Мереживо людських доль Наталiя Хаммоуда «Мереживо людських доль» – збiрка новел та оповiдань, основаних на реальних подiях. Починаючи iз першого твору, читач зауважить для себе всю суть людського буття й ментальностi, посмiеться там, де, здавалося б, повинен плакати. Але життя таким найчастiше i е – смiхом крiзь сльози. Далi йдуть декiлька новел iз цiлком драматичним змiстом, якi мають неочiкуванi розв’язки. Сльози i смiх, кохання i розлука, бiль i радiсть, життя i смерть – усе переплелося у збiрцi, наче мереживо. Наталiя Хаммоуда Мереживо людських доль Живий живе гадае… – Христос посеред нас, – промовила жiнка у чорнiй хустинi, вхопивши ложкою кiлька зерен пшеницi, i поки гостi вiдповiдали «е i буде» вийшла за дверi. Тiльки що Параска поховала чоловiка. Прожили разом пiвстолiття. Як вже було – так було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землi. Хай йому Бог все простить… …– Василь лежев на катафельку[1 - Катафельок – катафалок, грiб.], як квiтка. Видiла-с, Ганько? Як живий, правда? – Правда, Юстино. Шкода хлопа, – вiдповiла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареноi ковбаси. – Не хлоп був, а дуб, царство му небесне. Нема едноi баби в селi, жи би за Василем не заплакала. – Ая-я, не кажи. Такi правда, – перехиливши склянку «Тархуну» i обтерши рукою рота вiдповiла Юстина. Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусiдка i подружка Ганнина i Юстинина. – Йой, дiвки, я сама таким сi сплакала за Василем. Добрий був хлоп, поредний, робiтний[2 - Робiтний – роботящий.]. Коли-м не попросила, нiгди[3 - Нiгди – нiколи.] ми не вiдмовив: косу наточит, сапу поклепае, цвека[4 - Цвек – цвях.] заб’е… – перечислювала жiнкам Іруська, – бо я баба сама, хлопа не маю… – Був безвiдказний? – протягнула Юстина примруживши око. – Що правда, то правда, – обiрвала Іруська, ледь стримуючи смiх, бо всi три знали про що йшла мова. – Наливай, Петрiвна, – почулося в iншому кiнцi столу. – За такого хлопа грiх не вiпити. Петрiвна, ще одна сусiдка, налила собi, i ще двом жiнкам, що сидiли поряд. Юстина i Ганна наповнили своi чарки. – Ну, що… най му там буде царствiе небесне! – виголосила повна червонощока жiнка у чорнiй з квiтами хустинi. – Най му Бог не памнiтае того, що ми забути не годни! – За Василе… гмммм, той-во, кажу, най му буде вiчна памнiть. – Жiнки потягнулись одна до iншоi стаканами, але одразу ж опам’ятавшись, що за покiйних не «цокаються», розняли iх i швидко перехилили до дна. – Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видiв, i сири, i риби, i салати. А горiвки всякоi кiлько, i вино, i солодка вода… – продовжувала червонощока жiнка, закусивши оселедцем. – А хлiб-хлiб ади всьой домашний! Мой-мой! Не похорон, а вiсiле, – донеслася розмова з-за iншого стола. – Видко, жи му всьо забула, – штовхнула Юстина Іруська. – А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабiв справец. Нiкотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту[5 - Хрукт – фрукт.]. – Хi-хi, – вiдповiла Іруська смiхом на слова Юстини. – Ну, вип’ем по другi за Василе, на му легко сi лежит. Най вiдпочине хоть на тiм свiтi, як на сiм спочинку не мав. Ади, як жив весело – так i вмер! Земле му пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрiвна, бо в тебе легка рука. Чарки спорожнiли вдруге. І хоча за померлих бiльше двох разiв не п’ють, за Василя пили. Грiх було не пити – бо «добрий був хлоп» i «такий файний похорон». За чоловiчим столом помалу почали голоснiшати розмови. Хтось згадав Василеву молодiсть, хтось роботу в колгоспi i заслуги покiйного перед державою. Розмова плавно переходила з минулого в теперiшнiй час… …– То траба було так вдати: вмерти на бабi в сiмдесеть рокiв, – щоб почули усi виголосив уже добре нетверезий сусiд Гриць. – А вона хоть на похорон прийшла? – Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже нинька му згадувати? – штовхнув Гриця товариш по лавi. – Пий i закусуй, бо вже пiзненько, а ми ще тверезi. – Я не згадую, я й сам би так хтiв… – потер чуба Гриць i опустив очi, – Моя Сенька вже зо двацiть рокiв як окремо ночуе… – Вуйку Василю, – звернувся якийсь молодик до дяка. – Може зробим перерву тай заспiвемо? Дяк озирнувся, потер себе по животi, витер рукою маснi вiд олii губи i кашлянувши затягнув: – Вi-i-iчна-я па-а-а-ам’ять! – Го-спо-ди, По-ми-и-и-и-луй! – залунало за столом. – Со святими упокой… душу усопшого раба тво-о-ое-е-я-я! Почали розносити борщ. Хоч кожен уже щось перекусив, але борщ був невiд’емною частиною похорону. А до борщу i по чарцi. – Ну, Грицю, наливай, – скомандував товаришу глухий Тимко, не помiтивши, що його чарка вже була повною, i чекала лиш, аби згадати добрим словом про Василя i випити. Гриць пiднявся з стаканом у руцi i помовчавши секунду викрикнув: За Василе! Най му там буде добре! – Стрийку, кажiт «вiчная пам’ять» – штовхнув Гриця племiнник зцiпивши зуби вiд злостi, але було пiзно. Спиртне вже текло до шлунка i потребувало миттевоi закуски. – Розступiться, розступiться, би я вас соусом не облила, – веселенько заторкотiла Оленка, Василева племiнниця, що прибула на похорон вуйка з самого Киева, бо покiйний записав весь маеток на неi, так як дiтей власних не мав. – Голубцi такi добрi. Чуете, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарiлку особисту, решта по двое до тарiлки. Закусюйте, аби все менi з’iли. І пийте… Наливайте… Гриць взяв з рук дiвчини тареля з голубцями i швидко встромив виделку у страву. – Вуйку Грицю, на сухо не iжте, – запросив наповнити стакана молодий поважний чоловiк, що сидiв напроти, i вже почав цiдити Грицевi сто грам. – Якби ж не було чим запити, але ж е… – Що е – то е, – пiдтакнули чоловiки пiдставляючи i своi чарки. – Ну, за упокой душi… Перевернули й до голубцiв. Жiнки вже також розчервонiлись вiд горiлки змiшаноi iз вином. – Ото добрий той «Кагор»! – почала розмову Ганна, коли за чоловiчим столом затихли розмови, бо всi пiсля чарочки поiдали теплi голубцi. – Ая-я, солодкий такий. А в голову як йде. Я вже п’яна! – додала свое Юстина, i до Іруськи, – якби якi музики я би вже й гуляла. – Боже, прости i дурнi грiха, – перехрестилась Іруська, бо чи то мудрiшою була, чи пила через раз, та не так оп’янiла. – Со святими упокой… – зятянгув дяк пiсля голубцiв. – Вiчна-а-я па-а-а-а-м’ять! – пiдтягнув хор. Як тiльки закiнчили спiвати, наднесли картоплю з грибами та тушкованими стегнами. Аромат заповнив усю кiмнату, яка i без того вже пропахла цибулею вiд маринованих оселедцiв, часником вiд пампушок, якi подали з борщем, i квашеними огiрками, яких добряче досипали до винiгрету. За столами знову почався рух. Люди вже почували себе вiльнiшими, кожен наливав собi сам, а хтось i по два ризи. Розмови стали веселiшими, жвавiшими. Навiть глухий вуйко Тимко, який досi мовчав, наче раптово прочув[6 - Прочути – раптово почати чути.], бо почав розмовляти нарiвнi з iншими. Жiнки навпаки втишились, поопирались на спинки диванiв схрестивши руки на животах i слухали про що говорять чоловiки. – А памнiтаеш Василеве вiсiле, як ми йому Параску через лiс вели? Га, Тимку? – запитав Гриць. – О, як не памнiтаю. Ти був першим, я був другим. А Василь так i вмер, i нiц не знав. Грицiв племiнник зблiд вiд почутого, i вже почав дядьковi знову наливати, але Гриця було не зупинити. Горiлка робила свое. – Та вiн собi такой раду давав, – продовжив Гриць. – Ану, котроi баби в селi не мав? І твою мав… i мою… – Та мав… – понуривши голову вiдповiдав Тимко, а потiм раптом згадавши, що глухий, зробив вигляд, що не почув. – Що? Не чую. Що? – Памнiтаеш дiвчинонько, як я тебе бавив, а в тебе був кривий пупець, я його направив… – затягнув вставши з мiсця Гриць, але племiнник рiзко шарпнув його за кукав i всадив на лаву. – Стрию, вгомонiтьсi, ви на похоронi! Майте лице! Люди за столами почали шумiти, заспокоюючи глухого Тимка, який все чеплявся до Гриця, щоб вiдповiв йому на те, чого вiн скорiше не дочув. Гриць молов язиком щось незрозумiле. Племiнник все шарпав за рукав i втихомирював стрия. Прикрикнули на Гриця й жiнки, щоб трохи спинився. З сусiдньоi кiмнати вiдгородженоi тiльки аркою попри стiл повний наiдкiв на той шум почали пхатись хористи, щоб подивитись, що ж там твориться. Дяк, який сидiв посеред арки бачив усе, але не звертав уваги, все доливаючи i доливаючи собi i паламаревi «Кагору», наче п’ють його востанне в життi, а пiд кiнець вже випивали за здоров’я Параски, що так гарно все зготувала i за кухарчине здоров’я голосно вдаривши чарками. Про покiйного Василя наче б i забули. Пiсля останньоi чарки, якi випили до «налисникiв[7 - Налисники – млинцi.] з маком», гостi разом iз дяком i паламарем ще раз заспiвавши «Вiчна-а-я па-а-а-а-м’ять» почали виходити на подвiр’я. Вийшла на порiг i Параска, щоб подякувати всiм та випровадити людей до брами. Очi жiнки не були червоними вiд слiз, а обличчя не виглядало дуже сумним. Чоловiки можливо й не помiтили, а жiнки виправдали все тим, що як би там не було, а Параска таки мае рацiю тримати зло на чоловiка, бо й справдi, не кожен чоловiк вдасть так, як Василь: цiлий вiк не мати спокою через бабiв, i ще й вмерти у лiжку коханки. – Але шкода Василе! – Але то був хлоп, як дуб… – Ото був файний похорон… З тими розмовами люди помалу розходились з подвiр’я, i тiльки глухий Тимко присiвши пiд плотом ще додумував сказанi Грицем останнi слова: «І твою мав… i мою…» Зозуля – Ну i що менi з ним робити? Куди його нести, куди менi з ним йти, в п’ятимiстну кiмнату? – витираючи сльози, плакала молода жiнка, дивлячись у зiпрiле вiкно. – Ну може ви все ж таки ще подумаете, може почекаемо день з випискою, матусю? А раптом ви потiм захочете вернути час назад, а час то вже й пiшов. Виправити помилку може бути дуже важко, якщо не сказати, неможливо. Лiкар ходив взад-вперед по палатi, i нервово розмахував якимось папером перед очима молодоi матусi. – Дорога моя, зрозумiйте ви нарештi, що жити вам з цим дуже важко. А життя довге, i будете ви бачити в кожнiм малюковi свою дитинку, покинуту ось тут, зараз. А потiм будете роки рахувати, коли вiн пiшов би в школу, iнститут чи армiю… – Дайте менi той клятий листок, я пiдпишу i пiду. А про нього, – показуючи поглядом в сторону дитячого вiддiлення, – держава подбае. Що я можу йому дати? Яке життя його чекае? Та я йому навiть елементарного: дитячого харчування, сокiв, памперсiв не зможу купити, а не те, що дорогих лiкiв. Ви ж лiкар, як ви не розумiете? Ви думаете менi легко? – Ви можете дати йому материнську любов, а вона, як звiсно, мiцнiша будь яких лiкiв. – Однiею любов’ю не вижити! – крикнула. – На нормальне життя потрiбнi кошти! Що, цiлуватиму його коли плакатиме вiд голоду чи болю? Це допоможе? Не хочу! Жiнка присiла на край стiльця, i сперлася на спинку. Очi ii були червоними вiд слiз, погляд упирався в нiкуди. Видно було, що вона дуже страждае вiд прийнятого рiшення. Лiкар поклав на стiл купку паперiв з позначками для пiдписiв. – Ось вам папери, час у вас е, подумайте… Жiнка нiяк не вiдреагувала. Вона навiть оком не моргнула. Коли лiкар вийшов з палати, вона повiльно потягнула руку до бiлих аркушiв. «Я, Дмитренко Оксана Володимирiвна, добровiльно i без примусу вiдмовляюся вiд свого новонародженого сина Дмитренко Антона Володимировича, i передаю його на пiклування державi». – Вiн менi не потрiбен, я не зможу, – прошепотiла жiнка i взявши в руку ручку, поставила три пiдписи, по одному на кожному аркушi. – Готово! Я не впораюся з хворим малюком, не впораюся… Швидко вдягнувшись, склала своi скромнi пожитки в рюкзак, i поспiшила на вихiд. У коридорi ii зустрiла медсестра, спробувала зупинити, але жiнка вiдвернувшись, побiгла по коридору. – Зозуля!!! – крикнула iй у слiд медсестра. – Навiть дитину свою не бачила, хоч би глянула, може i защемiло б щось всерединi. Та йди… Бог тобi суддя!!! Оксана бiгла вниз по сходах: «Швидше б покинути цi стiни. Швидше б забути». Вона й не помiтила, як пробiгла через три поверхи i опинилася в приймальному покоi лiкарнi. Забравши з роздягальнi верхнiй одяг, вона пiшла до виходу. Штовхнувши важкi дверi, вiдскочила: назустрiч iй рушила бригада швидкоi допомоги з вагiтною жiнкою на каталцi. – Пропустiть!!! Чергового гiнеколога сюди, швидко! Маткова кровотеча на тридцятому тижнi вагiтностi, – крикнув один з лiкарiв. Потрiбна термiнова операцiя… третя негативна ще й дiабет. Оксана тримала рукою дверi, i не могла рушити з мiсця. В жiнцi на каталцi вона впiзнала вихованку одного з нею сиротинця. Це була Галя, Галя – Смiшинка. Так ii прозвали за дзвiнкий смiх. Скiльки ж рокiв вони не бачилися? З десятого класу – напевно рокiв п’ять. Вона була шокована почутим. Оксана вже не поспiшала додому. Щось ii мов зупинило. Треба було з’ясувати, що з Галею. У свiдомiсть повернулися слова лiкаря: «Потрiбно робити кесарiв розтин, третя негативна група, у неi дiабет». Жiнка вирiшила повернутися в свою палату, поки нiхто не здогадався, що вона втекла. Ну, бачила ii медсестра в коридорi, але це нiчого не змiнюе. Оксана пiднялася на третiй поверх i увiйшла в палату. Перш за все поглянула на стiл – паперiв не було. Перед очима все знову попливло, сльози полилися з очей. Головне зараз, щоб з Галею було все в порядку. З коридору долiтали голоси та метушня медперсоналу. Оксана прихилила дверi. Їй вдалося зачути, що тiльки що прибулу по «швидкiй» жiнку вiдвезли на операцiю. Оксана прилягла на лiжко, з якою вже встигли зняти бiлизну. Вона молилася, просила Бога врятувати подрузi життя. Вона зловила себе на думцi, що нiколи нiчого у Господа не просила навiть для себе. А може варто було просити? А може i почув би? Думки Оксани перервав голос акушерки: «Що ж робити? Потрiбен донор, кровi у нас немае. У неi нi родичiв, нi друзiв. Де кров шукати?» Оксана вискочила з палати: – Я правильно зрозумiла? У неi третя негативна? Я ii знаю, я можу дати кров! – Та який з тебе донор, Дмитренко? Сама тiльки що народила, не змiцнiла ще! Акушерка побiгла в бiк операцiйноi. Оксана провела ii очима, але через кiлька секунд акушерка з’явилася в коридорi i крикнула: – Ну де ти, Дмитренко. Швидко сюди, одягай бахили, виручай знайому. Оксана увiйшла в операцiйну. На столi лежала Галя. Вона була неймовiрно блiдою. Жiнка сiла в крiсло i приготувала руку для прямого переливання. Тонка робота медсестри i вена була знайдена. Оксана забулася дивлячись, як кров по краплi емiгруе до Галi. Схаменулась вона вiд крику лiкаря: – Виймайте дитину, падае тиск, у неi зупинка серця. Дефiбрилятор швидко! Ми ii втрачаемо… Розряд! Розряд, i два i три, ще i ще. Нiчого не вдалося зробити. Медсестра наносила шви, педiатри займалися дитиною. Лiкар вийшов з операцiйноi, за ним Оксана: – Лiкарю, а як же малюк? Вiн буде жити? Вiн здоровий, з ним все в порядку? – Жити буде, з ним все добре, шкода тiльки мамку втратив. Кому вiн тепер потрiбен? Ще один утриманець на опiцi у держави… Оксану нiби вдарили в серце ножем. Вона пiдняла очi на лiкаря. Серце колотило так сильно, що здавалося вискочить iз грудей. – Вiн не буде рости сиротою. І мiй не буде. Я заберу iх обох. Нiчого, виростуть. Навiть у вiйну нiхто не кидав дiтей, i я не залишу. Чуете, не кину! Готуйте менi обох, – вчепившись в халат лiкаря, молила Оксана. Лiкар дивився на неi й не вiрив, що йому це каже та сама жiнка, яка пару годин тому пiдписала вiдмову вiд власного сина. – Лiкарю, а де папери, що я залишила на столi? Ще не пiзно все виправити? Знищте вiдмовний лист, я вас благаю! – Який лист, ти що, Дмитренко? А хiба вiн був? – вiдповiв лiкар, посмiхаючись. Через тиждень Оксану з двома синами зустрiчали подруги. Вони купили все необхiдне: пiдгузки, дитяче харчування i одяг для хлопчикiв. Працiвники органiв опiки подарували дiтям коляску та лiжечка, а також допомогли коштами. Комендант гуртожитку бiгла назустрiч Оксанi розмахуючи ордером на окрему кiмнату. Вони тепер сiм’я. – Прорвемся, хлопчики! – глянувши на дiтей, радiсно вигукнула Оксана. – Ось вам i зозуля!!! – змахуючи сльозу прошепотiла вслiд натовпу медсестра. Отакоi… Двое хороших друзiв Мiсько Смiтнiцький i Юзько Козiцький прибули в невеличке село на Захiднiй Украiнi iз Перемишля в сорокових роках, вiдразу пiсля вiйни. Там влаштувались на роботу, одружились з мiсцевими дiвчатами, i навiть своi першi невеличкi хатинки побудували поблизу. Вони купили в складщину[8 - Складщина – спiлка.] старий грунт, роздiлили його муром надвое, i зробились близькими сусiдами. Як кажуть у селах – «в межу». Коли завагiтнiла Мiськова жiнка-красуня Генка, яка вважалась мiсцевою, а на справдi була також в далекому минулому iз польських переселенцiв, Мiсько з того дня почав кликати Юзька в куми. Когось iншого вiн i запросити не мiг, бо хто може бути кращим хрещеним батьком його дитинi, як не його найлiпший товариш i земляк. А вже коли Юзькова Варвара також призналась, що носить пiд серцем дитя – з того дня товаришi почали кликати один одного сватами. Так вони собi постановили, що як в них народяться дiвчинка i хлопчик, вони iх обов’язково подружять. Минали роки. Старшим був Мiськiв Влазьо, а молодшою Юзькова Марiчка. Все як задумано. Кумували i сватались сусiди, жили дружно. Разом працювали. Разом дiтей ростили, i сподiвались, що колись дочекаються спiльних онукiв. Але життя, як кажуть, вводить своi корективи. Змiнило життя й Мiськiв розум. Владзьо, хоч був добрим хлопцем, але красою не дуже вдався. Що ж хотiти? Чистий тато: високий, гандрабатий[9 - Гандрабатий – широкоплечий, але сутулий чоловiк.], губатий i носатий. Ще й трохи згорблений, бо встидаючись власного двометрового росту часто пригинався. Ось i виробилась така звичка – горбиться, i що хочеш роби. Марiчка, навпаки, дiвка видна: круглолиця, не дуже висока, в мiру повненька, але не товста. На вроду красива. Очi взяла вiд матерi – синi, як небо. А волосся вiд тата – попелясте i блискуче. А до танцiв були обое беручкi та справнi. Владзьо, хоч i закомплексований, а коли Марiчку бачить поруч, тi комплекси кудись самi собою зникають. Як зiйдуться на весiлля, як вiзьмуться до танцю, то аж люди розступаються, так вони гарно витанцьовують, що рiвнi iм нема. Пiсля закiнчення семилiтки Марiчка подалася до мiста вчитись на кравчиню, а Владзьо лишився в селi. Працював у колгоспi iздовим. Десь на двадцятому роцi, коли молодi вже подумували повiнчатись, чи бодай розписатись, бо Марiчка була комсомолкою, Мiсько, Владзiв тато, чомусь почав бокувати[10 - Бокувати – сторонитись.] вiд свого товариша Юзька. Як вже Юзько не приступав до того з бесiдою, той нiяк вiн не йшов на контакт. А коли Юзько заговорив про дiтей, що пора б уже iх подружити, та чекати внучат, взагалi нiчого не вiдповiв, тiльки глянув скоса на Юзька, i чкурнув до хати. Коли Владзьо почав розмову про одруження, батько не прийняв синового вибору. – Не пара вона тобi, Владзю. Не пара, – вимахував руками Мiсько перед сином, що нiчого не розумiючи сидiв перед ним на крiслi, i тiльки блимав очима. – Як то, тату, не пара? Ми ж з дитинства парованi. Ви ж самi з вуйком Юзьком нас посватали з пеленок… – Ну ще не посватали… – чухав потилицю батько. – Нащо тобi та Марiчка? Що, дiвок в селi мало? Як мало, то йди на друге село, на трете, – торочив[11 - Торочити – говорити.] свое батько, штовхаючи хлопця в плече. – Навiщо ж менi по селах жiнки шукати, як я Марiчку люблю? – впирався син. – А сам не розумiеш? Ти на неi подивися. Вона дiвка, як троянда. А ти що? Жердка-жердкою! Ну яка ви пара? – Голосно кричав Мiсько, а Владзьо лиш клiпав очима, i все ще думав, що то батько його випробовуе, чи на смiх бере. Батько ж цiлком серйозно продовжував. – Твоя Марiчка зафайна[12 - Зафайна – занадто вродлива.] до тебе. То нинi ви молодi, то нiчого не бачите i не розумiете, бо любов вам очi заслiпила. А мине з десять рокiв, ти полисiеш, посивiеш, ще бiльше згорбишся, он, як я ото! Вона, навпаки, ще бiльше розцвiте, i чкурне вiд тебе до якого голови колгоспу чи агронома. А ти тодi куди? – Що ви, тату, таке несете? – образився хлопець, бо не хотiв чути анi единого злого слова про свою кохану. – Я не несу. Я знаю. І послухай мене сину: нiколи твоя Марiчка не переступить нашого порога, як невiстка. Що хоч роби, а мое слово останне. – Ну то я пiду в приймаки до вуйка Юзька, – буркнув Владзьо, i гримнувши дверима вийшов на подвiр’я, де носом до носа стрiвся з Марiчкою, яка стояла мов завмерла бiля дверей Мiськовоi хати. – Ти все чула? – сполохано запитав хлопець. – Чула, – вiдповiла дiвчина, i притулилась до парубка. – Ти, Владзю як хочеш, то слухай вуйка Мiська, але я тебе люблю, i нiколи не буде того, що вiн тобi наговорив. Не треба менi анi голiв, анi агрономiв. Я тебе люблю, i замiж лиш за тебе хочу. – Ой, Марiчко, i я лиш тебе люблю. Але тато… – Що тато? А, давай, ми тихо-цiхо розпишемось. Нiхто й знати не буде. Добре? Га? – Добре, – вiдповiв хлопець i пригорнув до себе Марiчку, – добре. Минуло трохи бiльше року. Владзьо так i не змiг заперечити батькiвському слову, бо той при кожнiй нагодi погрожував проклясти сина. Просила Мiська й жiнка, щоб дав жити молодим, але вiн став на своему, i кляв синовi на чiм свiт при кожнiй нагодi, як тiльки той згадував про Марiчку. А потiм до села приiхали ветеринари-практиканти. Один iз них вподобав собi кравчиню Марiчку. Навiть перед самим весiллям дiвчина ще робила даремнi спроби поговорити з Владзем. Казала, що все ще не пiзно змiнити, i вони можуть бути разом. Але як не старалась Марiчка, ii слова не змогли зрушити з мiсця хлопцевого страху перед батькiвською забороною та прокляттям. Марiчка вийшла замiж за мiського ветеринара i поiхала жити кудись аж на Волинь. Владзьо лишився iздити на конях у рiдному колгоспi. Минали роки. У Марiчки вже був синочок. Вона на свята привозила його до батькiв. Заходила провiдати i вуйка Мiська. Там були iй радi, а ось Владзьо побачивши Марiчку з чоловiком i дитям, втiкав кудись з дому, i аж по кiлька днiв не давався чути, поки Марiчка не вiд’iжджала з села. Марiчка жила щасливо зi своiм Петром. А ось Владзьо… Кiлька разiв на рiк Владзьо приходив додому, i оголошував батькам, що мае дiвчину, й хотiв би женитися. Рокiв йому було вже зо двадцять п’ять. Ще бiльше згорбився. Почав лисiти. Мав рацiю старий Мiсько – роки Владзя не скрашували. Кiлька разiв Владзьо був готовий поствататись до рiзних дiвчат. Кiлька разiв батько Мiсько вишукував причину в тiй чи iншiй дiвчинi, щоб не дати синовi змоги створити сiм’i: «В тоi мама мае недобру славу. Повiр, знаю, що кажу». «В тоi тато злодiй». «За ту люди не добре говорять». «Та надто молода». «Та вже занадто стара». «Та не до тебе, бо вона для тебе зафайна». І такоi бесiди було майже щодня. Всi тi дiвчата були й порядними, i красунями, але не в дiвчатах була рiч. Секрет Мiськового незадоволення потенцiйними невiстками крився в iншому. Коли Мiсько взяв Генку за жiнку, такоi красунi на цiле село не було. Де не йшли разом – завжди люди дивувались, що то за файна в Мiська жiнка. І чоловiки на роботi про ii красу жартували. І на весiллi всi ii до танцю кликали, та в нього дозволу просили. Мiсько дозволяв, але всерединi сам згорав вiд ревнощiв. Навiть зараз, коли Генцi вже добре за п’ятдесять, вона ще досить вродлива жiнка. Мiсько останнiм часом зовсiм здурiв. Навiть до сiльмагу за хлiбом жiнку не вiдпускае. Сам ходить. А слiдкуе за нею пильнiше, як в молодостi. Чомусь вбив собi в голову, що й синовi його буде так само погано, як йому при жiнцi красунi. Ось i руйнуе тепер йому життя. Але одного разу Владзьо таки прийняв важливе рiшення, i не питаючи дозволу в батька та матерi, повiв до сiльради доярку Іваську. (Сказати, що дiвчина була невродливою – не можна. То образа для неi. Але навiть Іващин батько не раз питав у Бога, чому Вiн пожалкував краси для його дитини.) З сiльради молодi пiшли просто до Мiська додому. Вже Владзьо жонатий! Тепер батько хай, що хоче робить, що хоче каже, а в нього е жiнка. Ще й яка! Мiсько з Генкою затримались в полi до самого смерку. Владзьо завжди вертався з колгоспу пiзнiше вiд них. Мiсько, знаючи що в хатi нема нiкого, смiло увiйшов. За мить хатнi дверi з гуркотом розчинились, i Мiсько кулею вилетiв на подвiр’я, де Генка ще обчищала чоботи вiд землi. Переполоханий чоловiк дивлячись на жiнку випалив своею захiдняцькою мовою, яку напевне не вживав зо тридцять лiт: – Генко, там… там на п’ецу[13 - П’ец – пiч.] щось такое страшное… такое чорное… так ся роззявiло. – Що там на печi? Що, Мiську? – Вiдштовхуючи чоловiка, жiнка бiгла до хати. Мiсько бiг слiдом. – Гондечка, Генко, – показував пальцем на пiч. – Ади-во, якое страшное! Слiдом за батьками увiйшов i Владзьо, що якраз ходив до сiльмагу купити чогось до столу, щоб вiдсвяткувати свое одруження. – Ну що тату? Догодив я вам? – з порога буркнув Владзьо, – такоi «файноi» жiнки як в мене нi в кого не буде. Можете доживати вiку спокiйно! Невмирущий Дiд Захарiй Козак, а в селi просто Марисенько мав велике щастя, бо прожив аж три життя. Три-не-три, а два точно. Історiя його народження сама по собi також е цiкавою. Марисенькiв батько, Андрусько Козак, сорокарiчний шепелявий парубок, взяв собi за жiнку Текинку Пипчикову. «Де тi Текинцi ще було до вiддаване? Яка з неi жiнка в штирнацiть рокiв?» – не вчухали сiльськi дiвки й молодицi, але Текинка прийняла сватiв i вийшла замiж за Андруська, бо нiхто нiколи не сватався анi до однiеi iз ii восьми старших сестер. Хто зна, чи ще трапиться iй хто, чи нi, а в дiвках сидiти не хотiлось. За першого й вiддалась. Як вже вони жили, так жили, але за не повних вiсiм мiсяцiв по весiллi Текинка народила Андруськовi двох синiв-близнюкiв. Текинка була дуже слаба по тих пологах, а Андрусько на крилах лiтав вiд радощiв. Жiнку вiн любив, а вiд коли народила, ще бiльше почав коло неi припадати. Видно, що любив Андрусько Текинку добре. Результати були перед очима всього села: за п’ятнадцять рокiв шлюбу дванадцятеро дiтей. Правда, два рази Текинка народжувала близнят. А зараз ось, знов лежить, мучиться, плаче, бо почалось… i на чiм свiт проклинае Андруська. Бiжить Андрусько морозом до повитухи, видихаючи перед собою клуби бiлого, як молоко, гарячого повiтря. Вiд повитухи треба зайти ще до панотця, щоб на вечiр прийшов охрестити дитину, бо нехрещеним недобре нiч ночувати. Пiшов городами, щоб менше людей бачило, бо самому вже шостий десяток. Над його плодовитiстю в селi вже давно вижартовували жiнки, а чоловiки запитували секрет чоловiчоi сили. Вбiг Андрусько до панотцевоi хати, зняв шапку в порозi, i зi словами «Слава Йсу Христу!», приступив до панотця й голосно цмокнувши поцiлував руку. – Що, знов? – запитав у Андруська панотець, вилупивши очi i пiднявши вверх кудлатi широкi брови, тим часом витираючи заслинену руку. – Чи ви здурiли, Андрiю? – Знов, панотцику! – випалив чоловiк, i опустив погляд додолу. – Дайте си стрим, Андруську! Прошу вас, дайте си трохи стрим, – ходячи по хатi взад-вперед наголошував отець, i щироко розводячи руками навчав темного хлопа[14 - Темний хлоп – неосвiчений.]. – Андруську, на цiле село такого цуда нема, як в вас. Ви як той варстат[15 - Варстат – станок (в дiалектi вживаеться як агрегат, машина…).] дiти робите… – Отцику, пане отцику, – заторкотiв Андрусько, – то не я! – Не ви? – викотив очi на лоба священик, розгубивши вiд подиву слова. – А хто? – То не я. Бiг-ме[16 - Бiгме – клянусь Богом.] не я. То воно… якос… так само… – затявся чоловiк. Панотець не стримавши смiху голосно пирснув у кулак, а потiм посадивши чоловiка на крiсло бiля себе почав науку. – Ви, Андруську, трохи ся втихомирте! Що то ви так стриму не маете? – То не я… – знову завiв свое чоловiк. – Не ви. Не ви. Я зрозумiв. То воно само… – тамуючи смiх продовжував панотець. – Ну дивiться: ви повиннi дати жiнцi трохи вiдпочити. Ви ж ii в грiб заженете тими дiтьми. Кiлько iх вже? – Та аво, родит трийнацете, – аж зiщулився у вiдповiв Андрусько, нiби очiкував отроимати вiд панотця ляпаса. – Тринадцять?! О, свят, свят, свят, то недобре, – вiдповiв хитаючи головою священик, й косо глянув на чоловiка. – Може вже досить? – Мозе й досить, але кiлько взе е, то е, – аж зiгнувся Андрусько. То прийдете охрестити? – перепитав. – Прийду, – розвiв руками отець. – Даш менi знати, хто народився i чи все щасливо. – Добре, панотцику. Добре. Слава Йсу в вашi хатi, – вiдповiв Андрусько, i вже навiть торкнувся клямки дверей, щоб iти геть, як тут його хтось потягнув за язика. – Отце, скажiт-но менi, як мудра людина: а як то люди роб’е, аби дiтий не було? Отець явно не очiкував такого запитання «в лоб», але й сам був добре «гострим на язик». – На подi спи, дурню! – крикнув панотець у вiдповiдь, i виштовхав Андруська за дверi. Не минуло й двох рокiв, як народився Захар, що пiзнiше стане Марисеньком. Чотирнадцятий i останнiй син в родинi Андруська Козака. Як казали сiльськi люди, пiдсмiхаючись: «Зав’язав си Андрусько нарештi гудза на тiм, що само дiти робило». Андрусько, знiмаючи картуза, зi словами «Слава Йсу Христу» впхався до священиковоi хати, i тупцюючи з ноги на ногу пiднаходив потрiбнi слова, якi нiяк не лiзли у голову. Священик пильно дивився на чоловiка, наче очiкував недоброi звiстки, бо Андрусько звiку до церкви не ходив, а до священика навiдувався суто при потребi хрестин. – Слава Йсу! – прошепотiв зiщулившись. – Що? Знов? – сполохано запитав священик. – Знов! – голосно зiтхнувши промовив Андрусько. – Хто? – пильно дивлячись в очi запитав священик. – Хлопцина, – знiчено вiдповiв чоловiк. – Хлопчина… – повторив панотець пiднявши очi в стелю. – Най Пан Бiг йому дасть добру долю i розуму трохи бiльше, як в його тата, – i схопивши Андруська за сорочку закричав, – ти чого на подi не спав, бовване[17 - Бовван (дiалект.) – дурень.] старий? – Я спав на пiдi. Я спав… Бiгме-м спав, пане отце. Я всього раз злiз, я лиш раз злiз…І воно само якос… Отець стояв в ступорi не знаючи, що вiдповiсти, а самого розбирав смiх. Виходить, як би не той випадок, що Захаркiв тато нарушив дане панотцевi слово, i не злiз з пiдка – не було б i Захарка. Захарко, вже будучи дорослим, жив в хатi за лiском. Мав жiнку i едину донечку Доцинку. Видно не обминули Божих вух слова панотця, коли той просив у неба доброi долi, i розуму бiльшого, як в його покiйного тата Андруська, раз Захарко щороку не навiдувався до панотця. Зими в давнину були холодними зi снiгами та заметiлями, але люди все одно йшли до роботи: обходили худобу, рубали в лiсi дрова до печi, возили з поля солому. Захар також мав власне, хоч i не дуже велике господарство, але й коло нього в таку студiнь роботи вистачало. Жiнку свою Захарко берiг вiд тяжкого труду, бо та трохи хворiла. Все робив сам, а жiнка поралась суто з бабськими хатними справами. Вийшов одного разу Захарко по воду до криницi. Та криниця була единою на цiлу округу, тому вiд досвiтку аж до пiзньоi ночi бiля неi збиралась черга. Щоб не вистоювати чергу зранку, Захарко надумав схитрити, i пiти наносити жiнцi води вночi. Зараз там точно нiкого не буде. Тiльки-но пiдiйшов до криницi, як побачив здаля якусь чорну пляму, що то роздвоювалась, то знову зливалась в едине. Та пляма наближалась до чоловiка, а згодом почувся скрипiт снiгу та кiнське фиркання. То були сани, а в санях Штефко – Захаркiв старший брат. – Се ти брате? – запитав чоловiк iз саней, придивляючись до Захара. – Я. А ти де iдеш серед ночi? – В лiс. За дровами. Думав-им до тебе повернути, би ти менi помiг. А тебе сам Бог менi пiслав. – Та менi траба води наносити, та й жiнцi сказати. – Наносиш ще води. Доки жiнка рано встане, то ми вже вдома будемо. Гай, сiдай, ми зараз живо накидаем. Там вже нарiзанi е, я вчора розвiдав. Єдна нога туво, друга тамо. Клади ведра за кирницу та й поiхали, бо вже незадовго сторожi прийдут. Те, що Захарко поiхав з братом окрiм нього i брата не знав нiхто. Захарковi вiдра впiзнали сусiди, бо вiн iх гарно обкував залiзом, щоб не бились. Таких нi в кого не було. То ж коли побачили одне вiдро повне води, iнше порожне, i мотузку розкручену до кiнця, зняли крик, що Захарко втопився. Виймати Захарка з криницi не було кому, не знайшлося смiливих лiзти у криницю в таку студiнь. Був один, що полiз би-то його брат Штефко, який повитягав усiх потопiльникiв[18 - Потопiльник – утопленик.], але як на бiду, поiхав в лiс за дровами i досi нема. Лiс великий, ще темно. Де його шукати? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24149124&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Катафельок – катафалок, грiб. 2 Робiтний – роботящий. 3 Нiгди – нiколи. 4 Цвек – цвях. 5 Хрукт – фрукт. 6 Прочути – раптово почати чути. 7 Налисники – млинцi. 8 Складщина – спiлка. 9 Гандрабатий – широкоплечий, але сутулий чоловiк. 10 Бокувати – сторонитись. 11 Торочити – говорити. 12 Зафайна – занадто вродлива. 13 П’ец – пiч. 14 Темний хлоп – неосвiчений. 15 Варстат – станок (в дiалектi вживаеться як агрегат, машина…). 16 Бiгме – клянусь Богом. 17 Бовван (дiалект.) – дурень. 18 Потопiльник – утопленик.