Секрет дому на озерi
Нуала Еллвуд


Лiза з маленьким сином тiкае вiд чоловiкатирана. Будинок у глухому провiнцiйному селищi видаеться чудовим мiсцем, щоб сховатися. Лiза не пiдозрюе, що колись цей будинок ледь не став могилою для дiвчини на iм’я Грейс, яка потерпала вiд знущань батька – колишнього вiйськового. Цi стiни – свiдки моторошного вбивства, таемницю якого поглинуло мовчазне озеро. Жiнка вiдчувае: вона в небезпецi. Проте не знае, що той, хто скоiв цей злочин, усе ще на свободi. Лiза навiть не уявляе, як близько перебувае ця людина i як таемниця будинку на озерi пов’язана з тим, що колись вона скоiла…





Нуала Еллвуд

Секрет дому на озерi


Присвячено Артуру та Неллу



На мою думку, не iснуе для дитини потреби сильнiшоi, анiж потреба в батькiвському захистi.

    Зигмунд Фройд

NUALA ELLWOOD

THE HOUSE ON THE LAKE



Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








Електронна версiя зроблена за виданням:

Original English language edition first published by Penguin Books Ltd, London. The author has asserted her moral rights. All rights reserved

Перекладено за виданням:Ellwood N. The House on the Lake : A Novel / Nuala Ellwood. – Penguin Books, 2020. – 312 p.



Переклад з англiйськоi Олексiя Чупи



© Nuala Ellwood, 2020

© pexels.com / Cameron Yartz pixabay.com / dreamypixel unsplash.com / Малин, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021




Пролог


Кров.

Це все, про що я можу думати, зiщулено забившись у куток. Я заплющую очi, але однаково ii бачу – темну багряну пляму на свiжому снiгу.

Його кров.

Я пiдiймаюся та визираю у крихiтне вiконце. Досi падае снiг. Бiлi пластiвцi кружляють у повiтрi, закриваючи вiд мене скелю та лiс, що за нею. Усе залишилося таким самим, як i було, i водночас – усе змiнилося. Краевид, що його я колись так любила i який цiнувала, зробився тепер безмежно потворним.

Вiн прогнив. До самого серця.

«Нiчого у мене не залишилося, – думаю я, зачиняючи вiкно, – нiчого, окрiм жахливих образiв, що вирують в головi».

Протягом останнiх чотирьох днiв я не промовила анi слова. У серцi моему згасла остання надiя. Я залишилася сама, цiлковито сама.

Повертаюся углиб кiмнати. Ковдри моi лежать там же, де я iх залишила. Спробувала було заснути, але марно. Щоразу, коли я заплющую очi, то бачу його обличчя, i згадую, що саме я втратила.

Любов.

Сiм’ю.

Дiм.

Це було все, чого я прагнула. Усе, чого потребувала. І поки не стало занадто пiзно, я цього просто не усвiдомлювала.

Я беру ковдру, стрiпую ii. Частинки пилу пiдiймаються в повiтря, вони потрапляють менi в горлянку, i я починаю кашляти. Потiм я чую… Стукiт. Вiн лунае голоснiше, i я не одразу розумiю, що це стукають знизу. У вхiднi дверi. Хтось грюкае у вхiднi дверi. Серце мое починае калатати.

Вiн повернувся. Я знала, що вiн повернеться.

Я пiдбiгаю до дверей, що ведуть iз кiмнати, широко iх прочиняю та, злiтаючи по сходах униз, обiцяю собi подумки, що вiдтепер усе буде добре, що я змiнюся на краще. Жодних скарг або суперечок – я буду вдячна за родину, яка в мене е, за людину, яку я кохаю понад усе у свiтi.

Утiм, коли я опиняюся вже бiля вхiдних дверей, мене вiтае жiночий голос:

– Полiцiя. Вiдчинiть!

Цей рiзкий та загрозливий звук, здаеться, прорiзаеться крiзь важкi дерев’янi дверi – i я тремчу, застигнувши бiля них.

– Вiдiйдiть.

Потiм – пауза, пiсля якоi дверi злiтають iз петель вiд потужного удару, i в мiй бiк кидаються, хапаючи мене за руки, двое офiцерiв у формi – чоловiк i жiнка.

Це сталося настiльки швидко, що я ледве встигаю вiдхекатися; мене виводять надвiр i краем вуха я чую кiлька сказаних ними слiв.

В останнi митi перед тим, як вони мене забирають, усе стае нарештi на своi мiсця. Тиша. Кров. Нiчнi жахiття.

Я усвiдомлюю, що трапилося.

Це я.

Це я його вбила.




Частина перша





1. Лiза



  9 грудня 2018

Коли наша автiвка з’iжджае iз траси у плетиво вузьких i покручених сiльських дорiг, Джо починае кричати. Я викручую ручку гучностi радiоприймача майже на повну й щосили чiпляюся руками у кермо, сподiваючись, що бiт пiснi гурту Little Mix його бодай трохи заспокоiть. Ба бiльше – я сама пiдспiвую iм, наскiльки менi дозволяе голос, i взагалi, поводжуся так, нiби усе добре, i ми з моiм маленьким хлопчиком просто вибралися на веселу прогулянку за мiсто. Я намагаюся не думати про Марка i про те, що вiн зробить, коли зрозумiе, що ми втекли, але менi всюди лунае його голос. Вiн звучить просто в моiй головi, перекрикуючи музику: «Ах ти ж, хвора на голову курво, – погрозливо каже вiн, – якого бiса ти накоiла?» Я роблю ще голоснiше, але Маркiв голос не зникае.

– Хочу до татка, хочу до татка! – продовжуе волати Джо на задньому сидiннi.

Раптом серце починае калатати важче i сильнiше – уже знайомий передвiсник серцевих нападiв, що дошкуляють менi останнiм часом.

Вимкнувши радiо, я повiльно видихаю, намагаючись дотримувати технiки, що ii навчилася на консультацiях у психолога, на якi вони змусили мене ходити.

Вдих. Видих. Вдих. Видих.

– Усе добре, зайчику, – кажу я, коли серце мое заспокоюеться. – Мама просто взяла тебе у велику i цiкаву подорож. Ми iдемо на село, там будуть овечки, корiвки та ще безлiч усякоi цiкавоi всячини, i ми мешкатимемо у гарному будинковi! Обiцяю, тобi сподобаеться.

Я дивлюся на його обличчя у дзеркалi заднього виду. Його великi блакитнi очi почервонiли вiд слiз. Нижня губа дрiбно тремтить; вiн вiдвертае голову й дивиться у вiкно.

– А ну, Джо, – промовляю я якомога енергiйнiшим голосом, – перевiрмо, чи не видно у вiконце якоiсь овечки?

Але поля обабiч дороги порожнi, а паркани вкритi грубим шаром паморозi. Анi овець, анi коней – узагалi, жодних ознак життя. Їдучи цiею пустельною мiсциною, я вiдчуваю, як усерединi мене все холоне вiд страху. Якого бiса ти робиш, Лiзо…

«Просто розвернися i повертайся додому, – кажу я сама собi. – Ти не мусиш через усе це проходити. Ще не пiзно все виправити».

Але потiм я згадую спотворене ненавистю обличчя Марка i думаю про аркуш паперу в моiй сумцi з намальованим маршрутом до мiсця, де можна буде сховатися. Я багато мiсяцiв ховала цей папiрець – тепер настав час його використати.

Тiльки ось тепер, коли я вже у дорозi, мене долають сумнiви. Коли я виiжджала, то була впевнена в тому, що роблю, на сто вiдсоткiв, але тепер чую у своiй головi голос мого батька – голос прагматичний та розумний.

«Нiщо не дiстаеться просто так, Лiзо».

І якась частина мене знае, що його правда. Невже я щойно припустилася найбiльшоi помилки у своему життi?

– Не хочу з тобою! Хочу до тата!

Голос Джо виривае мене iз задуми, i, хоча його слова боляче ранять мене, я розумiю, що вибору менi не залишилося. Я мушу зробити це. Іншого шляху немае.

Я щосили тримаюся за кермо, аж раптом перед нами з’являеться дорожнiй знак. «Гарроубi». Я впiзнаю назву цього села – ii написано на моему папiрцi. Звучить дуже банально, але коли я повертаю лiворуч, то бачу, що «село» насправдi являе собою кiлька старих халуп iз ганками, з коминiв яких клубочиться в небо дим. У повiтрi висить сiрий туман, ми проiжджаемо повз оброблений вапняком мiнiмаркет iз газетною стiйкою та старими рiздвяними декорацiями бiля входу. Там же стоiть схожий на примару надувний снiговик. І раптом я здригаюся усiм тiлом, пригадавши Рiздво 2016-го – крики та кров, цiле море кровi; вiдтодi у моi кiстки назавжди в’iвся страх, i менi стало остаточно зрозумiло, у якому жахливому становищi я перебуваю.

– Джо, а ну, дивися хутчiше, – кажу я, показуючи пальцем у вiкно та вiдчайдушно намагаючись говорити весело. – Бачиш, який снiговик? Оце вiн смiшний, не?

– Хочу до татка! – кричить малий у вiдповiдь. – Де татко?

Менi вiд цих слiв краеться серце. Я хочу кричати йому, що я – його матуся, що я люблю його понад усе на свiтi! Але йому це байдуже, тому я лише заспокiйливо шикаю на нього, пiсля чого вимикаю радiоприймач i вмикаю придбаний учора диск iз казками.

Спершу лунае жвава мелодiя, а потiм – тихий голос з американським акцентом починае читати «Там, де живуть чудовиська»[1 - «Там, де живуть чудовиська» – дитяча книжка з картинками американського письменника та художника Морiса Сендака.]. Коли я була маленька, це була моя улюблена книга; сподiваюся, Джо вона також сподобаеться. Раптом вiн припиняе плакати.

– Ну що, так краще? – цiкавлюся я за кiлька хвилин, не зводячи очей з дороги.

Але вiн не вiдповiдае. Вiн повнiстю занурений у слухання.

– Дякую тобi, Господи, – шепочу я, вдячна за тишу.

Ми були на краю села. Небо темнiшае, праворуч з’явилися будиночки з червоноi цегли. Пiд’iхавши ближче, я бачу на дерев’яному знаку написанi чорною фарбою слова «ДЕНЬ УСІХ СВЯТИХ» i чоловiка, який стоiть перед входом до церкви.

Священник. Коли ми проiжджаемо повз нього, я ловлю на собi його погляд i пригадую, як востанне вiдвiдувала каплицю, а моi руки були вкритi саднами. Вiд цього моею шкiрою пробiгае мороз. Я вiдганяю цi спогади й зосереджуюся на дорозi. Навiгатор сказав, що менi потрiбно проiхати цiею дорогою за село ще зо п’ять кiлометрiв, хоча я бiльше покладаюся на слова iз записки, що врiзалися менi у пам’ять. «Виiдеш просто до озера. Його неможливо пропустити».

Коли я iду вузькою дорогою, пагорби обабiч мене височiють, начебто розгорнутi сторiнки книжки-розкладачки. Небо стае темно-сiрим. Западае нiч. Не видно анi будинкiв, анi людей. Навiть жодного автомобiля не iде назустрiч. Мою грудну клiтку розпирае вiд тупоi панiки, я вiдчуваю, як вона пiдiймаеться аж пiд горло. Я зосереджуюся на м’якому голосi з аудiодиска, що описуе диких чудовиськ та iхне страшне ревiння, i раптом менi знову стае нiби шiсть рокiв, i я нiби знову згорнулася клубочком на канапi бiля тата, а вiн читае менi iсторiю про молодого хлопця, який вирушив у далеку подорож морем.

Цi спогади заспокоюють мене, я сiдаю рiвно та зосереджуюся на дедалi сильнiше розбитiй та вибоiстiй дорозi. І ось раптом, коли ми виiжджаемо на вершину пагорба, передi мною з’являеться вiн – безкрай чорноi води. Я пiд’iжджаю. Буцiмто просто з озера виростае та набувае форми тiнь – i я бачу високу будiвлю iз чорного каменю, iз загратованими вiкнами. «Цього просто не може бути», – думаю я, пригальмовуючи бiля озера. Цей будинок зовнi нагадував в’язницю або одну з тих психушок, де замикали людей у Вiкторiанську епоху. І очевидно, що там багато рокiв не ступала нога людини – будiвля майже повнiстю розвалена. Я дiстаю записку зi своеi сумочки й читаю, молячись, аби виявилося зрештою, що я просто не туди звернула.

Я дивлюся у вiкно. Бiля дверей висить табличка, але свiтла для того, аби зрозумiти, що там написано, бракуе. Я складаю записку та повертаю ii до сумочки.

– Двi хвилинки, Джо, – кажу я, обертаючись до нього.

Вiн швидко заснув, притулившись щокою до свого затяганого iграшкового зайця.

Обережно, намагаючись його не розбудити, я вiдчиняю дверi та виходжу назовнi. Повiтря холодне, лютуе кусючий вiтер. Я застiбаю пуховика, пiдходжу до будiвлi. Згадуючи нашу з нею останню розмову, вiдчуваю, як менi судомить живiт. Усi казали, що iй геть зiрвало дах. А що, як усе це якийсь божевiльний жарт?

На краю озера розбита пристань. Бiля неi бовтаеться, похитуючись на вiтру, старий гребний човен. Бам, бам, бам. Вiд цього звуку шкiра моя вкриваеться сиротами, i я поспiшаю до будинку.

Зблизька вiн здаеться ще бiльшим – велетенське страхопудало, що нависае надi мною, немовби корабель. Вiкна темнi, iз товстим шаром грязюки, а просто передi мною – важкi дерев’янi дверi iз мiдним молотком посерединi. Табличка, яку я бачила з машини, теж була вкрита грубим шаром бруду. Я роблю крок уперед, витираю ii тильною стороною руки й читаю iм’я, написане схожим на дитячий почерком.

«Ровен-Айл». Це вiн. Це – той будинок.

І я чи то кроком, чи то бiгом повертаюся до машини. На щастя, Джо все ще спить на задньому сидiннi. Я вiдчиняю дверцята з боку водiя i плюхаюся на свое сидiння. Треба потрiбно просто ввiмкнути двигун i забиратися звiдси геть. Оце було б розумне рiшення. Але потiм я замислююся над тим, що я накоiла i як сильно розгнiваеться Марк. Вороття менi немае.

Нi, тiльки не до того пекла. Я намагаюся варiювати iншi варiанти. Готелi. B&B. Але це – короткострокове рiшення, до того ж, ураховуючи вартiсть номерiв, грошей менi вистачить усього лише на кiлька днiв. Словом, iнших варiантiв у мене немае. Іншого виходу – також.

Я обертаюся i дивлюся на свого хлопчика, який спить на задньому сидiннi, його м’якi, свiтлi вii визирають з-за фiранки золотих кучерiв. Я його люблю так сильно, що менi аж болить. Я – його мати i маю перебувати з ним поруч, мушу його захистити.




2. Солдат



  Ровен-Айл, 2002

Це буде мiй перший запис у цьому блокнотi. Менi було дозволено записувати своi досягнення як елiтного солдата. Ви можете вирiшити, що якщо я солдат, то повинна жити з iншими солдатами в таборi або десь у пустелi, де люди скидають бомби. Але я не така, як iншi солдати. Почнiмо з того, що я не доросла людина, я – дiвчинка. У мене чорне волосся та чорнi очi, а мешкаю я у великому старому будинку, з якого видно озеро. Це не один iз тих гарних будинкiв, як маеток Мiззелтвейтiв або «Зеленi дахи», про якi я дiзналася з книжок у пересувнiй бiблiотецi. У цьому будинку годi шукати чистих бiлих вiконниць або вишуканих меблiв. Це – темний будинок зi старими дерев’яними балковими перекриттями та кам’яною пiдлогою. Меблiв тут у нас також небагато, лише найнеобхiднiше. Утiм, Серж каже, що бiльше нам i не треба.

Серж – це мiй батько, але я називаю його «Сержем», бо саме таке звання вiн мав, коли служив у тiй штуцi, що називаеться SAS[2 - SAS – Special Air Service, головний пiдроздiл Сил спецiальних операцiй Британськоi армii.]. Його справжне iм’я – це СЛУЖБОВА ТАЄМНИЦЯ, хоча я сказала йому, що я добре зберiгаю таемницi та нiкому не скажу.

Словом, на чому я зупинилася? Ах, так. Будинок. Що ж, я тут мешкала все свое життя i нiчого, окрiм нього, не знала. І хоча менi подобаеться читати про симпатичнi будинки у тих бiблiотечних книжках, свiй будинок я б не промiняла на жоден iнший у цiлому свiтi. Вiн може здаватися не таким уже i привабливим, але ми вмiемо створити у ньому затишок, особливо взимку, коли Серж витягае старi шкури тварин. Менi подобаеться сидiти перед багаттям, закутавши у шкури своi ноги, i слухати, як Серж читае менi вголос мою улюблену книжку «Вiтер у вербах»[3 - Дитячий фентезiйний роман шотландського письменника Кеннета Грема.]. Це – моi улюбленi митi: коли надворi стае холодно, а ми грiемося в будинку, слухаючи казки мiстера Рета, мiстера Жабса, мiстера Крота i мiстера Борсука – моiх найкращих друзiв. «Як це ти можеш iз ними дружити, – спитаете ви, – якщо вони не справжнi?» Але, бачте, в цьому-то i справа, Серж робить iх справжнiми, скiльки я себе пам’ятаю. Коли вiн читае уривки вiд iменi Борсука, то надягае окуляри, а голос його робиться низьким та серйозним, так що я у своiй уявi чiтко бачу старого борсука. Я бачу його з книжкою в руках, тому що вiн – розумний, той мiстер Борсук, або ж «добряче начитаний», як любить казати Серж.

Коли ж вiн читае вiд iменi мiстера Жабса, то сiдае рiвно та випинае груди. І я хихочу, тому що вiн уже нiякий не Серж, вiн – дурний Жабс, що або ходить павичем по своему маетковi «Тод-Голл», або ганяе сiльськими вуличками на своiй швидкiй маленькiй машинi.

– Бiп-бiп! – вигукуе Серж, сидячи на стiльцi та вдаючи, нiби тримае кермо. – А ну, геть з дороги!

І тодi я, нiби за помахом чарiвноi палички, опиняюся з ним на дорозi, моiм волоссям грае вiтер… хоча я нiколи у своему життi не сидiла в машинi.

Як я вже казала, Серж умiв перетворити вигадку на реальнiсть.

Хоча тут у нас не лише казочки та солдатське життя. Серж також стежить за тим, аби я здобула те, що вiн називае «належною освiтою». Пiд цим вiн мае на увазi, що я повинна навчитися важливих речей, речей, якi менi допоможуть, коли я стану дорослою. Серж каже, що iншi дiти ходять до школи та вивчають те, що хоче уряд. «Так вони контролюють iх, – каже вiн, – так вони тримають iх на повiдцi, тому вони не ставлять питань i не починають революцiй». Я не зовсiм розумiю, що таке революцiя, хоча Серж каже, що зараз би цiй краiнi вона не завадила.

Так чи iнакше, Серж учив мене добре. Я знаю напам’ять граматичнi таблицi, а коли продаю яйця, що iх вiдкладають нашi кури, то вправляюся в арифметицi. Ми встановлюемо перед будинком невелику ятку, а бiля ворiт ставимо знак, на якому написано, що тут можна купити свiжi яйця. Ми продаемо iх по ?2 за десяток, i, за словами Сержа, це вигiдна угода. Я вiдповiдаю за обслуговування клiентiв, оскiльки Серж говорити з людьми не любить, тому я повинна вмiти добре порахувати, скiльки iм давати решти й усяке таке. Серж каже, що у школi я б так швидко рахувати не навчилася.

Серж навчив мене читати, коли менi виповнилося три роки. Читати я люблю. Це мое улюблене заняття, якщо не брати до уваги солдатськоi муштри. Коли я читаю, то в мене виникае вiдчуття, нiби я подорожую свiтом, навiть не виходячи за межi своеi кiмнати. Я просто розгортаю книгу – й опиняюся в Америцi чи Китаi, Індii чи Африцi, а коли я закiнчую читати оповiдання, то вiдчуваю, нiби насправдi перебувала у тих мiсцях, вiдчуваю пекуче африканське сонце на своiй шкiрi або запах спецiй на iндiйському базарi. Я розповiла про це Сержевi, а вiн вiдповiв, що свiт – це дуже небезпечне мiсце, i добре, що ми сидимо тут. Я знаю, що вiн мае рацiю, але потайки бажаю опинитися пiд палючими променями справжнього африканського сонця або пiрнути у рiчку Ганг. Можливо, одного дня так i станеться.

Що ж, наразi Серж каже, що в цьому будинковi ми у безпецi. Доки ми тримаемося одне одного, нiхто нас не дiстане. Люди в селi лихi, iх краще уникати. Я бачила iх, бачила, як вони дивляться на нас. Одного разу ми зайшли до крамницi, бо Серж продав овечу шкуру i розжився грошенятами; вiн хотiв залишити на дошцi оголошень записку, що у нас тепер можна купити не лише курячi яйця. Але щойно ми зайшли всередину, жiнка, якiй ця крамниця належала, почала нас виганяти. Вона заявила, що залишити записку на дошцi оголошень – це дуже дорого, а потiм сперлася руками на ту штуку, що, як розповiв менi Серж, називаеться «касою» – у нiй вона тримала грошi.

– От дурепа, – сказав менi Серж, коли ми поверталися додому, – вона вирiшила, що ми хочемо ii пограбувати. Хiба ж вона не знае, що у нас е все необхiдне?

Пiсля цього ми до крамницi не заходили. Ми почали ставити свою ятку iз яйцями та маленьку коробочку для грошей. Серж сказав, що нашi яйця свiжiшi, нiж те смiття, яке привозять до крамницi, i вiн сподiваеться, що тiй жiнцi нiколи в життi бiльше не пощастить. А я була згодна з ним, оскiльки того дня вона дивилася на нас дуже неприязно. Вiд цього ii погляду я почувалася так, нiби ми iз Сержем – поганi люди. А це не так. Ми – хорошi. Ми просто не такi, як вони.

Словом, у цьому будинку я можу робити, що заманеться, от тiльки нагору пiдiйматися не можна – Серж каже, що пiдлога там стара i прогнила, а грошей, аби ii вiдремонтувати, у нас немае. «Ходити там небезпечно», – каже вiн. Утiм, одного разу я туди таки зазирнула, ще як була маленькою, та сходи були такi розхитанi й непевнi, що я, боячись провалитися, прожогом кинулася вниз. Менi дозволено грати на задньому подвiр’i – там у нас е сад, iз якого видно пагорби та лiс, хоча до лiсу менi можна ходити тiльки разом iз Сержем. Це – правило. Та й до села ми не часто навiдуемося. Але мене i так туди не дуже тягне – надто пiсля того, що трапилося тодi у крамницi. Зрештою, i в будинку е клопiт. Навiть коли надворi стае холодно, я маю багато хатнiх справ, а якщо Серж раптом побачить, що я б’ю бомки, вiн миттю знаходить менi роботу: начистити черевики до завтрашнiх маневрiв або заряджати та знову розряджати рушницi. «Треба бути готовим до всього» – так каже Серж.

А сьогоднi я вiдчула це; вiдчула, як воно – бути справжнiм солдатом. Сьогоднi мiй день народження, одинадцятий день народження. Зазвичай я починаю на свiй день народження в’язати пару теплих шкарпеток на зиму. Серж приносить менi вовну, що обiбрав з кущiв терену, якi ростуть по краях поля, де пасуться вiвцi. Вiн загортае ii у пакуночок, зав’язуе мотузкою та приносить до моеi кiмнати разом iз тацею домашнього вiвсяного печива та склянкою козячого молока. Так було завжди – на кожен мiй день народження, починаючи з п’яти рокiв, вiдколи я навчилася в’язати.

Але цього разу все було iнакше. Замiсть вовни я отримала в подарунок цей блокнот, i Серж сказав, що я повинна писати в ньому щодня, що це як бортовий журнал – штука, яка не завадить жодному доброму солдатовi. Також вiн сказав, що сьогоднi – дуже важливий день, який я запам’ятаю на все життя.

І вiн мав рацiю. Це був гарний день. Тому що сьогоднi я вперше вбила.

Усе почалося ще затемна. Серж розбудив мене ранiше нiж зазвичай, близько 4-i ранку. Вiн не дав менi навiть роздивитися подарунок як слiд – сказав, що нам треба поквапитися, що це найкращий час для цього.

– Ти маеш застати iх, коли вони щойно прокинулися, – сказав вiн. – Заскоч iх зненацька.

Менi хотiлося залишитися у лiжечку. Надворi було зимно, i iхати до лiсу бажання зовсiм не було. До того, це був мiй день народження, а зазвичай цього дня Серж дозволяв менi спати допiзна. Отже, я сховалася iз головою у свiй спальний мiшок i сказала йому забиратися геть. Це була погана iдея. Перш нiж я вимовила цi слова, я вже чудово знала, що вiн мене покарае за непокору – попри те що в мене сьогоднi день народження. Утiм, вiн нiчого не сказав. А це – завжди недобрий знак. Я почула, як вiн вибiгае з кiмнати.

Визирнувши зi спальника за хвилину або близько того, я побачила, що вiн стоiть надi мною з вiдром води. І перш нiж я встигла знову сховатися, вiн вилив його на мене.

Вiдчуття було таке, нiби мене одночасно вкололи сотнями маленьких холодних ножiв. Я закричала та зiскочила з лiжка. Серж сказав, що це буде менi уроком. І що втома – це не вiдмазка. І що коли вiн був на великiй вiйнi, то одного разу блукав шiсть днiв пустелею зовсiм без сну. І що вiн не мiг зупинитися, бо виконував певну мiсiю, i що вiд того, як вiн ii виконае, залежали iншi люди.

– Щоб я нiколи бiльше не чув вiд тебе, що ти «втомилася»! – сказав вiн. – Ти мене чуеш?

Я вiдповiла, що чудово його чую. Вiн якусь мить дивився на мене, намагаючись переконатися, чи я справдi маю на увазi те, що сказала, а потiм вийшов, аби я могла висушитися i перевдягнутися.

А вже за десять хвилин я йшла за ним через болото у бiк лiсу. Темно було – хоч ти в око стрель. Серж iшов уперед, поклавши свою рушницю на згин лiктя. Я бачила, як поблискуе у мiсячному свiтлi метал. Я знала, що не загублю його, якщо не вiдводитиму погляду вiд цього блиску. Я не боялася. Не тодi. Попри те, що постiйно було чутно якiсь шуми, я знала, що це просто звуки лiсу: це створiння, що не сплять уночi, блукаючи довкiл у пошуках iжi. Мене вони не лякали. Завдяки звукам, що вони iх видавали, я почувалася в безпецi.

А були ще й iншi шуми – я iх не чула, натомiсть чув Серж. Крики та зойки людей, якi, за його словами, вiн принiс додому з пустелi. Інодi вiн кричить у вiдповiдь, а iнодi затуляе вуха руками та сильно кривить обличчя. Я знаю, що коли вiн чуе цi голоси, краще до нього не заговорювати, але намагаюся перебувати поруч, аби вiн знав, що вiн у безпецi, що вiн не сам.

Гадаю, деяким людям може бути мене шкода. Мовляв, я живу тут iз Сержем, аби йому була компанiя. Я знаю, ми живемо не так, як iншi. Не так, як живуть люди, про яких я читала у бiблiотечних книжках. Тi люди мешкають у великих розкiшних маетках iз прислугою або в симпатичних котеджах iз милими фiранками на вiкнах, у яких завжди е матусi, якi печуть торти та спiвають дiткам колисковi на сон прийдешнiй. І на те, як жив Серж, коли був маленьким, це також не схоже – а мешкав вiн у такiй штуцi, що називаеться «бунгало», розташована на схiд звiдси; i на те, як жила моя мама, яка померла в пустелi, – пiд палючим сонцем, харчуючись зi спiльного великого круглого столу, як на ii фотографii, – це також не схоже.

Але мене таке життя влаштовуе. Я б його нi на що не промiняла. І хоча ми живемо далеко вiд решти людей, я нiколи не почуваюся самотньою, бо насправдi це мiсце сповнене життя. Навiть о четвертiй ранку, хоча ми iз Сержем були единими людьми в лiсi о цiй порi, я вiдчувала присутнiсть життя довкола себе. Спробую описати вам це так, нiби я досi перебуваю там, у лiсi. Чути тихе цвiрiнькання. Це спiвае жайворонок. Вiн сидить на верхiвцi букового дерева, мов якийсь генерал, що роздае накази своiй армii. Потiм, заглиблюючись у лiс, можна почути шурхiт листя та скрегiт кiгтiв. Ось лисицi, якi примостилися до сну у живоплотi. Їх двое. Лис та лисичка. Вiн – великий та жорстокий, iз дикими очима, хижий; вона ж – тендiтна i майже приручена. Інодi, коли надходять сутiнки, вона наближаеться до будинку. Одного разу я чистила овочi до вечерi, тодi вона пiдiйшла просто до дверей. Лисиця була такою схудлою, що менi стало ii шкода, я простягнула iй невеликий шматочок картоплi, а вона пiдiйшла i взяла його з моеi руки. У неi, у цiеi лисицi, добрi очi. Бурштиновi очi. Як у моеi мами, яка померла в пустелi.

Утiм, я вiдiйшла вiд теми, як каже Серж. Розводжу оце теревенi про лисиць, тодi як мала би занотувати одну дуже важливу рiч.

Було так.

Пiсля того як я почула лисиць, ми заглибилися ще на кiлька метрiв у лiс. Серж iшов попереду, а тодi раптом зупинився, обернувся до мене та пiдняв рушницю. Зовсiм трохи, але достатньо, аби я побачила.

Його обличчя в мiсячному свiтi було зовсiм бiле, вiн не вiдривав вiд мене очей.

– Готова? – запитав вiн.

Але я не була готова. Менi було страшно. Ноги пiдкошувалися, мене почало нудити. Серж знае мене краще, нiж я сама себе знаю, вiн побачив, що я злякалася. Вiн опустив рушницю i почав повiльно наближатися.

Потiм вiн поклав ii на землю i став бiля мене на колiно. Його обличчя було тепер лагiднiшим.

– Подивися на небо, – сказав вiн. – Що ти бачиш?

Я зробила, як вiн менi сказав. Над лiсом висiло, нiби велетенське обличчя, бiле коло.

– Лише мiсяць, – вiдповiла я.

– Справдi, – промовив Серж. – Мiсяць. І знаеш що?

Вiн говорив так тихо, що менi довелося нахилитися до нього ближче, аби почути.

– Мiсяць не боiться, – сказав вiн. – Бачиш?

Менi нiколи не спадало на думку, що мiсяць може щось там вiдчувати, але я кивнула.

– Мiсяць, – пояснив вiн, дивлячись на небо, – продовжуе свiтити сильнiше та яскравiше, навiть якщо вiн сам-один на всьому великому небi. Розумiеш?

– Гадаю, так, – вiдповiла я.

– Ти повинна стати схожою на мiсяць, – продовжив вiн, пiднявши iз землi рушницю та подаючи ii менi. – Ти повинна бути сильною, яскравою та хороброю.

Я взяла рушницю до рук.

– А тепер, – сказав вiн пiдiймаючись, – я питаю ще раз. Ти готова?

– Готова, – вiдповiла я.

Але моi ноги тремтiли.

– Будь спокiйна, – промовив вiн. – І пам’ятай, що я тобi сказав.

Ми вирушили далi – ставало дедалi темнiше, менi навiть довелося помигати, аби очi звикли до плямистого свiтла. Я вiдчувала, що Серж невiдступно слiдуе за мною, але не зводила очей iз землi пiд ногами, намагаючись помiтити якийсь рух. Менi тодi здавалося, нiби вуха моi широко розкрилися. Кожен звук, навiть якщо це просто десь хруснула гiлочка або затрiпотiли на деревi надi мною пташинi крила, лунав менi вибухом.

Ми iз Сержем знали цей лiс як своi п’ять пальцiв i могли пройти ним, заплющивши очi. Але цього ранку все було iнакшим. Утiм, можливо, це я змiнилася. За словами Сержа, одинадцять рокiв – це добрий вiк; вiк, коли ти бачиш свiт таким, яким вiн е.

І тiеi митi я побачила те, чого ми шукали.

Вона з’явилася нiзвiдки. Мала вгодоване тiло iз брудно-коричневим хутром та чорнi очi. Вона звела на мене погляд – i я завмерла на мiсцi, немовби вкопана. Я чула, як затамував подих у мене за спиною Серж. Вiн не зронив анi слова, я чула у своiй головi його голос; вiн пiдказував менi, що i як робити.

– Тримай рушницю мiцно, але нiжно. Так, нiби тиснеш руку достойнiй людинi.

Ну, що вам сказати… це не так уже й легко зробити, коли вся тремтиш вiд холоду i страху, але я не вiдводила вiд неi погляду й намагалася заспокоiтися.

– Приготуйся до пострiлу.

Я вперла приклад рушницi у плече i не спускала зi здобичi очей. Потiм, утиснувшись рушницею в щоку, прицiлилася. У головi моiй лунали слова Сержа:

– Знiмай iз запобiжника, не заплющуй очей.

Я знала, що трапиться далi. Гучний вибух. А коли ти це знаеш, то едине, чого тобi хочеться, – заплющити очi, вiдмежуватися вiд цього. Я вiдчувала, що моi очi мимоволi заплющуються, але змусила себе тримати iх розплющеними.

– Не випускай цiлi iз поля зору.

Я поглянула на неi. Можливо, вона щось вiдчувала. Їi оченята бiгали лiворуч-праворуч. Потiм вона раптом завмерла, як одна з тих крижаних статуй з моеi книжки про Нарнiю. У себе над вухом я почула шепiт Сержа:

– На рахунок «три».

І я, зробивши глибокий вдих, почала вiдлiк.

– Один.

Зiгнутий палець торкнувся пускового гачка.

– Два.

Серце мое калатало так швидко, що, здавалося, зараз проламае менi грудну клiтку.

– Три.

Звук пострiлу був такий потужний, що ледве не звалив мене з нiг. Я хитнулася назад i махнула рушницею.

Пiдбiг Серж, вихопив у мене iз рук зброю.

– Господи Ісусе, дитино, обережнiше! – крикнув вiн. – У тебе в руках вогнепальна зброя, а не iграшка!

На якусь мить я забула, де стою. У вухах вiдлунням гримiв пострiл, менi зробилося млосно. А потiм я побачила, як Серж iде у бiк здобичi, отямилася та пiшла слiдом за ним на галявину.

– Я… влучила в неi? – запитала я.

Серж пригнувся над мiсцем, де впала тварина, але ii тiло закривала вiд мене його довга вовняна шинель.

– Серже? Я влучила?

Вiн обернувся – i серце мое впало у п’яти. Я впiзнала цей вираз у його очах. Розчарування.

Вiн похитав головою.

– Ти вистрiлила iй у ноги, – сказав вiн. – Їi паралiзувало, але вона досi жива.

– Вона не може бути живою! – закричала я.

Це було неможливо. Я ж дотримувала всiх вказiвок Сержа.

– Нiчого страшного, – сказав вiн.

Вiн промовив це якомога лагiднiшим голосом, бо чудово бачив, як я засмутилася.

– Це був твiй перший раз. Тут потрiбен досвiд.

– І що ми з нею зробимо? – поцiкавилася я.

– Треба позбавити ii страждань, – сказав вiн. – Вона не виживе iз такими ранами.

– Що ж, – сказала я. – Роби те, що маеш робити.

У вiдповiдь Серж подивився на мене i похитав головою. На його обличчi знову з’явився похмурий вираз.

– Нi, – заперечив вiн. – Це – твое вбивство. Добити ii повинна ти.

Звiсно, я перелякалася, але потiм я подумала про самотнiй мiсяць у безкрайньому нiчному небi, подумала про Сержа, який iшов пустелею без сну, потiм на якусь мить згадала про маму, яка померла в пустелi, та лисицю iз бурштиновими очима, але цих двох останнiх я швидко прогнала зi своiх думок. Тодi я нахилилася i звернула iй шию – так Серж робить iз курчатами, яких ми тримаемо в саду.

Коли все скiнчилося, ми мовчки повернулися до будинку. Моi руки були в кровi, а повiтря навколо нас пахло м’ясом та металом. Пiдiйшовши до дверей, Серж погладив мене по плечу i сказав, що я трималася молодцем.

Того вечора ми приготували кролика. Серж сказав, що це мiй святковий бенкет. Вiн налив нам свого домашнього пива, а потiм пiдняв свою склянку та виголосив тост:

– За здобич переможця!

Серж каже, що м’яса поiсти нам вистачить на п’ять разiв. А потiм кiстки пiдуть на суповий набiр, з якого ми приготуемо обiд ще разiв зо п’ять.

«Тi, хто виживае» – так називае нас Серж. Ми вдвох самотньо живемо за мiстом, кидаемо виклик свiту й перемагаемо. І сьогоднi, принiсши додому цього кролика, я почувалася переможцем. Я можу пишатися собою – i Серж також.




3. Лiза


Протягом якогось часу я сиджу, намагаючись зiбрати докупи своi думки. У мене за спиною тихенько посопуе Джо. Я кидаю погляд на годинник, умонтований у приладову панель – 16:00. Незабаром сутенiе. А про те, аби дослiджувати цей будинок у темрявi, годi навiть i думати. Я дiстаю з бардачка батькiв лiхтарик, вiдчиняю дверцята автомобiля i знову йду до будинку.

Коли моi руки схопили цей лiхтарик, i з нього полилося передi мною заспокiйливе свiтло, менi раптом примарився образ мого батька, що прогулюеться у своему довгому чорному пальтi кладовищем «Гайгейт». Вiн якось привiв мене на те кладовище напередоднi Гелловiн, аби «я вiдчула дух свята». Я посмiхаюся, згадуючи його кругле рожеве обличчя, що визирало з-пiд капюшона його пальта, коли вiн стояв бiля статуi Карла Маркса.

– Френку, ти анiтрохи не страшнiший за мокре листя салату, – посмiювалася мама, коли батько спускався сходами у своему нарядi.

І вона мала рацiю. Але татовi було до цього байдуже. Справдi велике значення для нього мало те, аби кожне свято – чи то Гелловiн або Нiч багать, чи то Рiздво або мiй день народження – вiдзначали, i воно було особливим. Коли тебе люблять так, як любили мене в дитинствi, то почуваешся непереможною, i жодним у свiтi жахам тебе не здолати. Ти – пiд захистом.

«От би тато був тут», – думаю я, освiтлюючи вхiднi дверi будинку лiхтариком, – вiн би знав, що робити. Вiн завжди знав, що робити.

Дверi вкрито брудом та павутинням. Дотримуючи вказiвок, якi я знайшла у записцi, я повертаю ручку та навалююся на масивнi дерев’янi дверi плечем. Вони трохи подаються, хоча i ледве-ледве. До моеi шкiри чiпляеться павутиння, як той набридливий бур’ян, що ранiше рiс у саду в моiх батькiв у Гайгейтi. Я витираю руки об джинси, потiм навалююся на дверi ще раз, поки вони нарештi вiдчиняються iз рiзким, скрипучим звуком.

І ось я стою, вдивляюся у темряву, i мене переповнюе дивне вiдчуття. Начебто крихiтнi голочки поколюють шкiру. Я заплющую очi та подумки загадую бажання, аби все було добре, аби там – у темрявi – не чекало на мене жодне жахiття. Розплющивши очi, я знову вдивляюся у чорний дверний отвiр. Так тихо, що я аж задихаюся. Треба забиратися звiдси негайно. Забрати звiдси Джо. Але куди менi податися? Немае куди. Я роблю глибокий вдих, швидко озираюся, перевiряючи, чи моя машина досi стоiть на мiсцi, пiсля чого повiльно заходжу всередину.

Там мене ледве не збивае iз нiг запах – огидний, тваринний, сумiш смороду лайна та соломи. Я зачиняю за собою дверi й помiчаю, що на них з цього боку е два засуви – один вгорi, а iнший знизу. Факт наявностi цих засувiв трохи мене заспокоюе. Я можу зачинити дверi та сховатися тут; сховатися вiд Марка та всiх моiх проблем.

Посвiтивши лiхтариком, я бачу, що стiни передпокою обклеенi вицвiлими жовтими шпалерами, на яких ще вгадуеться квiтчастий вiзерунок. Я шукаю на стiнах вимикач, але нiчого не знаходжу.

Скерувавши свiтло лiхтарика на стелю, я бачу, що тут немае жодного освiтлювального причандалля. Я йду далi; вiд думок про ночiвлю в цьому будинковi мене починае нудити. На кожен мiй крок пiдлога озиваеться шелестом; я дивлюся вниз i бачу, що вона встелена чимось схожим на солому або траву. Пахне воно сиро i гостро, як силос. «Як тут узагалi мiг хтось мешкати?» – питаю я себе, пiднiмаючи лiхтарик на рiвень плеча i свiтячи поперед себе.

З передпокою ведуть трое дверей: однi просто передi мною, i ще двое – обабiч. Я вiдчиняю тi, що лiворуч, i опиняюся у примiщеннi, яке, на мою думку, мае виконувати роль вiтальнi, бо пiд купами смiття можна розгледiти контури канапи. Пiдiйшовши ближче, я розумiю, що насправдi «смiття» – це колекцiя пожовклих газет. Я беру одну з них, дивлюся на дату: 7 вересня 2003 року. Рiк, коли помер мiй батько. Перечитуючи дату на газетi, я пригадую весь смуток, що спiткав мене того року, i грудну клiтку пробивае розряд тремтливого болю – я жбурляю газету на пiдлогу.

Неподалiк канапи камiн. Посвiтивши на нього лiхтариком, я бачу, що камiнна полиця вкрита шматочками паперу та старовинними пляшечками з антисептиком. Над камiном – колекцiя прибитих до стiни оленячих голiв iз рогами. Вони дивляться на мене зловiсно. Я опускаю погляд i помiчаю, що ноги моi немовби заплуталися у колючому дротi – але це просто тiнь вiд рогiв. Лiворуч вiд камiна – три хиткi на вигляд полицi, на яких стосами складено паперовi книжки. Можна прочитати декiлька назв: «Наука тваринництва», «Фермерський альманах», «Поворот гвинта». Я витягаю останню, пригадуючи своi заняття з англiйськоi мови у початковiй школi, i розгортаю ii. Усерединi неi – бiблiотечна наклейка, на якiй стоiть дата повернення: 10 сiчня 2005 року. Давно прострочена. Обкладинка запилюжена й жовта, тхне кислим, як нiби котячою сечею. Я згортаю книгу, повертаю ii на полицю й повiльно виходжу з кiмнати.

Вийшовши до передпокою, я намагаюся мiркувати тверезо. Треба знайти тут бодай якусь подобу нормальностi: санвузол, кухню. Я перевiряю дверi до кiмнати передi мною – вiдчиняю iх та iнстинктивно намагаюся намацати на стiнi вимикач, але знову ж таки марно. Заходжу всередину та свiчу лiхтариком перед собою. У центрi кiмнати стоiть здоровенний дерев’яний стiл. Як i камiн у вiтальнi, вiн захаращений рiзним мотлохом. Порожнi консервнi банки, старi газети, шматочки вовни та хворост. Раптом око ловить спалах яскравого кольору, i я нахиляюся, аби подивитися уважнiше. Це червона стрiчка для волосся, я носила такi в дитинствi. Я беру ii двома пальцями та вивчаю на дотик. Оксамит. Дивлюся на неi – дивно, як така рiч могла опинитися посеред усього цього смiття. А потiм намотую ii на зап’ястя i зав’язую у вузол.

Я пiдiймаю лiхтарик i освiтлюю ним дальню стiну, вiдчайдушно шукаючи бодай якiсь ознаки сучасностi – пральну машину, духовку… але тут немае навiть раковини. Посвiтивши лiворуч, я помiчаю чорну металеву конструкцiю, оперту на стiну. Їi передня частина покрита плиточками iз намальованими на них синiми цифрами. У верхнiй ii частинi розташовано рiзнi кнопки та ручки, але я й гадки зеленоi не маю, що це таке. Нiколи ранiше не бачила нiчого подiбного.

Поруч iз конструкцiею – склянi дверi. Протерши рукою потьмянiле скло, я бачу, що вони ведуть надвiр. Я намацую ручку.

Дверi зачинено. Я воджу лiхтариком по всiй iхнiй поверхнi угору i вниз, аж раптом вгорi помiчаю засув. Вiдсуваю його та вiдчиняю дверi.

Стоячи на дерев’янiй сходинцi, я перебiгаю поглядом усю цю фiолетову пустку. Пагорби, що нiби навалювалися на мене з обох бокiв, коли ми сюди iхали, тепер нагадують поснулих велетнiв, а iхнi вершини тягнуться до сiрого неба. Поле за будинком роздiляе кам’яна стiна, вiдокремлюючи квадратний клаптик землi. Із землi стирчать патички, i в цьому ламкому зимовому свiтлi менi ввижаеться, нiби це залишки овочевоi грядки. Решту саду завалено дротяними клiтками. Я глибоко зiтхаю, потiм кривлюся. Навiть тут, надворi, повiтря смердить гнилизною. Я обертаюся, маючи намiр повернутися до будинку, але щось привертае мою увагу; я придивляюся. Щось визирае з однiеi з клiток. Я йду до неi. Це нiби хвiст. Рудий та худий. Лисиця? Раптом у пам’ятi моiй промайнув спогад про сутiнки на кладовищi «Гайгейт» та гавкiт лисиць, якi облаштували там собi нiрки серед надгробкiв, – i тут же зник. Я хапаюся за цей хвiст, i вiн тут же падае на землю, а з нього зриваеться рiй дрiбних мушок. «Безумовно, лисиця», – думаю я собi, але, коли зазираю в клiтку, мое серце починае калатати так, що ледве не проламуе грудну клiтку. Там, на днi клiтки, лежить сiрий, плямистий череп.

Я задкую та бiгом повертаюся до будинку, навалюючись на склянi дверi з такою силою, що майже зриваю iх iз петель. Назад – крiзь цей смердючий бардак, крiзь вхiднi дверi та повз озеро.

Добiгши до машини, я спираюся на капот, намагаючись вiдхекатися. Трохи згодом я вiдчиняю пасажирськi дверцята i бачу Джо – його обличчя червоне, вiн кричить.

– Чш-ш-ш, – шепочу я, намагаючись зробити так, аби в голосi моему не було чути панiки. – Все добре, маленький. Мама тут.

Вiн дивиться на мене нажаханими очима:

– Хочу до тата! Хочу до тата, зараз же!

Я не знаю, що робити. Не можна ж залишатися iз Джо в цьому мiсцi, коли вiн у такому станi. «Думай, Лiзо, думай», – кажу я собi. Тодi я згадую про сiльську крамничку. Заiду туди, накуплю харчiв та спробую скласти план подальших дiй.

Поки ми повертаемося до села, Джо знову починае кричати. Навiть «Там, де живуть чудовиська» його не заспокоюе. Вiн тарабанить ногами, сидячи у своему автокрiслi, а я намагаюся пригадати все, чого мене вчили на заняттях батькiвства, якi я вiдвiдувала перед народженням Джо; вважалося, що я мушу перечитати стоси лiтератури iз такими заголовками, як «Витримати жахливого дворiчного» та «Поради лагiдного виховання». Але навички, якi я мала б вигострити протягом цих рокiв, було знищено жахливою ситуацiею, у якiй я опинилася.

Як можна лагiдно виховувати свою дитину, коли ти потрапила в пастку токсичного середовища? Як витримати жахливого дворiчного, якщо ти й собi ледве даеш раду? І однаково мене гризе вiдчуття провини за змарнованi життям у страху роки. Я дивлюся на Джо у дзеркало заднього виду, на його обличчя, мокре вiд шмарклiв та слiз, i подумки обiцяю собi, що я все виправлю.

Коли ми доiжджаемо до села, я паркуюся на стоянцi бiля пабу. Хтось уставив у рот надувному снiговиковi незапалену сигарету. Якби я не опинилася у настiльки важкiй ситуацii, то навiть посмiялася б.

Розстiбаючи пасок безпеки, я вiдчиняю дверцята та виходжу на морозне повiтря, а коли намагаюся дiстати Джо, вiн кричить так, що в мене ледве вуха не закладае.

– Усе гаразд, Джо, – кажу я, нахиляючись, щоби розстебнути його пасок. – Ми просто зазирнемо до крамницi.

Вiн розлючено трусить головою.

– Не хочу до крамницi. Хочу до тата!

– Ну, будь ласка, зайчику, – вмовляю його я, намагаючись не виказувати нервування. – Купимо тобi солоденького. Хочеш якихось смачних шоколадних батончикiв, га?

– Нi! – кричить вiн. – Хочу додому! Хочу до татка!

Вiн кидаеться вперед у сидiннi та б’е мене просто в око. Мою голову пронизуе страшний бiль, i менi уриваеться терпець. Я дивлюся на свого маленького хлопчика, на його червоне та спотворене люттю обличчя, i все що я бачу – Марка. І тодi в менi вибухають гнiв i розчарування, якi я стримувала у собi протягом усiеi дороги.

– Немае тут твого тата! – кричу я. – Чуеш мене? Його тут немае i не буде! А тепер – негайно припини верещати!

Вiн замовкае i якусь мить дивиться на мене. Я вiдстiбаю пасок на автокрiслi, але, коли я дiстаю його з машини, вiн починае викручуватися та смикатися. Стиснувши ручки в кулаки, Джо тарабанить мене в груди, i нiяк iнакше заспокоiти його я не можу.

– Агов, у вас усе гаразд?

Я обертаюся на голос i бачу чоловiка, який стоiть поруч iз надувним снiговиком. На вигляд йому трiшки за тридцять, мае широкi плечi – «кремезний», як сказала б моя мама, – з темними очима та коротко стриженим каштановим волоссям. Одна його рука лежить на грудях, а в другiй – незапалена сигарета, яку вiн, швидше за все, дiстав iз рота снiговика.

Вiн хмуриться, дивлячись на мене.

– Так, – вiдповiдаю я, ступаючи на тротуар, пiдтримуючи Джо стегном i намагаючись не зустрiчатися з цим чоловiком поглядом.

– Ви впевненi? – продовжуе вiн, прикурюючи сигарету.

Я швидко киваю.

– Не бачив вас тут ранiше, – каже вiн примружуючись. – У гостi приiхали?

– Щось на зразок того, – вiдповiдаю я. – Вибачте, я трохи поспiшаю.

Я розвертаюся i прямую до магазину, на моему стегнi висить сердитий Джо.

– Що ж, приемно було познайомитися! – кричить менi в спину той чолов’яга. – Ви хоч скажiть, як вас звати?

Я здригаюся. Навiщо чоловiки це роблять? Кричать тобi в спину, вдираються у твiй простiр, вимагають розповiдати, як там у тебе справи. Що дае iм таке право?

Коли ми пiдходимо до крамницi, я ставлю Джо на пiдлогу та поправляю волосся, аби воно не падало менi на очi. Я мушу мати якомога респектабельнiший вигляд. Штовхаю дверi, i серце мое спiвае, коли я заходжу всередину – тут тобi й лотерейна машина, i банкомат, i безглютеновий хлiб. Речi, якi пiсля тривалих рокiв життя у великому мiсцi я сприймаю за належне. Зручна звичайнiсть. Це дивно, але, попри те, що я перебувала в тому будинку лише кiлька хвилин, у мене склалося враження, нiби я пройшла у якийсь фантастичний портал часу, нiби реальне життя iснувати взагалi припинило.

За касою сидить жiнка рокiв п’ятдесяти на вигляд, читае газету. Їi зачiска схожа на посивiлу кучеряву швабру. Коли ми заходимо всередину, вона кидае на мене неуважний погляд з-над своiх вишнево-червоних окулярiв, i повертаеться до свого чтива. Чудово. Що менше уваги я привертаю до себе, то краще.

Я беру кошик зi стосика бiля дверей та прямую до холодильникiв. Гадки не маю, що треба купити. Їжа. Ага. Беру пачку свiжих курячих грудок i вже збираюся покласти iх у кошик, коли раптом згадую, що в будинку немае духовки. Кладу взяте назад i рухаюся в бiк охолоджених готових страв. Ага, ось пачка сосисок у тiстi. Беру iх повнi жменi та кидаю до кошика. У головi я чую голос Марка: «Навiть не смiй давати синовi це перероблене смiття, Лiзо!» Але Марка тут немае, а я притягнула нашого сина до будинку без проточноi води та клятоi духовки посеред чортовоi пустки. Сосиски – це наша найменша проблема.

– Вiзьмемо соку? – питаю я, обертаючись до Джо.

Вiн низько мукае.

– Якого хочеш? Яблуко чи апельсин?

Я беру два пакунки, але вiн хитае головою.

– Ну, Джо, – кажу я, нахилившись, щоб опинитися на його рiвнi. – Скажи мамi, що тобi взяти попити.

Вiн хмуриться, потiм пiдiймае руку. Я намагаюся перехопити його руку, перш нiж вiн встигне мене вдарити, але вiн швидко ii вiдсмикуе. Тодi я кладу до кошика обидва пакунки соку – i моi груди пронизуе дряпучий страх. Кожна частинка мене хоче благати про допомогу, дати комусь знати, у яку ж я халепу втрапила… Але я розумiю, що якщо зроблю це, то Марк знайде нас. Не можна ризикувати.

Я ходжу крамницею, набираючи у кошик засiб для миття, губки та мiшки для смiття. Я беру бiльше, нiж менi потрiбно, але мене заспокоюе вигляд знайомих предметiв. На якусь мить я забуваю про будинок i зосереджуюся на тому, щоби бути звичайною мамою.

Коли я доходжу нарештi до каси, жiнка згортае свою газету та вiдкладае ii. Вона не говорить анi слова – i за це я iй особливо вдячна – просто скануе покупки та кладе iх до пакетiв. Поки вона це робить, я переглядаю заголовки газет. Досi нiчого.

Але зрозумiло, що це – питання часу. Мое серце починае панiчно калатати. Я мушу негайно забиратися з цього села. Вiн може бути де завгодно. Вiн може перебувати зовсiм поруч.

– З вас 22,80, люба моя.

Я дивлюся на жiнку. Їi акцент – м’який i теплий, i на якусь мить менi хочеться розповiсти iй про все, що трапилося, попросити в неi допомоги, попросити, аби вона прихистила нас iз Джо у своему милому, затишному будинку та пригостила гарячим чаем iз тостами. Натомiсть я вiдвертаюсь для того, щоб зiбрати десятифунтовi банкноти, що випали iз мого гаманця на касу, як тi рибки з передбаченнями – з коробки рiздвяного печива.

Я даю жiнцi три банкноти та, поки чекаю решту, обертаюся перевiрити, як там Джо. Але його немае.

– Джо? – кличу я. – Джо! Ти де?

– Усе добре, люба моя? – чую я в себе за спиною голос касирки, коли кидаюся у прохiд iз напоями, викрикуючи iм’я свого сина.

– Джо! Де ти, маленький?

Я дiстаюся третього та останнього проходу – але його i слiду тут немае. Я вiдчуваю, як примiщення стрiмко зменшуеться у розмiрах, у мене пiдкошуються ноги. Не може цього бути.

– Когось загубили? – лунае голос.

Я зводжу погляд i бачу того чолов’ягу, який намагався заговорити зi мною бiля паба. Вiн посмiхаеться менi.

– Мого маленького хлопчика, – кажу я, кидаючись до нього. – Вiн утiк вiд мене, а я…

– Та ось же вiн, – каже чоловiк, показуючи на дверi.

Бiля дверей стоiть переляканий Джо.

– О, дякувати Богу! – кажу я, пiдбiгаючи до нього. – Джо! Ти неслухняний хлопчик. Ти не повинен нiкуди втiкати!

Я намагаюся зiбрати думки докупи та повертаюся до каси.

Коли я пiдходжу, жiнка дивиться на мене зi спiвчуттям.

– Гадаю, вiн просто захотiв подивитися комiкси, – каже вона тепло. – Мiй маленький онук теж iх любить.

– Ага, – вiдповiдаю я, а серце мое досi калатае з переляку, – я просто… загубила його.

– Але ж нiчого страшного не сталося, чи не так? Ось ваша решта, люба моя, – промовляе вона, вiддаючи менi банкноту в п’ять фунтiв i кiлька монет.

– Дякую, – кажу я, поспiхом пхаючи грошi в гаманець.

– Ви з Лондона?

Це той чолов’яга цiкавиться. Я обертаюся.

– Просто я впiзнав акцент, – продовжуе вiн, наближаючись до мене. – У мене був кузен, то вiн мешкав у Брiкстонi.

Я хитаю головою, потiм повертаюся назад до прилавка. Схопивши пакети й узявши за руку Джо, прямую до дверей. Я привернула до себе занадто багато уваги. Слiд негайно забиратися звiдси.

– Ви надовго сюди? – кричить менi услiд чолов’яга.

Я мовчки пришвидшую крок i затамовую подих, аж поки не опиняюся у безпецi – в автомобiлi.




4. Солдат



  Ровен-Айл, сiчень 2003

Настав Новий рiк – i для мене почалося зовсiм нове життя. Яке там Рiздво! Я сьогоднi отримала найкращий у свiтi подарунок, бо Серж заявив, що я нарештi готова до виконання «великоi» мiсii! Дуже важливоi мiсii, бо якщо я iз нею впораюся, то, за словами Сержа, перейду на наступний рiвень i стану «Солдатом № 1».

Ми iз Сержем планували цю мiсiю впродовж кiлькох останнiх мiсяцiв. Ми щодня ходимо у пагорби за тим, що Серж називае ЗОСЕРЕДЖЕННЯМ РОЗУМУ. Ми навiть на Рiздво працювали. Мене це не надто втiшило, але Серж усе швидко пояснив.

– Твiй день – це те, чим ти його наповнюеш, дiвчинко моя, – запевнив вiн. – Ти повинна бути напоготовi незалежно вiд того, як називаеться якийсь день. Завжди про це пам’ятай.

Я вiдповiла йому, що все розумiю. І я насправдi зрозумiла. Зрештою, менi вже виповнилося одинадцять. Я вже достатньо доросла, аби не отримувати подарункiв i всякого такого. Хоча менi зробилося трiшки сумно, коли я прокинулася 25 грудня i не знайшла у ногах свого лiжка в’язаноi шкарпетки. Досi – скiльки я себе пам’ятаю – Серж залишав менi там на Рiздво в’язану шкарпетку, сповнену завжди одних i тих самих ласощiв: мандарин, шiсть горiшкiв лiщини, солодкий фарширований пирiжок (власноруч випечений Сержем) та рукавички на зиму. Але пiсля того мого дня народження Серж змiнився. Вiн тепер ставиться до мене iнакше.

Вiн часто слухае новини на своему старому портативному радiоприймачевi. Інодi вночi, коли я вже в лiжку, то чую крiзь стiну голоси, що говорять про якогось чоловiка на iм’я Джордж Буш та про «вiйну iз тероризмом». Цей чоловiк – Джордж – здаеться, дуже злий на тероризм, а Серж злиться на того Джорджа, бо щоразу кричить на радiоприймач, як тiльки там згадають його iм’я.

Серж каже, що я вже досить доросла, аби стати справжнiм солдатом, познайомитися зi злом цього свiту i навчитися iз ним боротися. І перший крок до цього – уважно слухати та концентруватися на тому, чого вчить мене Серж.

– Забавки скiнчилися, – сказав вiн, – настав час для справжньоi битви.

Ми почали з того, що взялися робити для мене власний маскувальний костюм. Вiн допомагае сховатися вiд ворога – навiть якщо вiн погляне у ваш бiк, то побачить лише купу трави, а не людину. Серж навчив мене, як змайструвати собi такий костюм зi свого старого армiйського захисного комбiнезона та рибальськоi сiтки. Пошиття костюма е справою доволi складною, бо сiтка груба та постiйно вислизае з голки, але Серж навiть це заняття зумiв перетворити на розвагу, спiваючи непристойних пiсеньок, яких вiн навчився за часiв служби в армii. Я не можу тут навести слiв цих пiсень, бо дуже вже вони… непристойнi. Але те, як вiн iх спiвав, та ще й розкiшно удаючи дурнуватий акцент, смiшило мене до гикавки. Сьогоднi вранцi я гикала так, що ледве не зiпсувала шов.

Тодi Серж припинив спiвати й принiс менi склянку води. Коли вiн повернувся, то на обличчi його був дуже серйозний вираз; вiн сказав, що ми робимо все це тому, що на нас чекае битва, у якiй ми повиннi перемогти. Пiсля цього вiн розповiв менi трохи бiльше про свою велику вiйну. Вiн сказав, що, якби йому довелося знову йти у бiй, вiн не воював би проти iракцiв. Натомiсть вiн узяв би свою рушницю та помахав би нею перед обличчям Джорджа Буша та його «пришелепкуватого синка» i закли`кав iх битися, як солдати. Серж каже, що вони – злочинцi. На його думку, вони повиннi сидiти у в’язницi. Це через них вiн кричить у лiсi, а в мене – немае матерi. Сказавши це, вiн вiдвiв погляд i змiнив тему. Пiсля розмов про померлу в пустелi маму йому завжди робиться сумно. Менi б хотiлося, щоб вiн розповiв трiшки бiльше, але нi. Загалом, протягом усього свого життя я дiзналася про неi лише три невеликi факти.

1. Вiн зустрiв ii на великiй вiйнi.

2. Вона була з мiсця пiд назвою «Багдад».

3. Вона померла в пустелi.

Решта, що я знаю про неi, – це результат моеi фантазii, це iсторii, якi я сама собi розповiдала пiсля того, як побачила ii фотографiю. Я знайшла це фото кiлька рокiв тому, коли страшенно нудилася та шукала, що би почитати. Пересувна бiблiотека давно не заiжджала, бо дороги замело снiгом, тому я взялася переглядати книжки в кiмнатi Сержа. Мою увагу привернула одна з обкладинок, бо на нiй були не лiтери, а якiсь хвилястi закарлюки. Потiм Серж розповiв менi, що це написано арабською мовою, мовою моеi матерi, i що цi закарлюки на обкладинцi – назва арабськоi поеми. Я розгорнула книгу, аби перевiрити, чи немае в нiй чогось, написаного англiйською, i натрапила на слова, якi писав власноруч Серж – просто на сторiнках, поруч iз закарлючками. Я знiяковiла, бо деякi iз написаних ним слiв були дуже сумними, i навiть подумала, що краще б я зовсiм iх не читала. Згорнувши книгу, я помiтила, що з неi випала фотографiя. На свiтлинi було трое осiб, вони всi сидiли за столом: старий зi зморшкуватим обличчям та сивою бородою; пухка, усмiхнена жiнка середнього вiку в довгiй червонiй сукнi; помiж ними – молода темноволоса жiнка. Придивившись уважнiше, я розгубилася, тому що, хоча це i була стара свiтлина i люди на нiй були дивно одягненi, та молода жiнка була дуже схожа на мене, хiба що трохи старша. У неi було таке само, як i у мене, густе чорне волосся, такi ж дивнi очi, що змiнювали колiр iз чорного на жовто-зелений залежно вiд освiтлення, i така само смаглява шкiра. Я нiколи до цього не бачила схожоi на мене людини. У Сержа волосся свiтле, а шкiра – блiда; люди, якi мешкають у селi, усi мають шкiру блiду або рожеву, так само як i персонажi книжок, що я читаю. Але це було щось бiльше, нiж просто схожiсть. У дiвчини на свiтлинi було мое обличчя.

Свiтлина була глянцева та гладенька. Вислизнувши в мене з рук, вона впала на пiдлогу зображенням униз, а коли я пiдняла ii, то побачила на зворотi слова. Хтось написав чорним чорнилом:

Наше коханняНе пiдвладне розуму та логiцi.Наше коханняХодить по водi.

Цi слова, так само як i образ моеi мами, збереглися в моiй пам’ятi. Це були найдивнiшi та найкрасивiшi слова, якi я колись читала. Я нiколи не замислювалася ранiше про iдею кохання як чогось такого, що iснуе поза людиною, чогось, що мае власну свiдомiсть. Я сидiла, знову i знову перечитуючи цi слова, – цiкаво, чия рука iх написала, бо ж почерк був не такий, як у Сержа. Але раптом вiдчинилися дверi, i вiн, залетiвши ураганом до кiмнати, вихопив фотографiю у мене з рук.

Я нiколи ранiше не бачила його таким розлюченим. Вiн обiзвав мене нишпоркою та злодiйкою i запевнив, що якщо вiн бодай раз знову зловить мене за копирсанням у його речах, то кине мене до одиночноi камери. Я намагалася пояснити йому, що зовсiм не нишпорила, а просто шукала книжку, але вiн i слухати не захотiв. Вiн забрав фотографiю i десь сховав. Бiльше я нiколи ii не бачила.

Але це було несуттево. Менi й не потрiбна була фотографiя. Заплющивши очi, я бачила ii обличчя, ii теплi очi та цi прекраснi слова. Я i без Сержа зрозумiла б, що дiвчина на фотографii – моя мама. Менi це пiдказало серце.

Так чи iнакше, зараз я мушу припинити згадувати про свою маму, яка померла в пустелi, та зосередитися на новiй мiсii, яку плануе Серж. Вiн не сказав менi, коли саме ми почнемо, натякнув лише, що це вiдбудеться незабаром i що попереджувати заздалегiдь вiн мене також не збираеться, тому я повинна бути напоготовi кожноi митi. Але, як казав менi Серж, життя напоготовi – це частина солдатського iснування, це те, що вiдрiзняе перемогу вiд поразки, життя вiд смертi. Пiсля того випадку iз кроликом я маю багато чого йому довести. Я мушу показати Сержевi, що маю все, що потрiбно для того, аби стати елiтним солдатом. І я хочу бути впевнена, що коли настане час виконувати цю мiсiю, то буду до цього готова.




5. Лiза


Коли ми повертаемося до озера, вже добряче сутенiе. Я вимикаю двигун i якусь мить просто сиджу на мiсцi. Розмiрковую про те, що на нас чекае цього вечора. Вимикачiв у будинку немае. Отже, попереду цiла нiч у цiлковитiй темрявi з дитиною, яка й без того вже неспокiйна та перелякана. Якусь мить я вагаюся, чи не переночувати в машинi, але це зробить нас лише вразливiшими та беззахиснiшими.

Я дивлюся крiзь вiтрове скло. Небо – сiре та свинцеве. Будинок освiтлюють променi вечiрнього сонця, через що вiн навiть ненадовго здаеться менi красивим. Я вперше помiчаю димарi – три високi цеглянi прямокутники, що стримлять до неба, i лiпнину довкола вiкон. Вiн нагадуе менi малюнки, якi я робила у початковiй школi. Вчителька попросила нас намалювати нашi будинки, а я вдала, нiби мешкаю у якомусь величезному маетковi iз колонами та павичами в саду. Я пам’ятаю вираз обличчя моеi вчительки, коли я передала iй малюнок… То було обличчя спантеличеноi людини, яка намагалася порiвняти нашу сучасну квартиру на першому поверсi, у якiй, як вона точно знала, ми мешкаемо, iз розкiшним палацом, який я створила на паперi. Я застигаю на якусь мить, мiй нiс уловлюе запахи крейди та олiвцевоi стружки… а потiм небо раптом зсуваеться, свiтло тьмянiе, i я повертаюся з думок на грiшну землю.

– Ну ж бо, Джо, – кажу я, вiдстiбаючи пасок безпеки. – Ходiмо щось поiмо.

Вiн нерухомо сидить у своему крiслi, дивиться просто перед собою.

– Джо?

Вiн не вiдповiдае. Менi зводить живiт вiд недобрих передчуттiв. Я б волiла, аби вiн краще кричав, горлав та волав, анiж мовчки застиг на мiсцi, як оце зараз.

Я виходжу з машини та вiдчиняю заднi дверцята. Вiн не рухаеться.

– Усе гаразд, маленький, – шепочу я, нахиляючись, щоби розстiбнути йому пасок. – Я знаю, що ти втомився. Матуся зараз приготуе щось смачненького, i ми поiмо…

Раптом нiзвiдки менi прилiтае удар в обличчя. Я подаюся назад, закриваючи долонею щоку. Джо так само дивиться перед собою, його крихiтнi ручки стиснутi у кулаки. Мое обличчя палае.

– Джо, – кажу я, намагаючись звучати спокiйно та врiвноважено, – матусю б’ють лише неслухнянi хлопчики, але я знаю, що ти дуже втомився та зголоднiв. Ходiмо краще зi мною – щось перекусимо?

Я простягаю йому свою руку. Вона тремтить. Чого я так боюся? Це ж просто трирiчний хлопчик. Мiй хлопчик. Але ситуацiя, у якiй я опинилася, цi тривога та страх, та ще й це задуп’я, до якого я нас обох затягнула, показують все у зловiсному свiтлi. Навiть Джо. Людину, яку я люблю найбiльше в цьому свiтi.

І я стою так якусь хвилинку, а потiм у вiдчаi зважуюся на найгiршу брехню, яку тiльки можна уявити.

– Джо, якщо ти пiдеш зi мною всередину, то обiцяю, що ми пiдемо побачитися iз татом.

Щойно вiн чуе це слово, його голова повертаеться у мiй бiк. Вираз надii на його крихiтному обличчi розбивае мое серце, але вибору в мене немае. Я повинна витягнути його iз машини. А зi своею обiцянкою я розберуся пiзнiше.

– Тато, – каже вiн, простягаючи до мене руки. – Ідемо шукати татка.

Я не вiдповiдаю, просто нахиляюся та пiдiймаю його з сидiння, подумки проклинаючи себе.

– Матусi потрiбно дiстати речi з багажника, i тодi ми пiдемо дивитися красивий будинок, – кажу я, ставлячи його на траву та беручи за руку. – Це буде така весела пригода!

Я чую, як вiн бурмоче щось про «тата», вiдчиняю багажник та дiстаю пакети з покупками та нашi речi. У кутку багажника помiчаю татiв старий набiр iнструментiв. Батько був твердо переконаний, що треба бути готовим до кожноi випадковостi. На вiдмiну вiд мене. Я дотягуюся до нього та беру пiд пахву. «Дякую, тату», – шепочу я, хоча чудово знаю, що, якби вiн був тут, сама лише думка про те, що я збираюся скористатися його iнструментами, здалася б йому смiшною.

Я зачиняю багажник, потiм беру в обидвi руки пакети.

– Так, Джо, – кажу я, i мiй голос звучить неприродньо енергiйно. – Ходи з матусею. На нас чекають справжнi пригоди!

Коли ми наближаемося до будинку, я чую позаду себе кроки його маленьких нiжок, i на мить менi навiть здаеться, що, можливо, усе може бути добре. Але коли ми пiдходимо до дверей i я вiдкладаю пакунки, дiстаючи iз кишенi лiхтарика, тривога повертаеться.

Вiдчиняю дверi, заношу пакети до передпокою. Потiм, узявши Джо за руку, вмикаю лiхтар i веду його за собою темними коридорами.

– А де тато? – питае вiн, i голос його вiдлунюе порожнiми кiмнатами. – Ти ж казала, що тато тут.

Не вiдповiдаю. Просто йду, тримаючи перед собою лiхтарик. Вiн вiдкидае на стiни покрученi чорнi тiнi. Смердить iще гiрше, нiж ранiше. Я намагаюся не думати про клiтки та череп.

Здаеться, що кiмната лiворуч вiд передпокою – це найкраще мiсце в цьому будинковi, яке я можу запропонувати Джо. Здаеться, це тут едине примiщення, де е бодай натяк на нормальнiсть. Я поштовхом вiдчиняю дверi та дивлюся в темряву.

– Татко тут?

– Це таке особливе мiсце… – кажу я йому, спрямовуючи свiтло лiхтарика у центр кiмнати.

Окрiм книжкових полиць, у кiмнатi е стара, продавлена канапа, вкрите ковдрами крiсло та низький круглий дерев’яний стiл.

– …де на нас чекае ве-е-елика пригода.

– Менi тут не подобаеться. Я хочу додому. Де татко?

– А як щодо пiкнiка? – кажу я, розумiючи, наскiльки безглуздо це звучить. – Я знайшла у крамницi трохи смаколикiв. Посидь-но тут, а мама приготуе iсти.

Я всаджую його на канапу, але вiн одразу починае пручатися.

Я торкаюся рукою канапи – вона геть вогка.

– Гаразд, – кажу я, беру одну з диванних подушок i кладу ii на пiдлогу. – Влаштуймо пiкнiк тут. Так буде навiть веселiше.

– Нi! – кричить вiн, б’ючись ногами. – Хочу додому!

«Якого ж бiса ти робиш? – розмiрковую я, намагаючись силомiць усадити свого маленького хлопчика на подушку. – Просто повертайся додому». Але я чудово знаю, що буде, якщо я так зроблю. На мене чекае покарання, набагато страшнiше за життя в цьому будинку. Отже, я глибоко зiтхаю та нахиляюся до Джо.

– Послухай мене, – кажу я повiльно та спокiйно, намагаючись дотримувати вказiвки, яку дав менi психолог: тримати очний контакт – не така вже й легка справа у напiвтемрявi. – Усе буде добре. Мамi просто потрiбно приготувати iсти, а потiм ми гарно повечеряемо. Пам’ятаеш, яка була вечеря у Макса iз книжки?

– Дуже гаряча, – вiдповiдае Джо.

Вираз на його обличчi пом’якшуеться, i я вiдчуваю у серцi раптовий бiль. Ненавиджу себе за те, що змушую його через це пройти.

– Саме так, – кажу я, погладжуючи його ручку. – Із Максом трапилася величезна пригода – така сама, яка чекае на нас, але вiн мусив повернутися до вечерi. А вечеря була гаряча. Ти добре запам’ятав.

– Ми будемо вечеряти iз татом?

– Ну ж бо ти поки посидиш на цiй гарнiй подушцi, – кажу я, – а матуся подивиться, що там у нас е поiсти.

Чи то через втому, чи то вiд голоду, а може, вплинуло все разом, але вiн слухняно сiдае на потрiпанiй подушцi, як йому було сказано, i пiдтягуе до пiдборiддя колiна.

– Гарний хлопчик, – кажу я, погладжуючи його м’яке волосся. – Мама дуже тебе любить, ти ж знаеш?

Вiн не вiдповiдае. Я пiдводжуся та освiтлюю лiхтариком кожен закуток кiмнати. Роги над камiном у цьому свiтлi здаються навiть бiльшими, нiж ранiше, нiби той звiр, якому вони колись належали, просто за стiною чекае на нагоду пробитися крiзь цю стiну. Я веду лiхтариком угору, до камiнноi полицi – цiкаво, навiщо хтось вишикував там цi пляшечки з антисептиком? І тодi помiчаю за пляшечками три великi свiчки. Я дiстаю iх – гнiт цiлiсiнький, можна запалювати.

– Ти тiльки поглянь, що я знайшла! – звертаюся до Джо, ставлячи iх на столi. – Свiчки! А може, запалимо?

Джо кивае. А мене накривае хвилею спогадiв про святкування трьох мiсяцiв вiд його дня народження – тодi я ще святкувала сьомого числа кожного мiсяця. Я згадала торт у виглядi гусенi, куплений у M&S, i три свiчки, встромленi у товстий шар шоколадноi глазурi. Марк тодi сказав, що це маячня – витрачати грошi на торт, коли Джо навiть ще не може iсти нiчого твердого. Але менi кортiло, щоб сьоме число щомiсяця було особливим – так багато цей день означав для мене, так сильно я любила свою дитину. І воно було того варте – побачити його маленьке обличчя, коли я запалювала свiчки, побачити, як блищать очi, коли вiн спостерiгае за тим, як танцюе полум’я. За кiлька мiсяцiв усе змiниться.

Я вiдганяю спогади геть i шукаю в кишенi запальничку. Попри те, що я вже кiлька разiв намагалася облишити курiння, однаково й досi не можу обiйтися без сигаретки. Насправдi зараз я могла б скурити цiлу пачку – аби тiльки вгамувати нерви. Але з моею жалюгiдною зарплатнею сигарети менi зараз не по кишенi.

Я вишиковую свiчки на столi, а потiм обережно по черзi iх запалюю. Щойно вони починають горiти, кiмната нiби бiльшае. Я дивлюся на Джо. Його обличчя свiтиться.

– Подивися-но, – кажу я, встаючи, аби помилуватися грою свiтла, – хiба ж не краса?

Джо дивиться на полум’я зачарованими втомленими очима.

– Ось так, – кажу я, беручи пакети, якi залишила в передпокоi, – зараз поглянемо, що тут у нас е.

Ми настiльки голоднi та втомленi, що з’iдаемо аж по двi сосиски в тiстi (хоча Джо просто з’iдае сосиску, вiддаючи менi хлiб), величезний пакет чiпсiв та два батончики з мюслi. Очi Джо самi собою починають заплющуватися. Доведеться вкладати його спати. Я мiркую, де б нам лягти. Десь у будинку повиннi бути також i спальнi, але я не збираюся ходити й шукати iх у такiй темрявi. Подальше дослiдження нетрiв будинку може зачекати до ранку.

Натомiсть я знiмаю з канапи решту подушок i розкладаю iх на пiдлозi. Потiм знiмаю з крiсла важкi ковдри й приношу iх туди, де лежить Джо. Ковдри пахнуть сирiстю, але вони принаймнi теплi. А решта зараз не мае значення. Джо заснув. Я переношу його на складенi рядочком подушки та загортаю в одну iз ковдр.

Потiм, задувши свiчки, я загортаюся в iншу ковдру та лягаю на пiдлозi поруч iз Джо, поклавши руку йому на груди. Ми обидва лежимо у своiх зимових куртках, але навiть пiд ковдрами страшенно мерзнемо. Я намагаюся не звертати уваги на звуки, що долинають з-за вiкна, верески та крики диких тварин, вiтер, що гуляе по вiкнах. Натомiсть намагаюся зосередитися на тихому диханнi. Джо, на тому, як пiд моею долонею б’еться його серце. І, намагаючись заблокувати цей найбiльший страх – страх невiдомостi, – я починаю раптом думати про страх iнший, про монстра, вiд якого я втiкаю. «Будь ласка, нехай усе буде добре, – шепочу я собi, – будь ласка, хай ми будемо в безпецi». Але коли я заплющую очi, то все, що я бачу, – це його обличчя.




6. Солдат № 1



  Ровен-Айл, сiчень 2003

Я це зробила! Сьогоднi я нарештi перейшла на наступний рiвень своеi пiдготовки. Серж подарував менi новий комплект дуже гарноi унiформи зi значком на рукавi та сказав, що вiд цього дня я можу називати себе «Солдатом № 1».

Це таке неймовiрне вiдчуття – витримати випробування, але, Боже мiй, яке ж воно було важке! Можна сказати, що нi з чим важчим менi у своему життi мати справу ще не доводилося.

На виготовлення маскувального костюма менi знадобилося трохи часу, але зрештою я закiнчила невдовзi пiсля Нового року. Коли наступного ранку у дверях моеi кiмнати з’явився Серж, я зрозумiла, що час настав. Ми – обое вбранi у маскувальнi костюми – зiйшли на вершину Гарроубi-Крег i зайняли позицiю. Серж сказав, що цього разу вiн лише спостерiгатиме. Мовляв, вiн уже вивчив територiю та визначив параметри пострiлу. Це дуже важливо, наголосив вiн, оскiльки хибний пострiл може коштувати життя або смертi. Ми викопали сховок, а потiм, коли залiзли до нього, Серж дав менi рушницю та наказав не вiдриватися вiд прицiлу. Я слухняно виконувала його команди. Коли я побачила, як у полi зору з’явилася моя мiшень, то поклала пальця на спусковий гачок i приготувалася стрiляти. Але Серж останньоi митi поклав свою руку на мою i прошепотiв, що на сьогоднi досить та що справжне полювання ми почнемо завтра.

Я була трохи розчарована тим, що менi не дозволили пройти випробування того ж дня, але не хотiла псувати Сержевi настрiй пiсля усiх цих пiдготувань, тому наступного дня, коли вiн постукав менi у дверi о 4-й ранку, я вже не спала i була готова йти. Переконавшись, що ми взяли iз собою усе потрiбне, вийшли з будинку. У повiтрi вiдчувався запах паленого, Серж сказав, що це пiсля феерверкiв, якi всiлякi iдiоти запускали на Новий рiк. Але менi цей запах подобався, як подобалося дивитися на святковi феерверки з мого вiкна. Вони вигравали неймовiрними кольорами, вiд чого небо буцiмто оживало. Утiм, Сержевi я цього не сказала.

Вийшовши на вулицю, я одразу попрямувала до ворiт, бо думала, що ми пiдемо просто до скелi, але Серж пiшов в iншому напрямку – до озера – i взявся вiдв’язувати човен.

– Що це означае, Серже? – спитала я, пiдбiгши до нього.

У вiдповiдь – тиша. Навiть не поглянув на мене. Коли Серж так мовчить, я завжди починаю нервуватися. Зазвичай вiн починае пiсля цього кричати в небо, розмахувати руками та проклинати американцiв-убивць. Я вiдчуваю, як у мене в горлянцi з’являеться дивний клубок, але ковтаю його та намагаюся не рухатися; Серж тим часом продовжуе вiдв’язувати човен. Коли мотузка нарештi пiддаеться, вiн пiдводить свое спiтнiле та скривлене обличчя i наказуе сiдати до нього.

– Але я гадала, що ми пiдемо туди, – промовила я, показуючи на скелю позаду нього.

– Ще одне слово – i будеш покарана за недотримання субординацii! – закричав вiн голосно, бризкаючи слиною менi в обличчя. – Чи ти собi думаеш, – продовжував вiн дедалi сердитiшим голосом, – що маеш право сумнiватися у словi свого начальника?! Ах ти, довбана мала гiвнючка! А ну, сiдай до цього човна i чекай моiх наказiв, iнакше до кiнця тижня просидиш в одиночцi!

Я була шокована, тому що зазвичай Серж так не лаеться, якщо тiльки не йдеться про Джорджа В. Буша. І зi мною вiн нiколи ранiше так не розмовляв. Навiть тодi, коли я зламала пiчну заслiнку i весь будинок опинився в диму. Але я тодi була всього лише дитиною, i ставився вiн до мене, як до дитини. Тепер же менi виповнилося одинадцять, i вiн ставиться до мене, як до дорослоi, як до одного зi своiх пiдлеглих – хоча, скажу чесно, до цього важко звикнути. Словом, коли вiн на мене розсердився, я була так шокована, що не могла навiть поворухнути ногами. Я просто стояла на мiсцi, дивилася на воду i заледве намагалася не розревiтися.

День був холодний, i вода в озерi набула дивного сiрого кольору. Інодi, коли ми з Сержем плаваемо на човнi у сонячну погоду, я бачу крихiтнi фiгурки, що пiдiймаються з водноi гладi. Вони кружляють у повiтрi та нагадують менi маленьких фей у танцi. Я вирiшила собi, що це – духи озера, i коли я вночi лягаю спати, то вiдчиняю вiкно i бажаю iм добранiч. Інодi я чую, як вони хихотять, iнодi – як перемовляються пошепки один з одним. Це – дуже пустотливi створiння. Того ранку, коли я стояла i дивилася на воду, менi дуже кортiло побачити iх або почути, але едине, що я чула – голос Сержа.

– Сiдай до цього дiдькового човна, я тобi сказав!

Вiн схопив мене за руки й потягнув до води. Я вже плавала в тому човнi безлiч разiв, але тепер, дивлячись на те, як вiн погойдуеться у водi, менi стало моторошно.

І раптом – я вже не на суходолi. Серж зiштовхнув мене у човен. Застрибнувши туди слiдом за мною, вiн схопив весла i почав гребти.

– Що ми робимо, Серже?

Я чудово знала, що вiн не вiдповiсть. Нi, тiльки не тодi, коли в нього на обличчi такий вираз. Вiн щось бурмотiв собi пiд носа про смерть i кiстки. Вiн це повторював знову i знову. Смерть i кiстки. Ото й усе. Смерть i кiстки. Я хотiла, аби вiн припинив, аби вiн зосередився на виконаннi нашоi мiсii. Вiн же був такий щасливий учора, весь у передчуттi. Але минулого вечора, проходячи повз його кiмнату перед сном, я побачила, що вiн читае ту саму книгу iз красивими закарлючками. Пiсля того як вiн ii почитае, завжди в кепському настроi, та й поводиться дуже дивно, а зараз ще й почав знову бурмотiти собi пiд носа. Але я не наважувалася промовити анi слова – нi, тiльки не тодi, коли вiн такий. Я просто сидiла, тримаючись за борт човна, i дивилася, як ми пливемо до середини озера.

Нарештi вiн вiдпустив весла, i я звела на нього погляд. За мить я вiдчула його руки на моiй шиi. Я спробувала закричати, але голос застряг у горлянцi. Намагалася розiрвати його хватку, але вiн був значно сильнiший за мене. Аж раптом Серж пiдняв мене i кинув у воду.

Я спробувала схопитися за борт човна, але вiн далi вiдштовхував мене. Тодi я пiшла пiд воду. Я билася руками та ногами, поки голова моя не з’явилася з-над води, але одразу занурилася назад. Я тонула. Це було очевидно. Але чому Серж менi не допомагав?

– Будь ласка, Серже! – благала я, плюючись та захлинаючись водою. – Будь ласка!

Але вiн не вiдповiдав – лише сидiв у човнi та дивився на мене, поки я борсалася, намагаючись не пiти на дно. Потiм вiн раптом простягнув до мене руки. Я потягнулася до нього, аби вiн мене витягнув, але вiн натомiсть схопив мене за комiр та занурив пiд воду. За кiлька секунд вiн знову дозволив моiй головi з’явитися над хвилями. Вiн повторював це знову, знову i знову. Я не могла навiть вдихнути. Клянуся, я вже розпрощалася iз життям, бо не могла анi кричати, анi благати його зупинитися – щоразу, як тiльки я виринала з-пiд води, вiн повертав мене пiд воду. Не знаю, як довго це тривало, але тодi, коли я вже думала, що зараз вiддам кiнцi, вiн несподiвано зупинився.

Я схопилася за борт човна, намагаючись вiдхекатись i гадки не маючи, чого очiкувати далi. Потiм вiн подивився на мене так, нiби щойно прокинувся. Несподiвано вiн знову став Сержем.

– Нумо, сонечко, – спокiйно промовив вiн як зазвичай.

І витягнув мене з води у човен.

Я не могла промовити анi слова. Просто сидiла й тремтiла, поки вiн веслував назад у напрямку берега.

– Радий тобi повiдомити, – промовив вiн, допомагаючи менi вибратися iз човна, – що ти з успiхом витримала перший етап випробування. Тепер настав час для наступного етапу. Власне, до нього ми й готувалися.

Вiн вказав у бiк скелi.

– Але… Серже, – сказала я, цокотячи зубами. – Я…

Але я так i не змогла вичавити iз себе бiльше анi слова. Я дуже змерзла. Менi було дуже страшно.

– Наша мета дуже прудка, – сказав вiн, iдучи передi мною у напрямку Гарроубi-Крег. – Ми повиннi ii знайти та зайняти позицiю.

А я просто стояла i не могла вгамувати тремтiння.

– ХОДИ! – закричав вiн.

І я пiшла за ним слiдом.

У вологому одязi сходити на вершину було важко i, поки ми видиралися нагору, я повсякчас сковзалася. Менi хотiлося, щоб Серж менi допомiг, щоб вiн узяв мене на плечi та понiс, як це було тодi, коли я була ще маленькою, але вiн навiть не озирався на мене, а просто йшов вперед. І саме тодi в моiй головi почало роз’яснюватися i я спробувала збагнути, що саме тiльки-но сталося на озерi. Навiщо вiн це утнув? Чому вiн змiнив план? Чому в нього був такий здивований вигляд, коли вiн витягнув мене iз води? Утiм, я добре розумiла, що поки ми не виконали нашоi мiсii, жодного сенсу ставити Сержу цi запитання не було, тому я просто слухняно та мовчки йшла за ним слiдом.

Коли ми дiйшли до нашого сховку, Серж опустився навколiшки i примостив рушницю з бiноклем. Мене вiн пустив до зброi, а бiнокль приставив до своiх очей.

– Ми готовi, – сказав вiн, опускаючи бiнокль. – Далi все залежить вiд тебе.

Я зайняла позицiю та спробувала пiдняти рушницю, але руки моi, втомленi вiд борсання у водi, не слухалися. Я вiдклала рушницю i взялася iх розтирати. Це не допомагало – руки однаково болiли та не слухалися, але я розумiла, що повинна iгнорувати бiль та витримати це випробування, бо Серж розгнiваеться ще сильнiше. Цiль то з’являлася у прицiлi, то зникала з нього. Знову пiднявши рушницю, моi руки озвалися пульсiвним болем, я почула у головi своiй слова Сержа та приготувалася стрiляти.

– Щойно ти натиснеш на гачок – уже знатимеш, чи влучила, а чи нi.

І я згадала про нашу попередню вилазку. Кролицю, яку я лише пiдстрелила, поранивши iй лапу, i вираз на обличчi Сержа, коли вiн обернувся до мене i сказав:

– Ти не вбила ii.

І тодi я сказала, що цього разу повинна це зробити. Повинна скоiти вбивство. Я широко розплющила очi, не спускаючи погляду iз цiлi, потiм долiчила до трьох – i натиснула гачок.

Цього разу я була готова до грому пострiлу, хоча у вухах однаково задзвенiло. Я почула тупiт Сержа – вiн побiг до цiлi. Вилiзла зi сховку й пiдiбралася до краю. Подивившись униз, я побачила, що Серж махае менi руками. Бiля нього на землi лежала овечка – уся в кровi.

– Ти це зробила! – крикнув вiн, обличчя його сяяло вiд радостi. – Ти вбила!

Вiн був таким щасливим, що на його обличчi розгладилися зморшки, а посмiшка була такою широкою, що я, попри все, також почувалася щасливою. Я збiгла до нього, i ми разом дотягнули вбиту овечку до будинку. Пiсля того як ми ii оббiлували та розпатрали, Серж посадив мене поруч iз собою i сказав, що я перейшла на наступний рiвень, що тепер я Солдат № 1. А потiм вiн сiв у свое крiсло i читав одну зi своiх книжок – ту, про чоловiка, який жив у лiсi; а я сидiла у своему крiслi й пила гаряче молоко. І коли я дивилася на Сержа, то вiн здавався таким миролюбним, що не залишалося жодних сумнiвiв: я все роблю правильно.

Коли Серж пiшов спати, я понесла чашки в кухню. Уже збираючись задути свiчки, почула раптом, як хтось дряпаеться у заднi дверi. Спершу я подумала, що треба покликати Сержа, але потiм згадала, що тепер я – Солдат № 1 i мушу бути хороброю, тому просто пiдiйшла до дверей i вiдчинила нижню секцiю. Там я одразу побачила пару очей, контури довгого носа – i всi моi страхи розвiялися. То була лисиця. Я прочинила дверi ширше, пригнулася та погладила ii жорстке хутро. Попри те, що в неi були дуже гострi зуби, вона була дуже лагiдна.

– Ти голодна, дiвчинко? – запитала я ii. – Погодувати тебе?

Вона у вiдповiдь глянула на мене своiми м’якими та добрими очима. Я повернулася на кухню, нарiзала в миску трохи вiд залишкiв м’яса i принесла iй. Вона миттю все проковтнула, i лише тодi я помiтила, яка вона худа. Зима видалася недобра, важко було когось вполювати.

– Не переживай, – сказала я, погладжуючи ii голiвку, – я подбаю про те, аби ти добре харчувалася. Я не дам тобi померти голодною смертю. Я обiцяю.

Не знаю, чи почула вона мене, бо, щойно лисиця розiбралася iз м’ясом, вона втекла до саду.

Тепер, коли я вже в лiжку, то почуваюся краще. Ми з Сержем добряче повечеряли, як i моя люба лисичка. І я стала Солдатом № 1. Я мушу бути вдячною за це. Тому я забуду про воду, смерть та кiстки, а також про всi тi жахливi речi, якi трапилися сьогоднi, i зосереджуся тiльки на доброму. Серж каже, що я чудово впоралася, – i цього менi достатньо.




7. Лiза



  10 грудня 2018

Прокидаюся я вiд тупого болю у правiй руцi. Щось урiзалося у шкiру. Я перевертаюся на iнший бiк, бiль минае. Я пiдiймаю голову подивитися, що це було, i бачу, що я лежу на своему телефонi. Автоматично лiзу перевiряти повiдомлення, але, розблокувавши, бачу, що немае сигналу.

І тодi згадую, де я. Розгардiяш, що пануе на камiннiй полицi, вiдкидае тiнь на стiну, перетворюючи пляшки з антисептиком на лави iграшкових солдатiв, що загрозливо насуваються на кiмнату. Подii останнiх двадцяти чотирьох годин починають уривками спливати у моiй пам’ятi – i я хапаюся за свiй мобiльний, нiби це зброя, яка зможе мене якимось чином захистити. Я бачу себе – розпашiлу, охоплену вiдчаем, – що бiжить проiжджою частиною та вмощуе Джо до автокрiсла. Я бачу, як моi руки в рукавичках стискають кермо пiд час цiеi нескiнченноi дороги з Лондона, а Джо верещить у мене за спиною. Я бачу будинок, що здiймаеться в сутiнках над поверхнею озера, нiби якесь мiфiчне створiння, – i тремчу.

Мушу якось позбавитися цього вiдчуття, мушу спокiйно i тверезо помiзкувати, що робити далi. Я знову кидаю погляд на телефон. Вiдсутнiсть сигналу нервуе, але я заспокоюю себе тим, що завдяки цьому Марк принаймнi не зможе мене вистежити. Для нього – для усього свiту – я просто зникла з радарiв, припинила iснувати. Колись мене ця думка страшенно б налякала. Тепер – лише додае впевненостi.

Я кладу телефон до кишенi та сiдаю. На подушках поруч мене посопуе ввi снi Джо. Крiзь голi шиби б’е безжальне зимове свiтло, вiдкриваючи поглядовi бруд i пил, якими вкрито кожну поверхню цього примiщення.

Я пригадую клiтки та череп, кухню, у якiй нема анi натяку на бодай якiсь зручностi, i менi стае страшенно важко на серцi. Я минулого вечора була настiльки виснажена, так хотiла провалитися у мертвий сон, що навiть не усвiдомлювала всiеi непевностi нашого становища. Але тепер, прокинувшись тут i дивлячись, як увi снi здiймаються та опускаються груди мого маленького хлопчика, я починаю розумiти, що я накоiла та у що втягнула свою дитину.

Я беру ковдру, у якiй я спала, обережно ii складаю та кладу на крiсло. Смердить цвiллю i тваринним послiдом. Одному Богу вiдомо, чого я надихалася тут цiеi ночi. Я дивлюся на Джо. Вiн лежить, вкутаний у таку само брудну ковдру, його бiлявi пасма злиплися на лобi. «Що за мати на таке здатна? – питаю я себе. – Що за мати втягне свою дитину у таке?» Вiн повинен прокидатися у своему лiжечку, пiд ковдрою, на якiй намальовано бездоганного Мiстера Мена, та з м’якими iграшками бiля узголiв’я лiжка. За годину або близько того вiн мав би перебувати вже в дитячому садочку – вирiзати паперовi гiрлянди до Рiздва i гратися зi своiми друзями. Натомiсть вiн спить на якомусь смiттезвалищi.

– Я просто хотiла, щоби ти був поруч зi мною, – шепочу я йому. – Вибач, маленький, менi так шкода…

Коли я згадую про те, вiд чого тiкаю, моi очi стають вологими вiд слiд. Ця нудота, цi чотири стiни зi шпалерами, на яких зображено екзотичних пташок, що повсякчас насуваються на мене, i його голос, який розповiдае менi, що саме я цього дня зробила не так i як саме вiн мiг би зробити краще. Вiн завжди мiг усе зробити краще.

– Лiзо, невже ти насправдi така дурепа?

Я повiльно видихаю, намагаючись прогнати його голос зi своеi голови. «Треба чимось себе зайняти, – кажу я собi, – бо збожеволiю». Я нахиляюся, аби забрати порожню пачку з-пiд учорашнiх чiпсiв та обгортки з-пiд сосисок у тiстi, викидаю iх до пакета, зв’язую його ручки, тихо виходжу з кiмнати i прямую до кухнi.

Мiй тато завжди казав, що все завжди мае кращий вигляд у денному свiтлi, що свiтанок дае вiдповiдi на питання, якi здаються нерозв’язними посеред ночi. І коли я заходжу до кухнi, що в ранковому свiтлi не така вже й жахлива, я згадую його слова. Кладу пакунок зi смiттям на стiл, роззираюся довкола. На стiнах по периметру кiмнати висять кривi полицi, у яких такий вигляд, нiби iх було зроблено зi староi гiлки дерева. Як i на полицях при камiнi, на них панував безлад. Чого там тiльки не було – купи баночок та коробочок, старi свiчки, пензлики та знову якiсь пляшечки з антисептиком. На однiй iз баночок написано «Порошкове молоко». Дiставши ii, я бачу на етикетцi застереження: «Вжити до 01.08.2003». Термiн зберiгання минув iще п’ятнадцять рокiв тому. Коли я дивлюся на цю дату, менi знову скручуе живiт. Рiк смертi мого тата. Уже вдруге, вiдколи я сюди приiхала, ця дата трапляеться менi на очi. Ви що, знущаетеся з мене?

– Не пiддавайся темним думкам, – бурмочу я собi пiд носа, ставлячи баночку назад на полицю. – Не втрачай зосередженостi та чiткостi думок.

Я прямую до дальньоi частини кухнi, де вчора помiтила ту дивну конструкцiю. Розумом я приймаю, що це повинна бути пiч, хоча вона i розкарячена на всi боки, так нiби хтось ii злiпив зi старого брухту. У нiй е димар, на днi якого стоять закопчений чавунний чайник, важкий дворучний казан для готування та старомодна праска. У нижнiй частинi печi розташованi дверцята – гадаю, туди слiд пiдкидати дрова; коли я намагаюся цю заслiнку вiдкрити, виявляеться, що вона ледве рухаеться через застиглий жир та бруд.

Я глибоко зiтхаю та намагаюся уявити, як можна перезимувати в цьому мiсцi без якогось опалення. Треба якось розтопити цю пiч. Але як, в бiса, це зробити? Я стою та дивлюся на неi – i знову в головi моiй спливають слова Марка, якi вiн сказав менi того вечора, коли до нас на гостину завiтали Бет i Гаррi. Я була вагiтна Джо, i щоранку мене страшенно нудило. Аж раптом вiн надумав запросити до нас у гостi друзiв. За iнших обставин я була б цьому лише рада. Ми з Бет познайомилися у вiсiмнадцять рокiв. Ми часто спiлкувалися протягом першого семестру в унiверситетi й дуже швидко стали нерозлийвода. Я тодi була ще тiею тусовницею, яка нiколи не вiдмовиться вiд келиха вина або нiчноi гулянки в клубi. Людям стороннiм, напевно, здавалося, що в мене у життi немае жодних турбот, але Бет зумiла побачити, що за цим ховаеться. Одного разу, коли ми сидiли у дешевiй iталiйськiй забiгайлiвцi за пляшкою Merlot та пастою за 5 фунтiв, я розповiла iй про смерть свого батька, а вона – про те, як померла вiд раку ii мама, коли Бет виповнилося всього п’ять рокiв. Ми подiлилися одна з одною цими важкими iсторiями – i з цього почалася наша дружба, яка цiлi два роки здавалася непорушною. А потiм я зустрiла Марка, i наша дружба вiдiйшла на другий план. Як на мене, можна впевнено сказати, що Марк моiй подрузi не сподобався, але я себе втiшала тим, що вона просто заздрить, що я знайшла такого привабливого чоловiка, як Марк, тодi як вона, шукаючи свого «единого», спромоглася лише на випадкових партнерiв на одну нiч. Як же я помилялася. Я пам’ятаю вираз ii обличчя того вечора, коли вона сидiла i слухала, як Марк критикуе мене. Вона знала. Вона одразу все зрозумiла. Чому ж я ii не слухала?

Щодо Марка, то йому, здавалося, була байдужою неприязнь з боку Бет. Можливо, тому, що вiн з нею майже i не говорив. Його цiкавив новий чоловiк Бет – Гаррi. Гаррi був адвокатом, який спецiалiзувався на майновому правi. Як агент з нерухомостi та потенцiйний забудовник, Марк бачив у Гаррi людину, яка може бути корисною. Саме на цьому грунтувалися всi його дружнi стосунки: чи корисна людина, чи нi. А я… я була його тендiтною квiткою, людиною, завдяки якiй вiн почувався корисним, головним.

Того вечора вiн умовив мене приготувати печеню. Вiн чудово знав, що я i в найкращi часи готувала не дуже, а про перiод, коли менi дошкуляла нудота, годi й говорити. Але вiн зауважив, що це ж моя подруга – Бет – прийде, тож я мушу щось приготувати.

– Смажена курка, – сказав вiн, розгортаючи кухарську книгу, – це смачно i просто, Лiзо. Треба просто дотримувати рецепту.

Я i дотримувала, буквально дослiвно, але все завершилося катастрофою. Курка всерединi залишилася сирою, овочi розповзлися, на днi пательнi пiдгорiв соус. Рiч у тiм, що смаженя завжди в мене асоцiювалася iз батьком. Вiн страшенно любив готувати цю страву, з головою занурювався в ритуал приготування м’яса й овочiв, а потiм збирав усiх за круглим столом, щоб поiсти та поспiлкуватися. По його смертi мама так i не знайшла в собi сил продовжувати традицiю недiльних обiдiв, тому вона зiйшла нанiвець, разом iз нашим щастям. Ставши дорослою, я намагалася уникати таких обiдiв – через незагоенi душевнi рани вiд щастя, яке я мала i яке втратила.

Пам’ятаю, як подивився на мене Марк, коли я почала нарiзати курча i на тарiлку з нього потекла кров. У нього був вигляд, нiби по ньому проiхався трактор. Бет iз Гаррi також нiяковiли, але Гаррi спробував розрядити ситуацiю. Вiн сказав, що в нього таке трапляеться щоразу, як вiн надумае готувати печеню.

– Цих тварюк дуже важко приготувати нормально, – смiявся вiн, телефонуючи до iндiйського ресторану, аби замовити нам вечерю.

– Ти в порядку? – кивнула у мiй бiк Бет.

Я широко посмiхнулася, закотила очi й вiдповiла, що почуваюся так добре, як уже давно не почувалася. Але всерединi мене все кричало. Я нiколи не забуду слiв, якi сказав Марк, прощаючись iз Бет i Гаррi пiсля вечерi. Вiдтодi цi слова мене переслiдують, i щоразу, коли я про них згадую, я розумiю iх дедалi глибше.

– Що ж, трохи нiяково вийшло, еге ж? – вiд нього смердiло пивом та курчам по-мадраськи. – Не знаю, що тобi сказати. Здаеться, ти досi так i не зрозумiла, Лiзо, як воно – бути дорослою?

Дивлячись на ту недоладну пiчку, я кажу собi, що хоч як би важко менi довелося та з чим судилося мати справу, я повинна довести Марковi, що вiн помиляеться. Зрештою, менi двадцять вiсiм рокiв, я не якесь там дурне дитя.

Я стаю, випроставши спину, i намагаюся уявити, що я – розумна та доросла, що я чудово знаю, що я роблю, але потiм менi б’е у нiс такий рiзкий запах, що аж перехоплюе подих. Затуливши рота рукою, я помiчаю лiворуч вiд пiчки невелику нiшу. Цей неприемний запах, здаеться, тхне звiдти. Не дихаючи, я входжу туди. Посеред тiсноi кiмнатки стоiть високий дерев’яний ящик. Наблизившись, я бачу у верхнiй його кришцi отвiр, а поруч – старе заiржавiле вiдро. Бути цього не може. Але коли я заглядаю у той отвiр, моi страхи пiдтверджуються. Це – туалет.

Я, похитуючись, повертаюся до кухнi та виходжу у передпокiй. Натрапляю на двое дверей, що ведуть лiворуч. Потiм прочиняю першi з них та ступаю всередину. Тут запах iнший – солодкий, затхлий, що нагадуе менi парфуми, якими користувалася моя мама, коли я була маленькою. Вона поливалася ними так рясно, що геть занурювалася у цьому запаховi, i тато казав, що вона пахне так, нiби пограбувала парфумерний вiддiл у Selfridges. Звiсно, тато жартував, але мама ображалася. Їi мiг засмутити навiть невинний коментар. І потiм вона годинами ображалася, а тато все намагався ii задобрити свiжоспеченими бiсквiтами або пропозицiею прогулятися. Але якщо в мами псувався настрiй, так просто цього було не виправити. Дивлячись на кiмнату, до якоi я щойно ввiйшла, я намагаюся не думати про батькiв. Голi стiни пофарбовано у блiдо-блакитний колiр, що нагадуе лiкарняну почекальню. Тут зовсiм порожньо, якщо не брати до уваги купу простирадл та ковдр у кутку. Я невпевнено iду в iхнiй бiк. Там можуть бути щури чи мишi. Або навiть щось гiрше.

Легенько тицяю ту купу на пiдлозi ногою – на щастя, жодних ознак життя вона не подае. Я видихаю. Здаеться, зараз у мене оголений кожен нерв. Я нахиляюся, намагаючись з’ясувати, чи якусь iз цих ковдр можна врятувати. Принаймнi, вiд них не тхне так, як вiд тих, що у вiтальнi. Я пiдiймаю верхню ковдру i бачу пiд нею спальний мiшок кольору хакi. Я беру його та притискаю до обличчя. Пахне вологою та цвiллю. Раптом я чую пронизливий крик.

Джо.

Я облишаю спальний мiшок i бiгом повертаюся до вiтальнi. Вiн стоiть у дверях, його обличчя червоне й опухле вiд слiз.

– Усе в порядку, Джо, – кажу я. – Мама була просто в кухнi.

Але вiн невтiшний.

Раптом я помiчаю темну пляму на його блакитних штанцях.

– О, любий, та нiчого страшного, – кажу я, беручи його за руку. – Ходiмо вмиймося.

Але щойно я промовляю цi слова, як я розумiю, що ванноi кiмнати немае, нормального туалету, ванни або душу також немае. Я маю чистий одяг для Джо та пару пакункiв вологих серветок, але хлопчик потребуе належноi гiгiени, тодi як единим джерелом води е це кляте озеро перед будинком.

– Агов, – кажу я, нахилившись так, аби моi очi були врiвень iз його. – Хочеш погратися?

Вiн гнiвно хитае головою.

– Ну ж бо, – кажу я, беручи його на руки. – Буде весело.

– Не хочу гратися, – кричить вiн, гамселячи менi в плече своiми кулачками. – Хочу до тата. Хочу додому.

Не готова витримувати бiльше його ударiв, я ставлю Джо на пiдлогу та затягую до кiмнати свою валiзу, яку вчора залишила в передпокоi. На щастя, я взяла iз собою кiлька рушникiв на випадок, якщо тут нiчого не буде. Хто би знав, що це буде найменша моя турбота… Я дiстаю великий рушник для ванноi та маленький фланелевий рушничок.

– Ось так, – примовляю, повертаючись до вiтальнi. – Ходiмо знiмемо з тебе мокрий одяг.

Поки я намагаюся стягнути з нього замоченi штанцi, вiн стоiть, склавши руки на грудях. Упоравшись, я загортаю його у рушник, пхаю фланель собi до кишенi та беру його на руки.

– Гаразд, – кажу я, – а тепер ходiмо похлюпаемося.

Спина моя ние пiд вагою його напруженого тiла.

Я вiдчиняю вхiднi дверi. На щастя, свiтить сонце, хоча повiтря холодне. Ідучи до озера, я притискаю Джо до грудей. Марк би збожеволiв, якби дiзнався, що я збираюся робити. Але альтернативи я жодноi не бачу.

– Нi! – кричить Джо, коли ми опиняемося бiля самоi води. – Хочу додому! Менi холодно!

Я дивлюся на воду. Усього лише кiлька днiв тому я сидiла у теплому будинку, складаючи плани на Рiздво. А тепер я збираюся посеред зими занурити свою дитину в озеро.

Я торкаюся води рукою. Крижана. Нi, ну не можу ж я насправдi занурити туди Джо. Тому я просто змочую у водi та витискаю фланелевий рушничок.

– Ось так, умиемо тебе, – кажу я, сильнiше притискаючи до себе Джо та розгортаючи рушник. – Цiкаво, чи бачив Макс озеро, вiдвiдуючи тих своiх чудовиськ? Не пам’ятаеш?

Джо не вiдповiдае. Я протираю фланелевим вологим рушничком його тiло, вiн кривить обличчя та б’е мене кулачками.

– Ось i все, – кажу я, знову загортаючи його у рушник. – Не так уже й страшно було, еге ж?

Я намагаюся взяти його зручнiше, аж раптом нашi погляди зустрiчаються, i я бачу в його очах страх. Але боiться вiн не води. Мене.




8. Солдат № 1



  Ровен-Айл, вересень 2003

Менi стало нiяково через те, що я вже давненько нiчого не писала у цьому блокнотi, хоча, якщо чесно, не було особливо що писати; а який сенс вести нудний до гикавки щоденник? Але сьогоднi вранцi, натрапивши на нього поглядом на своiй книжковiй полицi, я вирiшила, що час починати записувати знову. Можливо, якщо я це робитиму, то зi мною знову почнуть вiдбуватися цiкавi речi.

Пiсля тiеi останньоi вилазки Серж уже протягом багатьох мiсяцiв не давав менi жодних завдань. Натомiсть на мене звалилася цiла купа хатньоi роботи – доволi звичайноi, але досить виснажливоi. Я намагаюся не думати про те, що сталося на озерi, бо коли згадую, то серце мое вириваеться з грудей. Інодi менi сняться жахiття, що я досi пiд водою, а Серж тримае мене. Але в жахiттях вiн не витягуе мене, нi – вiн дозволяе менi потонути, i я опускаюся вниз, на саме дно озера, де аж чорним чорно. Я прокидаюся вся мокра вiд поту й задихана, але Сержевi про тi сни не розповiдаю. Просто прокидаюся i живу з усiм цим далi, бо так чинять добрi солдати.

Зараз у нас сезон збирання врожаю, а це для нас iз Сержем завжди нелегкi тижнi. Але, попри те, що менi дуже важко, це моя улюблена пора року. Пiсля мiсяцiв життя на вiвсянцi та кип’яченiй водi з дещицею м’яса на щодень, вiд самоi лише згадки про свiжi овочi в мене з рота тече слина. Я довгi тижнi мрiяла про хрусткi помаранчевi морквини з кучерявим, схожим на петрушку ботвинням, якi я витягуватиму iз землi, про iхнiй солодкавий запах, що лоскоче нiздрi, коли я, струшуючи з морквинок землю, складаю iх до кошика. Про зелений горошок, який я вилущуватиму зi стручкiв пучкою великого пальця, та про гостру цибулю, що так добре пахне, коли Серж обсмажуе в нiй кроляче м’ясо. Вiд самоi лише думки про все це в мене розiгруеться апетит, хоча Серж каже, що з’iмо ми лише частину врожаю. Решту продамо, а за отриманi грошi – перезимуемо.

Сьогоднi ми почали – i витратили купу часу на викопування картоплi та моркви, а також на збирання гороху. Серж доручив менi обтрусити картоплю та посортувати ii. То була страшенно нудна робота, i я сказала йому, що краще б я замiсть цього викопала решту овочiв, але вiн заперечив: мовляв, бути добрим солдатом означае навчитися давати раду з нудьгою.

– Вiйна – це не завжди щось робити, – сказав вiн менi. – Інодi доводиться годинами стояти пiд палючим сонцем, знову i знову виконуючи те саме завдання, начищаючи своi чоботи, аж поки не побачиш у них свого обличчя. Коли ти вмiеш упоратися iз нудьгою – ти готовий до бою.

Мене страшенно дратувало, що протягом останнiх мiсяцiв Серж мене не муштрував. Замiсть того, аби разом пiти на скелю або до лiсу – на кроляче полювання, вiн усе казав менi, що я мушу бiльше часу проводити вдома, допомагаючи куховарити, прибирати та порядкувати в саду, виносити нiчний горщик, а також стежити, щоби в грубi завжди було достатньо дров. Я нiчого не маю проти всiх цих завдань, але волiла б ходити на полювання iз Сержем. Вiн тепер ходить до лiсу сам i залишаеться там значно довше. Одного разу вiн повернувся iз обличчям, заляпаним кров’ю, i я перелякалася, що вiн поранений абощо Але то була не його кров, це була кров кроликiв, яких вiн принiс пiд пахвою. І це було так несхоже на Сержа… Вiн завжди вбивав чисто – i дуже цим пишався. Я хотiла було поцiкавитися, чому в нього все обличчя в кровi, але на лицi в нього був той вираз, що бувае зазвичай тодi, як вiн чуе голоси, тому я просто мовчки взялася патрати кролячi тушки.

Занурившись у всi цi хатнi турботи, у мене склалося враження, що я щось зробила неправильно i просто не заслуговую на те, аби бути Солдатом № 1. Але коли сьогоднi Серж сказав, що нудьга – це важлива складова солдатського способу життя, я зрозумiла, що саме вiн робив упродовж усiх цих мiсяцiв. Це досi була муштра, тiльки я цього не розумiла. Словом, тепер я почуваюся краще. І яка рiзниця, що я сортую картоплю, а не стрiляю по мiшенях, якщо Серж у мене досi вiрить i взагалi мае план. Це дуже добрi новини.

У будь-якому разi, коли я закiнчила розкладати овочi по мiшках та прикрiпила цiнники, Серж вручив менi стос картонних коробок i наказав пiти позбирати яйця з клiток. Менi ця робота дуже не подобаеться, бо кури бувають дуже жорстокими й кусючими. Коли я була маленькою, одна з них дзьобнула мене аж до кровi, прокусивши шкарпетку. Я тодi дуже перелякалася, i Серж ходив збирати яйця сам. Але сьогоднi вiн попросив це зробити мене, i я зрозумiла, що я постала перед наступним випробуванням, тому просто взяла цi коробки, зняла засувку з першоi клiтки та обережно ступила всередину.

Вони зчинили такий рейвах, тi кури, так замахали крилами та кудкудакали! Я намагалася хапати яйця якомога швидше, перш нiж вони почнуть мене дзьобати, але вони шаленiли дедалi бiльше. Менi хотiлося просто вийти звiдти, але я знала, що крiзь заднi дверi за мною спостерiгае Серж, тому глибоко зiтхнула й пiшла просто на них. Тодi вони всi, немовби велика куля з пiр’я, подалися назад, звiльнивши решту клiтки. Одна з курей була мертва. Вона лежала попереду. Їi ноги й тiло були в клiтцi, але скалiчена голова стирчала назовнi помiж дротами. Мене це видовище не налякало. Мертвi кури – звичайна частина життя. Я знала, що цi яйця потрiбнi нам на продаж, тому просто зiбрала iх, а мертву курку вiдсунула вбiк.

Коли я закiнчила, то зачинила клiтку i, пiдiйшовши до Сержа, розповiла йому, що трапилося. Його реакцiя мене здивувала. Замiсть того, щоби знизати плечима, як це було зазвичай, вiн дуже розлютився i почав нарiкати на те, що «тi триклятi лисицi його пустять по свiту», додавши, що сьогоднi ввечерi встановить на них пастку. Я згадала про свою подружку-лисичку, у якоi очi були, як у моеi померлоi в пустелi мами, i менi зробилося зле. Чхати я хотiла на вбивство тупоi курки, кроля або староi, млявоi вiвцi, але лисиця – це iнше. Не знаю, що б я робила, якби вона померла. Звiсно, я нiчого не сказала Сержу – не дай бог, ще подумае, що я перетворилася на якусь тюхтiйку… Але в головi я почала складати план.

Надвечiр ми винесли на продаж нашi продукти. Серж каже, що це найкращий для того час, бо люди повертаються з роботи додому i всi вони голоднi. Але тодi единим нашим клiентом був священник. Вiн пiд’iхав на своiй блискучiй червонiй машинi близько 7:30, коли я вже збиралася збирати ятку. Серж, напевно, бачив, як вiн наближаеться, бо вийшов iз будинку та запитав у священника, чого вiн хоче. Той купив кiлька пакетiв овочiв – моркви та картоплi – i десяток яець. Поки Серж пакував замовлення, я вивчала його поглядом. То був дивний дядько. Опецькуватий, вузькоплечий, iз блiдо-блакитними очима, вiн нагадував китайську порцелянову вазу, яку Серж привiз колись iз бунгало в Мiддлсбро. Цi очi дивилися холодно, i я, зазираючи в них, теж вiдчувала, як тiлом моiм бiжать дрижаки. Вiн багато не говорив, просто пробурмотiв щось та вiддав грошi. Коли вiн повернувся до своеi машини, я зрозумiла, кого вiн менi нагадуе. Цi холоднi очi та бiлий комiрець – ну геть тобi лiсовий голуб.

Я хотiла було подiлитися своiми спостереженнями iз Сержем, але вiн раптом сплюнув:

– Наволоч, – пробурмотiв вiн, похитавши головою. – Скiльки ж такоi наволочi…

Це був мiй шанс. Коли ми зiбрали ятку, я спитала його, навiщо вiн узагалi з тим священником спiлкувався, навiщо вiн брав його грошi, якщо вiн так ненавидить релiгiю. Серж на мить зупинився, нахмурився, витер чоло, а потiм подивився на мене.

– Я не заперечую проти того, щоби брати його грошi, – сказав вiн, дивлячись на мене таким поглядом, iз яким зазвичай цiлиться у мiшень. – Насправдi, коли такi, як ми, отримують щось вiд таких, як вiн, – це iнше. Бо зазвичай вiдбуваеться навпаки.

Я перепитала, що саме вiн мае на увазi, а вiн знову почав розповiдати про те, як його дитиною вiдправили до католицькоi школи, де його навчали священники. За його словами, усi вони до останнього були потворами-садистами. Але вiн теж був мiцним горiшком, тому якось терпiв. Але ось чого вiн не мiг стерпiти – так це щотижневих вiзитiв парафiяльного священника. Щосуботи вранцi вiн сходив униз i бачив отця Г’ю, який сидiв на кухнi iз його матiр’ю, п’ючи чай та заiдаючи його тортом. Торт був помiтним ударом по iхньому бюджетовi, але мама завжди його купувала, розповiдав Серж, щоби священник уважав, що вони не схожi на решту мешканцiв з iхньоi вулицi – iз немитими вiкнами та собачим лайном на подвiр’i, що вони – добрi, поважнi люди, у яких завжди знайдеться торт у пластиковому контейнерi та якi п’ють чай iз китайського сервiзу. Священник цiкавився, як у них справи – Сержа i його бабусi, бо жили вони удвох, оскiльки дiдусь помер, коли Сержевi виповнилося п’ять рокiв, – i взагалi, вдавав, що йому не начхати. Вiн слухав нарiкання бабусi на те, що по всiй вулицi нiхто не спроможний нормально доглядати за будинком, а також iсторii про те, як добре вчиться у школi Серж. Але перед тим, як пiти, вiн нiби мимохiть згадував, що дах церкви потребуе ремонту або що бракуе продуктiв на рiздвянi подарунковi набори для старших людей, тож, якщо в бабусi, мовляв, знайдеться пара зайвих копiйок, церква iз вдячнiстю iх прийме. Серж казав, що вони не мали грошей, аби ще з кимось дiлитися. Вони були бiднi. Безнадiйно бiднi. Але священник тиснув на бабусин добрий характер, кажучи, що всi парафiяни складаються хто чим може, тим самим змушуючи ii почуватися винною.

– Бо вони завжди так роблять, мила моя, – промовив Серж, коли ми пiдiймали мiсточок до будинку. – Вони тиснуть на твою совiсть.

І моя бабуся на це пiддавалася. Вона йшла до маленького чайника, який стояв на туалетному столику, дiставала звiдти останнi копiйки та вiддавала священнику. Пiсля цього вони цiлий тиждень перебивалися з води на хлiб.

– У них немае совiстi, – сказав Серж. – Серед них повно паразитiв. Ось чому я не вбачаю нiчого поганого в тому, аби брати з них грошi.

Решту вечора вiн бухтiв про церкву, лицемiрство та несправедливi вiйни, а потiм взявся розповiдати про пустелю.

– Там усе було у кровi. Вона була повсюди, – сказав вiн, дивлячись на мене скляним вiд пива поглядом.

Це мене трохи заскочило, бо вiн нiколи досi не порушував цiеi теми, i менi стало цiкаво, що саме вiн мае на увазi. Невже вiн когось убив? Але я знала, що, коли вiн перебувае в такому настроi, краще не ставити йому жодних питань. Ба бiльше, хоча менi страшно це казати, я хотiла, аби вiн забувся. Поки вiн розповiдав, то випив три великi кухлi домашнього пива, а я все доливала. Я знала, що якщо вiн продовжуватиме думати про священника та вiйну, не припиняючи при цьому пити, то зрештою забуде i про лисиць. І я мала рацiю. Коли вiн нарештi вклався спати, я пiшла до заднього входу, перевiрити, чи не наставив вiн пасток. Надворi був звичайний спокiйний осiннiй вечiр. Але свою лисицю я таки побачила. Вона стояла в тiнi будинку й дивилася на мене уважно та спокiйно, нiби знала, що я зробила для неi, нiби вона знала, що я – ii друг.




9. Лiза


«Думай, Лiзо, думай» – кажу я собi, мiряючи кроками затхлу вiтальню. – Ну, сюди ти дiсталася. А далi що?»

Я стою бiля брудного вiкна i дивлюся на озеро, згадуючи ii слова.

«Якщо тобi колись потрiбно буде сховатися – будинок у твоему розпорядженнi. Там дуже спокiйно. І безпечно».

Утiм, я вiдчуваю що завгодно, але не безпеку. Я вiдчуваю, що будь-якоi митi вiн може знайти нас i вломитися у цi дверi. Навiть стоячи бiля цього вiкна, я почуваюся виставленою на огляд, хоча i знаю, що вiн просто не може знати, де я. Я не використовувала своеi банкiвськоi карти, взявши iз собою в дорогу накопичену протягом останнiх мiсяцiв готiвку, – просто знiмала тут i там з банкомата то десять, то двадцять фунтiв, отже, за банкiвською картою полiцiя мене точно не вистежить. Я спланувала цю втечу до останньоi деталi, але едине, чого я не могла передбачити, що обiцяний нею безпечний будинок виявиться таким. Навiщо вона мене сюди вiдрядила, знаючи, у якому станi цей будинок? Невже ж це пастка? Нi, я такого навiть не уявляю. Вона – моя подруга, вона захистила мене в момент найбiльшоi вразливостi. Вона б нiколи не наразила мене на небезпеку. Я повинна у це вiрити. Я повинна вiрити, що я ухвалила правильне рiшення. Заради нас обох.

Я вiдступаю вiд вiкна i дивлюся на Джо. Вiн сидить у вiтальнi на купi подушок, пiдтягнувши колiна до пiдборiддя та втупившись очима в пiдлогу.

Уже понад годину вiн не вимовив жодного слова.

Я спробувала було вмовити його пiти прогулятися в сад, навiть пообiцяла йому, що якщо нам пощастить, ми можемо зустрiти там рiзних звiряток, але його це не зацiкавило. Вiн начебто зiщулився i сховався в самого себе. Тиша, що пануе в будинку, дратуе мене, тому я затягнула пiсеньку, яку зазвичай спiвала мама, пораючись у хатнiх справах, – стару iрландську народну мелодiю, якоi бабуся навчила ii в дитинствi. Але я доходжу лише до першого приспiву – Джо починае бити кулаками в пiдлогу та кричати, аби я припинила.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65925130&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Там, де живуть чудовиська» – дитяча книжка з картинками американського письменника та художника Морiса Сендака.




2


SAS – Special Air Service, головний пiдроздiл Сил спецiальних операцiй Британськоi армii.




3


Дитячий фентезiйний роман шотландського письменника Кеннета Грема.