Платонiчне кохання
Оксенiя Бурлака


Аня приiхала до великого мiста, щоб вижити. А Платон народився в ньому, щоб розкошувати. Вона працювала офiцiанткою, заробляючи копiйки. Вiн витрачав шаленi грошi на клуби та дiвчат. У них не могло бути нiчого спiльного, якби не випадкове знайомство Анi з батьком Платона. Лев Дмитрович дав iй усе, нiчого не вимагаючи натомiсть: квартиру, безпеку i навiть той самий ресторан. Аня нарештi була щаслива, до тiеi фатальноi зустрiчi з Платоном. Вiн може позбавити ii всього. І найперше – любовi…





Оксенiя Бурлака

Платонiчне кохання








Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








© Бурлака О., 2021

© DepositPhotos.com / ArturVerkhovetskiy, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою та художне оформлення, 2021




Глава 1


Прощатися завжди важко. Особливо якщо знаеш: бiльше нiколи не побачиш людину, не обiймеш i не поцiлуеш м’яку, теплу щоку. Це складно усвiдомити i прийняти. Гiркий присмак, i нiчим його не зап’еш. Надii немае, бо ти стоiш розгублено… на кладовищi.



«Рахунок, будь ласка», – промовила жiночка рокiв п’ятдесяти, зиркнувши у мiй бiк. Хвилин за десять вона розправилась iз тарiлкою салату i стейком, з’iвши за компанiю свою ядерну червону помаду. Навколо пухкеньких наколотих губ залишилися слiди вiд оливковоi олii i трохи крихт багета. Це надавало iй кумедного вигляду. Я поклала перед нею конверт i, схрестивши пальцi, побiгла на кухню. Завжди хвилююсь в очiкуваннi чайових. Це ж як лотерея. Нiколи не знаеш, хто з вiдвiдувачiв буде щедрим, а хто скупим. Тiтонька з розмазаною помадою виявилася щедрою. Але, на жаль, так бувае не завжди. Частенько трапляються люди, якi можуть просидiти у закладi пiв дня, залишивши по собi навiть менше, нiж мiг би кiт наплакати.

Для мене чайовi – важливий додаток до платнi, тому щодня стараюсь викладатися на повну, потайки сподiваючись на щедрiсть вiдвiдувачiв. Бути офiцiантом – то важко. Це вам не за компом сидiти весь день. Щоб заробити зайву копiйку, потрiбно добре побiгати й попотiти. Хоч iнодi всi старання виявляються марними й у конвертi я не знаходжу для себе анi гривночки. Бувають удалi днi, а бувають – жахливi. Декiлька разiв менi доводилося докладати своi грошi. Уперше це сталося зовсiм неочiкувано, i я проплакала весь день. Один хлопець наiв на п’ятсот гривень i зник, не заплативши. Для мене той iнцидент став справжньою трагедiею. Це була лише моя проблема, i нiхто не пiдтримав мене. Але кожен факап робить нас сильнiшими. Головне – зробити правильнi висновки. Вiдтодi я нi на мить не випускаю своiх клiентiв iз поля зору. Вони завжди у мене «на мушцi». Інакше нiяк.

Я переiхала до столицi одразу пiсля закiнчення школи. З того часу роблю все можливе, щоби втриматись тут. Не знаю, може, то молодiсть чи дурiсть… Просто вiрю, що скоро станеться щось дивовижне. Вiдчуваю десь у нутрощах, всерединi тiла. У самому ядрi. Менi дуже хочеться бути особливою, а не частиною сiроi маси, хочеться досягти чогось, щоб батьки пишалися мною, щоб я сама собою пишалась.

У далекому i дуже маленькому селi живе мiй батько, який страждае вiд алкогольноi залежностi, i мама, яку виснажила доля i важка робота. Їi життя – це кози, кролi, город i фруктовий сад. Вона часто iздить на базар, щоб продати те, що виростила своiми руками. Все життя мама старалася задля нашоi сiм’i, але грошей не вистачало. Я завжди ходила в речах iз «секонду». Всi вони тхнули i були такi заношенi й некрасивi, що аж нудило. З чотирнадцяти рокiв я мрiяла про те, щоб вирватися в мiсто, де всi люди щасливi, багатi й натхненнi. Де безлiч перспектив i можливостей. Менi здавалося, що коли я опинюсь у мегаполiсi, то й сама стану iншою.

Чiтко пам’ятаю той день, коли мама посадила мене за стiл i в нас iз нею вiдбулась перша серйозна «доросла» розмова про життя.

– Донечко! Вибачай, голубонько, що ми такi поганi батьки. Не назбирали грошей, щоб дати на навчання в столицi. Я старалася, чесно, але тi копiйки як пiсок крiзь пальцi. Усе пропало. Нема.

– Мам, ти чого, – обiймала ii. – Усе добре. Ви менi нiчого не виннi. Сама справлюся. Постараюся вступити. От побачиш, усе вийде.

– Моя ж ти маленька! Як же ж ти там втримаешся у тих бетонних джунглях? Якби ж тiльки не розтоптали там твоi мрii i сподiвання.

– Мам, ну чого ти. Там усi хорошi, красивi. Я вивчуся, стану на ноги. Заберу вас i заживемо. Куплю тобi плаття, будеш у мене нарядна. Манiкюр зробимо, оту грязюку всю з-пiд нiгтiв повичищаемо.

– Ну й фантазерка, – плеснула мама в долонi, вважаючи, що я казки розказую. Але я вiрила у кожне слово i дуже хотiла змiнити iхне сiре життя, додати в нього барв i рiзноманiття.

– Побачиш, – стиснула ii м?якесеньке плече.

– Я завжди боялася мрiяти масштабно, а ти змогла. Ти iнша, не така, як усi ми. Птаха високого польоту. Хочеш летiти – то лети. Дай Боже, щоб усе склалося, як ти сама собi задумала. Буду молитися за тебе щодня, – перехрестила мене, дивлячись своiм лагiдним поглядом.

– Дякую.

– Ой, душа не на мiсцi, як подумаю, що скоро поiдеш. Усе так складно. Ти ж хоч не забувай нас. Рiзнi люди бувають. Хтось полюбиться, хтось забудеться. Тiльки пам’ятай, що батьки однi на все життя. Ми завжди любитимемо тебе й чекатимемо. Знай, осьо тут, у цих стiнах, буде у тебе куточок, твiй рiдний. Зрозумiла?

– Зрозумiла, звiсно зрозумiла, – всмiхнулась я у вiдповiдь ii змокрiлим очам. – Не хвилюйся. Я серцем вiдчуваю, що все буде добре. Ви з татом пишатиметесь мною. Казатимете всiм: це наша доця, – уявила цю картину, i тепло стало на душi.

– Дай Боже, молитимуся за тебе, доню, щодня. І ти молись, чуеш? Поiдеш у столицю i зразу в церкву сходи, благословення попроси у Богородицi, щоб захистила тебе вiд злих очей, гострих язикiв i бiд.

– Добре, як скажеш. – Я не знала, чи дiйду колись до церкви, але мамi хотiлось догодити. Я завжди вiрила, що Бог у нашiй душi i щоб поговорити з ним, не обов’язково кудись iти. Та мама не розумiла мене, а я й не намагалася ii переконати.

Коли я дiлилася з мамою мрiями, то щиро вiрила в те, що все справдиться. Мое бажання вирватися з прiрви сiльського буття було нездоланним. Село душило мене своiм прiсним, одноманiтним життям. Не було в усьому тому романтики, перспектив, надiй. Нiщо тодi не могло зупинити мене, навiть вiдсутнiсть грошей. Я була вдячна батькам за все, що вони могли дати менi, – за життя i тепло, за рiдний дiм i свободу думки. На грошi навiть не розраховувала, бо звикла, що iх нiколи немае. Завжди гарно вчилася. Знала, що знання – то мiй квиток у хороше життя. Тих, у кого немае грошей, рятують мiзки. Це правда.

Коли про моi намiри дiзнався тато, то знатно напився. Узагалi не пам’ятаю, коли востанне бачила його абсолютно тверезим. Вiн завжди був напiдпитку бiльшою чи меншою мiрою. Горiлка знищила його як особистiсть, i одного разу я усвiдомила, що забула, який вiн насправдi. Тато перетворився на тiнь, на справжнього монстра, який нiчого не дае, а тiльки забирае тi копiйки, якi мама заробляе важкою працею, i безсовiсно витрачае на випивку. Вiн не працював. Звiсно, робив щось по господарству, але загалом бiльше паразитував, нiж допомагав. Хотiлося втекти ще й вiд цього, щоб не бачити, як тато деградуе, а мама все те терпить, бо iнших варiантiв немае. Сумна картина. Бiльше не хотiлося бути ii частиною. Можливо, це егоiзм. Хай так. Чи грiх хотiти бiльшого, кращого? Не знаю…

Менi завжди було шкода маму. Їi життя сумне, сiре, одноманiтне. Крутилась як бiлка в колесi: город-базар, город-базар, i так по колу. Весь час якась рутинна робота, вiд якоi нi задоволення, нi нормальних грошей.

Мама рано вийшла замiж i обпеклася на цьому. Народила дитину вiд людини, яка виявилася слабкою та пiддатливою до спокус. Усi труднощi вона зустрiчала гiдно. Нiколи не скаржилась, не нарiкала. Хоча могла опустити руки, здатися, покинути все i пiти iншим шляхом. Усе робила для нас i нiчого для себе. Рано постарiла. Сивi пасма переплiталися з чорними у ii довгiй косi. Повненька i вигляд утомлений. Роботяща: я нiколи не бачила, щоб вона сидiла без дiла. Навiть телевiзор дивилася, обираючи часник чи лущачи горiхи на продаж.

Настав той день, коли я поцiлувала маму у щiчку, сiла в автобус i подалася в мiсто. Серце тьохнуло, коли крiзь вiкно я глянула на маму. На мене з вiрою в очах дивилася сумна, понiвечена життям, вироблена жiнка, яка махала менi рукою, витираючи сльози. Тодi в головi промайнула думка: «Не хочу одного разу стати такою ж, не хочу жити в селi, не хочу порпатися у землi».

Звiсно, я розумiла, що у мiстi буду чужачкою, але незнанi шляхи анiтрохи не лякали мене, а навпаки, вабили i манили. Немов вiльний птах, я полетiла за небокрай, свято вiрячи в те, що попереду на мене чекають щасливi пригоди.

Я не знала, для чого Бог створив мене. Звiсно, менi хотiлося бути особливою, а не «сiрою мишею». У менi визрiвала впевненiсть, що коли вирвусь iз села, то одразу збагну своi таланти. Менi хотiлось хутчiш побачити краще життя, знайти друзiв, рiднi душi, любов. У сiльськiй школi нiхто не намагався розкривати таланти дiтей. Усiх налаштовували на те, що треба просто пливти за течiею, просто знайти роботу, створити сiм’ю, народити дiтей. Ця схема менi не подобалась. Подiбнi перспективи здавались гнiтючими. Я прагнула побачити свiт, пiзнати його глибину i багатограннiсть. Хотiлося знайти свое мiсце пiд сонцем.

Коли я вийшла з автобуса i вдихнула мiське повiтря, то вiдчула неймовiрну радiсть i свободу. Мене чекало нове життя. Я вiдчувала, що от-от десь промайне свiтлий промiнь надii, я пiду за ним i там менi буде добре.



Перша вершина була пiдкорена. Я вступила на бюджет сама, без допомоги й хабарiв. Пару разiв ночувала на вокзалi, але потiм подружилась iз дiвчатами, якi дозволяли час вiд часу ночувати у них. Коли почалося навчання – пiрнула у нього з головою, хапаючи знання, як порцii делiкатесу. Одногрупники були привiтними. Мене поселили у гуртожитку, i наче все було добре, але через деякий час я зрозумiла, що на одну тiльки стипендiю у великому мiстi не виживеш. Іншим студентам батьки надсилали грошi, передавали продукти. У мене такого не було. Доводилось розраховувати лише на себе, тому й почала шукати пiдробiток.

Одного дня пiсля пар я блукала центральними вуличками мiста i натрапила на ресторан, який називався «Три пташки». Зайшла всередину i виявила, що там дуже затишно. Я поцiкавилась, чи не потрiбнi iм офiцiанти. Душею вiдчувала, що це мое мiсце i тут буде добре. Пiсля розмови з адмiнiстраторкою менi призначили спiвбесiду. Незважаючи на вiдсутнiсть досвiду, я знайшла аргументи, щоб умовити керiвництво дати менi шанс, i вже через тиждень вийшла на стажування.

Спочатку менi було лячно. Колiна трусилися, i я так боялася зробити чи сказати щось не те. Працювати офiцiантом важко, особливо якщо твiй заклад у центрi мiста, де завжди повно народу.

Люди приходили рiзнi. Хтось приносив iз собою добро й усмiшки, а хтось так i шукав, до чого б причепитися, присiкатися, провокуючи сварку. Спочатку я реагувала на людей-колючок болiсно. Пiсля них завжди лишався осад, бо приймала iхнi слова, дii, iнтонацiю занадто близько до серця, шукала свою вину, злилася i нервувалася. Але з часом усе змiнилося. Прийшло розумiння, що мiй обов’язок – гарно виконувати свою роботу i тримати дистанцiю. Допоки ти не приймаеш негатив у свою душу, вiн залишаеться з тим, хто його принiс. Коли я змiнила свое ставлення до таких ситуацiй, працювати стало простiше i веселiше.

«Якщо е проблема – посмiйся з неi», – ось мiй девiз, який насправдi допомагав триматися на плаву у досить токсичному середовищi. Людина, якщо схоче, може пiдлаштуватися пiд будь-якi обставини. Я хотiла зачепитися у мiстi, менi потрiбнi були грошi, i я цiнувала свою роботу, незважаючи на рiзнi недолiки i трабли. Це життя, яке диктуе правила. Ти або в грi, або «гейм овер».

Майже щодня менi доводилось проводити багато годин поспiль на ногах, iз фiрмовою усмiшкою, рiвною поставою i привiтним поглядом. Вiдвiдувачiв анiтрохи не цiкавлять твоi проблеми, переживання або втома. Їм начхати на те, чи склала ти iспит, чи болить у тебе голова, живiт або, можливо, душа. Для них ти робот, який завжди повинен бути всмiхнений, охайний, привiтний. Головне – бездоганно виконувати прохання, вказiвки i забаганки. Все, що iм насправдi треба, – твоя послужливiсть i оперативна реакцiя на iхнi знаки. Клацнули пальчики – i ти маеш бути тут як тут, нiби слухняний песик.

Я завжди намагалася догодити кожному своему клiентовi, прагнула вiдчути настрiй людини, вгадати смаки i запам’ятати улюбленi страви на майбутне. Якщо у мене питали поради, я ii давала. Нiколи нiчого зайвого не говорила, щоб не здатися нав’язливою. І люди цiнували це.




Глава 2


Минуло пiв року з того часу, як я почала працювати офiцiанткою. Стабiльна заробiтна плата вiдкрила передi мною новi можливостi: я змогла перебратися з галасливого i брудного гуртожитку в комфортну маленьку кiмнату, орендовану в однiеi привiтноi бабусi. Вона була глуха, i ми практично не спiлкувалися, але менi подобалося перебувати з нею в одному просторi. Ми пiдходили одна однiй на енергетичному рiвнi.

Знайти цей варiант менi допомогла одна з клiенток. Вона була дочкою цiеi панi. Коли Марфа робила замовлення, ми перекинулися кiлькома словами, я заробила вiд неi комплiмент, так i розговорилися. За збiгом обставин ii мама якраз шукала хорошу i вiдповiдальну дiвчину, яка б заселилася у порожню кiмнату в ii квартирцi. Почувши, що менi в гуртожитку не подобаеться, клiентка одразу запропонувала цей варiант i вигiднi умови.

Перспектива жити окремо в чистiй, тихiй кiмнатi мене приваблювала, i ми домовились про зустрiч. За два тижнi я вже мала нове житло i дуже цьому радiла. Зiзнаюся, у той момент пишалася собою: сама заробляю й оплачую власний куточок, iжу, одяг. Навiть маленькi успiхи додавали сил i мотивацii. Хотiлося старатись iще бiльше.

П’ять днiв на тиждень я тяжко працювала i часто пiд вечiр вiд перевтоми нiг не вiдчувала. Але тiшило те, що моi старання були не марними, адже пiсля важкого дня я поверталася у свое затишне гнiздечко, маленьку кiмнатку, облаштовану пiд мене i моi смаки. Нiхто менi не заважав приймати ванну, слухати улюблену музику, читати, готуватися до семiнарiв.

У гуртожитку було занадто шумно. Студенти багато пили та курили, деякi тижнями не милися. Усi цi неприемнi запахи зводили з розуму. Коли випала можливiсть пiти звiдти, я анi секунди не вагалася. Зiбрала речi й помахала всiм ручкою. Звiсно, довелося взяти додатковi змiни на роботi. Але нiчого. Я ж хотiла жити краще, тому i старалася заради майбутнього. Щоб добре жити – треба важко працювати. Я це розумiла i нiколи не скаржилась на життя i не нарiкала на долю. Я знала, що пiсля важкого дня мене чекае гаряча ванна, чиста, ароматна постiль i тиша. Тиша заряджала мене. У тишi було так приемно читати книги, думати, мрiяти, засинати. В моменти усамiтнення я вiдчувала себе щасливою i захищеною.

Вранцi у своiй манюнiй кiмнатi я робила зарядку, снiдала, а далi бiгла в унiвер, пiсля обiду – на роботу. Вiдпрацювавши змiну, поверталася додому, вчила конспекти, читала книжки, засинала, прокидалася, i так по колу.

Згодом я навiть почала кайфувати вiд такого ритму життя. Спостерiгаючи за людьми, нiби вiдкривала для себе свiт i його новi вiдтiнки. Інодi, краем вуха, я слухала уривки чужих розмов, i менi подобалися цi вiдголоски думок, новi емоцii, переживання i життевi ситуацii. Всi люди такi рiзнi, кожен думае i говорить про свое. У всiх своi турботи, проблеми, пристрастi та стреси. Всi люблять обговорювати чуже життя, скаржитися на полiтикiв, роботу, борги за комуналку, спiвробiтникiв, хлопцiв, чоловiкiв. Інодi в душi я голосно смiялася з чужих жартiв, а бувало, потайки сумувала разом з дiвчиною, яка розповiдала подрузi про зраду хлопця. Менi завжди хотiлося обiйняти людей, яким було боляче. Чужi iсторii життя вабили. Менi хотiлося пiзнавати вiдтiнки людських почуттiв, емоцii. У селi нiчого цiкавого не вiдбувалося, а тут у кожного гостя своя драма, своя ейфорiя.

Якщо хтось вважае, що працювати офiцiантом нудно, то вiн глибоко помиляеться, адже щодня в стiнах нашого ресторанчика розгорталися справжнi мелодрами, комедii та навiть бойовики. Декiлька разiв я ставала очевидицею справжнiх розбiрок. То було страшно i водночас феерично. Ох же ж цi чоловiки! Трохи вип’ють – i перетворюються на розбишак. Намагаються довести свою крутiсть. Та збоку все схоже на п’яну дурню.

Найчастiше в наш ресторан приходили парами. Подруги, закоханi, друзi, партнери по бiзнесу. Але був у нас один постiйний клiент, який завжди сидiв сам.

Цей статний чоловiк рокiв за сорок з’являвся щосереди, i завжди за збiгом обставин саме я його обслуговувала. Зазвичай вiн замовляв наш фiрмовий ланч i чашечку американо, розтягуючи задоволення вiд трапези на цiлу годину. Замiсть спiвбесiдника у нього була книга, щоразу рiзна, з яскравою обкладинкою. Менi подобалося спостерiгати за ним. Я вдивлялася в деталi одягу, сканувала емоцii. Бувало, що вiн нiби вiдчував мiй пронизливий погляд, пiдводив очi та ловив на гарячому. Це вiдбувалося завжди несподiвано. Я всмiхалася, червонiла i бiгла далi у своiх справах.

У цього чоловiка була вражаюча гама емоцiй. Вiн умiв так щиро радiти й страждати разом iз героями, про яких читав у тих своiх книжках. Інодi вiн глибоко засмучувався, кiлька разiв я навiть бачила, як вiн змахував iз очей сльозу. Бувало, мiй гiсть голосно смiявся або просто ледь помiтно всмiхався кутиками вуст, кивав головою на знак згоди. Усе це заворожувало мене i манило.

Вiн завжди залишав щедрi чайовi. На кожну усмiшку вiдповiдав взаемнiстю. Менi подобалися його енергiя i безпосереднiсть, красивi риси його обличчя з ледь помiтними зморшками. У цього чоловiка були яскравi очi, повнi губи й попелясте, охайно пiдстрижене волосся. Доглянутий, статний, зрiлий, завжди одягнений «з голочки». Вiд нього линув приемний шлейф парфумiв. Кожного разу я танула, вдихаючи цей аромат.

Я усвiдомлювала, що цей чоловiк зрiлий, дорослий i за вiком мiг би бути моiм батьком, але в ньому було щось особливе, неповторне i дуже привабливе. Вiн видiлявся з усiх, кого я досi тут бачила, потужною енергетикою. Одного дня я зловила себе на думцi, що чекаю нашоi зустрiчi, рахую днi до середи й мрiю, щоб вiн заговорив зi мною просто так. Щоразу я милувалася ним, вiдкриваючи новi гранi його особистостi. Це лякало мене i вабило. Ранiше зi мною нiчого подiбного не траплялося. Дивилась на нього, як на iдола. Кожна його риса видавалась менi iдеальною. То було дивно i якось лоскотно. Вiн навiть снився менi.

Вiсiмнадцятирiчна дiвчина, я досi нiколи нi в кого не закохувалася. У моему селi не знайшлося гiдних хлопцiв. Коли я приiхала до столицi, то цiлком зосередилась на роботi та навчаннi, тож для юнакiв i романтичних стосункiв не лишалося часу. Та я й не хотiла розмiнюватися. Не випадало можливостi навiть iз кимось познайомитись, потеревенити, пофлiртувати. З головою пiрнула в бурхливий ритм великого мiста, i течiя понесла мене у незвiданi краi. Для мене було великим щастям мати роботу, стабiльну зарплату i власний затишний куточок. Я пишалася собою, адже отримувала хорошi оцiнки i мала всi шанси претендувати на червоний диплом. Я сподiвалась, що незабаром зможу знайти бiльш високооплачувану роботу i тодi знiму собi не просто кiмнату, а квартиру, згодом куплю автомобiль i поiду на море, яке нiколи наживо не бачила, лише по телевiзору та в журналах.

Коли спостерiгаеш, як красиво живуть iншi люди, то теж починаеш мимоволi надихатися i бажаеш досягти iхнього рiвня. Нi, я не заздрила, а просто шукала можливостi пiдняти планку, мрiяла й уявляла картинки своеi iдеалiзованоi реальностi. Що ж у цьому поганого? Думаю, гiрше, коли тобi нiчого не хочеться, коли ти пливеш за течiею, навiть не помiчаючи, що твоi днi однаковi, сiрi та нуднi. Їх не вiдрiзнити один вiд одного, години пролiтають, а ти не розвиваешся, тупцюеш на мiсцi. Це страшно. Навiть вода, застоявшись, починае псуватися. Так i людина. Без руху життя втрачае сенс. Зупиняючись, ти ризикуеш потрапити в капкан залежностi, лiнi, апатii, одноманiтностi.

З моiм улюбленим гостем ми часто обмiнювалися поглядами, усмiхалися одне одному. Я приймала у нього замовлення, вiн платив менi чайовi, й усе йшло без будь-яких змiн. У глибинi душi я чекала якихось рiшучих дiй вiд нього, бо сама не могла дозволити собi вийти за рамки своiх обов’язкiв. Не знала, як вiн вiдреагуе на мою симпатiю i бажання зблизитися. Менi так хотiлося, щоб у нас зав’язалася розмова, щоб вiн представився, щоб побачив у менi дещо особливе, як я у ньому. Але нiчого подiбного не вiдбувалось.

До мене тодi залицявся Артур – офiцiант iз нашого закладу. Вiн запрошував мене на побачення, намагався поцiлувати й заманити у своi сiтi, але його чари не дiяли, адже я була захоплена своiм постiйним клiентом. Згодом почала вдивлятися в обкладинки книг, з якими вiн приходив до нас у ресторан. Мiй гiсть прочитував повiстi й романи, як насiння лускав. Згодом я стала повторювати за ним: брала у бiблiотецi тi самi книги й читала iх до пiзньоi ночi, щоб бути з ним на однiй хвилi. Здавалося, що цей ритуал дасть менi змогу стати ближчою до нього, розумiти його думки.

– Добрий день. Рада знову бачити вас.

– Доброго дня, Анно, – усмiхнувшись, вiдповiв мужчина без iменi. Тобто iм’я у нього, звичайно ж, було, але я досi його не знала. Минуло пiв року вiдтодi, як я вперше побачила цього джентльмена у нашому ресторанi, i мiй iнтерес аж нiяк не згас, навiть навпаки, розгорiвся до надзвичайних масштабiв. Продовжувала спостерiгати за ним, читаючи книги, якi вiн приносив iз собою. Правда, я не встигала так швидко i суттево вiдстала. Забила на лiтературу, яку нам радили в унiверi, i натомiсть iшла за вибором незнайомця, який став для мене авторитетом, свiтлом у темрявi, загадкою, яку так кортiло розгадати. Чесно, жодного разу вiн мене не розчарував. Мiй гiсть обирав справдi хорошi книги, вiд яких у мене завжди залишався незабутнiй пiслясмак.

– Що будете замовляти? Як завжди чи, можливо, щось новеньке? – я щиро всмiхалася, вдивляючись у його очi. – Звернiть увагу, у нас в меню з’явилися спецiальнi пропозицii. Гляньте на останнiй сторiнцi.

– Принесiть, будь ласка, облiпиховий чай i десерт на ваш смак.

– Гаразд. Прийнято, – я кивнула, захлинаючись власною радiстю. Щоразу, коли його бачила, свiтилася сонцем. Вiн заряджав мене, навiть не усвiдомлюючи, яким близьким i рiдним став менi його погляд. – Дякую за замовлення.

За час нашого знайомства, вiрнiше, не знайомства, а рiдкiсних зустрiчей у ресторанi, я вiдзначила, що вiн не носить обручки. Одяг i годинник престижнi, при цьому телефон зовсiм простий, без наворотiв. Вiн рiдко розмовляв, переважно читав. Куточки губ були пiднятi, а навколо очей збиралися дрiбнi зморшки. Це говорило про те, що вiн був доброю, оптимiстичною людиною, яка любить усмiхатися i живе з гармонiею в серцi. Цю iстину менi вiдкрила мама. Вона говорила, що про характер людини можуть розповiсти зморшки. У сумних, депресивних, злих або нещасних людей куточки губ завжди опущенi, а ось у щасливих усе навпаки.

Я принесла чай i тiстечко «Наполеон», дбайливо поставивши все перед своiм гостем. Чому обрала саме цей десерт? Вiдповiдь проста – вiн був найсвiжiшим. Крiм того, я обожнювала «Наполеон». Його менi готувала мама в дитинствi на кожний день народження.

– Прекрасний вибiр, дякую, Анно.

– Будь ласка. Смачного.

– Дякую. Ви сьогоднi чудово виглядаете. Зачiску змiнили?

– Так, трохи пiдстриглася, – провiвши рукою по кiнчиках довгого волосся, всмiхнулася. Це був перший неофiцiйний дiалог, i менi так хотiлося його пiдтримати. – Так приемно, що ви помiтили. Зазвичай на такi дрiбницi нiхто не звертае уваги.

– Дрiбнички дуже важливi. Наш свiт складаеться з атомiв, а вони, повiрте, зовсiм непомiтнi.

– Так, щось у цьому е, – промовила я тихенько i сором’язливо заклiпала очима, адже не знала, як продовжити дiалог. Я раптом вiдчула себе такою дурненькою. Розгубилася, усмiхнулася i пiшла геть. Менi так хотiлося сказати щось дотепне, гiдне, щоби вразити його. Але на думку нiчого розумного не спадало.

Чоловiк, як завжди, пробув у нашому закладi з годинку. Дочитав нову книжку, розрахувався i пiшов геть, ввiчливо попрощавшись. Я прибрала зi столу, забрала конверт iз чайовими й була здивована, коли знайшла в ньому дещо особливе. Крiм грошей, мiй дорогий гiсть залишив квиток у театр. Я не могла зрозумiти, що б це означало. Дата стояла сьогоднiшня, час – восьма вечора. Зазвичай змiна закiнчувалася об одинадцятiй. «І як же менi вирватись?» – розгубилася. Потiм на думку спало, що, можливо, вiн забув квиток або помилився. Але невже можна загубити квиток серед чайових? Вiн залишив його навмисно. Не промовивши нi слова, просто зробив цей дивний жест i зник. І як менi все це зрозумiти?

За мить я вже розмовляла з адмiнiстраторкою i домовлялася про те, що сьогоднi пiду з роботи ранiше. Довелося збрехати, що потрiбно перескласти важливий залiк. Мене вiдпустили, але взяли обiцянку, що я вiдпрацюю пропущенi години. О шостiй викликала таксi й помчала додому, щоб як слiд пiдготуватися до вечiрнього спектаклю.

Я не знала, що менi одягнути. Серце вискакувало з грудей в очiкуваннi першого в моему життi побачення. Усе здавалося таким дивним. Я не розумiла, що вiдбуваеться, чому всерединi наростае хвилювання перед зустрiччю з людиною, iменi якоi навiть не знаю. Збожеволiла, мабуть? Та все це було неважливим. Мене охопила радiсть, адже подii зрушили з мертвоi точки й тепер ми побачимось уперше не в стiнах ресторану, i цей факт хвилював мое внутрiшне море.

Я не могла дочекатися зустрiчi, хоча й не уявляла, як усе мае бути, бо жодного разу не бувала в театрi. Як поводитися, про що розмовляти? У головi розiгрувалися рiзнi варiанти розвитку подiй. Я вiдтворювала в думках дiалоги, якi могли б скластися мiж нами. Вiдчувала, що вистава буде чудовою, адже його вибiр завжди припадав до душi. Менi хотiлося подякувати йому за шанс доторкнутися до мистецтва, збагатити свою душу.

Опинившись у театрi, я здала пальто в гардероб, зайшла в туалет, щоб пiдфарбувати губи, урочисто всмiхнулася своему вiдображенню в дзеркалi i з гордо пiднятою головою попрямувала в зал. Того дня я одягла чорну сукню довжиною нижче колiна. Вона була досить скромною, але красиво пiдкреслювала вигини стегон i тонку талiю.

На квитку було написано, що мое мiсце в партерi, у шостому ряду. Я знайшла його досить швидко i присiла на м’яке оксамитове сидiння. У душi вiдчувався легкий лоскiт хвилювання, але загалом настрiй був оптимiстичним. Потихеньку зал заповнювався людьми. Я намагалася триматися невимушено, але очi бiгали залом, шукаючи знайомий силует. Продзвенiв перший дзвiнок, за ним другий. Мiсце поряд зi мною залишалось порожнiм. Щохвилини я зиркала на годинник i нервувала через запiзнення мого кавалера. За декiлька секунд до третього дзвiнка поруч зi мною сiв зовсiм незнайомий юнак. Свiтло згасло, а я розгублено дивилася на сцену i не могла зрозумiти, що ж це сьогоднi вiдбуваеться.

Життя – дивна штука. Ми можемо нескiнченно мiркувати, передрiкати, планувати, але врештi-решт у реальностi все станеться зовсiм iнакше.

«Вишневий сад» мене вразив. Я нещодавно прочитала цю п’есу Чехова, i постановка анiтрохи не розчарувала. Першi хвилин десять пiсля початку не могла взяти себе в руки, щоб зосередитись. Рiзнi думки лiзли в голову. Вiд розчарування хотiлося встати й пiти геть. Але зрештою я заспокоiлась, моя увага суцiльно розчинилася в дiйствi, яке розгорталося на сценi. Я вирiшила просто насолоджуватися моментом, знаючи, що в мого друга з ресторану все пiд контролем. Вирiшила не ображатися, а просто довiритись його вибору, адже вiн старший i знае, що робить.

Хлопець, що сидiв поруч, зник пiсля першого акту. Я навiть не встигла розгледiти його. Єдине, що запам’яталося – вiн майже постiйно втикав у свiй смартфон. То було дивно. Навiщо тодi приходити? Дивак.

Ближче до пiвночi я пiшки дiйшла до свого пiд’iзду. Менi було сумно, адже стiльки дивовижних моментiв хотiлося обговорити з кимось, але я була самотньою у своiх емоцiях i переживаннях, викликаних виставою. Довелося перетравлювати все наодинцi, у власнiй головi. У думках я фантазувала, як усе могло скластися, якби вiн прийшов. Я б тримала його пiд руку, i ми неспiшно прогулялися б парком, обговорюючи твiр Чехова. Усе пiшло не за планом. Шкода, що вiн вирiшив залишити мене одну пiд час дебютного вiзиту в театр. Але я не ображалася, просто поки не розумiла, чому вiн так учинив. Врештi-решт, я була вдячна йому за можливiсть провести вечiр в атмосферi мистецтва.

Прийнявши душ, я лягла в лiжко i ще довго не могла заснути, обмiрковуючи подii, якi сталися в цей дивний день. Менi хотiлося розiбратися з усiма питаннями, але для цього треба було дочекатися наступноi середи.




Глава 3


Батьки не вибирають дiтей, як i дiти не вибирають те, у якiй сiм’i народитися. Це як лотерея, у якiй тобi пощастить або нi. Кожна людина – особистiсть, окремий пазл. Деякi частинки не збiгаються i вiдштовхують одна одну. Інодi знайти спiльну мову важко навiть найрiднiшим людям.

Час тягнувся, як жувальна гумка. Я, як завжди, вчилася, слухала лекцii, конспектувала, готувалася до семiнарiв, працювала в ресторанi, вiдкладала грошi й чекала нашоi зустрiчi. Нарештi настала середа. Я спецiально нанесла блиск на губи, розпустила волосся i пiдфарбувала очi. Для нього.

Чоловiк, у якого я, здаеться, закохалася, з’явився вчасно, не зраджуючи своiх звичок. Я, як завжди, прийняла у нього замовлення. Увесь тиждень я вiдтворювала в головi картини того, як заведу розмову з ним, як запитаю про квитки та про його намiри. Але, на жаль, у думках усi ми смiливi, а на дiлi… Коли настав час узяти ситуацiю у своi руки й виявити наполегливiсть, я проковтнула язик, злякалася, засоромилась i пустила все на самоплив. У мене не вистачило смiливостi прямо запитати, чому вiн не прийшов. Я боялася сказати щось не те. Зрештою просто розгубилася, засмутилася вiд того, що виявилася такою боягузкою. Просто прийняла замовлення, виконала свою роботу i побiгла далi у справах. Минуло пiв години. Де б я не була, мiй погляд немов магнiтом тягло до нього. У той момент, коли ми зустрiлися очима, вiн жестом покликав до себе.

– Бажаете ще щось? – з усмiшкою запитала я, наблизившись до його столика.

– Нi-нi, дякую. Я покликав вас, щоб запитати, чи сподобався вам спектакль.

Пiсля почутого я нiби онiмiла i не знала, що говорити, адже постiйно думала про те, що вiн хоче почути вiд мене. Подих менi перехопило, i, здаеться, я трохи почервонiла.

– Ну… Думаю, варто сказати, що ви подарували менi неймовiрнi емоцii. Назавжди запам’ятаю той день. Це був мiй перший похiд у театр.

– Справдi?

– Так. Я навiть не очiкувала, що вистава настiльки вразить. Я б хотiла подякувати вам за таку можливiсть. Чесно. Це було дуже неочiкувано i приемно. Менi ще нiхто не робив таких подарункiв.

– Радiю, що змiг догодити вам, – тепер i вiн трохи збентежився, я продовжувала всмiхатися, вчепившись у свiй блокнот iз такою силою, що аж пальцi почервонiли.

– Ви, напевно, студентка?

– Так, приiхала з маленького села, вчусь в унiверi. А тут пiдробляю.

– Живете в гуртожитку?

– Нi, знiмаю кiмнату.

– Не сподобалось у гуртожитку?

– Трохи е… Дуже цiную свiй простiр, тому вирiшила – краще буду багато працювати й жити окремо.

– Менi подобаеться те, як ви мислите. Той, хто багато працюе, зазвичай i досягае успiхiв у цьому життi.

– Хотiлося б вiрити, що так i е.

– Ким хочете стати?

– Хорошою людиною, – усмiхаючись, вiдповiла я. Це прозвучало як вiдмовка. Вiн теж усмiхнувся. – А якщо серйозно, то я все ще у пошуку своiх талантiв. Намагаюсь розiбратися з бажаннями. Знаю, уже давно потрiбно було визначитися, але я хочу дiзнатися, до чого лежить моя душа, а вже потiм побудувати маршрут i головнi цiлi.

– У вас мудрi думки. Вiдшукати свое призначення – найголовнiша мiсiя людини. У цьому питаннi не варто поспiшати. У кожного свiй час.

– Дякую за пiдтримку, правда, для мене вона важлива.

Вiн щиро всмiхнувся.

– А про що зараз мрiете?

– Мрiю знайти хорошу роботу, яка буде приносити менi грошi й задоволення, на якiй я зможу розвиватися i рости. Мрiю купити квартиру i власну машину, хочу допомагати батькам.

– Мрiете про грошi?

– Ну, не лише про грошi, але вони, насправдi, допомогли б менi вiдчути свободу i впевненiсть. Це важливо. А далi можна було б переходити до бiльш масштабних мрiй.

– Ще, напевно, мрiете зустрiти любов.

– Кожна дiвчина мрiе про це. Звичайно.

– Ви дуже красива. Я впевнений, справжне кохання не змусить вас довго чекати.

– Спасибi, – цi його слова змусили мене тремтiти. Вiн же не знае, що я, здаеться, вже по самi вуха закохалась у нього.

– Добре. Менi вже час бiгти. Дякую вам за приемну бесiду, – усмiхаючись, промовив чоловiк. Вiн поклав на стiл грошi, пiдвiвся, торкнувшись мого плеча, одягнувся i зник. Я стояла геть розгублена. Це був наш перший повноцiнний дiалог.

Цiлий день наша розмова лунала в моiх думках, нiби на повторi. Прийшовши додому, я знову i знову згадувала його. Моi почуття ставали дедалi сильнiшими. Я вiдчувала страх вiд однiеi лише думки про те, що вiн нiколи не зможе вiдповiсти на моi почуття взаемнiстю. Ну як я так примудрилася закохатися у дорослого чоловiка? Вiн нiколи не зможе вiдповiсти взаемнiстю, як не старайся. Дорослий, розумний, начитаний, красивий, досвiдчений. Навiщо я йому? Дурненька селючка, яка тiльки-тiльки школу закiнчила i от тепер бiгае офiцiанткою, мрiючи про красиве життя в столицi. Дурна, ой яка ж я дурна!

Ми дуже рiзнi, але мене так вабить до нього! Вiн – свiтло у темрявi, i я, немов метелик, лечу до нього i, здаеться, скоро обпечуся. Знаючи, що цi почуття мене погублять, я не могла нiчого вдiяти з собою, думала про нього, чекала зустрiчi, мрiяла про новi дiалоги, книги, емоцii.

Наступноi середи вiн знову прийшов. Ми майже не розмовляли. По сутi, перекинулися кiлькома фразами, якi стосувалися замовлення. Вiн запитав, як моi справи, я вiдповiла, що все гаразд, i на цьому крапка. Через годину мiй гiсть знову зник iз поля зору, i на душi стало так кепсько, що можна було залити сльозами увесь ресторан. Але вiдкривши конверт iз чайовими, я побачила ще один квиток до театру. Ця знахiдка окрилила мене, я готова була плескати в долонi й пiдстрибувати вище неба. Менi довелося знову вiдпрошуватися з роботи. Адмiнiстраторка була не в захватi й вiдпустила мене, поставивши додаткову змiну як штраф. Але навiть це не могло зiпсувати мiй настрiй. Я кулею примчала додому, заскочила в душ, висушила i пiдкрутила волосся, трохи пiдфарбувала очi, одягла чорну сукню i вирiшила нiчого не загадувати наперед. «Будь-що-будь. Якщо вiн не прийде, я все одно з радiстю подивлюсь iще один спектакль».

Того дня я вiдчувала себе набагато впевненiшою. Знала, куди йти i що робити. Менi знову дiсталося хороше мiсце в партерi з прекрасним оглядом сцени. Я сидiла в передчуттi початку вистави. За декiлька хвилин до того, як погасили свiтло, мiй супутник сiв поруч. Вiд такоi бажаноi несподiванки у мене перехопило подих i серце почало трiпотiти у грудях. Господи, я навiть не знаю його iменi, але, здаеться, божеволiю вiд нього.

– Добрий вечiр, Анно. Радий вас бачити.

– Добрий вечiр, – прошепотiла я. – Я теж дуже рада.

– Сподiваюся, ви не проти, якщо ми подивимося цей спектакль разом? – почулося бiля мого вуха.

– Звiсно. Це ж чудово. Сьогоднi менi буде з ким обговорити виставу. Минулого разу «Вишневий сад» викликав стiльки емоцiй, що я не могла заснути до ранку. Так кортiло з кимось подiлитися думками.

– Менi так прикро, що тодi вам довелося бути самiй. Обiцяю, бiльше нiколи не допущу такого. Я й сам обожнюю смакувати емоцii, думки, почуття пiсля прочитання книги чи перегляду спектаклю. Уявляю, яка це каторга – тримати все в собi.

Я не встигла нiчого вiдповiсти, бо почався спектакль. Весь перший акт я сидiла нiби на голках, бо вiдчувала присутнiсть особливоi людини. Ловила кожен момент i насолоджувалася одразу двома речами – тим, що вiн поруч, i тим, як проникливо грають актори. Декiлька разiв я думала про те, як було б добре взяти його за руку чи покласти голову на плече. Звiсно, то лише мрii закоханоi iдiотки. Але що вдiеш… Менi нестерпно хотiлося торкнутися його шкiри, вiдчути ii нiжнiсть i тепло.

Пiд час антракту ми попрямували до бару. Я почувалася трохи розгубленою. Ми зайняли столик у куточку зали, i мiй супутник пригостив мене чаем i цукерками. Я уявлення не мала, як повинна поводитися дiвчина у подiбних ситуацiях. Що говорити? Чого краще не робити? Цiкаво, нашу зустрiч можна назвати побаченням? Напевно, нi? Можливо, для нього це дружнiй прояв, батькiвський порив або просто симпатiя. Було багато думок i хвилювань, але мене переповнювала ейфорiя, адже збулась моя маленька мрiя – ми опинилися разом за межами ресторану, розмовляли не про страви, дивилися одне одному в очi. Я вiдчувала душевну близькiсть i мала щире бажання дiзнатися про нього якомога бiльше.

– Менi здаеться, ви занадто напружена, – сказав вiн, усмiхаючись.

– Трохи нiяковiю поряд з вами, – чесно зiзналася.

– Чому? Я ж не кусаюся, – вiн усмiхнувся по-доброму i пiдморгнув.

– Знаю, – також усмiхнулася я. – Рiч у тiм, що вперше я побачила вас приблизно шiсть або сiм мiсяцiв тому. Ви частий гiсть у нашому закладi. Дивно, але в мене виникло таке вiдчуття, нiби ми знайомi вiчнiсть, нiби ви близька менi людина. Хоча з iншого боку, я нiчого про вас не знаю, навiть вашого iменi.

– Так, досить слушне зауваження, – кашлянув. – Мене звати Лев. Лев Дмитрович, – я всмiхнулася i простягла йому руку.

– Дуже приемно нарештi познайомитися.

– Так, i справдi приемно, – його долоня була великою i дуже гарячою. Декiлька секунд ми трималися за руки, i коли вiн вiдпустив, менi стало трохи сумно. Дуже хотiлося, щоб ту мить поставили на паузу. Та це неможливо.

– Розкажiть про себе, – набралася смiливостi.

– Що саме вас цiкавить?

– Усе, – я почервонiла. – Тобто мене цiкавить усе, що ви вважаете за можливе розказати про себе.

– Я – звичайна людина. Просто живу, працюю, мрiю, читаю. Все як у людей.

– А про що ж мрiете?

– Ранiше в мене були однi мрii, зараз зовсiм iншi. Час змiнив мене.

– Чому?

– Час усiх мiняе, мрii трансформуються. Коли досягаеш чогось важливого, починаеш прагнути бiльшого. А iнколи те, що ранiше здавалось важливим, втрачае сенс i ти вже просто цiнуеш буденнi речi.

– Чому ви приходите до нас у «Три пташки» щосереди? Це якась традицiя?

– Нi, – вiн трохи загадково всмiхнувся. – Я просто власник цього ресторану i приiжджаю щосереди, щоб подивитись очима вiдвiдувача, чи все гаразд, як працюе кухня i персонал. Нiхто мене не знае, крiм директора i менеджера. Сподiваюся, що ви теж нiкому не розкажете. Коли персонал не в курсi, що приiжджае керiвництво, можна побачити реальну картину роботи закладу i згодом виправити недолiки.

– Ого, нiчогенький поворот, – у мене перехопило подих вiд почутого. – Звичайно, я нiкому нiчого не скажу. Неймовiрно. Я перебрала безлiч варiантiв щодо того, хто ви. Але жодного разу на думку не спадало, що ви можете виявитися власником. Це просто шок.

– Це добре. Значить, я досить вправно маскуюсь.

– Однозначно. І багато у вас таких закладiв?

– Чотири.

– І в кожному ви з’являетеся раз на тиждень?

– Нi. Намагаюся навiдуватися раз на мiсяць.

– А чому ж у нас буваете так часто? – з наiвною цiкавiстю запитала я.

– Рiч у тiм, що я живу неподалiк. Але головною причиною е той факт, що це мое перше дiтище. Саме з цього ресторану розпочалася моя кар’ера пiдприемця i бiзнесмена. Я вклав у цей ресторанчик усю душу.

– Так цiкаво!

– Я готовий годинами розповiдати про те, як пiшов на ризик, позичив грошей i разом iз другом вiдкрив затишний заклад у самому центрi столицi. Ми могли прогорiти. Але коли ти молодий i сповнений надiй, усе виходить. Головне – вiрити в себе i свою iдею. Ну i звiсно, не покладаючи рук працювати.

– Скiльки ж вам було рокiв?

– Двадцять п’ять. Вiдтодi минуло вже бiльш нiж двадцять рокiв. Ми кiлька разiв проводили ребрендинг, нещодавно зробили ремонт, оновили примiщення, щоб гостям було максимально затишно i комфортно.

– Думаю, так i е. Вiдвiдувачi обожнюють нашу атмосферу i смачнi страви. Шеф-кухар – просто генiй.

– Так, Микола молодець, стараеться. Знайшов його випадково i дуже цьому радий. Те, що вiн витворюе з продуктiв, – справдi талановито.

Задзвенiв пронизливий дзвоник, i люди неспiшно почали повертатися до зали.

– Скоро почнеться другий акт, ходiмо, – запропонував Лев, i ми повернулися в партер.

Вистава пролетiла немов на одному диханнi. Я була пiд враженням вiд усього, що вiдбувалось на сценi. Мене вразив сюжет, гра акторiв, iдея, музичне оформлення. Усе гармонiйно поедналося. Перший акт був бiльш веселий, енергiйний, романтичний, а другий приголомшив драматизмом. Деякi моменти були настiльки емоцiйно гострими, що в горлi вiдчувався гiркий клубок i хотiлося плакати. Емоцii накривали мене хвилями, у серцi перекликалися емоцii розпачу i спiвчуття до долi головноi героiнi.

Пiсля закiнчення вистави ми покинули зал мовчки. І лише через декiлька хвилин Лев запитав мене:

– Вам сподобалось?

– Так, дуже… Ледве втрималась, щоб не розридатися на фiнальнiй сценi.

– Чого ж не розридались? – вiн уважно вдивлявся в мое обличчя.

– Було соромно, що це побачать iншi.

– Нiколи не стримуйте себе. Байдуже, що подумають iншi, – махнув рукою. – То дрiбницi. Головне – це почуття. Їх треба проявляти, а не стримувати, ковтати, камуфлювати. Це шкодить здоров’ю.

– Серйозно?

– Звiсно. Образи, невиплаканi сльози, негатив, жаль – усе це застоюеться в тiлi та перетворюеться на хвороби.

– Я нiколи не думала про це. Мене з дитинства вчили, що плакати на людях соромно, некрасиво, некультурно.

У вiдповiдь Лев усмiхнувся i на секунду стиснув мою долоню.

– Сльози говорять про те, що людина жива, чуттева, добра i вмiе спiвпереживати.

– Так, але сльози також говорять про слабкiсть.

– У кожного е своi слабкостi, але той, хто не боiться iх показувати, – уже переможець.

Його слова зворушили мене до глибини душi, вiн говорив такi прекраснi речi, що хотiлося слухати цей мудрий голос вiчно.

– Спасибi за цей спектакль. Отримала величезне задоволення.

– Будь ласка, менi приемно бачити щирий блиск у твоiх очах, – дуже непомiтно вiн перейшов на «ти», i менi це подобалось. Можливо, колись i я зможу?

– Якось мулько на душi. Кiнець такий трагiчний. Я до останнього сподiвалася, що все буде добре, але…

– Зазвичай саме драми викликають найпроникливiшi емоцii i залишають виразний слiд у душi.

– Це неймовiрно. Я й не думала, що за три години можна пережити такий дiапазон почуттiв. Так дивно було спостерiгати за тим, як стрiмко людина може змiнюватися пiд чиiмось впливом. Іншими стають думки, погляди, життева позицiя i вiра. Я шокована тим, як проста, свiтла, чиста дiвчина перетворилася на фатальну, зарозумiлу жiнку, що зрадила любов, стала кар’еристкою, черствою i цинiчною.

– Так, у свiтi багато слабких людей, якi пiд впливом чужоi думки мiняються. Саме тому так важливо правильно обирати друзiв i коло своiх знайомств. Є люди, якi роблять нас кращими, а е знайомства, якi ведуть до прiрви. Недарма кажуть: «Скажи, хто твiй друг, а я скажу, хто ти».

– Але ж е сильнi люди, якi незалежно вiд обставин, оточення залишаються такими, як е. Зберiгають вiрнiсть своiм поглядам, залишаються собою незважаючи нi на що.

– Так, але, на жаль, таких людей мало. Треба мати стрижень, характер, амбiцii, щоб не пiддатися манiпуляцiям. Здебiльшого кожен iз нас зазнае впливу, хорошого або поганого, i з часом змiнюеться. Хтось деградуе, хтось росте, розвиваеться, наповнюеться правильними знаннями, добром, духовнiстю. Усе залежить вiд того, з ким людина спiлкуеться, якi книги читае, про що мрiе i якими думками живе.

– Я давно помiтила, що ви багато читаете.

– Так, це мое хобi. Деякi книги змiнюють нас, вiдкривають зовсiм iнший свiт, розширюють свiдомiсть, свiтобачення, розвивають фантазiю.

– Я теж люблю читати.

– Я помiтив, – усмiхаючись вiдповiв Лев. Я збентежилась i засунула руки в кишенi. – Змерзла?

– Трохи. Вже пiзно, час повертатися додому.

– Куди тобi iхати? Я пiдвезу.

– Це, певно, незручно. Не хвилюйтесь, я сама доберуся на метро, – я не знала, як реагувати на таку пропозицiю, тому вирiшила вiдмовитись, хоча дуже хотiла ще трохи побути з ним.

– Не вiдмовляйся. У нас буде ще трохи часу, щоб поговорити.

– Добре. Переконали, – всмiхнулася, зашарiвшись.

Лев вiдчинив дверцята, i я сiла у величезну чорну машину. Здаеться, то був «джип». У салонi пахло шкiрою i ще чимось приемним. Я вперше iхала в такому розкiшному автомобiлi й не могла повiрити, що все це вiдбуваеться зi мною в реальностi, а не увi снi. Менi було тепло i затишно. За вiкнами горiли яскравi вогнi. Вечiрне мiсто було красивим, якимось святковим. Я насолоджувалася моментом, на душi було так добре i спокiйно.

Якби моя мама дiзналася, що я сiла в чуже авто, вона надавала б менi по срацi. «Нiколи i нiкому не довiряти», – ось ii девiз. Ще з дитинства мама лякала мене байками про злочинцiв, манiякiв, про яких розповiдали в новинах. Якщо вiрити телевiзору, то складаеться враження, що наш свiт – це збiговисько поганцiв, якi тiльки й чекають, коли ти залишишся наодинцi, щоби пристукнути тебе у темному куточку. Коли вже почнуть передавати позитивнi новини, розповiдати iсторii з хепi ендом?

– Про що думаеш? – Лев iз цiкавiстю зазирнув у моi очi.

– Про те, чому я не люблю дивитись телевiзор i вiддаю перевагу книгам.

– І чому ж?

– Бо по телевiзору завжди транслюють лиш поганi новини. Люди стають наляканими й депресивними.

– Так i е. То якi книжки любиш читати?

– Рiзнi. У мене немае улюбленого жанру. Якщо iсторiя зачепила, то я не можу зупинитися, поки не дочитаю. Бувають крутi детективи, ще подобаються iсторii з любовною лiнiею.

– Що зараз читаеш?

– Проблема в тому, що менi треба встигати читати за унiверситетською програмою, а також знаходити час на власнi уподобання. Вчора, наприклад, дочитала «Кульбабове вино».

– Чудова книжка. Впевнений, що сподобалась.

– Звiсно, це дивовижна iсторiя. Я пережила з героями усi iхнi пригоди. Сюжет дуже динамiчний i заряджаючий. Мое дитинство було iнакшим. Я допомагала батькам поратись по господарству. На iгри та пригоди не було часу, та й гратися не було з ким.

– Я теж вирiс у селi, тож розумiю, про що ти.

– Правда?

– Так. Мене виховували мама i бабуся. Тата нiколи не бачив.

– То ви приiхали в мiсто з села? Самi, без допомоги, досягли таких успiхiв? Неймовiрно.

– Я просто завжди покладався лише на себе i багато працював.

– Так, я теж звикла покладатися лише на себе. Іншого вибору немае.

– Вибiр е завжди. Залишитися в селi чи поiхати у мiсто? Жити в гуртожитку чи знiмати кiмнату? Байдикувати чи працювати на другiй змiнi? Дивлячись на тебе, можу сказати, що ти не звикла вибирати легкi шляхи. У цьому ми схожi.

Я всмiхнулась i опустила погляд. Було дуже приемно усвiдомлювати, що в нас е дещо спiльне. У кишенi Лева почала грати музика.

– Перепрошую, маю вiдповiсти, – Лев приклав телефон до вуха. А я зосередила погляд на краевидах вечiрнього мiста. Нам залишилось усього декiлька хвилин побути разом, а далi знову розлука i чекання наступноi зустрiчi. Чому мене так тягне до цiеi людини? З кожним новим словом, з кожною новою думкою про нього я все бiльше прив’язуюсь i сумую.

– Привiт, Платоне. У мене все добре. Ти як? Давай без прелюдiй. Можеш вiдразу переходити до справи, – голос Лева був строгим i напруженим. – Нi, грошей я бiльше не дам. Ми вже обговорили це питання. Все, що мiг, я зробив. Тепер твоя черга вразити татка. Тобi двадцять п’ять рокiв. Може, досить вештатись по клубах? Уже давно треба було взятися за розум i розпочати власну справу. Тим паче, у тебе е всi можливостi для цього.

Мабуть, на iншому кiнцi вимкнулися, тому що Лев засмучено повернув телефон у кишеню. Хвилини двi ми iхали мовчки. Коли вiн зупинився бiля мого будинку, я не знала, що казати, бо бачила смуток на його обличчi. Хотiлося знайти доречнi слова, щоб утiшити його.

– Щиро дякую вам за чудовий вечiр.

– Менi дуже шкода, що ти все чула, – промовив вiн, пiдвiвши на мене очi.

– Чому? Ви ж самi казали, що не варто соромитися своiх емоцiй. Я нiчого поганого не подумала.

– Платон – це мiй син. Я дуже його люблю, але вiн, здаеться, заплутався. Десь глибоко в душi вiн хороший хлопець, але зараз iде не тим шляхом. Знаю, сам винен у тому, що вiн вирiс егоiстом, адже з дитинства нi в чому йому не вiдмовляв, хотiв дати йому все, чого сам не мав. Коли я був малим, то ходив голодний, у недоносках i тiльки й мрiяв про шматок м’яса. Мiй син рiс у зовсiм iнших умовах. Зараз йому двадцять п’ять, а вiн i досi не знае цiни грошам, бо для нього вони завжди наче падали з неба, як снiг. Ми вiддалились, розсварилися, утратили зв’язок i спiльну мову. Коли я сказав йому, що бiльше не даватиму грошей просто так, вiн образився i заявив, що я найгiрший у свiтi батько.

– Не берiть близько до серця. Інодi у гнiвi люди говорять неприемнi речi, хоча насправдi так не думають.

– Я розумiю, але слова деколи страшнiшi гострого леза.

– Це правда.

– Платон не розумiе, на жаль, що я вiдмовляю йому у фiнансуваннi лише тому, що хочу, аби вiн подорослiшав, став самостiйним. Я не вiчний, i одного дня «мiшок з грошима» зникне i вiн залишиться сам на сам iз жорстокою реальнiстю, де кожну копiйку треба вiдвойовувати. Нiхто нiчого нiкому просто так не дае. За свiй шматок треба боротися, i це важко. Грошi рано чи пiзно закiнчуються. Сидiти на диванi не вийде…

– Вiн обов’язково зрозумiе. Потрiбен час.

– Сподiваюсь, що встигну дочекатися тiеi митi, коли вiн подорослiшае i змiнить свое ставлення до життя, грошей, рiдних людей.

– Вiн злиться, тому що розгублений i не знае, що робити далi. Це минеться, просто потрiбен час. Охолоне, туман гнiву розвiеться, i вiн усе зрозумiе ще й пробачення попросить. От побачите, скоро помудрiшае. Точно.

– Я помудрiшав досить пiзно. Коли був молодим, накоiв багато помилок. Я нiколи йому не вiдмовляв, тому що хотiв таким чином виправдати свою вiдсутнiсть у його життi. Я дуже багато часу придiляв роботi. У той перiод, коли вiн потребував моеi уваги й пiдтримки, мене не було поряд. Хороший бiзнесмен не став хорошим батьком. Тепер дуже шкодую про це.

– Я думаю, ви дарма себе картаете. Рiч не у вас, а в ньому. Моi батьки зовсiм не придiляли уваги моему вихованню. Ми нiколи не розмовляли про життевi цiнностi, нiколи не порушували глибоких тем. Мiй батько завжди пив, а мама тяжко працювала. Я вiдчувала себе самотньою, але попри це завжди поважала i любила своiх батькiв просто за те, що вони е, за те, що дали менi життя, дiм, тепло.

– Моя ж ти дiвчинка, – промовив Лев, поцiлувавши мою скроню. Я притулилася до нього i, здаеться, просидiла у теплих батькiвських обiймах цiлу вiчнiсть.

Того вечора я досить швидко заснула. Було вiдчуття душевноi гармонii. Я радiла, бо в нас склалась дуже вiдверта розмова. Вiн подiлився зi мною переживаннями, а це знак зближення i довiри. На своiй скронi я досi вiдчувала його губи, пам’ятала кожен дотик, кожне слово. Менi було добре з ним i спокiйно. Я навiть не знала, що здатна так линути до людини й прагнути ii тепла.




Глава 4


Наступноi середи Лев знову завiтав до нас у ресторан. Я засяяла, побачивши його. Ледь стрималась, щоб не пiдбiгти до нього i не застрибнути на руцi. Всерединi мене вирував тайфун щастя. Емоцii переповнювали. Хотiлося втекти з ним i говорити-говорити, пiзнавати, пiрнати у спогади, розповiдати про себе i дiзнаватися про нього. Минулого разу ми дуже зблизилися, i я була впевнена, що вiдшукала в цьому свiтi рiдну душу.

– Привiт, – промовив вiн, – щасливий знову бачити тебе.

– Я теж.

– Як справи?

– Все дуже добре.

– Це чудово.

– У вас нова книга? – з цiкавiстю запитала я.

– Так, цього разу «Володар перснiв», – вiн усмiхнувся. – Вирiшив прочитати всю серiю. Захотiлося чогось захопливо-фантастичного, щоб вiдволiктись вiд проблем, набридливих думок.

– Чудовий вибiр.

– Якщо хочеш, почитаемо разом.

– Із задоволенням.

– Думаю, сьогоднi закiнчу першу частину. Можемо зустрiтися завтра, i я вiддам тобi цю книгу, а сам розпочну другу.

– Клас! Пiдтримую.

– Якщо чесно, я помiтив, що ти перечитуеш книги, якi я приносив iз собою.

– Ого… Як соромно, – я почервонiла.

– Ти чого? Це дуже мило. Не варто соромитись.

– Ну, якщо ви вже в курсi, то маю похвалити вас за чудовий лiтературний смак. Жодного разу книга, яку я перечитувала за вами, не розчарувала.

– Ой, як приемно! – вiн стиснув мою руку. – Дякую.

– А тепер до справи. Що бажаете замовити?

– Спробуй вгадати, – вiн пiдморгнув, а я розсмiялася.



Наступного дня у мене якраз був вихiдний. Пiсля пар я побiгла додому, причепурилася i полетiла на крилах щастя на зустрiч iз Левом. День був досить теплим. Ми зустрiлися у парку i проблукали алеями, розмовляючи, близько двох годин. Загалом ми обговорювали книги, якi прочитали з того часу, як уперше побачили одне одного. У нас було багато спiльних думок i висновкiв. Час летiв непомiтно. Я тримала його пiд руку, i все було наче у снi. Склалось враження, що ми знаемо одне одного цiлу вiчнiсть, що ми рiднi душi й у нас на двох одне дихання, одне серцебиття, однi думки.

– Платон бiльше не дзвонив? – раптом запитала я з цiкавiстю. Можливо, це було безтактно, але менi хотiлося дiзнатися про нього бiльше.

– Нi, вiн ображений i сердитий. Я дам йому час охолонути, а потiм знову спробую пiти на контакт.

– А що думае з цього приводу ваша дружина? Може, варто iй утрутитися, поговорити. Хлопчики зазвичай дослухаються до мам.

– Ми з Оленою розлучилися, коли Платону виповнилося сiмнадцять.

– Чому?

– Так iнодi бувае. Любов минае, втрачаеться зв’язок. Це вiдбуваеться поступово, непомiтно, по мiлiметру, по ниточцi обриваеться те, що ранiше тримало. Сумно змиритися з цим. Але таке життя.

– Як прикро!

– Так, то було сумно, але зовсiм не боляче. У безкiнечних справах я навiть не помiтив, як ми з дружиною опинилися на рiзних планетах i перестали розумiти одне одного.

– Прикро усвiдомлювати, що кохання не вiчне.

– Суспiльство часто iдеалiзуе це почуття. А насправдi кохання потребуе багато уваги й працi.

– Коли ви розлучилися, то вiдчули самотнiсть?

– Зовсiм нi. Кохання помирае повiльно, i зазвичай ти цього не помiчаеш. Усвiдомлення приходить у той момент, коли вже нiчого не можна змiнити чи повернути. Пам’ятаю той день, коли я побачив, що ми припинили торкатися одне одного. Нiжнiсть i теплота потроху зникали, й одного разу ми просто почали спати в рiзних кiмнатах. І так тривало, допоки Платон не закiнчив школу. Тому можна сказати, що ми стали самотнiми ще задовго до розлучення.

– Можливо, я помиляюся, але здаеться, що безлiч сiмей живуть без кохання. Інколи я думаю, що моi батьки нiколи й не любили одне одного.

– Звiсно, можна так жити. Ми вже говорили про те, що завжди е вибiр. Кожен сам для себе вирiшуе, як йому бути. Пiти чи залишитися. Я вирiшив пiти, бо все те мене дуже пригнiчувало.

– А ваша дружина як усе сприйняла?

– З роками вона дуже змiнилася. Я перестав ii впiзнавати. Вiд молодоi, нiжноi дiвчини нiчого не залишилось. Грошi змiнюють людей, часто в поганий бiк. Вона не хотiла розлучення, адже звикла жити заможно i нi в чому собi не вiдмовляти. Заради цього вона була б згодна терпiти нашу нелюбов.

– А може, вона любила, просто не показувала?

– Не думаю. Коли все дiйшло до крайньоi точки, вона судилася зi мною за майно. Я задовольнив усi ii забаганки i вiддав усе, що вона вважала своiм. Коли я заробляв грошi, вона створювала затишок у домi, дбала про нашого сина. Був перiод, коли ми насправдi були щасливими, i я з радiстю вiддав iй те, що вона заслужила. Олена була Платону i матiр’ю, i батьком. А я в цей час громадив грошi. Знаю, вона теж розчарувалася в менi, перестала впiзнавати i любити. Їй також було нелегко.

– Ви б хотiли повернути час i все змiнити?

– Так, iнколи я думаю про це, але, на жаль, змiнити минуле неможливо. Все, що ми можемо, – пожинати плоди своiх учинкiв або бездiяльностi.

– А коли ви зрозумiли, що назад дороги немае?

– Знаеш, коли сварок стае занадто багато, коли немае тем для розмов i все, що вас поеднуе, – це дiалоги з присмаком докорiв, краще розлучитись, щоб не заважати жити одне одному. Інколи люди притягуються мов магнiтом, а iнколи вiдштовхуються, бо не мають бiльше нiчого спiльного, крiм майна i спогадiв.

– То ви зараз живете один?

– У мене е кiт, – усмiхаючись, вiдповiв Лев. Менi подобались зморшки бiля його очей, а ще подобалася сивина i щетина на щоках. Вiн був таким красивим i статним, хоч картину малюй.

– А що за порода?

– Я пiдiбрав його на вулицi, i вiн виявився дуже хорошим товаришем. Вигляд мае кепський, але в душi няшка. Колiр шерстi схожий на багнюку, величезнi лапи i немае одного ока, але варто провести з ним пару годин, як розумiеш, що вiн найнiжнiше створiння у цiлому свiтi. Рiк тому якраз бiг додому, а вiн сидiв пiд дощем бiля пiд’iзду, увесь такий нещасний, мокрий. Я тодi подумав, що життя його гарно потрiпало i треба врятувати бiдолаху, бо пропаде. І це було правильним рiшенням.

– У вас добре серце.

– Життя завжди дае цiннi уроки. Завдяки цiй зустрiчi з котом я зрозумiв, що зовнiшнiсть бувае оманливою i набагато важливiше, що приховано всерединi. Рiднi душi завжди притягуються.

– Менi здаеться, що ви моя рiдна душа.

– Справдi?

– Так.

– Я теж це вiдчуваю. Добре, що ми зустрiлися, – вiн знову стиснув мою руку, а я вiдчула теплоту, яка пробiгла вiд серця по всьому тiлу.

Деякий час ми йшли мовчки, i в тiй тишi не було нiчого дивного. Кожен думав про свое, i це здавалося природним i щирим. Я насолоджувалася моментом, дихала на повнi груди.

– Дивись, у цьому будинку я живу. – Лев порушив тишу i показав рукою на багатоповерхову будiвлю, верхiвка якоi виринала мiж деревами.

– Дуже красивий будинок. Напевно, з вiкон вiдкриваеться чудовий краевид.

– Так, вгадала. Я живу на останньому поверсi. У мене дворiвнева квартира.

– Як це?

– Як окремий двоповерховий будинок, тiльки спроектований у багатоповерхiвцi.

– Невже так бувае? – я нiколи не чула про таке, тому дуже здивувалася.

– Якщо хочеш, можу показати, – трохи знiяковiвши, запропонував вiн, а я, правду кажучи, зрадiла.

– Чесно?

– Авжеж.

– Ура! Менi дуже цiкаво! – Лев розсмiявся з моеi реакцii.

Декiлька хвилин ми йшли до стоянки. Я майже пiдстрибувала вiд радостi. Потiм ми сiли в його автомобiль i за десять хвилин були на мiсцi.

– Перш нiж ми зайдемо, я хочу, щоб ти менi дещо пообiцяла.

– Що саме? – поцiкавилась я, усмiхнувшись його очам.

– Пообiцяй, що не будеш такою довiрливою i бiльше не сядеш у машину з незнайомцем, а тим паче не пiдеш у його квартиру. Ти дуже красива i наiвна. Цим можуть скористатися поганi люди. Не хочу, щоб ти потрапила в бiду. Велике мiсто – це не лише великi можливостi, а й великi ризики. Зрозумiла?

– Зрозумiла, – здаеться, я почервонiла.

– Гаразд, проходь i почувайся як удома, – вiн почав вiдмикати нижнiй замок, потiм верхнiй.

– Зазвичай я обачна. Чесно. Не знаю чому, але я вiдразу вiдчула, що вам можна довiряти.

– Це, звiсно, приемно чути, але…

– Моя мама прочитала менi достатньо лекцiй про манiякiв i рiзних придуркiв, тому клянуся, я зазвичай обережна.

– Згода. Вiрю. Я просто мав це сказати.

Коли вiдчинилися дверi i я опинилася в його квартирi, то мимоволi ахнула вiд захвату. Це було неймовiрне видовище, такоi розкошi я нiколи в життi не бачила. Великий, просторий хол, дерев’янi сходи, красива, затишна кухня i приголомшлива бiблiотека. Я довго розглядала книги, вдихаючи аромат iхнiх сторiнок. За мить я побачила кота. Вiн i справдi був страшненьким. Тваринка стрибнула до Лева на руки. Почулось голосне муркотiння, нiби тракторець завiвся на полi. Муркотун релаксував вiд дотикiв хазяiна, але на мене все ж зиркав. Не довiряв, придивлявся, оцiнював. Певне, коли вiн утратив око, то назавжди запам’ятав науку – бути на стрьомi й довiряти тiльки своiм. Я була чужачкою для нього, як i вiн для мене. Нас поеднувала любов до Лева.

Поклавши кота на диван, Лев почав показувати менi квартиру. Спочатку перший поверх, а потiм ми пiднялися нагору, де мiстилися затишна спальня i величезна тераса, з якоi вiдкривався дивовижний вигляд на мiсто.

– Це неймовiрно. Я нiколи не була на такiй висотi. Дух перехоплюе.

– Так, тут справдi гарно.

– Це нiби iнший свiт. Щось на кшталт раю.

– Інколи бувае поганий настрiй, але коли повертаюсь додому, то сiдаю на цей диванчик i перезаряджаю душу. Поганi думки змiнюються на хорошi, й мимоволi починаеш усмiхатися, бо життя таке красиве.

– Дякую, що показали свiт, якого я досi нiколи не бачила. Тепер знатиму, про що мрiяти. Хочеться досягти великих успiхiв, щоб одного разу опинитися на такiй вершинi.

– Мрii збуваються, тож мрiй на повну. Обов’язково заплануй поiздки до Парижа, Венецii, Рима, Лондона. Не забудь провести мiсяць у Нью-Йорку. Цей свiт такий багатогранний! Треба усе пiзнати, усе спробувати.

– А ви були у цих мiстах?

– Був. Менi дуже сподобалось. Там зовсiм iнша енергетика. Заряджаешся на повну i знову пiрнаеш у справи.

– І ви бачили Ейфелеву вежу?

– Так. Це ж обов’язковий пункт програми кожного туриста. Зараз покажу фотографii, – Лев збiг сходами вниз i через декiлька хвилин повернувся з величезним стосом фотоальбомiв.

– Ого яка колекцiя!

– Так, я люблю колекцiонувати моменти. Усi цi картки грiють мою душу i нагадують про щасливi митi мого життя. Десь тут мае бути фото з Парижа, – розкривши один iз альбомiв, вiн почав гортати сторiнки. Там було багато знiмкiв з ним i без нього, менi хотiлося переглянути кожну свiтлину.

– Я б хотiла, щоб ви розказали менi про свое життя усе iз самого початку.

– Боюся, знадобиться багато часу.

– Я не поспiшаю.

– Гаразд, – вiн усмiхнувся, i я бачила, як запалали iскорки радостi в його очах, насправдi Левовi й самому хотiлося повiдати свою iсторiю.

– Ну що ж, – я потерла долонi, поки Лев дiставав величезний сiрий альбом.

– Ця фотокнига найстарiша. З дитинства i юностi у мене немае карток. Моя мама не робила знiмкiв. Першi фотографii з’явилися в моiй колекцii з часiв армii, – ми почали гортати сторiнки.

У вiцi вiсiмнадцяти рокiв вiн був неймовiрно привабливим i сексуальним. Красиве тiло, яскрава усмiшка, чорнявий чуб i найпрекраснiший у свiтi погляд. Далi вiн показав менi фотографii з весiлля. Потiм я побачила фото, де вiн тримав на руках маленького синочка. Зображень було багато, i Лев захопливо переказував своi найулюбленiшi спогади. Інколи ледь помiтно вiн гладив знiмки великим пальцем i на мить замовкав, ностальгуючи за минулими часами. Потiм хронологiя обiрвалася i вiн почав показувати фото, знятi вже пiсля розлучення, нiби в його життi була прiрва завдовжки рокiв iз десять. Нарештi вiн показав менi Париж, i я закохалася в це мiсто. Бачила той край очима Лева, адже вiн зробив безлiч неймовiрних знiмкiв, пiдмiтив прекраснi деталi й особливi моменти життя людей, архiтектуру, атмосферу вулиць. Далi був Лондон, а потiм i Нью-Йорк.

Захопившись, ми навiть не помiтили, як зайшло сонце i за вiкнами стало зовсiм темно. Я з цiкавiстю слухала iсторii Лева, радiючи, що вiн вiдкривае менi свою душу, дiлиться спогадами.

…Не розумiю, як i в яку мить це сталося: повiки обважнiли, i сон поглинув мене.




Глава 5


Розплющивши очi, я розхвилювалася – як це я втратила контроль над часом i не помiтила, коли заснула? Негарно вийшло, який сором! Я лежала у величезному лiжку у спальнi Лева, де ми вчора переглядали альбоми, сидячи на диванi. Вiн спав поруч, одягнений i красивий, пiдклавши двi руки пiд щоку, нiби мала дитина. Декiлька хвилин я просто дивилася на нього, а потiм тихенько встала i вийшла на терасу. Вже свiтало, i я замилувалася цiею прекрасною картиною, аж раптом почула:

– Доброго ранку!

Я озирнулася i побачила його. Вiн був трохи знiяковiлий.

– Доброго ранку!

– Пробач, я вчора переборщив з iсторiями й фотками. Не знаю, що на мене найшло. Дурна ностальгiя.

– Усе добре, це ви менi пробачте, що я так нахабно i безпардонно вiдключилась. Навiть не помiтила, як це сталося.

– Я розповiдав тобi про Рим, а коли пiдвiв очi, ти вже спала, прихилившись до стiни. Сподiваюсь, не ображаешся, що я не став тебе будити i поклав у лiжко.

– Нi-нi, це було дуже турботливо. Дякую.

– Вип’еш кави?

– Так, iз задоволенням.

Ми спустились на перший поверх. Я сiла за барну стiйку i спостерiгала за тим, як вiн готуе каву i тости.

– Мммм, який аромат, спасибi, – зробивши ковток, подякувала я.

– Обожнюю корицю.

– Я теж.

– Тобi сьогоднi на котру в унiверситет? – Лев глянув на годинник.

– Я сьогоднi не пiду. Хочу хоча б один день прогуляти, – промовила сором’язливо, але з надiею на те, що ми ще трохи побудемо разом.

– Ну, один день – то не страшно.

– Менi пiсля обiду на роботу, тож релакснути на повну не вийде, але й так добре. Без поспiху поп’емо каву.

– Хочеш, я поговорю з адмiнiстраторкою, щоб тобi дали вихiдний на сьогоднi?

– А так можна? – його слова змусили серце забитися швидше.

– Власниковi можна все.

– Це було б чудово. А як ми проведемо цей день?

– Ти хочеш провести свiй вихiдний зi мною? – вiн мило всмiхнувся. – Невже у тебе немае бойфренда чи подружок?

– Нi… Ти мiй друг, рiдна душа, хочу побути ще трохи з тобою, – я наблизилась до нього i обiйняла за талiю, притуливши голову до грудей. Я чула биття його серця, i це було так особливо. На душi ставало дедалi теплiше. Лев був дуже турботливим i щирим. Нi з ким i нiколи менi не доводилось розмовляти настiльки вiдверто, не боячись осуду. Жодну людину я не знала настiльки добре, як його, хоча ми познайомилися зовсiм недавно. Нам було добре удвох, усi розмови текли природно й невимушено. Ми не боялися вiдкриватись одне перед одним, незважаючи на величезну рiзницю у вiцi.

Поки вiн розмовляв iз адмiнiстраторкою, я подзвонила Марфi – дочцi бабусi, у якоi жила, i повiдомила, що буду вiдсутня деякий час. Збрехала, що iду навiдати батькiв.

– Ну, все, домовився. У тебе вихiдний.

– Не можу повiрити, дякую, – я стрибала i плескала в долонi, мов маленька дiвчинка. Те, з яким теплом вiн дивився на мене, вражало.

– Ти дуже красива дiвчинка, сяеш, мов сонечко.

– Дякую. Ти теж дуже красивий.

– Авжеж, – вiн усмiхнувся, нiби я сказала щось дивне.

– Ну, якi плани на день?

– Якщо хочеш, можеш прийняти душ, а далi щось придумаемо.

– Так, ти читаеш моi думки.

Вiн провiв мене до ванноi кiмнати i почав розповiдати й показувати.

– Дивись, тут е усе необхiдне – гель, шампунь, бальзам. Ось нова зубна щiтка. Вiдкривай, користуйся. А ось тут лежать чистi рушники й халат.

– Вау. Стiльки усього красивого! У тебе часто бувають гостi?

– Нi, не часто. Я купив це все на випадок, якщо Платон захотiв би залишитися на нiч, – в iнтонацii прозвучало розчарування i сум. Здаеться, у них iз сином серйознi трабли у стосунках. Леву було боляче вiд цього.

– А можна я прийму ванну, з пiною?

– Звiсно. Ти навiть можеш увiмкнути режим джакузi, вибрати музику, кинути морськоi солi.

– Просто як у фiльмi «Красуня» з Джулiею Робертс, – хiхiкнула iз захватом.

– Ого. Це ж старий фiльм. Не думав, що ти таке дивишся.

– Ми з мамою його обожнюемо. Ти трохи схожий на Рiчарда Гiра.

– Не кажи дурниць, – тепер червонiв вiн, а не я, i це було мило.

– Чого? Правда-правда, ти навiть гарнiший.

– Ти теж гарнiша за Джулiю Робертс.

– Серйозно?

– Чого менi брехати? – ми смiялися вдвох. – Добре, я поки тебе залишу. Якщо буде потрiбна допомога, гукай.

– Дякую, домовились.

Коли Лев вийшов, я роздяглась i почала набирати величезну ванну. Кинула сiль, налила пiнку i через мить уже нiжилась у гарячiй водi. Це було справжне блаженство. Потiм я почала шукати, де б увiмкнути музику, але не зумiла розiбратися з кнопками. Пiнка повнiстю покрила мое оголене тiло, i я наважилась покликати Лева.

– Хей, менi потрiбна допомога, – крикнула голосно.

Через хвилину Лев постукав у дверi й зазирнув у щiлину.

– Щось трапилось?

– Допоможи, будь ласка, увiмкнути музику.

– Так, звiсно, – Лев увiйшов, i я побачила, як вiн соромиться, намагаючись не дивитися у мiй бiк. – Музика вмикаеться ось тут, на цiй панелi. Усе просто. Ти можеш увiмкнути радiо або готовий треклист. Є джазовий збiрник, класика, соул… Що хочеш?

– Класику.

– Моцарт пiдiйде?

– Так, давай Моцарта.

– У тебе таке довге волосся. Напевно, важко мити, потiм сушити, заплiтати.

– Зовсiм нi, це так здаеться, що важко. Але насправдi все дуже просто. Хочеш спробувати?

Вiн зашарiвся.

– Що саме?

– Помити мое волосся.

– Ти серйозно?

– Якщо ти соромишся, тодi не треба, але ж ти сам запитав.

– Нi-нi. Якщо ти не проти – я з радiстю приймаю цей виклик.

– Виклик? – хiхiкнула.

– Не знаю… Завжди мрiяв мати дочку. Здавалось, що це дуже мило – мити волосся, заплiтати косички.

– Ну, тодi настав твiй час.

– Спробую. Постараюсь не накосячити. Нiколи нiкому не мив волосся, тiльки собi.

– Усе дуже просто, розслабся.

Я на секунду пiрнула пiд воду, щоб намочити все волосся. Лев сiв на стiлець позаду мене i дуже обережно розподiлив шампунь по всiй довжинi. Я вiдчувала, як тремтять його руки, вiн дiйсно хвилювався i хотiв, щоб усе вийшло бездоганно. Його руки так нiжно масували голову. Я заплющила очi й насолоджувалася моментом.

– Пiрнай, – промовив вiн, i я знову зникла пiд пiною.

– Пiднiмись трохи, хочу змити пiну з волосся, – я пiдтягнула до себе колiна й обiйняла iх, пiднявшись у положення сидячи. Вiн узяв душову ручку i почав змивати волосся, придiляючи увагу кожному пасмечковi. Не знаю чому, але я не соромилась його. Насправдi ця мить була дуже природною, щирою i теплою.

– Усе, менi здаеться, готово.

Я розплющила очi й засяяла.

– Дякую. Навiть не очiкувала, що це так приемно.

– Тобi нiхто не мив волосся?

– Нi, я ж iз села. Там навiть ванни нема.

– Точно, забув.

– Я прийняла ванну вперше, коли зняла кiмнату. Це справжнiй кайф. Лежала б години двi, вiдмокала, – я озирнулася, i ми зустрiлися очима, секунд на п’ять зависла тиша.

– Гаразд. Волосся вимите, я пiду.

– Чого? Побудь зi мною, – я не хотiла втрачати митi, коли ми разом.

– Пiна потроху зникае, i я починаю нiяковiти, – вiн дивився на пiдлогу, уникаючи зорового контакту зi мною.

– Ясно, а я й не помiтила, – прикрила долонями оголенi груди. Не знаю чому, але соромно менi не було. Я вiдчувала, що Лев – рiдна менi людина i вiн нiколи нiчого поганого не зможе зробити. Вiн порядний i благородний, уважний i такий розумний. Якби ж мiй тато таким був! Шкода, що вiн алкоголiк.


* * *

Коли Лев вийшов, я увiмкнула музику i лежала хвилин десять, просто усмiхаючись. Потiм встала, змила пiну з тiла. Витершись м’яким бiлоснiжним рушником, я одягла пахучий халат i вийшла з кiмнати. Лев сидiв на диванi й читав другу частину «Володаря перснiв».

– Ну що, цiкаво?

– Дуже. Я навiть не очiкував, що менi настiльки зайде фентезi. У Толкiна приголомшлива фантазiя i глибина. Вiдчуваю себе маленьким хлопчиком, який хоче скорiш дiзнатися все.

– Я дивилася фiльми. Усю серiю. Вони теж дивовижнi.

– Справдi?

– Ага.

– Тодi, коли прочитаю всi книги, обов’язково подивлюся фiльми.

– Чудова iдея.

– Насправдi, крiм хороших книжок, я обожнюю хорошi фiльми.

– За весь свiй вiк я бачила всього декiлька крутих фiльмiв i мультикiв. У нас в селi був один телевiзор на всiх. Тому частiше за все дивились новини чи якусь нiсенiтницю. Лиш iнколи щастило натрапити на щось нормальне. Одного разу, на Рiздво, ми з мамою подивилися всi частини «Володаря перснiв» i потiм ще довго ходили пiд враженням.

– А тато?

– Ну, це ж були свята i вiн традицiйно лежав у куточку п’яний.

– Менi шкода, що вiн не змiг упоратися зi своею слабкiстю.

– Я не впевнена, що вiн хотiв. Йому подобалось таке життя.

– Скорiш за все, вiн був настiльки незадоволений своiм життям, що волiв утекти вiд реальностi. Алкоголiзм – страшна хвороба. Слабкi люди попадаються на гачок i нiчого потiм зробити не можуть.

Я сiла на диван i руками обiйняла себе, нiби захищаючи вiд спогадiв дитинства.

– Менi не вистачало його любовi й уваги, завжди, – якась струна в серцi надiрвалася, i я заплакала. Лев притягнув мене до себе й обiйняв.

– Я знаю, люба, знаю.

– Менi хотiлося сидiти у нього на руках, хотiлося розповiсти йому про своi мрii, про те, що вiдбуваеться у мене в школi. Менi хотiлося тепла, обiймiв, але в нього не було часу на мене, нiколи. Я не ображаюся, просто менi так шкода, що вiн не зрозумiв, як був потрiбен менi. Тато нiби й знаходився поруч, не покинув сiм’ю, але насправдi його i не було. Вiн став тiнню, i ми залишились iз мамою самотнiми.

– Вiн завжди був таким?

– Мама говорить, що вiн почав пити, коли менi виповнилося п’ять рокiв. Але я не пам’ятаю себе настiльки маленькою. У моiх спогадах вiн завжди був напiдпитку. Хитався, щось мимрив нерозбiрливе, ця слина навколо рота… Я часто ненавидiла його. Мама була нещасна з ним, i я також.

– Менi дуже шкода. Але ти маеш пробачити його, бо носити в душi образи – то важкий тягар.

– Я не ображаюсь. Просто менi боляче.

– Розумiю.

– Скiльки разiв я намагалася пригадати щось хороше. Було декiлька моментiв, коли вiн обiймав мене, але вiд нього так тхнуло, що я сама вiдштовхувала його. А ще… Вiн бив мене.

– Не може бути!

– Так, i я волiла б забути про це, але не можу. Інколи менi сняться кошмари, нiби я тiкаю вiд нього i менi лячно, адже як не стараюся, не можу рушити, бiжу на мiсцi.

– За що вiн бив тебе?

– Я була мала. Уперше це сталося, коли я не зачинила кролiв у сараi й спустила собаку, яка налякала iх гавкотом. Через це половина виводка померла вiд розриву серця.

– О боже!

– Менi було вiсiм рокiв, я просто не подумала, а вiн узяв лозину i вiдшмагав мене до кровi. З того дня я почала боятися батька.

Лев ще мiцнiше пригорнув мене до себе, намагаючись забрати хоча б часточку мого болю.

– Я нiколи не бив сина, хоча й були пориви зробити це, але я завжди стримувався, адже частiше за все вiдповiдальнiсть за помилки дiтей лежить на батьках. Будь-якi проблеми потрiбно вирiшувати за допомогою слiв, дiалогiв. Вiдшмагати дитину – найпростiше рiшення, а от достукатися, роз’яснити…

– Я теж так вважаю.

– А як мама реагувала на те, що тато б’е тебе?

– Зазвичай це вiдбувалось без неi. Вона постiйно була то на базарi, то на городi, то на кухнi чи прибирала сiльраду.

– Вона не бачила синцiв?

– Скорiш за все, вона не хотiла iх помiчати або думала, що я подряпалась десь чи впала. Це ж село.

– Їй було, напевно, дуже важко тягнути все на собi.

– Так, це правда. Інколи менi здаеться, що це я винна в усьому. Вона дуже рано завагiтнiла, тато спився, i життя покотилося у прiрву. Вона не живе, просто iснуе.

– Ти вже доросла, ти можеш поговорити з нею. Поясни iй, що у неi е вибiр i вона може припинити нести свiй тягар. Коли ти станеш на ноги, то зможеш забрати ii у мiсто, i все налагодиться.

– Я б дуже цього хотiла.

– Головне, щоб вона погодилась. Інколи людинi важко вибратися з клiтки, навiть якщо дверцята вiдчиненi.

– Це моя мрiя – урятувати свою маму, показати iй iнше життя.

– Зараз е чудовi психологи, якi допомагають алкоголiкам побороти залежнiсть. Можливо, пiсля такого сеансу i тато погодиться лiкуватися.

– Не знаю… Хотiлося б вiрити.

– Звiсно, нiхто його не змусить, лише вiн сам може все виправити.



Той день ми провели, неначе справжня сiм’я. Лев замовив доставку продуктiв iз гiпермаркету, i коли iх привезли, ми все розпакували i разом, у гарному настроi, готували обiд. Смажили м’ясо, зварили легкий грибний суп, я нарiзала салат зi свiжих овочiв, i ми смачно поiли. Багато говорили про все на свiтi, смiялися, жартували. Увечерi подивилися два фiльми, а пiсля заходу сонця пили чай на терасi, загорнувшись теплими пледами. О десятiй наша казочка закiнчилась i Лев вiдвiз мене додому. Прийшов час повертатися у свою реальнiсть, а менi так не хотiлося!

Опинившись у лiжку, я довго не могла заснути, багато думала про те, що вiдбуваеться мiж нами. Однозначно то був потужний зв’язок, який я вiдчувала кожною своею клiтиною. Ми перебували на однiй глибинi, нам було добре i весело удвох, i не стали цьому перепоною нi рiзний вiк, нi рiзний статус, нi соцiальнi стереотипи й упередження.




Глава 6


Наступного дня я пiшла в унiверситет, але на лекцiях не могла зосередитись, адже постiйно думала про Лева, пригадувала рiзнi моменти, завдяки яким ми крок за кроком зближувалися i вiдкривали одне одному серця. Потiм почалася робота. Час тягнувся повiльно. Приходили новi гостi, я обслуговувала iх, робила все як треба, але щось у менi змiнилось i я бiльше не хотiла так жити. Не хотiла працювати офiцiанткою i бути звичайною дiвчинкою на побiгеньках. Завдяки Леву я зрозумiла багатограннiсть життя, i менi хотiлося кардинальних змiн. Я прагнула розвиватися, рости. Вiн подарував менi крила, дав можливiсть учитися, щедро дiлився своiми думками, мудрiстю, свiтоглядом, i я немов губка усе засвоювала, надихаючись кожним словом, кожним поглядом у мiй бiк. Я раптом зрозумiла, що менi тепер замало однiеi середи, я хочу бачити його частiше. Хочу прокидатися, знаючи, що вiн поруч, хочу снiдати з ним i вечеряти, хочу дивитися з ним фiльми i говорити про життя. Хочу обiймати його, вiдчувати тепло великих долонь. Хочу, щоб Лев знову мив мое волосся, хочу, щоб вiн розчiсував його i пестив. Ця картинка була такою реальною, i я не бажала погоджуватися на щось менше. Якби у мене був його номер телефону, я б подзвонила i сказала, що бiльше не можу жити без нього.

Днi тягнулися, я рахувала години й навiть секунди до нашоi зустрiчi. Лев став для мене важливiшим за все, i тому все навколо втратило своi кольори, сенс, привабливiсть. Нiчого не радувало мене так, як думки про нього. Я сама себе не впiзнавала, нiби за одну мить перетворилася на iншу людину, яка побачила правильний шлях i бiльше не хоче розгублено стояти на перехрестi.

Наша зустрiч вiдбулась ранiше, нiж я очiкувала. Це був понедiлок. Я вийшла на роботу i вiдчувала, що саме сьогоднi ми маемо побачитись. Бiльше не було сил терпiти розлуку, я сходила з розуму, допоки в дверях не з’явився вiн. Нашi погляди, немов магнiти, притягнулись i переплелись. Було важко втриматись, щоб не пiдбiгти до нього i не розцiлувати. Лев сiв за свiй улюблений столик, я прихопила блокнот, меню й стрiмголов помчала до нього.

– Привiт!

– Привiт! Не можу повiрити… Понедiлок… Ти тут… Приемна несподiванка, – дух перехопило вiд щастя.

– Проiжджав неподалiк i вирiшив зайти, щоб побачитись.

– Я скучила.

– Я теж.

– Що будеш сьогоднi?

– Замовлю фiрмовий ланч, а також «Наполеон» та iмбирний чай.

– Чудовий вибiр, – усмiхнулась я i побiгла на кухню. Поки готувалося замовлення, я встигла прийняти ще декiлькох клiентiв. В обiд у нас завжди був аншлаг. Час вiд часу нашi погляди перехрещувалися, i це було так зворушливо. Нарештi я опинилася бiля нього i почала сервiрувати стiл. Його аромат був таким приемним i вже рiдним.

– Як справи в унiверситетi? – запитав Лев, усмiхаючись.

– Нормально. Скоро почнуться залiки, а я нiяк не можу дописати реферати й контрольнi. Треба бiгти в бiблiотеку i працювати на iхньому древньому комп’ютерi, але в мене зовсiм немае часу i можливостi. Коли я закiнчую роботу – вже пiзно, а перед унiвером – ще зарано.

– Тобi треба купити свiй ноутбук.

– Так, я вже збираю грошi, але боюсь, до сесii не встигну.

– Можеш скористатися моiм комп’ютером.

– Правда? – його пропозицiя змусила серце калатати сильнiше.

– Так, звiсно.

– Дякую, це чудова iдея, – розпливлася я в усмiшцi.

– О котрiй ти закiнчуеш?

– Об одинадцятiй.

– Не пiзно для реферату?

– У мене немае iнших варiантiв.

– Добре, я заiду по тебе.

– Домовились. Дуже дякую, ти стiльки всього робиш для мене, – стиснула його долоню, яка лежала на столi.

– Завжди радий допомогти, – вiн вiдповiв на мiй дотик, поклавши другу долоню зверху. Це було дуже зворушливо i нiжно. Його пiдтримка i доброта пiдкорили мене. Я й не думала, що зустрiну таку людину у своему життi. Чим я заслужила цей подарунок долi?

Вже о десятiй у ресторанi не було клiентiв i я почала збиратися додому. Адмiнiстраторка залишила одного чергового офiцiанта, а iнших вiдпустила додому. Насправдi таке трапляеться рiдко. Дивний збiг обставин. Я вийшла на вулицю й озирнулась по боках. Подзвонити Левовi не могла i картала себе за те, що не взяла його номера. За тридцять хвилин я дуже змерзла i не могла дочекатися, коли побачу на горизонтi чорний джип.

Лев приiхав рiвно об одинадцятiй. Я швидко застрибнула у салон i усмiхнулася, потираючи руки, якi були холоднi як лiд.

– Змерзла? – вiн натиснув на газ. Я вiдчула, як приемно грiе сидiння. То був кайф.

– Дуже.

– Я нiби не спiзнився.

– Нi, просто сьогоднi не було клiентiв i нас вiдпустили ранiше.

– Усiх? – здивований погляд.

– Нi, до закриття лишився Олег. Я хотiла подзвонити, але ж у мене немае твого номера.

– Ми з тобою дивнi люди. Сам не знаю, чому досi не обмiнялися телефонами.

– Диктуй, – промовила я, тремтячими пальцями набираючи цифри. Сидiння нагрiлося i я потрохи вiдтанула, але руки все ще були холодними.

– Ти голодна?

– Нi, на нiч намагаюся не iсти, але кави б випила.

– Гаразд.

Я була дуже втомлена i не знала, де знайти сили на роботу над рефератом. Крiм того, потрiбно було зробити переклад трьох текстiв лiтературною англiйською.

Коли ми приiхали, нас зустрiв кiт. Вiн привiтався з хазяiном i знову сховався вiд мене у закутках величезноi квартири. Не знаю чому, але вiн не довiряв менi. Намагався триматися якнайдалi. Я розумiла, що йому потрiбен час для зближення.

Лев увiмкнув у своему кабiнетi комп’ютер, вставив мою флешку i почав розповiдати, як i чим користуватися. Через п’ять хвилин я лишилася вiч-на-вiч iз моею роботою. Минуло ще декiлька хвилин, i Лев принiс менi каву з круасаном. То було дуже зворушливо.

– Дякую, – прошепотiла я i всмiхнулася.

– У тебе втомлений вигляд.

– Важкий день, але нiчого. Зараз вип’ю кави i з усiм упораюсь.

– Коли закiнчиш, можеш лягти у кiмнатi для гостей. Я постелив тобi лiжко.

– Дякую дуже…

– Гаразд, не буду заважати. Працюй, бджiлко, – стиснув мою долоню, i в душi усе розцвiло.

– Окей.

Я розпочала з реферату. Знадобилась цiла година, щоб дописати текст i оформити все як належить. У нас був строга викладачка iз культурологii. На лекцiях вона попереджала, що завжди перевiряе унiкальнiсть студентських робiт, тому списати чи завантажити роботу з Інтернету – не варiант. Закiнчивши реферат, я роздрукувала його i розпочала роботу над перекладом. Процес iшов повiльно. Тема була складною, заважала втома. Я дуже хотiла спати, мозок гальмував, i це дратувало.

Коли я сiла за другий текст, годинник показував другу ночi. Очi злипалися, сил майже не було. Я поставила будильник на сьому, щоб устигнути на пари, i вирiшила сидiти, поки стане сил. Не знаю, коли це трапилося. Я перекладала текст, а потiм клац – i темрява, а далi звук набридливоi мелодii. Я встигла перекласти лише половину, хоча витратила дуже багато часу.

Зранку почувалася так, нiби мене потяг переiхав. Голова була важкою, очi болiли, тiло гуло. Хотiлося залiзти в лiжко i поспати хоча б годину, але, на жаль, потрiбно було бiгти в унiвер. Ледь тримаючись на ногах, я пiшла пробуджуватися у душ. Холодна вода трохи допомогла, але все одно я почувалася виснаженою.

– Доброго ранку, – привiтався Лев. Коли я вийшла з ванноi кiмнати, вiн уже приготував для мене каву та бутерброди. Ще нiхто про мене так не турбувався, як вiн, i це було дуже приемно. Я сiла за барну стiйку i зробила ковток гарячого напою.

– Як твоя робота? Усе встигла?

– На жаль, нi. Лише половину. Все виявилося набагато складнiшим, нiж я думала. Десь пiсля другоi ночi я не витримала i вимкнулася прямо за столом.

– Нiчого собi. Якби знав, то перенiс би тебе у лiжко.

– Усе гаразд. Я й так завдаю тобi стiльки клопоту.

– Не переймайся. Завжди радий допомогти. То що, сьогоднi теж залишишся у мене?

– Якщо можна? – поглянула з надiею.

– Звiсно.

– Дякую. Треба все ж таки закiнчити справу. Я ж не хочу, щоб мене позбавили стипендii. Вона потрiбна менi.

– Тодi я заберу тебе об одинадцятiй. Якщо закiнчиш ранiше – телефонуй.

– Домовились. Дякую.

Я швидко доiла сандвiчi, й ми поiхали у центр. По дорозi в унiвер я ледь не заснула. Повiки були такими важкими, що тримати iх розтуленими коштувало зусиль. Я не знала, як переживу цей день.

– Ти молодець, дуже вiдповiдальна студентка, – Лев обiйняв мене i поцiлував у скроню. – Тримайся, я пишаюся твоею наполегливiстю i силою волi.

– Дякую.

– Попереду тебе чекае важкий день. Але ти впораешся, я в тебе вiрю, – його усмiшка була такою доброю i надихаючою, що в мене нiби вiдкрилось друге дихання. Я поцiлувала його у вiдповiдь i пiшла на пари. Двi лекцii i семiнар пройшли успiшно, я навiть не задрiмала, бiльше того – заробила гарну оцiнку. Лишилося пережити змiну в ресторанi, i можна буде пишатися собою.

Те, що я майже не спала вночi, дало про себе знати. Я була дещо неуважною i розгубленою. Декiлька разiв приносила людям не те, що вони замовляли. Менi пощастило, що клiенти поставитися з розумiнням до ситуацii й не влаштували скандал.

Цей день був найскладнiшим у моему життi. Пiсля восьмоi вечора я ледь трималася на ногах i боялася, що знепритомнiю на людях i це буде кiнець моеi бездоганноi репутацii. На жаль, ранiше нас нiхто не вiдпустив, i я сiла в машину до Лева на початку дванадцятоi.

– Ти жива, крихiтко? – жартома запитав вiн, але я бачила в його очах хвилювання. Напевно, вигляд у мене був жахливий.

– Та ще жива.

– Виглядаеш виснаженою.

– Так воно i е.

– Можливо, вiдкладеш роботу до завтра?

– Нi, я хочу закiнчити все сьогоднi. Часу майже не залишилося.

– Гаразд.

Коли ми приiхали додому, я сiла за комп’ютер i почала вiдкривати потрiбнi файли. Лев поставив стiлець i сiв бiля мене. Я здивовано подивилась на нього.

– Я допоможу тобi, вдвох буде швидше.

– Справдi?

– Авжеж.

Я не очiкувала, що вiн так добре володiе англiйською. За годину ми переклали два тексти, i це було справжне диво. Без його допомоги я просидiла б до ранку. Коли ми все закiнчили, Лев допомiг оформити i роздрукувати усi роботи, поклавши кожну до окремого файлу.

– Боже, не знаю, як менi дякувати, – прошепотiла я. Моя внутрiшня батарейка була на нулi.

– Обiйдуся. Краще бiжи спати, твоi повiки, здаеться, важать цiлу тонну.

– Дякую, дякую, – я обiйняла його i на мить задрiмала на плечi. Потiм усе ж узяла себе в руки й пiшла в кiмнату. Лев побажав менi солодких снiв. Я роздяглась i тiльки припала до подушки, одразу заснула.

Наступного дня я почувалася набагато краще. З Левом ми разом поснiдали, i вiн знову вiдвiз мене в унiвер. Я здала викладачам реферат i контрольнi роботи, висидiла всi пари i знову побiгла на роботу.

Люди – дивнi створiння, якi дуже швидко звикають до хорошого. Менi бiльше не хотiлося повертатися у квартиру бабусi, у свою стареньку кiмнату. Я мрiяла про те, щоб жити з Левом, i не знала, що б такого вигадати, щоб iще хоч раз залишитись у нього, скуштувати його смачний снiданок або вечерю, не важливо. Менi подобалось, як вiн дивиться на мене, як дбае про мене – з любов’ю i нiжнiстю. Ще нiхто в життi не був до мене таким добрим i уважним, як вiн, навiть батьки.

День добiгав кiнця, i я мимоволi сумувала, адже треба було повертатися додому. Думки про те, що ми побачимося з ним лише наступноi середи, пригнiчували.

Коли я вийшла на вулицю, мене чекав сюрприз. Лев стояв бiля своеi машини i виглядав мене. Я обiйняла його. Здавалося, ми без слiв розумiли, що бiльше не можемо жити одне без одного. Вiн усмiхнувся моiм очам, вiдчинив дверцята i показав жестом, щоб я сiдала.

– Ти не уявляеш, яка я щаслива бачити тебе.

– Це взаемно. Слухай, у мене е одна розмова. Цiлий день про це думаю. Не знаю, як ти вiдреагуеш. Коротше. Хочу запропонувати тобi жити в мене. За цей час ми дуже зблизились, я вiдчуваю, що ти рiдна для мене людина, i дуже хочу тобi допомогти.

Вiд радостi я заплескала в долонi, немов маленька дiвчинка.

– Так, я згодна, згодна!

Лев усмiхнувся i продовжив уже бiльш упевнено:

– Тобi не потрiбно буде платити за кiмнату. Так ти зможеш швидше зiбрати грошi на ноутбук чи iншу важливу рiч. Квартира завелика для мене одного. А з тобою все навколо нiби оживае, ти наповнюеш моi днi сенсом, i менi хочеться дбати про тебе.

– Дякую-дякую! – зворушено промовила я. – Ти мiй ангел, менi так пощастило!

– Я б сказав, що це менi пощастило. Ранiше я був самотнiм, а тепер у мене е ти.

Наступного дня ми перевезли моi речi, i в мене розпочалося нове життя – багатогранне i щасливе. Бабуся, у якоi я знiмала кiмнату, дуже засмутилася, дiзнавшись про мiй переiзд. Батькам вирiшила нiчого не говорити. Мама б подумала, що я божевiльна i занадто довiрлива. В один момент я вiдчула, що опинилась на iншiй планетi й тепер ми з моiми родичами перебуваемо у рiзних свiтах.

Лев сяяв вiд щастя, i я теж не приховувала своеi радостi. Я не знала, що вiдбуваеться мiж нами, але це було дивовижно. Щодня вiн вiдвозив мене в унiвер, а ввечерi забирав з роботи. Удома мене чекала смачна вечеря i цiкавезнi розмови про життя, мистецтво, книги. Вiн вiдкривав менi цiлий усесвiт невiдомих досi знань, i я з великим задоволенням впускала в серце кожне слово. Лев зробив для мене дублiкат ключiв, i це був дуже приемний i дбайливий жест, який говорив про довiру й любов.

Раз на тиждень ми ходили в театр, вiдвiдували концерти й виставки. Вiн навчив мене грати в шахи. Вечорами ми дивилися кiнобестселери англiйською мовою. Коли я чогось не розумiла, вiн ставив на паузу i пояснював. Ми любили сидiти на терасi й спостерiгати за краевидами мегаполiса за чашечкою ароматного чаю. Лев допомагав менi з навчанням, i я завдяки його пiдтримцi трималась у статусi вiдмiнницi досить довго. Коли в мене випадали важкi днi i я поверталася додому занадто виснаженою, Лев, за традицiею, мив менi волосся, i втому немов рукою знiмало. З часом Муркотун звик до мене i навiть полюбив. Частенько спав у моiй кiмнатi й радо зустрiчав з роботи, адже знав, що я новий член сiм’i.

Лев з кожним днем знову i знову пiдкорював мене своею дбайливiстю. Частенько влаштовував сюрпризи й робив подарунки, купував новi потрiбнi речi. У нього був бездоганний смак. З часом я сама для себе стала красивiшою, елегантною, впевненiшою.

Коли я дiзналася, що влiтку вiн святкуватиме день народження, то вирiшила зробити йому якийсь особливий подарунок, почала збирати грошi. Пiв року я плiдно працювала, вiдкладаючи певну суму, i нарештi купила золотий ланцюжок iз хрестиком. Я вiрила в Бога i хотiла, щоб вiн завжди оберiгав Лева вiд бiд.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65896861&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.