Покохати вiдьму
Костянтин Когтянц


Новий роман Костянтина Когтянца «Покохати вiдьму» на перший погляд написаний за традицiями героiчного фентезi. Але тiльки на перший погляд! Насправдi автор викладае сюжет так, наче законiв i канонiв жанру взагалi не iснуе. Тут немае демонiв-iмператорiв, герой не здобувае корону, не намагаеться завоювати чи порятувати свiт. Вiн просто покохав жiнку… Однак не звичайну жiнку, а чаклунку. Щоправда, вона, м"яко кажучи, зовсiм не вiдповiдае стандартним уявленням про чародiйок… М'яко кажучи!…





Костянтин Когтянц

Покохати вiдьму





Зауваги перекладача


Стародавнi iспанськi драми зазвичай закiнчувалися словами «Даруйте авторовi його помилки». Як перекладач, я повинен почати з цього прохання.

Якщо Ви, читачу, знайомi з текстами, написаними давно та далеко, – наприклад, середньовiчними китайськими, – то напевно знаете, що такi письмена вимагають примiток мало не до кожного абзацу.

Труднощi, викликанi намаганням поеднати точнiсть з доступнiстю, зростають у багато разiв, коли йдеться не про iншу краiну, хай навiть далеку, а iнший свiт! – i тi мови, граматика яких побудована на принципах, котрi навiть викласти в наших поняттях i то важко.

На додаток до всього, авторовi бiльшоi частини тексту (iм'я якого, до речi, Хайнлорiтайн, для друзiв – Хайнлорi) на момент початку подiй було щось близько чотирнадцяти-п'ятнадцяти рокiв (достеменно вiн i сам не знав). Хайнлорi намагався зобразити подii так, як вiн тодi iх бачив, i викласти iх у тих термiнах, якими користувався тодi, а я – передати колорит його мови.

На жаль, i те, i друге – особливо друге! – вдаеться далеко не завжди.

Так що даруйте менi моi помилки.




Роздiл перший

Панi та приятель. Ящiр також попався


Я помер двiчi.

Перший раз – коли вигнали. Людина без клану мертва. Хто зустрiне, той заб'е (як сама не пропаде). Траплялося – приймали вигнанцiв у Громаду вiльних мисливцiв. Але ж не зрадникiв. Я – вiрний, та як чужим доведу, коли своiм не змiг?

…Перше вогнище було, звiсно, на океанськiм узбережжi, бiля устя Щучоi рiчки. Ну, а що нам звiсно, то й ворогам також. Не стали вони вдень до берега виходити, вивiдачiв вислали. Висадили iх десь за мисом. Тi шпигуни хлопцiв на першому вогнищi перерiзали, а про наше, друге, – не знали. Вiдстань вiд берега до селища така, що трьох вогнищ, начебто, й не потрiбно. З Шолом-гори берег видно, з селища гору видно. Вони й не гадали, що друге вогнище ранiш буде, нiж на вершинi. Наше звалося другим, а насправдi – запасне перше. Й п'яти тисяч крокiв немае вiд берега.

Я схопив старшого за руку.

– Весла б'ють! Три галери!

Вiн же знав: як я чую, так i е. А друзi поночi в чужу рiчку не лiзуть.

– Пiдпалюй!

Сигнальне вогнище пiдпалити просто, раз-два-три – й шугонуло полум'я, ну а ми – на стежку. Свое зробили, тепер щезнути в тайзi…

– Демони пекла!

Не горить вогнище на Шоломi, не горить… Зараз. Ну зараз же… Та що ж вони, демони, – сплять?! Гавкiт собаки. Звiдкiля? Ясно звiдкiля! Вони, тi, хто першу заставу вирiзав, зараз мчаться до нашого вогнища, щоб його загасити – пiд ногами ж пiсок! – а собака слiд вiзьме.

– Прогнiвали ми богiв, Вождь – дурень!

Ранiш на кожному вогнищi було по жменi воiнiв, а не лише на першому. Та новому Вождевi стало шкода стiлькох годувати.

– Давай на гору! Стiй! Ножа свого давай сюди!

Бiднi ми обидва, але в мене, крiм сокири, i нiж бойовий е, вiтчим дав… – старшого так потiм i знайшли, з моiм ножем у руцi. Я бiг так, як нiколи нi до, нi опiсля. А коли вже на Шолом лiз, там спалахнуло. На судi вони все навпаки заявили. Нiхто, бачте, не спав, обидва сидiли та дивилися, запалили вiдразу, я зрадив та втiк. Казав я, що незграбно брешуть, меч сують за халяву.



Перекладач. Вислiв, аналогiчний нашому «Нi в якi ворота не лiзе» (за халявою носять бойовi ножi).


…Де це бачили, де таке чули, щоб людина проспала ворожi галери, а потiм вогнище запалила? Коли кораблi цi пройшли давно? А нiж? Чого б це я його, втiкаючи, залишив? Проте плутано говорив. Та й iх двое. Та й Нотiвар, iхнiй молодший, перший заводiяка серед молодi клану, – таким вiрять легше. Та й Вождю був потрiбен зрадник, аби про його помилку не згадували. Це я, щоправда, зрозумiв лише згодом. Мертвий я був, i добивати не треба – йду привид-привидом, сам себе ховаю: i до мисливцiв не дiйду, й самi вони мене не вiзьмуть, i звiрi зжеруть, i вороги вб'ють. Нiж у мене лишився, – його вiтчимовi повернули, а вiн – менi; не повiрив, та проти всiх не пiшов. Зробив я з того ножа списа, – самому страшно вiд такоi зброi.



Перекладач. Типова проблема пiд час перекладу не лише iншою мовою, але й на iнший тип мислення: деякi вислови Хайн-лорi можуть здатися проявами чорного гумору, проте цього явища не iснуе в його культурi. Героя треба розумiти буквально: йому страшно, що едина зброя – саморобний спис.


Так я себе зажалiв, сльози на очах, шум у вухах, бо сам себе вдруге згубив, у пащеку вiдправив. Якби менi хто до того сказав, що таке може бути – не повiрив би!

ВИЙШОВ НА ГАЛЯВИНУ, НЕ РОЗДИВИВШИСЬ! А там… Боги й демони, справа – жiнка. Сама! Дивна й одягнена дивно. І щось у руках дивне тримае. Тiльки не встиг я роздивитися, бо злiва… Бiлий кiт-людожер. Той самий, на якого вiльнi мисливцi тiльки повною жменею ходять та богам жертви приносять, якщо всi повернуться. Єдина зрада, за яку не карають вигнанням, – якщо кинув родича в котячих лапах. Не похвалять, проте й не виженуть. З диким криком кинувся я на кота, вiн на мене. Я наставив списа – мiг би й палець.



Перекладач. Маеться на увазi – з тим самим успiхом.


…Що живий – зрозумiв одразу: в Царствi Мертвих немае сонця, а воно мене розбудило. Нiде нiчого не болить. Не болить! А лежу я в кiмнатi, де стеля – мене на моi-таки плечi можна поставити, аж тодi рукою до неi дiстану. Не бувае таких високих кiмнат. І таких свiтлих теж не бувае. Лежу я на шкурах, укритий котячою. От добре було б, якби це той самий. Та нi, не могли обробити так швидко… Звiвся на ноги, пройшовся кiмнатою – не бувае такого будинку!

…Сам не пам'ятаю, як з однiеi думки на iншу перескочив, коли це мене мовби каменем по головi вдарило, тiльки зсередини: демони пекла, якщо я живий, Вона також жива! Людожер не йде далi, поки першого не вб'е до смертi. Вiн чуе, як серце б'еться.

Тож не могла та жiнка сама в тайзi бути. Десь чоловiки були – прибiгли, добили звiра, а мене взяли з собою. Мабуть, на пiвдень. Пiвденнi клани багатi… Точно, багатi. Вiкна склянi! Не бувае скляних вiкон, про таке навiть у баладах i то не спiвають. Я в склi, наче в дзеркалi. Лiва щока шрамом позначена – добряче мене людожер. А рубцi старi, я б iм i рiк дав. Це що ж таке – я пiвроку був без свiдомостi?

Демони пекла, та я ж порятований! Раз я за iхнiй клан кров пролив, то, як до них попрошуся, мусять мене взяти. Можуть, звiсно, неповноправним. Хай неповноправний – аби в кланi! Потiм вислужу повноправного! Тiльки… чи вони знають, що мене ославили зрадником?

Якщо нi, можуть одмовити.

…А ще в Законi сказано: «Якщо неодружений чоловiк пролив кров за неодружену жiнку, то вiн може…» Жарко стало, i ноги м'якi. Додумався, Знавець Законiв! Була б Вона проста, не тримали б тебе в таких розкошах! Баладу «Сватання сироти» забув? Нагадають!



Перекладач. У цiй баладi король обiцяе руку своеi доньки тому, хто дiстане зiрку з неба. Але коли з зiркою з'являеться бiдний сирота… «Не бува дивних див двiчi поспiль», – посмiхнувся монарх, як хижак.


Тут я на iнше звернув увагу, бо на столi помiтив оту штуку, яку жiнка на галявинi тримала в руках. Лук, впоперек прибитий до палицi! Не стрiляють впоперек з лукiв.

До речi, лук увесь залiзний, НАВІТЬ ТЯТИВА! Ось чого точно бути не може, так це залiзних мотузок, а я пальцем торкаюся.

Ладно, не твое – поклади, де взяв.

А оце – мое. Сам не знаю, звiдкiля знаю, проте точно знаю – моi штани та сорочка. Не бувае, до речi, такоi тканини.

Я вiдчув. Я вiдчув, що в кiмнатi хтось е.

І голос. Вiн все назавжди зробив зi мною – цей срiбний голос.

– Не напружуйся, небезпеки немае.

І не може бути. З таким голосом – небезпеки бути не може.

Я обернувся.

Маленька смаглявка. Ну не можу я слiв знайти. Очi синi, як зiрки на небi.



Приписка на берегах рукопису жiночою рукою: «Це називаеться – не можу слiв знайти»?


Одягнена дуже дивно – штани та куртка разом зшитi.

– Проситимеш мiсце за спиною?

Мiсце дружинника – про клан поки мовчить. Точно, на пiвднi ми. Там вождi чужинцiв до дружини беруть, аби родичiв тримати в покорi. Тiльки… Чия дружина? Батькова, братова чи…

– Погоджуйся, в мене служба весела!

В неi?! Жiнка-вождиха?! То де це ми? На нашому островi немае вождих, я б знав!

– Вiльним мисливцем бути справдi добре, але ти б до них не дiйшов. А могли б i не взяти тебе.

Я що, марив пiд час лiкування?

– Так, наслухалась я про твоi лиха.

– То ти мене лiкувала?

– А то хто ж?

Вiрний буду до смертi. iй – i тому, хто звiра прикiнчив.

– Та я ж i вбила.

Жiнка?! Кота?!!

– Дивися.

Взяла вона отой лук, що весь iз крицi та прибитий до палицi, та й почала щось iзбоку накручувати.

Тятива потяглася, роги лука пiшли-пiшли-пiшли назад i притислись до палицi, а вона вставила коротку й товсту стрiлу.

– Ходiмо надвiр.

– Можна не треба, – вiдповiдаю.

Так стрiляти – три кольчуги пробити можна, а не лише котячий череп. Тож що це – я ii не порятував?

– Заспокойся, пропала б я без тебе.



Приписка на берегах рукопису. Щодо «пропала б» – необов'язково. Я не ходжу до лiсу без, образно кажучи, туза в рукавi. Але ситуацiя була… обоюдогостра. І хто герой, той герой.


– Розряджений вiн був, арбалет мiй. Птаха я вбила, тале. Пiр'я знадобилося. А тут кiт… Пiти… Втекти з цього мiсця не можна.

Вiд кота не втечеш, вона що, не знае?



Перекладач. Вид, який народ арб називае котами, – близький родич ягуара. Як i вимерлий европейський ягуар, вiн був пристосований до життя в холодному клiматi, i то не лише в степах, але й у лiсах; набагато бiльший та сильнiший за свого земного родича.


Хiба що хтось затримае.

– Один хлопчик так i зробив.

З цими словами вона менi волосся рукою скуйовдила. І приемно та прикро – як iз маленьким розмовляе. Розмовляе?! Боги та демони, я ж за всю цю розмову лише раз рота вiдкрив, я думав, а вона вiдповiдала.

– Так, я твоi думки читаю.

Демони пекла, хiба думки написанi? Аж раптом я згадав: та чаклунка вона, ворожбитка. Вдруге я бачив ii, перший раз розмовляв – не мiг я такого знати. Але я не так здогадуюся, я так пригадую.



Перекладач. Тобто «моi вiдчуття аналогiчнi тим, якi я маю, коли я пригадую забуте».


– Отже, Хайнi, ми зараз…

«Хайнi?!» – перебив я ii. Потiм не смiв перебивати, нi.

– А Ти знаеш, що я вже носив меча?

По правдi кажучи, не клинок, а сокиру, одну на все та про все – i дрова рубати, i до бою ставати, але з точки зору Закону це все однаково.

– Здогадувалась, а що?

З моiх нiг знову неначе витягай кiстки.

– Панi, Ти хочеш мене всиновити?

– Нi-i… – Панi розтягла це слово, мабуть, на тисячу крокiв. – А звiдки така iдея?

Як це – звiдки? Нашу мову знаеш краще за мене, отже, розумiти повинна: з моменту, коли чоловiка мечем пiдперезають, називати його найменшим iм'ям можуть або батьки, зокрема батьки в клятвi, або його жiнка. На мiй вiк можливе i те, й iнше. І раптом… Пирхнув кiт! Вони, тварi цi, на полюваннi не гурчать, а лише пирхають.

– Панi! – я вмудрився кричати пошепки. – Кiшка пробралася! Стрибай у вiкно та клич на допомогу!



Панi.[1 - Хайнлорi користуеться своею рiдною мовою каро (народ аро, мова – каро). А Панi своi примiтки писала або отерською, або французькою мовами.]Ох, i перелякав вiн мене! Рiч у тому, що в звiринцi Палацу справдi жила пара цих хижакiв. Сестричка Корiтабб вирiшила з'ясувати, чому з усiх тварин у Дванадцяти Свiтах тiльки цi найчастiше нападають на людину. Притягла до Палацу молодого зоолога, але замiсть тварин заходилися вивчати його. Якби цi бестii справдi вибралися з вольера, виникла б не дуже приемна ситуацiя.


«Анi слова, все представляй мовчки. Де вона, як ти думаеш?» Почав я згадувати, звiдки звук, i таки згадав: менi форкнули в обличчя. Панi, а не кiт. Але на кота дуже схоже.



Панi. Вiн дещо замовчуе. Тут певнi тонкощi, пов'язанi з побудовою речення. Законна дружина поставила б «Хайнi» або на початку, або у кiнцi речення. Я поставила всерединi, i вiн припустив, що я визнаю себе його коханкою! Як то кажуть, дякую за честь, але змушена вiдмовитися.


Ну, Панi, вiд Твого голосу можна померти, i вiд смiху також. Навпаки тiльки.

– Не кукся, вiдвагу я поцiнувала. Беру тебе на службу – якщо, звiсно, згоден.

На останнiх словах знову пирхнула.



Панi. А куди б ти подiвся?


…На службу – це не до клану. Але, мабуть, менi в iхньому кланi випробувань не пройти, в них же, мабуть, усе життя – чарiвне…



Панi. Якби ж то.


Їй служити, накази отримувати цим голосом.

– Ну, нарештi! Отож, хлопчику…

До речi, я так i не наважився спитати, як ii звуть. Звертався – або «панi», або «хазяйка».



Панi. А менi подобалося.


…Вона ж мене звала хлопчиком. Чи чоловiчком.



Панi. Та не повертався в мене язик називати його повним iменем. Середня форма – «Хайнлорi» – у вустах жiнки значить, що вона належить iншому, – ситуацiя, яку я не визнаю принципово, бо всiх зарозумiлих, що вважають жiнку майном, посилаю дуже далеко. А кожного разу, коли в мене виривалося «Хайнi», то починалися всякi непорозумiння на кшталт «де тут Святилище?» – це для того, щоб обвiнчатися, i смiх i горе. Доводилося змушувати його забувати, а це й для мене нелегко й для нього шкiдливо.


– Ходiмо до зброярнi. Бо вже й до п'ятисот порахувати можна, а все ще не озброений – куди це годиться?

Знов як з малим розмовляе…

– Сказано – не кукся! Ти в бою теж прислухатимешся, яким тоном наказую?



Панi. Найефективнiший педагогiчний прийом: варто було сказати, що так у бою не годиться, – зразу ставав шовковим.


Комора така велика, що весь клан – колишнiй клан – озброiти можна, iще й залишиться. Мiж iншим, анi вiкон, анi свiтильникiв – але свiтло. Здаеться, що свiтяться самi стiни.

– Оцей ряд – на твiй зрiст. Вибирай.

Ох, як важко було проходити повз кольчуги! Не можна. Кольчуга – це ж цiлий скарб, а зброярня явно всього клану. Не можна брати того, чого не заслужив – навiть якщо дозволили. Або iй скажуть, нескромного слугу вибрала, або Вона сама таке подумае.



Панi. Його правда – це була перевiрка. Як не дивно, вмiння читати думки – ще не гарантiя вiд помилок. З багатьох причин, починаючи вiд тiеi, що читати можна лише сформованi думки, думки у виглядi слiв. Егоiст менi був непотрiбен.


…Та пiсля кольчуг пiшли такi обладунки, що й не зразу скажеш, як iх одягати!

– Хазяйко, а шкiряного немае?

– Он у тому кутку.

Правду кажучи, я хотiв мати плетiнку – обладунок, сплетений з ременiв, а кожен iз них – з кiлькох шарiв шкiри, так що не набагато гiрший вiн вiд кольчуги, проте не дзвякне, коли не треба. А там просто шкiряна куртка висiла. Сам напросився. Та й не заслужив поки що нiчого кращого. Так, а куртка залiзними ж пластинами вкладена. Тонке, але залiзо. А поли одна за одну заходять до самих бокiв, так що на грудях – у два шари. Стрiла не вiзьме.

– Стрiла? Ось тобi пластина – така самiсiнько, от сокира – рубай!

Ну, раз кажуть «рубати», можна й не рубати.



Панi. Ще б пак! Загартовано холодним поглядом. А два шари не вiзьме й куля, яких у його свiтi ще довго не буде.


Поряд з обладунком – рукавицi та чоботи, такi ж, як вiн сам, та шолом з маскою, що геть закривае обличчя. Панi накинула на шолом капюшон вiд куртки, пiдтягла всi поворозки, а я – просто з цiкавостi – торкнувся рукою одного обладунку, що висiв поряд, – сiренький обладунок, я й не знав, що таким красивим бувае цей колiр…



Перекладач. Мабуть, сiре воронiння, що вважалося бiльш складним, анiж чорне та фiолетове. На Землi секрет сiрого воронiння було втрачено ще в XVII ст.


…І рукавичка з чорноi стала сiрою. Я пiднiс до очей – знову чорна, невже привидiлося? Хазяйка осмiхнулася, я взявся за червоне пiр'я, що прикрашало шолом – не мiй, а сiрого обладунку… Демони пекла, почервонiла рука!

– Почекай, завтра до лiсу пiдемо.

То я що, невидимий буду? Вибрав простий панцир… Ще раз скажу – за цей голос i померти можна.

– Та менi ж найбiльше треба, аби ти був добре озброений! Дивись, зiпсуешся – вижену. Почекай, зараз меч сама принесу, а то будеш до ранку обирати дешевий.

Смiйся-смiйся, я на все згоден.

Пояс Вона принесла подвiйний, в деяких мiсцях зовнiшнiй та внутрiшнiй шари пришитi один до одного. А в цих гнiздах закрiпленi меч та кинджал. Боги та демони, ну й меч! Коротший за нашi, крiм деяких старих. Вужчий за нашi. І кривий. Спочатку вигинаеться, як серп, потiм у протилежний бiк. Ефес ще дивнiший пiд передньою частиною перехрестя – кiльце, вказiвний палець сам туди влiз. А з перехрестя вперед, уздовж клинка, невеликi вусики. Кинджал мечу – молодший брат. Стривай, та що Вона верзе?

– Пiдучу тебе правити мечем.

Жiнка мене цього буде вчити? Вибач, Панi, не смiшно. Нi, я вiрю, що Ти можеш i рубонути, бачив же, як самострiл тримала. Але про щит забула? Забула, бо ж справа то не жiноча. Я вчився мечем бити. Свого не було, а вчився. І лозу рубав, i кулi глинянi. Коли мене в загоничi приймали, знаеш, як перевiряли мою рубку?

– А-ах та-а-ак? Ну спробуй, зарубай мене.

– Не буду.

Та нiчого ти в мечi не розумiеш! Хто ж рубае жартома? Меч – це серйозно.

– Тодi рубай повiтря, я подивлюся.

Повiтря можна. Я рубонув щосили. Бiль у пальцi, меч iз руки! А коли Панi мiй кинджал вихопила, я й не побачив. Я ж бо вважав, що Вона пустить у хiд той стилет, що в ii лiвому рукавi.

– Зрозумiв?

– Ти зробила так, щоб я сам собi вибив зброю.

(Клинок сковзнув по клинку й зачепився за вусики.)

– Якщо будеш слухняним, навчу тебе ще й не такого.

Знову як iз маленьким, але я заслужив. Мiг i сам здогадатися якщо чаклунка щось каже, то вона знае, що каже.

– Саме так. Сходи на кухню – ти знаеш, де це. Скажи, щоб тебе погодували, та лягай спати.

Де лягати, я також знаю. Мiж iншим, палець той зламаний зрiсся. Хоча й досi болить.



Навчання вiдбувалося чотирма способами. Наступного дня я прокинувся, як завжди, i майже вiдразу почув у головi: «Вдягнувся? Виходь, я чекаю».

В однiй з кiмнат Палацу стоять (вони й досi там) три смолянi опудала. Ну, не зi смоли вони зробленi, але дуже схоже, i я так казав – Ставай посерединi. Ти знаеш, що робити.

Я витяг меч та кинджал. На опудалах почали засвiчуватись вогники. Якщо це свiтиться лiнiя – рубай по лiнii. Якщо пляма – коли в пляму. Й те, й iнше – обiруч бий. Важко цю рубати смолу, важче за глину. І водночас рубати можеш скiльки завгодно, як пройшов твiй меч, так зразу чи то склеiлася вона, чи зрослася, але навiть слiду немае. І до клинка не пристае, не тягнеться, чистим виходить клинок.

Вогники що день, то все швидше спалахували… Правий! Лiвий! На центральному та лiвому водночас! Бий! Бий! Бий! Вже до снiданку руки вiдвалюються – i це лише початок! У нас, зазвичай, мечам iмена дають усякi там грiзнi – Стинач Голiв, Пробивник щитiв. Я довго про таке й не згадував, лише десь через мiсяць само собою прийшло – Кривий. Ловка штука. Щодня чи полювання, чи рубка.

Полювання там знамените, звiра всякого бiльш нiж досить, а людей, крiм тих, що в Палацi, взагалi немае. Ми вийшли з Палацу – величезноi, до речi, споруди, – i до нас приедналася цiла зграя собак, жоден з яких, проте, не гавкав i навiть не скавчав. Вiдiйшовши вiд Палацу крокiв на двiстi, ми опинилися бiля рiчковоi заводi… Пiзнiше ми щоразу йшли однiею й тiею ж стежкою, та кожного разу Вона приводила нас в iнше мiсце.



Панi. Гадаю, ясно, що приводила не стежка, а я. Втiм, у населенiй мiсцевостi я такий трюк повторити не можу. В нульових свiтах – тобто таких, якi не несуть розумного життя, – багато питань вирiшуються легше.


«Бий птахiв з арбалета».

За першим разом я промазав, звичайно. Друга стрiла також правiше пройшла. Третя – лiвiше, перебрав я з поправкою. Лише четверта стрiла досягла мети. Коли я влучав, один iз собак без команди кидався в воду й приносив тiло.



Панi. Та нi, команди були.


Коли я витратив десять стрiл, Панi зiтхнула:

– Для першого разу непогано.

Менi стало соромно так, що далi аж нiкуди – я тiльки зараз згадав, що стрiли ж грошей коштують. Далi ми рушили степом, я до слiдiв придивлявся – ось, наприклад, схожi на лосевi, тiльки бiльшi.

«Рано тобi».

Я аж обурився: як це – рано? Лось – не птах, влучу!

– Якби я бажала здобути м'яса, я б узяла… дещо потужнiше за самострiл. Дай його, до речi, сюди. А дiяти будеш мечем.

Я вже втомився дивуватися: мечем то мечем. Так, слiди маленьких оленiв. Якщо вони схожi на наших, то залягли он у тому гайку.

«Правда твоя, саме там».

Поки ми з Нею напiврозмовляли (напiврозмова – це коли Хазяйка моi думки читае, а сама говорить, або менi в голову думки кидае, а я вiдповiдаю вголос), собаки мовчки оточили гайок i раптом, одночасно, зi скаженим гавкотом погнали оленiв.

«Убий вожака!»

Вожака-то я вбив, хоча вiн в останню мить змiнив напрям i мало не обiйшов мене, а от далi довелося самому покрутитися, аби не розтоптали! З того дня й пiшло отаке полювання. Спочатку рiзнi невеликi звiрi, хiба що спритнi, потiм – i лосiв на мене виганяли собаки, i турiв, i кабанiв… Я тiльки тодi зрозумiв, наскiльки лось чи буйвол схожi на вершника в атацi.

Друга половина дня була присвячена завжди одному – я забув сказати, що Палац стоiть на березi озера, – вiдiйдемо ми берегом подалi, я стаю в човен, саме стаю, i то в такий, що лише особливою милiстю богiв тримаеться на водi, та вiдпливаю вiд берега. А Панi сiдае на колоду, обхопивши колiна руками, вся така маленька…



Панi. Мiж iншим, дехто довший за мене аж на цiлих три чвертi дюйма.


…І Вона спускае на мене привидiв. Тiльки це не душi померлих. Це просто повiтря свiтиться. Але, свiтячись, воно утворювало фiгури озброених чоловiкiв, то пiших, то вершникiв, i менi з ними битися. Першi рази вразливi мiсця на обладунках ставали червоними, але то тiльки першi рази. Якщо я влучав у вразливе мiсце, то привид щезав. Якщо ж вiн дiставав мене своею зброею… Ставало дуже боляче. Спочатку я думав, що iх, привидiв, тьма-тьмуща. Але потiм, за манерою бою, зрозумiв – оцей, що з трикутним щитом та списом, учора був без щита, тримав меч обiруч, а позавчора – з круглим щитом та сокирою. Вiсiм iх було зi зброею, а дев'ятий – голiруч. Усе намагався рукою чи ногою дiстати з надлюдською швидкiстю, часто в стрибку. Я його подумки так i називав – Стрибунець.

Я так i не спитав Панi, чому треба стояти у човнi, якщо привиди все одно йдуть або скачуть, а не пливуть зовсiм, та спочатку засоромився, а потiм здогадався: саме тому, що човен пiд ногами аж танцюе (якщо вiтрець хоч помалу дме) – вчить мене Панi твердо стояти, де б я не був. Тут ще й таке треба сказати: вiдкрито Хазяйка жодного прийому менi не показала – я вiдчував себе так, начебто всi цi прийоми багато разiв бачив. Тепер залишилося лише руки того навчити, що голова давно знае. Хоча бачити я iх i не мiг, немае в нас прийомiв. Якщо в атацi ще щось бувае, то в оборонi тiльки одне – щит пiдставити. А я все знаю, i, крiм того, став я моторнiшим, причому не тiльки рухаюсь швидше – здаеться, все швидше стало.



Перекладач. Хайнлорi хоче сказати, що в нього покращилася реакцiя.


Той день, коли Хазяйка вперше нацькувала на мене зразу багато привидiв, не забуду нiколи. Раптом, без попередження, не один – зразу трое з рiзних бокiв! За ними – четверо! І такi всi моторнi… Були б це живi вороги, мене би п'ятдесят п'ять разiв убили!



Панi. Тридцять сiм. Я порахувала. Теж пам'ятаю той день. Сердита була…


До Палацу прибула велика компанiя нашоi молодi, почалися звичайнi клопоти – кого де влаштувати: «Не хочу в захiдному крилi», «А нас обов'язково разом». Так, Палац чималенький – i розмiстилися ж кiнець кiнцем. Але поки розбиралися, то дочка моя, сонечко ненаглядне, свiт зiниць i т. п., заявляе – з якого це, мовляв, дива мама з ii якiрцем займають рiзнi кiмнати, коли б i однiеi вистачило? Вiн що, увi снi сильно крутиться? Менi, ясна рiч, переказали – й озлилася я на весь бiлий свiт. Згодна, що зриватися на хлопчику – це було, щонайменше, нечесно. Але все змiшалося – i моя злiсть на саму себе (з багатьох причин – не остання й та, що проживання якiрця в окремих апартаментах справдi не у звичаях), i хвороба, що вже на тому етапi починае впливати на психiку, i безнадiйнiсть ситуацii (розумом я ще на щось сподiвалася, але серце пiдказувало: все, дiвчино, все…), i те, що дочка жодноi з сестер не посмiла б такого сказати навiть позаочi. Чи тим бiльше позаочi.



…Раптом човен пiдi мною став дибки – i я полетiв у воду. Поки плив (а в обладунку плисти важко), думав: зараз скажу. Я слуга, не раб! Не мiг човен сам перекинутися, не рухався я взагалi. Та коли доплив, подивився на Неi – i мовчки почав збирати плавник. Щось iз Нею не так, та й стомилася явно…



Панi. Ага, човни перевертати…


Коли я склав вогнище, Хазяйка просто на нього позирнула, усе дерев'я спалахнуло. Поки ми так поралися, з Палацу прибув слуга з глечиком вина, i ми вперше пили, як дружина мае пити з вождем.

Пiсля так i повелося – як звелiла подати вина, то визнае, що в чомусь була неправа.

– Панцир знiми, вiдстебни пiдкладку. Це лiтня – помiтив, що в нiй не жарко? Є й зимова, на змiну.

Дивлюся – Панi в руках келих крутить, в очах смiшинки – мабуть, згадуе, як я у воду летiв. А як iй смiшно, то й менi смiшно. Задивився я на Неi, на Хазяйку мою. І – р-раз! Їi стилет розрiзав мою сорочку – саме навпроти серця.

– Нiколи не вiдкладай меча далеко!

А в нас навпаки – зброю ховають перед тим, як вiдкупорити бочки.

– Ма-а-атi-iнко, так ти б мiг мене з п'яних очей зарубати? Нi. Тебе – нi. Нiколи настiльки я не сп'янiю.

– Приемно чути. Але раз так, то запам'ятай: зброю не кидають. Навiть коли будеш роздягатися разом з жiнкою – зброя не далi, як на вiдстанi руки. А як про це…

Вона всмiхнулася так, що я… Ну не зможу я слiв найти!

– …думати важко,…то вибери собi ще один кинджал i завжди тримай його пiд подушкою.

А я тодi вперше подумав… Уперше уявив нас разом. Це я вже пiзнiше здогадався, наскiльки це дивно – що я досi нi про що таке навiть не думав. Хоча до вигнання я вже мав одну вдову.



Панi. Ну, це ще треба розiбратися, хто кого мав. А грiшнi думки з голови доводилося витирати. Я для чого й перевела розмови на ризикованi теми, бо треба було перевiрити – чи не перехватила я з гiпнозом.


…З того дня почалося ще й нове навчання – йдемо кудись, iмо, про щось розмовляемо – раптом стилет вихоплюе й атакуе.



Панi. Був ще п'ятий вид навчання – гарних манер. Виделку вiн засвоiв швидко, руки мити – теж без проблем, а от щодо ванни – не визнавав, бiгав на озеро. В Палацi, щоправда, е лазнi на всi смаки, в тому числi – схожа на тi, що в його народу, але я йому не сказала. Бо народ i так шепотiв… про те, що донечка вголос сказала, про двi кiмнати… так що якби вiн ще й до лазнi сам…


…Скiльки я пробув у Палацi – не знаю досi. Начебто й бiльше року, але нi осенi, нi зими не бачив.



Панi. Тому що проспав iх незгiрш, нiж ведмiдь. Були в мене деякi справи. Вiн, до речi, й пiсля зцiлення хропiв два роки за мiсцевим часом.


…Тiльки це я зрозумiв потiм, а тодi й не завважив, не помiтив.


* * *

Одного разу вранцi, прокинувшись, я все знав, що менi потрiбно робити. Гiрко було до слiз, що Хазяйка не попрощалася, але коли вийшов на берег, менi трохи полегшало: човен, великий, надiйний, був завантажений усiм, що може згодитися – вiд казанкiв, стрiл для самострiла й снастей рибальських до одягу та взуття на всi пори року – i для погоди усякоi. Чомусь я певно знав: укладала сама, своiми руками. Мабуть, усю нiч не спала. Панi. Аякже! Слуги в Палацi добрi та вiдданi нам, як i годиться, але досвiду мандрiв бiльшiсть не мае. Могли щось i забути. Я сама забула таке, що… Але все по порядку. Не попрощалася, так. Але я цiеi процедури взагалi не люблю, i то таке на мене навалилося, що я збирала його речi, а саму просто корчило. Не могла я залишатися в Палацi, не могла! Так бiльше нiколи туди й не повернулася. У жодне з тих мiсць, куди я могла потрапити без пiдготовки, взяти його з собою було неможливо. Вкладаючи iнструкцii в голову хлопчика ввi снi, я сама не знала, чи побачимо колись одне одного…


* * *

…Береги бачив чiтко. Тiльки от з кожним поворотом вони мiнялися.

Тепер лiвий берег високий, повернув – правий вище. То по вузькiй протоцi йду, борти об береги вдаряються, то iншого берега майже не видно, я навiть воду куштував – чи не до морськоi протоки мене занесло… З озера в рiчку й униз, за течiею… Я знав, що човен сам винесе мене в наш свiт, на наш острiв. Що свiтiв багато, мене й не здивувало навiть, нiби й завжди те знав…



Панi. Існуе тiльки два способи вiдправити простого смертного в iншi свiти: взяти його з собою або пустити по водi. Як у нас кажуть, «рiки течуть наскрiзь»…


Ще один поворот – завширшки в три сотнi лiктiв, спека нечувана, прямо як у грубцi, й по берегах дерева, яких ранiше не бачив – та й пiзнiше. Так от, повторюю, береги добре бачу, дерева, птахiв, звiрiв. І вони мене теж: чайки над головою кружляють, одна шматок хлiба вкрала, iнша сiла на нiс човна й два повороти проiхала, – цiкаво, чи знайшла дорогу додому?



Панi. Нi.


…А от люди… Я й не думав, що то за клаптi туману миготять по берегах, – ну, туман i туман, просто туман – поки не наiхав на тих, що купаються. Наiхав – це прямо розумiти треба, – я проiхав по тих, що купались, i лише за мить до того, як нiс човна торкнувся однiеi з туманних плям, зрозумiв, що це людськi голови.

Але нiчого, нiякоi шкоди, менi тiльки жарко стало, i… iм, через яких проiхав, – теж. Я це вiдчув, що iм гаряче.

Ну, а менi сюдою, в затоку. Наш це свiт i наш це острiв. Я ЦЕ ЗНАЮ. І знаю, що перебуваю за Котячим хребтом. На захiд вiд нього. За хребтом цим нiхто з наших не був. Тобто, може, й був коли, та не повернувся.

«Зараз початок осенi, – шепоче голос у головi, – чекай мене до весняного рiвнодення. Якщо не прийду, греби вгору по цiй рiчцi (магiя скiнчилася, нормальна буде поiздка), поки не знайдеш вхiд в ущелинi».

А я бачу, в головi бачу, який з вигляду цей вхiд. Очi вiдкритi, ними бачу одне, а в головi iнше. «Вiн виведе тебе до перевалу, з перевалу видно подвiйний пiк, – знову зображення в головi, – праворуч вiд нього рiчка, що тече до володiнь вiльних мисливцiв».

Все зрозумiло, тiльки ти приходь, Панi.


* * *

Найперше, треба було печеру пiд житло вiдшукати.

Тобто я й хатину змiг би збудувати, але занадто примiтно: поки працюеш сокирою, тебе чути на пiвострова, ну, а сам за стукотом цим i вiйська цiлого не почуеш.

Ну, гори е – печера знайдеться.

Тiльки, перш нiж на берег зiйти, прикинув я: що, коли звiр який (скажiмо, кiт) вiд однiеi стрiли не впаде вiдразу? Кривий мiй – страшна штука, але залегка. Вибрав я з тих сокир, що Панi поклала (розумниця Вона неабияка, розумiе, що в тайзi без чого-небудь iншого обiйтися можна, але не без сокири), – вибрав найважчу i сунув у петлю на поясi.

У тому, що далi трапилося, моеi провини немае… два днi пролежав на гребенi скелi, перед входом до печери: все дивився – чи не живе тут хто? По слiдах не видно – всюди камiнь суцiльний. Ну, знав, звичайно, що всякi гади можуть довго без iжi – раз наiвся i перетравлюе, – але що бувають гади-велетнi – i гадки не мав. Так що коли з печери менi назустрiч… Боги й демони, рогатий ящiр! Прямо з балади «Бетелайн i його брати». Тiльки ж Бетелайн сам лише й вижив з усiеi п'ятiрки – чомусь я це згадав. Щоправда, в баладi ящiр – «зростом у двадцять лiктiв», а в цього вполовину менше.

Ходить на двох ногах, руки маленькi, як порiвняти з усiм iншим у цього велета, а так не меншi за моi… На руках усього по одному кiгтю завбiльшки з кинджал. Зуби описати – у мене й слiв не вистачае. Та ще й на носi рiг i хвiст iз шипами – нiби без них мало зброi.

Ну, ходиш, як людина, то й бити тебе треба, як людину! Вистрiлив я в лiву частину грудей, а вiддихався вже на вершинi кряжа. Мiг би й сам збагнути, що за його-то розмiрiв стрiла не дiстане до серця. Отож вiддихався, перезарядив самострiл, навiв на голову, трохи понад очима… А ящiр у вiдповiдь заревiв тiльки! Ось коли я справдi злякався! Навiть коли виганяли – i то не так було страшно. Демони пекла, але бути ж не може! Ось вона, стрiла – просто в лобi! Найслабше мiсце, а йому нiчого… І годi сподiватися, що ящiр кудись пiде – я б теж не пiшов на його мiсцi.

Взагалi, я ще до того, як спуститися, нагледiв валун. Вагою трошки бiльше, анiж я сам. Думав: буде погоня, до нього бiгти й скинути на тих переслiдувачiв, та коли ящiр вiд першоi стрiли не впав, забув я про всi своi плани. Отже, треба гадину якось пiдманути. Зняв я мiшечок заплiчний, вийняв останнiй шматок шинки, подумав – чого менше шкода? Сорочок у човнi залишилося чимало. Зняв ту, що на собi, змастив з усiх сторiн окостом – для запаху, загорнув у неi камiнь – для ваги – та й кинув. Якраз пiд валун. Коли ж ящiр пiдiйшов подивитися, що там таке, звалив брилу…

Рокiв так через п'ять, зовсiм в iншiй землi, почув я прислiв'я: «хитрун сам себе перехитрив» – саме так i вийшло. Валун ящера тiльки по боку зачепив! Але зате шлях йому показав – гадина наверх полiзла, до мене. Де дереться, як людина, де повзе, як змiя… Я потiм i згадати не мiг, як саме я додумався, але – уперся носком лiвоi ноги в каблук правоi i стягнув чобiт, та не до кiнця, нога у халявi залишилася (на менi були звичайнi чоботи, м'якi – бойовi, броньованi в човнi залишилися). Тепер кому з нас жити – залежало вiд того, чи зумiю я вгадати напрям…

Все-таки визначив правильно i, коли голова показалася над краем скелi, – я стояв збоку, – махнув ногою, так що чобiт пройшов майже над землею… Голова кинулася вперед – точно, як змiя нападае, i схопила чобiт. Я вдарив обiруч сокирою по шиi змiiнiй. І вiдразу стрибнув назад, але це вже було зайве: ящiр униз покотився. Я сiв на камiнь, подивився на лезо сокири, яке защербилося так, що вже не поправити, перевiв погляд убiк – на каменi залишилися карби, слiд. І тiльки вже вiд удару перегодом – до п'ятисот порахувати, не менше, – i то з дуже великим зусиллям, змусив себе подивитися вниз. Ящiр iще конав. Вiн трiпотiв так довго, що я вже боятися почав, чи не виросте в нього нова голова.

Та розумiю, що казки, тiльки ж i те правда, що я гада тричi вбивав за всiма правилами, i… як увi снi: наче щось i робиш, а без пуття. Вiдмучився зрештою ящiр, а в мене ноги тремтiти перестали, спустився вниз i почав потрошити тiло. Можна ж його вбити якось легше? То треба знайти як.

Стрiла до серця зовсiм трохи не дiйшла, в ребрах застрягла. Так що якби я пiдпустив його ближче… Ба нi, не хочу пiдпускати таких ближче! Голова не цiлком вiдрубана, на клаптi бовтаеться – отож-то менi й здалося, що вона вниз упала, – а череп – суцiльний кiстяк!! Навiть того мозку, що у звичайних кiстках бувае, нема. А де ж тодi? Ну, демони пекла!.. Мозок не в головi, а зовсiм навпаки. А я ж таки теж тим самим мiсцем думаю! Та й у баладi сказано, що «наказав Бетелайн: «Треба в дупу стрiляти», тiльки iншi не стали й слухати». Боги та демони, але ж ще е балада! «Бетелайн – чаклунчин коханець»…

«І клинок на прощання, весь кривий, наче серп, залишила на згадку про ночi».

Тепер менi жарко стало й ноги ватянi… Бетелайн менi, мiж iншим, предок у шостому колiнi! Або, може, всi чаклунки дарують такi мечi?



Панi. Та нi, лише я.


…Так почалось мое життя в печерi. З iжею було просто: звiр неляканий, у рiчках й озерах риби повно, ящерiв небагато, i я вiд них ховався. Спасибi Хазяйцi: чаклунський обладунок мене переховував. Але вже через кiлька днiв…

Повертаюся з рибноi ловлi, коли чую – ящiр шипить-реве. Повернув голову – демони рогатi, людина на скелi! Ящiр нагору загнав, як мене колись… Взагалi-то чужий – це майже завжди ворог. Але чи то притлумилося в мене це почуття за той час, чи то вiдчував, що всi люди в такiй небезпецi – брати, чи то жити самому нудно стало, чи, може, все це разом – тiльки кинувся я незнайомця рятувати.

Ящiр на мого несхожий зовсiм: з трьома рогами, на чотирьох лапах, хвiст завдовжки лiктiв з п'ять, завтовшки з мое тiло. На кiнцi хвоста – булава з шипами.



Перекладач. Вочевидь, кiстяний нарiст.


…І, мабуть, з цього страховища двох таких, як той перший, зробити можна, i ще на кiлькох людей м'яса вистачить, отже… Отже, стрiляти в серце не можна – не дiйде стрiла, навiть зблизька. Знати б, де мозок – в дупi чи все-таки в головi? Думай не думай, а стрiляти треба. Пустив стрiлу в зад. Як потiм дiзнався, правильно i неправильно: мозок справдi там, але стрiлою не дiстанеш – кiстка товстенна. Ящiр кинувся на мене. Була у мене про такий випадок думка – стрибати мiж деревами, ухилятися, як я на полюваннi з биками робив – вiд рогiв ухилитися, удар меча по нозi, ще стрибок убiк, i так поки не вб'ю, – але я помилявся. Адже в бика на хвостi волосся! Вiд рогiв я таки вхилився – вiдскочив правильно i саме в стрибку, на льоту потрапив пiд удар…


* * *

Отямився я в своiй печерi, на своiй пiдстилцi. Пiдняв голову – хлопець, що на скелi сидiв, бiля мого вогнища пораеться. Меч мiй на пiдстилцi поруч – отже, я не в полонi. Гарний вiн слiдопит, якщо зумiв за моiм слiдом сюди дiстатися: я все-таки з дитинства навчений не залишати слiдiв. Повернувся хлопець, заговорив.

Боги та демони, я не тiльки слiв не зрозумiю, я звукiв таких не вимовлю! Ну й сам вiн… Не бачив би я рiзних чудес, сказав би, що таких людей не бувае. Шкiра настiльки смаглява, що здаеться червоною. Обличчя жорстке, наче з дерева вирiзане. Нi бороди, нi вусiв, по шкiрi видно – нiколи iх i не було. Але й не молодший вiн за мене, нiяк не молодший. Як би старшим не був. Волосся в три кiски заплетене – одна ззаду, двi бiля скронь. Сiв вiн бiля мене навпочiпки, вийняв iз сумки гладку дощечку й чорну паличку, швидко, мало не в один мах, намалював на дошцi мене, хвостом ящера збитого – i то дуже схоже. Потiм по моему панциру поплескав рукою – теж ясно, де б я був без обладунку? – потiм витер обидва зображення чимось круглим, а я через його плече втупився: демони пекла, самострiли – то ж нашi, з однiеi майстернi! Стоять у кутку, зовсiм однаковi. Узяв я в нього дощечку з паличкою. Ну, я малюю – це ж розумним бути треба.



Панi. Глядачевi – безумовно. У Палацi, коли думав, що я не бачу, малював мене то на пiску, то на берестi. Я спочатку вирiшила, що це малюнки демонiв i вiн зайнявся магiею. Термiново почала перевiряти його думки (а то ж жарти нечистоi загальновiдомi, певнi здiбностi й у звичайноi людини можуть бути, аби ж не догрався!) – а це, виявляеться, кохана жiнка…


Але зрозумiв мене рятiвник i вiдповiдь свою малюе: так, вiн був у Палацi. І панi у нього е, зовсiм на мою несхожа. Знову малюе, тепер – озеро бiля Палацу. Чотири рази: в одному кутку воно льодом скуте, в iншому – вже пливуть крижини, весна, далi – лiто й осiнь. І лiву п'ятiрню розчепiрив: п'ять рокiв був у Палацi. Знову беру в нього малярське приладдя, малюю ящера, – ох, вiн би сам себе не впiзнав! Потiм йому в груди долонею: мовляв, не я вбив, значить – ти. Пiдiйшов у кут, узяв арбалет, намагаюся показати, слабенька це зброя, чимось, мабуть, iншим дiяв – покажи, чим та що? У вiдповiдь вiн з сагайдака стрiлу вийняв. На кiнцi древка – невеликий виступ, натиснув мiй рятiвник на нього пальцем – i з наконечника бризнула каламутна цiвка, так було б, якби вся стрiла ввiйшла в тiло. Для пояснення змiю зобразив. Дивно, але в нас точно така водиться, тiльки неотруйна.



Перекладач. Отрута деяких змiй – наприклад, звичайних вужiв – нешкiдлива для теплокровних тварин, проте на рептилiй дiе не згiрш, нiж отрута кобри.


Боги та демони, чого ж вiн сидiв тодi?! Мабуть, питання це було в мене на виду написане, тому що зiтхнув Три Коси, – так я нарiк його подумки, – похнюпився, нiби в чому винен, i намалював ящера. Того самого, трирогого. А з пащеки оберемок трави стирчить… Травоiд, отже. Тут уже я червоношкiрим зробився, а вiн менi в плече тиче: ти, мовляв, знати не мiг.

Потiм, коли заспокоiвсь я трохи (помилка то неприпустима, – якби я подумав спершу, то здогадався б – не схоже створiння те на хижака), то Три Коси ще намалював: печеру й нас двох. Потiм узяв кругляш, яким витирав малюнки, i пiднiс до своеi фiгури, а сам на мене дивиться – витирати чи нi? Я вiдвiв його руку в сторону. Так нас стало двое.


* * *

Той час летiв швидко. Щоправда, говорити спiльною мовою так i не навчилися – надто рiзнi мови нашi, язика можна зламати. Але дещо розумiли. Я його кликав Другом або Приятелем, i вiн розумiв, хоча вимовити не мiг. У нього для мене теж слово було, я вiдгукувався.

Багато чого навчив вiн мене, особливо дiяти списом. У нього, крiм самострiла, було кiлька списiв з рiзними наконечниками. Вiн метав списи майстерно, а з руки дiяв – i поготiв. І мене вчив. Я й ранiше знав, що списами можна не тiльки нападати, але й захищатися – деякi з «навчальних примар» це робили, але сам не вмiв ранiше: не вчила Панi.



Панi. Не встигла.


…По першому снiгу пiшли ми запасатися олениною на зиму (коптильню, яку я влаштував у сусiднiй печерi, Приятель схвалив). Перед тим, як ми роздiлилися – я був загоничем, – вiн вийняв iз сумки два дивних кинджали. Уявiть, що з рукоятi вгору стирчить другий клинок. Натиснув Приятель на звiринi морди в центрi колодки, i клинки розiйшлися, як клешнi рака, – iх стало чотири. Вiн що, збираеться такою дивною зброею звiрiв бити? Утiм, йому виднiше.

Пiшов я в обхiд i, як ранiше домовилися, сполохав стадо вовчим виттям. Коли ж повернувся до мiсця засiдки, крiм оленiв, убитих списами i з самострiла, ще двое лежать iз кинджалами в горлi. І кожному в тiло ввiйшло по два леза.

– Є, – кажу, – Приятелю, а зброю то…

І затнувся: вiн же не розумiе, що я хочу запитати. Але здогадався Приятель: висмикнув кинджал i покрутив у руках. Точно – хоч кидай, хоч просто бий – обов'язково два вiстря влучать у тiло, i кулак повертати не треба.

У вiдповiдь на мiй погляд Приятель прямо на снiгу вiстрям списи накреслив: як вiдбиваеться вiдразу вiд декiлькох, як клешнями вiдбивае удари, як, стискаючи клешнi, ламае клинки, що потрапили в пастку.



Панi. Мелла коли-небудь дограеться: зброю явно зроблено в одному з промислових свiтiв, що взагалi-то заборонено. Мало iй нашого мистецтва.


…Поруч малюе бiй з одним противником, внизу – зображення кинджала, поверх нього списом хрест накреслив. Немае в нас такого звичаю – хрестом хрестити, але я зрозумiв: клешнi цi не для благородного двобою, а для смертельного бою. Та все одно – тицьнув я пальцем у клешню, на нього показав, себе в груди вдарив – учи!

Ми всiх п'ятьох оленiв розпатрали i в коптильнi повiсили – тепер нам по пiвночi не спати, вогонь у нiй пiдтримувати – та так воно й безпечнiше. Взяв вiн свою сокиру маленьку та звичайний ножик i так швидко, що я тiльки ахнув, вирiзав зi шматка дерева кинджал – клешнi. Рухатися вони, правда, не можуть. Потiм – взагалi в одну мить! – зробив з березового сука щось на зразок меча – однiеi довжини з моiм, але важчий, помiтно важчий. Потiм намалював себе з величезним мечем, взятим обiруч, i, вхопивши спис за тупий кiнець, став у ту ж стiйку, що на малюнку: вважай, мовляв, що спис – це дворучний меч.

Хитро: менi зброю важчу, нiж у бою, а собi легшу. Ну, а для навчання вiн щоразу обирав такий час, коли я з нiг падав: ми ж iще рибу тягали неводом, – п теж у коптильню, i дрова заготовляли, й оленячi шкури вичиняли… Ось коли нiг не чуеш – починаемо навчальний бiй. Я тiльки цими днями зрозумiв, який вiн спритний та сильний – кращий за мене з усiх бокiв. Мiг би, мабуть, i з Хазяйкою потягатися.



Панi. Рокiв через двiстi, але я не проживу стiльки.


…Так тривало доти, доки Приятель одного ранку не встав. До вечора стало менi ясно: плямиста лихоманка, вiд якоi одужуе з п'яти один i то половина слiпне. Вiн взагалi молодцем тримався. Я тодi думав, не розумiе. Ще день, i пройняло мене холодом, раптом стало ясно, що Приятель – один iз чотирьох, а нiяк не п'ятий. Хоча я начебто не знахар – i на хворобах не розумiюся, але збагнув: якщо не станеться дива – не пiднятися йому.

А вiн на дощечцi рибу малюе – останне, отже, бажання. Пiшов я до порогiв однiеi рiчечки. На порогах-то вода нiколи не мерзне. Ящери, як снiг випав, поховалися: я саме нещодавно йому ящера намалював – куди, мовляв, подiлися? – так вiн у вiдповiдь два барлоги зобразив, в одному ведмiдь, в iншому ящiр – сплять, мовляв, i тi, i другi. Ну чому Панi мене чаклунства не вчила? Найпростiшого, щоб я мiг iй сигнал подати.

Тут менi про iнше довелося думати. Який би я не був схвильований, одну дурiсть двiчi не повторюю: перш нiж вийти на голий берег, роззирнувся з-за ялинок. Тiльки цього не вистачало: кiт чималенький теж рибалить. Якби менi самому риби кортiло, я би пiшов собi та вдруге повернувся, – але не протягне довго Приятель. Бiда в тому, що ялинки мене вкривають, але й стрiляти не дають. Хоч як намагаюся, а видно то голову, то заднi лапи. З цього черепа, бувало, сокири зiсковзували – може й стрiла не пробити. Спробувати стати на краще мiсце – снiг може впасти з гiлок. Добре, якщо звiр в атаку кинеться: теж, звичайно, небезпечно, але якщо вiн зараз до лiсу втече, а потiм повернеться мiй слiд шукати (й таке бувало) – ось це страшно, гiрше й у казках не кажуть…

Придивившись i пообiцявши жертву боговi полювання, я послав стрiлу в колiнний суглоб. Ось тепер снiг посипався – звiр заревiв так, що я мало не оглух. Я вiдкинув самострiл i рвонув списа зi снiгу, куди встромив перед тим, як цiлитися. Рухом, звичайно, видав себе, але не можна iнакше. Кiт продираеться через ялинник, я намагаюся знайти таке мiсце, де краще метати, птахи крик пiдняли – поки йшов, тихо було, – не знають вони людини.

Ось вiн, людожер. Спасибi Панi – без ii науки я б легкий дротик не зумiв би метнути так сильно i точно, а спис важкий – i поготiв. У шию влучив, як i цiлив. Повалився хижак на бiк, б'еться в снiгу, тiльки я потiшитись не встиг, бо в головi пролунав голос: «Шкуру подаруеш менi, а намисто заслужив».

Я за Нею так нудьгував, що навiть забув про все – без слiв дивлюся, як вона вздовж берега з каменя на камiнь стрибае. І тiльки як залишився за декiлька крокiв, спитав:

– Панi, ти плямисту лихоманку лiкувати вмiеш?

– Що таке?!

– Приятель мiй хворий.

Не стала питати, що за Приятель, звiдки взявся, вiдразу головне:

– Де вiн?

– У моiй печерi.

Примружилася, змiряла очима мене з голови до нiг i назад:

– А ти хоч знаеш, що вона заразна?

Боги та демони, зовсiм не подумав!

– Якщо для тебе теж – не пiдходь!

Хмикнула:

– Та нi, мене не вiзьме.

Дивиться якось, нiби вперше бачить. І не тiльки очима – розумом, бо в саму голову дивиться. Думки читае… А чого iх читати? Запитай – я все сам скажу!



Панi. Єге-ге… багато разiв бачила, як хоробрi люди ставали боягузливими на сам тiльки натяк на пошесть. Чорт, сама подорожувала з одним, клявся, що любить. Почула – стогне хтось, пiдiйшла – виявився чумний. Так коханець мiй розпрiг з карети нашоi коня i з криком утiк – тiльки що пил стовпом. Я Хайнi, правда, зробила щеплення вiд усiх мислимих i немислимих хвороб, але вiн же про це й знати не знав!

Як не знав i самого слова «щеплення».


– …Побiгли, чоловiчку. Теплим застану – витягну твого дружка.

«Теплим» сказала, а не «живим». Тiльки тодi менi не довелося дiзнатися, що це значить. Тому що…

Тому що бiля входу в печеру нас чекав здоровий Приятель зi своею хазяйкою. Вона, щоправда, втомлена – зразу видно. Зупинилися ми, i чаклунки почали бесiду без голосу, прямо з голови в голову думки переказували, а я iх чув. Хiба що не завжди чiтко: деякi слова начебто розмитi. Ну, знаю я, що розмитих слiв не бувае, але враження саме таке.



Панi. Вже тодi?! Гаразд, стявши голову, за волоссям не плачуть. Що ж до слiв «розмитих» – то це вiдбувалося в тих випадках, коли в його словнику просто не виявлялося вiдповiдного термiна.


– …Ой, сестричко, збiг неймовiрний, – це та каже, Приятелева. – Отримав мiй (ясно, що це вона про Приятеля мого) замовлення прикрасити храм статуями потвор, вiдпросився подивитись на живих i, звичайно, потрапив у халепу.

Але ж вона бреше. Вiдчуваю неправду.



Панi. Зрозумiло: бреше, не змигнувши. Я, коли збирала Хайнi в дорогу, бачила цю парочку: поверталися вони з прогулянки. У своему тодiшньому станi (Другий Знак – це вам не жарти!) я ледве iх помiтила, але Мелла, мабуть, щось зрозумiла.

Чесно кажучи, вона мене вразила: вважаеться, що простежити людину в iнших свiтах можна, тiльки попередньо забезпечивши ii маячком. Але Мелла знайшла якийсь iнший спосiб.

Ситуацiя була вкрай пiкантна: обидвi ми припустились непрощенних помилок. Сестричка недарма згадала монстрiв у першiй же фразi: вона перехоплювала iнiцiативу, тонкий натяк на товсту обставину. Те, що я перебувала на межi божевiлля, було б виправданням, якби я забула забезпечити хлопчика зимовою шапкою чи запасним казанком. На цьому тлi ii власна промашка – не врахувала, що щеплення вiд вiспи, зроблене людьми одного свiту, в iншому стовiдсотковоi гарантii не дае, – видаеться дрiбницею. Але не для неi самоi! Гризти себе буде – це точно. Крiм того, втручатися у вiдносини мiж якiрцем i його хазяйкою суворо заборонено. Взагалi, у нас усе, як у людей: бувае, що дружимо парами, бувае, що ревнуемо одне до одного, але це – поки справа стосуеться звичайних чоловiкiв, а з якiрцем навiть просто познайомитися можна тiльки з дозволу його, за висловом Хайнi, панi (другий термiн – хазяйка – вiн угадав правильно). Однак Меллi добре вiдомо, що я не побiжу скаржитися, i навiть якщо раптом усе стане вiдомо, – сестричка зробить круглi очi й присягатиметься: випадковий, мовляв, збiг.


…А слово «сестричка» не в прямому смислi сказано – просто одного вони клану.

– Твiй новий якiрець?

Сказано про мене, i начебто засуджуе вона мою Хазяйку. І до чого тут якiр?

– Боюся, що останнiй. Знаки менi були.

– Скiльки? – А вона злякалася. Злякалася за мою Панi.

– Другий уже.

– Це ще не напевно! Першi три часто брешуть! Небезпечно – починаючи з четвертого.

– Сподiваюся.

А тепер моя Панi неправду каже. Не розумiю, що сталося, але Вона НЕ сподiваеться. Вона у бiдi!

– Якiрець надiйний, тiльки що кiшку вклав у поединку. Тому коли що…

– Кiшку? А про – тут я жодного слова не зрозумiв але, мабуть, iшлося про ящера – вiн тобi не розповiдав? Он скелет пiд снiгом.

Повернулись обидвi до мене, i я знову пережив – не згадав, а пережив з початку i до кiнця сутичку з ящером. Потiм – як Приятеля «виручав», а йому нiчого й не загрожувало, сором-то який! (Я нiби ввi снi був, розумiв це, але прокинутися не мiг.) Потiм – як за ним, хворим, доглядаю, як за рибою пiшов. Людожера добив i прокинувся.

Друга чаклунка якось на мене дивиться так, нiби я дивовижа яка.

– Ти знаеш мою думку…

Про що думка, яка? Ясно – про мене щось, i знову не зрозумiло.

– …Але якщо Знаки справжнi – ой, сестричко, тримайся зубками. Все можна купити, крiм трьох людських чеснот.



Перекладач. «Усе можна купити, крiм кохання, шляхетностi, розуму» – отерське прислiв'я.


– Ну, щодо розуму…

– Не дурнiший вiн за нас iз тобою!

Приятелева панi скосила очi на замет, пiд яким лежав ящiр.

– Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звiру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось i крiм меча навчити. Ти хоч помiтила, що вiн письменний?

А ти коли встигла помiтити?

– Якби, – обняла за плечi Приятеля. – Була б я вiльною – вiдiбрала б!

Я не рiч – не вiзьмеш.

– Ну, хлопцi. – Це моя Панi каже, i зрозумiло менi, що ii слова обидва ми в головах чуемо, кожен своею мовою. – Попрощайтеся.

А як? Вiн швидше зметикував: вийняв один зi своiх кинджалiв i менi простягае. Ох, боги та демони, в мене ж немае нiчого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це менi Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свiй кинджал, обмiнялися зброею, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змiшаете iншим разом, зараз часу немае. Менi дуже шкода, Meллo». Здаеться, останнiх слiв я не повинен був чути.

Узяв Приятель чаклунку пiд руку – i зникли вони, як i не було.

От саме цiеi митi зрозумiв я – чи то з рухiв плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, панi Приятелева.

– Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здаеться, не мною. – Ходiмо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.

Ой, я ii такоi i не бачив iще – може, вiдвернути чимось?

– Панi, дозволь запитати?

– Так, хлопчику?

Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.

– Чари мого обладунку – вони через мене дiють або через речi?

Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.

– Ну, ми оце йдемо по снiгу, i панцир бiлий. Вiн тому бiлий, що навколо снiг, чи тому, що я снiг бачу?

За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.

– Мае значення i те, й друге, чоловiчку. Якщо зараз кинути твiй обладунок на снiгу, вiн збереже бiлий колiр, поки ти його бачиш i навiть ще якийсь час опiсля. Одягнути на iншу людину – чари не подiють, ти ж знаеш.

Справдi, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсiм iнша фiгура, – а рукавички.



Панi. Хлопчики просто не могли втриматися вiд такоi спокуси. Але, чесно кажучи, я не гадала, що вiн зумiе так сформулювати питання. Мабуть, його розум розвивався i без моеi допомоги.


– Я й не думала, що ти тут зустрiнеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси новоi команди, в будь-якому разi залишиться таким. Тiльки треба сильно захотiти, дуже сильно. Ага, ось так.

Розмовляючи, дiйшли ми до тiла звiра. Самець, даремно його Панi назвала кiшкою. Вона, змахнувши з валуна снiг, сiла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.

А Хазяйка дивна сьогоднi: злитися перестала, але дивна.

– Розумiеш, чоловiчку… Я не знаю, як i сказати.

А ти просто скажи.

– Добра порада. Я розумiю, ти сподiваешся, але… Зараз я не зумiю тебе забрати. І так прикидала, i сяк – не вийде. Доведеться тобi залишатися тут до весни i навiть, можливо, до лiта. Але потiм точно заберу, не доведеться йти до мисливцiв.

Ти тiльки прийди, а я почекаю, скiльки скажеш.

– І вiдвiдувати тепер буду частiше. Ти щось попросити хочеш? Давай смiливiше!

Я, звичайно, подумав справжнiсiньку дурiсть, але не сказав же – Вона сама в головi пiдгледiла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замiшалися в мене в головi думки з почуттями.

– Ану кинь клинок! Додумався, на жiнку пiдняв!

А я тихо так бурмочу:

– Ти не жiнка – ти вiдьма! Форкаеш! У голову дивишся! Моя голова! Граешся, я не iграшка! Форкаеш!

Далi просто: раз – повалила в снiг, два – колiном на груди, – меча вiдбирати не стала…



Панi. Боялася я того меча – далi нiкуди.


…Притисла колiном i щоки тре снiгом – я й не помiтив, як прихопило, – i смiеться – не форкае, а смiеться тихо, але добре так…

– Це тобi, щоб не забував, хто твоя панi! А це, – поцiлувала в щоку, – за те, що добрий! Це, – цьом у другу, – за те, що хоробрий.

Майнула думка – повалити ii в снiг, – стояла Вона нетвердо i в голову не дивилася (це я вже розбирати навчився, коли дивиться, коли нi), – але я не посмiв.



Панi. А, мiж iншим, варто було спробувати. Як зараз пам’ятаю – в головi всякi пустотливi думки бродили – дуже вже мене насмiшив цей заколот. i дверi мого будуара, звiдки я у цей свiт з’явилася, були замкненi зсередини.


…Посмiявшись, пiднялася, глянула на мене суворо: лежи, мовляв, де лежиш, – обтрусила снiг i зовсiм уже iншим тоном:

– Ти де в чому правий. За поняттями твого народу я, справдi, вiдьма. i, звичайно ж, у мене е чоловiк. тiльки…

Пройшлася по снiгу i рiзко повернулася до мене:

– Тiльки я б нiколи не стала тебе так ображати, дарма подумав! до твого вiдома, я цю шкуру взагалi хочу повiсити на стiну i навiть не в спальнi. i… i не iграшка ти для мене, був би iграшкою – так би не пiклувалась.



Панi. Пам’ятаю, я трохи не сказала: «був би iграшкою – взяла б з собою i смiялася над дитячими ревнощами» – та вчасно схаменулася: занадто жорстоко.


– У голову, – пирхнула, але тихенько так, не образливо, – дивитися тобi бiльше не буду, обiцяю. хiба що… ну, уяви, що вороги кругом!

Це правильно – я кивнув.

– Ну, i можуть бути iншi випадки, коли дуже потрiбно. дозволяеш?

– Звичайно.

– А що в мене смiх неприемний – я i сама знаю.

Бувае й дуже приемний. Я тiльки що переконався в цьому.

– Найпiзнiше до середини лiта заберу тебе звiдси. Чекай! – сказала й зникла, як i тi двое.

Повернувся до печери, а там… Коли тiльки встигла? мiшки з провiзiею, оберемок одягу. у кутку – опудало смоляне – точнiсiнько, як у Палацi. На грудях напис: «Вчися рубати лiвою!» Буду вчитися.




Роздiл другий

Поединок, демон i новий меч


Увечерi я викупався в гарячому джерелi, речi виправ, а коли заснув, утомлений, прокинувся вiд того, що Панi за вухо смикнула.

– Ти менi потрiбен, збирайся! Ой, та не дивлюся я!

У нас не можна. Це у редарцiв чоловiки й жiнки разом у лазнях, а в нас не можна цього. Щоправда, Вона мене лiкувала…



Панi. Ось-ось.


– Одяг лiворуч вiд тебе.

Одяг дивний – нiби штани з курткою разом. Стiй, а Вона ж колись у таке була вбрана.

– Зброю та те, що тобi дороге, склади в цей мiшок. Сюди не повернемося бiльше. Так, правильно, намиста твоi. А от списи облиш – не знадобляться.

– Панi, це пам'ять.

– Кинджал для пам'ятi… Втiм, вiзьми один. І дай сюди руку – ми йдемо в iнший свiт.

В iнший – то в iнший. Не первина.



Панi. Абсолютно правильно, це вдруге.


…Блиснуло щось перед очима, i ми в лiсi, причому явно лiто надворi. Дерева iншi, кущi iншi – не знаю таких, але точно лiто. Панi швидко йде, бiжить майже. Кролик майнув у Неi з-пiд нiг, ще один у кущi кинувся. А ось iще слiди iхнi. Мабуть, багато тут.



Панi. Королiвський заповiдник.


…Так що поки розберуся, що тут, як i хто iстiвний – на кроликах проживу. Треба тiльки не забути ii розпитати, що тут за хижаки.

…«Це я i без тебе знаю, що найнебезпечнiшi – люди». Що? Знову Вона за свое! Обiцяла ж. «Даруй, чоловiчку, але менi дуже потрiбно з тобою поговорити без шуму». Це iнша рiч – якщо треба, то можна. Так i домовлялися. «Менi завтра знадобиться твiй меч». По цих словах я просто злетiв до небес: вирiшив, що спину iй прикриватиму. Тому що лицем до лиця – плювала Вона на всiх демонiв пекла! Уже наприкiнцi мого мешкання в Палацi випадок був. Завалив я на полюваннi бика – величезного, самi роги менi до пояса – i подумав

(i правильно подумав!), що жоден з вiльних мисливцiв самотужки мечем не взяв би такого звiра. Що колись я iм заздрив, а тепер… І взагалi iм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.

– А який це хвалько вчора пропустив шiсть ударiв?

Ну, то в двобоi з Тобою, а Ти в голову дивишся!

– А-ахта-а-а-ак?

Вiдразу думки читати перестала, кинджал свiй у землю метнула, вiн по самий ефес увiйшов.

– Нападай не на жарт.

Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тiльки жартувати менi чи нi – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навiть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всi трое без свiдомостi. «Не фантазуй, свiдомостi ти не втрачав. Але я втiшена, що в тебе почуття гумору прорiзалося». Думки моi тим часом пiшли далi. Те, що Вона вчила мене, а та, iнша, – Приятеля, – це по-рiзному розумiти можна. Але ось те, що самi навченi… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрiбен?

«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»



Панi. Закляття, мiж iншим, взагалi дурниця. Все, що ми можемо зробити, – робиться напругою волi. Інше питання, що дехто з нас пiд час чарування бурмоче собi пiд нiс, що саме збираеться робити. Звiдси й пiшов серед людей мiф про закляття.


«Розумiеш, чоловiчку, тут безглуздий звичай: жiнки не мають зброi». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За iншим тутешнiм правилом звинувачення… образи… вважають iстинними, поки iх кров'ю не змито».

По правдi, i в нас теж. Що? Це значить… ii ображено?!

«Дуже важко, хлопчику». Де, коли, якою зброею?

– Завтра вранцi. На спецiальнiй аренi. Зброю вибирае захисник дами. Останнiм часом входять у моду меч i кинджал.

Кинджал, звичайно, приятелiв. Якщо тут на такi знаряддя заборони немае.

– На щастя, немае. І твоя правда – це сильний козир.

Звiдки я знаю, що таке козир? звiдки я знаю про карти?

– Ти що, не зрозумiв, що я розмовляю отерською мовою?

Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помiтив навiть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.) Але, демони пекла, за одну мить – цiлу мову!

– Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.



Панi. Ясно, не весь час, – менi ж теж спати треба. Так що ми вже роздiлили ложе. Жорсткувате.


Чотири днi й чотири ночi? Чому ж я зранку нiчого не помiтив? Провiв рукою по щоцi – гладка. Нiяково стало, це я i сам мiг.

– Та менi не складно.

Хм, а де ж це мiсто? Сонце вже сiдае.

– Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.

А куди ж iще, як не в землю? Ти вперед дивись, я пiд ноги повинен. Змiя нам зараз нi до чого зовсiм. Моi, щоправда, чоботи не прокусить, ну то ти в сандалях. Чи на тебе отрута не дiе?

– Дiе, хоча вiд змiiноi не помру. Спасибi, чоловiчку. Про змiй я забула. До речi, тобi школа: сам себе бережи, на попутникiв не сподiвайся.

Тiльки кому з нас про це треба нагадувати?

Давно я не чув пирхання:

– Менi, кому ж iще! Я саме це й хотiла сказати: ото б картина була, якби мисливець понадiявся на чаклунку! А чаклунка такi помилки допускати стала… Старiю…

Ага, як же. І обличчям, i ходою молодша, нiж ранiше була. Демони пекла, що з Нею таке?! Повернулась до мене, в лицi нi кровинки…



Панi. Тому що це – Третiй Знак. Починаемо молодiти…


«Стiй! Не пiдходь!.. Даруй, чоловiчку. Пусте…» Сiпнула плiчками – й опанувала себе.

Дорога, на яку ми тим часом вийшли, зробила поворот. Нас чекали – я якось одразу зрозумiв, що саме нас, – десятеро слуг: двое – верхи, i всi при зброi, вони згуртувалися… У головi спливло отерське слово «ношi», а як нашими словами перекласти, i не знаю. «Спис i самострiл вiддай вершнику, меч вiдчепи вiд пояса i вiзьми в лiву руку. Тепер пiдсади мене – ти знаеш, як це робиться».

Коли ми опинилися всерединi, Панi вийняла мiй меч з пiхов i приклала його до невеликоi залiзноi пiдкiвки на стелi. Клинок тихо дзенькнув i прилип. Скiльки разiв я вирiшував не дивуватися чудесам бiльше, але коли меч на стелю лiг, як на пiдлогу, – менi аж дихати важко стало. Але зрозумiв усе ж навiщо: вони маленькi, ношi, тiснi. Якщо меч тримати на поясi, то спробуй його вихопити. А так – руку пiднiми тiльки.

– Правила поединкiв тут простi. Головне: без кровi вiн закiнчитися не може.

Панi витягла з кишеньки на стiнi паланкiна коробочку, з коробочки двi штучки, схожi на намистинки, одну сунула собi в рот, другу подала менi.

«Тiльки не ковтай вiдразу, потримай у ротi, поки не розтане». Дуже солодке кружальце. «Так що вираз "кров'ю змити" тут розумiють буквально, в той же час суддi повиннi Перекопатися, що твiй супротивник не може продовжувати бiй. Так що посiчи або руки, або руку та ногу». Про що Ти кажеш? Як вiн Тебе образив… «Цього я не хочу. Зрозумiй, чоловiчку, менi ж тут жити. Але якщо побачиш, що вiн небезпечний, – вбивай одразу, твое життя для мене дорожче».

Цiкаво, якi на ньому будуть обладунки?

– Нiяких, це герць. Те, в чому ти одягнений, – спецiальний одяг для полювання та поединкiв. Китицi навколо лiктя вказують на четвертий ранг. Тут ще одне правило, не дуже розумне: перед поединком треба поклястися, що ти – аристократ. Зумiеш? Заради мене?

– Панi, мiй рiд – вiд Першого короля.

– Вибач. Зовсiм забула.



Панi. А забула тому, що цей Перший король – суцiльний мiф.


– Ім'я я тобi залишила справжне, аби не плутався. Мене, запам'ятай, звуть Морiел, у тутешнiй вимовi – Морi-Ел. Ми з тобою чужинцi, з ду-у-же далекоi держави, яка Рид називаеться. Мову знаемо, бо мати була з Отеру Ти приiхав до мене, а про двобiй дiзнався вже по приiздi. Тепер дивись уважно.

У моiй головi виник образ одного з привидiв. Того, що найчастiше бував з сокирою.

– У них з твоiм противником схожа манера бою. Одна школа.



Панi. Якщо бути точним, Тоссi-Вi був учителем Паднi-Ка.

На останнiх заняттях у Палацi «привид» Тоссi бився проти хлопчика ще з двома – i вся група бувала бита, тож я була спокiйна за Хайнi. Як виявилося, даремно.



* * *

Ношi внесли нас на подвiр'я високого будинку. У нас навiть сторожовi вежi нижчi. Будинок кам'яною стiною оточений… А в стiнi прорiзи, вузькi такi щiлини. І по даху будинку теж стiнка з зубчиками. Смутно, однак, вони живуть. Адже мiсто само собою в кiльцi стiн, – я це знав, хоч i не роздивлявся. Виходить – так, сусiднi будинки такi ж – вони не ворогiв, а один одного бояться.

Кам'янi сходи були ще вологими. Вони що, до приiзду господинi навiть сходи миють?

– Панi, а це що?

– На полицях? Книги.

Не бувае таких книг.

– Багато ти знаеш, чого не бувае. Книги тут друкують на паперi.

– Як це?

– Потiм, потiм. От у цi дверi звертай. Твоя спальня.

Ще недавно менi здавалися розкiшними кiмнати Палацу… Ноги потонули – пiдлога застелена, та не шкурами, а матерiею, з якоi нитки вгору, наче трава. З глибини голови слово випливло – «килим» це називаеться отерською мовою. Стiни оббитi тонкою мiнливою тканиною – у мене з такоi сорочки, спасибi Панi.

– Зараз слуга допоможе тобi роздягнутися. Не сперечайся, тут так заведено.

Потiм вiн-таки подасть вечерю в лiжко.

– Панi, я не голодний.

Сказав – i сам здивувався: я ж востанне п'ять днiв тому iв! Панi. Особливий вид гiпнотичного сну, дуже близький до летаргii…



– Нiчого-нiчого, сил набирайся. І обов'язково випий напiй – якщо не сподобаеться, вважай – наказ.

Я все з'iв, випив i вмить заснув.


* * *

Уранцi я все-таки сам одягнувся. Хоч як би дивився на мене слуга, що б вiн не бурчав собi пiд нiс – нехай краще сумнiваеться в моему шляхетствi, нiж яка-небудь зав'язка в бою розв'яжеться. Перед боем, нехай ти навiть сам король, а все треба своiми руками приладнати!

– Ти вже готовий, хлопчику?

Я ахнув: вона перший раз на моiй пам'ятi так одяглася. Зазвичай i не зразу зрозумiеш, що жiнка…



Панi. Спасибi!


…Голi до плечей руки оповитi чимось схожим на шнурок: лiва золотим, права – срiбним. На ii смаглявiй шкiрi мае дуже красивий вигляд. Сама сукня, здаеться, теж не з матерii, а зi срiбла з золотом. На зап'ястях, головi, шиi – прикраси золотi з рiзнокольоровими каменями, – гарнiшi за всi тi, що схожi на шматочки скла, тiльки ж нiяке скло так не блищить. На грудях – вирiз глибокий.



Панi. Та вже до вирiзу вiн, можна сказати, прикипiв поглядом. Як зараз пам'ятаю.


– Дай, будь ласка, лiву руку.

На три пальцi Вона менi надiла кiльця: золоте й два срiбнi.



Панi. Платиновi, алмаз потихеньку прорiзав би золото.


…з самоцвiтами: чорним (але дуже блискучим), червоним i блакитним. Червоний – найбiльший, i всерединi каменю горить зiрка.



Панi. Символiка коштовностей в Отерi зрозумiла кожнiй освiченiй людинi. Одного погляду на чорний i блакитний дiаманти досить, щоб навести на думку про синьооку брюнетку. А щодо рубiна з зiркою, то мое нинiшне iм'я – зiзнаюся, вибране навмисне, у мiсцевiй вимовi спiвзвучне зi словами «зiрка моя». Тобто камiнчики – те саме, що табличка: «власнiсть Морi-Ел. Руками й губами не чiпати».


…Взагалi прикрашати себе – не чоловiча справа.

– Тут усе iнакше. Краще вiзьми кинджал i покрути його. Чи не заважають кiльця?

– Начебто нi.

– Тодi це точно заважати не буде.

Я аж задихнувся, коли ii руки застебнули на зап'ястi родовий знак, не клановий – родовий! – що пiдтверджуе походження вiд Бетелайна: жовтий восьминiг, пробитий списом. У мене при вигнаннi вiдняли, тiльки той, зрозумiло, був бронзовий, а цей з бурштину. Ну, Панi, за цей подарунок…

– Гаразд-гаразд, якби вiн був сам живий – не з тебе би зняв, а з твоiх суддiв.


* * *

Мiсце для поединкiв схоже на чашку: на денцi битися. По стiнках лавки, глядачi на лавках сидять, по краях чашки стоять. Утiм, це з трьох сторiн тiльки. З пiвночi пiдйом без сходинок i три крiсла з суддями. До них я й пiдiйшов, поруч зi мною слуга Панi несе зброю на тацi. Леза кинджала я заздалегiдь розвiв у сторони, щоб нiхто не сказав нiчого. Перед суддями два бiйцi мечi тримають. На вигляд – для пошани просто, тiльки… Тiльки мене не обдурите! Напружилися, нiби чекають, що на них стрибне кiт. Цiкаво, а ззаду що? А ззаду крiсел рiзнi люди. Тобто на вигляд рiзнi – хто сидить, хто стоiть. Один навiть з нашийником раба, жуе щось, начебто його бiльше нiчого не хвилюе.

Тiльки, хлопцi, хто мiж вами пройти спробуе – дурень буде. Точнiше, вже не буде нiким… А я не пройду, нi. Хiба тiльки вдвох iз Приятелем. Мисливцi ви, хлопцi, ще кращi за наших. І здаеться менi, не всю трiйку вони стережуть – тiльки середнього мiж ними. Гм, якщо так, то який же вiн сам? Середнiх рокiв – нi старий, нi молодий, а точнiше не скажеш. Лоб високий, очi розумнi. Всiх прикрас – золотий ланцюг iз зеленим каменем, не те, що у двох iнших – аж на штанях самоцвiти нашитi. У руцi булаву тримае. Бойова булава, мiж iншим. У нас не бувае парадноi зброi, а тут, я знаю, е. Дивуе це мене найбiльше: срiбло витрачати на зброю, якою не можна воювати. Цiею булавою, втiм, можна. І тримае суддя ii так, що метнути можна. У мене метнути.

Я раптом зрозумiв чи, може, вiдчув, що вiн не мае проти мене замiрiв, що вiн свiдомо мене не боiться, але око й рука самi взяли на прицiл найближчого незнайомця. Охорона охороною, а й сам себе береже.



Панi. Будеш берегтися, якщо ти претендент на престол. А про охоронцiв угадав чоловiчок, спорiдненi душi вiдчув. Точно – мисливцi, та ще й якi! У принца цього, Гарнi-Ла, не охорона була ранiше, а варта. Терпiв вiн. Довго терпiв. До самоi Гартавськоi вiйни. Вiдмовити члену династii в правi власним коштом набрати загiн не посмiли – i нiчого не зрозумiли, коли вiн навербував горян. Навiть, мабуть, зрадiли: пiхота – це не лицарi.

А Гарнi частину горян озброiв довгими списами, частину – потужними (за отерськими мiрками) арбалетами. У першому ж бою гартавцi зiм'яли отерську кiнноту, вбили командувача…



* * *

– Ваша свiтлосте, ми…

– Помовч, небоже.

Маршал Кросiко важко зiтхнув.

Правду кажуть – бiда приходить несподiвано. Вiд отерських союзникiв усього-то й вимагали: стримати до пори лiвий фланг супротивника, за приблизно однаковоi кiлькостi. Хто мiг передбачити, що принц Гарнi-Су пiддасться на такий старий трюк, як удаваний вiдступ, та ще сам поскаче попереду всiх?

Шкода племiнника, але ним доведеться пожертвувати – не змiнювати ж командира полку перед самогубною контратакою?

Гонець… Звiдки? Що вiн може ще повiдомити?

– Ваша свiтлосте, мiй командир Гарнi-Ла просив передати, що ми зайняли позицiю на узлiссi, звiдси не видно.

– Сiм маеткiв на церкву вiддам!

«Узлiсся гартавцям не минути, iнакше нам в тил не вийти. У Гарнi-Ла пiший полк, його навiть чекати не стали. Тобто iхня армiя розрiзана навпiл, i та частина, що проти нас, – чисельно менша та виснажена!»

Маршал стиснув полковникове плече.

– Поки Гарнi-Ла ще тримаеться – атакуй!

Вважаючи, що пiший полк може тiльки затримати лицарiв, Кросiко помилявся.

Можливо, якби це була перша атака в битвi, то у ворогiв з'явився би шанс, але тепер гартавське лицарство перетворилося на безладний натовп на змучених конях, i iх просто змили зливою стрiл.



Панi. Гарнi-Ла справедливо за силою взяв командування в своi руки, вiйну за рiк виграв. Переговори про мир, як водиться, супроводжувалися бенкетами. Одного разу, пiсля того як випили за здоров'я королiв, за здоров'я королев, за прекрасних дам (могли б i в зворотному порядку), за вiчний мир тощо – Гарнi наказуе привести солдатiв, яких вирiшив нагородити. Всi думали – грошима, а вiн: «жалую вас, мисливцi, шостим рангом». Є в командувача таке право. А в шостого рангу е привiлей – перебуваючи на службi, носити в мирний час ту зброю, що пановi дозволено.


Тобто у випадку з королiвським сином – будь-яку. Може, хтось щось i запiдозрив, але Гарнi не дав часу думати – подав якусь дурнувату команду.



Перекладач. Судячи з контексту, щось на зразок команди «Струнко».


Мисливцi ii виконали, а аристократи звикли, що закони не для них писанi! (А що в охоронi служили молодшi сини найвiдданiших королю сiмей – це, думаю, ясно.) Воевода ж вiзьми та розгнiвайся!

– Такi-сякi, мир ще не пiдписано, а вже розбовталися, як ви посмiли!

Врештi:

– Геть з моiх очей, мене мисливцi постережуть!

Що накажете робити? Ну не затiвати ж скандал перед вчорашнiми противниками, коли самi дали маху! Пiшли, думаючи, що це до кiнця бенкету, – а iх до принца бiльше не пiдпустили! Тiеi ж ночi гонець до короля поскакав: так i так, Ваша величносте, дякую за турботу про мою безпеку, але вона, на жаль, пiшла намарне, погано вони знають службу, тож змушений замiнити iншими. І з вiйни поiхав не до столицi, а по провiнцiях – поки посли союзних держав пояснювали, що мир нетривкий, а iншого командувача вони не хочуть. Довелося королю проковтнути. Вiн, щоправда, едикт видав – про обмеження кiлькостi особистоi охорони принцiв, ну, так Гарнi нових садiвникiв найняв. Тепер сад так зарiс, що там, траплялося, безвiсти зникали… тi, хто не знав пароля…



…Я вклонився суддям.

– Хайн-Лорi, захисник благородноi дами Морi-Ел?

– Так, це я.

– Я проти. Це ж шмаркач! – правий суддя, жирний, мов порося, висловився.

Познайомити тебе з ящером? Шрамiв на обличчi не бачиш? У самого весь ефес у самоцвiтах – i на рукiв'i, й впоперек. Тримати – й то незручно, а спробуй таким мечем вiдбити удар – половина камiнчикiв повискакуе, добре ще, якщо собi не в око! Але треба ж якось розумно вiдповiсти!

– Хоробрiсть не слабкiсть, щоб пiд старiсть з'являтися!

Середнiй суддя всмiхнувся в бороду, лiвий якось гостро на мене подивився.

– Вважаю, – середнiй мовив, усмiхаючись, – це питання зайвим. Однак, юначе, ви повиннi клятвою засвiдчити шляхетнiсть свого походження.

Що б там хазяйка не вказувала, а це питання я вирiшу по-нашому. Є звичаi, вiд яких не можна вiдступати.

– У нас клянуться на зброi.

– У нас, звичайно, нi, але за стародавнiми звичаями – допустимо.

Я взяв меч iз пiдноса й провiв лезом по лiвiй руцi:

– Клянуся сталлю та кров'ю, що я нащадок першого короля нашого народу.

Мало, мало кровi для такоi клятви, але ж менi ще битися.

– Якби й були якiсь сумнiви, – протягнув лiвий суддя, – то пiсля такоi щироi клятви…

Слова начебто хорошi, та й на виду добрий, але тiльки вiн небезпечний. Не на мечах небезпечний, iнакше…



Панi. Ще б пак небезпечний – Спостерiгач за зовнiшнiми!


…Правий товстун раптом сiпнувся:

– Я змушений звернути увагу, що в словах клятви не було згадки про належнiсть родини до дворянського стану.

Тому що на островi немае такого стану. Але iм цього не розкажеш. Допомога прийшла, звiдки не сподiвався – лiвий суддя аж скривився:

– Кожен, у чиiх жилах тече хоч крапля монаршоi кровi, – то шляхтич.

Щось правий сказав не так, чогось вiн такого торкнувся, чого краще не чiпати. Я глянув у вiчi середньому – i зрозумiв.

– Меч вашого супротивника значно довший. Ви можете вимагати замiни.

«Не погоджуйся!» Сам розумiю. Адже iм'я злиняе.



Перекладач. «Ім'я злиняе» – вираз, аналогiчний китайському «втратиш обличчя».


– Не потрiбно замiни, Ваша Високосте. Я просто пiдiйду ближче.

Останнi слова прозвучали в гробовiй тишi: суддi, здаеться, й дихати перестали. Тепер я щось ляпнув не те. А в головi ii голос: «Що я наробила!» А ти тут до чого?



Панi. Я не хотiла привертати його увагу до деяких особливостей тутешнього життя, тому, накачуючи його голову вiдомостями, багато чого свiдомо опустила. Гарнi-Ла визнаний своiм батьком, i тому, безумовно, принц. Але на титул «високiсть», вiн, на жаль, не мае права.


– Юначе! Хто навчив вас називати мене недозволеним чином?

Уперше таке трапилось: Господиня менi намагаеться сказати щось без слiв, а виходить нерозбiрливо.



Панi. Заважали емоцii – i його, i моi.


– Присягаюся, що я навiть не знаю вашого iменi, а ваш титул менi тим бiльше невiдомий. Я звернув увагу, що ви помiтно вiдрiзняетесь вiд iнших людей…

Вiдрiзняеться – дванадцятьма охоронцями, але такого краще не казати.

– Коли пан, що сидить лiворуч вiд вас, згадав про королiвську кров, я зрозумiв, чому саме.



Перекладач. Звернiть увагу, читачу, як рiзко змiнилася мова Хайнлорi. Причому записанi цi великосвiтськi обороти знаками варварськоi мови каро, в якiй таких висловiв просто ще бути не може. Сталося, мабуть, ось що: панi навчила свого пiдопiчного вишуканоi, придворноi лексики. Отримавши цю поживу, мозок юнака почав винаходити новi термiни для рiдноi мови. Так що цiлком можливо, що коли-небудь для нього знайдеться мiсце в пiдручнику iсторii лiтератури.


– Бiйцям дозволяеться вийти на поле. Нехай Бог допоможе правому чину!

Чому бог, а не боги?


* * *

…Противник – з глибин голови випливло iм'я – Паднi-Ка, – вищий за мене i плечима ширший. А вже красивий який… Рiдко мужики бувають такими…

І в стiйку якусь гарну став, i першу атаку провiв красиво.

«Хайнi, вiн грае».

Спасибi, що пiдказала: грати з озброеним ворогом – це така дурiсть, що я б нiколи не додумався. Але бiльше не вiдволiкай мене, гаразд? Що ти там про правила пояснювала? Без кровi перемоги не буде. Зробимо кров.

Я завдав обманного удару – цiлив у горло, рiзко змiнив напрямок i зачепив лiвий бiк. Ух, як розсердився! Ну, навiщо так махати, рука втомиться. А мене там все одно вже немае.

Демони пекла, але ж вiн з переляку! Зрозумiв, що я мiг закiнчити одним ударом – трохи вправо, i вiстря би мiж ребер. Але махае – так махае, що доводиться ухилятися, а не вiдбивати – такий удар може й захист пробити.



Панi. З боку здавалося, що Паднi-Ка ганяе чоловiчка по всiй аренi. Але витягувалися невдоволенi обличчя досвiдчених дуелянтiв: шуму багато, а немае пуття, Паднi-Ка перевершив самого себе: його меч розтинав повiтря швидше за блискавку, та тiльки в тому й рiч, що повiтря. Не знаю, чи хтось, окрiм мене, помiтив тi два рази, коли Хайнi мiг проткнути противника. А я шкодувала, що наказала не вбивати – могла ж i здогадатися, що такий самовпевнений сучий син, отримавши подряпину вiд хлопчиська, перетвориться на розлюченого тигра. Передати новий наказ по-думки було ще небезпечнiше: вiдволiкати не можна.


…Я ж, крутячись та ухиляючись, мiркував: цiкаво, вiн улюблений прийом Господинi – перехоплення клинка – знае? Взагалi не повинен, тут перехрестя мечiв простi, без вусикiв – звiдки можна прийом дiзнатися, якщо виконувати його нiчим? Точно, не знаеш! І тому без меча.



Панi. Варто було подивитися. Шалений натиск, вихор ударiв – i раптом клинок нападника – на думку бiльшостi, вiн перемагае! описуе в повiтрi дугу.


…Я посмiхнувся й кинув свiй меч упоперек його зброi – хрест-навхрест.

Подивiмося, який ти на кинджалах. Ну, Падi показав який: метнув у мене свiй кинджал, а поки я ухилявся та мiркував, що це таке, пiдняв мечi. Обидва!

Зi мною бувае – лякаюся вже пiсля того, як усе скiнчиться. Ось так i в той раз трапилося, а якби злякався вiдразу – не писав би тепер про це. Досi дивуюся, як зметикував, щоб стрибнути ногами вперед. Ворог стояв до мене впiвоберта, i я встиг влучити ногою в плече ранiше, нiж вiн розiгнувся. Сам-то я приземлився на ноги – спасибi Панi за науку! – а от Паднi-Ка лежав на спинi й намагався закритися мечем – чисто перевернутий краб. Я вдарив Приятелевим кинджалом, одне з лез розсiкло йому руку, погано захищену простим перехрестям, i меч його випав. Я вдарив ногою по ефесу, клинок покотився обiч.

Стрибок – пальцi стиснулися на рукiв'i, перекотився вбiк, скочив на ноги – i все це швидше, нiж читаеш опис на паперi.

Паднi вже стояв iз моiм клинком у руцi, але вигляд у нього був ошелешений. Помiнялися зброею, так що рубати погано буде обом.



Перекладач. У кожного клинка е мiсце, у земному зброезнавствi зване «центр удару», i тiльки ним можна зарубати людину. При ударi ж iншою дiлянкою клинка вiдбуваеться рiзкий поштовх – зброя може навiть вилетiти з руки, i рана буде неглибока. Тому рубка незнайомою зброею, як правило, малоефективна.


…Заколоти його тепер, коли мiй меч довший, легко. Але колота рана – це певна смерть, а я хотiв…

Не змiг би я тодi свою думку висловити, i взагалi не думав словами, але вiдчував: прикiнчити його зараз – поговорять i забудуть. А треба, щоби пам'ятали.

Щоб усi пам'ятали, як Панi мою ображати. Я з усiеi сили всадив кинджал до дошки огорожi – нехай поки там побуде – i перехопив меч обiруч – рукiв'я дозволяло. Ранiше я дворуч тiльки кийок тримав – i, напевно, це було помiтно, але так навiть на краще: я пiдняв зброю високо, занадто високо, гарно так вiдкрився, пiдставився пiд укол. Паднi – теж було помiтно – запiдозрив пастку, але кров точилася з ран, зараз вiн слабшати почне… Так, видно, вирiшив, що iншого виходу немае – i прямий випад. Ще один улюблений прийом Панi моеi – в останню мить пропустити клинок мимо. Тiльки вона хапала мене за руку i вчила лiтати, а я вдарив. Набалдашником меча по ключицi. Щосили.

Нiхто не змiг би сказати, що мiй противник у змозi продовжувати бiй – звалився, як мертвий. Адже я ще до вигнання знав: якщо по ключицi зверху вдарити, вона ламаеться. Навiть якщо бити просто рукою.

І тiльки пiсля всього мене страх пройняв. Та такий, що аж ноги пiдкошувалися. До смертi залишалося менше долонi, був би вiн трохи спритнiший та краще навчений – не викрутився б я. І знав же, що не можна в бою гратися! Знав. І Хазяйка казала… Поки я страхом мучився та себе терзав, Паднi лiкарi забрали. Слуга Панi мiй меч пiдiбрав, а клинок противника я йому сам вiддав. Подивився на мене лакей з подивом, але взяв.



Панi. Сталося порушення звичаiв, втiм, повнiстю глядачами схвалене. Довгий меч в Отерi свячений, його навiть з полону викуповують разом з господарем. Якщо переможець залишае клинок у себе – значить, вiн уважае противника безчесним. На дуелi такого досi не бувало. Але ж i пiдлостi такоi теж…


Вона щось менi повiдомляла прямо в голову, але я ii зрозумiв не одразу: кров шугала в скронi. Зрозумiвши, пiднявся до суддiв. Жирний був переляканий, аж губи зблiдли.



Панi. Побоювався, що Хайнi його вб'е за «шмаркача». Суддя, звичайно, недоторканний, але привiд для виклику можна знайти завжди. Отерський лицар так би й учинив!


…Двое iнших виду не подають, але збентеженi обидва. Причому якщо лiвий просто не чекав моеi перемоги, то принцу начебто нiяково – нiби вiн у чомусь винен.



Панi. Поясню в iншому мiсцi.


– Божий суд довiв правоту благородноi дами Морi-Ел. Ви виконували свiй обов'язок мужньо i гiдно…

Слухав я, по правдi кажучи, одним вухом, тому що побачив Панi. Вона пiдбiгла, стала поруч, взяла мене за руку. Ще двi дами рушили були за нею, але охорона iх не пустила. Правильно: ножем штрикнути – мужиком бути не треба. А Панi, видно, вважають учасницею двобою.



Панi. Ох, свята простота! Хоча щодо ножа все правильно.


…Як тiльки принц скiнчив свою промову, так вона мене просто потягла за руку до наших ношiв. Швидко дiсталися, швидко влiзли, швидко слуги понесли нас. Боiться вона чи що? І здалося менi чи нi, що суддя iй знак подав пальцями? Ось i… Руку у волосся запустила – задоволена, значить, – виразна прикмета, але ж i побоюеться явно. Чого? Невже тут i за поединок мстити можуть?



Панi. Не так побоювалася, як турбувалася. Знак пальцями справдi був, i я губилася в здогадах. Ясно було одне: розмова мала бути серйозна, i я не виключала нiчого. Навiть пастки, хоча ще три днi тому (за мiсцевим часом) нiколи б i не подумала. Але хiба мало чого три днi тому не було…


– Нам з тобою треба ще одну справу зробити.

«Тiльки радий буду».

– Найпевнiше за все – безпечну. Але про всяк випадок будь готовий до всього.

«Ображаеш».

– Та бачу, що ти весь час на полюваннi.

«А як же iнакше? Або ти полюеш, або на тебе». Знову рука у волоссi.

– Зовсiм мислителем став.

«Знати не знаю, хто такi мислителi, але що нас колами носять, так це точно. Менi й визирати не треба».

– Не колами, а петлями. Слуги перевiряють, чи не стежать за нами.

«А самi-то вони перевiренi? Звiдкiля я знаю, що тут слуг пiдкуповують?»

– Та звiдти ж, звiдки i решту всього. Цi нiбито вiрнi. Але взагалi намагайся не говорити зайвого.

«А говориш Ти, Панi. І зайве, i незайве. Я й рота ще не вiдкрив». Засмiялася. Не пирхнула, а засмiялася – добре отак.

– Правда твоя, хлопчику. Так i продовжуй. Усе, ми на мiсцi. З ношiв я вибрався першим. І завмер.

«Панi, арбалетник на деревi». – «Навiть так? Подивись на нього, щоби я могла твоiми очима… Свiй».

– Дай менi меч i скажи всiм своiм, яких тут п'ятеро, щоб нiхто не пробував цiлитися в наш бiк – на такiй вiдстанi пригощу кинджалом.

Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумiв.



Панi. Пiвнiчний дiалект. До речi, я додала, що «мало вас, щоби з нами тягатися». Судячи з виразiв на обличчях, iх така думка вже вiдвiдувала. Бо саме цi, персонально, одного разу закопували чотири трупи зовсiм непоганих мечникiв, i не могли не втямити, що двое з чотирьох убитi моiм стилетом. Ну, а хлопчика вони тiльки-но бачили в дii.


…Я ж, як узяв меч правою рукою, а лiвою допомiг iй вилiзти з паланкiна, так i не вiдпустив ii руку: якщо цей «свiй» все-таки стрельне – встигну штовхнути ii в сторону. Ну й взагалi приемно. Ми, до речi, на маленькому островi. Це менi зрозумiло, хоч i бачу тiльки один його берег. І вода, що навколо острова, – людьми пущена, це я теж чую. Острiвець весь скелястий, тiльки скелi цi людьми з каменiв складенi. У кожнiй скелi печерка маленька…



Панi. Острiв – з гротами, мiсце для розваг аристократii. Озеро та скелi справдi штучнi. Але тодi я й гадки не мала, що Хайнi все це вiдчувае: читати думки можна тiльки прицiльно.


…З берегом острiв з'еднуе горбатий мiсток. Вона вiдiслала слуг наших…



Панi. Наших? А до чого тут ти?!


…Вони пiшли до будинку, що виднiвся за деревами. І майже вiдразу на мiст внесли паланкiн, оточений цiлим загоном. Так, обличчя ж нам знайомi.

Справдi – вилiз наш суддя королiвськоi кровi. Панi присiла, вiн узяв ii пiд руку, i вони пiшли в глиб острова. «Залишайся на мiсцi i спостерiгай за мостом». Хай буде по-твоему. Тiльки… Тiльки кепсько менi стало.

Хлопцi-охоронцi справу знають: один став на мосту з мечем наголо, iншi пiшли по берегу, ще один якраз проти мене влаштувався й очей не спускае – той самий, з рабським нашийником. Цiкаво, вiн насправдi раб, або ж як, про людське око? Так чи як, а при ножах, але ховае iх. У халявах та в рукавах. Молодший за мене, але мiцний хлопець, – маю на увазi, духом мiцний. В очах бачу – такого краще в друзях тримати. Тiльки я хлопчину розглядав упiвока – другим, як Панi звелiла, стежу за мостом…

Коли це дивлюсь, а стрiлок на деревi заволав несамовито, i на мiст влетiв чистоi води рогатий демон. На ньому був пластинчастий обладунок без шолома. І нiякоi зброi.



Панi. Зрозумiло, що це була тварина з плотi та кровi, але явище було приголомшливим навiть для мене. Або тим бiльше для мене. Хоча, звичайно, важко визначити, хто бiльше ошелешений: той, хто вважае, що з'явилася нечиста сила, чи обiзнаний, що перед ним iстота з iншого свiту?! Я гарячково намагалася зрозумiти, що все це значить – i нi одне розумне пояснення не приходило в голову.


…Демон ударом кулака в обличчя змахнув з мосту вартового – той i не захищався. Найближчий до мiсця подiй боець, замiсть того щоб стати до бою, на колiна впав i обличчя руками закрив. Хлопчина з нашийником побiлiв, як наче снiг.



Панi. Хоч би хто влаштував цю веремiю, вiн розважив точно: отерськi горяни дуже забобоннi.


…Я меч схопив у зуби, стрибнув, ухопився за гiлку й пiдтягся на деревi. У головi одне билося: раз вiн надiв панцир, значить, його можна вбити. Я чекав, що демон спробуе зняти мене з дерева, але вiн i не зважив.



Панi. Це все-таки не розумна iстота. Так, на кшталт нашого собаки.


…Хлопець-раб кинувся на рогатого зi своiми ножами – пересилив усе ж таки свiй страх, але демон зустрiв його страшним ударом у живiт, i це вирiшило справу, бо рогач на мить зупинився. Не знаю, чи влучив би я в нього пiд час руху – може, так, може, нi. Але в зупиненого поцiлив: стрибнув i дав обома ногами в потилицю, так що на землю звалив, – лати аж загримiли.

На ноги я першим схопився, – все-таки оглушив його трохи. Пряжки, на якi застiбаеться обладунок, були ззаду, i латнi рукавички (такою стукнеш – i булави не треба, – ось чому вiн без iншоi зброi) зав'язанi – йому хтось допомагав одягатися. Рубати ж голову неможливо: роги зросталися бiля основи – шолом просто не потрiбен. І я рубонув по середнiй застiбцi лат. Бив, утiм, що було сил – надiявся, що прошибу. Ех, сюди б сокиру та двома руками!

Клинок не зламався – вiн вилетiв iз рукiв'я. Демон пiдводився, опираючись на землю руками. Як i слiд було сподiватись, пластини панцира заходили одна на iншу, лежали нахлистом. Але я перерубав пряжку, верхня пластина вiд удару прогнулася, i розiйшовся обладунок. Зовсiм трохи, але менi вистачило – всадив з розвороту в цю щiлину Приятелiв кинджал. Я бачив, звичайно, що рогатий б'е лiктем, може, навiть устигав ухилитись, але тодi не встиг сам ударити. Так що отримали обидва, тiльки рогатий випростався й заревiв, а я полетiв стрiмголов i навiть ойкнути не мiг.

Боги та демони, як ревла та звiрюка! Саме в цю мить я зрозумiв – не подумав, думати нiколи було, а зрозумiв: це все-таки звiр, а не гад. Хоча чимось на ящера скидаеться, але не тiеi породи.



Перекладач. Тобто ссавець, а не рептилiя.


Вiн ревiв, i з пащi юшила кривава пiна: я влучив у легеню – не жилець рогань, але до мене ще мiг добратися! Двое мене врятували: стрiлок на деревi та Хазяйка. Арбалетник упорався з переляком, вистрiлив, поцiливши звiровi в руку. Але не те важливо, куди влучив, а те, що монстр став крутити головою: не зрозумiе, хто це його й звiдки. А я штовхаюся ногами й повзу вбiк, – немае сил устати. І коли я був уже бiля самих ношiв, у головi пролунав ii голос: «Хапайся за голоблю»] Я побачив, хоча бачити не мiг – я очi не мiг вiдiрвати вiд чудовиська! – Панi впала на колiна, викинувши вперед руки. Я схопив кiнець голоблi ношiв, i вона сама собою переламалася бiля самоi стiнки. Товста дубина залишилася в моiх руках. Звiр пiдскочив до мене, цiлячи вдарити зверху вниз своiм кулачищем, – трiснула б моя голова, як яйце! Але я встиг перший: ударив голоблею по ногах нижче лат. Так що вiн перекинувся на спину, а в спинi стирчала зброя! Рогань смикнувся й затих. На ноги я зумiв пiднятися, тiльки опершись на палицю, i тут мене Панi схопила за плечi.

– Куди поранений?

Вiдповiдати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася менi в голову i вiдчула мiй бiль. «У тебе зламанi ребра, потерпи, вдома вилiкую». – «Кого вiн хотiв убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».

Я почув стогiн. Спочатку навiть здалося, свiй власний. Нi, стогнав хлопчина той, з ошийником.

– Врятуй його! – я вiд хвилювання крикнув по-нашому. Панi нахилилася над ним, доклала вухо, пальцi забiгали по тiлу.

Потiм рiзко випросталася i крикнула в обличчя принцу, що пiдiйшов:

– Коней!

Той не вiдразу вiдповiв, i тодi Господиня ще пiднесла голос:

– Вiн життя тобi врятував!

«Тобi», а не «Вашiй милостi» – я це якось вiдразу вiдзначив.

– Звичайно. – Менi здалося, що принц хотiв додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.

– Ти, ти, ти! На вулицi! Іменем короля забирайте будь-який вiз i швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий смiливий молодик залишався без зброi. – За цими словами вiн простягнув менi свою булаву.

«Стань на праве колiно, це посвячення в лицарi!» Я за все життя тiльки й бачив одного лицаря. Пiвденець, бував за морем, там його король посвятив. Вiн дуже пишався, а я чомусь нiчого не вiдчув.


* * *

Менi довелося довго чекати, поки Панi поралася з пораненим. Нарештi Вона вийшла:

– Вибач, ребра твоi вiдкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.

«Звичайно, я розумiю. Тiльки чи хлопець виживе?»

– Як тобi сказати…

«Невже буде калiкою?»

– Нi-нi, цього не буде. За кiлька днiв зовсiм одужае твiй невiльник.

Що Вона каже?

– А ти не зрозумiв? Коли вас з ним на вiз укладали, – я i правда iхав лежачи, як важко поранений, не хотiв, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отерi, немае людей…

Кольнуло мене при словi «людей», хоча насправдi це звичайне: е невiльники й у нас.

– Так що е в мого слуги свiй слуга. Точнiше, буде. До речi, тебе погодували?

– Я сказав, що ми з Тобою разом iсти будемо.

Панi хотiла щось сказати, та передумала.



Панi. Я звикла отримувати запрошення на вечерю у бiльш вишуканих висловах.


…Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малiй залi». Мiж двома високими шкiряними подушками маленький столик. Посуд срiбний…



Панi. Цього я не наказувала. То слуги вважали, що вiн – мiй наречений, так що зi шкури пнулися заради майбутнього господаря.


…Вино дивне, а м'ясо так приготовлено, що майже й жувати не треба.



Панi. Звичайнi тефтелi – невже iх нiколи не готували в Замку? Не пам'ятаю.


– Панi, цей принц, що був суддею…

– Гарнi-Ла.

Я згадав, що принц – то принц, а про слуг Вона попереджала.

– Лакеi розумiють по-нашому?

– Нi, звiдки? Продовжуй, тут часто при нижчих говорять iноземними мовами.

– Розумiеш, вiн менi й сподобався й не сподобався. Водночас. Панi повернула в руцi келих.

– Так? А чим саме не сподобався? Взагалi-то вiн справжнiй.

– Пiдiйшов до нас тiльки пiсля того, як тричi стало ясно, що звiр здох.

– Це не боягузтво.

– Розумiю: вождь не всюди лiзти повинен. Але Ти прибiгла ранiше, а вiн не втримав. І хлопчина поранений – якби не Ти, його покинули б помирати.

– Так, усе це так. Зрозумiй: вiн принц… Менi це складно тобi пояснити, але iнший тутешнiй шляхтянин тiльки плечима б знизав. На те слуги й створенi, щоб за панiв умирати… А Гарнi… нехай з моею пiдказкою, але подбав. Повiр на слово, в ньому й хорошого багато. Ти пий – пий: я дозволяю. Скiльки хочеш.

«Думаеш, я не помiчаю, що Ти сама тiльки кубок крутиш? Усе бачу».


* * *

…Прокинувся я на лiжку, з усiх бокiв оточеному тканиною, напнутою на палицi. Почувши чуже дихання, повернув голову. Поруч зi мною лежала жiнка в рожевiй сорочцi до кiсточок. Я простягнув руку. Торкнувся…

Пiд час навчання Вона справдi жартувала. І ящiр хвостом теж пожартував. Ковалем iй працювати! Але як змогла, як зумiла не обертаючись i так точно пiд дих?!

– Та-ак, ви-хо-одить…

Коли менi прояснiло в очах, Вона вже сидiла, пiдiбгавши ноги.

– Вирiшив, що раз ти герой учорашнього дня, значить, можна до беззахисних жiнок приставати?

– Якщо… Ти… Беззахисна… Тодi ящiр – ящiрка!

– О, так! На щастя, я вмiю себе захистити! – Личко червоне, оченята горять, але, по-моему, не гнiвом, а смiхом заходиться.



Панi. Личко? Оченята? Цiкаво, ви вже тодi такими категорiями мислили, лицарю? Чи вони з'явилися, коли дехто без мого вiдома всiвся за мемуари?


…Тiльки менi не смiшно.

– Знаеш, це нечесно!

– Жiнок гвалтувати? Аякже!

Я мало не задихнувся.

– Битися нечесно! Адже знаеш, що я Тобi повернути удар не зможу! Рука не пiднiметься!

– Та ну? А хто мечем махав? Хто вiдьмою обзивав?

Здаеться, «вiдьма» ii гiрше меча зачепила, хоча сама-таки визнала, що це так.

– Ти тодi одягалась чоловiком! Весь час по-чоловiчому! Я тiльки вчора й побачив, яка Ти…

Пом'якшилася, – якщо i взагалi сердилася, якщо не вдавала, – але голос намагаеться тримати суворим:

– І вирiшив, що це я для тебе?

Ну, демони пекла!

– А чого ти хотiла, коли лягла поруч? Чи тут усе iнакше, й лiжко просто так?

Якби кiшки ходили чередами i цiла зграя разом пирхнула, напевно, вийшло б схоже.

– Процедура, взагалi, всюди однакова, але отерцi, як на мене, перейшли всi межi. Вже одне те, що ти зупинився в мене, а не на заiжджому дворi – це, за тутешнiми мiрками, вельми промовисто. Нехай ще минулоi ночi – позаду дорога, попереду поединок…



Панi. Враховуючи ситуацiю, я приховала, що представила його не тiльки як троюрiдного брата, але i як нареченого, з яким нiбито заручена ще в дитинствi. Ця заява ще декому призначалась…





Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/kostyantin-kogtyanc/pokohati-v-dmu/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Хайнлорi користуеться своею рiдною мовою каро (народ аро, мова – каро). А Панi своi примiтки писала або отерською, або французькою мовами.