Кiнь Перуна Олег Говда Дай серцю волю – заведе в неволю… Давня приповiдка, вiдома кожному настiльки, що вже не знаходить вiдгуку в душi. Як побажання доброго дня малознайомiй людинi. Просто так заведено, звичай такий. А якщо вдуматися: скiльки за цими словами слiз, болю, розбитих сердець i змарнованих життiв. І звiсно ж, подвигiв i звитяг в iм’я любовi… І нехай втупаються з дороги вiдьми, перевертнi, чаклуни i навiть Батий, разом з усiею ордою, якщо двое кохають i бажають бути разом. Богам теж краще не втручатися, бо не все на свiтi iм пiдвладно… Олег Говда Кiнь Перуна «І коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, … – дiти слухають тривожно… А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то…, зiтхаючи, шепчуть: – Ах, яка ж то красна байка! – Так, так, – говорить бабуся, похитуючи головою, – так, так, дiтоньки! Для нас то байка, а колись правда була! – А не знати, чи вернуться ще коли такi часи, – закидае дехто старший. – Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кiнцем свiта.»     (І. Я. Франко «Захар Беркут») Роздiл  перший Руськi Карпати.  Лiто року 6679[1 - лiтосчислення ведеться вiд створення свiту]-го Безшелесною тiнню ангела смертi завис над полониною, виглядаючи здобич, величезний беркут. І хоч сонце, ще нестерпно палюче на рiвнинi, вже тiльки ледь освiтлювало верхiвки гiр, гострi очi орла чiтко розрiзняли кожне стебельце у високих травах. Однак не метушливi мишi чи буркотливi iжаки вабили могутнього птаха. Вiн чигав на справжню здобич. Таку, що могла б наситити його шлунок м’ясом, а зiр – барвами гарячоi кровi. В передчуттi цiеi митi зiницi беркута зблискували хижим вогнем, а горделивий клекiт так i рвався iз грудей. Але надiя, що здобич поруч, змушувала дотримуватися тишi. Помiтивши якусь лише йому зрозумiлу прикмету, птах змахнув дужими крильми i завис над вiковими соснами, що з пiвнiчного схилу пiдiймалися до самого краю полонини. У ту ж хвилю, сторожко принюхуючись, з малинника, що вiддiляв лiс вiд квiтучого плаю, вийшла молода сарна. Вона неспокiйно пряла вухами. А делiкатна голiвка, увiнчана короткими загненими рiжками, весь час поверталася навсебiч, уважно оглядаючи полонину. Оскiльки тут лише колихалися соковитi трави, а вiтерець, що дмухав iй у мордочку, теж не чаiв у собi небезпечних запахiв, то гiрська красуня облишила обережнiсть i одним зграбним стрибком вихопилася з чагарникiв. Услiд за нею, дещо вайлувато, зате не менш життерадiсно, вистрибнуло кiлькамiсячне дитинча. Сарнятковi було ще далеко до материноi вправностi, тож воно не розрахувало своiх сил. Стрибнуло надто далеко, тендiтнi переднi нiжки не витримали ваги його тiла. Тому, жалiбно мекнувши, сарнятко запороло носиком у трави i беркицьнуло через голову. Настрашене пригодою, притьма пiдхопилось i кинулося до матерi, голосно скаржучись на увесь свiт. Та мати лише тицьнула його нiжно мордочкою в забите мiсце, насмiшкувато пирхнула i продовжила пастися. Така зневага образила малого, якому в цю мить видавалося, що нiчого гiршого з ним й не могло трапитися, тож дитинча ще раз голосно мекнуло i задерло мордочку до неба, наче скеровувало до нього свою скаргу. Однак замiсть чистоi, прозороi блакитi воно побачило над собою розчепiренi кривi кiгтi, величезнi крила i страхiтливий дзьоб. Пекучий, нестерпний бiль пронизав його здивованi очi, i все потонуло в непрогляднiй темрявi смертi… Беркут напав так нечутно, так стрiмко, що сарна, обернена хвостиком до малого, навiть нiчого не збагнула. І лише почувши позад себе голосний шурхiт крил  птаха, що злiтае зробила спершу вiдчайдушний стрибок, рятуючись од ймовiрноi небезпеки, й аж тодi озирнулася. Але побачила тiльки невиразну тiнь, що вiддалялася на сонце, – воно саме закочувалося за вершину сусiдньоi гори. Сарна стривожено мекнула, метнулася туди, де шовковi трави все ще пахли ii дитинчам, але, вловиши нiздрями запах свiжоi кровi, стрiмголов зiрвалася з мiсця й щезла у хащах. І лише трiск сухого хмизу виказував, куди мчала охоплена розпачем та жахом осиротiла мати. *  *  * Люди  завше мрiяли про крила. Особливо в горах. Там – де очам близько, а нiженькам – ой як далеко. Здавалося б, оно вона, сусiдня вершина. Добре розмахнутися, то й камiнь докинув би. Насправдi ж – поки доберешся хащами та буреломом, оминаючи урвища та неприступнi скелi, не одна кварта поту спливе з чола та плечей. А то й вернешся – утративши надiю видряпатися. Бо нема дороги людинi туди, де лиш пернатих царство. От i заздрять… А чого, питаеться? Чи ж то вже так треба всюди пхатися? Хiба мало людям роботи у долинi? Сказано ж: кожному – його! Може, так  i замислено богами, щоб не тинялися де не слiд? Щоб не пхали цiкавого носа у плин буття. Але Захар Беркут нiколи не хотiв погодитися з тим. Розумом знав, що нi в нього, нi в будь-кого iншого з iхньоi великоi родини, ба навiть з цiлоi громади, нiколи не виростуть крила, що людинi суджено лише по землi ходити, та душа його рвалася ввись. Як i в його славетного пращура, з якого увесь рiд пiшов… Той теж понад усе мрiяв у небо злетiти. Густий сосновий лiс високо здiймався обабiч ледь помiтноi, утоптаноi звiриною стежки. Далеко вiд найближчоi людськоi оселi, високо в горах, дерева були особливо дикi та непривiтнi. Притерпiвшись сяк-так до оленiв та ведмедiв, чи там – кабанiв i вовкiв, цi суворi велети, здавалося, сердились на парубка. Бо так i норовили кинути йому на голову велику шишку, або ж сипонути за комiр сорочки добру пригорщу сухоi глицi. На що вже звиклий до мандрiвок у горах був Захар, та й вiн притомився. Третiй день у дорозi. Якщо продирання крiзь непролазнi хащi та повзання по недоступних кручах можна назвати дорогою. Але парубок був упертий i не з боязливих. Передсмертне хрипiння батька все ще лунало в його вухах, i жодна сила в свiтi не примусила б Захара вiдмовитися вiд того, що намислив. Нехай би до скиту, де спасався старець Актинiй, вiдомий на всю Червону Русь умiнням лiкувати людей та тварин, треба було б iти удвiчi важчою та небезпечнiшою дорогою, то все одно парубок не завернув би назад. Бiльше вiн не стоятиме в узголiв’i вмирущого безпорадний, наче бахур… Певно, i мати збагнула це одразу, бо й словом не заперечила, коли Захар сповiстив iй свое рiшення: вдатися в науку до столiтнього Актинiя. Мо’, допомогла слава про вмiння старця, що докотилася й до iх громади. А може, побачивши сухi синовi очi, вiдчула серцем його душевний стан? Хто зна… Але вона мовчки благословила Захара i лише згодом попрохала зачекати сороковин. Сумний краевид – сумнi й думки… Парубок рiшуче стрiпнув головою, намiряючись до сутiнкiв пройти ще хоч милю, аж несподiвано побачив просто перед собою старий i замшiлий, але з виду ще мiцний пень. Хто примудрився саме тут зрiзати вiкового бука? Куди подiвся велетенський стовбур? Залишалося вгадувати. Та хоч як мудруй, а пень стримiв iз землi посеред стежини лише за кiлька крокiв попереду. Наче саме на Захара й чекав. І такий зручний та затишний, що парубок одразу вiдчув, як притомився. – Ох! – зiтхнув голосно. – Треба  перепочити… Ноги аж гудуть. А заодно й повечеряю. Усiвся на пеньку, а коли примiрився розв’язати торбинку з припасами, що мати зiбрала, дивиться – перед ним стоiть дiдок. Сам сухенький, зморщений, а бородище аж до колiн. Здивувався Захар, та виду не подае. – Доброго здоров’я!  –  привiтався, а сам думае: « От пощастило, що я сьогоднi ще нiчого не iв, адже голодного лукавий не може збити зi шляху». А той, нi драстуйте, нi прощавайте, – хап за торбину. Чисто грабiжник. Та як зойкне… Назад вiдскочив i на пальцi дме. – Хитрий, – буркнув. А Захар мало не розреготався. Виходить, що таки не даремно обстругав липову гiлочку та й у торбинку вклав. – Хитрий, – ще раз воркнув лiсовик. – І вiхтi, либонь, у постолах обернув? –  поцiкавився. – Мати велiли, – погодився Захар. – Розумнi стали, –  похитав невдоволено кошлатою головою. – Не те, що колись… Ех, – махнув рукою. – Було, закричиш, зарегочеш… Нявкнеш! І чоловiк уже аж сивий зi страху… А тепер? Сидить передi мною пуцьвiрiнок i мало що в очi не плюе… Та постривай! – гукнув сердито. – Ти ще не все бачив! Розтопчу!!! І вмить дiдок став набухати, рости. Ось вiн уже одного зросту з парубком. Ось –  ще бiльший. І Захар, щоб дивитися йому в обличчя, мусить задирати голову. Минуло ще трохи часу, а як парубок завеликi були уже лише величезнi чоботи i кiнець зеленоi бороди. – Ну, як? – задуднiло десь на горi, понад лiсом. – Страшно?! – Еге, – мусив визнати Захар, що й справдi трохи розгубився. – Що ти там пищиш?! Голоснiше вiдповiдай! – Страшно! – Ото ж бо! – прогув задоволено лiсовик, i чоботи почали зменшуватися. А ще за якийсь час поруч знову стояв маленький кумедний дiдусь. – Людям такого нiколи не втнути, – промовив пихато. – Правда, – погодився Захар, – чудеса нам рiдко вдаються. – Рi-i-дко, –  пирхнув лiсовик. – Що ти там мелеш? Якi такi чудеса ви можете робити? Х-хе… Похвалися… Мо’, посмiемося разом? А я за те тобi стежку не плутатиму. Одразу на скит виведу. Згода? Те, що нечисть знае, куди вiн зiбрався, здивувало парубка, але вiн i на цей раз  виду не подав. – Добре, – вiдказав  i вийняв з кишенi кiлька пшеничних зерен. – Знаеш, що це? – показав лiсовиковi. Дiдок пригледiвся, на зуб спробував, пожував трохи. – Теж менi загадка. Насiння… Але в моему лiсi таке не росте. Хiба польовика запитати? Або спробувати проростити? Га? – вiн запитально глянув на парубка. – Чи сам скажеш? – І скажу, i покажу, – посмiхнувся хитро той. Пошукав трохи в торбi та й витягнув iз неi рум’яну  паляницю. – Ось дивися, дiдусю, що з такоi зернини виростае. І можу закластися, що ти такоi не вичаруеш. Лiсовик узяв до рук паляницю, покрутив навколо, понюхав. Тодi вiдкусив невеличкий шматок i заходився жувати. Незчувся, як i проковтнув. Вiдкусив ще… Та й з’iв усю. – Смачно, – визнав. – І як називаеться цей плiд? – Паляницею. – Гм… – лiсовик поскубав себе за вуса. – І ти кажеш, що у мене така не виросте? – Думаю, що нi. Тут твоiх чарiв замало буде. Тут наше, людське, вмiння потрiбне. – Гм… То спробуймо, – потер долонi дiдок. – Я, звiсно, не польовик, але теж дещо вмiю… Давай насiнину. – Ой, дiдусю, – стривожився парубок, уже й не радий зi свого жарту. – Це ж чотири мiсяцi доведеться на урожай чекати. А я не можу стiльки… Менi до старця Актинiя треба. Йому й так уже бiльше ста лiт… – Ет, – вiдмахнувся лiсовик, – велика втiха пiвроку з тобою на пеньку сидiти i на паляницю чекати. Не бiйся, у мене вмить виросте. Давай насiнину, кажу! – вигукнув нетерпляче. Нiчого робити.  Кленучи  подумки свiй надто довгий язик, парубок став порпатися у кишенi свитки. На щастя, знайшов у швi ще одне зернятко. Дiдусь хутко випорпав пальцем ямку, поклав туди насiнину, потiм видобув десь з-за пазухи невеличку сулiйку i капнув з неi, туди ж, кiлька крапель. І Захар аж рота роззявив. Упрост на його очах з насiнини проклюнувся пагiн i став рости, рости… Парубок тiльки очима клiпав. Часу минуло стiльки, що вправний iдець навiть макiтру вареникiв не спорожнив би, а перед ним уже гнулися до землi десять повновидих колоскiв. Захар зроду не доводилося таких великих бачити. Не менш як по пiвсотнi зернин у кожному. Та й зернятка одне в одне. – Оце так, – вихопилося в нього мимоволi. – Це ж якби так все наше поле скропити,скiльки б хлiба вродило? Певно, усiй громадi довiку старчило б… Чим це ви, дiдусю, його полили? – Та живою водою ж, чим iще, –  вiдмахнувся лiсовик. –  Не перешкоджай. Зараз i паляницi попруть. – Боюся,що нi, – похитав головою Захар. – Тут i жива вода не допоможе. – Не може бути, – стрепенувся лiсовик та й шасть рукою за пазуху. Вихопив сулiйку i ще раз скропив колоски. Тiльки вже щедрiше. У ту ж мить зерно осипалося на землю, випустило пагiнцi i ну знову рости. Не минуло й хвилини, як довкола пенька вже колосилася цiла галявинка пшеницi. А паляниця так i не з’явилася. – Що таке? Чому? – бурмотiв розгублено лiсовик, порпаючись у пазусi. – Може, ще покропити? – Годi, дiдусю, – стримав його парубок. – Пшениця вам вдалася на славу. Я й не знав, що така бувае… Та далi – скiльки ii не кропити – пшеницею й залишиться. І паляницею не стане. – То зроби ти ii, – сiпнув лiсовик парубка за рукав. – Покажи свое вмiння. Може, i справдi вашi чари сильнiшi? – І моеi сили замало… Я, звiсно, мiг би колосся зiбрати, обмолотити. Навiть розмолов би якось. Але до муки ще треба яйця, молоко… Та й спекти нiде. Окрiм того, до чоловiчих рук, щоб хлiб гарний вдався, ще жiночi доконче… І робиться усе не так швидко, як оповiдаеться. Аби зi свiжозмолоченоi пшеницi паляниць напекти – двом робiтникам треба день згаяти. Звiсно, якщо зерно в торбi, а опара на печi. Дiдок слухав i за кожним словом усе з бiльшою повагою поглядав на парубкову торбу. А коли Захар замовк, проказав непевно: – А у тебе знайдеться ще? – Хто ж у дорогу з одною паляницею пускаеться? Звiсно е… – Даси кусень? – уже зовсiм лагiдно промовив лiсовик i запопадливо приступив ближче. – Смачна… – Дам, чого ж не дати… Вiн витяг одну з трьох, що ще залишилися, паляниць. Розламав ii навпiл. Та й простягнув бiльший шмат лiсовиковi. – І я з вами пiдкрiплюся… Думаю, до паляницi й шматок вудженого м’яса знайдеться. Та й цибулину мати клали… От лишень з водою сутужно, я нещодавно усю допив, а на джерельце ще не натрапив. – Не турбуйся, –  аж засяяв лiсовик, радий, що i його вмiння на щось придасться . – Дiставай з торби наiдки, а напоi моi будуть. Оно дивися, – вiн вказав пальцем позад парубка. І хоч ще хвилю тому Захар мiг би заприсягтися, що за плечима в нього росте стара порепана сосна, тепер там височiла розлога береза. А мiж вузлуватим корiнням у неi примостилася гарненька дiжечка, майже повна запашного соку. Вiн дзвiнко скапував туди з дiрочки в бiлому стовбурi. Ще й берестяний кiвш висiв неподалiк, на обламанiй гiлцi. Дивина та й годi. Але парубок уже трохи звикся, пам’ятав, з ким до трапези сiдае. На те й лiсовик, аби кожне дерево йому корилося. Не чинячись, зачерпнув з дiжки повен кiвшик, випив з насолодою, ще й крякнув од задоволення. Тодi зачерпнув удруге i перед дiдусем поставив. Лiсовик промовчав, та видно було, що до душi (якщо можна так про нечисть) йому гречнiсть парубка. Поiли. Лiсовик ще й крихти згорнув на долоню i до рота всипав. Потiм погладив себе по черевцi та й каже: – Ну, загадуй бажання… Та хутчiш, бо мене на сон хилить. – Ов-ва, – здивувався Захар. – Яке ще бажання, дiдусю? – Твое, – засмiявся лiсовик. – Найзаповiтнiше! Треба ж за гостину вiддячити… – От iще, – вiдмахнувся Захар. – Хiба ж я задля подяки пригощав? – Знаю, знаю, що нi, – заспокоiв його дiдок. – Тут iнше… Ти вiхтi в постолах обернув? – Так мати… – Обернув, – провадив далi дiдок, невiдомо нащо намотуючи собi на руку бороду. – Прутик липовий зi шкiри обдер i в торбу поклав. А паляницею зi мною подiлився. Чому? – Хiба ж можна iнакше? – здивувався парубок. – Хiба ж сита людина руку простягатиме. Змалку так вчать. – Тiльки я не лю-ди-на! – аж розсердився лiсовик i тупнув ногою! – Я – нечисть! Як ви кажете… Тому й запитую тепер: чому? – Та що «чому»? – аж розгубився Захар. – Не збагну я твоiх питань, дiдусю. Ось, краще, ще соку нап’юся,бо аж у ротi пересохло… – І потягнувся ковшем до дiжки. А та, раз –  i пропала. Береза стоiть, сiк капае, а дiжечка щезла. Та й краплини соку в пiвметрi вiд землi теж пропадають… – Потiм нап’ешся, – бурчить дiдок за плечима. – Питаю: чому вiд лiсовоi нечистi, себто вiд мене, охороняешся ретельно i вмiло, а iжею дiлишся? – Та кажу ж, – знову почав своеi парубок, – Мати перед дорогою наказали… – Дати лiсовиковi при зустрiчi паляницю? – здивувався щиро дiдок, аж борордою зеленою затрусив. – Нi, – мусив визнати його слушнiсть Захар. – Про хлiб мати нiчого не казали. Але я думав… – Нарештi, – полегшено зiтхнув лiсовик. – От ми й дiйшли сутi. За те, що матiр слухав – манiвцями не блукатимеш. А за те, що лiсовиком не погордував, з нечистю за трапезу сiв, власного добра не пошкодував – бажання твое сповню. Кажи: чого найдужче хочеш? – Лiтати! – одразу, без намислу палко вiдказав хлопець. – Бодай раз орлом у небо злетiти! – Тьху! – сплюнув лiсовик. – Зi слиньком поведешся – дурниць наслухаешся… Інший би грошей просив, камiння самоцвiтного. А цей… тьху! Вважай, що я не чув нiчого i  проси вдруге. Але на цей раз краще подумай! Третього шансу не подарую навiть такому телепневi. – Ну, – посумнiшав Захар, – коли не можна лiтати, то хотiв би я вмiти людей од хвороб рiзних вирятовувати… – протягнув непевно. – От тобi й маеш! – аж сплеснув спересердя в долонi дiдок. –  Ти йому – стрижене, вiн тобi – голене! Вже й надоумлював, а вiн далi своеi править. Чи ти й справдi дурненький? Чому грошей не хочеш? Я ж багато можу дати. Глянь-но… Парубок повернувся в той бiк, куди показував лiсовик, i земля наче розступилася перед його поглядом. І побачив у сухiй ямi два величезнi шкiрянi лантухи, повнi золотих монет i самоцвiтiв. – Хiба лiкувати людей – аж така дурiсть? – одвернувся вiд багатства байдуже. – Смертi дорогу заступати – тут умiння потрiбне… За тим i йду до Актинiя. Батьковi моему ще й п’ятдесяти не було, а якби я вмiв… – парубок зiтхнув. – Та й що  з тими грiшми робитиму? – додав трохи згодом. – Одежа на менi справна. Голодним у громадi нiхто не бувае, аби лиш не лiнувався, бо такого геть проженуть. А з багатством – одна морока. Рано чи пiзно довiдаеться про скарб князь чи хто з бояр, от тодi й посопеш, як з дружиною прискаче… Нi, без грошей краще. Спокiйнiше… – мовив становчо i серйозно. – Оно там знову дiжа стоiть. Краще пий сiк, анiж мудрагельствуй… Ще й баклагу нацiди – знадобиться, – обiрвав парубка лiсовик. – І коли ти вже такий дурень, то йди здоров. Нехай усе сповниться згiдно з бажанням твоiм… Захар слухняно обернувся до дiжки, напився вволю гiркувато-солодкого трунку, набрав у баклагу, як велiли, а коли хотiв ще щось запитати, то лiсовика й слiд пропав. Лише на пеньку, поруч iз тим мiсцем де вiн сидiв, лежить орлине перо. Покрутив парубок його в пальцях, обдивився з усiх бокiв, але так нiчого й не второпав. Звичайна пiр’iна… – От лихо менi з тими загадками, ох-хо-хо… – зiтхнув скрушно. Зiтхнув, а перед ним знову дiдок з’явився. Позiхае невдоволено та очi кулачками тре. – І чого тобi ще? Тiльки-но задрiмав! Нiякого спочинку. Наче не в хащах лiсових живу, а на битому шляху. – Не сердься, дiдусю, – зрадiв його появi Захар. – Але задав ти загадку не  для мого розуму. Пiр’iну залишив, а що робити з нею не сказав. – Сказав би я тобi, що з нею зробити… – буркнув заспаний лiсовик. – Але як даси ще шмат паляницi, то нехай: розтлумачу що до чого. – Дам. При цьому Захар видобув з торби найменшу паляницю й кусень бринзи. – Оця вам, а бiльшу собi залишу. Йти ще далеченько, але переб’юся якось. – Далеко, близько… Кому те вiдомо? – пробурмотiв собi пiд нiс лiсовик, а вголос насмiшкувато мовив. – Чи доводилося тобi бачити колись, як птахи лiтають? Захар лиш кивнув не ображаючись. Старi люди полюбляють собi часом покепкувати з молодих. – Ну, то й ти так роби. Вiзьмеш по пiр’iнi в руки i махай, наче крильми. А розтулиш пальцi – знову на людину обернешся. Збагнув? Парубок аж загикуватися став. – То я лi-лi-та-татиму? Справдi? – Та лiтай, що з тобою вдiеш… – Але ж пiр’iна лише одна? Як же ж? – Запасися терпiнням. На все свiй час. – А здоров’я… – Я ж кажу, а ти не чуеш, – тупнув ногою той. – Взяв би грошi, то й мороки б не було. А так – однi лише запитання… Ну, все – набрид! Сказано тобi: йди? От i чимчикуй… Зi своеi стежини однаково не звернеш, а що судилося – знайдеш i впiзнаеш. При цiм словi лiсовик ступнув у пень, наче у воду, i зник разом з ним. А слiдом пропали i береза з дiжкою. Непрогляднi лiсовi хащi розступилися, i перед Захаром вiдкрилася простора галявина. І видно з неi було стрiмкi схили i гострi вершини похмурих Горган. * * * Усе ще розмiрковуючи над дивною пригодою, Захар вибрався на галявину i завмер. Просто на нього, повiльно краючи могутнiми крилами повiтря, летiв великий беркут. У пазурах тримав здобич. В одну мить парубок вправно наклав на лук гостру, опiрену сiрим гусячим пером стрiлу i вимiрив… Малi птахи падають каменем, але то малi. Беркут лиш розпластав крила на серединi змаху i повiльно спустився на схил, неподалiк вiд Захара. Так i не випустивши з пазурiв сарнятко. – О-го-го-го! – вигукнув радiсно парубок i стрiмголов кинувся до своеi здобичi.   –  Ге-гей! Утiха його була зрозумiлою, бо не кожен мисливець мiг похвалитится намистом з орлиних кiгтiв. Могутнiй птах лiтав високо, а нападав блискавично. Окрiм того, улюбленою здобиччю беркутiв були такi кумеднi ягнята… Орел був ще живий, але вже конав. Стрiла прохромила йому накрiзь груди i стримiла зi спини, ближче до середини тулуба. Захар нахилився над птахом i спробував вивiльнити з його пазурiв ще теплу тушку. Та кривi кiгтi сидiли мiцно i глибоко. – Ач, як учепився, – розсердився парубок i шарпонув сильнiше. Ця шамотанина, певно, роздмухала в птаховi вже посiрiлi жаринки життя, бо на юнака глянуло сповнене болю та докору око. І погляд був майже людський, – Захар аж сахнувся й знiяковiло промовив: – Тобi, значить, можна… А тебе – зась? Вибачай… Носив вовк овець, понесли i вовка. Але беркут не хотiв примиритися зi своею лихою долею. Вiн стрепенувся, спробував змахнути вже безсилими крильми, заклекотiв, скорiше жалiбно, нiж грiзно, i здох. Аж тепер випустивши з пазурiв здобич. І тут Захар аж по лобi себе луснув! Он воно що! Вiн вполював орла, щойно вийшовши з лiсу. А що казав на прощання лiсовик? Що другу пiр’iну вiн знайде, коли настане час… То, може, вже? І та, друга, пiр’iна – в одному iз крил мертвого птаха?! Досить лише вiдшукати ii – i вiн зможе лiтати?! Вiд таких думок Захар наче очманiв. Вiн хутко видобув iз-за пазухи подарунок лiсовика i заходився примiряти його до орлиного крила. А знайшовши нiбито подiбну, в ту ж мить вискубував ii, затискав у руцi i намагався пiднятись у повiтря… Але нi з першоi, нi з другоi, ба, навiть з десятоi спроби нiчого не виходило. Захар далi залишався самим собою. І – раптом… Вiн уже й не змiг би пригадати, укотре силкувався злетiти, коли збагнув, що якесь дивне вiдчуття огортае його. Свiт наче змiнюеться…  Робиться дивним, бiльшим, чiткiшим. Очам парубка вiдкриваеться така далечiнь, що й уявити годi. А тiло стае легким i водночас сильним, чутливим до кожного поруху його дужих крил… Крил?! Парубок так здивувався i злякався, що мимоволi розтиснув пальцi, – i одразу ж знову був людиною. – Матiнко рiдна, – вишепотiв розгублено. – Це ж я мало що на птаха не перекинувся!… Оце так-так! Не здурив дiдусь… – І тодi вигукнув на повнi груди: – Е-ге-ге-гей! Людоньки!!  Я лiтатиму! Захар нахилився, щоб пiдняти з трави чарiвнi пiр’iни, що випали з розтулених пальцiв, i несподiвано вздрiв перед собою розпростерту долiлиць нагу жiнку… З ii спини стримiла його власна стрiла. Та самiсiнька, якою вiн щойно пiдбив беркута! Усiх цих вражень виявилося занадто багато. Несподiвана слабiсть огорнула юнака, ноги пiдкосилися, i вiн мимоволi опустився на колiна. – Захар, у своi двадцять лiт, був не з полохливого десятка. Довелося йому раз i з ведмедем сам на сам зустрiтися. Бачив вiн i чабанiв, розтерзаних вовчими iклами. І тих, хто не змiг утриматися на високiй кручi. Якось допомагав дорослим чоловiкам виймати з води цiлу родину односельцiв, що втонули в бурхливих водах весняноi повенi. Коли Захаровi було лише дванадцять, покiйний батько врятував його вiд рисi. Зарубав ту барткою просто на синових плечах. При згадцi про той випадок, парубок  мимохiть торкнувся долонею кiлькох горбочкiв, що залишилися на потилицi вiд зубiв звiра. Врятувала його тодi лише батькова вправнiсть i щаслива зоря, пiд якою мав народитися. Але зараз перед Захаром лежала не звiрина, а людина. Яку вiн убив! Рана ж бо виразно вказувала, що стрiла прохромила серце. – Пити… – ледь чутно прошелестiло поруч. Виявилося, що за той час, поки Захар намагався втамувати в собi нудоту, яка пiдкочувалася до горла, жiнка перевернулася навзнак i тепер очiкувально дивилася на парубка.Стрiвшись iз нею очима, вiн знову вiдчув у поглядi бiль, докiр i ще щось, схоже на … насмiшку. – Пити… – жiнка повторила свое прохання виразнiше, i парубок поквапився пiднести до ii перешерхлих уст шийку баклаги. Водночас намагався не бачити древка стрiли, що все ще стримiла з лiвоi пiвкулi грудей, похитуючись у такт подиховi. Жiнка напилася й важко перекотилася на правий бiк. – Вийми, – попрохала тихо. Видно було, що всi слова i рухи даються iй з великими труднощами, i вона от-от зiмлiе. Тремтячою рукою Захар обламав наконечник i спинився. Вiн мiг би заприсягтися, що стрiла перейшла крiзь серце. То як ii витягати? А про таку дрiбницю, як те, що ця жiнка ще донедавна була орлицею, намагався й не згадувати. – Тягни, – прошепотiла знову. Але цього разу бринiла в ii голосi така владнiсть, що не пiдкоритися наказовi було неможливо. Юнак й незчувся, як узявся обiруч за деревко, заплющив очi й сiпнув на себе. Стрiла вийшла напрочуд легко. Так, наче  не в людському тiлi стримiла, а в пiску. Вiд надмiрного зусилля вiн аж заточився й ледве втримався на ногах. – О-о-ох, – почувся ще тихий стогiн. І все. Цiлковита тиша… Навiть вiддиху не чутно. Захар ще якусь мить постояв непорушно, не смiючи звести очi, бо наперед знав, що побачить бездиханне тiло, залите кров’ю, i тугу шкарлатну цiвку, що чимраз слабше б’е з рани. Але таки примусив себе поволi пiдвести голову i зi здивуванням побачив, що, хоч жiнка й лежить непорушно i майже не дихае, – не лише тiло ii чисте вiд кровi, але й од рани навiть знаку не залишилося. Злегка засмагла шкiра пружно напиналася однаковiсiнько на обох грудях i нiде жодною цяточкою, жодною подряпинкою не вiдрiзняла одну вiд другоi. Лiсовики, вiдьми, перекиднi, русалки та мавки… Легенди та казки… Звiсно, Захар, якого мати не раз залишала малим удома пiд пильним наглядом домовика Кузьми, не мiг сумнiватися в iснуваннi старшого народу. Але ж iх уже залишилося так мало, що люди потроху стали забувати про них. А йому поталанило зустрiтися вiдразу з двома! І то протягом кiлькох годин. Певно, цього було б досить для нервiв i досвiдченiшого чоловiка. Що перед ним перекидень, Захар не сумнiвався. Хто ж iще, на милiсть Божу, змiг би вижити зi стрiлою в серцi? І несподiвано вiдчув полегшення. Був же певен, що вбив людину! А виявилося – i не людину, i не вбив… Тим часом одужання йшло своiм трибом. Рум’янець уже повернувся на обличчя жiнки. До речi, прекрасне i молоде. В усякому разi Захар мiг би заприсягтися, що досi гарнiшого не бачив. І хоч парубок начебто ще й не мав дуже з чим порiвнювати, вiн точно вiдчув, що жiнка ця найпрекраснiша в цiлому свiтi. Наче вiд дотику його погляду, вона розплющила очi й мило усмiхнулася. – Злякався? – Та… – непевно протягнув Захар. – Було трохи… Спершу. Поки не збагнув, що ти.., – вiн зам’явся. Вона розсмiялася, наче зашелестiла весняна дiброва пiд слiпим дощем, i потягнулася звабно: – …не людина? Що – геть несхожа? Захаровi бухнула кров до обличчя, i вiн вiдвiв очi вбiк. А щоб приховати нiяковiсть, поцiкавився: – Ти перекидень? – Нi, – жiнка знову засмiялася. – Нi, легiню, я не перекидень. Я – Морена. Або Церера, Геката… У мене багато iмен. Але я волiю перше… А тебе як величати? – Захаром, – вiдказав той. А сам аж памороззю зсередини вкрився. Морена! Давня Володарка Часу i Долi! Богиня, могутнiшою за яку були хiба що Перун та Велес… Хоча й вони, мабуть, остерiглися б ставати iй поперек дороги. Ім’я Морени у iхнiй громадi якщо й вимовляли, то лише пошепки i з острахом. Та й як не остерiгатися тоi, в чиiх руках сукалася нитка людськоi долi. А може, сукаеться й далi? Хiба про богiв можна знати щось напевно? Це ж саме од ii очей ховали жiнки нанiч свое прядиво i кужелi, аби не опряла потай i не накликала Бiди, не наслала за недбалiсть i неохайнiсть на оселю хвороби та злиднi… – Захар, – протягнула богиня, наче пробуючи iм’я на смак. – Гм… А скажи, хлопче, чого це тобi заманулося мене пiдстрелити? Той аж схлипнув. Стрiлець, щоб тебе… Цiлив у птицю, а втрапив у молодицю. Тепер начувайся! Тебе б прохромити  накрiзь, вибачив би? Ото ж бо… Спробуй розтлумач тепер богинi, що не до неi мiрив. І те, що вона безсмертна, справи не мiняе. Однаково боляче… Сам же бачив, як корчилася. Захар зiтхнув ще раз. Мовчанка затягувалася, а то було не вельми гречно та й не надто безпечно. Коли боги запитують, краще поспiшити з вiдповiддю. – Бо я хочу лiтати… – Лiтати? – здивовано перепитала богиня. – А до чого тут одне з другим? Морена все ще продовжувала лежати навзнак, i ii струнке тiло так i притягувало погляд парубка. І щоб не видатися ще бiльшим дурнем або нахабою (знати б, що жiнцi, чи то пак, богинi видаеться бiльшим нахабством: коли витрiщуються на ii розкiшне тiло, чи – коли вперто вiдводять погляд?) та не стовбичити поряд без руху, Захар заходився бiлувати ii здобич. Що й казати, сьогоднiшнiй день видався не найлегшим у життi парубка. Спершу лiсовик бавився з ним у вiдгадки. Потiм пiдстрелений птах виявився богинею. Дякувати, що хоч вона, здаеться, сприймае цю пригоду з гумором. Захар крадькома кинув погляд на чарiвнi принади, насупив брови i засопiв. Йому й ранiше доводилося мати справу з дiвчатами, але всi вони були своi, знанi змалку i через те не чаiли в собi тiеi п’янкоi таiни, що знуртовуе кров. Та й вродою, чого лукавити, значно поступалися Моренi. Не такому, як вiн, задивлятися на богиню! Он вона навiть не приховуе своеi наготи… Ще б пак! Хiба вiн сам соромився б якоiсь звiрини? А чим простий смертний кращий для богинi? Хоча – парубок аж захолов од власного нахабства – може, вона навмисно демонструе йому свою красу? Тодi, виходить, вiн – iй не байдужий?! І Захар знову злодiйкувато глипнув на Морену. Але думки думками, а богиня хотiла чути вiдповiдь. І рад не рад, знiмаючи шкiру з сарнятка  та розпалюючи багаття, парубок слово по словi переповiв Моренi своi сьогоднiшнi пригоди. – І де ж тi пiр’iни? – поцiкавилася богиня, що з кожною хвилиною виразно почувала себе дедалi краще. Захар зойкнув i луснув себе по чолi. Уздрiвши замiсть птаха поранену жiнку, вiн так розгубився, що геть забув про все i тепер нiзащо не вiдрiзнив би своi пiр’iни  вiд десятка iнших, що iхлегкий вiтер ворушив у травi. – Загубив? Захар мовчки пiдняв з землi жмут пiр’я. І така зажура, такий розпач  вимальовувалися на його обличчi, що Морена утрималася вiд жартiв, а потiм цмокнула язиком i дмухнула наперед себе. Парубок стрепенувся, не знаючи, до чого йдеться, але одразу аж розцвiв. Бо тепер уже тримав у руцi лише двi пiр’iни, i заприсягнув би, що саме тi. Парубок так мiцно стиснув iх у руцi, що аж побiлiли кiсточки на пальцях. Це було б надто жорстоко – отримати надiю на сповнення мрii й одразу позбутися всього. – Дякую, – ледь виговорив неслухняними устами. – Бережи краще… Вдруге може не пощастити. Захар подякував ще раз i заходився бiля вогню. Дарма, що не минуло й години, як вiн перекусив з лiсовиком. Од пережитого в парубка прокинувся просто вовчий апетит. І вiн з нетерпiнням очiкував, коли пiдсмажуться першi шматки м’яса. Видно, сили ще бiльше повернулися до Морени, бо вона, хоч i продовжувала лежати непорушно, все ж пригадала, що цiлком нага i вичарувала собi легкi шовковi шати, – вони оповили ii вiд щиколоток аж до пiдборiддя. На ногах невiдомо звiдки з’явилися чудеснi туфельки з блакитноi парчi, гаптованi золотими нитками. А довге чорне волосся невидимий перукар зiбрав пiд сяйливу вiд самоцвiтiв ажурну дiадему. Аби не лежати на землi, вона пiдстелила пiд себе пухнастого, незвичноi роботи, барвистого килима. Правда, ii одежа мала цiкаву властивiсть… Якщо дивитися на неi впрост, то видавалася вона щiльнiшою за нiчний морок. Зате… О! Зате якщо зиркнути крадькома, самим лише кутиком ока, то виявлялося, що ii прозорiсть не лише нiчого не приховуе, а навiть пiдкреслюе, вiдтiнюе усе привабливе для чоловiчого зору. І парубок зиркав… Ризикуючи залишитися косооким на решту життя. Невiдомо скiльки рокiв (чи столiть) було богинi, та яке це мало значення, якщо очi пiдказували Захаровi, що перед ним розпростерлася найвище двадцятип’ятилiтня красуня. Блискуче, як вороняче пiр’я, волосся. Тонкi брови. Гострий i трiшки кирпатий носик. Карi очi. Ледь припухлi вишневi уста. Тонка висока шия. Повнi, але не надто великi, пружнi перса. А стан такий тендiтний, що легко вмiстився б у двох його долонях… – Здаеться, щось пригорiло? – мовила насмiшкувато Морена. – А я вже зголоднiла. Захар сiпнув головою вбiк i закляв спересердя. Поки вiн милувався жiночими звабами, кiлька шматкiв м’яса впали просто у вогонь i вже майже згорiли. Решта теж поволi наближалася до тiеi небезпечноi межi, за якою закiнчуеться iжа i починаеться обвуглене щось. Парубок поквапливо зняв з вогню прутики з м’ясом i нерiшуче завмер. Коли б йому випадало iсти з кимось зi своiх, то поклав би страву просто на траву. Але ж тут… Морена, очевидно, зрозумiла його вагання, бо знову клацнула пальцями, i перед нею опинилася велика срiбна таця i два золотi келихи, повнi якогось пахучого трунку. А в наступну мить, прутики вихопилися з рук парубка i ковзнули на тацю. Туди ж перебралися з Захаровоi торби i паляниця з початою цибулиною та шмат бринзи. – Я занадто багато витратила сил на воскресiння, аби вичаровувати ще щось iстiвне, – промовила богиня. – Думаю, на сьогоднi нам стане й того, що е… – не договоривши, вона рiшуче вп’ялася зубами у шмат м’яса. – Приеднуйся, – промурмотiла  за мить з повним ротом, беручи другою рукою паляницю, – якщо не хочеш залишитися голодним. Їжа й справдi щезала з приголомшливою швидкiстю. Тож Захар не примушував просити себе двiчi. – Зазвичай, я iм дещо манiрнiше, – усмiхнулася Морена. – Але перехiд вiд смертi до життя такий виснажливий. Ти навiть уявити собi не можеш. Щастя, що у нас була iжа, а то б довелося  тобою закусити. – Вона весело розсмiялася, бачачи, що Захар не може збагнути, жарт це чи нi. – Чув, либонь, вiд бабцi з дiдом, що злi вiдьми полюбляють вечеряти неслухняними хлопчиськами? Та очманiлий вiд побаченого i пережитого, Захар уже б i на те пристав. Коли з наiдками закiнчили, Морена взяла в руку келих i жестом запропонувала парубковi другий. Вiн i не думав вiдмовлятися. Зрештою, якщо богиня все ж надумае  помститися, то iй досить лише пальцями клацнути… – Сiк вiд лiсовика й справдi був чудовий, але м’ясо краще запивати вином. Спробуй, схоже, я вичарувала саме те, що нам зараз необхiдно. Захар слухняно ковтнув. Трунок був густий, терпкий i ледь-ледь кислуватий. Схожий на вино з пiдсолодженого морозом терну. І одразу ж в тiлi з’явилося вiдчуття легкостi, як у ту мить, коли вiн почав перетворюватися на птаха. Думки теж зробилися зовсiм невагомими i барвистими, як метелики, а потiм узагалi пурхнули кудись далеко-далеко… Нiч впала на гори як завше зненацька, наче тать iз засiдки. Миготiли зорi. Ледь жеврiли вуглинки в ще недавно жаркому багаттi. – І далеко ти мандруеш, Захаре? – нiжний голос лагiдно вплiтався в м’яку тишу ночi. – У скит, – правдиво вiдказав той. – У скит? – здивувалася богиня. – Такий  молодий? Невже життя вже встигло настiльки розчарувати тебе? Чи така сильна вiра в Єдиного? Захар навiть не второпав, про що йдеться. – Двi чи три сотнi лiт тому я нiзащо не повiрила б, що ця вiра римських рабiв зможе прижитися у вашому народi. Що ж, i богам трапляеться помилитись. І от молодi, дужi легiнi вже не несуть дарункiв до iдолiв Перуна, а збираються марнувати життя в молитвах до Єдиного… – Молитися? – парубок нарештi збагнув, що Морена мае на увазi. – Та нi… Я до старця Актинiя в науку. Хочу навчитися знахарству. Щоб людей од хвороб i смертi оберiгати… – i затнувся на пiвсловi, пригадавши з ким балакае. Морена, як видалося Захаровi, полегшено засмiялася. А потiм, по хвилинi мовчання, мовила: – Що ж, гарна мрiя… Та й, схоже, ти саме той, хто може ii осягнути. Не кожному смертному вдаеться собi на вечерю богиню пiдстрелити… – i вона знову дрiбно розсмiялася. А Захар здивовано помiтив, що вторить iй на повний голос. – Про Актинiя забудь. Я сама вчитиму тебе. Усьому, що зможеш збагнути… а там – подивимося… – вона знову захихотiла, а тодi посунулася трохи на килимi, даючи мiсце парубковi поруч з собою. – Ну ж бо, мисливцю, ходи сюди… Менi холодно. І щоб ти знав на майбутне, – промурмотiла нiжно, – богам не лише молитви й упоминки бажанi. Особливо богиням. Прокинувся Захар вiд дошкульного холоду. Ранковий туман осiв такою рясною росою, що уся його одежа, увiбравши в себе водянi краплi, промокла наскрiзь. Їi дотик до шкiри викликав дрож в усьому тiлi. Тож парубок зiрвався на ноги i бiгцем подався до лiсу по хмиз. Помiж дерев вологи було не так багато, i невдовзi сухi гiлляки весело палахкотiли в багаттi, а Захар з насолодою простягав до полум’я закоцюблi руки. Заздрiсно позираючи на Морену, що солодко посапувала, вкутана з головою в свою хитру одежу. Яка, схоже, ще й не промокала. Про те, щоб спробувати тихцем утекти, не було й мови. Адже од богинi однаково не сховаешся. Та й як виглядав би вiн, коли б утiк пiсля цiеi ночi? І хоч Захар чудово розумiв, що для Морени був лиш миттевою примхою, вроджена шляхетнiсть не дозволяла парубковi повестися, як вiн вважав, по-свинськи. Захар зiгрiвся. Думки сновигали в головi якоюсь безладною гурмою i, аби зайняти себе бодай чим, вiн вийняв iз-за пазухи  чарiвнi пiр’iни. Якийсь час вагався, але цiкавiсть таки взяла гору. І парубок, мiцно затиснувши iх у кулаки, заходився одчайдушно махати руками. Спершу радiсно вiдчув уже звичну легкiсть у тiлi, силу в крилах, гостроту зору. А потiм його оповив непроглядний морок! Парубок покрутив головою, поклiпав повiками, аж тут iз жахом зрозумiв, що його всього, цiлком вкутуе якась тканина. Вiн шалено заборсався у тiй нiби торбi, пускаючи в хiд i гострi кiгтi, i мiцного дзьоба. Матерiя не витримала його шаленого натиску i з гучним трiском розiйшлася на боки, утворивши досить широку дiру. Захар миттево вистрибнув крiзь неi назовнi i, аж трусячись од лютi, обернувся, аби уздрiти напасника, вчепитись у нього пазурами, бити i бити крильми та дзьобом, доки той не сконае. І остовпiв. Перед ним безладною купою лежала його ж одежа. Перетворюючись у птаха, вiн не здогадався роздягнутись, от i став бранцем власноi сорочки. Огледiвши себе з дзьоба до хвоста, Захар упевнився, що бодай зовнi орел з нього вдався хоч куди. І останнiм дурнем треба бути, аби не спробувати силу таких дужих крил. Хоч i тенькнуло щось у серединi й тихесеньким жалiбним голосочком заблагало: «Може, не поспiшати? Краще, трохи згодом?». Та парубок вiдмахнувся од того скиглiя, хоча для власного заспокоення таки додав: «Я ж низесенько, понад самою землею…» Чари лiсовика слухняно пiдняли його в повiтря. Вiд неповторних вражень серце спершу завмерло в грудях, аж захололо, а тодi кинулося вистрибом наздоганяти згаяний час. Застукотiло, зацокотiло. Голова пiшла обертом, i на якусь мить Захар навiть утратив вiдчуття, де верх, а де низ. Розчепiривши крила, наче людина, котра боiться впасти з вузькоi кладки, вiн плавно ковзав униз по схилi гори, лише в кiлькох метрах над землею. Трапилося б йому зараз на дорозi якесь дерево, то неодмiнно засiв би помежи гiллям, або й луснувся добряче чолом до стовбура. Таким незграбним та непевним був його перший лет. Але ось переляк минув, i парубок опам’ятався. Обережно ворухнув крильми – раз, другий… Вiн летiв! Не тямлячи себе вiд захоплення, Захар набрав повнi легнi повiтря й радiсно заклекотiв. Вiн бiльше не був приречений усе життя човгати ногами по землi! Йому пiдкорилися небеса. Парубок все дужче й дужче змахував крильми, з кожним помахом пiдiймаючись дедалi вище. На якусь мить йому навiть видалося, що сонце стало ближчим i гарячiшим. Однак теперiшнi очi болючiше сприймали блиск сонячного промiння, тож вiн обернувся хвостом на схiд i став виглядати внизу здобич. Шматок свiжого, ще теплого, вiд кровi, що паруе, м’яса був би зараз у самий раз. Хоча, на гiрший випадок, вiн не вiдмовився б i вiд тлустенького хом’ячка. Призивний клекiт Захар почув швидше, нiж побачив симпатичну орлицю. Радiсно вiдповiвши iй, беркут кинувся назустрiч. Але орлиця легко ухилилася вiд нього, зграбно перекинулася в повiтрi й уже за мить опинилася на спинi у Захара, притискаючи його додолу. З кожним помахом крил примушуючи знижуватися. Вiн був од неi значно сильнiшим, масивнiшим, та, очевидно, не лише в людей заведено добровiльно коритися особам жiночоi статi, бо й орел дав слухняно посадити себе на узлiссi. І лише там запитливо заклекотiв. Мовляв, що за дивацтва? Та замiсть вiдповiдi, несподiвано отримав такого стусана, що беркиць покотився по травi. Двi пiр’iни випали з його крил, i в ту ж мить птах обернувся на Захара. Парубок був як заспаний, клiпав повiками i не переставав час од часу потирати кулаками очi. А перед ним, взявшись у боки, стояла люта Морена. – Не смiй бiльше так робити! – вигукнула сердито. – Життя обридло?! – А що трапилося? – знiяковiло перепитав парубок, що все ще не мiг прийти до тями. – Я лиш спробував перевiрити дарунок лiсовика. – Дарунок… – Морена вже заспокоiлася, i на ii обличчi знову з’явилася безтрепетна маска богинi. – Твое щастя, що ти ще не забувся настiльки, аби розтулити долонi… Парубок спершу запитально дивився на неi, а коли сказане дiйшло свiдомостi, пополотнiв i судомливо ковтнув слину. Власне розтерзане тiло так чiтко уявилося Захаровi, що вiн аж здригнувся. – Одвiчна людська нерозважливiсть, – буркнула Морена. – Всi як один мрiете стати рiвними богам, а навiть власним розумом не навчитеся послуговуватись. Захар нiяково похилив голову. – Я не збирався довго… Лише хотiв переконатися, чи зумiю. А там i незчувся… – Морена усмiхнулася. – Чи ж мати не наказувала тобi остерiгатися в дорозi усiлякоi нежитi? Захар промовчав. – О люди! Спершу викликають ii до життя, потiм винищують упень i все ж наiвно переконанi, що шматок паляницi зможе настiльки змилостивити серце одного з них, що вiн зробить подарунок без жодноi потаемноi думки… – А що? – стрепенувся парубок. – Лiсовик таки обдурив мене? Але ж ти сама вчора говорила… – Те, що я казала вчора, можу i сьогоднi повторити… Але! Є двi дрiбницi, про якi я просто не встигла, а лiсовик, певно, не захотiв тебе попередити. Перше, що пiр’iни потрiбно не лише затискати, а й ще якось забезпечити. Наприклад, приклеiти iх до долонь живицею. І друге, польоти повиннi бути досить короткими i не надто частими. Адже ти вже вiдчув якiсь бажання, що швидше пасували птаховi, нiж людинi. Так-от, кожне перетворення знищуватиме в тобi частинку людини i залишатиме по собi частинку орла. Тож прийде мить, коли ти, навiть випустивши з рук пiр’iни, все одно залишишся птахом! – Оце так дарунок! – вигукнув вражено Захар. – Цур мене з тими пiр’iнами! Бiльше й не доторкнуся! Нечисть клята! А щоб йому… – Ну, це ти кажеш знову не думаючи, – зупинила його красномовство Морена. – Не така вже й велика цiна за вмiння лiтати. Тим бiльше, що ти сам цього хотiв, а лiсовик пропонував багатство. Тут вiн тебе не обманув. Але годi про це. Тепер ти попереджений i бiльше, маю надiю, дурниць не чинитимеш. Так? Парубок похнюплено кивнув. – А до речi… – Морена ступнула крок уперед i легко притулилася до парубка усiм тiлом. – Учора ти мене вечерею пригощав, то чому б менi сьогоднi не запросити тебе на снiданок? Тим бiльше, я пригадую, ти начебто вчитися збирався? – А так , – погодився Захар. – Ну, то бери своi пiр’iни в руки i гайда за мною. Одежу можеш пiдхопити в кiгтi, а хочеш – тут покинь. У замку щось пiдберемо для тебе. – Як? – здивувався парубок. – Ти ж щойно казала… – Я ще багато чого скажу, – кивнула головою богиня, – а твоя справа уважно слухати i хутко робити, як велено. Інакше – ти не мiй учень, i ми розстанемося просто тут! – Згода, згода, – поквапно вiдказав Захар. – Я слухатимуся кожного наказу. Але ще одне запитання, якщо твоя ласка? Морена насупила брови, тодi уявила собi, як вони мають обое виглядати збоку: нагi, майже одного вiку, скуйовдженi, ще розгаряченi, захеканi… Ну чим не коханцi? І знову захихотiла. Нi, аби тримати цього шибайголову в шорах, iй доведеться набавити собi зо два чи й три десятки лiт. Правда, тодi вже не буде того, про що й зараз iз приемнiстю згадуе тiло. А вона й так уже досить постилася. Можна сказати, з того часу, як цей свiт прихилив своi колiна перед Єдиним. Морена зiтхнула. – Якщо лише одне, то нехай. Запитуй. – Ти сказала, що люди викликали до життя лiсовикiв. А може, ти мала на увазi усю нечисть? Як це зрозумiти? І чому так стаеться, що людинi вдаеться перекидатися на птаха? А ви, боги, безсмертнi в будь-якому випа… – Хвала тобi, невiгластво! – вигукнула Морена. – Лише останнiй неук, що не мае жодного уявлення нi про структуру Всесвiту, нi про будову клiтини, може запитати подiбне, будучи щиро переконаним, що ось зараз я все на пальцях йому поясню. І це мало бути одним маленьким запитанням?  Краще не виводь мене з терпiння. Але Захар дивився на неi так простодушно i вiддано, що розсердитися по-справжньому Морена не змогла. Вона лише похитала головою, мовляв, ой, наберуся я ще з тобою бiди, i вiдказала: Що ж, значить нам тим бiльше час забиратися звiдси i братися за навчання. Сподiваюся, безмiрна цiкавiсть допоможе тобi в цьому. * * * Те, що Морена гучно називала замком, ззовнi виглядало звичайнiсiнькою горою, вершина якоi була зрiзана так, що перед гладкою прямовисною стiною утворилося щось на кшталт не дуже великого майдану. А всемогутня жага життя дозволила, навiть на цiй голiй скелi, зачепитися розмаiтим травам, кущам i кiльком кедрам. Зi скелi на майданчик, дещо прихованi деревами, визирали мiцнi, потемнiлi од вiку модриновi дверi, кутi позеленiлою мiддю, i двiйко широких, забраних надiйними вiконницями вiкон. Сонце вже виразно вказувало на полудень, коли пара величавих беркутiв  опустилася на цей природний балкончик. Морена звичним рухом перекинулася через голову i знову перетворилася на молоду чарiвну жiнку. І Захар вже вкотре мимохiть замилувався нею. Тiло богинi було наче висiчене з найдорожчого рожевого карарського мармуру. Що ж, не покрививши душею, парубок мiг смiло вважати, що досi йому неймовiрно таланило. Бо пригоди його можна було порiвняти лише з  безконечними казками, якi так полюбляють розповiдати онукам зимовими вечорами дiдусi й бабусi. Бо й справдi, хiба ж повiрили б Захаровi вдома, спробуй вiн розповiсти про побачене i пережите? Парубок так глибоко замислився, що аж стрепенувся, почувши невдоволений окрик Морени: – Довго ще накажеш чекати, поки ти зволиш людиною стати? Отямившись, поквапився розтулити долонi. А повернувши собi звичний вигляд, став хутко натягати штани. – Можеш не поспiшати, – озвалася посмiхаючись Морена, що й досi залишалася зодягненою лише в покривало, утворене з ii власного волосся. – Поки я не плесну в долонi, ми залишатимемося на самотi, наче в пущi. – Та воно, звiсно… – пробурмотiв нiяковiючи парубок. – Але менi так зручнiше. Звичнiше. – Розумiю, – погодилася з таким поясненням богиня. – Тодi i я, як ти. Вона клацнула пальцями i виявилася зодягненою у вишиту золотими та срiбними нитками, найтоншого полотна сорочку, що закiнчувалася ледь нижче стегон. Стягнену в поясi ремiнцем з гадючоi шкiри. Волосся акуратно сплелося в товстелезну косу i прикрасилося вiночком з живих троянд. А на високих грудях переливалися всiма барвами три разки намиста зi смарагдiв, рубiнiв, хризолiтiв, халцедонiв та сапфiрiв. А нижче… Захар ледь стримав смiх. Стрункi ноги Морени повивали безрозмiрнi, зшитi, певно, з десятка лiктiв прозорого муслiну, шаровари. А делiкатнi ступнi утопали в м’яких капцях з задертими догори дзьобами, якi ще до того ж прикрашали кришталевi бубонцi. – Що таке? – здивувалася, щось вiдчувши, Морена, яка з видимим задоволенням оглядала своi шати. – Хiба вашi молодицi не так зодягаються? Ага, – збагнула, дiйшовши до капцiв, – тут й справдi щось не те. – Вона пробурмотiла пошепки кiлька незрозумiлих слiв i вдруге клацнула пальцями. В ту ж мить на ногах у неi з’явилися чудеснi сап’яновi чобiтки, зеленого кольору, а замiсть шароварiв, звабнi стегна богинi оповила розшита мальвами оксамитова плахта. Помiтивши вираз захоплення на обличчi юнака, Морена вдоволено усмiхнулася. – Ну, якщо ми вже причепурилися то ласкаво прошу до моеi оселi,  –  І легко плеснула у долоньки. Захар й оком не клiпнув, як бiля дверей не знати й звiдки, наче з-пiд землi появилися два гноми. Зростом завбiльшки з лiсовика, лиш значно кремезнiшi, i бороди мали не зеленi, а вогнено-рудi. Гречно вклонилися Моренi й широко розчинили обидвi стулки дверей. Навколо богинi одразу аж зароiлося вiд повiтруль. Чарiвнi, зодягненi у рiзнобарвнi, напiвпрозорi шати, вони зi смiхом i щебетом оточили ii, наче люблячi дiти нiжну матiр. Двiйко з них, в одежах золотистого кольору, поштиво пiдхопили Морену пiд руки, решта ж у цей час посипала стежку перед нею пелюстками квiтiв. А з дверей замку вже долинала весела коломийка. Давно переставши будь-чому дивуватися, Захар впевнено посунув слiдом. Повiтрулi кружляли i навколо нього, але не торкалися. Чи то не вiдали ще, пощо вiн тут, чи одлякувала iх сувора мiна на обличчi парубка. Яку вiн, про всяк випадок, напустив на себе. Лише гноми спробували було заступити шлях парубковi. Та позмагавшись з ним якусь мить поглядами, шанобливо розступилися. Поминувши порiг житла Володарки Долi, Захар опинився у просторiй залi, що, мабуть, правила у цьому гiрському палацi за сiни. І хоч вiконницi й надалi залишалися зачиненими, свiтла тут не бракувало. Можна навiть сказати, що свiтилося практично все. І велетенськi дзеркала, якi рясно висiли на стiнах, i майстерно рiзьбленi мармуровi колони, що пiдтримували неосяжне гранiтне склепiння зали. І сама стеля випромiнювала щось лагiдне i бархатисте. Свiтло було розсiяне скрiзь i нiде. Наче в iмлистий зимовий день, коли й не збагнеш, вiд чого саме виднося: од хмар на небi, чи од снiгу на землi? Усе те Захар пiдмiтив нiде не затримуючись, бо Морена легким кроком перетнула сiни i пiдiйшла до наступних дверей, якi хутко розчахнули перед нею двiйко iнших гномiв. Захар вiдрiзнив iх лише тому, що першi були зодягненi у зеленi киптарики, а цi – синього сукна. В усьому ж iншому iх сплутала б, певно, i рiдна мати. Музика стала голоснiшою, хоч музикантiв i далi не було видно. Ця зала була ще багатiшою, пишнiшою й веселiшою. І тут чекали гостей. Оранжевий гном пiдтримував вогонь у камiнi. Ще один – крутив над ним нанизаний на вертел добрячий шмат м’яса. Посеред зали з десяток або й бiльше повiтруль накривали довжелезний стiл, призначений для обiду одночасно не менш як на три дюжини персон. Келихи, джбани, глеки з довжелезними шийками, тарелi й тацi, що наче з повiтря з’являлися на ньому – все було виготовлене зi щирого золота i майстерно розписане рiзноколiрними емалями. Що ж до страв, то на стiл потрапило все, що будь-коли бодай доводилося бачити Захаровi, й утричi бiльше такого, що вiн i назвати б не змiг. Парубок уже чекав, що ось-ось прочиняться ще якiсь дверi i до зали увiйде натовп богiв i богинь. Бо й на мить не мiг припустити, що уся ця розкiш призначена лише для звичайного снiданку. Але обабiч столу гноми поставили лише два мереживно вирiзьблених крiсла. Богиня, поглядаючи на нього, лиш задоволено посмiхалася. Що ж тут дивного? Усякому хочеться справити враження. І навiть тисячолiтня мудрiсть не цураеться дрiбних радощiв. І саме ця усмiшка дозволила парубковi трохи отямитися. Бо хоч усе навколо переконувало його, що вiн в гостях у богинi, всмiхалася вона все ж, як звикла горянка. Тож коли Морена величаво опустилася в одне з крiсел, Захар, не чекаючи на запрошення, рiшуче, а  од  через те незграбно, мов ведмiдь, посунув до iншого. – Сiдай, сiдай, – запiзнiло запросила його богиня, якiй навiть сподобалося нахабство парубка. Адже вона збиралася протримати його бiля себе не один рiк. А слухнянiсть, може, й приемна, але ж i набридае швидко. – Кажуть, що через порожнiй шлунок i наука не пробереться. Тож наповнiм його, перш нiж розпочнемо мордувати мозок. Воля господинi – закон. Голодати Захаровi особисто не доводилося, але вiд старших людей вiдав вiн, що то таке, i змалку до iжi ставився серйозно. Напихатися над мiру не напихався, але завжди намагався покуштувати всього до смаку. Бачучи таке його ставлення до iжi, повiтрулi пильно слiдкували за тим, аби тарiлка парубка не встигала спорожнiти. А легкi вина щоб не щезали з кубкiв. Морена ж лише куштувала то того, то iншого. – Смакуе? – поцiкавилася за якийсь час. – Угу, – вiдказав лаконiчно Захар, що саме старанно пережовував шмат, дикоi гуски, запеченоi в якiйсь чудернацькiй гострiй пiдливi. Тодi проковтнув, запив з кубка i додав: – А отець Іакинфiй казав, що боги нiчого не iдять. Морена мимоволi розсмiялася. – Так, це безпрецензiйна вигадка. Яхве й досi вельми вдячний за неi… Олiмпiйцям хоч нектар та амброзiю греки дозволяли… А ти можеш собi уявити тисячолiтне життя без права на крихту iжi i краплю вина? Не дивина, що Єдиний пiсля подiбного знущання розпорошив плем’я зухвалих iюдеiв по цiлому свiтi. Я б i не таке од лютi витворила. Добре, що хоч вам нiчого подiбного не спало на гадку. Захар лише очима клiпав. – Наситився? – озвалася ще трохи згодом богиня, завваживши, що парубок уже не торкаеться нiчого на столi. – Так, вельми дякую. – На здоров’я. Морена плеснула в долонi, й музика стихла, а слуги поквапом звiльнили стiл вiд посуду i решток трапези. Зала спорожнiла. – Зараз менi треба трохи подумати, – мовила богиня.– А ти тим часом поброди по замку. Розглянься, що й до чого. Звикай, одне слово. Такому невiгласовi, як ти, довгенько доведеться тут побути, доки розуму наберешся. А неуком я тебе вiд себе не вiдпущу. Аби менi потiм за тебе не соромно було. – Морена усмiхнулася, аби дещо згладити прикрiсть сказаного. – А щоб не блукав ти, – додала, – на тобi провiдника. Вiн дещо страховидний, але ти до нього хутко звикнеш, – i богиня знову плеснула у долонi. Добре, що вона вчасно попередила Захара, бо чудище, яке вихопилося на залу, могло перелякати кого завгодно. Мало воно зросту добрий сажень, геть усе поросле чи то волоссям, чи то мохом. А на мордi серед тих зарослiв ледь проглядало двое червоних буркал. Що ж до рук i нiг, то навiть для такого здоровила вони були не менш як удвiчi завеликi. Долонi – лопати, а ступнi нiг й порiвняти нi з чим. – Це Той Що У Скелi Сидить, –  мовила Морена. – Але ми кличемо його Гримайлом. І ти так зви. Захар кивнув. – Вiн проведе тебе скрiзь, де захочеш. А що не зумiе пояснити, я потiм сама оповiм. Ну, все, йдiть… – Морена зручно вмостилася у м’якому, оббитому бiлою замшею фотелi, на який замiнилося крiсло, i перестала звертати на них увагу. Захар слухняно ступнув до найближчих дверей. А прислужники – гноми запопадливо вiдчинили iх перед ним. Гримайло посунув слiдом. Та на порозi парубок нерiшуче зупинився й кахикнув. – Що ще? – поцiкавилася богиня. – Знову якесь питання муляе? – Не сердься … – Захар завагався, не вiдаючи до пуття, як мае до неi звертатися. Минулого вечора вони обходилися без слiв, а сьогоднi вiн бiльше слухав, нiж говорив.  –  Не сердься, панi… – Панi? – перепитала Морена. – Що ж, нехай буде. Так що ти хотiв запитати? Захар трохи наблизився, аби не кричати. Зала видавалася йому надто великою, аби говорити впiвголоса. – Ось ти вже вдруге кажеш, що люди щось створюють… Спершу йшлося про лiсовика й iнших. Тепер – по-твоему виходить, що боги повиннi iсти лише те, що ми дозволимо. Не розумiю. Отець Іакинфiй говорить, що все у свiтi створено Богом Єдиним. – Тут вiн пригадав, з ким говорить, i знiтився: – Вибач, я, либонь, надто багато хочу знати… Але ти весь час стверджуеш, що геть усе – i добре, i лихе – виходить вiд людей. Кому ж вiрити? – А ти сам як мислиш? – Звiсно, богиня повинна бути мудрiшою за якогось священика i краще розумiтися на цих справах. Та й самому приемнiше думати, що ти чогось та вартий у цьому свiтi. Але, чесно кажучи, не надто вiриться. Морена вдоволено кивнула. – Що ж, приемно чути, що я в тобi не помилилася. А якщо скажу, що саме мое твердження iстине, ти повiриш на слово? Захар опустив голову. Морена  зiтхнула i провела рукою по обличчi, наче стираючи втому. – Добре, нехай буде по-твоему… Я спробую пояснити. Слухай, але нiчого не перепитуй. Якщо чогось не збагнеш, то так мусить i залишитися. Повернемося до цiеi розмови рокiв через два-три. Хоч на той час, певно, ти вже про подiбне не запитуватимеш, бо й сам усе збагнеш… Ваш i наш свiт – це лиш вiдображення Ідеi, Думки, Мрii. А люди, хоч вони ще й досi про це не здогадуються, i е iх носiями. Отож усе, що навколо, викликане до життя лише тому, що люди про це думали. Мрiяли чи жахалися – то вже iнша розмова, але уявляли собi чiтко! Ось, наприклад, вiзьмемо зорi… Була над вашими головами вночi темна, страшна чорна безодня. Але почав хтось мiркувати, що було б добре, якби там бодай iскорки вiд багаття жеврiли, все ж не так похмуро буде. Потiм до такоi ж думки ще хтось долучився, ще… От i маемо тепер небо в блискiтках. Захар не проронив i слова, але увесь його вигляд виказував, що вiн не може повiрити у почуте. Ще б пак, якась там мрiя, невiдомо кого до того ж, i – зорi! Хiба ж вiн, Захар, мало мрiе? І сповнилося хоч щось? – Бачу, що почала надто складно. – протягнула невдоволено Морена. – Спробую спростити. От у вас родина велика? – Тридцять чоловiкiв. Наш рiд не найбiльший у громадi, але мiцний. Нашi жiнки здебiльшого хлопчикiв народжують. – І ви всi в однiй хатi мешкаете? – Чого б це? Нi… Вiсiм дворiв у нас. – А як ви вiддiляетеся? – Ну, старший одружений син, з дiтьми, може захотiти перейти пiд власний дах. – Себто, перш нiж братися до будiвництва власноi домiвки, вiн починае про неi мрiяти? – А-то… – погодився Захар. – Часом навiть не один рiк поспiль. – А разом з ним про нову хату мрiють й невiстка, i дiти iхнi? – Жiнка, звiсно, думатиме про це безугаву, – пiдтвердив Захар. – Бо там вона вже справжньою господинею стане. А дiтлахи, певно, нi. Їм без дiдуся з бабусею сумно буде. – Але думають про хату всi. І навiть дiдусь з бабусею, i сестри з братами, i ще з пiвсела родичiв i товаришiв, що потiм допомагатимуть при будовi. Так? – Безумовно. – стенув плечима Захар, мовляв, це ж бо й так зрозумiло, навiщо стiльки говорити. – От, як результат усiх цих мрiй i думок, i з’являеться у вашому селi ще одна нова хата. – Ага! – пирхнув Захар. – Поки ота хата сама появиться, знаеш, скiльки поту вiд того думання доведеться пролити? – А коли б ти, примiром, повернувся з мандрiв i побачив ii вже готовою? Чи не видалося б тобi, що вона наче сама виросла? Захар замислився. – Ну, якщо так подивитися, то звiсно… Але до чого тут?… Ага… То й зорi так? – протягнув непевно. – Ми лиш не маемо змоги спостерiгати, як iх будують. Так? – Молодець! – легко плеснула долонями Морена. – Все ж я в тобi не помилилася… Правильно… Якщо не копати глибше. Думка рухае розвиток свiту! Вона створюе все… Все! А ви – люди, носii Розуму, в якому цi думки зароджуються. Бо лише вам властиво мрiяти! – То, виходить, – затнувся Захар, – що ми i… i… – Чого загикуешся? – засмiялася Морена. – Вибач, – парубок очевидно не мiг примусити витиснути з себе того, що намислив. – Та кажи вже! – І богiв? – Е-хе-хе… – Морена похитала головою майже осудливо. – Богiв ви вигадали в першу чергу! У Всесвiтi треба ще пошукати таку могутню силу, як Людський Розум, i водночас, таку безпорадну. Звiсно, значно простiше вигадати когось, хто буде винен за поганий урожай, нiж самому допильнувати усього. Ну, нехай… Раз вам вже так легше… Але ж навiщо весь час вигадувати щось iнше? Чим ми вам не догодили, що виникла потреба в Єдиному? В останнiх словах виразно забринiла образа, i аби не виказати себе, Морена сердито тупнула ногою. – Ти щезнеш нарештi з моiх очей, чи нi? Досить запитань! Іди, поки я не наказала випхати тебе штурханцями геть! Гримайло! Забирайтеся! На цей раз Захар уже не став затримуватися на порозi. Дверi, як виявилося, вели в залу, залиту примарним зеленавим свiтлом, що спливало з чарiвноi кришталевоi кулi, пiдвiшеноi пiд високим склепiнням. Все тут було незвичним i дивним для людського ока… Узявши праворуч вiд входу, Захар побачив величезний стiл, вирiзьблений з однiеi гранiтноi брили. Далi – тягнулися безконечнi стелажi, заставленi склянками, колбами та ретортами з рiзноколiрним вмiстом, позначеними незрозумiлими написами. Лiворуч од входу, навпроти стелажiв стояли такi ж довжелезнi старовиннi заскленi шафи, захаращенi грубезними книгами i сувоями старовинних рукописiв. Шафи впиралися в рiзьблений дубовий стiл, що мiцно тримався долiвки чотирма нiжками, причому, переднiм майстер умiлою рукою надав подобу журавлиних, а двi позосталi належали якомусь могутньому хижаковi. На децi, оббитiй червоною замшею, лежала книга. Нi, радше – Книга!!! Бо фолiант цей був таким великим, об’емним, що аби перенести його з мiсця на мiсце знадобилися б сили двох дужих чоловiкiв. Щоправда, глянувши на Гримайловi граблi, Захар збагнув, що тут було кому навiть носити ii за Мореною на кшталт молитовника. Вичеканений напис на обкладинцi з золотоi фольги, в якому кирилиця поеднувалася з арабською в’яззю, схiдними iероглiфами та древнiми рунами, звiсно, нiчого не сказав неписьменному парубковi. А перед його очима лежав Лiтопис життя минулого й прийдешнього, iнакше сказати: Книга Долi! Звiсно, що аби зазирнути у неi, простого вмiння читати було б надто мало. Непосвяченому в таiнства бiлоi та чорноi магii Книга не вiдхилила б завiси, що суцiльною, непроникною пеленою затуляе перед смертними iхне майбутне. Та Захар i так лиш ковзнув по нiй трохи здивованим поглядом (все ж розмiри фолiанту вражали) i похитав головою, мовляв: ой, ой, ой! це ж i менi, певно, доведеться усе те прочитати… А скiльки ж iще в iнших шафах. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22058027&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 лiтосчислення ведеться вiд створення свiту