Учень вiдьмака Джозеф Дiлейнi Учень вiдьмака #1 Мене звуть Том. І я – сьомий син сьомого сина. Моi батьки вiддали мене в учнi до справжнього Вiдьмака. Я так само мушу опанувати це ремесло. Бiльшiсть учнiв Вiдьмака були занадто лiнивi та неслухнянi. Вони не змогли завершити навчання. Дехто навiть загинув… Але я – сьомий син сьомого сина. Я можу бачити привидiв. І менi судилося захищати цей свiт вiд потойбiчних створiнь. Ну якщо я, звiсно, подолаю всi цi випробовування i не накою дурниць… Це наче нескладно. Головне, що заповiв менi Вiдьмак, – не розмовляти з дiвчатами в гостроносих туфлях. Бо дiвчата в такому взуттi – найнебезпечнiшi та найжорстокiшi вiдьми у свiтi. І саме одна з них тiльки-но врятувала мене вiд хулiганiв. Як же я мiг не заговорити з нею? До речi, ii звати Елiс. І, здаеться, я вскочив у справжню халепу… Джозеф Дiлейнi Учень Вiдьмака Опис героiв Том Томас Ворд – сьомий син сьомого сина. Це означае, що вiн народився з особливим даром, i через це – вiн чудовий кандидат на роль Вiдьмакового учня. Вiн – вроджений ворог темряви, може бачити й чути померлих. Але це не значить, що Тому не страшно, тож йому знадобиться вся смiливiсть, щоб перемогти там, де двадцять дев’ять iнших зазнали поразки. Вiдьмак Вiдьмака нi з ким не сплутаеш. Вiн високий i мае суворий вигляд, носить довгий чорний плащ iз каптуром i завжди мае при собi костур i срiбний ланцюг. Як i його учень, Том, Вiдьмак – шульга i сьомий син сьомого сина. Понад шiстдесят рокiв вiн захищае графство вiд усiлякоi нечистi. Елiс Том нiяк не втямить: Елiс лиха чи добра? Їi бояться мiсцевi хлопцi, вона рiдня двом найлихiшим вiдьомським кланам (Малкiнiв та Дiнiв) i не цураеться темноi магii. Але ii навчали вiдьомства проти ii волi, i вона допомогла Тому в кiлькох скрутних ситуацiях. Вона нiби добрий друг, але чи можна iй вiрити? Мама Мама завжди знала, що Том стане учнем Вiдьмака, i називае Тома «своiм подарунком графству». Вона любляча мати, знаеться на травах i лiках, знана повитуха й завжди трохи вiдрiзнялася вiд iнших. Вона походить iз Грецii, але ii минуле оповите таемницею. І це не едина мамина таемниця… Для Марi Найвища вершина графства приховуе таемницю. Кажуть, тут колись помер чоловiк: пiд час страшноi бурi вiн запечатав зло, яке загрожувало цiлому свiтовi. Тодi знову насунули льодовики, а коли вiдступили, помiнялися навiть обриси пагорбiв та назви мiстечок у долинах. Тепер на найвищiй горi не лишилося навiть слiду тих давнiх подiй, проте залишилася назва. Його називають «Вордстоун» — СТОРОЖОВИЙ КАМІНЬ. Роздiл 1 Сьомий син Вiдьмак прийшов iз першими сутiнками. День видався тяжкий i довгий, i я вже хотiв вечеряти. – Вiн точно сьомий син? – запитав Вiдьмак. Вiн дивився на мене з висоти свого зросту i недовiрливо хитав головою. Батько кивнув, що так. – І ти також сьомий син? Батько знову кивнув i почав нетерпляче притупувати ногою – з-пiд його пiдошви менi на штани полетiли коричневi бризки тванi i гною. Із крисiв його капелюха скрапував дощ. Мiсяць уже дощило майже безперестанку. На деревах проклюнулося перше листя, але весняним теплом iще й не пахло. Батько мiй був фермером, як i його батько, а перше правило землеробiв – не можна дiлити землю. Почнеш дiлити мiж дiтьми, а вони – мiж своiми, i лишиться хiба маленький кусник, а там i його не стане. Того ферма належить старшому сину, а рештi треба знайти iнше заняття. Кожному якесь ремесло по можливостi. Для того треба багато просити. Можна просити мiсцевого коваля, особливо якщо ферма велика i коваль мае з неi багато роботи. Тодi коваль може взяти одного сина в пiдмайстри – але то тiльки одного, а решта? Я був сьомим сином, i, поки я вирiс, просити вже не було кого. Батько так зневiрився, що хотiв мене прилаштувати учнем до Вiдьмака. Це я так тодi собi думав. Треба було вiдразу здогадатися, що так загадала мама. У нас багато чого було завдяки мамi. Ще i мене на свiтi не було, як на ii грошi куплено нашу ферму. Звiдки би ще земля в сьомого сина? Мама була не з нашого графства, а звiдкись з-за моря. Вiдразу й не скажеш, але часами – якщо дослухатися, – то чути було трохи iнакшу вимову. Але не думайте, що мене в рабство вiддали чи що. Я й так на фермi занудився, та i з мiста нашого – хiба назва, а на дiлi – село й глушина. Точно вже менi не хотiлося нидiти тут аж до скону. Того мене й тягнуло трохи до вiдьмацькоi справи – то ж цiкавiше, нiж доiти корiв i розкидати гнiй. Але i сторожко менi було, бо то страшне ремесло. Я мав навчитися боронити ферми i села вiд всякого страховиддя. Щодня давати собi раду з вурдалаками, духами i рiзною нечистю. Така була у Вiдьмака робота, а я йшов до нього в учнi. – Скiльки йому? – спитав Вiдьмак. – Тринадцять буде в серпнi. – Трохи дрiбний на свiй вiк. Читати й писати вмiе? – Та, – вiдказав батько. – І то, i то, i грецьку знае. Жiнка навчила, ще й не ходив добре, а вже грецькою балакав. Вiдьмак кивнув i озирнувся, немов дослухаючись, – там, позаду, розкисла стежка вела до ворiт i до нашого дому. Тодi вiн стенув плечима. – То чоловiковi тяжка доля, а хлопцевi й поготiв. Думаеш, зможе? – Вiн сильний i виросте високий, як я, – вiдказав батько i витягнувся на повен зрiст, випроставши спину. Навiть так вiн ледве сягав Вiдьмаковi до пiдборiддя. І тут Вiдьмак усмiхнувся. От чого я вже точно не очiкував. У нього було широке й довге лице, риси – нiби з каменю висiченi. До того вiн здавався менi трохи грiзним. У довгому чорному плащi, iз накинутим каптуром, збоку вiн скидався на священика. Але варто йому глянути на тебе впритул, i похмурий вираз обличчя бiльше нагадував ката, який примiряе на тебе зашморг. З-пiд каптура в нього вибивалося сиве, як i на бородi, волосся, але брови мав чорнi i дуже кошлатi. Із носа також стирчало кiлька чорних волосин, а очi були зеленi – так само, як у мене. І тут я помiтив ще дещо: вiн спирався на довгий костур. Звiсно, сам костур я роздивився, щойно Вiдьмак показався на очi, але тiльки-но зауважив, що вiн тримае його у лiвiй руцi. Значить, вiн також шульга, як i я? Та лiворукiсть завдала менi чималого клопоту в сiльськiй школi. До мене навiть привели мiсцевого священика, i вiн довго хитав головою i розказував менi, що мушу це подолати, поки не пiзно. Я нiяк не мiг втямити, про що це вiн. Нi брати моi, нi батько не були лiворукими. Мама, правда, добряче шульгувала, але вона тим не переймалася. Тож коли вчитель намiрився вибити з мене цю дурiсть i прив’язав перо менi до правицi, вона забрала мене зi школи i з того дня вчила мене всього сама. – То скiльки, абись-те, його взяли? – запитав батько, вiдвертаючи мене вiд спогадiв. Отепер ми переходили до дiла. – Двi гiнеi за перший мiсяць. Якщо потягне, то восени вiддасте ще десять. А як нi – забирайте його назад, будете виннi тiльки гiнею за мiй клопiт. Батько ще раз кивнув, i на тому порiшили. Ми пiшли в сарай, i батько заплатив двi гiнеi, але по руках не вдарили. Хто захоче торкатися Вiдьмака? Батько i так ого який смiливий, що пiдiйшов до нього ближче нiж на шiсть футiв. – Маю справу неподалiк, – сказав Вiдьмак, – але на свiтанку його заберу. Аби менi був готовий. Я не люблю чекати. Коли вiн пiшов, батько поплескав мене по плечу. – Починаеш нове життя, синку, – сказав вiн менi. – Йди вiдмивайся. Ти бiльше не фермер. Коли я зайшов на кухню, мiй брат Джек саме обiймав Еллi – свою дружину. Вона дивилася на нього знизу вгору й усмiхалася. Еллi менi дуже подобаеться. Вона така приязна й ласкава, що з нею завжди почуваешся потрiбним. Мама каже, одруження пiшло Джековi на користь, бо Еллi на нього добре впливае, i вiн робиться спокiйнiшим. Із нас усiх Джек – найстарший i найкремезнiший. «Найменш плюгавий», – як iнодi пiдсмiюеться батько. Що дужий i сильний – то це вже точно, а щодо решти я був не згоден, бо хоч вiн рум’яний, блакитноокий, брови ж чорнi й кошлатi, ще й майже зростаються на перенiссi. Проте вiдхопив собi гарну й добру дружину, тут не посперечаешся. Волосся в Еллi кольору добiрноi соломи на третiй день пiсля хорошого врожаю, а з лиця хоч воду пити. – Я завтра з дому пiду, – випалив я. – На свiтанку за мною прийде Вiдьмак. Еллi розцвiла усмiшкою. – То вiн тебе взяв? Я кивнув. – Поки тiльки на пробу, на один мiсяць. – Томе, ти такий молодець. Я дуже за тебе рада. Джек тiльки пирхнув. – Не вiрю! Щоб ти – i в учнi до Вiдьмака! Куди тобi до такоi роботи, коли ти ще спиш при свiчках? Я засмiявся з його жарту, але то була правда. Менi в темрявi часом всяке ввижалося, а зi свiчкою я бодай мiг заснути. Джек рикнув, ухопив мене за карк i почав тягати довкруж стола. Це вiн так жартував. Я попручався трохи чисто для порядку, i за якусь мить вiн вiдпустив мене i поплескав по спинi. – Молодець, Томе. То грошовита робота. Одна тiльки бiда… – Яка? – запитав я. – Тут же все й спустиш. А знаеш чому? Я стенув плечима. – Бо друзiв будеш мати хiба за грошi! Я силувано всмiхнувся, але в Джекових словах було багато правди. Вiдьмак працюе i живе сам-один. – Джеку, ну що ти такий жорстокий! – насварилася Еллi. – Та я жартую, – тут же вiдцурався Джек, нiби не зрозумiв, чого це раптом вона. Проте Еллi дивилася на мене, а не на Джека й раптом перемiнилася на обличчi. – Томе! – скрикнула вона. – Виходить, ти не застанеш народження нашого маляти… Вона так засмутилася, аж менi самому стало печально, що я пропущу народження племiнницi. Мама сказала, що в Еллi буде дiвчинка, а вона в таких речах нiколи не помиляеться. – Я за першоi нагоди заскочу в гостi, – пообiцяв я. Еллi спробувала всмiхнутися, а Джек пiдiйшов i поклав руки менi на плечi. – У тебе лишиться твоя родина, – сказав вiн. – Ми завжди тут, якщо будемо тобi потрiбнi. Уже за годину я сiдав до вечерi, свiдомий, що завтра зранку мене тут уже не буде. Як i щовечора, батько проказав молитву, i ми пробурмотiли хором «Амiнь!» – усi, окрiм мами. Вона, як i завжди, потупила очi в тарiлку i чемно чекала, поки ми закiнчимо, а тодi ледь помiтно менi всмiхнулася, тепло й по-особливому. Не думаю, що хтось iще зауважив. Менi трохи полегшало. У камiнi палахкотiв вогонь, пускаючи по кухнi тепло. Посерединi нашого великого дерев’яного стола стояв латунний свiчник, натертий до дзеркального блиску. Свiчка була дорога, iз бджолиного воску – смердючу жирову свiчу на кухнi мама би не стерпiла. Майже всiм на фермi розпоряджався батько, але в деяких речах мамине завжди було зверху. Перед кожним парувала велика тарiлка тушкованоi картоплi з м’ясом, за яку ми радо взялися. Я глянув на батька, i мене раптом вразило, яким старим та виснаженим вiн сьогоднi здавався. Раз по раз на обличчi в нього проступав сумний вираз, але вiн побадьорiшав, щойно в них iз Джеком мова зайшла про цiни на свинину. Вони навiть засперечалися, чи пора вже кликати рiзника. – Ще би зачекати десь iз мiсяць, – говорив тато. – Цiна ще зросте. Джек потрусив головою, i почалося. Це була дружня сiмейна суперечка, видно було, що татовi навiть подобаеться. Але я не доеднався. Для мене це залишалося в минулому. Як сказав тато, я вже бiльше не фермер. Мама з Еллi тихо пiдсмiювалися. Я хотiв послухати iхню розмову, але Джек розiйшовся не на жарт i став пiдвищувати голос. Мама на нього зиркнула, i я вiдразу зрозумiв, що iй набрид цей галас. Джек, не помiтивши через азарт маминого погляду, потягнувся через стiл до сiльнички та випадково ii перекинув. Трохи солi просипалося на стiл, i тут же вiн узяв щiпку та кинув через лiве плече. Був у нашому графствi такий старий забобон, щоб розсипана сiль не накликала невдачу. – Джеку, облиш сiль, – насварилася мама. – Псуеш добру страву ще й ображаеш кухаря! – Вибач, мамо, – похопився Джек, – твоя правда. І так дуже смачно. На це вона усмiхнулася йому, тодi кивнула на мене. – Але що це всi забули про Тома? Вiн удома останнiй вечiр, не можна так. – Та ну, мамо, – заперечив я. – Менi i так добре, я слухаю, що ви говорите. Мама кивнула. – Маю для тебе декiлька слiв. Залишся потiм на кухнi й побалакаемо. Тож коли всi пiшли нагору готуватися до сну, я вмостився в крiсло бiля камiну й терпляче чекав, що менi скаже мама. Мама не з тих жiнок, що розводять багато галасу. Спочатку вона не сказала нiчого особливого – пояснила тiльки, що дасть менi iз собою в путь запасну пару штанiв, три сорочки i двi пари майже нових шкарпеток, тiльки по разу штопаних. Я роздивлявся червонi жаринки в камiнi й постукував ногою по кам’яних плитах на пiдлозi, поки мама розвертала свое крiсло-гойдалку, щоб сiсти до мене обличчям. Їi чорне волосся помережало кiлька сивих пасом, але поза тим вона майже не змiнилася вiдтодi, як я ще був зовсiм малий i ледве сягав до ii колiн. В очах ii досi стояв яскравий блиск, i вся вона пашiла здоров’ям, хiба трохи блiда на обличчi. – Нескоро ще нам iз тобою випаде так поговорити, – сказала вона. – Ти iдеш iз дому i починаеш свое життя – це важливий крок. І якщо маеш щось сказати або запитати – саме зараз настав час. Менi нiчого не йшло на гадку. Усi думки розгубилися. Вiд цих ii слiв менi защипало в очах. Ми дуже довго мовчали. Чути було тiльки, як я постукую ногами по кам’янiй пiдлозi. Нарештi мама зiтхнула. – Що таке? – запитала вона. – Язика проковтнув? Я стенув плечима. – Не шарпайся, Томе, i послухай мене, – наказала мама. – Перше – ти готовий до завтрашнього дня i новоi роботи? – Не знаю, мамо, – зiзнався я, пам’ятаючи Джековi жарти про друзiв за грошi. – Із Вiдьмаками нiхто не хоче мати дiла. Зi мною нiхто не дружитиме. Менi буде самотньо. – Не так усе зле, як тобi здаеться, – заперечила мама. – Із учителем будеш говорити. Спочатку вiн буде тебе навчати, але з часом ви обов’язково станете друзями. Та й справ матимеш повно. Учитися доведеться багато. Не до самотностi тобi буде. Хiба тобi самому не цiкава така робота? – Цiкава, але менi страшно. Я би й хотiв, але не знаю, чи до такого здатен. З одного боку, я би хотiв подорожувати, побачити свiт, але з другого – тяжко йти з дому. Я за вами скучатиму. І за домом. – Тут ти не зостанешся, – вiдрiзала мама. – Батько твiй уже немолодий, йому тяжко на фермi. На другу зиму вiн передасть ii Джековi. Еллi скоро народить першу дитину, а потiм i другу, i третю. Зрештою, тут для тебе не лишиться мiсця. Краще звикай заздалегiдь. Додому ти не повернешся. У неi був такий рiзкий i холодний тон, що менi розболiлося в грудях i горлi, аж дихати стало важко. Я пiсля цих ii слiв уже хотiв просто пiти, але вона ще не закiнчила. Рiдко коли вона стiльки говорила за один раз. – У тебе е робота, i ти будеш ii робити, – наказала вона суворо. – І не просто робити, а будеш робити добре. Я вийшла за твого батька, бо вiн був сьомим сином. І народила йому шiсть синiв, щоб зрештою народити тебе – сьомого. Ти – сьомий син сьомого сина. У тебе е дар. Твiй новий вчитель ще не подався, але роки потроху беруть свое, i його час добiгае кiнця. Майже шiстдесят рокiв вiн ходив графством, виконуючи свiй обов’язок. Робив те, що належить. Скоро настане твоя черга. І якщо не ти, то хто? Хто захищатиме простих людей? Хто боронитиме iх вiд зла? Хто убезпечить ферми, мiста i села, щоб жiнки з дiтьми не боялися виходити на вулицю? Я не знав, що iй на це вiдповiсти, i не зводив на неi очi. Я ледве стримував сльози. – Я в цьому домi всiх люблю, – сказала вона лагiднiше, – але на цiле графство ти такий лише один. Такий, як я. Поки ти тiльки хлопчик, тобi ще рости i рости, але ти сьомий син сьомого сина. У тебе е дар, у тебе е сила для такоi роботи. Я знаю, що ти мене не пiдведеш i я ще буду тобою пишатися. На цьому мама пiдвелася. – Що ж, добре, що ми з цим розiбралися. Бiжи нагору i лягай спати. Завтра в тебе важливий день, набирайся сил. Вона мене обiйняла й лагiдно менi всмiхнулася, i я щосили бадьорився, щоб всмiхнутися iй у вiдповiдь, але, тiльки-но зайшовши до себе в кiмнату, сiв на краечку лiжка i довго думав про те, що вона менi сказала. Мою маму поважають в усiй окрузi. Вона про трави й цiлительство знае бiльше за мiсцевого лiкаря, i, коли щось не так iз породiллю, повитуха завжди кличе ii. Мама добре знаеться на складних пологах. Інодi дiти народжуються нiжками вперед, але моя мама вмiе ще в утробi правильно iх повернути. Десятки жiнок у всьому графствi завдячують iй життям. Принаймнi так завжди каже тато, бо мама скромна й нiколи таким не хвалиться. Просто робить, що належить, i я знав, що i вiд мене вона цього очiкуе. Тому я хотiв, щоб вона мною пишалася. Але невже вона справдi вийшла за мого батька i народила шестеро моiх братiв, щоб лише народити мене? Це не дуже скидалося на правду. Я пiдiйшов до вiкна i сiв на кiлька хвилин у старе плетене крiсло, визираючи на двiр. Увесь двiр омивало срiбним мiсячним сяйвом. Видно було всю ферму – i подвiр’я, i два сiнокоси, аж до пiвнiчного пасовиська ген на межi нашоi землi. Сама межа пролягала посерединi схилу на пiвдорозi до вершини пагорба Повiшених. Менi подобався вид. І подобався пагорб Повiшених – здалеку. Подобалося, що вiн далеко. Я роками щовечора перед сном сiдав у це крiсло. Дивився на схил у далечинi та уявляв собi, що там, за ним, iз другого боку. Тобто знав, що насправдi там iще поля, а через двi милi – мiсцеве нiби село: зо п’яток будинкiв, мала церква i ще менша школа. Але уява моя малювала iншi картини. Інодi я уявляв високi скелi, об якi внизу розбиваються океанськi хвилi, або лiс, або велике мiсто з високими вежами й мерехтiнням вечiрнiх вогнiв. Але зараз я знову дивився на пагорб i також згадав свiй страх. Звiсно, що здалеку гарний вид, але нiколи в життi не хотiв би я там опинитися. Як ви вже здогадалися, пагорб Повiшених дiстав таку назву не просто так. Три поколiння тому всю краiну охопила вiйна, i мiсцевi чоловiки також воювали. Це була найгiрша з усiх вiйна – гiркий громадянський розбрат, i родичi стояли по рiзнi боки, i навiть брат iнодi йшов на брата. Останньоi зими тiеi вiйни вiдбулася велика битва – десь за милю на пiвнiч звiдси, прямо за тим селом. І коли вона закiнчилася, переможцi вивели полонених на пiвнiчний схил цього пагорбу й повiсили там у лiсi. Трохи i своiх повiсили – за «боягузтво», але розказують i по-iншому. Кажуть, то були солдати, якi вiдмовилися вбивати своiх колишнiх сусiдiв. Навiть Джек не любив працювати бiля огорожi з того боку, а собаки не заходили в прилiсок далi нiж на кiлька футiв. А що я бачу i чую таке, що не бачать iншi, то я навiть на пiвнiчне пасовисько вийти не мiг. Рiч у тому, що звiдти я вже iх чув. Чув, як скриплять мотузки i стогнуть гiлки пiд вагою повiшених. Чув, як душаться й задихаються мертвi по той бiк пагорба. Мама сказала: я такий, як вона. В одному ми точно схожi: я знав, що вона також бачить бiльше за iнших. Якоiсь зими, коли я ще був зовсiм малий i всi моi брати ще жили з нами на фермi, ночами з пагорба долинали такi страшнi стогони, що чутно було навiть iз моеi кiмнати. Брати моi не чули нi звуку, проте я чув i не мiг заснути. Я часто кликав маму посеред ночi, i вона щоразу до мене приходила, хоч i прокидалася на свiтанку до роботи. Зрештою, вона сказала, що дасть iм раду, i однiеi ночi сама-одна видерлася на пагорб Повiшених i пiшла в лiс. Коли вона повернулася, усе затихло, i лишалося тихо ще довго-довго по тому. Тож в iншому ми з нею вiдрiзнялися. Мама набагато смiливiша за мене. Роздiл 2 У дорозi Я встав за годину до свiтанку, але мама вже була на кухнi i готувала мiй улюблений снiданок – яечню з беконом. Батько спустився, коли я насухо витирав тарiлку останнiм краечком хлiба. Коли ми прощалися, вiн витягнув щось iз кишенi й тицьнув менi в долоню. То було мале кресало, що дiсталося йому вiд свого батька, а тому – вiд свого. Одна з найдорожчих для нього речей. – Хай це буде в тебе, синку, – сказав вiн. – Може, згодиться тобi в роботi. І заходь скоро в гостi. Нехай ти пiшов iз дому, та це не значить, що не можна погостювати. – Пора, сину, – пiдiйшла мама, щоб востанне мене обiйняти. – Вiн уже пiд воротами. Не змушуй його чекати. У нас не прийнято було розводити теревенi, а що ми вже попрощалися, то до ворiт я пiшов сам. Вiдьмак не зайшов у двiр, а чекав мене з другого боку зачинених ворiт – висока темна постать на фонi сiрого свiтанкового неба. Каптур насунутий на обличчя, костур у лiвiй руцi. Я iшов до нього зi своiм маленьким клунком i страшенно нервувався. На мiй подив, Вiдьмак вiдчинив хвiртку й ступив у двiр, менi назустрiч. – Ну, хлопче, – замiсть вiтання сказав вiн, – ходи за мною! Одразу й почнiмо по-справжньому i як треба. Замiсть вийти на дорогу, вiн повiв мене на пiвнiч, прямо до пагорба Повiшених. Скоро ми вже йшли через пiвнiчне пасовисько, i серце мало не вискакувало менi з грудей. Ми дiйшли до межовоi огорожi, i Вiдьмак перелiз ii на диво спритно як на свiй вiк, але я завмер. Я вже почув, як, схиливши гiлля пiд вагою повiшених, там, на пагорбi, скриплять дерева. – Що сталося, хлопче? – озирнувся на мене Вiдьмак. – Якщо ти на власному порозi вже боiшся, то мало буде з тебе користi. Я глибоко вдихнув i перелiз через паркан. Ми дерлися нагору в темнi заростi, де мiж деревами не пробивалося свiтло свiтанку. І чим вище ми пiдiймалися, тим холоднiше менi робилося, скоро мене трусило. Це був такий холод, вiд якого проймае дрiбне тремтiння i волосся на потилицi встае дибки. Як попередження, що тут щось не так. Я вже знав iз минулого, що з таким холодом наближаеться щось потойбiчне. Щойно ми вийшли на саму вершину, я побачив iх унизу, на другому боцi схилу. Їх було не менше за сотню, по два чи три на кожному деревi – у важких чоботах та в солдатськiй формi, пiдперезанi широкими шкiряними поясами. Руки в усiх були зв’язанi за спиною, але не всi змирилися. Хтось вiдчайдушно сiпався i пручався – над такими гiлки здригалися й пiдскакували. Хтось безвольно висiв й обертався на мотузцi за вiтром то в один, то в iнший бiк. Я дивився на них, i тут менi прилетiв такий вiтер в обличчя, лютий i крижаний, що точно не з цього свiту. Дерева низько схилилися i стали губити листя. За кiлька хвилин усi листки покрутилися, впали i гiлля стояло голе. Коли вiтер ущух, Вiдьмак поклав менi руку на плече i повiв мене ближче до мертвякiв. Ми зупинилися ледве за фут вiд першого. – Глянь на нього, – наказав Вiдьмак. – Що ти бачиш? – Мертвого солдата, – у мене голос дрижав. – Скiльки йому на вигляд рокiв? – Не бiльше за сiмнадцять. – Добре. Молодець, хлопче. А зараз скажи менi – тобi страшно? – Трохи. Менi не подобаеться так близько до нього стояти. – Чому? Боятися нiчого. Нiщо тобi не зашкодить. Подумай, як йому було. Думай про нього, а не про себе. Що вiн, мабуть, вiдчував? Що було гiрше за все? Я спробував поставити себе на мiсце того солдата та уявити, як вiн померав такою смертю. Бiль i страшна боротьба за подих. Але могло бути ще гiрше… – Вiн знав, що вмирае i що нiколи не вернеться додому. Нiколи бiльше не побачить своiх близьких, – сказав я Вiдьмаковi. І такий на мене напав через це жаль. Щойно це сталося, мертвi потрохи почали танути у повiтрi, поки ми не лишилися з Вiдьмаком на пагорбi самi. Листя знову вкривало пустi дерева. – А тепер що ти вiдчуваеш? Далi страшно? Я похитав головою. – Нi, – сказав я. – Сумно тiльки. – Добре, хлопче. Ти вчишся. Ми – сьомi сини сьомих синiв, i ми бачимо те, що не бачать iншi. Але iнодi цей дар обертаеться на прокляття. І коли нам страшно, деякi iстоти можуть живитися нашим страхом. І тодi стае ще гiрше. Тому треба зосередитися на тому, що бачиш, i забути про себе. Завжди допомагае. Вiдьмак вiв далi: – Хоча вони здавалися страшними, хлопче, це лишень примари. – Зробити з ними нiчого не можна, самi з часом розвiються. Рокiв за сто нiчого тут вiд них не залишиться. Менi засвербiло розповiсти, як мама колись знайшла, що з ними можна зробити, але я змовчав. Зле починати стосунки з вчителем iз суперечок. – А от якби вони були привиди, то була б iнша рiч, – продовжив Вiдьмак. – Із привидами можна поговорити та пояснити iм, що до чого. Допомогти привиду усвiдомити свою смерть – дуже добрий вчинок, для них це важливий крок для переходу в iнший свiт. Зазвичай привид – це розгублений дух, який на цiй землi як у пастцi i не знае, що трапилося. Вони часто мучаться. Знову ж таки, е й такi, що мають чiтку мету, може, вони захочуть щось тобi розповiсти. Але примара – це тiльки фрагмент душi, яка перейшла в кращий свiт. От i все, що воно таке, хлопче. Усього лише примари. Ти бачив, як змiнилися дерева? – Листя опало, i настала зима. – Ну, листя вже повернулося. Отже, то була картина з минулого. Нагадування про зло, яке iнодi коiться пiд цим небом. Зазвичай, якщо тобi стане смiливостi, вони тебе не побачать i нiчого не чують. Примара – як вiдображення у ставку, коли людина вже пiшла, а воно ще залишилося. Розумiеш, про що я? Я кивнув. – Добре, iз цим розiбралися. Час вiд часу ми маемо справу з мертвими, то краще до них звикай. У будь-якому випадку, ходiмо. Дорога далека. Ось, неси вiдтепер ти. Вiдьмак передав менi велику шкiряну торбу й рушив назад до пагорба, не озираючись. Я перейшов за ним слiдом через вершину, i ми спустилися через лiс до дороги – довгого сiрого шраму помiж латок зелених i коричневих полiв, що звивався кудись на пiвдень. – Бував уже десь поза домом, хлопче? – гукнув Вiдьмак менi через плече. – Побачив графство? Я зiзнався йому, що не бував далi мiсцевого ярмарку за шiсть миль вiд батьковоi ферми. То була найдальша подорож у моему життi. Вiдьмак буркнув щось собi пiд нiс i похитав головою. Я зрозумiв, що вiн не дуже задоволений моею вiдповiддю. – Ну, то вiдсьогоднi починаються твоi подорожi, – сказав вiн. – Пiдемо на пiвдень до села Горшо. Це трохи бiльше за п’ятнадцять миль, якщо навпростець. Дiстатися мусим до сутiнкiв. Я чув про Горшо. Це було гiрниче селище з найбiльшими вугiльними складами на все графство. Там зберiгалося вугiлля з десятка навколишнiх шахт. Я нiколи не думав, що колись туди втраплю, i менi було цiкаво, яка така справа могла бути у Вiдьмака в такому мiсцi. Вiн узяв шалений темп, широко й легко крокуючи. Уже скоро я ледве за ним встигав. До того ж, крiм власного клунка з одягом та речами, я нiс його велику торбу, яка щохвилини видавалася менi важчою й важчою. І тут, як на зло, припустився дощ. Десь за годину до полудня Вiдьмак рiзко спинився. Обернувся й поглянув на мене уважно. Я вже вiдставав вiд нього на десять крокiв, нiг пiд собою не чув i став накульгувати. Ми йшли земляною стежкою, яка стрiмко перетворювалася на болото. Щойно я нарештi порiвнявся з ним, перечепився, вдарився пальцем на нозi, послизнувся й мало не впав. Вiдьмак цокнув язиком. – Паморочиться, хлопче? – запитав вiн. Я похитав головою. Хотiлося опустити руки й трохи вiдпочити, але негоже було ставити його торбу в болото. – Добре, – сказав Вiдьмак iз легкою усмiшкою, не зважаючи, що дощ капотить iз краiв каптура йому на бороду. – Нiколи не довiряй людинi, якiй паморочиться. Запам’ятай це. – Менi не паморочиться, – заперечив я. – Нi? – перепитав Вiдьмак, зводячи кошлатi брови. – Значить, справа у твоiх черевиках. Вони не дуже пiдходять для такоi роботи. Черевики в мене були такi ж, як у тата iз Джеком, – досить мiцнi й придатнi для брудноi роботи в полi, пiсля того як добре розносиш. Нова пара зазвичай означала два тижнi натертих до кровi нiг, поки взуття не вляжеться по нозi. Я глянув, у що взутий Вiдьмак. То були черевики з мiцноi, доброi шкiри на особливо грубiй пiдошвi. Коштували, мабуть, силу-силенну грошей, але для того, хто ходить багато пiшки, вартi кожного пеннi. Шкiра й пiдошва згиналися по нозi, коли вiн ступав, i я мiг точно сказати, що вони йому нiде не тиснули. – Для такоi роботи треба мати добре взуття, – сказав Вiдьмак. – Ми подорожуемо без iнших людей i без тварин. Покладайся на своi ноги, i вони тебе не пiдведуть. Якщо за мiсяць я таки вiзьму тебе в науку, то куплю тобi пару черевикiв, як ось моi. А до тоi пори мусиш давати собi раду. Опiвднi ми спинилися трохи перепочити, ховаючись вiд дощу в покинутому хлiву. Вiдьмак витяг iз кишенi якийсь згорток, розвинув тканину – там був великий кусень жовтого сиру. Вiн вiдламав шматок i простягнув. Менi доводилося iсти й гiрше, поза тим, я дуже зголоднiв i вмить його проковтнув. Вiдьмак же з’iв лише невеликий кусник, решту загорнув i сховав у кишеню. У хлiву вiн вiдкинув каптур, i нарештi менi вдалося добре роздивитися його обличчя. Окрiм густоi бороди й погляду, наче у ката, однiею виразною його рисою був гострий, хижий нiс iз горбинкою, що нагадував пташиний дзьоб. Коли вiн мовчав, його губи повнiстю закривали вуса з бородою. Борода спершу здавалася сивою, але коли я нишком пригледiвся, то вiднайшов там мало не всi кольори райдуги – рудi, чорнi, каштановi пасма i, звiсно, багато сивини. Як я значно згодом зауважив, ii вигляд переважно залежав вiд освiтлення. «Слабке пiдборiддя – слабкий характер», – завжди примовляв мiй батько. Вiн вважав, що деякi чоловiки спецiально вiдрощують бороду, щоб сховати цю ваду. Однак по Вiдьмаковi було видно, що пiдборiддя пiд бородою в нього довге. Коли вiн iв або говорив, показувалися й жовтi зуби – гострi та бiльш придатнi роздирати червоне м’ясо, нiж гризти сир. Мене аж стрiпнуло – я раптом утямив, що вiн нагадуе менi вовка. І не лише з виду. Вiн був хижак, бо полював на темнi iстоти. Кусник сиру там i сям його не наситить, а хiба роз’ятрить. І за кiлька рокiв його науки я закiнчу так само. – Не наiвся, хлопче? – запитав вiн, свердлячи мене зеленими очима, поки менi не запаморочилося. Я змок до нитки, натер ноги, але найгiрше менi дошкуляв голод. Тож я кивнув, сподiваючись, що вiн удiлить менi ще шматочок, але Вiдьмак лишень похитав головою i буркнув собi щось пiд нiс. Тодi знову пронизав мене гострим поглядом. – До голоду доведеться звикати, – сказав вiн менi. – Коли е робота, ми мало iмо, а ще як складна – то й зовсiм нiчого, поки не закiнчимо. Краще попостити – так ми менше пiддатливi до темряви. Голод робить нас сильнiшими. Так що звикай уже, бо в Горшо зроблю тобi невеличку перевiрку. Проведеш нiч у будинку з потойбiчним. Сам-один, без нiкого. Подивимося, iз якого ти тiста! Роздiл 3 Будинок номер 13 на Вотерi-лейн Тiльки ми увiйшли в Горшо, у далечинi пролунали церковнi дзвони. Вдарила сьома вечора, починало сутенiти. Сильна мряка гатила нам прямо в обличчя, але свiтла ще вистачало, щоб зрозумiти: жити тут я нiколи не хотiв би, i навiть коротких вiдвiдин краще уникати. Горшо видiлялося помiж зелених полiв похмурою чорною плямою – темне, безрадiсне селище десь на два десятка рядiв обшарпаних спарених будинкiв, що купчилися на пiвденному схилi сирого пустинного пагорба. Земля довкола була продiрявлена шахтами, i Горшо стояв як у центрi сита. Високо вгорi над селом здiймався великий терикон, позначаючи вхiд до шахти. За ним розмiстилися вугiльнi склади, запасiв яких вистачило б обiгрiти найбiльшi мiста у графствi, яка б не вдалася затяжна зима. Незабаром ми пробиралися вузькими, забрукованими вуличками, раз по раз притискаючись до засмальцьованих стiн прилеглих будинкiв, щоб пропустити пiдводи, навантаженi чорними, блискучими вiд дощу брилами вугiлля. Величезнi конi-ваговози напружувалися в упряжi – пiдкови ковзали на мокрiй брукiвцi. Людей на вулицях було мало. Але де ми проходили – мереживнi фiранки у вiкнах засмикувалися. Раз ми перестрiли кiлькох похмурих гiрникiв, якi прямували нагору до шахти в нiчну змiну. Вони голосно мiж собою розмовляли, аж раптом миттево всi змовкли i перейшли на другий бiк вулицi, тримаючись вервечкою, один за одним, поки нас не минули. Хтось один навiть перехрестився. – Звикай, хлопче, – гаркнув Вiдьмак. – Нас кличуть на допомогу, але нам рiдко радi i десь зустрiчають гiрше, нiж зазвичай. Нарештi ми завернули за рiг, де була найобiдранiша вуличка на все село. Одразу видно було, що в тих будинках нiхто не живе. Вiкна були то розбитi, то заколоченi, i, хоча вже темнiло, нiде не горiло свiтло. У кiнцi вулички стояв покинутий зерновий склад, – мабуть, колишня маетнiсть якогось торговця. Обидвi стулки великих дерев’яних дверей були навстiж прочиненi i пiдбито звисали з поржавiлих завiсiв. Вiдьмак зупинився неподалiк вiд складу, коло останнього дому в рядi. Вiн один у цьому закутку мiг похвалитися номером: цвяхами до дверей було прибито нещасливе число «13», що викували з металу. Просто над ним, ледве тримаючись на однiй заклепцi, майже вертикально звисала табличка з назвою вулицi: «ВОТЕРІ-ЛЕЙН». Вiкна були цiлi, але мереживнi фiранки пожовтiли й затяглися павутиною. Це, схоже, був той будинок iз потойбiчними iстотами, про який попереджав мене вчитель. Вiдьмак дiстав iз кишенi ключ, вiдiмкнув дверi i повiв мене всередину. Там було темно, i спершу я навiть зрадiв, що знайшов прихисток вiд дощу. Але, щойно Вiдьмак запалив свiчку i поставив ii на пiдлогу майже по центру малоi вiтальнi, я зрозумiв, що в закинутому хлiву серед поля було би краще. Меблiв у кiмнатi й близько не було, тiльки порожня пiдлога, вистелена кам’яними плитами, i оберемок брудноi соломи пiд вiкном. Повiтря всерединi стояло сире й холодне, навiть коли миготiла свiчка, видно було, як паруе мiй подих. Кiмната й так мене не вразила, але ще менше я втiшився словами Вiдьмака. – Ну, хлопче, зараз у мене справи, але потiм я за тобою вернуся. Знаеш, що маеш робити? – Нi, сер, – вiдповiв я, не зводячи очей iз миготливого вогника свiчки. «А якщо загасне?» – Я ж тобi казав. Ти що, не слухав? Ти пильнуй, а не гав лови. Та нехай, тут нiчого складного, – пояснив вiн i почухав бороду, запихаючи пальцi так глибоко досередини, нiби щось там збирався вловити. – Проведеш тут сам-один нiч. Я кожного нового учня на першу нiч залишаю в цьому старому будинку, щоб зрозумiти, iз якого вiн тiста. О, ще забув сказати. Опiвночi спустишся до льоху й зустрiнешся з тим, що там чатуе. Упораешся – i з учнiвством твоiм майже вирiшили. Є запитання? Запитань у мене було багато, але я надто боявся вiдповiдей. Тож я лише похитав головою й стиснув губи, щоб не так було видно, як вони в мене дрижать. – Як ти здогадаешся, що вже пiвнiч? – запитав вiн. Я стенув плечима. Я добре орiентувався в часi за сонцем або зорями, i навiть якби прокинувся серед ночi, то майже завжди напевно знав, котра зараз година. Але тут я не був такий певний. У деяких мiсцях час нiби загусае, i я вiдчував, що саме так i в цьому будинку – час iде повiльнiше. Але тут я згадав про церковнi дзвони. – Зараз по сьомiй. Я буду слухати, скiльки б’е церковний годинник. – Ну, хоч зараз ти гав не ловиш, – похвалив Вiдьмак, злегка всмiхнувшись. – Коли проб’е дванадцять разiв, вiзьми згарок та спускайся до льоху. А доти поспи, якщо зможеш. Тепер слухай i уважно собi затям три дуже важливi речi. Нiкому не вiдчиняй дверей, хай би хто стукав. І не спiзнися до льоху. Із цими словами вiн ступив до вхiдних дверей. – А трете? – вигукнув я останньоi митi. – Свiчка, хлопче. За будь-яких обставин не дай iй загаснути… На цьому вiн пiшов, зачинивши за собою дверi, i я залишився сам-один. Я обережно пiдняв згарок i зазирнув до сусiдньоi кухнi – там так само було порожньо, хiба кам’яна раковина залишилася. Із кухнi на двiр виходили заднi дверi – також зачиненi, але шпарою внизу задував вiтер. Ще двi пари дверей були праворуч вiд мене. За вiдхиленими другими дверима голi дерев’янi сходи вели на другий поверх. Першi, що ближче до мене, були замкненi. Щось у цих замкнених дверях мене тривожило, i я вирiшив глянути, що там за ними. Схопився за ручку й нервово посмикав. Вона не пiддавалася, нiби хтось тримав ii з тамтого боку. Менi стало моторошно. Я смикнув iще сильнiше, дверi рвучко вiдчинилися, i я затнувся, мало не впустивши свiчку. За дверима вниз, у темряву, спускалися кам’янi сходи, чорнi вiд вугiльного пороху. Вони завертали лiворуч, тож самого льоху я не побачив, але звiдти тягло холодним вiтром – полум’я свiчки замиготiло вiд протягу. Я швидко зачинив дверi й повернувся до вiтальнi, ще й дверi кухнi за собою зачинив. Свiчку я обережно поставив у кутку, подалi вiд дверей та вiкна, щоб не згасла i не перекинулася. Тодi знайшов, де можна вкластися на пiдлозi. Вибору особливого не було. На сиру солому я точно б не лягав, тож вмостився посеред кiмнати. Камiнна пiдлога була тверда й холодна, але я заплющив очi. Увi снi не буде цього похмурого старого будинку, i я був певен, що прокинуся перед дванадцятою. Зазвичай я швидко засинав, але не цього разу. Мене колотило вiд холоду, ще й вiкна деренчали вiд вiтру. За стiнами щось шурхотiло й шарудiло. «Це тiльки мишi», – повторював я собi. На фермi ми до них звикли. Аж раптом десь iзнизу, iз глибин темного льоху, почувся тривожний шум. Спочатку ледь чутно, i я нашорошив вуха, але дедалi голоснiше й голоснiше, поки не зосталося жодних сумнiвiв. Десь там, у льосi, вiдбувалося неможливе. Хтось копав яму, раз по раз розбиваючи важку земляну пiдлогу гострою металевою лопатою. Спочатку скрегiт i стук – лезо черкнуло по кам’янiй поверхнi, а за тим – тихий чвак i чвак, немовби глина нехотячи вiдривалася вiд землi. Так тривало кiлька хвилин, поки все не стихло так само раптово, як почалося. Запала тиша. Навiть мишi бiльше не шарудiли. Нiби сам дiм i все в ньому зачаiло подих. Я вже точно зачаiв. Аж оглушний грюкiт розiрвав тишу. Гуп, гуп, гуп, гуп, гуп! І голоснiше. Ще голоснiше. Ближче… Хтось пiднiмався сходами з льоху на кухню. Я схопив свiчку та забився в найдальший кут. Гуп, гуп! Ближче й ближче гупали важкi черевики. Хто там рив землю у темрявi? Хто тупотiв сходами? Але, може, правильне запитання: не хто, а що… Чутно було, як скрипнули, прочиняючись, дверi з льоху, як прогупали кухнею черевики. Я скрутився у своему кутку в клубочок, втиснувся спиною в стiну i чекав, як от-от прочиняться дверi у вiтальню. І справдi, вони прочинилися з голосним скреготом. Щось увiйшло в кiмнату. Вiйнуло холодом. Справжнiм холодом. Таким, що супроводжуе потойбiчне. Як на пагорбi Повiшених, але набагато, набагато гiрше. Я пiдняв свiчку – вiд ii полум’я стiною й стелею поповзли моторошнi, химернi тiнi. – Хто тут? – скрикнув я. – Хто тут? – голос у мене тремтiв ще бiльше, анiж рука, у якiй я тримав згарок. Усе мовчало. Навiть вiтер на вулицi стих. – Хто тут? – допитувався я. Знову без вiдповiдi, але невидимi черевики зачовгали кам’яною пiдлогою – у мiй бiк. Ближче й ближче, тепер було чутно, як щось тяжко дихае. Щось важке й велике. Нiби кiнь-ваговiз щойно витяг повну пiдводу на крутий схил. Останньоi митi кроки звернули вбiк i завмерли бiля вiкна. Я втамував подих, але оте пiд вiкном дихало нiби за нас обох – iз хлипом тягнучи повiтря в легенi, нiби йому все мало. Коли я вже був на межi, воно тяжко зiтхнуло, тужливо й змучено водночас, i невидимi черевики знову почовгали пiдлогою, вiд вiкна i назад до кухонних дверей. Коли кроки загупали сходами – вниз, до льоху, – я нарештi знову змiг дихати. Серце припинило вискакувати з грудей, пальцi – тремтiти, i я потрохи заспокоiвся. Треба було себе опанувати. Так, це було лячно, але якщо найгiрше я вже пережив, то пройшов перше випробовування. Я пiшов в учнi до Вiдьмака, тож доведеться звикати до таких проклятих мiсць. Така вже робота. Хвилин за п’ять менi вiдлягло. Я вже думав спробувати ще раз заснути, але, як часом казав мiй батько: «Де в дурного спокiй?» Не знаю, що я зробив не так, але мене почав турбувати новий шум. Спочатку в далечинi, ледве чутно, стукали у дверi. Потiм тиша – i знову. Стук-стук-стук, тричi. Але цього разу ближче. Знову тиша. І знову три стуки. Я швидко здогадався: грюкали по черзi у дверi кожного дому на Вотерi-лейн, i скоро надiйде черга будинку номер 13. Коли дiйшло до цього проклятого мiсця, у дверi тричi гахнуло так, що й мертвих пiднiме. Оте з льоху вилiзе вiдчиняти? Я почувався, як мiж двома вогнями: iз вулицi щось рвалося увiйти, iз льоху щось рвалося вийти. І раптом усе стало добре. Із того боку дверей до мене звернувся знайомий голос: – Томе! Томе! Вiдчини дверi! Впусти мене! То була мама. Я так iй зрадiв, що кинувся до дверей не подумавши. Надворi дощило – вона ж змокне. – Швидше, Томе, швидше! – гукала мама. – Не змушуй мене чекати. Я вже вiдкидав клямку з дверей, аж тут згадав Вiдьмакове попередження: «Нiкому не вiдчиняй дверей, хай би хто стукав…» Але хiба я мiг залишити маму надворi посеред ночi? – Ну ж бо, Томе! Впусти мене! – почулося знову. Пам’ятаючи Вiдьмаковi слова, я глибоко вдихнув i спробував все обмiркувати. Здоровий глузд пiдказував менi, що то не моя мама. Чого б вона так далеко за мною йшла? І звiдки знала, куди саме ми прямували? Поза тим, мама би не ходила сама. Батько чи Джек обов’язково пiшли би з нею. Нi, за дверима чекало щось iнше. Щось, що грюкае у дверi, але не мае рук. Стоiть на брукiвцi, але не мае нiг. Загупало ще сильнiше. – Томе, будь ласка, впусти мене, – благав мамин голос. – Хiба можна бути таким жорстоким? Надворi холодно, перiщить дощ, я змучилася. Зрештою, воно заридало, i тодi я точно переконався, що то не мама. Мама сильна. Мама нiколи не плакала, хоч як зле iй було. За кiлька хвилин хлипати перестало, усе затихло. Я повернувся на пiдлогу i спробував склепити очi. Крутився то на один бiк, то на другий, але нiяк не мiг заснути. Вiтер iще сильнiше деренчав шибами, i щопiвгодини бив церковний годинник, вiдмiряючи мiй час до пiвночi. Чим ближче менi було до спуску в льох, тим тривожнiше. Я хотiв пройти Вiдьмакове випробовування, але – як би менi хотiлося повернутися додому, до свого прекрасного, безпечного, теплого лiжка. А тодi – щойно годинник ударив раз на пiв на дванадцяту – у льосi знову почали рити… Знову почулося гупання важких черевикiв на сходах, знову прочинилися дверi, i невидимi черевики ступили до вiтальнi. Я закляк, тiльки серце калатало в грудях, нiби зараз проломить ребра. Гуп! Гуп! Гуп! Прямо на мене. Мене схопило за шкiрку i смикнуло – кiшка так переносить своiх кошенят. Тодi невидима рука схопила мене поперек грудей, притискаючи руки до тулуба. Я намагався вдихнути, але не мав змоги. Грудну клiтку зчавило намертво. І потягнуло мене до льоху. Я не бачив, у чиiх руках опинився, але чув, як воно дихае з присвистом, i вiдчайдушно заборсався. Я звiдкись точно знав, що зараз станеться. Знав звiдкiлясь, що саме рили внизу. Мене затягне сходами в темний льох, де вже чекае могила. Там мене поховають живцем. Я був ледве живий вiд страху, поривався кричати, але мене не просто мiцно стиснуло. Менi вiдняло все тiло, я не мiг i пальцем поворухнути. І тут я полетiв униз… Я упав навколiшки перед розчахнутими дверима до льоху, неподалiк вiд першоi сходинки. Мое серце захлиналося панiкою й стукотом, i я зiрвався на ноги й захряснув вiдчиненi дверi. Долаючи тремтiння, я повернувся до вiтальнi, де миттю побачив, що трете Вiдьмакове правило вже порушено. Свiчка згасла… Я ступив до вiкна, i раптовий спалах ураз освiтив кiмнату. Вiдразу за ним прогуркотiв грiм, так голосно, нiби в мене над головою. Дощ перiщив по стiнах i вiкнах, тарабанив у вхiднi дверi – дерево стогнало i скреготiло, немов ледве стримуючи чужий наступ. Кiлька хвилин я тоскно роздивлявся спалахи блискавки за вiкном. Нiч видалася мерзенна. Хоч я i боявся блискавки, усе б вiддав, щоб опинитися там, на вулицi. Аби не спускатися в той льох. У далечинi почав бити годинник. Я рахував удари – iх було рiвно дванадцять. Час було зустрiтися з тим, що чатуе в льосi. Спалах блискавки знову осяяв кiмнату i висвiтлив величезнi слiди на пiдлозi. Спершу я вирiшив – це залишив Вiдьмак, але слiди були чорнi, нiби з чиiхось дебелих черевикiв осипався вугiльний порох. Вони вели вiд дверей кухнi майже впритул до вiкна, тодi повертали назад. До льоху, униз. У темряву, куди я мусив спуститися! Силуючи себе не вiдступати, я навпомацки знайшов згарок свiчки на пiдлозi. Тодi намацав десь поряд свiй клунок iз речами. Там, безпечно загорнуте в мiй одяг, було кресало, що подарував менi тато. Наослiп i навмання я витрусив дрiбку трута на пiдлогу i вдарив металевим кресалом по кременю, вибиваючи iскри. Я роздмухував трут, поки на мить не здiйнявся маленький вогник – достатнiй, аби запалити свiчу. Батько й не думав, що його подарунок так швидко стане менi в пригодi. Щойно я прочинив дверi до льоху, спалахнула ще одна блискавка. Вiд гуркоту грому здригнувся весь будинок, гучна луна покотилася сходами передi мною. Я спускався у льох, у мене дрижали пальцi, а в них – згарок, i химернi тiнi звивалися на стiнi. Я не хотiв туди йти, але якщо не пройти Вiдьмакове випробовування, вiн, мабуть, вiдправить мене додому, щойно зародиться на свiт. Я уявив, як нiяковiтиму вiд сорому перед мамою, коли вона спитае, що сталося. Вiсiм сходинок вниз, i я дiйшов до повороту, за яким уже видно було льох у кiнцi сходiв. То було невеличке примiщення, але по кутках залягли глибокi тiнi, до яких не сягало свiтло вiд свiчки. Зi стелi брудним i пелехатим мереживом звисала павутина. По землянiй пiдлозi валялися розкиданi брили вугiлля та великi дерев’янi ящики, коло великоi пивноi бочки стояв старий дерев’яний стiл. Я обiйшов кругом пивну бочку i помiтив щось у дальньому кутку, прямо за ящиками. Я так злякався, що мало не впустив свiчку. Темна постать, подiбна до купи дрантя на пiдлозi, видавала ритмiчний, ледь чутний звук. Нiби дихала. Я пiдiйшов ближче, тодi ступив ще крок. Щоб рухатися вперед, менi знадобилася вся моя сила волi. І щойно я пiдiйшов на вiдстань витягнутоi руки, iстота почала рости. Здiйнялася з укритоi тiнню пiдлоги, побiльшала втричi або вчетверо, випростувалася. Я мало не кинувся навтьоки. Воно було темне, високе й страшне та зиркало на мене зеленими блискучими очима. Тiльки тодi я помiтив, що в лiвiй руцi в нього костур. – Чого так довго? – гримнув Вiдьмак. – Ти спiзнився майже на п’ять хвилин! Роздiл 4 Лист – Я в цьому домi вирiс, – сказав Вiдьмак, – i надивився такого, що волосся б дибки встало, але, крiм мене, нiхто iх не бачив, i батько лупив мене за брехню. Щось вилазило з льоху. Ти теж його бачив, правда? Я кивнув. – Ну, нiчого страшного, хлопче. Ще одна примара, залишок неспокiйноi душi, яка вже перейшла в кращий свiт, тiльки i всього. Якби вiн не покинув гiршу свою частину, застрягнув би тут навiчно. – А що вiн накоiв? – запитав я. Мiй голос вiдбився вiд низькоi стелi, навiть злегка пiшла луна. Вiдьмак iз сумом похитав головою. – Вiн був шахтар i захворiв на легенi, мусив покинути роботу. Днi i ночi безперестанку вiн кашляв i задихався, i бiдна дружина заробляла на них обох. Вона працювала в пекарнi, але, на жаль для них двох, вона була дуже вродлива жiнка. Мало кому з жiнок можна довiряти, а гарним – i поготiв. Гiрше того, вiн був ревнивий, а вiд хвороби згiрк. Одного вечора вона спiзнювалася з роботи, i вiн все пiдходив до вiкна, крокував туди-сюди i все набирався iдi. Вiн подумав, що вона десь там з iншим. Коли дружина нарештi повернулася, вiн впав у таку лють, що проломив iй череп великим шматком вугiлля. Тодi покинув ii помирати на кам’янiй пiдлозi, а сам спустився до льоху копати могилу. Вона була досi жива, коли вiн повернувся, але не могла нi крикнути, нi ворухнутися. Це до нас приходить той жах, що вона вiдчувала, коли вiн ii пiдняв та понiс до темного льоху. Вона чула, як вiн рие землю. Вона знала, що вiн плануе. Пiзнiше тiеi ж ночi вiн себе вбив. Це дуже сумна iсторiя, i, хоч тепер вони обое покояться з миром, його примара досi блукае тут, так само як i ii останнi спогади. І те, i iнше достатньо сильнi, щоб мучити таких, як ми з тобою. Ми бачимо те, що не бачать iншi, i це водночас i дар, i прокляття. Але в нашому ремеслi рiч надзвичайно корисна. Я здригнувся. Менi було шкода бiдну дружину-жертву i шкода ii убивцю-шахтаря. Менi навiть Вiдьмака було шкода. Це ж тiльки уявити собi дитинство в такому домi! Я опустив погляд на свiчку, яку поставив посерединi стола. Вона майже повнiстю догорiла, i полум’я знову замиготiло, але Вiдьмак нiби й не збирався повертатися нагору. Менi не подобалося, як тiнi повзуть по його обличчю. Як воно витягуеться пiд ними, набираючи подоби вовчоi морди. – Знаеш, як я подолав свiй страх? – запитав вiн. – Нi, сер. – Однiеi ночi я так злякався, що не стримався, закричав. Усiх побудив, i розлючений батько взяв мене за карк i понiс сходами в цей льох. Тодi дiстав молоток i забив за мною дверi. Я був ще малий, рокiв сiм, не бiльше. Я видерся сходами назад до дверей на кухню i кричав щосили, дерся i гупав у дверi. Але мiй батько був суворий чоловiк i покинув мене самого в темному льосi. Менi довелося провести тут цiлу нiч i навiть частину другого дня. Через якийсь час я заспокоiвся, i знаеш, що я тодi зробив? Я похитав головою, не зводячи на нього погляд. Його очi блистiли, i вiн як нiколи скидався на вовка. – Я повернувся до льоху i сiв у темрявi. Тодi тричi глибоко вдихнув i зустрiвся зi своiм страхом. Я зустрiвся iз самою темрявою, а немае нiчого страшнiшого, особливо для таких, як ми з тобою. Бо до нас посеред темряви приходить всяке. Шепоче нам, набирае форми, яку бачать тiльки нашi очi. Але я це зробив, i, коли я вийшов iз цього льоху, найгiрше було позаду. Цiеi митi свiчка оплила i загасла. Усе поринуло в непробудну темряву. – От i все, хлопче, – сказав Вiдьмак. – Зараз тут тiльки ти, я i темрява. Витримаеш? Годишся менi в учнi? Голос його звучав iнакше, якось глибше та чудернацько. Менi уявлялося, як вiн упав навкарачки, обличчя його вкриваеться вовчою шерстю, зуби ростуть i загострюються. Я тремтiв i не мiг мовити нi слова, поки не зробив третiй глибокий вдих. І тiльки тодi я йому вiдповiв. Словами батька, якi вiн повторював, коли доводилося робити щось складне або неприемне. – Хтось мусить, – сказав я. – То чом би i не менi? Вiдьмаковi це, мабуть, здалося кумедним, бо його смiх рознiсся на весь льох, а тодi прокотився сходами вгору, назустрiч новому гуркоту грому. – Майже тринадцять рокiв тому, – знову повiв Вiдьмак, – передали менi запечатаного листа. Вiн був короткий по сутi i написаний грецькою. Це твоя мати менi прислала. Знаеш, що вона написала? – Нi, – тихо озвався я, не розумiючи, до чого вiн веде. – «Я щойно народила хлопчика, – писала вона. – І вiн сьомий син сьомого сина. Його звуть Томас Дж. Ворд, i вiн – мiй подарунок цьому графству. Коли вiн виросте, ми надiшлемо звiстку. Навчiть його всього. Вiн буде вашим найкращим i вашим останнiм учнем». Вiдьмак перейшов мало не на шепiт. – Ми не вдаемося до чар, хлопче, – сказав вiн. – Головнi iнструменти нашого ремесла – це здоровий глузд, хоробрiсть i докладнi записи, щоб вчитися на старих помилках. А понад усе ми не вiримо в пророцтва. Ми не вiримо у визначене майбутне. І якщо сповниться те, що написала твоя мати, то тiльки тому, що ми самi його сповнимо. Розумiеш? Вiн говорив рiзко, але я розумiв, що вiн не на мене сердиться, тож просто кивнув у темрявi. – А що мати вважае тебе своiм подарунком графству, то кожен iз моiх учнiв був сьомим сином сьомого сина. Тож не думай, що ти особливий. Тобi ще багато вчитися та гарувати. Пiсля короткоi паузи вiн продовжив, уже лагiднiше та без злостi: – Рiднi часом приносять клопоти. Зараз у мене лишилося тiльки двое братiв. Один – слюсар, i в нас iз ним нормальнi стосунки, а другий не розмовляе зi мною вже понад сорок рокiв, хоча досi живе в цьому селищi. Поки ми вийшли з будинку, буря вже минула й показався мiсяць. Тiльки коли Вiдьмак зачиняв вхiднi дверi, я нарештi помiтив, що на деревi вирiзано якийсь знак. Вiдьмак кивнув на позначку. – Такими знаками я попереджаю iнших, хто вмiе таке читати, або для себе лишаю – освiжити пам’ять. Ти, мабуть, упiзнаеш грецьку лiтеру «Пi». Так я позначаю привида або примару. Хрестик у нижньому кутi – це римська цифра десять, це найнижчий рiвень небезпеки. Усе, що вiд шести i нижче, – усього лише примара. Нiщо в цьому домi не може завдати шкоди, якщо ти його не боiшся. Пам’ятай: темрява живиться страхом. Будь смiливим, i примара нiчого тобi не зробить. Якби я це знав вiд самого початку! – Веселiше, хлопче, – порадив Вiдьмак. – Носом скоро землю черпати будеш! Ну, може, це тебе пiдбадьорить. Вiн витягнув кусень жовтого сиру з кишенi i вiдламав для мене шматочок. – На, пожуй. Але не ковтай усе вiдразу. Я йшов за ним слiдом по брукованiй вуличцi. Повiтря досi було вогке, але принаймнi вже не дощило, i хмари на заходi кучерявилися, як овеча вовна, тоншали i рвалися на дрiбнi смуги. Ми вийшли iз села й попрямували далi на схiд. Прямо на межi селища, де брукiвка переходила в болотяну стежку, стояла церквиця. Вона була занедбаною на вигляд: на даху бракувало черепицi, фарба облущилася з центральних дверей. Вiдколи ми вийшли з будинку, не бачили нiкого з мiсцевих, але на порозi церкви стояв старий. Мав сиве, тонке, неохайне, масне волосся. Темний одяг виказував у ньому священика, але, щойно ми пiдiйшли ближче, саме вираз його обличчя привернув мою увагу. Вiн супився на нас, скривившись усiм обличчям, аж тут розмашисто нас перехрестив. Аж навшпиньки встав, тягнучи праву руку в небо високо, як тiльки мiг. Я i ранiше бачив, як священики людей хрестять, але нiколи, щоб з такою люттю розмахували при цьому рукою. Менi здалося, вiн лютий саме на нас. Мабуть, недолюблюе Вiдьмака або його ремесло. Я знав, що бiльшiсть людей зi страхом сприймають таку роботу, але ще не бачив подiбноi реакцii. – Чого це вiн? – запитав я, щойно ми вiдiйшли на достатню вiдстань, щоб священик нас не почув. – Священики! – сердито вiдрiзав Вiдьмак гострим тоном. – Усе знають, але нiчого не бачать! А цей – найгiрший з усiх. Це мiй старший брат. Мене залоскотала цiкавiсть, але вистачило розуму не розпитувати далi. Схоже, менi ще належало багато чого дiзнатися про Вiдьмака та його минуле. Однак у мене склалося враження, що поки зарано i вiн розкаже менi, коли сам буде до цього готовий. Тож я просто йшов за ним на пiвдень, нiс його важку торбу та думав про маминого листа. Вона нiколи не вихвалялася й не дозволяла собi голослiвних заяв. Мама говорила лише необхiдне й нiчого зайвого, i кожне слово було на вагу золота. Зазвичай вона просто мовчки робила свою роботу. Вiдьмак говорив, iз примарами нiчого не вдiеш. Але мама якось втихомирила iх на пагорбi Повiшених. Сьомий син сьомого сина. У такому ремеслi це не дивина, а радше обов’язкова умова для кожного Вiдьмакового учня. Але я знав: дещо iнше робило мене особливим. Я був i маминим сином також. Роздiл 5 Богарти та вiдьми Ми прямували до «зимовоi оселi» – так ii називав Вiдьмак. Поки ми йшли, останнi ранковi хмари розтанули, i раптом я зауважив, що сонце сьогоднi iнше. Навiть у графствi посеред зими iнодi свiтить сонце – i це добре, бо тодi принаймнi не дощить. Але щороку настае такий день, коли вперше помiчаеш: сьогоднi воно грiе. Це як повернення старого друга. Вiдьмак, мабуть, думав так само, бо раптом спинився на мiсцi, глянув на мене скоса й усмiхнувся – а вiн рiдко взагалi усмiхався. – Перший день весни, хлопче, – сказав вiн, – тому ходiмо до Чипендена. Менi це здалося дивним. Вiн завжди ходить до Чипендена в перший день весни? І якщо так, то навiщо? Тож я його запитав. – Лiтня оселя. Ми зимуемо на межi Енглзаркiвськоi вересовоi пустошi, а лiто проводимо в Чипенденi. – Нiколи не чув про Енглзарк. Це де? – запитав я. – На далекому пiвднi графства, хлопче. Я там народився. Ми там жили, поки батько не перевiз нас до Горшо. Але про Чипенден я принаймнi чув, тож менi полегшало. До мене дiйшло, що в учнiвствi у Вiдьмака я буду багато подорожувати i доведеться вивчити всi дороги. Не гаючи часу, ми повернули на пiвнiчний схiд, прямуючи тепер до вiддалених пагорбiв. Бiльше я нi про що не розпитував, але того вечора, коли ми знову спинилися на нiч в покинутiй холоднiй житницi i повечеряли ще кiлькома шматочками жовтого сиру, мiй шлунок, мабуть, вирiшив, що менi рота зашили. Нiколи в життi ще я не був таким голодним. Я думав про те, де ми будемо жити в Чипенденi та чи буде там нормальна iжа. Нiхто з моеi родини i навiть знайомих там не бував, але казали, що це далеке непривiтне село десь у горах – iз ферми мого батька якраз ледь виднiлися далекi сiрi та пурпуровi вершини. Вони завжди нагадували менi величезних сплячих чудовиськ, але це, мабуть, через те, що один iз татових братiв розповiдав менi про них такi казки. Уночi – казав вiн – вони сходили з мiсця, i до свiтанку траплялося, що цiлi села зникали з лиця землi, розтертi на порох пiд iхньою вагою. Наступного ранку темно-сiрi хмари знову закрили сонце, i все вказувало на те, що побачити другий весняний день пощастить нам нескоро. Зiрвався вiтер. Ми почали пiднiматися вгору, i рiзкi пориви смикали нас за одежу та жбурляли птахами по всьому небу. Хмари навперегiн помчали на схiд, затягнувши гiрськi вершини темною пеленою. Ми йшли помалу, за що я був дуже вдячний, бо на обох п’ятах натер собi по болючому мозолю. Тож, коли ми нарештi пiдiйшли до Чипендена, стояв уже надвечiрок i запали сутiнки. Хоча вiтер не вщух, небо вже прояснилося й пурпуровi гiрськi кряжi здiймалися на горизонтi гострими пiками. Вiдьмак мало говорив у дорозi, зате тепер ледь не iз захватом вигукував назви гiр одна за одною. Там були такi вершини, як Парлiк-пайк – найближча гора до Чипендена, а також пагорб Меллор-нолл, гора Седдл-фелл i «Вовча гора» Вулф-фелл. Якiсь було видно краще, iншi ховалися в далечинi. Я запитав вчителя, чи водяться на Вовчiй горi вовки, i вiн похмуро всмiхнувся: – Тут усе швидко мiняеться, хлопче. Завжди треба бути насторожi. Коли показалися першi сiльськi дахи, Вiдьмак кивнув на вузьку стежку, яка вiдходила вiд основноi дороги i звивалася вгору вздовж невеликого дзвiнкого потiчка. – Отам мiй дiм, – сказав вiн. – Це довша дорога, але не доведеться проходити село. Я волiю триматися на вiдстанi вiд мiсцевих селян. І iм так бiльше до вподоби. Я згадав Джековi слова, i менi в грудях защемило. Правду вiн казав. Це самотне життя. Зрештою, лишаешся сам-один. Обабiч струмка росло кiлька куцих дерев, якi вчепилися коренями в схил i боролися з вiтром, аж раптом прямо перед нами розкинувся лiс iз кленiв та ясенiв. Щойно ми ступили в прихисток дерев, вiтер стишився, тiльки часом здаля долiтали окремi подуви. Спочатку я подумав, що то просто купа дерев, кiлька сотень чи що, де можна сховатися вiд вiтру, але вже за кiлька хвилин зрозумiв: нi, не тiльки. Я й ранiше iнколи це помiчав. Бувають дерева шумнi – вiчно скриплять гiлками чи шелестять листям. А бувають такi, що стоять взагалi беззвучно. Десь високо вгорi над нами зiтхав вiтер, але тут, у лiсi, чутно було хiба нашi кроки. Усе стояло так непорушно, цiлий лiс повний нiмих дерев, аж менi мороз пробiг поза шкiрою. Я мало не вирiшив: вони до нас дослухаються. Зрештою, ми вийшли на галявину, де прямо перед нами стояв будинок. Його оточував високий живоплiт iз колючого глоду, тож видно було хiба верхнiй поверх iз дахом. Із димоходу тягнулася ниточка бiлого диму – рiвно, як стовпчик, вивищувалася над будинком, де вже над деревами вiтер вiдносив ii на схiд. Дiм iз садом розмiстилися в западинi помiж пагорбами, нiби послужливий велетень навмисне для того забрав у долоню жменю зайвоi землi серед косогорiв. Вiдьмак повiв мене повз живу огорожу до металевоi хвiртки. Хвiртка була низька, менi десь по пояс, i пофарбована в яскраво-зелений. Фарба була ще зовсiм свiжа, я навiть злякався, чи не лишиться на Вiдьмаковiй долонi слiд, коли вiн потягнувся до защiпки. І тут сталося таке, вiд чого менi подих перехопило. Не встиг Вiдьмак торкнутися защiпки, як вона сама вiдкинулася i хвiртка поволi вiдчинилася, нiби розчахнута невидимою рукою. – Дякую, – сказав Вiдьмак. Дверi будинку самi не вiдчинилися, бо спочатку Вiдьмак мусив вiдiмкнути iх великим ключем, який витягнув iз кишенi. Ключ був подiбний до того, яким вiн вiдкривав дверi дому на Вотерi-лейн. – Це той самий ключ, який у вас був у Горшо? – запитав я. – Так, хлопче, – глянув на мене Вiдьмак, штовхаючи дверi всередину. – Це менi дав мiй брат-слюсар. Вiдчиняе майже всi замки iз тих, простiших. У нашiй роботi дуже корисна рiч. Дверi пiддалися з голосним скреготом i протяжним скрипом, i я зайшов услiд за Вiдьмаком у тiсний, похмурий передпокiй. Із правого боку вгору вели крутi сходи, iз лiвого – углиб дому вiв вузький коридор, пiдлога була викладена кам’яними плитами. – Залиш всi речi пiд сходами, – велiв Вiдьмак. – Ходiмо, хлопче. Не лови гав. Нема часу. Їсти треба, поки гаряче! Тож я поклав його торбу з моiм клунком, де велено, i пiшов за Вiдьмаком коридором на кухню, звiдки смачно пахтiло гарячою iжею. Кухня мене не розчарувала. Вона була подiбна до маминоi. На широкому пiдвiконнi у великих горщиках росли всiлякi трави, i призахiдне сонце зазирало в кiмнату, розкидаючи довкола пiстрявi тiнi вiд листя. У дальньому кутку палахкотiло в камiнi вогнище, вiд якого розходилося тепло, а прямо посерединi викладеноi кам’яними плитами пiдлоги стояв великий дубовий стiл. На ньому вже чекали двi величезнi чистi тарiлки та п’ять мисок, доверху наповнених рiзними наiдками. Коло них парувала соусниця, повна гарячоi пiдливи. – Сiдай i пригощайся, хлопче, – запросив Вiдьмак, i мене не треба було просити двiчi. Я набрав собi кiлька великих шматкiв курки та яловичини, а потiм ще гору смаженоi картоплi та овочiв, хоча мiсця на тарiлцi пiсля м’яса вже майже не лишилося. Усю цю гору я щедро полив смачною пiдливою – лiпша хiба в моеi мами. Цiкаво, де господиня i як вона знала, що ми вже пiдходимо, що так справно виставила гаряче на стiл. Запитань у мене було багато, але я дуже втомився, так що вирiшив поберегти сили для вечерi. Коли я нарештi проковтнув останнiй шматок, Вiдьмак уже закiнчив зi своею вечерею. – Добре? – запитав вiн. Я кивнув. Так наiвся, що ледве мiг говорити. Мене хилило в сон. – Пiсля одного сиру завжди добре, коли вдома чекае гаряча страва, – погодився Вiдьмак. – Удома ми ситно iмо. Це компенсуе наш пiст пiд час роботи. Я знову кивнув та позiхнув. – Завтра маемо багато справ, так що йди спати. Твоя кiмната на першiй сходовiй клiтцi, iз зеленими дверима, – сказав менi Вiдьмак. – Вiдпочивай, але не виходь iз кiмнати посеред ночi та не гуляй будинком. Коли снiданок буде готовий, почуеш дзвiночок. Вiдразу тодi спускайся – кухар може розсердитися, якщо спiзнитися до столу, i страва вже охолоне. Але й ранiше не виходь, бо це нiчим не краще. Я кивнув, подякував за вечерю i повернувся коридором назад у передпокiй. Вiдьмакова торба з моiм клунком зникли. Мiркуючи, хто би мiг iх забрати, я пiднявся до своеi кiмнати. Моя стара кiмната вдома, яку я до того колись дiлив iз двома братами, була набагато меншою. У цiй новiй помiщалися лiжко, маленький столик для свiчки, крiсло, комод, ще й мiсця багато лишалося. Зверху на комодi вже лежав мiй клунок iз речами. Прямо навпроти дверей було велике пiдйомне вiкно, роздiлене на вiсiм панелей. Шиби були грубi й шерехатi, крiм кольорових плям i завиткiв, нiчого за склом i не розбереш. Вiкно, схоже, роками не вiдчиняли. Лiжко стояло присунуте до стiни прямо пiд ним, тож я роззувся, влiз на ковдру навколiшки i спробував його вiдчинити. Не вiдразу, але вiкно пiддалося легше, нiж я очiкував. Я кiлька разiв iз силою смикав мотузку, поки нижня частина пiднялася достатньо, щоб можна було висунути голову назовнi та роздивитися довкола. Пiд вiкном простягався широкий газон, роздiлений надвое дорiжкою, посипаною бiлим гравiем. Вона вела через двiр i губилася мiж деревами. Із правого боку над вершинами дерев виднiлися гiрськi вершини. Здавалося, руку простягни – i можна торкнутися найближчоi. Я глибоко вдихнув прохолодне свiже повiтря, просякнуте запахом молодоi трави, тодi повернувся в кiмнату i взявся розбирати клуночок iз моiм нехитрим скарбом. Усi моi речi легко помiстилися у верхню шухляду комоду. Я ii саме засував, коли помiтив напис на затiненiй дальнiй стiнi, навпроти задньоi планки лiжка. То був список iмен, кожне нашкрябане чорним чорнилом по голiй шпаклiвцi: якiсь написи бiльшi, нiби власники цих iмен були високоi про себе думки, ще якiсь – вицвiли вiд часу. Менi здалося, це iмена iнших учнiв, якi жили тут до мене. Менi також дописати свое iм’я чи почекати, коли закiнчиться перший мiсяць i мое учнiвство почнеться по-справжньому? Але я не мав нi пера, нi чорнила, так що вiдклав це питання на потiм, а поки роздивився стiну уважнiше, шукаючи останню приписку. Менi здалося, це БІЛЛІ БРЕДЛІ – букви нiби чiткiшi за iншi, втиснутi в маленький промiжок помiж рештою списку й пiдлогою. Я ще зо хвилю гадав, що тепер робить Бiллi, але втомився i вже хотiв спати. Простирадла були чистi, i лiжко вабило мене до себе, тож я не марнував часу, роздягнувся i заснув, щойно торкнувся головою подушки. Коли я розплющив очi, сонячне свiтло лилося у вiкно. Менi ще снився якийсь сон, але щось мене розбудило, – мабуть, дзвiнок на снiданок. Тут я рознервувався. То був дзвiнок на снiданок чи менi наснилося? Як менi знати точно? І що тепер робити? Кухар однаково розсердиться, якщо спуститися надто рано чи надто пiзно. І, вирiшивши, що розбудив мене, мабуть, таки дзвiнок, я одягнувся та вiдразу спустився. Ще на сходах я почув брязкiт каструль i сковорiдок iз кухнi, але, щойно прочинив дверi, запала мертва тиша. Отже, я помилився. Треба було вiдразу повертатися нагору, – видно, що снiданок ще не готовий. Тарiлки зi вчорашньоi вечерi вже зникли, але стiл до снiданку ще був не накритий, а з камiну ще не прибрали вчорашнiй вистиглий попiл. І взагалi, у кухнi було прохолодно. Гiрше того – щосекунди ставало ще холоднiше. Я ступив до столу, i це було моею помилкою. Не встиг я закiнчити крок, як за спиною в мене розгнiвано зашипiли. Жодного сумнiву. Це було дуже сердите сичання, прямо над моiм лiвим вухом. Так близько, що я вiдчував чужий подих. Вiдьмак попереджав мене не спускатися ранiше, нiж покличуть до снiданку, i раптом я вiдчув небезпеку. Не встиг я про це й подумати, як щось залiпило менi добрячого потиличника, я аж похитнувся i мало не вилетiв iз кухнi сторч головою. Другого попередження я не чекав. Я вискочив iз кухнi i кинувся вiдразу нагору, але посерединi сходiв завмер. Хтось стояв нагорi сходiв. Високий, загрозливий, темний силует на фонi свiтла iз прочинених дверей моеi кiмнати. Я закляк, не знаючи, куди тепер маю подiтися, поки мене не заспокоiв знайомий голос. То був Вiдьмак. Це вперше я бачив його без довгого чорного плаща. Вiн мав на собi чорну тунiку поверх сiрих штанiв, i видно було, що хоч вiн чоловiк високий i широкоплечий, але худий. Мабуть, тому, що у певнi днi iв хiба кусень сиру на цiлий день. Такий вигляд у старостi мають найлiпшi землероби. Деякi, звiсно, гладшають, але бiльшiсть – таких мiй тато став наймати на час врожаю, вiдколи бiльшiсть моiх братiв пiшли з дому, – сухоребрi, мiцнi та жилавi. «Чим худiший, тим здоровiший», – завжди казав мiй батько. Дивлячись зараз на Вiдьмака, я зрозумiв, чого вiн здатен так довго ходити шаленим темпом без жодного вiдпочинку. – Я тебе попереджав не спускатися перед снiданком, – нагадав вiн стиха. – Ото вже нам’яли тобi вуха. Хай це стане тобi уроком, хлопче. Наступного разу може бути значно гiрше. – Менi здалося, я чув дзвiночок, – пояснив я. – Але, мабуть, наснилося. Вiдьмак тихо розсмiявся. – Це для учнiв найперший i найважливiший урок, – сказав вiн. – Розрiзняти мiж сном i явою. Декому за все життя не вдаеться. Вiн похитав головою, пiдступив до мене ближче та поплескав мене по плечу. – Ходiмо, покажу тобi сад. Треба з чогось починати, та й згаемо час до снiданку. Коли Вiдьмак вивiв мене у двiр через заднi дверi, я зрозумiв, що сад величезний, значно бiльший, нiж менi здалося вчора з-за живоплоту. Ми йшли на схiд, мружачись вiд вранiшнього сонця, поки не дiйшли до широкого газону. Учора ввечерi я подумав, що сад повнiстю оточений живоплотом, але я помилився. У живоплотi були прогалини, а прямо за ним починався лiс. Стежка з бiлого гравiю вела через газон i далi, гублячись помiж деревами. – Тут насправдi не один сад, – пояснив Вiдьмак, – а три, i до кожного веде ось така стежка. Спочатку пiдемо до схiдного саду. Там за ясноi днини досить безпечно, але нiколи не ходи туди пiсля заходу сонця. Принаймнi поки не буде на те поважноi причини. І точно не ходи туди сам. Я обережно пiшов до дерев слiдом за Вiдьмаком. Скраю газону трава була довша, поцяткована пролiсками. Я люблю пролiски – вони зацвiтають навеснi й завжди нагадують менi, що довге, спекотне лiто не за горами, але зараз я ледве звернув на них увагу. Вранiшне сонце сховалося за верхiвками дерев, i повiтря раптом зробилося прохолодним. Це нагадало менi вiзит на кухню. Щось у цьому лiсi чаiлося небезпечне i незвичайне, i що далi ми заходили, то холоднiше ставало довкола. Високо вгорi гнiздилися граки, i вiд iхнiх рiзких, сердитих крикiв мене обсипало морозом ще сильнiше, нiж вiд тутешнього холоду. Голоси в них були не приемнiшi за голос мого тата, коли вiн часом заводив спiви, доячи корiв. І якщо молоко прокисало, мама завжди казала, що це через нього. Вiдьмак спинився i показав пальцем на шмат землi крокiв за п’ять попереду. – Це що таке? – запитав вiн мене ледве чутно. Посеред великоi дiлянки голоi, виполотоi вiд трави землi вертикально стояв надгробок, злегка похилений в лiвий бiк. Футiв iз шiсть перед ним стояв ряд iз менших каменiв, щось на зразок огорожi. Одне це вже було незвично. Але ще незвичайнiше те, що до каменiв-огорожi прикрiпленi були грубi залiзнi прути, накриваючи землю неначе гратами. Їх було тринадцять. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=50372954&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.