Спорт у тiнi iмперiй Збiгнев Рокiта #PROCreators За легендою, коли в Стародавнiй Грецii розпочиналися олiмпiйськi iгри, припинялися вiйни. Вiдновлюючи традицiю олiмпiад у сучасностi, П’ер де Кубертен стверджував: «О спорт, ти – мир!» Але часи змiнюються, й iнодi геть не на краще. Полiтика i держави грубо втручаються у свiт спорту, намагаючись використовувати змагання i самих атлетiв у власних iнтересах. Надзвичайно цiкавi розповiдi про складнi стосунки влади i спорту, життя видатних спортсменiв, змагання, що проходили на тлi подiй, якi зараз уже iсторiя… Збiгнев Рокiта Спорт у тiнi iмперiй Оригiнальна назва твору: Krоlowie strzelcоw. Pilka w cieniu imperium Видавництво Фабула 2019 Copyright © by Zbigniew Rokita, 2018 © О. Чупа, пер. з пол., 2019 © «Фабула», макет, 2019 © Видавництво «Ранок», 2019 Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Пшемековi Росiйська iмперiя. Панове спортсмени П’ятнадцять копiйок за мiсце поблизу поручнiв, десять рублiв – за мiсце в ложi. Дорого, але велодром у Санкт-Петербурзi сьогоднi трiщить по швах, а ще й за парканом стоять, не вiдженеш. Надворi вересень 1893 року. Багатшi повернулися з дач i курортiв i шукають розваг у мiстi. Пiсля того як вони залишать стадiон, хтось iз них пiде на вiдкриття театрального сезону, хтось – на виступ трупи чорношкiрих танцюристiв, яка саме завiтала до мiста з гастролями. Але поки що петербуржцi сидять на стадiонi, тривае belle еpoque[1 - У перекладi з французькоi – «прекрасна епоха», умовне позначення перiоду европейськоi iсторii мiж 1890 i 1914 роками.], час минае для них спокiйно, i здаеться, що так буде завжди. Росiя е дещо вiдсталою, проте величезною iмперiею – тягнеться вiд Сувалок аж до кордону з Японiею або Афганiстаном, а ще донедавна одночасно до ii складу входили мiсто Кельце та пiвострiв Аляска. Нiщо навiть не натякае на те, що невдовзi ця велетенська держава розсиплеться, немовби картковий будиночок. Але звiдки стадiоннiй юрбi знати майбутне? Стадiонна юрба шалiе в захватi, бо чого тут лишень сьогоднi не буде: перетягування канату, змагання з бiгу, стрибки з жердиною. Кульмiнацiйним пунктом програми мають стати перегони, в яких вiдомий на весь свiт французький велосипедист Шарль Террон потягаеться у швидкостi iз трiйкою коней. Росiяни останнiм часом просто закохалися у велосипеди. Якихось десять рокiв тому на всю iмперiю налiчувалося iз десяток роверiв, а тепер лише в самiй столицi iх буде з десять тисяч, навiть граф Лев Толстой не може вiдмовити собi в задоволеннi проiхатися вранцi. Велосипеднi перегони – це перший масовий спортивний захiд в iсторii краiни. Тi, хто зiбрався сьогоднi на стадiонi, мають усi пiдстави стверджувати, що найпопулярнiшим видом спорту в Росii стане спорт велосипедний. Настав час починати. Велосипедист Шарль нарештi виходить на трек, вiн у елегантному костюмi, махае глядачам. Каже, що пiсля змагань вирушить на велосипедi до Парижа. Зривае шквал оплескiв. Поруч iз Терроном трясе дзвiночками трiйка запряжених коней. Але що таке – Шарль злякався негоди i невдовзi зникае з треку. Публiка розчарована. Француза замiнюе росiянин, якийсь там Похильський. Вiн сiдае на велосипед i навiть обганяе коней на двi хвилини, але росiянин Похильський – це не француз Террон, люди на стадiон прийшли не за тим; можливо, тi чорношкiрi танцюристи будуть цiкавiшi. Що ж, бiда. Як компенсацiя присутнi стануть свiдками однiеi iз найважливiших подiй в iсторii росiйського спорту – вони побачать перший вiтчизняний футбольний матч. Газета «Петербурзький листок» напише: «По завершеннi п’ятого пункту програми було оголошено перерву, пiд час якоi аудиторiю розважали панове спортсмени, якi грали у ножний м’яч (football). До гри зголосилися двадцятеро осiб. Суть цiеi гри полягае в тому, що одна група гравцiв намагаеться провести м’яча – б’ючи його ногами, головою, чим завгодно, тiльки не руками – до ворiт команди супротивникiв. Все поле було в багнi. Панове спортсмени в бiлих костюмах ганяли по цьому брудовi, постiйно падаючи в нього, так що невдовзi всi вони стали схожi на сажотрусiв. Глядачi ледве животи зо смiху не надiрвали. Матч закiнчився перемогою однiеi iз команд». Сам матч нагадуе цирк, а преса не повiдомляе iмен перших футболiстiв та замовчуе результат зустрiчi – як i не називае прiзвищ клоунiв та глядачiв, яких пiд час гри заляпано водою. Тому що, можливо, гра у м’яч того осiннього пополудня i тiшить очi юрби, але де ж то таке бачено: борюкатися у багнюцi, у коротких штанцях, iз голими литками? Насправдi ж футбол не з’явився б анi в Росii, анi будь-де в iншому мiсцi, якби в першi десятилiття ХІХ столiття учнi елiтних англiйських шкiл не воювали зi своiми вчителями. Тогочаснi англiйськi спудеi походили з аристократii та буржуазii, часто були заможнiшими за своiх вчителiв, i тому часто викладачами гребували i поводилися геть незносно. Також вони бунтували – проти консервативних методiв навчання, фiзичних покарань, бунтували заради самого бунту. І залюбки вдавалися до насильства. Наприклад, учнi лондонськоi школи Герроу настiльки вiдточили свою майстернiсть убивства спiвочих птахiв, що з’явилося навiть окреме слово для опису цього процесу – «toozling». Також подейкували, буцiм на «пагорбi Герроу не вижити жодному псовi» i що «конячки часто залишаються без очей, тягнучи вiзки зi своiми власниками зi школи». Інодi замiсть тварин вони обкидали камiнням мiсцевих мешканцiв. Девiд Голдблат у книжцi «М’яч круглий. Свiтова iсторiя футболу»[2 - Докладнiше див. роздiл «Бiблiографiя».] описуе стан, який тодi панував у англiйських школах: «Аби придушити учнiвське повстання 1797 року, до [школи] Регбi було викликано армiю, а 1818 року до Вiнчестеру прибули загони правоохоронцiв iз наготованими до бою багнетами. То був iхнiй шостий вiзит до цiеi школи протягом останнiх п’ятдесяти рокiв». Із тими малими шибениками мучиться i Томас Арнольд, директор однiеi з найкращих англiйських шкiл – Регбi. У нього нiжне обличчя та добрий погляд, вiн умiе подобатися. Пан Арнольд наважуеться на експеримент: вiдмовитися вiд консервативного виховання, що спираеться на дисциплiну та рiзки, i запровадити в цьому мiсцi передовi методи освiти. У тому, аби повернути контроль над озброеними молодиками, новатору мае допомогти, у тому числi, i м’яч – на думку директора, заняття спортом здатнi повернути повагу до вчителiв, а також допоможуть молодi виплеснути юнацьку агресiю (i боротися з iншими розладами, наприклад нарцисизмом). Перенесення суперництва на спортивний майданчик повинно перетворити хлопцiв iз хулiганiв на героiв. Регбi стае мiсцем зародження, а студенти – нульовими постраждалими вiд епiдемii, яка невдовзi почне захоплювати увесь свiт. Минають роки; здаеться, нiби план Арнольда вдався, тому що його iдею пiдхоплюють i в iнших установах: учнi задоволенi, iм подобаеться грати в м’яча, а вчителi волiють, аби учнi лiпше грали, нiж вибивали очi коням та брали штурмом гуртожитки. Отже, у такий спосiб Арнольд, можливо, рятуе гру у м’яч вiд забуття. Бо всього лише кiлька десятилiть тому, 1801 року, Джозеф Стратт писав у книжцi «Спорт i розваги народу Англii», що футбол мае погану славу i мало хто ще в нього грае. Автор працi присвятив цьому виду спорта нещаснi двi сторiнки з трьохсот – навiть пiвнячi боi вiн описав детальнiше. Тепер, одначе, вiрус футболу поширюеться блискавично i виявляеться надзвичайно заразним. Його носiями е вчителi та студенти, якi переходять зi школи до школи. Гра у м’яч потрапляе як до менш елiтних установ, так i до унiверситетiв, включно iз Кембриджем та Оксфордом. М’яча також люблять поганяти тепер i у вiйську, i новобранцi з усiх кiнцiв краiни несуть додому звiстку про нову моду. Проте це лише першi випадки хвороби – невiдомо, чи не буде мода на м’яч тимчасовою, чи не порине знову гра у забуття. Найпопулярнiшою i найважливiшою грою влiтку залишаеться крикет. Так чи iнакше, iснуе ще й iнша проблема – рiзнi школи послуговуються рiзними правилами, тому, коли хлопцi з рiзних частин краiни зустрiчаються на полi, спалахують нескiнченнi суперечки, бо ж кожен обстоюе своi правила. Інодi трапляються й випадковi розбiжностi – наприклад, дозвiл або заборона агресивного тiлесного контакту може залежати вiд того, вiдбуваються iгри на галявинi чи брукованому майданчику. Восени 1863 року з’являеться надiя на примирення. Коли в Польщi в самому розпалi Сiчневе повстання, у затишнiй лондонськiй пивничцi пiд назвою «Таверна вiльних масонiв» зустрiчаються представники кiлькох провiдних шкiльних клубiв Лондона. У щойно народженому свiтi гри у м’яч двi фракцii: тi, хто б’е i дриблiнгуе, i тi, хто хапае i бiжить. Того дня кожен привозить iз собою своi правила i робить усе можливе, аби вони стали загальнообов’язковими. Треба вирiшити чимало питань, наприклад: чи можна навмисне бити противника, щоб зупинити його? Пiсля декiлькох тижнiв зустрiчей у лондонськiй тавернi перевагу отримуе група «бий i дриблiнгуй». Так з’являеться «Футбольна асоцiацiя», ФА[3 - Football Association, FA.]. Прихильники стилю «хапай i бiжи», якi зазнали поразки, зрештою створять окремий вид спорту, який буде називатися «регбi» – за назвою школи Арнольда. Але це лише початок розколу, нiчого ще не вирiшено. Тепер кожна англiйська школа повинна визначитися: чи будуть вони бити ногами, чи хапати руками? Мiж учнями виникають суперечки, трапляеться, що першу половину гри проводять за правилами регбi, другу – за футбольними. (Верховенство британцiв у встановленнi футбольних правил залишилося i до сьогоднiшнього дня. Змiна правил належить до юрисдикцii британськоi органiзацii пiд назвою «Мiжнародна рада футбольних асоцiацiй»[4 - International Football Association Board.], яка iснуе з ХІХ столiття. Кожна з перших федерацiй – англiйська, шотландська, валлiйська та пiвнiчно-iрландська – мае у цiй радi власний голос. Іншi чотири голоси належать ФІФА[5 - Fеdеration Internationale de Football Association, FIFA.], тобто голос кожноi британськоi федерацii у п’ятдесят разiв впливовiший за голос кожноi з iнших понад двохсот федерацiй, представлених у ФІФА. Це також означае, що ФІФА не може самостiйно, без згоди британцiв, змiнювати правила. Британцi не дали вiдiбрати в себе це право остаточно.) Зрештою, тогочаснi правила гри залишаються ще доволi гнучкими, i багато з них своею появою завдячують необхiдностi узгодження спiрних питань. Що робити, якщо, наприклад, одна команда зiбрала на матч тринадцять гравцiв, а iнша – десять? ФА визначае, що кожна команда повинна складатися з одинадцяти польових гравцiв. М’ячi мають рiзну форму, якими повиннi бути тi, що ними грають у футбол? ФА вирiшуе, що м’яч повинен бути круглим – на вiдмiну вiд того, яким грають у регбi. Як вирiшити, яка команда права, коли пiд час гри виникають суперечки? На полi з’являються двiйко бокових суддiв. Але що робити, коли боковi суддi нiяк не можуть дiйти згоди? І ось незабаром у правилах з’являються згадки про головного арбiтра, який може бiгати по полю. Отже, безпосередньою причиною його появи е необхiднiсть вирiшення суперечок не мiж гравцями, а мiж суддями. Тим часом з’являються наступнi правила: суддя вперше використовуе свисток, вiн бiльше не мусить кричати; наприкiнцi ХІХ столiття вперше виконуеться пенальтi, яке тодi називалося пострiлом смертi (доти дотримувалися утопiчного насправдi принципу, нiби джентльмен джентльмена не образить, тож «пострiлу смертi» не iснувало). Сiмдесятi роки ХІХ сторiччя – епоха ще однiеi фундаментальноi для майбутнього футболу суперечки. Питання було таким: чи мусить джентльмен дiлитися м’ячем? Девiд Голдблат описуе це так: «У бiльшостi випадкiв спортсмени намагалися самостiйно вести м’яч, рухаючись до ворiт суперника. Передача м’яча вважалася останньою справою i для того, хто вiддавав м’яча, означала поразку, навiть безчестя. До арсеналу гравцiв не входили також довгi передачi та гра головою». Водночас суперники кидалися на гравця з м’ячем гуртом, гра проходила жорстко, у командах зазвичай грали до семи нападникiв, iнодi навiть бiльше. Англiйський футбол того часу важко на- звати командною грою, це радше дуель двадцяти двох гравцiв, з яких кожен другий переслiдуе бiльш-менш ту саму мету. Коли тогочасна футбольна зiрка Бiлл Мосфорт дорiкнув майбутньому британському мiнiстру у справах колонiй Альфреду Лiттлтону, що той не передав йому м’яча, то почув у вiдповiдь: «Я граю лише для власного задоволення, сер!» Упродовж кiлькох десятилiть пiсля Французькоi революцii англiйський футбол базуеться на iдеалах рiвностi i свободи – братство у гру приносять шотландцi. Матч, який став вирiшальним для iсторii футболу, вiдбувся восени 1872 року. Тодi була проведена перша в iсторii мiжнародна гра – на полi зустрiлися шотландцi i британцi. Багато iсторикiв вважають цей матч однiею з найважливiших подiй футбольноi iсторii. Це було велике зiткнення двох iгрових культур: шотландськоi – командноi та англiйськоi – iндивiдуалiстичноi, iще близькоi до регбi. Шотландцi були пiонерами пасiв, вони першими усвiдомили, що командна гра ефективнiша. Із часом все бiльше команд зрозумiе, що передача м’яча – то, може, ганьба i сором, але по-iншому у грi не перемогти. Це добре: якби футбол не вiдмовився вiд тактики «бий i бiжи» та «гуртом на одного», то мiг би так i залишитися просто iсторичною цiкавинкою. Якби футбол не вiдмовився вiд цiеi тактики, так само швидко знудилися б i глядачi – що за радiсть дивитися, як у хмарi пилюки бiжать то в один, то в iнший бiк кiльканадцятеро гравцiв. Тiльки розвиток i змiни зробили цю гру витонченою i захопливою. Того дня на стадiонi у Глазго народився мiжнародний футбол (не випадково матч вiдбуваеться в Глазго, зустрiчi у «Тавернi вiльних масонiв» з 1863 року розкололи також i Шотландiю: Глазго виступав за «бий i дриблiнгуй», тодi як Единбург шаленiв вiд «хапай i бiжи»). Стефан Щеплек у «Моiй футбольнiй iсторii» пише про цей матч: «Бiльшiсть англiйцiв були або в кашкетах, або в шапках iз помпоном, а шотландцi мали на головах кумеднi гостроверхi шапки, як у гномiв». (Тодi гравцi могли носити головнi убори пiд час гри, тому що iдею бити м’яча головою серйозно ще не сприймали.) Футбол, однак, усе ще робить своi першi кроки, i його майбутне досi невизначене. Для того щоб витiснити крикет iз почесного мiсця нацiонального виду спорту в Англii, футболу доведеться чекати дуже довго, i тим бiльше це здаеться малоймовiрним того дня, коли англiйцi розiгрують iз шотландцями суху нiчию. Це час, коли футбол поступово перестае бути розвагою i стае спортом. В Англii починаються регулярнi клубнi змагання. Футболiсти – аматори, виплату гонорарiв заборонено. У змаганнях здебiльшого беруть участь тi, хто може дозволити собi транспорт, взуття, м’яч, спорядження, себто багатi бiлi чоловiки. Футбол винайшли джентльмени, i вiддавати його вони нiкому не хочуть. Офiцiйно вони стверджують, що спорт – це фiзичнi вправи, благородна iдея i грошi не сумiснi з його духом. Неофiцiйно ж вони бояться, що голота вiдбере у них iхню забавку. Тому що не лише джентльмени хочуть грати у м’яч, робiтники теж не проти пограти. Індустрiалiзацiя, що тривае в Англii, створюе для розвитку футболу сприятливi умови. У мiстах потрiбнi робочi руки, селяни залишають села i стають робiтниками. У ХІХ столiттi населення Лондона та його околиць зростае в шiсть разiв, промислових Лiверпуля й Манчестера – у сiм. Робiтник вiдрiзняеться вiд селянина тим, що мае регулярний заробiток, а також фiксований графiк роботи, а в мiру розвитку лiвих рухiв – усе бiльше вiльного часу. До того ж робочий люд живе великими скупченнями, що полегшують органiзацiю, та вирваний iз корiнням зi старого мiсця, тож потребуе якоiсь iдентифiкацii iз новими мiсцями та новими земляками – i це все йому дають клуби. Держава заохочуе робiтникiв до занять спортом, церква заохочуе iх так само: перша – тому що спорт означае здоров’я, а друга – тому що в здоровому тiлi здоровий дух. У той час фiзичнi вправи i гiгiена вiдiграють надзвичайно важливу роль, бо в багатьох мiстах страшенно смердить i дуже брудно. Мiста виходять з-пiд контролю: високий рiвень смертностi серед дiтей та епiдемii стали звичайною справою. Спорт повинен стати лiками, присiдання i стрибки на мiсцi набувають державного значення. Зрештою, тодi багато европейських краiн починають цiнувати фiзичнi вправи. Гiмнастика покликана змiцнювати нацiональну солiдарнiсть, пiдвищувати моральний дух i фiзично готувати громадян або пiдданих до захисту краiни. Гiмнастика сприймаеться як безкоштовна вiйськова пiдготовка. Влада хоче створювати дисциплiнованих людей у мирний час, якi випромiнюють здоров’я, а не стiкають кров’ю на полi битви. Зустрiч команд Англii та Шотландii 1872 року – це перший мiжнародний матч в iсторii. Багато хто i зараз уважае його одним iз найважливiших в iсторii футболу. Досьогоднi Англiя та Шотландiя е прикладом держав, нацiональнi команди яких е членами ФІФА, тим часом як самi держави не е членами Органiзацii Об’еднаних Нацiй (рис. William Ralston, 1848–1911, Wikimedia Commons) Спорт розвиваеться, i за душi робiтникiв та середнього класу, який лише зароджуеться, змагаються чимало дисциплiн. Футбол мае над популярними в тогочаснiй Англii тенiсом та крикетом неабиякi переваги: правила простi, грати можна незалежно вiд того, скiльки у вас гравцiв, грати можна де i коли завгодно, аби тiльки була скручена кулею ганчiрка та двое iмпровiзованих ворiт (штанги можна зробити, наприклад, iз каменiв); немае потреби в попереднiй пiдготовцi (на вiдмiну вiд того ж бiльярду), а ризик поламати собi ребра – не такий вже й великий (на вiдмiну вiд регбi). Англiйцi грають, але англiйцi також i вболiвають. Вперше в iсторii з’являеться можливiсть зустрiчатися з командами з далеких мiст. Вперше вболiвальники можуть вiдправитися на матчi своеi команди – без транспортноi революцii розвиток футболу був би неможливий. Якщо команда грае з iншою командою з того ж мiста, то на матч можна поiхати трамваями, що тiльки-но з’явилися, на метро або велосипедом, а якщо гра мае вiдбутися в iншому мiстi, то можна скористатися iз залiзницi, яка розвиваеться шаленими темпами. Футбол стае дедалi популярнiшим. Кiлькiсть глядачiв на наступних матчах англiйцiв iз шотландцями говорить сама за себе: у 1872 роцi на трибунах було чотири тисячi глядачiв, а у 1908-му – понад сто двадцять одна тисяча. Органiзатори швидко розумiють: що бiльше людей прийде на зустрiч, то бiльше буде продано квиткiв, тому будуються новi стадiони, матчi проводяться регулярно i все частiше. В останнiй чвертi ХІХ столiття футбол перетворюеться на бiзнес, хоча лише якихось двадцять-тридцять рокiв тому його правила визначали групки студентiв. Бiзнес приносить грошi, гравцi також бажають цих грошей. І знову ж таки виникае питання: чи пристойно спортсменовi цим заробляти? Клуби викручуються i комбiнують хто на що гаразд, бо платити не можуть (це заборонено правилами, встановленими британською футбольною асоцiацiею), але хочуть затримати в себе найкращих гравцiв. Усiм уже зрозумiло, що аматорський футбол – це фiкцiя. Нарештi ФА приймае рiшення: гравцi можуть заробляти грошi. Тепер футбол перестае бути хобi для багатiiв, вiн стае також i роботою для бiдних, але талановитих. Так з’являеться професiйний футбол, а незабаром за iнiцiативи власника крамницi з азiатським текстилем у Бiрмiнгемi, шотландця Вiльяма МакГрегора, народжуеться перша у свiтi футбольна лiга – англiйська[6 - English Football League, EFL.] (iз дванадцяти команд, якi взяли участь у першому сезонi, майже всi досi грають в одному iз двох найвищих дивiзiонiв). Футбол вигадали представники класу багатiiв, але тепер поступаються в ньому мiсцем середньому класовi та бiднотi. Футбол виявився занадто крутою штукою, аби британськi джентльмени могли насолоджуватися ним самi. Футбольний вiрус бiльше не переймаеться класовими або географiчними бар’ерами, вiн поширюеться дедалi швидше. Футбол з’являеться всюди, де з’являються британцi. До портiв на всiх географiчних широтах приходять торговi судна пiд британським прапором, i моряки, чекаючи на розвантаження, люблять поганяти м’яча. Інодi вони вирiшують позмагатися з мiсцевими жителями у Монтевiдео, Копенгагенi або Одесi i навчають iх новiй грi (кожен другий корабель, що прибувае до санкт-петербурзького порту, – англiйський). Британськi банкiри, фабриканти, священники, купцi, iнженери, студенти та викладачi привозять iз собою першi футбольнi м’ячi та засновують клуби, а мiсцевi з цiкавiстю за цим спостерiгають. Футбол зазвичай зароджуеться у портових мiстах, сходить на берег, а потiм пробиваеться у глиб краiни. У ХІХ столiттi було створено футбольнi асоцiацii в Данii, Нiдерландах, на островi Мен, у Новiй Зеландii, Сiнгапурi, Пiвденнiй Африцi, Аргентинi, Гiбралтарi, Чилi, Бельгii, Швейцарii, Італii, Нiмеччинi, на Мальтi та в Уругваi. Через тиждень пiсля того, як одного осiннього дня 1893 року санкт-петербуржцi сварили француза Террона i млявими оплесками зустрiчали росiянина Похильського, мiстяни знову стiкаються на велодром. Коли на стадiонi збираються глядачi, Террон уже десь на пiв дорозi мiж Санкт-Петербургом i Парижем, яку вiн долае, як i обiцяв, на велосипедi. Але французом Терроном присутнi уже не дуже цiкавляться. Погода того дня просто чудова, але ось велосипедисти пiдводять – на дорiжцi жоден iз них не з’являеться. Публiка галасуе, реве й гуде, всi нервуються – десять рублiв, як i п’ятнадцять копiйок на дорозi не валяються. Юрiй Коршак у книжцi «Старий, старий футбол», описуе, як для того, аби задобрити натовп, органiзатори знову випускають на поле двадцятьох «панiв спортсменiв у бiлих костюмах», аби вони «поганяли м’яча та попадали в багнюцi». Люди собi посмiються та й охолонуть, сподiваються органiзатори. Спортсмени, утiм, ледве встигли забруднитися, а глядачам уже не терпиться, вони починають освистувати гравцiв. Заспокоюе iх лише наступний номер програми: кiннi акробати. Історики припускають, що освистанi «панове спортсмени» – то юнаки iз команди Петра Москвiна. Вони познайомилися кiлька рокiв тому в селi Тярлево неподалiк вiд столицi, куди iх вивезли на дачу батьки – вiдпочити вiд метушнi великого мiста. Хлопцi швидко потоваришували, лiтнi днi 1888 року проводять у суцiльних iграх. Там вони починають цiкавитися спортом, а коли лiто закiнчуеться, повертаються до Петербурга i продовжують зустрiчатися, аби бiгати та стрибати. Приятелi вiдкривають для себе новi види спорту, сумлiнно тренуються i старанно фiксують результати. І як же вони радiють, коли вдаеться роздобути перший секундомiр! Ми не знаемо, коли до юнакiв вперше доходять звiстки про появу футболу. Напевно, у 1888 роцi всi вони занадто зайнятi новою дружбою, аби прочитати в найсвiжiшому номерi журналу «Мисливець» вiдповiдний допис. Пiд статтею зазначенi iнiцiали – П. П. Б. Це Павло Павлович Бобров, який зазвичай веде рубрику про карти i спецiалiзуеться на пасьянсах. Цього разу вiн пише про футбол. Вочевидь, Бобров про футбол лише чув, та й то небагато, бо перша росiйська згадка про гру мiстить купу неточностей. Зокрема, автор плутае правила регбi та футболу: «У воротах стоять двое-трое гравцiв на випадок несподiваноi атаки». Про воротаря вiн i не чув. Бобров також стверджуе, що грати можна як руками, так i ногами, але вiн особисто радить бити ногами, бо ж «так м’яч полетить далi». Тодi, коли в англiйцiв уже iснуе професiйна лiга, у Росii про футбол лише ходять непевнi чутки. Росiйський футбол вiдстае вiд британського на багато десятилiть – власне, як i загальний стан росiйського спорту, та й росiйськоi держави також. Спорт у тогочаснiй Росii – заняття елiтарне, справа закритих товариств. Багатi полюбляють бiльярд, верхову iзду, крикет, фехтування, полювання або парусний спорт. Лише обранi можуть дозволити собi дороге обладнання, необхiдне для занять усiм цим. Натомiсть для того, аби приеднатися до Москвiна i його друзiв, варто лише з ними потоваришувати i мати здоровi ноги. Влада на такi низовi iнiцiативи дивиться з пiдозрою. Вона побоюеться, що спортивнi команди можуть стати розсадником змов та заколотiв, якими були, наприклад, гуртки лiтературнi чи фiлософськi. На той час iмперiя – це казан iдей; молодь е дуже полiтизованою, цiкавиться соцiалiзмом, комунiзмом, анархiзмом, нiгiлiзмом, змiцнюеться робочий рух (на початку XIX столiття в державi Романових було кiлькадесят тисяч робiтникiв, наприкiнцi – вже два мiльйони). І що з того, що Росiя е однiею з найбiльших держав свiту (вiд кiнця ХV до кiнця ХІХ столiття ii розмiри щоденно зростали на площу сьогоднiшнього польського мiста Глiвiце), якщо селяни регулярно голодують, а в мiстах без кiнця страйкують, бо це не робота, а суцiльна ганьба: працювати доводиться у жахливих умовах, часто по кiльканадцять годин, платять нерегулярно, та ще й роботодавець може урiзати зарплатню на власний розсуд. Особливо боявся революцiонерiв Микола ІІ. Вiн править вiдсталою краiною, а його самого можна назвати слабким, вразливим правителем. Вiн зневажае народ, i народ вiдплатить йому за це взаемнiстю. Спортсменiв цар також боiться. Ймовiрно, ще бiльше страху в нього вселяе те, що в росiйськiй слово «партiя» на той час означае як спортивний клуб, так i полiтичне угрупування. Через кiлька рокiв Петро Москвiн перетворюеться на Петра Павловича Москвiна: вiн усiм подобаеться, носить пишнi вуса, вiн невисокий на зрiст i мае темнi щасливi очi. Вiн – душа товариства, що, власне, щойно зарееструвалося як клуб «Спорт». Влада поступилася iм, але все одно про всяк випадок на iхне зiбрання вiдправляють полiцейського, бо бояться навiть найменшого прояву непокори. Клуб складаеться зi студентiв, чиновникiв, лiкарiв, купцiв, а преса його створення вiтае iз захватом. З’являються навiть спонсори, бо, зрештою, заняття спортом коштують грошей: дев’ять рублiв на шкiряне взуття, два рублi на щитки для нiг i п’ятдесят копiйок на сам м’яч – не дрiбниця. Дорого? Звичайно: не так давно Раскольнiков, перед тим як зарубати лихварку Альону Іванiвну, заставив годинник, що дiстався йому вiд батька, за один рубль i п’ятнадцять копiйок. «Санкт-Петербург – едине мiсто, в якому регулярно проводяться змагання. Залишаеться сподiватися, що клуб “Спорт”, який займаеться у нас бiльшiстю спортивних дисциплiн, вiзьметься невдовзi за футбол i його популяризуе», – пише 1897 року журнал «Самокат». Так i е: у липнi того року, вперше в iсторii Росii, Москвiн публiчно оголошуе правила гри у футбол, у серпнi вiн починае тренування для бажаючих, а восени вiдбуваеться перший матч за участю росiйського клубу. Петербурзький «Спорт» того дня грае проти команди iноземцiв, якi живуть у мiстi, в основному – англiйцiв. І ганебно програе з рахунком 6:0. Про цю зустрiч до нас дiйшли тiльки уривки iнформацii, навiть невiдомо, хто забив перший гол в iсторii росiйського клубного футболу (мабуть, це був якийсь роботяга з Лiдса або Бiрмiнгема); натомiсть ми знаемо, що англiйцi вирiзнялися технiкою, а росiяни – самовiдданiстю. Незважаючи на заповзятiсть групи ентузiастiв, росiйський футбол ще упродовж тривалого часу залишатиметься хобi, а не справжнiм спортом. У спортивних рубриках петербурзьких газет пишуть про тенiс, яхти або бiг, справи ж футбольнi не згадуються взагалi. Футбол, як i ранiше, залишаеться табу. Чимало гравцiв, аби не ганьбитися, волiють виступати пiд псевдонiмом, тому що борсатися у багнi – не комiльфо. Самих гравцiв – кiт наплакав. Зрештою, Москвiну i його однодумцям доводиться iздити околишнiми селами i мiстечками у пошуках суперникiв; правила наспiх зiбраним командам роз’яснюють безпосередньо на полi перед початком гри. Футболiстом може стати хто завгодно. У Москвi футбол розвинеться, щоправда, кiлькома роками пiзнiше, але наведенi у книжцi Леонiда Горянова «Колумби московського футболу» спогади про одного з пiонерiв тамтешнiх змагань, Валерiя Сисоева, чудово демонструють, як це було: «Все почалося 1908 року на дачi в Расторгуевому, де родина Сисоевих вiдпочивала влiтку. Сусiдському хлопцевi Вiктору Кудiнову знайомий англiець подарував м’яча i коротко пояснив правила гри. – Обов’язково навчися грати, – сказав вiн при цьому. – І друзiв своiх також навчи. Нiколи про це не пошкодуете. Щойно Кудiнов вийшов iз м’ячем на галявинку, до нього пiдiйшли трое братiв Сисоевих. Вiктор пояснив iм правила футболу, як вiн iх запам’ятав, i почалася гра. Спершу вони грали два на два, потiм до них приедналася дiтлашня iз довколишнiх вулиць. Гра усiм сподобалася, вони ганяли м’яча з ранку до ночi. До кiнця лiта в Расторгуевому зiбралося вже кiлька команд». Рiк 1908-й, субота, пiв на другу по обiдi. Сьогоднi у матчi Петербурзькоi футбольноi лiги зустрiчаються команда мiсцевих англiйцiв «Невський» та хлопцi з росiйського «Спорту». У тих останнiх за десять рокiв багато що змiнилося. Петро Москвiн переiхав на Далекий Схiд i покинув гру у м’яч. Росiяни вже не соромляться грати у футбол. У Санкт-Петербурзi команди з’являються, наче гриби пiсля дощу, так само, як i в Киевi, Одесi або Сухумi. Гравцiв пiдтримують дедалi заможнiшi меценати, i невдовзi серед спонсорiв змагань будуть навiть родичi царя. Протягом майже чвертi столiття Петербурзька лiга складаеться з команд, створених iноземцями, якi проживають у мiстi (переважно англiйцями). Протягом кiлькох рокiв також виступають у нiй i росiйськi команди, за якi грають росiйськi футболiсти. Чемпiонат Санкт-Петербурга рiк за роком виграють англiйцi з клубу «Невський», нiхто не може iх перемогти: анi заснована нiмцями «Вiкторiя», анi шотландсько-англiйська «Нева», анi хлопцi зi «Спорту». Росiя – футбольна колонiя Англii. Рiк 1908-й, субота, пiв на другу по обiдi, i зараз розпочнеться матч, що стане нарiжним каменем в iсторii росiйського футболу. Петербурзькi англiйцi мають певнi звички, вони завжди грають о такiй порi, а в перервi полюбляють випити чашку чаю i поласувати солоденьким. Групка вболiвальникiв англiйцiв спокiйно сидить на трибунах i пiдтримуе землякiв стриманими оплесками i ударами цiпкiв. Росiйськi вболiвальники поводяться куди галасливiше, iх зiбрався цiлий натовп: вони шалено кричать, скандують, i англiйцi поглядають на них зi зневагою, не виключено навiть, що думають собi: «Оце так бидло приперлося». Юрiй Коршак описуе цю зустрiч у «Старому, старому футболi»: «Не панькався iз супротивниками i капiтан “Невського” – лисуватий кремез Монро, агресивний i завзятий гравець. Вiн кидався просто в гущавину бою, намагаючись звалити суперника з нiг. …Цей принциповий матч судив невтомний Дюперрон – i словом i дiлом вiдданий чеснiй грi. Свисток Дюперрона майже не замовкав. Розлючений такою увагою Монро вилаяв суддю своею рiдною мовою. Одразу пролунав свисток. – Прошу вас залишити поле, сер! – твердо сказав Дюперрон. Англiець зробив вигляд, що не розумiе росiйськоi. Тодi суддя повторив свое рiшення нiмецькою, французькою та англiйською. Посоромленому порушнику довелося пiдкоритися. Одначе до роздягальнi вiн не поспiшав, а стояв бiля бровки i дивився, як до цього часу непереможний “Невський” зазнае поразки… Англiйцi на трибунi бiльше не стукали своiми цiпками. Натомiсть iз натовпу росiйських уболiвальникiв долинали захопленi крики: “Браво, «Спорт!» Браво, Росiя!” Наступного дня в Санкт-Петербурзi говорили тiльки про вчорашнiй матч… Це був початок кiнця британського панування в росiйському футболi. Англiйцi погрожували суддi: “Це нечувано! Вигнати англiйського гравця з поля!” Переможенi чемпiони вирiшили розiбратися з росiянами по-своему. Коли вболiвальники почали збиратися на наступний матч лiги – “Невський” проти ”Неви”,– то побачили оголошення: “Вхiд тiльки для англiйцiв”. Стадiонний служитель охоче пояснив здивованим петербуржцям: – Матч вiдбудеться за зачиненими дверима, бо англiйський народ було принижено». Двi британськi i одна нiмецька команда невдовзi оголосять про вихiд iз лiги. Для англiйцiв це скандал – вони винайшли цю гру, а тепер росiяни будуть iх вчити, як грати! Вiдтак «Спорт» уперше виграв чемпiонат Петербурга. І виграватиме його у найближчi роки. Так починаеться футбольна деколонiзацiя Росii. Роберту Локгарту знадобився певний час, аби переконати Гаррi Чарнока. І не тому, що пiд час першоi зустрiчi Гаррi прийняв Роберта за його молодшого брата, Джона, вiдомого британського регбiста – зрештою, не вiн один припустився такоi помилки. Коли недавно двадцятип’ятирiчний Роберт з’явився у мiстi, аби зайняти посаду британського вiцеконсула, Москву швидко облетiли чутки, що «приiхав славетний шотландський футболiст». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48685270&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 У перекладi з французькоi – «прекрасна епоха», умовне позначення перiоду европейськоi iсторii мiж 1890 i 1914 роками. 2 Докладнiше див. роздiл «Бiблiографiя». 3 Football Association, FA. 4 International Football Association Board. 5 Fеdеration Internationale de Football Association, FIFA. 6 English Football League, EFL.