Самiйло Кошич – козак-легенда
Дмитро Олександрович Воронський


Усе почалося того дня в густих самарських лiсах. Юний козак вiв свiй танок у центрi трав’яного озера, вправляючись iз шаблею. Його зброя з неймовiрною швидкiстю вимальовувала в повiтрi складнi фiгури. Уже тодi вiн окреслив лезом шаблi власну долю, ще не знаючи, що стане козаком-легендою, здобуде безлiч перемог, здiйснить першi морськi походи проти Кримського ханства та Османськоi iмперii, вiдбудуе Сiч… І закохаеться до нестями, загубившись у власних почуттях… А наразi сонце грало на шаблi молодого Кошича. Незабаром свiт дiзнаеться про нього як про славнозвiсного Самiйла Кiшку.





Дмитро Воронський

Самiйло Кошич – козак-легенда



© Воронський Д. О., 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020


* * *




Передмова


Вiтаю, шановнi читачi. Пропоную вашiй увазi мiй другий iсторичний роман про козацьку добу Украiни.

Ще працюючи над першим романом «Козак Байда, або Хортицька Сiч», я задумав написати твiр, у якому б iшлося про життя та дiяльнiсть видатного очiльника днiпровського козацтва Самiйла Кошича (Кiшки).

На жаль, у сучаснiй Украiнi письменники й частина iсторикiв чомусь обходять тему днiпровського козацтва XVI ст., iгнорують та навiть замовчують факт iснування Кошича, хоч вiн е iсторичною особою.

Вiдома така думка, що в радянський перiод iснувала негласна заборона щодо написання художнiх творiв про ранне козацтво та його ватажкiв, комунiстам украй не подобалися iсторичнi факти про те, що цими органiзаторами були князi й шляхта. Особливо за радянських часiв применшували роль князя Дмитра Вишневецького (Байди) та Самiйла Кiшки у твореннi козацького стану. Дiяльнiсть Байди та iнших керманичiв козацтва вщент руйнувала теорiю Маркса про класову боротьбу, згiдно з якою люди iз рiзних соцiальних верств повиннi ворогувати мiж собою.

Отож роман «Самiйло Кошич…» можна назвати одним iз перших творiв в украiнськiй лiтературi, в якому зроблено спробу змалювати остаточну консолiдацiю днiпровського козацтва у вiйськово-суспiльну органiзацiю – Вiйсько Запорозьке, описати заснування Томакiвськоi Сiчi, показати життя та дiяльнiсть напiвзабутого Самiйла Кiшки.

Прикрий факт, але вiд XVI—XVII ст. залишилося не так багато письмових документiв з iсторii запорозького козацтва, проте, на превелике щастя, уцiлiв героiчний епос украiнського народу, через який золотою ниткою проходить пам’ять про козацтво. Деякi дослiдники, на жаль, iгнорують усну народну творчiсть про минулi часи, хоча багато видатних учених-iсторикiв, як-от Робiн Коллiнгвуд, Марк Блок, Джон Тош, Люсьен Февр, вважали, що усна народна творчiсть також е джерелом iсторичноi iнформацii.

Вiдомий украiнський учений-фiлолог Григорiй Нудьга писав, що героiчний епос – це «творче обличчя народу, вияв духовностi та зрiлостi його духовного життя, ознака того важливого етапу розвитку, який називають самосвiдомiстю, розумiнням свого мiсця в свiтовiй iсторii…»

Створюючи цей роман, я спробував звести в едине цiле найновiшi науковi вiдомостi з iсторii украiнського козацтва та героiчний епос нашого народу – а отже, оживити iсторичний дух XVI ст. У книжцi я використовував думи й пiснi, як наприклад: «Козак Голота», «Невольницький плач», «Отаман Матяш Старий», «Самiйло Кiшка» та деякi iншi.

А людям, якi чомусь уважають, що украiнцiв не iснувало в минулому, i повторюють ахiнею певних росiйських «дослiдникiв» про те, буцiмто украiнцi та украiнська мова були штучно вигаданi в кiнцi XІХ чи на початку ХХ ст., хочу дещо нагадати. Славетнi iсторики й фiлологи, як-от Михайло Грушевський, Євген Наконечний, Григорiй Пiвторак, Леонiд Залiзняк, обгрунтовано доводять, що украiнський етнос уже в першому тисячолiттi нашоi ери виокремлюеться з масиву слов’янських племен i в XIІ – XIII ст. украiнцi формуються як самобутнiй народ – iз власною мовою, менталiтетом, культурою та етнiчною територiею.

Найдревнiшi епiзодичнi написи украiнською мовою були зробленi в ХІ – ХІІІ ст. Наприклад, «Коваль Людота» – напис на мечi ХІ ст., знайденому поблизу Миргорода Полтавськоi областi. Також зберiгся напис на стiнi Софiйського Собору в Киевi (ХІ – ХІІІ ст.): «Господи поможи рабу своему Петровi». «Четья-Мiнея» (житiе святих) 1489 року – це, за словами члена-кореспондента НАН Украiни Василя Нiмчука, «найдавнiший збережений i точно датований переклад конфенсiйних текстiв украiнською мовою». Перший повний переклад Бiблii украiнською мовою – Пересопницьке Євангелiе 1550-х рокiв. Найдавнiший запис украiнськоi пiснi, який дiйшов до нашоi доби, датуеться 1571 роком – «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» у граматицi Яна Благослава. Однi з перших вiдомих нинi драматичних творiв живою украiнською мовою – iнтермедii Якуба Гаватовича «Кiт у мiшку» та «Найкращий сон», якi побачили свiт у 1619 роцi.

Сучаснi дослiдження переконливо доводять, що украiнська – одна з найдавнiших слов’янських мов i максимально близька до мови давнiх мешканцiв Киiвськоi Русi. Запорозькi козаки спiлкувались украiнською мовою i були складовою частиною украiнського народу XVI—XVIIІ ст., про що свiдчить велика кiлькiсть документальних джерел.

Маю надiю, що цей роман приверне увагу митцiв та дослiдникiв до iсторii раннього козацтва й до дiяльностi Самiйла Кiшки. Прикро, але на березень 2020 року в Украiнi немае жодного пам’ятника цьому герою козацьких часiв. Сподiваюся, що в майбутньому пам’ять про славного сина украiнського народу буде увiковiчена в монументальнiй скульптурi.

Висловлюю щиру подяку за допомогу в створеннi роману Катеринi Коркач-Валiевiй.




Роздiл І. Отаман Матяш Старий


Жовтогаряче весняне сонце, схиляючись до обрiю, пестило теплими променями густi самарськi лiси. М’яке свiтло пробивалося крiзь молоде листя на широку галявину, вкриту яскраво-зеленою травою. Дужий вiтер хвилював пружнi стебла – створював короткi хвилi, що марно намагалися збити з нiг молодого козака, який у центрi трав’яного озера вправлявся з шаблею.

Козак був худорлявий, середнiй на зрiст, з тонкими рисами обличчя, над короткими русявими вусами воiна плавно здiймався нiс iз ледь помiтною горбинкою. Одягнений був у вузькi темно-синi штани та бiлу сорочку. Карi очi чоловiка незмигно, зосереджено дивилися перед себе, так що здавалося, нiби козак нiчого довкола не бачить, повнiстю вiддавшись складному фехтуванню. Шабля воiна з неймовiрною швидкiстю вимальовувала в повiтрi складнi фiгури, що сплiтали прийоми захисту й нападу в единий хитрий вiзерунок. Фехтувальником був Самiйло Кошич, що мав прiзвисько Кiшка.

Серце потужно калатало в грудях Самiйла, м’язи тiла горiли вогнем, лице козака розпашiлося, розчервонiлося. Хоча Кошич швидко орудував шаблею, проте вiн був собою невдоволений. Перед його внутрiшнiм зором знов i знов поставав бiй мiж Дмитром Вишневецьким та Мергеном на крижаному березi Днiпра. Зброя в руках Байди та ординця лiтала з такою неймовiрною швидкiстю, що Самiйло не мiг зрозумiти, де закiнчувався один випад i починався iнший. Останнього удару Вишневецького, яким було навпiл розрубано Мергена, Кiшка все ще нiяк не мiг опанувати. Байда тiльки-но зустрiвся лезом своеi шаблi з ятаганом ворога – аж раптом око не встигло змигнути, як лезо княжоi шаблi вже стирчить iз пупа татарина, тiло Мергена розчахуеться вiд плеча на двi половини й падае у вогонь.

«От би менi навчитись битися так майстерно, як Байда!» – гарячково думав Самiйло й, напружившись, розпочав нову комбiнацiю ударiв. Але козак вправлявся з шаблею вже довгий час, i його сили танули, як снiг на сонцi. Зробивши останнiй випад, Самiйло опустився на одне колiно, тяжко вiддихуючись.

– Господи, поможи! Нiколи менi не стати таким, як Байда! – з жалем промовив козак.

Уже кiлька хвилин за цими шабельними вправами спостерiгав з-поза дерев широкочолий чоловiк мiцноi статури. Його чуприна та вуса, колись смоляно-чорнi, тепер були густо вкритi срiблястою павутиною сивини. Старий козак, злегка примруживши очi, проникливо дивився на молодого i, аж коли Кошич зупинився на перепочинок, вийшов на галявину.

Самiйло почув шурхiт i миттю скочив на ноги, приготувавшись до бою.

– О, Матяше, це ти, – полегшено зiтхнув Кiшка. – А я вже подумав, що то на мене бусурмани хочуть напасти.

– Ти дуже добре фехтуеш шаблею, – усмiхнувся Матяш Старий. – На мить менi здалося, що я бачу перед собою самого Байду.

– Е-е! – опустив очi Самiйло. – На жаль, менi далеко до гетьмана. Якби не помiч Скалозуба, хай Бог упокоiть його душу, – Кiшка осiнив себе хрестом, – мене легко вбив би той чорт Мерген.

– Ти себе недооцiнюеш, Самiйле, – мовив Матяш. – Ще трохи – i ти опануеш шаблю не гiрше за Вишневецького.

– Твоi слова та Богу у вуха, – усмiхнувся Кошич, вкладаючи шаблю в пiхви, але враз його обличчя стало серйозним, усмiшка щезла з вуст. – Скажи менi, Матяше, чи живий iще Байда?

Старий козак iз сумом похитав головою.

– Пiсля того як турки в Молдовi захопили князя в полон, про нього нiчого не вiдомо. Та я маю надiю, що багатi родичi Вишневецького викуплять його з бусурманськоi неволi.

Самiйло пiдiйшов ближче до Старого.

– А ще скажи менi, Матяше… Пiшов такий поголос, начебто Байда потурчився, прийняв мусульманство. Це може бути правдою?

– Який йолоп розповiв тобi цю дурню?! – Старий стиснув кулаки.

– Один п’яний москаль у шинку два тижнi тому казав про це Харковi.

– Тю, знайшов кого слухати! – Матяш сплюнув на землю. – Я скорше повiрю, що Байда вiдтяв i з’iв свою руку, нiж потурчився.

– Я теж так вважаю, – усмiхнувся Самiйло. – Харко теж не повiрив москалевi й набив йому пику за цi слова.

– То так i треба цьому брехуновi. – Старий звернув погляд на сонце. – А бодай мене грiм побив! Я й забув, що хотiв тебе покликати до табору.

Кiшка клацнув язиком i пiдняв iз трави свиту й шапку.

– Ох, я геть забув, що менi треба було хмизу назбирати, так захопився шаблею.

Самiйло з допомогою Матяша швидко зiбрав купу хмизу. Обидва козаки заглибилися малопомiтною стежкою в лiс i скоро опинилися в чималому байрацi, порослому рiдколiссям. Один кiнець яру спускався до рiки Самари, а другий виходив у чисте поле. В полi коло байраку паслися неосiдланi козацькi конi.

У центрi яру весело палахкотiло велике багаття, бiля якого сидiло шестеро козакiв. З-помiж них видiлявся високий чоловiк у синьому жупанi – Яцько Рябовiл. Вiн був отаманом цiеi ватаги, а свое прiзвисько дiстав через булькатi очi та велику темно-червону пляму на лiвiй щоцi. Поряд iз Яцьком сидiв Панько Тельбух. Облизуючи нижню губу, вiн одну руку тримав на чималому круглому животi, а другою мiшав у великому казанi кулiш, що булькав над вогнем. Коло Панька сидiв чорновусий Яким Вовк i дивився на вогонь важким похмурим поглядом. Поруч iз Вовком весело смiявся круглоголовий Іван Вухо. Вiд природи вiн мав великi вуха й веселу вдачу. Вухо щось розповiдав сусiдовi Трохимовi Чорному, худорлявому чорнявому козаковi з маленькими вусами. До Івановоi оповiдi прислухався Кiндрат Салохвiст, дебелий козак iз м’ясистим носом та вiчно масними вусами, рiдний брат Трохима.

Неподалiк рiс кряжистий дуб, бiля якого сидiв по- турецьки молодий козак Пилип Кобзар. Вiн тримав у руках кобзу й, мрiйливо дивлячись великими очима на захiд сонця, перебирав тонкими пальцями струни, немовби складаючи нову мелодiю. Поряд iз Пилипом сидiв його побратим Юхим Чубенко, прозваний так козаками за постiйно розкуйовджену чуприну, й, тихо наспiвуючи, вирiзував кривим ножем ложку з дерев’яного цурпалка.

Ближче до рiчки широколиций, гостроносий козак Харко Лютий сидiв на рачках i старанно дмухав на купу хмизу, намагаючись розвести ще одне багаття. Харко мав лиху вдачу й полюбляв пересипати свою мову лайкою, за що й дiстав вiд козакiв свое прiзвище. Харковi допомагав високий кремезний юнак – Семен Турбай. Бiля хмизу також стояв плечистий козак Марко Рудий, тримаючи в руцi палаючу гiлку. Марко мав молочно-бiле овальне лице й руде волосся. Його довгi вуса та оселедець у променях сонця переливалися мiдним блиском.

Із купи хмизу вже кiлька хвилин валував стовп диму, але вогню не було. Ковтнувши диму, Харко зайшовся кашлем:

– Кхи-кахи! От чортова мати, аж у носi пече, нiби мене там чорти вилами штрикають! – Лютий покрутив головою. – Де ж ти, бовдуре, такого вологого хмизу набрав!?

– Це рiчковий лiс, тут увесь вiтролом вологий, – виправдовувався Семен.

– Може, докинути в хмиз пороху для розпалювання? – запропонував Марко.

– Та ти що, пороху в нас геть мало! – Харко пiдвiвся на ноги й побачив Самiйла з Матяшем, що пiдходили до багаття.

– Гай-гай, я вже думав, що вас вовки роздерли. Кiшко, тебе хiба за смертю посилати, Турбай уже двiчi хмизу приносив, поки ти десь лазив.

– Хо-хо! Нарештi всi в зборi, тепер можна випити медовухи. – Рябовiл дiстав пузате барило й, перехиливши над головою, забулькав, ковтаючи пахучу рiдину.

Кошич хотiв щось сказати, але його перебив гнiвний голос Матяша:

– Вражi дiти, що ви коiте, чи у вас зовсiм макiтри варити перестали? Ми на межi татарських земель, бусурмани можуть напасти в будь-який час. А ви порозсiдалися тут, як баби на ярмарку, коней пустили пастися без сiдел, охорону круж табору не виставили, якогось бiса друге багаття розпалюете, хоча й перше видко на половину Дикого Поля.

– Тьху! Ну ти й розкаркався, як ворона на погибель! Друге багаття ми робимо, щоб пiдкоптити таранi. На, смали! – Яцько вiддав барило Паньковi, який одразу почав пожадливо ковтати питво. – Ти що, Матяше, мiж козаками не бував чи козацькоi кашi не iдав? – ущипливо продовжив отаман.

– Якi ви дурнi! – сердито вигукнув Старий. – Нащо п’ете горiлку? П’яниць у бою навiть татарськi дiти легко здолають i поженуть, мов стадо баранiв, на турецьку каторгу.

Марко стурбовано переводив погляд iз Матяша на Рябовола й уже хотiв щось сказати, коли його перебив Лютий.

– Може, старенький боiться в полi ночувати, а тому й розпатякався. Га-га-га! – розреготався Харко, повертаючись до Панька. – Ге! Тельбуше, ну ти й допався до горiлки, як корова до калюжi. Не давайте йому бiльше оковитоi, бо вiн усе висмокче.

– Це я боюся ночувати в полi!? – махнув руками Старий. – Іди ти, Харку, пiд три чорти! Я лiпше ночуватиму в степу сам-один, нiж iз такими бевзями, як ви.

– Ну то котися звiдси на всi чотири сторони, – мовив Вовк, хапаючи обома руками барило з медовухою.

Матяш вiдв’язав свого коня, закинув свою торбину, що висiла на гiлцi дуба, у сiдельну сумку й рушив у степ.

Кiшка розгублено дивився вслiд Матяшевi. «Як же Старий спатиме сам у степу?» – Ця думка куснула Самiйла, мов великий гедзь.

– Матяше, почекай, я пiду з тобою! – крикнув Самiйло, скидаючи хмиз на землю.

– Кiшко, нащо тобi йти зi Старим, краще залишайся з нами, випий горiлки, – замахав руками Іван Вухо, але Самiйло не вiдповiв. Швидким кроком вiн наздогнав Матяша на виходi з байраку.

Кiшка в степу погукав свого коня, узяв його за повiд i слiдом за Матяшем пiшов по краю узлiсся.

– А куди ми йдемо? – спитав Самiйло старого козака.

– Тут е недалечко iнший байрак, там i заночуемо.

Невдовзi лiс розiйшовся просiкою, у глибинi якоi ховався ярок, порослий кущами та молодими деревами. По дну байраку дзюрчав чистий струмок.

Козаки швидко вибрали мiсце для ночiвлi бiля розкидистоi грушi, коло якоi було багато сушняку. Сонце зайшло за обрiй, i землю огорнули сутiнки. Кошич уже збирався розкласти багаття бiля струмка, коли його зупинив Старий.

– Ти вибрав погане мiсце для вогнища, – стиха мовив Матяш.

– А чому воно погане?

– Вогонь бачитимуть усi, хто проходитиме повз просiку. Треба розкладати багаття так, щоб нiхто не мiг угледiти не те що вогню, а навiть диму з нього.

Старий витягнув iз пiхов шаблю i пiдкопав нею край стiнки байраку, зробивши невеличку сходинку в землi, лiктiв на чотири, над якою росли густi кущi, а ще вище – приземисте дерево.

– Розводь багаття в цьому мiсцi, вогню з нього нiхто, крiм нас, не побачить, а дим розвiюватимуть кущi та дерева.

Самiйло швидко розпалив вогонь i простежив за димом.

– І справдi, дим пiднiмаеться в гiлля i губиться там, таке вогнище можна навiть розкладати i вдень пiд боком у бусурманiв.

Козаки повечеряли смаженим салом та сухарями, запиваючи iх водою зi струмка. За цей час геть стемнiло, запала нiч. Самiйло хотiв зняти сiдло зi свого коня i пустити його попастися, але Матяш зупинив.

– Не роби цього, хлопче, у татарських краях конi завжди повиннi бути осiдланi й перебувати пiд рукою. Нехай кiнь пасеться бiля тебе, прив’яжи його повiд мотузкою до ближнього куща.

Самiйло зробив усе так, як i сказав Старий, i почав укладатися спати.

– Хто першим чергуватиме? – спитав вiдтак.

– Лягай ти. Менi ще спати не хочеться, – вiдказав Матяш, умощуючись на товстому уламку гiлки бiля багаття.

Самiйло заснув, щойно поклав голову на ковдру. Розбудив козака глухий шум пострiлу, що пролунав здалеку. Кiшка миттево пiдхопився на ноги, навкруги була така темрява, що хоч око виколи. Тихо форкали конi.

– Що це?.. – почав було Самiйло, але Старий перебив його:

– Мовчи й слухай.

Кошич прислухався: з байраку, де спав козацький загiн, долинуло кiлька крикiв, почулося iржання коней, та згодом усе стихло.

– Нашi, може, горiлки перепили… – Матяш поклав долоню на плече Самiйловi.

Повз просiку проскакало кiлька вершникiв, щось вигукуючи. Кiшка розiбрав лише два слова: «Аллаху акбар!» Козаки почекали ще кiлька хвилин, але бiльше нiчого не почули.

– Нашi брати попали в татарський полон, – перервав мовчанку Старий. – Ет, чорт! Я ж попереджав цього йолопа Рябовола про бусурманiв.

– Нам треба визволити наших побратимiв з неволi! – мовив Кошич, хапаючи коня за повiд. – Вдаримо по ворогах зненацька й розiб’емо iх.

Самiйло вже хотiв заскочити в сiдло, але його зупинив Матяш.

– Козаче, ти точнiсiнько як молодий Байда: щойно почув про бусурманiв, i вже хочеш iх бити. Якщо татар цiла орда, то ми вдвох нiчого не зможемо вдiяти, i тодi треба сприйняти полон наших друзiв як Божу волю. Але якщо ворогiв мало, то ми можемо спробувати врятувати побратимiв.

– Ти мудро кажеш, Матяше, – вiдповiв Кiшка. – Порадь же, що менi робити зараз?

– Хлопче, спочатку слiд провести розвiдку. Ти бачиш уночi краще за мене, вийди з нашого яру й прокрадись узлiссям до байраку Рябовола. Порахуй кiлькiсть ворогiв та iхнiх коней. Якщо татар небагато, ми перед сходом сонця покажемо iм, де раки зимують.

За кiлька хвилин Кошич уже крався густим узлiссям до старого табору й скоро повернувся назад.

– Матяше, татар зовсiм мало, ми можемо iх звоювати! – гаряче почав оповiдати Кiшка.

– Скiльки саме бусурманiв ти нарахував? – швидко запитав Старий.

– Їх не бiльше двох десяткiв. Недалеко вiд входу до байраку двое кiнних татар пасуть коней. Решта ординцiв патрае забитого коня та смажить куснi м’яса над вогнем.

– Чи живi нашi побратими, ти бачив iх?

– Начебто всi живi, – усмiхнувся Самiйло. – Татарюги зв’язали наших i тримають у глибинi байраку пiд охороною одного чи двох вартових.

– Слава Богу! – Матяш перехрестився. – Я гадаю, що потрiбно атакувати бусурманiв просто зараз, не чекаючи свiтанку. Татари зайнятi смажениною i зовсiм не чекають нападу.

– Так, я згоден! – Кошич у запалi витяг шаблю i знову вклав ii в пiхви. – Найперше треба прибрати двох ординцiв бiля коней, щоб вони не зчинили гвалт.

– Добра думка, козаче. – Матяш поклав руку на черес. – Нам слiд зробити так, аби цi табунщики думали, що ми також татари. Тодi вони без лементу пiдпустять нас на кидок ножа. Ти, Самiйле, не забув науки вiд Матвiя Чепури?

– Нi, отамане, не забув. – Кошич поклав долоню на рукiв’я ножа. – Покiйний Чепура мене добре навчив воювати ножем. А як нам обманути бусурманiв, у нас i вбрання татарського немае?

– Ми намiшаемо чорноi землi з водою i намастимо грязюкою нашi голови й обличчя, – почав Старий. – І здалеку будемо майже непомiтними. На конях виiдемо в степ i прискачемо до байраку з татарського боку, гукаючи: «Аллаху акбар», а там уже або пан або пропав.

Кошич iз Матяшем намастили обличчя землею й обережно вивели коней з яру, тримаючи за морди, щоб вони не iржали. Куценький мiсяць, схожий на недогризок яблука, сяк-так освiтлював iм шлях. Вiдiйшовши далеченько вбiк, козаки вскочили до сiдел i помчали в степ, де, зробивши гак, чвалом погнали назад.

Кiнь Самiйла, прищуливши вуха до голови, стрiмко нiсся вперед. Татарськi скакуни першими почули козацьких коней i стурбовано зафоркали. Двiйко татарських пастухiв у блiдому сяйвi мiсяця незабаром також помiтили вершникiв i збиралися вже пiдняти тривогу, коли до них долинули козацькi голоси:

– Аллаху акбар!

– Це, певно, нашi, Зульфате… – озвався безвусий ординець до сивочолого татарина, дивлячись на вершникiв, що швидко наближалися.

– Нi, це гяури![1 - Гяур, або кафiр, – невiрний. Так мусульмани називали всiх, хто не сповiдував iхню вiру. (Тут i далi прим. авт.)] – Зульфат не встиг договорити, з його рота хлинула кров, кiнь пiд ним злякано шарпонувся, i татарське тiло лантухом упало на траву, коло списа, устромленого в землю. Нiж, пущений вправною рукою Кiшки, по рукiв’я увiйшов у груди ворога. Захлинаючись кров’ю, з коня звалився i кримський вояк: нiж Матяша глибоко встромився йому в горло.

– Вперед, Самiйле, рубаймо ворогiв упень! – закричав старий козак i першим заiхав до байраку. За ним одразу заскочив Кошич, устигнувши висмикнути iз землi тонкого татарського списа.

Бiльшiсть ординцiв сидiла бiля великого багаття i пожадливо наминала печене м’ясо, запиваючи його свiжою кiнською кров’ю та кумисом. Кiлька татар продовжувало розчленовувати кiнську тушу, розрiзаючи червоне м’ясо кривими ножами на тонкi довгi пасма. Побачивши козакiв, кримчаки заволали так, наче вгледiли самого шайтана.

Матяш спрямував коня просто до ворожого кострища. Козацький кiнь став на дибки й збив у вогонь переднiми копитами вiдразу двох ординцiв. Одежа на татарах швидко спалахнула. Зайшовшись страшним криком, вони почали качатися по землi, збиваючи полум’я, а тим часом Старий, вихопивши довгу шаблю, почав рубати решту ворогiв, мов капусту. Кiнь Матяша всiляко допомагав своему хазяiну, б’ючи копитами татар, коли вони опинялися на землi.

Самiйло наiхав на кримчакiв, що поралися бiля мертвого коня, i з розгону проштрикнув наскрiзь одразу двох ординцiв. Тонкий спис у козацькiй руцi заскрипiв пiд тяжкою вагою i розiйшовся на три частини, а татарськi тiла, б’ючись у судомах, попадали у велику калюжу кiнськоi кровi.

Кiшка пiдняв коня дибки, прагнучи збити на землю довговолосого воiна в чорнiй кольчузi. Але сталося не так, як гадалося. Довговолосий по-звiриному вiдскочив убiк i, блискавично витягнувши з пiхов ятаган, сiконув лезом по кiнськiй шиi. Одночасно з тим ординець, що чатував поранених козакiв, пустив стрiлу, цiлячись у тулуб Самiйла, але влучив у голову козацького скакуна. Ноги коня пiдкосилися, з шиi водограем забила яскраво-червона кров, i вiн повалився на бiк, скажено б’ючи копитами. Заднiм копитом скакун Кошича влучив по нозi татарському парубку, що стояв поряд, уклякнувши на мiсцi вiд страху. Юнак iз диким криком упав на землю, з його лiвоi ноги нижче колiна стирчали жовтуватi гостряки розтрощеноi кiстки.

Самiйло в останню мить зiскочив з коня i, перечепившись об гiлляку, розтягнувся на землi. Одразу на нього навалився худий, мов трiска, татарин, намагаючись кривим ножем перерiзати горло. Але Кiшка встиг помiтити ординця та спрямував йому в груди вiстря шаблi. Груди ворога прошило наскрiзь козацькою зброею, водночас довговолосий проштрикнув ятаганом спину трiскоподiбного ординця, намагаючись таким пiдступним прийомом убити украiнця. Вiстря ятагана злегка ковзнуло по плечу Кошича, розрiзавши шкiру. Заюшила тепла кров.

«Бач, яке хитре падло!» – подумав Самiйло. Напружившись, вiн вiдкинув тiло худого й, миттево скочивши на ноги, висмикнув лезо шаблi з ворожого тiла, одночасно з ним лезо ятагана рвонув на себе довговолосий. Ще за мить зброя украiнця й ординця зустрiлася в обопiльному ударi – тонко забринiв метал. Ще чуючи мелодiю зброi, Кiшка вдарив зверху вниз, намагаючись вiдрубати руку своему супротивнику, але довговолосий, вiртуозно ухилившись, обрушив на козака цiлу низку швидких та потужних ударiв. Вiдбиваючись, Кошич позадкував i, дiждавшись моменту, ступив крок уперед, спрямувавши лезо в шию супротивнику. Довговолосий ворог легко ухилився вiд удару, i шабля пролетiла повз, але Самiйло вiдразу повернув зброю назад i тильним боком знiс татарську голову з плiч. Пiд час цього прийому украiнець мало не загинув: ординець устиг контратакувати й рубонув Кiшку по обличчю. В останню мить той упав на одне колiно й вiдвiв голову, i ворожа зброя, замiсть того щоб завдати смертельноi рани, лише подряпала вилицю козака.

Витираючи кров з обличчя, Кошич повернувся до багаття i побачив, що Матяш завзято б’еться з двома татарами. Самiйло вже хотiв бiгти йому на допомогу, коли Старий закричав:

– Допоможи нашим, iз цими я сам упораюся.

Кiшка стрiмко розвернувся i хутко побiг углиб байраку, де лежали зв’язанi козаки. Полоненi украiнцi бачили, як Самiйло бився з ворогами, i вигуками пiдтримували молодого козака. З початком бою зв’язанi козаки напали на двох вартових. Одному ординцю Харко зумiв зламати шию лiктем, коли руки татарину притиснув до тулуба Іван Вухо, але з другим вартовим упоратися не вдалося. Той устиг вихопити криву шаблю й, зарубавши двох козакiв, вiдскочив до центру байраку, де й зустрiвся з Кошичем.

Крива шабля поцiлувалася з козацькою зброею, Самiйло зробив стрiмкий випад, татарин парирував удар i сiконув по ногах козака. Кiшка пiдстрибнув i завдав потужного удару, вiд якого крива шабля мало не вилетiла з рук ворога. Бусурман вiдступив у глибину байраку.

– Самiйле, стережись! – закричав Марко, марно намагаючись розiрвати сирицю, якою були мiцно зв’язанi зап’ястя.

З глибини байраку вибiгли четверо татар, що ходили до Самари по воду. У трьох у руках були цебра, а в четвертого спис. Четвiрка з’едналася з вартовим, та, оголивши шаблi, вони всi разом атакували Кiшку, дико волаючи:

– Смерть гяуру!

«Невже це мiй кiнець? – подумав Кошич, його серце почало огортати неприемне почуття страху. – Може, здатися i кинути зброю?»

І тут Самiйло вiдчув, як iз глибини його душi пiднiмаеться лють. «Нi, я нiколи не здамся. Не зламаюсь. Я нiчого не боюся». Вихор думок зi швидкiстю свiтла пронiсся в головi козака.

Кiшка з блискавичною швидкiстю розкрутив у руцi шаблю, лезо заблищало, мов рiдкий метал. П’ятеро ворогiв оточили Самiйла i, мов за командою, накинулися на козака. Шабля в руках Кошича забринiла металевою мелодiею, Кiшка з карколомною швидкiстю вiдбивав удари й завдавав iх, синхронно розкрутившись, мов дзига. Збоку могло здатися, що козак танцюе на мiсцi надзвичайно швидкий танок.

За кiлька секунд цього бою один iз татар упав на землю з розрiзаною шиею. Списоносець ударив списом, намагаючись влучити Кошичу в груди, та Самiйло шаблею перерубав спис i, пiдхопивши на льоту уламок, всадив його в живiт гладкому вороговi. Цiеi митi важкий удар у лiве плече вiдкинув козака на п’ять лiктiв убiк. Кремезний татарин жбурнув тяжке дерев’яне цебро в Кошича. Кiшка впав на траву й вiдчув, як у плечi щось хруснуло, а вiдтак озвався пекучий бiль. Татари з радiсними вигуками кинулися до козака, прагнучи добити пораненого. Самiйло, зцiпивши зуби, хутко скочив на ноги. Лiву руку майже не вiдчував, вона тiпалася бiля тулуба, мов пришита кiнцiвка опудала.

«Ще трiшки – i я загину, i тодi вони вб’ють моiх побратимiв», – ця думка розпеченим залiзом пройняла мозок Кошича. «От би менi битись, як Байда». – Ще нiколи Кiшка не бажав цього так гостро.

Самiйло вiдчув, як м’язи його тiла напружилися до межi, i разом з тим дивний спокiй охопив козака. Перед внутрiшнiм зором Кiшки почав прокручуватися бiй Дмитра з Мергеном. Кошич переживав цей двобiй так, наче вiн сам був Байдою.

Зiр козака затуманився, на кiлька миттевостей вiн перестав бачити, що вiдбуваеться навколо. Коли зiр повернувся до Самiйла, вiн угледiв, що довкруж нього лежать трое порубаних татар. На iхнiх тiлах були страшнi рани, через якi вивалювалися кривавi нутрощi, з розрубаного черепа одного ворога повiльно витiкали мiзки.

– Ти здолав iх усiх, Кiшко! Усiх п’ятьох! Забери мене чортова мати! – волав Харко. – Я вже думав, що вони тебе порiшать.

– Я ще не бачив, щоб хтось так бився, як Самiйло! – промовив Пилип. – Були вороги – гоп, i iх уже нема.

– А я бачив схожий бiй, – докинув Рудий. – Яким Бiловус та Байда могли так битися.

– Гей, Кiшко! Не стiй як засватаний, краще йди розв’яжи мотузки, а то в мене так руки сверблять, наче iх чорти рогами шкребуть, – прокричав Іван Вухо, трясучи зв’язаними долонями.

Кошич вiдчув слабкiсть у ногах й опустився на колiна, його нудило. Козак спробував поворушити лiвицею, але не змiг: рука озивалася диким болем.

Напружившись, Самiйло встав i пiшов до побратимiв. Шаблею вiн розрiзав сирицю на долонях козака, а потiм Іван Вухо почав швидко звiльняти iнших.

– Живий, синку! Ну слава Богу! – До кола козакiв повiльно пiдходив Матяш, тримаючись за бiк, з якого великими краплинами текла кров.

– Я живий, та, на жаль, кiлькох побратимiв убили бусурмани, – проказав Кошич.

– Кого вбили клятi нехристи? – спитав Старий, насупивши брови й кидаючи погляд на тiла трьох козакiв, що лежали на землi.

– Цi падлючi гаспиди вбили Трохима, Кiндрата та Якима, – похмуро сказав Харко. – Бусурмани напали зненацька, коли ми вечеряли. Яким був на вартi, його задушили. Ми помстимося за братiв…

– Вони могли бути живi, коли б ви, iродовi дiти, не пили горiлки з Рябоволом, – зле мовив Матяш. – Я вас усiх попереджав, але ви, дурнi, не послухалися мене.

– Пробач нам, батьку, – врiзнобiй заговорило кiлька козакiв.

– А де цей рябий вiл подiвся?

– Та ось вiн, спить! – повiдомив Юхим. – Отаман так горiлки надудлився, що його навiть татари не змогли збудити, так i зв’язали сплячого.

– До сраки цього п’яницю Рябовола! – випалив Іван Вухо. – Хай Матяш буде нашим отаманом.

– Не хочу я бути вашим отаманом. Таких телепнiв, як ви, ще треба пошукати.

– Ми будемо слухатись тебе, мов рiдного батька, – похилив голову Лютий.

– Матяша Старого – отаманом! Батьку! Отаман Матяш! – козаки так голосно кричали, запрошуючи Матяша на отаманство, що Старий урештi-решт погодився.

– Ну добре. Коли я ваш отаман, то слухайтеся мене. Хай п’ятеро козакiв хутко зженуть сюди всiх коней, яких вгледять у полi. Решта нехай обшукае байрак i збере всю знайдену татарську зброю, ми роздiлимо ii. Барило з горiлкою киньте в багаття. Наших загиблих побратимiв поховаемо, коли зiйде сонце.

Усi козаки, крiм Кошича та Рябовола, гайнули виконувати розпорядження отамана, а Кобзар пiдiйшов до Матяша й стурбовано сказав:

– Батьку, у вас глибока рана на боку, ii треба перев’язати.

– От бiда, не така вже вона й глибока. Але твоя правда, Пилипе, дiставай нитки та стягни краi рани. – Старий перевiв погляд на Самiйла.

– Хлопче, у тебе зламана рука.

– Та наче й не зламана, а поворушити нею не можу…

– А-а, ти ii вивихнув. Я знаю доброго костоправа в Черкасах, вiн легко вправить, але зробити це потрiбно впродовж кiлькох днiв, поки суглоб не зарiс, бо тодi доведеться ламати.

Раптово iз захiдного схилу байраку пролунав гучний зойк. Оголивши зброю, козаки рушили на голос i незабаром вiдшукали того, хто кричав. Ним виявився молоденький татарин, чия нога була перебита кiнським копитом. Сховавшись мiж двома кущами, юнак стягнув сирицею свою зламану ногу вище колiна й кривим ножем колупався в ранi, вправляючи розбиту кiстку на мiсце. Кримчанин був невисокий на зрiст, чорнявий, мав коротку зачiску, на його обличчi видiлялося криве праве око. Поруч лежала чимала торбина.

– Може, його добити, щоб не мучився? – запропонував Лютий, витягаючи з-за пояса нiж-колодiй.

В очах татарчука промайнув страх.

– О, великий Аллаху! Не вбивайте мене, воiни, змилуйтеся надi мною, – ламаною украiнською заговорив татарин.

– Не чiпай хлопця, Харку. Його спочатку треба допитати, – промовив Старий i пильно подивився на татарина. – Хто ти? Куди йшов ваш чамбул?[2 - Чамбул – мобiльний татарський кiнний загiн.]

– Мене звуть Карiм, я син Набiба. Мiй батько лiкар у Кафi, – почав розповiдати юнак. – Наш чамбул iшов на пiвнiчний схiд, а куди саме, я не вiдаю. Благаю, не вбивайте мене, воiни, зробiть добре дiло. Мiй дiд завжди казав: «Роби добро, й добро повернеться до тебе».

– Ге! Що ти кажеш, вилупку бусурманський!? Роби добро! – прокричав Харко. – Ти – смердючий вбивця! Ти хiба прийшов в Украiну робити добро?!

– Я не вбивця, я за все життя нiкого не вбив! – пристрасно виголосив Карiм. – Це був мiй перший похiд, я не хотiв iти сюди, мене друг Тимур пiдбив. І Аллах покарав мене за це.

– А нащо ти пiшов сюди? – спитав Кошич.

– Я хотiв знайти собi дiвчину й одружитися з нею, – знiяковiло проказав Карiм. – Мiй батько бiдний, бо лiкуе навiть жебракiв та невiльникiв безкоштовно, вiн не може заплатити калим за татарську дiвчину. Крiм того, кафськi дiвчата не хочуть мене через мое страшне обличчя.

– Хе-хе! Дiвчата не хочуть! Обличчя в тебе як обличчя, тiльки що око криве, – усмiхнувся Іван Вухо.

– А Кривко, мабуть, не бреше, вiн справдi син лiкаря. Бач, як вправно татарчук залатав сам собi ногу, – докинув Семен, мимоволi даючи пораненому ворогу козацьке прiзвисько.

Карiм, розмовляючи з украiнцями, вправив собi кiстку, майстерно перев’язав рану шматком полотна, приклав до ноги уламок списа й зафiксував його сирицею.

– Кривку, ти зможеш вправити плече цьому козаковi? – спитав отаман.

– Думаю, що зможу, якщо суглоб цiлий, – мовив татарин, оглядаючи Самiйла.

– Якщо вправиш руку Кiшцi, то ми не станемо тебе чiпати. Ось Хрест Господнiй. – Матяш перехрестився.

– А якщо ти, Кривку, навмисне захочеш зробити зле козаковi, то я втоплю тебе в рiчцi. Зрозумiв? – прорiк Харко, ховаючи колодiй у пiхви.

– Так, звiсно. Поможи менi, Аллаху, – стиха мовив Карiм i повернувся до Кошича. – Дай я огляну твою руку, воiне.

Самiйло пiдсiв боком до татарина. Той двома руками став мацати плече козака. Кiшка здригнувся вiд болю.

– Гм-м, – поморщився Карiм. – Ану ляж на правий бiк. Рукою можеш поворухнути?

– Не можу, – сказав Самiйло, лягаючи.

Карiм перекрутив руку козака. Кошич застогнав вiд болю.

– А тепер?

– Трохи можу, – усмiхнувся козак.

Татарчук узяв круглий камiнь, загорнув його в торбину i, розмахнувшись, ударив ним об плече Кiшки. Самiйло, закричавши, пiдскочив, наче вжалений змiею.

– Ти йому руку зламав, гаспиде! – заревiв Лютий, витягнувши ножа. Вiн миттю пiдбiг до Карiма, намiряючись перерiзати татарину горло.

– Стiй, Харку! Кривко вправив менi плече. – Самiйло перехопив руку Лютого бiля голови татарина.

– Ну добре, Карiме, живи, – усмiхнувся Матяш, проте враз посуворiшав i додав: – Але коли ти знову прийдеш грабувати нашi землi, то на тебе чекатиме смерть.

– Клянусь Аллахом, я бiльше нiколи не завдам зла вашiй землi, – мовив татарин i перевiв погляд на Кошича. – Кiлька днiв на плечi буде набряк, рука болiтиме. Якщо не пiднiматимеш важкого, то все минеться.

– Дякую тобi, Кривку, – сказав Самiйло. – А як твоя рана?

– Ох! – скрушно похитав головою Карiм. – Моя нога загоiться лише за два-три мiсяцi, й до кiнця життя я буду кульгою, тепер мене точно жодна дiвчина не покохае.

Хоч Карiм був ворогом, однак Кiшка щиро пожалiв його.

– Не переймайся, я гадаю, що ти знайдеш собi жiнку до пари.

Пилип зашив рану Матяшевi, козаки швидко зiбрали коней та зброю. Коней роздiлили одразу. Самiйловi дiсталося двое добрих скакунiв, а трофейну зброю було вирiшено подiлити вранцi.

Перехопивши смаженоi конини, що залишилася вiд татар, потомленi козаки почали вкладатися спати. За наказом Старого охороняти козацький сон повиннi були двое вартових, якi змiнювалися щодвi години.

Розстеляючи ковдру бiля дуба, Кошич почув, як Пилип грае на кобзi якусь невiдому мелодiю. Кобзар, не перестаючи награвати, почав спiвати тихим голосом:

		На устi Самари – Богу,
		Семенова козацького рогу,
		Усi поля самарськii пожарами погорiли;
		Тiльки два терни-байраки не горiли,
		Що пiд собою гостей великих мали:
		Там пробувало дванадцять козакiв
		Бравославцiв-небувальцiв,
		Мiж ними був отаман Матяш старенький.
		Стали козаки вечора дожидати,
		Стали терновii огнi розкладати.
		Стали по чистому полю
		конi козацькii пускати,
		Стали козацькii сiдла
		вiд себе далеко одкидати,
		Стали козацькii самопали кущами ховати.
		Отаман Матяш старенький тое зачувае,
		Словами промовляе:
		«Козаки, панове-молодцi!
		Не безпечно ви майте, —
		Козацьких коней iз припона не пущайте,
		Сiдла козацькii пiд голови покладайте,
		Бо се долина Кайнарськая,
		Недалече земля татарськая».
		Тогдi козаки з отамана Матяша насмiхали…

Кобзарю, ти спiваеш про нашi пригоди? – спитав Самiйло.

– Так, Кiшко, я захотiв скласти думу, i слова самi почали линути з мене, – вiдповiв Пилип. – Я хочу назвати думу «Отаман Матяш Старий». Також я хочу скласти пiсню про тебе, Самiйле.

– Не треба про мене складати, Пилипе. Я ж нiчого не зробив героiчного, – мовив Кошич. – Спiвати треба про Яцька Бiловуса, Андрiя Скалозуба, Карпа Масла та про решту героiв, що загинули на Хортицькiй Сiчi. Ото були добрi козаки.

– Хлопцi, годi патякати, ви спати заважаете, – невдоволено загундосив Панько.

Самiйло повернувся набiк й одразу провалився у мiцний сон.




Роздiл ІІ. Роздорiжжя


Уранцi козаки бiля байраку шаблями викопали яму, в яку поклали тiла Кiндрата, Трохима та Якима. Над могилою незабаром вирiс чималий курган, на вершинi якого встановили дерев’яний хрест. Забитих татар покидали в рiчку Самару.

Трофейну зброю козаки роздiлили мiж собою. Матяшевi перепала дорогоцiнна шабля, прикрашена срiблом та коштовним камiнням, проте Старий не захотiв ii брати.

– Не можу я взяти цей трофей, бо думки моi про загиблих братчикiв. Кiндрат i Трохим сироти, а в Якима живий батько, Сидiр Вовк, мати та ще е менший брат Іван, вони живуть у Тернiвцi. Нехай ця шабля стане Якимовою, – сказав Матяш i подивився на Кошича. – Самiйле, зможеш дiстатися до Тернiвки й вiддати цю шаблю батькам Якима.

– Звiсно, зможу. А коли саме iхати, вже зараз?

– Не поспiшай, козаче, – усмiхнувся Старий. – Спочатку ми повиннi злучитися з отаманом Ляхом, вiн чатуе зi своею ватагою на татар недалеко звiдси. А вже пiсля цього ми виберемо тобi подорожнiх, i ти доставиш шаблю.

– Якщо ми виiдемо просто зараз, то до сходу сонця дiстанемося умовленого з Ляхом мiсця, – повiдомив Рябовiл, дивлячись на сонце.

Яцько Рябовiл без жалю й навiть iз полегшенням сприйняв звiстку про втрату отаманства. Бiльше за все колишнiй отаман шкодував за барилом медовухи, яке знищили козаки.

– Ну то чого ми гав ловимо! Гайда на коней! – вигукнув Іван Вухо.

Ватага Матяша швидко осiдлала коней i вже збиралася виiжджати, коли козакiв зупинив жалiбний голос:

– І чого ви мене на смерть покидаете? – Карiм, обiпершись на уламок списа, став на неушкоджену ногу. – Добрi воiни, дайте менi коня, щоб я мiг дiстатися до своiх. Пораненому менi нiяк не дiйти до перших стiйбищ, а коли я залишуся в байрацi сам, то мене роздеруть вовки.

– Кого хвилюють бiди твого ворога, – показав зуби Харко. – Захочеш жити, Кривку, дiйдеш до одноплемiнникiв i на однiй нозi. Я тобi своiх коней не дам.

– Дякуй за те, що ми тобi життя подарували, – мовив Іван Вухо. – А коня не дамо, нам i своiх мало.

Нiчого бiльше не сказав Карiм, тiльки тяжко опустився на землю. Кiшка глянув на Матяша, отаман мовчав. У душi молодого козака сколихнулися розмаiтi почуття: злiсть до ворогiв, жаль до пораненого та лицарська честь.

– Брати, не по-християнському ми чинимо, не по- лицарському, кидаючи пораненого на поталу хижим звiрам. Якщо товариство не заперечуе, я вiддам Кривковi свого другого коня.

– Твiй кiнь – роби з ним, що хочеш, – сказав Матяш.

Самiйло, пiд’iхавши до Карiма, вiддав татариновi свого коня i допомiг йому залiзти на нього.

– У саквах повно iжi та води, так що ти повинен доiхати до своiх.

– Дякую тобi, благородний воiне, – натхненно мовив Карiм. – Скiльки житиму, завжди пам’ятатиму про твою доброту.

– Їдь уже, поки я не передумав.

Карiм поскакав на пiвденний захiд, а козаки на схiд. Пiд вечiр ватага Матяша дiсталася умовленого мiсця – невеликого лугу в долинi Самари, який iз двох бокiв оточували дубовi гаi, утворюючи неправильний пiвмiсяць.

Тут уже зiбралося чимало козакiв, якi жваво щось обговорювали. Неподалiк паслися конi, а ще лежало кiлька десяткiв мертвих тiл у турецькому вбраннi. Серед забитих бусурманiв можна було розрiзнити й бiлошкiрих бородатих людей, одягнених у розцяцькованi довгополi одежi з розрiзаними рукавами.

Посеред кола стояли три чорнявi горбоносi чоловiки, вбранi в чудернацькi, але ошатнi одежi. Усi трое були схожi мiж собою, мов рiднi брати, тiльки один iз них був iще хлопцем, а решта – чоловiками середнього вiку з пишними бородами та круглими черевами.

З-помiж ватаги козакiв звертали на себе увагу двое. Найгучнiше розмовляв козацький отаман Андрiй Лях. Вiн був жилавим чоловiком середнього зросту, мав пишнi вуса й сiро-блакитнi очi. На м’ясистому обличчi отамана видiлявся широкий нiс. У правому вусi Андрiй носив срiбну сережку у формi пiдкови.

Також привертав до себе погляди високий Мусiй Грач. Вiн мав тонку талiю, маленькi вуса та буйну чуприну темно-русявого кольору. Одягнений Грач був у розшиту сорочку, поверх якоi носив розцяцьковану глуху безрукавку, пiдбиту хутром. Із-за спини Мусiя визирала вузька сокира, ii довгий держак був прикрiплений до шкiряноi перев’язi. У руках козак тримав блискучу мiдну сурму.

Мусiй перший побачив ватагу Матяша, що заiжджала до лугу.

– Йой! До нас гостi завiтали! – Грач приклав сурму до рота й, роздувши щоки, заграв. Сурма, глухо скрипнувши, видала протяжний скрипучий звук, що болiсно вдарив по вухах.

– Ой, дурню! Нащо ти стугониш? Усiх татар в окрузi до нас прикличеш, – потерши вуха, мовив Андрiй Лях.

– Нехай слухають, я татар не боюся. Хотiв випробувати цю сопiлку й… – почав говорити Грач, але в цей час до кола пiд’iхали козаки Старого, i увага Ляха перейшла на щойно прибулих.

– Будьте здоровi, брати. Ми вас чекали ще вчора, але ви запiзнилися. – Андрiй Лях пiдкрутив лiвий вус. – Нам довелося самим туркiв порiшити.

– Помагай Боже! – Матяш прудко зiстрибнув з коня, за ним злiзли iншi козаки. – Ми поспiшали як могли, але, на жаль, на нас напали татари й убили трьох хлопцiв.

– Хай Господь упокоiть iхнi душi. – Андрiй Лях поклав на себе хрест.

– А цi люди не схожi на туркiв, – утрутився в розмову Самiйло. – Це, бува, не московити?

– Це гурт турецьких та вiрменських купцiв, що iхав у Московiю купувати невiльникiв для продажу в рабство, – повiдомив Мусiй.

– Разом iз турками iхав Змiев – гонець Московського царя. Коли ми почали битися, Змiев зi своiми людьми став боронити туркiв i напав на нас, одного козака поранив, тож довелося московитiв пригостити шаблями. Живими залишилося трое вiрмен, i ми саме вирiшуемо, як iх покарати, – докiнчив розповiдь Андрiй Лях.

– От собаче лайно! – вилаявся Харко. – Це виходить, що православнi московити б’ють украiнських братiв за вiрою, захищаючи работорговцiв чужоi вiри. Ви правильно вчинили, що вбили цього клятого юду Змiева та його посiпак! – Погляд Лютого зупинився на вiрменах. – А цих катюг, що п’ють людську кров, теж слiд вiдправити до пекла.

Почувши кiнець розмови, вiрменськi купцi страшенно розхвилювалися.

– Не вбивайте нас, добрi люди. Ми теж православнi, як i ви. Ми ж брати у Христi!

– З такими братами й ворогiв не треба! Я гадаю, що iх слiд скарати на горло, – прорiк Андрiй Лях.

– Ми вперше вирiшили поторгувати невiльниками, бо жадiбнiсть затьмарила нам розум, – заговорив найстарiший купець. – Молимо вас, даруйте нам життя, у нас усiх е жiнки й малi дiти. Ми присягаемося перед великим Господом Богом, що нiколи бiльше не будемо торгувати людьми, навпаки, визволятимемо християн з неволi.

Трое вiрмен, мов за наказом, упали навколiшки й почали хреститися та бити поклони, вдаряючись лобами об землю.

– Пiсля такоi присяги вбивати купцiв буде грiхом, – промовив Матяш. – Та все-таки iх слiд покарати, щоб вони до кiнця життя пам’ятали свою клятву.

– Нехай вони присягнуть власною кров’ю та плоттю, – несподiвано сказав Марко. – Вiдрiжемо iм великi пальцi на лiвiй руцi. Якщо вони знову почнуть торгувати християнами, то ми вiд людей почуемо про чотирипалих купцiв i тодi вже скараемо iх на горло.

– Рудий, ти говориш як справжнiй суддя, – здивовано кинув Харко.

– Я пiдтримую пропозицiю Марка. – Старий обвiв поглядом козацтво. – Що думае шановне товариство про таку кару?

Практично всi козаки з обох ватаг погодилися на це. Пальцi вiрменам перев’язали пасмами шкiри, щоб не текла кров. Купцi, почувши, що iм залишать життя, майже не пручалися. Рудий власноруч повiдрубував пальцi, промовляючи:

– До скону пам’ятайте свою клятву!

Пiсля екзекуцii вiрмени, стогнучи, вiдiйшли вбiк.

– Товариство, ми забули обшукати цих купцiв, а в них, певно, е добрi грошi, – хижо посмiхаючись, мовив Андрiй Лях. – Нумо, хлопцi…

– Їхнi грошi, то не нашi грошi! – грiзно перебив отамана Старий. – Ми не харцизи, а, як казав Байда, «козаки, божою милiстю християнськi лицарi цiлоi Вкраiни». І ми повиннi поводитись як лицарi, а не як мерзеннi злодюги.

Кiлька козакiв iз ватаги Ляха вигукнуло щось на пiдтримку свого отамана, але бiльшiсть товариства гучно пiдтримала Матяша. Андрiй Лях поморщився. «От лайно! Через цього святошу я стеряю великi грошi!» – подумки лаявся отаман, але вголос мовив iнше:

– Байда в полонi в турецького царя. Сiч зруйновано. Панство вважае козакiв лайдаками, а не лицарями, то навiщо нам ця шляхетнiсть?

– Якщо ми поводитимемось як христовi воiни, тодi й пани змiнять свою думку про козакiв, – вiдказав Старий.

– Може, цi купцi щось знають про долю Байди, – прохопилося в Кошича. Самiйло ступив кiлька крокiв до вiрмен i спитав iх:

– Ви були разом iз турками. Чи не чули щось про полоненого князя Дмитра Вишневецького? Чи живий вiн, чи нi?

Наймолодший купець знiяковiло опустив очi й пробелькотiв:

– Князя Вишневецького… – Та закiнчити речення не дозволив старий вiрменин, вiн крадькома шарпонув свого родича за бiк i продовжив за нього:

– Князь Вишневецький у полонi турецького султана. Це все, що нам вiдомо, благородний чоловiче.

– Хай вони беруть коней i мотають звiдси пiд три чорти! – Андрiй Лях розпачливо сплюнув на землю.

Купцям дали трьох осiдланих турецьких коней. Кiшка не спускав очей з вiрмен i побачив, як головний купець наблизив свое обличчя до вуха молодшого й почав щось шпарко йому говорити. Це здалося Самiйловi пiдозрiлим. «Певно, вони щось знають про долю Вишневецького, але не бажають цього говорити, – у головi Кошича блискавично промайнула думка. – Купцiв треба докладно розпитати!»

Проте було вже запiзно: вiрмени стрiмко скочили до сiдел i чкурнули так, що за ними аж курява здiйнялася. Мабуть, купцi побоювалися, що козаки змiнять свое рiшення.

– Гей, товариство, мо’ пообiдаемо? – несподiвано гукнув Панько. – А то в моiх тельбухах уже жаби танцюють.

– Га-га-га! Жаби у твоему черевi завжди танцюють та спiвають, – засмiявся Харко. – Ти можеш з’iсти за п’ятьох i все одно будеш голодним.

– Ну ж бо поiмо, а то й у моему шлунку скоро жаби озвуться, – заговорив Мусiй.

Загалом пропозицiя Панька всьому козацтву припала до смаку. Швидко набрали хмизу й розвели два багаття, встановили казани, в яких почали варити соломаху та риб’ячу юшку. Решта козацтва в цей час очистила луг, покидала тiла ворогiв у Самару та, сiвши недалеко вiд багаття, почала теревенити. Спочатку розповiдали про недавнi сутички з бусурманами. Козаки з ватаги Матяша з прикрасами оповiдали, як Старий з Кiшкою вдвох здолали цiлий татарський чамбул i визволили весь гурт iз полону. Особливо натхненно розповiдав Іван Вухо:

– Старий Матяш на конi втрапив у татарське кодло, як вовк до курника, i заповзявся бусурманiв сiкти направо й налiво, тiльки пiр’я летiло. А Самiйла оточила цiла купа татар, але козак не розгубився, засмiявся i як ушкварив кривавий танок, то всiх ворогiв, як снопи соломи, на землю поклав i ногами потоптав.

Козаки Ляха висловлювали свое щире захоплення великим подвигом двох героiв. Старшi воiни ставили Матяша за приклад молодим i пророкували, що Кiшка в майбутньому буде добрим отаманом i уславить усе козаче вiйсько.

Кошичу було трохи незручно вислуховувати хвалу, але в душi вiн вiдчував задоволення, бо хвалили його не за порожне, а за добре дiло. Увагу Самiйла в цей час привернули двое козакiв, що дiстали з торбин двi штукенцii, схожi на глинянi сопiлки-бурульки, всипали в них якогось зiлля, поклали трохи жару з вогнища i, приклавши до рота, почали дихати через них i пускати дим. Цi козаки були побратимами: першого звали Максим Задеринiг, вiн був чорнявий, мов циган, i невеликий на зрiст. Другий козарлюга був високий, мов стовп, мав бiляве волосся, яке прикривала постiйно покривлена шапка, через що чоловiка звали Тарас Кривошапка.

– Хлопцi, а що ви робите? – спитав Кiшка, пiдсiдаючи до побратимiв.

– Ми тютюн через люльку куримо, – вiдповiв Максим.

– Я чув про тютюн, тiльки нiколи його не куштував. А де ви його взяли? Тютюну навiть на ярмарку в Черкасах нiхто не продае.

– У турецьких купцiв можна купити цього зiлля. А цей тютюнець ми захопили як трофей у сьогоднiшнiй сутичцi, – розповiв Тарас.

– Хочеш спробувати, козаче? – спитав Максим i простяг Кошичу люльку.

– Це можна. – Самiйло затягнувся на повнi легенi, та одразу ж його обличчя перекосило, i вiн натужно закашляв.

– Кха-кхи! Ну й гидоту ви смалите, люди, у мене аж у грудях запекло, – сказав Кiшка, повертаючи люльку Задериногу. – Бiльше я курити не буду.

– Ну часник iз хрiном теж не всiм на смак подобаеться, але багато хто цю страву iсть i хвалить, – усмiхнувся Кривошапка.

Щойно Кiшка вiдiйшов вiд курцiв, до них одразу пiдiйшло кiлька козакiв, вони й собi почали пробувати куриво. А вiдтак Панько став усiх закликати до iжi.

Пiсля доброго обiду вiдбулася коротка нарада, де було вирiшено, що козаки обох гуртiв злучаться в одну ватагу й три тижнi полюватимуть у самарських лiсах на хутряного звiра. Хутро можна буде вигiдно продати на ярмарку, який незабаром повинен вiдбутися в Черкасах. Отаманом майже одностайно було обрано мудрого Матяша.

Одразу ж пiсля наради отаман покликав до себе Кошича.

– Самiйле, настав час виконати обiцянку. – З цими словами Старий простягнув Кiшцi коштовну шаблю. – Вiзьми цю зброю, поiдь у Тернiвку та вiддай ii батькам Якима.

– Гаразд, отамане, я виконаю обiцяне. – Кошич узяв шаблю i вклав ii за пояс. – Менi б ще двiйко подорожнiх, щоб самотньо не було в дорозi.

– Агов, хлопцi, йдiть-но сюди! – погукав Матяш до Марка й Семена, що вешталися без дiла неподалiк. – Поiдете з Кiшкою до батькiв Якима в Тернiвку?

– А чого б i нi. Поiдемо.

– Ну й добре! – усмiхнувся Матяш. – Як вiддасте шаблю, повернетеся в Черкаси. Ми прибудемо в мiсто якраз на ярмарок. Хай щастить у дорозi!

– А вам бажаю вдалого полювання! – попрощався Самiйло.

Трое козакiв, швидко зiбравшись i осiдлавши коней, вирушили в мандрiвку. Кiлька днiв гурт на чолi з Кошичем мандрував степом бiля краю самарських лiсiв до Днiпра. За цей час друзям не стрiлося жодного людського житла чи навiть залишкiв стародавнiх поселень. Жодна людська душа не траплялася козакам на очi в цiй глухiй мiсцевостi, зате звiра й птаства на цiй землi була просто неймовiрна кiлькiсть. У самарських лiсах оленi та косулi бiгали цiлими чередами, на галявинах паслися табуни диких коней i турiв. Час вiд часу з лiсових нетрiв виходили лосi, сполоханi ревiнням ведмедiв, i знову ховалися в густих хащах. По ночах вили на мiсяць велетенськi зграi вовкiв. Коло води жила така кiлькiсть качок та iншого водяного птаства, що потривоженi птахи хмарами здiймалися в небо й закривали собою сонце, вiд чого на землю лягала така тiнь, нiби скоро повинна була настати нiч. Риби в цiй рiчцi аж кишiло, козакам не треба було витрачати час на рибальство, достатньо навмання кинути у воду спис – i можна вже витягнути з води велику рибину, а то й кiлька.

Лише коли води Самари з’едналися з Днiпром, перед трiйкою друзiв постали стародавнi землянi вали.

– Старi люди кажуть, що ранiше тут жили люди, яких вигубили татари з монголами пiд час першоi навали кiлькасот рокiв тому, – розповiв Марко.

– Клятi нехристи! – вигукнув Семен. – Щоб iх усiх дiдько забрав! Навiть тодi вони нам вiльно жити не давали!

Кiшка взявся правицею за рукiв’я шаблi, вiдчуваючи жагу помсти.

– Їдьмо далi, не варто тут залишатися. – Самiйло пришпорив коня.

Козаки, спустившись униз за течiею Днiпра, переправилися на правий берег рiчки й помандрували на пiвнiч у бiк Черкас, тримаючись недалеко вiд рiчища. Бiля Таромського пагорба козакам несподiвано втрапила на очi напiвземлянка, збудована зовсiм недавно. У нiй лише мiсяць тому оселився козак – Юхим Рiг. Вiн радо прийняв гостей. Скучивши за людьми, почав оповiдати про свое життя та мрii. Юхим хотiв збудувати на цiй багатiй землi хутiр чи навiть справжне поселення. Одружитися, привести сюди жiнку та кiлькох людей зi свого села. Турбували Юхима двi речi: загроза з татарського боку й те, як краще назвати хутiр. Кошич порадив назвати його Таромським – як пагорб, бiля якого оселився Рiг.

Переночувавши в гостинного господаря, вранцi козаки продовжили свiй шлях, i нiхто ще тодi не знав, що Таромське стане першим вiд часiв Батиевоi навали в сорокових роках XІІІ столiття поселенням на територii сучасного мiста Днiпра.

Два днi козаки пiдiймалися вгору за течiею Днiпра, пiдходячи до кордонiв Черкаського староства. У землях Надпорожжя iм на шляху стрiчалися невеликi ватаги козакiв, мiстян та селян-уходникiв, що займалися промислами: рибальством, мисливством, збиранням меду й воску диких бджiл. На межi Черкаського староства з’явилися й першi поселення – хутори та невеличкi села, що ховалися на днi байракiв, порослих лiсом, чи в самому серцi непролазних хащiв. Заiхати конями туди було вкрай складно, люди були вимушенi селитися в глухих мiсцях, щоб уберегти свое життя вiд татарськоi зброi.

Заглибившись у заселений край, козаки пiд горою натрапили на залишки знищеного великого села. Сотнi почорнiлих, розбитих дощем та вiтром печей стояли просто неба. Повсюди виднiлися висушенi сонцем жовтi людськi костi, на частинi черепiв можна було вгледiти слiди шабельних ударiв та зубiв хижих звiрiв.

Вiд побаченого серце Самiйла наче стиснула залiзна рука. Гнiв i ненависть до ворогiв, що вчинили таке злодiяння, заполонили Кошича.

– Лише рiк тому тут було заможне село Калинiвка, а тепер царюе смерть, – журливо мовив Рудий. – Хай Бог упокоiть душi бiдних людей.

Марко тяжко поклав на себе хрест.

– Падлюки! Ненавиджу бусурманiв! Нехай тi, хто це зробив, повиздихають, як скаженi собаки! – лютував Турбай, розмахуючи кулаками.

– Ми помстимося татарам за все! – Кiшка блискавично вихопив шаблю з пiхов i широко розмахнувся, нiби прагнучи розрубати сонце. – Клянуся небом i землею, що до останнього подиху битиму ворогiв Украiни!

Самiйло пришпорив коня i погнав його чвалом, друзi поспiшили за ним. Довго iхав гурт мовчки, не розбираючи дороги, поки iх не зупинила водяна перепона, рiчка Тясмин. Розгледiвшись, козаки побачили, що доiхали до околиць селища Яцьково-Тясмино. У сутiнках вечiрнього сонця вiдкривався напрочуд мальовничий краевид. Розкидистi верби, розпустивши жовтуватi вiти, вкритi нiжно-зеленими листочками, торкалися темно-блакитноi води, на якiй плавали, вигнувши довгi шиi, бiлоснiжнi лебедi. На протилежному березi рiчки здiймався невеликий пагорб, весь укритий кущами високоi калини. Гiлки ряснiли молочно-бiлими квiтами, зiбраними в кулястi суцвiття. Тихий вiтер лагiдно гойдав iх, як мати гойдае колиску з малою дитиною.

Вiд споглядання цiеi картини Кошич вiдчув, як злiсть покинула його душу й добро знову запанувало в чоловiчому серцi.

– Яка краса! – прохопилося в Семена. – Коли здолаю бусурманiв, залишуся тут жити.

– Переночуемо на околицi села, а вранцi вирушимо до Тернiвки, – запропонував Рудий. Козаки повернули коней до Тясминого.


* * *

Невелика стрiчка рiки, в якiй текла темно-сiра вода, розсiкала надвое густi заростi очерету, вигинаючись кривою дугою навколо невеличкого села на два десятки хат, укритих очеретяними стрiхами. Поселення наполовину заходило в невеликий лiсок, у якому пишно розрослися кущi терну, завдяки чому село було майже непримiтним для ока подорожнього. Ця рiчка здавна мала назву Гнилий Ташлик, а сiльце назвали Тернiвкою.

Уранцi трiйко козакiв проiхали повз Тернiвку, не розгледiвши ii серед листяного моря, i лише згодом вiдшукали поселення, спитавши дорогу в рибалок. Хату родини Вовкiв знайшли одразу. Спiшившись i зайшовши у двiр, Самiйло, Семен та Марко не квапилися кликати господарiв: чорна звiстка важким тягарем тиснула на молодих козакiв.

Раптово скрипнули сiнешнi дверi, у двiр хутко вибiг хлопчина рокiв десяти-дванадцяти, обличчя якого було вкрите маленькими рудими цятками. Великi очi хлопця загорiлися вогнем цiкавостi, коли вiн побачив перед собою козакiв.

– Мамо, тату, до нас у гостi козаки приiхали, певно, друзi Якима! – радiсно закричав хлопець.

– Що ти кажеш, Іванку? До нас Яким приiхав! – почувся схвильований жiночий голос. – Синочку мiй миленький, нарештi я тебе побачу! – Немолода жiнка вибiгла надвiр, ii долонi були в борошнi. Але, побачивши похмурi обличчя козакiв, мати Якима, схопившись за серце, притиснулася спиною до стiни хати, в очах жiнки радiсть змiнилася стражданням, так наче вона передчула страшну новину.

– Що, Одарко, до нас син приiхав?! – почувся сильний чоловiчий голос, iз заднього двору вийшов кремезний, широконосий чоловiк, тримаючи в руках заступ. Це був Сидiр Вовк – батько Якима.

Сидiр окинув оком козакiв i спитав:

– Добридень! Хлопцi, ви вiд Якима?

Самiйло хотiв вiдповiсти на привiтання, але в нього наче язик налився свинцем. З великою натугою, нiби пiднiмаючи вгору кам’яну брилу, Кошич вимовив:

– Помагай Боже! На жаль, лихi вiстi ми принесли у вашу господу. Якима вбили татари.

– А-а-а, си-ину-у мiй!!! – не своiм голосом заволала стара мати. Сповзаючи по стiнi, Одарка закрила обличчя руками й тяжко заплакала, час вiд часу вигукуючи iм’я сина.

– Мiй братик помер! – жалiбно проквилив Іванко, з його очей полилися дрiбнi сльози.

Обличчя Сидора наче почорнiло, на чолi залягли глибокi зморшки, вiн немов за хвилину постарiв на п’ять рокiв. Кинувши заступ на землю, батько спитав глухим голосом:

– Де вiн похований?

– Бiля рiки Самари, на краю татарських володiнь, – сказав Рудий. – Ми поховали його в братськiй могилi.

– Батько отаман направив нас до Тернiвки, щоб ми вiддали вам Якимову частину вiйськовоi здобичi, – додав Кiшка, простягаючи коштовну шаблю старому Вовку.

Сидiр ступив крок назустрiч Самiйловi й тремтячими руками прийняв вiд нього зброю.

– Дякую вам за те, що приiхали до нас, прошу до господи, – глухо вимовив Вовк.

На крики матерi збiглися найближчi сусiди родини Вовкiв. Жiнки завели Одарку до другоi половини хати. Разом iз Сидором та козаками до кухнi зайшло кiлька чоловiкiв, серед яких видiлялися опецькуватий Панас Байдак та Андрiй Шпильовий, що був високий i худий, мов журавель. Сидiр виставив на стiл горiлку й чорний хлiб, хтось принiс смажену курку та печених бурякiв зi сметаною. Вовк заходився частувати гостей. Пом’янувши загиблого, люди почали розпитувати козакiв про Якима та козацьке життя. Самiйло, уникнувши деяких подробиць, розповiв про те, як був убитий Яким, видiляючи Матяша як рятiвника решти козацькоi ватаги.

Вкрай тяжко було бачити Кошичу вбитого горем батька та чути стогони староi матерi. Самiйловi й самому захотiлося пустити сльозу, але вiн стримував себе, волiв не показувати свою слабкiсть. Посидiвши з годину в хатi, Кiшка встав iз-за столу й повiдомив, що хоче пройтися околицями села. Марко та Семен приедналися до нього.

– Як же тяжко було дивитися на страждання батькiв, – вимовив Семен, виходячи надвiр.

– Так, це велике горе, коли батьки ховають своiх дiтей. – Рудий перехрестився, Самiйло з Семеном також поклали на себе хрест.

– А що будемо робити далi – поiдемо до Черкас? – спитав Турбай.

– Та ще до ярмарку багато часу, може, заiдемо до мене в Канiв, – запропонував Кошич.

– Гарна iдея, Кiшко! – кинув Марко.

– Я за! – пiдтримав Семен.

– От i добре, – усмiхнувся Самiйло. – Давно вже я своiх батькiв не бачив.

– Може, сходимо в шинок чи на вечорницi – трохи розвiемося, – закинув Семен.

– Ви йдiть, а я побiля рiчки хочу прогулятися, – сказав Кошич i неквапом пiшов берегом. Козаковi хотiлося побути на самотi: горе родини Вовкiв збурило його душу. Кошич пригадав своiх батькiв i велику сварку, яка зчинилася тодi, коли вiн повiдомив iх, що хоче стати козаком i приеднатися до вiйська Вишневецького. Батько з матiр’ю були проти рiшення сина. Назвавши рiдних «дурними», Самiйло без батькiвського благословення покинув домiвку й вирушив до Черкас. З тих пiр минуло майже сiм рокiв його козакування, i за цей час вiн тiльки раз навiдувався в отчий дiм. Муки сорому почали гризти Кiшку. «І я можу впасти вiд рук ворогiв, i хтось принесе чорну новину моiм батькам. Яким я залишусь у пам’ятi мого роду – поганим сином? Адже я так i не попрохав у них пробачення. І ще треба сказати так багато».

Думки Кошича линули далi. «Смерть на моему шляху пiдстерiгае мене зусiбiч. Чи не помилився я, коли вирiшив пов’язати свою долю з козацтвом? Ще не пiзно вiдцуратися козакування, приiхати до Канева, одружитися з гарною дiвчиною i зажити спокiйним життям».

Самiйло рiзко зупинився, нiби перед ним постала невидима стiна, – такi думки ще нiколи не виникали в його головi. «Але про яке спокiйне життя я говорю? Що буде, коли я та iншi козаки складуть зброю? Бусурмани нападуть, сплюндрують поселення, вирiжуть старих та дiтей, а всiх iнших заберуть у неволю i поженуть у чужi краi, мов худобу. Власну землю, власну сiм’ю, рiдну вiру треба обороняти вiд ворогiв. Як казав Байда: “Нiхто, крiм нас самих, не зможе оборонити рiдну землю”. І це правда, я став козаком, ним i залишусь».

Кошич, вiдчуваючи полегшення, як мандрiвець, що зробив вибiр перед роздорiжжям, глибоко видихнув i пiшов далi.

Ледь помiтна стежина, що звивалася понад Гнилим Ташликом, привела молодого козака до рiчковоi затоки, куди впадав широкий струмок, що нiс кришталево чисту воду. По його берегах росла невисока густа трава та цвiли барвистi квiти. З кришталевого потоку в цеберки набирала воду дiвчина. Вона була гарна, мов веснянi квiти, що росли обабiч струмка. Мала нiжне бiле личко, тонкий опуклий носик, рожевi вуста, великi карi очi, над якими здiймалися темнi брови. Густа руса коса велично спускалася за спину.

Кiшка ще не бачив таких красунь i спочатку завмер. «Яка ж вона гарна, – подумав Самiйло. – Їi краса сяе, як сонце на небi».

Кошич ступив крок уперед, велика гiлка пiд його ногою гучно трiснула.

– У-ой! Хто тут?! – голосно зойкнула дiвчина, стрiмко пiдвелася i впустила цебро у струмок, вода одразу понесла його вниз за течiею. – Ой, мое вiдерце тоне, – жалiбно проквилила вона.

Самiйло миттю стрибнув у струмок i витяг дерев’яне цебро, наповнене водою. Пiдiйшовши до дiвчини, вiн поставив його на землю i привiтався:

– Добридень, красуне! Бiльше не кидай цебро у воду.

Дiвчина зиркнула на козака й потупила очi.

– Дякую тобi, незнайомцю.

– Мене звати Самiйло, я козак. А як тебе звати?

– Я Олена, мiй батько – гончар Панас Байдак з Тернiвки.

– Панас Байдак? – перепитав Кошич. – Я бачив Байдака в хатi Сидора Вовка, коли ми поминали загиблого Якима.

– О-о! Яким помер? Яке жахiття. Нехай його душа потрапить у рай. – Олена сплеснула руками й осiнила себе хрестом.

– Бог дав – Бог узяв, – скрушно мовив Кiшка й змiнив тему. – Ти чогось, Олено, далеко вiдiйшла вiд Тернiвки, не боiшся, що тебе вкрадуть.

– Ще нiхто вкрасти не намагався, – усмiхнулася дiвчина. – А сюди мене мати посилае, у цьому струмку дуже смачна вода.

– То я тебе проведу до села, – запропонував Самiйло, пiдхоплюючи повнi вiдра.

– Добре, проведи, – Олена хитнула плечем.

Кошич з Оленою пiшли поруч мовчки. Кiшка хотiв сказати дiвчинi щось приемне, але не мiг дiбрати слiв. Лише коли стало видно першi хати Тернiвки, Самiйло почав говорити.

– Олено, чи казали тобi, яка ти вродлива? Ти менi дуже сподобалася.

– У-ой! – дiвчина глянула Кошичевi в очi й зашарiлася. – Менi казали парубки такi слова, але це були пустi балачки.

– А чи подобаюсь я тобi? – вiв далi козак.

– Можливо, подобаешся, – тихо вiдповiла Олена, опускаючи очi. «Гарний козак, – думала про себе дiвчина. – А ще менi подобаеться кучерявий Терешко та зеленоокий Андрiй iз сусiднього села».

– А чи можу я заслати сватiв до тебе? – з надiею спитав Кiшка, беручи дiвчину за руку.

– Можеш засилати. – Олена при цих словах пiдвела голову й пильно подивилася йому в очi.

Самiйло, почувши ii вiдповiдь, мало не пiдстрибнув вiд задоволення. «Яке щастя! Я любий Оленi!» – буревiем пронеслися думки в козацькiй головi. Нахилившись, Кошич обхопив дiвчину за тонку талiю i вже було хотiв поцiлувати ii у вуста.

– А-а-ха-ха! – дзвiнко засмiялася дiвчина, поклавши маленький пальчик на губи козака. – Ач який спритний, щойно познайомилися, а ти вже обiймаеш i цiлувати лiзеш.

– Ти така гарна, Олено, що я не можу себе стримати, – прошепотiв Кiшка.

– А-а! Не поспiшай, ласунчику! – Олена вiдвела руки козака вiд себе. – Спочатку одружись, а потiм уже цiлуй.

– Як тiльки приiду до Канева, одразу ж вишлю сватiв до твоiх батькiв, – промовив Самiйло.

– Чекатиму, – бiлозубо всмiхнулася дiвчина й повела лiвим плечем убiк. – Ходiмо разом он до тих кущiв терну, а далi я вже й сама дiйду до хати.

Кошич провiв дiвчину до вказаного мiсця i, окрилений надiею, попрощавшись, побiг шукати друзiв, щоб повiдомити iм радiсну новину.

Олена iз задумливим виразом обличчя взяла вiдра й пiшла до своеi хати, що стояла край села. Але не встигла пройти й кiлькох десяткiв крокiв, як у тернових кущах щось зашурхотiло, i на стежину вискочив, мов чорт iз-пiд землi, високий парубок. Вiн мав гарне смагляве лице, на якому видiлявся орлиний нiс, та темно-карi очi. Довге кучеряве волосся смоляного кольору хвилями спадало до крутих плечей.

– У-оай! – зойкнула Олена, вiдступивши на крок, i кинула вiдра на землю. – Терешку! Ти мене налякав, бешкетнику, в мене мало серце з грудей не вистрибнуло.

– Олено, хто це йшов поряд з тобою? – стурбовано спитав парубок.

– А-а! Та не знаю, хто це такий, – збрехала дiвчина, надувши губки. – Якийсь козак, друг Якима.

– А що вiн тобi розказував, може, домагався тебе? Я його тодi вб’ю! – Юнак схопився за рукiв’я широкого колодiя.

– Нi-нi-нi! – Олена замахала руками. – Вiн мене не домагався. Просто якусь дурню розповiдав, я вже й забула, про що саме.

Терентiй стрiмко пiдскочив до дiвчини, упав перед нею навколiшки й, обхопивши ii ноги руками, палко заговорив:

– Олено! Моя кохана! Я люблю тебе бiльше за власне життя. Стань моею дружиною, подаруй менi свою любов!

– У-ой! Пусти мене, Терешку, а то закричу! – вигукнула дiвчина. – Ми не одруженi, тож не чiпляйся до мене!

Юнак хутко пiдвiвся i схопив дiвчину за плечi.

– Моя горличко! Якби ти знала, як я сильно тебе люблю. Без тебе менi Божий свiт не милий. Я готовий хоч завтра одружитися з тобою. – Парубок почав гаряче цiлувати лице Олени.

Серце в дiвочих грудях швидко-швидко закалатало. Терешко вже давно подобався Оленi, юнак казав iй про свое кохання, але вона все вважала, що вiн просто жартуе. Такоi навали на дiвчину Терентiй ще нiколи не робив, тож Олена розгубилася i кволо намагалася вирватися з обiймiв юнака. «Що ж менi робити? Я вже Самiйловi пообiцяла, i Терешко менi теж подобаеться», – думала дiвчина, вiдчуваючи, як у неi починае паморочитися в головi.

– Люба, якщо ти не станеш моею, я накладу на себе руки. Виходь за мене замiж, кохана, у тебе буде все, що забажаеш. Я вiдшукав у полi горщик iз бусурманським срiблом. Тiльки стань моею, i в тебе буде все.

– Так, я стану твоею, вийду за тебе, – прошепотiла Олена й пристрасно поцiлувала хлопця в губи. – Але пообiцяй менi одне!

– Будь-що, серце мое! – Терентiй пiдхопив Олену на руки й затанцював на мiсцi, не в змозi стримати почуттiв.

– Терешку, завтра зашли старостiв до мене. Наше весiлля мае вiдбутися якомога скорiше, вже на цих вихiдних, – швидко заговорила дiвчина.

– Так, моя кохана! Моя мрiя збудеться! Дякую, Боже! – Парубок пiдстрибнув разом з Оленою i, не втримавшись на ногах, повалився спиною на траву, притискаючи дiвчину до своiх грудей.


* * *

Самiйло був весь у полонi любовi, приемне вiдчуття переповнювало його душу. «Якi ж будуть радi батьки, коли я повiдомлю iм цю гарну новину, – мiркував Кiшка. – Треба швидше дiстатися Канева й вiдправити сватiв у Тернiвку».

Замислений, Кошич не розбирав дороги, пройшов повз крайнi оселi Тернiвки й заглибився в густий лiс. Лише коли почало заходити сонце, Самiйло зрозумiв, що не наближаеться до Тернiвки, а вiддаляеться вiд неi. Розвернувшись, козак побiг вузькою стежкою назад i, коли вже геть стемнiло, опинився в селi. У цей час на краю Тернiвки стояли Семен з Марком та гукали свого товариша.

– А ось i Самiйло, вiн у лiсi був! – закричав Турбай, побачивши побратима.

– Кiшко, ти цвiт папоротi шукав? Наче ж сьогоднi не Купальська нiч, – з усмiшкою мовив Рудий.

– Нащо менi чортiвське золото, – махнув рукою Кошич. – Я закохався в дiвчину й хочу з нею одружитися.

– Отакоi! Ти ii в лiсi здибав? – ступив крок уперед Семен.

– Та де там. Мою наречену звуть Оленою, вона з Тернiвки, дочка Семена Байдака.

– І яка вона, гарна? – поцiкавився Рудий.

– Їi краса слiпить очi, мов сонячне свiтло, – замрiяно пiдняв очi догори Самiйло. – Я хочу якнайшвидше дiбратися до Канева, щоб дiстати батькiвське благословення та заслати сватiв.

– Це добра справа. – Марко пiдкрутив вуса. – Я теж сподобав тут одну дiвчину, Параску. Вона така ж руда, як i я.

– Ха-ха-ха! – засмiявся Турбай. – Це, мабуть, про нашого Марка в пiснi йдеться:

		Дiд рудий, баба руда,
		Батько рудий, мати руда,
		І я рудий, руду взяв,
		Бо рудую сподобав.

Друзi весело розсмiялися. Поки козаки розмовляли, запала нiч.

– Треба вже вкладатися спати, щоб завтра рано виiхати, – запропонував Кiшка.

Козаки пiшли на нiчлiг у хату Вовкiв. Кожен iз них мрiяв про майбутню любов та довге життя, i нiхто не думав про постiйну вiйну з бусурманами та смертельну небезпеку, що чатувала поряд.




Роздiл ІІІ. Дiвчина з Ірдинського болота


Стомленi конi протяжно форкали й тягнули морди до корит з водою. Самiйло, Марко й Семен засипали коням вiвса та зайшли до невеличкоi корчми, що стояла на околицi Дубiiвки – бiдного села, за яким починалися темнi лiси Ірдинського болота. Неподалiк сiльськоi корчми простяглася старовинна дорога, що в давнину розсiкала болотяний масив надвое, але нинi цей шлях був занедбаний, дорога майже повнiстю заросла кущами та високою травою.

– Щось менi, Кiшко, не подобаеться цей шлях, – мовив Рудий, сiдаючи за грубо збиту дерев’яну лаву. – Треба було вiд Тясминого повертати на Городище й оминути це болото.

– Тодi б ми витратили цiлий день, а то й пiвтора на об’iзд, – махнув рукою Кошич. – А так навпростець переiдемо болото, дiстанемося Ірдинi. А вiд Ірдинi два кроки до Старосiлля, звiдки вiдкриваеться прямий шлях на Канiв. Я iздив через болото з батьком десять рокiв тому, тож дорогу знаю.

– Твоi слова та Богу у вуха, – сказав Семен i гукнув корчмаря.

Довгобородий корчмар неохоче пiдiйшов до козакiв, зиркаючи на них недобрими очима. Прийнявши замовлення, бородань незабаром принiс смаженини та квасу. У корчмi було мало люду, в кутку на лавi спав босоногий голодранець, бiля якого за столом сидiв кучерявий циган та дудлив пиво з великого кухля. У центрi корчми за великим столом сидiли трое селян та, розпиваючи пляшку горiлки, вели цiкаву бесiду.

– Ось тобi хрест, Микито, – перехрестився червононосий чолов’яга. – Я на власнi очi бачив чорта, що живе в цьому болотi.

– Панасе, та ти, мабуть, горiлки тодi перепив, – усмiхаючись, промовив щокатий Микита.

– Та нi ж бо, я святу правду кажу. – Панас знову перехрестився. – Два роки тому восени я пiшов на болото збирати ягоди, далеченько зайшов i заблукав. Кiлька годин кружляв по колiна у водi, коли ж вийшов у болотяне серце – мертвий лiс.

– Нiколи не чув про мертвий лiс, – мовив третiй селянин, молодий чоловiк iз невеликими вусами та шрамом на пiдборiддi.

– То, Дмитре, страшне мiсце, – оповiдав далi Панас. – У серцi болота земля чорна, наче випалена сильним жаром, жодна травинка на нiй не росте, нема там нi звiрiв, нi птахiв, лише мертвi дерева, i гiлки в них чорнi, покрученi, без листя. У тому мiсцi так моторошно стае, наче ось-ось у пекло потрапиш. У мертвому лiсi дiйшов я до зеленого каменя, бiля якого було озерце, – вода в ньому така чорна, мов чорнило.

– А де ж твiй чорт, Панасе? – перебив оповiдача Микита.

– Я ще до нього не дiйшов. Так ось, присiв я на той зелений камiнь перепочити, аж чую: позад мене щось захлюпотiло, зарохкало та замукало. Повертаю я голову й бачу одноокого чорта, високого, мов стовп, замiсть носа в нього свинячий п’ятак, на головi козячi роги ростуть, а едине око цього люципера вогнем горить. Вiд вигляду цього страхiття мене такий жах пойняв, що я дременув, не розбираючи дороги, i не пам’ятаю, як вийшов на другий край болота бiля Ірдинi.

– А чого ти, Панасе, вирiшив, що бачив саме чорта? Може, то був лiсовик чи болотяник, – задумливо заговорив Микита. – Мiй дядько розповiдав, що рокiв шiсть тому зайшов у болото назбирати качиних яець. Дiйшовши до самоi драговини, все збирався повертати назад, коли почув гучний хлюпiт i причаiвся в кущах. Повз нього пройшла якась потвора, напiвлюдина в чорнiй одежi. Дядько розповiдав, що голова в чудовиська була кругла, без вух та носа, i лише з одним оком посерединi. І йшло це страховисько по болотянiй трясовинi так, наче це був битий шлях. Так ось, я думаю, що це був болотяник – хазяiн Ірдинського болота.

– Не знаю, не знаю, – промовив Панас. – Менi все-таки здаеться, що я бачив чорта.

– А менi хлопцi з сусiднього села розповiдали, що на болотi живе чи то вiдьма, чи то мавка, – втрутився в розмову Дмитро. – Вона гола, з розпущеним волоссям ходить по болотi, як по твердiй землi, заманюе чоловiкiв i топить iх у баговиннi.

– Я теж про цю вiдьму чув. – Панас перехилив кухлик з горiлкою. – Кажуть, що ця вiдьма – жiнка одноокого чорта i що то вона торiк утопила в болотi Макарiя – молодшого сина нашого священика.

– Ця чортiвня геть розгулялася в Ірдинi. – Микита стукнув кулаком по столу. – Мiсяць тому в болотi згинули безслiдно купцi, що iхали старим шляхом. Треба побалакати з Бiлодiдом, подейкують, вiн усю нечисту силу знае, хай би заспокоiв нечисть.

– Та люди вже балакали з Бiлодiдом про того чорта й вiдьму, але вiн наче води в рота набрав, нiчого не каже, – повiдав Панас.

Прислухаючись до бесiди селян, козаки мовчки вечеряли. Мовчанку порушив Турбай.

– Менi не подобаеться те, що люди розповiдають про це болото. Може, Марко мав рацiю: треба було оминути це лихе мiсце.

– Та то пусте, людськi побрехеньки, – махнув рукою Кошич. – Зрештою, ми козаки, нам годi боятися якихось чортiв чи вiдьом, нам сам Бог помагае.

Хоча Самiйло й не вiрив у балачки селян, проте i йому було тривожно. Ірдинське болото здавна мало лиху славу.

Повечерявши, друзi заночували в корчмi, й нiхто не помiтив, як глухоi ночi циган вислизнув надвiр i пошкандибав старим шляхом углиб болота.


* * *

Розлогi вiти великих дерев сходилися над старою дорогою у кiлька ярусiв, формуючи темно-зелену стелю, через яку сонячне промiння майже не пробивалося до землi. В Ірдинському болотi навiть у безхмарний день царювали вiчнi сутiнки. Трое козакiв, ведучи коней за припону, продиралися крiзь кущi, якi розрослися на старому шляху, мов бур’ян на занедбаному городi. Незважаючи на те, що Самiйло збудив своiх друзiв ще до свiтанку, до опiвдня козаки пройшли менше, нiж планували, i до села Ірдинь ще треба було йти зо двi години.

На великiй галявинi на краю кривенького озерця, яке поступово переходило у трясовиння, друзi вирiшили перепочити. Жуючи сухарi, Кiшка слухав, як в озерцi вовтузяться великi жаби та вужi, й пильним оком оглядав протилежний край галявини, де густо розрiсся верболiз та шипшина.

Раптом Кошич побачив чоловiчу постать. Невiдомий, ховаючись у кущах, розглядав козакiв. Кiшка вiдвiв очi й уголос проказав:

– Хлопцi, гляньмо на озеро. Може, там риба е?

– Тю, яка там риба, Кiшко!? Там самi лише жаби кумкають! – вiдказав Рудий.

Самiйло пiдморгнув йому одним оком i вказав поглядом на озеро. Марко прочитав в очах друга стурбованiсть i ляснув Турбая по плечу.

– Семене, ходiмо до озера.

– Вже йду.

Коли трiйко товаришiв дiйшли до берега, Кiшка почав швидко оповiдати тихим голосом:

– За нами стежить якийсь чоловiк, вiн зачаiвся в кущах на протилежному краю галявини.

– Чого йому треба? – запитав Турбай.

– Певно, що в нього лихi намiри, чесна людина вже вийшла б до нас, – припустив Марко.

– То, може, пiдемо й схопимо його, – запропонував Семен.

– Так просто в тi кущi не залiзеш, вiн швидко побачить, що його викрили, i втече вiд нас. – Кiшка поклав руку на потилицю. – Зробiмо ось що: ми пiдемо далi по шляху, а коли трохи вiдiйдемо вiд галявини, то я зiйду з дороги, зроблю гак, зайду йому за спину, схоплю його й розпитаю.

– Щось менi не подобаеться твiй план, – наморщив лоба Рудий.

– Та все буде добре, можете мене й не чекати, iдiть просто до Ірдинi, я вас наздожену або прийду до села короткою стежиною.

– А ми чого не можемо пiти до села короткою стежкою? – поцiкавився Семен.

– Ця стежка завузька, петляе помiж дерев, нею конi не пройдуть.

Не виказуючи своiх намiрiв, козаки неспiшно зiбралися, взяли коней за поводи й вирушили в дорогу. Коли вони вiдiйшли двiстi крокiв вiд галявини, Самiйло вiддав повiд свого коня Марковi й зайшов у болотяний лiс. Безшумно ступаючи вогким грунтом, Кошич заглибився в лiсовi сутiнки й повернув у бiк галявини. Вiдрахувавши двiстi крокiв, козак знову розвернувся й обережно зайшов у верболiз. Чоловiка, що шпигував, на старому мiсцi вже не було, та молоде вухо вловило ледь чутний трiск гiлля. Кiшка почимчикував у тому напрямку й невдовзi побачив його спину: той саме продирався крiзь колючi кущi. Самiйло пришвидшив крок, аж тут пiд його ногою з гучнiстю пострiлу зламалася велика гiлка. Чоловiк обернувся на звук – i козак побачив його обличчя. Це був циган iз Дубiiвськоi корчми.

Циган присвиснув i, зiщулившись, припустився бiгом, продираючись крiзь кущi, мов ведмiдь.

– Ану стiй! – на повнi груди заволав Кошич i погнався за втiкачем.

У першi секунди погонi Самiйло зумiв трохи нагнати цигана, але коли той вийшов iз чагарникiв, то вдарив на ноги з таким жаром, що мiг би позмагатися з давньогрецьким атлетом на Олiмпiадi. Вiдстань мiж циганом i козаком почала невпинно збiльшуватися. Минуло кiлька хвилин, i циган став петляти, як заець, що тiкае вiд вовка. Ноги Кiшки захлюпали по багнюцi, а вiдтак багнюка почала перетворюватися на трясовину, ступнi козака вже затягувало по самiсiньку гомiлку. Самiйловi доводилося з силою ступати вперед, видираючи ноги з цупких обiймiв болота. Цигановi теж було несолодко, вiн значно уповiльнив темп, i козак почав його наздоганяти. Шпигун це помiтив i звернув лiворуч, роблячи довгий гак.

«Якщо пiти навпростець, я його швидко наздожену», – майнула думка в головi Кошича. Козак стрибнув на великий шмат чорноi землi, де нiчого не росло. Це була помилка. Щойно Кiшка ступив на цю чорну землю, як вона розiйшлася пiд його ногами, мов рiдке тiсто. Самiйло не встигнув i оком змигнути, як його ноги загрузли по колiна, а коли клiпнув очима, то побачив, що опинився в трясовиннi по пояс. У козацькiй головi забила в поховальний дзвiн страшна думка: «Ось i смерть моя». Самiйло розпростер руки, iнстинктивно шукаючи опори. «Нi, це не моя смерть! Я так не загину!» Одначе Кошич поринав у драговину дедалi глибше, вiдчуваючи, наче сотнi маленьких рученяток учепилися за його ноги й тягнуть донизу.

Коли чорне тiсто сягнуло плечей козака, його правиця намацала корiння дерева. Самiйло, ухопившись за нього з усiх сил, перекинув до рятiвного корiнця лiву руку. Напружившись так, що аж заболiли м’язи плечей, Кошич почав видиратися нагору, використовуючи корiння як драбину. Трясовина хлюпала, чавкотiла та булькала, не бажаючи вiдпускати свою здобич. Козаковi знадобилося цiлих п’ять хвилин, щоб вивiльнитися з болотяноi пастки.

За той час вiд цигана й слiду не лишилося. Озирнувшись, Самiйло зрозумiв, що потрапив у незнайому мiсцину. Навколо стирчала чахла рослиннiсть, темнi дерева простягали покрученi вiти над чорним драговинням. На додачу болото засмоктало пiстоль та нiж, однак шабля, на диво, залишилася на чересi.

Сяк-так очистившись вiд багнюки, Кошич пiшов навмання шукати вихiд на стару дорогу. Козак спочатку хотiв вiднайти шлях за своiми старими слiдами, але болото вже встигло iх поглинути. Майже пiвтори години Кiшка блукав по вогкiй землi, оминаючи трясовину та озерця брудноi води, поки не вийшов на твердий грунт, на якому густо росла зелена трава й високо в небо здiймалися крони дерев.

Коли Самiйло наблизився до краю невеликоi галявини, почулося вовче гарчання – дикий звiр був зовсiм поряд. Козак виглянув з-поза кущiв. Великий старий вовк стояв, зiгнувши заднi лапи й готуючись до стрибка, перед молодою дiвчиною, що притиснулася спиною до розлогого дерева, яке росло на краю галявини. Дiвчина в руках тримала невеликий нiж i не зводила пильного погляду з вовчоi морди. На дiвочому обличчi не було й тiнi страху, що здивувало Кошича, але вiн не мав часу думати про це. «Дiвчину треба негайно рятувати», – думка, мов списом, штрикнула козака. Щось крикнувши, Кiшка миттево витягнув шаблю з пiхов, вихопився на галявину й кинувся до вовка. Але було вже пiзно: вовк одночасно з чоловiчим криком стрибнув на дiвчину. Далi козак побачив те, вiд чого вiн укляк на мiсцi.

Тендiтна дiвчина з небаченою швидкiстю вiдскочила вiд дерева й блискавично встромила нiж у вовчу шию – поки ще той був у повiтрi. З пащi звiра одразу ж полилася кров, i вiн упав, забившись у корчах. Дiвчина, ступивши до вовка один крок, безжально перервала йому життя, холодною рукою ката загнавши лезо мiж шиею i звiриною головою. Далi незнайомка знову притиснулася до дерева й пiдняла ножа. Дiвочi очi, не клiпаючи, споглядали замурзаного в багнюцi козака.

– Стiй на мiсцi, бо я тебе вб’ю! – гучно промовила дiвчина, i Самiйло зрозумiв, що вона не жартуе. Вiн сам умiв жбурляти ножi й бачив, що дiвчина приготувалася до кидка.

– Я й так стою на мiсцi. Не бiйся мене, я бiг тобi на допомогу. Я козак Самiйло. А ти…

– Я нiкого не боюся. – Дiвчина криво всмiхнулася, блиснувши бiленькими зубами. – А хто ти такий, я не знаю. Розвелося тут харцизiв усяких, вештаються по болоту, немов у себе вдома.

– Який же я харциз? Я з вiйська Байди, князя Вишневецького, бився з бусурманами в Хортицькiй Сiчi. Мене в Каневi та Черкасах кожен пес знае. – Розповiдаючи це, Кошич вклав шаблю в пiхви й пильнiше роздивився дiвчину. Аж тепер вiн завважив, яка вона красуня. Дiвчина мала кругле обличчя, блакитнi очi, нiжну бiлу шкiру пiдкреслювали чорнi брови та розплетене волосся кольору безмiсячноi ночi. Тонкi вуста правильноi форми були рожевi, мов коралi. Хоча дiвчина мала тонку фiгуру, Самiйло вiдчував, що в незнайомцi таiться велика фiзична сила. Дiвчина одразу здогадалася, що сподобалася козаковi. Опустивши руку з ножем, вона заговорила:

– Чого ти на мене витрiщився, наче циган на кобилу?

– Бог дав людинi очi, щоб дивитися, – усмiхнувся Самiйло. – Як тебе звати? Що ти робиш сама на цьому болотi? Тут небезпечно, тут десь нипае циган, я гадаю, що вiн розбiйник.

– Мене звуть Мiла, – повiдомила дiвчина. – Багато знатимеш – рано посивiеш. – І вiдiйшла вбiк.

– Йди, куди йшов, не переслiдуй мене. – Дiвчина стрiмко розвернулася й хутко пройшла мiж двома кущами.

– Стiй! Не кидай мене, я заблукав. Допоможи менi дiстатися до Ірдинi, – розгубленим голосом прокричав Кiшка.

Спливло кiлька секунд, i гiлля на одному з кущiв розсунулося, на мiсцi вiт з’явилося дiвоче обличчя з трохи наморщеним чолом. Якусь мить Мiла роздивлялася козака, а потiм, здiйнявши очi вгору, видихнула, наче роблячи тяжкий вибiр.

– Ой! Ну добре. Йди за мною, тiльки нi про що мене не розпитуй i не чiпляйся, iнакше я тебе покину.

– Дякую, у мене й на думцi не було до тебе чiплятися.

Кошич прудко пiдiйшов до Мiли. Дiвчина швидким кроком попрямувала в лiсовi нетрi так, наче це був не густий лiс, а мiська вулиця. Мiла так моторно йшла лiсом, петляючи помiж деревами, що козаковi за нею було важко триматися. «Хто ж вона така?» – думав про себе Самiйло. Ще нiколи в життi вiн не зустрiчав жiнок, що могли вбити вовка з такою легкiстю, нiби це було мишеня, та навiть i не чув про таких. Щоправда, писар Григорiй Гусак, який вчився заморськоi мудростi, колись розповiдав про те, що в сиву давнину iснувало плем’я жiнок-воiнiв, котрих звали амазонками. Але це плем’я згинуло тисячi рокiв тому. Мiла аж нiяк не могла бути амазонкою.

«А може, Мiла вiдьма чи мавка?!» – несподiвана гадка стрiлою впилася в мозок козака. Кiшка згадав розповiдi селян про нечисту силу, яка начебто живе в Ірдинському болотi, й трохи насторожено подивився на Мiлу. Ледь затримавшись, Самiйло перехрестив спину дiвчини й потiм ii наздогнав.

Дiвча спокiйно йшло серед дерев. «Та нi, Мiла не чаклунка й не мавка, святий хрест не обманути», – сам себе заспокоiв Кошич. Іти мовчки Самiйловi набридло, i вiн почав просто без прикрас розповiдати дiвчинi про те, як став козаком, як бився з татарами пiд проводом Байди. Розказав також Кiшка й про те, як вiн посварився з батьками, й ось тепер iз двома друзями iде додому в Канiв, щоб попросити пробачення в рiдних.

Мiла мовчки слухала козака, час вiд часу кидаючи на нього короткi погляди. Закiнчуючи розповiдь про свое життя, Самiйло раптом сам собi здивувався. «Чого це я розказав незнайомiй дивнiй дiвчинi те, про що не розповiдав жоднiй живiй душi?! Слова наче самi почали линути з мене. Може, Мiла все-таки вiдьма!» Ця гадка чорною хмариною нависла над серцем козака. Хiд думок перервав нелюдський крик:

– А-а-рр-е-е!

Гiлля затрiщало, i з кущiв навпроти Мiли та Кiшки вийшло страховисько. Воно було на двi голови вище за Кошича, мало лисий череп без вух, на якому злiва виднiлося одне-едине око, а справа, там, де повинно бути друге, залишився тiльки клапоть червоноi шкiри, бiльше схожий на жований шматок сирого м’яса. Замiсть носа в потвори зяяло чорне провалля з двома дiрками, з одного боку щелепи не вистачало шматка шкiри, там стирчали великi жовтi зуби. Страховисько було вбране в темний шкiряний одяг i тримало в правицi широкий бердиш на довгому держаку.

Мiла, побачивши цю iстоту, не злякалася, а лише коротко зойкнула. Тим часом Самiйло, згадавши розповiдi людей про болотяного чорта, дiяв блискавично. Схопивши дiвчину за плече, вiн шарпнув ii убiк, одночасно вихоплюючи шаблю з пiхов. Мiла, не втримавшись на ногах, упала. Чудовисько заревло диким звiром i, розмахнувшись тяжким бердишем, мов пiр’iною, завдало удару.

Кiшка вмить вiдскочив убiк, упав на землю й перекрутився через спину. Широке лезо з неймовiрною силою вдарило в деревину. Високий дуб вiд удару струсонуло аж до верхiвки, уламок деревини вiдколовся вiд стовбура, товста гiлка гепнулася на землю. Скочивши на ноги, Кошич занiс шаблю, намiряючись пiдрубати кiнцiвки потворi, однак та блискавично здiйняла бердиш для нового удару.

Мiж потворою i козаком несподiвано зринула Мiла, розставивши руки.

– Тату, не вбивай козака, – мовила вона, звертаючись до потворного чоловiка. – Вiн не хотiв учиняти нiчого поганого. Самiйло заблукав у болотi, я допомагаю йому дiстатися Ірдинi.

Вiд здивування в Кошича аж нижня щелепа вiдвисла.

– Мм-л-а-а! – Страшний чоловiк iз великим зусиллям видав ротом слово, схоже на iм’я дiвчини, i опустив бердиш. Самiйло сховав шаблю в пiхви.

– Татусю, не хвилюйся, усе буде добре. Я проведу козака до дороги й одразу ж повернуся до хати.

Одне око чоловiка насторожено оглянуло козака.

– Мм-л-а-а! А-аха! – уже тихiше промовив велет i вiдступив у лiсовi сутiнки.

– Добре, тату, як скажеш! – Мiла повернулася до козака. – Чого вирячив очi, як варений сом? Іди за мною, швидше, я виведу тебе на прямий шлях iз болота.

Ошелешений, Кiшка пiшов поряд iз дiвчиною, але перед його очима все ще стояла страшна пика чоловiка, якого Мiла називала своiм батьком.

– Мiло, цей болотяний чорт справдi твiй батько?

– Не смiй так називати мого тата, а то я покину тебе самого! – розгнiвано вигукнула Мiла.

– Пробач менi. Я дуже здивований, – мовив Самiйло. – Навiть не знаю, що думати. Ти часом не вiдьма? Розкажи менi правду про себе та своiх батькiв. Я чесно тобi розповiв про своiх рiдних.

– Ох! Ти мене вже дiйняв!

Мiла, закопиливши губи, подивилася просто у вiчi козаковi, плануючи сказати щось гостре, але несподiвано риси ii обличчя пом’якшали, вона всмiхнулася кiнчиками вуст i вiдвела погляд.

– Гаразд, слухай мене, козаче. Мого батька звуть Сава, вiн не чорт, а звичайна людина. Коли вiн був iще дитиною, його жорстоко скалiчили бусурмани: вирвали язика, викололи око, вiдрiзали нiс та вуха. Саву виходив Бiлодiд i привiв на це болото, де в тi часи жила стара знахарка Катря. Вона лiкувала хворих травами та корiнням. Забобоннi люди вважали ii вiдьмою, хоча та нею не була. Стара Катря мала молоду доньку Орисю – це моя мати. Якось Орися збирала ягоди в Ірдинському лiсi та вийшла на край галявини, посерединi якоi було невеличке озеро з кришталевою водою. Бiля озера росло гiллясте дерево, на якому збудувала свое гнiздо Божа пташка – ластiвка. Пiд деревом жалiбно квилило мале пташенятко, що не могло злетiти. Орися хотiла допомогти бiдолашцi, але несподiвано з лiсу вийшов Сава. Вiд жаху в моеi матерi вiдiбрало ноги, вона так i вклякла на мiсцi. Не помiчаючи ii, Сава з риком пiдiйшов до пташеняти. Орися думала, що вiн розчавить чи з’iсть маля, але той натомiсть обережно пiдняв i поклав його в гнiздо. Наступного дня Орися знову прийшла на це мiсце й побачила, як Сава допомiг черепашцi, що перевернулася на спину, стати на ноги. Моя мати почала спостерiгати за Савою i невдовзi дiзналася, що вiн пiдгодовуе зерном птахiв та тварин. Птахи, зайцi, бiлицi зовсiм не боялися його страшного вигляду, вони спокiйно iли з його долонь. Незабаром моя мати покохала Саву за його добру душу та чуйне серце. Їi перестала лякати його скалiчена зовнiшнiсть. Орися розказала про своi почуття Савi, i вiн також покохав ii. Вiдтак народилася я. П’ять рокiв тому моя бабуся й мама померли, згорiвши вiд лихоманки. Вiдтодi я живу з батьком сама в цьому болотi.

– Я спiвчуваю тобi, – щиро сказав Кошич. – А ти хочеш жити не на болотi, а серед людей – десь у селi чи мiстi?

– Так, хочу, менi вже остогидiло це болото. – Мiла махнула рукою. – Та я не можу покинути батька самого, вiн едина рiдна людина, яку я знаю, крiм Бiлодiда. Але люди не приймуть мого батька до спiльноти, якщо навiть ти, козак, побачивши Саву, прийняв його за чорта.

– Авжеж, у твоiх словах правда, – хитнув головою Кiшка. – А можна спитати, хто такий Бiлодiд, вiн завжди жив на цьому болотi?

– Хто вiн такий, я достеменно не знаю. Люди кажуть, що вiн чаклун-характерник. Бiлодiд не любить розповiдати про себе. Стара Катря менi повiдала, що начебто за давнiх часiв Бiлодiд був козаком, i ранiше вiн не жив на болотi, а лише згодом тут оселився. Моя бабця казала, що коли вперше його побачила, то вiн уже був сивим дiдом.

Розмовляючи, козак iз дiвчиною й незчулися, як опинилися на старiй дорозi. Першою опам’яталася Мiла.

– Ось ми й вийшли на битий шлях. Іди вперед, за пiвгодини побачиш хати Ірдинi. – Дiвчина стрiмко розвернулася i пiшла в лiс.

– Дякую тобi, Мiло! Хай Бог тобi помагае! – гукнув на прощання Кошич.

– Щасти й тобi, козаче. Не бiйся власних батькiв, вони тобi пробачать, – залунало у вiдповiдь.

Кiшка вдарив на ноги i, йдучи шляхом, скоро побачив, як лiси розступилися i з’явився великий луг, посеред якого текла вузенька рiчка. Обабiч неi скупчилося два десятки скоцюрблених хатинок пiд очеретяними стрiхами. На тому мiсцi, де старий шлях вливався в луг, Самiйла вже чекали друзi.

– Гов! А ось i Кiшка йде! Ми вже думали, що з тобою бiда стряслася, i хотiли рушати на пошуки! – весело вигукнув Семен.

– Самiйле, чого ти такий брудний, мов чорт у пеклi? Чи ти в трясовину провалився? – запитав Марко.

– У трясовину мене навмисно завiв той падлючий циган, за яким я погнався, – вiдповiв Кошич. – Дивом урятувався вiд смертi, а потiм заблукав у лiсi, мене вивела на шлях одна дiвчина, що живе на болотi.

– Хо-хо-хо! Друже, тобi точно слiд оженитися, якщо ти навiть у глухому болотi дiвчат знаходиш, – розсмiявся Турбай. – У нас також пригода була.

– А яка саме пригода? – поцiкавився Самiйло.

– Бiля Ірдинi на нас якiсь харцизи влаштували засiдку, – почав розповiдь Рудий. – Але коли ми проходили повз, то зрозумiли, що розбiйникiв хтось добряче налякав. Ми почули рев невiдомого звiра, кiлька пострiлiв та гучнi крики. Пiшли на тi крики i знайшли п’ять земляних лежанок, у яких ще недавно були люди.

– Ще ми там побачили покинуту зброю: двi рушницi, великий нiж та пiстоль, – додав Турбай.

– Навколо була зiм’ята трава й поламане гiлля, на якому висiли клоччя вiд одежi, – Марко продовжив далi оповiдати. – Щось так налякало харцизiв, що вони, залишивши зброю, чкурнули навпростець, не розбираючи дороги.

– Покинуту зброю ми забрали собi. – Семен поклав руку на довгу рушницю бiля своiх нiг.

– Це просто чудово, бо я втопив у болотi свого пiстоля та ножа, – сказав Кiшка.

– То вiзьмеш собi зброю харцизiв, хай послужить доброму дiлу, а не грабунку, – всмiхнувся Рудий.

– Певно, той циган, що стежив за нами, був iз цiеi розбiйницькоi ватаги, – припустив Кошич. – А налякав розбiйникiв Сава, скалiчений бусурманськими катами чоловiк, батько дiвчини, що допомогла менi вийти з болота.

– Кiшко, розкажи нам про своi пригоди, так кортить iх послухати, – попрохав Семен.

– Усе розкажу, тiльки спочатку пообiдаймо!

– Слушна думка, – погодився Марко.

Друзi пiшли до подвiр’я, де зупинилися козаки. Там Самiйло перевдягнувся в усе чисте i за столом розповiв, що з ним сталося на Ірдинському болотi.

– Це вельми сумна iсторiя, – промовив Марко пiд кiнець розповiдi Кiшки. – Я тепер розумiю, чого Сава ховаеться в болотi. Якщо вiн справдi такий страшний на вигляд, то не дивно, що його всi мають за чорта чи за якусь iншу нечисту силу, а Мiла не може покинути свого батька.

– А я зрозумiв, де беруться всi цi iсторii про чортiв та вiдьом, – проказав Семен, жуючи чорний хлiб. – А що, Кiшко, ця Мiла справдi вбила вовка одним ударом ножа?

– Так, навiть оком не змигнувши. Вона здолала велетенського вовка, наче той був слiпим цуценям.

– Ти ба! Я б iз такою жiнкою в одному лiжку спати побоявся. – Турбай проковтнув хлiб i заiв його прокопченою рибою.

– А менi вона сподобалась, я зроду не зустрiчав такоi смiливоi та сильноi дiвчини, – мовив Самiйло.

– Мiла тобi подобаеться бiльше за Олену? – спитав Рудий, пiдморгнувши.

Кошич наморщив чоло: несподiване питання заскочило його зненацька.

– Та нi, Олена менi подобаеться бiльше, – трохи невпевнено мовив козак.

– Поки не стемнiло, гайда до Старосiлля. Там е велика корчма, де можна переночувати, а зранку поiдемо просто до Канева, – сказав Семен, устаючи з-за столу.

– Турбай дiло каже. Якщо ми завтра рано виiдемо зi Старосiлля, то пiд вечiр уже будемо в мiстi, – скочив на ноги Кiшка.

Друзi хутко зiбрались i за годину до ночi дiсталися великого та багатого села Старосiлля, в якому мешкали люди вiд часу хрещення Киiвськоi Русi. Нашвидку повечерявши, козаки заночували в мiсцевiй кормчi.

Як тiльки з-за обрiю зiйшло жовтогаряче сонце, трiйко друзiв уже були на ногах. Поснiдавши та розплатившись iз корчмарем, вони одразу вирушили в дорогу.

Кошич хвилювався: вiн не знав, як зустрiнуть його батьки, чи пробачать йому слова, сказанi в гнiвi. Окрiм того, ще одна думка непокоiла хлопця. Перед внутрiшнiм зором Самiйла поставала то Олена, то Мiла, i одночасно в головi прокручувалося питання Марка: «Мiла тобi подобаеться бiльше за Олену?» Кiшка не мiг вiдповiсти на це питання, дивним чином йому подобалися обидвi дiвчини однаково. Козацьке серце наче розкраялося надвое. Кошич ще дужче замислився. Незвичайна Мiла в глибинi душi трохи вiдлякувала Самiйла, але водночас вабила його своею таемничiстю та силою. «Якщо я одружуся з Мiлою, то, мабуть, нi в кого в Украiнi не буде такоi жiнки-амазонки. Але звоювати серце Мiли буде вкрай важко. Якщо посваритися з нею, то може статися велика бiда. Натомiсть Олена – проста дiвчина, нiжна й гарна, як квiтка, з нею можна буде прожити щасливо». Кiшка навiть сварки з Оленою не мiг уявити. «Розгнiване обличчя красунi мало такий кумедний та лагiдний вигляд, що його хотiлося лише пестити та цiлувати». Проте звичайнiсть i простота Олени певним чином вiдвертали Самiйла вiд неi. «Однак моi батьки такою невiсткою, як Мiла, напевно, будуть невдоволенi, а от Оленка iм сподобаеться. Якби був поряд Матяш, можна було б спитати в нього поради. Та нi, вирiшити мушу лише я сам». Вiд думок у козака аж у головi запаморочилось.

Кiшка потрусив головою. «Що це я, козак, забиваю свою макiтру такими думками. Домовився засилати сватiв до Олени, то з нею й одружуся. І грець моiм думкам».

Пiд вечiр уторований шлях привiв вершникiв до днiпровських пагорбiв, на яких височiла могутня Канiвська фортеця. Вечiрне сонце кидало золотаве промiння на шiсть замкових башт та на ланцюгову браму, яку саме повiльно пiдiймали. Пiсля того як брама притулиться до фортечних ворiт, потрапити до Канiвського замку, що був оперезаний глибоким ровом, було неможливо. За фортецею виглядало невелике мiстечко, оточене дерев’яною засiкою, поряд iз якою було викопано рiв.

– Поквапмося! Якщо зачинять мiськi ворота, жовнiри нас не пустять у мiсто! Тодi ми потрапимо в Канiв лише завтра вранцi! – вигукнув Самiйло й пришпорив коня.

На щастя, козаки встигли. Вайлуватi охоронцi, пiдпираючи своiми боками товстелезнi дубовi ворота, кованi залiзом, лiниво перегукувалися: «Може, час зачиняти браму? А чи зварив корчмар сьогоднi медовухи?»

Трiйко козакiв не викликали зацiкавлення в охоронцiв. Тi лише спитали: «Ви купцi? У вас нема чогось на продаж?» Почувши негативну вiдповiдь, старший вартовий коротко махнув рукою, вказуючи вершникам на мiсто, i звелiв зачиняти браму. Козаки в’iхали у вечiрне мiсто й незабаром уже були бiля господи Кошичiв – великоi хати, огородженоi мiцним парканом, навпроти якого росли кущi бузини та калини.

– Хлопцi, почекайте мене тут, – мовив Кiшка, зiстрибуючи з коня. – Я хочу спершу поговорити з батьками наодинцi, а потiм вас погукаю.

Семен iз Марком залишилися з конями бiля кущiв, Кошич обiйшов паркан злiва й наблизився до ворiт, якi чомусь не були зачиненi. Призахiдне сонце ще добре освiтлювало землю. Коло ворiт стояла собача буда, в якiй дрiмав старий кудлатий пес. Щойно козак узявся за браму, пес умить пiдняв голову й збирався загавкати, але, впiзнавши молодого хазяiна, вискочив з будки й радiсно задзявкотiв, розмахуючи хвостом, мов вiником. Самiйло почухав пса за вухом i пiдiйшов до дверей хати. Серце в грудях закалатало, Кiшка поклав долоню на рукiв’я шаблi й прошепотiв:

– Я нiчого не боюся.

Постукав у дверi й за кiлька секунд почув материн голос:

– Хто там! Це ти, Варваро? Зараз вiдчиню, сусiдко!

– Це я, мамо! – просто мовив Самiйло.

Спочатку запала тиша, потiм дверi стрiмко вiдчинилися, i на ганок вибiгла Гафiя – худенька жiнка невеличкого зросту, голову якоi прикривав темно-червоний очiпок.

– Синку, ти живий! Слава Богу! – Мати обiйняла сина й заплакала дрiбними сльозами. – Я не повiрила, коли розповiдали про твою смерть. Щодня ходила до церкви й молила Всевишнього, щоб ти прийшов додому. І Господь почув моi молитви. Я така щаслива сьогоднi!

– Я також радий, що приiхав додому. Я так багато хочу сказати! – Кiшка обiйняв матiр. – А хто вам розповiв брехню про мою смерть?

– Мiсяць тому до Канева приiхав якийсь купець. Вiн i розповiв, що тебе вбили татари, живцем серце вийня… Який жах! Я не повiрила й одразу сказала, що вiн брехун…

– Гафiе, з ким ти там розмовляеш? У нас гостi, забула вже, – залунав чоловiчий голос, i до дверей пiдiйшов Богдан – жилавий, огрядний чоловiк з чорними пiдкрученими вусами.

– Самiйле! – закричав Богдан i тремтячими ногами наблизився до сина. – Сину, ти все-таки живий, я вiдчував це! Така втiха тебе бачити. Бог е!

– Я давно вже збирався приiхати додому, але менi не вдавалось, – почав говорити Самiйло, а тодi змiнив голос. – Мамо, тату, пробачте менi за злi слова, що сказав вам, коли пiшов у козаки!

– Ми давно тобi пробачили, синочку, – одразу вiдповiла мати, вiдпускаючи хлопця з обiймiв.

– Так, ми пробачили тобi, – пiдтвердив батько. – Козаки не харцизи, а гiднi люди, що боронять рiдну землю.

– Тож благословiть мене на захист Украiни, на святу боротьбу проти бусурманiв.

– Благословляю! – в унiсон мовили батьки й перехрестили Самiйла.

– Гафiе, у нас же гiсть у хатi, ще й син приiхав, треба стiл пiдготувати, – з усмiшкою мовив Богдан.

– Ой, Господи! Я й забула, – заклопотано забелькотiла жiнка. – Сьогоднi ми з батьком були в церквi й зустрiли там ченця Євладiя, що тiльки-но приiхав у Канiв. Ми запросили його пожити в нашiй хатi. – Гафiя побiгла на кухню.

– Я, батьку, не сам приiхав, а з двома друзями, для них знайдеться мiсце?

– Ха-ха! Не переймайся, синку, хата велика, для всiх мiсця вистачить. Гукай своiх товаришiв. Сьогоднi будемо гуляти, – зi смiхом проказав Богдан.

Кiшка, вiдiйшовши до ворiт, погукав Марка та Семена й незабаром познайомив iх зi своiми рiдними. Гафiя з допомогою наймички почала готувати стiл, за яким уже сидiв божий чоловiк Євладiй. Йому було близько сорока рокiв, вiн мав охайно пiдтягнену чорну бороду й густе волосся, на обличчi ченця видiлялося високе чоло та великi карi очi, що свiтилися розумом i добротою. Євладiй був щиро радий почути, що плiтки про смерть Самiйла були брехнею, чернець особисто благословив молодого Кошича та його товаришiв.

За багатим столом Самiйло розповiв про козакування та про своi пригоди на Ірдинському болотi. Мати з жахом слухала оповiдання сина, а батько з вдоволеною усмiшкою – йому подобалася смiливiсть сина.

– Ти, Самiйле, ще в схiдному кутку болота не був, там трясовина така, що навiть дика звiрина туди боiться заходити. То чорне серце Ірдинi.

– Що ти таке кажеш, Богдане, не приведи Господь. – Гафiя осiнила себе хрестом. – Сину, а та дiвчина Мiла точно не вiдьма?

– Та наче нi, – вiдказав Кiшка, – я ii перехрестив – i iй нiчого не було.

– Силу святого хреста нiяка вiдьма здолати не може, – поважно вiдповiв Євладiй. – Лiкуючи хворих у монастирському шпиталi, я стикався з людьми, яких вважали чаклунами або вiдьмами, а насправдi цi люди були юродивi, або просто обмеженi розумом, вiд чого й творили дивнi речi.

– Панотче, а з якого ви монастиря, у Каневi наче нема шпиталю? – спитав Марко.

– Я прибув у цей край iз Пересопницького монастиря Рiздва Пресвятоi Богородицi. У монастирi я завiдував шпиталем для хворих i бiдних, а також писав слово Боже, перекладав Євангелiе живою мовою.

– Щось я не зрозумiв, панотче, як це перекладати «живою мовою»? – проказав Турбай, ковтаючи вареник.

Євладiй поклав долоню на свою бороду й почав говорити:

– Жива мова – це та мова, якою розмовляемо ми з вами та весь люд в Украiнi. Наша стара Бiблiя записана слов’янською мовою, якою балакали люди в Болгарii сiмсот рокiв тому. Святi Кирило та Мефодiй узяли ту давню болгарську мову й створили на ii основi азбуку, нинi знану як кирилиця. Кирилицею була перекладена з грецькоi свята Бiблiя, щоб поширювати слово Боже помiж слов’янськими племенами та народами.

– А хiба ми зараз не балакаемо тiею мовою, якою розмовляли болгари у давнi часи? – поставив запитання Самiйло.

Чернець мовчки пiдняв очi догори, наче збираючись iз думками.

– Нi, не балакаемо. Наймудрiшi мужi менi розповiдали, що ранiше всi слов’янськi мови були подiбнi мiж собою, i украiнець-русин мiг легко зрозумiти, що йому каже лях чи болгарин. Але минули сотнi рокiв, слов’яни роздiлилися на окремi народи – кожен зi своею мовою, i перестали розумiти однi одних. У наш час жива мова украiнського люду зовсiм не схожа на мову болгарського, якою болгари розмовляли сiм столiть тому. Через це украiнцi пiд час проповiдей перестали розумiти iстинну суть Божого слова, i пiшло множитися беззаконня та грiх на землi нашiй, i тому ченцi мого монастиря, об’еднавшись iз ченцями Свято-Троiцького монастиря iз Заслава, вирiшили перекласти Бiблiю зi староi болгарськоi мови живою украiнською, щоб iстинне слово Боже могла зрозумiти кожна людина украiнськоi землi.

– Ви зробили велику справу. Хай вам Бог помагае у вашому подвижництвi! – промовив Самiйло.

– Дякую на доброму словi, – схилив голову Євладiй. – Перекласти Євангелiе – це тiльки початок. Я прийшов сюди, щоб спробувати органiзувати в Каневi та Черкасах церковнi школи й навчати дiтей грамоти та слова Божого.

– Це чудова новина, панотче, на таке дiло я сам не пожалкую свого майна, та й багато хто з мiщан, тяглих i бояр, – натхненно сказав Богдан.

Поступово розмова змiстилася в iншу течiю. Новину про те, що в Самiйла е кохана дiвчина в Тернiвцi, Кошичi сприйняли так, наче прийшло Рiздво. Мати засипала сина питаннями про невiстку, на бiльшiсть iз яких козак нiчого не мiг вiдповiсти. Було вирiшено заслати сватiв у Тернiвку вже пiсля того, як Самiйло побувае в Черкасах, де повинен зустрiтися з Матяшем. Цього разу козаки вирiшили оминути Ірдинське болото й дiстатися мiста битим шляхом, що йшов уздовж Днiпра.

Пробувши в Каневi кiлька дiб, Самiйло з друзями вирушив до Черкас, де доля пiдготувала йому новi випробування.




Роздiл ІV. Чорна вiсть


Трiйко козакiв приiхали до Черкас вже глибокого вечора. Сонце, повiльно закочуючись за небокрай, кидало останнi променi на дерев’яну фортецю та маленьке мiстечко, що було схоже на Канiв, мов рiдний брат. Земляний вал i глибокий рiв оточували Черкаси, куди вела лише одна брама.

Самiйло з друзями трохи не встигли доскакати до мiста, браму зачинили саме перед iхнiми кiньми. Вартовi, незважаючи на вмовляння козакiв, були невблаганнi: поблизу, мовляв, вештаються татари, i староста наказав ворота на нiч мiцно зачиняти та не вiдчиняти нi перед ким, окрiм гiнцiв вiд короля, коронного гетьмана чи киiвського воеводи. Браму повиннi були вiдчинити лише завтра пiсля сходу сонця.

Друзi порадились i вирiшили переночувати в глухому байрацi недалеко вiд мiста, через який протiкала рiчечка з чистою водою. Повечерявши пирогами Гафii, козаки провели в байрацi нiч. Самiйловi чогось спати не хотiлося, i вiн майже всю нiч провiв на чатах, лише пiд ранок його зморив сон. Прокинувся Кiшка вiд шкварчання риби, що смажилася на вогнi.

– Нарештi прокинувся, соньку, ми вже й риби встигли наловити, – заговорив Семен.

Кошич пiдвiвся, повiв плечима: за нiч погода погiршилася, подув холодний вiтер, по небу попливли темно-сiрi хмари, вiщуючи скорий дощ.

– Пiду розiмнуся з шаблею, поки риба достигне, – мовив Самiйло й вiдiйшов углиб байраку. Вiн знову згадав бiй Дмитра Вишневецького з Мергеном i намагався в основних рухах повторити його. Шабля в дужих руках засвистiла з неймовiрною швидкiстю, але Кiшка все одно був невдоволений собою. Несподiвано пiд час вправи пролунали далекi вибухи.

– Що це за гуркiт – грiм? – здивовано спитав Турбай.

– Нi, це били гармати з Черкаського замку, – швидко кинув Рудий.

– Певно, татари напали на Черкаси! До бою! – крикнув Самiйло.

Заливши водою вогонь разом iз недосмаженою рибою, козаки хутко зiбрали речi й осiдлали коней.

– Дивно, мiська та замкова брами вiдчиненi, – мовив Турбай, коли друзi виiхали з байраку. У цей час на фортечних стiнах знову гримнуло двi чи три гармати, разом iз гуркотом вiтер донiс до козакiв глухий дзвiн.

– Щось лихе скоiлося в Черкасах, треба швидше дiстатися мiста! – вигукнув Самiйло й пришпорив коня.

Що ближче пiд’iжджали козаки до Черкас, то виразнiше чули, як калатае дзвiн у мiськiй церквi та б’ють у набат на замкових мурах. Бiля мiськоi брами чомусь не було охоронцiв, вершники без перепон заiхали до Черкас. У мiстi царювало сум’яття, чоловiки вигукували прокльони бусурманам, жiнки плакали, рвали волосся на головi. Усi люди поспiшали на торгову площу, бiля якоi стояла церква.

Друзi також поскакали туди, допитуючись у людей, що сталося, але зрозумiлоi вiдповiдi так i не почули.

– Вбили iроди клятi сокола ясного. Бусурмани поганi його розiп’яли, живцем серце вийняли, – причитала стара жiнка, ллючи сльози.

– Проклята наволоч, катюги! Вражi турки, всiх би передушив, – лаявся кривоносий Охрiм Корч, розмахуючи кулаками. Вiд Охрiма за десять крокiв несло горiлчаним смородом. – Ти часом не турок!? – Корч ухопив за вус якогось чорнявого чоловiка.

– Іди в сраку!.. – Чорновусий не встиг договорити, як Охрiм втопив йому кулаком у щелепу. Почалася бiйка, яку кинулося рознiмати кiлька козакiв.

– Господи, та кого ж убили бусурмани!? Хтось нам може сказати!? – гнiвно прокричав Семен.

– Зараз дiзнаемося, – сказав Кошич, вгледiвши знайомого козака, довгочубого Євгена Перетятька, що сидiв на поламаному возi край базару та, похнюпившись, курив маленьку люльку. Перетятько був шанований людьми за свiтлий розум, i тому, збираючись на уходи, черкаськi козаки його часто обирали своiм отаманом.

– Доброго здоров’я, дядьку Євгене! Може, ви скажете, що скоiлося, кого вбили в Черкасах? – промовив Самiйло й зiстрибнув з коня.

Перетятько похмуро глянув на козака.

– Лихо скоiлося велике, але не в мiстi. Убили турки нашого Байду, помер вiн страшною смертю.

– Як убили?! Його родичi неймовiрно багатi, хiба вони не захотiли викупити Вишневецького? – гарячково запитав Марко.

– Кажуть, що турський султан вiдмовився приймати викуп за Байду, – вiв далi Євген. – За наказом султана Байду розiп’яли чи живцем порiзали, лютою смертю помер наш гетьман.

– Не вiрю, цього не може бути, хто принiс цю новину?! – тихим голосом сказав Кiшка, вiдступаючи на крок назад.

– Якийсь грецький купець приiхав сьогоднi до мiста. Вiн каже, що на власнi очi бачив Байдину кару. Зараз купець у фортецi розмовляе зi старостою, – розповiв Перетятько й вибив попiл з люльки.

Самiйловi здавалося, наче йому завдали рану, що дiсталася самiсiнькоi душi. Кошич стiльки разiв бився пiд проводом Дмитра Вишневецького, так звик до його чесного та вмiлого верховодства, що почав у душi вважати Байду своiм другим батьком. Певно, й iншi козаки вiдчували щось на кшталт цього, принаймнi ще нiколи Кiшка не бачив черкаських козакiв такими злими та розгубленими.

– Як же тепер ми битимемося проти ворогiв без свого головного отамана? А-а! Вбили його! – Марко спересердя вдарив по возу й розбив собi кулак, на землю почали падати краплi кровi.

– Ми помстимося, битимемо туркiв i татар, вирубаемо iх упень, – заволав Турбай i заклiпав очима, щоб не заплакати.

– Навiть не знаю, хто тепер зможе об’еднати всiх козакiв у вiйсько й повести в бiй. Немае гiдного мужа, – тяжко видихнув Євген, устав з воза та пiшов до церкви.

– Розпитаймо цього грецького купця, може, вiн переплутав Байду з кимось iншим, – запропонував Рудий.

– Гарна iдея, Марку, iдьмо до фортецi, – сказав Самiйло, вiдчуваючи, що хапаеться за соломинку.

Трiйко козакiв повернули коней назад, але далеко iхати не довелося. Бiля ворiт мiста iм перепинив дорогу гурт кiнних воiнiв, серед яких видiлялося два вершники. Дужий чоловiк середнього вiку, весь у коштовнiй панцирнiй бронi, стримуючи молодого коня, спiлкувався зi смаглявим бороданем, одягненим у чудернацький темно-зелений жупан. Чоловiком у бронi був двоюрiдний брат Байди – князь Михайло Вишневецький, нинiшнiй староста Черкас та Канева.

Михайло зовнi був схожий на брата, але мав зовсiм iнший характер. Змалечку видiлявся пихатiстю та гонором, за що його недолюблювали навiть шляхтичi. Спiлкування з простими людьми, селянами та мiщанами, Михайло вважав приниженням своеi гiдностi. Козакiв новий староста недолюблював, але ставився до них поблажливо, вiдчуваючи потребу у вiйськовiй силi. Здобувши владу, Михайло одразу почав ii використовувати, щоб збiльшити своi статки, силою вiдбирав у бояр та дрiбноi шляхти iхнi землi. Шляхта писала скарги на князя, але навiть король боявся зачiпати могутнiй рiд Вишневецьких. Крiм того, Михайло був смiливим военачальником, кiлька разiв вiн водив замкових воiнiв та козакiв на татар, розбивав великi чамбули, звiльняв невiльникiв з полону, й за це новому старостi багато що пробачали.

– Ставросе, ви точно не бажаете сьогоднi переночувати в замку? – Михайло звернувся до бороданя в зеленому жупанi.

– Красно дякую, князю, за вашу гостиннiсть, але я хочу скорiше дiстатися Киева i вже сьогоднi полишу Черкаси. – Грецький купець низько схилив голову в поклонi.

– Ваша справа. Бог у помiч, – глухо мовив староста й повернув голову вбiк. Обличчя князя почало буряковiти. – Бiсовi лайдаки! Де охоронцi мiськоi брами? Дудлять горiлку!? Дати iм по двадцять канчукiв та збiльшити охорону брами вдвiчi. – Вiддавши розпорядження, староста пiдняв коня на диби, круто розвернувся i поскакав у напрямку замку. Бiльшiсть пахолкiв вирушила за князем, частина спiшилася i стала бiля ворiт.

Ставрос iз помiчником повiльно поiхав до торговоi площi, але далеко вiн не вiд’iхав: його коня зупинив Рудий.

– Шановний добродiю, це ви принесли лиху звiстку про смерть Дмитра Вишневецького?

– Ну я! – невдоволено буркнув купець. – Я вже розповiдав, що бачив, так що не заважайте моему шляху.

– Ми з Байдою плiч-о-плiч били ворогiв. Розкажи нам про смерть князя! – вигукнув Кошич, стискаючи рукiв’я шаблi.

– Може, ви помилились i сплутали нашого гетьмана з iншим? – запитав Турбай.

Вершникiв почали оточувати черкасцi, уважно слухаючи розмову. Грек ковзнув очима по завзятих обличчях козакiв i почав оповiдати:

– Кiлька мiсяцiв тому я був у Стамбулi, у мене купував товар знайомий яничар i розповiв менi, що князь Димитрiй завдав великоi образи султановi Сулейману. Князь вiдмовився вiд особистоi пропозицii Сулеймана прийняти мусульманську вiру, не захотiв вiн також одружитися з султановою донькою. Султан був у великому гнiвi, вiн наказав зачепити князя залiзним гаком за ребра й залишити так висiти, щоб Димитрiй помирав довго та в муках.

– От турецька наволоч! – крикнув Семен.

– Ми поквитаемося з ними, – Марко затряс кулаками.

– Що було далi? Де Байда похований? – швидко спитав Кiшка.

Ставрос похитав головою.

– Димитрiй висiв на гаку три днi й весь час спiвав пiсень, глузував та лаяв туркiв i султана. Зрештою розгнiванi османи забили Димитрiя стрiлами, а його тiло кинули в Мармурове море. Я хотiв викупити княже тiло й поховати його за християнським звичаем, але яничари мене обманули: взяли грошi, а замiсть тiла Вишневецького привели менi слiпого кобзаря Мелетiя, колишнього невiльника з Украiни. Я взяв iз собою цього кобзаря, вiн зараз у мiстi й може пiдтвердити моi слова. А тепер розступiться, менi треба забрати свiй крам i своiх людей.

Козаки мовчки вiдвели коней убiк, i грек поiхав. Самiйло був похмурий, як громова хмара. «Що ж буде далi? Без Байди запорозьке вiйсько знову розпадеться. Вже не вдасться вiдродити Сiч. Що робити козакам?» – буйним вiтром лiтали думки в головi молодого козака.

– Самiйле, може, пошукаемо Матяша, мабуть, вiн уже в мiстi. – Марко поклав долоню на плече друга.

– Ходiмо пошукаемо.

Козаки заiхали на торгову площу, оминули ii i залишили коней у корчмi за церквою. Там Самiйла з друзями запримiтив Мусiй Грач.

– Здоровi були! Чули лиху новину? Турецький цар звелiв Байду на смерть закатувати. Най би всiх бусурманiв чорти в пеклi пекли на вiчному вогнi, – скоромовкою проговорив балакучий Грач.

– Здоров будь, Мусiю! Нашi всi живi, де Матяш? – Кiшка пiдiйшов до козака.

– Усi живi та здоровi. Тiльки поки що я один у Черкасах. Матяш з товариством i хутром повинен завтра прибути в мiсто.

– А що ти тут робиш? – запитав Рудий.

– Отаман послав мене попередити замкових воiнiв, що неподалiк вештаеться чамбул татар у пiвсотнi шабель. – Грач почухав потилицю. – Я вранцi пiд’iхав до фортецi, щоб повiдомити про татар, а мене навiть усередину не пустили, сказали, щоб я котився вiд брами.

– Коли Байда був старостою, козакiв так не ображали, – докинув Семен.

– Може, пiдемо до церкви та помолимося за упокiй душi гетьмана? – запропонував Кошич.

Четвiрка козакiв пiшла до черкаськоi церкви, але потрапити в неi було неможливо. Дерев’яний храм був увесь забитий людьми, навiть перед входом стояв чималий гурт. З церкви доносилися звуки молебню, священик урочисто читав заупокiйну молитву. Козаки зняли шапки й поклали на себе хрести.

За цей час пострiли з гармат i биття набату припинилися, у дзвiницi також перестали калатати у дзвiн. Життя продовжувалося, люди швидко вiдходили вiд чорноi новини, ярмарок потроху почав оживати. Купцi вiдчиняли своi крамницi, виставляли крам. В одному кутку торгового майдану зiбралася юрба людей, щоб послухати кобзаря. Самiйло з товаришами приеднався до гурту.

Кобзар був старим, зi зморщеним, мов пергамент, обличчям, з невеликою борiдкою. Старець мав бiлi очi без зiниць, його повiки були частково вiдрiзанi й повнiстю не ховали бiлих очей. У руках дiд тримав почорнiлу кобзу й тихо проводив пальцями по струнах, народжуючи незнайому мелодiю. Настроiвши свiй iнструмент, кобзар пiдняв голову й провiв слiпими очима по натовпу.

– Чеснi люди! Мене звуть Мелетiй. Тридцять рокiв я провiв у неволi бусурманськiй, кiлька разiв тiкав з ярма, але турки мене знаходили. Щоб я бiльше не мiг утекти, бусурманськi кати випалили менi очi. Але я не полишав надii, що звiльнюся i дiйду до рiдноi украiнськоi землi, щодня я молився Господу Богу – i цей день настав. Нарештi я стою на християнськiй землi та чую спiвучу рiдну мову. – На очах старця забринiли сльози. – Вiд iнших невiльникiв та дорогою до Украiни я чув багато хорошого про великого лицаря Байду Вишневецького й тому склав про нього пiсню. Хоча пiсня вийшла не така, яку б хотiлось, бо Господь не надiлив мене великим розумом, але я все одно склав ii, як зумiв, щоб пам’ять про хороброго лицаря не загинула з плином вiкiв.

Мелетiй схилив голову й опустив пальцi на темнi струни. Кобза вiдгукнулася тихими звуками, якi, сплiтаючись, утворювали гармонiйну мелодiю. Тиха музика пестила вуха, ллючись, мов лiсовий струмок, але потiм кобза змiнила звучання, мелодiя стала рiзкiшою, схвильованою, пiднесеною, та й цю музику було приемно чути. Слухаючи цю натхненну мелодiю, Кошич пригадав переможнi боi з ворогами, промови Дмитра Вишневецького. Кобзар, закiнчивши вступну частину, заспiвав глухим голосом:

		В Цариградi на риночку
		Та п’е Байда мед-горiлочку;
		Ой п’е Байда та не день, не два,
		Не одну нiчку та й не годиночку;
		Ой п’е Байда та й киваеться,
		Та на свого цюру поглядаеться:
		«Ой, цюро ж мiй молодесенький,
		Та чи будеш менi вiрнесенький?»
		Цар турецький к ньому присилае,
		Байду к собi пiдмовляе:
		«Ой ти, Байдо та славнесенький,
		Будь менi лицар та вiрнесенький,
		Вiзьми в мене царiвночку,
		Будеш паном на всю Вкраiночку!»
		«Твоя, царю, вiра проклятая,
		Твоя царiвночка поганая!»
		Ой крикнув цар на своi гайдуки:
		«Вiзьмiть Байду добре в руки,
		Вiзьмiть Байду, iзв’яжiте,
		На гак ребром зачепiте!»
		Ой висить Байда та й не день, не два…

Хоча слова пiснi не дуже сподобалися Кiшцi, його думки майже повнiстю полинули в спогади про Байду. Пiсля спогадiв прийшли слова: «Хто буде боронити Украiну вiд ворогiв? Що тепер буде з козаками? Невже бiльше нiхто не збудуе новоi Сiчi?» – раз за разом запитував себе Самiйло, та вiдповiдi не знаходив. «Якщо козацьке вiйсько знову не повстане, клятi нехристи спопелять нашi землi, вирiжуть старих та дiтей, а решту поженуть, як худобу, в неволю».

Як тiльки Кошич узявся за рукiв’я зброi i трохи вийняв лезо з пiхов, новi думки затопили душу козака, мов морськi хвилi в бурю. «Ми самi викуемо свою долю. Козаки повиннi вибрати собi нового ватага, нового гетьмана. Ми можемо власними руками збудувати Нову Сiч!» – Вiд цiеi простоi думки в Кошича перехопило дух.

Раптово Кiшка вiдчув, як чиясь рука стиснула його плече, мов сталевими лещатами. Козак повернув голову й побачив давнього знайомого Івана Пiдкову.

Іван вiд часiв крижаноi битви майже не змiнився, був таким же смаглявим, з буйною чуприною, свiтло-карi очi так само безстрашно дивилися на свiт, як i колись. Поряд iз Пiдковою стояв вузьколиций чолов’яга з тонкими вусами, чорняве волосся незнайомця доходило до плечей.

– Вiтаю тебе, Іване! Я думав, ти зараз на Подiллi, – мовив Самiйло.

Козаки мiцно потиснули один одному руки.

– Я радий вас усiх бачити, Самiйле, Марку, Семене. Оце вчора приiхав на ярмарок, – Іван Пiдкова махнув долонею. – Шкода тiльки, що нема вже нашого гетьмана Байди. Клятi нехристи його вбили. Ходiмо, побалакаемо, щоб не заважати кобзаревi, добре вiн спiвае, але слова його пiснi менi не подобаються. Дмитро майже не пив хмiльних напоiв, а в цiй пiснi вiн – наче якийсь п’яниця.

Козаки гуртом вiдiйшли вбiк i стали бiля чийогось воза.

– Менi також слова пiснi не до вподоби, можна було й краще скласти, – докинув Рудий.

– От я дурень! – широко всмiхнувся Іван Пiдкова. – Забув вас познайомити зi своiм побратимом. Іван повернувся до вузьколицього. – Це Якiв Шах, мiй найлiпший товариш, своею шаблюкою вiн може за два удари з голови волосся зняти.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65265712&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Гяур, або кафiр, – невiрний. Так мусульмани називали всiх, хто не сповiдував iхню вiру. (Тут i далi прим. авт.)




2


Чамбул – мобiльний татарський кiнний загiн.