Та, що породжуе вогонь Стiвен Edwin Кiнг Це почалося, коли юнi Ендi та Вiкi, шукаючи пiдзаробiток, взяли участь у тестуваннi таемничого препарату. Пiсля експерименту вони вiдкрили в собi екстрасенсорнi надздiбностi. Згодом у пари народилася дiвчинка Чарлi. У дворiчному вiцi вона спопелила iграшкового ведмедика самим лише поглядом. Донька отримала вiд батькiв новий, особливий дар – пiрокiнез. Тепер Чарлi загрожуе небезпека. Вона – дамоклiв меч, i не лише для оточення, а й для власноi родини. Урядова органiзацiя, що колись провела зловiсний експеримент за участю батькiв Чарлi, хоче заволодiти дитиною з такими суперздiбностями… Стiвен Кiнг Та, що породжуе вогонь У пам’ять Ширлi Джексон, яка нiколи не мала потреби пiдвищувати голос. «Привиди Дому на пагорбi» «Лотерея» «Ми завжди жили в замку» «Сонячний годинник» Така насолода була – палити.     Рей Бредберi. 451° за Фаренгейтом © Stephen King, 1980 © Depositphotos.com / dontcut, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 Нью-Йорк / Олбанi 1 – Тату, я втомилась, – бентежно мовила маленька дiвчинка в червоних штанцях i зеленiй блузцi. – Можна нам перепочити? – Не зараз, люба. Вiн був великим, широкоплечим чоловiком у ношеному, потрiпаному вельветовому пiджаку i простих коричневих слаксах iз саржевоi тканини. Вони з дiвчинкою трималися за руки i простували Третьою авеню Нью-Йорка. Ішли швидко, майже бiгли. Чоловiк кинув через плече погляд – зелена автiвка нiкуди не дiлась, вона неспiшно сунула попiд тротуаром. – Будь ласка, тату. Будь ласочка. Вiн глянув на дiвчинку i помiтив, яке блiде в неi обличчя. Якi темнi кола пiд очима. Вiн пiдхопив ii, посадив собi на згин лiктя, хоч i не знав, чи довго зможе так iти. Чоловiк теж був втомлений, а Чарлi – вже не легенька. О пiв на шосту вечора Третя авеню стояла заторована. Наразi вони перетинали 60-тi вулицi, що у Верхньому Іст-Сайдi, i цi поперечнi дороги були темнiшi, не такi люднi… Та саме цього i боявся чоловiк. Вони наскочили на панi, яка штовхала перед собою ходунок iз покупками. – Ди’ться, куда йдете, ну! – сказала вона i зникла, поглинута спiшним натовпом. Рука натомилась, i вiн пересадив Чарлi на другу. Знову крадькома кинув назад погляд – зелена автiвка так само нiкуди не дiлася, так само iхала назирцi десь за пiв кварталу вiд них. Попереду сидiло двое чоловiкiв, а на задньому сидiннi, здаеться, влаштувався третiй. «Що менi тепер робити?» Вiн не знав вiдповiдi. Був утомлений, переляканий, думати важко. Його захопили розполохом, i тi засранцi, певно, це знали. Насправдi йому хотiлося просто всiстись тут, на брудному бордюрi, й плакати вiд страху та вiдчаю. Але це не вiдповiдь. Вiн дорослий. Тож доведеться вирiшувати за них обох. «Що нам тепер робити?» Грошей катма. Пiсля чоловiкiв у зеленiй автiвцi це, мабуть, найбiльша проблема. У Нью-Йорку без грошей взагалi робити нiчого. У Нью-Йорку люди без грошей зникають. Просто падають на хiднику, i бiльше iх нiхто не бачить. Чоловiк iще раз кинув погляд через плече, побачив, що зелена автiвка вже трохи ближче, i пiт по спинi й руках потiк трохи швидше. Якщо iм вiдомо вдосталь (а чоловiк пiдозрював, що так i е), якщо вiдомо, як замало поштовху в ньому насправдi лишилось, то вони можуть здiйснити спробу взяти iх просто тут i зараз. І байдуже на весь цей натовп. У Нью-Йорку виробляеться чудернацька слiпота – коли щось вiдбуваеться не з тобою особисто. «А що, як вони графiки на мене складали?» – розпачливо загадався Ендi. Як складали, то знають вдосталь, от i край усьому, хiба що покричати можна. Як складали, то знають алгоритм. Пiсля того як Ендi роздобув трохи грошей, чуднi речi на певний час припинились. Тi речi, що цiкавили iх. «Іди, не зупиняйся». «Еге ж, босе. Так-точ’, босе. Куди?» Опiвднi вiн пiшов у банк, бо його радар дещо вловив – дивна чуйка, що iх знову настигають. У банку лежали грошi, i в разi потреби Ендi й Чарлi могли б утекти. Та чи не дивина? В Ендрю Макгi бiльше не було нiякого рахунку в «Банку хiмiчноi промисловостi Нью-Йорка», анi особистого, анi пiдприемницького, i жодних заощаджень. Усi його грошi мов розчинились, i саме тодi Ендi зрозумiв – цього разу пiвзаходами не обiйдеться. І невже все це вiдбулось лиш п’ять з половиною годин тому? Та, може, хоч дрiбка лишилася. Одна малесенька дрiбка, на «полоскотати». Вiд останнього разу минув майже тиждень – той чоловiк на межi самогубства, який прийшов на сеанс психотерапii за розкладом, увечерi в четвер, та раптом, з таким химерним спокоем, почав розповiдати, як вчинив самогубство Гемiнгвей. І вже на виходi Ендi наче мимохiдь пiдобiйняв за плечi цього чоловiка на межi самогубства i пiдштовхнув. А тепер з гiркотою сподiвався, що воно було того варте. Бо, судячи з усього, розплачуватись за це доведеться саме Ендi та Чарлi. Вiн мало не почав надiятись, аби вiдлуння… Та ж нi. Ендi вiдштовхнув думку – з жахом i огидою до себе. Такого не можна бажати нiкому. Один маленький «лоскiт», ось про що вiн молився. І все, Господи, тiльки «полоскотати» единий раз. Аби стало, щоб витягти нас iз Чарлi з халепи. «Боже мiй, а чим ти збираешся розплачуватись… а той факт, що опiсля ти мiсяць мертвий лежатимеш, мов радiо з перегорiлою лампою. Чи й пiвтора мiсяця. А може, насправдi помреш, i мiзки твоi нiкчемнi з вух витечуть. Що тодi буде з Чарлi?» Вони вже пiдходили до 70-i вулицi, i свiтлофор був iм не в лад. Шлях перешкоджав потiк транспорту, на розi, на вузинi, громадились пiшоходи. І раптом Ендi збагнув, що тi чоловiки iз зеленоi автiвки саме тут iх i вiзьмуть. Як зможуть, то, ясна рiч, живцем, але якщо виникнуть проблеми… ну, щодо Чарлi вони, певно, теж поiнформованi. «Може, ми iм вже не потрiбнi живими. Може, вони постановили зберегти собi статус-кво. А як чинять iз неправильним рiвнянням? Стирають з дошки». Нiж у спину, пiстолет з глушником, а то, не варто виключати, i щось вигадливiше – крапля рiдкiсноi отрути на кiнчику голки. Конвульсii на розi Третьоi i 70-i. Офiцере, тут у чоловiка наче серцевий напад стався. Доведеться покладатися на «лоскiт». Інших варiантiв немае. Вони дiйшли до пiшоходiв, якi очiкували на розi. На протилежному боцi вулицi горiло «НЕ ЙТИ» – непорушно, мовби вiчно. Ендi озирнувся. Зелена автiвка зупинилась. Ближчi до хiдника дверi прочинились, i з них вийшли двое в дiлових костюмах. Молодi, чисто виголенi. Вигляд у них був значно бадьорiший, нiж самопочуття в Ендi Макгi. Вiн почав лiктями торувати стежку в скупченнi пiшоходiв, навiжено блукав очима в пошуках вiльного таксi. – Ей, чоловiче… – А щоб тебе, дядьку! – Та ну, мiстере, ви менi на собаку наступили… – Даруйте… даруйте… – розпачливо промовляв Ендi. Вiн шукав таксi. А його не було. У будь-який iнший час вулиця була б ними забита. Ендi вiдчував, як чоловiки iз зеленоi автiвки женуться за ними, хочуть загарбати його та Чарлi, вiдвезти бозна-куди, до Крамницi або iншого проклятого мiсця, чи й що гiрше зробити… Чарлi поклала йому голову на плече i позiхнула. Ендi побачив вiльну машину. – Таксi! Таксi! – загорлав вiн i несамовито замахав вiльною рукою. Двое чоловiкiв позаду Ендi кинули ламати комедiю i побiгли. Таксi пригальмувало на узбiччi. – Стiйте! – гаркнув один переслiдувач. – Полiцiя! Полiцiя! Закричала жiнка, що стояла на розi скраю натовпу, а тодi вже й решта кинулись врозтiч. Ендi вiдчинив заднi дверi таксi й посадовив Чарлi. Пiрнув слiдом за нею. – Аеропорт Ла-Гвардiя, i чимшвидше, – сказав вiн. – Стривай, водiю! Полiцiя! Таксист повернув голову на голос, i Ендi штовхнув – дуже легенько. Просто по центру чола вп’явся кинджал болю, тодi швидко зник, лишивши по собi слабке больове вогнище – як-от ранкова мiгрень, коли шия за нiч затерпае. – Гадаю, вони женуться за тим чорношкiрим у картатому кашкетi, – звернувся Ендi до таксиста. – Точно, – вiдповiв той i безтурботно вiд’iхав вiд тротуару. Вони рухались по Схiднiй 70-й вулицi. Ендi озирнувся. Двое чоловiкiв стояли на узбiччi самотою. Решта перехожих нiчого спiльного з ними мати не хотiли. Один з двох дiстав з-за пояса рацiю i взявся щось у неi говорити. Потiм вони зникли. – Той чорношкiрий хлоп, – мовив таксист, – шо вiн наробив? Грабонув алкогольну крамницю чи шо, як думаете? – Не знаю, – вiдказав Ендi, намагаючись намислити, як дiяти далi, як скористатися таксистом по максимуму i поштовхом по мiнiмуму. Вони запам’ятали номери таксиста? Треба гадати, запам’ятали. Та в полiцiю навряд чи звернуться, тож вiд несподiванки й сум’яття дадуть iм трохи фори. – Усi вони нарiки, ну, тутешнi чорнi, – зауважив таксист. – Ви менi не кажiть, я вам сам все розкажу. Чарлi засинала. Ендi зняв вельветовий пiджак, склав i пiдсунув дiвчинцi пiд голову. Почала закрадатися слабенька надiя. Якщо вiн правильно обiграе ситуацiю, то все може вийти. Панi Фортуна послала Ендi розмазню – як вiн сам таких людей називав, i геть незлостиво. Таксист попався з тоi категорii, що iх найлегше штовхати. Те, що треба: бiлий (з якоiсь причини з азiатами найважче), досить молодий (зi старими майже неможливо) i мае середнi розумовi здiбностi (розумних штовхати найлегше, дурних – найважче, а розумово вiдсталих – неможливо взагалi). – Я передумав, – сказав Ендi. – Вiдвезiть нас, будь ласка, в Олбанi. – Куди? – Водiй витрiщився на нього в дзеркалi заднього огляду. – Чоловiче, я не можу взяти замовлення на Олбанi, ви з глузду з’iхали? Ендi витяг гаманець, у якому лежала едина банкнота в один долар. Вiн подякував Богу, що сiв у таксi без куленепробивноi передiлки – не таке, де в контакт з водiем можна увiйти тiльки через прорiз для грошей. Безпосереднiй контакт завжди полегшуе поштовх. Ендi нiколи не мiг розгадати, чи справа в психологii, чи ще в чомусь, але наразi це було неважливо. – Я вам дам купюру в п’ятсот доларiв, – тихо мовив Ендi, – за те, що ви вiдвезете мене з донькою в Олбанi. Окей? – Гос-по-ди, мiстере… Ендi засунув банкноту водiю в руку, i коли той опустив погляд, Ендi штовхнув… i пресильно. На одну жаску мить вiн злякався, що дiла не буде, що в нього просто нiчого не лишилось, що вiн вишкрiб дно бочки ще тодi, коли змусив таксиста побачити неiснуючого чорношкiрого чоловiка в картатому кашкетi. Аж тодi прийшло чуття – i як завжди, в супроводi сталевого кинджала болю. У той же момент шлунок мов обважнiв, а кишки зцiпились у нудотнiй судомнiй агонii. Ендi затулив тремтливою рукою обличчя i загадався, чи не блювоне вiн зараз… або чи не помре. І в ту саму мить йому захотiлося померти, як це завжди траплялось, коли вiн зловживав поштовхом. «Уживай, та мiру знай» – хворобливою луною вiдбивався в головi Ендi слоган, що ним якийсь древнiй дi-джей закiнчував свою передачу. Про що б той слоган не був. І якби в ту саму мить у руку Ендi вклали пiстолет… Вiн скоса глянув на Чарлi – Чарлi, яка спала, Чарлi, яка покладалася на нього, що тато витягне iх iз цiеi халепи, як i з усiх iнших, Чарлi, яка була певна, що, коли прокинеться, вiн буде поруч. Так, i з усiх iнших халеп, тiльки от насправдi це була едина халепа, одна й та сама срана халепа, i вони знову тiльки те й робили, що бiгли. Десь зсередини на очi тиснула чорна безнадiя. Чуття минулось… та не головний бiль. Головний бiль дедалi гiршатиме, доки не перетвориться на розгромний тягар, з кожним ударом серця посилатиме червонi спазми в голову та шию. Вiд яскравого свiтла очi безжально сльозитимуться, а шпичаки болю пронизуватимуть плоть за очима. Носовi пазухи стуляться, доведеться дихати через рот. У скронях – свердла. Тихi звуки пiдсиляться, звичайнi гупатимуть, мов вiдбiйнi молотки, а гучнi стануть просто нестерпучими. Мiгрень дужчатиме, аж доки прийде вiдчуття, що голову затисли в iнквiзиторському ковпаку-чавилцi. І бiль такого ступеня триватиме годин шiсть, а то й вiсiм, а то й усi десять. І весь цей час, проведений у лещатах болю, Ендi буде майже безпорадним. Чарлi доведеться ним опiкуватись. Бачить Бог, уже не вперше… але iм щастило. Та чи завжди отак щаститиме? – Ой, мiстере, та я не знаю… Значить, таксист вирiшив, що коiться щось протизаконне. – Оборудка чинна, тiльки якщо ви нiчого не скажете моiй донечцi, – постановив Ендi. – Останнi два тижнi вона була зi мною. А завтра зранку вже мае бути в матерi. – Право на побачення, – вiдгукнувся таксист. – Чи менi не знати. – Розумiете, я мав доправити ii туди лiтаком. – В Олбанi? Мабуть, з Озарка, чи я не правий? – Точно. Так от, рiч у тому, що я до смертi боюся лiтати. Знаю, звучить як маячня, але це правда. Зазвичай я вiдвожу ii назад машиною, але цього разу колишня на мене напосiла, i… не знаю. Ендi й справдi не знав. Цю iсторiю вiн вигадав знiчев’я, i тепер вона запросто могла завести його в глухий кут. А виною всьому звичайне виснаження. – То я вас висаджу в старому аеропорту Олбанi, щоб мамка думала, наче ви прилетiли, так? – Точно так. У головi гупало. – І щоб мамка не подумала, що ви якесь там куд-куд-кудах, правду чи нi кажу? – Так. Куд-куд-кудах? А це що значить? Бiль усе дужчав. – П’ятсот баксiв, щоб на лiтаку не летiти, – задумливо мовив таксист. – Як на мене, воно того варте, – сказав Ендi й зробив останнiй маленький поштовх. І дуже тихо, майже промовляючи на вухо водiевi, вiн додав: – І як на вас, воно того теж варте. – Слухайте, – замрiяно вiдгукнувся таксист. – Я вiд п’ятисот доларiв нiколи не вiдмовлюсь. Ви менi не кажiть, я вам сам все розкажу. – Окей, – мовив Ендi й вiдхилився назад. Таксист був задоволений. Не замислювався над недолугою iсторiею Ендi. Не замислювався над тим, як семирiчна дiвчинка могла поiхати до батька в жовтнi на два тижнi, коли в школi заняття. Не замислювався над тим, що в обох подорожнiх навiть валiзки з собою немае. Вiн нi над чим не замислювався. Бо отримав свiй поштовх. І тепер для Ендi прийшов час розплачуватись. Вiн поклав руку на ногу Чарлi. Дiвчинка мiцно спала. Сьогоднi пiсля обiду вони без упину бiгли – вiдтодi, як Ендi приiхав по неi до школи i висмикнув iз заняття другого класу пiд якимсь пiвзабутим приводом… бабуся дуже хвора… треба додому… вибачте, що так забираю ii посеред уроку. А пiд всiм тим – величезна, нестримна полегкiсть. Вiн так боявся, що зазирне в клас до мiсiс Мiшкiн i побачить порожнiй стiлець Чарлi та охайно складенi в партi пiдручники. «Нi, мiстере Макгi… вона пiшла з вашими друзями, години двi назад… принесли вiд вас записку… а що, не треба було пускати?» Насунули спогади про Вiкi, раптовий жах вiд спорожнiлого в той день будинку. Шалена гонитва за Чарлi. Бо раз вони вже ii пiймали, ще й як пiймали. Але Чарлi виявилась у школi. На скiльки вiн iх випередив? На пiв години? На п’ятнадцять хвилин? Ще менше? Ендi не хотiлося про це думати. Вони з’iли пiзнiй ланч у «Нейтанз»[1 - «Nathan’s Famous» – мережа американських ресторанiв, що спецiалiзуеться на хот-догах. (Тут i далi прим. перекл.)] i решту дня провели на ногах (зараз Ендi вже мiг собi зiзнатися, що тодi ним керувала слiпа панiка): iхали в метро i на автобусах, але здебiльшого просто йшли. І тепер Чарлi була виснажена. Ендi кинув на неi довгий, сповнений любовi погляд. Бездоганно бiляве волосся спускалось дiвчинцi до плечей. Увi снi Чарлi променiла тихою вродою. Вона була дуже, до болю схожа на Вiкi. Ендi й собi заплющив очi. А на передньому сидiннi таксист iз подивом глянув на п’ятисотдоларову банкноту, яку дав йому цей чоловiк. Заховав ii у спецiальну кишеню на поясi, куди складав чайовi. Йому не здалося дивним, що пасажир на задньому сидiннi розгулював по Нью-Йорку з маленькою дiвчинкою та п’ятисотдоларовою купюрою в кишенi. Вiн не замислювався, як заладнае цю справу з диспетчером. Вiн думав тiльки про те, як зрадiе його подружка Глiн. Глiнiс без кiнця йому торочила, що таксування – робота тоскна i нецiкава. Ну, подивимось, що вона скаже на цю тоскну i нецiкаву п’ятисотдоларову банкноту. А позаду таксиста, вiдкинувши голову назад i заплющивши очi, сидiв Ендi. Головний бiль пiдступав усе ближче, неминучий, мов чорний кiнь без вершника в похоронному походi. Вiн чув, як копита того коня цокотять у скронях: гуп… гуп… гуп. На втiках. Вiн i Чарлi. Ендi мав тридцять чотири роки i ще минулого року викладав англiйську мову i лiтературу в державному коледжi мiста Гаррiсон, штат Огайо. Гаррiсон був маленьким, сонним унiверситетським мiстечком. Старий добрий Гаррiсон у самому серцi центральноi Америки. Старий добрий Ендрю Макгi, приязний i шанований молодик. Пам’ятаете загадку? Чому фермер – стовп спiльноти? Бо завжди стирчить одмiтний на своiй нивi. Гуп-гуп-гуп – неосiдланий чорний кiнь iз червоними очима скаче коридорами розуму, пiдкованi копита випручують м’якi сiрi грудки мозковоi тканини, лишаючи по собi вiдбитки, що повняться таемничими мiсячними серпами кровi. Таксист виявився розмазнею. Ще б пак. Одмiтний таксист. Ендi задрiмав i побачив обличчя Чарлi. А потiм воно перетворилось на обличчя Вiкi. Ендi Макгi та його дружина, гарненька Вiкi. Їй повиривали нiгтi, один за одним. Чотири вирвали, i тодi вона заговорила. Принаймнi такого висновку дiйшов Ендi. Великий палець, вказiвний, середнiй, пiдмiзинний. А потiм – стоп. Я говоритиму. Я розкажу вам все, що хочете. Тiльки не кривдьте мене бiльше. Прошу. Ось так вона все i розказала. А тодi… може, з лихоi нагоди… тодi його дружина померла. Що ж, певнi обставини сильнiшi за нас обох, але е обставини, сильнiшi за нас усiх. Такi, як, наприклад, Крамниця. Гуп-гуп-гуп – неосiдланий чорний жеребець все насуваеться, i насуваеться, i насуваеться: гляди, ось кiнь вороний. Ендi спав. І згадував. 2 Експериментом керував чоловiк на iм’я доктор Вонлесс. Вiн був товстим, лисавим i мав як мiнiмум одну дивну звичку. – Кожному з вас, дванадцятьох молодих панiв i панянок, зроблять iн’екцiю, – сказав вiн, шматуючи сигарету над попiльничкою, що стояла перед ним; мiнiатюрнi рожевi пальцi скубли тонкий сигаретний папiр, з якого сипались охайнi жмутики золотаво-коричневого тютюну. – Шiсть iн’екцiй становитиме вода. Ще шiсть – вода з дрiбкою хiмiчноi сполуки, яку ми називаемо Шостою партiею. Розгорнутi властивостi цiеi сполуки засекреченi, але по сутi це снодiйне з легким галюциногенним ефектом. Отже, як ви розумiете, сполуку вам уведуть подвiйно слiпим методом… iншими словами, анi ви, анi ми до останнього не знатимемо, кому випала чиста доза, а кому – з домiшкою. Усi ви, дванадцятеро, перебуватимете пiд суворим лiкарським наглядом протягом сорока восьми годин пiсля iн’екцii. Питання? Питань було декiлька, i бiльшiсть стосувались точного складу Шостоi партii – те слово «засекреченi» мов пустило собак-шукачiв по слiду арештанта. Вiд цих запитiв Вонлесс дуже вправно ухилився. Але нiхто не поставив питання, яке найбiльше цiкавило двадцятидворiчного Ендi Макгi. Вiн роздумував, чи не пiдняти йому руку в затишинi, яка запала в напiвпорожнiй лекцiйнiй залi гаррiсонiвського факультету психологii й соцiологii, i чи не спитати: скажiть-но, а чого ви так дерете цiлком нормальнi сигарети? Але краще не питати. Краще дати волю фантазii, поки тривае ця нудьга нудезна. Чоловiк намагаеться кинути курити. Оральна фiксацiя – куриш цигарки, анальна фiксацiя – дереш цигарки. (На цiй думцi губи Ендi розтягнулися в легкому посмiху, який вiн затулив долонею.) Вонлессiв брат помер вiд раку легень, i доктор символiчно виплескуе агресiю на тютюнову промисловiсть. А може, це просто ще одна колоритна завороть, що нею викладачi коледжу мають потребу хизуватись, а не пригнiчувати. На другому курсi Гаррiсона в Ендi був викладач англiйськоi (на щастя, вже пiшов на пенсiю), який, читаючи лекцii про Вiльяма Дiна Гавеллза[2 - William Dean Howells (1837–1920) – американський письменник i лiтературний критик, представник реалiзму.] i становлення реалiзму, безперестанку нюхав собi краватку. – Як питань бiльше немае, то я попрошу вас заповнити цi анкети i чекаю вас у найближчому майбутньому – о дев’ятiй наступного вiвторка. Два аспiранти роздали ксерокопii з двадцятьма п’ятьма безглуздими питаннями, що вимагали вiдповiдей «так» або «нi». «Ви коли-небудь вдавалися за допомогою психiатра? – № 8». «Як вважаете, ви зазнавали коли-небудь справжнього екстрасенсорного досвiду? – № 14». «Ви коли-небудь вживали галюциногеннi препарати? – № 18». Пiсля недовгоi паузи Ендi написав «нi», мiркуючи: «Того бравого 1969 року хто iх не вживав?» Напоумив його на цю справу Квiнсi Тремонт, сусiд на орендованiй квартирi. Квiнсi знав, що фiнансовi справи в Ендi поганенькi. Тодi був травень останнього навчального року Макгi. З п’ятисот шiстьох однокурсникiв вiн був сороковим за успiшнiстю, третiм – з англiйськоi. Та ж бульби собi на це не купиш, як вiн був казав Квiнсi, який вчився на психолога. З осiннього семестру на Ендi чекала аспiрантура, а також стипендiя з позикою, що ii вистачатиме на купiвлю продуктiв i яке-не-яке життя аспiранта коледжу Гаррiсона. Та все це – восени, а поки тривало лiтне затишшя. Найкраще, що вiн змiг собi пiдшукати, – це вiдповiдальна i непроста посада нiчного оператора на бензоколонцi «Арко». – Що скажеш про можливiсть швидко заробити двi сотнi? – спитав тодi Квiнсi. Ендi вiдкинув зi своiх зелених очей пасма довгого темного волосся i вишкiрився. – І в якому чоловiчому туалетi буде спiвбесiда? – Нi, це психологiчний експеримент, – сказав Квiнсi. – Хiба що проводить його Скажений Доктор. Тому стережися. – Хто такий? – Гiм Вонлесс, Тонто[3 - Вигаданий персонаж, iндiанець, супутник легендарного героя вестернiв Самотнього Рейнджера.]. Свiтило медицини з, гм, факультету психологii. – Чому його звуть Скаженим Доктором? – Ну, – мовив Квiнсi, – вiн i Чоловiк-Щур, i Скiннер[4 - Перший – пацiент Зигмунда Фройда з ОКР i жаскими сексуальними фантазiями про щурiв; другий – Беррес Фредерiк Скiннер (1904–1990), американський винахiдник, письменник i психолог, видатний бiхевiорист.] заразом. Бiхевiорист. А поведiнкову психологiю зараз не дуже величають. – А, – спантеличено мовив Ендi. – До того ж вiн носить маленькi товстi лiнзи без оправи, вiд чого дуже схожий на мужика, що зменшував людей у «Докторi Циклопi». Бачив таке кiно? Ендi мав пристрасть до нiчних показiв, тож кiно бачив, i це додало йому певностi. Та не хотiлось брати участь в експериментах професора, якого характеризують як: а) Чоловiка-Щура, б) Скаженого Доктора. – Вiн хоч не намагаеться зменшити людство? – спитав Макгi. Квiнсi щиро зареготав. – Нi, таким займаються тiльки постановники спецефектiв у дешевих жахастиках, – сказав вiн. – Факультет психологii тестуе партiю легких галюциногенiв. Спiвпрацюють iз Розвiдувальною службою США. – ЦРУ? – спитав Ендi. – Анi ЦРУ, анi РУМО, анi АНБ. Цi не настiльки вiдомi. Колись чув про установу пiд назвою Крамниця? – Може, у додатку до якоiсь недiльноi газети читав. Непевен. Квiнсi запалив трубку. – Майже так само вiдбуваеться в усiх iнших дисциплiнах, – продовжив Квiнсi. – Психологiя, хiмiя, фiзика, бiологiя… та навiть соцiологи трохи зеленi вiдгрiбають. Деякi програми фiнансуються за державний кошт. Будь-що, вiд шлюбних iгор мухи цеце до способiв утилiзацii куль iз плутонiем. Такий заклад, як Крамниця, мав використати весь рiчний бюджет, аби наступного року отримати таку ж суму. – А оця срань мене крепко непокоiть, – сказав Ендi. – Вона непокоiть майже будь-яку мислячу людину, – вiдповiв Квiнсi зi спокiйною, безтурботною усмiшкою. – Але поiзд iде далi. Для чого розвiдувальному управлiнню легкi галюциногени? Хтозна. Я не знаю. І ти теж. Може, вони самi не знають. Але на закритих нарадах, коли настае час затверджувати бюджет, такi звiти справляють добре враження. У них на кожному факультетi е ручнi тваринки. У Гаррiсонi це Вонлесс iз факультету психологii. – В адмiнiстрацii не заперечують? – Не будь таким наiвним, хлопчику. Квiнсi iз задоволенням попихкував трубкою i випускав здоровеннi смердючi клуби диму у вiтальнi iхньоi зачовганоi квартирки. І голос його вiдповiдно став розкотистим, повнозвучним, «баклiвським»[5 - Вiльям Френк Баклi – американський полiтолог i ведучий телевiзiйного шоу, вiдомий своiм трансатлантичним акцентом i багатим словниковим запасом.]. – Що вигiдно для Вонлесса, те вигiдно для гаррiсонiвського факультету психологii, який наступного року переiде у власний навчальний корпус, i бiльше не доведеться тертися з тими субчиками iз соцiологii. А що вигiдно для психологii, те вигiдно для Державного коледжу мiста Гаррiсон. І для Огайо. І так далi. – Ти як гадаеш, це безпечно? – Як не безпечно, то на студентах не випробовують, – сказав Квiнсi. – Якщо е хоч найменшi сумнiви, тестують на пацюках, а тодi – на в’язнях. Можеш бути певен – те, що вколють тобi, до тебе вже вкололи трьомстам особам, i всi iхнi реакцii ретельно проаналiзовано. – Менi не до вподоби цей прикол iз ЦРУ… – З Крамницею. – А яка рiзниця? – похмуро запитав Ендi. Вiн глянув на плакат Квiнсi, що на ньому Рiчард Нiксон стояв перед побитою, уживаною автiвкою. Нiксон шкiрився, з обох кулакiв стирчали по два коротенькi пальцi – V, перемога. Ендi досi не мiг повiрити, що менше року тому президентом обрали цього чоловiка. – Ну, я вирiшив, що двiстi доларiв тобi нiяк не завадять, ось i все. – Чому так багато платять? – пiдозрiливо спитав Ендi. Квiнсi сплеснув руками. – Ендi, все оплачуе держава! Ти що, досi не второпав? Два роки тому Крамниця вклала триста тисяч доларiв у дослiдження перспектив масового виробництва пiдривних велосипедiв – i про це писали в «Сандi Таймс». Ще одна «в’етнамська» штучка, я так гадаю, хоча напевно не знае нiхто. Як казав Фiббер Макгi[6 - Персонаж радiоситкому «Фiббер Макгi i Моллi» (1935–1959).] – на той час iдея видавалась непоганою. Квiнсi постукав трубкою, швидко i нервово вибиваючи попiл. – Для таких, як вони, всi унiверситетськi мiстечка США – суцiльний величезний супермаркет «Мейсi». Тут трохи пiдкуплять, там у вiтрини позазирають. Але якщо не хочеш… – А може, i хочу. Ти сам участь братимеш? Квiнсi всмiхнувся. Його батько тримав мережу надзвичайно популярних крамниць чоловiчоi бiлизни в Огайо та Індiанi. – Менi не настiльки потрiбнi двi сотнi, – вiдповiв вiн. – Окрiм того, я терпiти не можу голки. – А. – Слухай, я не намагаюся тобi нiчого напарити, та заради Бога. Просто вигляд маеш зголоднiлий. У будь-якому разi, шансiв опинитися в контрольнiй групi – п’ятдесят на п’ятдесят. Двiстi баксiв за iн’екцiю з водою. Навiть не з-пiд крана, май на увазi. Дистильована вода. – Можеш облаштувати? – Я зустрiчаюся з аспiранткою Вонлесса, – сказав Квiнсi. – Заявки подадуть осiб п’ятдесят, бiльшiсть – сраколизи, якi хочуть набрати у Скаженого Доктора балiв… – Облиш так його називати. – Гаразд, у Вонлесса, – погодився Квiнсi i розсмiявся. – Вiн все одно тих мазунчикiв повиганяе. Власноруч. А моя дiвчина поклопочеться, щоб твоя заявка потрапила йому на очi. Пiсля того, чоловiче, розбирайся сам. Коли на дошцi оголошень факультету психологii з’явилось сповiщення для охочих, Ендi подав заявку. За тиждень молода аспiрантка (подружка Квiнсi, як вирiшив Ендi) зателефонувала йому i поставила кiлька запитань. Вiн розповiв, що батьки в нього померли, наразi вiн учиться в Гаррiсонi на старшому курсi, потiк 69-го, склав понад дванадцять залiкiв, тому вважаеться повноцiнним студентом-очником. Так, йому вже виповнився двадцять один рiк, i вiн мае законне право пiдписувати угоди, публiчнi i приватнi. За тиждень пошта коледжу доправила Ендi лист про зарахування, з бланком вiдмови щодо зняття вiдповiдальностi, який треба було пiдписати. Будь ласка, занесiть пiдписану вiдмову в аудиторiю 101, корпус Джейсона Гiрнi, 6 травня. І ось Ендi сидить у залi, вже здав пiдписану угоду, Вонлесс, цей винищувач сигарет, пiшов (а вiн справдi трохи скидався на скаженого доктора з фiльмiв про Циклопа), а Макгi разом з iншими одинадцятьма старшокурсниками вiдповiдае на питання про якiсь мiстичнi досвiди. Чи страждае вiн на епiлепсiю? Нi. Батько раптово помер вiд серцевого нападу, коли Ендi було одинадцять. Мати загинула в ДТП, коли Ендi було сiмнадцять – страшний, травматичний випадок. Єдиний близький родич – мамина сестра, тiтка Кора, а вона вже в лiтах. Ендi пройшовся стовпчиком питань, ставлячи «НІ, НІ, НІ». Раз вiдповiв ствердно: «У вас були переломи чи серйознi розтягнення? Якщо так, уточнiть». У видiленiй графi Ендi нашкрябав той факт, що дванадцять рокiв тому зламав лiвий гомiлкостоп, коли ковзнув до другоi бази на змаганнях Малоi лiги. Макгi проглянув вiдповiдi знизу догори, легко ведучи кiнчиком ручки по паперу. У цю мить хтось поплескав його по плечу i дiвчачий голос, милий i трохи хрипкий, спитав: – А не позичите, якщо вже закiнчили? У мене чорнило пересохло. – Без питань, – вiдповiв Ендi й повернувся, щоб вiддати ручку. Гарненька. Висока. Свiтло-каштанове рудувате волосся, неймовiрно свiтле обличчя. У бiрюзовому светрi й короткiй спiдницi. Чудовi ноги. Голi. Мимовiльнi оглядини майбутньоi дружини. Вiн вiддав iй ручку, i дiвчина вдячно всмiхнулась. Знову схилилась над анкетою, i при горiшньому свiтлi мiдянi спалахи заграли у волоссi, недбало перев’язаному широкою бiлою стрiчкою. Ендi вiддав анкету аспiранту, що сидiв за викладацьким столом. – Дякую, – машинально мовив аспiрант, мов той Робот Роббi. – Аудиторiя сiмдесят, субота, дев’ята ранку. Будь ласка, не запiзнюйтесь. – Який пароль? – хрипко прошепотiв Ендi. Аспiрант ввiчливо засмiявся. Макгi вийшов iз лекцiйноi, рушив до великих двостулкових дверей на протилежному кiнцi вестибюля, а тодi згадав за ручку. Мало не махнув рукою – iшлося про звичайний «бiк» по дев’ятнадцять центiв, а йому ще треба готуватись до фiнальних iспитiв. Але дiвчина гарненька, може, варто ii забалакати, як кажуть британцi. Ендi не мав iлюзiй щодо своеi зовнiшностi чи соцiального статусу, вони були невидатнi, або щодо ймовiрного статусу дiвчини – точно зайнята чи заручена, але день був гарний, а Ендi – у доброму гуморi. Вiн вирiшив почекати. Принаймнi ще раз подивиться на тi нiжки. Дiвчина вийшла за три-чотири хвилини, тримаючи пiд пахвою кiлька зошитiв i пiдручник. Вона справдi була дуже гарна, i Ендi постановив, що чекати на цi нiжки було варто. Нiжки були не просто добрi, вони вражали. – А, ти, – сказала вона з усмiхом. – Я, – вiдповiв Ендi Макгi. – Що про це все думаеш? – Не знаю, – вiдповiла вона. – Подруга сказала, що такi дослiди весь час проводять, минулого семестру вона брала участь в одному, з колодою Райна[7 - Також: колода Зенера, карти з простими повторюваними малюнками для дослiдження паранормальних явищ.], i отримала п’ятдесят доларiв, хоч майже нiчого не вгадала. То я просто подумала… Вона закiнчила думку непевним порухом плечей i охайно вiдкинула назад свое мiдяне волосся. – Ага, я теж, – вiдказав Ендi, приймаючи ручку. – Подруга з факультету психологii? – Так, – вiдповiла дiвчина, – i мiй хлопець теж. Доктор Вонлесс у нього лекцii читае, тож вiн не пройшов. Конфлiкт iнтересiв чи щось таке. Хлопець. Логiчно, що в такоi високоi рудоволосоi красунi е хлопець. Так свiт влаштований. – А ти? – спитала вона. – Те саме. Друг на психологii. Я Ендi, до речi. Ендi Макгi. – Я Вiкi Томлiнсон. І я трохи непокоюся, Ендi Макгi. Що, як зловлю бед-трiп абощо? – Я так зрозумiв, що рiч не потужна. Навiть якщо це кислота, то… ну, кислота з лабораторii – не те саме, що фiгня, яку купують на вулицi. Принаймнi менi так казали. Дуже м’яка, вводиться в надзвичайно спокiйних умовах. Певно, вони ще «Крiм» або «Джефферсон еарплейн»[8 - «Cream», «Jefferson Airplane» – музичнi гурти, легенди психоделiчного року.] поставлять, – вишкiрився Ендi. – А ти багато знаеш про ЛСД? – спитала дiвчина, всмiхаючись самим кутиком рота, й Ендi це дуже сподобалось. – Зовсiм небагато, – зiзнався вiн. – Пробував двiчi: два роки тому i ще минулого. Вiд кислоти менi якимось чином полiпшало. Голову прочистило… принаймнi здалося так. Пiсля того непотребу в життi наче поменшало. Але звичку виробляти не хочу. Не подобаеться, коли аж так себе не контролюеш. Може, пригостити тебе колою? – Гаразд, – погодилась Вiкi, i вони разом попрямували до студентського клубу. Зрештою сталось так, що вiн пригостив ii двома колами, i решту дня вони провели вдвох. Випили кiлька келихiв пива в мiсцевiй забiгайлiвцi. Виявилось, що Вiкi з хлопцем стояли на роздорiжжi i вона не знала, куди рухатись далi. Вiн уже поводився так, наче вони одруженi – так розказала Вiкi. І суворо заборонив iй брати участь в експериментi Вонлесса. З цiеi самоi причини вона пiдписала i здала заявку, а тепер мала намiр пройти все до кiнця попри те, що iй було трохи боязко. – Цей Вонлесс i справдi схожий на скаженого доктора, – сказала вона, виписуючи пивним бокалом кола на столi. – Як тобi той прикол iз сигаретами? Вiкi загиготiла. – Дивний спосiб кинути палити, скажи? Ендi спитав, чи можна зайти по неi зранку в день експерименту, i Вiкi радо погодилась. – Добре, що поруч буде друг, – сказала вона i глянула на Ендi вiдвертими синiми очима. – Я справдi трохи боюся, розумiеш. Джордж був такий… не знаю, невблаганний. – Чому? Що вiн казав? – У тому й рiч, – вiдповiла Вiкi. – Нiчого не казав, тiльки що не довiряе Вонлессу. Говорив, що i на факультетi нiхто не довiряе, але багато студентiв подають заявки на участь через те, що вiн керуе випускною програмою. Окрiм того, вони так упевненi в безпецi, бо вiн iх просто вiдсiюе. Ендi потягнувся через стiл i торкнувся ii руки. – Ну, нам, мабуть, все одно вода випаде, – сказав вiн. – Не хвилюйся, мала. Все буде добре. Але, як виявилось, нiчого добре не було. Нiчого. 3 Олбанi аеропорт олбанi мiстере агов мiстере, все приiхали. Рука, вона трясе Ендi. Голова телiпаеться на шиi. Жахливий – Господи! – громовий, штрикучий бiль. – Агов, мiстере, ми в аеропорту. Ендi розплющив очi, тодi знову заплющив проти бiлого свiтла натрiевоi лампи на стелi. Жаский, вискотливий стугiн, все наростае i наростае, Ендi здригнувся вiд нього. Було враження, наче вуха проштрикують циганськими голками. Лiтак. Злiтае. Ось що почало доходити до Ендi крiзь червоний туман болю. А, так, лiкарю, тепер я все згадую. – Мiстере? – Таксист явно занепокоiвся. – Мiстере, з вами все гаразд? – Голова болить. – Голос наче доринав здалеку, поглинений реактивним двигуном, який, на щастя, вже вiдлiтав геть. – Котра година? – Майже пiвнiч. Сюди швидко не доiдеш. Ви менi не кажiть, я вам сам все розкажу. Автобуси не ходять, якщо ви на них розраховували. Вас точно додому не пiдкинути? Ендi почав похапцем згадувати iсторiю, яку оповiв таксисту. А згадати треба, попри монструозний головний бiль. Через вiдлуння. Якщо буде якась вiдмiннiсть iз попередньою iсторiею, то в уявi водiя зчиниться рикошет. Усе може влягтися (певно, так i станеться), а може й нi. Водiй може зациклитись на якiйсь думцi, виробити фiксацiю. Невдовзi вона вийде з-пiд контролю, i таксист нi про що iнше думати не буде. А невдовзi пiсля того йому свiдомiсть розiрве. Таке вже бувало. – У мене машина тут, на паркiнгу, – сказав Ендi. – Усе пiд контролем. – А, – з полегкiстю усмiхнувся водiй. – Знаете, Глiн ще й не повiрить. Ет! То ви менi не кажiть, я сам… – Обов’язково повiрить. Ви ж вiрите? Таксист широко вишкiрився. – Маю в доказ крупну купюру, мiстере. Дякую. – Вам дякую, – сказав Ендi. Насилу чемно. Заради Чарлi. Якби вiн був сам, то давно вже скiнчив би життя самогубством. Людина не розрахована терпiти такий бiль. – Ви певнi, що з вами все гаразд, мiстере? Лице у вас жах яке бiле. – Я в нормi, дякую. – Вiн взявся трусити Чарлi. – Ей, мала. Ендi пильнував, щоб не звати ii на iм’я. Мабуть, тут байдуже, але така обачнiсть вже виходила машинально, мов дихання. – Прокидайся, ми на мiсцi. Чарлi щось пробурмотiла i вiдкотилася вбiк. – Давай, красуне. Прокидайся, люба. Повiки затрiпотiли, i Чарлi розплющила очi – вiдвертi синi очi, якi вона успадкувала вiд матерi. Дiвчинка сiла, потираючи обличчя. – Татку? Де ми? – В Олбанi, серденько. В аеропорту. – Тодi нахилився нижче i прошепотiв: – Поки нiчого не кажи. – Окей. Чарлi усмiхнулась водiю, той усмiхнувся навзаем. Вона вислизнула з таксi, Ендi, намагаючись не хитатись, – за нею. – Дякую ще раз, чоловiче, – гукнув таксист. – Тее, слухайте. Достойна плата. Ви менi не кажiть, я вам сам все розкажу. Ендi потис простягнуту руку. – Обережно там. – Спасибi. Глiн просто не повiрить, що таке коiться. Таксист сiв в автiвку i рушив геть вiд жовтого узбiччя. Злiтав ще один лiтак, двигун ревiв i ревiв, аж доки Ендi не вiдчув, наче голова розколюеться навпiл i падае на асфальт, мов пустий гарбуз. Вiн злегка хитнувся, i Чарлi обома долонями вхопилася в його руку. – Ой, татку, – сказала вона, наче з далини. – Заходимо. Менi треба присiсти. Вони зайшли в термiнал, маленька дiвчинка в червоних штанцях i зеленiй блузцi та великий чоловiк iз нечесаним чорнявим волоссям i похилими плечима. Носильник простежив за ними поглядом i подумав, що то чистий грiх – такий здоровань, вештаеться пiсля пiвночi, п’яний мов барило, як на нього не гляди, та ще з малим дiвчам, яке давно мало лежати в лiжечку, а воно прогулюе його, мов собака-поводир. Таких батькiв треба стерилiзувати – так думав носильник. Вони зайшли всередину крiзь дверi з електронним вiчком, i носильник про них забув аж на сорок хвилин, коли до аеропорту пiд’iхала зелена автiвка. Зупинилась на узбiччi, i з неi вийшло двое чоловiкiв – щоб поговорити з носильником. 4 Було десять пiсля пiвночi. Вестибюль термiналу заполонив уранiшнiй народ: вiйськовi, якi вертались зi звiльнення, зморенi жiнки, якi намагались приборкати зграi зачуханих, заспаних дiтей, бiзнесмени з мiшками втоми пiд очима, мандрiвна молодь у великих чоботах i з довгим волоссям, у декого – наплiчник, парочка – з тенiсними ракетками в чохлах. Гучномовцi оголошували прибуття та вiдбуття i супроводили пасажирiв, мов якийсь всемогутнiй голос увi снi. Ендi й Чарлi всiлись поруч за столиками, до яких були прикрученi телевiзори. Побитi, пошкрябанi, пофарбованi в смертельно чорний телевiзори. Ендi вони скидалися на зловiсних футуристичних кобр. Вiн вкинув у них останнi два четвертаки, щоб нiхто не попросив iх звiльнити мiсця. У Чарлi показували повтор «Рукiз»[9 - «The Rookies» (1972–1976) – американська полiцейська драма.], а в нього Джоннi Карсон дурiв iз Соннi Боно i Баддi Гекеттом[10 - Вiдомi американськi телеведучий, музикант i комiк.]. – Татку, а iнакше нiяк? – вдруге спитала Чарлi. Вона мало не плакала. – Люба, я знесилений, – вiдповiв Ендi. – Грошей в нас нема. Лишатись тут не можна. – Тi поганi дядьки за нами ще женуться? – спитала вона, стишивши голос до шепоту. – Не знаю. Гуп-гуп-гуп у головi. Уже не чорний неосiдланий кiнь, тепер це були поштовi мiшки з гострим залiзним брухтом, що iх викидали з п’ятдесятого поверху. – Треба гадати, що так. – Як менi роздобути грошi? Ендi повагався, а тодi мовив: – Сама знаеш. Полилися сльози, заструменiли по щоках Чарлi. – Так не можна. Красти нечесно. – Я знаю, – вiдказав вiн. – Але й нечесно, що вони весь час за нами ганяються. Я тобi це вже пояснював, Чарлi. Принаймнi намагався. – Про малу кривду i велику кривду? – Так. Про бiльше зло i про менше. – У тебе сильно болить голова? – Добряче, – вiдповiв Ендi. Їй дарма було казати, що за годину, може, за двi болiтиме так сильно, що вiн втратить здiбнiсть до ладу мислити. Навiщо лякати бiльше, коли вона i так налякана. Дарма iй казати, що цього разу, здаеться, вони таки не втечуть. – Я спробую, – сказала вона й устала зi стiльця. – Бiдний татко. Чарлi поцiлувала його. Ендi заплющив очi. Перед ним працював телевiзор – далекий незв’язний гомiн в гущавинi головного болю, що наростав i наростав. Коли Ендi знову розплющив очi, Чарлi вже перетворилась на далекий силует, зовсiм маленький, одягнений в червоне i зелене, як новорiчна прикраса, що, пiдстрибуючи, оминала людей у головнiй залi термiналу. «Господи, нехай з нею все буде добре, – подумав Ендi. – Хай ii нiхто не чiпае, хай бiльше нiхто не лякае. Будь ласка i дякую, Боже, окей?» І вiн знову заплющив очi. 5 Дiвчинка в червоних стретчевих штанах i зеленiй вiскознiй блузцi. Бiляве волосся по плечi. Так пiзно не спить i, судячи з усього, сама. Вона перебувала в тому мiсцi, де нiхто особливо не зважатиме на мале дiвча, що ходить самотою пiсля пiвночi. Чарлi минала людей, та нiхто на неi не дивився. Якби вона плакала, до неi пiдiйшов би охоронець, спитав би, чи вона не загубилась, чи знае, яким рейсом летять ii мама з татом, як iх звати, щоб викликати по гучномовцю. Але Чарлi не плакала i наче розумiла, куди йде. Насправдi, не дуже розумiла – але мала чiтке уявлення, що шукае. Їй потрiбнi грошi, так сказав татко. За ними женуться поганi люди, татковi зле. Коли йому стае настiльки зле, вiн не може думати. Йому треба виспатись, аби бiль минув. А поганi люди женуться… поганi люди з Крамницi, люди, якi хотiли розiбрати iх на запчастини i подивитись, як вони працюють, – подивитись, як ними можна скористатися, змусити до всякого. Чарлi вгледiла паперовий пакет, що стирчав з урни, i взяла його. І трохи далi залою вона вийшла до того, що шукала: ряду таксофонiв. Дiвчинка стояла, дивилася на них, i боялася. Боялася, бо татко раз у раз iй повторював, що так робити не можна… iз самого дитинства то було Погано. І це Погане вона не завжди могла контролювати. Могла скривдити себе, або ще когось, або й багатьох. Того разу (ой мамусю вибач бiль бинти крики вона кричала мама через мене кричала я так бiльше не робитиму… нiколи… бо це Погано) на кухнi, коли вона ще була малою… але про це було надто боляче згадувати. То було Погано, бо коли його вiдпускаеш, воно йде… повсюди. А це страшно. Ще було дещо. Поштовх, наприклад. Так називав татко – поштовх. Тiльки Чарлi штовхала сильнiше, нiж татко, i потiм у неi нiколи не болiла голова. Але часом, потiм… ставалися пожежi. Чарлi стояла, дивилася на телефоннi будки, а в уявi билась назва того Поганого: пiрокiнез. «Не зважай, – сказав якось батько, коли вони ще жили в Порт-Сiтi й наiвно вважали, що в безпецi. – Ти полум’ярка, люба. Така собi величезна запальничка “Зiппо”». Тодi це видалося потiшним, Чарлi загиготiла, але зараз було не смiшно взагалi. Ще iй не слiд штовхати, бо вони можуть дiзнатись. Поганцi з Крамницi. «Не уявляю, що вони знають про тебе зараз, – казав був татко, – але не хочу, щоб iще щось дiзнались. У тебе не такий поштовх, як у мене, люба. Ти не вмiеш так впливати на людей, щоб… ну, навiювати iм думки?» – «Нi-i-i…» – «Але вмiеш рухати предмети. І якщо вони побачать слiди, а потiм якось пов’яжуть цi слiди з тобою, то в нас будуть iще бiльшi проблеми, нiж зараз». А ще це крадiжка, а крадiжка – це теж Погано. Байдуже. Татковi болить голова, i його треба доправити в тихе тепле мiсце, доки вона не розболиться так, що вiн думати не зможе. Чарлi рушила вперед. Телефонних будок було десь п’ятнадцять, iз заокруглими ковзними дверми. Коли заходиш, то наче потрапляеш до желатиновоi капсули контаку[11 - Медичний препарат для лiкування застуди.] з телефоном усерединi. У бiльшостi будок було темно – так помiтила Чарлi, минаючи iх одну за одною. Ось в одну запхалась товста панi в брючному костюмi, вона жваво говорила, усмiхалась. А за три будки вiд кiнця ряду на маленькому табуретi сидiв молодик, вистромивши в прочиненi дверi ноги. Вiн швидко говорив: – Саллi, послухай, я розумiю, як ти почуваешся, та все можу пояснити. Точно. Я розумiю… Я розумiю… але дозволь просто… Вiн пiдвiв очi, побачив, що на нього дивиться мале дiвча, а тодi зашилив ноги в будку i затулив круглi дверi – все одним рухом, мов черепаха втягуеться в панцир. З дiвчиною свариться, подумала Чарлi. Мабуть, пiдставив ii. Жодному хлопцю не дозволю себе пiдставити. Вiдлуння гучномовця. Задньою думкою пробiгае щур страху, гризе. Усi обличчя – чужi. Чарлi почувалась самотньою i дуже маленькою, вона досi тужила за матiр’ю. Це крадiжка, але що з того? Вони вкрали в ii мами життя. Похрустуючи паперовим пакетом, Чарлi ковзнула в крайню будку. Зняла з гачка слухавку й удала, що балакае (привiт, бабусю, так, ми з татком щойно прилетiли, все гаразд), i визирнула крiзь шибку, чи нiхто на неi не задивляеться. Нiхто. Єдина людина поблизу – чорношкiра жiнка, яка дiставала з автомата страховий полiс, i стояла вона спиною до Чарлi. Чарлi поглянула на таксофон i рiзко штовхнула. Вiд зусилля вирвався тихий хрип, i вона закусила нижню губу, посмакувала, як та чавиться мiж зубами. Нi, про бiль не йшлося. Штовхати приемно, i це ще один фактор, який ii лякав. Що, як небезпечнi речi почнуть iй подобатись? Чарлi ще раз штовхнула таксофон, цього разу легше, i раптом з лотка для решти полився срiбний потiк. Чарлi поспiшила пiдставити торбу, та коли примудрилась, бiльшiсть четвертакiв i даймiв уже висипались на пiдлогу. Вона нахилилась i згребла що змогла в пакет, раз у раз позираючи крiзь шибку. Позбиравши дрiб’язок, дiвчинка перейшла до наступноi будки. Вiйськовий так само балакав у сусiднiй. Вiн знову прочинив дверi i закурив. – Сал, Богом клянуся, так i було! Попитайся у свого брата, як менi не вiриш! Вiн… Чарлi зачинила за собою дверi, вiдрiзавши трохи висклявий тон його голосу. Їй було лиш вiсiм, але вона знала, коли перед нею комусь пудрять мiзки. Чарлi глянула на таксофон, i за мить вiн вiддав увесь дрiб’язок. Цього разу Чарлi чiтко пiдставила торбу, i монети, мелодiйно теленькаючи, каскадом полились на дно. Коли вона вийшла, вiйськового вже не було, i Чарлi пiрнула в його будку. Сидiння й досi тепле, попри витяжку, всерединi бридко смердить сигаретним димом. Монети з дзенькотом висипались в пакет, i Чарлi пiшла далi. 6 Еддi Дельгардо сидiв у контурному крiслi з твердого пластика, дивився в стелю i курив. Сучка, думав вiн. Наступного разу вона двiчi подумае, перш нiж стуляти своi клятi ноги. Еддi те, Еддi се, Еддi я не хочу тебе бiльше бачити, Еддi як ти можеш бути таким жьорсто-о-оким. Але з приводу «я не хочу тебе бiльше бачити» вiн таки переконав ii на протилежне. Еддi очiкувала вiдпустка на тридцять днiв, i вiн збирався поiхати в Нью-Йорк, Велике Яблуко: пам’ятки подивитись i по барах для знайомств пройтись. А коли вiн повернеться, Саллi й сама перетвориться на велике стигле яблуко, готове впасти. З Еддi Дельгардо, уродженцем мiста Мератон, штат Флорида, не проходять усi цi штучки на кшталт «у тебе взагалi до мене нiякоi поваги нема». Саллi Бредфорд йому вiддасться, а якщо вона справдi вiрить у тi бриднi про вазектомiю, то так iй i треба. І хай потiм, як схоче, бiжить до свого брата-селюка, який ще й в школi вчителюе. Еддi Дельгардо на той час уже водитиме харчову армiйську вантажiвку в Захiдному Берлiнi. Вiн буде… Вервечка почасти озлоблених, почасти приемних мрiй Еддi урвалась через дивне вiдчуття, що вiд нiг пашiе теплом, наче пiдлога раптом нагрiлась градусiв на десять[12 - Змiна температури десь на 4–5 градусiв за Цельсiем.]. А на додачу з’явився дивний, та все одно знайомий запах… не як щось горить, а… мов курку обсмалюють чи що. Еддi розплющив очi i першою побачив ту дiвчинку, яка тинялась попiд таксофонами, дiвчинку семи чи восьми рокiв, обшарпану. Тепер вона несла велику паперову торбу, пiдтримувала дно, наче там повно продуктiв або ще чогось. Але ж ноги – ось у чому рiч. Вони вже були не теплi. А гарячi. Еддi Дельгардо глянув униз i заволав: – Ах ти ж Господи Боже! У нього горiли черевики. Еддi скочив на ноги. В його бiк розвернулось кiлька голiв. Якiсь жiночки побачили, що вiдбуваеться, i перелякано заверещали. Двое охоронцiв, якi саме клеiли дурня з касиркою «Аллегенських авiалiнiй», теж вирiшили подивитись, що там коiться. Та Еддi Дельгардо чхати на це все хотiв. Думки про Саллi Бредфорд i любовну помсту вiдiйшли далеко на заднiй план. Армiйськi черевики завзято палали. Вогонь перекидався на пiдкати сiро-зелених парадно-вихiдних штанiв. Еддi нiсся головним вестибюлем, наче з катапульти вилетiв, а позаду стелився дим. Жiночий туалет виявився ближчим, i Еддi, в якого вiдчуття самозбереження було потужним, штовхнув випростаною рукою дверi та, анi секунди не вагаючись, забiг всередину. З одноi кабiнки саме виходила молода жiнка iз задраною до талii спiдницею – вона поправляла своi нейлоновi колготи. Аж раптом побачила Еддi, людину-факел, i випустила крик, який кахлянi стiни туалету пiдсилили до нереальноi гучностi. Еддi пiймав дверi платноi кабiнки, доки тi не встигли до кiнця стулитись i замкнутись. Схопився обома руками за верхнi краi стiнок, пiдтягнувся i опустив ноги в унiтаз. Почулося шипiння, здiйнявся здоровенний стовп пари. Увiрвались двiйко охоронцiв. – Ей, ти, ану стiй! – гукнув один, дiстаючи пiстолет. – Виходь звiдти, i щоб пальцi зчепив на макiвцi! – А ви не зачекаете, поки я ноги потушу? – загарчав Еддi Дельгардо. 7 Чарлi повернулась. І вона знову плакала. – Що трапилось, манюню? – Я дiстала грошi, але… татку, воно знову вирвалось… там був чоловiк… солдат… я не змогла втриматись. Ендi вiдчув, як наповзае страх. Приглушений болем, який через потилицю спускався в шию, але страх. – Що, Чарлi… вогонь був? Вона не змогла вiдповiсти, але кивнула. По щоках збiгали сльози. – Боже мiй, – прошепотiв Ендi й насилу став на ноги. Вiд цього Чарлi взагалi розклеiлась. Сховала обличчя в долонях i безпорадно схлипувала, похитуючись вперед-назад. Бiля входу в жiночу вбиральню зiбралась купка людей. Дверi стояли прочиненi навстiж, та Ендi все одно не бачив… аж тодi побачив. Двое охоронцiв, якi щойно примчали до туалету, вже виводили звiдти забiякуватого з вигляду молодика в армiйськiй унiформi i тягли його до офiсу охорони. Молодик голосно лаявся на них, i бiльшiсть виразiв, якi зривалися з його язика, були на диво непристойнi. Штани нижче колiн майже вигорiли, а в руках вiн нiс двi чорнi змокрiлi штуки, якi, судячи з усього, колись були черевиками. Затраснувши за собою дверi, чоловiки зайшли в офiс. Термiналом прокотився жвавий гомiн розмов. Ендi сiв назад i оповив Чарлi рукою. Зараз йому було дуже важко мiркувати, думки скидались на крихiтних срiблястих малькiв, якi плавали у великому чорному морi пульсiвного болю. Але треба постаратися скiльки стане сил. Якщо вони планують вибратися з цiеi халепи, то Чарлi iм ще знадобиться. – З ним усе гаразд, Чарлi. З ним усе добре. Його повели в пункт охорони. А тепер розкажи менi, що сталось. Сльози потроху вщухали, i Чарлi розказала. Як почула, що цей солдат по телефону говорить. Як у головi майнули кiлька думок, вiдчуття, що вiн хоче обдурити дiвчину, з якою розмовляе. – А тодi, коли я вже до тебе поверталась, то побачила його… i не змогла втриматись… i воно сталося. Просто вирвалось. Татку, я ж могла йому нашкодити. Дуже сильно нашкодити. Я його пiдпалила! – Не так голосно, – мовив Ендi. – А тепер послухай мене, Чарлi. Як на мене, трапилася дуже обнадiйлива рiч, такого давно не було. – С-справдi? – Щиро дивуючись, Чарлi пiдвела на нього очi. – Ти кажеш, вирвалось, – продовжив Ендi, насилу промовляючи слова. – І таки вирвалось. Але не так, як ранiше. Воно вирвалось зовсiм трошки. Це було небезпечно, люба, але… ти ж могла йому волосся пiдпалити. Чи обличчя. Чарлi нажахано здригнулась вiд самоi думки. Ендi м’яко розвернув ii обличчя до себе. – Це вiдбуваеться пiдсвiдомо, i воно завжди спрямоване на того, хто тобi не подобаеться, – сказав вiн. – Проте… ти не сильно нашкодила тому хлопцю, Чарлi. Ти… Але кiнець фрази десь зник, лишився самий бiль. Чи вiн досi щось говорить? Якусь мить Ендi й сам не мiг зрозумiти. А Чарлi досi вiдчувала ту штуку: Погане, що ширяло в головi, хотiло знову вирватись i ще чогось наробити. Воно скидалось на маленьке, озлоблене i вкрай дурне звiрятко. Інколи доводиться випускати його з клiтки, щоб, наприклад, дiстати з таксофонiв грошi… але воно здатне й на iншi, дуже поганi вчинки, (як iз мамою на кухнi ох матусю вибач) якщо вчасно не загнати його назад. Та тепер байдуже. Зараз вона не буде про це думати, не буде згадувати (бинти мамi треба ходити в бинтах бо я ii скривдила) про це взагалi. Зараз тiльки про татка треба думати. Вiн зiгнувся на стiльцi перед телевiзором, на обличчi – печатка болю. Блiдий, мов крейда. Очi подразненi, почервонiлi. «Ох, татку, – подумала Чарлi, – я помiнялася б з тобою мiсцями, якби могла. Воно тебе кривдить, та з клiтки нiколи не тiкае. Мое мене зовсiм не кривдить, але ж як менi бувае страшно…» – Я дiстала грошi, – сказала вона. – Не всi телефони обiйшла, бо торба стала заважкою i я боялась, що вона порветься. Чарлi стривожено глянула на тата. – Куди ж ти пiдеш, татку? Тобi треба полежати. Ендi засунув руку в торбу i почав жменями перекладати дрiб’язок у кишенi вельветового пiджака. Загадався, чи ця нiч взагалi колись закiнчиться. Йому хотiлося просто пiймати ще таксi, поiхати в мiсто i зняти номер у першому-лiпшому готелi чи мотелi… але вiн боявся. Таксi можна вистежити. І Ендi чiтко вiдчував, що тi чоловiки в зеленiй автiвцi наступають на п’яти. Вiн спробував зв’язати докупи все, що йому вiдомо про аеропорт Олбанi. Це аеропорт округу, та розташований зовсiм не в Олбанi, а в мiстечку пiд назвою Колонi. Край трясунiв[13 - Християнська релiгiйна секта, в якiй пiд час богослужiнь практикували екстатичнi танцi.] – дiд наче казав йому колись, що це край трясунiв? Чи вони вже всi повимирали? Що там iз шосе? Магiстралями? Вiдповiдь прийшла повiльно. Була якась дорога… якийсь шлях. Пiвденний або Пiвнiчний, подумав Ендi. Вiн розплющив очi й подивився на Чарлi. – Треба забиратися звiдси, мала. Кiлька миль пройти зможеш? – Звiсно. – Чарлi поспала i почувалась вiдносно бадьоро. – А ти? А це вже було серйозне питання. Ендi не знав. – Постараюсь, люба, – сказав вiн. – Думаю, треба пройтися до автостради i там спробувати пiймати попутку. – Автостоп? – спитала дiвчинка. Ендi кивнув. – Попутку вiдстежити дуже важко, Чарлi. Якщо пощастить, ми сядемо в машину, яка вже вранцi буде в Баффало. А якщо нi, то вони так i стоятимуть на аварiйнiй смузi з вистромленими пальцями, коли до них пiд’iде та зелена автiвка. – Ну, якщо ти так вирiшив, – iз сумнiвом мовила Чарлi. – Нумо, – сказав Ендi, – поможи менi. Гiгантський розряд болю, щойно вiн став на ноги. Злегка хитнувся, стулив повiки, тодi розтулив. Люди виглядали якось сюрреалiстично. Кольори видавались надто яскравими. Поруч пройшла жiнка на високих пiдборах, i кожен постук по кахлянiй пiдлозi термiналу звучав мов ляскiт сталевих дверей у банкiвському сховищi. – Татку, а ти точно зможеш? Їi голос був тихим i дуже наляканим. Чарлi. Тiльки Чарлi мае значення. – Думаю, зможу, – сказав вiн. – Ходiмо. Вони дiсталися надвiр крiзь iнший вихiд, i носильник, який бачив iх тодi бiля таксi, саме вивантажував валiзи з багажника якоiсь тачки. Вiн не помiтив, як Ендi з Чарлi пiшли. – Куди тепер, татку? – спитала дiвчинка. Ендi роззирнувся i побачив Пiвнiчний шлях, який десь унизу завертав праворуч вiд будiвлi термiналу. Як туди дiстатись – ось у чому полягало питання. Повсюди були дороги – на верхнiх ярусах, на нижнiх. «ПРАВОРУЧ НЕ ПОВЕРТАТИ», «ЗУПИНИСЬ НА ЧЕРВОНЕ СВІТЛО», «ТРИМАЙСЯ ЛІВОЇ СМУГИ», «СТОЯНКУ ЗАБОРОНЕНО». У передранковiй чорнотi, мов неспокiйнi духи, спалахували свiтлофори. – Мабуть, сюди, – сказав Ендi. І вони рушили вздовж термiналу й попiд дорогою, заставленою знаками «ТІЛЬКИ ПОСАДКА І ВИСАДКА ПАСАЖИРІВ». Бiля рогу термiналу тротуар закiнчився. Повз них байдуже пролетiв великий срiбний «мерседес», i Ендi скривився вiд сяйва натрiевих лiхтарiв, що вiдбились на поверхнi автiвки. Чарлi очiкувально дивилася на нього. Ендi кивнув. – Тiльки тримайся якнайдалi вiд дороги. Не змерзла? – Нi, татку. – Слава Богу, що нiч тепла. Твоя мама б… На цьому рот iз ляском стулився. І двiйко iх помандрувало в темряву: великий чоловiк iз широкими плечима i маленька дiвчинка в червоних штанцях i зеленiй блузцi, яка тримала його за руку, немов вела кудись. 8 Зелена автiвка з’явилась за п’ятнадцять хвилин по тому i припаркувалась на узбiччi бiля жовтого бордюру. З неi вийшли двое чоловiкiв, тi самi, якi ще в Мангеттенi гнались за Ендi й Чарлi до таксi. Водiй лишився за кермом. Пiдiйшов коп, що чергував в аеропорту. – Сер, тут не можна стояти, – сказав вiн. – Проiдьте, будь ласка, ось… – Ще й як можна, – вiдказав водiй. Вiн показав коповi посвiдчення. Той глянув на нього, потiм на водiя, потiм знову на фотографiю в посвiдченнi. – А, вибачте, сер, – мовив вiн. – Нам варто знати, в чому рiч? – Охорони аеропорту це нiяк не стосуеться, – сказав водiй, – але ви можете допомогти. Ви когось iз цих двох осiб сьогоднi ввечерi бачили? Вiн передав копу свiтлину Ендi, потiм розмитий знiмок Чарлi. Тодi в неi було довше волосся. На цiй фотокартцi – заплетене у двi кiски. Тодi мама ще була жива. – Дiвчинка зараз на рiк старша, – сказав водiй. – Волосся трохи коротше. Десь по плечi. Коп уважно роздивлявся фотографii, тасував туди й сюди. – Знаете, цю дiвчинку я, мабуть, бачив, – сказав вiн. – Волосся аж бiле, так? На фотографii не дуже видно. – Аж бiле, точно. – Цей чоловiк iй батько? – Не питайте, i я вам не брехатиму. Полiцейський вiдчув антипатiю до молодика з безвиразним обличчям, який сидiв за кермом непримiтноi зеленоi автiвки. Вiн уже мав дотичнi справи з ФБР, ЦРУ i тим закладом пiд назвою Крамниця. Їхнi агенти всi були однаковi, вiдверто нахабнi i зверхнi. Усi копи в синiй формi сприймались як «дитсадковi». Але п’ять рокiв тому, коли тут сталось викрадення лiтака, саме «дитсадковi» копи зняли з нього обвiшаного гранатами хлопа i саме пiд вартою «справжнiх» копiв вiн скоiв самогубство, розiрвавши собi сонну артерiю нiгтями. Молодцi хлопцi. – Послухайте… сер. Я спитав, чи цей чоловiк – батько, щоб знати, чи е мiж ними схожiсть. На фотографiях трохи важко розiбрати. – Так, дещо схожi. Волосся рiзного кольору. «Це я i сам бачу, козел», – подумав полiцейський. – Я iх обох бачив, – сказав коп водiю в зеленiй автiвцi. – Вiн здоровий, бiльший, нiж здаеться на знiмку. Йому на вигляд зле було абощо. – Та невже? Водiй наче втiшився. – У нас тут загалом весела нiчка. Один дурень примудрився спалити на собi черевики. Водiй аж виструнчився за кермом. – Що-що? Коп кивнув, зрадiвши, що йому вдалось пробити дiру в знудженому фасадi водiя. Вiн би не так радiв, якби водiй сказав йому, що вiн щойно заробив собi допит у мангеттенському вiддiленнi Крамницi. А Еддi Дельгардо, мабуть, усi мiзки йому повибивав би, бо замiсть походеньок по барах для самотнiх у Великому Яблуцi (i по масажних салонах, i порношопах на Таймс-сквер) частину вiдпустки йому довелося провести в медикаментозному станi, в якому вiн проти волi згадував усе, раз у раз описуючи, що сталося до й одразу пiсля того, як нагрiлись черевики. 9 Ще двое iз зеленого седана розмовляли з персоналом аеропорту. Один натрапив на носильника, котрий бачив, як Ендi з Чарлi вибирались iз таксi й заходили в термiнал. – Точно iх бачив. Подумав, який, бляха, сором, що отакий п’яний чоловiк так пiзно вигулюе мале дiвча. – Може, вони сiли на лiтак, – пiдказав один з чоловiкiв. – Може, й сiли, – погодився носильник. – Цiкаво, що собi думае мати дiвчинки. Цiкаво, вона знае, що вiдбуваеться? – Сумнiваюся, що знае, – сказав чоловiк у темно-синьому костюмi «Ботанi 500», i говорив вiн дуже щиро. – Ви не бачили, щоб вони виходили? – Нi, сер. Скiльки я знаю, вони досi десь тут… якщо, звiсно, на посадку не покликали. 10 Двое чоловiкiв хутко обiйшли головну залу термiналу, а тодi рушили до виходу на посадку, тримаючи посвiдки в складених човником долонях, щоб охоронцi бачили. Потiм зустрiлись бiля каси авiалiнii «Юнайтед». – Пусто, – сказав перший. – Думаеш, вони сiли на лiтак? – спитав другий – той, що в гарному синьому «Ботанi 500». – Не певен, що цей виродок мав при собi бiльш нiж п’ятдесят баксiв… може, i набагато менше. – Краще перевiрити. – Ага. Але швидко. «Юнайтед». «Аллегенi». «Амерiкан». «Бренiфф». Пересадковi лiнii. Жоден широкоплечий, хворобливого вигляду чоловiк квиткiв не купував. Щоправда, працiвник багажноi служби наче бачив дiвчинку в червоних штанах i зеленiй сорочцi. Гарненьке бiляве волосся по плечi. Двое чоловiкiв зустрiлись бiля крiсел з телевiзорами, де зовсiм нещодавно сидiли Ендi та Чарлi. – Що думаеш? – спитав перший. Агент у «Ботанi 500» мов пiднявся духом. – Думаю, треба прочiсувати мiсцевiсть, – сказав вiн. – Думаю, вони йдуть пiшки. І чоловiки майже пiдтюпцем подалися назад до зеленоi автiвки. 11 Ендi й Чарлi простували крiзь темряву вздовж неасфальтованого узбiччя пiд’iзноi дороги до аеропорту. Інколи повз них проносились автiвки. Була майже перша ночi. А за милю, в них за спинами, в термiналi, двое чоловiкiв доедналися до третього в зеленiй автiвцi. Ендi й Чарлi тепер iшли паралельно з Пiвнiчним шляхом, який пролягав вiд них праворуч i внизу, освiтлений поверхневим сяйвом натрiевих лiхтарiв. Може, вийде злiзти по насипу i спробувати впiймати тачку з аварiйноi смуги, але якщо вони нарвуться на копiв, то профукають останнiй, який-не-який шанс на втечу. Ендi замислився, чи далеко буде йти до рампи. Щоразу, як нога ступала на землю, гупання болiсно вiдлунювало в його головi. – Татку? Ти ще в порядку? – Поки в порядку, – сказав вiн, та був не зовсiм у порядку. Ендi себе не дурив i сумнiвався, що дочку теж вийде задурити. – Ще далеко? – Ти втомилась? – Ще нi… але, татку… Вiн зупинився, серйозно глянув на дочку. – У чому рiч, Чарлi? – Я знову вiдчуваю, що тi поганi дядьки вже зовсiм поруч, – прошепотiла вона. – Гаразд, – сказав Ендi. – Тодi варто пiти коротким шляхом, люба. Зможеш спуститися схилом так, щоб не впасти? Чарлi подивилася на насип, вистелений мертвою жовтневою травою. – Мабуть, – iз сумнiвом мовила дiвчинка. Вiн переступив через кабелi в огорожi, тодi допомiг перелiзти Чарлi. Як це вже бувало в надзвичайно болiсних i стресових ситуацiях, уява Ендi намагалася втекти в минуле i вирватися вiд цього стресу. Минуло багато хороших рокiв, багато добрих годин, аж доки поступово на iхне життя почала наповзати тiнь – спершу лиш над ним iз Вiкi, потiм над усiма трьома, потроху розмиваючи iхне щастя, невмолима, мов мiсячне затемнення. Тодi було… – Татку! – раптом налякано скрикнула Чарлi. Вона втратила рiвновагу. Суха трава була ковзкою, пiдступною. Чарлi змахнула руками, Ендi потягнувся по них, не пiймав i послизнувся сам. Гупання, з яким вiн упав на землю, спричинило такий бiль в головi, що Ендi закричав уголос. А тодi вони вдвох покотились, повалились вниз по насипу до Пiвнiчного шляху, де шугали автiвки – так швидко, що не встигнуть пригальмувати, якщо вiн або Чарлi викотиться на проiжджу частину. 12 Аспiрант затягнув кiльце з гумовоi стрiчки на руцi Ендi, одразу над лiктем, i сказав: – Будь ласка, стиснiть у кулак. Ендi стис. Вени слухняно набрякли. Вiн вiдвернувся, бо стало трохи зле. Хай двiстi доларiв, та вiн не мав бажання дивитися, як ставлять крапельницю. Вiкi Томлiнсон лежала на сусiднiй розкладачцi, вдягнена в бiлу блузку i синювато-сiрi слакси. Вона натягнуто всмiхнулася до Ендi. Вiн знову загадався, яке ж у неi гарне каштанове волосся, як пасуе воно до цих вiдвертих синiх очей… тодi укол болю, за яким по руцi повiльно розлилось тепло. – Ось так, – заспокiйливо мовив аспiрант. – Собi ось так зроби, – вiдказав Ендi. Почувався вiн геть не спокiйно. Вони перебували в аудиторii № 70 корпусу Джейсона Гiрнi, на горiшньому поверсi. Туди притягли дюжину розкладачок, що iх позичили в медпунктi коледжу, i ось дванадцять добровольцiв лежать там на гiпоалергенних ортопедичних подушках, вiдробляють свою платню. Доктор Вонлесс сам жодноi крапельницi не поставив, але ходив туди-сюди мiж розкладачками i для кожного мав слово чи легкий крижаний усмiх. «Зараз ми всi почнемо зменшуватись», – приречено подумав Ендi. Коли всi добровольцi зiбрались, Вонлесс прочитав коротку промову, i в пiдсумку вона зводилась ось до чого: не бiйтесь. Ви перебуватимете в надiйних руках Сучасноi Науки. Ендi не дуже довiряв Сучаснiй Науцi, яка подарувала свiтовi водневу бомбу, напалм i лазерну гвинтiвку, а також вакцину проти полiомiелiту i клерасил. Аспiрант уже порався з кимсь iншим. Гнув трубку на крапельницi. У крапельницi стояв п’ятипроцентний водний розчин декстрози, як сказав Вонлесс… вiн назвав його розчином D5W. Пiд пляшкою з трубки стирчав ковпачок. Якщо Ендi випаде Шоста партiя, то ii введуть шприцом через цей ковпачок. Якщо ж вiн потрапив до контрольноi групи, то там буде звичайний фiзрозчин. Орел чи решка. Вiн знову глянув на Вiкi. – Як почуваешся, мала? – Нормально. Прибув Вонлесс. Став мiж ними, спершу подивився на Вiкi, потiм на Ендi. – Вiдчуваете легкий бiль, так? Акценту в нього не було, тим паче регiонального, американського, але Ендi здавалось, що вiн будуе речення так, наче англiйська йому не рiдна. – Тиск, – вiдповiла Вiкi. – Трохи тисне. – Так? Воно мине. Вiн доброзичливо всмiхнувся до Ендi. Вонлесс видавався таким високим у своему лiкарняному халатi. А окуляри – такими маленькими. Маленьке i високе. – Коли ми почнемо зменшуватись? – спитав Ендi. Вонлесс усе всмiхався. – А вам здаеться, що ви зменшитесь? – З-з-з-зменш-ш-ш-шусь, – мовив Ендi й усмiхнувся, мов дурник. З ним щось коiлось. Боже, та його перло. Вiн починав линути. – Все буде добре, – сказав Вонлесс, всмiхнувся ще ширше i пiшов. «Проiжджай, вершнику!»[14 - Цитата з вiрша «Пiд Бен-Балбеном» Вiльяма Батлера Єйтса, вигравiювана в нього на могилi.] – очманiло подумав Ендi. Вiн знову глянув на Вiкi. Яке ж у неi яскраве волосся! З незрозумiлоi причини воно нагадало йому мiдяний дрiт у котушцi нового двигуна… генератора… змiноструматора… брумпурумбатора… Ендi розсмiявся вголос. Злегка всмiхаючись, наче вiн оцiнив жарт, аспiрант зiгнув трубку на крапельницi та ввiв ще трохи вмiсту шприца Ендi в руку i пiшов собi геть. Тепер Ендi вже мiг дивитися на крапельницю. Тепер вiн нею не переймався. «Я сосна, – подумав вiн. – Гля, якi в мене гарнi голки». Вiн знову засмiявся. І Вiкi до нього всмiхалася. Господи, яка вона гарна. Йому хотiлось розказати iй, яка вона красива i що волосся в неi – наче мiдь у вогнi. – Дякую, – мовила вона. – Який чудовий комплiмент. Вона це справдi сказала? Чи йому привидiлось? Хапаючись за останнi уламки здорового глузду, Ендi проговорив: – Мабуть, дiсталась менi та срань, а не вода, Вiкi. – Менi теж, – спокiйно мовила вона. – Приемно, скажи? – Приемно, – мрiйливо погодилась вона. Десь хтось кричав. Істерично бурмотiв. Звук наростав i затихав цiкавими циклами. Через, здавалося, цiлi тисячолiття роздумiв Ендi повернув голову подивитися, що вiдбуваеться. Бо було цiкаво. Все стало цiкаво. Все наче пливло в уповiльненiй зйомцi. «Слоумо», як регулярно писав у своiй колонцi авангардний кiнокритик з кампусу. «У цiй стрiчцi, як i в рештi, Антонiонi досягае просто неймовiрних результатiв за допомогою зйомки в слоумо». Яке цiкаве, справдi дотепне слово, наче звук, що з ним змiя виповзае з холодильника, – «слоумо». Кiлька аспiрантiв у слоумо бiгли до однiеi з розкладачок, що стояли попiд дошкою аудиторii № 70. Молодик на розкладачцi наче робив щось собi з очима. Так, вiн точно щось робив собi з очима, бо вчепився в них скрюченими пальцями, немов виривав з голови очнi яблука. Руки скрючились у клiшнi, а з очей фонтаном лилася кров. Вона лилася в слоумо. Катетер вилетiв з його руки в слоумо. Вонлесс бiг у слоумо. Очi в того хлопця на розкладачцi тепер скидались на репнутi яйця-пашот, апатично подумав Ендi. Еге ж, авжеж. Тодi навколо розкладачки скупчились бiлi халати, i хлопця стало не видно. Просто над ним на стiнi висiв навчальний постер. З квадрантами людського мозку. Деякий час Ендi з великою цiкавiстю iх роздивлявся. «Як дзiк-к-ка-а-аво», як казав Арт Джонсон у «Лаф-iн»[15 - «Rowan & Martin’s Laugh-In» – телевiзiйний серiал з комедiйними скетчами, Джонсон – один з головних акторiв.]. З нагромадження бiлих халатiв вирвалася закривавлена рука, мов потопельник тягнувся. По пальцях стiкало червоне мiсиво, звисали шматки плотi. Рука ляпнула по постеру, лишивши криваву пляму у формi великоi коми. Постер з клацанням i торохкотiнням згорнувся на своему валику. Потiм розкладачку пiдняли (хлопця, що виколупав собi очi, було так само не видно) i хутко винесли з аудиторii. За кiлька хвилин (годин? днiв? рокiв?) по тому до розкладачки Ендi пiдiйшов один з аспiрантiв, оглянув крапельницю, тодi ввiв у свiдомiсть Ендi ще трохи Шостоi партii. – Як почуваешся, хлопче? – спитав аспiрант, але звiсно, що нiяким аспiрантом чи студентом вiн не був. І це стосувалось iх усiх. Для прикладу, цьому хлопу було рокiв тридцять п’ять з вигляду, а це вже лiтнiй як на аспiранта. Потiм, цей хлоп працював на Крамницю. Ендi це знав знiчев’я. Отак по-дурному, але знав. І чоловiка звали… Ендi сягнув – i пiймав. Чоловiка звали Ралф Бакстер. Вiн усмiхнувся. Ралф Бакстер. Круто. – Я окей, – сказав вiн. – А як отой iнший? – Який iнший, Ендi? – Той, що вишкрiб собi очi, – безтурботно мовив Ендi. Ралф Бакстер усмiхнувся i поплескав Ендi по руцi. – Добре дае на вiзуалку, еге, хлопче? – Нi, справдi, – сказала Вiкi. – Я теж бачила. – Вам здаеться, що бачили, – сказав аспiрант, який аспiрантом не був. – Просто у вас була однакова iлюзiя. Там бiля дошки лежав хлопець, у якого сталось м’язове скорочення… таке як спазм. Нiяких вишкрябаних очей. Нiякоi кровi. Вiн хотiв був рушити далi. Ендi мовив: – Чоловiче, без попереднiх домовленостей однакову iлюзiю побачити неможливо. Ендi почувався надзвичайно розумним. Логiка була бездоганна, непоборна. Вхопив вiн старого Ралфа Бакстера за барки. Ралф незворушено посмiхнувся у вiдповiдь. – З цим препаратом – дуже навiть можливо, – сказав вiн. – Я повернуся за хвильку, окей? – Окей, Ралфе, – сказав Ендi. Ралф зник, тодi повернувся до розкладачки, на якiй лежав Ендi. Повертався вiн у слоумо. Замислено поглянув на Макгi. Ендi вишкiрився широким, дурнуватим, задурманеним посмiхом. Ось я тебе i пiймав, Ралфе, старий друже. Пiймав за тi самi знаменитi барки. Раптом на Ендi щедро полилася iнформацiя про Ралфа Бакстера, просто тонни фактiв: тридцять п’ять рокiв, у Крамницi працюе шiсть, до того два роки – в ФБР, вiн… Протягом кар’ери вiн убив чотирьох людей, трьох чоловiкiв i одну жiнку. І вiн згвалтував жiнку вже тодi, як вона померла. Вона була позаштатною кореспонденткою з Інформагентства США i дiзналась про… Далi було неясно. Та й неважливо. Раптом Ендi перехотiлось знати. Усмiх зник з губ. Ралф Бакстер так само дивився на нього згори вниз, i Ендi поглинула чорна параноя, яку вiн пам’ятав iще з двох попереднiх ЛСД-трiпiв… але ця була глибшою та набагато бiльш лячною. Вiн уявлення не мав, звiдки йому вiдомi такi факти про Ралфа Бакстера (або як вiн взагалi дiзнався його iм’я), та Ендi страшенно перелякався, що якби вiн все те Ралфу переказав, то зник би з аудиторii № 70 корпусу Джейсона Гiрнi з тою самою швидкiстю, що й хлопець, який виколупав собi очi. А може, то все справдi була галюцинацiя, зараз воно вже видавалось нереальним. Ралф досi дивився на Ендi. Потроху почав усмiхатися. – Бачиш? – м’яко мовив вiн. – З Шостою партiею всякi дива трапляються. І пiшов. Ендi зiтхнув з полегкiстю. Поглянув на Вiкi, i вона також дивилася на нього широко розчахнутими, переляканими очима. «Вона вловлюе твоi емоцii, – подумав вiн. – Як радiоприймач. Пожалiй ii! Не забувай, вона трiпуе, якi б там ще ефекти в цiеi сранi не були!» Ендi усмiхнувся до Вiкi, i вона непевно усмiхнулась у вiдповiдь. Спитала його, що сталося. Вiн сказав, що не знае, мабуть, нiчого. (але ми не розмовляемо – у неi губи не рухаються) (не рухаються?) (вiкi? це ти) (це телепатiя, ендi? так?) Вiн не знав. Але щось було. Повiки стулились. А вони справдi аспiранти? – занепокоено спитала вона. Не схожi. Це через наркотик, Ендi? Не знаю, сказав вiн, не розплющуючи очей. Я не знаю, хто вони такi. Що сталося з тим хлопцем? Якого забрали? Вiн розплющив очi i глянув на Вiкi, але та хитала головою. Вона не пам’ятала. З подивом i розчаруванням Ендi збагнув, що сам не пам’ятае. Це наче багато рокiв тому сталося. Спазм, значить, ага, у того хлопця? М’язове скорочення, от i все. Вiн… Видер собi очi. Та яка, зрештою, рiзниця? З нагромадження бiлих халатiв закривавлена рука вириваеться, мов потопельник тягнеться. Але це вiдбулося так давно. Мов у дванадцятому столiттi. Закривавлена рука. Ляпае по постеру. Постер з клацанням i торохкотiнням згортаеться на своему валику. Краще плисти собi за течiею. Бо Вiкi знову починала непокоiтись. Раптом iз гучномовцiв попiд стелею полилася музика, i це було приемно… набагато приемнiше, нiж думати про спазми i рiдину, що витiкае з очних яблук. Музика була нiжна i водночас сповнена величi. Набагато пiзнiше Ендi визначив (пiсля консультацii з Вiкi), що то був Рахманiнов. І потiм щоразу, коли вiн чув Рахманiнова, у пам’ятi зринали плавкi, мрiйливi спогади про той нескiнченний час поза часом, проведений в аудиторii № 70 корпусу Джейсона Гiрнi. Що з того вiдбувалося насправдi, а що – галюцинацiя? Дванадцять рокiв поспiль Ендi Макгi раз у раз повертався до цiеi думки, але вiдповiдi так i не знайшов. Тодi у певний момент йому здалося, що кiмнатою лiтали рiзнi предмети, наче невидимий вiтер дмухав: паперовi стаканчики, рушники, манжета для вимiрювання тиску, смертельний град олiвцiв i ручок. На iншому етапi, трохи згодом (чи, може, то ранiше сталось? лiнiйноi послiдовностi просто не iснувало), в одного з пiддослiдних почалися м’язовi спазми, а за ними сталася зупинка серця – принаймнi так здавалося. Бiлi халати докладали вiдчайдушних спроб повернути його до життя методом «рот у рот», потiм вкололи щось просто в грудну клiтку, а тодi вже взяли апарат, що високо пискотiв i мав двi чорнi чашечки на товстих дротах. Ендi наче пригадував, як один iз тих «асистентiв» ревiв: «Струми його! Струми! Ет, дай сюди, ти, iбанько!» Ще на якомусь етапi Ендi поспав – то виринав, то знову занурювався в сутiнковий стан свiдомостi. Вiн говорив iз Вiкi, вони розповiли одне одному про себе. Ендi повiдав про ДТП, що забрало життя його матерi, i як увесь наступний рiк вiн, на межi нервового зриву вiд горя, прожив iз тiткою. Вiкi розповiла, що коли iй було сiм рокiв, пiдлiток-бебiсiтер зчинив над нею насильство, i тепер вона страшенно боялася сексу, а ще бiльше боялася, що стала фригiдною, i це була перша причина, з якоi Вiкi зi своiм хлопцем опинились на межi розриву. Вiн усе… тиснув на неi. Вони оповiдали такi речi, в яких чоловiк i жiнка зiзнаються одне одному тiльки через багато рокiв знайомства… такi речi, якi чоловiк чи жiнка взагалi нiкому не розказують, навiть у темному лiжку пiсля десяткiв i десяткiв рокiв шлюбу. Та чи розмовляли вони? Цього Ендi так i не дiзнався. Час тодi спинився, та якимось чином все одно спливав. 13 Ендi потроху, крок за кроком вiдходив вiд наркотичноi сонноти. Рахманiнов затих… якщо взагалi колись грав. На сусiднiй розкладачцi мирно дрiмала Вiкi, склавши мiж грудьми руки – безхитрiснi руки дитини, яка молилася в лiжку перед сном та й заснула. Ендi глянув на неi i отак просто збагнув, що в певний момент устиг у неi закохатися. Почуття було глибоке i цiлiсне, вище i поза всякими питаннями. Трохи згодом вiн роззирнувся. Кiлька розкладачок уже стояли вiльнi. В аудиторii лишилось десь п’ятеро пiддослiдних. Дехто спав. Один сидiв на розкладачцi, й аспiрант (цiлком нормальний аспiрант рокiв двадцяти п’яти) опитував його i щось нотував у блокнот на планшетцi. Мабуть, пiддослiдний сказав щось потiшне, бо обидва розсмiялися – тихо i тактовно, як то роблять, коли навколо люди сплять. Ендi сiв i собi провiв iнвентаризацiю. Почувався вiн добре. Спробував усмiхнутись i з’ясував, що усмiх вийшов досконалий. М’язи мирно сусiдили один з одним. Ендi почувався бадьорим та енергiйним, всi вiдчуття загострились i водночас стали якимись невинними. Вiн пригадав, що почувався так у дитинствi, коли прокидався суботнього ранку й знав, що його велосипед стоiть у гаражi, похилений на вiдкидну нiжку, а вихiднi стелилися попереду, мов карнавал мрiй, що в ньому всi атракцiони безкоштовнi. Пiдiйшов якийсь аспiрант, запитав: – Як почуваешся, Ендi? Ендi глянув на нього. Той самий, який ставив йому iн’екцiю – коли? Рiк тому? Вiн потер щоку долонею i почув шкряботливий звук щетини. – Почуваюся мов Рiп ван Вiнкл, – сказав вiн. Аспiрант усмiхнувся. – Минуло всього двi доби, а не двадцять рокiв. Серйозно, як ти почуваешся? – Добре. – Нормально? – Що б то слово не означало, так. Нормально. Де Ралф? – Ралф? – Аспiрант здивовано пiдняв брови. – Так, Ралф Бакстер. Рокiв тридцяти п’яти. Здоровань. Жовтувате волосся. Аспiрант усмiхнувся. – Вiн тобi привидiвся, – сказав вiн. Ендi непевно глянув на аспiранта. – Що зробив? – Привидiвся. Галюцинацiя. Я знаю тiльки одного Ралфа, що якось задiяний у тестуваннях Шостоi партii, i це представник «Дартан Фармасьютiкал» на iм’я Ралф Стейнгем. І йому десь рокiв п’ятдесят п’ять. Ендi довго й мовчки дивився на аспiранта. Ралф – iлюзiя? Ну, може. Є всi параноiдальнi ознаки наркотичного сп’янiння, то ясна рiч. Ендi згадав, що був вирiшив, наче Ралф – якийсь секретний агент, що вiн купу народу порiшив. Ендi злегка всмiхнувся. Аспiрант усмiхнувся навзаем… з такою готовнiстю, яка здалася Ендi пiдозрiлою. Чи то знов параноя? Звiсно, так i е. Хлопець, що сидiв у лiжку й розмовляв, коли Ендi прокинувся, тепер виходив з аудиторii в супроводi аспiранта, попиваючи з паперового стаканчика апельсиновий сiк. Ендi обережно запитав: – То всi живi-здоровi, атож? – Живi-здоровi? – Ну… конвульсiй нi в кого не було? Або… Аспiрант нахилився до Ендi, вигляд у нього був стурбований. – Слухай, Ендi, я сподiваюся, ти не станеш розносити кампусом подiбнi чутки. Вони заподiють велику шкоду дослiдницькiй програмi доктора Вонлесса. А нас у наступному семестрi ще очiкують Сьома i Восьма партii, i… – Щось таки було? – В одного хлопця сталась м’язова реакцiя, несильна, але дуже болiсна, – сказав аспiрант. – Минулося менш нiж за п’ятнадцять хвилин, без жодних збиткiв. Але в нас тут мов полювання на вiдьом вiдкрили. Припинiть набiр призовникiв, заборонiть пiдготовку офiцерiв резерву, заборонiть вербувальникам з хiмзаводу «Доу Кемiкал» набирати працiвникiв, бо там напалм виготовляеться… Роблять з мухи слона, а я, мiж iншим, вважаю, що дослiдження Вонлесса – важливе. – Що то був за хлопець? – Ти ж знаеш, я не можу тобi цього розповiсти. Скажу тiльки от що: не забувай, ти був пiд дiею легкого галюциногену. Тому не змiшуй наркотичнi фантазii з реальнiстю i не берися цю сумiш потiм поширювати. – А хiба менi дозволять? – спитав Ендi. Аспiрант розгубився: – А хiба ми зможемо якось тебе зупинити? По сутi, будь-якi експериментальнi програми в коледжах вiддаються на поталу добровольцям. Ми ж не можемо вимагати вiд тебе пiдписати клятву вiрностi за якiсь вошивi двiстi баксiв, правда? Ендi вiдчув полегкiсть. Якщо цей хлоп бреше, то актор iз нього першокласний. То дiйсно була низка галюцинацiй. А на розкладачцi поруч уже прокидалась Вiкi. – І як вам таке? – з усмiшкою запитав аспiрант. – Якщо правильно пригадую, то питання тут ставити маю я. І вiн таки взявся до питань. Поки Ендi закiнчив на них вiдповiдати, Вiкi вже остаточно прокинулась – вiдпочила, спокiйна, сяйна з виду, вона всмiхалася до Ендi. Питання були грунтовнi. Бiльшiсть цих питань Ендi й сам поставив би. То звiдки ж узялося вiдчуття, наче все це – бутафорiя? 14 Того ж вечора Ендi й Вiкi сидiли на диванi в однiй з менших вiталень профспiлки i порiвнювали галюцинацii. У Вiкi не лишилось жодних спогадiв про те, що найбiльше турбувало Ендi: закривавлена рука, яка мляво колихалась понад скупченням бiлих халатiв, вдарилась об постер, а тодi зникла. А Ендi геть не пригадував того, що найкраще закарбувалось у пам’ятi Вiкi: як чоловiк iз довгим бiлявим волоссям встановив бiля ii розкладачки столик на рiвнi з ii очима. На столику вiн порозставляв у ряд великi кiсточки домiно i сказав: «Збий iх, Вiкi. Поперекидай усi». І вона хотiла вже пiдкоритись, пiдняла руку, щоб iх перекинути, та чоловiк м’яко, проте впевнено притис iй долонi назад до грудей. «Без рук, Вiкi, – сказав вiн. – Так поперекидай». Тож вона глянула на кiсточки домiно, i вони всi попадали одна за одною. Десь дванадцять загалом. – Я пiсля того дуже втомилась, – сказала вона Ендi, усмiхаючись тим легким скiсним усмiхом. – А ще якось собi надумала, що ми обговорювали В’етнам, уявляеш? І я сказала щось на кшталт: «Так, ось тобi й доказ – якщо Пiвденний В’етнам впаде, то й решта впадуть»[16 - Імовiрно, цитата президента Ейзенгавера про те, що як комунiсти захоплять Пiвденний В’етнам, то така сама доля чекае i сусiднi азiатськi краiни.]. А вiн усмiхнувся, поплескав мене по руцi й сказав: «Вiкi, чом би тобi трохи не поспати? Ти, певно, втомилась». То я й заснула. – Вiкi похитала головою. – Але зараз здаеться, наче цього не було. Я, мабуть, або взагалi все це вигадала, або ж галюцинувала пiд час якогось цiлком нормального тесту. Ти його не пригадуеш? Високого чоловiка з бiлявим волоссям по плечi й маленьким шрамом на пiдборiддi? Ендi похитав головою. – Але я досi не збагну, як у нас взагалi могли бути однаковi iлюзii, – сказав Ендi, – якщо тiльки вони там не розробили препарат, що спричиняе як телепатiю, так i галюцинацii. Я в курсi, цю iдею ялозять останнi кiлька рокiв… мовляв, галюциногени можуть загострювати сприйняття… – Вiн знизав плечима, тодi вишкiрився. – Карлосе Кастанедо[17 - Американський антрополог перуанського походження, письменник i езотерик, який експериментував з психотропними речовинами.], де ти е, коли так нам потрiбен? – Чи не вiрогiднiше, що ми просто обговорювали якусь фантазiю, а потiм про це забули? – спитала Вiкi. Ендi погодився, що ймовiрнiсть висока, проте пережитий досвiд його досi тривожив. Вийшла, як то кажуть, непруха. Зiбравши мужнiсть у кулак, вiн мовив: – Єдине, в чому я певен, Вiкi, це те, що я починаю в тебе закохуватись. Вона нервово всмiхнулась i поцiлувала його в кутик рота. – Це так мило, Ендi, але… – Але ти трохи мене боiшся. Може, боiшся чоловiкiв узагалi. – Може, так i е, – сказала вона. – Я тiльки прошу дати менi шанс. – Буде тобi шанс, – сказала Вiкi. – Ти менi подобаешся, Ендi. Дуже. Але не забувай, будь ласка, що менi бувае страшно. Інколи просто… стае страшно. Вона спробувала злегка стенути плечима, але це бiльше було схоже на здригання. – Не забуватиму, – сказав Ендi, оповив ii руками i поцiлував. Вiкi на мить завагалась, а тодi, мiцно стискаючи його долонi, поцiлувала навзаем. 15 – Тату! – закричала Чарлi. Свiт нудотно завертiвся перед очима Ендi. Натрiевi лiхтарi вздовж Пiвнiчного шляху були внизу, земля – згори, намагалася його скинути. Тодi вiн гепнувся на дупу й поiхав по нижнiй половинi насипу, мов дитина на санчатах. Чарлi була ще нижче, безпорадно котилася клубком до траси. «О нi, вона вилетить просто пiд колеса…» – Чарлi! – хрипко заволав вiн, вiд чого заболiло горло, голова. – Стережись! І ось вона вже внизу, сидить навпочiпки на узбiччi, залита слiпучим свiтлом машин, i схлипуе. За мить поруч приземлився Ендi зi смачним плюхом, що прострелив хребет i голову. В очах роздвоiлось, розтроiлось, а тодi все потроху стало на своi мiсця. Чарлi сидiла навкарачках, оповивши голову руками. – Чарлi, – сказав Ендi, торкнувшись ii руки. – Усе гаразд, люба. – Краще б я пiд машину потрапила! – скрикнула вона дзвiнким, лютим голосом з такоi ненавистю до себе, що Ендi серце в грудях заболiло. – Я заслуговую, бо пiдпалила того чоловiка! – Ш-ш-ш, Чарлi, – сказав Ендi, – не треба про це бiльше думати. Вiн обiйняв дочку. Повз них шугали автiвки. У будь-якiй могли сидiти копи – i тодi все, кiнець. Та зараз це принесло б мало не полегкiсть. Схлипи Чарлi потроху затихали. Ендi збагнув, що почасти вона плаче вiд звичайноi втоми. Тоi самоi, вiд якоi голова болiла так, що вже навiть кричати не хотiлось, вiд якоi розливалась повiнь непроханих спогадiв. От би нарештi дiйти кудись i прилягти… – Чарлi, ти встати можеш? Вона повiльно пiднялася на ноги, змахуючи з очей останнi сльози. Обличчя сяяло в темрявi блiдим мiсяченьком. Дивлячись на неi, Ендi вiдчув гострий укол провини. Вона б мала лежати зараз у теплому лiжечку, в будинку з майже виплаченою iпотекою, з м’яким ведмедиком пiд пахвою, готова повернутися наступного ранку до школи й точити боротьбу за Бога, краiну та другий клас. Натомiсть Чарлi стояла на аварiйнiй смузi автостради на пiвночi штату Нью-Йорк, о першiй п’ятнадцять ночi, на втiках, пожерта провиною за те, що успадкувала вiд матерi з батьком i на що не мала жодного впливу, як i на блакить своiх очей. Як пояснити семирiчнiй дiвчинцi, що мамi з татком колись знадобилися двi сотнi баксiв i що люди, якi запевняли iх, наче все буде гаразд, брехали? – Зараз зловимо попутку, – сказав Ендi. Йому було важко розiбратись, навiщо вiн охопив рукою плечi Чарлi – чи то щоб ii заспокоiти, чи то щоб самому не впасти. – Дiстанемося готелю i поспимо. Потiм помiркуемо, що робити далi. Як тобi план? Чарлi байдуже кивнула. – Окей, – мовив Ендi й випнув угору великий палець. Машини байдуже мчали геть, а десь за двi милi вiд тоi аварiйноi смуги зелена автiвка знову рушила в путь. Ендi нiчого цього не усвiдомлював: його змучена свiдомiсть звернулася до того вечора з Вiкi в корпусi профспiлки. Вона мешкала в одному з гуртожиткiв, тож Ендi провiв ii туди, знову скуштувавши ii губи на сходинцi перед великими подвiйними дверима, i вона нерiшуче оповила руками його шию – ця дiвчина, яка й досi була незайманою. Якi вони були молодi, Боже, якi ж молодi. Автiвки неслися стороною, з кожним завихорiнням волосся Чарлi здiймалось i опадало, а Ендi згадував решту подiй, якi вiдбулися тоi ночi дванадцять рокiв тому. 16 Провiвши Вiкi до гуртожитоку, Ендi вирушив через кампус у напрямку траси, де можна було пiймати автiвку до мiста. Травневий вiтер повiвав йому в обличчя тiльки злегка, та водночас iз силою шмагав в’язи, що росли вздовж алеi, наче просто над головою Ендi текла в повiтрi невидима рiка – рiка, що вiд неi долинали лиш слабенькi, далекi брижi. На шляху стояв корпус Джейсона Гiрнi, й Ендi зупинився перед його темним масивом. Навколо нього дерева, уже в молодому листi, звивисто танцювали в незримому потоцi вiтряноi рiчки. Хребтом проплазував легкий холодок, тодi осiв у шлунку, й Ендi аж трохи змерз. Задриготiв, хоч вечiр був теплий. Мiсяць великим срiбним доларом котився мiж гiнкими скупченнями хмар – позолоченi кiльовi човни, що неслись перед вiтром, неслись тою темною рiчкою з повiтря. Мiсячне сяйво вiдбивалось у вiкнах будiвлi, вiд чого тi зорили безпричасними, моторошними очима. «Щось тут сталося, – подумав Ендi. – Щось бiльше, нiж нам розповiдали чи запевняли. Що ж це було?» І в уявi знову постала закривавлена рука потопельника – тiльки цього разу вiн побачив, як вона ляпае постер, лишае по собi червону пляму у формi коми… а тодi постер з клацанням i торохкотiнням згорнувся на своему валику. Ендi попрямував до корпусу. Божевiльний. Нiхто тебе не пустить у лекцiйну залу пiсля десятоi вечора. І… «Менi страшно». Так. У тому й рiч. Забагато тривожних напiвспогадiв. Надто легко переконати самого себе, що вони були лиш фантазiями. Вiкi вже стала на цей шлях. Пiддослiдний, який видряпуе собi очi. Хтось кричить, що радше помер би, що смерть краща, навiть якщо потрапиш у пекло i горiтимеш там цiлу вiчнiсть. Ще в когось сталася зупинка серця, i того когось забрали подалi з очей з тим самим зловiсним професiоналiзмом. Бо, i треба це визнати, Ендi, старий друже, думки про телепатiю тебе не лякають. Тебе лякають думки про те, що всi тi випадки могли статися насправдi. Клацаючи пiдборами, вiн пiдiйшов до великих двостулкових дверей i спробував прочинити. Замкнено. За дверима виднiлося темне фое. Ендi постукав, i коли побачив, як хтось виходить iз тiней, то мало не дав драпака. А драпака вiн мало не дав через те, що обличчя, яке от-от мало з’явитися з тих плавких тiней, належатиме Ралфу Бакстеру чи високому хлопцевi з бiлявим волоссям по плечi й шрамом на пiдборiддi. Та не з’явився анi перший, анi другий. Чоловiк, який пiдiйшов до вхiдних дверей, вiдiмкнув iх i вистромив у шпарину роздратоване обличчя, був типовим охоронцем у коледжi: рокiв шiстдесят два, щоки i чоло в зморшках, сторожкi синi очi, сльозавi вiд численних годин, проведених за пляшкою. До пояса пристебнутий великий табельний годинник. – Корпус зачинено! – сказав вiн. – Я знаю, – вiдповiв Ендi, – та я брав участь у тому експериментi, в сiмдесятiй аудиторii, вiн завершився сьогоднi вранцi, i… – А менi байдуже! По вечорах у робочi днi корпус зачиняеться о дев’ятiй! Приходьте завтра! – …i менi здаеться, що я там залишив годинник, – продовжив Ендi, хоч нiякого годинника в нього взагалi не було. – Що скажете? Я там миттю роззирнусь i назад. – Не можна того, – мовив нiчний черговий, та його голос раптом зазвучав на диво невпевнено. Без жодноi задньоi думки Ендi тихо проговорив: – Ще й як можна. Я просто гляну, а тодi пiду, вам не заважатиму. Ви ж навiть не пам’ятатимете, що я тут був, так? Несподiване химерне вiдчуття в головi – наче Ендi сягнув i штовхнув цього лiтнього нiчного охоронця, тiльки не руками, а думками. І справдi, охоронець непевно вiдступив на два-три кроки, вiдпустивши дверi. Трохи непокоячись, Ендi зайшов усередину. Голову раптом проштрикнув гострий бiль, але вiн стишився до неявноi пульсацii, яка ще за пiв години зникла. – А з вами все гаразд? – спитав вiн охоронця. – Га? Так, я в порядку. – Пiдозра випарувалась, охоронець вишкiрився до Ендi щирою, приязною усмiшкою. – Ходiть нагору та шукайте свiй годинник, як хочете. Не поспiшайте. Я, мабуть, навiть не згадаю, що ви тут були. І чоловiк пiшов геть. Ендi з невiрою подивився йому вслiд, тодi машинально потер чоло, наче хотiв полегшити той помiрний бiль. Господи, що ж вiн зробив цьому старигану? Щось таки зробив, це точно. Ендi розвернувся, пiшов до сходiв, почав ними пiдiйматись. У вузькому горiшньому коридорi стояла густа тiнь. Його обгорнуло нав’язливе вiдчуття клаустрофобii, сперло дихання, наче невидимий собачий нашийник. Тут, нагорi, будiвля впадала в рiку-вiтер, i попiд карнизами з писклявими криками ширяли ii потоки. До аудиторii № 70 вело двое стулкових дверей, у верхнiх половинах – два квадрати матового рифленого скла. Ендi зупинився перед ними, прислухаючись до вiтру, що совався по старих риштаках i ринвах, шурхотiв iржавим листям мертвих рокiв. Серце важко калатало в грудях. Тодi Ендi мало не пiшов геть. Здавалося, легше не знати, легше просто забути. Аж тут вiн простягнув руку i вхопився за дверну ручку, запевняючи себе, що хвилюватися все одно нема чого, бо тi клятi дверi замкненi, ну i баба з воза. Тiльки дверi виявились не замкненi. Ручка легко провернулась. Дверi прочинились. Аудиторiя стояла порожня, освiтлена тiльки мiсячним сяйвом, переривчастим через рух гiлля старих в’язiв за вiкнами. Та свiтла було достатньо, щоб Ендi побачив: розкладачки вже прибрали. Дошку витерли i вимили. Постер був згорнений, мов вiконна ролета, тiльки кiлечко звисало з краю. Ендi пiдiйшов до нього, на мить завагався, тодi потягнувся рукою, що злегка тремтiла, i потягнув за кiльце вниз. Квадранти мозку. Людський розум, поданий i розмiчений, як на рiзницькiй схемi. Вiд одного погляду на постер Ендi знов спiймав те трiпове вiдчуття, наче кислотний флешбек. Зовсiм не весело, навiть нудотно. З горла вирвався стогiн, тоненький, мов срiбляста ниточка павутини. Кривава пляма була на мiсцi, чорна кома в неспокiйному мiсячному свiтлi. Умовна позначка, яка до цих вихiдних i експерименту, без сумнiву, писалася CORPUS CALLOSUM, тепер перетворилася на COR OSUM, яке переривала пляма у формi коми. Така маленька. І така величезна. Ендi стояв у темрявi, дивився на неi й починав уже тремтiти по-справжньому. І чи багато тих фантазiй вiдбулися наяву? Кiлька? Бiльшiсть? Усi? Жодна? Позаду пролунав звук, чи то тiльки здалося, що пролунав: сторожкий скрип черевика. Руки здригнулись, i одна з тим самим жаским ляпанням влучила по постеру. Постер знов скрутився на своему валику – зi звуком, страшно гучним у цiй темнiй, хоч в око стрель, кiмнатi. Зненацька – стук у дальню, запорошену мiсячним сяйвом шибку. Гiлка, а може, мертвi пальцi, вимащенi кров’ю та плоттю: пустiть мене я там очi своi забув ой впустiть впустiть впустiть… Ендi крутнувся, мов у вповiльненому снi, мов у снi-слоумо, з нудотною впевненiстю, що це буде той самий хлопець, привид у бiлiй халамидi, з кровоточивими чорними дiрками замiсть очей. Серце билося в горлi, мов птах. Там нiкого не було. Там нiчого не було. А нерви вже натягнутi до краю, i гiлка знов завела свiй невблаганний стукiт, тож Ендi втiк, не потрудившись причинити за собою дверi в клас. Вiн нiсся вузьким коридором, i ось кроки справдi починають наганяти – вiдлуння його власного бiгу. Вiн пострибав через двi сходинки вниз i вибiг у фое, ледве зводячи дух. У скронях молотом пульсувала кров. Повiтря кололо горло, мов покошене сiно. Охоронця нiде не було видно. Ендi пiшов, зачинивши великi склянi дверi, й прослизнув стежкою на плац, мов утiкач, яким вiн згодом i стане. 17 П’ять днiв по тому, практично проти волi, Ендi затягнув Вiкi Томлiнсон у корпус Джейсона Гiрнi. Вона на той час уже постановила, що про експеримент бiльше згадувати не хоче. Отримала вiд факультету психологii свiй чек на двiстi доларiв, поклала його на рахунок i мала на метi забути, звiдки вiн узявся. Ендi вмовив ii пiти за допомогою такого красномовства, якого за собою нiколи не помiчав. Вони вирушили на перервi о другiй п’ятдесят, у сонному травневому повiтрi мелодiйно протеленькали дзвони каплички Гаррiсона. – Серед бiлого дня з нами нiчого не станеться, – сказав Ендi, знiчено вiдмовляючись пояснити навiть самому собi, чого саме вiн може там перелякатись. – Нiчого, як навколо буде кiлька десяткiв людей. – Я просто не хочу туди йти, Ендi, – сказала вона, але пiшла. З лекцiйноi iз книжками пiд пахвами вийшли двое чи трое студентiв. Сонячне свiтло фарбувало шибки в прозаiчнiший вiдтiнок, нiж той дiамантовий пил мiсячного сяйва, який запам’ятався Ендi. Вони з Вiкi зайшли, за ними просоталось кiлька студентiв на семiнар з бiологii, що мав початись о третiй. Один почав тихо i щиро розповiдати якiйсь парочцi про марш проти пiдготовки офiцерiв резерву, запланований на цi вихiднi. Нiхто не звертав на Ендi з Вiкi жодноi уваги. – Ну от, – мовив Ендi хрипким нервовим голосом. – Поглянь i скажи, що думаеш. Вiн потягнув постер униз за кiльце. Вони побачили голого чоловiка зi знятою шкiрою i пiдписаними органами. М’язи скидались на переплетенi пасма червоноi пряжi. Якийсь розумака приписав йому iм’я – Оскар Грауч[18 - Зелений монстр iз дитячоi передачi «Вулиця Сезам».]. – Господи, – сказав Ендi. Вiкi схопила Ендi за руку, i ii долоня була тепла, спiтнiла вiд тривоги. – Ендi, – сказала вона. – Прошу, ходiмо. Поки нас нiхто не впiзнав. Так, Ендi вже кортiло пiти. Той факт, що постер замiнили, налякав його бiльше, нiж будь-що iнше. Вiн рiзко смикнув кiльце i вiдпустив. Воно полетiло вгору з тим самим знайомим клацанням. Інший постер. Той самий звук. За дванадцять рокiв вiн так само, бувало, чув звук того постера – якщо зболiла голова дозволяла. Пiсля того дня вiн бiльше не заходив до аудиторii № 70 в корпусi Джейсона Гiрнi, але з тим звуком знайомий був. Вiн часто чув його увi снi… i бачив ту благальну, закривавлену руку потопельника. 18 Зелена автiвка тихо шурхотiла дорогою до рампи на Пiвнiчний шлях. За кермом сидiв Норвiлл Бейтс, тримаючи руки чiтко на «десятiй» i «другiй» годинах. З радiоприймача долинав приглушений, м’який потiк класичноi музики. Тепер волосся в нього було коротке, зачесане назад, але маленький пiвкруглий шрам на пiдборiддi не змiнився – у тому мiсцi вiн порiзався гострим осколком вiд пляшки коли, ще в дитинствi. Якби Вiкi досi була жива, вона б його пiзнала. – До нас зараз iще один приеднаеться, – сказав чоловiк у костюмi «Ботанi 500»; звали його Джон Майо. – Такий собi «вiльний журналiст». Працюе i на Розвiдуправлiння, i на нас. – Звичайна собi хвойда, – сказав третiй чоловiк, i всi трое нервово, трохи зависоко засмiялися. Вони знали, що здобич близько, майже вчували запах кровi. Третього чоловiка звали Орвiлл Джеймiсон, але вiн бiльше полюбляв iм’я Оу-Джей, а ще краще – Сiк[19 - Абревiатура OJ також означае «orange juice», тобто «апельсиновий сiк» з англiйськоi.]. Вiн документи на роботi пiдписував «Оу-Джей». Раз пiдписався «Соком», i той недоробок Кеп видав йому догану. Не якусь там усну, а письмову, iз занесенням в особову справу. – То ти думаеш, Пiвнiчний шлях, еге? – спитав Оу-Джей. Норвiлл Бейтс знизав плечима. – Або Пiвнiчний шлях, або вони поiхали в Олбанi, – сказав вiн. – Я доручив готелi мiсцевому рагулю, бо це ж його мiсто, правильно? – Правильно, – сказав Джон Майо. Вони з Норвiллом добре ладнали. Знали один одного не перший день. Аж iз часiв тоi аудиторii № 70 у корпусi Джейсона Гiрнi, а це, друже мiй, як хтось колись спитае, було жорстко. Джон бiльше не бажав брати участь у таких жорстких справах. Джон був тим самим чоловiком, який струмив хлопця iз зупинкою серця. Вiн служив медиком на початку В’етнаму i знав, як управлятись iз дефiбрилятором – принаймнi теоретично. На практицi воно вiдбулось не дуже гладенько, i хлопець вiд них випорснув. Того дня Шосту партiю вкололи дванадцятьом хлопцям i дiвчатам. Двое ще тодi померли – хлопець iз серцевим нападом i дiвчина, яка вiдiйшла за шiсть днiв у себе в гуртожитку, вочевидь, вiд раптовоi емболii мозку. Ще двое безнадiйно збожеволiли: той хлопець, що сам себе заслiпив, i дiвчина, в якоi поступово розвинувся цiлковитий паралiч вiд шиi до п’ят. Вонлесс постановив, що то психологiчне, та хто ж тобi, блядь, скаже? Потрудились вони тодi на славу, це точно. – Той селюк прихопить iз собою дружину, – поки розповiдав Норвiлл. – Вона шукае свою онуку. З малою втiк ii син. Огидне розлучення, все таке. Вона не хоче без особливоi потреби йти в полiцiю, але е пiдозра, що син трохи схибився. Як вона все правильно розiграе, то жоден нiчний портье в цьому мiстi не змовчить, як цi двое десь оселяться. – Як вона все правильно розiграе, – сказав Оу-Джей. – З цими «вiльними журналiстами» нiколи нема певностi. Джон мовив: – Ми ж на найближчий заiзд прямуемо, правильно? – Правильно, – вiдказав Норвiлл. – Ще три-чотири хвилини. – А iм стало часу туди спуститись? – Стало, як вони дуже постарались. Може, ми iх пiдберемо, коли вони ловитимуть тачку просто там, на заiздi. А може, вони зрiзали кут i пiшли вбiк на аварiйну смугу. Так чи iнакше, нам треба просто iхати, доки ми на них не натрапимо. – Куди iдеш, друзяко, залiзай, – сказав Сiк i засмiявся. У нього пiд лiвою рукою в кобурi лежав «магнум» 357-го калiбру. Сiк звав його Духопелом. – Як вони вже сiли комусь у тачку, то нам пиздець не пощастило, Норве, – сказав Джон. Норвiлл стенув плечима. – Зважай на шанси. Вже п’ятнадцять хвилин на першу. Тож машин мае бути негусто. І що подумае пересiчний пан Бiзнесмен, коли побачить, що на дорозi голосують якийсь здоровань iз дiвчинкою? – Подумае, що ну його нафiг. – Сто чотири[20 - «Прийнято» – один iз числових кодiв, якi використовують оператори приватних радiостанцiй i полiцейськi.]. Сiк знову загиржав. Попереду, перед в’iздом на Пiвнiчний шлях, у темрявi блимав свiтлофор. Оу-Джей поклав руку на горiхове ложе Духопела. Про всяк. 19 Повз них проiхав фургон, обвiяв струменем прохолодного повiтря… а тодi спалахнули стоп-сигнали, й автiвка вильнула на аварiйну смугу десь футiв за п’ятдесят далi трасою. – Слава Богу, – тихо мовив Ендi. – Чарлi, говоритиму я. – Добре, татку. Їi голос прозвучав байдуже. Пiд очима знов з’явились темнi кола. Фургон здавав назад, а батько з дочкою йшли до нього. Ендi почувався так, наче голова повiльно набрякае свинцевою кулею. На боцi фургона було намальоване видиво з «Тисячi й однiеi ночi»: калiфи, дiви, що ховались пiд просвiтчастими масками, килим, який магiчним чином витав у повiтрi. Вочевидь, килим мав бути червоним, але свiтло натрiевих лiхтарiв автостради розфарбувало його в темно-бордовий колiр засохлоi кровi. Ендi вiдчинив пасажирськi дверi й пiдсадив Чарлi всередину. Забрався слiдом за нею. – Дякую, мiстере, – сказав вiн. – Ви нам життя врятували. – Завжди радий помогти, – сказав водiй. – Привiт, незнайомочко. – Привiт, – слабеньким голосом вiдповiла Чарлi. Водiй глянув у бокове дзеркало, поволi почав розганятися по аварiйнiй смузi, тодi вивернув на основну. Чарлi злегка похилила голову, i, кинувши через неi погляд, Ендi вiдчув укол сорому: водiй був саме таким молодиком, що iх Ендi сам нiколи не пiдбирав, коли тi стояли на узбiччi, пiднявши великий палець. Великий, але стрункий, цей хлопець мав густу чорну бороду, що кучерями спускалась на груди, i здоровенний фетровий капелюх, схожий на реквiзит iз фiльму про чвари мiж кентукськими селюками. З кутика рота звисала сигарета, самокрутка з вигляду, з неi вився димок. Звичайна сигарета, судячи з запаху – нiякого солодкого аромату канабiсу. – Куди прямуеш, чоловiче? – спитав водiй. – У друге мiсто далi трасою, – вiдповiв Ендi. – Гастiнгс-Глен? – Точно. Водiй кивнув. – Я так гадаю, ви вiд когось тiкаете. Чарлi напружилась, i Ендi поклав iй на спину долоню, щоб заспокоiти, почав нiжно розтирати, доки дiвчинка не розслабилась. В iнтонацii водiя вiн не почув погрози. – В аеропортi був судовий пристав, – сказав вiн. Водiй вишкiрився (за несамовитою бородою усмiху майже не було видно), висмикнув з рота сигарету i обережно виставив ii на вiтер, що продимав по той бiк напiвопущеноi шибки. Сигарету поглинув вiтряний потiк. – Якось пов’язано з незнайомочкою, я так гадаю, – сказав вiн. – Недалеко вiд правди, – вiдказав Ендi. Водiй замовк. Ендi вiдхилився на спинку крiсла i спробував дати раду головному болю. Таке враження, що бiль вийшов на фiнальну, пронизливу ноту. Чи йому колись уже так сильно болiло? Важко сказати. Щоразу, коли Ендi перегинав палицю, то наче болiло як нiколи. І поштовхом вiн наступного разу скористаеться не ранiше нiж за мiсяць. Ендi розумiв, що друге мiсто далi трасою – це зовсiм недалеко, але сьогоднi вiн на бiльше не спроможний. Вiн виморився. Гастiнгс-Глен пiдiйде, бо iншого вибору немае. – На кого ставиш, чоловiче? – спитав його водiй. – Га? – У Серii. «Сан-Дiего Падрес» у Свiтовiй серii, як тобi таке? – Хто б мiг подумати, – погодився Ендi. Його голос наче линув здалеку – гудiння пiдводного дзвона. – Ти в нормi, чоловiче? Блiдий з виду. – Голова болить, – вiдказав Ендi. – Мiгрень. – Проблем забагато, – озвався водiй. – Розумiю. Ви в готелi ночуватимете? Грошi вам потрiбнi? Можу п’ятiркою подiлитися. Знаю, що мало, але я iду в Калiфорнiю, тож треба держати копiйчину. Як Джоуд iз «Грон гнiву». Ендi вдячно всмiхнувся. – Дякую, та нам вистачить. – Гаразд. – Водiй глянув на Чарлi, яка вже задрiмала. – Гарненька дiвчинка, чоловiче. Ти ii бережеш? – Скiльки сил стае, – вiдповiв Ендi. – Добре, – сказав водiй. – Оце ти по-нашому спiваеш. 20 Гастiнгс-Глен був мало не глухим кутом свiту; о цiй годинi всi свiтлофори в мiстi блимали тiльки жовтим. Бородатий водiй у сiльському капелюсi звернув з автостради, провiз iх крiзь мiсто i далi по шосе 40 до мотелю «Дрiмокрай», обшитого червоним деревом. На задвiрках – скелетоподiбнi рештки стиснутого поля кукурудзи, а при в’iздi – рожево-червона неонова вивiска, що на нiй у темрявi затиналося неiснуюче слово «В ЛЬ І». Чарлi провалювалась в сон, все далi й далi похиляючись лiворуч, аж доки не вклала голову на синi джинси на стегнi водiя. Ендi запропонував ii посунути, та водiй захитав головою. – Облиш ii, чоловiче. Хай спить. – Ти не мiг би нас трохи далi зупинити? – попросив Ендi. Думати було важко, але такi перестороги вдавались майже iнтуiтивно. – Не хочеш, щоб нiчний побачив, що ви без машини? – Водiй усмiхнувся. – Авжеж, чоловiче. Але в такому мiсцi на все наплювати, навiть якби ти на моноциклi сюди заiхав. Шини фургона захрумкотiли по гравiйному узбiччi. – Вам точно п’ятiрку не треба? – Мабуть, треба, – непевно мовив Ендi. – Запиши менi адресу? Я поштою поверну. На обличчi водiя знову з’явився вишкiр. – Моя адреса – «в дорозi», – сказав вiн, дiстаючи гаманець. – Та може таке статись, що ви знов побачите мое щасливе усмiхнене лице, еге ж? Хтозна. Тримай Ейба[21 - Ідеться про Авраама Лiнкольна, зображеного на п’ятидоларовiй банкнотi.], чоловiче. Вiн простягнув Ендi п’ятiрку, i раптом Ендi заплакав – не сильно, та заплакав. – Та не, чоловiче, – з добротою мовив водiй i легко торкнувся потилицi Ендi. – Життя коротке, бiль довгий, а ми на цiй землi для того, щоб помагати одне одному. Фiлософiя з комiксiв Джима Полсона в двох словах. І за незнайомочкою добре гляди. – Авжеж, – сказав Ендi, протираючи очi й кладучи п’ятiрку в кишеню вельветового пiджака. – Чарлi? Люба? Прокидайся. Ще трошки лишилось. 21 За три хвилини Чарлi сонно хилилася до Ендi, а той дивився, як Джим Полсон вiд’iжджае до закритого ресторану, розвертаеться, а тодi рушае повз них назад до магiстралi. Ендi скинув угору руку. Полсон пiдняв руку у вiдповiдь. Старий фургон «форд» iз арабськими ночами на боцi, з джинами, вiзирами i чарiвним летючим килимом. «Сподiваюсь, тобi буде добре в Калiфорнii, хлопче», – подумав Ендi, i вони вдвох пiшли назад до мотелю «Дрiмокрай». – Треба, щоб ти мене зачекала – надворi й не на виду, – сказав Ендi. – Окей? – Окей, тату. Дуже сонний голос. Вiн залишив ii бiля вiчнозеленого куща, пiшов до офiсу i натиснув нiчний дзвiнок. Десь за двi хвилини з’явився чоловiк середнiх лiт, у купальному халатi. Вiн протер окуляри, прочинив дверi i без жодного слова впустив Ендi в офiс. – А можна менi зняти номер у самому кiнцi лiвого крила? – спитав Ендi. – Я там припаркувався. – У цю пору року можете собi хоч усе захiдне крило зняти, – сказав нiчний портье i всмiхнувся повним ротом жовтих зубiв. Вiн дав Ендi друковану реестрацiйну картку i ручку з рекламою канцтоварiв. Повз мотель проiхала автiвка: мовчазнi фари, що спалахнули i згасли. Ендi пiдписався як Брюс Розелл. Брюс водив «вегу» 1978-го за лiцензiею штату Нью-Йорк LMS 240. Вiн на мить задивився на графу ОРГАНІЗАЦІЯ/КОМПАНІЯ, а тодi в поривi фантазii (скiльки дозволила зболiла голова), написав «Об’еднана американська компанiя з торговельних автоматiв». У способi оплати зазначив ГОТІВКА. Повз мотель проiхала ще одна автiвка. Портье поставив на картцi своi iнiцiали i прибрав ii геть. – З вас сiмнадцять доларiв i п’ятдесят центiв. – А монетами можна? – спитав Ендi. – Так i не мав нагоди перевести в банкноти, тож тягаю за собою двадцять фунтiв срiбних грошей. Ненавиджу цi «молочнi» об’iзди глибинкою. – Витрачаються ж так само, то я не проти. – Дякую. Ендi полiз у кишеню пiджака, пальцями посунув убiк п’ятидоларову банкноту i дiстав жменю четвертакiв, нiкелiв i даймiв. Вiдрахував чотирнадцять доларiв, дiстав iще, доклав решту. Портье подiлив монети на охайнi стосики, а тодi змахнув iх у вiдповiднi вiддiли касового апарата. – Знаете що, – сказав вiн, засуваючи шухляду i з надiею позираючи на Ендi, – я вам скину п’ять баксiв з номера, якщо ви менi автомат iз цигарками полагодите. Уже тиждень не працюе. Ендi пiдiйшов до автомата в кутку, вдав, що роздивляеться його, а тодi попрямував назад. – Не наша марка, – сказав вiн. – От лайно. Окей. Добранiч, друже. Ще одна ковдра лежить на полицi в шафi, якщо знадобиться. – Добре. Ендi вийшов надвiр. Пiд ногами хрумкотiв гравiй, звук жаско пiдсилювався у вухах, наче Ендi iв кам’яну вiвсянку. Вiн пiдiйшов до вiчнозеленого куща, де лишив Чарлi, i Чарлi там не виявилось. – Чарлi? Нiхто не вiдповiв. Вiн переклав з одноi руки в другу ключ iз довгим пластиковим дармовисом. Обидвi руки зненацька спiтнiли. – Чарлi? Так само нiхто не вiдповiв. Ендi замислився i тепер згадав, що автiвка, яка проiжджала повз мотель, коли вiн заповнював реестрацiйну картку, наче трохи пригальмувала. Може, то була зелена автiвка. Серцебиття пришвидшилось, посилаючи в череп розряди болю. Ендi спробував подумати, що робити, якщо Чарлi пропала, але думати не мiг. Голова надто болiла. Вiн… Десь iз гущавини чагарнику долинало тихе хр-р, хр-р. Цей звук був йому добре знайомий. Ендi стрибнув туди, з-пiд черевикiв пирснув гравiй. Мiцнi гiлки чагарнику шкрябали ноги, чiплялись за поли вельветового пiджака. Чарлi лежала на боцi скраю мотельного газончика, пiдтягла колiна майже до пiдборiддя, вклала мiж ними долонi. Мiцно спала. Ендi на мить заплющив очi, а потiм розбурхав ii вiд сну, як вiн сподiвався, востанне за цю нiч. Цю довгу, довгу нiч. Повiки Чарлi затремтiли, тодi вона глянула вгору на Ендi. – Татку? – спитала вона незв’язним голосом, досi в напiвснi. – Я була не на виду, як ти просив. – Я знаю, люба, – мовив Ендi. – Знаю, що не на виду. Ходiмо, будемо лягати спати. 22 За двадцять хвилин вони обое вже лежали у двоспальному лiжку в номерi 16. Чарлi – мiрно дихаючи, Ендi – ще нi, хоч його теж хилило на сон, тiльки от монотонне гупання в головi не давало задрiмати. І питання. На втiках вони вже були десь рiк. Майже неможливо повiрити, може, через те, що «втiками» те життя не дуже здавалось – тiльки не в Порт-Сiтi, штат Пенсильванiя, де Ендi вiдкрив своi курси зi схуднення. У Порт-Сiтi Чарлi ходила в школу, то як можна бути на втiках, якщо в тебе е постiйна робота, а дочка ходить у перший клас? У Порт-Сiтi iх мало не пiймали, i не тому, що агенти добре постарались (хоча вони були жах якi чiпкi, i Ендi дуже страхався з цього приводу), а тому, що Ендi припустився критичноi помилки: на деякий час дозволив собi забути, що вони – втiкачi. Тепер такого нiзащо не станеться. Вони вже близько? Чи ще в Нью-Йорку? Якби ж то можна було i надалi вiрити, що вони не розгледiли номер таксi, що й досi намагаються його вирахувати. Набагато ймовiрнiше, що вони вже в Олбанi, рояться в аеропорту, мов опаришi в м’ясних обрiзках. Гастiнгс-Глен? Може, пiд ранок. Може, нi. Гастiнгс-Глен за п’ятнадцять миль вiд аеропорту. Не варто дозволяти параноi винищувати здоровий глузд. «Я заслуговую! Заслуговую потрапити пiд машину, бо пiдпалила того чоловiка!» Його власний голос вiдповiдае: «Могло бути гiрше. Ти могла йому обличчя пiдпалити». Голоси в кiмнатi з привидами. Прийшла ще одна думка. Вiн мав приiхати на «везi». Коли прийде ранок i нiчний портье побачить, що нiякоi «веги» перед номером 16 немае, то чи вирiшить вiн, що робiтник «Компанii торговельних автоматiв» уже поiхав? Чи вирiшить перевiрити? Але тепер уже нiчого не вдiеш. Ендi був виснажений вщент. «Я й подумав, що якийсь вiн пiдозрiлий. Блiдий з виду, хворобливий. І розплатився готiвкою. Сказав, що працюе на фiрму торговельних автоматiв, але не зумiв полагодити сигаретний апарат у фое». Голоси в кiмнатi з привидами. Вiн перевернувся на бiк, прислухаючись до повiльного, рiвного дихання Чарлi. Думав, що ii забрали, а вона всього лиш заповзла подалi в кущi. Не на виду. Шарлiн Норма Макгi, Чарлi вiдтодi, як… та все життя. «Якби вони тебе забрали, Чарлi, я не знаю, що зробив би». 23 Один останнiй голос – сусiда Квiнсi, шестирiчноi давнини. Чарлi виповнився був рiк, i батьки, ясна рiч, розумiли, що вона незвичайна. Знали ще вiдтодi, як дiвчинцi був тиждень i Вiкi перемiстила ii у лiжко до них iз Ендi, бо коли Чарлi лишали в колисцi, подушка починала… ну, смалитись. Тоi ночi вони назавжди прибрали колиску, не розмовляючи одне з одним з переляку, такого дивного i великого, що словами не описати. Подушка так розiгрiлась, що обпекла Чарлi щоку, i мала кричала майже всю нiч попри той спрей «Соларкейн», який Ендi знайшов в аптечцi. Перший рiк пройшов наче в божевiльнi, без сну i в нескiнченному страху. Вогонь у смiтниках, якщо пляшечка запiзнювалась, одного разу спалахнули штори, i якби Вiкi не було в кiмнатi… Та тiльки пiсля того, як Чарлi впала зi сходiв, Ендi нарештi зiбрався зателефонувати Квiнсi. Мала тодi вже повзала i, працюючи ручками i колiнками, дуже непогано вилазила нагору i в той самий спосiб спускалася задки. Того дня з нею сидiв Ендi, Вiкi пiшла з подругою на закупи в «Сентерз». Вона все вагалася, iти чи нi, але Ендi мало не силомiць виставив ii за дверi. Останнiм часом Вiкi була якась надто втомлена, висотана. Погляд став якийсь вiдчужений, вiн нагадав Ендi iсторii про бойовi психiчнi травми, що ходили пiд час вiйни. Вiн тодi читав у вiтальнi, на першому поверсi бiля сходiв. Чарлi по них спускалася i пiднiмалася. А на сходах сидiв плюшевий ведмедик Теддi. Ясна рiч, треба було його прибрати, але щоразу дорогою нагору Чарлi його обходила, i це приспало Ендi пильнiсть, так само як приспало ii нормальне, на перший погляд, життя в Порт-Сiтi. Коли Чарлi спускалася втрете, то зачепилася ногою об ведмедика i покотилася вниз сходами – трах-бах-тарарах, – волаючи вiд лютi й переляку. Сходи були застеленi килимом, i опiсля в малоi навiть синця не знайшлося (Господь наглядае за п’яничками й малими дiтьми, казав Квiнсi, i того дня це була перша свiдома згадка про Квiнсi), але Ендi кинувся до дочки, узяв на руки, обiйняв, заходився воркотати усiлякi нiсенiтницi, водночас нашвидкуруч оглядаючи дитину, чи немае кровi, чи кiнцiвка не обвисла якось неправильно, чи немае ознак струсу мозку. І… Ендi вiдчув, як воно промайнуло повз нього – невидимий, неймовiрний розряд смертi з доньчиноi свiдомостi. Схожий на потiк теплого повiтря, який здiймаеться слiдом за швидкiсним поiздом метро, коли лiто i ти стоiш дуже близько до краю платформи. М’яке, безшумне завихорення теплого повiтря… i плюшевий ведмедик запалав. Теддi скривдив Чарлi, Чарлi скривдить Теддi. Застугонiли язики багаття, i поки ведмедик звуглювався, Ендi на мить задивився крiзь вогняну завiсу в його чорнi, мов ягоди ардизii, очi, а полум’я вже ширилось килимом на сходах навколо того мiсця, де завалилась iграшка. Ендi посадовив доньку i побiг по вогнегасник, що висiв на стiнi бiля телевiзора. Про здiбностi дочки вони з Вiкi не розмовляли – Ендi часом кортiло, але Вiкi чути нiчого не хотiла, вона уникала цiеi теми з iстеричною впертiстю, примовляючи, що Чарлi цiлком нормальна, цiлком нормальна, – та вогнегасники з’явилися тихо, без розмов, так само непомiтно, як кульбаби з’являються в пору, коли весна переходить у лiто. Здiбностей Чарлi вони не обговорювали, але по всьому дому висiли вогнегасники. Ендi схопив один такий i, вдихаючи аромат паленого килима, кинувся до сходiв… i все одно мав час згадати оповiдання, яке читав у дитинствi, «Яке добре життя», що його написав якийсь Джером Бiксбi, i йшлося там про малого хлопчика, що влаштував своiм батькам терор – телепатичний кошмар iз тисячами iмовiрних смертей, i неможливо було передбачити… неможливо передбачити, коли малий знову розсердиться… Чарлi волала, сидячи на дупцi при нижнiй сходинцi. Ендi навiжено рвонув ручку вогнегасника i розприскав пiну на гiнке полум’я, загасив його. Пiдiбрав Теддi, хутро якого було поцятковане плямками, пухирцями i шматами пiни, i понiс ведмежа вниз. Ненавидячи самого себе, але на якомусь примiтивному рiвнi знаючи, що це таки треба зробити, треба встановити межу i дати науку, Ендi майже впхнув ведмежа в крикливе, перелякане, помережане слiзьми обличчя Чарлi. «Ах ти ж хворий виблядку, – подумав тодi Ендi, – чом тобi просто не пiти на кухню, не взяти фруктовий нiж i не провести iй на щоцi подряпину? Поставити тавро?» І розум за це вхопився. Шрами. Так. Ось що треба робити. Лишити дитинi шрам. Випалити iй шрам у душi. – Подобаеться, як Теддi виглядае? – заревiв вiн; ведмедик був попечений, ведмедик був почорнiлий i грiв руку так, наче шмат пiчного вугiлля вистигав. – Подобаеться, коли Теддi весь обгорiлий i ти бiльше не зможеш ним гратися, Чарлi? Чарлi заходилась гучним, хрипким ревом, шкiра почервонiла, мов вiд жару, i зблiдла, мов смерть, очi тонули в сльозах. – Та-а-а-а! Тед! Тед! – Так, Теддi, – похмуро мовив Ендi. – Теддi геть згорiв, Чарлi. Ти спалила Теддi. А як ти спалила Теддi, то можеш спалити i маму. Татка. Тож… бiльше такого не роби! – Вiн нахилився ближче, поки не торкаючись ii, не беручи на руки. – Не роби такого бiльше, бо це Погано! – Та-а-а-а-а-а-а-а-а… І йому вже несила стало краяти iй серце, завдавати такого страху, такого жаху. Ендi взяв дочку на руки, притис до грудей, взявся ходити туди-сюди по кiмнатi, аж доки згодом, через дуже довгий час, схлипи стишились, i Чарлi лиш раз у раз гикала i пошморгувала. Коли Ендi глянув на неi, дiвча вже спало, поклавши щiчку татовi на плече. Вiн вклав ii на диван, пiшов на кухню до телефона i набрав Квiнсi. Квiнсi не хотiв говорити. На той 1975 рiк вiн працював у великiй авiабудiвнiй корпорацii i кожного Рiздва в картках до родини Макгi зазначав свою посаду як «вiце-президент департаменту пестощiв». Коли в людей, якi робили лiтаки, виникали проблеми, вони мали йти на прийом до Квiнсi. Квiнсi допомагав iм розв’язувати проблеми – такi стани, як вiдчуженiсть, криза особистостi, а може, просто вiдчуття, що робота позбавляе iх людських якостей, щоб вони раптом не повернулись до верстата i не поставили шпугу там, де мае бути шпулька, i таким чином не розбиватимуться лiтаки, i у свiтi надалi пануватимуть безпека й демократiя. За це Квiнсi отримував тридцять двi тисячi доларiв на рiк, на сiмнадцять бiльше за Ендi. «Анi найменшоi провини за те не вiдчуваю, – писав вiн. – І вважаю, що замало з них викачую за те, що майже одноосiбно тримаю на плаву всю Америку». Отакий був Квiнсi, зi своiм вiчним саркастичним гумором. Тiльки анi сарказму, анi гумору не знайшлося в той день, коли йому з Огайо зателефонував Ендi – поки дочка спала на диванi, а в нiздрях стояли запахи спаленого ведмежати i обсмаленого килима. – Я всяке чув, – зрештою мовив Квiнсi, коли збагнув, що Ендi не заспокоiться, доки не витрясе хоч щось. – Та iнколи телефони прослуховуються, друзяко. Ми живемо в епоху Вотергейту. – Менi страшно, – сказав Ендi. – Вiкi страшно. І Чарлi теж страшно. Що ти чув, Квiнсi? – Колись давно вiдбувся один експеримент, у якому взяли участь дванадцятеро людей, – сказав Квiнсi. – Приблизно шiсть рокiв тому. Пам’ятаеш таке? – Пам’ятаю, – похмуро мовив Ендi. – З тих дванадцятьох мало хто лишився. Четверо – це останне, що я чув. І двiйко з них побралися. – Так, – сказав Ендi, та всерединi наростав жах: лише четверо? Про що таке Квiнсi балакае? – Скiльки я розумiю, один з них може гнути ключi i зачиняти дверi, навiть не торкаючись iх. Голос Квiнсi, тонкий, що долае двi тисячi миль телефонним кабелем, проходить крiзь комутацiйнi пункти, крiзь безкорпуснi реле, крiзь розподiльчi шафи в Невадi, Айдахо, Колорадо, Айовi. Мiльйон мiсць, де можна перехопити голос Квiнсi. – Справдi? – мовив Ендi, силкуючись, аби голос не тремтiв. І вiн згадав про Вiкi, яка iнколи вмикала радiо i вимикала телевiзор, навiть не перебуваючи десь поруч, – i Вiкi, вочевидь, навiть не здогадувалась, що все те робить сама. – Ще й як насправдi, – говорив Квiнсi. – Вiн… як це сказати? Задокументований випадок: йому голова болить, як таке часто робити, але вiн може. Його тримають у кiмнатцi з дверима, що iх не вiдчинити, пiд замком, який не вiдiмкнути. Проводять над ним тести. Вiн гне ключi. Зачиняе дверi. І, скiльки я розумiю, вiн майже поiхав дахом. – О… Боже, – ледь вимовив Ендi. – Його силами зберiгаеться мир, тож не бiда, якщо вiн збожеволiе, – продовжував Квiнсi. – Вiн збожеволiе заради того, щоб двiстi двадцять мiльйонiв американцiв жили в безпечнiй та вiльнiй краiнi. Розумiеш? – Так, – прошепотiв Ендi. – А як тi двое, що одружились? Нiяк. Наскiльки вiдомо. Живуть собi тихо, в одному тихому середньоамериканському штатi, наприклад Огайо. Може, iх раз на рiк перевiряють. Просто переконатися, що вони не роблять нiчого такого, як-от не згинають ключi й не зачиняють дверей не торкаючись чи не виробляють якiсь трюки з ясновидiнням на мiсцевому дворовому ярмарку на день м’язовоi дистрофii. Добре, що цi двое не вмiють такого робити, правда, Ендi? Ендi заплющив очi й вчув запах паленоi тканини. Інколи Чарлi прочиняла дверцята холодильника, зазирала всередину, а тодi повзла собi далi. І якщо Вiкi прасувала, то кидала погляд на дверцята, i тi самi зачинялися. І Вiкi не здавала собi справи з того, що вiдбуваеться дивне. Так траплялось раз у раз. Інколи наче не виходило, i вона облишала прасування, щоб зачинити дверi холодильника власноруч (або вимкнути радiо, або ввiмкнути телевiзор). Вiкi не вмiла згинати ключi, або читати думки, або запалювати предмети, або передбачати майбутне. Інодi вона могла зачинити дверi з протилежного кiнця кiмнати, але не бiльше. Інодi, коли таке вiдбувалося кiлька разiв поспiль, Ендi помiтив, що Вiкi скаржиться на болi в головi або розлад шлунку, i чи то фiзiологiчна реакцiя, чи iй шепотiла застереження пiдсвiдомiсть – Ендi не знав. Ця здiбнiсть наче трохи посилювалась пiд час мiсячних. Незначнi випадки, i такi нечастi, що Ендi вже сприймав iх за норму. А вiн… вiн умiв пiдштовхувати людей. Справжнього визначення для цього не було – автонавiювання, мабуть, найближче. І часто вiн не мiг так робити, бо починала болiти голова. Але здебiльшого вiн начисто забував, що не зовсiм нормальний, i нi хвилини не був цiлком нормальним вiд того дня в аудиторii № 70 корпусу Джейсона Гiрнi. Ендi знову заплющив очi, i в темному просторi пiд повiками побачив криваву пляму у формi коми i неiснуюче слово COR OSUM. – Так, це дуже добре, – продовжив Квiнсi, наче Ендi з ним уже погодився. – Інакше iх розсадять по двох кiмнатках, де вони працюватимуть у штатному режимi, аби двiстi двадцять мiльйонiв американцiв жили у вiльнiй i безпечнiй краiнi. – Дуже добре, – погодився Ендi. – Тi дванадцятеро, – сказав Квiнсi. – Може таке бути, що дванадцятьом людям вкололи наркотик, який дослiдники самi до кiнця не зрозумiли. Може бути, що хтось, такий один Скажений Доктор, зумисно щось вiд них приховав. А може, вiн тiльки думав, що приховав, а його зумисно скерували на проект. Байдуже. – Так. – Тож iм вкололи той препарат, i може бути, що хромосоми трохи змiнилися. Або дуже змiнилися. Або хтозна. І може бути, що двое з дюжини одружилися, вирiшили завести дитину, i може бути, що дитина успадкувала не тiльки форму очей чи губ. Чи могла б така дитина декого зацiкавити? – Ще й як могла б, – мовив Ендi, вже такий переляканий, що мало не втратив здатнiсть говорити. Вiн уже постановив, що нiчого не розкаже Вiкi про розмову з Квiнсi. – От дивись, у тебе е лимон, i це добре, i в тебе е меренги, i теж це ого-го як добре, але якщо iх скласти докупи, то отримаемо… геть новi ласощi. Можу побитись об заклад, що декому дуже хотiлося б глянути, що така дитина вмiе робити. Може бути, що дехто просто захоче ii забрати, посадовити в кiмнатку i подивитися, чи зробить вона свiй внесок у безпеку й демократiю в усьому свiтi. І, гадаю, бiльше я нiчого не хочу тобi додати, старий друже, хiба що… не висовуйтесь. 24 Голоси в кiмнатi з привидами. «Не висовуйтесь». Ендi повернув голову на мотельнiй подушцi й поглянув на Чарлi, яка вже мiцно спала. «Чарлi, маленька, що нам робити? Де подiтися, щоб нас нiхто не чiпав? І як воно все скiнчиться?» На жодне питання не було вiдповiдi. І вiн врештi-решт заснув, i водночас десь неподалiк iхала собi одна зелена автiвка в надii натрапити на здорованя з широкими плечима, у вельветовому пiджаку i на маленьку дiвчинку з бiлявим волоссям, у червоних штанцях i зеленiй блузцi. Лонгмонт, Вiрджинiя: Крамниця 1 Два красивi будинки в стилi антебелум[22 - Вiд лат. ante bellum, «до вiйни»; архiтектурний стиль, у якому зводили садиби на рабовласницьких плантацiях Пiвдня до Громадянськоi вiйни в США.] задивлялись один на одного через довгий i положистий газон, який перехрещували кiлька грацiозних звивистих велодорiжок i гравiйна пiд’iзна алея на двi смуги, що пролягала через пагорб до головноi дороги. Осторонь одного будинку розташувався великий сарай iз яскраво-червоними стiнами та бiлоснiжною облямiвкою. Бiля другого була довга стайня, пофарбована в той самий червоний з бiлим оздобленням. Там мiстилося найкраще кiнське поголiв’я Пiвдня. Мiж сараем i стайнями, спокiйно вiддзеркалюючи небо, лежав широкий, мiлкий ставок з качками. У шiстдесятих роках дев’ятнадцятого столiття першi власники цих двох будинкiв пiшли на вiйну, там загинули, i нащадки обох родин дотепер уже померли. Два маетки об’еднали в один об’ект державноi власностi в 1954-му. Це була штаб-квартира Крамницi. Десять хвилин по дев’ятiй одного сонячного жовтневого дня (за день пiсля того, як Ендi й Чарлi виiхали з Нью-Йорка до Олбанi на таксi) лiтнiй чоловiк iз привiтними блискучими очима та з британською кепкою на головi iхав на велосипедi до одного з будинкiв. Позаду нього, за пагорбом, був пропускний пункт, який чоловiк пройшов, коли комп’ютерна система iдентифiкувала вiдбиток його великого пальця. Пункт стояв мiж двома огорожами з колючим дротом. Зовнiшнiй паркан був сiм футiв заввишки, через кожнi шiстдесят футiв на ньому висiла табличка «УВАГА! ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ! ПАРКАН ПІД НИЗЬКОЮ НАПРУГОЮ!» Удень струм i справдi був несильний. А от уночi генератор на територii Крамницi пускав парканом смертельний заряд, i щоранку загiн iз п’ятьох доглядачiв об’iжджав на маленьких гольф-карах паркан, пiдбираючи тiла пiдсмажених кролiв, кротiв, птахiв, бабакiв, час вiд часу скунса, що лежав у калюжi власного смороду, а iнколи траплялась туша оленя. Двiчi – люди, запеченi таким самим чином. Промiжок мiж зовнiшнiм i внутрiшнiм парканами становив десять футiв. Удень i вночi цим коридором колували сторожовi собаки, а саме добермани, яких натренували триматися вiд дроту пiд напругою чимдалi. По кутах цiеi споруди стояли сторожовi вежi, також пофарбованi пiд сарай – червонi стiни й бiла облямiвка. На вежах чергував персонал – експерти з використання рiзноманiтних форм смертоносного приладдя. По всiй територii було встановлено камери стеження, i все, що вони знiмали, постiйно монiторив комп’ютер. Лонгмонтський заклад був надiйно захищений. Лiтнiй чоловiк крутив педалi, вiтав стрiчних усмiхом. Голомозий старий у бейсбольному кашкетi вигулював тонконогу лошицю. Вiн пiдняв руку i гукнув: – Привiт, Кепе! Он який день видався, скажiть? – Аж очi слiпить, – погодився чоловiк на велосипедi. – Доброго тобi дня, Генрi. Вiн пiд’iхав до пiвнiчного будинку, злiз iз велосипеда, обпер його на вiдкидну нiжку. Набрав повнi легенi лагiдного ранкового повiтря, тодi жваво пробiг угору широкими сходами ганку i мiж товстими дорiйськими колонами. Вiн прочинив дверi й увiйшов у просторий вестибюль. За столом сидiла молода жiнка з рудим волоссям, перед нею лежала розгорнута книга статистики й аналiзу. Одна рука нерухомо спочивала на книзi. Друга була в шухлядi столу, легко торкалась 38-го «смiт-н-вессона». – Доброго ранку, Джоузi, – сказав лiтнiй чоловiк. – Привiт, Кепе. Трохи спiзнюетесь, чи не так? Гарненьким дiвчатам таке сходило з рук. Якби тут сьогоднi чергував Двейн, йому б не зiйшло нiчого. Кеп не був прихильником гендерноi рiвностi. – У мене верхня передача заiдае, дорогенька. Вiн уставив палець у вiдповiдну шпарину. Пульт гучно загуркотiв, спалахнув зелений вогник i незмигно засвiтився на панелi перед Джоузi. – Дивись не бешкетуй тут. – Ну, старатимусь, – грайливо мовила вона i схрестила ноги. Кеп заллявся реготом i пiшов далi коридором. Джоузi подивилася йому вслiд, загадалася, чи не варто було сказати, що двадцять хвилин тому прийшов той старий чудило Вонлесс. Незабаром все одно дiзнаеться, вирiшила дiвчина i зiтхнула. Чудовий спосiб спаскудити бездоганний початок чудового дня, коли маеш говорити з таким старим химерником. Та Джоузi вважала, що така особа, як Кеп, котра обiймае напрочуд вiдповiдальну посаду, мусить iз солоденьким ковтати й кисленьке. 2 Офiс Кепа був розташований в заднiй частинi будинку. З великого еркерного вiкна розгортався чудовий краевид на газон на задвiрку, сарай i качиний став, що його частково затуляли вiльхи. Рiч Маккеон саме опинився посеред газону, сидiв верхи на своему мiнiатюрному тракторi-газонокосарцi. Кеп постояв так хвильку, заклавши руки за спину й споглядаючи садiвника, а тодi пiшов до апарата «Мiстер Коффi» в кутку. Налив собi кави в кухлик з логотипом ВМС США, додав сухих вершкiв «Кремора», всiвся i натиснув клавiшу на iнтеркомi. – Привiт, Рейчел, – сказав вiн. – Вiтаю, Кепе. Доктор Вонлесс… – Я так i знав, – сказав Кеп. – От так i знав. Вчув цю стару хвойду, щойно ввiйшов. – Сказати йому, що ви сьогоднi надто зайнятi? – Нiчого такого йому не кажи, – рiшуче мовив Кеп. – Нехай цiлий бiсiв ранок сидить у жовтiй приймальнi. Якщо додому не поверне, то, може, я його прийму перед ланчем. – Добре, сер. Проблему вирiшено, принаймнi для Рейчел, – так iз легким невдоволенням подумав Кеп. Вонлесс – узагалi не ii проблема. До того ж справа полягала в тому, що Вонлесс починав завдавати клопоту. І користь вiд доктора, i його вплив давно вичерпались. Ну, завжди е той комплекс на Мауi. А як нi – то е ще Рейнбьорд. Кеп вiдчув, як нутрощами пробiг легкий дрож… а вiн був не з тих, хто часто здригаеться. Кеп знову натиснув на клавiшу iнтеркома. – Менi знову потрiбнi всi матерiали у справi Макгi, Рейчел. А о десятiй тридцять я хочу бачити Ала Стейновiца. Якщо Вонлесс досидить до тих пiр, поки я закiнчу з Алом, то запроси його до мене. – Гаразд, Кепе. Кеп вiдкинувся на спинку крiсла, склав пальцi пiрамiдкою i кинув погляд у протилежний кiнець кiмнати, на стiну, де висiла картина з Джорджем Паттоном. Розчепiривши ноги, Паттон стояв на горiшнiй лядi танка, наче намислив себе якимось Дюком Вейном[23 - Джордж Паттон – визначний американський генерал часiв Другоi свiтовоi вiйни; Джон «Дюк» Вейн – популярний актор у кiновестернах.]. – Важко жити, як попуску собi не давати[24 - Перефразований старий британський вислiв «Добре жити, як попуску собi не давати».], – сказав Кеп зображенню Паттона i вiдсьорбнув кави. 3 За десять хвилин Рейчел вкотила матерiали справи на бiблiотечному вiзочку з безшумними колiщатами. Там було шiсть коробок документiв i звiтiв та чотири коробки з фотографiями. І розшифровки телефонних розмов. Родину Макгi прослуховували з 1978-го. – Дякую, Рейчел. – Будь ласка. Мiстер Стейновiц прибуде о десятiй тридцять. – Ще й як прибуде. Вонлесс там не помер? – Боюсь, що нi, – усмiхаючись, вiдповiла вона. – Сидить собi й дивиться, як Генрi коней вигулюе. – Усе шматуе своi клятi сигарети? Рейчел затулила рот долонею, мов школярка, загиготiла i кивнула. – Уже пiв пачки знищив. Кеп крехнув. Рейчел пiшла, i вiн узявся до тек. Скiльки разiв вiн продивлявся iх протягом останнiх одинадцяти мiсяцiв? Десять? Двадцять? Витяги вiн уже мало не напам’ять знав. І якщо Ал не помиляеться, то вони до кiнця цього тижня вийдуть на двох останнiх Макгi. Вiд цiеi захопливоi думки в нутрощах аж потеплiло. Вiн узявся без ладу гортати теки Макгi – то там аркуш витягне, то тут уривок прочитае. Таким чином Кеп наново осмислював ситуацiю. Свiдомiсть стояла на нейтралцi, а пiдсвiдомiсть працювала на вищiй передачi. Наразi його цiкавили не деталi, а змога охопити справу в цiлому. Як кажуть бейсболiсти, треба було рукiв’я в битки намацати. А от i службова записка вiд Вонлесса, тiльки молодшого Вонлесса (ах, вони всi тодi були молодшi), датована 12 вересня 1968 року. Ось який уривок привернув увагу Кепа: …надзвичайне значення в поточному вивченнi контрольованих екстрасенсорних явищ. Подальшi експерименти на тваринах будуть недоцiльними (див. на зворотi 1), i, як я вже наголошував на зборах колективу цього лiта, експерименти на засуджених чи будь-яких особах iз вiдхиленнями психiки можуть призвести до серйозних проблем за умови, якщо Шоста партiя мае хоч дрiбку тоi сили, яку ми прогнозуемо (див. на зворотi 2). З огляду на сказане, продовжую наполягати… «Ти все наполягаеш, щоб ми, притримуючись усiх тих iнструкцiй на випадок екстрених ситуацiй, згодували Шосту партiю контрольнiй групi студентiв коледжу», – подумав Кеп. За тих часiв Вонлессу були незнайомi вагання. Взагалi. За тих часiв вiн мав гасло: повний вперед i к чорту невдах. Експеримент провели над дванадцятьма людьми. Двое з них померли: одна особа пiд час експерименту, друга – невдовзi пiсля. Ще двое безнадiйно збожеволiли, обое були скалiченi: один пiддослiдний ослiп, другий заслаб на психогенний паралiч, i iх обох помiстили в комплекс Мауi, де вони добуватимуть решту свого жалюгiдного життя. Отож лишилося восьмеро. Один у 1972-му загинув в автокатастрофi, яка, i це майже напевно, була не випадковiстю, а суiцидом. Ще один стрибнув iз даху головпоштамту Клiвленда у 1973-му, i з цього приводу вже нiяких сумнiвiв не було: чоловiк залишив записку, що «бiльше не може терпiти цi картинки в головi». Клiвлендська полiцiя взяла за причину суiцидальну депресiю i параною. Кеп i Крамниця взяли за причину летальне похмiлля вiд Шостоi партii. І лишилося iх шестеро. Ще трое вчинили самогубства мiж 1974-м i 1977-м, тож задокументованих суiцидiв було чотири, а з одним iмовiрним загальна кiлькiсть зростала до п’яти. Іншими словами, майже половина групи. Усi четверо задокументованих суiцидникiв видавались абсолютно нормальними аж до того моменту, як скористалися рушницею чи мотузкою або ж стрибнули з висоти. Але хто знае, через що цим людям довелося пройти? Хто насправдi знае? І ось iх лишилося трое. Чоловiк на iм’я Джеймс Рiчардсон, який тепер мешкав у Лос-Анджелесi, перебував пiд постiйним таемним наглядом з 1977-го, коли давно покинутий проект Шостоi партii раптом знову набув актуальностi. У 1969-му Джеймс взяв участь в експериментi з Шостою партiею i пiд впливом препарату продемонстрував таку саму низку неймовiрних здiбностей, як i решта пiддослiдних: телекiнез, передача думок i, мабуть, найцiкавiший феномен з усiх, принаймнi з профiльноi точки зору Крамницi, – психiчне домiнування. Але, як це трапилося з рештою, набутi в станi наркотичного сп’янiння здiбностi Рiчардсона щезли без слiду, щойно скiнчилась дiя препарату. Подальшi спiвбесiди в 1971-му, 1973-му i 1975-му нiчого не виявили. Навiть Вонлессу довелося це визнати, а вiн був фанатиком Шостоi партii. У незмiнних витягах з комп’ютера, що брались у довiльнiй послiдовностi (послiдовнiсть стала геть не такою довiльною, коли дива почали коiтися з родиною Макгi), не мiстилось жодних натякiв на те, що Рiчардсон користаеться якимись екстрасенсорними здiбностями, свiдомо чи пiдсвiдомо. Вiн випустився у 1971-му, потроху перемiстився на захiд краiни (через низку менеджерських посад нижчоi ланки, тут жодного психiчного домiнування), а тепер працював на корпорацiю «Телемiн». А ще вiн був сраним пiдарасом. Кеп зiтхнув. Вони так само тримали Рiчардсона пiд наглядом, але особисто Кеп був переконаний, що хлопця можна списувати з рахункiв. Тож лишалося двое, Ендi Макгi та його дружина. Цей щасливий шлюб не обминули увагою анi Крамниця, анi Вонлесс, який став завалювати управлiння заявами про те, що все потомство цього шлюбу слiд тримати пiд пильним наглядом (рахувати курчат до осенi, якщо можна так сказати). І Кеп неодноразово бавився думкою сказати Вонлессу, що вони дiзналися, начебто Ендi Макгi зробив вазектомiю. Старий покидьок хоч би заткався. Але тодi Вонлесса жахнув той горезвiсний iнсульт, i вiн, по сутi, став безкорисним – надокучливий старий, не бiльше. З Шостою партiею вiдбувся один-единий експеримент. Наслiдки були настiльки катастрофiчними, що операцiю з прикриття довелося робити масштабною, всеосяжною… i дорогою. Згори прийшов наказ накласти на подальшi дослiдження безстроковий мораторiй. Того дня Вонлессу було з чого чинити крик, згадував Кеп… i доктор таки попокричав. Коли згодом не знайшлося жодних ознак, що росiяни чи якась iнша свiтова потуга цiкавились медикаментозною псiонiкою, то, незважаючи на певнi позитивнi результати, верхiвка постановила: проект Шостоi партii зайшов у глухий кут. Вирахувавши довгостроковi наслiдки, один учений, який працював над проектом, сказав: це наче втулити реактивний двигун у старий «форд». Летiтиме так, мов за ним чорти женуться, ясна рiч… доки не зiткнеться з першою-лiпшою перешкодою. «Дайте нам ще десять тисяч рокiв еволюцii, – сказав науковець, – i отодi спробуемо знов». Почасти проблема полягала в тому, що коли медикаментозно спричиненi екстрасенсорнi здiбностi перебували на пiку, то пiддослiднi трiпували так, що iм черепушки зносило. Контролювати цей стан було неможливо. А по iнший бiк експерименту владна верхiвка вiдкладала в штани цеглу. Зам’яти смерть агента чи випадкового свiдка операцii – то одне. Зам’яти смерть студента, який помер вiд серцевого нападу, зникнення двох iнших, довготривалi ознаки iстерii та параноi в решти – геть iнша рiч. Усi вони мали друзiв i колег, попри те що однiею з вимог до вiдбору пiддослiдних була невелика кiлькiсть близьких родичiв. І витрати, i ризики виявились величезними. Пiшло майже сiмсот тисяч доларiв на те, щоб позакривати роти i позбутися принаймнi однiеi особи – хрещеного батька того хлопа, що видряпав собi очi. Хрещений все не вгавав. Узяв намiр докопатися до сутi. Але сталося так, що докопався вiн лиш до дна балтиморського рiвчака, де, треба гадати, i лежав досi разом з двома цементними блоками, прив’язаними до того, що лишилося вiд його нiг. І попри те, багато чого (достобiса багато) вийшло за чистою удачею. Тож проект Шостоi партii поклали пiд сукно, проте видiляли зi щорiчного бюджету асигнування. Грошi витрачались на вибiрковий нагляд за вцiлiлими, на випадок, як щось проявиться – якась закономiрнiсть. Зрештою так i сталося. Кеп порився в тецi з фотографiями i вивудив знiмок дiвчинки – лискучий, чорно-бiлий, вiсiм на десять. Його зробили три роки тому, коли iй було чотири i вона ходила у безкоштовний дитсадок мiста Гаррiсон. Свiтлину зняли на телескопiчну лiнзу крiзь заднi дверi пекарського фургона, потiм збiльшили i обрiзали, перетворивши фото грайливоi юрби дiтлахiв на портрет усмiхненоi дiвчинки, що в неi пiдстрибували кiски, а руки вхопилися в ручки скакалки, мов у рукiв’я пiстолетикiв. Кеп сентиментально задивився на фотографiю. Вонлессовi вже пiсля iнсульту вiдкрилося почуття страху. Тепер доктор вважав, що цю дiвчинку треба лiквiдувати. І хоча цими днями доктор був уже за бортом, все одно знаходились люди, якi подiляли його думку, i цi люди стояли при стернi. Кеп усiм серцем сподiвався, що до цього не дiйде. У нього самого було трое онукiв, i двое – вiку Шарлiн Макгi. Ясна рiч, дiвчинку доведеться розлучити з батьком. Імовiрно, назавжди. І його, майже певно, доведеться лiквiдувати… ясна рiч, уже пiсля того, як вiн вiдiграе свою роль. П’ятнадцять по десятiй. Кеп зв’язався з Рейчел. – Альберт Стейновiц уже тут? – Прийшов хвилину тому, сер. – Чудово. Запроси його, будь ласка. 4 – Проте я хочу, аби ти взяв завершальну фазу пiд особистий контроль. – Прийнято, Кепе. Альберт Стейновiц був маленьким чоловiком iз блiдим жовтуватим обличчям i пречорним волоссям; молодшого його iнколи вважали за актора Вiктора Джорi. Кеп перiодично спiвпрацював зi Стейновiцом протягом майже восьми рокiв (власне, вони разом перевелися сюди з флоту), i Ал йому завжди видавався тим, кого от-от мають покласти в лiкарню зi смертельним дiагнозом. Вiн курив безперестанку, окрiм як тут, де курити було заборонено. Пересувався повiльною величавою ходою, що надiляла його певною химерною гiднiстю, непроникною, яка рiдко зараз зустрiчаеться в чоловiках. Кеп читав усi медичнi звiти агентiв Першоi секцii i знав, що величава хода Альберта – роблена. У нього страшний геморой, i його вже двiчi оперували. Ал вiдмовився вiд третьоi операцii, бо в результатi можна було до кiнця життя лишитися з калоприймачем на нозi. Ця величава хода постiйно нагадувала Кепу ту казку про русалку, яка хотiла стати звичайною жiнкою, i про цiну, яку вона заплатила за ноги. Кеповi уявлялось, що в неi теж мала б бути величава хода. – За скiльки зможеш дiстатись Олбанi? – спитав вiн тепер в Ала. – За годину вiдтодi, як вийду за дверi. – Гаразд. Я тебе не затримаю. Яка там обстановка? Альберт склав на колiнi жовтуватi ручки. – Полiцiя штату охоче спiвпрацюе. Усi автомагiстралi, що ведуть з Олбанi, перекритi. Концентричними колами, з окружним аеропортом в центрi, стоять блокпости. Радiус тридцять п’ять миль. – Вважаеш, вони не зловили попутку? – Маемо вважати, – сказав Альберт. – Якщо вони сiли в автомобiль, який завезе iх за двiстi миль чи бiльше, то, ясна рiч, доведеться починати все спочатку. Але можу закластися, що вони – в межах кола. – О? І звiдки така певнiсть, Альберте? Кеп похилився вперед. Альберт Стейновiц був, без сумнiву, найкращим (може, окрiм Рейнбьорда) працiвником Крамницi. Кмiтливий, мав iнтуiцiю i не мав жалю, коли того вимагала робота. – Чуйка почасти, – сказав Альберт. – Почасти висновки, якi нам видав комп’ютер, коли ми ввели йому все, що дiзналися про останнi три роки життя Ендрю Макгi. Замовили будь-якi, всi можливi закономiрностi, що свiдчитимуть про здiбнiсть, яка в нього начебто е. – А вона е, – тихо мовив Кеп. – І саме тому це достобiса складна операцiя. – Гаразд, е та здiбнiсть, – вiдказав Ал. – Але витяги з комп’ютера свiдчать, що потенцiал до використання надзвичайно обмежений. Якщо перетрудиться, то занедужае. – Так. Ми на це розраховуемо. – Вiн вiдкрив одну контору в Нью-Йорку, на першому поверсi житлового будинку, такi собi курси Дейла Карнегi. Кеп кивнув. Товариство самопевностi, заклад, в основному розрахований на боязких посадовцiв. Достатньо, щоб заробити собi та дiвчинцi на хлiб, молоко i м’ясо, але не бiльше. – Ми опитали його останню групу, – сказав Альберт Стейновiц. – Їх було шiстнадцять, i всi вони вносили плату за курс у два етапи: сто доларiв пiд час зарахування, ще сто – на серединi, якщо вiдчували, що заняття допомагають. А вони, ясна рiч, допомагали. Кеп кивнув. Талант Макгi напрочуд пасував для того, щоб надiляти людей певнiстю. Вiн буквально пiдштовхував iх до того. – Ми ввели в комп’ютер вiдповiдi на деякi ключовi питання. На кшталт: чи почувалися ви в певнi моменти прихильнiше до себе i курсiв Товариства самопевностi? Пригадуете днi на роботi пiсля зборiв Товариства самопевностi, коли ви почувалися тигром? Чи був… – Почувалися тигром? – перепитав Кеп. – Господи, ви питали, чи почувались вони тиграми? – Формулювання подав комп’ютер. – Окей, продовжуй. – Трете ключове питання таке: чи був у вас на роботi конкретний i вiдчутний успiх пiсля закiнчення курсiв Товариства самопевностi? На це питання вони всi вiдповiдали бiльш-менш об’ективно i правдиво, бо люди зазвичай запам’ятовують день, коли iх пiдвищили чи бос похвалив. Вони радо все викладали. Менi навiть трохи не по собi стало, Кепе. Вiн i справдi виконав своi обiцянки. З шiстнадцяти одинадцять отримали пiдвищення, одинадцятеро. З решти п’ятьох трое працюють на такi установи, де пiдвищення призначають тiльки в певний перiод. – Нiхто не сумнiваеться в здiбностях Макгi, – сказав Капiтан. – Уже не сумнiваеться. – Окей. Повертаемось до сутi питання. Тривалiсть курсу становила шiсть тижнiв. За допомогою вiдповiдей на ключовi питання комп’ютер вирахував чотири дати сплескiв… тобто днi, коли Макгi мав приправити звичайну маячню «гiп-гоп ура в тебе все вийде тiльки спробуй» добрячим, потужним поштовхом. – І що ми з цього маемо? – Ну, вчора ввечерi вiн штовхнув того таксиста. Добряче штовхнув. Цього хлопа досi качае i трясе. Ми гадаемо, що Ендi Макгi «перегрiвся». Занедужав. Може, не в змозi рухатись. – Альберт незмигно дивився на Кепа. – Комп’ютер видав двадцять шiсть вiдсоткiв вiрогiдностi, що вiн помер. – Що? – Ну, вiн уже перетруджувався, а тодi злягав у лiжко. Це якось впливае йому на мозок… бозна-як. Може, мiнiатюрнi крововиливи. Може, це прогресуе. Комп’ютер розрахував, що е трохи бiльше одного шансу з чотирьох, що вiн помер чи то вiд серцевого нападу, чи то, бiльш iмовiрно, вiд iнсульту. – Мусив штовхати, ще не встигнувши вiдновитись, – сказав Кеп. Альберт кивнув i дiстав щось iз кишенi. Щось у м’ятому пластику. Вiн передав це Кепу, який глянув, тодi вiддав назад. – І що це мае означати? – спитав вiн. – Небагато, – вiдповiв Ал, замислено беручи банкноту в пластиковому конвертi. – Тiльки те, що цим Макгi заплатив таксисту. – Вiн доiхав до Олбанi з Нью-Йорка за один долар? – Кеп узяв назад купюру i подивився на неi з подвоеною цiкавiстю. – Таксi зараз, певно, кош… що за!.. Вiн впустив на стiл банкноту в пластику, наче вона його обпекла, i вiдкинувся назад, клiпаючи очима. – І ти теж, м-м? – сказав Ал. – Бачив? – Господи, не знаю, що я там бачив, – сказав Кеп i потягнувся до керамiчноi скриньки, в якiй тримав пiгулки вiд кислотностi. – На якусь мить здалося, що то купюра зовсiм не в один долар. – А тепер все нормально? Кеп покосився на банкноту. – Та нормально. Це Джордж, усе… Боже! Цього разу вiн так рiзко вiдсахнувся, що мало не стукнувся потилицею об обшивку темного дерева на стiнi позаду стола. Вiн глянув на Ала. – Обличчя… На секунду воно наче змiнилося. Вiдростило окуляри чи що. Це якийсь трюк? – О, це такий нiвроку хороший трюк, – сказав Ал, приймаючи банкноту. – Я сам його був бачив, та вже не бачу. Мабуть, призвичаiвся… хоч чорта з два я розберу, яким чином. Нiчого такого там немае, ясна рiч. Просто одна неймовiрна галюцинацiя. Але я навiть розгледiв обличчя. То Бен Франклiн. – Ви вилучили ii в таксиста? – спитав Кеп, зачаровано дивлячись на купюру, чекаючи, що вона знов почне мiнитись. Але бачив тiльки Джорджа Вашингтона. Ал засмiявся. – Ага, – мовив вiн. – Взяли купюру i дали таксисту чек на п’ятсот доларiв. Так що вiн навiть збагатiв. – Як? – Бен Франклiн не на п’ятистах, а на сотнi доларiв. Очевидно, Макгi був не в курсi. – Дай ще раз подивитись. Ал передав однодоларову купюру Кепу, i Кеп незмигно дивився на неi протягом двох повноцiнних хвилин. І щойно вiн зiбрався передати ii назад, вона знов зблиснула – моторошно. Але останнього разу вiн збагнув, що блиск промайнув у його уявi, а не в купюрi, не на купюрi та ще чорт його знае де. – Я тобi ще дещо скажу, – мовив Кеп. – Не певен, але на правильному портретi у Франклiна нема окулярiв. Інакше це… Вiн змовк, не знаючи, як сформулювати думку. Спадало довбане слово «химерiя», але Кеп його вiдкинув. – Ага, – погодився Ал. – Що б то не було, ефект розсiюеться. Зранку я показав ii десь шiстьом. Двiйко наче щось вгледiли, але не так, як таксист i дiвчина, з якою вiн мешкае. – То ти гадаеш, що вiн перестарався з поштовхом? – Так. Сумнiваюсь, що вiн у змозi кудись iти. Вони заночували або в лiсi, або в мотелi на околицi. Може, вдерлися до лiтньоi хатинки десь поблизу. Я вважаю, що вони неподалiк i ми зможемо iх узяти без особливих проблем. – Скiльки людей потрiбно на виконання операцii? – Маемо скiльки треба, – сказав Ал. – Враховуючи полiцiю штату, на нашiй маленькiй вечiрцi зiбралося сiм сотень людей. Найвищий прiоритет. Вони ходять вiд дверей до дверей, вiд будинку до будинку. У прилеглих районах Олбанi ми перевiрили всi готелi i мотелi, а iх бiльше сорока. Тепер переходимо до навколишнiх мiст. Чоловiк i дiвчинка… та iх за кiлометр видно. Ми iх упiймаемо. Або тiльки дiвчинку, якщо вiн помер. – Ал пiдвiвся. – І я думаю, що час менi братися до справи. Я хочу встигнути на кульмiнацiю. – Звiсно. Приведи iх до мене, Але. – Приведу, – сказав Альберт i рушив до виходу. – Альберте? Вiн озирнувся – маленький чоловiк iз нездоровим, жовтим обличчям. – А хто на п’ятистах? Ти довiдувався? Альберт Стейновiц усмiхнувся. – Маккiнлi, – сказав вiн. – Якого вбили. Вiн вийшов, обережно зачинивши за собою дверi й полишивши Кепа в роздумах. 5 За десять хвилин Кеп знову натиснув iнтерком. – Рейчел, Рейнбьорд уже повернувся з Венецii? – Ще вчора, – вiдповiла Рейчел, i навiть крiзь ii старанний, виплеканий тон «секретарки боса» Кеп уловив неприязнь. – Вiн тут чи на Сенiбелi? У Крамницi був рекреацiйний заклад для спiвробiтникiв на островi Сенiбел, штат Флорида. Запала мовчанка, поки Рейчел звiрялася з комп’ютером. – У Лонгмонтi, Кепе. З шiстнадцятоi години вчора. Мабуть, вiдсипаеться пiсля перельоту. – Хай розбудять, – сказав Кеп. – Я хочу з ним поговорити, коли Вонлесс пiде… бо не сумнiваюсь, що вiн досi тут. – П’ятнадцять хвилин тому був. – Гаразд… скажiмо, Рейнбьорд опiвднi. – Так, сер. – Ти молодчинка, Рейчел. – Дякую, сер. У голосi Рейчел вiн розчув зворушення. Кепу вона подобалась, дуже подобалась. – Рейчел, запроси, будь ласка, доктора Вонлесса. 6 Інсульт у доктора Джозефа Вонлесса трапився в той самий день, коли Рiчард Нiксон оголосив, що складае президентськi повноваження, – 8 серпня 1974 року. Крововилив був середньоi тяжкостi, але фiзично доктор так i не вiдновився до кiнця. Як i розумово, на думку Кепа. Пiсля iнсульту Вонлессова зацiкавленiсть експериментом iз Шостою партiею та його наслiдками стала безперервною та нав’язливою. Вiн зайшов до кiмнати, спираючись на цiпок, свiтло з еркерного вiкна вiдбилося на круглих окулярах без оправи, i скельця тьмяно зблиснули. Лiва рука – пiдiбгана клiшня. Лiвий кутик рота опустився в незмiнному крижаному посмiху. Рейчел зi спiвчуттям глянула на Кепа через плече Вонлесса, i Кеп кивнув, що можна йти. І вона пiшла, тихо причинивши за собою дверi. – Добрий доктор, – невесело мовив Кеп. – Якi новини у справi? – спитав Вонлесс, iз крекотом всiдаючись. – Це секретна iнформацiя, – сказав Кеп. – Сам знаеш, Джо. Чим я можу тобi сьогоднi допомогти? – Бачу, ви тут усi пожвавились, – сказав Вонлесс, не зважаючи на питання Кепа. – А що ще менi робити, коли я цiлий ранок сиднем сиджу? – Якщо приходиш без запису… – Гадаете, ви iх от-от схопите, знову, – мовив Вонлесс. – Бо ж навiщо цей рiзник Стейновiц? Ну, може, i схопите. Може. Але й ранiше бувало, що ви так гадали, правда? – Чого тобi треба, Джо? Кеп не любив, коли йому нагадували про минулi невдачi. Їм навiть вдалося ненадовго схопити дiвчинку. Чоловiк, який брав участь у цiй операцii, наразi недiездатний i, може, таким i лишиться. – Чого менi завжди треба? – спитав Вонлесс, похилившись над своiм цiпком. «О Боже, – подумав Кеп. – Старий хрiн знову буде розтiкатися риторикою». – Чому я досi не вмер? Аби переконати вас, що iх обох треба лiквiдувати. І цього Джеймса Рiчардсона теж лiквiдувати. І тих, що на Мауi, лiквiдувати. Повна зачистка, Капiтане Голлiстер. Лiквiдуйте iх. Зiтрiть з лиця землi. Кеп зiтхнув. Вонлесс указав своею рукою-клiшнею на бiблiотечний вiзочок. – Бачу, знову справи читаете. – Я iх майже напам’ять знаю, – сказав Кеп, а тодi злегка всмiхнувся. Протягом останнього року вiн дихав Шостою партiею, а ще за два роки до того ii на кожному зiбраннi виносили на обговорення. Тож може таке бути, що Вонлесс – не единий схиблений персонаж. «Рiзниця в тому, що менi за це платять. У Вонлесса це хобi. Небезпечне хобi». – Ви iх читали, але нiчого не навчились, – сказав Вонлесс. – Дайте я ще раз спробую навернути вас на путь iстинну, Капiтане Голлiстер. Кеп почав був заперечувати, а тодi подумав про Рейнбьорда, згадав про призначену опiвднi зустрiч, i обличчя його розгладилось. Стало спокiйне, навiть спiвчутливе. – Гаразд, – мовив вiн. – Вогонь за готовностi, Грiдлi[25 - Знаменитий наказ, який вiддав адмiрал Джордж Дьюi офiцеру ВМФ США Чарльзу Грiдлi пiд час iспансько-американськоi вiйни.]. – Ви гадаете, що я збожеволiв? Здурiв. – Ви це сказали, не я. – Вам не завадить пам’ятати, що я першим запропонував програму тестування дилiзергiновоi триединоi кислоти. – А я iнколи шкодую, що ви запропонували, – сказав Кеп. Заплющуючи очi, вiн i досi бачив перший звiт Вонлесса, проспект на двiстi сторiнок про препарат, який спершу назвали ДЛТ, потiм, серед iнженерно-технiчного персоналу, «кислота-активатор» i нарештi – Шоста партiя. Проект затвердив попередник Кепа, а цього джентльмена шiсть рокiв тому з вiйськовими почестями поховали на Арлiнгтонському кладовищi. – Я тiльки те хочу сказати, що моя точка зору щось та й важить, – мовив Вонлесс. Цього ранку його голос був утомлений, слова звучали повiльно i кошлато. Коли вiн говорив, кривий посмiх з лiвого боку рота не рухався взагалi. – Я слухаю, – сказав Кеп. – Скiльки я наразi розумiю, я единий психолог чи медик, якого ви досi хоч якось слухаете. Ваших людей заслiпила едина думка: як можна скористатися цими чоловiком i дiвчинкою заради безпеки Америки… i ймовiрно, заради балансу полiтичних сил у майбутньому. Тож до чого ми дiйшли, простуючи вистиглим слiдом цього Макгi: вiн такий собi нешкодливий Распутiн. Вiн здатен… Вонлесс жебонiв далi, i Кеп на хвильку вiдволiкся. «Нешкодливий Распутiн», – подумав вiн. Масна фразочка, але вона йому подобалась. Кеп загадався, що б сказав Вонлесс на висновок комп’ютера, нiбито е один шанс iз чотирьох, що Макгi, тiкаючи з Нью-Йорка, сам себе лiквiдував. Певно, Вонлесс зрадiв би без мiри. А якщо показати старому ту дивну банкноту? Мабуть, станеться ще один удар – так подумав Кеп i затулив рота рукою, щоб приховати посмiх. – Та найперше мене непокоiть дiвчинка, – розповiв йому Вонлесс. Вдвадцяте? Втридцяте? У п’ятдесятий раз? – Шлюб Макгi й Томлiнсон… шанс один iз тисячi. Цього треба було уникнути, в будь-який спосiб. Але тi, хто мав би передбачити… – Ти сам весь час цього хотiв, – сказав Кеп, а тодi сухо додав: – І я щиро гадаю, що ти наречену сам до вiвтаря повiв би, якби попросили. – Ми ж не розумiли, – пробурмотiв Вонлесс. – Треба було iнсульт пережити, щоб з очей спала запона. Зрештою, Шоста партiя – не що iнше, як синтетична копiя екстракту гiпофiза… надзвичайно потужне знеболювальне i галюциноген, яких ми не розумiли тодi i не розумiемо зараз. Ми знаемо, принаймнi на дев’яносто дев’ять вiдсоткiв певнi, що природний вiдповiдник цiеi речовини може тим чи iншим чином спричиняти спорадичнi спалахи паранормальних здiбностей, що iх час вiд часу виявляють усi люди. На диво широкий спектр явищ: передбачення, телекiнез, психiчне домiнування, сплески надлюдськоi сили, тимчасовий контроль над симпатичною нервовою системою. Ви знали, що гiпофiз показуе активнiсть в усiх експериментах з бiологiчного зворотного зв’язку? Кеп знав. Вонлесс йому повiдомив i цього разу, i вже безлiч разiв. Вiдповiдати не було потреби: сьогоднi зранку Вонлессова риторика розквiтла в повну силу i полилася проповiдь. І Кеп був налаштований слухати… цього останнього разу. Хай старий постоiть iз биткою. Для Вонлесса це друга половина дев’ятого iнiнгу. – Так, це правда, – вiдповiв Вонлесс сам собi. – Активнiсть у зворотному бiологiчному зв’язку, активнiсть у швидкому снi, а люди з ушкодженим гiпофiзом рiдко бачать нормальнi сни. Серед людей з ушкодженими гiпофiзами високий вiдсоток пухлин мозку i лейкемii. Гiпофiз, Капiтане Голлiстер. Це, з точки зору еволюцii, найстарша ендокринна залоза в людському тiлi. У перехiдному вiцi вона викидае в кровотiк такий обсяг секрецii, що в кiлька разiв перевищуе ii власну вагу. Це жах яка важлива залоза, жах яка загадкова. Якби я вiрив у людську душу, Капiтане Голлiстер, то сказав би, що вона живе в гiпофiзi. Кеп крекнув. – Це нам вiдомо, – сказав Вонлесс, – а ще вiдомо, що Шоста партiя змiнила фiзiологiчний склад гiпофiза в тих, хто брав участь в експериментi. Навiть цей ваш, так би мовити, тишко, Джеймс Рiчардсон. Що важливiше, з дiвчинки зрозумiло: Шоста партiя ще якось змiнюе структуру ДНК… i змiна в гiпофiзi може бути справжньою мутацiею. – Передався фактор «Х». – Нi, – сказав Вонлесс. – Ось що ви нiяк не можете збагнути, Капiтане Голлiстер. Ендрю Макгi став фактором «Х» за життя, пiсля експерименту. Вiкторiя Томлiнсон стала фактором «Y» – вона також зазнала впливу, але не такого, як чоловiк. Жiнцi дiсталися телекiнетичнi здiбностi низького порога. Чоловiковi – здiбнiсть до психiчного домiнування середнього рiвня. А от дiвчинцi… дiвчинка, Капiтане Голлiстер… що вона таке? Це нам не зовсiм ясно. Вона фактор «Z». – Ми намiряемось це з’ясувати, – м’яко мовив Кеп. Тепер вишкiрились обидва кутики Вонлессового рота. – Ви намiряетесь це з’ясувати, – вiдгукнувся вiн луною. – Атож, як затятися, то неодмiнно можна з’ясувати… слiпi, знавiснiлi дурнi. Вiн на мить стулив повiки, прикрив iх долонею. Кеп спокiйно споглядав доктора. Вонлесс сказав: – Одне ви точно знаете. Вона розпалюе вогонь. – Так. – Ви гадаете, що вона успадкувала телекiнетичнi здiбностi вiд матерi. Власне, у вас е всi пiдстави так вважати. – Так. – У дуже ранньому дитинствi вона не мала жодноi змоги контролювати цi… цi таланти, за браком кращого визначення… – Мала дитина не в змозi контролювати випорожнення, – сказав Кеп, послуговуючись прикладом, наведеним в одному витязi. – Але поки дитина росте… – Так-так, ця аналогiя менi знайома. Але й зi старшою дитиною може трапитись пригода. Усмiхаючись, Кеп вiдповiв: – Ми ii триматимемо в жаротривкiй кiмнатi. – У камерi. Так само усмiхаючись, Кеп мовив: – Як вам завгодно. – Я пропоную ось який умовивiд, – сказав Вонлесс. – Вона не любить користатися здiбнiстю, яку отримала. Колись малу нею налякали, причому переляк зробили цiлком навмисно. Наведу паралельний приклад. Дитина мого брата. У домi були сiрники. Фреддi хотiв з ними гратися. Запалювати i потiм махати, щоб згасити. «Краса-краса», – казав вiн. І мiй брат заповзявся зробити йому комплекс. Перелякати так сильно, щоб вiн бiльше нiколи не грався з сiрниками. Вiн сказав, що голiвки сiрникiв зроблено з сiрки, а вiд неi гниють i випадають зуби. Що коли дивишся, як запалюють сiрник, то можна врештi-решт ослiпнути. І нарештi, вiн на мить затримав руку Фреддi над запаленим сiрником, обпiк його. – Ваш брат, – пробурмотiв Кеп, – повiвся як справжнiй джентльмен. – Краще червона плямка на руцi в малого, анiж дитина в опiковому вiддiленнi, замотана в мокрi бинти, з опiком третього ступеня на шiстдесяти вiдсотках тiла, – похмуро мовив Вонлесс. – А ще краще перекласти сiрники туди, де дитина не дiстане. – А ви можете покласти сiрники Шарлiн Макгi так, щоб вона не дiстала? – спитав Вонлесс. Кеп повiльно кивнув. – Ви в деякому сенсi маете рацiю, але… – Подумайте ось про що, Капiтане Голлiстер: як жилося Ендрю й Вiкторii Макгi, коли ця дитина була немовлям? Пiсля того, як вони дiйшли логiчних висновкiв? Пляшечка спiзнюеться. Немовля плаче. І м’яке звiрятко, що стоiть просто тут, у колисцi, поруч iз малою, охоплюе димне полум’я. Пiдгузок брудний. Немовля плаче. За мить у кошику спонтанно загоряеться брудний одяг. У вас же е звiти, Капiтане Голлiстер, ви знаете, як було заведено в тому домi. У всiх кiмнатах до единоi – по вогнегаснику i по димовому детектору. А одного разу це сталося з ii волоссям, Капiтане Голлiстер. Вони зайшли до неi в кiмнату i побачили, що мала стоiть у колисцi, кричить, i в неi горить волосся. – Так, – сказав Кеп, – певно, тодi вони сильно перенервувались. – Тож, – мовив Вонлесс, – вони навчили ii ходити на горщик… i навчили поводження з вогнем. – Поводження з вогнем, – задумливо проговорив Кеп. – А це тiльки означае, що вони зробили iй комплекс, як i мiй брат своему Фреддi. Ви самi згадали цю аналогiю, Капiтане Голлiстер, то зупинiмось на нiй на секунду. Як привчають ходити на горщик? Це вироблення комплексу, чистiсiньке. Зненацька якимось дивним чином голос старого пiдвищився до тонкого тремтливого сопрано – голос жiнки, яка сварить дитину. Кеп дивився на це все з гидливим подивом. – Погане дитя! – закричав Вонлесс. – Диви, що ти наробило! Це бека, дитино, бачиш, яка бека? Бека – ходити в штанцi! Хiба дорослi ходять у штанцi? Ходи на горщик, дитино, на горщик. – Прошу, – змучено сказав Кеп. – Ось так виробляються комплекси, – сказав Вонлесс. – Привчання до горщика вiдбуваеться за рахунок зосередження уваги дитини на вiдбiркових процесах в такий спосiб, який за вiдмiнних об’ектiв фiксацii вважався б нездоровим. Наскiльки сильними е комплекси, закладенi в дитинствi, запитаете мене ви? Рiчард Даймон з Вашингтонського унiверситету загадався тим самим питанням i поставив експеримент, щоб знайти вiдповiдь. Оголосив набiр п’ятдесяти студентiв-добровольцiв. Накачав iх водою, содовою i молоком, щоб iм конче захотiлося в туалет. За деякий час вiн iм сказав, що сходити в туалет можна… якщо випорожнитись у штани. – Яка бридота! – голосно мовив Кеп. Вiн був вражений аж до нудоти. Не експеримент, а розтлiння. – Бачите, як добре цей комплекс вкоренився у вашiй психiцi, – тихо сказав Вонлесс. – А ви це не вважали за бридоту, коли вам було року пiвтора. Тодi коли ви хотiли випорожнитись, то випорожнювались. Випорожнились би навiть у Папи Римського на колiнах, якби вас до нього посадили i вам захотiлось у туалет. Суть Даймонового експерименту, Капiтане Голлiстер, ось у чому: бiльшiсть не змогли. Вони розумiли, що звичними правилами поведiнки можна знехтувати, принаймнi на час експерименту. Кожен перебував в окремому примiщеннi – наскiльки може бути вiдокремлена звичайна ванна кiмната… Але цiлих вiсiмдесят вiсiм вiдсоткiв так i не змогли. Байдуже, якою сильною була фiзiологiчна потреба, – комплекс, насаджений батьками, виявився сильнiшим. – Це просто незв’язнi марнi домисли, – рiзко мовив Кеп. – Нi. Я хочу, аби ви замислились над паралелями мiж привчанням до горщика i до вогню… i над однiею важливою рiзницею, що становить квантовий стрибок у нагальностi мiж першим i другим. Якщо дитина повiльно вчиться ходити на горщик, якi наслiдки? Дрiбнi неприемностi. У кiмнатi смердить, якщо постiйно не провiтрювати. Мамця прив’язана до пральноi машинки. Може, доведеться викликати прибиральникiв, щоб вичистили килим, це коли дитину вже буде привчено. У найгiршому разi може розвинутись пелюшковий дерматит, i то лише якщо шкiра в дитини дуже нiжна або мамця нечупара i не мие дитину вчасно. Але наслiдки для дитини, яка вмiе запалювати вогонь… Очi Вонлесса зблиснули. Лiвий кутик рота кривився. – Я дуже високоi думки про батькiвськi якостi старших Макгi, – сказав вiн. – Якимось чином в них усе вийшло. Гадаю, робота почалася задовго до того, як дiтей привчають ходити на горщик. Може, навiть до того, як вона навчилась повзати. «Не можна! Бо зробиш собi бо-бо! Нi, нi, нi! Погана дiвчинка! Погана дiвчинка! Пога-а-ана дiвчинка!» Та саме ваш комп’ютер, судячи з його виписок, вважае, що вона починае перемагати цей комплекс, Капiтане Голлiстер. І обставини для цього вкрай сприятливi. Вона молода, i комплекс не мав змоги затвердiти, мов цемент, у грунтi рокiв. І ii батько весь час поруч! Ви хоч розумiете всю важливiсть цього простого факту? Нi, не розумiете. Батько – це авторитет. Вiн тримае психiчнi вiжки всiх фiксацiй дитини жiночоi статi. Оральна, анальна, генiтальна – i за кожною, мов примарний силует за завiсою, стоiть авторитетна постать батька. Для малоi дiвчинки вiн – Мойсей, його закони – ii закони, невiдомо як переданi, та тiльки вiн може iх запроваджувати. Вiн, певно, единий у свiтi, хто може цей блок зняти. Нашi комплекси, Капiтане Голлiстер, завдають нам найбiльше болю та страждань, коли тi, хто iх насадив, помирають i стають недосяжними для розмов… i прощення. Кеп глипнув на свiй годинник i побачив, що Вонлесс уже хвилин сорок тут просидiв. Якi радше скидались на сорок годин. – Ви вже закiнчуете? У мене iнша зустрiч… – Коли комплекси руйнуються, то наче дамби прориваються пiсля злив, – тихо мовив Вонлесс. – Вiзьмiмо розпусну дiвчину дев’ятнадцяти рокiв. У неi вже коханцiв було три сотнi. Тiло пашить венеричними iнфекцiями, мов у сорокарiчноi проститутки. А до сiмнадцяти вона була незайманою. Їi батько, священник, раз у раз товкмачив донечцi, що секс у шлюбi – це необхiдне зло, а секс поза шлюбом – це пекло i прокляття, що секс – це яблуко пiзнання первородного грiха. Коли руйнуеться такий комплекс, то завжди мов дамбу проривае. Спершу з’являються кiлька трiщин, тоненькi цiвочки-струмочки, такi дрiбнi, що iх i не помiтно. А за iнформацiею, яку видае ваш комп’ютер, з нашою дiвчинкою ми перебуваемо саме на цьому етапi. Є пiдозри, що вона вже користалася здiбнiстю з батькового прохання або щоб допомогти йому. А потiм дамба зруйнуеться одним махом, проливаючи мiльйони галонiв води, змiтаючи все на шляху, потопляючи стрiчних, назавжди змiнюючи ландшафт! Хрипкий голос Вонлесса пiдвищився зi звичайного лагiдного тону до надламаного вереску староi людини – не величний, а якийсь буркотливий крик. – Послухайте мене, – сказав вiн Кепу. – Хоч раз послухайте. Скиньте запону з очей. Чоловiк сам по собi небезпеки не становить. Сили в нього мало, це так, забавка, iграшка. Вiн це усвiдомлюе. Вiн не зумiв нею скористатися, аби заробити мiльйони доларiв. Вiн не править народами i нацiями. Вiн користався силою, щоб допомогти товстим жiночкам скинути вагу. Щоб допомогти сором’язливим управлiнцям вiднайти у собi впевненiсть. Вiн не може користуватися силою часто чи дуже вправно… якийсь внутрiшнiй психологiчний фактор обмежуе. А от дiвчинка надзвичайно небезпечна. Вони з татом на втiках, у ситуацii, коли треба боротися за життя. Їй притьма страшно. І йому страшно, й через це вiн теж стае небезпечним. Не сам по собi, а тому, що ви вимагаете вiд нього перевчати дочку. Мiняти iй уявлення про сили, що в нiй захованi. Примушувати ними користуватися. Вонлесс важко дихав. Вiдiграючи в уявi сценарiй (бо кiнець уже близився), Кеп спокiйно мовив: – І що ви пропонуете? – Чоловiка треба вбити. Чимшвидше. Поки вiн вкiнець не розколупав i не роздлубав комплексiв, якi вони з дружиною насадили дiвчинцi. І дiвчинку також треба вбити, я так вважаю. На випадок, якщо шкоди вже було завдано. – Вонлессе, це всього-на-всього мале дiвчисько. Так, вона вмiе запалювати вогонь. Пiрокiнез, ми це так називаемо. А з ваших слiв аж кiнець свiту виходить. – Може, i кiнець свiту, – сказав Вонлесс. – Хай ii вiк i розмiр не вводять вас в оману, не забувайте про фактор «Z»… а ви, ясна рiч, забуваете. А що, як умiння запалювати вогонь – це лиш верхiвка айсберга? Що, як дар розвинеться? Їй зараз сiм. Уявiть: коли Джону Мiльтону було сiм, вiн стискав у руцi вуглину i силкувався написати лiтери власного iменi так, щоб iх розiбрали мама з татом. Вiн був малим. Джон Мiльтон вирiс i написав «Утрачений рай». – Не розумiю, про що ви, в бiса, говорите, – байдуже сказав Кеп. – Я говорю про потенцiйну здатнiсть до руйнування. Про дар, пов’язаний iз шишкоподiбною залозою, яка в дiтях вiку Шарлiн Макгi ще практично спить. Що буде, коли вона стане пiдлiтком, коли ця залоза прокинеться вiд сну i на двадцять мiсяцiв перетвориться в найпотужнiшу силу людського органiзму, що верховодитиме над усiм: вiд раптового дозрiвання первинних i вторинних статевих ознак до збiльшення вироблення родопсину в сiткiвцi ока? Уявiть, що у вас е дитина, яка колись зможе влаштувати ядерний вибух самою силою думки! – Бiльшоi маячнi в життi не чув. – Невже? То дозвольте перейти вiд маячнi до абсолютного божевiлля, Капiтане Голлiстер. Уявiть, що цього ранку десь у свiтi iснуе маленька дiвчинка i в нiй е сила, яка поки спить, та одного дня зможе саму планету розколоти навпiл, мов порцелянову тарiлку в тирi. Чоловiки мовчки визирились один на одного. Зненацька засюрчав iнтерком. Вичекавши мить, Кеп нахилився над ним i натиснув клавiшу. – Так, Рейчел? Чорт забирай, а вiн повiрив цьому старому, хоч i на секунду. Доктор скидався на жахливу чорну ворону, i це ще одна причина, з якоi Кеп його не любив. Сам вiн був цiлеспрямований, амбiтний, i якщо когось ненавидiв, то песимiстiв. – У вас виклик через скремблер, – сказала Рейчел. – Із зони вiдпочинку бiля автобану. – Гаразд, дорогенька. Дякую. Хай зачекають пару хвилин, окей? – Так, сер. Кеп вiдкинувся на спинку крiсла. – Мушу закiнчити нашу бесiду, докторе Вонлесс. Можете бути певнi, я ретельно обмiркую все, що ви менi сказали. – Невже? – спитав Вонлесс; застигла половина рота наче цинiчно шкiрилась. – Так. Вонлесс мовив: – Ця дiвчинка… Макгi… i iхнiй товариш Рiчардсон… вони – останнi три позначки в мертвому рiвняннi, Капiтане Голлiстер. Зiтрiть iх. Почнiть наново. Ця дiвчинка дуже небезпечна. – Я обмiркую все, що ви менi сказали, – повторив Кеп. – Дуже прошу. І Вонлесс нарештi почав спинатися на ноги, помагаючи собi цiпком. Це забрало багато часу. Кiнець кiнцем вiн пiдвiвся. – Зима на носi, – сказав вiн Кепу. – Моi старi кiстки ii страшаться. – Ви сьогоднi зупинитесь у Лонгмонтi? – Нi, у Вашингтонi. Кеп повагався, тодi мовив: – Знiмiть номер у «Мейфлаверi». Може, менi знадобиться з вами зв’язатися. Щось зблиснуло в очах старого – вдячнiсть? Так, майже напевно. – Домовились, Капiтане Голлiстер, – сказав Вонлесс i почав цiпком торувати шлях до виходу. Старий дiд, який колись вiдкрив скриню Пандори i тепер хотiв не користуватись, а пристрелити все, що звiдти повилiтало. Коли дверi, клацнувши, зачинилися за доктором, Кеп iз полегкiстю зiтхнув i пiдняв слухавку зашифрованого телефона. 7 – З ким я говорю? – З Орвом Джеймiсоном, сер. – Ви iх упiймали, Джеймiсоне? – Ще нi, сер, але в аеропорту знайшли дещо цiкаве. – А саме? – Усi таксофони спорожнiли. На пiдлозi в деяких кабiнках валялось кiлька даймiв i четвертакiв. – Злодюжки зламали? – Нi, сер. Саме тому я вам i телефоную. Їх нiхто не зламував, вони просто спорожнiли. Телефонна компанiя на стiнку лiзе. – Гаразд, Джеймiсоне. – Це пришвидшуе процес. Ми розглядали варiант, що чоловiк може сховати дiвчинку надворi й зняти номер на себе одного. Хай там як, тепер ми шукаемо чоловiка, який розрахувався купою дрiб’язку. – Це якщо вони в мотелi, а не нiчлiгують десь у лiтньому таборi. – Так, сер. – До роботи, Оу-Джей. – Так, сер. Дякую. Вiн страх як втiшився, що його прiзвисько згадали. Кеп повiсив слухавку. Хвилин п’ять посидiв iз напiвзаплющеними очима, думав. Крiзь еркерне вiкно в кабiнет потрапляли золотi осiннi променi, освiтлювали i зiгрiвали його. Тодi Кеп знову похилився вперед i зв’язався з Рейчел. – Джон Рейнбьорд прийшов? – Так, прийшов, Кепе. – Зачекай ще п’ять хвилин, а тодi можеш його запросити. Я хочу переговорити з Норвiллом Бейтсом. Вiн у тiй самiй зонi вiдпочинку, головуе операцiею, поки Ал не приiхав. – Так, сер, – з тiнню сумнiву мовила Рейчел. – То буде вiдкрита лiнiя. Зв’язок через рацiю. Не дуже… – Так, пiдiйде, – нетерпляче вiдповiв Кеп. На це пiшло двi хвилини. Голос Бейтса звучав тоненько i трiскотливо. Працiвником вiн був хорошим – не дуже винахiдливим, та запопадливим. Саме такий, на думку Кепа, мiг тримати оборону, допоки на мiсце не прибуде Альберт Стейновiц. Норвiлл, зрештою, вийшов на пристойний зв’язок i повiдомив Кепу, що вони вже починають розгортати пошуки в найближчих мiстах: Оуквiллi, Тремонтi, Мессалонсеттi, Гастiнгс-Гленi, Лутонi. – Гаразд, Норвiлле, – сказав Кеп. Вiн згадав, що казав йому Вонлесс: «Ви змушуете його перевчати дочку». Згадав, як Джеймiсон повiдомив, що всi таксофони спорожнiли. Це зробив не Макгi. Це зробила дiвчинка. А потiм, бо ще не охолола, пiдпалила солдатовi черевики, певно, ненароком. Вонлесс зрадiв би, якби дiзнався, що зрештою Кеп прислухаеться хоч до половини його порад – цього ранку старе пердло було напрочуд красномовним. – Плани змiнились, – сказав Кеп. – Здорованя доведеться лiквiдувати. Остаточно. Розумiеш мене? – Остаточно, – сухо вiдповiв Норвiлл. – Так, сер. – От i добре, Норвiлле, – м’яко мовив Кеп. Вiн поклав слухавку i став чекати, коли зайде Джон Рейнбьорд. Невдовзi дверi вiдчинились i з’явився вiн в усiй красi. Цей метис, наполовину черокi, був iз природи такий тихий, що якби ви тупили очi в стiл, тобто читали чи вiдповiдали на листи, то навiть не запiдозрили б, що з вами в кiмнатi е ще хтось. Кеп знав, наскiльки рiдко це зустрiчаеться. Бiльшiсть змогли б вiдчути, що в кiмнатi е iнша людина: Вонлесс колись назвав цю здатнiсть не шостим, а осадовим чуттям, знанням, яке формуеться внаслiдок нескiнченно малого видатку п’яти нормальних чуттiв. Та з Рейнбьордом вгадати було неможливо. Тонесенькi струни людських чуттiв навiть не здригались. Одного разу, коли Ал Стейновiц сидiв у вiтальнi Кепа за келихом портвейну, вiн сказав про Рейнбьорда одну дивну рiч: «Я такоi другоi людини не знаю – вiн не суне повiтря перед себе, коли ходить». А Кеп радiв, що Рейнбьорд на iхньому боцi, бо не знав iншоi людини, яка би ввергала його в такий непоборний жах. Рейнбьорд був тролем, орком i балрогом помiж людей. Зросту вiн мав сiм футiв без двох дюймiв[26 - ? 208 см.], а блискуче чорне волосся зачiсував назад i збирав у куций хвостик. Десять рокiв тому пiд час другого строку у В’етнамi перед обличчям йому розiрвався «Клеймор»[27 - Протипiхотна мiна, розроблена в США в 1950-х роках.], i тепер лик Рейнбьорда перетворився на страховиддя з рубцюватоi поораноi плотi. Лiве око вiн утратив. На його мiсцi лишилося провалля. Рейнбьорд наодрiз вiдмовлявся вiд пластичних операцiй та штучного ока, бо, як вiн сам казав, коли опиниться потойбiч, у Краю вiчного полювання, його попросять показати бойовi шрами. І коли вiн такi речi казав, годi було зрозумiти, вiрити йому чи нi, серйозно вiн це говорить чи хитруе з якихось особистих мiркувань. За роки служби Рейнбьорд визначився як напрочуд хороший агент – почасти тому, що на агента був не схожий взагалi, а здебiльшого через те, що пiд маскою плотi ховався похопливий i гострющий розум. Вiн вiльно розмовляв чотирма мовами i розумiв ще три. Росiйську ввi снi вчив. А коли говорив, то голос звучав тихо, мелодiйно i ввiчливо. – Добридень, Кепе. – Уже день? – здивовано спитав Кеп. Рейнбьорд усмiхнувся, сяйнувши повним ротом досконало бiлих зубiв – акулячих, подумалося Кепу. – Уже чотирнадцять хвилин як, – сказав вiн. – Я прикупив собi на чорному ринку у Венецii цифровий годинник «Сейко». Аж очi вбирае. Чорнi циферки, що постiйно змiнюються. Технологiчне досягнення. Я часто думаю, Кепе, що у В’етнамi ми воювали не заради перемоги, а заради отаких технологiчних досягнень. Воювали там, аби створити дешевi цифровi годинники на руку, той домашнiй пiнг-понг, що його можна пiдключити до телевiзора, чи кишеньковий калькулятор. Я позираю у нiчнiй пiтьмi на свiй новий годинник. Вiн сповiщае, що я наближаюся до смертi, мить за миттю. І це добре. – Сiдай, старий друже, – сказав Кеп. Як це завжди траплялось пiд час бесiд iз Рейнбьордом, у Кепа пересохло в ротi, а руки довелося гамувати, бо вони все прагнули крутитися-вертiтися на полiрованiй поверхнi письмового столу. При цьому всьому Кеп ще й гадав, що подобаеться Рейнбьорду – якщо Рейнбьорду взагалi мiг хтось подобатись. Рейнбьорд присiв. Вiн був одягнений в старi синi джинси i потерту бавовняну сорочку. – Як там Венецiя? – спитав Кеп. – Тоне, – вiдповiв Рейнбьорд. – Маю для тебе роботу, якщо згодишся. Невелика, та може вивести на завдання, яке зацiкавить тебе набагато бiльше. – Кажiть. – Виключно за бажанням, – наполiг Кеп. – Ти досi у вiдпустцi. – Кажiть, – м’яко повторив Рейнбьорд, i Кеп розказав. Вiн пробув iз Рейнбьордом усього п’ятнадцять хвилин, але здалося, наче цiлу годину. Коли великий iндiанець пiшов, Кеп зробив глибокий видих. І Вонлесс, i Рейнбьорд за один ранок – таке будь-кому день зiпсуе. Але ранок уже скiнчився, Кеп багато встиг зробити, i хтозна, що чекае на нього пiсля обiду. Вiн набрав Рейчел. – Так, Кепе? – Дорогенька, я поiм у себе. Принесеш менi щось iз кафетерiю? Байдуже що. Будь-що. Дякую, Рейчел. Сам, нарештi. Телефон-скремблер тихо спочивав на здоровеннiй базi, начиненiй мiкросхемами, кристалами пам’ятi та ще бозна-чим. Коли вiн знову задзижчить, то це, певно, телефонуватиме Альберт чи Норвiлл iз повiдомленням, що в Нью-Йорку вже все скiнчилося: дiвчинку взяли, батька вбили. Хорошi були б новини. Кеп знову заплющив очi. У головi, мов величезнi лiнивi повiтрянi змii, ширяли фрази i думки. Психiчне домiнування. Хлопцi з мозкового центру казали, що перспективи неосяжнi. Уявiть когось на кшталт Макгi в близькому оточеннi Кастро чи Хомейнi. Уявiть, що вiн наблизився до того лiбераста Теда Кеннедi й тихенько, проте вкрай переконливо запропонував найкращий вихiд – самогубство. Уявiть, що таку людину нацькували на ватажкiв усiляких комунiстичних партизанських угрупувань. Шкода, що доведеться його змарнувати. Проте… вийшло раз, вийде i вдруге. Та дiвчинка. Вонлесс сказав: «Сила, яка одного дня зможе саму планету розколоти навпiл, мов порцелянову тарiлку в тирi…» Нiсенiтницi, ясна рiч. Вонлесс збожеволiв, як i той хлопчик в оповiданнi Д. Г. Лоуренса, той, що вгадував переможцiв на кiнних перегонах[28 - Оповiдання «The Rocking-Horse Winner» («Переможець на конику-гойдалцi»).]. Шоста партiя стала для Вонлесса акумуляторною кислотою, яка проiла йому чимало великих дiр у здоровому глуздi. Це ж дiвчинка, а не зброя судного дня. І за неi треба чiплятися – рiвно настiльки, аби задокументувати, що вона таке, i спрогнозувати, чим вона може стати в майбутньому. Цього мае вистачити, щоб вiдновити програму експериментiв iз Шостою партiею. А якщо вийде вмовити ii користатися силою на благо держави, тим краще. «Тим краще», – подумав Кеп. Раптом скремблер видав протяжний хрипкий крик. Пульс зненацька скакнув, i Кеп схопив слухавку. Інцидент на фермi Мендерсiв 1 Поки Кеп у Лонгмонтi обговорював ii майбутне з Алом Стейновiцом, Чарлi Макгi сидiла на краечку лiжка в номерi 16 мотелю «Дрiмокрай», позiхала i потягувалась. З неба – глибокого, бездоганного, по-осiнньому синього – яскраве ранкове сонце кидало крiзь шибку косi променi. У доброму денному свiтлi справи видавались набагато кращими. Вона поглянула на татка – сама нерухома грудомаха, вкрита ковдрами. З-пiд них стирчав чубок чорнявого волосся, та й по всьому. Дiвчинка всмiхнулась. Вiн завжди робив усе, що мiг. Якщо вiн був голодний i вона була голодна, а в них – одне яблуко, то вiн вкусить один шмат, а ii змушуе доiдати решту. Коли вiн не спав, то завжди робив, що мiг. Але коли спав, то всi ковдри тягнув на себе. Чарлi пiшла у ванну, скинула трусики, ввiмкнула душ. Сходила в туалет, поки вода прогрiлась, а тодi залiзла в душову кабiну. Чарлi облив струмiнь гарячоi води, i дiвчинка, усмiхаючись, заплющила очi. Нiчого кращого немае у свiтi, нiж перша хвилина-двi в гарячому душi. (ти вчора погано вчинила) Мiж бровами пролягла зморшка. (Нi. Татко сказав, що нi.) (пiдпалила тому чоловiковi черевики, погана дiвчинка, дуже погана, подобаеться, що теддi геть почорнiв?) Зморшка поглибшала. До неспокою тепер домiшалися страх i сором. Думка про ведмедика нiколи не зринала на поверхню повнiстю. Вона трималась у пiдсвiдомостi, i почуття провини часто знаходило вираження у фантомному запаху – гару та паленизни. Смаленоi тканини й набивки. І цей запах навiював примарнi образи мами й тата, що схилялися над нею, – вони були великими людьми, гiгантами, вони були наляканi, вони були розлюченi, голоси iхнi гримiли й лящали – з таким звуком у кiнострiчках iз гори котяться й стрибають каменi-кругляки. («погана дiвчинка! дуже погана! не можна, Чарлi! нiколи! нiколи! нiколи!») Скiльки iй тодi було рокiв? Три? Два? З якого вiку людина себе пам’ятае? Якось Чарлi спитала в татка, але татко сказав, що не знае. Сказав, що пам’ятае, як його вкусила бджола, i мама потiм розповiдала, що це сталось, коли йому було всього рiк i три мiсяцi. Ось який найперший спогад був у Чарлi: над нею схиляються велетенськi обличчя, голоси гримлять, мов кругляки з гори котяться, i пахне так, наче вафлi згорiли. Це пахло ii власне волосся. Вона пiдпалила собi волосся, майже все його висмалила. Саме пiсля цього татко обмовився про «допомогу», а мама стала така дивна, спершу засмiялась, тодi заплакала, потiм знову засмiялась – так високо й химерно, що татко дав iй ляпаса. Чарлi це запам’ятала, бо то був единий випадок, коли татко щось таке зробив матусi. Нам треба обмiркувати, чи не пошукати iй «допомоги», – так сказав тодi татко. О так, вiдповiла тодi мама, ходiмо до доктора Вонлесса, вiн нам такоi «допомоги» надасть, як минулого разу… а тодi були смiх, плач, iще смiх i ляпас. (ти так ПОГАНО вчинила вчора вночi) – Нi, – пробурмотiла Чарлi пiд стукiт крапель. – Татко сказав, що нi. Татко сказав, що я могла… йому… обличчя. (ВЧОРА ВНОЧІ ТИ ТАКИ ДУЖЕ ПОГАНО ВЧИНИЛА) Та iм був потрiбен дрiб’язок iз таксофонiв. Так сказав татко. (ДУЖЕ ПОГАНО!) І тодi вона знову почала думати про маму, десь про той час, коли iй було п’ять, майже шiсть рокiв. Їй не подобалося про це думати, але спогад уже вигулькнув, i в Чарлi не вийшло ним знехтувати. Воно сталось незадовго до того, як прийшли поганцi i скривдили матусю (вбили ii, ось що ти маеш на увазi, вони ii вбили) так, гаразд, до того, як вони ii вбили i забрали з собою Чарлi. Татко тодi всадовив ii собi на колiна, щоб розповiсти казку на нiч, тiльки от звичних книжок про Вiннi-Пуха, Тигру, пана Жаба i Великий Скляний Лiфт Вiллi Вонки в нього не було. Натомiсть вiн принiс кiлька товстих книжок без картинок. Чарлi невдоволено наморщила носа i попросила Пуха. – Нi, Чарлi, – сказав тодi татко. – Я хочу почитати тобi iншi оповiдки i хочу, щоб ти iх уважно послухала. Ти вже до них доросла, я думаю, i матуся теж так думае. Цi оповiдки можуть тебе трохи налякати, але вони важливi. Цi iсторii вiдбулися насправдi. Вона пам’ятала назви книжок, з яких татко читав iй iсторii, бо вони ii справдi лякали. Була книжка «Диви!», i написав ii чоловiк на iм’я Чарльз Форт. Ще одна книжка мала назву «Дивнiше за науку», авторства Френка Едварда. Ще одна – «Нiчна правда». Та була й iнша книжка, що називалася «Пiрокiнез: задокументованi випадки», але матуся не дозволяла татковi з неi читати. «Потiм, – казала мама, – коли вона стане набагато старшою, Ендi». А потiм та книжка зникла. І Чарлi була тiльки рада. Оповiдки були страшнi, ще б пак! В однiй iшлося про чоловiка, який на смерть згорiв у парку. У другiй – про жiнку, яка згорiла у вiтальнi свого будинку на колесах, i нiчого бiльше в тiй кiмнатi не згорiло, окрiм як жiнка i ще трошки – стiлець, на якому вона сидiла, поки дивилась телевiзор. Почасти iсторiя була надто складною, Чарлi не все зрозумiла, але запам’ятала одне – те, що сказав полiцейський: «Ми нiяк не можемо пояснити цю смерть. Вiд жертви не лишилося нiчого, крiм зубiв i кiлькох шматкiв звуглених кiсток. Щоб з людиною таке сталося, потрiбна паяльна лампа, але навколо жiнки навiть нiчого не обсмалилось. Ми не можемо пояснити, чому весь будинок не злетiв у небо, мов ракета». У третiй оповiдцi йшлося про дорослого хлопчика (йому було одинадцять чи дванадцять), який згорiв, коли був на пляжi. Його татко занурив сина у воду, отримавши при цьому серйознi опiки, але хлопчик все одно продовжував горiти, доки не згорiв вщент. Ще була оповiдка про дiвчинку-пiдлiтка, яка згорiла, переповiдаючи всi своi грiхи священнику в сповiдальнi. Чарлi все знала про тi католицькi сповiдальнi, бо iй розказувала подружка Дiнi. Дiнi говорила, що там треба переповiдати священнику всi поганi вчинки, скоенi за тиждень. Дiнi туди не ходила, бо в неi ще не було першого причастя, а от ii брат Карл ходив. Карл був у четвертому класi й мав розповiдати геть усе, навiть про той раз, коли вiн прокрався до мами в спальню i поцупив кiлька шоколадок, що iй подарували на день народження. Бо як не розкажеш чогось священнику, то тебе не омие КРОВ ХРИСТОВА i ти потрапиш у ПЕКЛО. Сенс усiх цих оповiдок не обминув Чарлi. Їi так налякала iсторiя про дiвчинку, яка згорiла в сповiдальнi, що вона ридма заридала. – То я себе спалю? – Сльози не вщухали. – Як тодi, коли була маленька i пустила вогонь собi на волосся? Згорю на попiл? І татко з мамою засмутилися. Матуся зблiдла, безперестанку кусала губи, але татко обiйняв ii i сказав: – Нi, серденько. Нi, якщо завжди пам’ятатимеш про те, що треба бути обережною i не думати про… цю штуку. Ту, яку ти iнколи робиш, коли засмучуешся чи боiшся. – Що це таке? – закричала Чарлi. – Що це, скажiть менi, що це, я ж навiть не знаю, я нiколи цього не робитиму, обiцяю! І матуся сказала тодi: – Скiльки нам вiдомо, люба, це називаеться пiрокiнез. Це означае, що можна iнколи запалювати вогонь, просто подумавши про вогонь. Зазвичай таке трапляеться, коли люди засмученi. Дехто, вочевидь, мае… таку силу все життя i навiть про це не пiдозрюе. А дехто… ну, ця сила пiдкоряе iх на хвильку, i вони… Вона не змогла закiнчити. – Вони себе спалюють, – сказав татко. – Як тодi, коли ти була маленька i пустила собi на волосся вогонь, так. Але, Чарлi, ти можеш це контролювати. Ти мусиш. І, бачить Бог, ти нi в чому не винна. На цих словах вони з матусею на мить ззирнулися, i мiж ними наче щось промайнуло. Обiймаючи дочку за плечi, вiн сказав: – Знаю, iнколи воно виходить проти волi. Це аварiя, як тодi, коли ти була ще менша i забувала сходити в туалет, бо гралась, i пудила в штанцi. Ми це тодi називали «сталась аварiя», пам’ятаеш? – Але ж я такого бiльше не роблю. – Звiсно, не робиш. А трохи згодом ти опануеш i цю штуку, точно в такий самий спосiб. Але поки що, Чарлi, пообiцяй, що нiколи-нiколи-нiколи не будеш так засмучуватись – якщо вийде. Так, щоб мимохiть розпалювати вогонь. А як таке станеться, як ти не зможеш собi зарадити, то штовхай його геть вiд себе. У смiтник чи попiльничку. Спробуй вийти надвiр. Штовхай у водойму, якщо поруч така буде. – Але нiколи не в людину, – сказала тодi матуся, i обличчя в неi було непорушне, блiде i похмуре. – То дуже небезпечно, Чарлi. То дуже поганий вчинок. Бо ти можеш… – вона боролася з собою, вичавлювала слова, – можеш когось убити. І тодi Чарлi iстерично заридала, залилася слiзьми вiд жаху i провини, бо в матусi обидвi руки були забинтованi, i вона знала, чому татко читав усi цi страшнi оповiдки. Тому що за день до того, коли мама сказала Чарлi, що не пустить ii в гостi до Дiнi, доки вона не поприбирае у себе в кiмнатi, Чарлi страшно розiзлилась, i раптом з’явилась вогнештука, виринула нiзвiдки, як це завжди траплялось, мов той чортик iз табакерки захитався-запосмiхався, i Чарлi була така зла, що виштовхнула його геть iз себе на маму, i тодi матусинi руки загорiлись. І то ще не сильно (могло бути гiрше могло бути ii обличчя) бо раковина була повна мильноi води, щоб посуд мити, i опiки були не сильнi, але вчинок був ДУЖЕ ПОГАНИЙ, i вона пообiцяла батькам, що бiльше нiколи-нiколи-нiколи… Тепла вода дрiботiла Чарлi по обличчю, грудях, плечах, загортала в теплу оболонку, в кокон, вiдганяла спогади й неспокiй. Татко ж сказав, що все гаразд. А коли татко щось казав, то так i е. Вiн найрозумнiший у свiтi. Думки звернулися вiд минулого до теперiшнього, i Чарлi згадала про поганцiв, що гналися за ними. Вони були з уряду, як сказав татко, але не з хорошоi частини уряду. Вони працювали на пiдроздiл уряду пiд назвою Крамниця. Тi чоловiки гнались i гнались за ними без упину. І хоч куди б Чарлi з татком прибули, невдовзi там з’являлися чоловiки з Крамницi. «Цiкаво, якоi вони б заспiвали, якби я iх пiдпалила?» – холодно поцiкавився внутрiшнiй голос, i Чарлi вiд провини й жаху мiцно стулила повiки. Якi бридкi думки. Це погано. Вона простягла руку, вхопила вентиль гарячоi води i, рiзко крутнувши зап’ястком, перекрила його. Протягом наступних двох хвилин вона, дрижачи i стискаючи в обiймах свое тендiтне тiло, стояла пiд крижаним кольким душем, i хоч хотiла з-пiд нього забратися, та не дозволяла собi. Якщо в тебе виникають поганi думки, за них треба розплачуватись. Так казала Дiнi. 2 Ендi прокидався поволi, краем вуха ловлячи барабанний дрiб води в душi. Спершу звук був частиною сну: вiн разом iз дiдом на ставу Ташмор, йому знову вiсiм рокiв, i вiн намагаеться насадити на гачок гнучкого хробака так, щоб не встромити той гак собi в палець. Сон був надзвичайно реалiстичний. Ендi бачив на носу човна плетений кошик для риби, такий, що вiд нього в пальцях лишаються скабки; бачив червонi гумовi латки на поношених зелених чоботах Старого Макгi, бачив свою першу подерту i потерту бейсбольну рукавичку, i дивлячись на неi, Ендi згадав, що завтра на стадiонi Рузвельта мае бути тренування до Малоi лiги. Та зараз вечiр, останнi променi й близька темрява досконало рiвноважились на вiстрi сутiнок, став був такий тихий, що можна розгледiти, як поверхнею кольору хрому ковзають хмарки мошок i гнусу. Раз у раз спалахувала блискавиця… а може, i справжня блискавка, бо почався дощ. Першi краплi затемнили бiле, побите негодою дерево плоскодонки плямами розмiром з пеннi. Тодi задрiботiло по озеру, тихий, таемничий i шиплячий звук, наче… …наче звук, що долинае з… …душу, Чарлi мае бути в душi. Вiн розплющив очi й поглянув на незнайому стелю зi сволоками. «Де ми?» Усе поволi ставало на мiсця, хоч на якусь мить Ендi охопив страх, мов вiд вiльного падiння, бо за останнiй рiк вiн вiдвiдав забагато мiсць, надто часто обминав небезпеку i надто довго перебував у стресових ситуацiях. Вiн з тугою згадав свiй сон i пошкодував, що не може повернутися туди, до Старого Макгi, який помер уже двадцять рокiв тому. Гастiнгс-Глен. Вiн був у Гастiнгс-Гленi. Вони були в Гастiнгс-Гленi. Ендi загадався щодо голови. Вона болiла, але не так, як минулоi ночi, коли той бородатий хлоп висадив iх бiля мотелю: бiль стишився до тихоi рiвноi пульсацii. Якщо цього разу буде так само, як у попереднiх випадках, то пiд вечiр лишиться тiльки слабенький бiль, який назавтра зникне взагалi. Душ вимкнувся. Ендi сiв у лiжку i поглянув на годинник. За чверть одинадцята. – Чарлi? Вона зайшла в спальню, енергiйно розтираючись рушником. – Доброго ранку, татку. – Доброго ранку. Ти як? – Зголоднiла, – сказала Чарлi. Вона пiдiйшла до стiльця, на який склала одяг, узяла зелену блузку. Понюхала. Поморщилась. – Менi треба помiняти одежу. – Доведеться ще трохи перебутися з цiею, крихiтко. Сьогоднi щось тобi дiстанемо, та вже згодом. – Сподiваюся, поiмо ми не згодом. – Зловимо попутку, – сказав Ендi, – i зупинимося бiля першого-лiпшого кафе. – Татку, коли я почала ходити в школу, ти сказав, щоб я нiколи не iздила з незнайомцями. Чарлi вже вдягла трусики й зелену блузку та з цiкавiстю позирала на тата. Ендi встав iз лiжка, пiдiйшов до доньки i поклав руки iй на плечi. – Інколи незнайомий чорт кращий за знайомого, – сказав вiн. – Розумiеш, що це означае, мала? Чарлi статечно замислилась. Вона здогадалась, що знайомий чорт – це тi чоловiки з Крамницi. Чоловiки, якi ще вчора гнались за ними по вулицях Нью-Йорка. А незнайомий… – Мабуть, це означае, що бiльшiсть людей за кермом автiвок не працюють на Крамницю, – сказала вона. У вiдповiдь Ендi всмiхнувся. – Точно. І те, що я сказав тобi ранiше, Чарлi, так само чинне: коли потрапляеш у дуже скрутну ситуацiю, то часом доводиться робити такi речi, якi ти нiколи не зробила б у нормальнiй ситуацii. Усмiх Чарлi зник. Обличчя стало серйозне, уважне. – Як-от робити так, щоб iз телефонiв випали грошi? – Так, – вiдповiв вiн. – І це було не погано? – Нi. За наших обставин це було не погано. – Бо коли потрапляеш у дуже скрутну ситуацiю, то треба робити все, щоб з неi вибратись. – За деякими винятками, так. – А що то за винятки, татку? Ендi скуйовдив iй волосся. – Не зважай на це зараз, Чарлi. Вище носа! Та Чарлi не вгавала: – І я не хотiла пiдпалювати тому чоловiку черевики. Я ненавмисно. – Так, авжеж, ненавмисно. І тодi вона повеселiшала, з’явився сяйний усмiх, такий схожий на усмiх Вiкi. – Як у тебе вранцi голова, татку? – Набагато краще, дякую. – Добре. – Чарлi уважно придивилася до нього. – У тебе око якесь дивне. – Котре? Вона вказала на лiве. – Ось це. – Невже? Вiн пiшов у ванну i натер на спiтнiлому дзеркалi чисту мiсцину. Ендi довго роздивлявся те око, i добрий гумор потроху випаровувався. Праве око виглядало як завжди – сiро-зелене, кольору океану в прихмарний весняний день. Лiве також сiро-зелене, тiльки от бiлок набiг кров’ю i зiниця менша за праву. І повiка якось дивно опустилася, ранiше Ендi такого не помiчав. Раптом в уявi забринiв голос Вiкi. Так ясно, наче вона стояла зовсiм поруч. «Цi мiгренi, Ендi, вони мене лякають. Ти не просто iншим людям щось робиш, ти собi щось робиш, коли користуешся тим поштовхом, або як ти там його називаеш». За думкою виринув образ: повiтряну кульку надувають… надувають… надувають… аж тодi вона з гучним ляском вибухае. Вiн узявся ретельно обстежувати лiву половину обличчя, обмацувати шкiру пучками правоi руки. Ендi скидався на чоловiка з телереклами, який дивуеться чистотi голiння. Вiн знайшов три мiсця (одне пiд лiвим оком, друге на лiвiй вилицi й трете просто пiд лiвою скронею), де шкiра геть втратила чутливiсть. Порожнинами тiла засочився страх, мов скрадливий туман шириться раннього вечора. Страх не стiльки за самого себе, скiльки за Чарлi, бо що ж iз нею буде, як вона лишиться сама? Ендi немов ii покликав, бо в дзеркалi побачив, що донька стоiть за спиною. – Татку? – Чарлi була трохи налякана. – Ти в порядку? – Аякже, – вiдповiв Ендi. Вiн це добре вимовив. Голос не тремтiв i разом з тим звучав не надто самовпевнено, без надсадноi фальшi. – Просто думаю, що менi вже притьма треба поголитись. Чарлi затулила рота долонею i загиготiла. – Ти шкарубкий, мов скребачка «Брiлло». Фу, гидота. Ендi погнався за нею в спальню i став тертися шорсткою щокою об гладеньку доньчину. Чарлi гиготiла i брикалась. 3 Поки Ендi лоскотав дочку колючою бородою, Орвiлл Джеймiсон, вiн же Оу-Джей, вiн же Сiк, i ще один агент Крамницi на iм’я Брюс Кук виходили з блакитного «шевроле» перед «Кав’ярнею Гастiнгса». Оу-Джей на секунду затримався, споглядаючи Головну вулицю з навскiсним паркiнгом, крамницею побутовоi технiки, продовольчим магазином, двома автозаправними станцiями, однiею аптекою, дерев’яною мунiципальною будiвлею, де перед входом висiла табличка в пам’ять про якусь iсторичну подiю, що на неi всiм було посрати. Головна вулиця за сумiсництвом була шосе 40, i Макгi перебували за чотири милi вiд того мiсця, де наразi стояли Оу-Джей i Брюс Кук. – Тiльки глянь на це село, – з огидою мовив Оу-Джей. – Я вирiс неподалiк звiдси. У мiстечку пiд назвою Лоувiлл. Колись чув про мiсто Лоувiлл, штат Нью-Йорк? Брюс Кук похитав головою. – Воно ще й недалеко вiд Ютiки. Там, де роблять пиво «Ютiка Клаб». Я в життi не знав такого щастя, як у той день, коли вибрався з Лоувiлла. Оу-Джей потягнувся рукою пiд пiджак i поправив у кобурi Духопела. – Он Том зi Стiвом, – сказав Брюс. Через дорогу вiд них на паркувальне мiсце, яке щойно звiльнила фермерська вантажiвка, заiхав свiтло-коричневий «пейсер». З нього вийшли двое чоловiкiв у темних костюмах. Вони скидались на банкiрiв. Далi вулицею бiля сигнального лiхтаря стояли ще двое спiвробiтникiв Крамницi й розмовляли зi старою пиздою, що пiд час перерви на ланч переводила дiтей через дорогу. Чоловiки показували iй фотографii, а вона хитала головою. Тут, у Гастiнгс-Гленi, перебувало десять агентiв Крамницi, i всi вони координували своi дii з Норвiллом Бейтсом, який сидiв в Олбанi й чекав персонального виконроба Кепа, Ала Стейновiца. – Ох, Лоувiлл, – зiтхнув Оу-Джей. – Сподiваюсь, ми пiймаемо цих двох засранцiв до обiду. І сподiваюсь, що наступне мое вiдрядження буде в Карачi. Або Ісландiю. Будь-куди, тiльки щоб не пiвнiч штату Нью-Йорк. Надто близько до Лоувiлла. Аж дрижаки беруть. – Гадаеш, пiймаемо iх до обiду? Оу-Джей стенув плечима. – Вiзьмемо до заходу сонця. Можеш не сумнiватись. Вони зайшли в кав’ярню, сiли за шинквас i замовили каву. Їi принесла молода офiцiантка з гарною фiгурою. – Ти тут iз котроi, сестричко? – спитав ii Оу-Джей. – Якщо в тебе е сестричка, то я iй не заздрю, – вiдказала офiцiантка. – Тобто це як е хвамiльна схожiсть. – Не пащекуй, сестричко, – сказав Оу-Джей i показав iй посвiдчення. Офiцiантка довго роздивлялась документ. Позаду неi старкуватий хулiган у мотоциклетнiй куртцi тиснув на кнопки «Сiберга»[29 - Seeberg – неправильна назва фiрми «Seeburg», яка випускала музичнi автомати.]. – Я тут iз сьомоi, – вiдповiла дiвчина. – Як i щоранку. Мо’, вам iз Майком поговорити. Вiн власник. Вона стала вiдвертатися, та Оу-Джей схопив ii мiцною хваткою за зап’ясток. Вiн не любив, коли жiнки глузують iз його зовнiшностi. Бiльшiсть жiнок – хвойди, тут його мама була права, хоча в усьому iншому переважно помилялась. І мама вже напевно знала б, як висловитись про таку цицькодупу сучку. – Хiба я сказав, що хочу поговорити з власником, сестричко? Тепер офiцiантку починав пробирати страх, i Оу-Джея це влаштовувало. – Н-нi. – Правильно. Тому що хочу поговорити з тобою, а не з якимось хлопом, що весь ранок простирчав на кухнi за бовтанкою й алпобургерами[30 - Alpo – марка дешевого корму для собак.]. – Вiн дiстав iз кишенi фотографii Ендi та Чарлi й передав офiцiантцi, не вiдпускаючи ii зап’ясток. – Пiзнаеш iх, сестричко? Може, подавала iм снiданок сьогоднi вранцi? – Пустiть. Менi боляче. З обличчя офiцiантки зникла вся барва, крiм хвойдових рум’ян, якими вона себе причепурила. Певно, в старших класах була чирлiдеркою. Одною з тих дiвчат, якi смiялися з Орвiлла Джеймiсона, коли той запрошував iх на побачення, бо ж вiн був президентом шахового клубу, а не квотербеком iз футбольноi команди. Купка жалюгiдних хвойд iз Лоувiлла. Господи, як же вiн ненавидiв цей штат. Навiть цей сраний Нью-Йорк надто близько. – Ти менi скажи спершу, обслуговувала iх чи нi. Тодi пущу. Сестричко. Вона мигцем глянула на фотографiю. – Нi! Не бачила. А тепер пу… – Та ти ж недовго дивилася, сестричко. Подивися знов. Офiцiантка знову глипнула на фото. – Нi! Нi! – голосно мовила вона. – Я нiколи iх не бачила! Пустiть, ну чого ви? Старкуватий хулiган в шкiрянiй куртцi (купленiй дешево у «Маммот-мартi») статечно пiдiйшов до них, побрязкуючи застiбками й заправивши великi пальцi в кишенi штанiв. – Чого до панi причепилися? – сказав вiн. Брюс Кук окинув його здивованим, повним зневаги поглядом. – Дивись, щоб ми до тебе потiм не причепилися, пiцолиций, – мовив вiн. – О, – видав старкуватий хулiган у шкiрянiй куртцi, i голос у нього враз унишк. Вiн швидко пiшов геть, певно, згадавши, що надворi його чекае якась нагальна справа. Двi лiтнi жiнки за окремим столиком нервово споглядали маленьку драму, що розгорнулась при шинквасi. Здоровань у помiрно чистiй кухарськiй формi (iмовiрно, власник Майк) стояв у дверях до кухнi й собi споглядав. В однiй руцi вiн тримав рiзницький нiж, проте тримав не дуже авторитетно. – Хлопцi, чого вам треба? – спитав вiн. – Це федерали, – нервово мовила офiцiантка. – Вони… – Не обслуговувала iх? Ти певна? – спитав Оу-Джей. – Сестричко? – Певна, – сказала вона i вже мало не плакала. – Точно? Помилка тобi коштуватиме п’ять рокiв за гратами, сестричко. – Я певна, – прошепотiла офiцiантка; через вигин одноi нижньоi повiки перекотилася сльозина, сповзла вниз щокою. – Будь ласка, пустiть. Не кривдьте мене бiльше. На одну коротку мить Оу-Джей посилив хватку, смакуючи вiдчуття, з яким тонкi кiсточки рухались пiд його пальцями, смакуючи усвiдомлення, що може стиснути сильнiше та переламати iх… а тодi вiдпустив. У кав’ярнi було тихо, тiльки голос Стiвi Вандера лунав iз «Сiберга», запевняючи переляканих завсiдникiв «Кав’ярнi Гастiнгса», що вони вiдчують те сповна[31 - «They can feel it all over» – цитата з пiснi «Sir Duke» про унiверсальну мову музики, яку зрозумiе будь-хто.]. Тодi двi лiтнi жiнки встали i похапцем подалися геть. Оу-Джей взяв свiй кухлик iз кавою, перехилився через шинквас, вилив каву на пiдлогу, а потiм впустив кухлик, який розбився на шматки. Товста фарфорова шрапнель розлетiлася в рiзних напрямках. Офiцiантка вже плакала не ховаючись. – Лайняне пiйло, – сказав Оу-Джей. Власник мляво махнув ножем, i обличчя в Оу-Джея заяснiло. – Ану, чоловiче, – сказав вiн пiдсмiюючись. – Давай. Спробуй, а я подивлюсь. Майк поклав нiж бiля тостера i раптом закричав зi злостi й сорому: – Я у В’етнамi воював! Мiй брат у В’етнамi воював! Я своему конгресмену напишу! Ще й як напишу, ось побачите! Оу-Джей поглянув на нього. Трохи згодом Майк опустив погляд. Злякався. Двiйко чоловiкiв пiшли геть. Офiцiантка вклякла на колiна i, схлипуючи, взялася пiдбирати уламки кавового кухлика. А надворi Брюс уже питав: – Скiльки мотелiв? – Три мотелi, шiсть турбаз, – вiдповiв Оу-Джей, позираючи на сигнальний лiхтар. Лiхтар його зачаровував. У Лоувiллi його молодостi була кав’ярня, де над подвiйною електроплитою «Сiлекс» висiла табличка з написом «ЯКЩО НЕ ДО ВПОДОБИ НАШЕ МІСТО, ШУКАЙТЕ РОЗКЛАД ПОЇЗДІВ». Скiльки ж разiв йому кортiло зiрвати ту табличку зi стiни й запхати комусь у горлянку. – Їх уже перевiряють нашi люди, – сказав вiн, поки вони йшли до блакитного «шевроле», що належав урядовому таксопарку, який оплачувався й утримувався коштом платникiв податкiв. – Скоро про все дiзнаемось. 4 Джон Майо був з агентом на iм’я Рей Ноулз. Вони саме прямували 40-м шосе до мотелю «Дрiмокрай». Їхали блiдо-коричневим «фордом» останньоi моделi, i поки долали останнiй пагорб, що затуляв вiд них мотель, у них лопнуло колесо. – Срака-ватра! – скрикнув Джон, коли автiвка затанцювала вгору-вниз i стала сунути праворуч. – От тобi, блять, i казенне добро. Дибiлоiди, нах. Вiн скермував авто на грунтове узбiччя i ввiмкнув аварiйнi сигнали. – Ти йди, – мовив вiн. – А я замiню це кляте колесо. – Я допоможу, – сказав Рей. – За п’ять хвилин упораемось. – Нi, йди. Мотель просто за пагорбом, ну, мае бути. – Точно? – Ага. Я по тебе заiду. Якщо тiльки ще й запасне не пробито. Я б не здивувався. Повз них проторохкотiла фермерська вантажiвка. Та сама, що виiжджала з мiста на очах в Оу-Джея та Брюса Кука, коли вони стояли бiля «Кав’ярнi Гастiнгса». Рей вишкiрився. – Та ну його. Щоб дiстати нове, тобi доведеться писати заяву в чотирьох екземплярах. Джон навзаем не всмiхнувся. – То хiба я не в курсi, – похмуро мовив вiн. Вони обiйшли автiвку, i Рей вiдiмкнув багажник. Запасне колесо виявилось цiле. – Окей, – сказав Джон. – Іди. – Та ми цього сосунка за п’ять хвилин переставимо. – Авжеж, а тi двое аж нiяк не в тому мотелi. Але давай дiяти так, наче вони там е. Зрештою, десь же вони мають бути. – Ага, окей. Джон дiстав iз багажника домкрат i запасне колесо. Рей Ноулз дивився на нього з хвильку, а тодi вирушив уздовж узбiччя в напрямку мотелю «Дрiмокрай». 5 А одразу за мотелем на грунтовому узбiччi шосе 40 стояли Ендi та Чарлi Макгi. Побоювання Ендi, наче хтось помiтить, що в нього немае автiвки, виявились безпiдставними, бо жiночку на ресепшенi цiкавив тiльки маленький телевiзор «Хiтачi» на стiйцi. У ньому бранцем сидiв мiнiатюрний Фiл Донаг’ю[32 - Американський телеведучий i режисер, один з перших став залучати аудиторiю до обговорення питань на ток-шоу.], i жiночка пожадливо його споглядала. Навiть не вiдiрвавши очей вiд екрана, вона змахнула в скриню для кореспонденцii ключ, що вiддав iй Ендi. – Сподяюсь, вам у нас сподобсь, – сказала вона. Жiнка поралась iз коробкою шоколадно-кокосових пухтикiв, уже за середину дiсталася. – Аякже, – вiдповiв Ендi й пiшов. Чарлi чекала на нього надворi. Жiночка дала Ендi рахунок, зроблений пiд копiрку, i, спускаючись сходами, вiн засунув його в бокову кишеню свого вельветового пiджака. Дрiб’язок з олбанських таксофонiв приглушено дзеленчав. – Все окей, татку? – спитала Чарлi, коли вони рушили до дороги. – Наче так, – сказав вiн i обiйняв ii за плечi. Праворуч i позаду вiд них, за пагорбом, Рей Ноулз i Джон Майо щойно пробили колесо. – Куди поiдемо, татку? – спитала Чарлi. – Не знаю, – вiдповiв вiн. – Менi це не подобаеться. Боязко якось. – Я гадаю, ми iх сильно випередили, – сказав вiн. – Не хвилюйся. Вони, мабуть, досi шукають того таксиста, який вiдвiз нас до Олбанi. То Ендi тiльки вдавав хоробрiсть – посвистував, iдучи повз цвинтар, так би мовити. Вiн це розумiв, i Чарлi, мабуть, теж. Стоячи тут при дорозi, вiн почувався на виднотi, мов мультяшний рецидивiст у смугастiй формi. «Припини, – наказав вiн собi. – Бо далi почнеш думати, що вони всюди: по одному за кожним деревом, i цiла зграя – просто за тим пагорбом». Казав же хтось, що досконала параноя i досконала обiзнанiсть – одне й те саме. – Чарлi… – почав вiн. – Їдьмо до Старого, – сказала вона. Ендi вражено глянув на дочку. Наринув недавнiй сон: як вiн рибалив пiд дощем, як звук дощу перетворився на капотiння води у ваннiй, де Чарлi приймала душ. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66746118&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «Nathan’s Famous» – мережа американських ресторанiв, що спецiалiзуеться на хот-догах. (Тут i далi прим. перекл.) 2 William Dean Howells (1837–1920) – американський письменник i лiтературний критик, представник реалiзму. 3 Вигаданий персонаж, iндiанець, супутник легендарного героя вестернiв Самотнього Рейнджера. 4 Перший – пацiент Зигмунда Фройда з ОКР i жаскими сексуальними фантазiями про щурiв; другий – Беррес Фредерiк Скiннер (1904–1990), американський винахiдник, письменник i психолог, видатний бiхевiорист. 5 Вiльям Френк Баклi – американський полiтолог i ведучий телевiзiйного шоу, вiдомий своiм трансатлантичним акцентом i багатим словниковим запасом. 6 Персонаж радiоситкому «Фiббер Макгi i Моллi» (1935–1959). 7 Також: колода Зенера, карти з простими повторюваними малюнками для дослiдження паранормальних явищ. 8 «Cream», «Jefferson Airplane» – музичнi гурти, легенди психоделiчного року. 9 «The Rookies» (1972–1976) – американська полiцейська драма. 10 Вiдомi американськi телеведучий, музикант i комiк. 11 Медичний препарат для лiкування застуди. 12 Змiна температури десь на 4–5 градусiв за Цельсiем. 13 Християнська релiгiйна секта, в якiй пiд час богослужiнь практикували екстатичнi танцi. 14 Цитата з вiрша «Пiд Бен-Балбеном» Вiльяма Батлера Єйтса, вигравiювана в нього на могилi. 15 «Rowan & Martin’s Laugh-In» – телевiзiйний серiал з комедiйними скетчами, Джонсон – один з головних акторiв. 16 Імовiрно, цитата президента Ейзенгавера про те, що як комунiсти захоплять Пiвденний В’етнам, то така сама доля чекае i сусiднi азiатськi краiни. 17 Американський антрополог перуанського походження, письменник i езотерик, який експериментував з психотропними речовинами. 18 Зелений монстр iз дитячоi передачi «Вулиця Сезам». 19 Абревiатура OJ також означае «orange juice», тобто «апельсиновий сiк» з англiйськоi. 20 «Прийнято» – один iз числових кодiв, якi використовують оператори приватних радiостанцiй i полiцейськi. 21 Ідеться про Авраама Лiнкольна, зображеного на п’ятидоларовiй банкнотi. 22 Вiд лат. ante bellum, «до вiйни»; архiтектурний стиль, у якому зводили садиби на рабовласницьких плантацiях Пiвдня до Громадянськоi вiйни в США. 23 Джордж Паттон – визначний американський генерал часiв Другоi свiтовоi вiйни; Джон «Дюк» Вейн – популярний актор у кiновестернах. 24 Перефразований старий британський вислiв «Добре жити, як попуску собi не давати». 25 Знаменитий наказ, який вiддав адмiрал Джордж Дьюi офiцеру ВМФ США Чарльзу Грiдлi пiд час iспансько-американськоi вiйни. 26 ? 208 см. 27 Протипiхотна мiна, розроблена в США в 1950-х роках. 28 Оповiдання «The Rocking-Horse Winner» («Переможець на конику-гойдалцi»). 29 Seeberg – неправильна назва фiрми «Seeburg», яка випускала музичнi автомати. 30 Alpo – марка дешевого корму для собак. 31 «They can feel it all over» – цитата з пiснi «Sir Duke» про унiверсальну мову музики, яку зрозумiе будь-хто. 32 Американський телеведучий i режисер, один з перших став залучати аудиторiю до обговорення питань на ток-шоу.