ятаеш? То я тебе намовив. Хрестоносець у плащi й Диво-хлопчик.

Тато дивиться в лобове скло «Субару» Сендерсона й нiчого не вiдповiдае. Про що вiн думае? Чи його мисленневi процеси зiйшли нанiвець i линуть, як порожня радiохвиля? Подеколи Сендерсон уявляе собi звук, що мусить iти вiд тiеi рiвноi лiнii: мммммммм. Так у давнi часи, ще до появи кабельного й супутникового ТБ, звучав екран налаштування телевiзора.

Сендерсон кладе руку на тонке передплiччя в рукавi пальта й по-дружньому стискае.

– Ти був у зюзю п’яний, мама нетямилася вiд лютi, зате я веселився вiд душi. То був мiй найкращий Гелловiн.

– Я при дружинi нiколи не пив, – каже тато.

Так, думае Сендерсон, коли на свiтлофорi загоряеться зелене свiтло. Бо вона тебе вiдучила.



– Тату, допомогти тобi щось вибрати з меню?

– Я й сам можу прочитати, – вiдповiдае батько. Насправдi вiн уже давно на це не здатний, але в iхньому кутку дуже свiтло, i вiн може пороздивлятися картинки, навiть не знiмаючи своiх гангстерських сонцезахисних окулярiв у стилi дядька Джунiора. До того ж Сендерсон наперед знае, що вiн замовить.

Коли пiдходить офiцiант, несучи iм чай iз льодом, тато повiдомляе, що вiн буде рубаний стейк, слабко просмажений.

– Хочу, щоб вiн був рожевий, але не червоний, – каже вiн. – Червоний я вiдiшлю назад.

Офiцiант кивае.

– Як завжди.

Тато дивиться на нього з пiдозрою.

– Квасоля чи капустяний салат?

Тато пирхае.

– Смiешся? Уся та квасоля була мертва. Того року й бiжутерiю продати було годi, не кажучи вже про справжнi коштовностi.

– Вiн буде салат, – каже Сендерсон. – А менi принесiть…

– Уся та квасоля була мертва! – з притиском повторюе тато й кидае на офiцiанта бундючний погляд, немовби каже: «Чи посмiеш ти менi заперечити?»

Офiцiант уже не вперше i не вдруге iх обслуговуе, тому просто кивае й пiдтверджуе:

– Вона була мертва, – а потiм повертаеться до Сендерсона й питае: – А вам, сер?



Вони обiдають. Тато вiдмовляеться зняти пальто, тож Сендерсон просить пластиковий слинявчик i пов’язуе його батьковi на шиi. Тато не протестуе, може, навiть не помiчае цього. Трохи капусти опиняеться в нього на штанях, але бiльшу частину грибноi пiдливки приймае на себе слинявчик. Коли вони вже доiдають, тато iнформуе залу, в якiй майже немае людей: йому так сильно припекло попiсяти, що в ротi аж присмак сечi стоiть.

Сендерсон веде його до чоловiчого туалету, i батько дозволяе йому розстебнути ширiньку, та коли Сендерсон пробуе вiдтягти вниз еластичний перед трусiв-пiдгузка, тато ляскае його по руцi.

– Нiколи не лiзь до чужого краника, бешкетнику, – роздратовано мовить вiн. – Невже ти не знаеш?

Це будить давнiй спогад: Дугi Сендерсон стоiть перед унiтазом зi спущеними штанцями, а тато бiля нього на колiнах, навчае. Скiльки йому тодi було рокiв? Три? Усього два? Так, може, й тiльки два, але в правдивостi спогаду вiн не сумнiваеться. Вiн мов iскристий спалах вiд уламку скла на узбiччi дороги, який так влучно вiдбивае промiнь, що аж лишае по собi слiд на сiткiвцi.

– Наготуй зброю, займи позицiю, будеш готовий – вiдкривай вогонь, – каже вiн.

Тато дивиться на нього з пiдозрою, а потiм розбивае Сендерсону серце широкою усмiшкою.

– Я своiм малим так казав, коли до туалету iх привчав, – мовить вiн. – Дорi сказала, що це моя робота, i я з нею впорався, iй-богу.

Вiн випускае струмiнь, i бiльша його частина все-таки втрапляе в пiсуар. Розливаеться кисло-солодкавий запах. Дiабет. Але яка рiзниця? Інодi Сендерсон думае: що ранiше, то лiпше.



Коли вони повертаються до столика, тато, досi в слинявчику, виголошуе свiй вердикт:

– Непогано тут. Треба буде ще раз навiдатися.

– Тату, на десерт щось хочеш?

Тато зважуе цю думку – порожнiм поглядом дивиться у вiкно, рот розтулений. Чи це знову порожня радiохвиля? Нi. Цього разу нi.

– А чом би й нi? Ще влiзе.

Обидва замовляють яблучний коблер. Тато роздивляеться кульку ванiльного на скоринцi, звiвши в суцiльну лiнiю кущастi брови.

– Моя дружина подавала таке з жирними вершками. Їi звали Дорi. Це вiд Дорiн. Як у «Клубi Мiкi-Мауса»[66 - Телевiзiйна програма виробництва студii Волта Диснея, що транслювалася з перервами з 1955 до 1996 року.]. Привiт-привiт, просимо-просимо, надзвичайно вам радi.

– Тату, я знаю. Їж давай.

– Ти Дугi?

– Угу.

– Точно? Голову менi не морочиш?

– Нi, тату, я Дугi.

Батько пiдносить догори ложку яблук, з якоi скрапуе морозиво.

– Ми ходили, правда ж?

– Ходили куди?

– По цукерки в костюмах Бетмена й Робiна.

Вiд несподiванки Сендерсон заливаеться смiхом.

– Звiсно, ходили! Мама сказала, що я народився дурком, а от тобi виправдання нема. А Реджi й близько до нас пiдходити не хотiв. Сказав, що йому огидна вся ця затiя.

– Я тодi баньки залив, – каже тато й береться iсти десерт. А доiвши, вiдригуе, тицяе пальцем у вiкно й каже: – Глянь на отих пташок. Ще раз, як вони звуться?

Сендерсон дивиться. Птахи купчаться на смiттебаку, що стоiть на паркувальному майданчику. Ще кiлька повсiдалися на паркан поза ним.

– Ворони, тату.

– Точно, Господи, я ж знав, – говорить тато. – Тодi нас ворони не дiймали. У нас була пневматична гвинтiвка. Ану слухай. – Вiн дiловито нахиляеться вперед. – Ми вже тут бували?

У думках Сендерсона блискавкою пролiтають метафiзичнi можливостi, що криються в цьому запитаннi, i вiн вiдповiдае:

– Так. Ми буваемо тут мало не щонедiлi.

– Гарне мiсце. Але знаеш, я думаю, треба вертатись. Я стомився. Хочу отого iншого.

– Подрiмати.

– Отого iншого, – каже тато й дивиться на нього бундючним поглядом.

Сендерсон жестом просить, щоб виписали рахунок. Поки вiн розплачуеться бiля каси, тато з поважним виглядом, запхавши руки глибоко в кишенi, прямуе до виходу. Сендерсон квапливо хапае здачу й бiжить стрiмголов, щоб зловити дверi, перш нiж тато встигне вийти на паркiнг чи на чотири смуги Комерс-вей, якими летить транспорт.



– Хороший був вечiр, – каже тато, коли Сендерсон застiбае на ньому пасок.

– Який вечiр?

– Гелловiну, дурко. Тобi було вiсiм, отож, тодi був тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий. Бо ти народився в п’ятдесят першому.

Сендерсон вражено дивиться на батька, проте старий уже втупився просто поперед себе в смуги машин. Сендерсон зачиняе пасажирськi дверцята, обходить свiй «Субару» спереду, всiдаеться за кермо. Два-три квартали вони мовчать, i Сендерсон уже думае, що батько про все забув. Але нi.

– Коли ми прийшли до будинку Форестерiв бiля пiднiжжя пагорба… пам’ятаеш пагорб?

– Пагорб на Черч-стрит, авжеж.

– Точно! Норма Форестер вiдчинила дверi й каже тобi… ти тодi не встиг ще й рота розкрити… каже: «Цукерки чи життя?» А тодi на мене дивиться й питае: «Цукерки чи бухло?»

І тато смiеться, так, наче iржавi завiси риплять. Такого Сендерсон вiд нього не чув уже з рiк чи й бiльше. Тато навiть по стегну себе ляскае.

– Цукерки чи бухло! От уже! Ну що, ти згадав?

Сендерсон чесно намагаеться, але зазнае поразки. Усе, що вiн пам’ятае, – яким щасливим вiн тодi був, що тато поряд, хоч татiв костюм Бетмена, нашвидкуруч склепаний, був фуфлуватим. Сiра пiжама, емблему з кажаном намальовано спереду фломастером. Плащ викроiли зi старого простирадла. За пояс зi спорядженням правив шкiряний пасок, за який батько позапихав рiзноманiтнi викрутки й стамески (навiть гайковий ключ) iз ящика для iнструментiв, що стояв у гаражi. Маскою була побита мiллю балаклава, яку тато пiдкотив аж до носа, щоб видно було рот. Стоячи перед дзеркалом у коридорi й готуючись вийти надвiр, вiн розтягував боки маски, щоб зробити вуха, але вони категорично вiдмовлялися стирчати.

– Вона запропонувала менi пляшку «Шайнера»[67 - Марка техаського пива.], – каже тато. Вони вже проiхали дев’ять кварталiв по Комерс-вей i наближаються до перехрестя Ерлайн-роуд.

– І ти взяв?

Тато в ударi. Сендерсон був би щасливий, якби так тривало аж до «Розкiшного маетку».

– А то. – Вiн примовкае. Комерс-вей наближаеться до перехрестя, i ось уже двi смуги перетворюються на три. Крайня смуга лiворуч – поворотна. Для транспорту, що йде попереду, горить червоне свiтло, але свiтлофор, який регулюе рух на лiвоповоротнiй смузi, показуе зелену стрiлку. – У тiеi бабенцii буфери були що твоi подушки. Кращоi за неi коханки я в життi не мав.

Так, вони завдають тобi болю. Сендерсон знае про це не лише з власного досвiду, а й iз розмов з iншими людьми, що мають родичiв у «Маетку». Найчастiше вони роблять це ненавмисно, але все одно це вiдбуваеться. Тi рештки спогадiв, якi ще лишаються при них, перетасувалися (мов тi поцупленi шматочки пазлiв, що iх Хосе знайшов у сигарнiй коробцi пiд татовим лiжком), i в них немае господаря, нiхто не здатен вiдокремити те, про що дозволено говорити, вiд того, про що лiпше б мовчати. Сендерсон нiколи не мав жодних причин вважати, що його батько мiг бути бодай трохи невiрним своiй дружинi протягом усiх сорока з гаком рокiв iхнього подружнього життя, проте чи не думають так само всi вже дорослi дiти, коли шлюб iхнiх батькiв був безхмарним i жили вони душа в душу?

Вiн вiдводить погляд вiд дороги, хоче глянути на батька, i саме через це й стаеться аварiя, а не просто одна з тих загроз зiткнення, що постiйно виникають на завантажених транспортних магiстралях, таких як Комерс-вей. Та навiть попри це нiчого жахливо серйозного в тiй аварii нема. Сендерсон знае, що вiн на мить втратив пильнiсть i перестав дивитись на дорогу, але також розумiе, що його провини не було.

На його смугу виiжджае пiкап, один з тих наворочених, з величезними шинами й лiхтарями на даху. Вiн хоче якнайшвидше потрапити на лiвоповоротну, щоб розвернутися, перш нiж згасне зелена стрiлка. Заднi поворотники не блимають – це Сендерсон розумiе тiеi митi, коли лiва передня частина його «Субару» зiштовхуеться з заднiм бортом пiкапа. Їх iз батьком обох жбурляе вперед, паски безпеки напинаються, а в гладенькому дотепер капотi «Субару» раптово настовбурчуеться товстий рубець. Але подушки безпеки не розкриваються. Уривчасто дзеленчить скло.

– От гад! – кричить Сендерсон. – Господи! – І тут вiн робить помилку. Натискае на кнопку, що опускае вiкно, виставляе руку й показуе пiкапу середнiй палець. Згодом вiн думатиме, що зробив це тiльки тому, що в салонi разом з ним сидiв тато, який був в ударi.

Тато. Сендерсон обертаеться до нього.

– З тобою все в порядку?

– Що таке? – питае тато. – Чому ми стали?

Вiн розгублений, але поза тим – у нормi. Добре, що був пристебнутий, хоча, бачить Бог, нинi про паски безпеки важко забути. Сучаснi машини цього не дозволяють. Варто проiхати п’ятдесят футiв непристебнутим – i все, вони заходяться вереском вiд обурення. Сендерсон перехиляеться через батьковi колiна, вiдчиняе великим пальцем руки бардачок, витягае документи на авто й страховку. А коли знову випростуе спину, дверцята пiкапа вже вiдчиненi й водiй чимчикуе до нього, не звертаючи нi найменшоi уваги на машини, якi йому сигналять i маневрують, обминаючи свiжу ДТП. Машин на дорозi не так багато, як могло би бути в буднiй день, однак Сендерсон не бачить у цьому доброго знаку, бо дивиться на водiя, що прямуе до нього, i думае: «Оце я влип».

Вiн знае цього типа. Не особисто, звiсно, але в Пiвденному Техасi таких повно. На ньому джинси й футболка з подертими на плечах рукавами. Не обрiзаними – пошарпаними так, що смужки тканини звисають на засмаглi опуклостi м’язiв передплiччя. Джинси приспущенi на стегнах, i видно бренд бiлизни. Вiд петлi на поясi, не стягнутому ременем, до задньоi кишенi змiiться ланцюг, а на iншому його кiнцi, поза сумнiвом, – великий шкiряний гаман, з логотипом гевi-метал-гурту, напевно. Передплiччя й кистi рук вкритi татуюваннями, навiть по шиi вгору малюнки тягнуться. Коли Сендерсон через камеру спостереження бачить такого типа на тротуарi перед своею ювелiрною крамницею, його рука сама тягнеться до кнопки, яка замикае дверi. От i зараз вiн хотiв би натиснути на кнопку, яка замикае дверцята машини, але, звичайно, це неможливо. Не слiд було показувати цьому типу фак, вiн же навiть мав час обмiркувати можливi дii, бо для цього мусив опустити скло. Але тепер запiзно.

Сендерсон вiдчиняе дверцята й виходить з машини, готовий утихомирювати, перепрошувати, хоч i не мусить цього робити – врештi-решт, це його татуйований пiдрiзав, а не навпаки. Але е й щось iнше, i це «щось» змушуе його руки та потилицю вкритися гусячою шкiрою, по якiй тепер, коли вiн вилiз iз кондицiйованого салону, стiкае пiт. Татуювання в цього типа грубi, хаотичнi: ланцюги довкола бiцепсiв, шпичаки терну обплiтають передплiччя, на одному зап’ястку – кинджал iз краплиною кровi, що висить на вiстрi леза. У майстернях таких не набивають. Це тюремне мистецтво. У Татмена в чоботях зрiст пiд метр дев’яносто, i важить вiн як мiнiмум дев’яносто кiло. А то й усю сотню. А Сендерсон – метр сiмдесят п’ять на зрiст, i вага в нього – трохи за сiмдесят.

– Послухайте, перепрошую, що показав вам палець, – каже Сендерсон. – То я зопалу. Але ви виiхали на мою смугу без…

– Гля, шо ти з моею тачкою зробив! – бикуе Татмен. – Я на нiй i трьох мiсяцiв не проiздив!

– Нам потрiбно обмiнятись iнформацiею для страхових. – А ще iм потрiбен коп. Сендерсон роззираеться довкола в пошуках полiцейського, але бачить лише роззяв, якi пригальмовують, щоб прикинути суму збиткiв, а тодi знову тиснуть на газ.

– Ти думаеш, у мене страховка е? Та кредит на цю суку стiки бабла жере, що я не вспiваю платить!

Страховка в тебе бути мусить, думае Сендерсон, такий закон. Та тiльки цей гевал не вважае себе зобов’язаним щось там мати. Остаточне свiдчення цьому – гумовi яечка, що телiпаються пiд номерами.

– Ти чо мене, дебiл, не пропустив?

– Часу не було, – пояснюе Сендерсон. – Ви пiдрiзали, не блимнули…

– Я блимнув!

– Тодi чому поворотник не увiмкнений? – показуе Сендерсон.

– Бо ти менi, сука, фару розбив, слоняра ти! І шо я тепер своiй дiвчинi скажу? Вона, блядь, перший внесок платила. Та не пхай ти менi цю херню в нiс!

Вiн вибивае з руки на землю страховий полiс i свiдоцтво про реестрацiю автомобiля, якi досi простягае йому Сендерсон. Той, приголомшений, дивиться на своi документи – вони тепер лежать на дорозi.

– Я поiхав, – каже Татмен. – Я собi поремонтую, ти – собi. Отак i розбiжимося.

Пошкодження в «Субару» набагато гiршi, нiж у абсурдно великого пiкапа, – на пiвтори-двi тисячi гiршi. Але навiть не це змушуе Сендерсона заговорити. І не страх перед тим, що цей дуболом вийде сухим з води: усе, що Сендерсон мусить зробити, – переписати номер з таблички, пiд якою телiпаеться та гумова мошонка. І його дiймае навiть не спека (колосальна, до речi). Його дiймае думка про батька, який сидить на пасажирському сидiннi, причмелений вiд заспокiйливого, не розумiе, що сталося, хоче спати. Вони вже мали бути на пiвдорозi до «Розкiшного маетку», але ж нi. Нi. Бо цьому прибацаному засранцю закортiло зрiзати кут на дорозi. Прямо ж таки мусив попертися проти транспорту до тiеi зеленоi стрiлки, поки не згасла, бо iнакше свiт би накрила пiтьма й повiяли вiтри Судного дня.

– Нi, так не пiде, – каже Сендерсон. – Це сталося з вашоi вини. Ви мене пiдрiзали, не ввiмкнули сигналу. Я не мав часу загальмувати. Покажiть свiдоцтво про реестрацiю та водiйськi права.

– Хрiн тобi, – каже здоровило i б’е Сендерсона в живiт. Сендерсон складаеться навпiл; усе повiтря зi свистом вилiтае з легень. Дурний вiн був, що спровокував водiя пiкапа, i знав же, що не треба. Та один погляд на тi аматорськi татухи, i будь-хто би зрозумiв, що не треба; але вiн усе одно на це пiшов, бо не вiрив, що таке може статися серед бiлого дня, на перехрестi Комерс-вей та Ерлайн-роуд. Вiн – член Американськоi молодiжноi торговоi палати. Його не били з третього класу, коли розгорiлася суперечка через бейсбольнi картки.

– На тобi свiдоцтво, – каже Татмен. По його щоках потужно струмуе пiт. – Подобаеться? А прав у мене нiяких нема, ясно тобi? Немае, блядь. Я через тебе можу сильно попасти, i це все ти винен, бо ти сидiв дрочив замiсть дивитися, куди iдеш. Жопа ти йобана!

І пiсля цього в Татмена зривае стрiху. Може, виною всьому аварiя, може, спека або ж те, що Сендерсон наполягав, щоб вiн показав йому документи, яких у Татмена катма. А може, його пiдштовхнув звук власного голосу. Сендерсон багато разiв чув вислiв «зiрвало стрiху», але усвiдомлюе, що досi не розумiв усiеi повноти значення цiеi фрази. Татмен – його вчитель, i вчитель хороший. Вiн стискае обидвi руки в один кулак, переплiтаючи пальцi. Сендерсон встигае помiтити, що на кiсточках рук Татмена вибито блакитнi очi, а тодi його в голову збоку вдаряе кувалда, i вiн завалюеться на правий борт своеi новопошкодженоi машини. Вiн ковзае вздовж, вiдчуваючи, як металеве вiстря розпорюе тканину сорочки та шкiру пiд нею. Боком спливае кров, гаряча, мов лихоманка. Колiна пiдгинаються, i вiн падае на дорогу. Дивиться вниз на своi руки, не вiрячи, що то його руки. Права щока гаряча й пухне, мов тiсто на хлiб. Праве око сльозиться.

Настае черга удару в поранений бiк, трохи вище вiд лiнii поясу. Голова Сендерсона вдаряеться об правий переднiй колiсний диск «Субару» й вiдскакуе вiд нього. Вiн силкуеться виповзти з тiнi Татмена. Той кричить на нього, але Сендерсон не може розiбрати слiв: то просто якесь «ва-ва-ва» – такими звуками дорослi розмовляють з дiтьми в мультиках за комiксами «Дрiбнота». Вiн хоче сказати Татмену: ну все, все, ми просто не порозумiлися, давайте все переграемо. Вiн хоче сказати: добре те, що добре кiнчаеться (хоча для нього все скiнчилося дуже навiть зле), iдьте своiм шляхом, а я поiду своiм, щасливоi дороги, пасажири, до наступних зустрiчей. Хоче сказати, але не може вдихнути повiтря. Вiн думае: зараз у мене буде серцевий напад, може, вiн уже вiдбуваеться. Хоче пiдвести голову (якщо вже помирати, то хай перед очима буде щось цiкавiше, нiж поверхня Комерс-вей i переднiй край власноi зраненоi машини), але в нього не виходить. Вiдчуття таке, що замiсть шиi в нього тепер макаронина.

Знов удар, цього разу – в м’ясисту частину лiвого стегна вгорi. Та раптом Татмен гортанно кричить, i дорожне покриття заляпують червонi краплини. Сендерсон спершу думае, що потекло з його носа (або з губ вiд подвiйноi сили удару в обличчя). Але одразу ж вiдчувае, як на потилицю падае тепла рiдина. Це наче тропiчна злива. Вiн вiдповзае трохи далi, проминае капот своеi машини, а вже там збираеться на силi, перевертаеться на спину й сiдае. Дивиться вгору, мружачись у слiпуче небо, й бачить, що коло Татмена стоiть тато. Татмен хилиться вперед, наче в нього сильно розболiвся живiт. А ще притискае долоню до своеi шиi, з якоi раптом вирiс уламок дерева.

До Сендерсона не одразу доходить, що сталося. Та потiм вiн розумiе. Уламок дерева – то рукiв’я ножа, вiн уже не раз його бачив. Вiн бачить його практично щотижня. Щоб рiзати рубаний стейк, який тато завжди замовляе на недiльний обiд, нiж не потрiбен, iз цiею стравою можна гарно впоратися за допомогою самоi лише виделки, але нiж вам усе одно приносять. Це невiд’емна частина обслуговування в «Еплбiз». Тато бiльше не може згадати, котрий iз синiв приiздить його навiдати чи що його дружина померла; вiн, напевне, вже не пам’ятае свого другого iменi – однак схоже на те, що тiеi мудроi безжальностi, яка допомогла йому пiднятися вiд грубого робiтника без унiверситетськоi освiти i влитися до прошарку середнього класу в ролi продавця коштовностей у Сан-Антонiо, вiн ще не розгубив.

Вiн змусив мене подивитися на птахiв, думае Сендерсон. На ворон, що сидiли на смiттевому баку. Тодi й потягнув зi стола нiж.

Татмен утратив цiкавiсть до чоловiка, що сидить на дорозi, й навiть одного-единого погляду не кидае на старого, який стоiть бiля нього. Татмен розкашлявся. І щоразу, як вiн кашляе, з рота пирскають дрiбнi червонi краплини. Одна рука тримае нiж, що стирчить iз шиi, силкуеться його витягти. Кров стiкае збоку по футболцi й заляпуе джинси. Не розгинаючись i не припиняючи кашляти, вiн рушае в бiк перехрестя Комерс та Ерлайн (де весь транспорт зараз стоiть). І чомусь невимушено змахуе вiльною рукою: привiт, ма!

Сендерсон пiдводиться з землi. Ноги тремтять, але втримують його. Десь вiддалiк уже виють сирени. Так, звiсно, тепер цi копи iдуть. Тепер, коли все скiнчено.

Сендерсон обiймае батька за плечi.

– Тату, ти як?

– Той мужик тебе бив, – спокiйно, буденним тоном каже тато. – Хто вiн?

– Не знаю. – Сльози струмують по щоках Сендерсона. Вiн витирае iх рукою.

Татмен падае на колiна. Кашляти вiн перестав. Тепер тiльки тихо харчить. Бiльшiсть людей тримаються вiддалiк, але кiлька смiливцiв усе ж таки пiдходять, бажаючи допомогти. Сендерсон думае, що йому вже нiчим не допоможеш, але прапор iм у руки.

– Реджi, ми поiли?

– Так, тату, поiли. Я Дугi.

– Реджi помер. Це ж ти менi казав?

– Так, тату.

– Той мужик тебе бив. – Обличчя в його батька кривиться, мов у тiеi дитини, що до краю виснажилась i дуже хоче в лiжечко. – У мене голова болить. Їдьмо вже, тут нудно. Я хочу лягти.

– Треба зачекати копiв.

– Чому? Яких копiв? Хто цей чоловiк?

Сендерсон вiдчувае запах лайна. Батько щойно наклав у труси.

– Тату, ходiмо, посаджу тебе в машину.

Батько дозволяе Сендерсону повести себе до пасажирського сидiння повз зiм’ятий перед «Субару».

– А гарний Гелловiн був, скажи?

– Так, тату, гарний. – Вiн допомагае вiсiмдесятитрирiчному Хрестоносцю в плащi залiзти в машину й зачиняе дверцята, щоб не випускати назовнi прохолоду. Пiд’iжджае перша машина мiськоi полiцii, копи вимагають показати посвiдчення особи. Шiстдесятиоднорiчний Диво-хлопчик, затискаючи долонями поранений бiк, човгае до дверцят водiя, щоб пiдняти документи з проiжджоi частини.



Джоновi Ірвiнгу


У передмовi до «Бетмена та Робiна» я вже писав, що часом – надзвичайно рiдко – ти отримуеш кухлик з уже приеднаним до нього вушком. Боже, як менi це подобаеться! Займаешся собi своiми справами, нi про що конкретне не думаеш, i раптом – бабах! – Термiнова Служба Доставки приносить тобi чудову та вже завершену iсторiю. Все, що тобi лишаеться зробити, – записати ii.

Якось у Флоридi я вигулював на пляжi свого пса. Стояв сiчневий холод, тому там нiкого, крiм мене, не було. Раптом я побачив попереду щось на кшталт написiв на пiску. Наблизившись, зрозумiв, що то лишень гра свiтла та тiнi. Однак письменницький розум – справжне звалище химерноi iнформацii, а побачене нагадало менi одну стару цитату (потiм з’ясувалося, що ii автор – Омар Хайям): «Рухомий Перст писав, скiнчивши – далi рушив». Тодi менi уявилося чарiвне мiсце, де невидимий Рухомий Перст писав на пiску жахливi речi. Ось так i з’явилася ця iсторiя. Вона мае один iз моiх улюблених фiналiв – можливо, не такий, як у «Серпневiй спецi» В. Ф. Гарвi[68 - Вiльям Фраер Гарвi (1885–1937) – британський автор оповiдань у жанрi мiстики та горору. «Серпнева спека» – один iз найвiдомiших його творiв, написаний 1910 року. На основi оповiдання було створено три радiовистави.] (цей уже став класикою), але в однiй iз ним стихii.




Дюна


Суддя залазив до каяка пiд ясним ранковим небом. Процес той був дуже повiльним i забрав у незграбного дiда цiлих п’ять хвилин. Вiн розмiрковував над тим, що тiло староi людини – лише лантух болю та приниження. Вiсiмдесят рокiв тому, в десятирiчному вiцi, вiн стрибав у дерев’яне каное та вiдчалював вiд берега без громiздкого рятувального жилета, без турбот i вже точно без сечi, яка б просочувалася крiзь труси. Кожна подорож до маленького безiменного острова, що лежав за двiстi ярдiв вiд берега, нiби затонула субмарина, починалася з неймовiрного та тривожного збудження. Тепер зосталася тiльки тривога. А також бiль, центр якого, здавалося, ховався десь глибоко в кишках i радiальними колами розходився по всьому тiлу старого. Та вiн досi здiйснював цю мандрiвку. У присмерку останнiх рокiв багато що втратило для нього привабливiсть – майже все, насправдi, – але не дюна на дальньому краi острова. У жодному разi не дюна.

Коли вiн тiльки вiдкривав для себе дюну, то гадав, що ii змие перший же шторм. А коли 1944 року ураган потопив есмiнець «Воррiнгтон» бiля Веро Бiч[69 - 13 вересня 1944 р. великий атлантичний ураган затопив есмiнець «Воррiнгтон». Унаслiдок кораблетрощi загинула 251 людина. Корабель було названо на честь видатного офiцера вiйськово-морських сил Льюiса Воррiнгтона.], Суддя вже не мав щодо цього жодних сумнiвiв. Та коли розвиднiлося, острiв усе ще був на мiсцi. Отже, була i дюна, хоча дужий (до ста миль на годину) вiтер вимiв геть весь пiсок, залишивши по собi тiльки голi скелi та корали. Роками вiн намагався збагнути, чи магiя була в ньому чи в самiй дюнi. Можливо, у них обох, але, звiсно, основна сила крилася в дюнi.

З 1932 року й до сьогоднi вiн перетнув цей короткий вiдрiзок води понад тисячу разiв. Зазвичай там не було нiчого, окрiм камiння, чагарникiв та пiску, однак часом траплялося й дещо iнше.

Зрештою вмостившись у каяку, вiн заходився повiльно гребти вiд пляжу до дюни. Його бiлi кучерi майорiли навколо майже лисого черепа. Над головою Суддi, ведучи своi огиднi бесiди, кружляли кiлька грифiв-iндичок. Колись вiн був сином найбагатшоi на всьому узбережжi Флориди людини, потiм став юристом, згодом – суддею округу Пiнеллас, а опiсля його призначили у Верховний Суд штату. За правлiння Рейгана йому пророчили Верховний Суд США, але цьому так i не судилося здiйснитися, i вже через тиждень пiсля обрання президентом того iдiота Клiнтона суддя Гарвi Бiчер – просто Суддя для численних знайомцiв (справжнiх друзiв у нього не було) у Сарасотi, Оспрi, Нокомiсi та Венiсi – пiшов у вiдставку. Чорт, та вiн нiколи не любив Таллахассi. Надто вже там холодно.

До того ж це було надто далеко вiд острова та його незвичайноi дюни. Ранньоi пори, долаючи коротку дистанцiю по гладкiй водi, вiн навiть ладен був визнати, що став залежним вiд свiтанкових мандрiвок. Але чи змiг би хто опиратися цьому?

На схiдному кам’янистому березi, просто з трiщини в укритiй пташиним лайном брилi, випинаеться сучкуватий кущ. Старий причалюе тут i завше обережно зав’язуе вузол. Зовсiм не хочеться лишитися тут назавжди. Батькiвський маеток (подумки Суддя досi називав так свою оселю, хоча старий Бiчер i помер iще рокiв сорок тому) розкинувся на двi квадратнi милi на березi Мексиканськоi затоки. А будинок надто далеко, по той бiк Сарасотськоi бухти, тож нiхто не почуе його волання. Томмi Кертiс, його управитель, можливо, помiтить, що господар зник i пiде на розвiдку, але швидше за все вирiшить, що Суддя замкнувся у своему кабiнетi – вiн сидiв там цiлими днями, i, як гадала бiльшiсть, працював над своiми мемуарами.

Колись мiсiс Рiлi занепокоiлася б, якби вiн не вийшов зi свого кабiнету на ланч, от тiльки тепер вiн майже не iв посеред дня (позаочi вона кликала його «сухореброю жердю», але остерiгалася казати це йому в обличчя). Інших працiвникiв у маетку не було, а Кертiс та Рiлi знають, що Суддя дуже дратуеться, коли його вiдволiкають. Насправдi вiдволiкати не було вiд чого: за останнi два роки вiн додав до мемуарiв рядочок, не бiльше, i глибоко в душi розумiв, що так нiколи iх i не завершить. Недописанi спогади Суддi з Флориди? Невелика втрата. А ту iсторiю, яку варто було б розказати, вiн нiколи не запише.

Вилазив iз каяка вiн ще повiльнiше, нiж залазив туди. Раз навiть бухнувся на спину, наче черепаха, замочивши сорочку та штани дрiбними хвильками, що котилися по прибережнiй гальцi. Бiчера це не обходило. Падав вiн далеко не вперше, але нiхто цього не бачив. Старий припускав, що чинить вельми необачно, не полишаючи цi подорожi у своему вiцi. Хай навiть острiвець дуже близько до великоi землi. Однак вiн просто не мiг спинитися. Наркотик е наркотик.

Бiчер зiп’явся на ноги та тримався за живiт, поки бiль не минув. Обтрусив штани вiд пiску та мушель, двiчi перевiрив мотузку, якою прив’язав човен, а тодi запримiтив грифа, що вмостився на найбiльшiй скелi острова та пильно дивився на старого.

– Здоров! – крикнув вiн огидним для себе голосом – надтрiснутий i непевний, вiн би бiльше пасував старiй баберi в чорнiй сукнi. – Гей ти, педрило! Займайся своiми справами!

Шелеснувши обшарпаними крильми, стерв’ятник залишився там, де i був. Його дрiбнi, як намистинки, очi нiби промовляли: «Нi, пане Суддя: сьогоднi ти – моя справа».

Бiчер нахилився, пiдняв камiнь побiльше i швиргонув ним у птаха. Цього разу той таки полетiв геть. Шурхiт крил нагадував трiск, iз яким рветься одяг. Гриф перелетiв через коротку смугу води та приземлився на пiрс Суддi. «Не тiкаеш, – подумав суддя – лихий знак». Йому згадалося, як Джиммi Кеслоу з патрульноi служби Флориди розповiдав, що грифи знають не тiльки, де е падло: iм також вiдомо, де воно буде.

– Уже й не злiчити, – сказав Кеслоу, – скiльки разiв я бачив, як цi бридкi виродки кружляли якраз над тим мiсцем у Тамаямi, де за день або два мала трапитися жахлива аварiя. Звучить, як божевiлля, знаю, але кожен коп скаже вам те саме.

На цьому маленькому безiменному островi майже завжди е грифи. Може, земля iм тут вiдгонить смертю, чому нi?

Суддя посунув протоптаною ним за всi цi роки вузькою стежкою. Вiн погляне на дюну на тому боцi острова, де в пiску немае камiнцiв та мушель, а тодi повернеться до каяка i вип’е холодного чаю з маленькоi фляжки. Може, навiть подрiмае пiд ранковим сонечком (як i всi дев’яносторiчнi, вiн часто куняв), а коли прокинеться (якщо прокинеться), то вирушить у зворотну дорогу. Суддя казав собi, що дюна, як завжди, буде лише м’яким схилом пiску, але вiн знав, що цього разу все буде iнакше.

Клятий стерв’ятник також про це знав.

Старий провiв багато часу на пiщаному березi, зчепивши покрученi часом пальцi за спиною. Болiла спина, плечi, стегна, та найбiльше у нього болiли кишки. Та вiн не звертав на все це жодноi уваги. Може, якось пiзнiше, але не тепер.

Вiн поглянув на дюну та напис на нiй.



Ентонi Вейленд прибув до Бiчерового маетку в Пелiкан Пойнт рiвно о сьомiй вечора, як i домовлялися. Єдина риса, яку Суддя завжди цiнував – як у залi суду, так i поза нею, – це пунктуальнiсть, i хлопчик був пунктуальним. Вiн нагадав собi не називати Вейленда хлопчиком в обличчя (хоча це пiвдень, тож «синку» цiлком згодиться). Вейленд же так i не зрозумiе, що коли тобi дев’яносто, хлопчиком видаеться кожен, кому менше шiстдесяти.

– Дякую, що завiтали до мене, – промовив Суддя, проводжаючи Вейленда до свого кабiнету. В домi були тiльки вони – Кертiс та мiсiс Рiлi вже давно поiхали додому в Нокомiс. – Ви принесли всi необхiднi документи?

– Так, звiсно, пане Суддя, – сказав Вейленд. Вiн вiдкрив адвокатський кейс i дiстав звiдти важкий стос документiв, скрiплених великою залiзною скрiпкою. Не пергамент, звiсно, як бувало в старi часи, але цi аркушi все одно не втратили своеi цiнностi та ваги. На першому з них виднiвся напис жирним зловiсним шрифтом (Суддя завше називав його покiйницьким): «Остання Воля та Заповiт Гарвi Л. Бiчера».

– Знаете, мене трохи дивуе, що ви не уклали цей документ самостiйно. Та ви ж, напевно, про спадкове право Флориди вже встигли забути значно бiльше, нiж я коли-небудь знав.

– Можливо, i так, – вiдказав Суддя найсухiшим iз можливих тоном. – У моему вiцi люди часто забувають навiть про найважливiше.

Вейленд почервонiв як рак.

– Я не мав на увазi…

– Я знаю, що ви мали на увазi, – промовив Суддя, – i не беру це близько до серця. Нiскiлечки. Але коли ви вже спитали… Вам вiдоме старе прислiв’я, що в того, хто виступае власним адвокатом, – дурний клiент?

Вейленд ощирився:

– Знаю, i сам повсякчас послуговуюся ним, коли вдягаю шапочку громадського захисника, а менi якийсь дурнуватий домашнiй тиран або водiй, який, збивши людину, змився з мiсця злочину, розповiдае, що сам захищатиме себе в судi.

– Вiрю, що послуговуетеся, от тiльки це прислiв’я мае продовження: а в юриста, що виступае власним адвокатом, – найдурнiший клiент. Це стосуеться як кримiнального, так i цивiльного чи спадкового права. Тож, можливо, варто перейти до справ? Часу не так багато. – Суддя вклав в останню фразу iще одне, зрозумiле тiльки йому значення.

Вони перейшли до справ. Мiсiс Рiлi залишила iм каву без кофеiну, вiд якоi Вейленд вiдмовився, надавши перевагу колi. Вiн робив численнi нотатки, поки Суддя диктував текст своiм сухим юридичним голосом, додаючи новi пункти в старий заповiт. Головним нововведенням були чотири мiльйони доларiв для сарасотського Товариства охорони природи та пляжiв. Для отримання коштiв iм доведеться подати петицiю до Законодавчих органiв штату, щоб один острiв бiля узбережжя Пелiкан Пойнт отримав статус заповiдника, закритого для людей.

– У них не буде з цим жодних проблем, – сказав Суддя. – Ви можете самi пiдсобити iм iз юридичними тонкощами. Я волiв би, щоб це було на громадських засадах, але вирiшувати вам. Одна поiздка до Таллахассi мае все владнати. Лишень клаптик пiску, на якому не росте нiчого, крiм чагарникiв. Губернатор Скотт та його дружки-чаювальники[70 - Рух Чаювання (англ. The Tea Party movement (TPM)) – американський популiстський полiтичний рух. Вважають, що вiн поеднуе iдеологiю консерватизму i лiбертарiанства. Учасникiв Руху чаювання називають чаювальниками.] будуть задоволенi.

– Чому, пане Суддя?

– Бо наступного разу, коли «охоронцi природи та пляжiв» прийдуть до них жебрати, вони зможуть вiдповiсти: «Хiба старий Суддя Бiчер не дав вам чотири мiльйони? Вимiтайтеся звiдси та глядiть, аби дверi не бемкнули вас по дупах.»

Вейленд погодився, що, ймовiрно, саме так все i буде, а потiм двое чоловiкiв перейшли до дрiбнiших пунктiв заповiту.

– Щойно я оформлю попереднiй текст документа, нам знадобляться два свiдки та юрист, – нагадав Вейленд, коли вони закiнчили.

– Я б хотiв усе завершити з цим документом, просто для певностi, – сказав Суддя. – Якщо зi мною щось трапиться до затвердження, вiн мае набрати чинностi. Оскаржувати заповiт немае кому. Я пережив iх усiх.

– Мудрий застережний захiд, пане Суддя. Добре було б потурбуватися про це сьогоднi. Вашi управитель та економка…

– Повернуться не ранiше восьмоi ранку, – повiдомив Бiчер. – Але завтра ця справа буде найпрiоритетнiшою з усiх. Гаррi Стейнз iз Вамо-роуд – нотарiус, вiн точно буде радий завiтати до мене, перш нiж iти у свою контору. Вiн менi винен кiлька послуг. Давайте-но сюди документи, синку. Я замкну iх у сейфi.

– Принаймнi, я хотiв би… – Вейленд миттево замовк, побачивши простягнуту до нього скрючену руку. Коли член Верховного Суду штату (хай навiть у вiдставцi) простягае до тебе свою руку, будь-якi заперечення мають зникнути. Що за чорт, це ж лише попередня версiя, яку все одно треба буде замiнити остаточною. Юрист вiддав старому ще не пiдписаний заповiт i спостерiгав, як Бiчер iз болем пiдвiвся i зсунув картину з краевидами болотистих низовин Флориди з таемних завiс. Суддя ввiв правильний шифр, навiть не намагаючись закрити вiд огляду панель iз комбiнацiею, i кинув свiй заповiт на те, що, на думку Вейленда, виглядало як неохайна, чорти б ii узяли, купа готiвки.

– Ось так! – сказав Бiчер. – Усе зроблено та замкнено. Залишилося тiльки пiдписати. Може, вип’емо, щоб вiдсвяткувати це? У мене е чудовий односолодовий скотч.

– Що ж… Гадаю, одна склянка менi не зашкодить.

– Ранiше вона також нiколи менi не шкодила, хоча тепер усе навпаки. Сподiваюся, ви менi подаруете, якщо я не приеднаюся до вас. Кава без кофеiну та трохи солодкого чаю – це наймiцнiшi з напоiв, якi я тепер п’ю. Живiт замучив. Льоду?

Вейленд пiдняв два пальцi, i Бiчер з повiльною старечою церемонiальнiстю поклав два кубики до напою. Вейленд вiдсьорбнув трохи, i щоки його миттю залила фарба. Суддя Бiчер подумав, що так червонiе людина, яка любить часом закладати за комiр. Опустивши склянку, Вейленд спитав:

– Ви не проти, якщо я спитаю, звiдки такий поспiх? Сподiваюся, з вами все гаразд? Як не брати до уваги болю в животi.

Суддя дуже сумнiвався, що юного Вейленда це хоч трохи обходило. Вiн був не слiпим.

– Здоровiсiнький, – погойдуючи рукою, Суддя з крехтiнням сiв. А потiм, подумавши трохи, додав: – Ви справдi хочете знати, чому ми квапимося?

Вейленд обмiркував запитання – це сподобалося Бiчеру. Потiм кивнув.

– Треба було вирiшити питання з отим островом, про майбутне якого ми щойно подбали. Ви його, ймовiрно, навiть нiколи не помiчали, правда ж?

– Не можу стверджувати, що бачив його.

– Бiльшiсть людей не помiчають його. Цей старий острiвець iгнорують навiть морськi черепахи. Тим не менш вiн особливий. Ви знали, що мiй дiд воював в iспансько-американськiй вiйнi?

– Нi, сер, не знав. – Вейленд говорив iз надмiрною повагою, i Бiчер знав, що хлопчик думае, нiбито мiзки в старого Суддi пiшли в розвiдку. Але малий помилявся: розум Бiчера нiколи ще не був настiльки ясним. Тепер коли Суддя заговорив, то раптом збагнув, що справдi хоче розповiсти цю iсторiю хоча б раз перед тим, як…

Одним словом, перед тим.

– Так. Є навiть фотографiя, де вiн стоiть на вершинi пагорба Сан-Хуан. Це десь неподалiк. А ще дiдусь заявляв, що брав участь у Громадянськiй вiйнi, та коли я трохи покопався в родиннiй iсторii – самi розумiете, для мемуарiв, – то з’ясував, що насправдi ним там i не пахло. У кращому разi в тi часи вiн мiг бути малюком, якщо взагалi встиг з’явитися на свiт. Та мiй дiдусь був дуже цiкавим джентльменом: вiн умiв переконувати мене в правдивостi навiть найхимернiших iсторiй. Зрештою, чому б i нi? Я ж був лише дитиною, яка ще зовсiм недавно вiрила в Санта Клауса та зубну фею.

– Вiн був адвокатом, як ви та ваш батько?

– Нi, синку, вiн був злодiем. Справжнiсiньким злодюгою. Тягнув собi все, що погано лежало. От тiльки, як i бiльшiсть злодiiв, що iх так i не спiймали, – як, наприклад, нашого чинного губернатора, – вiн називав себе бiзнесменом. Його головним бiзнесом – i головним предметом розкрадання – була земля. Дiдусь за безцiнь скуповував у Флоридi угiддя, якi аж кишiли блошицями та алiгаторами, та продавав iх утридорога таким легковiрним дурням, як я в дитинствi. Бальзак колись казав: «За кожним великим статком стоiть великий злочин». Це абсолютна правда щодо родини Бiчерiв. Та все ж не забувайте, будь ласка, що ви – мiй адвокат, тому все, що я розповiдаю, мае лишатися за зачиненими дверима.

– Звiсно, пане Суддя. – Вейленд зробив ще ковточок. Без сумнiву, це найкращий скотч з усiх, якi йому доводилося куштувати.

– Саме дiдусь Бiчер показав менi той острiвець. Менi було десять. Того дня його лишили наглядати за мною, хоча, певно, старий насправдi хотiв лише тишi та спокою. Або чогось трiшки галасливiшого: у нас була гарненька покоiвка, i вiн, мабуть, плекав надii зазирнути до неi пiд спiдничку. Тож вiн розповiв менi, що Едвард Тiч – знаний як Чорна Борода[71 - Едвард Тiч на прiзвисько Чорна Борода – англiйський пiрат, що грабував кораблi у 1716–1718 рр. у Карибському морi. Саме Тiч став прототипом пiрата Флiнта в романi Роберта Льюiса Стiвенсона «Острiв скарбiв».] – мiг закопати там величезний скарб. «Досi нiхто не знайшов його, Гейвi, – мовив вiн тодi (дiдусь завжди називав мене саме Гейвi), – та тобi може пощастити. Цiлий статок у золотих дублонах[72 - Дублон – iспанська золота монета, що карбувалася з 1556 до 1849 року.] i ювелiрних прикрасах». Гадаю, ви здогадуетеся, що я зробив далi.

– Певно, ви таки пiшли туди, залишивши дiдуся розважатися з покоiвкою.

Суддя кивнув i усмiхнувся:

– Я взяв старе дерев’яне каное, пришвартоване до пiрса. Веслував, наче вогню вхопивши, – аж вiтер у вухах свистiв. Менш нiж за п’ять хвилин дiстався туди. Сьогоднi дорога забирае втричi бiльше часу, i то, це ще як вода спокiйна. Весь острiв – суцiльнi скелi, вкритi чагарниками з боку материка. Та на березi, що виходить до Мексиканськоi Затоки, е хороша пiщана дюна. Вона нiколи не зникае. Я там буваю з вiсiм десяткiв рокiв, але за цей час вона нiтрохи не змiнилася. Принаймнi, вiзуально.

– Гадаю, ви так i не знайшли скарб?

– У певному сенсi знайшов, от тiльки не прикраси i не золото. На пiску тiеi дюни було iм’я. Здавалося, хтось вивiв його паличкою, от тiльки жодноi палицi я там не бачив. Лiтери глибоко врiзалися в пiсок, i сонце, вiдкидаючи тiнi, надавало iм особливоi об’емностi. Здавалося, нiби вони зависли над дюною.

– Що то було за iм’я, пане Суддя?

– Гадаю, вам варто побачити, як це було написано, тодi зрозумiете.

Суддя бере аркуш паперу з верхньоi шухляди письмового столу, щось охайно на ньому пише, а тодi повертае папiрець до Вейленда, щоб той мiг прочитати: РОБІ ЛЯДУШ.

– Гаразд… – насторожено промовив Вейленд.

– Іншого дня я точно пiшов би шукати пiратськi скарби з тим хлопчиком – вiн був моiм найкращим другом, а ви знаете, як хлопцi ставляться до найкращих друзiв.

– Нерозлучнi, – сказав Вейленд, посмiхаючись. Певно, пригадав свого найкращого друга давноминулих днiв.

– Нерозлийвода, – погодився суддя. – Але того лiта вони з батьками поiхали провiдати маминих родичiв чи то у Вiрджинiю, чи то в Мерiленд… Коротше, кудись на пiвнiч. Тож я лишився сам-один. Та слухайте уважно, адвокате. Справжне iм’я хлопчика – Роберт Лядусет.

І знову Вейленд каже:

– Гаразд…

Суддя подумав, що ця примовка адвоката може з часом почати дуже дратувати, але оскiльки старий усе одно не матиме нагоди переконатися в цьому, вiн просто повiв далi:

– Вiн був моiм найкращим другом, а я – його. Але ж ми також товаришували з цiлою ватагою хлопцiв, i всi називали його Робi Лядуш. Розумiете?

– Здаеться, так, – вiдповiв Вейленд, але суддя бачив, що насправдi адвокат геть нiчого не розумiв. Факти просто не пiддавалися усвiдомленню. У Бiчера було значно бiльше часу, щоб обдумати це все довгими безсонними ночами.

– Згадайте: менi було десять. І якби хтось попросив мене написати прiзвисько друга, я б це зробив саме так, – суддя торкнувся напису «РОБІ ЛЯДУШ». І майже сам до себе мовив: – Тобто якась частина чарiв iшла вiд мене. Мала йти вiд мене. Питання лише: яка?

– Кажете, ви не писали те iм’я на пiску?

– Нi. Гадаю, я чiтко висловився щодо цього.

– То, може, це зробив хтось iз ваших друзiв?

– Вони всi були з селища Нокомiс i навiть не знали про iснування того острiвця. З власноi волi ми б нiколи не попливли на таку нудну маленьку скелю. Тiльки Робi знав про неi, бо також був iз Пойнта, але тоi митi вiн перебував за сотнi миль на пiвнiч.

– Гаразд…

– Мiй друзяка Робi так нiколи й не повернувся з тих канiкул. Десь за тиждень ми дiзналися, що вiн упав з коня, коли iздив верхи. Зламав шию. Миттево помер. Це розбило серце його батькам. І менi, звiсно, також.

Доки Вейленд обмiрковував почуте, запала тиша. Доки вони обидва це обмiрковували. Удалинi було чути, як гелiкоптер врiзався в небо над затокою. «То УБН[73 - Управлiння боротьби з наркотиками (англ. Drug Enforcement Administration, DEA) – агенцiя, що входить до складу Департаменту юстицii США.] вишукуе наркодилерiв», – майнуло в головi Суддi. Вiн щоночi це чуе. Настала нова епоха, i суддя був би радий заховатися вiд неi.

Нарештi Вейленд промовив:

– Ви сказали саме те, про що я думаю?

– Ну, я не знаю, – вiдповiв Суддя. – А що, на вашу думку, я сказав?

Але Ентонi Вейленд був адвокатом, тому вмiння уникати незручних ситуацiй нiколи не зраджувало йому.

– Ви розповiли дiдусевi?

– Коли прийшла телеграма про загибель Робi, я не мiг йому про це розповiсти, адже старий уже поiхав. Вiн нiколи довго не затримувався на одному мiсцi. Наступного разу ми побачили його через пiвроку чи навiть пiзнiше. Нi, я зберiг це в таемницi. І подiбно до Марii, яка породила Ісуса, зберiгав те все, розважаючи, у серцi своiм.

– І до якого висновку ви дiйшли?

– Я i далi плавав на каное до того острова подивитися на дюну – ось i вiдповiдь на ваше запитання. Там не було нiчого… нiчого… i знову нiчого. Гадаю, я вже ладен був забути про все це, аж раптом одного дня пiсля школи побачив iнше iм’я, написане на пiску. Надруковане на пiску, якщо бути абсолютно точним, як це притаманно юристам. І знову жодноi палицi. Та я подумав, що ii просто могли викинути у воду. Цього разу з’явилося iм’я Пiтера Олдерсона. Воно нiчого для мене не означало, аж доки за декiлька днiв не трапилося дещо. Щовечора я ходив на той кiнець вулицi по газету – це був мiй обов’язок. А повертаючись назад пiд’iзним шляхом, я мав звичку проглядати першу шпальту – ви самi iхали сюди, тож знаете, що ця дорога тягнеться на добру чверть милi. Улiтку мене цiкавили успiхи «Вашингтонських сенаторiв», адже в тi днi вони були найпiвденнiшою з усiх знаних нам команд.

Того дня мою увагу привернув заголовок наприкiнцi першоi шпальти: «ТРАГІЧНА ЗАГИБЕЛЬ МИЙНИКА ВІКОН». Бiдолашний мив вiкна на третьому поверсi громадськоi бiблiотеки Сарасоти, коли риштування, на якому вiн стояв, не витримало. Його звали Пiтер Олдерсон.

На обличчi Вейленда було написано, що вiн вважав, нiби суддя насмiхаеться з нього. Або ж у старого просто розiгралася фантазiя. Також Суддя бачив, як Вейленд насолоджуеться пригощанням i не вiдмовляеться вiд випивки, коли господар доливав йому келих. Зрештою, не мало значення, чи вiрив йому молодик, чи нi. То неймовiрна розкiш – говорити про це.

– Певно, ви здогадуетеся, чому я постiйно подумки повертаюся до того моменту i все намагаюся збагнути, у чому ж секрет, – мовив Бiчер. – Я знав Робi, i помилка в написаннi його iменi була моею помилкою. Та я нiколи не зустрiчався з цим мийником вiкон. У будь-якому разi, вiдтодi дюна по-справжньому полонила мене. Я почав бувати там щодня, i ця звичка збереглася в мене до глибокоi старостi. Я поважаю те мiсце, боюся його, та в першу чергу залежу вiд нього.

З плином часу багато iмен з’являлося на тiй дюнi, i люди, яким належали тi iмена, завжди помирали. За тиждень, часом два. Бiльше мiсяця не протягнув нiхто. Когось iз тих людей я знав особисто, i якщо в них було прiзвисько, то саме прiзвисько i з’являлося на пiску. А одного дня 1940-го я приплив туди та побачив слова «ДІДУСЬ БІЧЕР», виведенi на пiску. Вiн помер за три днi в Кi-Вестi. Серцевий напад.

З виглядом людини, що потурае психiчно хворому, котрий поки що не становить загрози, Вейленд запитав:

– А чи не намагалися ви коли-небудь втрутитися в цей… цей процес? Наприклад, зателефонувати дiдусевi й порадити йому пiти до лiкаря?

Бiчер заперечно похитав головою.

– Я не знав, що це був саме серцевий напад, аж доки патологоанатом округа Монро не повiдомив нам це, розумiете? Мiг же трапитися i нещасний випадок або навiть вбивство. Без сумнiву, людей, якi ненавидiли мого дiдуся, не бракувало: його махiнацii були не вельми чистими.

– Та все ж…

– Правда, адвокате, полягае в тому, що я боявся. Я вiдчував – i досi вiдчуваю, – неначе на тому островi е щось на кшталт дверей, якi трохи прочинилися. З одного боку – те, що ми звикли називати реальним свiтом. А з iншого – вся машинерiя всесвiту, який летить на межi швидкостi. Тiльки дурень наважився б просунути руку в цi колiщата в марнiй спробi зупинити iх.

– Судде Бiчере, якщо ви хочете, аби вашi папери були офiцiйно затвердженi судом, краще помовчати про це все. Певно, ви гадаете, що нiхто не може оскаржити ваш заповiт, та коли на кону стоять великi суми грошей, всiлякi родичi в сьомому чи восьмому колiнi з’являються невiдомо звiдки. А ви самi знаете перевiрений часом критерiй – «бути в здоровому глуздi».

– Я тримав це в собi вiсiмдесят рокiв, – мовив Бiчер, i в його голосi Вейленд вловив звичне суддiвське «протест вiдхилено». – Нi слова до сьогоднi. І я певен, що ви також мовчатимете про це.

– Гаразд, – мовив Вейленд. – Звiсно.

– Коли на пiску з’являлися iмена, я завжди почувався по-особливому схвильованим – е в цьому щось хворобливе, я певен, – i тiльки одного разу справдi нажаханим. Того единого разу я неймовiрно злякався i веслував до Пойнта так, наче за мною гналися пекельнi пси. Розповiсти вам?

– Якщо ваша ласка. – Вейленд пiдняв келих i зробив ще ковток. Чому б i нi? Зрештою, оплата ж погодинна.

– Це трапилося 1959-го. Я все ще мешкав у Пойнтi. Я завжди тут мешкав, окрiм тих кiлькох рокiв у Таллахассi, але про них краще не згадувати… Хоча тепер менi здаеться, що вся моя ненависть до того забитого провiнцiйного мiстечка (принаймнi ii частина) була лишень замаскованою тугою за островом i за дюною. Я губився в здогадах, що я пропускав. Кого я пропускав. Розумiете, можливiсть читати некрологи заздалегiдь надiляе людину неймовiрним почуттям влади. Це може видатися неприемним. Як, зрештою, i будь-яка правда.

Отже. 1959-й. Гарвi Бiчер працюе адвокатом у Сарасотi та мешкае в Пелiкан Пойнт. Якщо не було дощу, то, повернувшись з роботи, я завжди переодягався в старий одяг i веслував до острова, щоб до вечерi поглянути, що там i як. Того дня я надовго затримався в офiсi, тож до часу, коли я дiстався до острова, пришвартувався i пiдiйшов до дюни, сонце вже перетворилося на велетенську червону кулю – так часто бувае тут, над затокою. Побачене приголомшило мене. Я буквально не мiг поворухнутися.

Того вечора на пiску з’явилося не одне iм’я, а безлiч, i в багряному призахiдному свiтлi здавалося, нiби всi вони написанi кров’ю. Вони наповзали одне на одне, сплiталися гадюками, писалися зверху i знизу. По всьому периметру дюна була встелена гобеленом iмен. Написанi ближче до краю вода вже наполовину розмила.

Гадаю, я тодi закричав. Не пам’ятаю напевне, але, мабуть, було саме так. А що я дiйсно запам’ятав, то це як вирвався iз зацiпенiння та кинувся бiгти так швидко, як тiльки мiг, униз стежиною, де було пришвартовано мое каное. Здавалося, минула вiчнiсть, доки я розплутав вузол, а потiм штовхнув каное на воду – перш нiж сам встиг залiзти в нього. Тодi я змок до нитки. Диво, що взагалi не перевернувся. Хоча це було в тi часи, коли я легко мiг доплисти до берега, штовхаючи каное поперед себе. Не так, як зараз: якщо я перевернуся на човнi тепер, то це вже буде останнiй раз. – Суддя осмiхнувся. – Втiм, повернiмося до наших справ.

– Тодi, гадаю, вам варто лишатися на березi – принаймнi, доки ваш заповiт не буде пiдписано, засвiдчено та нотарiально завiрено.

Суддя Бiчер нагородив молодика холодною посмiшкою.

– Вам не варто перейматися щодо цього, синку, – мовив вiн. Старий визирнув за вiкно, на затоку. Його довгасте обличчя завмерло в задумi. – Тi iмена… Я досi бачу, як вони топчуть одне одного за мiсце на криваво-червонiй дюнi. А за два днi лiтак «TWA»[74 - «Trans World Airlines» – авiакомпанiя США, заснована 1925 року. У 138 р. 25 % акцiй компанii купив вiдомий американський мiльярдер Говард Г’юз – американський iнженер, пiдприемець, пiонер авiацii та продюсер.] розбився в Глейдс дорогою до Маямi. Усi сто дев’ятнадцять душ, якi перебували на борту, загинули. Список пасажирiв надрукували в газетi. Я впiзнав деякi iмена. Я впiзнав багато з них.

– Ви бачили iх. Ви бачили цi iмена.

– Так. Кiлька мiсяцiв по тому я тримався подалi вiд острова, пообiцявши собi нiколи бiльше не наближатися до нього. Гадаю, наркомани дають собi такi самi обiцянки щодо зiлля, чи не так? Моя рiшучiсть iз часом ослабла, як i iхня, тож я повернувся до староi звички. А тепер, адвокате, чи розумiете ви, чому я викликав вас сюди завершити мiй заповiт i чому саме сьогоднi?

Вейленд не вiрив жодному слову, але, як i будь-яка вигадка, ця iсторiя мала внутрiшню логiку. Їi вельми легко простежити. Суддi – дев’яносто: колись рум’яне обличчя набуло землистого вiдтiнку, колишня тверда хода стала непевною i обережною. Певно, вiн страждае вiд болю, адже рiзко втратив вагу.

– Гадаю, сьогоднi ви побачили на пiску свое iм’я, – мовив Вейленд.

Суддя Бiчер здивовано глянув на нього, а тодi осмiхнувся. Це був жахливий осмiх, який перетворив вузьке блiдаве обличчя старого на маску смертi.

– О нi, – мовив вiн. – Не свое.



З думками про В.Ф. Гарвi


У життi повно Великих Питань, чи не так? Фатум чи доля? Рай чи пекло? Кохання чи зваба? Помiркованiсть чи iмпульсивнiсть?

«Бiтлз» чи «Стоунз»?

Для мене на першому мiсцi завжди були «Стоунз», бо «Бiтлз» якось розм’якли, щойно стали Юпiтером Сонячноi системи поп-музики (моя дружина колись називала сера Пола Маккартнi «очима старого пса», i ця фраза досить точно передае моi вiдчуття). Але раннi «Бiтлз»… о, вони грали справжнiй рок, i я досi залюбки слухаю деякi старi записи, здебiльшого кавери[75 - Кавер-версiя – авторський музичний твiр (здебiльшого популярний), який виконуеться iншим музикантом чи колективом.]. Інколи навiть хочеться трохи потанцювати.

Найбiльше я любив iхню версiю класики Ларрi Вiльямса «Поганий хлопець»[76 - Lawrence Eugene «Larry» Williams (1935–1980) – американський блюзовий та рок-н-рольний музикант, чиi композицii переспiвували «Rolling Stones», «Animals» та «Beatles»; пiсня «Bad Boy» була випущена 1958 року.], яку Джон Леннон спiвав хрипким, збудженим голосом. Особливо менi подобалася настановна кульмiнацiя: «Поводься пристойно, хлопче!» І згодом я вирiшив, що треба написати оповiдання про маленького поганого хлопчика, який став чиiмось новоспеченим сусiдою. Вiн зовсiм не мав бути пекельним виплодком чи одержимим якимось стародавнiм демоном а-ля «Екзорцист»[77 - «Exorcist» (1973) – класичний фiльм жахiв режисера Вiльяма Фрiдкiна про маленьку дiвчинку, в яку вселився диявол.]. Вiн був поганим, та й годi, поганим до самих кiсток, апофеоз усiх поганих хлопчикiв, якi колись жили на цiй землi. Вiн уявлявся менi вдягненим у шортики, а на головi була шапочка з пропелером. Я знав, що вiн завжди всiм капостить i нiколи не поводиться пристойно.

Це оповiдання утворилося саме навколо поганого хлопчика – злого двiйника Слагго, друга Ненсi з комiксiв[78 - «Nancy» – серiя коротких газетних комiксiв (вперше вийшла 1938 р.) про кмiтливу дiвчинку Ненсi та ii кращого друга, хлопчика Слагго – лiнивого сироту з бiдного району.]. Електронна версiя з’явилася у Францii та Нiмеччинi, де пiсня «Поганий хлопець» напевне була невiд’емною частиною репертуару «Бiтлз» у «Стар Клаб»[79 - «Star Club» – музичний клуб у Гамбурзi; вiдкрився 1962 р. та здобув всесвiтню популярнiсть завдяки виступам «Beatles», закрився 1969 року.]. Це перша публiкацiя твору англiйською мовою.




Поганий хлопчик





1


Тюрма розташовувалася за двадцять миль вiд найближчого населеного пункту й стояла посеред безлюдних просторiв прерiй, де майже весь час вiяв вiтер. Головний корпус височiв таким собi кам’яним жахiттям, псуючи мiсцевi краевиди ще з початку двадцятого столiття. З кожноi стiни виростали бетоннi крила з тюремними камерами, що iх набудували за останнi сорок п’ять рокiв – в основному за державний кошт, який почав надходити ще за часiв Нiксона, i вiдтодi потiк не зупинявся.

Неподалiк вiд головного корпусу стояв iще один, менший. В’язнi називали цей будиночок Голковою садибою. Збоку стирчав зовнiшнiй коридор завдовжки сорок футiв та завширшки двадцять, огороджений парканом iз мiцноi сiтки-рабицi, – Курячий загiн. Кожному мешканцю Голковоi садиби (а наразi iх було сiм) дозволялося проводити в Курячому загонi по двi години щодня. Хтось ходив. Хтось бiгав пiдтюпцем. Бiльшiсть просто сидiли, притулившись спиною до сiтки та споглядаючи небо чи низький трав’янистий гребiнь, який врiзався в краевид за чверть милi на схiд. Інколи було на що дивитися. Бiльшiсть часу – не було. Майже завжди вiяв вiтер. Три мiсяцi на рiк у Курячому загонi було спекотно, а решта – холодно. Узимку там було морозно, як у холодильнику. І навiть тодi переважна частина в’язнiв виходили на прогулянку. Зрештою, хоч на небо подивитися. Або на пташок. Інколи на схилi того гребеня паслися оленi – вiльнi тварини, якi могли побiгти, куди iм заманеться.

У центрi Голковоi садиби була кахляна кiмната, у якiй розмiщувався стiл у формi лiтери «Y» та всiляке допомiжне медичне обладнання. В одну стiну було вбудоване вiкно з опущеними завiсами. Коли iх пiднiмали, за ними з’являлася кiмнатка для спостерiгачiв, не бiльша вiд вiтальнi в одному з тих однотипних примiських будинкiв. У кiмнатi стояла дюжина твердих пластикових стiльцiв, iз яких вiдвiдувачi спостерiгали за Y-подiбним столом. На стiнi висiла табличка з надписом: «ДОТРИМУЙТЕСЬ ТИШІ ТА НЕ РОБІТЬ ЖОДНИХ ЖЕСТІВ ПІД ЧАС ПРОЦЕДУРИ».

У Голковiй садибi було дванадцять однакових камер, за ними – варта, а за вартою – цiлодобовий пункт монiторингу. За пунктом монiторингу йшла приймальна зi столом, роздiленим навпiл товстим органiчним склом, щоб вiдмежувати ув’язнених вiд iхнiх вiдвiдувачiв. Телефонiв не було. В’язнi спiлкувалися з родичами та юридичними представниками через маленькi дiрочки, що розташовувалися в склi кружечком, наче в слухавках старовинних телефонiв.

Леонард Бредлi сiв по свiй бiк комунiкацiйного порталу та вiдкрив валiзу. Вiн поклав на стiл великий блокнот iз жовтими розлiнiйованими сторiнками та кулькову ручку «Юнiбол». Потiм вiн став чекати. Хвилинна стрiлка на його годиннику зробила три оберти та вже вийшла на четвертий, коли гучно клацнули засуви та прочинилися дверi, що вели вглиб Голковоi садиби. Бредлi вже встиг вивчити всiх тюремникiв. Цього разу прийшов Макгрегор. Непоганий хлопець. Вiн тримав Джорджа Галласа пiд лiкоть. Руки Галласа були вiльнi, але по пiдлозi гримiв металевий ланцюг, який змiею звивався мiж ногами. На його талii, поверх оранжевоi роби, був пов’язаний широкий шкiряний пояс, iз якого також звисав ланцюг. Коли Галлас сiв по свiй бiк скла, Макгрегор пристебнув вiльний кiнець ланцюга до спинки стiльця. Вiн замкнув ланки, смикнув, а потiм пiдняв до чола два пальцi, салютуючи Бредлi.

– Доброго дня, адвокате.

– Доброго дня, мiстере Макгрегор.

Галлас нiчого не сказав.

– Правила ви знаете, – нагадав Макгрегор. – Сьогоднi можете говорити досхочу. Або, принаймнi, поки вам терпець не урветься.

– Я знаю.

За звичайних обставин консультацii адвокатiв iз клiентами вiдбувалися впродовж однiеi години. Але за мiсяць до призначеноi подорожi в кiмнату з Y-подiбним столом, час для консультацii збiльшувався до дев’яноста хвилин, протягом яких юрист i його замалим не збожеволiлий партнер кружляли в узаконеному вальсi смертi, обговорюючи лайнянi шанси на помилування, яких дедалi меншало. Протягом останнього тижня лiмiт часу знiмався. Це правило стосувалося близьких родичiв i юридичних представникiв. Дружина Галласа розлучилася з ним усього за тиждень пiсля оголошення вироку, а дiтей вони не мали. У нього не було нiкого в цiлому свiтi, окрiм адвоката, хоча Джорджу зовсiм не хотiлося подавати апеляцii та вiдтягувати виконання вироку, як це пропонував Бредлi.

Тобто так було до сьогоднi.

«Вiн заговорить», – сказав йому Макгрегор пiсля десятихвилинноi консультацii, яка вiдбулася мiсяць тому. Тодi всi реплiки Галласа складалися в основному з «нi», «нi» та «нi».

«Коли кiнець буде близько, вiн охоче з вами говоритиме. Вони лякаються, розумiете? Забувають про те, як хотiли зайти в кiмнату для iн’екцiй iз розправленими плечима та гордо пiднятою головою. Вони починають розумiти, що це не кiно, що вони насправдi помруть, тож починають шукати усiх можливих приводiв подати апеляцiю».

Проте Галлас не виглядав наляканим. Вiн виглядав так само, як завжди: маленький чоловiчок iз поганою поставою, хворобливим обличчям, лисiючою головою та очима, якi здавалися намальованими. Вiн скидався на бухгалтера (ким вiн i працював у минулому життi), який втратив будь-який iнтерес до цифр, що колись вiдiгравали для нього таку важливу роль.

– Насолоджуйтеся спiлкуванням, хлопцi, – сказав Макгрегор та пiшов до стiльця в кутку. Вiн сiв, увiмкнув свiй айпод, заткнув вуха навушниками та врубив музику. Але тюремник не спускав iз них очей. Отвори для переговорiв були надто вузькими, щоби протиснути олiвець, але передавання голки не слiд було виключати.

– Чим я можу тобi допомогти, Джордже?

Галлас вiдповiв не одразу. Вiн роздивлявся своi руки, такi маленькi та слабкi на вигляд – геть не схожi на руки вбивцi, сказали би ви. Джордж пiдвiв погляд.

– Ви хороша людина, мiстере Бредлi.

Бредлi розгубився й не знав, що вiдповiсти.

Галлас кивнув, нiби адвокат намагався йому заперечити.

– Так. Хороша. Ви не кинули справу, навiть коли я дав чiтко зрозумiти, що хочу, аби ви зупинилися та пустили все на самоплив. Небагато адвокатiв за призначенням вчинили б так само, як ви. Вони б сказали «ага, та байдуже» й пiшли би до наступного невдахи, якого визначить суддя. Ви вчинили не так. Ви розказали менi, яких заходiв збираетеся вжити, i коли я попросив вас облишити це, то все одно зробили по-своему. Якби не ви, я б уже рiк лежав у могилi.

– Ми не завжди отримуемо те, чого хочемо, Джордже.

Галлас злегка посмiхнувся.

– Кому вже знати, як не менi. Хоча тепер я розумiю, що не все так погано. В основному через Курячий загiн. Менi подобаеться там гуляти. Подобаеться вiдчувати на обличчi подих вiтру, бодай i холодного. Я люблю запах трави у прерiях, люблю дивитися на повний мiсяць, який бувае видно вдень. Чи на оленiв. Вони iнколи стрибають там, на гiрському гребенi, ганяються одне за одним. Бувае, я смiюся вголос.

– Життя може бути хорошим. За нього варто боротися.

– За чиесь життя – так, звiсно. Не за мое. Але я все одно дякую, що ви за нього боролися. Я цiную вашу вiдданiсть. Тому розповiм вам дещо, чого не став говорити в судi. Розповiм, чому не став подавати жодних апеляцiй… хоча не змiг заборонити вам зробити це за мене.

– Апеляцii, що подаються без участi скаржника, не сильно впливають на рiшення суду в цьому штатi. Та й у Верховному Судi також.

– А ще ви були дуже ласкавi, що навiдували мене, тож дякую вам i за це. Небагато людей виявлять стiльки доброти до засудженого, який убив дитину, але ви вчинили саме так.

І знову Бредлi забракло слiв. За останнi десять хвилин Галлас наговорив бiльше, нiж за всi iхнi зустрiчi протягом довгих тридцяти чотирьох мiсяцiв.

– Я не можу вам заплатити, але можу розповiсти, чому я вбив того хлопчика. Ви менi не повiрите, але я все одно розкажу. Якщо ви не проти послухати.

Галлас зиркнув крiзь отвори в подряпаному склi та всмiхнувся.

– А ви не проти, так? Бо вас непокоять певнi речi. Обвинуваченню й дiла не було, але ви дещо помiтили.

– Ну… так, виникли деякi питання.

– Але я його вбив. У мене був револьвер сорок п’ятого калiбру, i я випустив у того хлопчика всi набоi. Свiдкiв також вистачае, i ви самi розумiете, що подання апеляцiй просто вiдстрочило би неминучу смерть на три, чотири, може, шiсть рокiв, навiть якби я брав активну участь у процесi. Вашi питання блiднуть на тлi невблаганного факту – зумисного вбивства. Чи не так?

– Можна оскаржити рiшення суду через обмеженi розумовi можливостi, – сказав Бредлi, нахиляючись до скла. – Іще е шанс. Іще не пiзно, навiть зараз. Не зовсiм пiзно.

– Апеляцii на пiдставi божевiлля рiдко допомагають пiсля оголошення вироку, мiстере Бредлi.

«Нiяк не хоче переходити на „ти“, – подумав Бредлi. – А стiльки часу минуло. Вiн до самоi смертi називатиме мене мiстером Бредлi».

– «Рiдко» не означае «нiколи», Джордже.

– Нi, але я не божевiльний i нiколи ним не був. Мiй розум здоровий як нiколи. Ви точно хочете почути зiзнання, яке я не виголосив на засiданнi? Якщо нi – нiчого страшного, але це все, що я можу вам дати.

– Звiсно, я хочу послухати, – мовив Бредлi. Вiн узяв ручку, але так i не записав жодного слова. Вiн просто слухав, немов зачарований, поки Джордж Галлас розповiдав свою iсторiю, говорячи з м’яким акцентом вихiдця iз Середнього Заходу.




2


Моя мати, яка все свое коротке життя мала чудове здоров’я, померла вiд тромбоемболii легеневоi артерii за шiсть годин пiсля мого народження. Це сталося 1969 року. Мабуть, якась вроджена вада, бо iй було лише двадцять два. Тато був на вiсiм рокiв старший. Хороший чоловiк i хороший батько. Вiн працював гiрничим iнженером, i, поки менi не виповнилося вiсiм рокiв, ми мешкали в основному на Пiвденному Заходi.

З нами подорожувала домогосподарка на iм’я Нона Маккартi. Я звав ii Мамою Нонi. Вона була чорношкiрою. Гадаю, вiн iз нею спав, але, коли я вранцi прослизав до неi в лiжко (а таке частенько траплялося), вона завжди була сама. Так чи iнакше, менi було байдуже. Я тодi не знав, що чорнi чимось вiдрiзняються вiд бiлих. Вона добре до мене ставилася, готувала ланчi та читала казки на нiч, коли тато затримувався на роботi, а бiльшого й не треба було. Мабуть, я усвiдомлював, що в нас трохи незвичний сiмейний розклад, але почувався щасливим.

1977 року ми переiхали на схiд до Талбота, штат Алабама, що неподалiк Бiрмiнгема[80 - Birmingham – найбiльше мiсто штату Алабама, адмiнiстративний центр округу Джефферсон.]. Це вiйськове мiстечко з фортецею Джона Г’юi[81 - Fort John Huie – вигадана Кiнгом фортеця; Джон Г’юi може бути американським психологом, який займаеться питаннями проблемних пiдлiткiв або ж вiце-президентом музичноi агенцii «Creative Artist Agency» з Нешвiлла.] та вугiльними копальнями на додачу. Мого батька пiдрядили вiдновити видобування на шахтах «Щасливоi долi» (№№ 1, 2, 3) та привести виробництво у вiдповiднiсть iз екологiчними показниками, що означало пробурити кiлька штолень i розробити нову систему утилiзацii вiдходiв, щоби не забруднювати навколишнi рiчки.

Ми мешкали в затишному передмiстi, в будинку, що його надала компанiя «Щаслива доля». Мамi Нонi там подобалося, бо тато переробив для неi гараж на двокiмнатну квартиру. Мабуть, щоби люди зайвих плiток не пускали. Я допомагав йому з ремонтом по вихiдних, подавав дошки й таке iнше. Ми тодi гарно проводили час. Я цiлих два роки ходив у ту саму школу – достатньо довго, аби завести друзiв i трохи обжитися.

Я потоваришував iз сусiдською дiвчинкою. Якби це було телешоу чи iсторiя в журналi, то ми би неодмiнно поцiлувалися десь на городi у куточку, закохалися одне в одного, пiшли би разом на випускний, а потiм – у старшi класи. Але не така доля судилася менi та Марлi Джейкобс.

Тато нiколи не обiцяв, що ми залишимося в Талботi. Вiн казав, що немае нiчого гiршого, нiж подавати дитинi марнi надii. Я, напевне, закiнчу п’ятий клас у середнiй школi Мерi Дей, либонь, навiть шостий, але зрештою термiн контракту зi «Щасливою долею» спливе, i ми поiдемо далi. Може, назад до Техасу чи Нью-Мексико або на пiвнiч – до Захiдноi Вiрджинii чи Кентуккi. Я сприймав це як належне, i Мама Нонi також. Головою в нашiй родинi був тато, i вiн був добрим головою, вiн нас любив. Як на мене, кращого й годi бажати.

Ще одна проблема полягала в самiй Марлi. Вона… ну, зараз би сказали, що вона «розумово вiдстала», але тодi нашi сусiди просто говорили, що вона «головою вдарилася». Розумiю, мiстере Бредлi, звучить грубо, але, з огляду на тi подii, вираз дуже влучний. Навiть алегоричний. Тому весь свiт для неi був тьмяним, наче не в фокусi. Інколи… а скорiше в бiльшостi випадкiв, так легше жити. Знову ж таки, це мое особисте переконання.

Коли я познайомився з Марлi, ми вчилися в третьому класi, але iй було вже одинадцять. Наступного року нас обох перевели до четвертого, хоча у випадку з Джейкобс ii просто посунули далi по освiтнiй драбинi. Ось як тодi було заведено в Талботi. Марлi в жодному разi не вважалася мiською юродивою. Вона трохи вмiла читати, розв’язувати простi задачки на додавання, але вiднiмання було поза межами ii можливостей. Я намагався пояснити всiма доступними способами, але вона так i не второпала.

Ми нiколи не цiлувалися на городi в куточку, ми взагалi нiколи не цiлувалися, але завжди трималися за руки, коли йшли до школи та поверталися додому пiсля урокiв. Мабуть, ми мали до бiса кумедний вигляд, бо я був пуцьвiрiнком, а вона – на чотири дюйми вища за мене, здорова дiвка, у якоi вже почали намiчатися груди. Саме вона хотiла триматися за руки, а не я. Але я був не проти. Менi також було байдуже, що вона головою вдарилася. Певно, з часом байдужiсть зникла би, але менi було лише дев’ять, коли Марлi померла, а в цьому вiцi дiти дивляться на свiт неупереджено. Блаженний стан, я так вважаю. Якби ми всi головами вдарилися, то були би не в змозi воювати, чи не так? Чорта лисого змогли б.

Якби ми жили на пiвмилi далi вiд мiста, то нам би довелося iздити на автобусi. Але нашi будинки були недалеко вiд Мерi Дей, усього за шiсть чи вiсiм кварталiв, тому ми з Марлi ходили пiшки. Мама Нонi вручала менi торбинку з ланчем, пригладжувала мого чуба та наказувала: «Ходи, Джорджi, та поводься добре» й проводжала мене за дверi. Марлi завжди чекала на своему ганку, вдягнена в якесь платтячко чи сарафан, а на головi були два хвостики, перев’язанi стрiчками. У руках вона тримала скриньку для ланчу. Я i досi бачу цю скриню, немов наяву. На нiй був зображений Стiв Остiн, Чоловiк за шiсть мiльйонiв доларiв[82 - «Six Million Dollar Man» – американський телесерiал (1973–1978) про Стiва Остiна, колишнього астронавта з бiонiчними iмплантатами (цiною 6 млн доларiв), який працюе на вигаданий Вiддiл науковоi розвiдки США.]. Бiля Марлi стояла ii мама, i вона казала: «Здоров був, Джорджi», а я вiдповiдав: «Здоровенькi були, мiсiс Джейкобс», i тодi вона наказувала: «Ходiть, дiтки, та поводьте себе добре», i Марлi вiдповiдала: «Гаразд, мамо», а потiм брала мене за руку, i ми виходили на тротуар. Першi пару кварталiв ми проходили вдвох, а потiм попадали в потiк дiтлахiв iз Рудольфових акрiв. Там жило багато родин вiйськовослужбовцiв, бо квартири були дешевi, а фортеця Г’юi розташовувалась лише за п’ять миль на пiвнiч трасою № 78.

Ми напевне мали кумедний вигляд – кузька з торбинкою йде за ручку з жердиною, яка пiдбивае подряпаним колiном скриньку зi Стiвом Остiном. Але я не пригадую, щоби з нас хтось кепкував. Мабуть, таке час вiд часу траплялося, бо дiти е дiти, але iх дражнилки були не злими, тому я не звертав уваги. У бiльшостi випадкiв, коли на тротуар висипали хлопцi, то вони кричали щось на кшталт: «Здоров був, Джорджi, ми збираемося на бейсбол пiсля школи», а дiвчата казали: «Здоровенька була, Марлi, якi в тебе гарнi стрiчки в косах». Не пригадую, щоби до нас погано ставилися. Принаймнi, до того випадку з поганим хлопчиком.

Одного дня уроки закiнчилися, а Марлi все не виходила й не виходила зi школи. Певно, це було невдовзi пiсля мого дев’ятого дня народження, бо я мав iз собою «Боло-баунсер»[83 - «Bolo Bouncer» – американська марка iграшки, яка складаеться з ракетки та м’ячика, прикрiпленого на резинцi до центру однiеi зi сторiн ракетки.]. Менi його подарувала Мама Нонi, але забавка довго не протрималася. Я бив надто завзято, i резинка лопнула, але того дня iграшка була при менi, i я накрутив немало подач обома боками ракетки, поки чекав Марлi. Нiхто не казав менi, що я мушу чекати, просто я так вирiшив.

Зрештою, вона вийшла, заливаючись сльозами. Їi обличчя геть почервонiло, а з носа звисали шмарклi. Я спитав, що сталося, а вона вiдповiла, що не може знайти свою скриньку. Вона сказала, що, як завжди, з’iла ланч i залишила ii в роздягальнi на поличцi, бiля рожевоi «Барбi»-скриньки Кетi Морс – як завжди, але коли пролунав останнiй дзвiнок, то вона зникла. Хтось ii покрав, сказала Марлi.

Я вiдповiв, що нi, що скриньку просто переставили на iнше мiсце i завтра вона знайдеться, тож годi нити та стiй спокiйно. У тебе соплi течуть.

Мама Нонi завжди дбала про те, щоб я не виходив iз дому без носовичка, хоч я утирав носа рукавом, як усi iншi хлопцi, бо в носовички сякалися лише слиньки. Тож хустинка була чистою та охайно складеною, коли я дiстав ii з задньоi кишенi та почав витирати обличчя Марлi. Вона припинила плакати, усмiхнулася й сказала, що iй лоскотно. Потiм вона взяла мене за руку, i ми пiшли додому. І, як завжди, рот у неi не закривався. Але я був не проти, бо вона хоча б забула про скриньку для ланчiв.

Дуже скоро всi дiти порозходилися, i ми лише чули, як вони смiються та перегукуються дорогою до Рудольфових акрiв. Марлi, як завжди, щебетала про всiлякi нiсенiтницi, про все, що спадало iй на думку. Я пропускав ii слова повз вуха, тiльки пiдтакував: «ага», «еге» та «атож», а сам думав про те, як повернуся додому та вiдразу перевдягнуся в старi вельветовi штани, а якщо Мама Нонi не наготувала менi нiяких хатнiх клопотiв, то вiзьму рукавичку, побiжу до майданчика на Оак-стрит i приеднаюся до нашоi бейсбольноi збiрноi, яка вправлялася в грi кожен день, поки матерi не починали зазивати хлопцiв на вечерю.

Аж раптом ми почули, що з протилежного боку Скул-стрит до нас хтось волае. Тiльки то був радше не крик людини, а ревiння вiслюка.



– ДЖОРДЖ І МАРЛІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЬ ЦІ-ЛУ-ВА-ТИ-СЯ!


Ми зупинилися. По той бiк вулицi, за кущами каркасу[84 - Hackberry (Occidentalis) – багаторiчне дерево або кущ, популярна декоративна рослина в Пiвнiчнiй Америцi з лускуватою корою та маленькими червоними ягiдками.] стояв хлопчик. Я його ранiше нiколи не бачив, хоч у Мерi Дей, хоч де. Вiн був усього чотири з половиною фути на зрiст i неабияк вгодований. Одягнений у довгi, по колiно, сiрi шорти та зелений светр iз оранжевими смугами. Зверху светрик напинали хлопчачi цицьки, а знизу вимальовувалось чимале черево. На головi була шапочка, ота дурнувата, з пластиковим пропелером.

Його обличчя було пухким i водночас немов скам’янiлим. Волосся мало той самий колiр, що й смуги на светрi, – вiдтiнок, який нiкому не подобаеться. Пасма стирчали навколо його вiдстовбурчених вух. Нiс здавався маленькою плямою пiд найяскравiшими, найзеленiшими очима, якi я будь-коли бачив. Вiн вередливо скривив рота, наче Купiдон, i його губи були такими червоними, наче вiн iх вимазав маминою помадою. Вiдтодi я перестрiв багато рiзних морквяних макiвок iз червоними губами, але не такими калиновими, як у того поганого хлопчика.

Ми стояли й дивилися на нього. Марлi припинила теревенити. Вона тодi носила окуляри з оправою «кошаче око», i крiзь тi лiнзи ii власнi очi здавалися лупатими, наче пiд збiльшувальним склом.

Хлопчик, а на вигляд йому було не бiльше шести-семи рокiв, випнув своi червонi губи та зацмокотiв ними в повiтрi. Потiм вiн поклав обидвi руки собi на дупу й почав ляскати долонями по стегнах, волаючи:



– ДЖОРДЖ І МАРЛІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЯ Ї-БА-ТИ-СЯ!


Ревiв, неначе вiслюк. А ми з Марлi стояли, немов зачарованi.

– Краще вдягни гумку, коли будеш iз нею iбатися, – гукнув вiн, самовдоволено кривлячи калиновi губи. – Якщо не хочеш навести кодло таких самих недоумкiв, як вона.

– Заткни пащеку, – сказав я.

– Або що?

– Або я сам ii заткну.

Я й справдi збирався його заткнути. Батько б розлютився, якби дiзнався, що я погрожую вiдлупцювати молодшого, меншого хлопчика, але той не мав права говорити такi речi. Вiн виглядав як маленький хлопчик, але казав геть не дитячi речi.

– Що, посмоктав пуцьки, лайнопикий? – загорлав вiн, а потiм сховався за каркасовий кущ.

Я хотiв пiти до нього, але Марлi мiцно, аж до болю, стискала мою руку.

– Менi цей хлопчик не подобаеться, – мовила вона.

Я вiдповiв, що менi теж, але не треба звертати уваги. Краще ходiмо додому, запропонував я.

Але перш нiж ми рушили з мiсця, з-за кущiв знову виринув той хлопчик, тримаючи в руках скриньку для ланчiв зi Стiвом Остiном. Вiн пiдняв ii.

– Щось загубила, кретинко? – вигукнув вiн i зареготав. Вiд смiху його обличчя зморщилося та стало схоже на свиняче рило. Вiн понюхав скриньку й продовжив: – Гадаю, це твое, бо пахне пиздою. Тупою пиздою.

– Вiддай, це мое! – заверещала Марлi. Вона вiдпустила мою руку. Я намагався ii втримати, але спiтнiла долоня просто висковзнула.

– Пiдiйди та вiзьми, – i хлопчик простягнув iй скриньку.

Перш нiж я розповiм, що сталося далi, треба розказати вам про мiсiс Пекгем. Вона була вчителькою перших класiв у Мерi Дей. У мене вона нiчого не викладала, бо перший клас я закiнчив у Нью-Мексико. Але ii знали майже всi дiтлахи в Талботi, разом iз Марлi, i всi ii дуже любили. Я сам ii любив, хоча спiлкувався з нею, лише коли вона наглядала за нами на дитячому майданчику. Якщо ми гралися в кiкбол[85 - Kickball – спортивна гра, подiбна до бейсболу, проте замiсть бити й маленького м’ячика використовуеться великий резиновий м’яч.], хлопцi проти дiвчат, вона завжди виступала пiтчером за дiвчачу збiрну. Інколи вона крутила подачi з-за спини, i всi смiялися. Таких вчителiв пам’ятають навiть через сорок рокiв, бо вона була доброю та веселою, але все одно вмiла заспокоювати малих непосидькiв.

У неi був великий старий «Б’юiк Роудмастер»[86 - «Buick Roadmaster» – досить великий легковий автомобiль класу люкс, який випускався компанiею «Buick» з 1936 до 1958 р., а потiм – з 1991 до 1996 року.] небесно-блакитного кольору, i ми називали ii Неквапна Пекгем, бо вона нiколи не перевищувала швидкостi тридцять миль на годину, завжди сидiла за кермом прямо, немов багнета проковтнула, та щулила пiдслiпуватi очi. Звiсно, ми бачили ii лише в нашому районi, бiля школи, але можу закластися, що трасою № 78 вона iздила так само. Навiть мiжштатними автомагiстралями. Вона була уважною та обережною. Вона би нiколи не скривдила дитини. Принаймнi, навмисне.

Марлi побiгла через дорогу, щоби забрати свою пропажу. Поганий хлопчик засмiявся та кинув iй скриньку. Вона впала на дорогу й розбилася. Випав i покотився термос. Я помiтив, що наближаеться небесно-блакитний «Роудмастер», i гукнув Марлi, аби вона пильнувала, але я не хвилювався, оскiльки за кермом була Неквапна Пекгем i перебувала вона за цiлий квартал вiд нас, а машина рухалася так само повiльно, як завжди.

– Ти ii не втримав, тож провина на тобi, – гукнув хлопчик. Вiн дивився на мене, шкiрився, i мiж його губами виднiлися дрiбнi зубки. – Ти нiчого не можеш втримати, пуцькосмок. – Вiн висолопив язика та випустив повiтря крiзь губи зi звуком, що нагадував пердiння. Потiм знову сховався за кущ.

Мiсiс Пекгем пояснила, що в неi заiло педаль газу. Не знаю, чи повiрили iй полiцейськi. Знаю тiльки, що вона бiльше нiколи не навчала перших класiв у Мерi Дей.

Марлi нахилилася, пiдiбрала свiй термос i потрусила його. Я чув, як усерединi щось дзеленчало.

– Вiн увесь розбився, – заплакала Марлi.

Потiм вона знову нахилилася, щоби пiдняти скриньку, i, мабуть, саме тодi в мiсiс Пекгем заiло педаль, бо заревiв двигун i «б’юiк» просто вистрибнув на дорогу. Наче вовк на зайця. Марлi стояла, стискаючи в однiй руцi скриньку для ланчiв, а в другiй – розбитий термос, i вона бачила, що iде машина, але не поворухнулася.

Мабуть, я би мiг штовхнути Марлi та врятувати iй життя. Або, якби я опинився посеред дороги, мене б самого збив автомобiль. Не знаю, бо ми обое заклякли. Я просто стояв на мiсцi. Навiть не поворухнувся, коли ii вдарила машина. Навiть не сiпнувся. Просто не зводив очей з Марлi, поки вона летiла, а потiм насправдi вдарилася своею бiдолашною головою. Невдовзi я почув крик. Це була мiсiс Пекгем. Вона вибралася з машини, впала, потiм пiдвелася з побитих колiн i побiгла туди, де лежала дiвчинка. Марлi приземлилася посеред вулицi, i з голови в неi бiгла кров. І я теж побiг. А коли отямився, то поглянув назад. Я опинився досить далеко, щоби зазирнути за каркасовi кущi. Там нiкого не було.




3


Галлас замовк i заховав обличчя в долонi. Зрештою, вiн опустив руки.

– З тобою все гаразд, Джордже? – спитав Бредлi.

– Пити хочеться. Я не звик так багато говорити. У камерi смертникiв нечасто виникае бажання поспiлкуватися.

Джордж махнув Макгрегору. Той вийняв навушники та пiдвiвся зi стiльця.

– Ви закiнчили, Джордже?

Галлас похитав головою:

– Нi, ще довго.

– Мiй клiент хоче пити, мiстере Макгрегор. Можна принести йому води? – попросив Бредлi.

Макгрегор пiшов до переговорного пристрою бiля дверей, що вели в пункт монiторингу, та кинув пару фраз. Бредлi скористався паузою та поцiкавився в Галласа, скiльки було учнiв у середнiй школi Мерi Дей. Джордж стенув плечима:

– Маленьке мiсто, маленька школа. Мабуть, не бiльше ста п’ятдесяти дiтей, з першого по шостий класи.

Дверi до пункту монiторингу вiдчинилися. У прорiзi з’явилася рука з паперовою склянкою. Макгрегор прийняв ii та принiс Галласу. Той жадiбно випив i подякував.

– На здоров’я, – вiдповiв Макгрегор. Вiн повернувся до свого стiльця, вставив навушники та знову забувся музикою, що б вiн там не слухав.

– То, кажеш, цей хлопчик – поганий хлопчик – був рудий, немов морквина? Справжня морквяна макiвка?

– Яскрава, наче неоновий вогник.

– Тобто, якби вiн ходив до твоеi школи, ти б його помiтив.

– Так.

– Але ти не помiтив, i його там не було.

– Нi. У школi я його нiколи не бачив – нi до, нi пiсля того випадку.

– То як у нього опинилася скринька для ланчiв Марлi Джейкобс?

– Я не знаю. Але е складнiше питання.

– Яке, Джордже?

– Куди вiн подiвся, якщо стояв просто за каркасовим кущем? По обидва боки був лише морiжок. А вiн зник, та й по всьому.

– Джордже?

– Так?

– А ти певен, що там насправдi був якийсь хлопчик?

– Не забувайте про скриньку для ланчiв, мiстере Бредлi. Вона лежала посеред дороги.

«І не сумнiваюся», – подумав Бредлi, постукуючи «Юнiболом» по жовтому блокноту. Де ж iще вона мала лежати, якщо Марлi, наприклад, несла скриньку з собою вiд самоi школи?

Або (яка огидна думка, але огиднi думки – типова реакцiя, коли тобi доводиться вислуховувати побрехеньки убивцi маленького хлопчика) ii скринька для ланчiв була в тебе, Джордже. Може, ти ii сам вiдiбрав у Марлi та кинув на дорогу, аби подражнити дiвчинку.

Бредлi вiдiрвав очi вiд блокнота й iз виразу обличчя свого клiента зрозумiв, що Джордж прочитав його думки, наче вони передавалися телетайпом у нього на лобi.

– То ви хочете почути решту? Чи вже все для себе з’ясували?

– Ну що ти, – вiдповiв Бредлi, – продовжуй, прошу.

Галлас допив воду й повернувся до своеi iсторii.




4


Той поганий хлопчик iз морквяною макiвкою та шапочкою з пропелером снився менi впродовж п’яти рокiв, але, зрештою, сни припинилися. Зрештою, я спромiгся повiрити в те, у що зараз вiрите ви, мiстере Бредлi: що це був нещасний випадок, що в мiсiс Пекгем дiйсно заiло педаль газу, а таке трапляеться, i якщо якийсь хлопчик насправдi дражнив Марлi… ну, дiти ж iнколи дражняться, чи не так?

Мiй тато завершив проект iз компанiею «Щаслива доля», i ми переiхали на схiд Кентуккi, де вiн займався приблизно тим самим, що й в Алабамi, тiльки в бiльших масштабах. У тiй мiсцевостi чимало шахт, самi знаете. Ми досить довго жили в мiстечку Айронвiль, я навiть устиг закiнчити школу. У випускному класi я заради жарту вступив у драмгурток. Люди, мабуть, зареготалися б, якби дiзналися. Такий собi маленький миршавий чоловiчок, який усе життя заповнював податковi декларацii для невеликих фiрм чи вдiв, аж раптом грае в п’есах на кшталт «Виходу немае»[87 - «No Exit» (фр. «Huis Clos») – п’еса про потойбiчне життя французького екзистенцiалiста Жана Поля Сартра, яка була видана 1944 року.]? Вiн радше нагадуе Волтера Мiттi[88 - Walter Mitty – персонаж оповiдання Джеймса Турбера «Таемне життя Волтера Мiттi» (1939), тихий, м’який чоловiк iз бурхливою фантазiею, який у своiх уявних життях вiдiгравав ролi льотчика, хiрурга, безжального вбивцi тощо.]! Але я грав, i в мене непогано виходило. Усi так казали. Я навiть замислювався про сценiчну кар’еру. Я розумiв, що навряд чи отримуватиму головнi ролi, але хтось же мае бути президентським радником з економiчних питань, або найближчим помiчником злодiя, або механiком, якого вбивають протягом перших десяти хвилин фiльму. Я знав, що справлюся з цими ролями i що мене будуть на них наймати. Я сказав татовi, що в коледжi хочу вступити на театральний факультет. Вiн вiдповiв, гаразд, чудово, вперед, тiльки подумай про запасний варiант, якщо нiчого не вийде. Тож я подався в Пiтт[89 - Pitt (University of Pittsburgh) – Унiверситет Пiттсбурга в штатi Пенсильванiя, заснований 1787 року.], де прослухав основний курс з акторського мистецтва та додатковий – з бiзнес-адмiнiстрування.

Перша п’еса, у якiй я взяв участь, називалася «Нiч помилок, або Приниження паче гордостi»[90 - «She Stoops to Conquer» – сентиментальна комедiя iрландського драматурга Олiвера Голдсмiта, вперше поставлена в Лондонi 1773 р., в якiй висмiюються усталенi звичаi вищого прошарку суспiльства.], i саме тодi я зустрiв Вiкi Абiнгтон. Я грав Тонi Лумпкiна, а вона – Констанцiю Невiль. Вона була гарною дiвчиною з копицею свiтлого кучерявого волосся, такого тонкого, що обрамляло ii голову, мов хмаринка. Я вважав, що вона надто гарна для мене, але врештi наважився запросити ii на каву. Так усе й почалося. Ми годинами сидiли в корпусi «Пiтт Юнiон», де в невеличкому ресторанi «Нордiз» подавали гамбургери. Вiкi викладала менi всi своi негаразди, якi здебiльшого стосувалися ii тиранiчноi матерi, та дiлилася мрiями про акторську кар’еру, особливо в серйозних театрах Нью-Йорка. Двадцять п’ять рокiв тому вони ще iснували.

Я знав, що в Норденберзькому медичному центрi iй прописали якiсь пiгулки – чи то заспокiйливi, чи то проти депресii, а може, i те й друге. Але, як я вважав, це все через те, що вона дуже амбiтна та творча, i, мабуть, усi великi актори та актриси приймають тi пiгулки. Мабуть, Мерiл Стрiп iх також вживае чи вживала до того, як прославилася завдяки «Мисливцю на оленiв»[91 - «Deer Hunter» (1978) – фiльм-драма про вiйну у В’етнамi режисера Майкла Чимiно з Робертом де Нiро, Крiстофером Вокеном та Мерiл Стрiп у головних ролях; отримав п’ять нагород «Оскар».]. І знаете що? У Вiкi було надзвичайне почуття гумору, якого часто бракуе гарним жiнкам, особливо тим, якi страждають на психiчнi розлади. Вона вмiла смiятися з себе й часто так робила. Казала, що це едина риса, завдяки якiй вона iще не збожеволiла.

Нам випали ролi Нiка та Ганi в «Хто боiться Вiрджинiю Вульф?»[92 - «Who’s Afraid of Virginia Wolf?» (1962) – п’еса американського драматурга Едварда Олбi про невдалий шлюб Джорджа й Марти, подружньоi пари середнього вiку.], i ми отримали кращi вiдгуки, нiж студенти, якi грали Джорджа й Марту. Пiсля цього ми вже не просто ходили на каву, ми стали парою. Інколи ми зажималися по темних куточках «Юнiона», хоча цi сеанси часто закiнчувалися сльозами Вiкi та бiдканнями про те, що вона погана акторка та що iй нiколи не вдасться досягти сценiчного олiмпу, як казала ii мати. Однiеi ночi, пiсля вечiрки на честь останнього показу «Смертельноi пастки»[93 - «Deathtrap» (1978) – детективна комедiйна п’еса американського письменника й драматурга Айри Марвiна Левiна (автора «Дитини Розмарi»).], на першому курсi, у нас був секс. Лише раз. Вона сказала, що iй сподобалося, що все було чудово, але гадаю, що нi. Принаймнi, не для неi, бо це трапилося вперше й востанне.

Улiтку 2000 року ми залишилися в кампусi, бо в парку Фрик ставили «Продавця музики»[94 - «The Music Man» (1957) – мюзикл Роберта Мередiта Вiлсона про музичну аферу шахрая Гарольда Гiлла, який закохався в чесну бiблiотекарку Марiан Пару.]. Визначна подiя, оскiльки режисером мав бути Мендi Патiнкiн[95 - Mandy Patinkin (нар. 1952) – американський комiк, актор озвучування й тенор, лауреат премiй «Еммi» й «Тонi».]. Ми з Вiкi пiшли на проби вдвох. Я анiтрохи не хвилювався, бо навiть не сподiвався отримати роль, але для Вiкi це стало найважливiшою рiччю в свiтi. Вона говорила (чи то жартома, чи то серйозно), що це буде ii перший крок до слави. Ми заходили на прослуховування групами по шестеро людей, i кожен тримав картку з обраною роллю. Поки ми чекали своеi черги перед репетицiйним залом, Вiкi тремтiла як осичина. Я обiйняв ii, i вона заспокоiлася, але тiльки трошки. Їi обличчя настiльки зблiдло, що макiяж скидався на маску.

Я зайшов до залу та вiддав свою картку з надписом «мер Шинн», бо це була манюсiнька роль, i хай мене грiм поб’е, якщо зрештою менi не дiстався персонаж Гарольда Гiлла, того чарiвливого шахрая. Вiкi обрала образ Марiан Пару, бiблiотекарки, яка пiдробляла уроками гри на фортепiано. Головна жiноча роль. Менi здалося, що читала вона непогано – не iдеально, вона могла й краще, але згодиться. А потiм дiло стало за спiвом.

То був сольний номер Марiан. Якщо не знаете, це дуже нiжна, проста пiсня пiд назвою «Добранiч, мiстере Хтось». Вона спiвала ii для мене «а капела» разiв шiсть, i то було пречудовно. Лагiдно, журливо, обнадiйливо. Але того дня в репетицiйному залi Вiкi дала маху. Вона спiвала так жахливо, що в слухачiв мимоволi стискалися кулаки та заплющувалися очi. Вона не могла потрапити в ноти, i iй довелося починати знову, та не один раз, а двiчi. Я бачив, що мiстеру Патiнкiну вривався терпець, оскiльки йому треба було прослухати ще з пiвдюжини дiвчат. Акомпанiаторка закочувала очi. Менi хотiлося розквасити ii тупу конячу морду.

Коли Вiкi закiнчила, то вже тремтiла всiм тiлом. Мiстер Патiнкiн подякував iй, вона – йому, усе так чемно, а потiм Вiкi вибiгла. Я наздогнав ii на виходi з корпусу й сказав, що вона була чудова. Вона посмiхнулася, подякувала й вiдповiла, що це не так i ми обое про це знаемо. Я зауважив, що коли мiстер Патiнкiн насправдi такий неймовiрний, як кажуть люди, то вiн зможе розгледiти в нiй талановиту актрису попри ii нервознiсть. Вiкi обiйняла мене й сказала, що я ii найкращiй друг. Окрiм того, вона додала, що будуть iншi вистави. Наступного разу перед пробами Вiкi прийме валiум. Просто вона боялася, що вiд лiкiв може змiнитися голос, бо чула, що деякi пiгулки мають такий побiчний ефект. Потiм вона засмiялася й запитала: «Але чи може бути гiрше, нiж сьогоднi?» Я сказав, що куплю iй морозива в «Нордiз», а вона вiдповiла, що це гарна iдея, i ми пiшли.

Ми крокували по тротуару й трималися за руки, i я пригадав усi тi випадки, коли дорогою до середньоi школи Мерi Дей тримав за руку Марлi Джейкобс. Не скажу, що тi думки накликали його появу, але й заперечувати не стану. Не знаю. Знаю тiльки, що iнколи я цiлу нiч лежу на лiжку в своiй камерi та думаю про це.

Мабуть, Вiкi трохи покращало, бо вона завела розмову про те, який добрий iз мене вийде професор Гiлл. Аж раптом з протилежного боку вулицi до нас хтось заволав. Тiльки то був не крик людини, а ревiння вiслюка.



– ДЖОРДЖ І ВІКІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЯ Ї-БА-ТИ-СЯ!


Це був вiн. Той поганий хлопчик. Тi самi шорти, той самий светр, те саме оранжеве волосся, яке стирчало з-пiд шапочки з пластиковим пропелером. Минуло бiльше десяти рокiв, а вiн анi на день не постарiв. Мене наче закинули назад у часi, тiльки зараз замiсть Марлi Джейкобс була Вiкi Абiнгтон i ми йшли по Рейнолдс-стрит у Пiттсбурзi, а не по Скул-стрит у Талботi, штат Алабама.

– Якого дiдька? – промовила Вiкi. – Джордже, ти знаеш цього хлопчика?

Ну, i що я мав на це вiдповiсти? Я нiчого не сказав. Я був такий приголомшений, що навiть рота не мiг розтулити.

Вiн закричав:

– Лайняна з тебе акторка, а спiвачка – ще гiрша! ВОРОНИ краще спiвають! Ти БРИДКА-А-А! БРИДКА-А ВІКІ-І-І, ось ти хто!

Вона затулила рота руками, i я пам’ятаю, якими великими стали ii очi, як вони знову почали наповнюватися сльозами.

– Вiдсмокчи йому пуцьку, а чом би й нi? Тiльки таким чином бридка нездарна пизда може отримати роль!

Я рушив до нього. Вiдчуття реальностi зникло, я немов перебував увi снi. Вечорiло, i рух автомобiлiв на Рейнолдс-стрит пожвавився, але я про це не подумав. А Вiкi подумала. Вона схопила мене за руку й вiдтягнула назад на тротуар. Гадаю, вона врятувала менi життя, бо за пару секунд на тому самому мiсцi опинився великий автобус, i водiй голосно сигналив нам своiм гудком.

– Не треба. Ким би вiн не був, вiн того не вартий, – мовила Вiкi.

Одразу за автобусом мчала вантажiвка, i, щойно вони промайнули повз нас, ми побачили, як той хлопчик бiжить протилежним боком вулицi й трусить своiм здоровенним задом. Вiн дiстався кiнця кварталу та завернув за рiг, але перед цим спустив шорти, нахилився й показав нам голу дупу.

Вiкi опустилась на лавочку, а я сiв поруч. Вона знову спитала, хто вiн такий, i я сказав, що гадки не маю.

– То звiдки вiн дiзнався, як нас звати? – не вгавала вона.

– Не знаю, – повторив я.

– Ну, щодо однiеi речi вiн точно був правий. Якщо я хочу грати в «Продавцi музики», треба повернутися й вiдсмоктати у Мендi Патiнкiна. – І Вiкi засмiялася, цього разу по-справжньому, наче цей смiх пiднiмався з самого нутра. Вона просто закинула голову назад i зареготалася. – Ти бачив ту бридку маленьку дупу? Наче два недопеченi кекси!

Пiсля цiеi фрази я не втримався. Ми обхопили одне одного руками, притулилися щоками та завили вiд смiху. Я тодi подумав, що все гаразд, але ж певнi речi нiколи не помiчаеш вчасно, бо в нас сталася iстерика. У мене – бо це був той самий хлопчик з минулого, а у Вiкi – бо вона повiрила його словам: що вона нездара, а навiть якщо й мае якийсь талант, то нiколи не зможе перебороти свiй страх, аби це довести.

Я провiв ii до Фаджевих акрiв – великого старого багатоквартирного будинку, помешкання в якому здавали виключно студенткам, яких ми тодi називали «колежанками». Вiкi обiйняла мене та знову сказала, що з мене вийде чудовий Гарольд Гiлл. Їi тон мене трохи занепокоiв, тож я поцiкавився, чи все гаразд. Вона вiдповiла:

– Звiсно, все гаразд, дурненький, – i побiгла додому. Це був останнiй раз, коли я бачив ii живою.

Пiсля похорону я запросив на каву Карлу Вiнстон, бо вона була найближчою подругою Вiкi у Фаджевих акрах. Менi довелося перелити ii каву з чашки в склянку, бо в неi так сильно тремтiли руки, що вона боялася обпектися. Карла була не просто пригнiчена, вона винуватила себе в смертi Вiкi. Я певен, що так само винуватила себе мiсiс Пекгем пiсля того, що трапилося з Марлi.

Того вечора вона перестрiла Вiкi, яка сидiла в холi на першому поверсi та витрiщалася в телевiзор. Тiльки телевiзор був вимкнений. Карла сказала, що Вiкi здалася iй апатичною та байдужою. Вона вже бачила свою подругу в такому станi, коли та збивалася з лiку й приймала забагато пiгулок або ковтала iх у неправильнiй послiдовностi. Карла спитала, чи не хоче Вiкi пiти до Медичного центру, аби ii оглянули. Але Вiкi вiдмовилася, запевнивши, що з нею все добре, просто був важкий день, але скоро вона прийде в норму.

Вiкi розповiла Карлi:

– Нам зустрiвся маленький огидний хлопчик. Я осоромилася на прослуховуваннi, а вiн почав iз мене знущатися.

– Як прикро, – вiдповiла Карла.

– Джордж його знав. Вiн сказав менi, що нiколи його не бачив, але я вiдчула, що вiн бреше. Хочеш знати, що я про це думаю?

Карла вiдповiла, що так, звiсно. На той момент вона вже була переконана, що Вiкi переплутала своi лiки чи викурила косяк або i те й iнше.

– Я думаю, що його пiдмовив на це Джордж. Хотiв мене подражнити. Але коли побачив, як я засмутилася, то пошкодував про свiй вчинок i спробував зупинити хлопчика. Тiльки той не зупинявся.

– Не говори дурниць, Вiк. Джордж нiколи б не став тебе дражнити через провальнi проби. Ти йому подобаешся.

– Ну, принаймнi в одному хлопчик був правий – нiчого в мене не вийде, – пiдсумувала Вiкi.

Тодi я вирiшив запевнити Карлу, що жодним чином не причетний до того хлопчика. Карла вiдповiла, що я мiг би iй про це не казати, бо вона знала, що я хороша людина i що я нiколи б не скривдив Вiкi. А потiм знову заплакала:

– Це моя провина, а не твоя. Я бачила, що iй зле, але нiчого не вдiяла. І ти знаеш, що сталося потiм. Це також на менi, бо вона не хотiла. Я знаю, що вона не хотiла цього робити.

Карла облишила Вiкi та пiднялася до себе працювати над домашнiм завданням. За кiлька годин вона спустилася до помешкання подруги.

– Я гадала, може, вона захоче прогулятися та чогось перекусити. Або, якщо закiнчилася дiя лiкiв, випити склянку вина. Але Вiкi не було в кiмнатi. Тому я зазирнула до холу, але й там ii не знайшла. Парочка дiвчаток дивилися телевiзор, i одна сказала, що бачила, як Вiкi нещодавно спускалася в пiдвал – мабуть, збиралася зайнятися пранням.

Бо в неi були простирадла, як сказала та дiвчинка.

Тодi Карла занепокоiлася, хоча сама ще не розумiла чому. Вона спустилася в пiдвал, але в пральнi нiкого не було i жодна машина не працювала. У наступнiй кiмнатi був склад, де дiвчата зберiгали своi речi. Звiдти лунали якiсь звуки, тож Карла прочинила дверi й побачила Вiкi. Вона стояла спиною до неi на невисокому стосi валiз. Вiкi зв’язала два простирадла, аби зробити зашморг. Петля телiпалась на шиi. Інший кiнець був почеплений до труби пiд стелею.

Але, як розповiла менi Карла, справа полягала в тому, що валiз було всього три, а мотузка зовсiм не натягнута. Якби вона справдi хотiла позбавити себе життя, то взяла б лише одне простирадло та зiстрибнула з чиеiсь шафки. Тобто це була генеральна репетицiя, як кажуть у театрi.

– Звiдки тобi знати? – заперечив я. – Ти ж не бачила, скiльки пiгулок вона проковтнула чи наскiльки вона була не при тямi.

– Я знаю, що я бачила. Вона могла би зiйти з тих валiз та ступити на пiдлогу, i зашморг би все одно не затягнувся. Але тодi я про це не подумала. Я була надто приголомшена, тож просто вигукнула ii iм’я.

Той гучний оклик ii налякав, i, замiсть того щоби ступити долi з валiз, Вiкi смикнулася та повалилася вперед, а валiзи висковзнули в неi з-пiд нiг. Вона би могла впасти животом на бетоновану пiдлогу, як сказала Карла, але довжини мотузки забракло. Вiкi могла би вижити, якби розпустився вузол, яким вона з’еднала два простирадла, але цього теж не сталося. Пiд вагою ii тiла зашморг затягнувся, i голова рiзко сiпнулася назад.

– Я почула хрускiт – то зламалася ii шия. Такий гучний звук. І все через мене, – вимовила Карла й заридала.

Вона все плакала, i плакала, i плакала.

Ми вийшли з кав’ярнi, i я повiв ii до автобусноi зупинки на розi. Я знову й знову повторював iй, що вона нi в чому не винна, i зрештою Карла припинила плакати. Вона навiть злегка всмiхнулася.

– Ти дуже переконливий, Джордже.

Я промовчав, i вона б усе одно не повiрила, що моя переконливiсть походить вiд абсолютноi впевненостi.




5


– Той поганий хлопчик забирав усiх, кого я любив, – сказав Галлас.

Бредлi кивнув. Було очевидно, що Галлас сам вiрив у свою iсторiю, i якби вона прозвучала в судi, то, замiсть перепустки до Голковоi садиби вiн би мiг отримати довiчне ув’язнення. Звiсно, йому би не вдалося переконати всiх присяжних, але бiльшiсть знайшли би привiд зняти питання про смертну кару. Мабуть, зараз уже було запiзно. Письмове прохання про вiдстрочення виконання вироку на пiдставi iсторii Галласа про поганого хлопчика мало б вигляд вiдчайдушноi спроби вхопитися за соломинку. Треба було заслухати цю розповiдь особисто, побачити вираз на його обличчi. Почути його голос.

Тим часом засуджений позирав на Бредлi крiзь каламутне оргскло та злегка всмiхався.

– Вiн був не просто поганий, а ще й жадiбний. Вiн завжди намагався урвати два товари за цiною одного. Тобто одна людина помирала, а друга потiм усе життя бовталася в грузькому болотi докорiв сумлiння.

– Ти, певно, переконав Карлу, – мовив Бредлi, – врештi-решт вона вийшла за тебе замiж.

– Повнiстю переконати ii не вдалося, до того ж вона так i не повiрила в маленького хлопчика. Якби повiрила, то прийшла б на судове засiдання, а ми би й досi були одруженi, – вiдповiв Джордж, невiдривно спостерiгаючи за адвокатом крiзь перегородку. – Якби вона повiрила, то була би рада, що я його вбив.

Тюремник, який сидiв у кутку, Макгрегор, поглянув на наручний годинник, вийняв навушники й пiдвiвся.

– Не хочу заважати вашому спiлкуванню, адвокате, але вже о пiв на дванадцяту, i невдовзi вашому клiенту треба буде повернутися до камери на полуденну перекличку.

– Не розумiю, чому його не можна порахувати прямо тут. Зрештою, ви ж його бачите, – м’яко зауважив Бредлi. Вiн не любив злити тюремникiв, i, хоча Макгрегор був одним iз кращих, Бредлi пiдозрював, що розiзлити його зовсiм не важко. Саме таких людей наймають наглядати за неприторенними злочинцями.

– Правила е правила, – вiдказав Макгрегор i пiдняв руку, нiби хотiв запобiгти невисловленому протесту Бредлi. – Я знаю, що незадовго до призначеного дня всi обмеження в часi знiмаються, тому можете почекати, поки я приведу його з переклички. Хоча вiн пропустить ланч, i ви, напевне, теж.

Вони дивилися, як Макгрегор повернувся до свого стiльця та знову заткнув вуха навушниками. Коли Галлас обернувся до перетинки з органiчного скла, то його обличчям пробiгла усмiшка.

– Чорт забирай, ви й самi можете здогадатися, що було далi.

І хоча Бредлi дiйсно мiг, вiн усе одно склав руки поверх чистих сторiнок блокнота:

– Краще ти сам усе розкажеш, чи не так?




6


Я вiдмовився вiд ролi Гарольда Гiлла й покинув драмгурток. Грати менi бiльше не хотiлося. Останнiй рiк навчання в Пiттi я присвятив бiзнес-адмiнiструванню, особливо бухгалтерii, i Карлi Вiнстон. Я здобув диплом, i того ж року ми побралися. Мiй батько був дружком. За три роки вiн помер.

Одна з шахт, якими вiн опiкувався, розташовувалася в мiстечку Луiза. Це неподалiк Айронвiля, на пiвдень вiд того мiсця, де й досi жив мiй тато разом iз Ноною Маккартi чи Мамою Нонi замiсть «домогосподарки». Шахта називалася «Добра глибина». У другому стволi стався обвал, а це приблизно двiстi футiв вiд земноi поверхнi. Обвал був невеликий, усi вибралися неушкодженими, але мiй батько та ще кiлька представникiв правлiння компанii мали спуститися, щоби оглянути пошкодження та визначити, коли можна буде все полагодити й вiдновити виробництво. Вiн так i не вийшов iз тоi шахти. Нiхто не вийшов.

– Менi постiйно дзвонить один хлопчик, – розповiла Нонi згодом.

Вона завжди була привабливою жiнкою, але всього за рiк пiсля того, як помер мiй тато, змарнiла: ii шкiра вкрилася зморшками й складками, хода перетворилася на дрiботiння, i Нонi вбирала голову в плечi щоразу, як хтось заходив до кiмнати, нiби очiкувала удару. І все це не через загибель мого батька, а через того поганого хлопчика.

– Усе дзвонить i дзвонить. Лае мене нiггерською сукою, але я не зважаю. Бувало й гiрше. Такi образи сходять iз мене, мов з гуски вода. Але вiн повторюе одну рiч, яка мене насправдi непокоiть, – що нещасний випадок стався через мiй подарунок. Через тi чоботи. Але ж це неправда, адже так, Джорджi? Мае ж бути якась iнша причина. Вiн мав почепити своi повстянi пiдошви. Вiн би нiколи не забув iх надягнути, особливо пiсля обвалу, навiть такого незначного.

Я погодився, але бачив, що ii все одно продовжують гризти сумнiви.

То були Чоботи Слiдопита. Мама Нонi подарувала iх батьку на день народження всього за два мiсяцi до вибуху на «Добрiй глибинi». Мабуть, вона виклала за них не менше трьохсот доларiв, але це взуття було варте кожного пеннi. Халяви по колiно, шкiра м’яка, як шовк, але мiцна. Такi чоботи чоловiк мiг проносити все життя та передати в спадок синовi. Пiдошви були поцяткованi шипами, а ви самi розумiете, що такi набiйки кресають iскри на пiдхожих поверхнях, наче криця об кремiнь.

Мiй тато нiколи б не вдягнув шипованi чоботи до шахти, де мiг статися викид метану чи рудникового газу, i не кажiть менi, що вiн просто забув. Як тут можна забути, коли в нього та двох iнших бiдолах на поясах телiпалися респiратори, а на спинах висiли балони з киснем. Мама Нонi була права: навiть якби вiн вдягнув Слiдопити, то обов’язково пов’язав би на них повстянi пiдошви. Нагадувати iй про це не було потреби, вона й сама знала, що батько був дуже обережним. Але навiть найбiльш божевiльна iдея може вроiтися в голову людинi, якщо вона самотня й убита горем, а iй не дають про це забути. Такi думки звиваються, немов паразити, вiдкладають яйця, i незабаром мозок уже кишить хробаками.

Я порадив Нонi змiнити номер телефону, i вона дослухалася, але той хлопчик роздобув ii новий номер i дзвонив. Вiн торочив, що мiй батько забув, яке на ньому взуття, а тодi один iз тих шипiв викресав iскру, i все полетiло пiд три чорти.

– Цього б нiколи не сталося, якби ти не подарувала йому тi чоботи, тупа чорнопика сучко. – Отакi речi вiн iй казав, а може й гiршi, тiльки вона менi не розповiдала.

Зрештою, вона взагалi вимкнула телефон. Я запевняв ii, що телефон потрiбен, адже вона жила на самотi, але Нонi й слухати не захотiла.

– Інколи вiн дзвонить просто серед ночi, Джорджi. Ти не розумiеш, як воно – лежати без сну, слухати безперервне дзеленчання й знати, що це той хлопчик. Що ж то за батьки, якi дозволяють дитинi робити такi речi, навiть не уявляю.

– То вимикай його на нiч, – зауважив я, на що вона вiдповiла:

– Я пробувала. Але iнколи вiн все одно дзвонить.

Я припустив, що це iй ввижаеться. Я й сам намагався в це повiрити, мiстере Бредлi, але не вийшло. Якщо той поганий хлопчик змiг поцупити скриньку для ланчiв зi Стiвом Остiном, яка належала Марлi, якщо вiн знав про провальнi проби Вiкi та Чоботи Слiдопита, якщо вiн рiк у рiк не старiв, то, певна рiч, вiн мiг додзвонитися навiть на вимкнутий телефон. У Бiблii сказано, що Диявол вiльно ходить землею i Бог йому не указ. Не знаю, чи той поганий хлопчик був самим Дияволом, але бiсом – то напевно.

Також я не знаю, чи врятував би Маму Нонi дзвiнок у «швидку». Знаю тiльки, що коли в неi стався серцевий напад, то вона не змогла викликати лiкарiв, бо телефону не було. Вона так i померла самотою в себе на кухнi. Наступного дня ii знайшла сусiдка.

Ми з Карлою пiшли на похорон i, провiвши Нонi в останню путь, залишились ночувати в будинку, де вона мешкала з моiм батьком. На свiтанку я прокинувся, бо менi наснилося жахiття, а потiм не змiг заснути. Коли я почув, як на ганок упала газета, то пiшов ii пiдiбрати й побачив, що на поштовiй скриньцi пiднято прапорець. Тож я почовгав надвiр у самих капцях i халатi й зазирнув у неi. Там лежала шапочка з пластиковим пропелером. Я ii витягнув, i на дотик вона була тепла, наче той, хто ii щойно скинув, палав у гарячцi. Менi було огидно тримати ii в руках, немов я мiг пiдхопити якусь заразу, але я все одно перевернув ii та зазирнув усередину. Тканина була вимазана олiею для волосся, застарiлим косметичним засобом, що давно вийшов з ужитку. На неi налипло кiлька оранжевих волосин. А ще там знайшлася записка, вочевидь нашкрябана дитиною, бо лiтери були кривими й похиленими. «ЗАЛИШ СОБІ, У МЕНЕ Є ЩЕ ОДНА», – iшлося в записцi.

Я принiс цю кляту штуку на кухню (затиснувши ii мiж великим i вказiвним пальцями, бо торкатися шапочки менi геть не хотiлося) i закинув у дров’яну пiч. Потiм я пiдпалив ii вiд сiрника, i вона одразу зайнялася зi звуком ка-флумп. Полум’я було зеленуватого кольору. За пiвгодини зайшла Клара i вдихнула повiтря:

– Що це за сморiд? Пахне, наче на морському березi пiсля вiдпливу!

Я вiдповiв, що, скорiш за все, десь на задньому подвiр’i протiкае вiдстiйник, який переповнився, i його треба почистити. Але я знав, що це неправда. Смердiло метаном – можливо, саме цей запах вiдчув мiй батько за мить до того, як спалахнула iскра, вiдправивши його та двох iнших чоловiкiв на небеса.

На той час я працював у бухгалтерськiй фiрмi (однiй iз найбiльших незалежних компанiй Середнього Заходу) i досить швидко просувався кар’ерними сходами. Я збагнув, що як приходити рано, iти пiзно й не ловити гав на роботi, то керiвництво обов’язково тебе помiтить – так i сталося. Грошей було вдосталь, i ми з Кларою хотiли завести дiтей, але нiчого не виходило. Щомiсяця, наче за годинником, до неi прилiтав червоний кардинал[96 - Cardinal – невеличкий птах, поширений на територii Пiвнiчноi Америки, схожий на горобця та костогриза; дiстав назву завдяки червоному, наче одяг католицьких кардиналiв, пiр’ю. Звiсно, Стiвен Кiнг мае на увазi менструальний цикл. Окрiм того, у США iснуе повiр’я, що пiд виглядом пташки кардинала до людини прилiтае дух померлого родича.]. Ми звернулися до акушера-гiнеколога з Топеки, зробили всi належнi аналiзи. Лiкар сказав, що з нами все гаразд i ще зарано говорити про безплiддя. Вiн наказав iхати додому, розслабитися та насолоджуватися статевим життям.

Ми скористалися його порадою, i за одинадцять мiсяцiв вiзити червоного кардинала припинилися. Моя дружина виросла в католицькiй родинi, але на службi не була ще з коледжу. Коли Клара дiзналася про вагiтнiсть, то почала знову ходити до церкви й потягла мене з собою. Ми обрали храм Святого Андрiя. Я не заперечував. Якщо вона вирiшила, що сам Бог поклав хлiбину до ii печi, то нехай.

Вона була на шостому мiсяцi, коли стався викидень. Через нещасний випадок, який зовсiм не був випадковим. Дитина прожила кiлька годин i, зрештою, померла. Дiвчинка. Оскiльки iй треба було дати iм’я, ми назвали ii Гелен, на честь Клариноi бабусi.

Нещасний випадок стався пiсля служби. Меса закiнчилася, i ми збиралися перекусити в мiстi, а потiм поiхати додому. Я би дивився американський футбол, а Клара б лежала з задертими ногами, вiдпочивала й насолоджувалася своею вагiтнiстю. Вона була по-справжньому щасливою, мiстере Бредлi, кожного дня, навiть на раннiй стадii, коли ii нудило зранку.

Я помiтив поганого хлопчика одразу, як ми вийшли з церкви. Тi самi мiшкуватi шорти, той самий светр, тi самi маленькi кругленькi хлопчачi цицьки та випнуте черево. Шапочка, яку я знайшов у поштовiй скриньцi, була синього кольору, а цього разу вiн надягнув зелену, але з таким самим пластиковим пропелером. Я встиг перетворитися з дитини на дорослого чоловiка з кiлькома сивими пасмами в чупринi, але тому поганому хлопчику й досi було шiсть рокiв. Щонайбiльше сiм.

Вiн стояв трохи подалi вiд церкви, а перед ним – iнший хлопчик. Звичайний хлопчик, який подорослiшае. Малий був сторопiлий i наляканий. Вiн щось тримав у руцi. Воно скидалося на м’ячик вiд «Боло», який колись давно менi подарувала Мама Нонi.

– То кидай, – сказав поганий хлопчик. – Або вiддавай моi п’ять баксiв.

– Я не хочу, – вiдповiв звичайний хлопчик. – Я передумав.

Клара цього не бачила. Вона стояла вгорi на церковних схiдцях i розмовляла з отцем Патриком про те, яка добра була проповiдь i як багато з’явилося тем для роздумiв. Сходинки були гранiтними й крутими.

Здаеться, я спробував узяти ii пiд руку, а може, й нi. Може, я просто закляк на мiсцi, як того разу, коли той хлопчик перестрiв мене з Вiкi пiсля невдалих проб до «Продавця музики». І перш нiж я встиг поворухнутися чи щось сказати, поганий хлопчик зробив крок уперед. Вiн занурив руку в кишеню шортiв i вихопив звiдти запальничку. Щойно вiн креснув нею, з’явилася iскра, i я збагнув, що сталося того дня в «Добрiй глибинi». Вибух жодним чином не був пов’язаний зi сталевими шипами на чоботах мого тата. Червона куля в руках звичайного хлопчика почала горiти й шипiти. З переляку вiн кинув цю штуку, i поганий хлопчик засмiявся. Тiльки то був не смiх, а радше низьке огидне гигикання: «Бхирр-бхирр-бхирр» чи щось таке.

М’ячик влучив у гранiт пiд металевим поруччям збоку вiд схiдцiв, а потiм вiдскочив i одразу ж розiрвався. Пролунав оглушливий вибух, спалахнуло жовте свiтло. То була не звичайна петарда, навiть не вишнева бомба, а М-80[97 - Cherry bomb – розсипний феерверк червоного кольору, M-80 – клас великих салют-снарядiв, якi на початку ХХ ст. використовувалися вiйськовими для симуляцii вибухiв та артилерiйського вогню.]. Клара стрiпнулася так само, як колись стрiпнулася Вiкi в пiдвалi Фаджевих акрiв. Я спробував ii пiймати, але вона обома руками стискала зап’ясток отця Патрика, i моi пальцi просто ковзнули ii лiктем. Вони вдвох покотилися схiдцями вниз. Вiн зламав праву руку й лiву ногу. Клара зламала кiсточку й отримала струс мозку. І вона втратила дитину. Вона втратила Гелен.

Хлопчик, який власноруч жбурнув М-80, наступного дня прийшов iз мамою до полiцейського вiддiлку та в усьому зiзнався. Звiсно, вiн був пригнiчений i казав тi самi речi, що завжди говорять (а iнколи й мають на увазi) дiти, якi накоiли бiду: що це був нещасний випадок, що вiн не хотiв нiкого кривдити. Вiн сказав, що взагалi не збирався кидати вибухiвку, але той iнший хлопчик пiдпалив гнiт, i вiн боявся, що йому повiдривае пальцi. Нi, вiн нiколи ранiше не бачив того хлопчика. Нi, вiн не знав, як його звуть. А потiм вiн простягнув полiцейському п’ять доларiв, якi дав йому поганий хлопчик.

Пiсля цього у Клари зникло будь-яке бажання дiлити зi мною лiжко, i вона кинула ходити до церкви. А я не кинув i зосередився на «Конквестi»[98 - Conquest (англ. «досягнення», «завоювання») – спецiальна програма католицькоi церкви для хлопцiв 5—12 класiв, завдяки якiй вони знайомляться з релiгiею та вчаться робити «правильнi вибори в життi».]. Ви знаете, що це, мiстере Бредлi, i не тому, що ви католик, а тому, що маете те саме покликання. Релiгiя мене не цiкавила, за це вiдповiдав отець Патрик, а я з радiстю тренував команди з бейсболу й тач-футболу[99 - Touch football – рiзновид американського футболу, в якому гравця з м’ячем не збивають з нiг, а просто торкаються.]. Я ходив на усi пiкнiки, в усi походи, i навiть отримав дозвiл на пасажирськi перевезення, щоби возити хлопцiв на церковному автобусi до луна-паркiв, пiдлiткових таборiв та на змагання з плавання. І я завжди мав при собi пiстолет сорок п’ятого калiбру, який придбав у ломбардi «Мудра застава», – ну, речовий доказ № 1. Я проносив цей пiстолет п’ять рокiв: або в моiй машинi – в шухлядi для рукавичок, що на панелi приладiв, або в скринi з iнструментами, яка стояла в автобусi «Конквест». Коли я проводив тренування, то клав його в спортивну сумку.

Кларi було не до вподоби мое захоплення «Конквестом», який забирав увесь мiй вiльний час. Коли отець Патрик набирав волонтерiв, я перший пiднiмав руку. Гадаю, вона ревнувала.

– Тебе нiколи не бувае вдома, навiть по вихiдних, – казала вона. – Я вже починаю думати, що ти закохався в тих хлопчикiв.

Мабуть, моя пристрасть дiйсно здавалася трохи дивною, бо я взяв собi за звичку обирати певних хлопчикiв i придiляти iм особливу увагу. Товаришувати з ними, допомагати. Було не складно. Бiльшiсть iз них походили з бiдних родин. Зазвичай про хлопцiв дбали самотнi матусi, якi працювали на низькооплачуванiй роботi, а то й на двох чи трьох, аби заробити хоч на якiсь харчi. Якщо в родинi була машина, то нею користувалися батьки, i я радо пiдвозив своiх особливих хлопцiв на збори «Конквесту» по четвергах, а потiм доправляв iх додому. Якщо в мене не виходило, я вручав iм квитки на автобус. Грошей нiколи не давав, бо швидко збагнув, що давати цим хлопцям грошi – погана iдея.

Інколи менi вдавалося допомогти. Один малий – коли я з ним познайомився, вiн мав не бiльше двох пар штанiв i трьох сорочок – був математичним генiем. Я примiстив його до приватноi школи, i зараз вiн – успiшний першокурсник якогось унiверситету в Канзасi. Двiйко iнших хлопцiв угрузли в наркотi, i я змiг витягнути тiльки одного. Здаеться.

Нiколи не скажеш напевне. Був iще хлопець, вiн утiк iз дому пiсля сварки з мамою i за мiсяць подзвонив менi з Омахи. Його мати тодi вже була вирiшила, що вiн або помер, або пiшов назавжди. Я привiз його додому.

Спiлкування з хлопцями давало набагато бiльше користi, нiж заповнювання податкових декларацiй чи тi випадки, коли я допомагав корпорацiям Делавера ухилятися вiд сплати податкiв. Але я працював у «Конквестi» не заради цього, гарнi вчинки – то вже побiчна дiя. Інколи, мiстере Бредлi, я брав своiх особливих хлопчикiв на риболовлю в затоку Дiксона, чи на берег якоiсь великоi рiчки, чи до одного з тих мостiв, подалi вiд мiста. Я також рибалив, але не на коропа чи форель. І спливло немало часу, поки поплавець смикнувся. Саме тодi з’явився Рональд Гiбсон.

Роннi мав п’ятнадцять рокiв, але здавався молодшим. Вiн був слiпий на одне око, тож не мiг грати в бейсбол або американський футбол, але йому не було рiвних у шахах чи iнших настiльних iграх, якими хлопцi бавилися, коли дощило. Його нiхто не дражнив, вiн вважався талiсманом групи в «Конквестi». Його батько кинув сiм’ю, коли Роннi було дев’ять, чи що, i вiдтодi вiн прагнув чоловiчоi уваги. Невдовзi вiн став дiлитися зi мною всiма негараздами. Звiсно, першою проблемою було його погане око. Роннi мав уроджений дефект пiд назвою keratoconus, або «деформована рогiвка» з латини. Лiкар сказав його мамi, що слiпоти можна позбутися, якщо провести операцiю з пересадки рогiвки, але вона дуже дорога i його мамка нiколи не назбирае на неi грошей.

Я звернувся до отця Патрика, i ми влаштували з пiвдюжини благодiйних заходiв «Новий зiр для Роннi». Навiть потрапили в новини на Каналi 4. Там промайнув кадр, де ми з Роннi гуляемо парком Барнума[100 - Phineas Taylor Barnum (1810–1891) – американський шоумен i власник цирку, легендарний мiстифiкатор ХІХ столiття.] i я обiймаю його за худе плече. Клара пхекнула, коли те побачила. Сказала, що я себе дивно поводжу з тими хлопцями i це неодмiнно впаде в око тим, хто подивиться сюжет.

Менi було байдуже, що й кому впаде в око, оскiльки незабаром пiсля репортажу на вудi смикнулася волосiнь. Просто на моiх очах. Поганий хлопчик попався на гачок. Менi нарештi вдалося привернути його увагу. Я зачув його.

Роннi провели операцiю. Повнiстю вiдновити зiр не вдалося, але око почало бачити. Протягом року пiсля пересадки йому належало носити спецiальнi окуляри, скельця яких темнiли на сонцi, але вiн тим не переймався. Навiть казав, що в них вiн круто виглядае.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22571021&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Christine» (1983) – фiльм за однойменним романом Стiвена Кiнга про машину з характером смертельно ревнивоi жiнки.




2


«Huffy» – бренд велосипедiв, якi випускала третя за потужнiстю на американському ринку однойменна корпорацiя (1887–2004).




3


Orlando – мiсто у Флоридi, поблизу якого з 1971 р. дiе найбiльший у свiтi розважальний парк «Disney World».




4


Зображення першого президента США мiститься на однодоларовiй банкнотi.




5


«Chevrolet Corvette» – дорогий спортивний автомобiль, модифiкацii якого випускаються з 1953 року.




6


Перекручений жартiвливий вираз на прощання – фраза зi старовинноi англiйськоi лiчилки, яку своею пiснею «See You Later Alligator» 1955 р. популяризував пiонер рок-н-ролу Бiлл Гейлi (1925–1981).




7


«Schwinn» – найпопулярнiший у США бренд велосипедiв, якi випускае заснована 1895 р. в Чикаго однойменна компанiя.




8


Auburn – засноване 1786 р. мiсто (23 тис. мешканцiв) у штатi Мейн, столиця округу Андроскоггiн.




9


«Richforth Electronics Company» – китайська компанiя, що виробляе рiзноманiтнi побутовi прилади.




10


«Boardwalk Empire» (2010–2014) – iсторичний серiал про кримiнальну систему Атлантик-Сiтi, на якiй зростав гральний бiзнес в часи «Сухого закону» 1920-х рокiв.




11


Interstate-95 – мiжштатна автомагiстраль завдовжки понад 3 тис. км, яка пролягае мiж Новою Англiею та Флоридою.




12


Portland – засноване 1633 р. найбiльше мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Мейн; Augusta – засноване 1754 р. мiсто (19 тис. мешканцiв), столиця штату Мейн.




13


Alcatraz – побудована 1847 р. знаменита в’язниця на однойменному островi в затоцi Сан-Франциско, закрита 1963 р., тепер там музей.




14


TCBY («The Country’s Best Yogurt») – заснована 1981 р. мережа крамничок «Найкращий йогурт у краiнi»; «Sbarro» – заснована 1956 р. мережа пiцерiй, де подаються рiзнi iталiйськi страви.




15


«Popov» – недорога горiлка, яку випускае найбiльша у свiтi компанiя-виробник алкоголю, британська «Diageo plc».




16


«Locke & Key» (2008–2013) – горор-комiкс, авторами якого е син Стiвена Кiнга письменник Джо Гiлл та художник Габрiель Родригес (у назвi обiгруеться спiвзвучнiсть прiзвища Лок та англiйського слова «замок»).




17


«Oreo» – популярне шоколадне печиво: два диски з кремовою начинкою мiж ними, випускаеться з 1912 року.




18


Gray – засноване 1738 р. мiстечко (близько 8 тис. мешканцiв) у Мейнi, де базуеться один iз чотирьох основних пiдроздiлiв полiцii штату.




19


«NyQuil» – безрецептнi лiки вiд застуди для вживання перед сном, мають снодiйний ефект.




20


«Chuck Taylor» – названа iм’ям знаменитого баскетболiста Чака Тейлора (1901–1969) модель кедiв, якi випускае заснована 1908 р. компанiя «Converse».




21


«Edward Little High School» – заснована 1835 р. фiлантропом Едвардом Лiтлом середня школа в мiстi Обернi; «Red Eddies» – назва рiзних шкiльних спортивних команд.




22


«Bicycle Playing Cards» – популярний у казино, серед гравцiв i фокусникiв бренд тривких гральних карт, якi випускаються з 1885 р.; залежно вiд часу випуску, мастi можуть мати рiзнi малюнки, але «джокер» зазвичай зображуеться верхи на велосипедi.




23


«HBO» – кабельний канал, який передае фiльми й серiали на замовлення; ретранслюеться в 150 краiнах; «CinemaSpank» – вигаданий Кiнгом вiдеоресурс з вiдвертим сексом.




24


«Hustler» – заснований Ларi Флiнтом 1973 р. перший у США легальний порножурнал.




25


«Subway» – заснована 1965 р., наразi найбiльша у свiтi мережа фаст-фудiв.




26


Фiрмовi продукти мережi «Бургер Кiнг»: «Whopper» («Незмiрний») – найбiльший гамбургер у меню; «Whaler» («Китобiй») – невеликий сендвiч з рибою.




27


Justin Bieber (нар. 1994) – канадський поп-спiвак, на професiйнiй сценi виступае з 13 рокiв; був бавився расистськими жартами, за якi пiзнiше публiчно вибачився.




28


«Seven Eleven» – крамниця заснованоi 1927 р. торговельноi мережi, у назвi якоi залишилося вiдображення колишнього часу роботи (7:00–23:00), хоча з 1963 року бiльшiсть цих супермаркетiв перейшли на цiлодобовий режим.




29


«Natural American Spirit» – сигарети з натурального тютюну, що з 1982 р. виробляються в мiстi Санта Фе, штат Нью-Мексико, i рекламуються як такi, що не викликають звички до палiння.




30


Verboten – заборонена (нiм.).




31


«Drink Responsibly» – стандартна фраза, що обов’язково мусить супроводжувати рекламу алкоголю.




32


«Clark’s Teaberry» – жувальна гумка, що випускаеться з 1900 р.; смаком нагадуе «чайну ягоду» (Гаультерiя лежача) – пiвнiчноамериканський низенький чагарник з запашними бiлими квiтами i червоними iстiвними плодами.




33


«King James Version» – виконаний у 1604–1611 рр. пiд егiдою короля Джеймса I Англiйського (король Якiв у схiднослов’янськiй писанiй традицii: 1566–1625) найточнiший на той час переклад Бiблii для Англiканськоi церкви; вважаеться класичним перекладом i досi е найпоширенiшою версiею Бiблii в англомовних краiнах.




34


Священник або член спадковоi касти священнослужителiв у древнiх евреiв.




35


Євангелiе вiд Луки, 10:36 (переклад Івана Огiенка).




36


«Prius» – економiчний гiбридний автомобiль з бензиново-електричним двигуном, який з 1997 р. випускае компанiя «Toyota».




37


Полковник Гарленд Сандерс (1890–1980) заснував 1930 р. мережу фастфудiв «Kentucky Fried Chicken», фiрмовою стравою яких е смаженi курчата, за що 1949 р. отримав почесне звання «полковник Кентуккi», яке надаеться губернаторською комiсiею за рiзного роду заслуги перед громадянами штату.




38


170 фунтiв = 77,112 кг; 280 фунтiв = 127 кг.




39


Tulsa – засноване 1898 р. мiсто, друге за кiлькiстю населення в штатi Оклахома; до середини ХХ ст. iменувалося нафтовою столицею свiту.




40


Toby Keith (нар. 1961) – зiрка кантрi-музики i кiноактор, вiдомий своiм ядучим i водночас сентиментальним почуттям гумору; «Led Zeppelin» (1968–1980) – британський гурт, найвпливовiший в iсторii гард-року.




41


Tr?s (фр.) – вельми.




42


Falmouth – мiсто-супутник Портленда, яке часто згадуеться у творах Стiвена Кiнга.




43


«Kashi» – заснована 1984 р. харчова компанiя, що помiж iнших продуктiв випускае популярнi граноли: хрусткi батончики з пресованих крупiв та горiшкiв iз медом, шоколадом, родзинками тощо.




44


В оригiналi автором використано слово cooteis, що в американському дитячому сленгу означае уявнi в малюкiв протилежноi статi дiвчачi/хлопчачi хвороби чи вади.




45


«Ford Expedition» – повнорозмiрний, комфортабельний джип, що випускаеться з 1997 року.




46


«Dodge Ram» – великий пiкап, що випускаеться з 1981 року.




47


Венерина мухоловка (Dionaea muscipula) – хижа рослина з родини Росичковi, походить з Атлантичного узбережжя США.




48


«PG-13» – «з 13 рокiв i тiльки в супроводi батькiв»; «R» – фiльми обмеженого доступу, на якi молодь до 17 рокiв пускають тiльки в супроводi батькiв або когось дорослого.




49


Wolverine – один iз супергероiв серii комiксiв «X-Men» («Люди Ікс»).




50


McGruff the Crime Dog – створений 1980 р. антропоморфний образ собаки-детектива, який широко використовуеться в соцiальнiй вiдео- й аудiорекламi для роз’яснення суспiльству (особливо дiтям) методiв роботи полiцii.




51


У примовцi обiгруеться схоже звучання титулу Ісуса «Christ» та англiйського слова «rice» у назвi хрустких рисових пластiвцiв «Rice Krispies», якi з 1927 р. випускае компанiя «Kellogg».




52


«Ford Crown Victoria» – шестимiсна задньоприводна модель «Форда», що випускалася у 1992–2012 рр., найпоширенiший автомобiль американських сил правопорядку.




53


«Simmons» – один iз брендiв оптики, яку випускае заснована 1948 р. в Японii американська корпорацiя «Bushnell».




54


«Verizon Communications» – заснована 2000 р. найбiльша у свiтi компанiя з надання широкосмугового доступу до iнтернету.




55


95 миль/год = 152 км\год.




56


Код 73 – повiдомлення про дим (можливу пожежу); Waterville – засноване 1771 р. мiсто (16 тис. мешканцiв) на рiчцi Кеннебек.




57


Подвiйна алюзiя: «З дiтьми все гаразд» («The Kids Are All Right») – досi знаменита пiсня англiйського рок-гурту «The Who», яку 1965 р. написав його гiтарист, вокалiст i лiдер Peter Townshend (нар. 1945), котрий 2003 р. пiдозрювався британською полiцiею в зацiкавленнi дитячою порнографiею; пiсля розслiдування цi обвинувачення було скасовано.




58


«Doctor Who» – започаткований 1963 р. британський науково-фантастичний серiал про пригоди на Землi й у космосi загадкового iнопланетянина на прiзвисько Доктор.




59


«Sesame Street» – започаткована 1969 р. розважально-освiтня дитяча телепередача, головною метою якоi е пiдготовка малюкiв до навчання в школi.




60


Nye Willden, Douglas Allen – редактори чоловiчого журналу «Cavalier», де в 1970-х роках публiкувалися першi твори Стiвена Кiнга.




61


Іронiчна назва супермаркету «Волмарт», що нагадуе назву парку атракцiонiв з комедiйного фiльму «Канiкули» (1983 р.) i походить вiд надмiрного завзяття деяких покупцiв.




62


Марка кукурудзяних чипсiв.




63


54 за Цельсiем.




64


Мережа ресторанiв швидкого харчування.




65


Пирiг, у якому мiнiмум тiста й максимум начинки (яблук, ягiд тощо).




66


Телевiзiйна програма виробництва студii Волта Диснея, що транслювалася з перервами з 1955 до 1996 року.




67


Марка техаського пива.




68


Вiльям Фраер Гарвi (1885–1937) – британський автор оповiдань у жанрi мiстики та горору. «Серпнева спека» – один iз найвiдомiших його творiв, написаний 1910 року. На основi оповiдання було створено три радiовистави.




69


13 вересня 1944 р. великий атлантичний ураган затопив есмiнець «Воррiнгтон». Унаслiдок кораблетрощi загинула 251 людина. Корабель було названо на честь видатного офiцера вiйськово-морських сил Льюiса Воррiнгтона.




70


Рух Чаювання (англ. The Tea Party movement (TPM)) – американський популiстський полiтичний рух. Вважають, що вiн поеднуе iдеологiю консерватизму i лiбертарiанства. Учасникiв Руху чаювання називають чаювальниками.




71


Едвард Тiч на прiзвисько Чорна Борода – англiйський пiрат, що грабував кораблi у 1716–1718 рр. у Карибському морi. Саме Тiч став прототипом пiрата Флiнта в романi Роберта Льюiса Стiвенсона «Острiв скарбiв».




72


Дублон – iспанська золота монета, що карбувалася з 1556 до 1849 року.




73


Управлiння боротьби з наркотиками (англ. Drug Enforcement Administration, DEA) – агенцiя, що входить до складу Департаменту юстицii США.




74


«Trans World Airlines» – авiакомпанiя США, заснована 1925 року. У 138 р. 25 % акцiй компанii купив вiдомий американський мiльярдер Говард Г’юз – американський iнженер, пiдприемець, пiонер авiацii та продюсер.




75


Кавер-версiя – авторський музичний твiр (здебiльшого популярний), який виконуеться iншим музикантом чи колективом.




76


Lawrence Eugene «Larry» Williams (1935–1980) – американський блюзовий та рок-н-рольний музикант, чиi композицii переспiвували «Rolling Stones», «Animals» та «Beatles»; пiсня «Bad Boy» була випущена 1958 року.




77


«Exorcist» (1973) – класичний фiльм жахiв режисера Вiльяма Фрiдкiна про маленьку дiвчинку, в яку вселився диявол.




78


«Nancy» – серiя коротких газетних комiксiв (вперше вийшла 1938 р.) про кмiтливу дiвчинку Ненсi та ii кращого друга, хлопчика Слагго – лiнивого сироту з бiдного району.




79


«Star Club» – музичний клуб у Гамбурзi; вiдкрився 1962 р. та здобув всесвiтню популярнiсть завдяки виступам «Beatles», закрився 1969 року.




80


Birmingham – найбiльше мiсто штату Алабама, адмiнiстративний центр округу Джефферсон.




81


Fort John Huie – вигадана Кiнгом фортеця; Джон Г’юi може бути американським психологом, який займаеться питаннями проблемних пiдлiткiв або ж вiце-президентом музичноi агенцii «Creative Artist Agency» з Нешвiлла.




82


«Six Million Dollar Man» – американський телесерiал (1973–1978) про Стiва Остiна, колишнього астронавта з бiонiчними iмплантатами (цiною 6 млн доларiв), який працюе на вигаданий Вiддiл науковоi розвiдки США.




83


«Bolo Bouncer» – американська марка iграшки, яка складаеться з ракетки та м’ячика, прикрiпленого на резинцi до центру однiеi зi сторiн ракетки.




84


Hackberry (Occidentalis) – багаторiчне дерево або кущ, популярна декоративна рослина в Пiвнiчнiй Америцi з лускуватою корою та маленькими червоними ягiдками.




85


Kickball – спортивна гра, подiбна до бейсболу, проте замiсть бити й маленького м’ячика використовуеться великий резиновий м’яч.




86


«Buick Roadmaster» – досить великий легковий автомобiль класу люкс, який випускався компанiею «Buick» з 1936 до 1958 р., а потiм – з 1991 до 1996 року.




87


«No Exit» (фр. «Huis Clos») – п’еса про потойбiчне життя французького екзистенцiалiста Жана Поля Сартра, яка була видана 1944 року.




88


Walter Mitty – персонаж оповiдання Джеймса Турбера «Таемне життя Волтера Мiттi» (1939), тихий, м’який чоловiк iз бурхливою фантазiею, який у своiх уявних життях вiдiгравав ролi льотчика, хiрурга, безжального вбивцi тощо.




89


Pitt (University of Pittsburgh) – Унiверситет Пiттсбурга в штатi Пенсильванiя, заснований 1787 року.




90


«She Stoops to Conquer» – сентиментальна комедiя iрландського драматурга Олiвера Голдсмiта, вперше поставлена в Лондонi 1773 р., в якiй висмiюються усталенi звичаi вищого прошарку суспiльства.




91


«Deer Hunter» (1978) – фiльм-драма про вiйну у В’етнамi режисера Майкла Чимiно з Робертом де Нiро, Крiстофером Вокеном та Мерiл Стрiп у головних ролях; отримав п’ять нагород «Оскар».




92


«Who’s Afraid of Virginia Wolf?» (1962) – п’еса американського драматурга Едварда Олбi про невдалий шлюб Джорджа й Марти, подружньоi пари середнього вiку.




93


«Deathtrap» (1978) – детективна комедiйна п’еса американського письменника й драматурга Айри Марвiна Левiна (автора «Дитини Розмарi»).




94


«The Music Man» (1957) – мюзикл Роберта Мередiта Вiлсона про музичну аферу шахрая Гарольда Гiлла, який закохався в чесну бiблiотекарку Марiан Пару.




95


Mandy Patinkin (нар. 1952) – американський комiк, актор озвучування й тенор, лауреат премiй «Еммi» й «Тонi».




96


Cardinal – невеличкий птах, поширений на територii Пiвнiчноi Америки, схожий на горобця та костогриза; дiстав назву завдяки червоному, наче одяг католицьких кардиналiв, пiр’ю. Звiсно, Стiвен Кiнг мае на увазi менструальний цикл. Окрiм того, у США iснуе повiр’я, що пiд виглядом пташки кардинала до людини прилiтае дух померлого родича.




97


Cherry bomb – розсипний феерверк червоного кольору, M-80 – клас великих салют-снарядiв, якi на початку ХХ ст. використовувалися вiйськовими для симуляцii вибухiв та артилерiйського вогню.




98


Conquest (англ. «досягнення», «завоювання») – спецiальна програма католицькоi церкви для хлопцiв 5—12 класiв, завдяки якiй вони знайомляться з релiгiею та вчаться робити «правильнi вибори в життi».




99


Touch football – рiзновид американського футболу, в якому гравця з м’ячем не збивають з нiг, а просто торкаються.




100


Phineas Taylor Barnum (1810–1891) – американський шоумен i власник цирку, легендарний мiстифiкатор ХІХ столiття.