Побачити Алькор Володимир Єшкiлев Володимир Єшкiлев – письменник, метафiзик, мисливець, мандрiвник, знавець магiчних ритуалiв i мiсць Сили. У 2005 роцi дослiджував пiрамiду фараона Тетi у Саккарi (Єгипет), у 2007 вивчав мiстичнi практики у монастирi Ламаюра (Захiдний Тибет). Першим означив полiтичний феномен украiнськоi вiдьмократii. У новому романi Володимира Єшкiлева детективний сюжет поеднано з широкою панорамою життя таемних орденiв сучасноi Украiни. Ложi «вiльних мулярiв» i найманi олiгархами чаклуни, «машини проклять» i ритуали найвищих масонських градусiв – усе це захоплюючi реалii того закритого для непосвячених свiту, у якому визрiвають невидимi зерна майбутнiх глобальних зрушень. Історiя про тих, кому випало побачити Алькор, починаеться з того, що на розташований у лiсовому масивi пiд Киевом масонський Храм нападають невiдомi зловмисники… Володимир Єшкiлев Побачити Алькор Двое усамiтнились на темнiй терасi. Там, де музика не заважала розмовi. Вiн i вона. Холодне повiтря, принесене схiдним вiтром, пiдносилось над ними кришталевою призмою. Збiльшенi нею зiрки стали яскравiшими, блискучiшими. Невiдома оптична iлюзiя видовжила iхнi промiнчики. Тепер сузiр'я перетворилися на розсипи дiамантових хрестикiв. Небесна заволока стала вiд того контрастно-чорною, наче оксамит ювелiрноi вiтрини. Молодий мiсяць не заважав цьому крижаному трiумфу чорноти, навiть пiдкреслював його своiм вузьким, графiчно окресленим серпиком. – Це Велика Ведмедиця? – вона закинула голову, ii вушка зi срiбними сережками вистрибнули з-пiд глянцевих крил зачiски. – Так, – погодився вiн, з нехiттю вiдриваючи погляд вiд цих вушок. – UrsaMajor. – Послухай, Головастику, не треба кожноi митi грузити мене своею ерудицiею. Я й так почуваю себе тупою бiксою з рекламного клiпу… – Тобi не холодно? – вiн поклав руку на ii голе плече. Шкiра здалась йому ледь теплою. – Нi. А назви цих зiрок ти теж знаеш? – Деяких. – Ота, на хвостi Ведмедицi… – …Аль-Каеда. – Я правильно зрозумiла? – Так. Однофамiльниця вiдомоi органiзацii. В перекладi з арабськоi «основа». – А та, що поряд? – Це подвiйна зiрка. Яскравiша – Мiцар, а маленька бiля неi – Алькор. – Я бачу лиш одну. – Є легенда, що вавилонськi володарi цiею зiркою тестували кандидатiв у царськi лучники: тiльки лише тих, хто був здатний побачити Алькор. – Мене б не взяли, – хрипло розсмiялася вона. – Давай далi. – Наступна на «хвостi» – Алiот, потiм – Мегрець, а напроти неi – Мiрак. – Смiшнi назви, – вона вiдвела погляд вiд небесного склепiння. – А оця Аль-Каеда… Вона, напевно, зiрка-покровителька терористiв? – Не чув про таке. – А я б хотiла мати зiрку-покровительку. – Ти ж не терористка. – Нi? Вiн стиснув ii руку i спробував подивитись iй в очi. Вона ж примружилась у напрямi Орiона. – Не кажи зайвого, – вiн спробував додати до свого голосу трошки металу. – Ти перебрала вiскi. – Перебрала. І я зовсiм не терористка. Я просто кончена п'яна тупа спортсменка. – Ти не кончена i не тупа. – Тiльки п'яна, чи не так? Вiн знову не змiг подивитись iй в обличчя. Йому здалося, що на ньому з'явилась ii особлива посмiшка. Напiвпосмiшка-напiввищир. – Коли ми все зробимо, мене не стане, – сказала вона без запитальноi iнтонацii. – Тебе, Головастику, також не стане. Ми зникнемо. Ага. – Про що ти? – А ти тiпа не знаеш? – тепер вона дивилась йому в очi. – Не знаеш, нi? – Припини. Я ж казав тобi, що ми не повернемось до них. Нам вистачить авансу. І тобi теж не треба повертатись до Вчителя. Вже не треба, розумiеш?.. – Ти прибацаний? – Нi. Просто не треба бути зажерливою. – Я не про бабло. Я про iнше, Головастику. Табло у цiй справi нiколи не було головним. – А про що ж тодi? – iм не потрiбнi свiдки. Вони знайдуть нас усюди. – Не знайдуть. – Прибацаний, прибацаний Головастик. – Перестань повторювати. Це слово якесь стрьомне: «бац-бац-бац»… —Вiн скривився. —Я вмiю робити свою справу. І ти, до речi, теж. – Теперу його голосi з'явився метал, аленесталь, ащось дзвiнкiше. Можливо, сплав мiдi та срiбла. Вiн нахилився над ii вушком (тепер схованим пiд крилом) i прошепотiв: – Не бреши, Космiчна Мавпо, що не бачиш Алькора. – Тану, бачу… – вона не опиралась його обiймам, ii мiцне тiло стало м'яким i дозволяючим. – Тачу я всi тi твоi довбанi Алькори… Вiн обiйняв ii, потiм притягнув ii обличчя до своiх губ. Спочатку вона не вiдповiдала на його поцiлунки. Вiн зiгрiв своiм диханням ii носик, злизав солону вологу пiд ii очима; i тiльки тодi губи Космiчноi Мавпи вiдкрились йому назустрiч. Роздiл 1 – Грiнч, тебе шеф викликае! – Для вас, шановний, я не Грiнч, а Лавр Станiславович Грiнченко. – Вiн знав, що ображений вигляд йому не вдаеться, але ставити на мiсце шiсток – святе. – Та ну тебе… – шiстка по-свiйськи вiдмахнувся вiд нього. – Не гальмуй, бо вiн злий як сто китайцiв. «І з якого боку тут китайцi?» – запитав сам себе Лавр, мовчки знизав плечима i вийшов з оперативноi кiмнати з пiдкресленою неквапнiстю. Вони не дочекаються, аби вiн став на цирли. Нiколи. Жалюзi на вiкнах кабiнету директора агентства завжди тримали закритими. Колись Лавр думав, що так зроблено спецiально для захисту вiд прослуховування, але потiм йому пояснили, що шефа ще з часiв Афгану ковбасить вiд сонячного свiтла. Величезне крiсло ледве вмiщало його титанiчну фiгуру. Кремезний вiд природи, шеф в останнi роки додав пiвцентнера i тепер мiг би грати в детективному телесерiалi Нiро Вульфа[1 - Нiро Вульф – приватний детектив, головний персонаж пригодницьких романiв американського письменника Рекса Стаута. Описаний як надзвичайно товста людина.]. Було помiтно, що пiджак його робочого костюма вже давно не виконував функцii застiбання, а фронтальна частина неосяжного черева пнулася лягти на стiл поряд з лептопом. Цей новенький наворочений лептоп нахабно контрастував з вигорiлими горiховими панелями стiн i меблями брежневськоi доби, котрi перекочували сюди з горища якогось аграрного iнституту. Колись Лавр подумки визначив, що лептоп контрастуе з горiховим iнтер'ером не просто «нахабно», а «темпорально». Але схаменувся i назавжди вiдредагував оцiночне судження. У директорському кабiнетi словесам на штиб «темпорального» було заборонено з'являтися навiть у заднiх думках працiвникiв. А якби щось подiбне працiвник наважився висловити уголос, то до кiнця перебування в агентствi його записали би до галiмого розряду «ботаникiв», а саме перебування було б недовгим. Людина староi школи, директор вимагав вiд пiдлеглих суворого мислення i лаконiчного стилю. – Викликали, Іване Ваграновичу? – Лавр зупинився за три кроки вiд директорського столу. – Так, викликав. – Директор кивнув на стiлець, припасований до низькоi тумби, захаращеноi стосами паперiв. Коли ранком Лавр заходив до шефа, на цьому стiльцi також лежала гiрка, складена з товстих блокнотiв i рiзнокольорових тек з паперами. Вони лежали там завжди, вiдколи Лавр почав працювати в агентствi, але тепер кудись щезли. У кабiнетi стояли ще крiсла i стiльцi, але директор указав викликаному спiвробiтнику саме на цей, несподiвано звiльнений вiд паперового iга. Лавр завжди був чутливим до таких дрiбниць. За такими нiбито дрiбницями вiн завжди вiдчував присутнiсть кармiчних знакiв. Чогось такого, що вiщувало змiни. Невiдомо, на краще чи на гiрше, але змiни. Зайнявши стiлець, Лавр ще зо двi хвилини чекав, поки шеф щось обдумував. При цьому товстун робив вигляд, що знайшов щось цiкаве на дисплеi лептопа. Нарештi директорськi очi вiдiрвалися вiд кольоровоi гри рiдких кристалiв i переконливо зупинилися на Лаврi. Той вiдразу згадав, що в нього на краватцi е плямка. Не дуже помiтна, довгаста така плямка жиру. Але, за наявностi бажання, шеф мiг би ii зауважити. – Є для тебе завдання, – трубнi регiстри шефового баса повнiстю вiдповiдали його габаритам. – До нас звернулась одна органiзацiя, – шеф кашлянув, – треба iм органiзувати охорону iхнього храму… – Церкви? – Ти дослухай, не перебивай! – Очi шефа невдоволено примружилися. – Нi, це не церква. Це масонська органiзацiя. Масони. Ось так. Є в нас i такi джентльмени, як виявилось. Вони мають державну реестрацiю, ми перевiрили. Все законно. Джентльмени солiднi. Тепер вони нашi клiенти. Там у них, як я зрозумiв, окремо розташована будiвля, треба подивитись, яке там спостереження, якi пiдходи до будiвлi, стики зон, вiкна i все таке. Ну i «Периметр» iм установити, якщо буде можливiсть. Це вже сам подивишся, на об'ектi. Шеф замовк i знову втупився у дисплей. Лавр вiдрахував до десяти i промовив з винятково делiкатною iнтонацiею: – Дозволите запитати? – Що? – Чому раптом я, Іване Ваграновичу? У нас по таких об'ектах е спецiалiст – Дашковський. – Вiн вiдмовився. Категорично. Каже, що сильно вiруючий i до тих бузувiрiв не поiде нi за якi грошi. – Шеф випнув нижню губу, нiби хотiв дотягнутися нею до кiнчика носа. Було помiтно, що релiгiйна вiдмазка Дашковського йому не сподобалась. – Ти ж у нас несильно вiруючий, чи як? – Я, Іване Ваграновичу, до всiх без винятку релiгiйних об'еднань ставлюся з повагою. – От i добре, що з повагою, – погодився шеф. – Там iще одне. Хтось на той iхнiй храм уночi напав, треба буде iз цим теж розiбратись. – Розберемось, Іване Ваграновичу. А напад був збройний? – Так. Зараз я тебе познайомлю з представником клiента, – директор десь пiд столом натиснув невидиму кнопку виклику. – Вiн тобi про все детально розповiсть i вiдвезе тебе на об'ект. – Я би на своему… – Сьогоднi вони тебе вiдвезуть… Запрошуй! – це вже адресувалося секретарцi. Дверi вiдчинились i пропустили до кабiнету людину, зовнiшнiсть якоi була майже повною протилежнiстю шефовiй. На вигляд сорокарiчний, невисокого зросту, худий, верткий, з гачкуватим носом i блискучими очима, представник клiента справляв враження бадьорого пiвника, якому до голови припасували великi вуха. На ньому був свiтлий плащ, що пiдкреслював траурну чорноту костюма i краватки. Сорочка «пiвника» сяяла снiжною бiлизною i мала на комiрцi два темнi гудзики. Загальну картину доповнювали тупоносi черевики на товстiй пiдошвi i блискуча лисина, оточена залишками свiтлого м'якого волосся. Дивлячись на представника клiента, Лавр вiдчув легке розчарування. До образу адепта таемного ордену, за спиною якого стояли закулiснi володарi свiту, «пiвник» не дотягував за багатьма параметрами. Але найбiльше розчарування викликали отi його черевики. Навiть у кращi своi часи вони не могли коштувати бiльше двохсот гривень. Окрiм того, треноване око Лавра помiтило вузлики на шнурiвцi лiвого i латку на правому. Як i бiльшiсть у кастi елiтних охоронцiв, Лавр Грiнченко вважав черевики принциповою позицiею в перелiку чоловiчих аксесуарiв. Сам вiн носив Stephane Kelian i збирав у шухлядi робочого столу колекцiю щiточок, полiрувальних вельветок та дзеркальних кремiв. – Ось даю вам нашого працiвника Лавра Станiславовича, – сказав шеф, звертаючись до «пiвника». – Вiн у нас досвiдчений спецiалiст, грамотний, перевiрений. Вiн поiде з вами на об'ект, все там подивиться i складе звiт. А там уже разом сядемо i подумаемо, як нам далi вести спiвпрацю. «Пiвник» розвернувся в бiк Лавра i блискавичним рухом витягнув вiзитку. – Дуже приемно, – сказав вiн. – Мене називають Романом. Голос у нього був хриплуватий, але не бридкий. Лавра дещо насторожило оте «мене називають». Вiн згадав, що в такiй манерi любить рекомендувати себе глядачам один з популярних телеведучих. А iх Лавр вважав пiдозрiлими фраерами. Вiн скосив оком на вiзитку. Там було намальовано чорнильницю з гусячим пером i написано КОРЕЦЬКИЙ РОМАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. «Якщо на вiзитцi чорнильниця, то вiн або журналiст, або ж письменник», – вирiшив Лавр. Тепер непорядок iз взуттям знайшов певне виправдання. За уявленнями Лавра, творчi люди не належали до чоловiкiв iз чiтко окресленим статевим статусом. Отже, перше враження про Романа Корецького як про «пiвника у гавнодавах» поки що пiдтверджувалось. «Ось тобi i масони!» – подумки посмiхнувся Лавр. Вiн потиснув Корецькому руку, назвав свое прiзвище i скромно додав: «Консультант з питань безпеки». Потiм вони зiйшли на перший поверх, де у чергового Лавр зафiксував вiдрядження. Представник клiента тим часом роздивлявся навколо i навiть спробував вивчити стенд, на якому висiли ксерокопii лiцензii i дозволiв. – У нас усе в законi, – зауважив Лавр, розписуючись у реестрацiйнiй книзi. – Я бачу, я бачу, – Корецький вiдповiв швидкою i нещирою посмiшкою. Тобто вiдповiв посмiшкою, яка чомусь здалася Лавру нещирою. Коли вони сiли в Peugeot, запарковане перед будiвлею агентства, представник клiента запитав: – А Іван Вагранович казав вам, Лавре Станiславовичу, хто саме вас наймае? – Так, я в курсi, – вiдповiв Лавр, а сам подумав, що авто «пiвника» повнiстю гармонуе з його черевиками. Прикрiплений до вентиляцiйноi решiтки ароматизатор не мiг перебити бридкого запаху риби. Лавр уявив, що сидить на висохлiй плямi, залишенiй яким-небудь пакетом з копченими сомиками, i його пересмикнуло. – Ваш директор справляе фундаментальне враження, – визначив представник клiента. «Ще б пак!» – подумки погодився Лавр, але промовчав. Обговорювати шефа зi стороннiми вiн вважав моветоном. Peugeot тим часом зрушив з мiсця. – Поки ми доiдемо, Лавре Станiславовичу, вже буде вечiр. Напевне, вам буде краще в нас заночувати. – Заночувати? – перепитав Лавр. На такий розвиток подiй вiн не розраховував. – Іван Вагранович казав, що ви мене завезете додому. – Авжеж. Завтра. – Тодi я краще вiзьму свою «прiмерку»[2 - Nissan Primera.] i поiду за вами. – Нащо? – Повернуся вночi на своiй, не буду вас напрягати. – Лавре Станiславовичу, якщо вам треба щось лишити або узяти вдома, ми можемо тепер до вас заiхати. Так само, якщо вам треба побачити когось iз рiдних, сказати iм, що не будете ночувати… – Чому ви не хочете, щоб я взяв свою машину? – Ми поки що волiемо зберегти розташування Храму в таемницi. За кiлометрiв двадцять-тридцять вiд нього я попрошу вас зав'язати очi i витягнути батарейку iз сотового. – Що? – Не ображайтесь, Лавре Станiславовичу, – на обличчi Корецького знову з'явилася та посмiшка, яку Лавр класифiкував як нещиру. – Ми ж iще не почали тiсно спiвпрацювати з вашим агентством. А якщо все буде добре, цi перестороги вже завтра стануть зайвими. «Ну й пасажир! – всерединi у Лавра все кипiло i булькало. – Хоче менi очi в'язати, як шмарi на ментовському суботнику». Уголос вiн спитав: – Ви жартуете? – Нi, не жартую. Ми так домовилися з Іваном Ваграновичем. Я сподiваюсь, при вас немае нiяких «жучкiв»? – Ви думаете, що ми не зможемо в разi потреби знайти отой ваш Храм? Серйозно так думаете? – У мене е iнструкцiя мого керiвництва, Лавре Станiславовичу. Ще раз вибачте. – Зав'язувати очi… – Лавр помотав головою. – Дев'ятнадцяте столiття! – На жаль, у деяких аспектах ситуацiя за останнi двiстi рокiв мало змiнилася. – А в деяких iнших аспектах, – Лавр зробив наголос на словi «iнших», – ситуацiя дуже помiнялась. Кардинально. – Можливо. Якщо хочете знати, особисто я був проти таких пересторог. Я iнформований щодо можливостей сучасноi технiки. Але, повiрте менi, Лавре Станiславовичу, в деяких старомодних пiдходах е певна рацiя. Ми називаемо це «покрити Храм ззовнi». Така у нас традицiя безпеки. Традицiя дуже давня i шанована. – Гаразд, – махнув рукою Лавр. – Покривайте собi, якщо ви вже все узгодили з шефом. Менi, я вам скажу, до клiентських приколiв не звикати. Вашi грошi – вашi правила. – От i добре, – пiдвiв риску Корецький, повертаючи кермо. Peugeot виiхало на трасу i рушило, набираючи швидкiсть, на захiд. Роздiл 2 Мармура ще вчилась у школi, коли татова помилка загасила сонце на чиновницькому небосхилi iхньоi родини. Тодi тато мав казати доповiдь на високiй нарадi, у присутностi Президента i мiнiстрiв. У тiй доповiдi був один пiдступний абзац. Себто не просто абзац, а повний абзац. Ось такий: «Ресурсною специфiкою грунтового покриву району е те, що тут зустрiчаються три типи грунтiв: опiдзоленi чорноземи, сiрi опiдзоленi грунти та глибокi малогумуснi чорноземи». Словесну «мiну» iз двома «опiдзоленими» тато зауважив i тренувався вимовляти ту «мiну» правильно. Вiн спочатку облизував зуби, нiби задаючи язику гiмнастичну вправу, випинав ретельно поголене пiдборiддя, а потiм впевнено i дзвiнко промовляв: «Недоопiдзоленi, опiдзоленi i переопiдзоленi грунти!» Це виглядало переконливо, тому i Мармура i мама нiчого поганого не передчували. Але все вийшло на гiрше i на тiй високiй нарадi замiсть лiтнього бджолиного «дз» тато вимовив природнiшi звуки. Президент насупився i похитав вухами-варениками, а мiнiстр щось записав до блокнота iз золотим вiдрiзом. Напевне, щось несхвальне, тому що за кiлька днiв тата зняли з посади. Зазнавши карьерного краху, вiн уперше прийшов з роботи без краватки. Не виймаючи руки з кишень, тато плечем штовхнув дверi, зайшов до туалету i довго звiдти не виходив. А коли вийшов до вiтальнi, то побачив, що перелякана Мармура сидить на диванi, пiдiбравши пiд себе довгi загорiлi ноги. Вiн майже хвилину мутно дивився на доньку, а потiм сказав: – Ти теж станеш курвою, як i твоя мама. У вас у всiх мiж ногами фiзика, а не релiгiезнавство. З того часу в родинi Мармури почали економити i боротись з мурахами, якi у дощовi днi атакували кухню i ванну кiмнату. Крилатi мурахи лiтали кухнею, а мама ганяла за ними, пшикала на комах «рейдом» i наспiвувала з «Фабрики»: «Исполняет все желанья, вот такая золотая». Інодi i Мармура долучалась до полювання. Вона чавила мурах миючою губкою. iй здавалося, що коли мураху чавити м'якою зволоженою губкою, то мурасi не так боляче. Боротьба з мурахами пiд «Фабрику» тривала три лiта, а на четверте у Мармури з'явилася подруга, яка називала себе Беконтi, хоча насправдi ii звали Інною. Беконтi охоче пiддавалась черговiй молодiжнiй модi, тому ходила в чорному i вважала себе неформалкою. Вони з Мармурою могли годинами з'ясовувати, хто саме з iхнiх знайомих i напiвзнайомих нефорiв «тру», а хто «не тру». У Мармуринiй бiблiотецi з'явилися томики Блаватськоi i «Некрономiкон». Як i Мармура, Беконтi жила в нетрях промислового району, але якось так склалося, що вона тусовала у старшiй компанii, де дiвчата не повиннi були вiдмовляти хлопцям. Мармура не поспiшала переходити до старших; жодний iз тамтешнiх хлопцiв iй не подобався. А ставати технiчно дорослою просто так вона вважала нижче своеi тру-гiдностi. У Мармуринiй тусiвцi пиво теж споживали, але не захоплювалися. Зате там цiнували кольоровi солодкуватi напоi з хiмiчним присмаком. Нащадок буржуйського роду Едiк приносив iх у спецiальнiй жовтiй торбинцi, подiленiй на чотири вiдсiки. В кожний входила одна пляшечка. Компанiя збиралася в цегляному лабiринтi заводського довгобуду. За традицiею, кожний приносив щось iстiвне, вкрадене з домашнього холодильника. Вiка завжди приносила шматки сирноi запiканки, акуратно загорненi в червонi столовi серветки, Памперс – майонезнi салати у пiвлiтрових слоiках, Марта – що трапиться, а Мармура постачала до туснi переважно м'яснi вироби, коронним iз яких уся компанiя вважала домашню шинку. Все це апетитно споживалося на свiжому повiтрi, пiд заспокiйливе трiскотiння вогнища, на якому можна було б насмажити шашликiв i шпiкачок, але всiм було впадлу займатись такою фiгнею. Того липневого вечора жовта торба спорожнiла якось занадто швидко. Едiк з Вiкою скинулися i послали Памперса ще за двома пляшками. Проводжаючи його поглядом, Марта раптом спитала в Мармури: – Ти все ще трешся iз тою Беконтi? – Ну? – здивувалась Мармура. «Яке твое псяче дiло, цикотухо дурна, з ким там я труся?» – подумала вона i нiби вперше помiтила, що в Марти дуже виразнi, та ще й пiдкресленi яскравою помадою губи. Ця виразнiсть чомусь напрягла Мармуру. – А то правду кажуть, що вона сатанiстка? – Марта кинула до вогнища одну iз червоних Вiкиних серветок. Жирна пляма вiд сирноi запiканки спалахнула швидше за папiр. – Ти припухла? Яка вона тобi сатанiстка? – Та кажуть. – Хто каже? – Пацани. – Якi ще пацани? – Мальованi, – м'язи на голих руках Марти напружились. Вона знала, що вiд Мармури недовго й по мордi дiстати i, про всяк випадок, мобiлiзувалась. – Нi, девушка, ти кажи, бо щас будеш сама за базар атвечать. – Шо ти до неi догреблася? – Едiк спробував вписатися за Марту на приколi. Дiвчина йому подобалась. Вiн уже двiчi пропонував Мартi пекнутися не за так, але та поки що мкнулась. – Едя, не втикайся, – вiдрiзала його Мармура. – Ця вафльорка токо шо мою кращу подругу сатанiсткою обiзвала. Я таке не попускаю. – Вона не вафльорка, – спохмурнiв Едiк. – Во-во, базар за базар! – перейшла у контрнаступ Марта i негайно дiстала по носi. За пiвгодини, коли Памперс притарабанив додаткову заправку, старе добре туснюче мiсце нагадувало той погромлений вагончик з фiльму «Вбити Вiлла», у якому Чорна Мамба мочила iншу змiюку. Добре iм'я неформалки Інни-Беконтi було захищене найрадикальнiшим способом: Марта поперемiнно прикладала вологу серветку до розбитого носа й до фiнгала пiд лiвим оком. Мармурi теж дiсталося вiд Едiка з Вiкою. Обiзвавши всiх останнiми словами, вона з непримиренним понтом залишила цегляний лабiринт. Мармура вирiшила, що тепер вже стопудово кине цих дурних малолеток i пристане до туснi Беконтi. Якщо там обов'язково треба з кимось трахатись, то й фiг з ним, вирiшила вона. Краще вже косити пiд бригадну шмару, анiж терпiти безпредел вiд бакланiв. Вона прямувала в бiк старого цвинтаря, де знаючi люди колись показали iй могилу вампiра. Там опiвночi можна було загадати бажання, котре мало точно здiйснитися. Одного разу Мармура вже зверталася до вампiра по допомогу. Вона просила покарати ушльопану сусiдку, яка назвала ii тупою збоченкою. Вовкулак не пiдвiв, i сусiдка зламала ногу, послизнувшись на смiшнiй березневiй кризi. «І вам таке буде!» – примовляла Мармура, чухаючи синець пiд футболкою. Вампiрську допомогу вона вважала безвiдмовною шнягою, тому прямувала до цвинтаря широкими i рiшучими кроками. Наближався вечiр, i на небi визорiло. То було небо помсти, i зiрки на ньому були зiрками помсти. І так вона мала статися – страшна помста Мармури, кращоi подруги неформалки Беконтi. Навiть у сутiнках старий цвинтар не виглядав зловiсним. Здалеку його можна було сплутати iз занедбаним i засмiченим парком. Мiж зовнiшнiми секторами кладовища i двором будiвельного коледжу не було навiть огорожi. Вiд неi залишились обкладенi цеглою стовпи i половина трубчатоi брами, з ребер якоi звисали залишки металевоi сiтки. Вiдразу за стовпами починалися шеренги надгробкiв. Мармура не стала обходити щiльно заставлений пам'ятниками перший сектор. Вона знала таемну стежку, яка починалась вiд помпезноi гробницi якогось довоенного архiтектора. Стежка проходила крiзь високий живоплiт, змiiлась по дiлянцi з фамiльними склепами професорiв медицинськоi академii i впиралась у найдавнiшi захоронения четвертого сектора. Там, пiд старою липою, причаiлась могила вовкулака. Дiвчину вiддiляло вiд проклятоi могили якихось п'ятнадцять крокiв, коли вона насторожено притишила ходу. Пiд старою липою вiдбувалось щось незвичайне. Мармура сховалася за великою гранiтною стелою, на якiй було написано: Самуил Абрамович Кац доктор медицинских наук 1909—1991 Надiйно захищена стелою вiд ворожих очей, дiвчина використала для спостереження зроблений у нiй отвiр. Вiн виглядав як прорiзана наскрiзь у гранiтнiй плитi шестикутна зiрка, i, якби хтось посвячений зауважив у ньому сiро-блакитне око Мармури, вiн мiг би згадати про стародавнiй гностичний символiзм. Але такого посвяченого у той вечiр на старому цвинтарi не трапилось. Крiзь зiрку Давида дiвчина побачила, що надмогильна плита вампiрського захоронения вiдсунута, а над самою могилою нахилилася чиясь темна постать. Поряд з нею стояла висока брюнетка у плямистому комбiнезонi «мiлiтарi» i шнурованих чоботах. Брюнетка тримала лiхтар i пiдсвiчувала ним могильну яму. «Що за день такий кончений? – подумала Мармура. – Спочатку дiстала по мордi, а тепер i до вампiра не можна пiдступитись… І що вони там шукають, тi уроди? Могильнi рейдери, мля…» Тим часом невiдомi вийняли з могили якийсь предмет розмiром як балончик з лаком для волосся. Брюнетка поставила предмет на сусiднiй надгробок за кiлька метрiв вiд Мармуриноi схованки. Темний «рейдер» щось сказав брюнетцi. Та загасила лiхтар i взялася за край надмогильноi плити. Темний пiдважив ii протилежний край. У цей момент щось нiби штовхнуло Мармуру: «Тепер або нiколи!» Вона вислизнула з-за стели, схопила предмет i побiгла таемною стежкою. Вже добiгаючи до живоплоту, вона почула: «Туди! Хапай!» i нирнула у заростi. Кiлька стрибкiв – i Мармура вибiгла у двiр будiвельного коледжу. iй здалося, що вона радикально вiдiрвалася вiд переслiдувачiв, але, глянувши через плече, побачила, що мiлiтаризована дiвка бiжить за нею. Мармура вважала себе непоганою бiгункою. У спортивних змаганнях вона завжди була в першiй трiйцi i дещо розумiлася на перегонах. Тому Мармурi не треба було довго розмiрковувати, аби второпати: перемогти за швидкiстю iй не вдасться. Вона лише мить бачила переслiдувачку, але цього вистачило, щоби оцiнити ii можливостi. Брюнетка скорочувала вiдстань, упевнено перестрибуючи через парканчики i рiвчаки, якi Мармура мусила оминати. Тодi дiвчина вирiшила сховатися. Вона забiгла до вузького проходу мiж заводськими парканами, завернула за рiг, вiдсунула парканну дошку i скористалась одним iз таемних лазiв, вiдомих лише тим, хто провiв дитинство в бетонних лабiринтах цiеi пром-зони. Лаз був вузьким. Мармура ледве протиснулась, обдираючi лiктi й колiна, пiд iржавим черевом величезноi цистерни. Тепер вона опинилась у темному закутку, де малолетки накрили шифером «бункер» з двома поламаними розкладачками i колодами карт у ничцi. Заводський паркан правив за стiну тайника. В парканi була просвердлена дiрочка для спостереження, але Мармура не ризикнула нею скористатись. Серце вистрибувало з грудей Мармури, синцi на тiлi i подряпини на лiктях наливались пекучим болем. Дiвчина закусила губу, щоби не застогнати. Раптом з-за паркану почулись голоси. Вони спочатку наблизились, а потiм почали вiддалятись вiд «бункера». Чоловiчий голос:…було стрiляти. Жiночий голос: Там могли бути менти. Чоловiчий голос: Не бачив я там ментiв. Жiночий голос: У дворах були люди… Але вона не могла втекти далеко. Чоловiчий голос: Та втекла вона. Вона лiва. Якась мiсцева сучка. І добре тут орiентуеться. Жiночий голос (здалеку, стишено): Обшукаемо… завтра… i що потiм… За мить голоси стали зовсiм нерозбiрливими. Переслiдувачi, зрозумiла Мармура, рушили шукати ii до заводського майданчика цементного заводу. «А дулi ви мене знайдете, деградоси!» – вона полегшено видихнула з легень повiтря i перестала стримувати хрипке дихання. Тепер можна було роздивитися здобич. У щiлину мiж листами шиферу пробивалося свiтло заводського прожектора. Мармура пiдставила таемничий предмет пiд синюватi промiнчики. Здобич виявилася брудним металевим цилiндром. Досить важким. Його вкривав шар густого мастила, змiшаного з грязюкою. Цим мастилом пiд час втечi дiвчина вимазала собi руки i одяг. Вона спробувала зiшкребти мастило з цилiндра i знайти на ньому отвiр або кришку, але той виглядав суцiльною болванкою. Вiд цiкавостi i безсилля iй на очi навернулися сльози. Але довго нервуватися вiд таких дрiбниць донька вiдставного чиновника не звикла. Помiркувавши, Мармура вирiшила вiдкласти дослiдження цилiндра на потiм. Тепер вона сконцентрувалася на головному завданнi – залишити промзону непомiченою. Вiд цистерни до пустиря, за яким починалися спальнi райони, вiв ще один секретний лаз. Ще за радянських часiв його спорудили робiтники двох сумiжних заводiв для того, щоби в робочий час ходити до найближчого горiлчаного магазину. В тi далекi часи йшла вiйна у В'етнамi, тому лаз дiстав назву «тропи Хо Шi Мiна». Новi поколiння мешканцiв спальних районiв давно забули про ту вiйну. Й мало хто з них щось знав про лiдера iндокитайськоi революцii i таемнi стежки жовтошкiрих повстанцiв. Але вперта назва не зникла. Пролетарi олiгархiчноi епохи, так само як i iхнi батьки за доби зрiлого соцiалiзму, використовували «тропу Хо Шi Мiна» для алкогольноi партизанщини. Саме цiею стежкою, невiдомою не лише ворожим зайдам, але й рiдним ментам, дiвчина й добралася до багатоповерхiвки, де мешкала Беконтi. Якби Мармуру хтось запитав тодi, чому вона понесла свою здобич до подруги, вона б, скорiш за все, вiдповiла: «А фiг його зна». Роздiл З – Якщо у вас уже виникли якiсь запитання, Лавре Станiславовичу, я спробую на них вiдповiсти, – люб'язно запропонував Корецький наприкiнцi першоi години iхньоi подорожi i додав: – Звiсно, в межах моеi компетенцii. «Так тобi, радной, ще й компетенцii бракуе, – подумки пхикнув Лавр. – Але, о'кей, спробуемо тебе дещо запитати. Не побридимось. Навiть якщо ти в масонiв за дрiбного шниря». – Іван Вагранович сказав менi, що на ваш Храм було здiйснено збройний напад, – Лавр витягнув сотовий i ввiмкнув у ньому диктофон. – Розкажiть менi про той напад детальнiше. – Це обов'язково треба записувати? – Ви ж чули, мiй шеф вимагатиме вiд мене звiт. Я на пам'ять не скаржусь, але звик усе фiксувати. Робота така, Романе Олександровичу. – Ясно, – кивнув Корецький i замовк. «Упс. Інтерв'ю закiнчено», – вирiшив Лавр. Але вiн помилився. Корецький лише взяв паузу для обдумування. – Напад був, так, – почав вiн. – Учора, близько третьоi ночi. Хтось намагався увiйти до Храму через технiчний вхiд. Ви побачите, там стоять металевi дверi, але замок слабенький, цилiндровий. Перед тим вони отруiли собаку. Але це iм не допомогло. Коли вони вiдчиняли дверi, спрацювала сигналiзацiя. – Якого типу у вас сигналiзацiя? – Здаеться, «Дунай» називаеться. На рух, на розбивання скла реагуе. На вхiдних дверях встановленi датчики… – Зрозумiло. – У Храмi були люди. Там у будiвлi постiйно живе доглядач Храму, i ще там тоi ночi було два гостя. У нас, знаете, е при Храмi щось на штиб готельчика. Кiлька кiмнат. Якраз позавчора брати приiхали пополювати. Там, навколо Храму, хороший лiс, сухий. – Пополювати? Але мисливський сезон ще не почався. – Я не мисливець, не розумiюсь на тому. – Сезон починаеться у серпнi—вереснi. Ще мiнiмум пiвтора мiсяця. – Ну, не знаю… – Корецький похитав головою. – Може, вони приiхали по мiшенях пострiляти, по воронах. Самi iх спитаете. Факт той, що коли спрацювала сигналiзацiя, вони взяли рушницi i… – Рушницi були з ними? – Там, на другому поверсi, е сейф для зброi. – І вони там постiйно тримають своi рушницi? – Точно не можу сказати. Здаеться, так. – А як цi вашi мисливцi перебували у Храмi, якщо там була увiмкнена сигналiзацiя? – У гостьових примiщеннях датчикiв руху немае. Лише на першому поверсi i в храмах. –Їх що, кiлька? – Sorry, – представник клiента вибачально похитав головою. – Ми зазвичай називаемо Храмом усю будiвлю, але це не зовсiм правильно. У нiй е рiзнi примiщення, обладнанi для вiльномулярських робiт у рiзних градусах. iх теж називають храмами. Для храмiв рiзних градусiв е ще спецiальнi назви. – «Вiльнi муляри» – це теж масони? – Переклад з французькоi. Франкмасони. – Є рiзниця? – Яка? – не зрозумiв Корецький. – Мiж просто масонами i франкмасонами. – Жодноi. Це синонiми. – Ясно. Так цi вашi мисливцi вiдкрили стрiлянину всерединi будiвлi? – Так. Нападники теж стрiляли. – З чого? – Це вже буде до вас питання. Там у стiнах кулi позастрягали. – Як я розумiю, до правоохоронних органiв ви не зверталися? – Нi. – І не збираетеся? – Ми найняли вас. У вас репутацiя фiрми, яка здатна без розголосу вирiшувати широкий спектр проблем. – Це приемно чути… До речi, когось пiд час нападу було поранено? – Одного з братiв. Невелика подряпина. – А от як ви особисто вважаете, якою була мета нападникiв? – Лавр краем ока глянув на масона. – Невiдомо, – той дивився на дорогу, втома наклала на його пташиний профiль тонку i невпевнену аристократичну тiнь. – Скiльки iх було? – Брати бачили двох. – Вiдеокамери iх зафiксували? – Ми ще не встигли налагодити систему вiдеоспостереження. Працюе лише камера над центральним входом. – Вони вiдступили до лiсу? – Так, втекли до лiсу. Нашi iх не переслiдували. – Зрозумiло. А у вас е здогадки, хто б це мiг бути? – Нi. – Але в такоi специфiчноi органiзацii, як ваша, напевне, е вороги. – Що ви маете на увазi пiд словом «специфiчна»? – Ну, ви розумiете, я не хочу сказати про ваших нiчого поганого, але iснують рiзнi думки. – Багато публiкацiй про нас базуються на спекуляцiях наших недругiв. – От бачите, ви самi визнаете, що у вас е недружньо налаштованi опоненти. Тобто вороги. – Вороги е у всiх. – І хто ж вони, отi вашi вороги? – Є рiзнi радикальнi угруповання, якi вважають нас вiдповiдальними за негаразди в суспiльствi. Рiзнi маргiнали, полiтики-популiсти… – …християни. – Ви помиляетесь, Лавре Станiславовичу. Я сам вiруючий християнин. Щотижня ходжу до церкви. І всi брати вiрять у Бога. Якщо людина не вiрить у Бога, вона взагалi не може стати вiльним муляром. Це записано у нашiй Конституцii. Ми не воюемо з Церквою, а вона не воюе з нами. Є, звичайно, окремi екстремiстськi групи в церковному середовищi, але вони е всюди. У будь-якiй релiгiйнiй течii, як ви розумiете, рано чи пiзно виникае радикальне крило, яке пропагуе непримиреннiсть до всiх, хто iнакше мислить, iнакше трактуе зв'язок iз Богом. – Якщо ви такi бiлi i пухнастi, то чому тримаете свою дiяльнiсть у таемницi? – А хiба ваше агентство не тримае свою дiяльнiсть у таемницi? Ви ж не вивiшуете отриманi оперативнi данi на Інтернет-таблоiдах. – Ми, Романе Олександровичу, займаемося питаннями безпеки. Цi питання за самою своею природою вимагають конфiденцiйностi. – А ми будуемо символiчний вселюдський храм духу i захищаемо порядок вiд хаосу. І цi питання також за своею природою вимагають, щоби iх тримали подалi вiд майданчикiв людськоi цiкавостi. – Невже? – Лавр вимкнув диктофон. – Ви ж самi, Лавре Станiславовичу, щойно пiдтвердили iснування рiзних рiвнiв вiдкритостi iнформацii. Є знання публiчнi, е фахово конфiденцiйнi, а ще е такi знання, якi здобуваються виключно через посвяту. Священнi знання. Для таких особливих знань публiчнiсть е смертельною отрутою. Публiчнiсть руйнуе священне, ритуальне. Тому частина наших знань е закритою для профанiчного обговорення, для iронii i осмiювання. Але лише частина. Зрештою, повнi описи ритуалiв нижчих градусiв можна знайти у книжках. Цi книжки вiльно продаються. Вони е у нашiй храмовiй книгозбiрнi, можу дати вам почитати. – Добре, Романе Олександровичу, припинимо цю дискусiю. До моiх функцiй не входить щось вам доводити, я повинен лише забезпечити безпеку вашоi… вашого Храму. Тому менi необхiдна вичерпна iнформацiя про тих, хто потенцiйно мiг би органiзувати вчорашнiй напад. Вона потрiбна менi для роботи, а не задля цiкавостi чи там загального розвитку. Просте питання: ви можете надати менi таку iнформацiю? – Я попрошу братiв, щоби для вас пiдготували аналiтичну записку з цього питання. – О'кей. І чим швидше ii пiдготують, тим краще. Решту часу вони iхали не перемовляючись. Перед черговим перехрестям Корецький дав консультанту з проблем безпеки кашне зi щiльноi вовни. Лавр зав'язав очi i ретельно розправив кашне, не залишаючи жодноi щiлини: «Чужi таемницi нам не потрiбнi». За його пiдрахунком, вiн провiв у темрявi близько сорока хвилин. Коли Корецький дозволив йому зняти кашне, Лавр побачив, що Peugeot стоiть на асфальтованому майданчику поряд iз двоповерховою будiвлею, розмiрiв та планування якоi вiн спочатку не змiг визначити. Лише вийшовши з автiвки, Лавр побачив Храм у всiй його красi. Це була свiжа споруда, збудована iз сучасних матерiалiв. Вона нагадувала гiбрид лiкарняного корпусу i фортецi. Їi побудували лiтерою «т», прикрасивши всi три ii закiнчення декоративними еркерами i вежами. Масивна цегляна коробка будiвлi спиралася на високий рустований цоколь. Кованi грати захищали вузькi, немов бiйницi, вiкна. Там, де неф Храму перетинався з його трансептом, над металокерамiчним дахом пiдносилася прозора шестикутна пiрамiда. – Храмова обсерваторiя, – пояснив Корецький, простеживши за напрямом Лаврового погляду. – Займаетесь астрономiею? – Спостерiгати за небом – давня i дуже шанована масонська традицiя. Бiльшiсть видатних астрономiв Європи були вiльними мулярами. Ньютон, де Аламбер, Норвуд, Вольф, Лаплас i багато iнших. Колись iснувало правило, що офiцерськi посади Молодших Доглядачiв масонських лож доручалися виключно професiйним астрономам.[3 - У ритуалi вiдкриття робiт у Ложi Першого градуса Давнього Прийнятого Шотландського статуту на питання Майстра Трону: «Чому Другий (Молодший) Доглядач займае мiсце на пiвденнiй колонi Ложi?» Другий Доглядач вiдповiдае: «Щоби пильно вдивлятись у небо i слiдкувати за перебiгом Сонця», що свiдчить про астрономiчнi коренi цiеi древньоi ритуальноi посади.] – Я щось не бачу там телескопа. – Його ще не встановили. Храм побудовано лише три роки тому. Ми ще не встигли обладнати всi його служби i майстернi. – Великий у вас Храм. – Ну, це з чим порiвнювати. Якщо, скажiмо, з Масонiк-Холом або Палаццо Джустiнiанi[4 - Масонiк-Хол – головна масонська будiвля в Лондонi. Палаццо Джустiнiанi – офiцiйна римська резиденцiя масонiв Великого Сходу Італii.], то, повiрте, наш Храм дуже й дуже скромний. – Вiрю. Але все одно, погодьтеся, така споруда тягне на кiлька мiльйонiв. – Збудовано на пожертви, – iнформував Корецький i запросив Лавра: – Йдемо до Храму, прошу. Бiля входу до будiвлi iх чекав сивий добродiй поважного вiку. Худий, високий, вiн не без грацii спирався на лаковану тростину i пильно придивлявся до Лавра. Довгий чорний пiджак добродiя нагадував старосвiтський сюртук. Цю подiбнiсть пiдсилювали металевi гудзики i закрiй, що мав би пiдкреслити талiю, якби така була у плаского, як таранька, добродiя. – Знайомтесь, це доглядач Храму, брат Олександр, – представив сивого Корецький. – Вiн допоможе вам тут зорiентуватись. – Дуже приемно, Грiнченко Лавр Станiславович. – Лавр простягнув старому руку, але той не поворухнувся, продовжуючи уважно вивчати обличчя прибульця. – Дорогий брате, наш гiсть може неправильно зрозумiти… – почав Корецький. – Начхати менi, що вiн там зрозумiе, – старий вiдчинив стулку високих дубових дверей. – Досить того, що ви запросили сюди профана… – Ви ж знаете, брате, це рiшення Верховного Конвенту. – Ви скоро екскурсii сюди водитимете… Заходьте вже, чого там стоiте. – Брат Олександр рiшуче покрокував вузьким коридором. Лавр i Корецький рушили за доглядачем. Той вiдчинив дверi в кiнцi коридору, i вони увiйшли до великоi, пишно оздобленоi зали. Їi стелю пiдтримували обличкованi пiд чорний мармур колони з позолоченими капiтелями й основами. На кожнiй колонi було закрiплено символ. Мiж колонами зi стелi звисали кольоровi хоругви, рясно прикрашенi циркулями, трикутниками, гiлками акацii та символiчними зображеннями молоткiв та iнших мулярських iнструментiв. Пiдлогу вкривали масивнi плити з полiрованого бiлого каменю. На них лежав чорний килим з вишитою у центрi величезною срiбною лiтерою «G». Найдовшу стiну зали прикрашало велике, писане олiею полотно у барочнiй рамi. На картинi було зображено два десятки чоловiкiв у чорних костюмах i червоно-бiлих фартуках. Вони стояли двома колонами на чорно-бiлiй пiдлозi перед спорудою, що нагадувала церковний вiвтар. «Інсталяцiя Великоi Ложi Украiни. Париж, 6005 рiк IС», – прочитав Лавр пiдпис пiд картиною.[5 - Велика Ложа Украiни була iнстальована (заснована) 24 вересня 2005 року (6005 року за масонським лiточисленням) у Парижi, в Залi Асамблей Великого Храму Великоi Нацiональноi Ложi Францii (GLNF).] – Ви у Храмi, молодий чоловiче, – звернувся до нього брат Олександр. – У Храмi великоi традицii, яка живе вже сьоме тисячолiття. Настiйно прошу вас не забувати про це. Роздiл 4 – Ну i вiдос у тебе, Мармушко… – такими словами зустрiла Беконтi свою молодшу подругу. – Заходь, у ваннiй вiзьмеш жовтий рушник. І дивись, обережно, там кран гарячоi води прокручуеться. Обшпаритися можна. – Шо там твiй кран, – Мармура поклала свою здобич на пiддзеркальник i роздивилася себе у дзеркалi. – От я сьогоднi реально прозрела. Мене тiко шо вбити хотiли. – Хто? – Якiсь вiдморозки. До речi, я сьогоднi за тебе вписалась. Однiй обiзянi морду била. Вона сатанiсткою тебе назвала. А я iй нiс роздовбала. У неi вся мордяка була в кровi, атвечаю! Ну i вони мене з Едiком трошки дiстали… Я футболку i джинси тобi в машинку кину, можна? – Кидай. – Беконтi пройшла коридором, розглядаючи Мармуру. – Жоска ти деваха, як я бачу. Мiж iншим, можеш сьогоднi в мене заночувати, папахен кудись на всю нiч поiхав. А це що таке? – побачила вона цилiндр. – Я тобi зараз все розповiм, це убойна шняга. – Мармура скинула з себе брудний одяг. – Із-за цiеi фiгнi менi ледве тапки не сплели. Я по тропi вiд них ушилась… У тебе крем для синцiв е? – У верхнiй шухлядi. – Беконтi двома пальцями взяла цилiндр i спробувала пiдняти. – Важка, зараза. Воно ж у якомусь гiвнi, тьху… Я уся вимастилась… Звiдки це? – З могили вампiра. – Звiдки?! – Тi деградоси розрили могилу вампiра i витягай звiдти цю банку. А коли вони почали назад плиту ставити, я ii схопила i побiгла. А iхня девка – уявляеш? – почала мене доганяти. Майже догнала, сука, але я нирнула в «бункер»… – Яка така дiвка? Я ii знаю? – Нi, не знаеш, вона не з наших. Манькувата така ципа, рокiв двадцяти шести, у комбiке. Бiгае як пантера. – А нащо оця грязна штука тобi здалася? – У мене настрiй такий був. Хотiла вампiру бажання загадати. А тут цi риють. Я думаю: ви, тварi, менi бажання зiпсували, а я вам теж настрiй зiпсую. Я ж не думала, шо вони такi крутi. Я чула, той чувак питав ципу: чого тiпа не стрiляла. Прикидуеш? Вона волину мала. – Вони не бачили, як ти сюди йшла? – Страшно стало? – Мармура здоровим оком пiдморгнула Беконтi. – Не сци, подруга, я шифрувалась, як Штiрлiц. Чекай, я зараз помиюсь, i ми вiдкриемо цю банку. – А може, там усерединi отрута якась або радiацiя? – Беконтi з сумнiвом i огидою подивилась на Мармурину здобич. – Ми тодi всю хату загадимо. А папахен менi завтра на правiлку поставить. – Усе буде добре, – впевнила ii Мармура, закриваючись у ваннiй. Поки вона змивала бойовий бруд, Беконтi налила собi домашнього вина, зробила добрячий ковток i задумалася. Вона давно вiдчула, що Мармура дiвчина стрьомна i вмiе притягувати до себе пригоди. Та могильна штуковина, котра стояла на ii пiддзеркальнику, Беконтi не подобалась. Шостим чуттям вона вiдчувала, що штуковина небезпечна. Що вона належить якомусь iншому свiтовi. Такому, де анi ментовськi закони, анi дворовi правила не дiють. Тому в Беконтi виникло гаряче бажання, щоби цей брудний цилiндр негайно й назавжди залишив ii квартиру. І з кожним новим ковтком вина це бажання ставало все гарячiшим. З iншого боку, Беконтi була донькою журналiстiв. Їi мати загинула в автокатастрофi, й досi нiхто не мiг точно сказати, чи це був нещасний випадок, чи комусь сильно не сподобалася зацiкавленiсть Інни-старшоi деякими тонкощами процесу приватизацii нафтопереробного комбiнату. Батьковi теж час вiд часу погрожували по телефону, створювали проблеми в редакцii. А одного разу спалили автiвку. Беконтi ставала дорослою серед розмов про деталi журналiстських розслiдувань, про редакцiйнi завдання i секретнi файли. Беконтi не мала жодного сумнiву, що рано чи пiзно вона теж стане крутою журналiсткою i буде ставити мiсто «на вуха», як ii батьки. Вона раптом подумала, що вперше в життi доля подарувала iй реальну ТЕМУ 3 таемничим предметом (нехай i бридким на вигляд), з могилою вампiра, з поганими хлопцями, з небезпеками i перспективою справжнього розслiдування. «У цьому щось е», – вирiшила Беконтi, коли ii стакан спорожнiв. У цю мить з ванноi вистрибнула загорнута в рушник мокра Мармура. – А в тебе е якась зброя? – спитала вона. – У батька е пiстолет Макарова, а в мене електрошокер. – А «Макаров» бойовий чи травматичний? – Ясний пень, що бойовий. – Це круто! – оцiнила Мармура i знову застрибнула до ванноi. «От мавпа!» – посмiхнулась Беконтi. Й одразу вирiшила, що розповiсть про все батьковi. А також нарештi познайомить його з Мармурою. Ранiше вона трошки соромилася цiеi пацанкуватоi дворняжки, але тепер з'ясувалося, що мала крутiша, анiж здавалось на перший погляд. А ще в неi гарнi вiдданi очi. Роздiл 5 – А у вас тут, я бачу, серйозна розборка була, – оцiнив Лавр, рахуючи кульовi отвори в стiнах. – Оця дiрка вiд нарiзноi зброi, а ця вiд мисливськоi рушницi, певно дванадцятого калiбру. – Абсолютно точно, пане експерте, моя ІЖ-43, куля типу «дьябло», – почув вiн голос за спиною. – Можете, якщо е настрiй, ii звiдти виколупати i переконатися. Три сантиметри правiше, i я б рознiс вражу голову. Як ту гарбузяку! Але все одно менi за цей пострiл не стидно! Голос, як виявилось, належав огрядному добродiевi в зеленому светрi. Його ретельно розчесане сивувате волосся було розкладено на плечах, як у тих акторiв, що грають тамплiерiв у костюмованих фiльмах. – Дозвольте вiдрекомендувати себе: граф Свiритень-Сопатенко з Дому Грабянок, охрещений був Михайлом. – Добродiй, незважаючи на гучний титул, вельми демократично простягнув Лавровi руку. Лавр потиснув його теплу шерехату долоню i назвав себе. – Грiнченко? – перепитав Свiритень. – У розрядних книгах харкiвського дворянства були якiсь Грiнченки, з козацьких старшин Гадяцького полку, якщо правильно пам'ятаю. Це, часом, не вашi предки? Я знав… – Не вiдволiкайте офiцера вiд роботи, – обiрвав його брат Олександр. – А то з тими вашими родоводами ми до ранку не закiнчимо. – Любий брате, не сварiть мене. – Свiритень спробував обiйняти старого, але той ухилився. – Я буду вас сварити, брате, буду, – проскрипiв доглядач. – Ви з'являетесь тут без виклику, заважаете експертизi… Зрештою, ви називаете стороннiй людинi свое прiзвище. Дощ iде![6 - Дощ iде! – давне масонське «тривожне слово», яке означае, що поряд присутнi стороннi (профани) i е небезпека розкриття масонськоi таемницi.] – Іде дощ, iде! – безжурно розсмiявся граф. – Я, брате, маю право публiчно визнавати себе вiльним муляром. Це вашого прiзвища або його (вiн тицьнув в Корецького товстим пальцем) я не маю права називати за жодних обставин. А я ж, перепрошую, ваших прiзвищ i не назвав, чого ж це ви на мене наiжджаете, любий брате, як трактор на хом'ячка. – Так ви один iз тих мисливцiв, якi вiдбили напад? – поцiкавився Лавр. – Так. Ми з братом Володимиром дали iм прочухана. – З нарiзноi зброi стрiляв Володимир? – У нього «сайга», – пiдтвердив Свiритень. – Але вiн уже поiхав звiдси. Лiкуватись поiхав, – уточнив вiн. – Його таки зачепила та скажена стерва… – Серед нападникiв була жiнка? – А вам про це ще не казали? – здивувався граф. – Стрiляла дiвчина. Вона була у масцi, але, повiрте старому мисливцевi, я дiвчину вiд хлопця ще можу вiдрiзнити. Спортивне тiло, розвинуте… – Яка в неi була зброя? – Пiстолет. Здаеться, «глок». Полiцейського типу, тупорилий такий. Он там, – Свiритень показав на сходи, що вели на другий поверх Храму, – мають бути слiди вiд ii куль. Ми стояли на сходах, а вона вибiгла звiдси, з коридорчика. – А другий нападник? – Так, був другий, – пiдтвердив мисливець. – Але вiн не стрiляв. Вiн не виходив з коридору, а там було темно. Я його не змiг роздивитися. Лавр кивнув i перейшов на сходи. Одна з куль нападникiв розщепила дубовий поручень, ще кiлька застрягли високо в стiнi. Доглядач принiс драбину, i пiсля певних зусиль Лавр витягнув кулю. Вiн поклав ii до пластикового пакета i перейшов до вхiдних дверей. Там знайшлися слiди банального злому. Судячи з подряпин на столярцi, дверi вiджали чимось на штиб «фомки». – Отак вони й зекономили на металевих дверях! А я казав iм, казав… – собi пiд нiс прокоментував цi обставини буркотливий брат Олександр. На ковролiнi Лавр помiтив брудний вiдбиток взуття, котрий сфотографував з кiлькох позицiй i при рiзному освiтленнi. Потiм його провели до примiщення, де в майбутньому мав сидiти охоронець. Там проектанти Храму розташували монiтори системи вiдеоспостереження. – Самi камери фiрмовi, – зауважив Лавр. – Pelco[7 - Pelco – всесвiтньо вiдома фiрма, що виготовляе охоронне обладнання.] фуфла не робить. Але телевiзiйна платформа i блоки резервованого живлення монтувались, судячи з усього, мiсцевими самоделкiними. Тому платформа конфлiктуе з iншими елементами системи. Фiксована камера на в'iзнiй брамi розташована неправильно. Вона «бачить» номери автiвок пiд таким кутом, що iх важко прочитати. Камера на входi не реагуе на команди. От подивiться, – пальцi Лавра пробiгли клавiатурою. – Я даю команду – i жодноi реакцii. Я пропоную все це повнiстю переробити. Якщо вам дозволяють кошти, ми можемо поставити вам систему «Периметр». Фiрмову. Виробництва Southwest Microwave. Ця фiрма встановлюе охороннi периметри у всьому свiтi. І на вiйськових базах, i на атомних станцiях теж. У них е чутливi датчики вiбрацii, iнфрачервонi сканери тощо. Це, звичайно, коштуе великих грошей, але «Периметр» принаймнi дае гарантiю. – Я передам вашi висновки i пропозицii керiвництву, – пообiцяв Корецький. – Я все зазначу у звiтi, – мовив Лавр. – Його копiя буде вам надана. А тепер я би хотiв отримати поповерховий план будiвлi й оглянути лiс. – Там уже темно, – зауважив доглядач. – Краще оглянути його зранку. – У вас немае лiхтаря? – А якщо вони там сидять у засадi? – припустив Корецький. – Тим гiрше для них. – План будiвлi, здаеться, в кабiнетi Великого Майстра, – проскрипiв брат Олександр. – Ключi вiд нього мае лише господар. – А коли вiн тут буде? – За два днi, не ранiше, – замiсть доглядача вiдповiв Корецький. – А плану евакуацii на випадок пожежi у вас немае? – Нi. – Добре, що сюди не заiздить пожежна iнспекцiя. – І не заiде, – запевнив доглядач. – Ясно… Тодi йдемо до лiсу, – запропонував Лавр. Масони перезирнулися. Виходити в темряву нiкому з них не хотiлось. Навiть на обличчi старого мисливця з Дому Грабянок не з'явилося бажання пiдтримати консультанта з питань безпеки. – Я можу й сам пiти, – посмiхнувся Лавр. – Ви менi тiльки лiхтар дайте. Й бажано, щоби лiхтар був потужним i з зарядженим акумулятором. – Самого ми вас туди не пустимо, – сказав граф. – Брат Олександр залишиться у Храмi, а ми з братом Романом пiдемо з вами. Лiхтар я бачив внизу, в каптьорцi. – Ви тут не командуйте, – заперечив йому доглядач. – Головне зараз – безпека Храму. Якщо усiх вас – не дай Боже! – в тому лiсi перестрiляють, я що, буду один оборону тримати? Вiдстрiлюватися через вiкна буду, так по-вашому? Я ж i стрiляю, перепрошую, як слiпак… То ви що – хочете, щоби вони захопили Храм? Вони тiльки й мрiють, щоби вас усiх виманити до лiсу. – Тiльки й мрiють? – перепитав Лавр, розглядаючи повiшену на стiнi гравюру, що зображувала щось схоже на недобудовану египетську пiрамiду. – Навiть так… До речi, тут зберiгаються якiсь особливi цiнностi, якi могли б зацiкавити потенцiйних нападникiв? – Храм сам по собi е цiннiстю, – вiдповiв брат Олександр. У цiй фразi Лавру почулося щось недомовлене. Рiзкий голос доглядача нiби трiснув на словi «цiннiсть», i всi звуки пiсля «ц» провисли непевним шипiнням. – Я не вимагаю вiд вас вичерпноi iнформацii, – заспокоiв масонiв Лавр. – Менi лише треба знати таке: по-перше, все ж таки е тут цiнностi чи немае, а по-друге – де саме вони зберiгаються i наскiльки надiйним е iхнiй захист. – Тут немае нiчого такого, що б зацiкавило бандитiв, – запевнив Корецький. – Нi грошей, нi дорогоцiнностей. Є кiлька комп'ютерiв, побутова технiка… – Я спитав про особливi цiнностi. Якi б цiкавили не бандитiв, а, скажiмо, ваших конкурентiв. – Конкурентiв! – пхикнув доглядач. – Масонство – не бiзнес. Нема в нас нiяких «конкурентiв». – Можливо, якiсь секретнi документи. – Ми ж не iдiоти, щоби залишати архiви в будинку з недоробленою системою безпеки, – вiдповiв Корецький. – Але в кабiнетах Великого Майстра i Верховного Командора зберiгаються деякi ритуальнi предмети. – Вони стародавнi? Вони можуть цiкавити колекцiонерiв? – Теоретично… – почав Корецький. – Можуть, – пiдтвердив Свiритень, iгноруючи лютий погляд доглядача. – Тодi, – пiдбив пiдсумок Лавр, – покажiть менi, будь ласка, де розташованi згаданi вами кабiнети. – О Господи! – прошепотiв брат Олександр. Йому, певне, ввижався вже не дощ, а цiла злива. Першим на другий поверх рушив старий мисливець. Лавр, Корецький i доглядач приедналися до нього. Кабiнет Великого Майстра займав торцеве примiщення в одному з кiнцiв храмового «трансепту». Компанiя зупинилась у приймальнi перед дверима з дубового масиву, що вели до кабiнету. Пiдлога приймальнi була покрита червоним килимом з високим ворсом. Над секретарським столом височiла срiбляста макiнтошiвська панель. За склом книжкових шаф Лавр помiтив не тiльки фолiанти у шкiряних палiтурах, але й керамiчнi вироби з помпезною символiкою. На стiнах висiли великi портрети в золотих рамах. Серед зображених Лавр упiзнав Симона Петлюру. На шиi у Головного отамана висiла блакитна стрiчка з пiдвiскою у виглядi золотого циркуля. Свiритень перехопив його погляд i пояснив: – Це портрети колишнiх Великих Майстрiв. Ви напевно знаете, що Петлюра був Провiнцiйним Майстром Украiни за часiв Громадянськоi вiйни. – Нi, у школi нам про таке не розповiдали, – посмiхнувся Лавр. – А сам я масонами якось не цiкавився. Упс. – Зараз не час для просвiтницьких лекцiй, – голос доглядача став ще скрипливiшим. – І що ж ви хотiли, пане Грiнченко, тут побачити? Зачиненi дверi? – Те, що я хотiв, я побачив. А зараз я хочу намалювати план будiвлi. Менi треба для звiту. План iз розташуванням основних примiщень, входiв, сходових клiток. Ви менi допоможете? – Спробуемо, – пообiцяв Корецький. Вони розклали на секретарському столi лист паперу i накреслили грубу схему. Лавр запитав: – Значить, у Храмi е лише два примiщення з обмеженим доступом, якi обладнанi сейфами, – кабiнети Великого Майстра i Командора. Я вiрно зрозумiв? – Є ще сейф у пiдвалi, – повiдомив брат Олександр. – Навiть не зовсiм сейф, а така велика металева шафа. Ще е спецiальний сейф у готельному блоцi, де мисливцi зберiгають зброю. – Спецiальний сейф для зброi? – Збройний сейф на чотири рушницi, – пiдтвердив Свiритень. – Зроблений на замовлення. – Що там тепер знаходиться? – Моя двостволка. Володимир «сайгу» забрав iз собою. – Бiльше нiчого? – Мисливський нiж, штук двадцять патронiв, чехол, двi банки з пiнкою, йоршики… А ще забув, там окремо лежить прицiл. Цейсiвський. І мiй бiнокль. – А що зберiгаеться в пiдвальному сейфi? – Це питання Лавр адресував доглядачевi. – Не знаю. – А хто знае? – Офiцiйно там зберiгаються ритуальнi предмети для агап. – Для чого? – Для ритуальних братських вечер. Кожна регулярна вiльномулярська робота закiнчуеться такою вечерею. Вона називаеться агапою. Ключi вiд пiдвального сейфу мае лише Великий Агапмейстер. Тобто той, кому за посадою доручено органiзовувати цi вечерi. – А чому ви сказали, що не знаете вмiсту цього сейфу? – Тому що нiколи не бачив цього вмiсту на власнi очi. Якщо хтось декларуе, що в сейфi лише столовi прибори, скатертини i пiдсвiчники, то не обов'язково, що воно справдi так. – Логiчно, – погодився Лавр. – Там хтось е, – повiдомив Корецький, який дивився у вiкно. – Де? – в один голос запитали Свiритень i Лавр. – Бiля моеi машини. Там хтось стоiть. Роздiл 6 Мармурi тоi ночi снилися страшнi сни. Вона тiкала вiд цiлого загону переслiдувачiв темними тунелями, розмальованими, немов лабiринти у комп'ютерних «стрiлялках», совалася темними закутками i навiть вiдстрiлювалась. Коли вона просиналася, то зустрiчала злий погляд Беконтi, якiй заважала спати. Одного разу вона прокинулася зовсiм поряд iз подругою i вiдчула, що на тiй немае жодного одягу. Мармура злякано вiдсунулась на протилежний край лiжка. Беконтi iй подобалась, але ж не настiльки. Уже пiд ранок вона прокинулась остаточно i почалапала до кухнi, де, як знала Мармура, зберiгалися запаси смачнющоi меленоi кави. Коли запах завареноi «арабiки» розповзся квартирою, на кухнi з'явилася Беконтi. Вона накинула на себе халат з жовтими драконами, вiд чого Мармура, одягнена у стару чоловiчу пiжаму, вiдчула себе галiмою задрипанкою. – З тобою, мала, як iз бомбою спати, – повiдомила Беконтi i поставила на стiл порожню чашку. – Налий i менi трiшки. – А ти тепер голою спиш? – Не будь такою закомплексованою. – Я не лесбiянка. – Нiкому не шкодило, – махнула рукою Беконтi. – Але це все пусте, подруго. Я от думаю, що треба показати цю твою банку моему папахену. – Нащо? Може, там щось цiнне. – Може, й цiнне. Але я би не стала вiдкривати цю штуку без людини, яка розумiеться на таких речах. Може, там вибухiвка? Хочеш, щоби тобi руки повiдривало? Будеш ходити по району з пластмасовими «граблями»? – А твiй тато врубаеться у такi теми? – Вiн в армii у розвiдцi служив. Якби вiн не врубався у такi теми, нас уже давно пiдiрвали б i пострiляли б. Я ж тобi розповiдала про його розслiдування. – Значить, – Мармура досьорбала свою каву, – твiй папахен – крутий чувак? – Уяви собi. Мармура задумалася. З одного боку, iй дуже не хотiлось, аби хтось зi старших втикався в ii справи, але з другого – вона вiдчувала, що пригода за своiми масштабами перевищуе ii можливостi. Вiд власноi родини Мармура анi поради, анi ефективного захисту не сподiвалася. Крутих надiйних друзiв чоловiчоi статi вона ще не встигла собi завести (про що тепер сильно шкодувала). Беконтi була единою ii авторитетною подругою, яку вона поважала. Та обставина, що подруга претендувала на щось бiльше, анiж просто дружнi стосунки, теж додавало Мармурi певних позицiй. Одна справа подiлитись таемницею з татусем подруги, iнша – з татусем любки. «А ще, – вирiшила вона, – якщо я буду з Бекi, то вже не треба буде давати кожному, хто захоче. Бекi в авторитетi, в обiду не дасть». Мармура тяжко зiтхнула. – Але я хочу бачити, як твiй папахен вiдкрие цю штуку. А якщо там буде щось цiнне, я матиму з того половину, – виставила вона своi умови. – Само собою, – Беконтi здвигнула плечима. – Навiть бiльше вiд половини. Інакше i бути не може. – Точно? – Слухай, девушка, ти ж не до своеi хати, а сюди принесла цю грязну банку. Правда ж? А якби тi чорти тебе зацинкували? Якби сюди прийшли? Якби вони почали тут дверi ламати? Тут не бункер, мала. – Вони не зацинкували. Вони навiть мого обличчя не бачили. – А якби побачили? – Я ж не дура. – Ти не дура, але i в них теж методи можуть бути. – Якi методи? – А може, вони з контори або з крутоi банди? Ти ж сама кажеш, що та девка добре тренована, ти ледве зробила ноги. А ти ж добре бiгаеш, я, наприклад, тебе наздогнати не зможу. – Багато хто швидко бiгае. – Ти тупою не прикидайся, – Беконтi вiдчула, що опановуе ситуацiю, i пiдвищила голос: – Ти ж не тупа, ти все розумiеш. І знаеш, що я права. – Але ж, Бекi, банку я стирила. Це моя банка. За неi мене ледве не прикандичили. Я ж ризикувала. І хочу бути в темi. – Будеш. – Поклянися. – Чим? – На Бiблii. – У нас немае Бiблii, – похитала головою Беконтi. «На Бiблii! От тобi i неформалка!» – подумки вона показала Мармурi язика. – Брешеш. – Не брешу. В нас була, та тiтка позичила i не вiддала. – Тодi поклянися своiм життям. – Клянуся. Мармура мовчки кивнула, нiби затверджуючи клятву. Не те щоби ii зовсiм попустило, але свiт навколо став приемнiшим. Захотiлося iсти. Мармура вiдкинулася на бильце кухонного диванчика i пiдкотила рукави староi пiжами. Беконтi уважно подивилася на неi. Розпатлана i блiда, Мармура виглядала беззахисним звiрятком. Жовте свiтло нiчника м'яко впало на вперту лiнiю ii пiдборiддя, вiд чого обличчя дiвчини означилось тихою жертвенною красою. Якась тепла приемна хвиля пiднялась вiд живота Беконтi до самих вух. Крильця ii носика ледь ворухнулись. – Ната-а-ашка, – промуркотiла вона, вперше за багато часу називаючи подругу «цивiльним» iменем. – Що, Бекi? – Ти така киця. – …? – Нiжна маленька кицька. – Кицька-шмицька, – хмикнула Мармура. Їсти iй перехотiлось. Вона вже здогадалась, що буде далi. – От скажи, за кого ти мене маеш? – За класну девку. – Так, кицько, я класна девка. Дуже-дуже класна, – посмiхнулася Беконтi. – Я тобi подобаюсь? – Вона зробила ще один рух плечима, i халат трохи сповз, оголюючи ii твердi груди. – Ти красива… – зiтхнула Мармура. Життя, яке раптом ускладнилося, почало вимагати дорослих жертв. Вона згадала порнографiчний фiльм, який три днi тому дивилася разом iз Беконтi i ще двома дiвулями з компанii подруги. Те, що вона побачила у фiльмi, не викликало в неi жодного сексуального бажання. Навiть навпаки. Але життевий досвiд Мармури пiдказував: чисто неприемних попандосiв не бувае. А якщо i бувають, то довго не тривають. Беконтi пiдвелася. Дуже повiльно, вигинаючи спину i закидуючи за неi руки. Вона дозволила халату повiльно сповзти з ii рук, стегон i впасти на пiдлогу. В Беконтi справдi було гарне тiло. Мармура завжди мрiяла мати таку гнучку талiю, такi довгi ноги i такi виразнi м'язи на животi, як у подруги. Беконтi заклично облизала губи, провела руками по грудям i стегнам, нiби пiдкреслюючи iхню досконалiсть, а потiм запитала: – Смачненьке тiльце, правда ж? Роздiл 7 – Так, бачу. Стоiть. Хто б це мiг бути? – Доглядач теж пiдiйшов до вiкна. – Але ж вiн не ховаеться… – промурмотiв Корецький. – І не виявляе ворожих намiрiв, – зауважив Лавр. – Може, це хтось iз ваших. Подивiться уважнiше. А про себе подумав: «Нi фiга ви там не побачите. Темно, i лiхтар на в'iздi свiтить йому у спину. Видно лише силует. Скорiше чоловiчий, анiж жiночий». – То чого вiн там стовбичить? – доглядач рiшуче взявся за вiконну ручку. – Якщо вiн наш, то знае, де дверi. – Ви що, вiкно хочете вiдчинити? – Свiритень пiдняв руку, немов хотiв зупинити доглядача, але передумав i звернувся до Лавра: – Нi, ви подивiться, вiн хоче вiдчинити вiкно. А як той стрiлить? – Навряд чи, – заспокоiв графа Лавр. – Якщо, звiсно, вiн не iдiот, стрiляти не буде. В нього надто невигiдна позицiя. Тим часом брат Олександр вiдчинив вiкно i крикнув: – Що ви там робите?! Лавр скористався нагодою i спробував пiдсвiтити силует своiм лiхтариком. Хоча вiдстань вiд вiкна до незнайомця була не меншою за тридцять крокiв, свiтловий промiнь впевнено вихопив з темряви свiтловолосого чоловiка у шкiряному одязi з червоним мотоциклетним шоломом у руцi. Прибулець пiдвiв руку у вiтальному жестi. – Це ж Пiтер! – басовито i радiсно вигукнув граф. – Ага, – погодився Корецький. – Пiтер, йди налiво, ми тобi зараз вiдчинимо! – прокричав Свiритень, склавши з долоней рупор. – Не кричiть у вухо, – проскрипiв до графа доглядач. – Я його не знаю. Хто вiн? – Це наш перевiрений брат. – Свiритень переконався, що свiтловолосий рушив у правильному напрямi, i долонею витер пiт з лоба. – Але й замутив Роман панiку. Я аж весь змокрiв… Брате, я вас прошу, зачинiть те вiкно, бо мене зараз продме. – Перевiрений, кажете, – похитав головою доглядач, ставлячи склопакет на фiксатор. – Ну-ну… А звiдки вiн? – З того мiсця, де пануе гармонiя, – випередив Свiритеня Корецький i виразно подивився на старого мисливця. Той клiпнув очима. Потiм енергiйно кивнув, наче погоджуючись iз чимось ясним i зрозумiлим. Доглядач кинув швидкий погляд на Корецького. Лавр подумки посмiхнувся: «Дощ iде!» Його все ще дратувала ця дитяча конспiрацiя. «Зрештою, – вирiшив вiн, – вони мають рацiю. Традицii в них давнi. А давнi традицii завжди напруженi i бундючнi». Уся компанiя рушила вiдчиняти дверi прибульцевi. Коли той увiйшов до храмового вестибюлю, Лавр зауважив спортивну статуру «перевiреного брата» та його шкiряну куртку-балон, покрiй якоi дозволяв приховати i кобуру автоматичноi зброi, i розвиненi м'язи професiйного бiйця. На вигляд Пiтеровi було рокiв тридцять-тридцять п'ять. Його рiденька, солом'яного кольору борiдка прикривала шрам, що тягнувся вiд середини пiдборiддя аж до лiвого вуха. На круглому обличчi Пiтера нiби застиг вираз веселоi i привiтноi вдоволеностi. Погляд його здавався розконцентрованим i повiльним, але Лавр уже зустрiчався з майстрами таких напiвсонних поглядiв. Вiн без довгих вагань класифiкував прибульця як потенцiйно небезпечного персонажа. А той посмiхнувся назустрiч консультантовi з питань безпеки, простягнув йому руку i вiдрекомендувався: – Пiтер Костиганов. – Це Лавр Станiславович, з охоронного агентства, – вiдрекомендував Корецький Грiнченка ще до того, як той устиг щось сказати. – Ми його запросили для розслiдування однiеi справи. Тут на нас напали… – Я знаю. – Костиганов на мить затримав погляд на обличчi Лавра, i цей погляд уже нiхто не назвав би напiвсонним. – Власне, я тут з того ж приводу. Канцлер телефонував менi i повiдомив, що вам може знадобитися моя допомога. – Це мудро! – зрадiв Свiритень. – Дуже, дуже мудро! Чим бiльше нас тут буде, тим безпечнiше. – А це брат Олександр, наш доглядач. – Корецький пiдвiв Пiтера до старого. – Здаеться, ви ще не знайомi. – Я чув про тебе, достойний брате. – Костиганов тричi обiйняв доглядача. – Для мене е великою честю познайомитись iз живою легендою братства. – Жива легенда пiдпрацьовуе тут сторожем, – сказав Олександр. – За харчi i дах над головою. – Це невдовзi мае бути виправлено. – Посмiшка не сходила з обличчя Пiтера. – А, так-так, я це вже чув, – хмикнув доглядач. – Про кримський пансiонат для немiчних братiв та iншi цiкавi казочки. – Припинiть, брате, – скривився Корецький. – При стороннiй людинi… – А нехай чуе. Нехай! А то вони всi там думають, що ми кермуемо свiтом й геть усi мiльйонери. – Доглядач махнув рукою в напрямi сходiв: – Прошу всiх до трапезноi. Тортiв не обiцяю, але печиво до кави у цiй лiсовiй юдолi ще знайдеться. Як зрозумiв Лавр, храмова трапезна належала до тих примiщень, якi ще не мали належного внутрiшнього оздоблення. Блакитнi стiни довгоi зали прикрашали лише карнiзи i гаки, а трапезний стiл було нашвидкуруч складено з дешевих пластмасових модулiв. Нерозпакованi контейнери з кухонним причандаллям громадилися пiд високою аркою, стилiзованою пiд старовинне кам'яне склепiння. Зате зi стелi звисала розкiшна люстра, i свiтло ii дванадцяти ламп розбивалося на гострi промiнчики важкими кришталевими гронами. Розмова за столом не склалась. Костиганов вислухав iсторiю нападу за версiею Свiритеня i не поставив жодного запитання. Брат Олександр поцiкавився, на якому транспортi брат Пiтер добрався до Храму. Почувши, що той приiхав на мотоциклi, доглядач доповiв присутнiм, що для молодi iз найближчих селищ крадiжки мотоциклiв е одною з улюблених розваг. Костиганов запевнив його, що сучасний дорогий мотоцикл захищений вiд крадiiв – а тим бiльше, вiд сiльських кримiнальних аматорiв – не гiрше за космiчний корабель. Деякий час пiсля цiеi самовпевненоi заяви всi присутнi мовчки сьорбали теплий чай. – Треба до свята з цим усiм розiбратись, – перебив мовчанку Свiритень. – А коли свято? – поцiкавився Лавр. – За тиждень, – вiдповiв Корецький. – На вершинi лiта. Сюди приiде багато братiв. Звiсно, брат Михайло мае рацiю. Бажано, щоби iм нiчого не загрожувало. – Мало часу, – сказав Лавр. – У нас, як ви самi розумiете, поки що немае нiчого конкретного. – У вас, – поправив його Костиганов. – Це у вас немае, Лавре Станiславовичу. – А у вас? – Скажiмо так, е певнi припущення. – Ви значно спростили би нам розслiдування, якби подiлилися цими припущеннями. – А якби ми дiяли незалежно один вiд одного? Поки що, зрозумiло, – брат Пiтер тепер дивився просто Лавровi в очi. – Зрозумiйте мене, я не ставлю пiд сумнiв вашi можливостi i ваш досвiд. Аж нiяк. Але ж, погодьтеся, у кожного своi методи, а ситуацiя специфiчна, можливо пов'язана з обставинами, далекими вiд компетенцii працiвникiв охоронного агентства. «Розумний пасажир i горбатого красиво лiпить», – оцiнив спiврозмовника Лавр, а вголос спитав: – То ви вже кимось уповноваженi вести самостiйне розслiдування? – Я не заважатиму вам. – Чекай, брате Пiтере, – втрутився Корецький. – Я нiчого не знаю про якесь паралельне розслiдування. Нiхто менi нiчого не казав. Тобi хтось дав таке доручення, дав повноваження? – Так. Канцлер вiд iменi Генеральноi ради. – Повноваження розслiдувати цей напад? – Так. – А Великий Майстер про це знае? – Мене не зобов'язали повiдомляти про це Великого Майстра. Але вони там, нагорi, – Пiтер направив вказiвний палець кудись до стелi, – могли вже узгодити всi питання. Шефи мають мобiльники i знають телефони одне одного. За кiлька хвилин все можна вирiшити. При бажаннi, зрозумiло. – Мене не iнформували про такi домовленостi. – А вас обов'язково мають iнформувати? – В голосi Пiтера Лавр вчув iронiю. – Якби Великий знав про твiй, брате, приiзд сюди, вiн би мене обов'язково попередив, – твердо заявив Корецький, роблячи наголос на словi «обов'язково». На обличчi Романа Олександровича з'явився впертий вираз, вiд якого його рiзкi «пташинi» риси стали ще рiзкiшими. Корецький додав: – Ти мав сам зв'язатися з Великим i узгодити своi повноваження у цiй справi. Храм на рiвних паях належить обом структурам. – Але я не належу iм на паях. – Це такi в тебе жарти? – Як я розумiю, Великий найняв iхне агентство, – Костиганов очима показав на Лавра. – Це суверенне право Великого, нiхто ж не проти. А Генеральна рада, у свою чергу, також доручила розiбратись у ситуацii. Доручила менi. Розiбратись i доповiсти. Є така думка, що загроза нелокального характеру. Сподiваюсь, брати, ви розумiете, про що йдеться. Вiдповiдно, може знадобитися мобiлiзацiя ресурсiв, зв'язкiв, посилення заходiв безпеки в ложах. Я особисто розглядаю свою мiсiю як аналiтичну. Якi проблеми, дорогi брати? – Проблема в тому, найдорожчий мiй брате, що знов нiхто нi з ким не консультуеться i не радиться, перш нiж щось зробити, когось уповноважити, щось доручити, – Корецький кинув свою чашку на стiл, порцеляна жалiбно дзенькнула. – А потiм кожний i далi буде робити щось свое, а дiла з того не вийде. Вийдуть лише взаемнi звинувачення i пiдозри. – Так i буде, не сумнiвайся, – буркнув доглядач. – Я можу спитати, про якi двi структури йдеться? – поцiкавився Лавр. – Можете, – кивнув йому Корецький. – Це, зрештою, не е таемницею. Останнi два столiття, вiд кiнця вiсiмнадцятого столiття, наше братство роздiлене на двi незалежнi юрисдикцii. Браттями, якi перебувають у перших трьох – так званих символiчних – градусах, керують Великi Майстри нацiональних Великих лож i Конвентiв. А вищими градусами – вiд четвертого до тридцять третього – керують Генеральнi, або Сувереннi, Верховнi ради. Адмiнiстративно це двi зовсiм рiзнi органiзацii, хоча насправдi – единий Шотландський «древнiй i прийнятий» обряд, единий орден, едина iерархiя. Символiчнi градуси перебувають пiд протекторатом Великоi об'еднаноi ложi Англii, а вищi градуси – пiд покровом Суверенних Верховних рад Францii i Штатiв. – Як у вас все надiйно заплутано. – Ви, напевно, хотiли сказати: безнадiйно, – проскрипiв доглядач. – Брате Олександре! – скривився Свiритень. – Я сказав те, що хотiв сказати, – зауважив Лавр. – Я не маю права пiддавати критицi вашi порядки. Я питаю лише для того, щоби хоча б мiнiмально орiентуватись у ситуацii. Хоча б у загальних рисах. Якщо, як ви кажете, iснують двi вашi органiзацii, зацiкавленi в однiй справi, вони можуть проводити два незалежних розслiдування i призначати для цього двох незалежних вiдповiдальних осiб. Це не порушуе правил. Інакше агентство було б поставлене в некоректну ситуацiю. Я маю на увазi, якби один замовник доручив агентству плюс iще комусь вести паралельнi розслiдування в однiй справi. – Отже, все коректно? – примружився Костиганов. – Поки що так. Але якщо щось помiняеться… – …То ми вас поiнформуемо. – От i добре, що все так коректно, – пiдсумував брат Олександр. – А тепер, шановнi, настав час йти спати. Але, гадаю, хтось iз нас мав би чергувати у кiмнатi охорони. – Я чергую до третьоi, – запропонував Костиганов. – Тодi я вiд третьоi до ранку, – пiдтримав його Лавр. – От i добре, – полегшено зiтхнув Свiритень. – А то я вже майже добу не сплю. Зараз упаду просто тут. – Не треба тобi, брате Михайле, тут падати, – сказав доглядач. – Тут сирiсть i щури бiгають. Здоровеннi. А в гостьових кiмнатах сухо, тепло, свiжi постелi i м'якi лiжка. Роздiл 8 – Тату, де ти пропав? – нарештi Беконтi додзвонилася до батька. – Вже десята ранку… Так. Я вдома. Нi, не одна, з подружкою… Коли ти приiдеш? Гаразд. – Я вже зараз пiду, – сказала Мармура. – Що? Куди це ти пiдеш? – Беконтi витягла з холодильника невеликий, зроблений iз синього скла графинчик. – Нiкуди ти, мала, не пiдеш. Зараз надвiр виходити небезпечно, i голова в тебе болить. Я тебе зараз буду лiкувати. – Менi треба додому, – тихо i невпевнено сказала Мармура, з пiд лоба спостерiгаючи за дiями подружки. – Приiде мiй папахен i вiдвезе тебе додому. Сама ти не пiдеш. – Ага. Вiн як таку мене побачить… – Ну й побачить. І що з того? Яку «таку»? Тобi чогось бракуе? – Бекi, ти шо, приколюешся з мене? Розуй очi. Побитiй лахудрi бракуе вiдосу… – Не мкнись, мала, нормальний у тебе вiдос. – Ага, нормальний… – Мармура пiд пiжамою намацала здоровенний болючий синець. – А коли вiн приiде? – Казав, що скоро. Там у них щось сталося. Вiн учора привiз на роботу приватного детектива, а тепер мусить вiдвезти його туди, де взяв. Бачиш, не тiльки в тебе проблеми. – Детектив? Як у серiалах. – Ага. – Конкретнi в твого папахена проблеми. – Бандити напали чи щось таке. Вiн збирався як на пожежу, я не розпитувала. Приiде – розкаже, – Беконтi вже втрете принюхалася до вмiсту синього графинчика. – Оце мощне лекарство. Настояне на травах. Я тобi трошки до чаю наллю. – Але трошки-трошки. – Двадцять крапель – i все буде опочки… У-у, ти моя солоденька, – вiдставивши графинчик, Беконтi нахилилась над Мармурою. Мармура змусила себе пiдставити губи для поцiлунку. – Ти дай менi ще крему. Того, що вчора, – попросила вона. – Болить? – Болить. – Пий чай, а я крем пошукаю, – голос Беконтi долинав iз дальньоi кiмнати. – Десь мае бути ще одна банка. Бо у цiй банцi вже фiгушки що лишилось… Може, тобi музичку увiмкнути? – Нi, не треба. Якщо не впадло, Бекi, вiдкрий Інтернет. Там менi на «контакти» один пацан мав щось скинути. Вже за кiлька хвилин намазана пахучим кремом Мармура сидiла за комп'ютером, Беконтi заглядала через плече коханоi до екрана, й обидвi дiвчини весело реготали з дурнуватих картинок, що iх один iз Мармуриних залицяльникiв вивiсив на ii «стiнi». Вiдвiзши Лавра, Корецький дiстався додому лише по дванадцятiй. Вiн не виспався. Вдруге на його життевiй стежцi виник Костиганов, i вдруге поява цього усмiхненого блондина змушувала Романа Олександровича пiдозрювати, що iснують такi iгри, де його, досвiдченого i битого птаха, елементарно грають «у темну». Вiн принципово вирiшив не дзвонити Великому Майстру й не питати, чи знае той про нiчну появу у Храмi таемничого брата Пiтера. «Вони там усi в тридцять третьому градусi, великi боси. Владики i князi Королiвського мистецтва. Нехай вирiшують мiж собою, а ми люди маленькi. Менi наказали спiвпрацювати з барбосами iз агентства, я й спiвпрацюю. А там подивимось. Незбагненною е воля Великого Геометра!» Перед дверима квартири Корецьких був невеликий коридорчик, який сам Роман Олександрович називав «передбанником». Коридорчик захищали металевi дверi з цифровим кодом i сейфовим замком. Вiн сам вмонтував цi дверi у серединi дев'яностих, коли в Украiнi за дивних обставин один за одним гинули журналiсти. За давньою звичкою Корецький перевiрив, чи немае бiля дверей пiдозрiлих предметiв, набрав код, вiдчинив замок, зайшов до «передбанника». І вiдразу помiтив бiлий клаптик паперу, приклеений скотчем до квартирних дверей, теж металевих, але обтягнутих шкiрозамiнником. Вiн уважно роздивився, чи не йдуть вiд папiрця замаскованi дроти, i лише тодi прочитав нашкрябанi на ньому слова. Там було: Мир iз тими, хто повертае вкрадене Корецький вiдiрвав папiрець i подзвонив у дверi. – Ти чому не питаеш, хто прийшов? – гримнув вiн на доньку, коли та вiдчинила дверi. – Скiльки тобi казати? – Так ти ж вiдчинив першi дверi, – здивувалася Беконтi. – Коли дзвонять у першi дверi, тодi я запитую… – Оце бачиш? – Корецький тицьнув iй папiрець. – Вони не дзвонили, вони вiдчинили i повiсили оце на внутрiшнi дверi. Бачиш? Добре, що не вдерлися до хати. – Це ж тi, якi ганяють за малою, – злякано прошепотiла донька. – Вони знайшли… – Хто ганяе? За якою малою? – Я зараз… – запевнила батька Беконтi й гукнула до кiмнати: – Мармушко, йди-но сюди! – Добрий день, – сказала Мармура, боком вийшовши до коридору. «Господи, i де Інна знаходить цих задрипанок? – подумки скривився Корецький. – Клаповуха, личко як у хом'ячка. Вже не малолетка, а жодних слiдiв породи. Ця нерозбiрливiсть в Інни вiд матерi». – Покажи татовi цилiндр, – наказала Беконтi. – Тi козли тебе попалили. Уночi записку на дверi почепили, – вона тицьнула малiй папiрець. – Оцю. Погрожують. «Капець», – подумала Мармура. Вона принесла цилiндр, вiддала його Корецькому i притулилася до стiни. Ноги ii не тримали. Так страшно iй не було нiколи в життi. «Значить, цi погрози не пов'язанi з Храмом, – тим часом мiркував Корецький. – Це якiсь дитячi iгри, якiсь цилiндри. Слава Богу!» Вiн розпорядився принести пляшку з розчинником. Беконтi побiгла на кухню i миттево повернулася з пляшкою. За кiлька хвилин цилiндр було очищено вiд мастила i бруду. Тепер вiн нагадував старовинний снаряд. На торцi виявилось рельефне зображення шестипелюстковоi квiтки. – Десь я таке бачив… – промурмотiв Роман Олександрович. Поки вiн уважно вивчав могильний артефакт, Мармура розповiла про своi пригоди. За iнших обставин Корецький сприйняв би цю розповiдь за фантазii збудженого дiвчиська. Але записка на дверях (на внутрiшнiх дверях!) i цилiндр, якого вiн тримав у руках, змушували журналiста дивитись на цвинтарнi подii iншим поглядом. – Отже, як я зрозумiв, цi люди добре тренованi й озброенi? – запитав вiн, коли Мармура закiнчила свою розповiдь. – Та ципа бiгае як чорт, – пiдтвердила дiвчина. – А той чувак ii конкретно питав, чому вона не стрiляла. Значить, було з чого стрiляти. – Значить, було, – погодився Корецький, намагаючись розкрутити цилiндр. Вiн щойно знайшов щось подiбне на замаскований фiгурним паском стик двох його половинок i вирiшив, що могильну знахiдку сконструйовано як пенал на рiзьбовому з'еднаннi. Але, попри всi його зусилля, цилiндр розкручуватись не хотiв. – Може, по ньому молотком постукати, – запропонувала Беконтi, дивлячись, як вiд напруги обличчя батька вкриваеться червоними плямами. – Давай постукаемо, – погодився той. – Я от все думаю: як це вони так швидко знайшли нашу квартиру? Твоя подруга каже, що вони загубили ii слiд у промзонi, а у нашому мiкрорайонi пiвсотнi багатоповерхiвок, у кожнiй десятки, а в деяких i сотнi квартир. Щоби тут зорiентуватись, треба час… – Може, Мармушка щось провтикала? – припустила Беконтi. – Може, вони таки впали iй на хвiст? – Якби справдi впали, то не дали б сховатись у хатi, – заперечив Корецький, витягаючи з шафи молоток. – І ще одне: якщо вони вiдчинили першi дверi, чому не змогли вiдчинити другi? Вiрнiше – чому не захотiли? Я так зрозумiв, що цi могильщики – рiзкi хлоп'ята й тягнути кота за хвiст не звикли. Тут якась нестиковочка, дiвчатка. Конкретна така нестиковочка. Обстукавши цилiндр молотком, Роман Олександрович знову взявся його розкручувати. Тепер справа рушила – пенал скрипнув, i його верхня половинка змiстилася на чверть оберту. Корецький знову обстукав мiсце з'еднання i зрушив гвинтову конструкцiю ще на пiвоберта. Цилiндр виявився впертим охоронцем таемниць. Вiн чинив спротив майже годину, але врештi-решт вiдкрився. Усерединi знайшовся шматок щiльно складеного чи то паперу чи то пергаменту. Його обережно розгорнули, i пергамент розклався у кiльце дiаметром бiльш як пiвметра. Кiльце було розкреслене концентричними колами з численними позначками i символами. На згинах позначки виблякли i стерлись. У деяких мiсцях були помiтнi невеличкi пропалини, слiди брудних пальцiв та восковi плями. – Кабалiстична таблиця. Або ж астрологiчна. Стародавня, – визначив Корецький. – І нащось у виглядi кiльця. Дивно… – Напевно, ii треба обертати навколо… чогось, – припустила Мармура. – Можливо, – Роман Олександрович подивився на своi бруднi долонi. – Але про це помiркуемо пiзнiше. Вам, красунi, буде таке завдання. Поки я прийматиму душ, приготуйте щось смачне i поживне. Останню добу я харчувався тiльки сухим печивом. Роздiл 9 – А я й не казав, що це буде легке завдання, – шеф дивився на Лавра поверх окулярiв. Коли товстун надягав окуляри, це свiдчило, що агентство увiйшло в справи, що потребували безпосереднього директорського контролю. – Вони там шифрованi i на страшних понтах, Іване Ваграновичу. Не признаються, що в будiвлi схованi якiсь цiнностi. Ну i те, що вони почали власне внутрiшне розслiдування… – Мiж iншим, нашi вже пробили по базi цього твого Костиганова, – шеф дивився в ноут, де, як зрозумiв Лавр, висвiтилась «об'ективка» на брата Пiтера. – Вiн громадянин Словенii, в'iхав до Украiни два тижнi тому, ранiше жив тут постiйно, був одружений з громадянкою Украiни, мае з нею дитину. Розвiвся у двi тисячi восьмому. По базi Інтерполу джентльмен не проходить, але до вiд'iзду мав зареестровану нарiзну зброю. Дозвiл на зброю дали, як я розумiю, без належних пiдстав… От iще. Костиганов Пiтер Венцелевич був спiввласником приватного пiдприемства. Скажiмо так, пiдприемства з поганою кредитною iсторiею. Це ПП займалося розробкою та адаптацiею програмного забезпечення. На початку кризи наш джентльмен вийшов з числа спiввласникiв ПП, покривши свою частину боргiв з продажу колекцii раритетних мотоциклiв. Отакоi. Квартира у Киевi, де живе колишня дружина, досi записана на нього… Нiяких компроматiв. Позитивний заможний европеець. Бiзнесмен. Колекцiонер. – Мутний вiн. – Це лише твое суб'ективне враження, Лавре Станiславовичу. І нiчого, окрiм враження. Якщо вiн тобi не заважатиме, можеш його просто iгнорувати. Не заморочуйся на iхнiх темах. Веди свою лiнiю. Зараз ти напишеш iм рекомендацii по охоронному обладнанню, а я спробую зв'язатися з ментами, якi там на землi працюють. Раптом вони просiкли щось пiдозрiле. Може, з агентури iм щось крякнули… Кажеш, iх двое було? – У будiвлi двое. Чоловiк i жiнка. Стрiляла жiнка. – Жiнка-стрiлець – це вже щось. Це, скажiмо так, не дуже типово для блатних. Бiльш подiбне до найманцiв, терористiв. Треба подивитися за прецедентами i у нас, i у сусiдiв. А завтра матимемо експертизу по кулях. Іди працюй. Лавр пiдвiвся з крiсла. Вiн уже вiдчиняв дверi, коли знову зазвучав голос шефа: – Бiльше нiчого не хочеш менi сказати? – Тiльки суб'ективнi враження, Іване Ваграновичу. – Ну? – Менi здаеться, що напад був якийсь несправжнiй… Що це була iмiтацiя. – Аргументи? – Безглуздо все виглядае. Проникнення до будiвлi занадто погано органiзоване, не врахована сигналiзацiя. Один iз нападникiв був повнiстю пасивним, не мав чiтко поставленого завдання. Дивнi нападники. – Зрозумiло, – кивнув директор. – А мене, скажу тобi чесно, дивуе синхронiка цього нападу. Зауважив по синхронiцi, нi? Дивись: от, скажiмо, сигналiзацiя спрацювала, коли вони вiдчинили дверi. Припустiмо, мисливцi почули сигнал, вiдразу озброiлись i прибiгли до сходiв. Скiльки треба йти вiд гостьових кiмнат до тих сходiв? – Хвилину… Ну, якщо швидко, то секунд iз сорок. – Це якби вони точно знали, що проникнення вiдбулося з боку технiчного входу. Але вони знати про це не могли, бо щиток сигналiзацii, як ти зазначив у звiтi, там встановлено на першому поверсi. Треба було спочатку добiгти туди i подивитися. Зорiентуватись iм було треба. Значить, разом на все – хвилини три. Ну, нехай не три, а двi або двi з половиною, якщо рушницi були бiля них, а не у сейфi. А нападники що робили всi цi двi з половиною хвилини? Для професiоналiв – море часу. А вони, так виходить, увесь цей час стояли бiля дверей, у коридорi. Або вони клоуни, або… – директор рiзко вiдкинув важке тiло на бильце крiсла; воно жалiбно скрипнуло, немов нявкнуло придушене кошеня. – Ти не питав того графа, чи як його там, скiльки часу минуло вiд тривоги до перестрiлки? – Нi. – А шкода. Варто було б спитати. – Я ж кажу, Іване Ваграновичу, iмiтацiя. – Не виключено, – погодився шеф. – Тодi можна припустити, що комусь було потрiбно, щоби тим Храмом зацiкавились. – Або ж для виправдання приiзду туди Костиганова. – Й дався тобi той Костиганов, – зiтхнув шеф. – Гаразд, будемо вiдпрацьовувати i таку версiю. Усi версii будемо вiдпрацьовувати. Роздiл 10 – А це хiба можна продати? – спитала Беконтi, iз сумнiвом розглядаючи пергаментне кiльце. – Якщо навколо цiеi штуки такий кiпiш, значить, вона чогось варта, – висловила логiчне припущення Мармура. Вона досмажила заправлену овочами яечню i тепер шукала пiдставку пiд сковорiдку, щоби виставити свiй шедевр на обiднiй стiл. Корецький саме вийшов iз ванни. Пiд теплими водяними струменями вiн обмiркував, що робитиме iз цвинтарною знахiдкою. Серед братiв було кiлька знавцiв Кабали, але найвизначнiшим з них вважався одесит Барський. Його очiкували у Храмi через двi доби, коли брати планували розпочати приготування до Святоiванiвськоi роботи.[8 - Святоiванiвська робота – щорiчне урочисте зiбрання масонiв перших трьох ступенiв (символiчних або Іоаннiтських лож). Вiдбуваеться на вершинi лiта (на день Лiтнього Івана). З цього дня починаеться календарний вiдлiк чергового масонського року.] «Запрошу Барського на вечерю до хати, накрию старому «поляну», – вирiшив Роман Олександрович, принюхуючись до апетитних ароматiв, що линули з кухнi. – Нехай вiн подивиться на цю хреновину. А Грiнченку треба розповiсти про записку. Навiть якщо погрози – як поки що виглядае – i не пов'язанi iз Храмом, нехай агентство розбереться ще й з тими розкопувачами могил. Два в одному – дешево i сердито!» – Що у нас так смачно пахне? – Корецький зайшов до кухнi. Кожен його рух супроводжувався вiтровим шелестiнням атласного халату. – О, яка розкiшна яечня! До такоi фундаментальноi яечнi не завадило б трошки вина. Наша гостя вживае вино? – Краще пива, – вiдповiла Мармура, але, побачивши, що подруга робить страшнi очi, виправилась: – Якщо червоного, то можна. – Тiльки червоного! Найчервонiшого! Але ти мене не видавай, – посмiхнувся Мармурi журналiст. – Не хочу постраждати за споювання молодих дiвчат. – Я не шестьора. – Вона – «тру», – пiдтвердила Беконтi. – Ну, якщо наша гостя справжня «тру», то ми вiдкоркуемо на ii честь пляшку справжнього аквiтанського мерло. – Корецький витягнув iз бару оплетений бутиль з червоним сургучовим «капелюшком». За годину вино розiгрiло компанiю i розвiяло добру половину з тих страхiв, що лiтали квартирою пiсля приходу господаря. Беконтi пiд столом терла своею ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодiю, перебираючи струни старенькоi гiтари. – А правда, що у вас крута волина? – запитала його Мармура, вiдбиваючи пiд столом черговi притискання Беконтi. – Пiстолет? – перепитав Роман Олександрович. – Ну не дуже крутий, але е. – Покажiть. – Припини, – звела брови Беконтi. – Чого «припини»? Я хочу подивитись. – Це зброя. – Будеш менi пояснювати? Я втикаю, Бекi, не турбуйся. – Дiвчата, не сварiться, – Корецький вiдклав гiтару. – Якщо наша чарiвна гостя хоче подивитися на волину, ми покажемо iй волину. Hoy проблем. – Шо, поняла, – Мармура показала Беконтi язика. Роман Олександрович принiс жовту кобуру з «Макаровим», витягнув пiстолет, вийняв обойму, перевiрив патронник i дав зброю Мармурi. Та зважила пiстолет у руцi, погладила чорний метал люфи: – Поважаю. – Тягне до зброi? – поцiкавився Корецький. – Ага. – Мрiеш бути кiлершою? – Нi, то для тупих. – А ким? – Не знаю, – дiвчина обережно, немов живу iстоту, поклала пiстолет на стiл. – Я ще не вирiшила. Я зараз нiде не вчусь. Думаю. А чому ви спитали про кiлершу? – Колись читав статистику, що в дев'яностих роках кожен шостий школяр у Киевi мрiяв здобути професiю кiлера. – Так то було в дев'яностих, – Мармура презирливо вигнула губи. – Тодi бандитiв поважали. Тодi однi лише бандити мали бабло i крутi тачки. Але нафiг воно здалось, оте бабло, якщо тебе завтра десь на стрiлцi тупо завалять. Краще рiшати питання i бути на фiнансових потоках. – Овва! – похитав головою Корецький. – Так ти у нас, виходить, грамотна дiвчина. – Та нi, я тiпа овца, – пирхнула Мармура. – Кiна надивилась i в кiлершi зiбралась. Щас. – Вона за крутого замiж вийде, – вставила своi п'ять копiйок Беконтi. – Я сама крутою буду, – сказала Мармура. – І, до речi, з отоi шмати я хочу п'ятдесят вiдсоткiв. – Їi ще продати треба, – зауважив Корецький. – Ну, ви ж дядька серйозний, маете серед бiзнюкiв рiзних наворочених корефанiв. – Бiзнюкi такими речами не цiкавляться. – Не цiкавляться? Так це ж антикварiат. В антикварiат усi вкладають. – Це дуже специфiчний антикварiат. – А так щоби я зрозумiла, сказати можете? – Очi Мармури, немов два буравчики, впилися в обличчя журналiста. – Спробую. Розумiеш, такими речами переважно цiкавляться мiстики, маги. Це кабалiстична таблиця. Рiч, що належить до давнього секретного еврейського вчення. – То якi проблеми? Треба, значить, шукати еврейських бiзнюкiв. Он у нас на районi Родерман торговий центр i два кабаки тримае. – Родерман… – Корецький засмiявся. – Я сумнiваюсь, що Родерман за цю таблицю дасть бiльше двадцяти баксiв. – Треба йому показати, а там вже подивимось. – Я планую показати ii одному одеситу. Вiн людина знаюча. – Коли? – Пiслязавтра. – Тодi я у вас тут поживу до пiслязавтра, харе? – А батьки? – Я мамi подзвоню. Бекi iй скаже, що ми по вiдику серiал дивимось. Сорок вiсiм серiй. – Боiшся тих розкопувачiв? – Само собою, шо боюсь. Без волини я голiма, – видала каламбур Мармура. – Але й ви б свою «кришу» пiдiрвали. На всяк випадок. А то тi деградоси нас звiдси викурять або пострiляють. Може, в них i гранати е. – Я викличу детектива. – Краще кiлькох. – Але ми не скажемо йому про цилiндр. – А як?.. – не зрозумiла Мармура. – Ми скажемо, що погрози в записцi пов'язанi з тим, що сталося на моiй роботi. Тодi послуги детектива оплачуватиме фiрма. – А так можна? – Всьо можна, еслi астарожно. * * * В окремому кабiнетi респектабельного киiвського ресторану двое добродив чекали на замовленi страви. На екранi плазмового телевiзора форвард «Манчестера» намагався обiйти рухливий ромб, складений з чотирьох гравцiв «Арсеналу». – Ввiмкнути звук? – спитав один iз добродiiв, кивнувши в бiк телевiзора. – Не треба. Мiсце перевiрене. – Вам уже доповiли про останнi подii у Храмi? – Що ти маеш на увазi пiд «останнiми подiями»? – Те, що Корецький привiз туди профана. – Навiть у перевiреному мiсцi, брате, не варто називати прiзвищ. – Вибачте, Суверене. – Вiн привiз його за наказом Великого Майстра. Великий мае право призначати незалежне розслiдування. Тобто робити дурницi. Зрештою, тi, хто напав на Храм, розраховували саме на таку його реакцiю. Вони добре поiнформованi. – А сенс? – У них в охоронному агентствi е «крiт». – Це припущення? – Це логiчний висновок. – Той профан, якого привiз брат К.? – Не обов'язково. Профан звiтуе керiвникам своеi контори, вiдповiдно, iнформацiя про Храм, його охороннi системи та все iнше потрапляе до рук «крота». – Звiдки вони знали, що Великий Майстер звернеться саме до цього агентства? – Директор агентства – близький родич Великого Майстра. Чоловiк його рiдноi сестри. – Як усе просто… Отже, вони знають про Генератор. – Братство нiколи не страждало вiд дефiциту зрадникiв. – Але, Суверене, наскiльки менi вiдомо, кiлькiсть тих, хто знае, обмежена. Дуже обмежена. – Це правда. С припущення, що iнформацiя могла потрапити до ворогiв вiд хранителiв попереднього поколiння. – Вороги так довго чекали? – Можливо, в них не було замовника. Для таких операцiй потрiбний вiдповiдний ресурс. Але можуть бути й iншi пояснення. Наприклад, iнформацiя знаходилась у банкiвському сейфi, доступ до якого спадкоемцi померлого зрадника отримали лише пiсля тривалоi судовоi тяганини. Або щось подiбне. – Це лише припущення? – Це версiя тих, хто займаеться вирiшенням проблеми. – Я зрозумiв. Але це питання потребуе негайного прояснення. – Над цим працюють. Добродii надпили охолодженого вина з вузьких високих бокалiв. У телевiзорi футбол змiнився рекламою. Смаглява дiвчина вигинала тiло i блаженно примружувала очi, використовуючи шампунь лимонного кольору. – Суверене, – той з добродив, який запитував, нащось стишив голос до шепоту, – старшi брати казали менi, що у Храмi зберiгаеться лише частина Генератора. Отже, iнша частина перебувае у безпецi? – Друга частина зберiгалась у схованцi. Учора наша людина перевiрила ту схованку. І як ти гадаеш, брате, що вона там побачила? – О Господи! – Отож-бо й воно, брате. Роздiл 11 Дзвiнок Корецького застав Лавра за роботою. Коли почав стрибати сотовий, вiн саме докреслював оптимальну схему розташування зовнiшнiх вiдеокамер на будiвлi Храму. – Записка на дверях? Погрози? – перепитав Грiнченко. – А що вимагають? Ага. Добре, я зараз приiду, диктуйте адресу. – Щось сталося? – запитала Людмила, молодий працiвник вiддiлу аналiтики. Вона щойно зайшла до кабiнету тактичного пiдроздiла агентства, i солодкавий аромат вечiрнiх парфумiв домiшався до запахiв копченоi риби, кави i принтерного паперу. – Представниковi клiента якусь записку на дверi повiсили, – вiдповiв Лавр, фiксуючи адресу Корецького в записнику свого сотового. – Треба туди поiхати розiбратись. А в тебе що новенького? – Я промониторила бази даних за твоiм запитом. – Людмила поклала перед Лавром стос паперiв i сiла за сусiднiй столик. – В Украiнi реально мало органiзацiй з чiткою антимасонською спрямованiстю. Значно менше, нiж у Росii i Польщi. Є, скажiмо, зареестроване нацiональне вiддiлення «Глобальноi антимасонськоi лiги», але там сидять якiсь незрозумiлi творчi iнтелiгенти. Фiнансуе iх агрофiрма з Полтавщини. Тобто фiнансуе – це сильно сказано. Платить за офiс. Вiн розташований у житловому будинку на Дарницi. Уже третiй рiк вони анонсують, що роблять сайт, але так його i не зробили. Видають i продають на Петрiвцi антимасонськi брошурки. Такi чорно-бiлi саморобнi зшитки. Явно лiва публiка, без грошей i зв'язкiв. Навряд чи вони змогли б знайти Храм i органiзувати напад. – Ясно. Хто ще? – Побiжно заявляють про свое «антимасонство» кiлька крайньо правих полiтичних угруповань, але вони також без жирного фiнансування. І цi б, гадаю, не ризикнули. Вони пiд «конторою» ходять. Такий собi дрiбний рекет з полiтичною мотивацiею. Та й масони в iхнiх списках на шiстнадцятому мiсцi. – А може, це iх «контора» вмотивувала? – Хiба що в них там дах поiхав. Це ж псування мiжнародного iмiджу i все таке… – Людмила крутнула стiлець так, щоби Лавр мiг бачити ii довгi ноги. – Ще е кiлька церковних братств. Це вже публiка бiльш серйозна i жирна, але, в цiлому, теж щiльно контрольована. За нашими даними, масони ефективно й плiдно працюють практично зi всiма лiдерами церковних конфесiй. Щоправда, у них конфлiкт з «Опус Деi». – А це що за звiр? – Що за звiр? – здивовано перепитала дiвчина. – Ти що, Дена Брауна не читав? – Вибач, котику, не читав. І не читатиму. Часу не маю для читання. – Даю довiдку. «Опус Деi» – впливовий католицький орден. Повна назва «Прелатура Святого Хреста i Opus Dei». Переклад назви: «Божа справа»[9 - Насправдi назва ордену бiльш багатозначна i може бути перекладена i як «Боже завдання», i як «Божа споруда».]. Створений у минулому столiттi в Іспанii. Точнiше, у тисяча дев'ятсот двадцять восьмому роцi. Структури ордену динамiчно розвиваються у всьому свiтi. Сьогоднi вiн фактично виконуе в католицькiй церквi тi функцii, якi у сiмнадцятому i вiсiмнадцятому столiттях виконували езуiти. Дiяльнiсть ордену таемна, членами можуть бути не тiльки монахи, але й миряни. Існуе два рiвнi втаемничення – зовнiшнiй i внутрiшнiй. Керiвники внутрiшнього кола носять звання «iнскриптiв» – записаних. Теперiшний лiдер ордену – Хав'ер Еццеварiя Родрiгес. Обiймае цю посаду з тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертого року. Вся дiяльнiсть «Опус Деi» суворо законспiрована. Члени ордену борються з новiтнiми викликами… – Нагадуе масонерiю. – Так, на це постiйно звертають увагу опоненти Ватикану з протестантського табору. А е ще цiкавiше: на вiдмiну вiд усiх iнших католицьких орденiв, «Опус Деi» пiдпорядковано не Конгрегацii у справах Інститутiв Посвяченого Життя, а Конгрегацii у справах епископiв… – Стоп. Що таке «конгрегацiя»? – Щось типу мiнiстерства в урядi Римського Папи. – Ясно. Так у чому ж фiшка пiдпорядкування iншому мiнiстерству? – Рiч у тому, що саме Конгрегацiя у справах епископiв керуе вiйськовими ординарствами Католицькоi Церкви. У цiй конгрегацii е спецiальне бюро, яке координуе вiйськовi церковнi згромадження. Їi очолюе кардинал-префект, отже, орденом практично напряму керуе сам Папа. – Ага, зрозумiв. Цей «Опус» – попiвська «контора». Розвiдка i контррозвiдка. – Ну, скажiмо так, щось типу того. Але аналогiя навряд чи доречна. Судячи з наявноi iнформацii, у них з масонами боротьба, так би мовити, позицiйна. Принаймнi у базах даних немае нiяких прецедентiв типу нападу на Храм. – Немае прецедентiв, кажеш? Котику, все залежить вiд рiвня мотивацii. Може, у тому Храмi нашi хитрi масончики ховають щось дуже-дуже цiнне? – Може, – Людмила ще раз крутнулася на стiльцi. – Все може бути. Погляд Лавра мимовiльно потягнувся за ii викрутасами. Дiвчина знала, що козирно виглядае у всiх позицiях. Їi густе довге волосся хвилясто спадало на атласнi пластрони куцого пiджачка, а тiсна спiдниця вигiдно пiдкреслювала i вузьку талiю, i розвинутi стегна. Коли вона вiдштовхнулась ногою, закручуючи крiсло, вирiз ii спiдницi заклично розсунувся, немов нiжки циркулiв на масонських емблемах. Аналiтик неквапно поправила спiдницю. Блиснула пiрамiдка на масивному перснi з бiлого металу. Цей блиск пiдкреслив грацiйну видовженiсть пальцiв i гелевих нiгтiв. На мить консультант з проблем безпеки побачив мереживнi манжети дорогих панчох i матову смужку доглянутоi шкiри. Вiн зiтхнув i сказав: – Давай далi. – А самому що, впадлу прочитати? – дiвчина кивнула на папери. – Ти ж знаеш, я люблю тебе слухати. Ти в нас така ерудована. Книжки читаеш. – Хтось мав iхати до представника клiента. – Представник почекае. Розказуй далi. – Далi так далi, – з переможною посмiшкою погодилась Людмила. – Я не виключаю, що напад могли органiзувати iсламськi радикали з органiзацiй типу «Хiзб ут-Тахрiр» або «Аль Каеди». У Туреччинi було кiлька терористичних нападiв iсламiстiв на масонськi ложi. Зокрема, рокiв вiсiм тому вони пiдiрвали ресторан у Стамбулi, де регулярно збирались турецькi масони. Якщо треба, я можу зiбрати додаткову iнформацiю по цих терактах. Але нашi доблеснi правоохоронцi клянуться страшними клятвами, що всi осередки iсламiстiв в Украiнi викритi i розгромленi. Що вiд двi тисячi восьмого навiть у Криму жодного озброеного iсламiста немае. Може, це з'явилась якась свiжа група? Як тобi така версiя? – Малоймовiрно. – Чому? – Ісламiсти, Людочко, наробили би бiльшого рейваху. Зробили б гучнi заяви. На крайняк, розмiстили би щось в Інтернетi. А тут усе по-тихому. Прибiгли, вкусили, втекли. Нi, це не аль-каедiвцi… Усе? – Практично все. Якщо не рахувати конкуруючих парамасонських i мiстичних таемних органiзацiй. Є мiсцевi тамплiери, але вони з масонами нiби дружать. Вiдслiдкована дiяльнiсть мiсцевого вiдгалуження американського «Ордену Храму», але це бiльше клуб для багатих буратiн, анiж дiюча таемна структура. Є такий собi «Орден Рожевоi Зорi». Цi джентльмени страшенно зашифрованi, iхнi осередки е у Киевi й Одесi. А головний центр, за iнтернетiвськими даними, десь у Лондонi. Практикують мiстичнi ритуали. На Купала i на початку листопада виiжджають у Крим, на якусь iхню священну гору… Взагалi, Лаврику, по таких темах дуже мало iнформацii. І мотивацii незрозумiлi. – Звiсно, вони ж таемнi, як-не-як… А якщо це скiни? – Хiба що якась невiдома група. – Сатанiсти? – З тих пацанiв на оперативному облiку МВС перебувають три пiдозрiлi тусiвки. Але всi нечисельнi й не надто агресивнi. Й до того ж далеко звiдси. Луганськ, Харкiв, Рiвне. – Вiдстанi та дистанцii – це в нашiй справi поняття вiдноснi, котику… Про той «Опус», про скiнiв i сатанiстiв ти ще позбирай матерiалiв, про всяк випадок. – Лавр пiдвiвся, зiбрав до теки схему «Периметра», перевiрив зброю i пiдтягнув ремiнцi кобури, схованоi пiд курткою. – Добре з тобою, Людочко-сонечко, але вже треба iхати. До хати пана Корецького ще пiвтораста кiлометрiв пиляти. – Вiн керуе iхньою безпекою? – Хто? – Той Корецький. – Здаеться, що нi. Як на керiвника масонськоi служби безпеки вiн надто цивiльний. – Вiн журналiст. Я читала його статтi. – Цiкавi? – Рiзнi розслiдування. Хто де i кому дав хабаря. – Кажуть, за копання в гiвнi добре платять. – Лавр згадав автiвку Корецького i додав: – Але, здаеться, не в цьому випадку… Бай-бай, сонечко! – Якщо до вечора повернешся, ми могли би разом пiти на каву, – дiвчина хитро примружилась. – Кава з тебе. – Авжеж з мене, – погодився Лавр. – Якщо повернусь до вечора. Що, по правдi кажучи, вельми сумнiвно. – Вечiр – в нашiй справi – теж поняття вiдносне, – Людмила грацiйним рухом вiдкинула пасма волосся, якi падали iй на очi. – Будеш повертатися, передзвони. Я чекатиму. Роздiл 12 Перед приiздом Лавра Корецький планував ще годину-пiвтори поспати, але йому не дали. Спочатку подзвонили з редакцii, потiм з банку. Наостанку вiддзвонився Великий Майстер, який побачив на своему стiльниковому ранковий виклик Романа Олександровича. Довелося детально розповiсти про записку. Але про Мармурину знахiдку журналiст жодним словом не обмовився. Коли дзвiнки закiнчилися, Корецький раптом згадав, де саме вiн бачив квiтку, рельефне зображення якоi прикрашало торцевий зрiз цилiндра. Вiн знайшов у домашнiй бiблiотецi довiдник «Все награды Второй мировой войны». На сто шiстдесят сьомiй сторiнцi вiдшукалось зображення нiмецького ордена «Tapferkeits– und Verdienst-auszeichnung»[10 - Орден «За хоробрiсть i заслуги» для схiдних народiв, заснований у липнi 1942 року для нагородження бiйцiв iноземних формувань у складi вермахту (типу Руськоi визвольноi армii, туркестанських батальйонiв тощо). Вважався високою нагородою, спiвставимою iз «Залiзним хрестом» i «Хрестом мiлiтарних заслуг».]. Стилiзоване зображення лотоса, шiсть пелюсткiв якого загинались управо, немов у свастики, дизайнери НСДАП розташували в центрi восьмикiнцевоi орденськоi зiрки. Довiдник повiдомляв, що в основу малюнка нагороди було покладено iдеi керiвника орденськоi канцелярii Третього райху доктора Доеля, а остаточний варiант розробив iмперський ювелiр Ернст Ланг. «Дивно, – подумав Корецький. – Нацистська символiка на футлярi кабалiстичноi таблицi. Цiкаво, з якого давнього зображення партайгеносе Доель перемалював такий прикольний «гакенлотос»?» Вiн повитягував з шафи усi довiдники з европейськоi та схiдноi сакральноi символiки, розклав iх на диванi i на крiслах. Зображень лотосiв знайшлося там чимало, але точного збiгу з квiткою-свастикою серед них не було жодного. Геральдичнi вправи Корецького припинив дзвiнок Лавра. – Я вже у вашому дворi, – повiдомив консультант з питань безпеки. – Нiчого пiдозрiлого не спостерiгаю. На дахах сумiжних будинкiв нiкого не бачу. Здаеться, чисто. – За двором можна дивитись з будинкових пiд'iздiв, – не погодився журналiст. – Там на сходових майданчиках мiж поверхами е вiкна, що виходять у двiр. – Зрозумiв, зараз перевiрю, – у слухавцi тренькнуло. «Перевiряй, хлопче, перевiряй», – Корецький i собi пiдiйшов до вiкна, вiдхилив гардину i подивився у двiр. На дитячому майданчику самотня доглядальниця гойдала дитячу коляску. Бiля протилежноi дев'ятиповерхiвки на ослiнчиках примостилися старi жiнки. Лавра вiн помiтив не вiдразу. Той якраз заходив до крайнього пiд'iзду. «А це що за нянька? – журналiст придивився до жiнки з коляскою. – Щось я такоi ранiше у дворi не бачив. Молода, а на головi хустина якась дурнувата. Вона з села, чи що? І коляска така новенька, яскрава… Та нi, то бздури, хiба усiх тих няньок запам'ятаеш? То вже параноя починаеться…» Лавр ретельно перевiрив сходовi майданчики. На одному з них вiн знайшов неповнолiтнiх закоханих з пивом i сигаретами. На iншому наркоман щось пояснював написам на стiнi. При наближеннi Лавра вiн натягнув на очi каптурець водолазки. Лавр рiзким рухом зiсмикнув його з голови наркомана. Худе, нiби висмоктане обличчя, нерухомi очi. Лавр перевiрив його руки. Чiткi слiди iн'екцiй, на зап'ястках – порiзи i слiди опiкiв. На останньому поверсi одного з пiд'iздiв дверi, що вели на горище i дах, зберегли слiди свiжого злому. Лавр вийняв з кобури «беретту» i рушив крутими сходами, намагаючись не наступати на рипливе смiття. До люка, що виводив на дах, була приставлена драбина, зварена з металевоi арматури. Драбиною нещодавно користувались – на сходинках не було пилу. Лавр обережно висунувся з люка, оглянув дах. Бiля парапету вiн побачив купу ганчiр'я. Пiдiйшовши до парапету, вiн виглянув назовнi. З цiеi частини даху весь двiр був немов на долонi. Вхiд до пiд'iзду, де жили Корецькi, також проглядався iдеально, незважаючи на похилений бетонний дашок, встановлений над дверима. «Нiштячна позицiя для снайпера», – вирiшив Лавр и копнув ногою купу ганчiр'я. Раптом там щось дзенькнуло. Вiн розгрiб шмаття: звiдти вивалилася невелика тринога, зварена з металевих кутикiв. На триногу невiдомi умiльцi насадили патрон вiд дрельки. «Унiверсальне крiплення, – хмикнув консультант з питань безпеки. – Дешево i практично. Але цього штатива призначено явно не для зброi, скорiше для якогось фiксованого оптичного приладу. Для вiдеокамери, наприклад». Лавр ретельно перевiрив рештки ганчiр'я. Там знайшовся металевий гудзик з американськими орлами i пластмасова баночка, вiд якоi смердiло чимось хiмiчним i ядучим. І гудзик i баночку Лавр запакував до пластикових пакетiв. Потiм вiн знову загорнув триногу у шмаття i перевiрив решту даху. Нiчого цiкавого не побачив i рушив до люка. Уже пiдходячи до люка, вiн вiдчув, що там, унизу, хтось е. Вiн не почув жодного звуку, але роки тренувань i оперативноi роботи не минали дарма. Вiд люка линули невидимi, але вiдчутнi «хвилi присутностi». Так називав це демаскуюче явище iнструктор, котрий колись учив Лавра, «як на землi не пропасти». Інструктор, серед iншого, був практикуючим мiстиком, дзен-буддистом i вмiв розрiзняти пiвсотнi видiв вiтру за вологiстю, запахами та нечутними мантрами, якi цi вiтри невблаганно навiювали. Теперiшнi «хвилi присутностi» були такими конкретними, що Лавру здалося, що локатори його пiдсвiдомостi потихеньку розжарюються вiд злостi i бажання знищення. Цi злi бажання, немов шматки штормовоi пiни, несли невiдомi «хвилi». Там, у люцi, причаiвся не бомж i не злодюжка. Там чекав воiн, навчений вбивати. Навчений викликати з глибин свого ества штормовi i бадьорi спалахи бойовоi «срiбноi» ненавистi. Лавр правою рукою мiцно стиснув рукiв'я «беретти», а лiвою тихо-тихо, намагаючись навiть не дихати, пiдняв з теплого руберойду товстий шматок штукатурки. Треба було кинути штукатурку до люка так, щоби жодним звуком не видати свого мiсцезнаходження. Тут Лавр згадав, що в лiвiй кишенi його джинсiв лежить зв'язка ключiв з пультом центрального замка «прiмери» i металевим брелком. «Йопст! Воно ж усе почне дзенькати, коли я кидатиму», – схаменувся вiн. «А може, й не дзенькатиме, – сказало щось в його головi голосом iнструктора-мiстика. – Будь простiшим, Грiнченко. Будь простим, як Ван Сiнмiнь[11 - Ван Сiнмiнь – китайськiй вчений доби Сун, автор трактату «Речi як коренi овочiв».], який визначив: хто ретельно розжовуе коренi овочiв, той вирiшуе будь-якi питання». Шматок штукатурки полетiв до пащi люка за траекторiею, що своею досконалiстю потiшила б навiть болiльникiв НБА. І нiчого не дзенькнуло. Одночасно Лавр притиснувся до руберойду, вже обома руками тримаючи «беретту» перед собою. Але нiчого не сталося. Не пролунали пострiли. З люка не вискочив затягнутий у шкiру i кевлар терорист. Просто «хвилi присутностi» раптом припинили свiй примарний наступ. Невидимий супротивник вiдступив, не прийнявши бою. Вiдступив безгучно i швидко, наче визнав свою позицiю ненадiйною. «Ань ду Ченьцан», – прошепотiв Лавр гасло китайськоi стратегеми. Це була давня мудрiсть схiдних стратегiв: «тайно виступити в Ченьцан», приховати iстиннi напрями свого вiдступу, задурити ворога простотою i однозначнiстю вчинкiв. Вiн вичiкував хвилин десять. Потiм завiбрував сотовий. Не вiдводячи прицiлу, Лавр наблизив машинку до вуха. – Ви де там пропали? – почув вiн голос Корецького. – Перевiряю дах будинку номер сiмнадцять корпус два. – І що? – Дещо знайшов. – Що знайшли? – Тут якiсь пiанери обладнали собi штабiк. – Штабiк? – Спостережний пункт. Корецький присвиснув. – От i я кажу – абарзелi етi пiанери. Рамси поплутали i страх патерялi. Лавр обережно пiдкрався до люка, заглянув у нього, все ще готовий натрапити на пастку. Але ворог щез. Шлях був вiльним. – І що робитимемо? – голос журналiста в мобiлцi став хриплуватим. – Учити iх будемо, Романе Олександровичу. Основам кримiнального права. * * * – Ти його бачила? – у темрявi на мить спалахнула запальничка. Потiм червоний вогник вiдпливу глиб мороку. Вона зрозумiла, що вiн вiдкинувся на бильце крiсла. «Чому вiн не увiмкне свiтло?» – вона знала, що не спитае про це вголос. Так уже в них повелося – не вона визначала правила цiеi гри. – Так, – сказала вона. – Вiн був озброеним. – Чим саме? – Волиною… Я бачила в нього волину. – Вiн знайшов штатив. Вона не вiдповiла. Зрештою, це й не було запитання. Пiсля довгого мовчання вiн пiдбив пiдсумок розбору польотiв: – Значить, вони почали контроперацiю. Швидше, анiж ми сподiвались. – Ти ж базарив, що у нас все пiд контролем. – Наш iнформатор не може виходити на зв'язок кожного дня. Їх там усiх плотно контролюють. Але тепер навiть iнформаторiв не потрiбно. Тепер усе ясно як божий день. Хтось iз iхнiх почав виявляти лягаву iнiцiативу. – Я повинна була його вбити? – Я такого не казав. «Ти, фан фанич долбаний, менi взагалi нiчого не кажеш. Тримаеш мене за мухтарку», – подумки визвiрилась вона, а вголос перепитала: – Все нiштяк? – Вiн мiг тебе вбити. Або поранити. Тодi б уся операцiя зiрвалась. Ти мудра й обережна дiвчина. Ти все вчинила правильно, Космiчна Мавпо. Все-все. – Нам маза потрiбна. – Нi, не потрiбна. Ми все самi зробимо. – Все через пiчку ломиться… – вона не витримала панування тупого мороку i смикнула за шнурок торшера. – Проти нас страшнi сили рогом стали. Свiтло було несильним, алераптовим. Вiн прикрив долонею очi. Кинув до попiльнички згаслу сигарету i сказав: – Ми переможемо всi тi сили. – Тi сили не по землi шлиндають. – Ти стаеш мiстиком, Космiчна Мавпо? – Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо. – Сонячне дупло? Сама придумала? – Нi, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать.[12 - Космiчна Мавпа використовуе в розмовi кримiнальне арго. Вiдповiдно: фанич – чайник; маза – допомога; пiчка, дупло – задниця; жити у кума – сидiти в зонi.] – Бачиш, яка ти розумна. Хто встоiть проти такоi воiтельки? – Ти мене заспокоюеш, свою вiрну мухтарку, чи не так? – ii iстерика нарештi прорвалася назовнi. – А насправдi ти ж теж знаеш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаеш, знаеш? – Йди до мене, – вiн дивився iй в очi. – Ти не вiдповiв. – Знаю. Але найголовнiше не це. Зовсiм не це. – А що? Що? – Найголовнiше, маленька, те, що ми разом. – Надовго? – Назавжди. Йди до мене. Вона не ворухнулась. Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до ii крiсла, нахилився над нею. Обережно взяв у своi гарячi i шерехатi долонi ii обличчя. Долонi пахли тютюном. Вiн наблизив своi губи до ii перенiсся i прошепотiв: – На-зав-жди. Роздiл 13 – Це моя Інна. Спадкоемиця, так би мовити, – Корецький пiдштовхнув доньку назустрiч Лавру. – Грiнченко Лавр Станiславович, – консультант з питань безпеки навмисно взяв офiцiйну ноту. Спадкоемиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дiвуля з нахабним поглядом i фарбованим волоссям. Вiд таких персонажей, за досвiдом Лавра, нiчого, крiм рiзноманiтних неприемностей, очiкувати не вартувало. – Можете називати мене Беконтi, – навмисно фальшива посмiшка розтягнула обличчя дiвулi. – Ми так вам радi, пане Грiнченко, так радi. Ви ж наш рятiвник, наш Бетмен. «Стерво мале», – подумки хмикнув Лавр i приязно посмiхнувся Мармурi, яка з-пiд лоба дивилася на детектива. – А тебе як називати? – Мар… – почала дiвчина, але виправилась: – Наталiею називайте. Беконтi здивовано подивилась на подругу. «Ти що, мала, здурiла? Це ж мусорюга!» – казав ii погляд. «А менi пофiг, – подумала Мармура. – Вiн симпатичний. В нього сiрi очi i прикольна посмiшка». – Наталi, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? – Лавр пiдморгнув дiвчинi. – На того дешевого тiпка в кажанячому прикидонi? – Та нi, який ви там Бетмен… – Мармура шкодно шморгнула носом. – Та ви на Бекi не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартуе. – Ну, вааще! – ображена Беконтi почвалала до своеi кiмнати. – Я тупа овца! У власнiй хатi по базару опускають! – Це, я так розумiю, ще одна ваша спадкоемиця? – спитав Лавр, спостерiгаючи, як на обличчi Мармури розквiтае найспокусливiша з колекцii ii посмiшок. – Родичка, – буркнув Корецький, заскочений трагiчним вiдступом Беконтi. – Далека. Потiм вiн невпевнено глянув на Лавра i розпорядився: – Всi йдемо на кухню. Треба порадитись. – Без мене! – крикнула з кiмнати Беконтi. Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, бiльш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленiй» квартирi рiвноцiнно самогубству, а другу вiн сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивiльнi фiгуранти та члени iхнiх родин, поки все не владнаеться, повиннi перебувати в захищеному мiсцi пiд надiйною охороною. – І де ж воно, таке мiсце? – запитав журналiст. – У вашому Храмi. – У Храмi? Нi, це неможливо… Нi! – твердо виголосив Корецький. – Це мiсце закрите для стороннiх. – Що за Храм? – у дверях виникла вкрай зацiкавлена Беконтi. – Інно, заради Бога, зажди зi своiми запитаннями, – пригальмував доньку Роман Олександрович. – Ага, у татка страшнi тайни, – погодилась та. – Татко в мене зашифрований. А я тiпа не бачила у шафi отих таткових фартушкiв. – Краще б ти менше бачила, а бiльше вчилась. – Я що, погано вчусь? – Не заважай дорослим. – А я, значить, малолетка. З горшка злiзла, не? – Не за-ва-жай, – у голосi Корецького з'явилася педагогiчна твердiсть. – Ну й фiг з вами, – на цей раз Беконтi нiкуди не пiшла, а залишилася стояти у дверях i свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» – означав цей погляд, але Мармура вiдводила очi, i вся вкладена в нього нищiвна енергiя випаровувалася до вирiю. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/volodimir-shk-l-v/pobachiti-alkor/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Нiро Вульф – приватний детектив, головний персонаж пригодницьких романiв американського письменника Рекса Стаута. Описаний як надзвичайно товста людина. 2 Nissan Primera. 3 У ритуалi вiдкриття робiт у Ложi Першого градуса Давнього Прийнятого Шотландського статуту на питання Майстра Трону: «Чому Другий (Молодший) Доглядач займае мiсце на пiвденнiй колонi Ложi?» Другий Доглядач вiдповiдае: «Щоби пильно вдивлятись у небо i слiдкувати за перебiгом Сонця», що свiдчить про астрономiчнi коренi цiеi древньоi ритуальноi посади. 4 Масонiк-Хол – головна масонська будiвля в Лондонi. Палаццо Джустiнiанi – офiцiйна римська резиденцiя масонiв Великого Сходу Італii. 5 Велика Ложа Украiни була iнстальована (заснована) 24 вересня 2005 року (6005 року за масонським лiточисленням) у Парижi, в Залi Асамблей Великого Храму Великоi Нацiональноi Ложi Францii (GLNF). 6 Дощ iде! – давне масонське «тривожне слово», яке означае, що поряд присутнi стороннi (профани) i е небезпека розкриття масонськоi таемницi. 7 Pelco – всесвiтньо вiдома фiрма, що виготовляе охоронне обладнання. 8 Святоiванiвська робота – щорiчне урочисте зiбрання масонiв перших трьох ступенiв (символiчних або Іоаннiтських лож). Вiдбуваеться на вершинi лiта (на день Лiтнього Івана). З цього дня починаеться календарний вiдлiк чергового масонського року. 9 Насправдi назва ордену бiльш багатозначна i може бути перекладена i як «Боже завдання», i як «Божа споруда». 10 Орден «За хоробрiсть i заслуги» для схiдних народiв, заснований у липнi 1942 року для нагородження бiйцiв iноземних формувань у складi вермахту (типу Руськоi визвольноi армii, туркестанських батальйонiв тощо). Вважався високою нагородою, спiвставимою iз «Залiзним хрестом» i «Хрестом мiлiтарних заслуг». 11 Ван Сiнмiнь – китайськiй вчений доби Сун, автор трактату «Речi як коренi овочiв». 12 Космiчна Мавпа використовуе в розмовi кримiнальне арго. Вiдповiдно: фанич – чайник; маза – допомога; пiчка, дупло – задниця; жити у кума – сидiти в зонi.