Пригоди Олiвера Твiста
Чарлз Дiккенс


Поринь у свiт пригод
Історiя поневiрянь сироти Олiвера Твiста – вiд робiтного дому до банди лондонських кишенькових крадiiв, звiдки вiн буде врятований завдяки власнiй затятостi й чесностi. Добрий джентльмен мiстер Браунлоу опiкуеться милим та славним хлопцем. Але вирватися зi злочинних нетрiв не так просто. Чи вдасться чистому душею Олiверу Твiсту протистояти злiй долi, аби, не втративши життелюбства, впевнитись у тому, що вона може бути i справедливою?





Чарлз Дiккенс

Пригоди Олiвера Твiста





Роздiл І

Де i серед яких обставин народився Олiвер Твiст


Серед рiзних громадських будiвель одного мiста (назвати його з багатьох причин тут не варто, а вигадувати для нього якоiсь iншоi назви я не бажаю) – е один старовинний будинок з тих, що часто подибуються по всiх великих i малих мiстах, а саме: «Притулок для бiдних»; у цьому «Притулку» одного дня й числа (яких менi теж нема нащо тут наводити – бо ж це не мае, принаймнi поки що, жодного значення для читача) народився той смертний, що його ймення стоiть у титлi цiеi книги.

Ще довго по тому, як парафiальний лiкар впровадив його на цей свiт жалю й скорботи, питання про те, чи вiн виживе i чи взагалi дiстане будь-яке iм’я, залишалося пiд великим сумнiвом; а в такому разi цi спогади, цiлком природньо нiколи б не побачили свiту божого, а якби навiть i побачили його, то обмежилися б однiею-двома сторiнками i тому мали б неоцiненну вартiсть бути найстислiшим та найвiрогiднiшим бiографiчним нарисом лiтератур усiх часiв i всiх краiн, що будь-коли iснували на свiтi.

Я, далебi, не збираюся доводити, що сам факт народження в притулку для бiдних е наймилiшою з усiх можливостей, що можуть перестрiти людину на ii життевому шляху; я тiльки маю на увазi, що в цьому випадковi для Олiвера Твiста це було найкраще з усього того, що взагалi могло з ним статися.

Лiкаревi довелося вжити чималих зусиль, щоб примусити немовлятко до обов’язку дихати самостiйно, обов’язку, щоправда, досить марудного, але що став, проте, внаслiдок звички, конче потрiбний для нашого вигiдного iснування; якийсь час Олiвер пролежав на невеличкому твердому матрацi, конвульсивно ловлячи ротом повiтря, у досить непевнiй рiвновазi мiж цим i тим свiтом: шалька рiшуче перетягала до останнього. Якби протягом цього короткого перiоду Олiвера оточували запопадливi бабусi, стурбованi тiтки, досвiдченi мамки та великодушнi лiкарi, тут би йому безперечно був капут. Але бiля нього не було нiкого, опрiч староi убогоi богадiлки (та й та була напiдпитку, бо не в замiру хильнула пива) i парафiального лiкаря, що виконував такi обов’язки за гуртовою угодою з парафiею; отже, Олiвер i природа боролися сам на сам; поборсавшись iще кiлька хвиль, нарожденець нарештi зiтхнув, чхнув i повiдомив мешканцям притулку, що новий тягар упав на плечi парафii, таким голосним криком, на який могло бути здатне лише немовлятко чоловiчоi стати, що бiльше як три з чвертю хвилини не мало такого корисного приладу, як голос.

Тiльки-но подав Олiвер цей перший доказ справноi дiяльностi своiх легенiв, як латана ковдра, недбало перекинута через лiжко, заворушилась; блiде обличчя молодоi жiнки ледве-ледве пiдвелося з подушки, i знеможений голос насилу вимовив: «Дайте менi глянути на дитину й умерти».

Лiкар сидiв, обернувшись лицем до камiна, i то тер, то наставляв до вогню руки. Коли молода жiнка заговорила, вiн пiдвiвся i, ставши у головах ii лiжка, промовив значно теплiше, нiж того, здавалося, можна було вiд нього сподiватися:

– Таке, вам iще рано говорити за смерть.

– Звiсно, рано, – додала й доглядачка, похапцем засовуючи собi в кишеню зелену скляну пляшку, яку вона допiру з видимою насолодою в кутку до рота притуляла. – Хай вона, сердега, проживе стiльки, як я, i приведе тринадцятеро дiтлахiв i всi вони iй помруть – тiльки-но двiйко лишиться та й тi сидiтимуть, як i моi, з матiр’ю в богадiльнi, тодi вона iншоi заспiвае… Самi подумайте, що значить бути матiр’ю i пестити отаку любу свою власну крихiтку!

Але очевидячки ця вiдрадна перспектива матернiх радощiв не справила належного враження; хвора похитала головою i простягла руку до дитини.

Лiкар поклав немовлятко в ii обiйми; вона палко притиснула своi побiлiлi губи до чола сина, провела руками по обличчю, кинула дикий погляд навколо, здригнулася, впала горiлиць на подушку – i вмерла. Лiкар з доглядачкою кинулись розтирати iй груди, руки i скронi, але кров ii вже навiки спинилася. Їй говорили про надiю й вiдраду, але це все було тепер для неi надто недосяжне.

– Кiнець, мiсiс Тiнгоммi! – промовив нарештi лiкар.

– Ох-ох-ох! Кiнець бiдолашнiй, – сказала богадiлка, приймаючи з подушки корок вiд пляшки, що був вискочив ненароком, коли вона нахилилася до немовлятка. – Така вже ii доля безталанна!

– Тiльки ж не посилайте по мене, бабо, як дитина почне галасувати, – сказав лiкар, замислено натягаючи рукавицi. – З нею ще буде, очевидячки, чимало мороки. Як почне репетувати, дайте iй кашки. – Лiкар надягнув капелюха, але по дорозi до дверей затримався над лiжком покiйницi. – А була вродлива. Звiдки вона?

– Їi принесено сюди вчора ввечерi з наказу старшого, – вiдповiла стара. – Лежала на вулицi – там ii й пiдiбрали; мабуть, пройшла таки чимало пiхотою, бо капцi геть чисто розлiзлися; ну, а звiдки вона чимчикувала й куди ii Бог нiс – хто його зна.

Лiкар схилився над померлою i взяв ii за лiву руку.

– Ага, стара пiсня, – промовив вiн, похитавши головою, – нема обручки, як я бачу. Ну, на добранiч вам.

Шановний медик подався обiдати, а доглядачка, хильнувши ще раз з зеленоi пляшки, примостилась на низькому ослонi край камiна й почала пеленати дитину.

Який незрiвнянний приклад сили одягу являв собою юний Олiвер Твiст! Ще за хвилю, загорнений тiльки-но в шматок байки, – вiн мiг здаватися однаковiсiнько сином дуки, як i сином жебрака, i стороннiй, бодай найдосвiдченiший на рангах глядач заледве здолав би встановити його соцiальний стан. Але скоро на нього на пнули стару перкалеву, пожовклу вiд довгоi служби, сорочину, вiн одержав свою вiдзнаку й етикетку i одразу опинився на належному для себе мiсцi, мiсцi безрiдного парафiального вихованця, сироти з притулку для бiд них, затурканого, напiвголодного попихача, що крiзь стусани й побоi мав пробивати собi шлях через свiт божий – всiм чужий, усiм осоружний. Олiвер дзвiнко кричав. Якби йому знаття, що вiн сирота, залишений на добру ласку парафiальних титарiв i сторожiв, вiн, може, кричав би ще голоснiше.




Роздiл II

Як зростав, виховувався та харчувався Олiвер Твiст


Протягом восьми-десяти дальших мiсяцiв Олiвер був жертвою систематичного зрадництва та облуди. Його виходили смочком. Притулкове начальство докладно повiдомило парафiальну адмiнiстрацiю про безпорадний стан захарчованого сироти-немовлятка. Парафiальна адмiнiстрацiя запитала притулкову адмiнiстрацiю, чи не знайдеться у притулку якоiсь особи жiночоi стати, що могла б достачати Олiверовi Твiсту належне харчування й догляд. Притулкова адмiнiстрацiя почтиво подала до вiдома начальства, що такоi особи в богадiльнi немае. Тодi парафiальна адмiнiстрацiя великодушно i, як завжди, по-християнському постановила направити Олiвера до «ферми», тобто до сiльськоi фiлii притулку для бiдних молодшого вiку, що мiстилася недалеко вiд мiста; кiльканадцять таких самих юних порушникiв законiв про жебракiв, як i Олiвер, не обтяженi надмiрним харчем та одягом, викохувалися тут, тобто цiлiсiнькими днями барложилися на бруднiй пiдлозi пiд матернiм доглядом однiеi старшоi жiнки, що приймала вiд парафii на свое лоно цих молодих злочинцiв за сiм з половиною пенсiв з рота на тиждень.

Сiм з половиною пенсiв на тиждень для дитини – чи не забагато? На сiм з половиною пенсiв можна украй пошкодити дитячий шлунок. Стара вихователька була жiнка мудра й досвiдчена; вона добре знала, що корисне для дiточок, але ж також розумiла, що корисне для неi самоi. Тому бiльшу частину тижневоi платнi вона обертала на власну користь, а молоде парафiальне поколiння призвичаювала до економii, ще суворiшоi за ту, що була встановлена вiд парафii. Отже, знаходячи в найглибших глибинах iще бiльшу глибину, вона виявила себе великим фiлософом-експериментатором.

Усi чули про iншого експериментатора, що розвинув глибоку теорiю про коняку, здатну жити без харчу, i всi знають, що, годуючи цю коняку одною соломиною на день, вiн довiв свiй винахiд так блискуче, що безперечно був би зробив ii найцiннiшою та найжвавiшою твариною в свiтi, якби вона йому не здохла тiльки всього за одну добу перед тим, як мала одержати на обiд свою першу порцiю повiтря. На жаль, для експериментальноi фiлософii староi панi, пiд нiжним доглядом якоi зростав Олiвер Твiст, ii система давала, звичайно, точнiсiнько такi самi наслiдки, бо саме на той час, коли дитина нарештi призвичаювалася харчуватися наймiзернiшою пайкою найпiснiших харчiв, вона чомусь у вiсьмох з половиною на десять випадкiв нi з цього нi з того занедужувала з охлялостi, чи то застуди, або падала ненароком у вогонь, або учадювала на смерть, чи ще якось там калiчiла; у всiх цих випадках сердечнi маленькi створiння переходили звичайно в iнший свiт, де з’еднувалися зi своiми батьками, що iх у цьому свiтi вони нiколи не знали.

Іншим разом з приводу якоiсь пригоди з парафiальним вихованцем, коли, наприклад, немовлятко душилося пiд перевернутою на нього колискою або коли його ошпарювали пiд час прання окропом (хоча останне траплялося досить рiдко, бо щось, що б хоч до певноi мiри скидалося на прання, бачили тут вряди-годи), так ось часом з приводу якоiсь iз цих подiй громадянство виявляло бiльше зацiкавлення, нiж звичайно; тодi суд присяжних починав сiкатися зi своiми марудними запитами, або парафiяни з обуренням пiдписували вислiв догани. Але всi цi неприемностi негайно усовувалися завдяки лiкарськiй експертизi або засвiдченню парафiяльного сторожа; лiкар, звичайно, розтинав тiло й не знаходив нiчого всерединi… (як i належало гадати), а сторож завжди присягав за те, чого бажала парафiя, що звичайно свiдчило про його велику саможертовнiсть. До того ж Парафiальна Рада час вiд часу навiдувалася, завжди надсилаючи попереду за день до цього свого сторожа з вiдповiдним повiдомленням.

Пiд час вiзитiв Ради дiти завжди виглядали охайними й чистенькими, а чого ж iще бажати?

Не можна було сподiватися, щоб така система виховання могла принести надто родючi жнива. На дев’ятий рiк Олiвер Твiст був блiдим хлопчиком, трохи замалим на зрiст i безперечно захарчованим. Але природа чи спадковiсть заложили здоровий дух Олiверовi в груди, завдяки суворiй дiетi йому було мiсця доволi, щоб там тужавiти й розростатись, i, може, завдяки йому Олiвер взагалi дожив до свого дев’ятого дня народження. Та втiм, хоч що кажи, а сьогоднi були його дев’ятi роковини, якi вiн святкував у льосi для вугiлля у виборному товариствi двох iнших молодих джентльменiв, замкнених, як i вiн, пiсля вiдволожноi порцii березовоi кашi за те, що вони нахабно насмiлилися заговорити про свiй голод. Скоро закiнчивши цю екзекуцiю, мiсiс Менн, привiтна господиня й вихователька, сiла спочити край вiкна, але враз занiмiла вiд несподiванки: за брамою вона вгледiла постать мiстера Бембля, парафiального сторожа. Вiн був у поганому гуморi й сiпав за хвiртку що було сили.

– Господи вишнiй, невже це ви, сер? – скрикнула з добре вдаваною радiстю мiсiс Менн, висовуючи голову з вiкна. – Сусанно, забери Олiвера й тих двох вибрудкiв нагору та обмий iх! Ах матiнко моя! Мiстере Бембль, яка я рада, що ви завiтали до мене!..

Але мiстер Бембль був чоловiк опасистий i до того холерик, i тому, замiсть вiдповiсти на це щиросерде привiтання ласкавим словом, вiн почав iще дужче торсати хвiртку, а потiм пхнув ii ногою так енергiйно, як здатна пхати лише нога парафiального сторожа.

– Господи, тiльки подумати, тiльки подумати! – цокотiла мiсiс Менн, вибiгаючи надвiр, бо тим часом покараних хлопцiв було переведено вже з льоху на гору. – І як це я могла забути, що ворота замкнено зсередини, а все для цих любих дiточок! Заходьте, мiстере Бембль, прошу, прошу, заходьте ж бо!

Пiсля цього гостинного запрошення було зроблено такого глибокого реверанса, що навiть титареве серце було б розтануло, але сторожа парафiального вiн не зворушив.

– Невже ви вважаете, мiсiс Менн, за пристойне, за гiдне примушувати парафiальних урядовцiв, що приходять сюди до вас в парафiальних справах, з приводу парафiальних вихованцiв, – стовбичити отак пiд вашими ворiтьми? – прошипiв вiн, стискаючи патерицю. – Чи розумiете ви, мiсiс Менн, що ви е особа, наставлена вiд парафii, що ви е, так би мовити, парафiяльний уповноважений?!

– Але ж звичайно, мiстере Бембль, я затрималася на хвилю, тiльки щоб повiдомити наших любих дiточок, якi вас так кохають, так кохають, про те, що ви йдете до нас, – вiдповiла свята та божа мiсiс Менн.

Мiстер Бембль був високоi думки про свiй ораторський хист i про свою авторитетнiсть. Вiн допiру довiв перше, оборонив друге й тепер вiдiйшов.

– Добре, добре вже, мiсiс Менн, – мовив вiн цього разу трохи спокiйнiше, – можливо, що воно й так, як ви кажете, можливо. Але ведiть мене до хати, бо я прийшов у серйознiй справi i маю довести до вашого вiдома дещо важливе.

Мiсiс Менн повела сторожа до невеличкоi, вимощеноi цеглою вiтальнi, поставила перед ним стiльця й запобiгливо поклала перед ним на стiл його цiпка i трикутного капелюха. Мiстер Бембль стер пiт, що виступив йому рясно вiд довгоi ходи на чоло, глянув задоволено на свого трикутного капелюха i всмiхнувся. Так, вiн усмiхнувся. Парафiальнi сторожi все ж тiльки люди – i мiстер Бембль усмiхнувся.

– Прошу ласкаво, не берiть за зле того, що я вам скажу, сер, – промовила мiсiс Менн медовим голосом. – Ви так довго йшли, так натомилися, якби не це, я б i слова не мовила. Але… але… може, ви все-таки вип’ете чогось, бодай одну-едину краплину, мiстере Бембль?

– Анi краплi, анi крапелиночки, – вiдмовився той, вiдмахуючись правицею, з почуттям власноi гiдностi, але досить лагiдно.

– А може, все ж таки, – намагалася мiсiс Менн, спостерiгши непевний тон вiдмови й досить нерiшучий жест. – Тiльки трiшечки з холодною водичкою та кавалочком цукру.

Мiстер Бембль кахикнув.

– Але ж тiльки одну-однiсiньку краплю, – улещувала мiсiс Менн.

– Ну, а чого ж саме? – запитав сторож.

– А що воно могло б бути, мiстере Бембль? Звiсно, треба ж завжди мати в хатi трохи спирту про всяк випадок, як хтось, боронь Боже, з моiх дiточок, бува, занедужае, – одказала мiсiс Менн, одчиняючи дверцята кутньоi шафи i становлячи на стiл пляшку та склянку. – Це джин. Я вас не дурю, мiстере Бембль, це справжнiй джин.

– Так ось чим ви напуваете дiтей, мiсiс Менн? – спитав Бембль, уважно стежачи за тим, як вона змiшуе воду, цукор i джин.

– А звiсно, захисти iх голуб’яток, царице небесна, хоч дорого, а доводиться, – вiдповiла доглядачка. – Хiба ж можу я дивитися спокiйно, як вони мучаться на моiх очах, сер?

– Еге, еге, – пiдтакнув iй мiстер Бембль, – звичайно, не можете. Ви добра, щира жiнка, мiсiс Менн. – Тут вона поставила перед нього склянку. – За першоi ж нагоди я не забуду подати це до вiдома парафiальноi ради, мiсiс Менн. – Вiн присунув склянку до себе. – Ви мов рiдна мати, мiсiс Менн. – Вiн поколотив ложкою в склянцi. – П’ю, п’ю щиро за ваше здоров’я, мiсiс Менн. – І вiн спорожнив нахильцем пiвсклянки. – Ну, а тепер до справ, – промовив вiн, виймаючи з кишенi шкiряну записну книжку. – Хлопчинi, охрещеному Олiвером i нареченому Твiстом, стукнув сьогоднi дев’ятий рiк.

– Захисти його, царице небесна, – вставила мiсiс Менн, натираючи краечком фартуха до слiз лiве око.

– Дарма обiцяно було винагороду в десять фунтiв стерлiнгiв (збiльшену потiм до дванадцятьох), дарма вживала ревних i, так би мовити, надлюдських зусиль парафiя, – провадив вiн, – хто був його батько або якого роду i стану була його мати – нам не поталанило довiдатись.

Мiсiс Менн здивовано розвела руками, але за хвилю додала:

– Але звiдки взялося тодi взагалi в нього прiзвище?

– Його вигадав я, – одказав сторож, гордо випростуючись.

– Ви, мiстере Бембль?!

– Я, мiсiс Менн. Ми даемо прiзвища нашим пiдкидькам за абеткою. Передостаннiй був на С – я на звав його Свеблем. На цього припало Т – i я назвав його Твiстом. Наступний зватиметься Унвiном, а за ним пiде Вiлькiнс. У мене вже виготувано назвиська не те що до кiнця абетки, а й для цiлого нового ряду вiд першоi лiтери до останньоi.

– Але ж ви маете правдивий письменницький хист, сер! – сплеснула руками мiсiс Менн.

– Хто його зна, може, воно й так, моя панi, – одказав сторож, якому цей комплiмент припав очевидячки дуже до вподоби. – Оскiльки Олiвер уже перерiс для вашого захистку, Рада поклала повернути його назад до притулку для бiдних. Я прийшов по нього сам особисто. Покажiть-но менi, який з нього неборака, – додав вiн, допивши свiй джин.

– У цю ж мить, – одказала мiсiс Менн, виходячи з кiмнати.

Тим часом Олiвера, на лицi й руках якого цупким шаром заскоренiв вiковiчний бруд, обшкрябали й обпатрали (наскiльки це було можливо зробити за один раз), i дбайлива вихователька привела його до кiмнати в бiльш-менш пристойному виглядi.

– Вклонися добродiевi, Олiвере, – промовила мiсiс Менн.

Олiвер уклонився, але не знати, власне, кому – сторожевi, що сидiв на стiльцi, чи капелюховi, що лежав на столi.

– Чи хочеш ти пiти зi мною, Олiвере? – урочисто спитав мiстер Бембль.

Олiвер мало не скрикнув, що вiн радий пiти свiт за очi з ким завгодно, коли це ненароком погляд його впав на мiсiс Менн, що стояла за стiльцем сторожа i грозила кулаком. Олiвер зразу зрозумiв застереження, бо цей кулак надто добре дався йому взнаки й викликав ще свiжi, яскравi спогади.

– А вони теж пiдуть зi мною? – запитав бiдний хлопчак.

– Нi, вони не можуть, – одказав мiстер Бембль. – Але вони часом навiдуватимуться до тебе.

Це не дуже потiшило Олiвера. Вiн був iще малий, дуже малий, але домислився одразу, що слiд заплакати з приводу розлуки з доброю своею заступницею. Викликати сльози на очi було йому легко. Голод i згадка про нещодавню кривду дуже допомагають заплакати, i тому Олiвер захлипав на одчай душi цiлком природньо. На прощання вiн дiстав вiд мiсiс Менн тисячу гарячих поцiлункiв i те, чого йому багато бiльше бракувало: шматок хлiба з маслом, щоб вiн, бува, не здався у притулку занадто зголоднiлим з першого разу. Зi шматком хлiба в руцi, у коричневому форменому кашкетi на головi вийшов Олiвер з мiстером Бемблем з осоружного будинку, де жодне ласкаве слово, жодний теплий погляд жодного разу не освiтили темряви його маленства. І про те, коли хвiртка стукнула за ним, палкий дитячий розпач охопив його: тут лишалися занедбанi, занехаянi товаришi його дитячих лiт – хоч якi нещаснi були вони, проте це все ж були його единi друзi… i почуття своеi самотностi в цьому великому широкому свiтi вперше сповнило серце дитини.

Мiстер Бембль ступав широкими кроками; малий Олiвер, мiцно вчепившись пальцями в його оздоблений золотим брузументом закавраш, пiдтюпцем поспiшав за ним, питаючи наприкiнцi кожноi чвертi милi: «Чи ще далеко?» Мiстер Бембль на це тiльки суворо огризався, бо тимчасова лагода, що з’являеться в деяких людей пiд впливом джина, вже тим часом вивiтрилася з нього i вiн був тепер знову тiльки офiцiйним парафiальним службовцем.

Не пробув Олiвер i чвертi години в стiнах притулку i не встиг вiн упорати другого шматка хлiба, коли мiстер Бембль повернувся i сказав йому, що нинi вiдбуваеться засiдання Ради i що Рада кличе його перед своi очi. Не уявляючи гаразд, що воно за штука – ця Рада, Олiвер занепокоiвся й не знав: плакати йому чи смiятись? Та, втiм, нiколи було й мiркувати: мiстер Бембль почастував його раз цiпком по головi (щоб вернути до пам’ятi) i раз по спинi (щоб пiдiгнати) i повiв його за собою; вони ввiйшли до чисто вибiленоi кiмнати; посерединi навкруг столу засiдав з десяток гладких джентльменiв, а на чолi iх у великому, трохи вищому за iншi, крiслi сидiв найтовстiший пан з дуже круглим червоним обличчям.

– Уклонися Радi, – сказав Бембль.

Олiвер похапцем змахнув сльозу, що набiгла йому на очi, але, не бачучи перед собою нiчого, крiм звичайного столу, на щастя збагнув уклонитися йому.

– Як тебе звати, хлопче? – промовив джентльмен, що сидiв у високому крiслi.

Така сила чужих панiв нагнала на Олiвера страх: вiн затремтiв, як той осиковий листок; а до того ще й сторож дав йому доброго потиличника, – i вiн заплакав. З цих двох причин вiн вiдповiв на запитання дуже стиха й невиразно, чим викликав у одного з панiв, джентльмена в бiлому жилетi, зауваження, що вiн дурень; це одразу пiднесло Олiверiв дух, i вiн почув себе як слiд.

– Хлопче, – озвався до нього пан у високому крiслi, – слухай-но сюди. Я сподiваюся, тобi вiдомо, що ти сирота?

– Що це значить, сер? – спитав бiдний Олiвер.

– Цей хлопець дiйсно дурень, я так одразу й сказав, – iще раз констатував пан у бiлому жилетi.

– Тс! – спинив його джентльмен, що був говорив перший. – Ти знаеш, що в тебе нема нi батька, нi матери i що тебе зростила парафiя?

– Так, сер, – одказав Олiвер, гiрко хлипаючи.

– Чому ти плачеш? – спитав пан у бiлому жилетi. (Це було дiйсно досить кумедно: чому б пак нi з того нi з цього плакати?)

– Сподiваюся, що ти щовечора перед сном проказуеш своi молитви, дитино? – суворо спитав його ще один пан, – i, як належить доброму християниновi, молишся за людей, що годують тебе i дбають за тебе?

– Так, сер, – пролепетав хлопець.

– Отже, тебе взято сюди, щоб вивести тебе в люди й навчити корисного ремества, – промовив червонощокий пан у високому крiслi.

– Тому ти негайно вiд завтра з шостоi години ранку почнеш драти клоччя, – додав безапеляцiйно пан у бiлому жилетi.

Вiддаючи подяку за ласкаве зволення драти клоччя, Олiвер, за наказом сторожа, низько вклонився; пiсля цього його хутко вивели з залi до iншого великого покою, де вiн, наплакавшись досхочу, заснув у сльозах на новому твердому ложi. Який прекрасний зразок милосердя англiйських законiв: вони дозволяють голотi спати! Бiдний Олiвер! Заснувши й поринувши в щасливу несвiдомiсть того, що дiеться навколо, вiн не думав i не гадав, що тим часом Рада виносить постанову, яка матиме значний вплив на всю його майбутню долю. Але Рада винесла ii, i ось у чому вона полягала.

Члени Ради були всi дуже почтивi, мудрi й глибокi фiлософи, i, коли вони придивилися ближче до Притулку для бiдних, вони спостерегли те, чого звичайнi смертнi нiколи не помiтили б, а сааме – що бiднi любили його. Притулок був для них улюбленим вогнищем, мiсцем громадських сходин i розваг: тут була дармова вiтальниця, тут давали снiдання, обiд, чай i вечерю задурно цiлiсiнький рiк, на громадськi кошти, – одно слово рай iз цегли та вапни, де панувала втiха й розвага i не було мiсця роботi. «Ого! – вирекла авторитетно Рада, – нема дурних! Нас не пiдведуть! Треба негайно покласти край цiй розпустi!» – i внаслiдок цих мiркувань ухвалила постанову, пiсля якоi бiдакам залишалося двi можливостi (силувати нiхто нiкого не хотiв, о, нi!): або конати по малу з голоду в стiнах Притулку, або вмерти вiдразу з голоду на вулицi поза ними. Згiдно зi згаданою постановою, Рада пiдписала угоду з водогiнником на необмежене постачання Притулковi води, а з бакалiйником – на обмежене постачання час од часу незначноi кiлькостi вiвсяного борошна. З цього часу богадiльцi почали одержувати тричi на день по тарiлцi рiденькоi пiсноi кашi (з однiею цибулиною двiчi на тиждень i з окрайцем палянички по недiлях). Окремо для жiнок Рада запровадила багато ще iнших мудрих i людяних розпоряджень, яких тут не варто наводити. Вона добросердо взяла на себе шлюбну розлуку одружених бiдакiв, мотивуючи це дорожнечою судового процесу, й замiсть спонукати якогось злидаря пiклуватися про свою родину, як це водилося досi, – взагалi позбавляла його родини i давала йому волю. Нема що й казати, яка сила спарованих навiк людей усiх класiв i станiв була б посунула до Ради, якби це визволення не було неподiльно зв’язане з Притулком для бiдних. Але в Радi засiдали мудрi голови, i вони обiйшли й цю перепону – волю одержували тiльки тi, хто жив у Притулку й живився вiвсяною кашею, – а це жахало людей.

Протягом перших шести мiсяцiв Олiверового перебування ситема ця саме розцвiтала тут повним цвiтом. Спочатку вона викликала великi витрати, бо поточний рахунок трунаря одразу значно пiдскочив угору, а до того ще довелося перешивати одежу, що мiшком обвисла по двох-трьох тижнях новоi дiети на змарнiлих, захарчованих постом богадiльцях.

Але кiлькiсть мешканцiв та вiдвiдувачiв Притулку помiтно зменшувалась, i Рада була в захватi.

Дiтям давали iсти у величезнiй, вимощенiй камiнними тахлями свiтлицi, в кiнцi якоi стояв чималий бак; з цього баку у встановленi години наглядач Притулку, запинаючись спецiально з цiеi нагоди вiдповiдним фартухом, насипав черпаком кашу в тарiлки за допомогою двох богадiлок. Кожен дiставав по однiй мисочцi цiеi розкiшноi рiдини i нi краплi бiльше – за винятком поодиноких урочистих свят, коли до кашi додавали ще по чотири з половиною лоти хлiба. Мити посуду зовсiм не доводилося, бо хлопцi виполiровували його ложками так, що вiн блищав, як сонце; закiнчивши цю процедуру (що тривала завжди дуже недовго, бо ложки були майже такi ж завбiльшки, як i мисочки), дiти починали пасти голоднi очi на бак з такою жадобою, немов радi були з’iсти не те що всю кашу, а й саму цеглу, з якоi його злiплено, а тим часом дуже пильно облизували своi пальцi, щоб якесь зернятко, бува, не зачепилось. Хлопчики звичайно мають чудесний апетит. Три мiсяцi Олiвер Твiст терпiв цi муки з товаришами; нарештi вони всi так зголоднiли й здичавiли з голоду, що один хлопець, фiзично розвинений не на свiй вiк i очевидячки незвиклий до такого режиму (його батько колись мав невеличку кухмiстерську), похмуро попередив своiх товаришiв, що, коли вiн не дiставатиме регулярно щодня додатковоi порцii кашi, вiн не ручиться за себе й колись таки з’iсть уночi свого сусiда, кволого, миршавого хлопчину, що спав поруч нього. Погляд його був такий зголоднiлий i так дико блукав навколо, що наляканi товаришi повiрили цьому; негайно зробили нараду й кинули жереб, кому йти по вечерi до наглядача прохати наддачi; жеребок витяг Олiвер.

Надiйшов вечiр; хлоп’ята розмiстилися на лавах. Наглядач у своему кухарському вбраннi стояв коло бака сам своею власною персоною: його помiчницi богадiлки примостилися позаду; кашу було розподiлено i довгу молитву перед короткою трапезою проказано. Каша зникла в одну мить; хлопцi потишкувалися межи себе й пiдморгнули Олiверовi, а найближчi сусiди штовхнули його лiктями в бiк. Олiвер був iще зовсiм дитина, але злиднi й голод довели його до вiдчаю, i вiн враз ослiп пустився берега. Вiн пiдвiвся з-за столу i, наблизившись з мискою й ложкою в руцi до наглядача, промовив, сам жахаючись власноi вiдваги:

– Прошу, сер, менi хочеться ще трошки.

Наглядач був дебелий, гладкий чоловiк, але тут вiн аж пополотнiв. Кiлька секунд вiн дивився остовпiло на малого бунтаря, а потiм безпорадно сперся плечем об бак, щоб не втратити рiвноваги. Богадiлки занiмiли з несподiванки, хлопцi з жаху.

– Га? – промовив вiн нарештi.

– Прошу, сер, – вiдповiв Олiвер, – менi хочеться ще трошки.

Черпак стукнув по головi Олiвера, пальцi наглядача клiщами вхопили його. Наглядач кричав пробi.

Рада урочисто засiдала у повному своему складi, коли це щось шарпонуло за дверi й у кiмнату вскочив вщерть схвильований мiстер Бембль.

– Даруйте, мiстер Лiмбкiнс, – але Олiвер попрохав… – пробелькотiв вiн, звертаючись до пана у високому крiслi. – Олiвер Твiст попрохав iще!

Всi остовпiли, на обличчях застиг жах.

– Ще? – вимовив нарештi мiстер Лiмбкiнс. – Вiзьмiть себе в руки, Бебмль, i вiдповiдайте менi ясно й чiтко. Чи вiрно я зрозумiв: вiн попрохав додатковоi порцii, з’iвши встановлену норму?

– Так, вiн це зробив, сер, – вiдповiв Бембль.

– Цей хлопець дограеться до шибеницi, – прорiк добродiй у бiлому жилетi, – я знаю, що дограеться.

Нiхто не заперечував цього вiщування. Повстала жвава дискусiя. Олiвера було негайно посаджено до карцера, а на другий ранок на воротях Притулку вже маячило оголошення, що обiцяло п’ять фунтiв стерлiнгiв тому, хто згодиться узяти в прийми Олiвера Твiста й звiльнити парафiю вiд опiки над ним, тобто п’ять фунтiв i Олiвера Твiста запропоновано було першому-лiпшому чоловiковi чи жiнцi, що потребували пiдмайстерка чи учня для якогось ремества чи пiдприемства.

– Нiчого в життi не був я такий певний, як того, що цей хлопець дограеться до шибеницi, – мовив добродiй у бiлому жилетi, стукаючи на другий ранок у ворота й перечитуючи це оголошення.

Я маю на метi показати далi, наскiльки джентльмен у бiлому жилетi мав рацiю, i тому боюсь одразу попереджати читачiв, чи Олiверове життя дiйсно урвалось так гвалтовно, щоб не пiдiрвати цiкавостi до цього оповiдання, якщо за цiкавiсть може взагалi йти мова.




Роздiл III

Як Олiвер Твiст мало не одержав однiеi посади, що далебi не була б синекурою


Увесь наступний тиждень пiсля свого ганебного, нечуваного вибрика з кашею Олiвер просидiв ув’язнений у темнiй кiмнатi, згiдно з наказом мудроi й милосердноi Ради. З першого погляду можна подумати, що, якби Олiвер був взiрцевим хлопцем i поставився з належною повагою до вiщування добродiя у бiлому жилетi, вiн був би вславив пророчий хист його на вiки вiчнi, прив’язавши свою носову хустку одним кiнцем до гачка в стiнi, а другим до своеi шиi. Але незначна причина стала цьому на перешкодi, а саме: злидарiв було позбавлено носових хусток, як зайвоi розкошi, згiдно з обов’язковою постановою Ради, урочисто затвердженою i засвiдченою пiдписами й притисненням парафiальноi печатки. А ще бiльшою перешкодою було Олiверове маленство. Вiн тiльки гiрко проплакав цiлий день, а коли впала довга похмура нiч, затулив собi очi рученятами вiд страшноi темряви й зiбгався в кутку клубочком, намагаючись з усiх сил заснути; але це було не так легко: серед ночi вiн щоразу прокидався, тремтiв, щiльнiше й щiльнiше притискався всiм тiлом до стiни, немов ii холодна тверда поверхня могла захистити його вiд мороку й самоти. Та хай не думають вороги цiеi «системи», що протягом самотного ув’язнення Олiвера було позбавлено добродiйного впливу фiзичних вправ, товариського еднання та релiгiйних утiх. Щодо вправ, то йому було дозволено обливатися щоранку (а стояв цупкий мороз) холодною водою з-пiд водогону, на камiнному подвiр’i, в присутностi мiстера Бембля, який, щоб запобiгтi застудi й викликати жвавiшу циркуляцiю крови, лоскотав цiпком його тiло. Що ж до товариського еднання, то щодня, в обiднiй час, Олiвера приводили до iдальнi i задля моральноi застороги й прикладу iншим хлопцям, привселюдно перiщили рiзками. А щоб не позбавляти його релiгiйноi вiдради, його щовечора заганяли потиличниками наздогiн до тiеi ж самоi залi й дозволяли втiшатися загальною молитвою хлопцiв; в цю молитву Рада постановила внести окремий уступ, в якому хлопцi благали Бога зробити iх добрими, слухняними, покiрними й послати iм ще багато iнших чеснот i захистити iх вiд розпусти й грiховностi пропащого Олiвера Твiста, що стоiть, як це цiлком недвозначно зазначалося, пiд егiдою злих сил i походить навiть з насiння самого сатани.

Отже, одного погожого ранку, тим часом як Олiверовi справи були в такому блискучому станi, мiстер Гемфiльд, коминотрус, iшов собi Високою вулицею, мiркуючи й метикуючи сам з собою, якого б способу добрати, де б грошей нашкрябати, щоб заплатити хазяiновi комiрне, бо той вже аж надто напосiдав останнiми часами.

Дарма примiрявся мiстер Гемфiльд i так i сяк: п’ятьох фунтiв стерлiнгiв не вистачало – i край! У розпачi вiн то пiдстьобував свiй мозок аритметичними обрахунками, то спину свого осла – батогом. Коли це, вже бiля самого Притулку, погляд його несподiвано впав на наклеене на хвiртцi оголошення.

– Тпру-у! – гукнув мiстер Гемфiльд на осла.

Осел перебував у станi глибокоi абстракцii (мiркуючи, очевидячки, над тим, скiлькома качанами капусти почастують його, як вiн вiдвезе до мiсця призначення свою тачанку з двома лантухами сажi) i тому не звернув належноi уваги на хазяйський озов i не спинився.

Мiстер Гемфiльд чортихнувся, сплюнув, кинувся за ним i вдарив його по головi так, що кожен череп за винятком ослячого був би трiснув; потiм ухопив поводи, шарпонув його за морду й круто завернув, щоб нагадати йому, що осел не сам собi пан; ще раз добре почастував його по головi, щоб нагнати на нього туману й вiдбити охоту рушитися з мiсця, доки не повернеться хазяiн.

Упоравшись таким чином з ослом, мiстер Гемфiльд пiдiйшов до ворiт i втопив очi в об’яву.

Саме на цей час пан у бiлому жилетi стояв бiля хвiртки з закладеними за спину руками; вiн допiру залишив кiмнату засiдань, де мав нагоду висловити кiлька високодумних сентенцiй: тепер уважно стежив за родинною суперечкою мiж ослом i мiстером Гемфiльдом; обличчя йому розплилося в сонячну ухмiлку, коли вiн побачив, що мiстер Гемфiльд зацiкавився об’явою. Сам Бог посилае цього чоловiка Олiверовi Твiсту за вихователя!

Ознайомившись iз оголошенням, мiстер Гемфiльд усмiхнувся й собi – вiн саме потребував п’ятьох фунтiв, а щодо хлопця, що йшов на придаток, то мiстер Гемфiльд занадто добре знав притулчанський режим i мiг наперед сказати, що це буде напевно мале мiзерне дитинча, створене самою природою для коминiв. Мiстер Гемфiльд iще раз перечитав об’яву од краю до краю i, скидаючи свою хутрову шапку, чемно звернувся до пана в бiлому жилетi:

– Отут пишеться, що парафiя оддае в науку пацана, сер?

– Ну, то що ж, мiй голубе? – вiдповiв той з доброзичливою ухмiлкою.

– Якщо парафiя бажае навчити його легкого, приемного ремества у почтивого коминотруса, майстра свого дiла, – провадив мiстер Гемфiльд, – то я його хоч зараз вiзьму; учень менi саме б знадобився.

– Заходьте, – запросив пан у бiлому жилетi.

Мiстер Гемфiльд вiдстав на хвилю, ще раз оперезав осла батогом, сiпнув поводами за морду, щоб тому, бува, не спало на думку податися тим часом свiт за очi, i пiшов за джентльменом до тiеi самоi кiмнати, де Олiвер уперше побачив його бiлий жилет.

– Брудне ремество, – промовив мiстер Лiмбкiнс, коли Гемфiльд удруге вiдрапортував свое бажання.

– Малi коминотруси часто душаться в димарях, – зауважив другий член Ради.

– Це тому, що часом, перш нiж пiдпалити солому, ii змочують, щоб вони там не отягалися, – пояснив мiстер Гемфiльд, – бачите, тодi курить самий лише дим, полум’я нема, а це до пуття все одно не доводить; дим тiльки сон на хлопцiв наганяе. А звiсна рiч – хлопця хлiбом не годуй, тiльки спати дай. Хлопцi, щоб ви знали, джентльмени, впертi й ледачi бестii, i тiльки добре, гаряченьке полум’я може iх пiдстьобнути й шпарко вигнати з труби. І нiчого тут такого немае, панове, бо як вони, бува, часом i застрянуть у димарi – досить iм п’ятки пiдсмажити, i вони тобi прожогом на дах вискочать.

Пана в бiлому жилетi, здавалось, дуже розсмiшило це пояснення, але гострий погляд мiстера Лiмбкiнса обiрвав його веселий настрiй. Рада кiлька хвиль обговорювала мiж собою справу, але так тихо, що можна було розiбрати лише окремi слова: «зменшити видатки», «хороше надрукувати в справозданнi» тощо, але й цi слова можна було розiбрати лише завдяки тому, що iх повторювано дуже часто й з великим притиском.

Нарештi перешепти скiнчилися. Члени Ради урочисто посiдали на своi мiсця, i мiстер Лiмбкiнс промовив:

– Ми обмiркували вашу пропозицiю, але не узглядняемо ii.

– Рiшуче, – додав пан у бiлому жилетi.

– Остаточно, – ствердили iншi члени.

За Гемфiльдом ходила слава, що вiн загнав на той свiт кiлькох хлопчикiв-коминотрусiв, i тому йому спало на думку, чи не з цiеi незначноi причини згедзкалася часом Рада й не пристае тому на його пропозицiю. В такому разi це було щось зовсiм нечуване: досi Рада нiколи ще не бралася так до своiх справ. Але Гемфiльдовi не хотiлося викликати на свiт цi неприемнi забутi подii, i тому вiн тiльки помняв шапку в руках i трохи вiдступив вiд столу.

– Так оце ви, значиться, менi хлопця не вiддаете? – спитав вiн востанне, вже бiля самих дверей.

– Так, – вiдказав мiстер Лiмбкiнс, – бо як ваше ремество таке брудне й важке, то ви мали би бути дешевшим.

Обличчя мiстера Гемфiльда враз засяяло, i вiн швидким кроком наблизився до столу.

– Ну, а скiльки ж ви даете, джентльмени? – жваво спитав вiн. – Та ну бо, не жалуйте зайвоi копiйки бiдному чоловiковi. Скiльки даете?

– На мою думку, три фунти десять шилiнгiв цiлком досить, – вiдповiв мiстер Лiмбкiнс.

– Десять шилiнгiв перехопили, – зауважив пан у бiлому жилетi.

– Та ну бо, джентльмени, – напосiдав Гемфiльд, – скажiть чотири фунти, й готово. Чотири фунти, i ви його здихаетесь на вiки вiчнi!

– Три фунти десять шилiнгiв, – твердо повторив мiстер Лiмбкiнс.

– Та ну бо! Нi по-моему, нi по-вашому, джентльмени, – змагався Гемфiльд. – Три п’ятнадцять.

– Дурницi! – мовив пан у бiлому жилетi. – Та вiн i без грошей як нахiдка буде. Хапайтесь за нього руками й ногами, дурний чоловiче! Для вас це не хлопець, а золото. Час вiд часу вiн конче потребуе палки, ну, а харчi вам теж багато не коштуватимуть, бо вiн зроду-вiку не бував iще ситий. Ха-ха-ха!

Мiстер Гемфiльд глянув спiдлоба на джентльменiв i, помiтивши на iхнiх обличчях ухмiлку, усмiхнувся й собi.

Торгу добили й наказали мiстеровi Бемблевi удатися з хлопцем пополуднi до магiстрату, щоб затвердити контракт.

Малого Олiвера, на превелике його диво, було звiльнено вiд ув’язнення, i вiн одержав наказ убратися в чисту сорочку. Не встиг вiн управитися з цiею незвичайною для себе змiною туалету, як мiстер Бембль власними своiми руками принiс йому миску кашi зi святковим десертом – чотирма з половиною лотами хлiба. З цього дивного дива Олiвер гiрко заплакав, цiлком природньо гадаючи, що Рада, очевидячки, поклала вбити його для якогось загального добра, бо iнакше не почала б годувати його, мов на зарiз.

– Не три очей, Олiвере, ач, якi червонi! Іж свою кашу i будь вдячний, – урочисто мовив мiстер Бембль так, щоб кожне слово врiзалося хлопцевi в пам’ять. – Тебе вiддають у науку, Олiвере.

– В науку, сер? – тремтячи озвався Олiвер.

– Так, – вiдповiв мiстер Бембль. – Добрi, милостивi пани добродii, що заступають тобi, Олiвере, батька й матiр, яких у тебе нема, дадуть тобi освiту, наставлять тебе на життьову путь i виведуть тебе в люди – дарма, що це коштуе парафii аж три фунти десять шилiнгiв! Три фунти десять шилiнгiв, Олiвере! Сiмдесят шилiнгiв – вiсiмсот сорок пенсiв – це все для якогось байстрюка, сироти безрiдного, якого нiхто не любить.

Мiстер Бембль на мить замовк, щоб перевести дух пiсля своеi довгоi, сувороi рацеi, i побачив, що по щоках бiдноi дитини котяться ревнi сльози.

– Ну, годi, годi, Олiвере, – сказав вже не так урочисто мiстер Бембль, страшенно задоволений з очевидних наслiдкiв своеi красномовностi, – годi, витри очi рукавом куртки й не капоти слiзьми в кашу – це дуже нерозумно.

Мiстер Бембль мав рацiю: води в кашi було вже й так забагато.

Дорогою до магiстрату вiн наказав Олiверовi нiчого не боятися, тiльки дивитися весело й бадьоро, а як, бува, пан суддя запитае, чи йому хочеться йти в науку, то сказати, що хочеться страшенно. Олiвер обiцяв виконати усе як слiд, тим бiльше що мiстер Бембль, мiж iншим, завiрився його добре почастувати, якщо вiн не послухае. У магiстратi сторож залишив його на самотi у якiйсь невеликiй кiмнатi й наказав чекати. Хлопчик просидiв нерухомо з пiвгодини, а серце йому болiсно стискалося з непевностi. Нарештi мiстер Бембль просунув у дверi свою голову, не покриту цього разу трикутнiм капелюхом, i голосно мовив:

– Серденько мое Олiвере, ходи-но сюди до панiв добродiiв. – А потiм суворо глянув i стиха додав: – Пам’ятай, що я тобi казав, шибенику.

Олiвер наiвно витаращив на мiстера Бембля очi, здивований його непослiдовним тоном, але той не дав йому часу дивуватися й потяг до сусiдньоi кiмнати. Це був просторий покiй з великим вiкном; двое панiв у напудрованих перуках сидiли на кафедрi, один читав газету, а другий розглядав крiзь черепаховi окуляри невеличкий клапоть пергаменту.

Мiстер Лiмбкiнс стояв по один бiк кафедри, а мiстер Гемфiльд з трохи обмитим на цей раз обличчям – по другий.

Якихось двое дебелих чоловiкiв у ботфортах походжали по кiмнатi. Пан в окулярах клював носом над своiм пергаментом i саме задрiмав, коли мiстер Бембль привiв Олiвера перед кафедру; настала хвилева тиша.

– Це той хлопець, ваша мосць, – мовив нарештi мiстер Бембль.

Пан, що читав газету, пiдвiв голову й сiпнув свого колегу за рукав; той здригнувся.

– Ага, так оце i е той хлопець? – спитав вiн.

– Так, це вiн, сер, – вiдповiв мiстер Бембль. – Уклонися панам добродiям, серденько.

Олiвер схаменувся i якнайчемнiше вклонився; не зводячи очей з напудрованого волосся суддiв, вiн питав себе, чи всi вони народжуються з таким бiлим клоччям на головi й чи не завдяки цьому стають суддями.

– Мг, так вiн, значить, любить трусити сажу? – спитав дiдусь.

– Кохаеться в сажi, ваша мосць, – вiдповiв мiстер Бембль, нишком ущипнувши Олiвера, щоб той, бува, не ляпнув чогось невiдповiдного.

– І вiн хоче буть коминотрусом? – провадив старий пан.

– Ой боженьку! Якби ми вiддали його до якого iншого майстра в науку, вiн би обов’язково утiк свiт за очi, – запевнив суддю мiстер Бембль.

– І цей чоловiк бере його в науку – це ви, сер? Ви ж будете добре поводитися з ним, годуватимете, глядiтимете його, тощо? – провадив старий пан.

– Раз я кажу, що буду, то, значить, буду, – буркнув мiстер Гемфiльд.

– Друже мiй, ви говорите досить нечемно, але видаетеся чесним, щирим чоловiком, – зауважив суддя, повертаючи своi окуляри до кандидата на Олiверову премiю, на кожнiй рисi обличчя якого лежало тавро патентованоi жорстокостi, але пiдслiпуватий суддя вже майже зiйшов на дитинство: де ж йому таки було спостерегти те, що було вочевидячки всiм звичайним людям.

– Ще б пак, сер, – одказав мiстер Гемфiльд, скрививши свое вiдворотне обличчя в ухмiлку.

– Та я проти вас нiчого й не маю, – заспокоiв його суддя, мiцнiше насовуючи окуляри на перенiсся й шукаючи очима каламаря.

Це була рiшуча хвилина в життi Олiвера. Якби каламар стояв там, де думав суддя, вiн був би встромив в нього свое перо, пiдписав угоду i Гемфiльд заволодiв би Олiвером. А що каламар стояв перед самим його носом, то суддя, звичайно, як це завше водиться, не мiг його знайти, i раптом його неуважний погляд упав просто перед себе на Олiверове блiде, залякане обличчя: дарма щипав хлопчика нишком Бембль i таращив на нього очi, хлопчик дивився на свого майбутнього патрона з таким яскравим жахом, що навiть пiдслiпуватий суддя не мiг не спостерегти цього. Старенький вiдклав перо i перевiв погляд з Олiвера на мiстера Лiмбкiнса, що в цей момент лагiдно й непричетно (мовляв, моя хата з краю) саме нюхав собi табаку.

– Моя дитинко, – мовив ласкаво старий пан, перехиляючись через кафедру до Олiвера, що аж здригнувся вiд цих слiв (та воно було й не диво: незвичайнi звуки нас завжди трохи лякають, а вiн нiколи ж не чув доброго слова). – Ти якийсь блiдий, дитинко моя, i стурбований. Скажи менi, в чому рiч?

– Вiдiйдiть-но трохи далi вiд нього, стороже, – наказав другий суддя, вiдкладаючи газету i з цiкавiстю перехиляючись наперед. – Та, ну бо, дитино, скажи нам, у чому рiч? Не бiйся!

Олiвер упав навколiшки, стиснув руки й почав благати не своiм голосом, щоб його знов замкнули до темноi кiмнати, щоб його заморили голодом, лупцювали, били, катували – все що завгодно, тiльки щоб не вiддавали в лапи цього страшного чоловiка.

– Господи! – скрикнув мiстер Бембль, здiймаючи красномовно руки й очi до неба. – Господи! З усiх дводушних i лицемiрних сирiт, яких я бачив на своему вiку, ти, Олiвере, найбезсоромнiший, най…

– Зав’яжiть язика, стороже, – не дав докiнчити Бемблевi цього складного прикметника другий дiдусь.

– Даруйте, ваша мосць, – перепитав мiстер Бембль, не ймучи вiри своiм власним вухам. – Ваша мосць говорили до мене?

– Так, до вас! Зав’яжiть язика.

Мiстер Бембль скам’янiв. Як! Йому, парафiальному сторожевi, кажуть зав’язати язика? Пробi! Та це ж моральна революцiя! Старий пан у черепахових окулярах глянув на свого колегу, що на знак згоди хитнув головою.

– Ми вiдмовляемося ухвалити цю угоду, – мовив старенький, вiдсовуючи пергамент.

– Я сподiваюся, я сподiваюся, – промимрив мiстер Лiмбкiнс, – я сподiваюся, що панове суддi не подумають на пiдставi нiчим не доведеного свiдчення дитини, що… що… парафiальна адмiнiстрацiя… чимсь… завинила…

– Суддiв постановлено не на те, щоб критикувати поведiнку Парафiальноi Ради, – гостро вiдповiв другий суддя. – Вiдведiть хлопчика назад до Притулку й поводьтеся з ним по-людськи. Вiн цього, здаеться, потребуе.

Увечерi пан у бiлому жилетi рiшуче запевняв, що Олiвера не те що повiсять, а до того ще й вительбушать i почвертують. Мiстер Бембль зловiсно й таемничо хитав головою i висловив бажання, щоб хлопець iще вернувся на праведну путь, на що мiстер Гемфiльд вiдповiв, що вiн бажае, щоб хлопець вернувся до його рук, i, хоча погляди коминотруса сходилися переважно в усьому з поглядами Бембля, цього разу бажання iх були, здаеться, цiлком протилежнi.

Другого ранку громадянам мiста N було знову оголошено, що Олiвер Твiст «вiддаеться у прийми» i що тому, хто схоче його взяти, буде виплачено п’ять фунтiв стерлiнгiв.




Роздiл IV

Олiвер дiстае iншу посаду i вперше вступае в громадське життя


У шляхетних родинах водиться, що, коли юнак не може дiстати, здобути або одержати в спадщину якогось пожиточного становища, його посилають до флоту. Наслiдуючи цьому мудрому й цiлком практичному звичаю, Парафiальна Рада обмiркувала Олiверову справу й вирiшила послати його на якийсь невеличкий торговельний корабель, у якесь далеке плавання, в небезпечнi для здоров’я краiни. Багато можливостей чекало на нього там: вiн мiг захворiти й не вичуняти, шкiпер напiдпитку мiг засiкти його жартома на смерть або пробити йому череп залiзним брусом, бо всi ж знають, що це найулюбленiша розвага джентльменiв цього сорту.

Придивившись ближче до справи з цього погляду, Рада переконалася, що це единий порятунок i що единий засiб напутити Олiвера – це вiдiслати його в море.

Мiстеровi Бемблевi було наказано негайно накинути оком, чи не знайдеться якогось капiтана, шкiпера чи ще там кого, кому б знадобився самотнiй кают-юнга без родини й друзiв. Повертаючись додому з своеi розвiдки, мiстер Бембль натрапив вже бiля самих ворiт на парафiального трунаря, мiстера Соуерберрi.

Мiстер Соуерберрi був високий на зрiст, сухоребрий, незграбний чоловiк; ходив вiн завжди у потертому чорному вбраннi, цюрованих чорних панчохах i латаних черевиках. Природа створила його обличчя не для ухмiлок, але вiн мав нахил до властивоi людям його фаху жартiвливостi, а ходив еластично й нечутно, ледве торкаючись землi. На обличчi його застигло почуття внутрiшнього задоволення, коли вiн побачив мiстера Бембля. Вони щиро привiталися.

– А я зняв допiру мiрку з тих двох жiнок, що преставилися вчора ввечерi, мiстере Бембль, – мовив трунар.

– Глядiть, мiстере Соуерберрi, ви ще он як забагатiете! – одказав сторож, засовуючи два пальцi у простягнену йому табакерку, зроблену на взiрець маленькоi труни. – Кажу ж бо вам, забагатiете! – додав вiн, дружньо ляснувши трунаря цiпком по плечах.

– Направду? – промовив трохи нерiшуче трунар, мов зневiряючись у можливостi такоi подii. – Ох-ох, Рада встановила такi мiзернi цiни, мiстере Бембль.

– Та й труни невеличкi, – зареготався той так голосно, як могла смiятися лише така вiдповiдальна урядова особа, як парафiальний сторож.

Мiстер Соуерберрi був звичайно в захватi вiд цього дотепу (як йому й належало бути) i довго вторував своему знайомому.

– Так, так, мiстере Бембль, – переборов вiн нарештi смiх. – Нiде правди дiти – вiдколи запроваджено нову систему харчування, труни стали наче б трохи вужчi й не такi глибокi, як то було колись, але ж i нам без заробiтку не можна, сер: дошки коштують дорого, а залiзнi держальдя з Бiрмiнгему виписуемо.

– Та звiсно вже: кожне ремество мае свiй гандж, – згодився мiстер Бембль, – але чесний бариш – рiч законна.

– Аякже, аякже! – пiдхопив трунар. – Якщо менi, бува, не щастить на одному, на другому, то я вже якось надолужую на третьому, – хе-хе-хе!

– А звiсна рiч, – сказав мiстер Бембль.

– Хоча я мушу зазначити, – продовжував трунар своi професiйнi спостереження, – я мушу зазначити вам, мiстере Бембль, ось що: найбiльшi збитки я маю через здорових, дебелих людей; сухорлявi живуть довше, а, уявiть собi, гладкi мруть тут як мухи. Люди, яким жилося в свiтi не абияк, якi завжди платили вчасно своi податки, гинуть у першу чергу i скоро опиняться у вашому Притулку, а вiрте моему слову, мiстере Бембль, якихось три-чотири зайвi дюйми вельми пiдточують загальний зиск, а особливо коли маеш на шиi родину.

Мiстер Соуерберрi сказав це з обуренням тяжко скривдженоi людини; мiстер Бембль збагнув, що його тон мiг би кинути пляму на честь парафii, i тому обережно дав iнший ухил балачцi й завiв мову за Олiвера Твiста, що найбiльше цiкавив його на цей момент.

– Мiж iншим, чи не знаете ви часом когось, хто б потребував хлопчика? – почав вiн. – Це наш вихованець, що тяжить, так би мовити, як млинове жорно над парафiею. І на яких чудесних умовах, на яких умовах оддають його, мiстере Соуерберрi, якби ви знали!

Мiстер Бембль показав цiпком на об’яву й тричi вдарив по словах «п’ять фунтiв», виведених здоровезними лiтерами.

– Чи ба, яка оказiя! – скрикнув трунар, беручи мiстера Бембля за обшиту золотим брузументом петельку унiформи. – Я саме хотiв з вами про це поговорити. А бачите… Ах, Господи милосердний! Якi елегантськi гудзики, мiстере Бембль! А я досi ще нiколи не звертав на них уваги!

– Так, i на мою думку, вони теж досить гарнi, – вiдповiв сторож, гордо спускаючи зiр на великi мiднi гудзики, що виблискували на його сурдутi. – На нiй та сама вiдзнака, що й на парафiальнiй печатцi: добрий самарянин допомагае нещасному ограбованому подорожньому. Рада вшанувала мене ними першого дня Нового Року, щоб ви знали, мiстере Соуерберрi. Як зараз пам’ятаю, я начепив iх уперше саме на судовий допит з приводу того безробiтного, що помер серед ночi пiд дверима Притулку.

– Пригадую, пригадую, – згадав трунар. – Суд присяжних iще винiс вирок: смерть через холод i брак мiнiмальних життьових вигод – чи так?

Мiстер Бембль хитнув головою.

– І вони ще, здаеться, навмисно пiдкреслили в одному уступi вироку, що якби куратор бiдних вжив своечасно певних заходiв, то…

– Ет, казна-що говорите, мiстере Соуерберрi, – не дав йому скiнчити сторож. – Якби Рада звертала увагу на всi теревенi безглуздих присяжних, то мала б чимало роботи.

– Слушно, – згодився трунар, – роботи було б чимало.

– Присяжнi, – провадив Бембль, цупко стискаючи свою патерицю (це був його звичайний жест, коли йому щось до живого припiкало), – присяжнi – це неантилигентнi, паскуднi неуки.

– Еге, всi вони одним миром мазанi, – згодився трунар.

– У них у головах ось скiльки тiеi хвiлософii та полiтичноi економii, – з презирством чвиркнув сторож.

– Ось стiлечки, – пiдтакнув трунар.

– Я iх ненавиджу! – скрикнув сторож i весь аж зашарiвся.

– І я теж, – пiдтакнув трунар.

– Хотiв би я дуже, щоб хтось iз цього кодла «незалежних» та «непохитних» присяжних на два-три тижнi дiстався до Притулку; вiд нашого режиму вся дурiсть незабаром з голови вивiтрилась би.

– Ще б пак не вивiтритись, – згодився трунар, улесливо всмiхаючись, щоб утишити гнiв обуреного парафiального урядовця.

Мiстер Бембль скинув свого трикутного капелюха, вийняв з нього хустку, обтер пiт, що рясно виступив йому на чоло вiд гарячого вибуху, знов насадив капелюха на голову й звернувся до трунаря вже спокiйнiшим тоном:

– Ну, а як же з хлопцем?

– О! – вiдповiв трунар. – Хто-хто, а ви ж, мiстере Бембль, мусите знати, скiльки грошей я докладаю на бiдних.

– Гм! – буркнув мiстер Бембль. – То що ж?

– То, значить, я собi мiркую: як я докладаю на них так багато, то чи ж не маю я права й вiд них вимагати якомога бiльше: тому цього хлопця до себе я хочу взяти.

Утiшений мiстер Бембль схопив трунаря пiд руку й потяг його до Притулку. Мiстер Соуерберрi потишкувався з Радою в кiмнатi засiдань, i за п’ять хвилин було вирiшено, що Олiвер переходить до нього того ж вечора «на спробу»; стосовно парафiальних вихованцiв цi слова мали визначати, що коли хазяiн переконаеться, що з хлопця можна видушити багато зиску, не затрачаючи на нього забагато харчiв, то вiн дiстае його в своi руки на довгi, довгi роки й може з ним робити, що йому заманеться.

Того ж вечора Олiвера привели перед «панiв добродiiв», i повiдомили його, що вiн пiде негайно за учня до трунаря, i загрозили, що коли вiн забере собi в голову нарiкати на це або повернеться назад до Притулку, то його негайно вiдiшлють у море, де вiн утопиться або дiстане ломом по черепу. Але хлопчик поставився цiлком байдуже до всiх цих перспектив, i всi члени Ради одноголосно назвали його зачерствiлим негiдником i наказали мiстеровi Бемблю негайно вiдвести його куди слiд.

Хоча цiлком природньо, що кому ж, як не Радi, було обурюватися такою нечутливiстю людськоi душi – цього разу вона помилилася: насправдi рiч була не в тому; чутливостi Олiверовi не бракувало, навпаки, вiн був занадто чутливий (i навiть ризикував обернутися на затуканого, загрубiлого блазня вiд усього того лиха, що зазнав за молодих лiт); вiн мовчки прослухав новину про свое нове призначення, немовби це не до нього й говорилося, i тiльки нижче насунув на очi кашкета, мовчки узяв свiй легкий багаж – невеличкий пакунок, загорнутий у коричневу бiбулу, причепився до рукава мiстера Бембля i мовчки пiшов за велебним служником парафii на новi муки й злигоднi.

Якийсь час мiстер Бембль тягнув Олiвера за собою й не розмовляв, виступав вiн дуже рiвно i мав звичку нести голову дуже високо. Дмухав холодний вiтер, i Олiвер безпорадно плутався в полах його сурдута, що розлiталися в рiзнi боки, виставляючи дуже ефектно на показ його жилет з вилогами та темнi плисовi штани. Надiйшовши до самоi майстернi трунаря, мiстер Бембль зволiв глянути вниз на хлопця, щоб подивитися, чи в доброму станi з’явиться вiн перед очi свого нового пана й господаря.

– Олiвере! – мовив мiстер Бембль, як i належало, авторитетно-поблажливим тоном.

– Так, сер, – стиха тремтливим голосом озвався Олiвер.

– Вiдсунь з лоба картуза й тримай вище голову.

Олiвер слухняно зробив, як сказано, й хутко провiв рукою по очах, але в них все ще бринiла сльозина. Мiстер Бембль суворо подивився на нього, i сльоза скотилася вниз, а за нею покотилася друга, третя.

Вихопивши свою руку з кулака мiстера Бембля, Олiвер затулив обома долонями лице й заридав, заридав так, що сльози полилися цiвкою з-помiж худеньких пальцiв.

– Ну, знаеш! – скрикнув мiстер Бембль, зупиняючись як укопаний i кидаючи на свого маленького супутника злiсний погляд. – Ну, знаеш, з усiх найневдячнiших i найзiпсованiших хлопцiв, яких менi на своему вiку бачити довелось, ти, Олiвере, най…

– Нi, нi, сер, – захлипав Олiвер, припадаючи до руки, що тримала добре знайомого цiпка, – нi, нi, сер, бiгме я буду добрим i слухняним, бiгме, бiгме, сер. Я ще дуже малий, сер, i такий, такий…

– Який це? – здивовано спитав мiстер Бембль.

– Такий самотнiй, сер! Такий самотнiй! Я всiм осоружний. О, сер, будь ласка, будь ласка, не сварiться на мене! – Олiвер ударив себе рукою в груди з правдивою мукою в очах.

Кiлька секунд мiстер Бембль дивився трохи здивовано на безпорадну дитячу постать перед собою, зо три рази хрипко кахикнув i, пробубонiвши собi пiд нiс щось про цей «клятий кашель», наказав Олiверовi витерти очi й бути слухняним хлопчиком; потiм узяв його знову за руку й мовчки подався далi.

Трунар, що допiру позаставляв вiконницями вiкна своеi крамницi, сидiв, схилившись над рахунковою книгою, i при свiтлi пiдслiпуватого недогарка заносив у неi якiсь записи, коли мiстер Бембль увiйшов до хати.

– Ага, – мовив вiн, глянувши з-понад книги й обриваючи на пiвсловi свiй запис. – Це ви, мiстере Бембль?

– Своею власного персоною, мiстере Соуерберрi, – вiдповiв сторож. – Ось привiв вам хлопчинку.

Олiвер уклонився.

– А, так оце той хлопець, – сказав трунар, високо пiдносячи над головою свiчку, щоб краще його розглянути. – Мiсiс Соуерберрi, чи не будете ви такi ласкавi зайти сюди на хвилинку, голубонько?!

З глибини сусiдньоi, невеличкоi кiмнати виринула його дружина: це була маленька, худа, зморщена жiнка з злим сухорлявим обличчям.

– Це той хлопець з притулку, голубонько, що про нього я говорив, – поштиво мовив мiстер Соуерберрi.

Олiвер вклонився знов.

– Господи, – скрикнула жiнка, – який маленький!

– Так, вiн досить малий, – вiдповiв мiстер Бембль, дивлячись на Олiвера таким поглядом, начебто вiн був тому винен. – Вiн малий – нiде правди дiти, але з часом вiн пiдросте, мiсiс Соуерберрi.

– Ет, звiсно пiдросте! – дражливо озвалася господиня, – пiдросте на наших харчах: на парафiальних дiтях далеко не заiдеш – хто, хто, а вже я це добре знаю, на них тiльки докладати доводиться, а користi – чортма! Але чоловiки завжди певнi, що вони розумнiшi за нас. Про мене! Сюди! Та сюди бо, сухоребре!

З цими словами вона вiдчинила боковi дверi i штурхнула Олiвера вниз по крутих вузеньких схiдцях до темноi комiрки, що гордовито звалася кухнею, але в дiйсностi була темним закамарком перед льохом для вугiлля. У кухнi сидiла якась неохайна дiвчина в стоптаних черевиках i синiх вовняних подертих панчохах.

– Шарлотто, дай цьому хлопцевi те холодне м’ясиво, що ми залишили для Трiпа, – дзвенiла мiсiс Соуерберрi. – Вiн з самого ранку не повертався додому, то хай вибача. Хлопець мабуть не побридуе ними, ге?

Вiд самоi згадки про iжу очi Олiверовi заблищали; тремтячи з голоду, вiн радiсно запевнив, що нiчим не гидуе, i з жадобою накинувся на поставленi перед ним недоiдки.

Якби якийсь вгодований фiлософ, iжа й питво якого перетворилося в ньому на жовч, кров якого – на лiд, а серце – на залiзо, якби вiн поглянув, як клацав зубами Олiвер Твiст над недогризками, якими погидував навiть пес. Я б хотiв, щоб цей фiлософ бачив, з якою дикунською пожадливiстю роздирав голодний хлопець цi шматки. Але ще дужче хотiлося б менi побачити, як цей фiлософ сам з такою самою насолодою накинувся б на таку страву.

– Ну що, наiвся? – спитала мiсiс Соуерберрi, коли Олiвер повечеряв (вона дивилася з нiмим жахом на його вовчий апетит, i боязкий острах за майбутне стискав iй серце).

Перед Олiвером не залишалося бiльше анi крихти iстiвного, i тому вiн вiдповiв, що наiвся.

– То ходи за мною, – наказала мiсiс Соуерберрi, беручи в руки тьмяного, засаленого каганця. – Твоя постiль лежить пiд прилавком. Сподiваюся, ти не боiшся спати серед трун – нi? А проте бiйся, чи не бiйся, все одно тобi нiде бiльше спати. Чого став? Цiлу нiч менi на тебе чекати, чи що?

Олiвер бiльше не отягався i покiрно пiшов за своею новою господинею.




Роздiл V

Олiвер знайомиться з новим товаришем, вперше бере участь у похоронi, i ремество його господаря справляе на нього неприемне враження


Залишившись на самотi в майстернi, Олiвер поставив блимавку на ослiн i з жахом, цiлком зрозумiлим не те що для дитини, а й для дорослого, озирнувся довкола. Посерединi на чорних козлах стояла незакiнчена труна: вона виглядала так похмуро i так виразно й моторошно говорила про смерть, що Олiвер аж здригався вiд голови до п’ят щоразу, як погляд його падав на цю неприемну рiч, i йому здавалося, що ось-ось з дна ii помалу пiднесе свою голову якась страшна постать i вiн збожеволiе з жаху. Вздовж стiн ряд у ряд стояли обструганi берестовi дошки, наготовленi для нових трун, i в тьмяному, жовтуватому свiтлi каганця вони здавалися величезними широкоплечими привидами, що, заклавши руки в кишенi, ушикувалися тут. Долi валялася тирса, берестовi ошурки, цурпалки, цвяхи й окрайки чорного краму, а на стiнi за прилавком була намальована дуже красномовна сцена: двое катафалникiв при повнiй парадi, в дуже цупких високих комiрцях, стоять при виконаннi своiх обов’язкiв на порозi якогось будинку, а здалеку наближаеться катафалк, запряжений четвернею чорних коней. У майстернi було тiсно й душно, повiтря, здавалося, було насичене духом трун. Закамарок пiд прилавком, куди Олiверовi кинули тоненького матрацика, вiддавав могилою.

Але не тiльки це пригноблювало Олiвера. Вiн був один, як палець, у чужому мiсцi, а всi ми добре знаемо, як самотньо й холодно бувае в таких випадках на серцi навiть у найсильнiших з нас духом. У нього не було анi приятелiв, анi друзiв, нi за ким було сумувати, й нiхто не сумував за ним. І не щемiло його серце вiд недавньоi розлуки, вiдсутнiсть любих, добре знаних облич не гнiтила його своею пусткою. А проте Олiверовi було тяжко. Колi вiн залiз на свою вузеньку тверду постiль, йому палко схотiлося, щоб постiль ця була йому за труну i щоб можна було заснути тихим довгим сном у м’якiй землi на цвинтарi, щоб висока трава ласкаво схилилася у нього в головах, а глибокий стогiн старого дзвона вколисав його.

Рано-вранцi Олiвера збудило настирливе грюкання у дверi майстернi. Чобiт ударив у дверi разiв iз двадцять п’ять, заким Олiвер встиг нап’ясти так-сяк на себе свою одежину; коли вiн пiдбiг до дверей, щоб скинути з них ланцюжка, ноги замовкли, зате голос, що, очевидячки, належав власниковi нiг, пробубонiв:

– Чи вiдчиниш ти менi дверi нарештi, га?

– Зараз, зараз, сер, – вiдгукнувся Олiвер, скидаючи ланцюжка й повертаючи ключа в замку.

– Ти, мабуть, новий пiдмайстерок, га? – провадив голос.

– Так, сер, – одказав Олiвер.

– Скiльки маеш лiт?

– Десять, сер.

– То я тобi ось зараз як дам, пiдкидьку! – І пiсля цiеi люб’язноi обiтницi власник голоса свиснув.

Олiвер надто добре знав зi своеi минулоi практики значення цього красномовного слова й тому був певний, що власник голосу, хоч хто б вiн був, з честю виконае свою обiцянку.

Тремтливою рукою взявся вiн за защiпку й вiдчинив дверi, зирнув туди й сюди, але нiкого не було видно: мабуть, чоловiк, що гукав на нього знадвору, зайшов кудись погрiтися, бо навколо так-таки й не було жодноi живоi душi, окрiм здорового хлопчиська з дитячого захисту, що сидiв на стовпчику насупроти будинку й уминав партику хлiба з маслом, краючи ii складеним ножиком на шматки й хутко глитаючи iх.

– Даруйте, сер, – промовив нарештi Олiвер, не бачачи бiльше нiкого на обрii. – Чи не ви це стукали часом?

– Я.

– Вам, мабуть, потрiбна труна, сер? – безвинно провадив Олiвер.

Хлопець зирнув на нього вовком спiдлоба й сказав, що Олiверовi знадобиться вона ранiше за такi жарти зi старшими людьми.

– Хiба ти, пiдкидьку, не знаеш, хто я такий? – спитав вiн з почуттям власноi гiдностi, злазячи зi стовпчика.

– Не знаю, сер, – вiдказав Олiвер.

– Я мiстер Ной Клейполь, а ти мiй пiдручний. Поприймай вiконницi, та швидше-бо, паскудне ледащо. – З цими словами мiстер Клейполь дав Олiверовi доброго стусана i гордо, з королiвською величчю, увiйшов до майстернi, хоча великоголовому опецькуватому незграбi досить трудно видаватися величним, а особливо коли додати до цього ще червоний нiс i руде ластовиння.

Олiвер вiднiс на подвiр’я за хатою дерев’янi вiконницi i висадив по дорозi одну шибку, бо важкi заслони були йому понад силу. Ной потiшив його, що вiн безпремiнно дiстане на горiхи, але зволив-таки допомогти йому трохи. Незабаром з’явився мiстер Соуерберрi, а за ним i його дружина. Ноеве пророкування справдилось – Олiвер негайно дiстав на горiхи, а потiм йому дозволено було пiти з люб’язним колегою до кухнi снiдати.

– Присунься до вогню, Ною, – сказала Шарлотта, – я приховала для тебе кавалок ситоi свининки вiд хазяйського снiдання. Олiвере, замкни дверi за мiстером Ноем i вiзьми те, що лежить он там на покришцi. Ось тобi чай, сiдай на скриню i пий хутчiй, бо треба швидше прибрати майстерню, – чуеш?

– Чуеш, пiдкидьку, чи тобi позакладало? – гукнув Ной.

– Ото пустун, без жартiв нiяк не може! – засмiялася Шарлотта. – Дай йому спокiй, якого хрiна вiн тобi здався?

– Дати йому спокiй? – скрикнув Ной. – Та йому ж уже й так усi дали спокiй: нi батько, нi мати не втручаються в його справи, та й iнша рiдня, здаеться, начхала на нього – вiн сам собi пан, – ге, Шарлотто? Ха-ха-ха!

– Ну та й смiхун, ну та й штукаренко! – зареготалася вiд щирого серця Шарлотта, а Ной за нею.

Потiм обое з презирством глянули на Олiвера, що, здригаючись вiд холоду, в найтемнiшому закутковi «кухнi» iв спецiально залишенi для нього найгiршi недоiдки.

Ной був вихованець дитячого захистку, але не був безрiдний сирота i свою генеалогiчну лiнiю мiг провести аж до батька й матерi, що жили недалечко в околицi (мати його була прачка, а батько – п’яниця-солдат, що вийшов у вiдставку з дерев’янкою замiсть ноги та з пенсiею в два з половиною пенси на день). Хлопцi з сусiднiх крамниць здавна глузували з Ноя й дратували його «лабзою» та «жебраком»; Ной мовчки терпiв усi цi образи.

Але тепер, допавшись до влади над безрiдним, беззахисним сиротою, на якого останнiй з останнiх мiг з презирством тикати пальцем, вiн з насолодою знущався з нього.

Який багатий матерiал для фiлософа: вiн свiдчить, як можна удосконалити людську натуру й наскiльки однаковими шляхами йде розвиток милих властивостей у найшляхетнiшого лорда й найбридкiшого жебрака!

Минуло зо три тижнi або й цiлий мiсяць. Одного разу, коли панство Соуерберрi сидiло за вечерею в своiй невеличкiй iдальнi (майстерню було вже замкнено), мiстер Соуерберрi, кинувши кiлька поштивих поглядiв на свою дружину, насмiлився заговорити:

– Серденько… – вiн хотiв ще щось сказати, але мiсiс Соуерберрi глянула на нього з особливим докором, i вiн замовк на словi.

– Ну? – доткливо спитала вона.

– Нiчого, нiчого, голубонько, – похапцем заспокоiв ii мiстер Соуерберрi.

– Нечема, – прошипiла його дружина.

– Зовсiм нi, пташечко, – покiрно виправдувався вiн. – Я гадав, що вам не до вподоби мене слухати, голубко. Я тiльки хотiв сказати, що…

– Прошу, прошу, не кажи менi, що ти хотiв сказати, – перебила його мiсiс Соуерберрi. – Нащо зо мною радитись? Я порожне мiсце. Я не хочу втручатись у твоi таемницi. – Вона iстерично засмiялася, що вiщувало негоду.

– Але ж, голубонько, – пробелькотiв мiстер Соуерберрi, – я, навпаки, хочу порадитися з вами.

– Нi, нi, моiх порад не треба, – iз серцем замахала руками мiсiс Соуерберрi, – радься з кимсь iншим, а не зо мною. – Тут вона залилася новим вибухом iстеричного смiху, що не на жарт сполохав мiстера Соуерберрi. Це дуже розповсюджений i надзвичайно актуальний засiб у шлюбному буттi, бо вiн найкраще доводить до бажаноi мети. В цьому разi вiн примусив мiстера Соуерберрi благати, як найбiльшоi ласки, дозволу сказати те, що його дружинi страшенно кортiло дiзнатись.

Витративши всього-на-всього сорок п’ять хвилин, щоб укоськати свою панi, трунар нарештi одержав цей дозвiл.

– Нiчого особливого, серденько, це стосуеться лише малого Олiвера Твiста, – почав мiстер Соуерберрi, – як на вашу думку, хiба вiн не гарненький з себе, мое серденько?

– Ще б пак, iсть як з немочi.

– У його обличчi якийсь сумний, сумний вираз, голубко, – провадив мiстер Соуерберрi, – дуже цiкавий вираз. Із нього був би чудесний катафалник.

Мiсiс Соуерберрi глянула остовпiло на чоловiка. Мiстер Соуерберрi це помiтив i, не даючи часу шановнiй ледi висловити своеi думки з цього приводу, хутко провадив:

– Не звичайний катафалник для дорослих людей, нi, я маю на увазi дитячi похорони, моя рибонько. Запевняю, вiн справлятиме чудесне враження.

Мiсiс Соуерберрi добре розумiлася на фахових справах свого чоловiка, i ця iдея ii глибоко вразила, але виявити це в цю хвилину значило б ущент пiдiрвати власний авторитет, i тому вона лише дуже гостро запитала, чому така проста думка не з’явилася в нього ранiше, а мiстер Соуерберрi зрозумiв звичайно це як щасливу згоду на його пропозицiю.

Подружжя вирiшило негайно посвятити Олiвера у всi таемницi трунарського ремества й за першоi ж нагоди вiдрядити його з господарем на практику.

На цю нагоду не довелося довго чекати. Другого ранку, скоро поснiдали, до майстернi увiйшов мiстер Бембль i, спершись цiпком об прилавок, дiстав з кишенi свою шкуратяну записну книжку й витяг звiдти якогось папiрця.

– Ага, – мовив трунар, – кинувши жвавий погляд на записку. – Замовлення?

– По-перше, на труну, а по-друге, на похорон на кошт парафii, – вiдповiв мiстер Бембль, затягуючи ремiнцем свою книжку, таку грубезну, як i вiн сам.

– Бейтон, – прочитав трунар, переводячи погляд з папiрця на мiстера Бембля. – Уперше чую це прiзвище.

Бембль похитав головою.

– Упертi, упертi люди, мiстере Соуерберрi, i до того ще гордi, сер.

– Гордi? – скривив губи мiстер Соуерберрi, – ну, знаете, це вже занадто!

– Ох-ох! Це дуже сумно, але це так, мiстере Соуерберрi.

– Так, так, – пiдтвердив трунар.

– Уявiть собi, ми тiльки позавчора ввечерi вперше почули про цю родину, – провадив сторож. – А могли так-таки нiчого й не довiдатися, якби не одна iх сусiдка: вона сама вiд себе звернулася до Парафiальноi Ради з проханням надiслати до них лiкаря – там у них жiнка одна тяжко занедужала. Лiкар вийшов саме обiдати, а його учень (дуже моторний хлопчина) надiслав iй якихось лiкiв у пляшечцi з-пiд масти для чобiт.

– Ось що значить швидка допомога, – зауважив трунар.

– Що швидка, то швидка, але знаете: по правдi роби, по правдi тобi й очi вилiзуть, – провадив сторож. – Що б ви думали, яка дяка вiд цих безсоромних людей? Чоловiк вiдсилае назад лiки й переказуе, що лiки, мовляв, не допоможуть недузi його жiнки й вона iх не питиме! Добрi, сильнi, цiлющi лiки; ще тиждень тому вони допомогли двом iрландським робiтникам та одному вугляревi; i, вважайте, лiки дають за спасибi та ще й з пляшечкою, а вiн, диви, який великий пан, – гидуе ними!

Ганебнiсть цього вчинку повстала з новою силою перед Бемблем, вiн з серцем стукнув цiпком по прилавку i спалахнув як жар.

– О, – скрикнув трунар, – я нiколи не думав…

– Нiколи не думали, сер, – не вгавав сторож, – та нiколи нiхто до такого не додумався б. А тепер, маете, вона собi померла, а ми мусимо ii ховати. Що пак я хотiв… ага. Наказано ховати негайно. Що швидше, то краще позбутися цього добра. – З цими словами обурений парафiальний урядовець насунув на лоба свого трикутного капелюха, не помiчаючи, що вдягае його задом наперед, i виплив з майстернi.

– Вони були такi сердитi, що навiть забули спитати за тебе, – промовив мiстер Соуерберрi, дивлячись услiд сторожевi, що великими кроками подався геть.

– Так, сер, – одказав Олiвер, що протягом короткоi вiзити дорогого гостя старанно намагався не навертатися йому на очi (вiд самоi згадки про нього нiжний голос Олiвера проймали дрижаки).

Проте цього разу вiн даремно так уникав його погляду; на ретельного урядовця пророкуваня пана в бiлому жилетi справило дуже сильне враження, i тому вiн вважав, що, поки Олiвер у трунаря лише «на розглядинах», поки всiх формальностей з семирiчним контрактом ще не переведено i загроза, що вiн знову опиниться на шиi парафii, ще не зникла, безпечнiше про нього взагалi не згадувати.

– Гаразд, – сказав мiстер Соуерберрi, беручи капелюха. – Що швидше позбудемось цiеi тяганини, то краще. Ти, Ною, гляди майстернi, а ти, Олiвере, бери картуза й ходи за мною.

Олiвер слухняно надяг шапку й пiшов за хазяiном.

Вони пiшли найубогiшими, найгустiше заселеними вулицями мiста та незабаром звернули у бiчний заулок, iще бруднiший за iншi, й почали шукати зазначеного будинку. Будинки тут були великi й високi, але такi облупленi, неохайнi й старi, що в них очевидячки жили люди найубогiших верств, про це свiдчили також iх мешканцi, що часом визирали то з одного, то з другого вiкна, а то й з пiдворiтниць. У багатьох будинках були внизу порожнi крамницi, тепер позабиванi й позамиканi, а люди купчилися, очевидячки, лише в горiшнiх поверхах. Деякi будинки загрожували ось-ось завалитися вiд спорохнiлостi та руiн i засипати своiми уламками всю вулицю, i тому iх попiдпирали про всяк випадок здоровими дерев’яними балками. Але навiть i цi хисткi вертепи, здавалося, кишiли безпритульними злидарями, бо подекуди грубi дошки, якими було позабивано дверi й вiкна, були вiдхиленi настiльки, щоб дати мiсце пролiзти людському тiлу. У водозбiжних канавах вода застоялася й зацвiла; навiть падло пацюкiв, що гнило вже, мабуть, не один день серед змокрiлого грузу, було до огиди кощаве.

На широко вiдчинених дверях, перед якими зупинився трунар, не було анi дзвоника, анi молотка, тому вiн увiйшов просто в темний коридор i почав помацки пробиратися вгору по темних сходах, наказавши Олiверовi йти за собою й не боятися. На другому поверсi вiн намацав якiсь дверi й постукав. Дверi вiдчинила дiвчинка рокiв тринадцяти-чотирнадцяти. Трунар зазирнув у кiмнату, зрозумiв, що не помилився, i увiйшов, а за ним Олiвер.

У кiмнатi не було вогню, але якийсь чоловiк сидiв напочепках перед холодним камiном; супроти нього на низенькому ослонi сидiла стара жiнка. У другому кутку тулилися один до одного кiлька обшарпаних дiтлахiв, а в темному закутку проти дверей лежало щось довге, загорнене в стару подерту ковдру. Олiвер здригнувся, натрапивши поглядом на це мiсце, й мимоволi притиснувся ближче до свого хазяiна; це «щось» було прикрите, але вiн догадався, що це – труп.

Чоловiк був дуже худий i блiдий; його посивiле волосся й борода були скуйовдженi, а очi запаленi. Обличчя староi геть вкрили дрiбнi зморшки; два останнi зуби вищирилися над нижньою губою, а пронизливi очi хоробливо блищали. Страшно було дивитися на цих людей: вони так скидалися на тих пацюкiв, що гнили перед будинком.

– Нiхто не смiе пiдходити до неi! – сказав чоловiк, гнiвно вскакуючи на ноги, коли мiстер Соуерберрi наблизився до трупа. – Назад, назад, проклятий, коли тобi миле життя!

– Пусте, чоловiче божий, – мовив трунар, що давно вже звик до людського горя у всiх його проявах. – Пусте!

– А я кажу, – скрикнув чоловiк, стискаючи руки й дико тупаючи ногами, – я кажу, що не дам закопувати ii в землю. Вона там не матиме спокою: гробаки докучатимуть iй, iсти ii вони не будуть, нi, вона ж i так вже виснажена вщент.

Замiсть вiдповiдi на гарячковi слова трунар витяг з кишенi сантиметра i став перед тiлом навколiшки.

– Всi, всi на колiна, впадiть перед нею i вважайте на те, що я скажу, – нараз скрикнув чоловiк, падаючи з риданням в ногах померлоi. – Кажу вам, вона вмерла з голоду! Я нiколи не думав, що iй так погано, доки ii не пiдтяла гарячка, а тодi я побачив, що вiд неi залишилися самi кiстки й шкура. У хатi не було нi свiтла, нi вогню, i вона вмерла в темрявi, в темрявi! Вона не могла навiть розглянути облич своiх дiтей, iй сперло дух, i вона тiльки кликала iх! Для неi я жебракував на вулицях, а вони засадили мене до в’язницi. Коли я вернувся, вона вже вмирала, i вся кров у моему серцi всохла – вони замучили, замучили ii голодом. Вони замучили ii голодом!

Удовець впився руками в волосся i зi стогоном звалився, як пiдкошений, на долiвку: очi йому закотилися, з рота потекла пiна. Наляканi дiти гiрко заридали; стара, що сидiла досi так тихо й спокiйно, нiби нiчого не бачила й не чула, мовчки загрозила iм кулаком. Потiм встала й, розв’язавши краватку чоловiковi, що лежав нерухомо горiлиць, пошкандибала до трунаря.

– Це була моя дочка, – з якоюсь iдiотською ухмiлкою хитнула вона головою в бiк померлоi, i вiд цiеi ухмiлки стало страшнiше, нiж навiть вiд присутностi мерця в цьому похмурому мiсцi. – Хiба не диво: я, що породила ii на свiт i була тодi молодою жiнкою, я живу й смiюсь, а вона лежить тут така холодна й задубiла! Подумати тiльки! Смiх та й годi! Смiх та й годi!

Нещасна потвора ще довго щось бурмотала й тряслася вiд огидливого реготу. Не звертаючи на неi жодноi уваги, трунар повернувся до дверей.

– Стiйте! Стiйте! – голосно прошепотiла жiнка. – Коли ii ховатимуть – завтра, позавтра чи нинi ввечерi? Я опорядила ii, то, значить, мушу й iти за нею. Пришлiть менi плаща, але доброго, теплого, бо надворi собачий холод. Пришлiть менi ще пирога й вина. А втiм – це пусте! Пришлiть краще бухан хлiба й кварту води. Серденько мое, не забудете? Ми дiстанемо хлiба? Так? – палко скрикнула вона, хапаючи трунаря за полу, бо вiн пiдiйшов iще ближче до дверей.

– Так, так, все що завгодно, – обiцяв вiн, ухиляючись вiд староi, i, тягнучи Олiвера за руку, хутко вийшов з кiмнати.

Другого дня Олiвер з хазяiном повернулися знову до злиденного житла жебракiв. Голоднiй родинi було надiслано допомогу: мiстер Бембль сам своею персоною вiднiс туди напередоднi буханець хлiба й шматок сиру, а сьогоднi вiн з чотирьома мешканцями з Притулку, що мали нести труну на цвинтар, прийшов загодя. На рам’я жебракiв накинули чорнi старi пелерини, непофарбовану труну забили, пiдхопили на плечi й понесли на вулицю.

– Гей, бабко, бери ноги на плечi – ми вже трохи запiзнилися, – прошепотiв Соуерберрi на вухо старiй, – не можна, щоб пан-отець на нас чекав. Ну-мо вперед, хлопцi-молодцi, хутчiш!

Носii тiльки того й чекали i вирушили швидким кроком пiд своiм легким тягарем; чоловiк i мати покiйницi похапцем подалися за ними. Бембль i Соуерберрi йшли попереду на пристойному вiддаленнi вiд труни, а Олiвер, щоб не вiдстати, бiг пiдтюпцем поруч.

Проте так поспiшати не було наглоi потреби: коли похiд прийшов до похмурого, порослого жаливою закутка кладовища, вiдведеного для дармових могил, – панотця ще не було; причетник, що грiвся бiля вогню в ризницi, сказав, що на нього доведеться чекати годину, а то й двi. Труну поставили над краем могили, i родичi покiйницi залишилися покiрно чекати на панотця пiд холодним дрiбним дощем на грузькiй мокрiй глинi; якiсь вуличнi хлопчиська, зацiкавившись видовиськом, забiгли на цвинтар i заходилися тим часом гратися помiж надгробками в схованки, а коли це надокучило, почали перестрибувати через труну. Соуерберрi й Бембль були в особистих приятельських стосунках з причетником i примостилися бiля камiна з газетою.

Минула година або й бiльше. Нарештi Бембль, Соуерберрi й причетник вгледiли здалеку панотця й кинулися наввипередки до могили. Слiдом за ними з’явився i священик, накладаючи на себе дорогою стихаря. Про людське око мiстер Бембль вiдiгнав трохи бешкетникiв хлопцiв, а велебний отець, пробубонiвши з панахиди стiльки молитов, скiльки встиг за чотири хвилини, передав стихаря служниковi й знову подався геть.

– Ну, Бiллi, засипай! – звелiв мiстер Соуерберрi могильниковi.

Це було не дуже тяжко. Братська могила була так щiльно набита трунами, що остання труна лише на кiлька футiв угрузла в землю. Могильник засипав яму, недбало притоптав зверху землю ногами, закинув лопату за спину й пiшов своею дорогою, а за ним побiгли хлопцi, голосно висловлюючи незадоволення з приводу того, що цiкаве видовисько тривало так недовго.

– Ходiмо, небораче, а то браму зачинять, – мовив Бембль, ляснувши вдiвця по спинi, – той, як був став над домовиною, так ввесь час стояв, не ворухнувшись, протягом усiеi церемонii; вiд Бемблевих слiв вiн здригнувся, пiдвiв похнюплену голову, глянув на людей, що оточували його, ступив кiлька крокiв i впав зомлiлий. Стара божевiльна була занадто засмучена втратою теплоi пелерини, яку в неi пiсля закiнчення похорону негайно одiбрали, й не звернула на нього жодноi уваги; на зомлiлого вилили жбан холодноi води; вiн прийшов до пам’ятi й поплентався геть.

Ворота замкнули, i всi розiйшлись в рiзнi боки.

– Що ж, Олiвере, як тобi це сподобалося? – спитав Соуерберрi, йдучи додому.

– Спасибi, нiчого собi, – вiдповiв нерiшуче Олiвер, – але не дуже, сер.

– Дурницi, з часом звикнеш, а тодi пiде як по маслу, – запевнив його хазяiн.

Олiверовi було цiкаво, скiльки часу звикав його господар до цього, але вiн розумiв, що краще не питати, i мовчки йшов додому, мiркуючи про все, що бачив i чув.




Роздiл VI

Олiверовi вриваеться терпець, вiн дуже дивуе Ноя своею вiдвагою


Пiсля мiсячного «стажу» в трунаря контракт на Олiвера було офiцiйно затверджено. Гнилий сезон, плодючий на рiзнi гахорування, саме наступав. Висловлюючись комерцiйним термiном, «на труни стояв попит», i за кiлька тижнiв Олiвер набув чимало досвiду.

Блискучi наслiдки генiальноi вигадки мiстера Соуерберрi сягнули далеко понад його надii. Нiколи ще за пам’ятi найстарiших мешканцiв мiста N не лютував з такою силою навiсний кiр i не бувало такоi страшноi смертностi на дiтей. Мало не щодня тяглися вулицями жалiбнi походи; на чолi iх з крепом аж по колiна виступав Олiвер, а матерi, завмираючи вiд жалю й зворушення, розчулено дивилися на це.

Щоб навчитися панувати своiми нервами (що конче потрiбно для фахiвця-трунаря), Олiверовi доводилося бувати господарем також i на похоронах дорослих, i не раз бував вiн свiдком прекрасноi покори й мужностi, з якою деякi сильнi духом люди зносять облуду долi й нерозважнi втрати.

Соуерберрi часом ховав якусь заможну панi або пана, що мали цiлу зграю небог та небожат; вони ходили мов неприкаянi пiд час усiеi хвороби небiжчика й навiть на людях, у мiсцях громадських зборищ, нiяк не могли погамувати своеi туги; а проте, залишившись на самотi, вони ставали веселi, бадьорi й безжурно базiкали й смiялися, начебто нiчого лихого не трапилося. Чоловiки ставилися до втрати своiх дружин з героiчною мужнiстю, i жiнки, вдягаючи жалобу за своiми чоловiками, замiсть сумувати пiд похмурим крепом дбали лише за те, щоб вiн iм був до лиця й не вiдставав вiд моди. Дуже часто ледi й джентльмени, що до нестями побивалися над покiйниками пiд час похорону, заспокоювалися скоро, переступивши порiг своеi хати, а напившись чаю, знаходили свою звичайну рiвновагу. Це все було варте уваги i справляло дуже вiдрадне враження, i Олiвер широко вiдкритими очима придивлявся до цього всього.

Чи покору в душi Олiверовiй виховали саме цi приклади мужностi людського духу, хоч я й бiограф його, з певнiстю не скажу, можу лише сказати, що протягом кiлькох мiсяцiв Олiвер не ремствував на Ноя i мовчки зносив його знущання, а той сiкався до нього, як та оса в вiчi. Ной згорав вiд заздростi до Олiверовоi чорноi патерицi й крепу i нiяк не мiг пристати на те, що якийсь вихватько так швидко пiшов угору, тодi як вiн, старший за нього, пас iще досi заднiх й залишився при своему форменому картузi i шкуратяних штанях.

Шарлотта ставилася до Олiвера погано, бо так робив Ной, а мiсiс Соуерберрi зненавидiла Олiвера, бо мiстер Соуерберрi йому симпатизував; отже, в такому приемному оточеннi: з трьома ворогами, з одного боку, й ненастанними похоронними картинами, з другого, Олiвер почував себе приблизно так, як те голодне порося, що його ненароком застрелили в засiках броварнi.

Зараз я пiдходжу до дуже важливого моменту в бiографii Олiвера, однiеi начебто другорядноi та незначноi подii, що викликала, проте, грунтовну змiну в усiй його майбутнiй долi.

Одного разу Олiвер з Ноем увiйшли до кухнi в звичайний обiднiй час (на обiд iм залишили з пiвтора фунта баранячих хрящiв), але господиня саме покликала до себе Шарлотту, i голодний Ной почав тим часом знiчев’я сiкатися до Олiвера. Його милi жарти почалися з того, що вiн задер ноги на стiл, смикнув товариша за волосся, сiпнув за вухо, назвав його пiдбрехачем, хвалився, що з насолодою дивитиметься, як його колись пiднiмуть на шибеницю, i взагалi дратував його на всi заставки, якi могла вигадати уява злого, зiпсованого вуличного хлопчиська.

Але все було марне: Олiвер не заплакав. Тодi Ной спробував пiдпустити ще кращого жучка, яким не гидуе багато значно вищих за Ноя людей у своiй безглуздiй гонитвi за дотепами.

– Як ся мае твоя матка, пiдкидьку, га? – почав Ной.

– Вони померли – не смiй менi говорити про них.

Говорячи це, Олiвер ввесь зашарiвся й почав важко дихати, а губи й нiздрi йому дивно затремтiли; мiстер Клейполь одразу зрозумiв, що це безперечний симптом близьких слiз, i тому провадив далi:

– А чого вона померла, пiдкидьку?

– З розбитого серця – так казали менi нашi старi богадiлки, – тихо мовив Олiвер, говорячи бiльше до себе самого, нiж вiдповiдаючи Ноевi. – Я, здаеться, розумiю, що значить умерти вiд цього.

– Заплач, Матвiйку, дам копiйку, – зареготався Ной, вгледiвши, як по щоцi Олiвера помалу скотилася сльоза. – Чому, слинько, реви розпустив?

– У кожному разi, не через тебе, – озвався Олiвер, хутко змахуючи сльозу.

– Звичайно, не через мене, – вищирив зуби Ной.

– Не через тебе – iз серця, – обiрвав його Олiвер. – Ну, годi, не смiй менi бiльше говорити за те. Стережись!

– Стережись, стережись! – скрикнув Ной. – Слиньку, не пирожся та й з маткою своею не носись, як з писаною торбою! Знаемо ми, хто вона така, знаемо, ого! – Тут Ной красномовно хитнув головою i зморщив, що було сили, свого кирпатого червоного носика. – І знаеш, пiдкидьку, – тоном нещирого спiвчуття, з усiх тонiв найгiршим, – провадив Ной, пiдбадьорений Олiверовим мовчанням, – тепер вже нiчим, а слiзьми тим паче, не допоможеш; та й тодi б ти нiчим не допомiг, i менi самому, i нам усiм тебе дуже шкода, i ми всi тебе вiд щирого серця жалiемо, але ти мусиш знати, пiдкидьку, що матка твоя була звичайнiсiнька шльондра.

– Що ти сказав? – озвався Олiвер, кидаючи на нього меткий погляд.

– Звичайнiсiнька шльондра, пiдкидьку, – спокiйно вiдказав Ной. – І для неi самоi краще, що вона рано померла, а то б довелося сердезi солодко попрацювати в Брайдуеллi чи на каторзi, а то й на шибеницi потанцювати; так, на шибеницi – це найпевнiше!

Червоний, розгнiваний, Олiвер скочив на ноги, перекинувши стола й стiльця, схопив Ноя за горло i в дикому запалi почав його трусити так, що в того аж зуби зацокотiли; потiм скупчив усю силу свого маленького тiла в один тяжкий удар i звалив ним свого супротивника на землю.

Ще за хвилину Олiвер був тихою, боязькою, затурканою дитиною, якою його зробила людська бездушнiсть, але тепер дух його повстав, i вiд жорстокоi образи за покiйну матiр спалахнула його кров; груди йому буйно здiймалися вгору, постать випросталась, очi занялися жвавим огнем; вiн увесь мов переродився i стояв тепер переможний над своiм полохливим ворогом, що боязько корчився долi, наляканий його раптовим вибухом.

– Вiн уб’е, уб’е мене! пробi! – репетував Ной. – Шарлотто, мiсiс Соуерберрi, сюди! Новак мене убивае! Пробi! Пробi! Олiвер сказився! Шар-лот-то!

На Ноiв крик луною вiдгукнулася Шарлотта, а за нею ще дужче заверещала мiсiс Соуерберрi; куховарка блискавицею вскочила до кухнi, а господиня занiмiла на сходах, доки не переконалася, що життю ii нiчого не загрожуе.

– Ах ти, мерзотнику! – скрикнула Шарлотта, хапаючи Олiвера з усiеi сили, що рiвнялася силi доброго мугиря. – Ах ти, не-вдяч-на, пас-куд-на тва-рю-ко, ах ти, кро-во-пив-це, – i мiж кожним складом Шарлотта ритмiтно сипала на Олiвера ляпас за ляпасом i на вiдчай душi репетувала.

Шарлоттин кулак був не дуже нiжний, але, боячись, що вiн не досить дошкулить Олiверовi, мiсiс Соуерберрi скотилася зi сходiв i, допомагаючи iй однiею рукою тримати хлопця, другою почала йому дряпати й лупцювати обличчя. Користуючись iз такоi щасливоi ситуацii, Ной пiдвiвся й почав бити Олiвера ззаду й собi.

Але вправа ця вимагала занадто великого напруження i тому довго тривати не могла. Натомившись i засапавшись, месники потягли Олiвера, що досi борсався й борюкався, але не хотiв здаватись, до сирого льоху й замкнули його там. Пiсля цього мiсiс Соуерберрi впала на стiлець i заридала.

– Господи, змилуйся, вона конае! – скрикнула Шарлотта. – Ною, голубе, склянку води, швидше!

– О, Шарлотто, – ледве чутно почала за хвилину мiсiс Соуерберрi вiд браку повiтря в грудях i надмiру холодноi води, якою Ной щедро обiлляв iй голову й плечi. – О, Шарлотто, яке щастя, що вiн нас всiх не зарiзав серед ночi!

– Велике щастя, панi, – вiдповiла та, – сподiваюся, це буде наука хазяiновi не брати бiльше до хати цих пройдисвiтiв, що народжуються вбивцями й розбишаками. Бiдолашний Ной! Вiн був на волосинi вiд смертi, коли я вскочила.

– Бiдна крихiтко, – жалiсно глянула на нього мiсiс Соуерберрi.

«Бiдна крихiтка» (горiшнiй гудзик ii жилета був на одному рiвнi з макiвкою Олiверовоi голови) старанно витирала кулаком очi, шморгала носом i сопла, щоб видушити кiлька сльозин.

– Що робити? Хазяiна нема вдома, в хатi самi баби, а вiн ось-ось висадить дверi! – Олiвер дiйсно так грюкав i стукав у гнилу дерев’яну загородку, що це було цiлком правдоподiбно.

– Господи! Господи! Що робити, панi? – лементувала Шарлотта. – Хiба що послати по полiцiю.

– Або по солдатiв, – додав Клейполь.

– Нi, не те, – заперечила мiсiс Соуерберрi, згадавши про Олiверового старого приятеля. – Ною, бiжи-но хутчiй по мiстера Бембля i скажи, щоб вiн негайно йшов сюди; не шукай кашкета, бiжи, як стоiш! Притьмом! Ага, притисни ось цього ножа до гулi – опух швидше спаде.

Нiчого не одказавши, Ной кинувся прожогом надвiр: перехожi здивовано дивилися в слiд розхрiстаному хлопцевi, що нiсся, як вiтер, вулицями, без шапки на головi й з лезом ножа над оком.




Роздiл VII

Олiвер не скоряеться


Ной гнався чимдужче до притулку, нi на мить не зупиняючись i не озираючись навколо. Тiльки вже бiля самих ворiт вiн вiдсапнувся, набрався духу, видушив з себе так-сяк кiлька слiз i постукав у хвiртку; тут вiн скорчив таку скривджену й нужденну мiну, що навiть воротар богадiльний (а вiн бував у бувальцях i бачив на своему вiку переважно скривдженi та нужденнi обличчя) аж остовпiв.

– Що з тобою, хлопче? – скрикнув вiн.

– Мiстере Бембль! Мiстере Бембль! – закричав Ной з добре вдаваним жахом i так голосно й розпачливо, що Бембль одразу почув його i вискочив на його лемент, як ошпарений, зi своеi хати, забувши навiть надягнути свого трикутного капелюха. (Цей цiкавий факт треба вiдзначити, бо вiн свiдчить про те, що пiд впливом якогось могутнього iмпульсу навiть парафiальнi сторожi здатнi втрачати владу над собою й забувати власну гiднiсть).

– О, мiстере Бембль, – скрикнув Ной, – Олiвер, сер, Олiвер…

– Що? Що? – перебив мiстер Бембль, i його холоднi очi радiсно заблищали. – Олiвер утiк? Ну, кажи, Ною, невже вiн справдi утiк?

– Нi, нi, сер, вiн не втiк, але вiн вчинив злочин, – вiдповiв Ной. – Вiн хотiв убити мене, сер, а потiм кинувся вбивати Шарлотту, а потiм хазяйку… О! як боляче! Який жах, сер! – Тут Ной почав звиватися й корчитися, наче в’юн, даючи цим розумiти мiстеровi Бемблевi, що скажений напад Олiвера тяжко пошкодив якийсь його внутрiшнiй орган i вiн нестерпуче страждае.

Побачивши, що несподiвана новина справила на мiстера Бембля велике враження, Ной вирiшив пiдлити масла в огонь i ще голоснiше зарепетував.

На той час пан у бiлому жилетi вийшов на подвiр’я; Ной побачив його i, збагнувши, що дуже корисно звернути на себе його увагу i викликати цим ще дужче обурення проти Олiвера, – зарепетував, зовсiм як нерiзане порося, i являв тепер собою щось дiйсно трагiчне. Вiн дуже швидко досяг свого: на третьому кроцi пан сердито обернувся й спитав, чого це щеня так верещить i чому Бембль не заткне йому пельки.

– Це бiдне хлоп’я з дитячого захистку, – пояснив мiстер Бембль, – його покалiчив i мало-мало не забив… Олiвер Твiст.

– Сто чортiв! – скрикнув пан у бiлому жилетi, круто зупиняючись. – Я це знав! З першоi ж хвилини у мене з’явилось якесь передчуття, що цей дикун дограеться до шибеницi.

– Виявляеться, що вiн зробив замах i на iхню дiвчину служницю, – провадив мiстер Бембль iз землисто блiдим обличчям.

– І на господиню, – вставив Клейполь.

– І на господаря, чи так, Ною? – додав мiстер Бембль.

– Нi, господаря вдома не було, а то вiн був би i його забив, – вiдказав Ной, – вiн нахвалявся…

– Так вiн нахвалявся забити господаря, мiй хлопчику? – перепитав пан у бiлому жилетi.

– Так, сер, – вiдповiв Ной. – І прошу, сер, мiсiс питае, чи не мiг би мiстер Бембль зайти до нас на часинку й вiдшмагати його, бо господаря вдома нема.

– Звiсно, звiсно, дитино, – мовив пан у бiлому жилетi, ласкаво всмiхнувшись i поплескавши Ноя по головi, що була на три дюйми вище за його власну. – Ти добрий хлопчик, дуже добрий хлопчик. Ось тобi пенi. А ви, Бемблю, iдiть негайно до Соуерберрi з цiпком, i вже самi побачите, що там робити. Глядiть, не панькайтесь там з ним.

– Нi, нi, сер, – вiдповiв сторож, начiпляючи на свiй цiпок батога, що його вживав для екзекуцiй.

– І Соуерберрi скажiть, щоб вiн теж рiзок не жалкував. Без синцiв i батогiв з цього шибеника не буде пуття, – прорiк пан у бiлiм жилетi.

– Не турбуйтесь, сер, я вже знатиму, як там раду дати, – вiдповiв сторож.

Капелюх уже знову гордо сидiв на своему почесному мiсцi, цiпка було направлено, i мiстер Бембль з Ноем подалися пiдтюпцем до трунаревоi майстернi.

Тут стан речей тим часом не змiнився. Соуерберрi досi не повертався додому, а Олiвер з неослабною силою грюкав так само у дверi.

Мiсiс Соуерберрi наговорила Бемблевi таких жахливих речей про Олiверовi злочинства, що той поклав за безпечнiше вдатися з ним спершу в пересправи.

Тому вiн спочатку постукав у дверi, а потiм, притулившись губами до дiрочки в замку, з притиском промовив:

– Олiвере!

– Пустiть мене! – вiдгукнувся з льоху хлопчик.

– Чи пiзнаеш ти, чий це голос, Олiвере?

– Так, пiзнаю.

– А чи страшно тобi? Чи тремтиш ти в цю мить, сер?

– Нi, – гордо кинув Олiвер.

Ця неприродня, нечувана вiдповiдь, якоi мiстер Бембль нiяк не сподiвався, збила його з пантелику. Вiн вiдскочив вiд дверей, випростав свiй стан i в нiмому подивi обвiв поглядом усiх присутнiх.

– О, мiстере Бембль, вiн напевне збожеволiв, – простогнала мiсiс Соуерберрi, – жоден тямущий хлопець не наважився б так з вами розмовляти.

– Це не божевiлля, моя панi, – вiдповiв мiстер Бембль пiсля кiлькох хвилин глибокоi задуми, – це м’ясо!

– Що? – скрикнула мiсiс Соуерберрi.

– М’ясо, моя панi, м’ясо, – повторив Бембль з притиском. – Ви перегодували його м’ясом. Ви штучно збудили в ньому бунтарський дух, що цiлком не личить особi в його становищi. Мiсiс Соуерберрi, це вам пiдтвердять i члени Ради, а вони глибокi фiлософи-практики i добре розумiються на цьому. Нащо жебракам дух? Що вони з нього втнуть? Досить того, що ми пiдтримуемо життя iх тiла. Якби ви годували хлопця кашкою, моя панi, цього нiколи не трапилося б.

– Боже! Боже! – сплеснула руками мiсiс Соуерберрi, побожно пiдносячи очi до кухонноi стелi. – Ось що значить бути милосердним.

Милосердя мiсiс Соуерберрi полягало в тому, що вона щедро надiляла Олiвера найгiршими недоiдками та недогризками, на якi нiхто не поласував би, i тому треба було, дiйсно, великоi саможертовностi й природньоi лагоди вдачi, щоб схилитися так покiрно перед тяжким безпiдставним докором мiстера Бембля.

– О, – промовив мiстер Бембль, коли шановна ледi знову спустила очi додолу. – Єдине, чим тепер можна зарадити лиховi, – це залишити хлопця в льосi на два-три днi, доки його прикрутить голод; потiм його можна буде випустити, але протягом всiеi його науки його треба буде тримати на самiй кашi. В нього небезпечна жилава натура, мiсiс Соуерберрi, з живущого вiн насiння: ось i лiкар, i доглядачка казали менi, що матка його натерпiлася стiльки злигоднiв, заким дочвалала до нас, що на ii мiсцi кожна порядна жiнка була б померла на кiлька тижнiв ранiше, а вона ще борсалася.

Розмова за дверима долiтала невиразно до Олiвера, але досить було його настороженому вуховi почути якийсь натяк на покiйну матiр, як вiн затупотiв i закалатав у дверi з такою силою, що заглушив усi iншi звуки. Тим часом надiйшов Соуерберрi. Щоб викликати його обурення, жiнки наговорили йому такого страхiття про Олiвера, що вiн дiйсно завзявся на хлопця, злiсно шарпонув дверi й немилосердно витяг його з льоху за комiр.

Вiд нещодавньоi розправи одежа на Олiверовi обвисла лахмiттям, обличчя було геть чисто подряпане й розквашене, чуприна збилася клоччям на лобi; проте гнiвний рум’янець не збiг iще з його лиця, i, коли його витягли з льоху, вiн змiряв Ноя завзятим поглядом i не зморгнув.

– Фу ти ну ти, який красень! – сказав Соуерберрi, струсонувши Олiвера за плечi, й боляче ляснув його по щоцi.

– Вiн лаяв мою матiр, – вiдповiв Олiвер.

– Ну, то що з того, невдячна паскудо? – визвiрилася на нього мiсiс Соуерберрi. – Твоя мати заробила на те, що вiн сказав; навiть на ще гiрше.

– Нi, не заробила.

– Нi, заробила! – гукнула мiсiс Соуерберрi.

– Брехня! – спалахнув Олiвер.

Мiсiс Соуерберрi залилась сльозами.

Що було робити мiстеровi Соуерберрi? Цей потiк слiз вирiшив усе. Хай би вiн зрадив себе i на одну мить завагався покарати Олiвера якнайсуворiш, то кожен досвiдчений читач зрозумiе, що одразу вiн був би став (як це завжди бувае в подружнiх сварках) несвiтським грубiяном, негiдником, потворою, карикатурою на чоловiка i т. д., i т. д. i взагалi був би дiстав iще силу iнших приемних епiтетiв, занадто численних, щоб вони умiстилися у межах цього роздiлу. Але треба сказати, що Соуерберрi ставився до Олiвера (наскiльки сягали його далебi необмеженi влада й мiць) досить прихильно, може, тому, що був у ньому матерiально зацiкавлений, а може, й тому, що мiсiс Соуерберрi зненавидiла його з першого погляду. Але в цьому разi буйний потiк слiз його дружини не дозволяв гаяти часу, тому вiн вiдшмагав Олiвера так, що навiть мiсiс Соуерберрi залишилася задоволена й потреба в додатковiй допомозi Бемблевого цiпка, властиво кажучи, майже вiдпала. На решту дня Олiвера знову замкнули до темного льоху, де вiн мiг розкошувати досхочу на хлiбi й водi (в його розпорядженнi був цiлий водогiн).

Увечерi мiсiс Соуерберрi, пом’янувши попереду пiд дверима кiлька разiв недобрим словом покiйну Олiверову матiр, зазирнула до льоху й наказала хлопцевi йти спати на звичайне мiсце, i вiн пiшов, а слiдом за ним неслися регiт i грубi дотепи Шарлотти та Ноя.

Лише зоставшись на самотi в тишi похмуроi трунарнi, вiддався Олiвер тим почуттям, що мусили неминуче повстати в його ще зовсiм дитячiй душi пiсля пережитоi кривди й образи останнього дня. Вiн кепкував зi своiх гнобителiв, вiн стерпiв не зморгнувши бiль i побоi, у його серцi зростала й ширилася гордiсть, що не попустила б вирватися з його грудей останньому зойковi – хай би вони його живцем на вогнi смажили. Але тепер, коли навкруги не було нiкого, хто б мiг чути й бачити його, вiн упав навколiшки на пiдлогу й, затуливши лице руками, заридав такими слiзьми, якими – дай Боже – нiколи не плакати дитинi.

Довго стояв так Олiвер, мов занiмiв. Свiчка вже зовсiм розтопилася в лiхтаревi, коли вiн пiдвiвся на ноги. Обережно озирнувшись на всi боки й наставивши вухо, вiн тихенько вiдiмкнув дверi й виглянув надвiр.

Стояла холодна темна нiч. Хлопчиковi здалося, що зорi мерехтять далеко вище над землею, нiж звичайно; було тихо, не дмухав вiтер, а темнi тiнi, що падали на землю вiд дерев, видавали мерцями – такi нiмi й нерухомi були вони.

Олiвер знову обережно зачинив дверi i, користуючись з останнiх вiдлискiв свiчки, зв’язав у хустину свое убоге добро й сiв на ослонi дожидати дня.

Тiльки-но засiрiло надворi й першi блiдi тiнi свiтанку несмiливо пробилися крiзь щiлинки вiконниць у майстерню, Олiвер пiдвiвся й визирнув на вулицю – на мить завмер, вагаючись, на порозi, а потiм хутко причинив за собою дверi.

Вiн глянув лiворуч, праворуч i не знав, у який бiк тiкати. Але потiм згадав, що навантаженi бендюги звертали завжди вгору, як iхали за мiсто, i пiшов цiею саме дорогою; незабаром вiн натрапив на стежку, що йшла навскоси через поле i, як вiн знав, виходила потiм знову на шлях. Вiн пам’ятав, як вiн уперше йшов нею, коли мiстер Бембль забрав його з «ферми». Стежечка проходила повз знайомий котедж, Олiверове серце швидко застукало в грудях, коли вiн це збагнув; вiн навiть хотiв був повертатися назад, але пройшов уже занадто багато й не так швидко встиг би повернутися додому, та до того ж було ще дуже рано: навряд чи хто-небудь перестрiне його. І вiн пiшов.

А ось i знайома ферма. Все тихо, нiкого не видко. Олiвер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь маленький хлопчик полов траву на грядках; вiн глянув угору, i Олiвер пiзнав блiде личко свого колишнього товариша. Вiн дуже втiшився, вгледiвши його на прощання, бо, хоча хлопча було значно молодше за нього, вони колись дуже добре товаришували i iм було що згадати: скiльки разiв iх били, морили голодом i садовили до карцера разом!

– Тс-с, Дiк! – прошепотiв Олiвер, коли хлопчик пiдбiг до хвiртки й протянув йому назустрiч через штахети своi рученята. – Чи вже хто-небудь встав?

– Нiхто, всi сплять, крiм мене.

– Нiкому не кажи, що ти мене бачив, Дiку, – провадив Олiвер, – я тiкаю. Вони знущаються з мене, Дiку, i я йду шукати долi далеко-далеко, свiт за очi. А як ти зблiд…

– Я чув, як лiкар iм казав, що я вмираю, – вiдповiло хлоп’ятко, блiдо всмiхаючись. – Я такий радий, такий радий, що побачив тебе, Олiверчику, тiльки не стiй тут довго.

– Нi, нi, не буду, я тiльки хотiв попрощатися з тобою, – вiдповiв той. – Ми ще побачимось, я знаю, що побачимось! Ти вичуняеш i будеш здоровий i щасливий!

– Так, тiльки вже як умру, – зiтхнуло хлоп’ятко, – мабуть, лiкар казав правду, Олiверчику, бо менi так часто сняться рiзнi люди, яких я нiколи не бачу вдень. Поцiлуй мене, – попрохало воно, злазячи на низеньку хвiртку й обвиваючи рученятами Олiверову шию. – Прощавай, Олiверчику!




Роздiл VIII

Олiвер чимчикуе до Лондона й зустрiчае дорогою чудного молодого джентльмена


Стежечка вийшла незабаром знову на битий шлях. Була вже дев’ята година. Олiвер вiдiйшов миль iз п’ять вiд мiста, але, боячись, щоб його, бува, не наздогнали й не зловили, бiг навзаводи, а на люднiших мiсцях крався попiдтинню. Натомившись, вiн сiв нарештi спочити при дорозi край верстового стовпа й уперше замислився над тим, куди йому податись i що робити.

На каменi було написано великими лiтерами, що звiдси до Лондона ще сiмдесят миль. «Лондон» – це слово дало новий напрям Олiверовим думкам. Лондон! Лондон – це величезне неосяжне мiсто. Нiхто, нiхто, навiть сам мiстер Бембль, нiколи не знайде його там. Олiвер згадав, як один богадiлець казав, що кожен хлопчина зi смальцем у головi в Лондонi не пропаде i що у великому мiстi можна заробити так, як сiльським мугирям i ввi снi не снилось. Лондон – найкраще мiсце для безпритульного хлопчика, якому хоч з мосту та в воду, якщо нiхто не змилосердиться на нього. Вiд цих думок Олiвер скочив на ноги й знову подався далi. Вiн довго йшов i як побачив, що наблизився за цей час до Лондона лише на чотири милi, тодi тiльки збагнув, скiльки йому треба ще чимчикувати. Вiн пiшов помалiше, пригноблений цiею сумною думкою, i почав мiркувати, як би йому дiстатися туди. У клунковi його лежали шматок черствого хлiба, стара сорочина й двi пари шкарпеток, а в кишенi бовталося пенi – подарунок Соуерберрi пiсля одного особливо пожиточного похорону.

«Чиста сорочка, двi пари залатаних шкарпеток i одне пенi – дуже хорошi речi, але з ним далеко не заiдеш. Взимку шiстдесят п’ять миль не абищо», – мiркував Олiвер. Люди взагалi дуже виразно й гостро вбачають рiзнi труднощi на своему життьовому шляху, але, як iм зарадити, нiяк не знають; отже, пометикувавши i так i сяк i нiчого, зрештою, не надумавши, Олiвер пересунув клуночок на друге плече й почимчикував собi далi.

Цього дня вiн пройшов двадцять миль i не мав в ротi нiчого, крiм свого черствого хлiба та води, яку вiн випрошував у котеджах при дорозi. Коли стемнiло, вiн звернув зi шляху на луг, зарився в копицю сiна й вирiшив пролежати там до самого ранку. Рвачкий вiтер гуляв по голому полю; Олiверовi було холодно й хотiлося iсти; почував вiн себе таким самотнiм, таким самотнiм, як iще нiколи, i спочатку йому було дуже моторошно. Але довга дорога i втома перемогли, i вiн незабаром заснув, забувши всi своi турботи. Перед свiтом вiн зовсiм задубiв i так зголоднiв, що мусив купити собi на свое пенi хлiба в найближчому селi. Вiн позбивав собi ноги, а колiна йому тремтiли з надутоми. Пiсля другоi ночi пiд голим холодним небом Олiверовi стало ще гiрше; над ранок вiн вже насилу волочив ноги i сiв спочити край крутого пiдгiр’я. Чекаючи на дилiжанс, що саме наближався до гори, вiн простяг руку до пасажирiв, та мало хто звернув на нього увагу, але потiм хтось гукнув йому, щоб вiн не жебрав, а як хоче, то заробив грошi й побiг пiд гору навипередки з кiньми за пiвпенi. Бiдний Олiвер зi шкури лiз, щоб бiгти врiвень iз дилiжансом, але надутома й пiдтоптанi ноги не пускали, i вiн вiдставав. Побачивши це, пасажири поховали своi шеляги назад у кишенi й вилаяли Олiвера ледачим щеням i нiкчемою; i дилiжанс iз гуркотом покотився геть, залишивши по собi лише хмару пороху.

По деяких селах висiли великi плакати, що пiд загрозою в’язницi застерiгали вiд жебрування в межах цiеi околицi. Це дуже налякало Олiвера, й вiн старанно обминав такi села. По iнших мiстах, де таких плакатiв не було, вiн ставав пiд барканами заiздiв i мовчки похмуро вдивлявся в очi перехожих: цей маневр кiнчався переважно тим, що господиня наказувала якомусь iз батракiв прогнати цього чудного хлопця, що напевне виглядае, як би щось поцупити. Коли Олiвер пiдходив з довгою рукою до садиби якогось фермера, його майже завжди наганяли собаками, а коли вiн тикався до якоiсь крамницi, то мову зараз звертали на те, що треба покликати парафiального сторожа, вiд чого в Олiвера, звичайно, душа холола i вiн швидше тiкав. Якби не один добрий сторож при заставi та одна добросердна старенька панi, Олiверове поневiряння було б скiнчилося так само, як i поневiряння його матерi, тобто вiн незабаром звалився б мертвий на дорозi його королiвськоi величностi. Але сторож пiдгодував його хлiбом i сиром, а старенька панi, онук якоi мандрував тепер босонiж десь у якiйсь далекiй частинi земноi кулi пiсля розбиття корабля, – зглянулася на бiдного сироту й дала йому все, що могла вiдiрвати вiд себе, з такими добрими, ласкавими словами i з такими теплими сльозами спiвчуття, що вони врiзалися в Олiверову дущу глибше, нiж усi пережитi жалi.

Рано-вранцi на сьомий день своеi втечi з рiдного краю Олiвер пришкандибав до невеличкого мiста Барнет. Вiконницi на вiкнах були ще позамикуванi, вулиця була порожня; нiхто ще не брався до денноi роботи – всi спали. Сонце саме вставало у всiй своiй величнiй красi. Запорошений, обдертий, зi скривавленими, побитими ногами, сiв Олiвер на сходах край чужого порогу; в золотому, радiсному промiннi вiн почував себе ще самотнiшим i безпораднiшим, нiж звичайно. А там потроху почали вiдчиняти вiконницi, вiдхиляти фiранки, з’явилися люди на вулицях. Дехто з перехожих зупинявся на хвилю, а то й обертався на Олiвера, але нiкому не спало на думку допомогти йому й поцiкавитися, як вiн сюди дiстався. Попрохати милостини Олiвер не наважувався i мовчки сидiв.

Вiн просидiв так чимало часу на сходах; мовчки дивувався, скiльки в цьому мiстi шинкiв (у Барнетi що не дiм, то шинок або корчма), дивився байдужим оком на карети, що проiздили повз, i думав, як усе дивно на свiтi створено: ось ця карета може жартома проiхати за кiлька годин увесь той надмiрно тяжкий шлях, що на нього вiн витратив аж цiлий тиждень; багато ще передумав Олiвер, коли раптом почув на собi чужий погляд i побачив, що якийсь хлопець, який кiлька хвиль тому був пройшов повз, зупинився й дуже уважно стежить за ним з протилежного пiшоходу. Спочатку Олiвер не звернув на нього особливоi уваги, але хлопець стояв так довго на одному мiсцi й так пильно дивився на нього, що Олiвер пiднiс голову i змiряв його найпильнiшим поглядом. Тодi незнайомий перейшов вулицю i наблизився до Олiвера.

– Жовторотий, чого розпустив кислицi? – гукнув вiн.

Вiн був, мабуть, трохи старший за Олiвера, але був якийсь кумедний. Такого хлопця Олiвер iще, здаеться, нiколи на своему вiку не бачив. Це було кирпате, низьколобе, неймовiрно замурзане й обшарпане звичайнiсiньке хлоп’я, але з поставою й манерами цiлком дорослоi людини. Воно було присадкувате, трохи кривоноге, трохи замале на своi роки i мало маленькi, гострi, препоганi очi. Капелюх стирчав у нього на головi, мов на тичку, щохвилини загрожуючи злетiти додолу i, мабуть, був би й злiтав, якби хлопець час вiд часу не стрiпував кумедно головою, вiд чого капелюх знову опинявся на старому мiсцi. На хлопчиковi був сурдут з батькiвського плеча мало не до самих п’ят; закаврашi рукавiв були закоченi аж по лiктi – очевидячки для того, щоб зручнiше було закладати руки в кишенi пасатих штанiв, звiдки вiн iх не виймав. Загалом це був найкумеднiший у свiтi маленький чванько чотири фути шiсть дюймiв заввишки (разом iз закаблуками своiх чобiт).

– Ану, жовторотий, чому розпустив кислицi? – спитав удруге незнайомий.

– Я здорожився i хочу iсти, – вiдповiв Олiвер, i сльози навернулися йому на очi. – Я стiльки йшов пiшки безперестанку – аж цiлiсiнький тиждень.

– Цiлiсiнький тиждень навтiкача вiд дзьоба? – жваво спитав молодий джентльмен i, помiтивши Олiверiв здивований погляд, додав: – Та ти, фертику, здаеться, не знаеш, що таке дзьоб?

Олiвер покiрно вiдповiв, що, наскiльки вiн знае, дзьобом зветься пташиний рот.

– Ой-ой! Яке зелене! – засмiявся панич. – Дзьоб – це суддя, за його наказом пiдносишся вгору, а вниз не спускаешся. А чи був ти коли-небудь на млинi?

– На якому млинi?

– На якому? Та на тому малому млинi, що може крутитися в Камiнному Жбанi й завжди краще меле проти вiтру, а за вiтром не меле, бо тодi чортма робiтникiв, – пояснив досить незрозумiло молодий джентльмен. – Еге, стривай, у тебе, я бачу, живiт присох, треба тебе чимсь наперти. У мене самого тепер у кишенi вiтер гуде – тiльки щиглик та сорока. Та дарма – вже якось-то буде. Ну, ну, мерщiй вставай, i ходiмо – гайда!

Хлопець допомiг Олiверовi пiдвестись i купив йому в сусiднiй крамницi шмат шинки й буханець хлiба, а щоб шинка, бува, не запорошилась, вiн вигадав дуже хитру штуку: видер iз паляницi мнякуш, а шинку засунув усередину i з буханцем пiд пахвою повiв Олiвера до найближчого заiзду. Вони отаборилися в якiйсь заднiй темнiй кiмнатi; незабаром на столi з’явився жбан з пивом, i з дозволу таемничого юнака Олiвер накинувся на iжу i почав ii уминати, а той тим часом дуже пильно стежив за ним.

– Тьопаеш до Лондона? – спитав вiн, коли Олiвер скiнчив снiдання.

– Еге.

– Маеш кнатирю?

– Нi.

– Грошi?

– Нi.

Хлопець свиснув i заклав руки в кишенi, наскiльки це дозволяли йому довгi рукави.

– А ти живеш у Лондонi? – спитав Олiвер.

– Мг, коли буваю вдома, – вiдповiв хлопець. – Тобi, мабуть, треба десь притулитись на нiч – ге?

– ІЦе б пак, – вiдповiв Олiвер, – вiдколи я вийшов у дорогу, менi весь час доводилось спати пiд голим небом.

– Не журися, синку, – заспокоiв його новий приятель. – Менi теж треба бути нинi ввечерi в Лондонi; я там знаю одного старого джентльмена – перший сорт! – вiн тебе напевно вiзьме до себе задурно, якщо тобi дасть рекомендацiю хто-небудь з його добрих знайомих. А чи ми з ним не знайомi?! Та куди! Звичайно нi! Зроду-вiку не бачились!

Панич усмiхнувся, даючи зрозумiти, що останнi слова – тонка iронiя, й хильнув до дна пиво.

Хiба мiг вiдмовитися Олiвер вiд такоi вабливоi пропозицii, як притулок на нiч? Але мало того, новий знайомий ще обiцяв, що старий пан його негайно дуже добре влаштуе.

Мiж хлопцями поточилася щира, жвава розмова, з якоi Олiвер довiдався, що його приятеля звуть Джеком Давкiнсом i що вiн особливий мазунчик i улюбленець того самого старого пана.

Дивлячись на нього, не можна було сказати, щоб улюбленцi старого користувалися особливими життьовими вигодами. Джек, мiж iншим, сам признався, що в тiсному товариському колi його звуть Пронозою, та вiн дiйсно був, здаеться, страшенним гонивiтром i гульвiсою. Олiвер збагнув, що, либонь, старий доброчинець махнув на нього рукою, бо вмовляти його, видно, все одно, що горохом об стiну сипати! Олiвер вирiшив завоювати будь-що-будь приязнь старого пана, а коли виявиться, що Пронозi не буде впину (чого вiн був цiлком певен), то взагалi вiдмовитись вiд знайомства з ним.

Джек Давкiнс чомусь рiшуче не згоджувався увiходити до Лондона завидна, i тому хлопцi лише об одинадцятiй годинi ночi пiдiйшли до Айлiнгтонськоi застави. Вiд Енжеля вони звернули на Сент-Джонiв шлях, потiм у вузенький заулок, що пiдходив до самого Уельського театру, далi вийшли на Ексмавс-стрит, а звiдти на Коппiс-роу; пройшли повз Притулок для бiдних i через славетний майдан, що звався колись Хоклей-iн-дi-Хол, а звiдти видряпалися на Великий Сеффрон-Гiлл. Тут Проноза прискорив кроки й звелiв Олiверовi «взяти ноги на плечi». Олiвер мусiв не опускати очей зi свого проводаря, щоб не згубити його в темрявi, проте вiн встиг кинути кiлька разiв оком навкруг себе. Бруднiшоi та паскуднiшоi мiсцевостi вiн iще нiколи на своему вiку не бачив.

Вулиця, якою вони йшли, була вузька й загиджена, грязюка стояла по колiна, а повiтря просякло смородом. Тут було багато крамничок, але вони були порожнi: единим крамом у них були, здаеться, самi лише дiти; дарма що було вже дуже пiзно, вони снували, мов неприкаянi, вiд дверей до дверей, i зсередини крамниць долинали iх крики й вереск. Серед загальних злиднiв, здавалося, цвiли повним цвiтом самi лише шинки; крiзь iхнi розчиненi дверi чулася лайка п’яних iрландцiв-чорноробiв, що сварилися й стукали кулаками по столах.

У темних, покручених сусiднiх заулках купами лiпилися бруднi облупленi халупи; п’янi жiнки й чоловiки барложилися тут у брудi й смородi, а з дверей час вiд часу висовувались здоровезнi лобуряки, що, очевидячки, вiдряджалися в якiсь дуже пiдозрiлi експедицii.

Видряпавшись на самий шпиль пагорбка, Олiвер почав уже мiркувати, чи не краще було б взагалi втекти кудись звiдсiля, коли це Давкiнс зупинився перед якимсь будинком, штовхнув ногою дверi й потягнув Олiвера за собою в темний вузький коридор, а потiм тихо свиснув i обережно зачинив iх за собою.

– Хто там? – почувся знизу якийсь голос у вiдповiдь на Джекiв посвист.

– Козирний туз! – пролунала вiдповiдь.

Це було, очевидячки, якесь гасло, що все гаразд, бо в глибинi коридора на стiнi блимнуло тьмяне свiтло свiчки й голова якогось чоловiка визирнула з-за обламаних билець кухенних сходiв.

– Вас тут двiйко, – мовив чоловiк, пiдносячи над головою свiчку й затуляючись рукою вiд свiтла. – А це хто такий?

– Новий товариш, – одказав Джек, пiдштовхуючи Олiвера наперед.

– Звiдки вiн?

– З Гренландii. Феджiн нагорi?

– Розбирае хустки. Ходiть! – свiчка зникла, а за нею й обличчя.

Помацки дряпався Олiвер по темних обламаних сходах за новим своiм товаришем, мiцно тримаючись за його руку, а той так прудко перескакував через схiдцi, що, очевидячки, добре знав дорогу й бував тут не раз i не два. Нарештi вiн штурхнув якiсь дверi; вони опинилися у великiй кiмнатi. Стiни й стеля ii почорнiли вiд сажi й довгих лiт. Перед вогнищем, на непокритому сосновому столi, стояли заткнута в пляшку з-пiд пива свiчка, кiлька цинових кварт, бухан хлiба, масло й миска; у камiнi смажилася на пательнi ковбаса, а над пательнею схилився з довгою виделкою в руцi якийсь старезний зморщений чолов’яга у засмальцьованому байковому лапсердацi з розхрiстаним комiром; вiн був страшенно бридкий i неохайний, а обличчя його геть чисто заросло сплутаним рудим клоччям. Погляд його нервово перебiгав з пательнi на купу наваленоi на пiдлозi одежi, над якою на мотузцi висiла цiла серiя шовкових хусточок. Долi були постеленi вряд зо три брудних постелi. Навкруг столу сидiло кiлька хлопчикiв Джекового вiку, але всi вони палили довгi глинянi люльки й сьорбали горiлку, наче дорослi. Джек прошепотiв щось старому на вухо, i вся зграя обступила його, а потiм з реготом обернулася до Олiвера; старий, не випускаючи з рук виделки, глянув на нього й собi.

– Це мiй приятель, Олiвер Твiст, – мовив Джек Феджiновi.

Старий усмiхнувся, низко вклонився Олiверовi й, стискаючи його руку, сказав, що сподiваеться з часом ближче зiйтися з ним. Пiсля цього молодi джентльмени з люльками в зубах обступили Олiвера й почали мiцно стискати йому руки, а особливо ту, в якiй вiн тримав свого клуночка. Один з них попрохав дозволу повiсити на кiлок його кашкета, другий був настiльки гречний, що запустив своi лапи йому в кишенi, щоб здороженому гостевi не спорожняти iх самому перед сном. Ця гречнiсть була б сягнула, мабуть, iще значно далi, якби старий не огрiв виделкою запопадливих юнакiв.

– Дуже, дуже радий тебе бачити, Олiвере, – мовив вiн. – Пронозо, знiми-но ковбасу й пiдсунь Олiверовi дiжку до вогню. Ага! дивишся на носовi хусточки, моя крихiтко! Їх тут чимало – ге? Ми iх саме збиралися прати – ось i все, Олiвере, ось i все, ха-ха-ха, ха-ха-ха!

Вихованцi веселого джентльмена вкрили його останнi слова гучним реготом i з галасом взялися до вечерi.

Олiвер з’iв свою пайку, а старий розбовтав склянку води з джином i наказав йому хильнути одразу все до дна, бо другий джентльмен чекав на свою чергу. Олiвер слухняно спорожнив склянку; у головi йому запаморочилося, i вiн тiльки почув, що його, мов пiрце, пiдхопили чиiсь руки й поклали на постiль на пiдлозi; за хвилю вiн уже спав глибоким, мертвим сном.




Роздiл IX

Деякi дальшi подробицi про старого веселого джентльмена та його зразкових вихованцiв


Було вже пiзно, коли Олiвер прокинувся вiд довгого здорового сну. В кiмнатi не було нiкого, опрiч старого, що варив у горнятковi каву на снiданок i насвистував щось собi пiд нiс, мiшаючи каву залiзною ложечкою. Вiд найлегшого шамотiння старий насторожував вухо, але, впевняючись, що все гаразд, знову схилявся над горнятком.

Олiвер бiльше не спав, але ще не зовсiм прочумався. Бувае такий дивний стан, коли людина бiльш не спить, не дрiма, але й не прокинулася ще цiлком, лежить iз напiвзаплющеними очима, але вже вiдчувае, що дiеться навколо; бува, що в такому станi iй за п’ять хвилин присниться багато бiльше, нiж за п’ять ночей, коли вона спить мертвим сном з цiлком уколисаною свiдомiстю. В такi хвилини людина все-таки настiльки свiдома дiяльностi свого розуму, що може вiдчувати його могутню силу, ту силу, що дозволяе йому, вiдiрвавшись вiд тiлесноi оболони, розривати з земними путами й ширяти поза часом i просторiнню.

Олiвер був саме в такому станi. Крiзь напiвзаплющенi повiки вiн бачив старого, чув його тихий посвист, чув, як вiн шкрябае ложкою об стiнки горнятка, а проте в цей самий час у його уявi роiлися спогади з минулого життя й обличчя людей, що з ними йому доводилося зустрiчатись.

Кава закипiла; старий поставив горнятко на примурок i стояв кiлька хвилин мовчки, наче вагаючись, до чого братися; потiм обернувся, глянув на Олiвера й озвався до нього; але той не вiдповiв – очевидячки спав.

Переконавшись, що хлопець спить, старий тихо пiдiйшов до дверей, замкнув iх, витяг, як здалося Олiверовi, з якоiсь потайноi ляди в долiвцi невеличку скриньку й обережно поставив ii на стiл. Очi йому блиснули, коли вiн вiдiмкнув ii вiко й зазирнув усередину; вiн пiдсунув до столу старого стiльця, сiв i обережно, милуючись, витягнув зi скриньки розкiшного золотого годинника з блискучими дiамантами.

– Ага, – зрадiв старий, знизуючи плечима й гидко всмiхаючись. – Хитрi шельми, хитрi шельми! Твердi до останнього! Не виказали поповi, де воно лежить! Не пiдвели старого Феджiна. Ще б пак, на якого бiса? Вiд цього мотуз на горлi анiтрiшечки б не ослаб! Нi, нi, нi! Хитрi шельми! Хитрi шельми!

Пробубонiвши ще щось собi пiд нiс, старий поклав годинника назад у скриньку i почав витягати один по одному ще з пiвдесятка годинникiв; милувався вiн кожним з невимовною насолодою, а потiм висипав цiлу купу перснiв, брошок, браслетiв i iнших покрас, таких розкiшних i з такими самоцвiтами, що Олiвер навiть i не знав, як iх назвати.

Поклавши усе це назад, старий дiстав зо дна скриньки якусь манесеньку рiч, що вмiстилася вся в його долонi; здавалося – на нiй був якийсь дуже дрiбний напис, бо вiн довго уважно вдивлявся у неi. Потiм вiн поклав ii назад до скриньки, мов втративши надiю чогось добрати, зiтхнув i, вiдкинувшись на спинку стiльця, прошепотiв:

– Ловка штука – кара на горло. Мертвi не знають нi каяття, нi вороття! Вони не розцвенькають стислих таемниць! Ловка це штука для нашого ремества! Усiх п’ятьох почепили на мотузцi, i нiкому тепер правити подiлу здобичи й прискаржувати!

У цю мить розвiяний погляд його блискучих темних очей, що блукав неуважно по стiнах, ненароком упав на Олiверове обличчя: очi хлопчика з нiмою цiкавiстю вп’ялися в нього, i, хоча це була одна мить – найкоротший у свiтi протяг часу, старий зрозумiв, що за ним стежать. Вiко скриньки стукнуло; старий, схопивши зi столу ножа для хлiба, сам не свiй скочив на ноги; вiн страшенно хвилювався, бо навiть на смерть наляканий Олiвер помiтив, як тремтить нiж у його руцi.

– Що це значить? Так ти пiдглядаеш за мною? Чому витаращив баньки? Чому прокинувся? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше: коли тобi життя миле!

– Я не мiг довше спати, сер, – вiдповiв несмiливо Олiвер, – менi дуже шкода, що я вас потурбував.

– Ти прокинувся з годину тому? – домагався, зловiсно насупивши брови, старий.

– Нi, нi, бiгме, я спав, – вiдповiв Олiвер.

– А чи ти цього певен? – скрикнув ще лютiше старий, наступаючи з погрозою на нього.

– Слово честi, сер, – серйозно одказав Олiвер, – слово честi, я спав.

– Так, так, серденько, – раптово заговорив старий своiм звичайним улесливим тоном i перше, нiж покласти ножа назад на стiл, покрутив його в руках, немов даючи зрозумiти, що вiн ним хотiв лише погратись. – Звичайно, я це сам знаю, мiй любий. Я тiльки хотiв налякати тебе. Ти не страхополох, ха-ха-ха! Ти дуже хороше хлоп’ятко.

Вiн посмiхався, потирав руки, але видно було, що вiн почував себе негаразд.

– А чи бачив ти всi цi прекраснi речi? – спитав вiн по недовгiй мовчанцi, кладучи руку на вiко скриньки.

– Так, сер, – вiдповiв Олiвер.

– А-а, – знову здригнувся старий i трохи зблiд на виду. – Це все мое, мое власне. Це все, що я надбав про чорний день на старiсть. Люди звуть мене скнарою, тiльки скнарою – тiльки скнарою, Олiверчику.

Олiвер подумав, що дiдусь таки дiйсно скупий, коли, маючи стiльки золотих годинникiв, живе в такому брудi; але потiм збагнув, що, мабуть, Проноза й iншi хлопчики коштують йому не одну щербату копiйку; тому вiн глянув на старого з повагою i попрохав дозволу встати.

– Звiсно, вставай, вставай, мiй голубе, – вiдповiв люб’язний джентльмен. – Ось там у кутку бiля дверей глечик – принеси його сюди, а я наллю тобi води в миску, серденько.

Олiвер встав, пiшов до дверей у протилежний кiнець кiмнати, а коли повернувся з глечиком назад, скриньки вже на столi не було.

Тiльки-но вiн помився й вилив помиi, за наказом старого, за вiкно, повернувся Проноза з якимсь дуже хватким хлопцем – одним з тих, що курили вчора люльки й пиячили, i якого Давкiнс тепер вiдрекомендував Олiверовi як Чарлi Бегса. Усi четверо посiдали до столу пити каву й снiдати шинкою i гарячими булочками, якi Проноза принiс додому в своему капелюховi.

– Гаразд, – промовив старий, хитро пiдморгнувши Пронозi, – як працювали, соколята?

– Шпарко попрацювали, – вiдповiв той.

– Як Найльс, – додав Чарлi.

– Хвалю, хвалю, – усмiхнувся старий. – А що в тебе, Пронозо?

– Двое гаманiв, – вiдповiв молодий джентльмен.

– Повнi? – жваво спитав старий.

– Та нiчогенькi, – одказав Проноза, витягаючи з кишенi два гаманцi – зеленого й червоного.

– Трохи залегкi, – мовив старий, оглянувши iх всерединi й зовнi, – але чепурненькi й доброi роботи. Зугарний майстер – ге, Олiвере?

– Так. Дуже зугарний, сер, – згодився Олiвер; тут Чарлi Бетс зареготався, як навiжений, на превелике диво Олiвера, який не вбачав нiчого смiшного у всьому, що допiру сталося.

– А що дiстав ти, моя крихiтко? – спитав Феджiн у Чарлi.

– Шмаття, – вiдказав мiстер Бетс, витягаючи з кишенi чотири хустини.

– Мг, хорошi, справдi хорошi, – сказав старий, пильно розглядаючи хустки, – тiльки ось мiтки, ти не зовсiм добре вигаптував, Чарлi; треба буде спороти iх. Ми навчимо цього Олiвера. Олiверчику, ти ж навчишся випорювати мiтки, хе-хе-хе?!

– Будь ласка, – ввiчливо попрохав той.

– Хотiв би ти виробляти носовi хустки так спритно, як Чарлi Бетс? – спитав Феджiн.

– Звичайно, сер, якщо ви будете ласкавi мене навчити, – вiдповiв Олiвер.

Чарлi ця вiдповiдь здалася настiльки кумедною, що вiн знову зареготався, аж луна пiшла, – i так похлинувся кавою, що мало не пропав, i потiм iще довго вiдпльовувався i пфуркав.

– Це жовтороте таке чудне, – насилу вимовив вiн нарештi, немов перепрошуючи присутнiх за свою непристойну поведiнку.

Проноза нiчого не сказав, тiльки провiв рукою по Олiверовому волоссю й заспокоiв його, що з часом вiн порозумнiшае; бачачи, як Олiвер почервонiв, старий пан тактовно перевiв розмову на iншу тему й спитав, чи багато людей дивилося на ранiшню кару. З вiдповiдi обох хлопчикiв Олiвер зрозумiв, що вони встигли й там побувати, i дивувався, якi вони спритнi i швидкi.

Прибравши зi столу пiсля снiдання, веселий старий панок почав гратися з обома хлопчиками в дуже цiкаву, якусь незвичайну гру: в штани до однiеi кишенi вiн поклав табакерку, до другоi записну книжечку, в кишеню жилета засунув годинника, ланцюжка обкрутив собi навкруги шиi, а дiамантову шпильку встромив у сорочку, щiльно застiбнув сурдут, всунув iще в кишеню футляр з окулярами й носову хусточку i почав тюпати вперед i назад по кiмнатi з цiпочком в руцi, достоту якийсь старенький джентльмен з тих, що повсякчас трапляються на вулицях. Вiн зупинявся то бiля камiну, то бiля дверей, вдаючи, нiби страшенно зацiкавився якоюсь вiтриною, i боязько роззирався навколо, мов боячися злодiiв, та обмацував усi кишенi, чи, бува, чого не згубив. Нiн робив це так втiшно, природньо, що Олiвер боки собi рвав зо смiху, аж сльози на очi навернулись. Тим часом в’юнкi Чарлi й Проноза кралися за ним назирцем i так влучно ухилялись вiд його погляду щоразу, як вiн до них обертався, що неможливо було навiть простежити за iх рухами. Але цього ще мало: нараз Проноза наступив старому на мозоль. Чарлi Бетс наче спiткнувся на нього ззаду, i за мить табакерка, записна книжечка, годинник, ланцюжок, шпилька, носова хусточка i навiть футляр з окулярами опинилися в iх руках. Коли старий пан, бува, почував дотик чужоi руки у себе в кишенi, вiн про це говорив, i гра розпочиналася знову.

Так вони гралися дуже довго, а потiм до молодих джентльменiв завiтали двi молодi панни, на ймення Бетсi й Нансi. Волосся iх було дуже розпатлане, панчохи й черевики досить стоптанi й бруднi; iх не можна було назвати красунями, але вони були дуже веселi й жвавi, напрочуд рум’янi й зовсiм не гордi i тому справили на Олiвера дуже приемне враження. Гостi засидiлися; одна з панночок поскаржилася, що змерзла, – i на столi з’явилася горiлка; розмова поточилася ще жвавiше. Нарештi Чарлi спитав, чи не час пiдкувати копита. Олiвер вирiшив, що це, мабуть, якийсь французький вираз, що визначае «йти на шпацiр», бо скоро по тому Проноза й Чарлi й обидвi гостi повiялися з хати, одержавши вiд милого старого грошi на дрiбнi витрати.

– Що, соколику? Весело у нас живеться – ге? – спитав Феджiн. – Вони пiшли ось на цiлий день, аж до самоi ночi.

– А хiба вони вже вiдробили свое? – спитав Олiвер.

– Так, тобто якщо iм, бува, не трапиться якоi роботи дорогою, а вони роботи нiколи не прогавлять, серденяточко ти мое. Бери з них приклад, бери з них приклад, соколику, – приказував старий, стукаючи з притиском коцюбою по комину, – роби все те, що вони тобi скажуть, а особливо вважай на Пронозу, дитино. Вiн буде колись великою людиною i зробить i тебе таким, якщо ти наслiдуватимеш йому. Чи не випадае часом моя хусточка з кишенi, Олiверчику? – раптом спитав вiн.

– Так, сер, випадае, – вiдповiв Олiвер.

– Ану, спробуй, чи можеш ти ii витягнути так, щоб я не помiтив: роби, як робили хлопцi, коли ми гралися вранцi.

Однiею рукою Олiвер взявся за дно кишенi, нестотно, як робив це Проноза, а другою витяг з неi обережно хустину.

– Є? – скрикнув Феджiн.

– Ось вона, сер, – вiдповiв Олiвер, показуючи хустку.

– Ти розумна шельма, серденяточко, – задоволено плеснув Олiвера по головi штукар-дiдусь. – Уперше бачу такого спритного пацана! Ось тобi шилiнг. Якщо ти пiдеш вперед таким кроком, то станеш незабаром зорею наших днiв. А тепер ходи сюди, я покажу тобi, як випорювати мiтки з хусток.

Олiвер дуже дивувався, що е спiльного мiж його блискучою майбутнiстю i кишенею старого пана, але, вирiшивши, що той, як старший, мусить краще це знати, слухняно пiшов за ним до столу й незабаром поринув з головою в свою нову науку.




Роздiл X

Короткий, але дуже важливий роздiл цiеi повiстi: Олiвер знайомиться ближче з мораллю своiх нових товаришiв, але купуе цей досвiд дорогою цiною


Багато днiв просидiв Олiвер у кiмнатi старого i тiльки й знав, що випорював мiтки з носових хусток (що iх приносили силу-силенну); единою розвагою його була вже згадана цiкава гра; старий i обидва хлопчики гралися в неi регулярно щодня, i Олiвер теж часом брав у нiй участь, але незабаром вiн почав нудитися за свiжим повiтрям i докучати старому джентльменовi проханням дозволити йому пiти разом з товаришами на роботу. Олiвер завзявся домагатися роботи ще енергiйнiше з того часу, як помiтив, яких високоморальних принципiв додержувався старий пан. Коли, бува, Чарлi або Проноза поверталися ввечерi додому з порожнiми руками, вiн палко й довго просторiкував над ними про злочиннiсть ледарства i байдикування, а щоб глибше прищепити iм засади працьовитостi, вiн посилав iх спати без вечерi. А одного разу вони так обурили все його високоморальне ество, що йому урвався терпець i вiн навiть шпурнув iх обох iз сходiв.

По кiлькох тижнях Олiвер нарештi дiстав жаданий дозвiл. Останнi три-чотири днi нових хусток не приносили, роботи не було, й обiди стали помiтно пiснiшi. Можливо, що саме з цiеi причини дiдусь дав Олiверовi згоду – не знати, – тiльки вiн нарештi дозволив йому вийти пiд пильним перехресним доглядом Чарлi й Пронози на вулицю.

Хлоп’ята вирушили в дорогу; з одного боку виступав Проноза з закоченими, як завжди, закаврашами i з задьористо збитим набакир капелюхом. Мiстер Бетс, заложивши руки в кишенi, iшов з другого боку, а мiж ними замислено чимчикував Олiвер, мiркуючи, куди вони йдуть i якого ремества почнуть його навчати.

Хлопцi чвалали таким ледачим повiльним кроком, що в Олiвера виникла пiдозра, чи не збираються вони часом одурити старого пана й зовсiм не пiти сьогоднi на роботу. Проноза пустував i пускався на недобрi жарти: то пхне когось, то здере шапочку з маленького хлоп’ятка й закине ii через паркан, а Чарлi Бетс виявив досить вiльнi поняття про чужу власнiсть: проходячи повз вагани з городиною, вiн поцупив кiлька яблук та цибулин i миттю порозсовував iх по своiх кишенях (а кишень у нього було дуже багато, й були вони надзвичайно просторi i вбирущi). Це все дуже не подобалось Олiверовi, i вiн уже лагодився сказати товаришам, що пiде назад додому навмання, коли це якась дуже таемнича змiна в поводженнi Пронози дала зовсiм iнший напрямок його думкам.

Хлопцi саме вийшли з вузенького завулка на невеличкий майдан близько Клеркенуелля, що внаслiдок якогось непорозумiння зветься Зеленим, коли це Проноза раптом зупинився й, притиснувши пальця до рота, крадькома потягнув товаришiв назад.

– Що сталося? – спитав Олiвер.

– Тс-с, – зашипiв на нього Проноза, – бачиш оте старе опудало бiля книжноi ятки?

– Того старого пана? – перепитав Олiвер, – так, бачу.

– Ловка штучка, – провадив Проноза.

– Золото, – сказав Чарлi.

Олiвер здивовано глянув на одного, потiм на другого, але не встиг допитатися, у чому рiч: хлопцi в одну мить опинилися по тiм боцi й, нечутно ступаючи, пiдкралися до старого джентльмена. Олiвер ступив за ними кiлька крокiв, вагаючись, що робити: йти вперед чи назад, i зупинився, знiяковiлий, серед вулицi.

Старий пан був, очевидячки, дуже поштивою особою, бо мав напудроване волосся й золотi окуляри. На ньому був темно-зелений сурдут з чорним оксамитовим комiром i бiлi штани, а пiд пахвою вiн тримав елегантського бамбукового цiпочка. Вiн узяв з рундука якусь книгу й так заглибився у читання, немовби це було не на вулицi, а в затишному кабiнетi, i, очевидячки, забув про все навколо: про рундук i про вулицю, – i не бачив нiчого, окрiм самоi книжки; видно було, що вiн взагалi не збираеться випускати ii з рук: вiн перегортав сторiнку по сторiнцi, читав, не вiдводячи очей, усе вiд першого до останнього рядка, знову перегортав, знову читав i так без кiнця.

Але ж як оторопiв Олiвер, як похолонув вiн, коли це враз перед очима в нього Проноза запустив лапу в кишеню старого пана, витяг звiдти носову хустку, ткнув ii Чарлi в руку й кинувся разом з ним навтiкача за рiг. Олiверiв мозок мов блискавицею пронизало: так ось звiдки беруться хустки, годинники й самоцвiти старого. Одну мить вiн стояв як вкопаний: кров почала битися так шпарко в його жилах, що його всього мов вогнем поняло; але в ту ж хвилину, не тямлячи, що робить, з сорому, з болю, з переляку вiн кинувся прожогом бiгти. Це тривало одну лише хвилю, але саме в ту мить, коли Олiвер чкурнув навтiкача, старий пан, встромивши руку в кишеню й не знайшовши там носовичка, швидко обернувся. Хустка зникла; вiн побачив, що якийсь хлопчик прудко тiкае вiд нього, i, цiлком природньо, збагнув, що це саме й е грабiжник, i з криком «Лови злодiя!» побiг навздогiн Олiверовi з книжкою в руцi.

Але кричав не сам лише дiдусь: Проноза й мiстер Бетс, звичайно, не бажали звертати на себе уваги в цю хвилю i тому, завернувши за рiг, сховалися в найближчiй пiдворiтницi. Почувши гвалт, вони одразу зрозумiли, у чому рiч, вискочили зi своеi засiдки i з голосним криком: «Лови злодiя!» кинулися ловити Олiвера, як добрi громадяни.

Олiвер, хоч його й виховали фiлософи, не знав теоретично тiеi аксiоми, що самозаховання – найголовнiший закон природи. Якби йому знаття, може б, вiн був би й приготувався до небезпеки, але вiн вскочив у бiду несвiдомо, зопалу, стерявся i, як той зацькований заець, нiсся, нiсся тепер вперед; за ним з криками й свистом бiгли його зрадливi товаришi, а позаду старий пан.

«Лови злодiя! Лови злодiя!» Цi слова мають магiчне значення. Крамар кидае крамницю, бендюжник пiдводу, пекар кошика, молочар бiдони, розносець пакунки, школяр книжки, каменяр кирку, дитина цяцьку. Збившись у купу, вони з галасом, лементом, свистом несуться вперед, штовхають одне одного, збивають з нiг перехожих на поворотах, каламутять сонних собак, полохають спантеличених курей, а вулицi, площi й заулки луною вiддають iх лемент. «Лови злодiя! Лови злодiя!» – сотня голосiв пiдхоплюе цей крик, юрба зростае за кожним поворотом, спотикаеться об камiння, тупотить, мiсить ногами болото; вiкна вiдчиняються, надвiр вибiгають люди – скаламучуеться вуличне шумовиння, вуличний набрiд поперед усiх; слухачi залишають комедiанта з катеринкою в найкритичнiший момент вистави, приеднуються до розбурханоi зграi i з новими свiжими силами пiдхоплюють крик: «Лови злодiя! Лови злодiя!»

«Лови злодiя! Лови злодiя!» У людському ествi глибоко заложений мисливський iнстинкт: гнатися, аби гнатися будь за чим. Бiжить нещасна, засапана, зацькована дитина, жах на обличчi, розпач в очах, краплi поту на щоках, смертельне напруження всього тiла, тiкае вiд погонi, але юрба несеться назирцем, наближаеться, сопе, пiдхльостуе знеможенi сили дитини свистом, гиком, шиканням. «Тримай злодiя!» Та затримайте ж ви, зловiть ви його, на бога, бодай з самого милосердя!

Спiймали нарештi! Влучний удар. Злодiй упав на брук; його з цiкавiстю обступають, юрба набухае; кожна нова роззява штовхаеться, просовуеться наперед – хоче глянути на нього хоч одним оком.

«Назад, не прiться! Дайте йому дихнути!» – «Ще чого! Велике цабе!» – «Де джентльмен?» – «Ось вiн iде». – «Розступiться!» – «Пропустiть джентльмена». – «Це той хлопець, сер?» – «Так».

Вкритий порохом i брудом, обводячи диким поглядом незнайомi йому обличчя, що нависли над ним з усiх бокiв, лежав Олiвер на землi; з рота йому текла вузенькою цiвкою кров.

Юрба ввiчливо висунула на середину кола старого джентльмена.

– Так, – повторив джентльмен, – на жаль, це, здаеться, той самий хлопчик.

– На жаль! – гукнув хтось iз юрби. – Диви який!

– Бiдолаха, як вiн забився, – провадив джентльмен.

– Це зробив я, – озвався якийсь грубезний, дебелий мугир, виступаючи наперед, – це я його стукнув по щелепах, це я його спiймав, сер.

Вiн зняв капелюха i вищирив зуби, очевидячки сподiваючись дiстати нагороду за своi труди праведнi; але старий джентльмен вiдвернувся вiд нього з огидою i боязько озирнувся, немовби й сам найрадше накивав би п’ятами: може, вiн був би так i зробив i тим, може, викликав би нову гонитву, але саме на цей момент полiсмен (що звичайно з’являеться останнiм у таких трапунках) протиснувся вже через юрбу.

– Чуеш, пiдводься! – гукнув полiсмен i схопив Олiвера за комiр.

– Це не я, сер. Це не я, це не я! – скрикнув той, сплескуючи з одчаем руками. – Це двое iнших хлопцiв, вони мають десь бути тут поблизу, ось тут зовсiм близько.

– Так вони тебе тут i чекатимуть, – одказав полiсмен. Вiн сказав це з iронiею, але мiж iншим мав несвiдомо рацiю: Чарлi з Пронозою давно вже дременули в перший бiчний заулок. – Ну, вставай!

– Тiльки не бийте його! – попрохав старий джентльмен.

– Звiсно, не буду, – одказав полiсмен, струсонувши Олiвера на доказ своiх слiв так, що тому аж курточка на спинi луснула. – Знаю я тебе! Ну-ну! Та чи встанеш ти нарештi, чортове насiння!

Олiвер на превелику силу ледве-ледве пiдвiвся на ноги. Полiсменова рука знову схопила його за комiр i швидко потягла його за собою. Старий пан пiшов поруч; тi, хто мав час додивитися до кiнця цiкаву пригоду, виступали попереду й озиралися час од часу на Олiвера, а вуличнi хлопцi бiгли збоку й радiсно репетували i гомонiли. Таким походом простували вони до в’язницi.




Роздiл XI

Кiлька слiв про мирового суддю мiстера Фанга i про те, як вiн судив по правдi й за законом


Злочин було скоено в межах i навiть зовсiм недалечко одного славетного столичного полiцейського району. На превеликий жаль юрби, iй довго проводжати Олiвера не довелося; проминувши двi-три вулицi та майдан на ймення Муттон-Гiлл, хлопчика повели через низькi заднi ворота брудного, вимощеного камiнням подвiр’я до Храму Швидкого Правосуддя й Розправи. Назустрiч полiсменовi вийшов здоровий опасистий чоловiк з бурцями на обличчi й в’язкою ключiв у руцi.

– Що там у вас таке? – байдуже спитав вiн.

– Малий кишенник, – вiдповiв полiсмен.

– Це вас обкрадено, сер? – звернувся тюремник до старого джентльмена.

– Так, мене, – вiдповiв той, – але я не цiлком певен, що саме цей хлопець украв мою носову хустку… Я… я… волiв би взагалi залишити цю справу.

– Пiзно; тепер уже все одно треба з’явитися перед суд, – одказав тюремник. – Його мосць не затримають вас – в одну мить розсудять. А швидше-но повертайся, шибенику!

З цими словами тюремник вiдiмкнув невеличку камiнну камеру й наказав Олiверовi йти за собою. Тут його обшукали i, не знайшовши нiчого, замкнули. Ця низька тiсна камера скидалася на льох; вона була особливо брудна, бо сьогоднi був понедiлок, а ще вiд суботи тут просидiло шестеро п’яних, яких десь пiдiбрали на вулицi. Але це ще дурницi! В Англii щодня за наймiзернiшi провини жiнок i чоловiкiв заганяють, мов тi вiвцi, у такi «холоднi», супроти яких камери Ньюгейтськоi в’язницi, де перебувають найстрашнiшi, засудженi до кари на горло злочинцi, здаються палацами. Хай тi, хто не ймуть цьому вiри, самi порiвняють iх!

Ключ заскрипiв. У старого пана зассало пiд серцем майже так само, як i в Олiвера. Вiн глибоко зiтхнув i з докором глянув на книгу, що була нiмою причиною усiеi цiеi неприемноi колотнечi.

– В обличчi цього хлопчика е щось таке… щось таке… – мiркував вiн замислено, стукаючи себе по пiдборiддю книжкою i помалу вiдходячи од дверей, – щось таке, що зворушуе й цiкавить мене. А може, вiн дiйсно невинний? Мабуть, що так. До речи! – скрикнув пан i спинився, втопивши очi в небо. – До речи, де, де я вже бачив цей самий погляд?!

Пометикувавши кiлька хвилин, вiн у глибокiй задумi увiйшов до судовоi почекальнi, сiв у найтемнiшому ii кутку i почав перебирати в уявi знайомi обличчя, затягненi млою рокiв.

– Нi, – похитав вiн головою, – це менi, либонь, просто здалося.

Але вiн сколихнув давне минуле: знайомi обличчя схилялися до нього, зазирали в вiчi, й нелегко тепер було спустити над ними заслону, що так довго ховала iх вiд свiту дня. Помiж ними були обличчя друзiв, ворогiв, а також обличчя цiлком стороннiх людей, що настирливо виривалися з чужоi юрби; були тут обличчя молодих принадних дiвчат, що тепер вiдцвiли й пожовкли, були тут обличчя, над якими вже склепом склепилася земля i якi обернулися на тлiнь, але яких уява, мiцнiша за силу смертi, убирала в колишнi свiжi прекраснi образи; вона викликала колишнiй блиск iх очей i сяйво ухмiлок, а жива iх душа, що скинула з себе тлiнну оболону й вiдiрвалася вiд землi, щоб стати зорею й кидати ясний свiт на шлях до неба, навiвала тихi слова про надземну красу.

Довго згадував старий джентльмен, але не годен був пригадати жодного обличчя, яке хоч до певноi мiри скидалося б на обличчя малого злочинця. І тому вiн тiльки важко зiтхнув над своiми збудженими спогадами i, завдяки своiй щасливiй вдачi розвiяноi вченоi людини, втопив iх у пожовклих сторiнках дорогоцiнноi книжки.

Вiн схаменувся вiд чужого дотику: перед ним стояв тюремник, закликаючи його до судовоi залi. Дiдусь хутко закрив книжку й з’явився перед яснi очi славно звiсного мiстера Фанга.

Судова заля була обшита панелею й виходила вiкнами на вулицю; в кiнцi ii за кафедрою, вiдгородженою бильцями, засiдав мiстер Фанг, а по другий бiк кiмнати за невисокою дерев’яною загородкою сидiв бiдний малий Олiвер, паралiзований всiею цiею страшною картиною.

Мiстер Фанг був худий, цибатий чоловiк, середнього зросту з дуже невеликою кiлькiстю волосся на потилицi й над скронями; очi його на брезклому червоносиньому обличчi дивилися суворо й похмуро перед себе. Якби не звичка його надуживати алкоголем – що б йому було на свiй яскравий рум’янець скаргу за наклеп подати! – суд йому був би безперечно присудив винагороду.

Старий джентльмен вклонився поштиво суддi, пiдiйшов до кафедри, вийняв свою вiзитову картку й промовив:

– Тут мое ймення й адреса, сер, – потiм вiдступив на кiлька крокiв i ще раз вклонився.

Цього ранку мiстер Фанг саме, як на грiх, прочитав передовицю однiеi газети, де наводили один з його нещодавнiх вирокiв з приводу однiеi темноi справи i у триста п’ятдесятий раз закликали секретаря департаменту внутрiшнiх справ звернути на нього особливу увагу.

Мiстер Фанг був у поганому гуморi й похмуро глянув спiдлоба. Старий джентльмен трохи здивовано показав на свою вiзитову картку.

– Полiсмене, звiдки цей птах? – спитав суддя, вiдсовуючи з погордою набiк картку й газету.

– Мое прiзвище, сер, – поважно, як належить джентльменовi, мовив старий пан, – мое прiзвище – Броунлоу. Дозвольте менi дiзнатися ймення суддi, що пiд захистом цих стiн наносить несподiвану, нiчим не викликану образу поважнiй особi. – З цими словами мiстер Броунлоу обвiв поглядом залу, немов шукаючи, хто б мiг вiдповiсти йому на це запитання.

– Полiсмене, – сказав мiстер Фанг, перекидаючи часопис на другий бiк, – чим завинив цей птах?

– Вiн нiчим не завинив, – вiдповiв полiсмен – Вiн тут свiдкуе проти хлопця, ваша мосць.

Його мосць знала це достотно й без полiсмена, але не могла не скористуватися з такоi доброi i разом з тим цiлком безпечноi нагоди насолити комусь.

– Ага, свiдкуе проти хлопця? – мовив мiстер Фанг, мiряючи мiстера Броунлоу зневажливим поглядом з голови до п’ят. – До присяги!

– Перше нiж присягати, дозвольте менi мовити одне слово, – почав мiстер Броунлоу, – я хочу сказати, що я, дiйсно, нiколи був би не повiрив, якби сам на власнi очi…

– Замовчiть, сер, – обiрвав його мiстер Фанг.

– Не замовчу, сер, – вiдповiв старий джентльмен.

– Замовчiть у цю ж мить, а то я звелю викинути вас з установи! – скрикнув суддя. – Як ви смiете грубiянити суддi? Нахабо!

– Що? – скрикнув, червонiючи, старий джентльмен.

– До присяги цього панка, – звелiв мiстер Фанг. – Нi слова бiльше. Годi! До присяги його!

Мiстер Броунлоу був обурений вщерть, але збагнув, що його нарiкання можуть пошкодити хлопцевi, стримав себе i погодився дати присягу.

– У чому ж винуватять цього хлопця? – спитав мiстер Фанг. – Що ви маете сказати, сер?

– Я стояв бiля рундука з книжками… – почав мiстер Броунлоу.

– Замовчiть, сер, – перебив мiстер Фанг. – Полiсмене! Де полiсмен? До присяги полiсмена. Полiсмене, розкажiть, у чому рiч.

Полiсмен у належних покiрливих виразах оповiв, як стояла справа, як його викликано, як вiн злапав Олiвера на гарячому вчинковi, обшукав його, але не знайшов на ньому жодних доказiв крадiжки; бiльше вiн нiчого сказати не мiг.

– Свiдки е? – спитав мiстер Фанг.

– Немае, ваша мосць, – вiдповiв полiсмен.

Мiстер Фанг сидiв кiлька хвилин мовчки, а потiм з несподiваною запальнiстю накинувся на позивача.

– Чи скажете ви нарештi, чоловiче, у чому полягае ваше обвинувачення проти цього хлопця, чи нi? Пам’ятайте – ви заприсягнули, i якщо тепер ухилитесь вiд свiдкування, то я покараю вас за неповагу до суду, я вас…

Чим i як хвалився вiн покарати старого пана, зосталося невiдомим, бо саме в цю слушну мить на писаря й тюремника напав страшенний кашель, а писаревi з рук до того ще випала (звичайно, ненароком) на пiдлогу важенна книга – отже, останнiх слiв суддi не можна було розiбрати.

Кiнець кiнцем з безнастанними образами й причiпками суддi за кожним словом мiстер Броунлоу таки виклав усю справу й пiдкреслив, що кинувся хлопцевi навздогiн цiлком iнстинктивно й несвiдомо, побачивши, як той дременув; вiн висловив також надiю, що коли навiть, на думку суддi, хлопець сам безпосередньо й не винен, але мае якiсь стосунки зi злодiями, суддя поставиться до нього настiльки м’яко, наскiльки те дозволяе йому закон.

– Його били, i я дуже боюся, чи не занедужав вiн навсправжки, – закiнчив старий джентльмен, схвильовано обертаючись до загородки, де сидiв Олiвер.

– Якраз! Так вiн вам i занедужае, – пирснув з недоброю ухмiлкою мiстер Фанг. – А ти, шельмо, хвостом не крути – нема дурних. Як тебе звати?

Олiвер хотiв вiдповiсти, але язик не слухав його; вiн був блiдий як смерть, а в очах його стiни, стеля й усе чисто йшло обертом.

– Ач, симулянт! Як тебе звати, злодюго? – гаркнув мiстер Фанг. – Як його звати?

Цей запит стосувався старого гладкого тюремника у плетеному жилетi, що стояв бiля загородки; вiн схилився до Олiвера й пошепки перепитав його, але, бачачи, що той дiйсно не годен нiчого зрозумiти, i знаючи, що його мовчанка ще дужче розлютуе суддю й викличе ще суворiший вирок, бовкнув навмання:

– Вiн каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша мосць.

– А вiн сам не може роззявити рота? – гнiвався мiстер Фанг. – Гаразд, гаразд. А де вiн живе?

– Де Бог пошле, ваша мосць, – вiдповiв тюремник, знову вдаючи, що переказуе Олiверову вiдповiдь.

– Батькiв мае? – питав мiстер Фанг.

– Вiн каже, що втратив iх iще за малих лiт, ваша мосць, – вигадав тюремник звичайну для таких випадкiв вiдповiдь.

У цю хвилю Олiвер пiднiс голову й, обвiвши всiх присутнiх благущим поглядом, ледве чутно попрохав води.

– Казна-що! Досить цiеi кумедii! Мене не одуриш, – сказав мiстер Фанг.

– Менi здаеться, ваша мосць, що хлопець дiйсно наче не при собi, – несмiливо зауважив тюремник.

– Менi про те краще знати, – вiдповiв мiстер Фанг.

– Пiдтримайте, пiдтримайте його, вiн зомлiвае, – звернувся старий джентльмен до тюремникiв, iнстинктивно простягаючи руки.

– Вiдiйдiть вiд нього, хай пада, коли йому хочеться, – сказав мiстер Фанг.

Олiвер скористувався з цього ласкавого дозволу й упав на долiвку непритомний.

Усi присутнi урядовцi переглянулися, але жоден не насмiлився ворухнутись.

– Симулянт! Я так i знав! – переконано мовив мiстер Фанг, немовби цей факт тiльки ствердив його думку. – Хай вилежиться, скоро набридне!

– Як гадаете розв’язати цю справу, сер? – тихо спитав його писар.

– А що тут розв’язувати? Рiч проста, – вiдповiв мiстер Фанг. – Три мiсяцi дому поправи з примусовою працею, само собою. Прошу залишити залу.

Дверi розчинилися, i вартовi уже схилилися над зомлiлим хлопцем, щоб вiднести його до камери, коли це нараз до судовоi залi вдерся якийсь немолодий, засапаний, бiдно вдягнений, але цiлком статечний чоловiк у чорному вбраннi й кинувся до суддi.

– Стiйте, стiйте! Не волочiть його! На бога, постривайте хвилину! – скрикнув вiн, зводячи дух.

Хоча поставленим на чолi добрим генiям судових установ надано необмежене й безапеляцiйне право над волею, доброю славою i мало не самим життям пiдданих його королiвськоi величностi, а особливо пiдданих бiднiших верств, i хоча в цих стiнах щодня вiдбуваеться стiльки неймовiрних подiй, що, якби янголи зазирнули до них, вони були б собi очi повиплакували, – громадянство доступитися сюди не мае права i тiльки живиться вiдомостями газетних репортерiв[1 - Принаймнi, так воно було на той час.]). І тому не диво, що мiстер Фанг аж пiдскочив вiд зухвалого вторгнення некликаного гостя.

– Хто це такий? Хто це такий? Виведiть його звiдсiля! Геть з судовоi залi! – заметушився вiн.

– Я прошу слова й говоритиму i не дозволю вивести себе! – кричав чоловiк. – Я все бачив на власнi очi. Я власник книжного рундука. Прошу привести мене до присяги. Я не дам собi заткнути рота. Мiстере Фанг, ви мусите вислухати мене. Ви не маете права менi вiдмовляти, сер.

Незнайомий мав рацiю i говорив занадто впевнено й твердо; справа набирала настiльки серйозного характеру, що вiдмахнутися вiд неi було вже тепер цiлком неможливо.

– До присяги цього чоловiка, – незадоволено бовкнув мiстер Фанг. – Ну, що ви маете сказати?

– Так ось, що я бачив, – почав той, – цей джентльмен читав бiля мого рундука, а тим часом протилежним боком вулицi чимчикувало трое хлопцiв – ось цей ув’язнений i ще двое iнших. Хустку вкрав старший хлопець. Я бачив, як вiн це зробив, i бачив, що це хлоп’я аж скам’янiло з несподiванки.

Тим часом чесний книгар трохи вiддихався, заговорив спокiйнiше й докладно розповiв, як стояла навсправжки вся справа.

– Чому ж ви не з’явилися ранiше? – спитав пiсля короткоi мовчанки мiстер Фанг.

– Не мав на кого залишити крамничку, – пояснив той. – Всi як один кинулися здоганяти злодiя. Лише п’ять хвилин тому я допросився заступити мене i ось прибiг сюди удух.

– Ви кажете, що позивач читав на той час? – перепитав суддя, помовчавши ще трохи.

– Так, читав оцю самiсiньку книгу, що ось тримае в руцi, – вiдповiв свiдок.

– Ага, цю саму книгу? А чи заплатив вiн за неi? – зрадiв мiстер Фанг.

– Нi, не заплатив, – усмiхнувся книгар.

– Боже, я зовсiм забув! – щиро скрикнув старий пан.

– Чудесно, чудесно, нiде правди дiти, а ще позивае нещасне безвинне хлоп’я! – обурився мiстер Фанг iз досить комiчним зусиллям показати себе праведним оборонцем покривджених. – Я мушу зазначити, сер, що ви заволодiли книжкою серед досить пiдозрiлих обставин; дякуйте Боговi, що власник книги не бажае позивати вас. Закарбуйте це собi раз назавжди. Хай це буде для вас пересторогою, чоловiче, бо iншим разом вам доведеться вiдповiдати перед законом. Хлопець вiльний. Прошу залишити залу.

– Прокляття! Прокляття! – прошипiв старий джентльмен, не стримуючи бiльше довго приборкуваного гнiву. – Та я…

– Звiльнити залу суду! – звелiв ще раз судя. – Полiсмени, чуете? У цю ж мить звiльнити.

Наказ було виконано i вкрай обуреного й розгнiваного мiстера Броунлоу з книжкою в однiй руцi та з цiпком у другiй виведено з свiтлицi. Але скоро вiн опинився надворi, як вiд його гнiву й слiду не стало: перед ним на камiннi лежав горiлиць нерухомо смертельно блiдий хлопчик з розхристаною сорочкою й обiллятими водою скронями i тiльки час вiд часу конвульсивно здригувався.

– Бiдна крихiтко, бiдна крихiтко! – зiтхнув, схиляючись над ним, мiстер Броунлоу, – покличте менi, будь ласка, карету. Швидше, швидше!

Карету негайно покликали, й Олiвера обережно знесли в неi i поклали на передне мiсце, а мiстер Броунлоу сiв супроти нього.

– Дозвольте й менi з вами? – попрохав книгар, вiдчиняючи дверцята.

– Звичайно, звичайно, дуже прошу, сер, – жваво вiдказав мiстер Броунлоу. – Я про вас зовсiм забув. Боже мiй, у мене ще й досi в руках ця нещасна книжка. Сiдайте, сiдайте. Бiдне мое маленьке створiннячко… Швидше, не можна гаяти анi хвилини.

Книгар скочив у карету, i вони рушили.




Роздiл XII

Де розповiдаеться про те, як Олiвер уперше на своему вiку зазнав ласки, i де читач знову зустрiчаеться з веселим старим джентльменом i його молодими друзями


Карета покотилася майже тим самим шляхом, що ним у товариствi Пронози уперше пiдходив до Лондона Олiвер; але бiля Айлiнгтонського Енджеля вона звернула в iнший бiк i нарештi зупинилася перед чистеньким будиночком у затишнiй тiнявiй вулицi неподалiк Петонвiлю. Тут непритомного Олiвера пiд доглядом самого мiстера Броунлоу обережно роздягнули, поклали на свiжу чисту постiль й оточили всiма можливими вигодами та комфортом. Але тяжко хворий хлопчик довго не мiг вiдчувати нiжного пiклування своiх нових приятелiв. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, i так багато, багато днiв, а вiн усе лежав непритомний на своему ложi страждання, танучи, мов той вiск, на смертельну гарячку знемагаючи. Гробак не точить так швидко мертвого тiла, як цей внутрiшнiй пал, що помалу, але вперто, висушуе й поглинае живе створiння.

По довгих днях знесилений, худий, блiдо-прозорий прокинувся Олiвер нарештi вiд якогось, як йому здавалося, глибокого тяжкого сну. З великим зусиллям пiдвiвся вiн на подушках, сперся головою на свою тремтливу руку й боязко глянув навколо.

– Де я? Я не знаю цiеi кiмнати. Я лiг спати не тут, – не мовив, а кволо прошепотiв вiн.

Але заледве пролунали цi слова, як бiла завiса над його лiжком нараз розсунулась, i з глибокого крiсла, що стояло в його головах, пiдвелася старенька, дуже чисто й охайно вдягнена, бабуся з шитвом у руках.

– Тс-с, мое серденько. Ти мусиш лежати тихо-тихенько, як мишка, а то знову занедужаеш. Ти був тяжко хворий, такий хворий, що мало не загинув. Лягай, лягай, ну, ось так, моя крихiтко.

З цими словами старенька панi обережно поклала Олiверову голову назад на подушки, вiдкинула йому з чола волосся й заглянула йому в очi так нiжно й ласкаво, що вiн мимоволi простягнув до неi свою суху тоненьку руку й обняв ii за шию.

– Господи милосердний! – мовила бабуся зi сльозами в очах, – яке любе вдячне створiння… Що б вiдчула його мати, якби просидiла отак, як я, край його лiжка й могла тепер глянути на нього…

– А може, вони таки й бачать мене, – прошепотiв Олiвер, згортаючи руки, – може, вони сидiли бiля мене. Менi здавалося, нiби вони справдi були тут.

– Це тобi ввижалося в гарячцi, дитино, – лагiдно вiдказала бабуся.

– Мабуть, що так, – згодився Олiвер, – бо небо занадто далеко вiд нас i вони нас не бачать; вони там занадто щасливi, щоб злiтати до лiжка бiдного хлопця. Але якби вони знали, що я заслаб, вони були б пожалували мене навiть звiдти, бо вони сами тяжко хорували перед смертю. А все ж таки вони там про мене не можуть нiчого знати, – додав вiн, помовчавши трохи, – якби вони бачили, що мене б’ють, вони б засмутилися i заплакали, а вони приходили до мене увi снi ввесь час такi радiснi й веселi.

Старенька на це нiчого не вiдповiла, тiльки витерла хустиною спершу очi, а потiм окуляри, що лежали на стебнованiй ковдрi, немовби вони були неподiльною частиною ii самоi; потiм встала, принесла Олiверовi якогось прохолодного питва, приголубила хлопчика i ще раз наказала йому лежати тихенько, щоб йому, бува, знову не погiршало.

Тому Олiвер замовк i лежав тепер зовсiм нерухомо, бо, по-перше, не хотiв переступати волю старенькоi панi, а по-друге – дiйсно зовсiм ослаб вiд довгоi розмови. Незабаром вiн задрiмав легким приемним сном i прокинувся аж увечерi вiд полум’я свiчки, схиленоi над самим його лiжком; вiн розплющив очi й побачив перед собою якогось незнайомого пана; пан тримав в однiй руцi великого золотого годинника, що дуже гучно й чiтко цокав, а другою рукою мацав пульс Олiвера; Олiвер чув, як пан запевняв мiсiс Бедвiн, що хворому значно покращало.

– Ти ж почуваеш себе краще, мiй любий, правда? – спитав джентльмен.

– Так, спасибi, сер.

– Я так i знав, – а iсти хочеться?

– Нi, спасибi, сер.

– Мг. Не хочеться. Я так i знав. Вiн не голодний, мiсiс Бедвiн, – глибокодумно мовив джентльмен.

Старенька панi шанобливо схилила голову на знак того, що вона мае лiкаря за дуже мудрого знавця своеi справи (вiн, здавалося, був i сам тiеi самоi думки).

– Ну, а спати, дитино, хочеться?

– Нi, сер.

– Нi, – з лукавою посмiшкою задоволено повторив лiкар. – Тобi не хочеться анi спати, анi пити – правда?

– Нi, сер, пити трохи хочеться, – вiдповiв Олiвер.

– Я так i знав, мiсiс Бедвiн, – зрадiв лiкар. – Цiлком натурально, що йому хочеться пити. Можна буде йому дати трохи чаю з сухарцем; не замотуйте його в теплi ковдри, але глядiть також, щоб вiн не мерз. Ви ж пильнуватимете цього, добродiйко, – гаразд?

Старенька панi зробила реверанса, а лiкар покуштував наготовленого для Олiвера питва, похвалив його i швидко вийшов з кiмнати, а коли спускався зi сходiв, черевики його рипали дуже гордо й упевнено.

Незабаром Олiвер знову задрiмав i прокинувся тiльки опiвночi. Скоро по тому старенька панi побажала йому добранiч i лагiдно пiшла спати, залишивши його на стару гладку покоiвку, що допiру прийшла ii замiнити. Покоiвка принесла з собою невеличкого молитовника й дуже великого чепчика й вигiдно умостилася в крiслi. Чепчика вона вдягла на голову, молитовника поклала на столi й присунулася ближче до камiна; вона сказала Олiверовi, що буде його глядiти, але незабаром ii почала брати солодка дрiмота, з якою вона, проте, чесно боролася: здригалася, продирала очi, сопла, охала й стогнала (а втiм, великоi бiди з цього не було, бо за кожним разом вона тiльки мiцно натирала собi носа, а потiм знову все одно засинала).

Так помалу тяглася нiч. Якийсь час Олiвер лежав з широко розплющеними очима: його неуважний погляд то блукав по складних вiзерунках шпалерiв, то по стелi, де ясними плямками вдбивалося свiтло з-пiд абажура каганця. Було щось важке й урочисте в цiй темрявi й глибокiй тишi; вони навiяли на хлопчика думку про те, що в цiй самiй кiмнатi протягом довгих днiв i ночей ширяла смерть i може ще й досi сповнити ii своiм мороком i жахом; вiн зарився лицем у подушку й незабаром непомiтно для себе самого поринув у глибокий спокiйний сон, у той сон, що ослiплюе очi лише пiсля недавньоi тяжкоi хвороби, у той тихий безжурний сон, вiд якого шкода прокидатися. Якби знаття, що така буде смерть, – хто погодився б прокинутись iзнов для життьовоi боротьби й розради, для турбот про «сьогоднi», для страху за майбутне, а найгiрше – для марних спогадiв про минуле!

Коли Олiвер розплющив очi, надворi стояв уже бiлий день; на серцi в нього було весело й радiсно. Криза хвороби щасливо проминула; вiн знову повернувся до життя.

За три днi, обложений, пiдпертий зо всiх бокiв подушками, вiн мiг уже сидiти в м’якому крiслi, але ходити не мав iще сили, i для розваги мiсiс Бедвiн вiднесла його до своеi невеличкоi кiмнатки в нижньому поверсi – сама на власних руках. Вона посадила його бiля камiна, а сама примостилася супроти нього i так тiшилася, що вiн одужав i зрiс на силах, що аж заплакала радiсними рясними сльозами.

– Не турбуйся, синку, це пусте, – промовила нарештi вона, – у мене очi на мокрому мiсцi – мушу гарненько виплакатися, i край. Ось уже все й прошло.

– Ви дуже, дуже добрi до мене, панi, – сказав Олiвер.

– Годi, годi про це, мiй маленький, – вiдмахнулася бабуся, – ось краще берись до бульйону; лiкар дозволив мiстеровi Броунлоу подивитися сьогоднi на тебе вранцi, i ти мусиш бути рум’яним i свiженьким, бо що краще ти виглядатимеш, то бiльше стiшиться наш пан.

З цими словами вона почала нагрiвати в невеличкiй каструлi бульйон, але такий мiцний, що, на Олiверову думку, якби його розбавити водою за рецептом парафiального кухаря, то його б вистачило на ситий обiд трьом сотням богадiльцiв.

– Любиш розглядати малюнки, голуб’ятко мое? – спитала стара панi, бо помiтила, що Олiвер дуже пильно вдивляеться в портрет, що висiв на стiнi саме супроти нього.

– Сам не знаю, я бачив iх так мало, – замислено одказав Олiвер, не зводячи очей з полотна. – Але яке гарне, добре обличчя у цiеi панi.

– О, малярi завжди роблять жiнок гарнiшими, нiж вони е навсправжки, а то хто б iм портрети замовляв? – сказала бабуся. – Той, хто вигадав машинку, що робить людину на паперi схожою як двi краплi води до живоi, мусiв би знати заздалегiдь, що поспiху вiн не дочекаеться, занадто вже чесна ця машинка, ха-ха-ха, – вiд щирого серця засмiялась старенька панi зi свого власного дотепу.

– А це портрет? – спитав Олiвер.

– Так, це портрет, – вiдповiла бабуся, зирнувши вгору.

– Чий, панi?

– Бiгме, серденько, не знаю, – добродушно знизала вона плечима. – Це портрет якоiсь невiдомоi жiнки, якоi анi я, анi ти не знаемо. Вiн тобi, здаеться, дуже сподобався, дитино?

– Вiн такий хороший, – зiтхнув Олiвер.

– Але чи не лякае вiн тебе часом? – схаменулася бабуся, здивовано помiтивши, з яким святобливим страхом втопив у портрет Олiвер очi.

– О, нi, нi, – жваво заперечив Олiвер, – але в цiеi панi такi смутнi очi… менi здаеться, що вона дивиться просто на мене. Ох, аже серце заколотилось, – стиха додав вiн, – вона мов жива i мов хоче заговорити до мене – тiльки не може.

– Господи милосердний! Не говори так, дитино! – злякано скрикнула бабуся. – Ти знервувався й ослаб з недуги. Я пересуну тебе на другий бiк, i тодi ти не дивитимешся на неi. Ось так. Тепер тобi ii в кожному разi не видно, – додала вона, пересунувши Олiверове крiсло.

Але це не помагало: в уявi своiй Олiвер бачив портрет i так чiтко й виразно, немовби вiн висiв просто перед ним на стiнi; проте вiн не хотiв завдавати жалю добрiй бабусi й ласкаво всмiхнувся, коли вона глянула на нього. Мiсiс Бедвiн взялася енергiйно до бульйону, посолила, покуштувала його й заклопотано, як i належалося для такоi важливоi процедури, накришила в нього сухарцiв. Олiвер поглинув бульйон надзвичайно швидко i не встиг проковтнути останньоi ложки, як у дверi щось стукнуло й до кiмнати увiйшов мiстер Броунлоу.

Вiн з’явився в чудовому настроi, дуже веселий i жвавий, але тiльки-но заклав руки за поли шлафрока й зсунув на лоб окуляри, щоб краще розглянути Олiвера, як обличчя його болiсно скривилося i вiн зробив якусь дуже дивну гримасу. З тяжкоi недуги Олiвер сильно охляв i знемiгся; вiн хотiв був пiдвестись i привiтати свого доброчинця, але не встояв i впав назад у крiсло.

Мiстер Броунлоу мав таке широке, велике серце, що його, безперечно, було б вистачило на пiвдесятка звичайних добрячих дiдусiв, i, коли вiн побачив хлопчика в такому сумному станi, йому аж сльози на очi виступили (внаслiдок якогось гiдравлiчного процесу, якого ми за браком вiдповiдних фiлософських знань не можемо з’ясувати).

– Бiдне, бiдне хлоп’ятко, – мовив мiстер Броунлоу, вiдкашлюючись. – Я щось хриплю сьогоднi, мiсiс Бедвiн, глядiть, чи не застудився?

– Де ж пак, сер, все було добре висушене, – заспокоiла його економка.

– Не знаю, не знаю, Бедвiн, – провадив мiстер Броунлоу. – Стривайте… менi здаеться, що вчора за обiдом у мене була трохи вогка серветка, але це пусте. Ну, як же ти ся маеш, дитино?

– Я дуже щасливий, сер, – вдказав Олiвер, – i дуже вдячний вам за вашу ласку до мене.

– Добрий хлопець! – грубим басом похвалив його мiстер Броунлоу. – Що ж, а чи годували ви його чим-небудь, Бедвiн? Мабуть, набовтали якихось помий?

– Вiн випив допiру чашку доброго, мiцного бульйону, сер, – випростовуючи свiй стан, вiдповiла мiсiс Бедвiн з притиском на останньому словi, щоб зазначити, що мiж помиями й мiцним бульйоном нема нiчого спiльного.

– Уф! – аж здригнувся мiстер Броунлоу. – Краще було дати йому зо двi чарки портвейну. Що ти на це скажеш, Томе Уайте, – ге?

– Мене звуть Олiвером, сер, – вiдповiв дуже здивовано хлопчик.

– Олiвером? – перепитав мiстер Броунлоу – Олiвером, а на прiзвище Уайтом? Так?

– Нi, сер, Твiстом, Олiвером Твiстом.

– Дивне прiзвище, – сказав старий пан. – А чому ж ти назвався на судi Уайтом?

– Уайтом я нiколи не називав себе, сер, – заперечив Олiвер.

Це вже пахло брехнею; по обличчю дiдуся промайнула тiнь, i вiн суворiше глянув на Олiвера, але нi, цей хлопчик не мiг брехати: кожна риса його змарнiлого загостреного личка дихала правдивiстю.

– Мабуть, якесь непорозумiння, – мовив мiстер Броунлоу.

Вiн повiрив хлопчиковi й вивiряти його довше суворим поглядом вже не було потреби, проте вiн чомусь нiяк не мiг вiдвести вiд нього очей: риси дитини рiшуче нагадували йому чиесь близьке знайоме обличчя, та чие – мiстер Броунлоу не мiг нiяк пригадати, i ця думка почала йому знову муляти.

– Але ж ви не гнiваетесь на мене, сер, нi? – з благущим поглядом в очах тихо спитав Олiвер.

– Нi, нi, – заспокоiв мiстер Броунлоу. – Стривайте! Що це, Бедвiн? Гляньте-но сюди! – Вiн показав на портрет молодоi жiнки на стiнi: хлопчик був живою копiею портрета. Очi, голова, рот, нiс – усе, усе до останньоi дрiбницi було однаковiсiньке, i навiть вирази обличчя дитини i портрета були настiльки схожi у цю хвилину, що здавалося, нiби маляр змалював кожну рису його з неймовiрною точнiстю.

Олiвер не знав, що саме так здивувало мiстера Броунлоу, але несподiваний викрик так вразив його, що вiн упав на подушки зомлiлий.

А ми скористаемося з цiеi нагоди й подивимося, що сталося тим часом з молодими вихованцями веселого старого джентльмена. Отже…

…коли Проноза i його шановний друг i товариш Чарлi пiсля протизаконного засвоення особистоi власностi мiстера Броунлоу втиснулися в гудючу розбурхану юрбу, що понеслася навздогiн Олiверовi, вони керувалися цiлком природнiм i хвальним почуттям самоохорони. Як вiдомо, серце щирого англiйця найбiльше пишаеться волею громадянина та недоторканнiстю особи, що панують у його краiнi; тому, властиво кажучи, цей вчинок Пронози й Бетса мав би пiднести iх в очах усiх англiйських громадян i патрiотiв, оскiльки цей доказ iх турботи про безпечнiсть власноi особи стверджуе той невеличкий кодекс законiв, що його, на думку певних мудрих фiлософiв, покладено в основу всiх дiянь матери природи.

Якби я хотiв шукати iще якихось доказiв суто фiлософського характеру поведiнки цих обох джентльменiв у цьому досить скрутному становищi, я був би звернув увагу на той факт, що вони вiдстали вiд погонi саме на ту мить, коли загальна увага юрби скупчилася на Олiверовi, i дременули чимдужче навпростець найкоротшим шляхом додому.

Пролетiвши вiтром через цiлий лабiринт вулиць, вуличок i заулкiв, хлопцi нарештi вкоротили ходи, наважилися вiддихатись трохи й зупинилися в низькiй темнiй пiдворiтницi. Заледве вiдсапавшись, мiстер Бетс радiсно чвиркнув, свиснув, з безпорадним реготом упав на спину й почав качатися по землi, рвучи собi боки зо смiху.

– Який тебе гедзь укусив? – здивувався Проноза.

– Хо-хо-хо-хо! – безсило реготiв Чарлi.

– Заткнись! – обiрвав його товариш, обережно озираючись. – Тобi кортить, щоб нас злапали, дурню!

– Ой держiть мене, ой держiть мене, не можу, – реготався Чарлi. – Шарах – i хода навпростець, навмання, головою об стовп, об лiхтар, шубовсть, беркиць, i знову на ноги, як та пружина, а я з хусткою в кишенi за ним, за ним i нацьковую: «Переймай, переймай!» Ой не можу, не можу! – Гаряча уява мiстера Бетса викликала всю цю нещодавню сцену занадто жваво перед його очима: вiн знову почав корчитися й перевертатись i зареготався ще дужче.

– А що заспiвае нам Феджiн? – спитав поважнiший Проноза, коли його товаришевi на хвилю в горлi духу сперло.

– Що? – пирснув Чарлi.

– Еге, що?! Що вiн нам скаже? – повторив Проноза.

– А що ж вiн мае казати? – нараз схаменувся Чарлi, бо серйозний тон товариша вразив його. – Що вiн може сказати?

Мiстер Давкiнс свиснув, зняв капелюха, почухав потилицю i похитав головою.

– Що це значить? – спитав Чарлi.

– Ох-ох-ох, ох-ох-ох, капуста й горох, жабу геть шкереберть, – свиснув Проноза, кумедно скорчивши свою хитру мармизу.

Цi слова очевидячки не цiлком задовольнили мiстера Бетса, i вiн перепитав:

– Що це значить?

Проноза нiчого не сказав, мовчки надягнув калелюха, пiдiбрав пiд пахви поли сурдута, вiдтопирчив щоку, фамiльярно, але дуже красномовно хляснув себе кiлька разiв по кiнчику носа i, крутнувшись на пiдборах, шмигнув крiзь ворота, а за ним i мiстер Бетс iз замисленим виразом на обличчi.

За кiлька хвиль по цiй розмовi веселий старий джентльмен, що сидiв, схилившись над циновим казанком, з кавалком сухоi як ремiнь ковбаси й шматком хлiба в однiй руцi i складаним ножиком у другiй, почув на сходах несмiливi кроки; вiн обернувся до дверей; гидка ухмiлка скривила його блiде обличчя, гострий погляд блиснув з-пiд навислих рудих брiв, i вiн насторожив вухо.

– Гм… що ж це таке? – пробубонiв вiн, блiднучи на виду. – Тiльки двое? А де ж третiй? Не могли ж вони встряти чортовi в зуби?… Побачимо!

Кроки наближалися; ось вони вже на помостi. Дверi нечутно вiдчинились i так само зачинилися: Проноза, а за ним Чарлi увiйшли до кiмнати.




Роздiл XIII

Шановний читач знайомиться з новими дiевими особами i дiзнаеться про них багато цiкавих речей, що безпосередньо стосуються цiеi повiстi


– Де Олiвер? – спитав старий, грiзно пiдводячись iз мiсця. – Куди ви його подiли?

Злодiйчуки знiяковiло ззирнулися i полохливо глянули на свого вихователя, вдаючи, що дуже враженi його несподiваним гнiвом, але нiчого не вiдповiли.

– Де подiвся хлопець? – провадив вiн, цупко хапаючи Пронозу за комiр i гидко вилаявшись. – Кажи, тварюко, а то задушу!

Мiстер Феджiн не жартував, i обережний Чарлi Бетс, що завжди готував собi заздалегiдь позицii для вiдступу, цiлком серйозно збагнув, що за Пронозою на дiйде i його черга скуштувати на своему горлi лагiдних пазурiв; тому вiн впав навколiшки й криком закричав (чимсь середнiм мiж ревом скаженого бугая i говiркою трубою).

– Чи ти нарештi заговориш? – кричав Феджiн, трясучи Пронозу так, що було дивно, як вiн його взагалi не витрусив з його широкого убрання.

– Пiймали хорти, i край, – та годi бо, пустiть! – похмуро огризнувся Проноза й живим махом випорснув зi свого просторого сурдута так, що той залишився у руках старого.

Вiн пiдскочив до столу, схопив виделку й запустив ii в жилет веселого дiдуся з таким завзяттям, що якби влучив, то було б вже не до смiшкiв. А дiдусь iз несподiваною для своiх рокiв жвавiстю шарахнув, як ошпарений, вiд нього, теж схопив з вогню казанок i замахнувся ним у голову супротивника; але тут його погляд упав на Чарлi Бетса, що в цю хвилю заверещав на пуп: казан несподiвано змiнив свiй напрямок i полетiв просто в анфас цьому паничевi.

– Що ви тут, подурiли, чи що? – прогримiв раптом чийсь грубий голос. – Хто це казана менi межи очi шпурнув? Щастя твое, що тiльки пивом сикнув, а то б я тобi показав, де раки зимують. Не думав я досi, що ти, бiсовий старцюго, вмiеш розливати якесь питво окрiм води, та й ту не дуже, бо ж платить за неi водогiнникам все одно що три мiсяцi мусиш. З чого це у вас така буча знялася? Ет, до бiсового батька вас усiх, ввесь шарф пивом зальопали! Ну, ну, йди сюди, гаде, чого там плазуеш за дверима, хазяiна свого боiшся, чи що? Сюди!

Це говорив дебелий, кремезний чолов’яга середнього вiку; на ньому був чорний плисовий сурдут, засмальцованi сукнянi штани, високi шнурованi черевики й сiрi бавовнянi панхочи, що щiльно облягали опуклi мускулястi литки його грубезних нiг (при такому вбраннi ноги такi без кайданiв завжди дають трохи незакiнчену картину). На головi вiн мав коричневого капелюха, а навкруг шиi в нього була обв’язана брудна носова хустка з обтiпаними кiнцями, якими вiн обтирав тепер собi пиво з лиця. Нарештi вiн прийняв хустку вiд свого зарослого щетиною, репаного обличчя й похмуро оглянув кiмнату; над одним оком у нього синiла пестрява пляма – очевидячки вiд свiжого удару.

– Сюди, чуеш?! – гукнув симпатичний кайданник.

Бiлий кудлатий пес iз розквашеною мордою бочком пролiз у дверi.

– Чого спинився? – гукнув на нього хазяiн. – Мабуть зазнавсь, я вже тобi не пара? Ну, ляговись.

Із цими словами вiн так штурхнув пса ногою, що той вiдлетiв сторчком у протилежний кiнець кiмнати (але видно було, що це йому не первина, бо вiн, не писнувши, зiбгався в кутку клубочком i, клiпаючи пiдслiпуватими закислими очима, почав пильно i спокiйно, мов нiчого не сталося, розглядати кiмнату).

– Чого це ти тут розперезавсь, старе опудало? Чого хлопцям в очi в’iдаешся, жмикруте, скнаро ти несита? – гримав далi гiсть, розвалившись на стiльцi. – Дивуюсь, як це вони тебе досi не уколошкали? Як на мене, то я б не стерпiв. Якби я був одним з твоiх неборакiв, я був би тебе вже давно гигнув; шкода тiльки, що твого падла нiхто не купить, на якого бiса ти кому здався? Хiба щоб посадити потiм у скляну банку й показувати тебе, як красеня, як чудо-диво, чудасiю, – тiльки, мабуть, таких здорових банок не продають.

– Тс-тс, мiстере Сайкс, – вiдповiв, тремтячи з голови до п’ят, старий, – не говорiть так голосно.

– Но, но, без «мiстерiв» i «серiв», – кинув йому чолов’яга, – знаю вже, як почнеш хвостом крутити, то вже, мабуть, камiнь за пазухою готуеш. Чого коробишся – iм’я ж мое знаеш. Як стукне час, я його не ославлю – не журись!

– Та годi вже, годi, Бiллi, ти щось сьогоднi з лiвоi ноги встав, – заспокоював його старий з приниженою пiдлипливiстю.

– Може, й встав, – вiдповiв Сайкс, – тiльки я думаю, що й ти не при собi. А може, тобi начхати й на те, що казаном можна проламати черепа так само, як коли ти розляпуеш язиком про…

– Чи ти здурiв? – скрикнув старий, хапаючи його за рукав i показуючи на хлопцiв.

Мiстер Сайкс нiчого не вiдповiв, тiльки зробив такий жест, нiби зашморгуе вузол пiд лiвим вухом, а голову звiсив на праве плече; пантомiму цю старий, здаеться, второпав краще за слова. Пiсля цiеi короткоi прелюдii гiсть попрохав чарку горiлки на злодiйському жаргонi, яким була взагалi пересипана вся його розмова, але якого не варто тут наводити, бо читач все одне нiчого не зрозумiе.

– Тiльки не здумай всипати туди отрути! – гукнув мiстер Сайкс, кладучи на стiл капелюха.

Вiн жартував, але, якби побачив, як хижо глянув, як хижо закусив своi синi губи Феджiн, обернувшись до шафи, вiн переконався б, що засторога ця не зайва, бо, здаеться, в очах господаря таки промайнуло бажання поправити хибу винокура i трохи змiцнити настоянку.

Прополоскавши горло кiлькома чарками, мiстер Сайкс зволив глянути на хлопцiв милостивим поглядом; це iх пiдбадьорило, i вони розповiли про халепу з Олiвером настiльки правдиво i саме в такому освiтленнi, як те Проноза вважав за найбезпечнiше на цю хвилю.

– Боюся я, щоб вiн своiм язиком нам лиха не накоiв, – мовив Феджiн.

– Еге, еге, от тодi-то тобi жаба й цицьки дасть, Феджiне, – злорадо всмiхнувся Сайкс.

– І боюся я ще, мiй голубе, – провадив старий, немов не помiчаючи останнiх слiв гостя й пильно вдивляючись йому в вiчi, – боюся я, що коли нас застукають, то будуть i комусь iншому непереливки, i буде комусь, може, ще значно гiрше, нiж менi.

Сайкс здригнувсь i круто обернувся до старого, але той знизав плечима аж по самi вуха i втопив байдужий погляд у протилежну стiну.

Вони замовкли. Усi члени чесноi компанii вiддалися на якийсь час власним думкам, i навiть собака, що якось занадто хитро облизував у кутку губи, здавалося, обмiрковував, як би найкраще вчепитися зубами в литку першого стрiчного пана чи панi на вулицi.

– Треба комусь безпремiнно винюхати, що там у полiцii сталося… – мовив нарештi мiстер Сайкс, але вже багато тихiше.

Феджiн хитнув головою.

– Якщо вiн не виказав нас i не викрутився, то нема чого боятися, аж доки вiн не вийде на волю, – провадив Сайкс, – а тодi доведеться накинути на нього оком: пускати його на всi чотири вiтри не можна, нi, нi, нi!

Феджiн знову хитнув головою.

Ця тактика була безперечно найкраща, але на перешкодi iй стояла одна притичина: Проноза, Чарлi, Феджiн i мiстер Вiльям Сайкс усi як один гидували полiцiею i нi за що в свiтi не наблизилися б до неi з доброi волi.

Скiльки часу сидiли б вони в такiй досить неприемнiй нерiшучостi, мовчки дивлячись одне на одного, – невiдомо; проте над цим нема на що й мiркувати, бо незабаром дверi вiдчинилися i до кiмнати завiтали двi молодi ледi, що iх Олiвер вже тут колись бачив; отже, розмова поточилася далi сама собою.

– Так його! Чудесно! – радiсно скрикнув старий. – Пiде Бетсi! Ти ж пiдеш, голубонько?

– Куди це? – здивувалася та.

– Та тiльки-но до полiцii, квiтонько, – улесливо вiдповiв старий.

Треба сказати, що шановна панна категорично не вiдмовилася вiд цього, але висловила тiльки цiлком серйозне й глибоке побажання, щоб ii «взяли чорти», якщо вона згодиться на цю пропозицiю. (Ця тонка i ввiчлива вiдповiдь свiдчила, безперечно, про те, що мiс Бетсi мала природний такт, який не дозволяе нам засмучувати наших ближнiх рiшучою вiдмовою.)

Старий зробив кислу мiну й вiдвернувся од цiеi панни в жовтих папiльйотках (досить пишно, щоб не сказати – розкiшно вдягненоi в червону сукню й зеленi черевички) до ii товаришки.

– Нансi, моя крихiтко, а що ти нам на це скажеш? – солодким голоском спитав вiн ii.

– Нема дурних, не пiдлабузнюйся, Феджiне, – вiдповiла Нансi.

– Що це? – глянув на неi сердито мiстер Сайкс.

– Те саме, що я кажу, – спокiйно вiдповiла вона.

– Тобi йти найбезпечнiше, про тебе тут нiхто нiчого не знае, – доводив Сайкс.

– Та я й не хочу, щоб знали, тому й не пiду, Бiллi, – так само спокiйно вiдповiла Нансi.

– Вона пiде, Феджiне, – сказав Сайкс.

– Вона не пiде, Феджiне, – заперечила Нансi.

– Феджiне, вона пiде.

Мiстер Сайкс мав рацiю. Лайкою, погрозами та рiзними обiцянками вони таки переконали дiвчину зважитися на цей крок.

А втiм, у неi не було таких важливих причин боятися полiцii, як у ii милоi приятельки, бо ж вона тiльки нещодавно переiхала сюди з трохи далекого, але дуже елегантського передмiстя й тому могла бути цiлком спокiйна, що не здибае тут когось iз своiх численних старих знайомих.

Отже, мiс Нансi запнулася бiлим чистим фартушком, пiдтикала папiльйотки пiд криса солом’яного капелюшика (цi туалетнi приналежностi звичайно дiстав iй зi своiх невичерпних запасiв Феджiн) i приготувалася виступити на розвiдки.

– Постривай iще хвилинку, голубонько, – спинив ii Феджiн, подаючи кошика, – ти його понесеш у руцi – так воно пристойнiше виглядае, моя ясочко.

– А в другiй руцi хай несе ключа, Феджiне, це ще краще: огрядна господиня, та й годi, – порадив Сайкс.

– Так, так, голубе, – приказував старий, вiшаючи великого дверного ключа Нансi на руку. – Ось так, так – чудесно, моя душко, – радiсно потирав вiн руки.

– О, мiй братику, мiй бiдний, маленький, безвинний братику! – заголосила Нансi, обливаючись гiркими слiзьми i з вiдчаем трясучи в руках кошика й ключа. – Що сталося з ним, що з ним сталося?! Куди вони його подiли?! О, на бога, панове, скажiть, скажiть менi, де мiй соколик, де мiй братик рiдний?

Проказавши цi слова, на превелику втiху своiх слухачiв, так жалiсно, що навiть слухати серце розривалось, Нансi замовкла, пiдморгнула товариству, з милою ухмiлкою уклонилася i зникла за дверима.

– О, це козир-дiвка, моi дiточки, – мовив старий, обертаючись до своiх молодих вихованцiв, i красномовно похитав головою, немов мовчки радячи iм наслiдувати ii блискучому прикладовi.

– Вона робить шану жiноцтву, – стукнув по столi величезним кулаком мiстер Сайкс. – П’ю за ii здоров’я! І за те, щоб всi баби були такi, як вона!

Тим часом як цi й iще багато iнших комплiментiв сипалися на голiвку талановитоi мiс Нансi, вона сама йшла до полiцii i, незважаючи на певну полохливiсть, цiлком природну для беззахисноi соромливоi дiвчини, що не звикла ходити по мiсту сама, прийшла туди незабаром жива й здорова.

Вона пiдiйшла до «холодноi» з заднього двору, несмiливо постукала ключем у дверi й почала прислухатися, але нiхто не вiдповiдав; вона кахикнула й знову наставила вухо, але все було тихо й цього разу, тодi вона нiжним тихим голоском промовила:

– Ноллi, Ноллi, коханий!

У цiй камерi сидiв лише одинокий в’язень – нещасний, босий голодранець, якого злапали за те, що вiн грав на флейтi; за цей злочин проти суспiльства мiстер Фанг засудив його на мiсяць до дому поправи, дотепно зауваживши, що такi могутнi легенi доцiльнiше використувати на «млинi», анiж переводити на музичний струмент.

В’язень нiчого не вiдповiв Нансi, бо тяжко побивався за своею флейтою, сконфiскованою на користь держави пiд час арешту; отже, Нансi перейшла до других дверей i знову постукала.

– Хто там? – стиха вiдгукнувся чийсь кволий голос.

– Чи нема тут у вас маленького хлопчика? – спитала Нансi, гiрко хлипнувши.

– Нi, боронь Боже! – вiдповiв в’язень.

Тут сидiв другий арештант, безпритульний старезний дiдок, злапаний за те, що не грав на флейтi, тобто за те, що жебрав на вулицi й не заробляв собi на життя. У третiй камерi сидiв чоловiк, засуджений за те, що розносив на продаж бляшанi мисочки без вiдповiдного патента й заробляв таким чином собi на життя всупереч постановi Палати Гербовоi Оплати.

Але нiхто з в’язнiв не вiдгукнувся й не мiг нiчого сказати за Олiвера, тому Нансi пiдiйшла просто до гладкого тюремника i з жалiсними, безнадiйними приговорюваннями та скаргами (iще красномовнiшими завдяки вiдповiднiй жестикуляцii ключем i кошиком) запитала його про долю свого любого братика.

– В мене його нема, голубонько, – вiдповiв iй добродушний дiдусь.

– А де ж вiн тодi? – стурбовано простогнала дiвчина.

– Та його ж забрав той джентльмен.

– Який джентльмен? Господи мiй милосердний! Який джентльмен?

У вiдповiдь на цi збентеженi запити дiдусь оповiв глибоко засмученiй сестрi, як Олiвера притягли до в’яз ницi, як вiн зомлiв перед суддею, як його виправдали завдяки одному свiдковi, який бачив, що не Олiвер, а iнший хлопець вкрав хустину, i як його нарештi, непритомного, вiдвiз до себе сам позивач, – але де вiн жив, сторож сказати не мiг, тiльки чув, що кучеровi звелiли iхати в напрямку Пентонвiлля.

У глибокому розпачi поточилася хисткою ходою безталанна сестра до ворiт, але за брамою вона очевидячки оговталась, бо нараз пiшла твердiше, а, завернувши за рiг, прожогом побiгла найзаплутанiшими манiвцями до житла старого.

Скоро почувши про наслiдки розвiдки Нансi, мiстер Сайкс свиснув на бiлого пса, надягнув капелюха й похапцем, не побажавши чеснiй компанii доброго здоров’я, щоб не гаяти часу на зайвi формальностi, вийшов з кiмнати.

– Ми мусимо дiзнатись, де вiн е, голуб’ятка, ми мусимо його знайти будь-що-будь, – схвильовано говорив Феджiн. – Ти, Чарлi, покрутися там i вiдкинь усi своi справи, доки не пронюхаеш чого-небудь про нього. Нансi, перепiлочко моя, його треба знайти. Я вiрю тобi й покладаюсь на тебе i на нашого на всi руки майстра Пронозу! Стiйте! Стiйте! – додав вiн, вiдчиняючи тремкими руками шухляду. – Ось вам грошi, дiточки моi. Сьогоднi мого слiду тут не залишиться. Ви вже знатимете, де мене знайти. Не залишайтесь тут анi хвилини довше, анi хвилиноньки – ну, гайда!

З цими словами вiн випхав iх за порiг, двiчi повернув ключа, засунув дверi на клямку та на засув, витяг з таемноi схованки скриньку, що ii ненароком був угледiв Олiвер, i почав похапцем розтикати годинники й iншi дорогоцiнностi по внутрiшнiх кишенях свого вбрання, – коли це щось стукнуло в дверi; старий аж пополотнiв.

– Хто там? – крикнув вiн пронизливим голосом.

– Я! – почувся голос Пронози.

– Чого тобi?

– Нансi питае, чи заманювати його до тiеi халупи? – спитав Проноза.

– Аякже, хай тiльки злапае його, – одказав старий. – Розшукайте, розшукайте його будь-що-будь, ось i все, а там я вже знатиму, що робити, не турбуйтесь!

Хлопець вiдповiв, що второпав, i побiг вниз по сходах навздогiн товаришам.

– Досi вiн iще не виказав нас, – прошепотiв старий, беручися знову до своеi роботи. – Хай тiльки розпустить язика у своiх нових друзiв, ми йому швидко пельку заткнемо.




Роздiл XIV

Як жилося Олiверовi у мiстера Броунлоу, i вiще пророцтво мiстера Грiмвiга щодо Олiвера в зв’язку з одним покладеним на нього дорученням


Пiсля раптового викрику мiстера Броунлоу Олiвер незабаром опритомнiв; але й мiсiс Бедвiн, i старий джентльмен старанно уникали в дальшiй розмовi будь-яких натякiв на портрет i взагалi на все, що могло б навести його думку на його минуле й майбутне; вони жартували, смiялися i взагалi переходили з однiеi легкоi, безжурноi теми на другу, аби тiльки не хвилювати його.

Олiвер iще не настiльки вбився в силу, щоб снiдати за загальним столом, але другого ранку, тiльки-но переступивши порiг кiмнати мiсiс Бедвiн, вiн прикипiв жадiбним поглядом до стiни, де напередоднi висiв портрет, з надiею побачити знову обличчя чарiвноi жiнки. Та надiя його не здiйснилась: портрет десь iзник.

– Так, так, його вже нема, – пояснила мiсiс Бедвiн, помiтивши його напружений погляд.

– Я це бачу, панi; а чому його забрали? – спитав Олiвер.

– Так звелiв мiстер Броунлоу, серденько; вiн думае, що портрет тебе даремно схвилював i може пошкодити твоему здоров’ю, – вiдповiла бабуся.

– О, нi, о, нi, вiн мене зовсiм не схвилював, панi! – скрикнув Олiвер. – Менi було так приемно дивитися на нього, менi здаеться, що я його просто полюбив.

– Гаразд, гаразд, – добродушно заспокоiла старенька. – Ти ось тiльки якомога швидше одужуй, мое серденько, i тодi ми його знову повiсимо – даю тобi слово. Ну, а тепер поговоримо про щось iнше.

Це було все, що Олiвер довiдався вiд неi. Старенька панi була така добра i так пiклувалася про нього за його хвороби, що Олiверовi не хотiлося журити ii, i вiн, щиро намагаючись не думати бiльше про портрет, почав уважно слухати ii нескiнченнi оповiдання про ii добру й милу красуню дочку, що жила на селi разом зi своiм добрим i милим красенем чоловiком, про ii доброго, доброго сина, що служив за клерка в однiй комерцiйнiй конторi у Вест-Індii й надсилав акуратно чотири рази на рiк додому такi ласкавi та шанобливi листи, що вiд самоi згадки про них на очi iй виступали сльози. Набалакавшись досхочу про своiх любих дiток i про свого любого чоловiка, що помер – пом’яни його душу, Господе милосердний! – лише двадцять шiсть рокiв тому, бабуся незчулася, як час чаювати нахопився. Пiсля чаю вона почала вчити Олiвера грати в дурника; Олiвер вивчився цiеi штуки в одну мить, i вони програли дуже серйозно i з великим зацiкавленням аж до самого вечора, а тодi, напившись трохи теплоi води з вином i заiвши ii рум’яною грiнкою, хворий поклався спати у свое м’якеньке лiжко.

Щасливi це були днi! Олiвер потроху одужував, а навколо нього все було таке чисте, спокiйне, статечне, i всi були добрi й привiтнi, i пiсля вiчних свар та гармидеру, в яких точилося поки що все його життя, вiн почував себе мов у Бога за пазухою.

Скоро вiн змiгся стати на ноги, мiстер Броунлоу купив йому новеньке вбрання, новi черевики й нову шапочку, а зi старою одежею дозволив йому зробити що завгодно; отже, вiн попрохав добродушну покоiвку (що ставилась до нього дуже ласкаво, коли вiн був хворий) продати всi цi речi якому-небудь тандитниковi, а грошi взяти собi. Покоiвка не примусила себе припрошувати, i, коли Олiвер побачив з вiкна вiтальнi, як тандитник загорнув у свiй клунок його речi i подався з ними за ворота, вiн аж пiдскочив з радощiв, що нарештi позбувся свого лахмiття i нiколи, нiколи бiльше в свiтi його не вдягне на себе. Сказати на правду, це була не одежа, а лахмiття, та й все життя свое Олiвер iншоi не носив, i подарунок мiстера Броунлоу був його першим справжнiм убранням.

Одного вечора, приблизно за тиждень пiсля подii з портретом, Олiвер сидiв у кiмнатi мiсiс Бедвiн i вiв з нею милу розмову, коли це мiстер Броунлоу надiслав сказати, що бажае його бачити i, якщо йому не тяжко, просить його на часинку до свого кабiнету.

– Спаси й захисти нас, Боже! Помий швиденько руки, Олiверчику, стривай, ось я тебе розчешу, голуб’яточко мое! Ой, боженьку! Якби знаття, що вiн тебе покличе, я б тобi комiрця чистенького надягла, обмила б, обчистила, ти б у мене був як огiрочок! – заметушилася мiсiс Бедвiн.

Олiвер слухняно виконав усi схвильованi накази старенькоi, i, хоч як вона ремствувала на те, що не встигла навiть зафалдувати рюша на його сорочечцi, хлопчик, минаючи всi хиби свого туалету, був дуже гарненький, тендiтний, i мiсiс Бедвiн, пильно оглянувши його з голови до п’ят, мусила-таки визнати нарештi, що вiн i без рюша чудесно виглядае.

Пiдбадьорений цiею похвалою, Олiвер тихенько постукав у дверi кабiнету. З дозволу мiстера Броунлоу вiн вiдхилив дверi й опинився у невеличкiй, переповненiй книгами кiмнатi, що виходила у гарнесенький садочок. Перед вiкном стояв стiл, за яким у м’якому крiслi з книжкою в руцi сидiв мiстер Броунлоу. Побачивши Олiвера, вiн вiдклав книжку й покликав його сiсти побiч себе.

Олiвер слухняно сiв, мовчки дивуючись, як це деякi люди потрапляють перечитувати таку силу книжок, написаних, мабуть, для того, щоб зробити свiт мудрiшим (але треба сказати, що ця думка дивувала, дивуе й завжди дивуватиме багатьох людей, значно досвiдченiших за малого Олiвера).

– А що, багато тут хороших книжечок, дитино? – мовив мiстер Броунлоу, слiдкуючи за тим, з якою цiкавiстю оглядае Олiвер полицi, що сягали аж по саму стелю.

– Так, дуже багато, сер, я ще нiколи не бачив такоi сили.

– Якщо будеш слухняним, то iх усi перечитаеш, – ласкаво провадив дiдусь, – а це тобi бiльше сподобаеться, нiж розглядати iх зверху, – а втiм, не раз у раз, бо е багато книжок, у яких палiтурки й корiнцi багато кращi за iхнiй змiст.

– Це десь, либонь, у он тих важких томiв? – показав Олiвер на тисненi золотом грубезнi фолiянти на поличцi.

– Е нi, не завжди так, – усмiхнувся старий пан, провiвши рукою по Олiверовiй голiвцi. – Є багато книжок таких самих важких, але значно менших на око. А чи хотiв би ти стати розумним-розумним i писати, як виростеш, книжки?

– Нi, сер, я волiв би iх читати, – одказав Олiвер.

– Що? Ти не хочеш бути письменником? – здивувався мiстер Броунлоу.

Олiвер на хвилю замислився, а потiм сказав, що все-таки, на його думку, краще бути книгарем; дiдусь зареготався вiд щирого серця i скрикнув, що Олiвер сказав крилате слово; це дуже стiшило хлопчика, хоча вiн не зрозумiв, яке саме було це слово.

– Гаразд, гаразд, не турбуйся, – заспокоiв його, трохи вiдiйшовши, мiстер Броунлоу. – Ми тебе до письменництва не будемо навертати; краще навчимо якогось доброго ремества – хоча б цеглу робити.

– Красно дякую, сер, – серйозно вiдповiв хлопчик.

Старий джентльмен знову засмiявся з його поважноi мiни й сказав щось про його дивовижний iнстинкт, але, не добравши гаразд, у чому саме рiч, Олiвер не звернув на цi слова особливоi уваги.

– А тепер, мiй хлопчику, слухай уважно те, що я тобi говоритиму, – почав мiстер Броунлоу ще ласкавiшим (якщо це взагалi було можливо), але набагато серйознiшим тоном, якого Олiвер вiд нього ще нiколи не чував. – Я говоритиму з тобою просто й прямо, бо гадаю, що ти годен мене зрозумiти не згiрше за дорослу людину.

– Нi, нi, тiльки не кажiть, що ви мене хочете вiдiслати звiдси, сер, благаю вас! – скрикнув Олiвер збентежений цим серйозним початком. – Не виганяйте мене на вулицю! Вiзьмiть мене за служника, тiльки дозвольте за лишитися тут! Не вiдсилайте мене назад у те пекло. Згляньтеся на бiдного хлопця, сер!

– Люба дитино, – мовив старий пан, зворушений його палким благанням, – не бiйся, я тебе не залишу на волю Божу, поки ти мене сам до цього не примусиш.

– О, нiколи, нiколи, сер!

– Я теж гадаю так i сподiваюся, що цього нiколи не буде, – провадив старий джентльмен, – мене дуже часто розчаровували й дурили тi, кому я допомагав, проте я тобi чомусь вiрю, i твоя доля, сам не знаю чому, мене дуже болить. Усi рiднi й любi менi люди зiйшли давно вже в могилу, i, хоч з ними похованi щастя i радiсть мого життя, я не зробив зi свого серця нiмоi труни й не замкнув його сьома замками вiд кращих почуттiв; нi – тяжкий бiль лише загартував i очистив його.

Мiстер Броунлоу говорив стиха й бiльше до себе самого, нiж до хлопчика; потiм замовк i замислився, а Олiвер сидiв бiля нього, затамувавши дух, не ворухнувшись.

– Так, так, – мовив нарештi трохи веселiше старенький, – це все я кажу тобi лише тому, що в тебе молоде серце; коли ти знатимеш, скiльки горя й розчарування зазнав я на своему вiку, ти, може, будеш чулiшим i не завдаси менi нового жалю. Ти кажеш, що ти безрiдний сирота й не маеш нiкого в свiтi; так, усi моi довiдки про тебе це пiдтверджують. Отже, розкажи менi все про свое життя: звiдки ти родом, хто тебе виховав i як ти опинився в товариствi тих двох халамидникiв. Скажи менi все по правдi, i тодi ти матимеш вiрного друга до самоi моеi смертi.

Сльози душили Олiвера, i кiлька хвилин вiн не мiг спромогтися на слово; нарештi трохи заспокоiвшись, вiн почав оповiдати, як йому велося на «фермi» i як мiстер Бембль забрав його до Притулку, – коли це знадвору почувся нетерплячий короткий стук i покоiвка сповiстила, що то мiстер Грiмвiг.

– А до мене вiн iде? – спитав мiстер Броунлоу.

– О, так, сер. Вони спитали, чи печено у нас сьогоднi солодкi булочки, а коли я похвалилася, що так, то вони сказали, що залишаться пити чай.

Мiстер Броунлоу всмiхнувся i пояснив Олiверовi, що мiстер Грiмвiг – його старий приятель i, хоч манiри в нього трохи шорсткi, вiн по сутi дуже достойна й добра людина.

– Може, менi краще вийти, сер? – спитав Олiвер.

– Нi, нi, залишайся, – вiдповiв мiстер Броунлоу.

У цю хвилину дверi вiдчинилися i на порозi з’явився, спираючись на грубезну палку, трохи кривий на ногу гладкий старий пан у синьому сурдутi, жилетi, нанкових штанях, гетрах i ширококрисому бiлому капелюсi з зеленою лямiвкою. Дрiбненько зафалдоване жабо визирало з-за його жилета, на якому телiпався довжелезний крицевий ланцюжок з ключем замiсть годинника.

Кiнчики його бiлоi краватки були зав’язанi бантом завбiльшки з помаранч. У нього було дуже рухливе обличчя, i якiсь чудернацькi неймовiрнi гримаси щохвилi перекошували його на всi лади. Говорячи, вiн мав звичку звiшувати голову набiк i скоса тим часом поглядати в протилежний бiк, у такi хвилини вiн страшенно скидався на папугу. Саме в цiй своiй улюбленiй позi вiн i застиг на порозi кабiнету з шматочком помаранчевоi лушпайки у випростанiй руцi.

– Гляньте-но, гляньте-но сюди, чи бачите! – сердито пробубонiв вiн. – Чи не смiх, чи не глум – досить менi переступити чужий порiг – i обов’язково перед самим моiм носом на сходах мусить валятися оце аптечне смiття. Через помаранчеву лушпайку закривiв я на одну ногу – знаю, знаю, помаранчева лушпайка вкоротить менi вiку! Так воно й буде, сер: помаранчева лушпайка зведе мене в могилу – щоб я свою голову з’iв, коли це не так!

Мiстер Грiмвiг мав звичку змiцнювати цiею милою обiцянкою майже кожне свое твердження, але звичка ця була досить кумедна, бо, навiть коли припустити, що з часом наукова технiка дозволить джентльменам iсти для власноi втiхи своi власнi голови, – голова мiстера Грiмвiга була така величезна, що найбiльший прожера в свiтi навряд чи здолав би умняти ii за одним разом.

– Щоб я свою голову з’iв, – мовив удруге мiстер Грiмвiг, стукаючи цiпком об пiдлогу. – Свят, свят, а це ще що? – скам’янiв вiн, вгледiвши Олiвера, й вiдступив назад.

– Це малий Олiвер Твiст, що про нього ми з вами розмовляли, – вiдповiв мiстер Броунлоу.

Олiвер уклонився.

– Що? Та невже ж це той самий хлопчисько, що лежав у гарячцi? – перепитав мiстер Грiмвiг, ще далi вiдступаючи. – Стривайте, стривайте! Мовчiть! – провадив вiн, нараз забувши навiть про свою огиду до гарячки, – Так ось хто iв помаранч! Так, так, це вiн iв i кинув лушпайку на сходи! Я не я, коли це не так, i коли це не так, то я з’iм свою голову – i його на придаток!

– Нi, нi, вiн помаранчi не iв, – смiючись, заспокоiв гостя мiстер Броунлоу. – Та ну бо, кладiть капелюха на стiл i погомонiть з моiм маленьким другом.

– Це не жарт, мене це он як болить, сер, – не вгавав джентльмен, скидаючи рукавицi. – На нашiй вулицi завжди повно цього смiття, я знаю, його розкидае лiкарiв хлопець, що живе на розi. Учора ввечерi якась молодиця посковзнулася на цiй мерзотi i вдарилася об штахети мого садка; я побачив, як вона пiдвелася й глянула на його чортечий червоний лихтар; «Не йдiть до нього! – гукнув я iй з вiкна. – Вiн душогуб! Вiн наставляе пастку людям». Так, так, i коли цьому неправда, то я… – І сваркий пан вдарив цiпком об землю. (Його близькi знайомi знали, що цей порух визначае ту саму обiцянку з’iсти свою голову, тiльки висловлену iншим робом.)

Потiм, не випускаючи з рук цiпка, вiн сiв у крiсло i почав розглядати Олiвера в лорнет, що висiв у нього на грудях на чорнiй широкiй стьожцi; почуваючи себе об’ектом спостереження, хлопчик почервонiв, як мак, i знову соромливо вклонився.

– Так це той самий хлопець? – мовив нарештi мiстер Грiмвiг.

– Так, той самий, – вiдказав мiстер Броунлоу.

– Як ся маеш, хлопчику? – провадив гiсть.

– Значно краще, сер, красно дякую, – одказав той.

Почуваючи, що його приятель збираеться сказати щось в’iдливе й неприемне, мiстер Броунлоу звелiв Олiверовi пiти до мiсiс Бедвiн i сказати iй, що час вже кликати до чаю; чудна поведiнка гостя трохи вразила Олiвера, i вiн був радий вийти з кiмнати.

– Правда гарненький хлопчик? – спитав мiстер Броунлоу.

– Не знаю, – вiдказав старий буркун.

– Не знаете?

– Так, не знаю. Як на мене, то всi хлопцi однаковi. Я знаю тiльки два сорти хлопцiв: борошняний i м’ясовий.

– А до якого з них належить Олiвер?

– До борошняного. Один мiй приятель мае м’ясового синка; всi його звуть гарним, а я кажу – бридкий, жахливий хлопець: голова кругла, сам червонопикий, очi маснi, руки, ноги, тулуб – такi цупкi, що сине убран нячко як не лусне; голос лоцманський, а апетит вовчий. Знаю я його – вибрудок!

– Так, так, але ж Олiвер Твiст не такий – тому вам нема на що сваритися на нього, – заперечив мiстер Броунлоу.

– Не такий, але, може, ще гiрший.

Гооподар нетерпляче кахикнув; а мiстеровi Грiмвiгу вiд цього мов маслом по душi помазали.

– Може, ще гiрший, – провадив вiн. – Звiдки взявся цей хлопець? Хто вiн такий? Який вiн? У нього була гарячка. Ну, то що ж? Хiба гарячка – властивiсть тiльки самих чесних людей? У поганих, бридких вона теж бувае – що на це скажете, ге? Я знав одного чоловiка, повiшеного на Ямайцi за те, що вiн убив свого хазяiна. Його шiстьома нападами трусила лихоманка, але ж завдяки цьому його не помилували! Пхе! Дурницi!

Направду казати, в глибинi душi мiстер Грiмвiг мусив визнати, що Олiвер назверх дуже милий i мае дуже приемнi i чемнi манери; але в душi мiстера Грiмвiга жив упертий, невблаганний дух суперечностi, а в цю хвилину його ще дужче пiд’южила нахiдка нещасноi помаранчевоi лушпайки; отже, сказавши собi раз назавжди, що нiхто в свiтi не смiе причеплювати йому своiх поглядiв i що тiльки вiн сам може вирiшувати, який хлопець е гарний, а який поганий, мiстер Грiмвiг з першого ж слова вирiшив заперечувати своему приятелевi.

Мiстер Броунлоу зiзнався, що на жодне зi згаданих запитань вiн позитивноi вiдповiдi дати поки що не може, бо не хотiв розпитувати Олiвера про минуле, доки той зовсiм не одужае, щоб цi спогади, бува, не зашкодили його здоров’ю; мiстер Грiмвiг на це зловiсно всмiхнувся i з лукавою ухмiлкою запитав, чи мае звичку економка перераховувати перед сном столове срiбло, бо може статися, що одного погожого ранку враз не вистачить якоiсь срiбноi ложки або виделки. Мiстер Броунлоу мав дуже палахку вдачу, проте, знаючи властивостi свого друга, вiн стримував себе i тiльки смiявся зо всiх його вибрикiв. За чаем мiстер Грiмвiг висловив цiлковите задоволення з приводу добре випечених булочок i настрiй його начебто покращав; розмова поточилася рiвно й сумирно без жодних ексцесiв, i Олiвер, що також сидiв за столом, почував себе трохи вiльнiше у присутностi цього сердитого старого пана.

– А коли ж ви збираетесь послухати повне й правдиве оповiдання про життя й пригоди Олiвера Твiста, сер? – спитав мiстер Грiмвiг наприкiнцi чаювання, поглядаючи скоса на Олiвера.

– Завтра, – вiдповiв мiстер Броунлоу, – я волiю вислухати його наодинцi. Прийдеш до мене, серденько, о десятiй ранку.

– Так, сер, – вiдповiв трохи нерiшуче Олiвер, знову нiяковiючи пiд пильним поглядом мiстера Грiмвiга.

– Слухайте сюди, – прошепотiв той на вухо господаревi, – хлопець до вас завтра не прийде, ви чули, як вiн вагався вiдповiдати вам. Вiн дурить вас, мiй бiдний друже.

– Заприсягну, що вiн не бреше, – палко вiдповiв мiстер Броунлоу.

– Якщо вiн не бреше, то щоб я… – i цiпок красномовно стукнув об пiдлогу.

– А я життям своiм ручусь, що вiн каже правду! – i мiстер Броунлоу стукнув кулаком об стiл.

– А я головою ручусь, що вiн бреше, – стукнув об стiл кулаком мiстер Грiмвiг i собi.

– Побачимо! – скрикнув мiстер Броунлоу, ледве стримуючи горючий гнiв.

– Побачимо, побачимо, – одказав мiстер Грiмвiг iз задирливою ухмiлкою.

Але зрадлива доля снувала свою тканину: саме на цю хвилю до кiмнати увiйшла мiсiс Бедвiн з пакушком книг, що iх мiстер Броунлоу купив того ранку в книгаря, вже вiдомого читачам цiеi повiстi; вона поклала пакунок на стiл i обернулася вже до дверей, але мiстер Броунлоу спинив ii.

– Затримайте посланця, менi не все потрiбне, дещо я маю повернути.

– Вiн уже пiшов, сер, – вiдказала мiсiс Бедвiн.

– То завернiть його швидше, – звелiв мiстер Броунлоу, – книгар бiдний, а за книжки не заплачено; до того ж кiлька примiрникiв я вiдiшлю йому назад.

Посланця кiнулися доганяти. Олiвер побiг в один бiк, покоiвка в другий, а мiсiс Бедвiн, стоячи на порозi, голосно гукала на нього, але його вже поминай як звали, i Олiвер з покоiвкою повернулися з порожнiми руками.

– Ах боже мiй, який жаль, я так хотiв iще сьогоднi повернути йому цi книжки! – скрикнув мiстер Броунлоу.

– Хай iх вiднесе Олiвер, – з iронiчною ухмiлкою порадив мiстер Грiмвiг, – вiн iх звичайно приставить у цiлостi й схоронi.

– Дозвольте, дозвольте вiднести iх менi, сер: я духом упораюся з ними, – попрохав Олiвер.

Старий пан саме збирався сказати, що Олiвер не пiде нi в якому разi, але насмiшкувате кахикання мiстера Грiмвiга умить змiнило його рiшенець: Олiвер швидко i справно виконае доручення i таким чином раз назавжди покладе край неправдивим пiдозрам старого.

– Так, ти пiдеш до книгаря, мое серденько, – сказав мiстер Броунлоу. – Ось принеси менi з кабiнету пакунок книжок, що лежать у мене на столi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23299545&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Принаймнi, так воно було на той час.