Крила Яструба
Д. Норгар


Ти молода дiвчина вiдмiнниця-студентка… Нiчого дивного, правда? А ще ти мрiеш про вiйськову кар’еру i водночас хочеш стати планетарним дослiдником. Це теж не дивина. І вже про що ти точно не бажаеш думати – це про полiтику. Але е одне але… В цьому свiтi все пов’язано, i зайва цiкавiсть при виконаннi дипломного проекту легко може призвести до бiди, а особливо, якщо ти наступила на хвiст керiвництву спецслужб, якi, до того що наскрiзь корумпованi, ще й прогавили повзучу iнтервенцiю давно розбитого ворога. І ось на додачу до диплому в тебе контракт, який мало чим вiдрiзняеться вiд рабства, та командир злiплений з того ж тiста, з якого в давнину лiпили Джона Моргана i Френсiса Дрейка! Бiда та й годi… От тiльки через деякий час ти починаеш розумiти, що саме це i е справжне життя!…





Д. Норгар

Крила Яструба





Частина 1





1


Яскраве сонячне промiння стрибало по стiнi бiлими зайчиками. Наснилося щось дивне i незрозумiле, що саме, важко було пригадати, але слiд вiд сну залишився яскравим, наче це було щось важливе.

Холоднi сiрi очi байдужим поглядом слiдкували за промiнням на бiлiй стiнi, аж поки, в iще дрiмаючу свiдомiсть, не увiрвався крик комунiкатора. Вiн болем вiдгукнувся у головi, так що довелося остаточно прокинутися i прийняти виклик. У повiтрi замерехтiли промiнчики, i з’явилося обличчя жiнки.

– Мамо?

Вона сiла, поправивши бiлу майку, i скуйовдила темне волосся. Вiд зачiски пiсля вчорашнього не лишилося й слiду.

Мама всмiхнулася i похитала головою.

– Хотiла привiтати тебе з успiшною здачею iспиту. Бачу, ви гарно вiдпочили.

Дiвчина потерла обличчя долонями, щоб хоч трохи прийти до тями. Таки так, «гарно» вони учора вiдпочили.

– Так, дякую. Трохи вчора погуляли, може, навiть, то було зайве.

Мама кивнула.

– Я думаю, свiжий апельсиновий сiк мае допомогти.

– Я думаю, ти телефонуеш менi не для того, щоб порадити, що врятуе мене вiд похмiлля, чи не так?

Дiвчина пiдняла з пiдлоги трохи пом’яту форму i, глянувши на годинник, почала збиратися.

– Кажу ж, ми вирiшили привiтати тебе з успiшним завершенням навчального року. Всi удома вже скучили i Мерiс, i Вендi, вони чекають любу сестричку. Мiото приходить мало не щодня, все питае, коли ти повернешся.

Застiбнувши останнi гудзики, дiвчина вмилася крижаною водою, i зiтхнувши вiд задоволення, повернулася до голограми матерi, яка теж не сидiла на мiсцi, а готувала снiданок молодшим.

– Мамо, та я ще не знаю, що буду робити на канiкулах.

– Вiкторiя, як це не знаеш? Ми чекаемо на тебе усi. Батьки Мiото збираються до моря на Едер i запросили нас усiх.

Вiкторiя фиркнула, кинувши погляд на рамку на столi, саме зараз там застигло усмiхнене обличчя чорнявого юнака.

– Так, мамо, я розумiю, але в мене тут iще деякi справи.

Мама ще хотiла щось додати, але Вiкторiя поклала руку на пульт.

– Так, я теж усiх вас люблю i цiлую, – та вимкнула зв'язок.

В головi гуло i шумiло. А ще нагадування про Мiото… Мама була щаслива, що у ii старшоi доньки такий гарний наречений. Вiкторiя узяла рамку, зупинивши на нiй фото юнака. Так, гарний; вихований; серйозний; забезпечений; перспективний, але за усi три роки ii навчання у академii Грана, Мiото Азурi нi разу не приiхав сюди. У них були лише канiкули для того, щоб побути разом. Спочатку це здавалося дивним, потiм навiть трохи ображало, що коханий не знайде часу на вiдвiдини, а тепер… тепер вже було байдуже. Вiкторiя добре знала, що батьки Мiото дуже ii люблять, хоч i вiдкрито висловили незгоду з вибором професii майбутньоi невiстки. Ато був другом батька, тож намагався замiнити його для Вiкторii, коли того не стало. Пан Азурi щоразу висловлював свое невдоволення тим, що вона збираеться присвятити свое життя вiйськовiй справi, та ще й прагне потрапити у космодесант. Бо ж вважав, що здiбностей i можливостей Вiкторiя мае набагато бiльше. Та мати не сперечалася i не думала спиняти ii у виборi шляху. Дiвчина з малечку марила космiчними пригодами, хотiла стати героем, мрiяла вчиняти подвиги так само як батько, хотiла подорожувати. А Мiото…Мiото був слухняним сином свого батька. Та Вiкторiю вiн кохав до нестями, i вона його кохала, здаеться… колись, коли вона була випускницею лiцею. І вiдтодi вiн все чекав, коли вона повернеться. Як сказав пан Азурi, «перебiситься» i повернеться.

Вiкторiя поглянула на час, потiм знову на фото. «Перебiситься». Бувало вона ночами плакала у подушку, мрiяла, що ранком прокинеться, а з посту iй повiдомлять, що Мiото Азурi чекае у холi. Та час спливав, а Мiото так i не з’являвся. Вiн iнодi телефонував, або слав листи, коли був вiльний час, та це бувало рiдко, бо хлопець теж навчався i працював зi своiм батьком, до того ж був досить сором’язливий iстриманий.

А в академii днi минали непомiтно. Заняття i тренування займали увесь час, з’явилися новi знайомi, друзi. Тому часу на те, щоб сумувати за коханим, не залишилося. Та й листи до нього останнiм часом стали якимись зовсiм короткими: «Як справи? стомилася, але все добре. Кохаю».

Вiкторiя покрутила рамку у руках. «Кохаю». Пригадався учорашнiй вечiр, палкi обiйми старшокурсника Дена з корпусу десанту. «Кохаю». Сумнiви з цього приводу були вже давно, та пiсля шалених хоч i не зовсiм тверезих поцiлункiв у барi, iх вже майже не залишилося. Звичайно, Дену було далеко до Мiото по багатьох параметрах, та все ж, щось сталося тут iз нею. Подорослiшала, чи що. Тому повертатися у Саланор не хотiлося. Нiжне почуття до чудового гарного хлопця згасало, хотiлося чогось неймовiрного i шаленого, та вдома ii не зрозумiють. Треба було повiдомити Мiото, що вона не повернеться, та от прощатися вона ще не навчилася, хоча життя у здебiльш чоловiчiй компанii даремно не минало.

Вiкторiя вимкнула рамку i кинула ii на стiл, остаточно вирiшивши шукати собi заняття тут, щоб не повертатися додому. Треба ж було вигадати поважну причину, аби залишитися.

Вона причесала волосся i сплела косу. Звичайно, можна найнятися на станцiю Айн кур’ером, теж практика, яка не яка. Верон схвалить таке рiшення. А от мама i молодшi – нi. Хоча, Мерiс i Вендi можна буде влаштувати екскурсiю на вiйськову базу «мiсячних котiв». Вони будуть у захватi, бо ж дуже пишаються тим, що iхня старша сестра скоро стане однiею з них. Так… Вiкторiя сiла на вузьке лiжко. Капiтан Верон дуже здивувався ii рiшенню перевестися у корпус дослiдникiв. Чому була несказанно рада панi Селiна Айя. Якось у десантi було все занадто просто. Зараз бiльшiсть ii друзiв були у корпусi дослiдникiв чи iнформацii. Та ще й Айя зробила свою справу, заохотивши ii вiдвiдувати лекцii. Про це теж треба було повiдомити рiдним.

Комунiкатор знову запищав. Над столом з’явилося обличчя Зорана.

– Вiк, ти що спиш, чи що? Увiмкни новини, мала.

Вона зiтхнула i торкнулася пульту.

– Вiк, ну ти даеш, як ти можеш спати у такий час?

– Зоране, ти ж знаеш, я мало цiкавлюся полiтикою i усяким таким.

– Шкода. Дивися.

І камера його комунiкатора промайнула над рiзнобарвним натовпом. На iнформацiйному екранi було те саме. Тiльки про це ще розповiдала симпатична кореспондент. Вiкторiя вмостилася на лiжку i з байдужiстю дивилася на усе.

– Бачиш? Ти бачиш?!

Радiсно вигукував.

– Зоране, хiба ж це не безглуздо?

– Вчора ти так не казала, – трохи навiть образився той, – ти ж казала, що усе це пiдтримуеш.

– Хильнула зайвого.

– Тьху на тебе «крижана королево», чув би тебе зараз Ден.

Ім’я красеня-курсанта подiяло.

– Вiн зараз iз вами? – хотiлося б спокiйнiше, та як вже вийшло.

Зоран хитро всмiхнувся.

– Ось бачиш, якi ви, жiнки. Коли вирiшуеться доля вашого дому – байдуже, та якщо в обiймах кавалера – на все ладнi.

Вiкторiя махнула рукою. Друзi ii частенько називали саме так «панi крижинка». Офiцери елiтного вiйська не мають права на зайвi емоцii, то ж нiхто пiдступитися не мiг, та ще й у серцi кохання до нареченого. Це навiть лестило.

А Зоран продовжував.

– Вiн пiсля змiни обiцяв приеднатися. Вiкторiя, я не розумiю тебе. Невже ти не пiдтримуеш прагнення свого народу до нормального життя?

Зараз, звичайно, можна було смiливо висловлювати своi думки, бо демонстрацii, якi охопили декiлька планет об’еднання були й справдi мирнi. Та аж занадто масовi. Навiть вiйськова академiя не змогла втримати своiх курсантiв вiд участi у них, як не старалися вчителi.

– Зоране, я вчора сказала усе, що я думаю. Та це не означае, що пiсля вчорашнього свята, я побiжу до мерii або до зали Ради, i буду там витанцьовувати, чи кричати протести проти керiвника Лейтона. І узагалi, якось це занадто швидко розгорiлося.

– Так… – потягнув той, – ти з Саланору, це квiтуче i щасливе мiсто. Ви мало знаете, що робиться на iншому боцi планети, чи ж на iнших.

– Зоране, я все розумiю. Та нажаль, такого рвiння щодо расових протестiв не подiляю. А вже вимоги про усунення Лейтона, тим бiльше. Як сказав полковник Арлi: Галактична Рада може не витерпiти такого i прислати своi сили для втихомирення демонстрацiй, i для вирiшення ситуацii.

– Це й справдi можливо. Та, я думаю, керiвник Лейтон мудра людина, як би там не було, вiн не пiдставить свiй народ i пiде у вiдставку.

– Я б на це не сподiвалася.

Можливо дискусiя продовжувалася б ще деякий час, та подала сигнал iнша лiнiя зв’язку, i обличчя Зорана на фонi натовпу зникло. Те що з’явилося замiсть нього, змусило Вiкторiю миттево стати по командi струнко. Селiна Айа кивнула, вiтаючи курсанта.

– Ви можете сiсти.

Дiвчина опустилася на лiжко.

– Доброго ранку, капiтане.

Панi Айа всмiхнулася.

– Бачу, Вiкторiе, ви не поспiшаете у вiдпустку.

З якоюсь дивною упевненiстю сказала вона.

– Так, панi капiтан.

– Добре. Тодi, як буде час, зазирнiть до мене, хочу дещо вам запропонувати.

Вiкторiя узяла згаслий комунiкатор i вдягнула його на зап'ясток. Прохання Селiни дуже зацiкавило молоду курсантку, бо це могла бути робота, яка стане досить поважною причиною не повертатися додому на цi канiкули. Тож без зайвих думок i вагань дiвчина вирiшила iти до панi Айi. Занять у них вже не було, та викладачi усi ще були на мiсцi.

Прихопивши каву у невеличкому кафетерii унизу бiля навчальних корпусiв, Вiкторiя з заздрiстю поглянула на парадну форму випускникiв «мiсячних котiв», що вiдточували парадний крок, до майбутнього свята, i побiгла далi. Мiцна кава прояснила розум i привела сплутанi думки до ладу. У коридорах було порожньо, курсанти вже роз’iхалися, щасливi, що мають два десятки днiв волi. Хоча Вiкторiю це не радувало.

Секретарка Лiза Мару, як завжди радiсно привiтала студентку i повiдомила, що панi Селiна чекае. Вiкторiя посмiхнулася, проковтнула останне печиво, що було до кави, i нахилилася до секретарки.

– Панi Лiзо, а чому така увага до моеi персони?

Немолода, та все ж симпатична жiнка посмiхнулася у вiдповiдь, вочевидь вона добре знала чому, та казати не збиралася.

– Ідiть, курсанте, самi усе дiзнаетеся. Одне можу сказати – боятися вам нiчого.

Так, заспокоiла. Вiкторiя кивнула. Як би вона не любила i не поважала Селiну Айю, та коли начальник навчального корпусу запрошуе до себе без явноi причини, стае трохи страшно. Дiвчина поправила форму i пiдiйшла до дверей, якi безшумно роз’iхалися у рiзни боки, пропускаючи ii у кабiнет.

Варто було лише крок зробити, як Вiкторiю у жар кинуло, хоча у кабiнетi було досить прохолодно.

– А, курсант Роса, ви вже тут.

Селiна розвернулася у своему крiслi, i на ii приемному обличчi застигла посмiшка. Вiкторiя помiтила, що над столом зависла вiдкрита ii особова справа. А ще там були комендант академii Юрiй Новик, генерал Доран Акiра – командувач «котiв» i капiтан Верон Мартiн – керiвник учбового корпусу десанту.

Вiкторiя витягнулася, вiддаючи честь.

– Вiльно, курсанте, – скомандував сивий генерал, – проходьте, сiдайте.

Вiкторiя вiдчула, що ii ноги зробилися дерев’яними, доки iшла до стiльця. Вона намагалася виглядати незворушно, та руки трохи тремтiли.

– До справи, панi Айя. Коли курсант вже тут, то можемо iз нею усе обговорити. Хоча таке рвiння… я схвалюю.

Вiкторiя тiльки тепер зрозумiла, що аж занадто поспiшила, iй же не наказували з’явитися прямо зараз. Вона потай глянула на кумира усiх десантникiв. Сивий чоловiк, зараз вiн був без свого кiтеля з вiдзнаками, а в простiй форменiй майцi. Це давало змогу оцiнити його чудову фiзичну форму. Свiтло-сiрi пронизливi очi уважно вивчали дiвчину. А вона ледь вiд сорому не згорiла, бо ж добре пам’ятала, де i як була залишена ii форма, i де вона ii знайшла.

– Ми чули про вас, курсанте, багато схвальних вiдгукiв.

В головi все знову змiшалося. То вона вже була готова писати прохання про вiдмову вiд десанту i вступ на випускний курс до дослiдникiв, та тепер, перед очима генерала, шкодувала про таке рiшення.

– Ви будете достойною змiною у наших лавах. Думаю, батько ваш мiг би пишатися такою дочкою, – всмiхнувся генерал. – Тож менi навiть шкода, що такий вправний курсант покине лави «мiсячних котiв» заради космiчних дослiджень.

Селiна добре зрозумiла реакцiю дiвчини на цi слова, тому хитро всмiхнулася i,пiдiйшовши, поклала руки на плечi Вiкторii.

– О, мiй любий друже, ви, краще до своiх лав забирайте тих юнакiв, якi тiльки даремно штанi просиджують на лекцiях з iсторii, бiологii чи психологii. А такi як Вiкторiя, незамiннi у корпусi науковцiв i дослiдникiв. Вони у зоряних експедицiях принесуть бiльше користi, нiж, коли у неi на плечi красуватиметься «мiсячний кiт».

Вiкторii аж голова обертом пiшла вiд такого. Юрiй Новик, який це мовчки слухав, зiтхнув.

– Шкода, курсанте, що ви стали свiдком нашоi невеличкоi суперечки. Та бачите, як за вас «б’ються» моi керiвники. Тому, коли ви вже тут, маю сказати, що я вражений вашими характеристиками, курсанте, особливо щодо робiт у панi Айi.

Вiкторiя поглянула на Верона. Той був не тiльки викладачем i начальником, та якось так склалося, що вiн став iй добрим другом. Вiн кивнув. А комендант продовжив.

– Судячи з характеристик, якi ми маемо, ми (звичайно, коли ви не проти) проведемо експеримент. Ви, якщо й справдi ви переведетесь у корпус дослiдникiв, не будете втрачати цiлий навчальний рiк. І здасте випускний iспит з iншими випускниками цього року.

Голова iще сильнiше пiшла обертом.

– Бо ж ми, якщо ви й справдi така вправна, тiльки затримуемо талановитого офiцера. Вам пропонуеться пройти курс пiдготовки самостiйно i зробити дипломний проект. І коли все вдасться, то мiсце на кораблi Об’еднань вам гарантовано ранiше на цiлий рiк.

Вiкторiя вчепилася в стiлець. Вiд несподiванки i захвату аж в головi паморочилося.

– Але, це тiльки у тому разi, якщо ви пiдтвердите свiй перехiд.

Генерал зiтхнув.

– То ви готовi ризикнути?

– Так.

Чiтко вiдповiла дiвчина, а вiн знову зiтхнув.

– Шкода, менi б такi як ви були б не зайвi.

– Акiра, тобi хiба хлопцiв не вистачае? – посмiхнулася Селiна – Куди iм таке нiжне створiння?

– Куди? – не здавався генерал, – таке нiжне створiння неабияк прикрасило б нашу базу, до того ж, судячи з характеристик, не таке воно вже й нiжне, коли мае «вiдмiнно» з фiзичноi i бойовоi пiдготовки.

Вiн поглянув на Вiкторiю.

– Яку квалiфiкацiю маеш, дитино?

– Майстер снайпер, – з гордiстю повiдомив Верон.

Добре, що Верон завжди перед начальством хвалив учнiв, а то чути про своi досить провальнi квалiфiкацii з пiлотажу, якось не хотiлося.

Генерал кивнув.

– Дiвчино, ото воно тобi треба отi дослiдники?

У його сiрих очах танцювали iскри, генерал вiдхилився на спинку крiсла i схрестив руки на грудях. Вiкторiя вiдчувала усю важливiсть моменту.

– Так. – Видихнула вона.

– Дарма. Та коли ти змiниш свою думку, я сподiваюся це станеться, то ласкаво просимо. А поки що, успiхiв тобi, дiвчино, розумнi i талановитi завжди потрiбнi своiй батькiвщинi, де б вони не служили.

– Розмову можна вважати завершеною, – резюмував комендант.

– Так – Акiра встав.

Усi пiдвелися i вiдсалютували. І вже за хвилину у кабiнетi залишилися лише Верон i Селiна.

– Ну, красунечка, – Верон поклав на плече руку, – тепер вiдпустки тобi скоро не бачити.

Дiвчина не розумiючи поглянула на вчителя.

– Диплом, iспит, а коли все вийде, то одразу ж призначення отримаеш на корабель.

Вiкторiя трохи зблiдла. Про таке вона й не мрiяла.

– Вiтаю, дитино. – Верон потис iй руку i пiшов.

А вона у деякому розпачi i захопленнi залишилася з капiтаном Селiною.

– Ну що ж, люба моя Вiкторiя, я й справдi не помилилася щодо вас, коли вперше запропонувала прийти на лекцii нашого корпусу.

Вiкторiя iще нiяк не могла збагнути, що вiдбулося.

– Акiра, зважаючи на вiйськову iсторiю родини Роса, вчепився в вас мертвою хваткою, бо ж коли дiд i батько так проявляють себе у боях, то можна зробити висновок про гарну спадковiсть. До того ж, з поваги до пам’ятi генерала Дмитра, вiн не хотiв вiдпускати тебе до нас. І менi прийшлося iти у наступ.

Капiтан Айя розлила чай у горнятка з чудовоi порцеляни i одне подала Вiкторii.

– Я взяла твою роботу по Терра Тех Сайнс i пiшла до коменданта. Навiщо тому вояцi така талановита курсантка. Хiба, щоб прикрасити тобою штаб i завалити паперами, коли в тебе не тiльки м’язи працюють. Я ж пропоную цiлий всесвiт. І коли я не помилилася, то з такими можливостями рокiв за п’ять у тебе буде власний корабель.

– Нi, панi капiтан.

– Що нi? – вона вигнула тонку брову.

– Не помилилися.

– Я дуже рада, що вдалося тебе вiдбити у мого давнього суперника. Хоч ми усi вiйськовi, та мiж елiтними пiдроздiлами точиться боротьба за кадри.

– Дякую. – Вiкторiя поставила горнятко на стiл.

– Нема за що, до того ж ти подякуеш менi не зараз, а коли робота по Терра Тех обернеться на дипломний проект, i ти його нам презентуеш. А поки що, «дякую» може бути хiба за помiч у починаннях. Я взяла на себе смiливiсть i вибила тобi дозвiл на Х-переходи. По усiх об’ектах, якi вивчае Тера, ну майже усiх, вiдкритих.

У Вiкторii аж дух захопило. Х-переходи…про таке можна було лише мрiяти, бо ж ними у галактичному союзi користувалися лише дуже поважнi персони, а в корпорацiях то узагалi начальство.

– Але як? – ледь вимовила дiвчина.

– Справа в тому, що керiвник вiддiлу розробки i пiдготовки тераформування, скажiмо так, мiй друг, Тому Урiс був дуже радий, що я йому вiдправляю стажера. А коли побачив твiй проект, то узагалi вирiшив зманити тебе. Та я пояснила, що це можливо лише пiсля трьох рокiв служби. Поки що ти належиш об’еднанню Адаран, та спiвпрацю нiхто не вiдмiняв.

Вiкторiя раптом вiдчула, скiльки вiдповiдальностi одразу ж звалилося на неi. Скiльки людей з цiкавiстю спостерiгати за звичайною, хоч i талановитою студенткою.

– Я готова.

– От i добре, керiвником твого проекту буду я. Тож маеш мiй особистий канал зв’язку, – вона простягла малесенький срiбний диск для комунiкатора.

– Але навiщо вам усе це?

Селiна всмiхнулася.

– Ти добре знаеш, що до академii приймають не всiх охочих. Ми ретельно вiдбираемо курсантiв. І так само ретельно стежимо за молодими офiцерами в подальшому. А коли з’являеться той, що вартий особливоi уваги, а такi бувають, то вiн повинен отримати ii усю, на благо Адарану. Бо ж такi випускники дуже цiннi i за межами нашого об’еднання, та й корпорацii iнодi не проти отримати наших iх. Академiя, як i Адаран, мае свiй зиск у вiдповiдь на те, що дае. Зараз ми допоможемо тобi, а потiм, гляди, i Грану помiч твоя знадобиться. Та ще й парi з генералом – неабияке задоволення.

– Вiн вас кохае?

Селiна пiдняла брови.

– Це так помiтно?

– Так.

– Молодець, хоча ти не менталiст, але дуже кмiтлива.

– Я вiдчуваю людей.

Вiкторiя вже трохи розслабилася.

– Це мае своi плюси, коли так. Сподiваюся, що в нас все вийде.

Селiна торкнулася екрану i там з’явилася робота Вiкторii.

– То ти будеш ii продовжувати, чи це буде якась нова планета?

– Я ще не вирiшила, з можливiстю Х-переходiв я можу i нову взяти. Це буде цiкавiше, я думаю.

– Тодi iди вибирай. Доступ в тебе буде. А я пiдготую усi дозволи.

Вiкторiя вийшла на двiр. Сонячне промiння слiпило очi. А вона стояла не взмозi повiрити у те, що з нею вiдбуваеться. Писк комунiкатора вiдволiк вiд роздумiв. Це був Ден. Усi ранковi романтичнi роздуми геть вилетiли з голови. Вона стисла зуби.

– Так, я слухаю?

– Привiт красунечка, – почулося у вiдповiдь.

Не те щоб Вiкторiя не любила комплiментiв, чи не вважала себе гарною, та таке привiтання трохи вивело ii з себе.

– Чого тобi, Ден?

– Чого ж таким тоном, наче я в чомусь винен, – обурився вiн.

Вона зiтхнула.

– Ти трохи невчасно, у мене справи.

– Я хотiв тебе запросити сьогоднi увечерi прокататися у пустелю.

Так, пустеля – гаряче романтичне побачення, якщо в тебе е катер i пляшка гарного вина, i це усе на заходi блакитного сонця Румiн.

– Вибач, я… я не знаю, чесно, в мене й справдi важливi справи.

– Але ж ти поки що додому не iдеш? – з надiею у голосi запитав вiн.

– Нi, поки що.

– Добре, тодi давай iншим разом.

Вiкторiя зiтхнула роздивляючись дзеркальнi вiкна сiрих корпусiв. В небi промайнув човник зi станцii. Чи вийде те, що запропонувала iй Селiна, чи зможе вона? Дiвчина знову зiтхнула i поплелася повз квiтучi охайно пiдстриженi кущi у тренувальний зал.

Верон був якраз на мiсцi. Високий темношкiрий турiнець з ясними зеленими очима. Без форми вiн здавався iще кремезнiшим, нiж коли кiтель приховував його залiзнi м’язи. Спочатку Вiкторiя дуже дивувалася, як такий бравий вояк сидить на планетi, та потiм дiзналася про його тяжкi поранення, стало навiть шкода. Вiн був ветераном i героем Вердену, а тепер навчав вiйськовiй майстерностi курсантiв. Побачивши у дверях свою ученицю, Верон полишив штангу i сiв.

– О, моя люба Вiкторiя. Чого ж стоiш – проходь.

На могутнiх плечах виблискували краплi поту. Капiтан взяв рушника i витер спiтнiле обличчя. Вiкторiя повiльно пiдiйшла i опустилася поруч.

– Менi якось моторошно вiд усього цього.

Вiн пхнув ii лiктем.

– Це що ще таке?!

Вона знизала плечима.

– Якось усе несподiвано.

– Я в тебе вiрю. Я ж-бо сам тебе навчав. Тай Селiна за гарнi очi такого б не стала робити, коли вона щось таке робить, то впевнена, що не програе. Вона хитра жiнка i розумна.

– А я? Я розумно погодилася на це?

Верон хмикнув.

– Ну, люба, дивлячись чого ти бажаеш. Та насправдi отримати такий шанс видаеться не кожному. Ти ж знаеш. Що на нашому об’еднаннi не так вже й багато можливостей влаштуватися на дослiдницький корабель.

– Так. – Вiкторiя це добре знала.

Молодий союз мав дуже мало дозволiв вiд Галактичноi Ради.

– Та коли мрiя так близько, насправдi страшно. Я думаю про своiх рiдних, якщо усе вийде, коли я iх побачу…

Верон посмiхнувся.

– Так, це проблема, та я не можу нiчого пiдказувати, бо батьки моi залишилися далеко на Турiнi, а дiтей… ви всi моi дiти.

Вiн обняв ii.

– Тож, дитино, не сумуй, i не треба боятися. Рiднi тебе зрозумiють.

– Вони хотiли, щоб я повернулися i вийшла замiж за сина Ато Азурi. Чув про такого?

Верон кивнув.

– Як же не чути, Ато Азурi займаеться рiзними iмплантами i модернiзацiями. Я й сам маю декiлька синтетичних штук виробництва Азурi Джен.

Вiн пiдняв руку i стис кулак демонструючи.

– В мене майже вiдiрвало руку. Нерви i судини довелося замiнити на синтетичнi.

Вiкторiя схилила голову.

– Якщо ти його кохаеш i справдi, то залишайся, та якщо нi – нiчого не повинно ставати на завадi твоiй мрii.

– Так, дякую, – вона пiдвелася. – Я мабуть пiду. Якось одразу стiльки роботи звалилося на голову.

– Еге ж, та я думаю ти все зможеш. Змогла ж ти вижити в пустелi десять дiб.

Вiкторiя кивнула i всмiхнулась.

– Не нагадуй краще.

Вона обняла вчителя.

– Дякую тобi за пiдтримку.

– Не треба, дiвчинко, я ж люблю тебе, як доньку i завжди готовий допомогти. А щодо роботи, – вiн махнув рушником, – ти не поспiшай, пiсля усiх новин тобi треба розвiятися. Пiди прогуляйся, чи може, сьогоднi я чув, Варденський театр дае виставу у Золотих Вiках. Можу замовити квиток.

– Та нi, дякую, якось не хочеться у театр, знайду Зорана i в кiно сходимо. Хоча Зорана зараз з протестiв не витягнеш.

Верон кивнув.

– Так, маячня якась.

– Ну добре, я вже пiду. Бувай вчителю.

На вулицi спека стояла неймовiрна. Не зважаючи на те, що весна тiльки почалася. Повернувшись до себе Вiкторiя всiлася за робочий стiл. Срiблястий мiнi диск пiрнув у пристрiй комунiкатора, на головiзорi з’явилася картинка, i побiгли сторiнки. А на столi замерехтiли ледь помiтнi клавiшi. Вiкторiя поклала голову на руку i з байдужiстю гортала сторiнки з даними, було якось недобре. Спочатку голова пiшла обертом вiд успiху, а тепер усвiдомлення усього вантажу вiдповiдальностi гнiтило. Всi думки кудись зникли. Дiвчина натисла кнопку i пристрiй згас. Вона впала на лiжко i увiмкнула iнформацiйний екран. Крiм передачi про кулiнарiю i новин про заворушення, не було нiчого цiкавого. Тож Вiкторiя вимкнула його i позачиняла вiкна. Та сон не йшов. Хотiлося чогось незрозумiлого. Думки крутися тiльки навколо сьогоднiшнiх подiй. І коли вона залишилася на одинцi з собою, в душу вповзали сумнiви. Вiкторiя загарчала i пiдхопилася з лiжка. Вона вигребла з шафи той небагатий гардероб який був, i зiтхнула. Бо з речей, якi пiдходили до такоi погоди була лише коротенька сукня, не враховуючи стосу формених майок.

В дверi постукали. Сигнал повiдомив, що це Майя Алунка. Вiкторiя наказала вiдчинити. Одразу ж в кiмнату залетiла висока руда красуня з веселими зеленими очима. Вона була курсантом з корпусу медикiв. Якось так склалося, що на другому курсi, пiдчас бойових навчань дiвчата потоваришували. Воно й не дивно, адже були вони у однi командi.

– Торiя, вiтаю!

– О господи, – видихнула господиня невеличкоi кiмнати, – Коли знаеш ти, то ця новина дойде до всiх, хто тут залишився.

Майя засмiялася.

– Так, я в курсi, якоi ти про мене думки. Та це все одно круто. Мало кому доводилося проходити екстерном останнiй курс.

– Майя, будь ласка, – простогнала Вiкторiя, – не треба, менi так погано, ти навiть не уявляеш.

Рудоволоса гостя поглянула на подругу.

– А й справдi, вигляд ти маеш не дуже.

Вона хвилинку помовчала жуючи губу.

– Ми йдемо по магазинах!

– О нi, – видихнула Вiкторiя, яка на вiдмiну вiд бiльшостi дiвчат цього терпiти не могла.

– Нi-нi, i не думай вiдмовлятися. А у перервi можемо сходити у кiно. Я чула у Золотих Вiках зараз якась комедiя iде. До того ж там е ще й декiлька гарних ресторанiв. Бо ж з таким кислим обличчям допомогти може лише пляшечка гарного вина.

– Це може i не погана iдея, а от щодо магазинiв аж нiяк, – пробурмотiла Вiкторiя згрiбаючи зi столу комунiкатор.

– Ну, а в ресторан ти так у формi зiбралася?

Вiкторiя махнула рукою, подруга була права.

– Я викличу нам таксi.

У низу у холi, що виходив прямiсiнько до ворiт академii, було порожньо i тихо. Молоденькi дiвчата за невеличкими столиками мило усмiхалися поодиноким вiдвiдувачам. Подруги саме примостилися на диванi в очiкуваннi свого таксi, як iз дверей пiвденного крила вийшли трое. Високий чоловiк у формi офiцера-оперативника i двi сiро шкiрi близнючки арави. Офiцер пiдiйшов до термiналу, а дiвчата близнючки залишилися бiля невеличкого водограю, роздивляючись воду.

Вiкторii завжди було цiкаво, як воно бути менталiстом, та iхнi курсанти нiколи не спiлкувалися з цим корпусом, якось так склалося. Людей серед них було мало, у бiльшостi арави i валду. Та й корпус цей був у Гранi малочисельним, можна сказати, щоб не ображати народи об’еднань. Вiкторiю аж в жар кинуло, коли вона прийшла до тями пiд поглядом синьооких близнючок. Одна з них зацiкавлено вивчала дiвчину, потiм повiльно пiдiйшла i простягла руку. Все це вiдбувалося наче у якомусь маревi. Вiкторiя не могла вiдвести погляду вiд синiх очей. Вона пiдняла долоню. Сiрошкiра дiвчина всмiхнулася i торкнулася ii руки.

– Вiкторiя Роса, – вимова в неi була дивна, але приемна, – Ти боiшся – таке можливо. Ти з усiм упораешся – це ми знаемо. Ти, – вона на мить зажмурилася наче вiд болю, – дослухайся до своiх вiдчуттiв i пам’ятай: сни не лише пустi видiння.

У головi промайнули якiсь незрозумiлi картинки.

– Вiкторiе?

Дiвчина отямилася клiпаючи очима. Арави якимось дивним чином знову опинилися бiля водограю. Та все ж одна з них пильно стежила за нею.

– Таксi чекае.




2


Безглуздий вечiр нарештi скiнчився. Саме корисне, що в ньому було, це декiлька суконь лiтнього фасону i двi пляшки гарного вина. Одна ще й досi недопита стояла на столi i мерехтiла синiми вiдблисками у свiтлi головiзора.

З голови нiяк не йшла розмова, що сталася в холi житлового корпусу академii. А ще наодинцi повернулися думки про рiдних та про Мiото. Треба було повiдомити матерi i йому, що ii ще принаймнi декiлька рокiв чикати вдома не варто. Увiмкнувши на iнформекранi види природи, Вiкторiя вклалася спати. Пташинi спiви i види зеленого лiсу завжди заспокоювали. Вона нiколи в життi не бачила такоi природи. На планетах ii об’еднання не було таких буйних зелених лiсiв схожих на земнi. Хоча Мервен i був вже давно тераформований, та все ж тут привалювала мiсцева флора i фауна. А Едер узагалi океан.

Вiкторiя заплющила очi. Спочатку вона уявляла, як у своiх мандрах, таки дiсталася до омрiяноi прабатькiвщини, а потiм раптом свiдомiсть понеслася над рудими степами незнайомоi мiсцини. Сотнi вiтрякiв крутили своi лопатi у величезнi системi формування i дослiдження клiмату. Та це було зовсiм не схоже на сон. Вiкторiя добре розумiла все, що там вiдбувалося. Це була якась нова планета, що вивчалася, тiльки там було не все так просто. Мало того, що там проводилося видобуток корисних копалин потай вiд Ради, так ще й ця клiматична система насправдi була якоюсь дивною. Вiкторiя сiла важко дихаючи. Це було просто неймовiрно. Не могло бути такого. Аж тут у головi пролунали слова: сни не завжди пустi видiння. Вiкторiя не дивлячись, що вже було досить пiзно, пiдхопилася з лiжка i увiмкнула комунiкатор. Як i обiцяла Селiна доступ до файлiв ТераТехСайнс був досить широкий. Тепер залишалося знайти серед майже десяткiв планет, що ними дослiджувалися, потрiбну.

Коли годинник пропищав «пiдйом», Вiкторiя з палаючими очима i досi гортала стоси даних на екранi комунiкатора, аж раптом одна картинка змусила ii затамувати подих. Терн, система ?5315. Планета вiдкрита нещодавно, пiвтора земних дiаметра, атмосфера практично не придатна для людини, форми життя: рослини, простiйшi, ведеться робота по вивченню, доданi знiмки. Клiматична система – сотнi вiтрякiв i рудий степ навкруги. Вiкторiя потерла обличчя. Цього не могло бути.

Номер був набраний, комунiкатор заморгав. А за хвилину там з’явилося трiшки пом’яте обличчя панi Селiни.

– Ох, – зiтхнула вона, – Вiкторiя?

Стало трохи нiяково, бо ж вона не тямила, що робила, коли телефонувала керiвницi.

– Ой, вибачте, панi Айя, я зовсiм не подумала, – зашарiлася дiвчина, та цього у слабкому свiтлi голограми було непомiтно. – Я так захопилася роботою.

– Та нiчого, – Селiна поправила коротку зачiску i випрямилася як належить, – все одно вже скоро прокидатися. То я так розумiю, ти визначилася?

– Так. Це буде нова робота, – хвилювання все ще не полишало душу. – Терн, з вашого дозволу.

– Терн? А, так, тiльки-но вiдкрита планета. Так, схвалюю. Нецiкаво слухати про те, що було вже вивчене. Я влаштую усi дозволи i переходи.

Вiкторiя стисла кулаки.

– Так! – прошепотiла вона. – Дякую.

– Вiкторiе.

Дiвчина затрималась на пультi.

– Так?

– Ти що, не лягала?

– Нi, панi Селiно.

Викладач похитала головою.

– Треба вiдпочивати, i повiдом, будь ласка, рiдних.

– Добре, панi Айя.

– Ну що ж, тодi до зустрiчi.

Вiкторiя перебирала у головi усi можливi варiанти. Що там могло бути? Що приховувала корпорацiя?

– Господи, яка маячня, – прошепотiла дiвчина, вивчаючи полоси блiдого свiтла на стелi. Та сон, чи що то було, з голови не йшов. Вiкторiя знову сiла за роботу.


* * *

Тонесенький промiнчик вранiшнього сонця, пробиваючись крiзь густе листя, весело стрибав по обличчю, ковдрi, подушцi.

Свiдомiсть досi оповита сном вловила тихий шум закипаючоi води, ледь чутне клацання, i горнятко гарячого духмяного напою аяте вже на столi.

– Прокидайся, любий.

Вiн розплющив очi, i промiнчик золотом вiдбився у них. Вона, як завжди, посмiхалася, лежачи поруч, зi своiм незмiнно нiжним поглядом.

– Час прокидатися.

Так близька, така рiдна, вона посмiхалася. Щоранку вiн прокидався дивлячись у ii теплi сiрi очi, i так сумно ставало…

Дiвчина знов всмiхнулася i сiла, обнявши руками засмаглi ноги. Вона схилила голову набiк, наче стежачи за ним.

– Я кохаю тебе.

Мiото зiтхнув i сiв, скуйовдивши густе темне волосся. Вiн простягнув руку до невеличкого пульту, i голограма коханоi на мить стала прозорою, а потiм зникла. Мiото знову зiтхнув. Вiн скучив за нею, дуже скучив. А ще вiн заздрив iй, тому i боявся навiдатися до неi у академiю. Життя його було розписане по хвилинах. Все за графiком, все серйозно. А там… Там все не так. Мiото пiднявся з лiжка i знову почався ранковий ритуал: горнятко аяте, переглянути новини, душ, поголитися, бiлi сорочки, дiловий костюм, обов’язкова краватка, охайна зачiска. Вiн вийшов з дому, поглянувши на свое вiдображення у склi дверей. Набридло. Набридли нескiнченнi цифри в паперах, доповiдi i домовленостi, дiловi зустрiчi i вечерi. Треба щось змiнити, хоч би на перекiр наказу батька, таки сiсти i полетiти в академiю, все одно, що батько скаже. Вiдображення в склi криво всмiхнулося. Кожного дня вiн думав про це, та так i не наважився. Автомобiль зупинився бiля ворiт. Цей день обiцяв бути таким же, як усi iншi. А варто лише змiнити адресу пункту призначення, натиснувши усього три клавiшi.

Височенна скляна вежа проковтнула молодого чоловiка, розкривши свою пащу, розмальовану золотими вiзерунками. Дiвчина за стiйкою бiля входу до лiфтiв, побачивши стрункого красеня у дорогому костюмi, засяяла посмiшкою.

– Пане Мiото.

Вiн кивнув, не звертаючи уваги на неi, i швидко побiг сходами нагору. Пiдiйматися лiфтами вiн не любив. У величезному свiтлому кабiнетi усе було готове до роботи: на столi увiмкнений комунiкатор, на який секретарка вже переслала документи, невеличкi диски з пiдготовки до iспитiв i гарячий аяте – все точно, до секунди. Мiото поглянув на себе у дзеркало, i його очi вiдблиснули червоним золотом. Комунiкатор у кишенi дав сигнал з’еднання з загальною мережею. І на невеличкому екранi вмонтованому в око потекла iнформацiя. Вiн повiльно пив духмяний напiй, продивляючись i обдумуючи все, що бачив.

– Пане Мiото, – почувся голос секретарки, – Пан Азурi просить, щоб ви пiднялися до нього.

– А що треба, не казав?

– Якiсь важливi перемовини.

Молодий чоловiк клiпнувши очима, завершив передачу даних.

Нагорi у офiсi батька, який займав мало не половину поверху, все сяяло срiблом i бiлизною. На вiдмiну вiд сина, пан Азурi обожнював бiлий колiр. Бiлi меблi, з чорними i срiбними вiзерунками, бiлi стiни, срiблястi деталi декору, але все пiдiбрано з бездоганним смаком.

Чорний чайний сервiз рiзко контрастував на бiлоснiжному столику, за яким сидiли двое: сам пан Азурi i якийсь незнайомець у дивному каптурi.

Вiдвiдувач сидiв спиною, тож обличчя Мiото не бачив. А перед очима потекла якась незрозумiла iнформацiя.

– Доброго ранку.

Батько пiдняв на нього своi чорнi очi.

– А, ти вже тут, прошу знайомтеся.

І вони iз гостем пiдвелися.

– Релiн-Ат.

Незнайомець повiльно повернувся, i Мiото застиг на мiсцi вiд здивування. Вiдвiдувачем виявився верлiанець. Великi срiбнi очi дивилися з-пiд каптура не моргаючи. Видовжене блiде обличчя без носа здавалося якимось сiрим.

Вiн простягнув свою трипалу довгу руку.

– Дуже приемно, молодий Азурi.

Мiото потиc йому руку i батько запросив всiх сiсти. А верлiанець уважно подивився на Мiото. Потiм пiдняв тонкий палець до ока.

– Так, – кивнув пан Азурi, – в мого сина була вроджена вада очей, довелося замiнити iх на iмпланти.

Гiсть кивнув.

– Я дуже радий знаходитися тут, i сподiваюся, що не дивлячись на деякi непорозумiння наших об’еднань, – вiн говорив повiльно, пiдбираючи слова, – ми з вами зможемо плiдно спiвпрацювати.

Мiото уважно дивився на гостя, а перед очима бiгли данi про Верлiанський Союз. Було якось дивно бачити його тут. Велика Вiйна закiнчилася близько тридцяти рокiв тому. І Верлiанський Союз вiдступив, в Об’еднаннях Лорана запанував спокiй.

– Вибачте, айду Релiн-Ат, але навiщо вам, такiй розвиненi i технологiчно i не тiльки, расi спiвпраця з людьми? Як я можу зрозумiти, ми мало чого можемо запропонувати вам.

Верлiанець посмiхнувся безгубим ротом i склав тонкi долонi дашком.

– Так, ви добре поiнформованi, молодий пане, та все ж маете розумiти, що ми, як би там не було, пов’язанi Х-переходами, i коли ви освоiли цi технологii, хоч i не до кiнця, це варте нашоi iз вами спiвпрацi. Поки що, неофiцiйно. Я був здивований, ваша компанiя i справдi досягла надзвичайних висот у дослiдженнях i впровадженнi iмплантiв. Власне ви – яскравий приклад. Нас це зацiкавило. А для того, щоб ви не сумнiвалися у нашiй щиростi, ми радо надамо нашi доробки у цiй сферi i не тiльки.

Вiн пiдвiвся.

– Вибачте, та час нашоi зустрiчi добiг кiнця, тож я маю iти.

Чемно вклонившись гiсть пiшов, а Мiото мовчки чекав дивлячись на батька.

– І що це усе означае? – поцiкавився вiн розглядаючи чорний посуд на столi.

– Це означае, що ти отримуеш пiдвищення. Вiдтепер ти маеш займатися цiею справою.

– Але ж батьку це, можна сказати, вороги, не побоюсь цього слова.

– Були, сину мiй, були. Та не забувай, бiльш розвиненоi технологiчно раси в Галактичнiй Радi немае. І коли вже нас туди прийняли, маемо не вiдставати. А якщо i справдi ми зможемо об’еднати знання, врештi решт, це ж не вiйськовi справи.

– Що вiн пообiцяв, чого ти так швидко погоджуешся. Чи знае про це керiвник Лейтон?

– Нi, поки що. Спiвпраця на взаемовигiдних умовах, i технологii нестабiльних Х-переходiв.

– Овва.

– Так. Таких технологiй у Об’еднаннях Лорана майже не iснуе. Єдине, про що я чув, це те, що «Яструб» обладнаний ними.

– «Яструб»?

– Так, це трофейний корабель верлiанського флоту. Уяви собi, один з найкращих кораблiв класу дредноут, та ще й з системами нестабiльних Х-переходiв.

– А розiбратися?

– Не можна. Радники вiддали «Яструба» зортанам. Зрештою, то iхнiй трофей. Останнi загони генерала чи, вiрнiше, шерна Тра захопили його. Тому зараз вiн знаходиться на службi у Об’еднань. Але капiтан «Яструба», син бувшого посла зортанiв, оголосив цей корабель своiм домом. Маеш пам’ятати з iсторii, що сталося з iхньою планетою. Ну, от вiн це зробив, i нi в кого язик не поворухнувся заперечити. Нi один корабель людей, нi тим бiльш кораблi валду, не зрiвняються з ним, принаймнi на цей час. Коли ти маеш швидкiсть великi гармати, маневр, а також нестабiльнi Х-переходи, то можеш дозволити собi не пiдкорятися наказам. Щоправда, вiн ще жодного разу не пiшов проти об’еднань. Треба вiддати належне зортанам, вони справжнi воiни, хоча дещо дикi.

Азурi зiтхнув i постукав пальцями по бильцю бiлоснiжного крiсла.

– Ти знаеш, що таких кораблiв у цих сiрих теж небагато.

– Тож ти вирiшив, що якщо не можеш дiстатися, до цього, як ти там кажеш «Яструба», то пiдеш на змову з ворогом, аби отримати цi технологii?

Золотi очi вивчали батька.

– Як вийде.

– Ти не вважаеш, що це небезпечно?

– Можливо. Тому я i хочу, щоб за усiма перемовинами i розробками наглядали ми разом. Я хочу, щоб цей проект очолив саме ти.

– Батьку…

– Дуже обережно, без поспiху. Я сам не розумiю навiщо iм нашi розробки. Але, якщо це й справдi допоможе нам освоiти технологii Х-переходiв, це буде тiльки на руку Об’еднаннм Лорана, усiм, не тiльки для Адарана. Та коли ти раптом запiдозриш щось лихе…

– Я зрозумiв. Коли починати?

– Бiльш детальна iнформацiя чекае на тебе у кабiнетi.

Мiото зiтхнув.


* * *

– Дезiнфекцiя закiнчена. – повторив спокiйний голос.

Шлюз вiдчинився. І високий дужий чоловiк з бiлим, як снiг волоссям, одягнений у шкури i незрозумiлi шати спритно вискочив у коридор. Там його вже чекали. Чоловiк загарчав, почухавши густу бiлу бороду, яка вкривала засмагле обличчя, i кинув сiру замизгану торбу високому худорлявому брюнету у чорнiй з бiлим унiформi.

– Приймай. А менi швидко iсти i багато. Я голодний як чортяка.

Брюнет струснув торбину i всмiхнувся.

– Добре, обiд вже чекае в каютi.

За десять хвилин блондин вимитий i поголений, з охайно зачесаним волоссям iз задоволенням вдихав аромат свого обiду. Чорна з червоним форма iдеально сидiла на ньому. Дверi з тихим дзвiночком вiд’iхали убiк i знову з’явився худорлявий брюнет.

– Ерне, – привiтався вiн, – я радий тебе бачити на мiсцi.

– А, – махнув рукою той, – я тобi не раз казав, треба йти з нами, там i справдi весело. Будеш?

Господар каюти показав на досить багато накритий стiл.

– Нi, я вже обiдав iз Мiлорi. Я прийшов бо дещо пiдрахував. Того, що ви дiстали, досить i на гарну премiю для всiх нас, а не тiльки для переходiв.

Бiловолосий прийнявся за обiд з неприхованим задоволенням.

– Блаженство, ти подякуй Маруфу. Я так скучив за його стравами.

– А сам не можеш?

– Та все якось немае часу.

Вiн витер руку у серветку.

– Дивися.

І на столi з’явився червоний камiнець, розмiром з кулак, а всерединi палахкотiло полум’я. Синi очi гостя розкрилися так широко, як це було можливо, щелепа на якусь мить опустилася, а подих перехопило.

– Нiчого собi, – прошепотiв вiн. – Та це ж… – та договорити не встиг.

Дверi знову дзенькнули, i в каюту влетiв юнак.

– Командор Варт, капiтан Зенал, я маю дещо вам сказати.

– По-перше: не командор, а ерн; по-друге: отак от, з таким обличчям, вриватися у каюту ерна, коли вiн обiдае…

– Командоре, це неприйнятно!

Блондин поклав виделку зi шматком м’яса, а його помiчник уважно i з цiкавiстю дивився на молодого чоловiка з вiдзнаками молодшого офiцера на комiрцi.

Обличчя його горiло, як полум’яне серце багряного каменю.

– Що неприйнятно, лейтенанте?

– По-перше: я не можу звертатися до вас нiяк по-iншому як командор; по-друге: ваша поведiнка i по-трете: те, як ви розпоряджаетеся тим, що вам не належить.

І хлопчина виклав жменю багряних камiнцiв на стiл. Чорнi очi уважно простежили за його рухами. Темнi мов нiч, в них навiть зiниць не було помiтно.

– Ще раз пояснюю, якщо ви чогось не зрозумiли. Мене треба називати ерн, по-друге – я поводжу себе так, як вважаю за потрiбне.

– Але це порушення усiх статутiв i законiв! – випалив хлопець. – Ви дослiдницьке судно, але втручатися у справи планет, на яких розвиваеться розумне життя, заборонено статутом Галактичних Об’еднань Лорана.

Командор кахикнув, брюнет, що сидiв навпроти тихо зiтхнув i на його гарному обличчi з’явилася посмiшка.

– Лейтенанте, я розумiю, що ви спецiалiзуетесь на дослiдженнях нових об’ектiв. Та досвiду ви не маете. Отож, замiсть того, щоб вичитувати вашого командира, краще б сходили з ним униз.

Молодий чоловiк хотiв щось сказати, та ерн пiдняв руку.

– Так, я забув, ви на випробувальному термiнi.

– А про це я маю доповiсти моему командуванню.

Вiн кивнув на камiнцi на столi i пiшов геть.

У каютi повисла тиша.

– Я думав ти його придушиш на мiсцi, – промовив Зенал.

Ерн струснув головою, вiд чого прядка бiлого волосся вибилася з зачiски i впала на лоба.

– Руд, нагадай менi, де ми пiдiбрали цього клоуна?

– На об’еднаннi Асара.

Комунiкатор, що лежав на столi блимнув.

– Ерне Варт.

– Так, Алане, слухаю.

– Для вас подарунок.

Голограма моргнула на мить, i над столом зависли якiсь тексти.

– О, Алане, дякую, ти просто молодець.

– Я знаю, – почувся задоволений голос.

– Це те, що я думаю? – запитав Руд.

Ерн махнув пальцем продивляючись iнформацiю.

– Так, цей хлопчина дуже спритний в тому, щоб писати рапорти.

Вiн натис кнопку.

– Алане, я ж сподiваюся останнiй рапорт не вийшов за межi корабля?

– Ображаете, командоре.

– Дякую. Іншi значення не мають.

Рудгер позiхнув, лiниво вiдкинувшись на спинку стiльця.

– Все добре, та про планету з залишками «зоряноi кровi» iм знати ой як не треба.

– І? – нiби не розумiючи потягнув Руд.

Командор трохи роздратовано вiдсунув тарiлку.

– Ерне Рудгер Зенал, не клей iз себе дурня, попрацюй iз цим занадто чесним лейтенантом. І накажи ерну Таурну готувати Х-перехiд до об’еднання Асара. Я клоунiв при собi тримати не збираюся.

Рудгер кивнув.

– Але ж Дейлiн, ми зобов’язалися брати людей з Об’еднань на свiй корабель, i це домовленiсть, яку не можна порушувати.

– Я знаю.

– Ну тодi як?

– Вiзьмемо iншого, «недостатньо квалiфiкований» от i все.

– Але …

– Потiм ми вiдвiдаемо Адаран.

– Скучив за домом?

– Якщо це можна так назвати. До того ж у Адаранi е декiлька чудових мiсць, де люди можуть хоч трохи вiдпочити. А ще вiйськова академiя одна з найкращих в об’еднаннях.

Синi очi товариша звузилися. Вiн кивнув.

– Так, а ще е цiла купа «невдоволених» керiвником Лейтоном.

Дейлiн похитав головою.

– То пусте, тому що я вже втомився брати до себе якихось дурнiв.

– А людину iз своеi Альма Матер ти не будеш вважати дурнем?

– Руд, я виберу кращих. Там я це зможу зробити. До того ж, коли Адарану i Лейтону потрiбна моя допомога, я думаю зможу ii надати.

Руд фиркнув вiн, вочевидь, не бажав умiшуватись у справи планетного об’еднання.

– Не забувай, саме Адаран пiдтримав мене.

– Добре, я не буду проти.

Руд пiдвiвся.

– Мабуть, вже пiду.

На мить його погляд спинився на багряних камiнцях.

– І як тобi вдаеться iх так швидко знаходити?

Ерн пiдняв погляд сповнений важкого смутку.

– Я вмотивований.

– Тож, – капiтан згрiб камiнцi у долоню, – на мапу ми нанесемо Гею28 чи може назву таки придумаеш?

– Нi, нехай цей свiт покищо розвиваеться у своi чистiй i захоплюючiй сутностi без нашого втручання. Хлопцiв я попередив, а от про того юнака не забудь.

– А коли дiзнаеться його керiвництво?

– А то мене вже не обходить, коли вони дiзнаються ми вже будемо у Адаранi.

– Ти жорстокий.

– Та годi вже.

Рудгер спинився бiля дверей i нарештi вирiшив запитати.

– А оце? – вiн кивнув на камiнь на столi. – Це ж можна дурну купу грошей отримати.

– Це подарунок майбутнi дi лi-Варт.

– О, – на гарному обличчi з’явилася посмiшка. – Ельвiра? Роузi? Кем?

– Нi, нi, нi, – вiдповiв командор, який вже вивчав мапу, що зависла над столом, – я ii ще не зустрiв.

– Ти жорстокий i мерзенний тип, – махнув головою Руд i вийшов у коридор.


* * *

Спека була нестерпною. Дiвчина одягнена в легеньку сукню iз темно-зеленого шовку вийшла на подвiр’я академii, везучи за собою маленьку валiзку. Вдалинi, на iншому боцi подвiр’я марширували новенькi, що мали неймовiрне бажання за двадцять п’ять днiв вступити до академii. Раптом стало аж морозно. Вiкторiя пригадала себе три роки тому. Та зараз життя знову робило крутий поворот. Вона поглянула на тоненьку смужку з чипом на руцi. Квиток у центральний офiс Тери, i сновидiння дало про себе знати. Вона поспiхом розкрила невеличку стильну дамську торбинку, перевiряючи чи на мiсцi усе. Там, в промiннi сонця виблискував маленький срiблястий КПК.

«– Що, нiхто не запiдозрить?

– Нi, – хлопчина в здоровезних окулярах заклав руки за голову, i вдоволено посмiхнувся. – Це ж така собi звичайнiсiнька старенька модифiкацiя читалки. Просто береш ii з собою i пiд’еднуеш до потрiбноi системи.

– Отак просто? – недовiрливо запитала вона, оглядаючи його страшну неприбрану квартиру.

– Отак просто, – хлопчина знову посмiхнувся i почав клацати по старезнiй клавiатурi.

– Вартек.

– Так, Вiк, ти зрозумiй: усi чекають супершпигунських технологiй, невидимих роботiв-шпигунiв, якихось вiрусiв розвiдникiв, а це усього лише старенька читалка.»

Вiкторiя дiстала напiвпрозору срiблясту пластинку i оглянула ii ще раз. А й справдi. Дiвчина зiтхнула. Треба було йти, а вона ще й досi не розповiла рiдним, що поки не повертаеться.

Величезний хол з термiналами, приемнi дiвчата, що всмiхаються вiдвiдувачам. Вiкторiя натисла кнопку таксi. І через п’ять хвилин летiла у порт Браму. Трохи подумавши, вона увiмкнула комунiкатор. За мить з’явилося зображення матерi.

– О, Вiкторiя, як справи?

Мама видно поралася у саду бiля своiх квiтiв.

– Бачу ти в таксi, чому не попередила ранiше, що повертаешся, я б приготувала твiй улюблений пирiг.

Обличчя жiнки випромiнювало радiсть.

– Нi, мамо, я вiдлiтаю у справах, i боюся, що на цих канiкулах додому я не повернусь.

Стало якось сумно, додому, не дивлячись нi на що, хотiлося.

– Але ж… – радiсть матерi згасла.

– Так, мамо, я перевелася у дослiдницький корпус, i менi запропонували закiнчити академiю екстерном.

– О, – тихо промовила мама. – А як же вiдпочинок?

– Я не хочу втратити шанс, бо ж потiм, якщо все вийде, я можливо отримаю призначення на корабель.

– Вiкторiе, – у очах матерi заблищали сльози.

– Мамо, я вже дивилася, у кiнцi сезону тут будуть аж чотири кораблi: Велеона, Стрiлець, Зорянi Вiтри i Мрiя.

– Але ж… це означае, що ми тебе не побачимо, декiлька рокiв. – прошепотiла мати.

– Мамо, це ж моя мрiя.

Розмовляти було важко. Заважали сумнiви трохи, та маминi очi.

– Так, – промовила вона, – а як же Мiото? Ти йому сказала?

Вiкторiя зiтхнула.

– Нi, та це я зроблю з порту, в мене ще буде деякий час до подорожi. Думаю встигну йому розповiсти. Добре, менi вже час.

Мама хотiла щось додати, але таксi спинилося i вона вимкнула зв'язок. Серце билося в грудях немов птах. Вона декiлька разiв лiтала на Едер iз сiм’ею, iще три рази була на станцii Айн, коли вони проходили тренування. А тепер вона тут сама, та ще й мае подорожувати Х-переходами. Дiвчина вклала невеличку кульку у вухо на випадок, якщо ще комусь захочеться з нею зв’язатися, i пiшла до здоровенноi будiвлi iз скла i сталi. Людей тут була сили-силенна, в рiзних вбраннях, рiзних рас. Вони прилiтали, вiдлiтали, поспiшали у своiх справах. А вона намагалася спинити тремтiння в колiнах, iдучи до потрiбного термiналу. Молодий чоловiк вдягнений у форму службовця станцii привiтно всмiхнувся.

– Доброго дня.

Вiкторiя кивнула i несмiливо простягнула руку з маленьким браслетом. Батько колись розповiдав, що Х-переходи дуже дорога технологiя, але замислитися про це довелося тiльки тепер.

– Панi Вiкторiя Роса, запрошення на Едер, центральний офiс ТераТехСайнс, – пiдтвердив iнформацiю молодий чоловiк.

Вiкторiя знову кивнула, а вiн щось набирав на своему пультi i крадькома роздивлявся дiвчину. Стало трохи нiяково, бо ж за три роки вона звикла до форми, а сукнi лишилися в минулому.

– Прошу зачекайте, ваш «перехiд» буде готовий за пiвгодини.

Вiн вказав на закуток зi столиками.

– Дякую. – Вiкторiя взяла валiзку i пiшла туди.

Людей тут було багато, та один столик був для спецiальних гостей. Вiкторiя всiлася у м’яке крiсло i дiставши свою стареньку «книжечку» вирiшила роздивитися ii краще.


* * *

– Ну от, моi любi i дорогоцiннi члени команди, – радiсно почав Дейлiн, звертаючись до пiдлеглих, – зараз настае час веселитися. Ми прибули в об’еднання Адаран, i той, хто першим надасть капiтану Рудгеру Зеналу прохання про вiдпустку, отримае вiд мене особисто премiю. А хто встигне у першiй п’ятидесятцi, тi отримають вiдпустку на тридцять дiб. Бувайте, весело погуляти.

Командор встав з крiсла. Руд скоса глянув на нього.

– Знову я залишаюся.

– Подавай прохання, я повернуся та вирiшу чи вiдпускати тебе звiдси.

Посмiхнувся командор.

– Я тебе ненавиджу.

І Руд узявся до роботи, приймати прохання, якi посипалися одразу ж пiсля останнього слова Дейлiна. Офiцери, що знаходилися на мiстку вiддали честь командору, i махнувши iм рукою Дейлiн вийшов. Та тiльки-но дверi у коридор вiдчинилися, як його розкiшна парадна форма з срiблястими гудзиками i вiдзнаками була облита гарячим солодким чаем.

– Ой, – дiвчина прикрила рота долонею приховуючи смiх.

Командор зашипiв, та не вiд болю (а груди таки пекло).

– Кем, я теж радий тебе бачити.

– Вибач, – дiвчина серветкою намагалася виправити скоене, та от чомусь каяття в ii очах зовсiм не було, – я ненароком.

– Так, – Дейлiн забрав серветку i пiшов геть.

Парадна форма була поки що зiпсована. Тож не довго думаючи вiн натягнув бiлу майку i вийшов сподiваючись, що нiяка з його пасiй бiльше не обiлле його нiчим.

Бiля шлюзу вже чекав Руд. Вiн стояв спершись на стiну, i з фiлософським поглядом неймовiрно синiх очей роздивлявся протилежну.

– О, ерне, вiтаю. Бачу ти вже готовий до сходження на планету. А не боiшся iти отак без вiдзнак? Ти ж тут чужий.

– Та я тебе прошу, навiть коли якiсь расисти дадуть у зуби, повiр, я зможу вiдповiсти.

– Ну, як знаеш. Тiльки, будь ласка, не приводь бiльше на облавок осiб жiночоi статi. А то тут вже гарем бiгае, i скоро вони змовляться i тебе таки порiшать.

– Так, матусю, та я вже дорослий. Тож не переймайся, а краще потурбуйся, щоб люди мали усi умови на станцii i не тiльки. І сам приеднуйся, коли маеш бажання.


* * *

Вiкторiя чекала, сторiнки тексту поволi проминали перед очима, але очi вже майже iх не бачили. Думки крутилися у головi i все набирали швидкiсть. Як це зробити? Як дiстати iнформацiю? Як залишитися непомiченою? Питання про те, чи е там потрiбна iнформацiя десь зникло. З кожною хвилиною чекання ставало все страшнiше. Що скажуть ii рiднi, що скаже Мiото i його батько, коли ii викриють? Перспектива на успiшну кар’еру розлетиться на друзки.

Вона i не помiтила, як очi самi собою вiдiрвалися вiд читання i зараз вони чомусь вперлися у високого чоловiка, що зайшов у залу очiкування, вiрнiше у його плече. На шкiрi кольору темного меду красувався чорний кiт, що сидiв у чорному серпочку мiсяця. Вiкторiя моргнула i думки припинили шум. Це був зортан. Подиву не було меж. Їх у об’еднаннях було не бiльше кiлькох десяткiв. Зортан, ще й з тату «мiсячних котiв». Вiкторiя придивилася уважнiше. Таки правда, вiн був височенний, у залi очiкування вiн вирiзнявся своiм зростом понад два метри i яскравим контрастом бiлого волосся на темнiй засмаглiй шкiрi. Чоловiк забрав свою картку, чемно вклонившись дiвчинi бiля термiналу, i озирнувся. Вiкторiю нiби струмом вдарило, вiд погляду його чорних, мов нiчне небо, очей. Зрозумiвши, що вiн помiтив те, що вона його роздивляеться, Вiкторiя, зашарiвшись, вткнулася в свое читання. Хоча, така вона була не одна. Вiдвiдувачi, майже усi, оглядалися i дивилися на прибульця. Та от вiн помiтив саме ii.

Вiкторiя знiяковiла ще сильнiше i пiдняла читалку, щоб закрити обличчя. Зараз вона могла бачити тiльки його ноги у чорних штанях i сильнi руки, якi поставили ще одне крiсло за ii столик.

– Яка краса, ще й за таким чудовим заняттям.

Вiкторiя зцiпила зуби, вдихнула глибоко аби прогнати вогонь з щiк, i повiльно вiдхилила читання. Його очi i справдi лякали. Непрогляднi, навiть зблизька не було видно зiниць. Чоловiк пiдпер голову долонею i з ледь помiтною посмiшкою споглядав на те, як вона тепер блiдне.

– Ви так дивилися на мене, що я вирiшив пiдiйти ближче.

Вiн вiдхилився у крiслi. Пiд бiлою майкою було добре помiтно усi рухи сталевих м’язiв. Вiкторiя в панiцi згадувала все, що знае про цю расу. Бо ж одна з перших робiт у Селiни була саме про них.

– Так, стало цiкаво, – нарештi промовила вона. – Я писала роботу про вашу расу.

– Он як, – його погляд змiнився, – то ви студентка.

– Так.

– Їдете вiдпочивати?

– Нi. Я маю завдання.

– А студентка… – вiн замовк, дозволяючи продовжити самiй.

– Академiя Грана, корпус дослiдникiв, четвертий курс.

– О, – вiн всмiхнувся ширше.

Вiкторiю знову кинуло в жар. У них i справдi було по чотири iкла зверху i знизу. Коли бачиш це на малюнку, це одне, а вживу – зовсiм iнше.

– То що ж за роботу ви писали про нас?

– Історiю виникнення виду, розвиток i загибель планети.

– Селiна Айя, вона ще й досi викладае?

– Так, – кивнула дiвчина i трохи розслабилася, коли почула iм’я свого керiвника.

– І що ви можете сказати про загибель моеi батькiвщини? – трохи подався уперед вiн.

– Офiцiйнi данi повiдомляють про астероiд.

– А неофiцiйнi?

Таке враження, що вiн читав ii думки. Вiкторiя запнулася. Їх вчили не висловлювати своi думки в голос. Але чомусь зараз захотiлося сказати саме те що вона дiзналася.

– Неофiцiйнi, свiдчать про те, що нiякого астероiда не було. Судячи з точного аналiзу усiх факторiв i даних Сурi була знищена свiдомо.

Вiн ще ширше всмiхнувся i вiдхилився на спинку крiсла.

– Шкода, що тiльки четвертий курс. І Селiна тебе не вигнала за «неофiцiйнi» данi?

– Нам не дозволено використовувати чи озвучувати те, що ми з’ясували неофiцiйно.

– Он як. І як же така юна особа змогла зробити такi висновки?

Вiкторiя недобре глянула на свого спiврозмовника, вирiшивши, що бачить у його очах сумнiви щодо ii здiбностей.

– Такi висновки може зробити кожен, хто мае змогу i терпiння вивчити i проаналiзувати усi звiти.

– А… – та вiн не встиг, бо пiдiйшов хлопчина у формi службовця.

– Панi Роса, ваш перехiд вже чекае.

Вiкторiя швидко пiдхопилася, узяла свою валiзку i пiшла, навiть не озирнувшись на свого спiврозмовника.

А вiн з досить задумливим обличчям дивився iй у слiд.


* * *

Висока струнка жiнка з охайною короткою зачiскою, минувши секретаря, яка намагалася iй щось повiдомити, вiдчинила дверi у свiй кабiнет.

– Не зараз, краще знайди менi заспокiйливе.

Вона впала у м’яке крiсло i заплющила очi. Лiта мало змiнили панi Айю – все тi ж суворi риси витонченого обличчя, незмiнна зачiска, прикрашена срiблястим гаптуванням сивини, трохи змiнилася форма i вiдзнаки вже немолодоi вчительки. Дейлiн дивився на неi з дальнього кутка кабiнету, посмiхаючись. Зараз вiн зрозумiв, як скучив за минулими тут, у академii, роками, як стомився вiн вiд нескiнченноi роботи на службi об’еднань. Та минуле завжди залишаеться минулим. Вiн вiдкрив невеличку дерев’яну скриньку, у якiй на червонiй тканинi лежала маленька золота статуетка, i тихенько кахикнув. Вона широко розкрила свiтлi очi, клiпнула, не розумiючи що вiдбуваеться. Дейлiн пiдвiвся i пiшов до столу.

– Моя люба вчителько.

Вiн посмiхався, а вона дивилася на нього нiби пiзнаючи.

– Дейлiн! О боги! Невже це ти?

Селiна пiднялася зi щасливою посмiшкою i обняла його.

– Скiльки ж рокiв ти тепер пропадав?

– Чотири, панi Селiно.

Вона вiдсторонилася, не випускаючи його мiцноi руки, щоб краще роздивитися.

– Змужнiв ще бiльше, вiдпустив волосся, – промовила вона роздивляючись гостя. – Хiба ж вiйськовим дозволяють таку зачiску?

– Хiба ж я вiйськовий? – лукаво прищурив очi вiн.

– Так.

Дейлiн простягнув iй скриньку.

– Це тобi, невеличкий дарунок.

Вiн всiвся на стiл i тепер зрiвнявся у зростi з вчителькою.

– О, яка краса, – вона вiдкрила скриньку.

– Це богиня родючостi i миру, звуть ii Арайне. Ще одне невiдоме об’еднанням поселення.

– Невiдоме? – вона поставила статуетку у скляну шафу.

– Так, – зiтхнув вiн, – я не хочу, щоб прекраснi юнi свiти, згадку про яких втрачено пiсля розпаду iмперii, були знищенi.

– То людський свiт?

– Так, я веду спостереження, поки що. Та не думаю, що розповiм про нього нашим поважним Радникам.

Селiна дивилася у його чорнi очi.

– Я не подiляю твоеi думки, але така iдея не чужа i нашiй школi. Не заважати, можливо навiть краще, нiж змушувати розвиватися у шаленому темпi.

У кабiнет увiйшла секретарка, несучи срiбну тацю з чайником i канапками.

– О, як вчасно, Лiзет. Я зголоднiв, – посмiхнувся гiсть i одразу ж запхав бутерброд цiляком до рота.

Вихована Лiзет лише осудливо похитала головою, а вiн спробував усмiхнутися.

– І молодий чоловiче, на столi вихованi люди не сидять.

Селiна тихо засмiялася. А вiн зiтхнув i знизав плечима, ковтаючи смачне частування. Лiзет вийшла. А Селiна повернулася у свое крiсло.

– Тож ти скучив, чи все таки, це не тiльки ввiчливий вiзит?

Дейлiн випив чаю.

– Скучив, готовий тобi надати цiлу купу цiкавого матерiалу, тiльки це мiж нами.

– Добре.

– А ще менi потрiбне поповнення.

– Що?

– Менi потрiбнi молодi офiцери.

– Чому це ти вирiшив звернутися до нас?

– Бо набридло наймати або некомпетентних, або шпигунiв. – розвiв руками Дейлiн, – менi потрiбнi молодi, нехай без досвiду, та з можливостями i бажанням.

– І якi ж тобi люди конкретнiше потрiбнi?

– Я втратив кiлька гарних бiйцiв i пiлотiв, а ще конче потрiбен спецiалiст з планетних дослiджень. І такого треба певне з досвiдом.

Селiна увiмкнула комунiкатор i над столом засвiтилися обличчя i iнформацiя про них.

– Будь ласка, цьогорiчний випуск, якщо в тебе е час чекати.

– Так. Моi люди стомилися, тож я вирiшив iм дати вiдпустку.

Вiн повiльно гортав особовi справи, уважно вивчаючи характеристики. Деяких вiн вiдводив убiк, щоб вивчити детальнiше.

– Селiна, а що у вас тут таке коiться? Люди не вдоволенi. Що сталося?

Селiна зiтхнула, дивлячись у вiкно, яке виходило у внутрiшнiй двiр.

– Я сама ще до кiнця не зрозумiла. Та чомусь люди вирiшили виказати свое «фе» Лейтону. Все почалось з пустелi Урута.

– А там що?

– Там знайшли дiаманти.

– О, – Дейлiн продовжував перегляд претендентiв.

– Мiсце для людей там не придатне, i хтось порекомендував Лейтону на розробку кар’еру взяти вендiв.

– А вiн узяв i погодився?

– Так, але ж iх використовують майже усi об’еднання, хоч i роблять вигляд, що це не так. Та якось сталося, що почали зникати люди. І громадськiсть, не дивлячись на усi запевнення в тому, що венди безпечнi, вибухнула, пiсля того, як iх спiймали, коли вони намагалися згвалтувати жiнку далеко вiд пустелi.

Дейлiн спинився здивовано пiднявши бiлi брови.

– Це жарт якийсь?

– Нi, – Селiна повернулася до столу, – аби ж то був жарт…

– Але такого не може бути.

– Чому ж нi? – вона узяла чашку. – Згадай iсторiю власного народу.

– Ми були експериментом, нас створювали як солдатiв. А то раби – погане порiвняння.

Вiн продовжив читати.

– Так, раби. Тiльки щось пiшло не так, i в Лейтона полетiли звинувачення. Простi люди невдоволенi.

Дейлiн зiтхнув.

– Усього лише декiлька життiв – дрiбниця. Я iнодi втрачаю десятки класних спецiалiстiв, захищаючи безпеку об’еднань.

– Люди не вважають це дрiбницею.

– А я пiдозрюю е ще щось.

– Можливо. Тут одразу вилiзли назовнi усi невдоволення, про якi мовчали, яким не надавали значення.

– Ото вже роботи нема.

Дейлiн вже було махнув рукою продивляючись чергове обличчя, та рiзко спинився, вдивляючись у кандидата.

– Овва! – на його лицi з’явилася посмiшка. – Вiкторiя Роса, дев’ятнадцять рокiв, а вже випускниця.

Вiн вiдкрив характеристику розлогiше i здивовано похитав головою.

– Це цiкава юна особа.

Селiна замахала руками у знак протесту.

– Ото вже нi, я ii тобi не вiддам. Це мiй майбутнiй наступник. Тож i не дивися.

– А вона згодна усе молоде життя провести у академii за паперами? О, яка робота – Тера Тех, нiчого собi.

Вiн вiдкрив роботу пiд назвою «Тера Тех. Моделювання дослiджень.» Студенти вибирали вiртуальну планету i повиннi були створити програму дослiдження i розвитку з прискоренням часу.

– Якi чудовi результати, – промуркотiв Дейлiн. – А де ii робота з дослiдження раси зортан?

Селiна вiдкрила рота вiд подиву.

– Я з нею сьогоднi познайомився у космопортi. Тiльки не редаговану, будь ласка, – додав вiн тоном, який не допускав негативноi вiдповiдi.

Селiна прищурилася, потiм вiдкрила стiл i дiстала теку. Дейлiн довго гортав сторiнки.

– І хто ж напоумив таку юну особу?

Вона зiтхнула.

– Нiхто. Я надала iнформацiю в майже необмеженому доступi. Там нiчого такого не було, що б могло наштовхнути на роздуми про те, що справдi сталося. Та вона ж не просто написала роботу, вона дослiдила все з початку, порiвняла усi доданi вiдомостi i параметри та зробила своi висновки.

– З такими характеристиками ii будь хто вiзьме до себе, та з таким бажанням шукати правду буде важко, але не менi.

– Нi, Дейлiне, вона ж iще дитина.

Вiн закрив доповiдь.

– Усi ми такими були.

– Але вона не для служби так далеко вiд дому. У неi любляча, досить заможна родина, наречений, та не простий, а син пана Азурi.

– Тодi чому вона подалася у елiтну вiйськову академiю i майже закiнчила пiдготовку у бойовому пiдроздiлi, та щось перемкнуло i перевелася у дослiдники. Якщо вона уся така домашня, то чому вона не в столичному унiверситетi, а тут?

– Це молодiсть.

– Селiно, я тебе дуже люблю, та таких людей шкода не використовувати по iхнiх можливостях. І менi чомусь здаеться, що вона хоче i мрiе про подорожi i роботу мiжпланетного дослiдника-аналiтика, а не про кабiнетну роботу в академii.

– Азурi буде проти. У них були своi плани на цю дитину.

– Вони що ii купили? Пiдписали контракт? Нi?

– Я не…

– Селiно, якщо треба буде, я сам до Лейтона пiду. Тому, будь ласка, передай пану коменданту моi найкращi побажання i список тих, кого я вiдiбрав.

Вона зiтхнула.

– Сподiваюся, ти ii на за миле личко обираеш.

Дейлiн похитав головою.

– Ох вже цi жiнки, у вас лише одне на думцi.

– Якби ж я тебе погано знала. Ти досi не одружений.

Це було скорiше ствердження нiж питання.

– Так, та я над цим якраз розмiрковую. З’явилася цiкава кандидатура.

– Дейлiне, схаменися! Вона ж iще дитина закохана у чудового юнака.

– Ти добре знаеш, як моi пращури ставилися до таких питань, моя люба вчителько. І я старомодний. Тож усi вашi розмови про закоханiсть я не сприймаю.

Селiна трохи зблiдла вiд його тону.

– Та я пожартував, – розсмiявся Дейлiн побачивши реакцiю вчительки, – я не варвар якийсь, чесне слово. Вiдслужить своi три роки у веселiй компанii на Яструбi, захоче – повернеться до свого нареченого, не захоче – знайде собi якесь заняття, або залишиться у нас.

Селiна поклала руку на серце.

– Ти iнодi мене лякаеш.

Вiн обняв вчительку за плечi.

– І все одно я проти i не збираюся вiддавати тобi свою кращу студентку.

– Ну, – вiн розвiв руками, – це вирiшить комендант. А зараз, будь ласка, увiмкни менi архiв новин за останнi декiлька тижнiв.

Дейлiн визирнув у приймальню.

– Лiзет, будь ласка, замовте нам обiд у якомусь гарному ресторанi, замовляйте на мое iм’я i не соромтесь у виборi. Бо ж я дуже скучив за нормальною iжею.


* * *

Аж подих перехоплювало вiд усiх красот. Вiкторiя з маленькою валiзкою стояла посеред велетенського куполу, а там квiтли величезнi духмянi барвистi квiти, зеленiли кущi i дерева, у гiллi яких стрибали строкатi райськi пташки i якiсь дивнi маленькi звiрятка схожi на мавп.

Дiвчина задерла голову, роздивляючись антигравiтацiйнi платформи, якi снували туди-сюди, розвозячи службовцiв у бiлих одежах. І так тут усе було казково, аж не вiрилося. Вона вдихнула тонкi пахощi квiтiв i пiшла по стежинi викладенiй бiлим мармуром. Тут усi були зайнятi своiми справами, тож нiхто не звертав уваги на гостю у легкому зеленому вбраннi. Бризнув штучний дощ, Вiкторiя було хотiла прикрити голову, та якраз над самiсiнькою стежкою краплi зупиняло невидиме поле, а променi свiтла перетворювали iх на мерехтливу веселку. Вiкторiя ледь не спiткнулася милуючись дивом, i сама не помiтивши, дiйшла до невеликого водоспаду, там стояв термiнал i усмiхнена дiвчина.

– Доброго дня, я Арамi, буду рада допомогти шановнiй панi.

– Вiкторiя Роса, – промовила гостя, – Менi треба знайти пана Сандера Урiса.

Путiвник всмiхнулася ще ширше, блимнув невеличкий екран.

– Так, вас чекають, будь ласка, – голограма дiвчина вказала на невеличку круглу платформу, що виплила десь з-за водоспаду.

Вiкторiя недовiрливо глянула на цю штукенцiю, та робити нiчого i вона стала на цю платформу. Вiдчуття були незвичнi. Багато хто в об’еднаннях користувався такими штуками, та не на ii рiднiй планетi. Вiкторiя злякалася, що впаде, хитнулася, закрутилася голова, та вона вперлася у невидиме перило, яке спалахнуло блакитним вогнем. І платформа знову швидко пiшла угору. Вона пiднiмалася над дивовижним садом i зрозумiла, що по центру купола стояла велетенська будiвля, та знизу цього було не видно, бо уся споруда була вкрита рослинами. Платформа набирала висоту, аж поки у стiнi заквiтчанiй рожевим в’юнком, не вiдчинився отвiр, i звiдти висунулася бiла дошка. Платформа м’яко пристикувалася до мiсця призначення, i Вiкторiя з полегшенням зiтхнула. Досi було соромно навiть собi зiзнатися, що рiшення стати офiцером-дослiдником, вiдмова вiд елiтних вiйськ було з одного боку продиктоване ще й страхом. Дiвчина iз задоволення стала на тверду поверхню i пройшла у середину. Там картинка змiнювалася кардинально. Навкруги бiлi стiни, сiра пiдлога, чiткi форми, блакитне свiтло i нiчого зайвого. Попереду були великi дверi. Вони безшумно роз’iхалися в боки i Вiкторiя опинилася у кабiнетi. Чоловiк який схилився над комунiкатором пiдняв голову, i на його симпатичному обличчi з’явилася посмiшка.

– О,Вiкторiя, ви вже тут, дуже радий зустрiчi.

Високий стрункий блондин у бiлiй унiформi швидко пiшов назустрiч i простягнув руку.

– Я Ксандер, дуже, дуже радий. Як там поживае наша люба панi Селiна?

Вiкторiя трохи напружено посмiхнулася. Ксандер вочевидь помiтив, що гостi не дуже зручно, тож плеснув у долонi i сказав.

– Я б хотiв одразу ж багато про що розпитати, та спершу, напевне, треба пригостити вас нашим найкращими стравами. Кухня Венесi дуже вишукана. Ви ж певно зголоднiли?

Господар кабiнету провiв i всадив дiвчину у зручне мяке крiсло, та пiшов до комунiкатора.

– Також я мав смiливiсть замовити для вас форму нашоi компанii, тому коли ми вирушимо до Терну, ви будете виглядати як справжнiй спiвробiтник.

Вiкторiя всмiхнулася, вона вже трохи навiть змерзла, бо ще не встигла перевдягтися зi своеi легкоi сукнi. Ксандер видав iй пакет i натис якусь кнопку. На iншому боцi вiдкрилися дверi.

– Там е душ i все необхiдне, коли щось потрiбно, а потiм ми з вами пообiдаемо, i я вiдвезу вас у готель. Бо ж добре знаю, як втомлюють Х-переходи.






3


Вiкторiя стояла бiля величезного бiлоснiжного вiтряка, одного iз сотень, що розташовувалися у долинi. Вiтер крутив велетенськi лопатi i пiдiймав клуби брунатноi пилюки. Скафандр, який би вiн не був сучасний, а все ж втомлював. Спочатку було нестерпно дихати фiльтрованим повiтрям, та згодом вона призвичаiлась, адже служба на кораблi теж не мед, а так хотiлося. Дiвчина зiтхнула i пiшла нагору. Вона вже не могла дочекатися повернення додому. Робота була майже завершена, характеристики вiд Ксандра вже вiдправленi. Залишилося тiльки одне – набратися смiливостi i скористатися своiм шпигунським пристроем.

Через рiзницю в гравiтацii було досить важко пiдiйматися угору пiшки. Та захiд сонця над долиною був просто казковий. Вiкторiя важко дихаючи вийшла на свое улюблене мiсце i всiлася на камiнь. Вiтер бив у спину. На небо вже виповз велетенський червоний супутник, на iншому боцi долини з-за пилу купол поселенцiв було ледь помiтно. Вона дивилася на вiтряки i не могла збагнути, що ж тут не так. Те, що кориснi копалини, якi добувалися тут, iшли «на лiво», майже нiхто не приховував. Та це все не те, хоча втрати, напевне, вiдчутнi. Бо ж як би там не було, а новi свiти по закону належали Об’еднанням Лорана, а не корпорацiям. Ще була одна здогадка: пiд комплексом вiтрякiв знаходилося якесь примiщення, куди допускалися тiльки спiвробiтники. Було дiло, вона хотiла i туди зазирнути, але досить грiзного вигляду охоронець з чемною посмiшкою вказав iй на дверi. У охоронця навiть зброя була, але що i вiд кого тут треба було захищати – незрозумiло. А ще вона чула пострiли. Вони обходили клiмат-систему, зчитували данi на мiсцях, i якраз поверталися, тодi Селiн ще намагався пояснити це, як обвал камiння. Та вочевидь вiн не знав що, вона майже три роки не випускала зброi з рук, але залишилося лише погодитися.

Вона дiстала з кишенi срiблясту «читалку» i перелистала сторiнки, що вказували на економiчнi порушення. Цi данi нiхто i не додумався секретити, можливо не сподiвалися, що студентка-дослiдниця подумае пхати свого носа ще й туди. Вiкторiя поглянула на годинник. Двадцять годин до переходу. Треба просити перехiд додому, а на Едер не хотiлося повертатися. Якщо Ксандер дозволить, то це буде чудово. Дiвчина поглянула на свое диво «шпигунськоi» технiки. Цiкаво, години вистачить? В головi вже майже склалася картинка.


* * *

Висока струнка жiнка в сiрому костюмi з довжелезним чорним волоссям. Зiбраним у тугий хвiст, уважно роздивлялася те, що вiдбуваеться на екранi. Їi чорнi тонкi брови зiйшлися, через що мiж ними утворилася глибока зморшка, якiй було вже багато рокiв. Дейлiн вдивлявся в ii обличчя. Скiльки ж iй рокiв? Вiн ще був курсантом, а вона здавалося була такою ж самiсiнькою.

– Що ти про це думаеш? – сухо запитала вона, побарабанивши тонкими пальцями по столу.

– Я? – вiн вiдхилився у крiслi. – Я думаю, що хтось дуже вправно пiдставляе керiвництво. І судячи з такого успiху, це вдаеться йому на «ура».

Жiнка вимкнула монiтор i присiла на край столу.

Блакитнi льодянi очi, як i колись наводили страху навiть на нього. «Очi змii», здаеться так тут казали про неi.

– А здогадки якiсь е?

Бiлi брови сiпнулися догори.

– Та що ви, панi Марате, якi здогадки? Мене тут вже скiльки рокiв не було.

– Дейлiне, – говорила вона тихо, та коли отак, то ставало якось аж морозно, – якби я тебе не знала так багато рокiв. Ти не гiрше свого батька розумiеш ситуацiю. Тож не прикидайся.

Вiн зiтхнув.

– Нi коли правив Науро Лейтон, нi коли став його старший син, нiхто не висловлював нiяких зауважень. Усi в Адаранi були задоволенi спокоем i стабiльнiстю.

Дейлiн замовк, зiтхнувши.

– А хто порекомендував використати вендiв?

– Радник Ордан. Перевiрили – кришталево чистий, хiба бувае схильний до прийняття не дуже правильних рiшень. Та то не суттево.

Дейлiн торкнувся завислого над столом знаку Служби Безпеки. Одразу ж з’явилася цiла купа даних i iнформацii: схеми, назви iмена.

– Марате, але чому ви хочете, щоб я з цим розбирався?

– З цим розбираеться армiя аналiтикiв, ще один не завадить.

– Я аналiтик? Дякую за комплемент.

– Дейлiне.

Вiн знову зiтхнув, голова вже опухла вiд кiлькостi iнформацii.

– Чорти б забрали психiв, якi це роблять, Марате.

Чорнi очi бiгали по даним.

– Єдине, що спадае на думку: зрадник десь досить близько до правителя.

– Так, дякую, це, знаеш, бадьорить, надае наснаги.

В голосi чулося, як iй зараз було важко. Пискнув ще один комунiкатор.

Марате притисла палець до вуха, уважно слухаючи. Вона ж мае бути старше Селiни, промайнуло в головi, бо ще коли батько був живий, вже тодi Марате була головою СБА. Вона махнула рукою i нова iнформацiя блимнула над столом вже знiмками. Дейлiн аж в крiслi пiднявся. У авто сiдала висока худорлява постать. З такого ракурсу було не зрозумiло хто це, бо вона була замотана у якiсь дивнi одежi. На iншому знiмку який вiн миттю збiльшив, було добре видно руку з трьома пальцями.

– Не може бути.

– Це корпорацiя Азурi Джен.

– Оце так поворот. – Дейлiн оживився. – Корпорацii?

– Хто ж його знае, – вона провела рукою по своему чудовому волоссю. – Скорiш за все без них не обiйшлося. Цю iнформацiю ми щойно отримали, тож треба усе ретельно перевiрити.

– Добре. – Вiн поглянув на годинник. – То що конкретно вiд мене треба?

– Бери оцей весь непотрiб i спробуй помiркувати: хто, за яким i навiщо. Я знаю, що ти ще принаймнi днiв тридцять тут пробудеш. І у разi чого, я завжди рада тебе бачити.

Екрани згасли. Дейлiн узяв маленький диск i скривився.

– Щось пiдказуе менi, що роботи тут бiльше нiж на тридцять днiв. Я зможу отримати додаткову iнформацiю?

– Так, я накажу, щоб на твiй особистий канал ii вiдправляли регулярно.

– Добре, тож тодi до зв’язку.

Вiн вже майже торкнувся дверей.

– До речi, Дейлiне, як там твiй дорогоцiнний помiчник?

Солодким голосом, як плiтьми по плечах. Вiн напружено вирiвнявся i повiльно озирнувся.

– Не змiнив рiшення попрацювати у нас?

Чорнi очi горiли у напiвтемрявi, а ii льодянi смiялися, як завжди зловiсно.

– Нi один курсант нi однiеi академii, чи ж то разом узятi, не вартий життя мого товариша. Тому, коли ви хоч рух зробите у його бiк, ноги моеi не буде у просторах Адарану.

Марате посмiхнулася.

– Та я жартую.

– Зортани не вирiзняються почуттям гумору.


* * *

Вiкторiя стояла над долиною. Сьогоднi вiтру не було, i в долинi панував кришталевий спокiй. Клаптi коричневоi гостроi трави блистiли на сонцi. Вони були такi сухi, як i все тут. Мине столiття, i тут зазеленiють першi лiси, нехай i пiд куполами, та все ж тутешне життя змiниться.

– Нам вже час. До переходу три години.

Ксандер поклав руку iй на плече.

– Ти справдi хочеш одразу ж на Істар? Чи можливо все ж на Едер зазирнеш?

– Та нi, дякую за запрошення, та роботу я вже закiнчила, та й до iспитiв залишилося не так вже й багато. Роботу треба пiдготувати. Але як тiльки звiльнюся – зазирну у гостi.

– Я б тебе вже зараз узяв до себе на роботу. Чудовий з тебе помiчник.

– Дякую.

– То може нащо тобi тi польоти, залишайся у Терi, я не жартую, кар’ера швидка гарантована.

– Та нi, дякую, – вона луснула себе по срiблястому шоломi. – Чорт, забула дещо у головному корпусi, треба повернутися.

– Добре. – Ксандер сiв за кермо всюдиходу. – Часу ще трохи е, до того ж, треба з усiма попрощатися, До речi, змiна чотири буде на Едерi через п’ятдесят шiсть днiв. Так що, коли будеш поблизу…

Вона кивнула i сiла на свое мiсце. Аби тiльки нiхто не помiтив, як трусяться ii руки.

Вiкторiя посмiхалася i пила iгристе вино, яке десь добула змiна чотири, заради таких випадкiв. А в головi калатало, як нiби там дзвони гули. Срiбляста книжечка тихо лежала у кiмнатi бiля центрального термiналу. Час, здавалося, тягнувся безкiнечно довго. Вiкторiя вже подумки попрощалася зi своiми рiдними, уявляючи наслiдки. Та вiдступати немае куди. Та «тривоги» все не було.

– Вiкторiя, – вона сiпнулася i золотавий напiй хлюпнув на пiдлогу.

– Вибач. – Селiн, здивовано дивився на неi – Ти що?

– Та не подобаються менi Х-переходи. А по iншому не вийде. – вiдбрехалася дiвчина.

– Так, – посмiхнувся молодий науковець. – Та летiти до Істару що найменше пiвроку.

– Вiкторiя, – до них пiдiйшов ii керiвник, – нам вже час.

– Ой, так – дiвчина ковтнула вино, що залишилося у келеху, – хвилинку, десь поклала свою доповiдь.

Вона швидко вислизнула у коридор, щоб нiхто не пiшов допомагати. Вiкторiя розминулася з прибиральником, трохи винувато всмiхнувшись, та заскочила у потрiбнi дверi. Сюди так нiхто i не зайшов. А от iндикатор показував, що передача даних iще не завершена. Вiкторiя схопила читалку, п'ятнадцять хвилин… Вона швидко забiгла до себе. Речi вже були спакованi у маленьку валiзку. Закинувши читалку туди ж i перевiвши подих, вона вийшла у коридор.

– Вiкторiя. Треба поквапитися. – Ксандер приемно посмiхався. – Ой, що з тобою?

Вiн торкнув дiвчину за плече, уважно заглядаючи в обличчя. Здавалося зараз голова вибухне.

– Що? – спокiйно спитала вона i вiдчула щось тепле на губах, а потiм глянула на пальцi вимазанi кров’ю.

– Це, певне, – вона знизала плечима, – боюся Х-переходiв.

– Неприемно, – вiн простягнув серветку. – То минеться, коли звикнеш.

Звикати не хотiлося до того, що й справдi викликало кровотечу.

– Заспокойся, вже за декiлька годин будеш у кабiнетi панi Селiни розповiдати про своi пригоди тут.

– Так, – Вiкторiя криво всмiхнулася.

І вони пiшли до станцii переходiв. Знав би хтось, що вона буде розповiдати. А взагалi, кому це потрiбно, навiть якщо щось i справдi знайдеться.


* * *

Дейлiн сидiв у невеличкому кафе, уважно вивчаючи усi зобов’язання, якi узявся виконувати, поки буде знаходитися тут. Треба було донести всю цю ахiнею до людей, якi виявили бажання зiйти на планету. Керiвник енергетичного вiддiлу Адарану був просто таки щасливий, коли отримав «подарунок» з Яструба, за що вдячно надав бравим воякам декiлька житлових корпусiв академii. Тi, поки що, все одно пустували. Офiцери ж забажали оселитися у готелях. Дейлiн побачив натовп унизу. Люди йшли розмахуючи якимись незрозумiлими прапорами, щось викрикували. Вiн вимкнув ком, допив коктейль i швидко пiшов униз. На зортана тут усi оглядалися. Деякi з цiкавiстю, деякi з неприязню. Якась дiвчина схопила його за руку бiля самих дверей.

– Пане, не виходьте, – крикнула вона.

Вiн не розумiючи глянув на неi.

– Вони ненавидять чужих.

Дейлiн спинився. Порада i справдi була слушною. Та не помiтити зортана крiзь склянi дверi було неможливо. Декiлька молодикiв вiддiлилися вiд натовпу. Вiдвiдувачi принишкли, розумiючи, що буде якесь лихо. Дверi вiдчинилися, i п’ятеро молодикiв не дуже приемноi зовнiшностi увiйшли, недобре зиркаючи на високого бiловолосого гостя.

– Дверi зачини, – тихо попросив Дейлiн адмiнiстратора, що пiдбiг до нього.

– Що? – вигляд у нього був дуже стурбований.

– Дверi, – повторив зортан, – i виклич менi таксi нагору.

Вiн посмiхнувся дiвчинi, яка намагалася його зупинити, i узяв зi стiльця рушник. Хлопцi мовчки йшли до нього. Дейлiн рвонув рушник навпiл. Двое перших були вкладенi на пiдлогу буквально за мить. Вiн вправно зв’язав руки лежачим. Бо ж за домовленiстю зброю, навiть паралiзуючу, не можна було виносити. Командор посмiхнувся i спритно ухилившись вiд ударiв трiйки, схопив i повторив те саме iще з двома рушниками. Вiдвiдувачi завмерли. Адмiнiстратор, яким би наляканим вiн не був, та все зрозумiв вiрно. Дейлiн без зусиль вклав на пiдлогу iще двох. А от останнiй виявився досить спритним, тож кинувся до дверей, але не встиг. Дейлiн схопив зi столика пляшку i вона чiтко наздогнала втiкача бiля дверей. Той i крикнути не встиг.

– Круто, – видихнув хлопчина, чиею пляшкою скористався зортан.

Дейлiн всмiхнувся i скуйовдив хлопчику волосся.

– А тепер викликайте полiцiю, – додав вiн.

– А як ви iх так швидко? – очi хлопчика горiли.

– Академiя ваша – найкраще мiсце, де такому вчать.

– То ви з «мiсячних котiв»?

Дейлiн кивнув i побiг по сходах нагору.


* * *

Дверi аеромобiля вiдчинилися, i Вiкторiя з полегшенням видихнула. Бiля входу в гостьовий корпус стояла компанiя молодих офiцерiв у чорнiй формi. Побачивши таксi вони з цiкавiстю озирнулися. Вiкторiя з подивом вiдмiтила, що на них не знайома iй форма.

– Торiя! – Ден мало не збив ii з нiг, пiдхопивши на руки.

Дiвчина змiрила його крижаним поглядом, i хлопець повернув ii на планету. Вiкторiя поправила сукню i скоса глянула на офiцерiв, якi з неприхованою цiкавiстю вивчали ii нiжки.

– Ден, я теж щаслива тебе бачити, та треба спокiйнiше.

Юнак узяв ii валiзу.

– Я ж-бо скучив, до того ж менi капiтан Мартiн сказав, що Селiна хоче вручити тобi диплом.

– Так, я можна сказати – експериментальний варiант.

Вiкторiя поклала руку на термiнал, рееструючись.

– То хто цi люди?

– Ой як чудово, – не заспокоювався Ден, – то ж може й на один корабель потрапимо. Уяви.

Вiн взяв ii за руку.

– То хто ж цi вояки? – Вiкторiя вже шкодувала, що тодi на вечiрцi дозволила зайвого. Ден був гарним хлопцем, та й тiльки.

– А, цi, так – це люди з «Яструба».

– «Яструб»? – вона нiколи не чула про такий корабель.

– Так, це верлiанський дредноут, – з якоюсь дивною тугою у голосi промовив вiн, – вiн належить зортанам.

У пам’ятi спалахнула зустрiч у порту.

– А чому так сумно ти про це кажеш?

– Та, – вiн махнув рукою.

Вони знову вийшли на палюче сонце.

– Рiвного йому нема у всьому Об’еднаному Флотi. Та потрапити туди…

– Що?

– Ну, вони найманцi.

– А-а.

Ден провiв ii до кiмнати i нiжно чмокнув у щiчку на прощання.

– Я радий, що ти повернулася, можливо зустрiнемося у вечорi?

Вiкторiя насилу стрималася, щоб не позiхнути.

– Я так стомилася.

Ден зiтхнув.

– Ну, коли все ж вирiшиш, то ти знаеш, де нас шукати.

Вiн пiшов, а вона з насолодою впала на свое рiдне лiжко. Треба було доповiсти панi Селiнi, та справдi хотiлося перепочити. А ще треба було знайти Вартека, бо ж дуже цiкаво, що витяг його дивопристрiй. Над столом мерехтiли залишенi повiдомлення.


* * *

Вiн чекав батька у ресторанi на даху. Навпроти двое молоденьких дiвчат, тихо смiючись, зиркали на самотнього молодого красеня за пляшкою дуже дорогого вина. Та Мiото iх не помiчав. Перед очима текла iнформацiя, з якою необхiдно було ознайомитись, а взагалi краще вивчити. От вже цi перемовини i договори. Вiн теж колись мрiяв стати мандрiвником, але доля склалася по-iншому. Тепер Мiото навiть звикати став. Тихий сигнал комунiкатора вiдволiк його вiд читання. Мiото приклав палець до вуха. Та з того боку мовчали. Серце аж пiдскочило вiд здогадки, i вiн увiмкнув вiдеозв’язок. На ii обличчi була усмiшка, але чомусь сумна.

– Привiт.

Вiн посмiхнувся. Ще годину тому, коли вiн вiдправляв повiдомлення, хотiлося сказати усе i послати ii пiд три чорти, але зараз, коли вiн ii бачив хотiлося лише одного: сказати iй, як вiн скучив.

– Я скучив за тобою. – Мiото провiв рукою по мерехтливому зображенню.

– Вибач, – вона пiдняла руку i здалося наче iх долонi торкнулися одна одноi. – Я теж скучила, дуже, навiть не уявляеш як.

– То чому ж не повертаешся? – тихо без надii промовив вiн.

Дiвчина знизала плечима.

– Я зараз не можу зараз. Іспити за три днi. Треба пiдготувати багато чого, тож я i не знаю чи доведеться хоч поспати.

– А потiм?

Вона знову знизала плечима.

– Я не казав батьку. Щоб вiн не втручався.

Вона кивнула, розумiючи.

– Але ж Вiкторiя, служба на кораблi, це ще цiлих три роки, – його золотi очi дивилися, як вона тяжко зiтхае, – Я не витримаю. Це так довго.

– Мiото, я ще не вирiшила.

Вiн розумiв, що це брехня, та в серцi все одно ще й досi жеврiла надiя.

– Добре, я хотiв сказати, що я вiдлiтаю до Великоi Ради десь за тиждень, тож я б дуже хотiв побачити тебе хоч раз, до того, як ти знову покинеш мене.

Вона всмiхнулася.

– Я спробую вирватися, Мiото. – дiвчина хвилину мовчки дивилася на нього. – Я …

Вiн вiдчував, як болить серце i дуже жалкував, що воно не може бути штучним iмплантом.

– Кохаю тебе. – зв'язок обiрвався.

Мiото налив собi вина. Хотiлося втекти свiт за очi, та замiсть цього вiн сидить тут, у дорогому ресторанi, п’е чудове вино i розмiрковуе, як влаштувати незаконну домовленiсть свого батька. Коли той дiзнаеться про вибiр майбутньоi невiстки, буде вже пiзно щось змiнювати. Та самому було якось важко. Бо ж з дитинства вiн був вихований на традицiях свого народу i сiм’i. Життя вже з сiмнадцяти рокiв було розписане на пiвстолiття вперед. Вони навiть жартували з Вiкторiею скiльки буде в них дiтей i як вони iх назвуть, ще коли самi були дiтьми. Та вони стали дорослими, i життевi погляди розлетiлися у рiзнi боки. Тож мрii про весiлля, мiцну сiм’ю i чотирьох дiтей, скорiш за усе поки що так i залишаться мрiями.


* * *

– Ну, як вiдпочиваеться? – голос Руда був веселий, та очi червонi, як у кроля вiд втоми i лiнз.

Дейлiн пiднявся на лiжку, а товариш взяв зi столу пляшку енергетичного напою.

– Рудгер, ти знаеш, що перед тим як увiйти треба стукати?

Той у вiдповiдь закинув ноги на столик i з задоволенням приклався до напою.

– Я вже мiзки собi зламав.

– М?

Командор кивнув на завислi над столом схеми.

– Марате трохи загрузила мене своiми проблемами.

– Трохи? – гарна посмiшка i оцiнюючий погляд синiх очей – ти ж не виповзаеш зi своеi нори.

– Так, зате ви за мене вiдриваетесь, бачу. Скiльки я маю заплатити мiсцевим рестораторам за збитки?

Руд мовчки ковтнув смiх разом з напоем.

– Хвала богам, що за декiлька днiв ми вже заберемося звiдси.

– Та я вже й так бiльшiсть позаганяв додому.

Руд узяв iще пляшечку i якось дивно глянув на товариша. Дейлiн натягнув бiлу майку i таки встав з лiжка.

– Що?

– Та нi, нiчого.

Шия затекла вiд безкiнечного сидiння за екраном.

– Ти якось аж занадто аскетично проводиш свою вiдпустку. Можна сказати: даремно втрачаеш шанси на всiлякi пригоди.

Дейлiн лише головою похитав.

– Тю, якийсь ти тут зовсiм занудний зробився.

– Та якось не на часi веселитися.

– Я ж кажу.

Дейлiн вже почав розмiрковувати над тим, чим би таким краще огрiти свого товариша.

– Слухай, де це подiлася Мiлорi? Чому ти зараз тут, а не в ii палких обiймах?

Рудгер всмiхнувся i гикнув.

– Моя незрiвняна кохана мирно спить у нашому номерi, бо майже до ранку гуляли, а потiм ще, ну, сам розумiеш.

Дейлiн махнув рукою.

– І тепер ти прийшов сюди менi набридати.

– Так, – вiн роздивлявся носки своiх чобiт. – А взагалi я прийшов запитати про новобранцiв. Ти вже вибрав кого i скiльки хочеш узяти?

– Нам потрiбнi трое пiлотiв, як мiнiмум з десяток «мiсячних котiв», а ще декiлька вузьких спецiалiстiв. Тож це саме менше двадцять мiсць.

– Так, добре. – Руд пiднявся i навiть не роззуваючись впав на постiль свого командира i захропiв. Дейлiн лише головою похитав.


* * *

Пальцi хлопця вправно бiгали по клавiшам. Вона сидiла у великому обшарпаному крiслi, пiдiбгавши ноги, i дрiмала пiд тихе клацання. Вiн перiодично радiсно вигукував, коли щось знаходив. А цього «щось» було там достатньо. Тiльки здебiльш, як здавалося Вiкторii, не було варте уваги.

– Ох i молодець же ж я!

Вiкторiя вiдкрила очi. Спати хотiлося неймовiрно. Вона дивилася на рахунки якi зараз були впорядкованi.

– І що? Я це вже бачила.

Вартек хитро всмiхнувся i натис кнопку.

– А тепер – дивися. Тера дозволяе компанii Солiд добувати кориснi копалини, та ти ж певне знаеш, що компанiя ця насправдi належить Терi. Вони, як приватна компанiя, продають усяку руду i платять податок, а продають вони усе це до чорта на кулiчки, аж в Ермон так званiй Остор. Але i це не саме цiкаве. Ти ж пам’ятаеш де Ермон?

Вiкторiя кивнула. Це було об’еднання на кордонi Лорану.

– Так от, насправдi компанiя Остор, це якась незрозумiла штука. Не так давно наша СБ займалася цим питанням. У поле зору потрапив такий собi Терi Алан управитель, та й то фiгня. Коли покопатися краще, то виходить, що цiею компанiею рулить Орот-Ат. Верлiанець. І менi здаеться, що у Ермонi не все так просто. Та чомусь на нього забили. А от Остор по документам постачае технiку на Терн. До того ж, наскiльки я зрозумiв, вони не займаються устаткуванням для тераформування.

Вiкторiя клiпнула.

– Там усе наше.

– А документи свiдчать про iнше.

– А звiдки ти знаеш чим i ким нещодавно займалася наша СБ?

Вартек махнув рукою.

– Та, якось було дiло, забився з одним товаришем, що зможу у iхню мережу пролiзти. Отак i досi там.

– А товариш?

Вiн помовчав.

– Товариш загинув при затриманi.

Вiкторiя змiнила позу. Над столом мерехтiли екрани.

– Так що, коли це й насправдi вiддати комусь знаючому, то бомба буде. О, тут ще й вiдео е.

Вiн запустив дешифратор. А Вiкторiя майже засинаючи, дивилася на читалочку i думала, якого ж монстра впхнув у неi Вартек, що вона усе проковтнула, а нiхто i не помiтив. Картинка з’явилася за хвилину. Це були камери спостереження у лабораторii. Бiс би з ним, коли б то була лабораторiя у якiй пiдбирали рослини, така там була. Але це було зовсiм iнше. Це була лабораторiя, де вочевидь проводили якiсь манiпуляцii з людьми. Вiкторiя мало не закричала.

– Венди.

Декiлька годин у прискореннi вони дивилися, як генетики створюють нових iстот. Потiм цi iстоти, якi мало що у життi розумiли, були у руках зi зброею. Якiсь вiйськовi навчали iх, як iз нею поводитися. А потiм усе згасло.

– Це якась маячня, – прошепотiла Вiкторiя.

– А менi, якраз, здалося дуже схоже на правду.

Вартек вивiв на екран випуск новин, де мiцнi низькорослi венди схопивши на вулицi дiвчину кудись ii тягли.

– Тепер це схоже на правду.

Сiро-зеленi очi через окуляри уважно слiдкували за нею.

– Менi страшно, – тихо сказала Вiкторiя, розумiючи, що якщо правда випливе, ii просто знищать.

– Так, та про таке мовчати теж не можна.

– Виходить, це Тера дестабiлiзуе ситуацiю у Адаранi. Тiльки навiщо?

Вартек хмикнув.

– А ти нiколи не думала, що корпорацiям колись набриднуть керiвники?

Голова вже болiла не вiд нестачi сну. Вiкторiя вiдчувала, як ii життя пiшло коту пiд хвiст. І якби ж то тiльки ii. Вона згадала про родину.

В голову приходили думки тiльки про те, як би швиденько закинути цю штукенцiю у реактор якоi-небудь енерго-станцii, i бiс iз цим усiм. Тiльки ж тепер це все знае i Вартек. І правда, як-то кажуть, вкiнцi кiнцiв таки стане вiдомою. І виходить Лейтон нi в чому не винен. Але для доказiв цього потрiбен початок. А це – саме необхiдна iнформацiя. Вiкторiя заплющила очi i явно вiдчула, як на руки надягають кайданки. І уся ii така стрiмка кар’ера розлiтаеться попелом.

Вона узяла пристрiй з розшифрованою iнформацiею.

– Це я вiзьму. Вартек, ти нiчого не бачив i не знаеш. Так стоп. Що ти сказав про мережу СБ? Вибач я трохи гальмую: змiна часу, клiмату, гравiтацii…

Хлопчина по-дитячому всмiхнувся.

– Що саме?

– «Досi там».

– Система захисту складна, та дуже дивна. Пролiзти якраз можливо, а от вислизнути з цiпких пальцiв староi Марате – то вже нiяк. То я зрозумiв, коли товариша мого узяли. Так що, досi там. Можливо, скорiш за усе, Марате про це знае, та я не нахабнiю, от i живий iще.

Невиспану Вiкторiю почала дiймати ще й параноя.

– Ох, друже, чого ж ти не вступив до унiверситету? Тобi ж цiни немае.

Вiн хмикнув.

– Цiни може i немае, але й грошей на навчання теж. Красти – не для мене, тож я насолоджуюся тим, що можу бути корисним майбутнiм «великим мандрiвникам».

Вiкторiя всмiхнулася.

– Коли в мене буде свiй корабель, обiцяю – заберу тебе i без диплома.

– Цього досить.

Вона стукнула читалкою об дверi.

– Я винна тобi гарну вечерю, дякую.

І вона пiшла.

«Система постачання води тут була геть iнша, вона з цiкавiстю роздивлялася душову ловлячи краплi води в долоню. Аж ось щось сталося. Чиясь сильна владна рука вимкнула систему, а вона стояла боячись озирнутися вiдчуваючи його присутнiсть. Щось змiнилося у свiтосприйняттi. Щось сталося з душею. Було якось важко i навiть боляче вiд того, як дивляться на неi непрогляднi жорстокi чорнi очi. Вiн дивився з холодною усмiшкою, а вона мало не плакала, вiд того, що не може нiчого вдiяти, ба навiть сказати. Слова i протести перелякано загубилися пiд його обпалюючим поглядом. І стояла вона перед ним, як кролик перед удавом, майже заклякнувши вiд незрозумiлого страху. Все що могла – лише прикрити оголене мокре тiло рушником, який встигла схопити. А потiм був поцiлунок, вiд якого хотiлося плакати. Нi нiжностi, нi тепла, скорiше печатка власника поставлена на нову iграшку. Мiцнi палкi обiйми – хотiлося кричати, та навiть пискнути не було сили. Вiн брав те, що належало йому без сумнiвiв i вагань. Вiн був володарем не тiльки корабля. Вiн був володарем Всесвiту. Всесвiт, вiйна i смерть зробили його таким i подарували свою жорстоку холодну темряву його очам. А тепер вона одинока i покинута належала йому повнiстю.»

«Туман сну знову огорнув свiдомiсть сотнями нових звукiв i облич, з яких раптом вирвалося одне: гарне приемне обличчя молодого офiцера було напружене, вiн прислухався, стискаючи у руках зброю. Вона присiла навпроти, притиснувшись до стiни. Треба було щось робити. Душу рвало вiд гострого болю, хотiлося плакати, а ще хотiлося залетiти зараз у кiмнату i стрiляти у все, що там було. Бо тi люди були лихi i пiдступнi. І зараз той, що став частиною ii, був у них у полонi. Чорнявий офiцер притис палець до губ, i в головi пролунала команда: «не поспiшай, треба дуже обережно». Дивно, вiн був людиною менталiстом.»






4


Сигнал виклику розiрвав i без того немiцний i тривожний сон. Маленький срiблястий диск у скляному футлярi гнiтив своею присутнiстю, не давав спати, та ще й змушував здригатися, коли верещав сигнал комунiкатора. Вiкторiя вiдкрила очi i рiзко сiла. За вiкном лише почало сiрiти. Вiд важких роздумiв в головi гуло. Вона не знала, що робити, до кого iти, тож поки вирiшила мовчати.

– Курсанте Роса, – обличчя секретарки Селiни у променi принесло полегшення. – Панi Селiна просить вас до себе. Завтра починаються iспити. Тому вона хоче переглянути вашу роботу.

Вiкторiя скочила з лiжка.

– Господи, а котра зараз година?

– Десята.

Вiкторiя тiльки тепер зрозумiла, що свого будильника не почула, а за вiкном не свiтанок, а просто захмарилося.

– Так, вже бiжу.

Вона як могла швидко привела себе до ладу. Натягнула таку любиму форму, схопила диск з роботою i той, що хотiла викинути подалi, та й побiгла униз.

На подвiр’i виблискуючи вiдзнаками у чорних формах зiбралися люди з Яструба. Вони вже поверталися на корабель. Декiлька молодих офiцерiв побачивши дiвчину помахали iй. Та вона лише додала кроку. Ден якось за короткий час всилив iй у голову думку про те, що найманцi – це погано.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22680757&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.