Бiла принцеса Фiлiппа Грегорi Англiя. Йорки зазнали поразки у вiйнi Бiлоi та Червоноi троянди – трон посiв Генрих Тюдор. Щоб об’еднати краiну, вiн мае одружитися з Єлизаветою Йоркською – принцесою з роду запеклих ворогiв. Серце красунi вiддано iншому, але вона мусить урятувати свою родину вiд страти… Невдовзi до краiни повертаеться брат Єлизавети, якого всi вважали загиблим. Вiн намагаеться повернути престол. Юна королева мусить обирати мiж чоловiком i сином та рiдними, якi прагнуть влади… Фiлiппа Грегорi Бiла принцеса © Philippa Gregory, 2013 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015 * * * Присвячуеться Ентонi Замок Шериф Гаттон, Йоркшир Осiнь 1485 року Я хотiла б, щоб мене покинуло бажання спати. Я благаю Бога, щоб Вiн допомiг менi в цьому. Я так стомилася – i менi хочеться тiльки спати. Я хочу спати протягом цiлого дня, вiд свiтанку до сутiнок, якi з кожним днем стають похмурiшими й приходять усе ранiше. Удень немае такоi хвилини, коли я не хотiла б заснути. Але вночi я намагаюся не спати. Я йду до його кiмнат, де всi вiкна зачиненi вiконницями, подивитися на свiчку, яка повiльно обпливае в золотому свiчнику, згораючи в тi години, коли iй призначено свiтити, хоч вiн уже нiколи не побачить свiтла. Слуги приносять нову свiчку щодня опiвднi; години поступово згорають, хоча час для нього тепер нiчого не означае. Час для нього губиться у вiчнiй темрявi, у вiчному безчассi, i тягарем навалюеться на мене. Протягом дня я чекаю, коли повiльно накотиться на мене сiрий вечiр i забамкають дзвони вечiрнього богослужiння, коли я зможу пiти до каплицi й помолитися за його душу, хоч вiн уже нiколи не почуе анi мого пошепту, анi тихого спiву священикiв. Потiм я лягаю до лiжка. Та коли вкладаюся до постелi, я не наважуюся заснути, бо терпiти не можу сновидiнь, якi приходять вiдразу. Менi сниться вiн. Знову й знову менi сниться вiн. Протягом усього дня мое обличчя всмiхаеться, наче маска, всмiхаеться, всмiхаеться, моi зуби виблискують, оголенi, моi очi свiтяться, моя шкiра стае схожа на напнутий тонкий пергамен, не товщий за папiр. Я намагаюся говорити дзвiнким i лагiдним голосом, я промовляю слова, якi не мають значення, а iнодi, за потреби, навiть спiваю. Уночi я падаю в лiжко, нiби пiрнаю у воду, пiрнаю дуже глибоко, а вода приймае мене до себе, перетворюе на русалку, й на мить я вiдчуваю глибоку полегкiсть, нiби, коли я поринаю в воду, мое горе вiдпливае геть, пiдхоплене течiею рiчки Лети, а пiдводнi потоки навiюють забуття й переносять мене в печеру сну. Але потiм приходять сновидiння. Менi не сниться його смерть – це був би найгiрший iз кошмарiв, якби я побачила, як вiн вирушае на битву. Але я нiколи увi снi не бачила, не бачила, як вiн пробився в саме серце охорони Генриха Тюдора. Я не бачила, як вiн прорубував собi дорогу крiзь неi. Я не бачила, як налетiло вiйсько Томаса Стенлi й знищило його пiд копитами, як вiн упав з коня, як меч випав iз його руки, а вiн зник пiд нещадною кавалерiйською атакою, волаючи: «Зрада! Зрада! Зрада!» Я не бачила, як Вiльям Стенлi пiдняв його корону й надiв ii на голову iншого чоловiка. Менi нiчого з цього не сниться, i я дякую Боговi бодай за це милосердя. Але вдень мене обсiдають думки, яких я не можу позбутися. Це кривавi марення, що заповнюють мою свiдомiсть, поки я гуляю й весело розмовляю про спеку, не характерну для цiеi пори, про сухiсть землi, про вбогий цьогорiчний урожай. Але тi сни завдають набагато бiльше болю, бо менi сниться, що я в його обiймах i вiн будить мене поцiлунком. Менi сниться, що ми гуляемо з ним у саду, обмiрковуючи наше майбутне. Менi сниться, що я ношу в собi його дитину, i його тепла долоня лежить на моему округлому животi, й вiн радiсно всмiхаеться, i я обiцяю йому, що в нас буде син, син, якого вiн потребуе, син для Йоркiв, син для Англii, син для нас двох. «Ми назвемо його Артур, – каже вiн. – Вiн буде в нас Артуром, як Артур Камелот, ми назвемо його Артуром для Англii». Бiль, який навалюеться на мене, коли я прокидаюся, схоже, iз кожним днем дужчае. Я благаю Бога, щоб вiн допомiг менi не бачити сновидiнь. Моя люба донько Елiзабет! Мое серце й моi молитви з тобою, моя люба дитино. Але тепер, як нiколи у своему життi, ти повинна грати роль королеви, для якоi ти народилася. Новий король Генрих Тюдор наказуе тобi приiхати до мене у Вестмiнстерський палац у Лондонi й забрати iз собою своiх сестер i кузенiв. Зверни увагу на те, що вiн не заперечуе своi заручини з тобою. Я сподiваюся, з цього щось буде. Я знаю, це не те, про що ти мрiяла, моя люба. Але Ричард мертвий i ця частина твого життя закiнчилася. Генрих переможець, i наше завдання тепер зробити тебе його дружиною i королевою Англii. Я прошу, щоб ти пiдкорилася менi ще в одному: ти усмiхатимешся й будеш веселою як наречена, що зустрiчаеться зi своiм нареченим. Принцеса не повинна дiлити свое горе з усiм свiтом. Ти народилася принцесою i е спадкоемицею довгоi лiнii мужнiх жiнок. Пiдборiддя вгору й усмiхайся, моя люба. Я чекаю на тебе, i я теж усмiхатимуся.     Твоя любляча мати     Єлизавета     Вдова-королева Англii Я прочитала цього листа досить уважно, бо моя мати нiколи не була жiнкою прямолiнiйною i кожне ii слово завжди мало кiлька рiвнiв значення. Я можу собi уявити, як хвилюе ii ще один шанс побувати на тронi Англii. Вона невгамовна жiнка; я бачила ii тодi, коли iй було дуже тяжко, але нiколи, навiть коли вона стала вдовою i мало не збожеволiла вiд горя, я не бачила ii приниженою. Я розумiю, чому вона наказуе менi здаватися щасливою, забути про те, що чоловiк, якого я кохала, помер i тепер лежить у невiдомiй могилi, забезпечити майбутне своеi родини, погодившись на шлюб iз його ворогом. Генрих Тюдор прийшов до Англii, усе життя чекаючи свого шансу, й тепер вiн здобув перемогу у своiй битвi, завдав поразки законному королю, моему коханому Ричарду, й тепер я, як i вся Англiя, е його военним трофеем. Якби Ричард перемiг пiд Босвортом – а хто мiг сподiватися, що вiн там не переможе? – я стала б його королевою i люблячою дружиною. Але вiн загинув пiд мечами зрадникiв, тих самих, якi присягалися воювати на його боцi. І тепер я муситиму одружитися з Генрихом, i шiстнадцять щасливих мiсяцiв, коли я була коханкою Ричарда, була для нього всiм, крiм королеви його двору, а вiн був серцем у моему серцi, доведеться забути. Власне, про них не просто всi забудуть, а й сама я муситиму викинути iх iз пам’ятi. Я прочитала листа вiд матерi, стоячи пiд аркою брами великого замку Шериф Гаттон, а тодi обернулася й пiшла в хол, де горiв вогонь у центральнiй кам’янiй печi, а повiтря було тепле й затуманене димом вiд охопленого полум’ям дерева. Я зiбгала лист, кинула його в пiч на дрова й спостерiгала, як вiн згорае. Будь-яку згадку про мою любов до Ричарда та обiцянки, якi вiн менi давав, треба так само знищувати. І я повинна зберiгати iншi таемницi, а передусiм одну. Мене виховали як балакучу принцесу у дворi iнтелектуалiв, де всi мали змогу думати, говорити й писати; але пiсля смертi батька я опанувала мистецтво таемноi поведiнки й таемних спостережень. Моi очi наповнилися слiзьми вiд диму, але я знала, що плакати марно. Я потерла обличчя й пiшла шукати дiтей у великiй кiмнатi на вершечку захiдноi вежi, яка правила iм за шкiльний клас i за кiмнату для iгор. Моя шiстнадцятирiчна сестра Сесилiя спiвала з дiтьми цього ранку, й, коли я йшла вгору кам’яними сходами, до мене долинали iхнi голоси та ритмiчнi удари по барабану. Я штовхнула дверi, вiдчиняючи iх, i дiти урвали спiв i зажадали, щоб я послухала музику для танцю, яку вони склали. Моя десятирiчна сестричка Анна навчалася музики в найкращих учителiв iз пелюшок, моя дванадцятирiчна кузина Маргарет умiе тримати мелодiю, а ii десятирiчний брат Едвард мае чисте сопрано, дзвiнке, наче голос флейти. Я послухала iхню музику й заплескала в долонi. А тодi сказала: – У мене для вас новини. Едвард Ворiк, малий братик Маргарет, пiдняв важку голову вiд грифельноi дошки. – А для мене? – запитав вiн сумним голосом. – А для Теддi новин немае? – Новини е для всiх – i для тебе, i для твоеi сестри Меггi, i для Сесилii, i для Анни. Як вам вiдомо, Генрих Тюдор перемiг у битвi i стане новим королем Англii. Це були дiти королiвськоi кровi; на iхнiх личках з’явився смуток, але iх навчили стримувати своi почуття, й вони не промовили жодного слова жалю за своiм поваленим дядьком Ричардом. Натомiсть вони чекали, що буде сказано далi. – Новий король Генрих мае намiр бути добрим королем до своiх пiдданих, – вела я далi, зневажаючи себе, коли, мов папуга, повторила слова, що iх сер Роберт Вiллоугбi сказав менi, коли передав листа вiд матерi. – І вiн запрошуе всiх нас, дiтей династii Йорк, до Лондона. – Але королем буде вiн, – напрямки заявила Сесилiя. – Вiн хоче бути королем. – Звичайно, вiн буде королем. Хто ж iще? – Я затнулася на запитаннi, що недоречно вихопилося з мене. – Звичайно, вiн. Хай там як, а вiн завоював корону. І поверне нам наше добре iм’я. І визнае нас принцесами династii Йорк. Обличчя Сесилii спохмурнiло. Кiлька тижнiв тому, перед битвою, король Ричард наказав iй одружитися з Ралфом Скроупом, який був майже нiким, аби мати впевненiсть, що Генрих Тюдор не претендуватиме на неi як на наречену пiсля мене. Сесилiя, як i я, була принцесою з дому Йоркiв, а тому одруження зi мною або з нею давало чоловiковi право претендувати на трон. Моiй репутацii зашкодила чутка, що я коханка Ричарда, i тодi Ричард принизив також Сесилiю, одруживши ii з чоловiком низького стану. Вона стверджуе тепер, що цей шлюб фактично не був укладений, що вона його не визнае i мати його скасуе. Але здогадно вона е ледi Скроуп, дружиною йоркiста, який зазнав поразки, й, коли нам повернуть нашi королiвськi титули й ми знову станемо принцесами, iй доведеться повернути собi свое iм’я i свое приниження, навiть якщо нiхто не знае, де е нинi Ралф Скроуп. – Ти знаеш, що наступним королем буду я, – сказав десятирiчний Едвард, потягши мене за рукав. – Я ж ним буду, чи не так? Я обернулася до нього. – Нi, Теддi, – лагiдно вiдповiла я. – Ти не зможеш стати королем. Так, ти хлопець iз династii Йоркiв i дядько Ричард одного разу назвав тебе своiм наступником. Але тепер вiн мертвий i новим королем стане Генрих Тюдор. – Я почула, як голос у мене затремтiв, коли я сказала «вiн мертвий», i спробувала повторити цi слова знову. – Ричард мертвий, Едварде, ти ж це знаеш, хiба нi? Ти розумiеш, що король Ричард загинув у битвi? І тепер ти нiколи не станеш його наступником. Теддi подивився на мене таким порожнiм поглядом, що, думаю, вiн нiчого не зрозумiв, але раптом його великi карi очi наповнилися слiзьми, вiн обернувся й пiшов далi переписувати грецький алфавiт на грифельну дошку. Я дивилася на його брунатну голiвку якийсь час i подумала, що його тупе тваринне горе схоже на мое. За винятком того, що менi весь час протягом дня доводиться розмовляти й усмiхатися. – Вiн нiчого не розумiе, – сказала менi Сесилiя, намагаючись говорити тихо, щоб ii сестра Меггi не почула. – Ми всi розповiдали йому про це, знову й знову. Але вiн надто дурний, щоб повiрити нам. Я подивилася на Меггi, яка спокiйно сидiла поруч iз братом i допомагала йому малювати лiтери, й менi подумалося, що я, певно, така сама дурна, як i Едвард, бо теж не можу повiрити в те, що сталося. Ричард виступив на чолi непереможного вiйська великих родин Англii. Утiм, дуже скоро нам принесли звiстку, що вiн розбитий, а трое його найвiдданiших друзiв просто сидiли на конях i дивилися, як вiн розпачливо мчав назустрiч смертi, нiби на лицарському турнiрi; нiби вони були глядачами, а вiн вiдчайдушним вершником; нiби поединок був лише грою й годi було вгадати, як вiн завершиться. Я похитала головою. Якщо я подумаю про нього, як вiн iде сам-один назустрiч ворогам iз моею рукавичкою пiд нагрудником бiля серця, то заплачу. Але мати наказала менi всмiхатися. – Отже, ми iдемо до Лондона! – сказала я з таким виразом, нiби це для мене велика радiсть. – До королiвського двору. І ми знову житимемо з моею ледi-матiр’ю у Вестмiнстерському палацi разом iз нашими маленькими сестрами Катериною i Бриджит. Двi сироти герцога Кларенського подивились на мене. – Але де житимемо ми, Теддi i я? – запитала Меггi. – Можливо, ви житимете разом iз нами, – весело промовила я. – Сподiваюся, буде так. – Ура! – радiсно вигукнула Анна, а Меггi спокiйно переказала Едварду, що ми поiдемо в Лондон i вiн зможе iхати верхи на своему понi всю дорогу вiд Йоркширу, як маленький озброений лицар, але в цю мить Сесилiя взяла мене за лiкоть так, що ii пальцi вгородилися в мою руку, i вiдвела вбiк. – А що буде з тобою? – запитала вона. – Король iз тобою одружиться? Вiн не зважатиме на твоi стосунки з Ричардом? Усi забудуть про це? – Я не знаю, – сказала я, випручавши руку. – І що стосуеться нас, то нiхто нiчого не мав з королем Ричардом. Ти моя сестра, але навiть ти нiчого не бачила й нiчого не розповiдатимеш. Що ж до Генриха, то нас цiкавить лише одна рiч: захоче вiн чи не захоче одружитися зi мною. Усi ми хочемо це знати, але тiльки вiн знае вiдповiдь. Або, можливо, двое людей: вiн i стара карга, його мати, яка вважае, що iй дозволено вирiшувати все. На Великiй Пiвнiчнiй дорозi Осiнь 1485 року Подорожувати на пiвдень легко в теплу вересневу погоду, i я сказала нашому ескорту, що можна не квапитися. Свiтило яскраве сонце, було жарко, й ми просувалися вперед короткими етапами, позаяк малi дiти iхали верхи на своiх понi й не могли триматися в сiдлi довше, нiж три години без вiдпочинку. Я сидiла на гнiдому мисливському конi, якого Ричард подарував менi, щоб я не вiдставала вiд нього, як вiдставала на своему. Я була рада, що ми покинули замок Шериф Гаттон; там ми планували влаштувати собi палац, кращий за Гринвiч, ми покинули сади, де гуляли разом, i залу, де танцювали пiд музику найкращих музикантiв, i капличку, де вiн узяв мене за руку й пообiцяв одружитися зi мною, як повернеться з битви. Із кожним днем я все вiддалялася вiд того мiсця й сподiвалася, що зрештою забуду про нього. Я намагалася втекти вiд своiх мрiй i майже не чула, як вони скакали за нами, мов невiдчепнi привиди. Едвард був збуджений мандрiвкою, вiн утiшався свободою Великоi Пiвнiчноi дороги, йому було приемно бачити, як люди на iхньому шляху оберталися подивитися, що залишилося вiд королiвськоi родини Йоркiв. Щоразу, коли наша невеличка процесiя зупинялася на вiдпочинок, люди пiдходили, щоб благословити нас, скидали капелюхи перед Едвардом як перед единим спадкоемцем родини Йоркiв, единим чоловiком iз цiеi родини, хоч наша династiя зазнала поразки й люди чули, що тепер на тронi буде новий король, валлiець, якого нiхто не знав, чужоземець, який непроханим прибув сюди з Бретанi, або Францii, чи звiдкись iз-поза Ла-Маншу. Теддi подобалося вдавати себе законним королем, який iде до Лондона коронуватися. Вiн кланявся, махав рукою, скидав капелюха, коли люди, штовхаючись, вибiгали з домiвок та крамниць, як ми проiздили крiзь маленькi мiстечка. Хоч я щодня йому казала, що ми iдемо на коронацiю нового короля Генриха, вiн забував про це вiдразу, коли хтось вигукував: – Ворiк! Ворiк! Меггi, його сестра, прийшла до мене вночi, перед самим Лондоном. – Принцесо Єлизавето, можна поговорити з вами? Я всмiхнулася iй. Мати бiдолашноi маленькоi Меггi померла вiд пологiв, i Меггi, ще не скинувши коротенького одягу, стала матiр’ю та батьком своему братовi й господинею його дому. Батьком Меггi був Джордж, герцог Кларенський, його стратили в Тауерi за наказом мого батька i наполяганням моеi матерi. Меггi нiколи не виявляла почуття образи, хоч вона носить на шиi медальйон iз волоссям матерi, а на зап’ястку чудовий браслет зi срiбною застiбкою в пам’ять про батька. Перебувати бiля трону завжди небезпечно; вона знае це, хоч iй лише дванадцять рокiв. Династiя Йоркiв поiдала власних дiтей, як скажена кицька. – Що таке, Меггi? Їi маленький лоб узявся зморшками. – Я турбуюся за Теддi. Я чекала, що вона скаже далi. Вона вiддана сестра й дуже любить свого малого брата. – Турбуюся за його безпеку. – Чого ти боiшся? – Вiн единий хлопець iз роду Йоркiв, единий спадкоемець, – довiрливо сказала вона менi. – Звичайно, е й iншi Йорки, дiти нашоi тiтки Єлизавети, герцогинi Сафолкськоi. Але Теддi единий i останнiй iз синiв Йоркiв. Ваш батько, король Едвард, мiй батько, герцог Кларенський, i наш дядько, король Ричард – усi вони вже мертвi. Я вiдчула, як забринiла в менi струна болю, як завжди, коли хтось згадував його iм’я, так нiби я була лютнею з напнутими до болю струнами. – Так, – сказала я, – так, усi вони вже мертвi. – Вiд цих трьох синiв Йорка немае бiльше нащадкiв. Наш Едвард единий хлопець, що залишився. Вона подивилася на мене непевним поглядом. Нiхто не знае, що сталося з моiми братами Едвардом i Ричардом, яких востанне бачили, коли вони гралися на зеленому морiжку перед лондонським Тауером i махали руками iз Садовоi башти. Нiхто не знае напевне; але всi думають, що вони мертвi. Те, що я знаю, я зберiгаю в глибокiй таемницi, але знаю я небагато. – Пробачте менi, – знiяковiло сказала вона. – Я не хотiла засмутити вас… – Пусте, – сказала я, нiби згадка про зникнення моiх братiв не могла завдати менi болю. – Ти боiшся, що Генрих Тюдор накаже вкинути твого брата в Тауер, як король Ричард укинув обох моiх братiв? І що вiн також звiдти не вийде? Дiвчинка заломила руки пiд одягом. – Я навiть не знаю, чи слiд менi везти його до Лондона! – вигукнула вона. – Чи не варто менi найняти корабель i вiдвезти його до нашоi тiтки Маргарити Йоркськоi у Фландрiю? Але я не знаю, як це зробити. Я не маю грошей, щоб найняти корабель. І я не знаю, до кого звернутися. Як ви думаете, нам треба зробити це? Вивезти Теддi звiдси? Тiтка Маргарита догляне його й захистить iз любовi до династii Йоркiв. Ми повиннi виiхати звiдси? Ви знаете, як це робиться? – Король Генрих не скривдить його, – сказала я. – Принаймнi тепер. Вiн може наважитися на це згодом, коли утвердиться як король, мiцно сяде на тронi й люди вже не дивитимуться на нього й не думатимуть, що вiн мае намiр зробити. Але протягом кiлькох наступних мiсяцiв вiн намагатиметься подружитися з усiма. Вiн перемiг у битвi, тепер вiн повинен завоювати королiвство. Не досить убити колишнього короля, вiн мае бути визнаний людьми й коронований. Вiн не ризикне скривдити дiм Йоркiв i всiх тих, хто нас любить. Бiдолаха може навiть вiдчути обов’язок одружитися зi мною, щоб догодити iм усiм. Вона всмiхнулася. – Ви будете чудовою королевою! Справдi дуже гарною королевою! І тодi я можу бути впевнена, що Едвардовi нiчого не загрожуватиме. Ви зможете залучити його до свого почту, правда ж? Ви будете опiкуватися ним, хiба нi? Ви знаете, що вiн нiкому не загрожуе. Ми обое будемо вiрними династii Тюдорiв. Ми будемо вiрними вам. – Якщо я коли-небудь стану королевою, вiн буде в безпецi, – пообiцяла я iй, подумавши, скiльки людських життiв залежатимуть вiд мене, якщо Генрих шануватиме нашi заручини. – Але поки що, я думаю, ви можете спокiйно приiхати в Лондон iз нами й будете в безпецi з моею матiр’ю. Вона знае, що робити. У неi вже е план. Меггi завагалася. Мiж ii матiр’ю Ізабеллою i моею iснувала давня ворожнеча, а ii саму виховала дружина Ричарда Анна, що ненавидiла мою матiр як смертельного ворога. – А вона дбатиме про нас? – дуже спокiйно запитала вона. – Чи ваша мати буде доброю до Теддi? Я чула, вона ворог нашоi родини. – Вона не сварилася анi з тобою, анi з Едвардом, – сказала я заспокiйливим голосом. – Ви доводитеся iй небогою й небожем. Усi ми належимо до династii Йоркiв. Вона захищатиме вас, як захищае нас. Меггi заспокоiлася, бо вона довiряе менi, а я не стала iй нагадувати, що моя мати мала двох власних синiв, Едварда й Ричарда, яких вона любила бiльше за життя; але вона не змогла вберегти iх. І нiхто не знае, де перебувають моi меншi брати сьогоднi. Вестмiнстерський палац, Лондон Осiнь 1485 року Нас не зустрiчав кортеж на в’iздi до Лондона, а коли один чи двое пiдмайстрiв та базарна торговка побачили нас на вузьких вулицях i криками привiтали дiтей Йоркiв, наш ескорт згуртувався тiснiше, щоб довезти нас якнайскорiше до королiвського Вестмiнстерського палацу, де важкi дерев’янi ворота вiдразу зачинилися за нами. Безперечно, новий король Генрих не хоче мати суперникiв у серцях жителiв мiста, яке вiн називае своiм. Моя мати зустрiла нас на сходах, перед великими дверима, вона чекала на нас iз моiми маленькими сестрами, шестирiчною Катериною й чотирирiчною Бриджит, якi стояли обабiч неi. Я скотилася з коня й опинилася в ii обiймах, вдихнувши знайомi пахощi трояндовоi води з ii волосся, й коли вона пригорнула мене до себе й поплескала по спинi, я несподiвано для себе залилася слiзьми, оплакуючи втрату чоловiка, якого кохала так палко, i майбутне, яке я хотiла прожити з ним. – Припини, – твердо сказала менi мати й послала мене до кiмнати, а сама почала вiтати моiх сестер i кузин. Вона ввiйшла слiдом за мною, несучи на стегнi Бриджит i тримаючи Катерину за руку, а Анна й Сесилiя танцювали навколо неi. Вона смiялася й здавалася набагато молодшою за своi сорок вiсiм. На нiй був халат iз темно-синьоi матерii, синiй шкiряний пояс охоплював ii тонку талiю, а ii волосся ховалося пiд синiм оксамитовим капелюшком. Дiти вiд збудження здiйняли крик, коли вона привела iх у своi приватнi покоi й сiла, тримаючи Бриджит на колiнi. – А тепер розкажiть менi все, – зажадала вона. – Ти й справдi всю дорогу iхала верхи, Анно? Це було непогано для тебе. Едварде, мiй любий хлопче, ти стомився? Ти маеш доброго понi? Усi заговорили водночас, Бриджит i Катерина вистрибували й перебивали одна одну. Ми з Сесилiею чекали, коли стихне гамiр, а моя мати всмiхалася нам обом, почастувала дiтей сливами в цукрi, дала iм випити трохи елю, а потiм малi посiдали бiля вогню, втiшаючись частуванням. – А як ведеться моiм двом великим дiвчатам? – запитала вона. – Сесилiе, ти виросла ще бiльше, присягаюся, ти стала такою високою, як i я. Єлизавето, моя люба, ти блiда й занадто тонка. Тобi спиться добре? Ти не постуеш? – Елiзабет каже, вона не впевнена, захоче чи не захоче одружитися з нею Генрих, – несподiвано бовкнула Сесилiя. – А якщо вiн не захоче, то що буде з усiма нами? Що станеться зi мною? – Звичайно, вiн одружиться з нею, – сказала моя мати спокiйним голосом. – Немае сумнiву, що одружиться. Його мати нещодавно розмовляла зi мною. Вони розумiють, що ми маемо надто багато друзiв у парламентi й по всiй краiнi i йому не варто ризикувати, ображаючи дiм Йоркiв. Вiн муситиме одружитися з Єлизаветою. Вiн обiцяв це вже рiк тому, а тепер вiн не мае вибору. Це було частиною плану вторгнення i домовленiстю з тими, хто погодився його пiдтримати на самому початку. – Але хiба вiн не розгнiвався, довiдавшись про ii стосунки з королем Ричардом? – правила своеi Сесилiя. – Із королем Ричардом? А якими були в них стосунки? – Мати спокiйно дивилася на мою недоброзичливу сестру. – Я нiчого не знаю про останнього узурпатора Ричарда, – сказала вона, i я вже знала, що вона скаже далi. – І ти знаеш не бiльше. А король Генрих знае ще менше. Сесилiя розтулила рота, наче хотiла заперечити, але один холодний погляд матерi примусив ii замовкнути. – Король Генрих досi знае дуже мало про свое нове королiвство, – провадила мати. – Вiн прожив майже все свое життя за морем. Але ми йому допоможемо й розповiмо все, що вiн захоче знати. – Але ж Єлизавета й Ричард… – Це саме те, чого вiн не повинен знати. – Ну, гаразд, – рiзко сказала Сесилiя. – Але ж iдеться про всiх нас, а не тiльки про Єлизавету. Вона тут не сама-одна, хоч поводиться так, нiби нiхто не мае значення, крiм неi. А дiти iз замку Ворiк завжди запитуватимуть, чи будуть вони в безпецi, бо Меггi боiться за Едварда. А як щодо мене? Одружена я чи нi? Що станеться зi мною? Мати спохмурнiла пiд цим потоком запитань. Сесилiя одружилася надто швидко, перед самою битвою, i вони навiть не встигли лягти до лiжка, бо ii чоловiк мусив iхати на вiйну. Тепер, звичайно, вiн невiдомо-де, а король, який наказав iм одружитися, мертвий, i всi пов’язанi з ii одруженням плани зазнали невдачi. Сесилiя, певно, знову стала дiвчиною, або вдовою, або покинутою дружиною. Нiхто не знае. – Ледi Маргарет вiзьме дiтей Ворiкiв пiд свою опiку. І вона мае плани щодо тебе. Вона говорила дуже прихильно про тебе та твоiх сестер. – Чи ледi Маргарет мае намiр правити двором? – спокiйно поцiкавилася я. – А щодо мене в неi якi плани? – запитала Сесилiя. – Я розповiм тобi згодом, коли сама знатиму бiльше, – вiдповiла мати Сесилii, а звертаючись до мене, пояснила: – Їi обслуговуватимуть, стоячи на одному колiнi, до неi звертатимуться «ваша милiсть», iй вiддаватимуть королiвський уклiн. Я зробила зневажливу гримасу. – Не схоже, щоб ми стали з нею найкращими друзями. – Коли ти одружишся i станеш королевою, вона робитиме тобi реверанс, незалежно вiд того, як ii називатимуть, – просто вiдповiла моя мати. – Не мае значення, подобаешся ти iй чи нi, ти одружишся з ii сином. – Вона обернулася до менших дiтей. – А тепер я покажу вам вашi кiмнати. – Хiба ми не житимемо у своiх звичних кiмнатах? – бездумно запитала я. Усмiшка моеi матерi була трохи напруженою. – Звичайно, ми бiльше не житимемо в королiвських кiмнатах. Ледi Маргарет Стенлi сама оселилася в королiвських кiмнатах. І родина ii чоловiка, Стенлi, займае усi найкращi апартаменти. Ми оселимося в найкращих кiмнатах другоi категорii. Ти житимеш у колишнiй кiмнатi ледi Маргарет. Схоже, ми з нею обмiнялися мiсцями. – Ледi Маргарет Стенлi хоче оселитися в кiмнатах королеви? – запитала я. – А iй не спало на думку, що там житиму я? – Поки що нi, – сказала моя мати. – Не ранiше того дня, коли ти одружишся й будеш коронована. Доти вона буде першою ледi двору Генриха, й вона зацiкавлена, щоб усi це знали. Схоже, вона наказала всiм, щоб ii називали «ваша свiтлiсть мати короля». – Ваша свiтлiсть мати короля, – повторила я дивний титул. – Так, – пiдтвердила моя мати з кривою посмiшкою. – Непогано для жiнки, яка була моею фрейлiною i провела останнiй рiк у розлуцi з чоловiком i пiд домашнiм арештом за зраду, тобi не здаеться? Ми пiшли в кiмнати другоi категорii у Вестмiнстерському палацi й чекали, коли король Генрих привiтае нас iз прибуттям. Вiн не з’явився. Вiн улаштував свiй двiр у палацi лондонського епископа поблизу собору Святого Павла в Сiтi, й кожен, хто претендував на приналежнiсть до дому Ланкастерiв або тривалий час таемно пiдтримував справу Тюдорiв, приходив побачитися з ним i просити винагороди за свою лояльнiсть. Ми чекали запрошення бути вiдрекомендованими при дворi, але воно не надiйшло. Моя мати замовила для мене новi сукнi, капелюшки, аби я могла здаватися ще вищою, новi пантофлi, що визирали б iз-пiд нових суконь. Вона похвалила мою красу: я так само гарна, як була й вона – сiроока красуня; вона була знаменитою вродливою дочкою найвродливiшого в королiвствi подружжя, i тепер вона задоволено вiдзначила, що я успадкувала красу своеi родини. Вона здавалася спокiйною, поки не почалися всiлякi розмови. Сесилiя заявила, що хоч ми й знову перебуваемо в королiвському палацi, але в ньому так само самотньо й тихо, нiби ми оселилися у святилищi. Я не завдаю собi клопоту заперечувати iй, але вона помиляеться. Вона надто молода. Вона не може пам’ятати святилище, як пам’ятаю його я; немае нiчого, нiчого гiршого за темряву, тишу, вiдчуття, що ти не можеш вийти, i страху, що до тебе може ввiйти хто завгодно. Востанне ми жили у святилищi, тобто не могли покинути його, протягом дев’ятьох мiсяцiв, що здалися нам дев’ятьма роками, i я думала, що зiв’яну й помру без сонячного свiтла. Сесилiя сказала, що вона як жiнка одружена не повинна навiть жити разом iз нами i ii слiд вiдпустити, щоб вона приедналася до свого чоловiка. – Але ж ти не знаеш, де шукати його, – нагадала я. – Вiн, мабуть, утiк до Францii. – Принаймнi я була одружена, – пiдкреслено заявила вона. – Я не лягала до лiжка з чоловiком, одруженим iз кимось iншим. Я не була розпусною перелюбницею. І принаймнi, мiй чоловiк не помер. – Ралф Скроуп з Упсали, – вiдповiла я ехидним тоном. – Мiстер Нiхто й Нiзвiдки. Якщо ти знайдеш його, якщо вiн досi живий, ти можеш жити з ним, менi до того байдужiсiнько. Якщо ти визнаеш його своiм чоловiком без наказу короля. Вона стенула плечем i вiдвернулася. – Їi свiтлiсть мати короля подбае про мене, – сказала вона, нiби виправдовуючись. – Я ii хрещениця. Саме вона всiм тепер розпоряджаеться. Вона подбае про мене. Погода була поганою для цього сезону, надто сонячною, надто ясною, надто спекотною вдень i вологою вночi, тому нiхто не мiг заснути. Нiхто, крiм мене. Хоч сновидiння й замучили мене, я ще не можу вiдмовитися вiд сну. Я провалююсь у темряву щоночi, й менi сниться, що усмiхнений Ричард приходить до мене; вiн каже, що перемiг у битвi й тепер ми одружимося; вiн тримае мене за руки, коли я заперечую, що люди сказали менi: перемiг Генрих; а вiн цiлуе мене й називае дурненькою, дурненькою й коханою. Я прокидаюся з вiрою, що так було насправдi, а тодi мене опановуе усвiдомлення iстини, коли я дивлюся на стiни найкращоi спальнi другоi категорii, на Сесилiю, яка дiлить зi мною лiжко, й пригадую, що мiй коханий помер i лежить, неживий i холодний, у невiдомiй могилi, а його краiна знемагае вiд спеки. Моя покоiвка Дженнi, яка походить iз родини купцiв у Сiтi, розповiла про жахливу хворобу, на яку хворiють люди в перенаселених будинках мiста. Вона розповiла, що двое пiдмайстрiв ii батька захворiли й померли. – Чума? – запитала я, вiдступивши вiд неi на крок. Вiд цiеi хвороби нема порятунку, i я подумала, що вона могла принести ii з собою, а гарячий, просякнутий чумою вiтер обвiе нею мене й мою родину. – Це гiрше, нiж чума, – вiдповiла вона. – Вона не схожа на жодну з досi вiдомих хвороб. Вiл, перший пiдмайстер, сказав за снiданком, що йому холодно i що все тiло йому болить, так нiби вiн усю нiч фехтував дерев’яною шпагою. Батько сказав, щоб хлопець повернувся в лiжко, а тодi вiн почав пiтнiти; його сорочка просякла потом, пiт стiкав iз нього струмками. Коли моя мати принесла йому кухоль елю, вiн сказав, що весь горить i не може остигнути. Вiн захотiв спати, а як заснув, уже не прокинувся. Йому було тiльки вiсiмнадцять рокiв. Згорiв за пiвдня! – А як його шкiра? – запитала я. – Нариви на нiй були? – Нi наривiв, нi висипу, – заперечила вона. – Як я вже сказала – це не чума. Це якась нова хвороба. Вони називають ii пiтною хворобою, це нова чума, яку принiс нам король Генрих. Усi кажуть, що його правлiння почалося зi смертi й не триватиме довго. Смерть нерозлучна з ним. Ми всi помремо через його пиху. Кажуть, вiн прийшов iз потом i муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на тронi. Це хвороба Тюдорiв, вiн принiс ii iз собою. Вiн проклятий, усi так кажуть. Уже осiнь, але спека стоiть, як посеред лiта, й ми всi захлинемося вiд поту й помремо. – Ти можеш iти додому, – нервово сказала я Дженнi. – І залишайся вдома, поки не впевнишся, що з тобою все гаразд i нiхто у твоiй родинi не захворiв. Моя мати не захоче тримати тебе на службi, якщо у тебе вдома хворiтимуть люди. Не повертайся до палацу доти, доки бiля тебе не буде хвороб. Іди додому, не зустрiчаючись анi з моiми сестрами, анi з дiтьми Ворiкiв. – Але зi мною все гаразд! – запротестувала вона. – І це дуже швидка хвороба. Якщо я ii пiдхоплю, то помру, навiть не встигну повiдомити вас про це. Доки я зможу ходити до палацу вiд свого дому, зi мною нiчого не буде. – Іди додому, – скомандувала я. – Я пошлю по тебе, коли ти знову зможеш прийти. Менi треба було побачитися з матiр’ю. Я не знайшла ii анi в палацi, анi в зачинених вiконницями апартаментах королеви, анi навiть на прохолодних алеях саду, але знайшла ii на стiльцi в кiнцi помосту бiля рiчки, вона ловила там вiтерець, що шепотiв над водою, i слухала, як хлюпають хвилi об дерев’яну набережну. – Моя дочко, – привiтала вона мене, коли я пiдiйшла до неi. Я стала навколiшки на дошки, щоб вона благословила мене, а потiм сiла поруч iз нею, так щоб моi ноги метлялися над краем помосту, й мое вiддзеркалення дивилося на мене, наче я була водяною богинею, що живе пiд водою, яка чекае, коли ii визволять вiд чарiв, а не незамiжньою принцесою, якоi нiхто не хоче. – Ти чула про нову хворобу, яка лютуе в Сiтi? – запитала я в неi. – Атож, чула, бо король постановив не коронуватися, ризикуючи зiбрати докупи стiльки людей, якi можуть бути хворими, – сказала вона. – Генрих хоче залишитися переможцем, протягом ще кiлькох тижнiв, поки минеться хвороба, вiн буде некоронованим королем. Його мати, ii свiтлiсть ледi Маргарет, проголошуе молитви, щоб не дати хворобi наблизитися до неi; вона вважае, що Бог привiв ii сина так далеко, але тепер Вiн наслав чуму, щоб перевiрити його твердiсть. Подивившись угору на неi, я замружилася проти яскравого призахiдного сонця, яке виблискувало яскравими кольорами, обiцяючи ще один жаркий не за сезоном день. – Мамо, це твоя робота? Вона засмiялася. – Ти звинувачуеш мене у вiдьмацтвi? – запитала вона. – У тому, що я накликала на народ чумний вiтер? Нi, я на таке неспроможна; а якби я навiть була надiлена такою могутнiстю, то не стала б застосовувати ii. Цю хворобу принiс iз собою Генрих, бо найняв найгiрших у християнському свiтi людей, щоб пiдкорити цю бiдолашну краiну, це вони принесли ii з найтемнiших i найбруднiших в’язниць Францii. Немае нiякоi магii в тому, що люди переносять хворобу, коли вирушають у похiд. Саме тому вона почалася у Велсi, а потiм прийшла до Лондона, – вона йшла за ними, але не завдяки чарам, а через бруд, який вони залишали за собою, i через тих жiнок, яких вони згвалтували, коли проходили, – нещаснi душi. Це злочинне вiйсько Генриха принесло сюди хворобу, хоч усi вважають: це знак того, що Бог проти нього. – Але можливо, це те й те? – запитала я. – І хвороба, i знак? – Немае сумнiву, це обидвi причини, – сказала вона. – Вони повiдомляють про те, що король, чие правлiння почалося з поту, муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на тронi. Ця хвороба вбивае його друзiв та прихильникiв, так нiби це зброя, спрямована проти нього й проти них. У своему трiумфi вiн втрачае бiльше союзникiв, анiж будь-коли гинуло на полях битви. Це було б смiшно, якби не було так сумно. – А що це означае для нас? – запитала я. Вона подивилася вгору за течiею, нiби сама рiчка мали принести вiдповiдь до моiх нiг, якi метлялися над нею. – Я поки що не знаю, – замислено промовила вона. – Не можу сказати. Але якщо вiн сам захворiе й помре, то люди скажуть, що це здiйснився Божий суд над узурпатором, i захочуть посадити на трон спадкоемця Йоркiв. – А чи маемо ми його? – запитала я голосом, ледве чутним через плюскiт води. – Наступника престолу з роду Йоркiв? – Звичайно, маемо: Едварда Ворiкського. Я завагалася. – А чи маемо ми iншого? Ще ближчого? Досi дивлячись убiк вiд мене, вона ледь помiтно кивнула. – Мого маленького брата Ричарда? Вона знову кивнула, нiби боялася доручити своi слова вiтру. Я набрала повнi груди повiтря. – А вiн у безпецi, мамо? Ти в цьому певна? Вiн живий? В Англii? Вона похитала головою. – Я не мала про нього жодних новин. Я не можу нiчого сказати напевно, а тим бiльше тобi. Ми повиннi молитися за двох синiв династii Йоркiв, принца Едварда й принца Ричарда, як утрачених хлопцiв, аж поки хтось нам не повiдомить, що сталося з ними. – Вона всмiхнулася менi. – І краще я тобi не говоритиму, чого я сподiваюся, – лагiдно сказала вона. – Але хто може сказати, що принесе нам майбутне, якщо Генрих Тюдор помре? – А ти цього хочеш? – прошепотiла я. – Хочеш, аби вiн помер вiд хвороби, яку привiз iз собою? Вона вiдвернулася, нiби хотiла послухати рiчку. – Якщо вiн убив мого сина, то накликав на себе прокляття, – категорично сказала вона. – Ти прокляла вбивцю наших хлопцiв разом зi мною, пам’ятаеш? Ми попросили Мелюзину, божественну покровительку родини моеi матерi, помститися за нас. Ти пам’ятаеш, що ми сказали? – Точних слiв я не пам’ятаю. Але ту нiч я не забула. То була нiч, коли моя мати i я, ув’язненi у святилищi, мало не збожеволiли вiд горя й страху, коли мiй дядько Ричард прийшов i повiдомив iй, що обидва ii сини, Едвард i Ричард, моi улюбленi маленькi брати, зникли зi своiх кiмнат у Тауерi. То була нiч, коли моя мати i я написали прокляття на аркушi паперу, згорнули його в паперового човника, пiдпалили й дивилися, як вiн горiв, пливучи вниз за течiею. – Я точно не пам’ятаю, що ми тодi написали. Щодо неi, то вона пам’ятала кожне слово того прокляття, найстрашнiшого, яке вона висловлювала на будь-чию адресу; вона знала його напам’ять. – Ми сказали: позаяк нiхто не може залагодити несправедливiсть, яку хтось учинив проти нас, ми прийшли до тебе, до нашоi Богоматерi, й ми помiщаемо в твоi темнi глибини свое прокляття: щоб ти забрала вiд того, хто забрав нашого першонародженого сина, його першонародженого сина. Вона вiдвернула свiй погляд вiд рiчки, й, коли подивилася на мене, ii темнi зiницi розширилися: – Тепер ти пам’ятаеш? Як ми сидiли бiля рiчки? Бiля цiеi самоi рiчки? Я кивнула. – Ми сказали: «Нашого хлопця забрали, коли вiн ще не став чоловiком, не став королем – хоч був народжений, щоб стати i тим, i тим. А потiм забери i його онука, i коли ти його забереш, ми знатимемо, що цi смертi стали результатом нашого прокляття i платою за втрату нашого сина». Я затремтiла вiд трансу, яким мене оповила мати, коли ii тихi слова впали на рiчку, як краплi дощу. – Ми прокляли його сина i його онука. – Вiн цього заслуговуе. І коли його син та онук помруть i в нього не залишиться нiкого, крiм дiвчат, тодi ми знатимемо, що це вбивця нашого хлопця, хлопця Мелюзини, й наша помста здiйснилася. – Ми вчинили жахливу рiч, – сказала я непевним голосом. – Наше жахливе прокляття впаде на невинних нащадкiв. Жахливо бажати смертi двом невинним хлопцям. – Так, – спокiйно погодилася моя мати. – Твоя правда. Але ми вчинили так тому, що хтось учинив це нам. І нехай хтось знатиме, як менi було боляче, коли помре його син, а потiм i онук, i лише дiвчина залишиться його спадкоемцем. Люди шепотiлися, що моя мати обдарована вiдьмацькими чарами, i справдi ii власну матiр судили й визнали винною в чорному чаклунствi. Лише iй вiдомо, у що вона вiрить, лише вона знае, що вона спроможна зробити. Коли я була малою, то бачила, як вона накликала бурю з дощем, i бачила, як пiднялася в рiчцi вода i змила бунтiвне вiйсько герцога Букiнгемського i його разом. Менi тодi здалося, вона це зробила за допомогою свисту. Вона розповiла менi про туман, який вона видихнула iз себе холодноi ночi i який заховав армiю мого батька, щоб вiн змiг несподiвано вдарити з вершини пагорба i захопити ворога зненацька, завдавши йому поразки за допомогою не лише меча, а й грози. Люди вiрять, що вона надiлена чарiвною силою, бо ii мати належала до королiвського дому Бургундii, предкiв якого можна простежити до водяноi вiдьми, русалки чи сирени, Мелюзини. Можна почути, як Мелюзина спiвае, коли помирае одне з ii дiтей. Я сама ii чула, i той звук я нiколи не забуду. То був холодний лагiдний поклик, який лунав кожноi ночi. Бiльше мiй брат не гратиметься на морiжку бiля Тауера, його блiде личко промайнуло за шибкою, i ми стали журитися за ним як за мертвим хлопцем. Якою могутнiстю надiлена моя мати i яке щастя супроводжуе ii в задумах, невiдомо, мабуть, i iй самiй. Безперечно, що iй щастить, i вона називае це магiею. Коли я була малою дiвчинкою, я вважала ii чаклункою, спроможною повернути течiю рiчок Англii. Але тепер, коли я дивлюся на поразку нашоi родини, на втрату ii сина, на наше тяжке становище, то думаю, що якщо вона вмiе чарувати, то чаруе не дуже добре. Тому я не здивована, що Генрих не помер, хоч хвороба, яку вiн привiз до Англii, спочатку забрала лондонського мера i його поквапно обраного наступника, а потiм упродовж мiсяця померли ще шiсть мiських старiйшин. Кажуть, смерть навiдала кожен дiм у мiстi й пiдводи, що перевозять мерцiв, торохтять вулицями щоночi так, нiби це чумний рiк, причому один iз найгiрших. Коли з настанням холодiв хвороба припинилася, я послала по Дженнi, мою покоiвку, але вона не повернулася на роботу, бо теж померла. Уся ii родина облилася потом i померла вiд заутренi до вечернi. Нiхто ранiше не знав таких швидких смертей, i люди скрiзь шепотiлися проти нового короля, чие правлiння почалося з процесii похоронних пiдвiд. І лише наприкiнцi жовтня Генрих вирiшив, що вже безпечно скликати лордiв i дворян королiвства до Вестмiнстерського абатства на свою коронацiю. Два герольди зi штандартом родини Бофорт i дванадцять охоронцiв, одягнених у кольори родини Стенлi, загрюкали у великi дверi палацу, щоб повiдомити мене: ледi Маргарет Стенлi з родини Бофорт, ii свiтлiсть мати короля, мае завтра вшанувати мене вiзитом. Моя мати похилила голову, почувши цю новину, й лагiдно сказала – так наче нас надто шляхетно виховали, щоб ми наважувалися пiдвищити голос, – що ми будемо в захватi побачити ii милiсть. Як тiльки герольди пiшли й дверi зачинилися за ними, ми мало не збожеволiли, обговорюючи мою сукню. – Темно-зелена, – сказала моя мати. – Вона мае бути темно-зелена. Справдi, це наш единий безпечний колiр. Темно-синiй – королiвський колiр жалоби, але я не повинна бодай на мить мати такий вигляд, нiби я тужу за своiм королiвським коханцем i справжнiм королем Англii. Темно-червоний – колiр мучеництва, але iнодi, всупереч звичаю, його вдягають повii, щоб надати обличчю бездоганного бiлого кольору. Жодну з цих асоцiацiй ми не хочемо навiяти суворiй уявi ледi Маргарет. Вона не повинна думати, нiби одруження з ii сином для мене мука, вона повинна забути, що всi кажуть, я була коханкою Ричарда. Темно-жовтий колiр був би доречним, але хто здаеться гарним у жовтiй сукнi? Червоний колiр менi не подобаеться, до того ж вiн надто величний для скромноi дiвчини, чия едина надiя – одружитися з королем. Темно-зелений – це колiр Тюдорiв, але вiн дуже личитиме менi. – Але я не маю темно-зеленоi сукнi! – вигукнула я. – І в нас нема часу, щоб ii роздобути. – Ми маемо одну таку сукню, пошиту для Сесилii, – вiдповiла моя мати. – Ти вдягнеш ii. – А що тодi вдягну я? – запротестувала Сесилiя. – Якусь стару сукню? Чи, може, менi взагалi не з’являтися? Може, Елiзабет едина мае зустрiтися з нашою гостею? А ми всi повиннi поховатися? Ви хочете, щоб я лягла спати посеред дня? – Звичайно, немае потреби, щоб ти була тут, – вiдрiзала моя мати. – Але ледi Маргарет – твоя хрещена мати, тож ти вдягнеш свою синю сукню, а Елiзабет одягне твою зелену й ти зробиш зусилля – надзвичайне зусилля – бути люб’язною до своеi сестри протягом вiзиту. Нiхто не любить дiвчат iз поганим характером, i менi така дiвчина теж не потрiбна. Сесилiя була розлючена, вислухавши такi слова, але мовчки пiдiйшла до скринi з одягом, дiстала звiдти свою нову зелену сукню, струснула ii й подала менi. – Одягни ii й ходiмо до моiх кiмнат, – сказала моя мати. – Ми повиннi зробити край трохи нижчим. Одягнена в зелену сукню, пiдшиту внизу вузенькою стрiчкою з тонкоi парчi, я сидiла у вiтальнi материних кiмнат i чекала, коли з’явиться ледi Маргарет. Та прибула на королiвськiй баржi зi штандартами на носi й на кормi, що тепер завжди стоiть для неi напоготовi, iз барабанщиком, який повсякчас вiдбивае ритм. Я почула, як шурхотять черевики ii почту на гравii садових дорiжок, а потiм пiд моiми вiкнами, а потiм почула гучне цокання ii черевикiв на каменях подвiр’я. Вiдчинилися подвiйнi дверi, й вона увiйшла до передпокою, а потiм i до кiмнати. Моя мати, моi сестри i я пiднялися зi стiльцiв i зустрiли ii реверансом, яким вiтають рiвного собi. Було важко вирiшити, якою мае бути висота цього реверансу. Ми присiли на середню висоту, а ледi Маргарет зовсiм трохи. Хоч нинi мою матiр знають просто як ледi Грей, ii коронували королевою Англii, i ця жiнка була ii фрейлiною. А тепер, хоч ледi Маргарет плавае на королiвськiй баржi, ii син досi не коронований; вона й називае себе «ваша свiтлiсть мати короля», та вiн досi не мае на головi корони монарха Англii; вiн лише привласнив тiару, яку Ричард вдягав на шолом, тож повинен чекати своеi коронацii. Я швидко заплющила очi вiд думки про золоту тiару на шоломi й побачила усмiхненi карi очi Ричарда, якi дивилися на мене крiзь забороло. – Я хочу поговорити з мiстрiс Єлизаветою сам на сам, – сказала моiй матерi ледi Маргарет, не потурбувавшись привiтатися бодай одним словом. – Ваша милiсть, принцеса Єлизавета Йоркська, може провести вас до моеi приватноi кiмнати, – спокiйно вiдповiла моя мати. Я пiшла першою. Йдучи, я вiдчула на собi пильний погляд ледi Маргарет i вiдразу подумала про свiй вигляд. Я боялася, що хитаю стегнами або пiдкидаю голову. Вiдчинила дверi, увiйшла до приватноi кiмнати матерi й обернулася до ледi Маргарет, яка сiла без запрошення у велике крiсло. – Ви можете сiсти, – сказала вона, i я опустилася в крiсло навпроти неi i чекала. У мене пересохло в горлi. Я проковтнула слину, сподiваючись, що ледi Маргарет нiчого не помiтила. Вона оглянула мене з голови до нiг, нiби я прийшла проситися до неi на службу, а тодi всмiхнулася. – Твоя мати завжди була красунею, i ти дуже схожа на неi: гарна, струнка, шкiра гладенька, мов пелюстки троянди, й волосся водночас золоте й бронзове. Немае сумнiву, що в тебе будуть гарнi дiти. Я сподiваюся, ти ще пишаешся своею вродою? Ти ще марнославна, чи не так? Я не сказала нiчого, i вона прочистила горло, пригадавши мету свого вiзиту. – Я прийшла поговорити з тобою наодинцi як друг, – сказала вона. – Ми розлучилися погано. Ми розлучилися як двi скандалiстки. Але тодi я була переконана, що мiй коханець уб’е ii сина й зробить мене королевою Англii. Проте вийшло так, що ii син убив мого коханця i моя доля опинилася у ii бiленьких ручках, обвiшаних важкими перснями. – Я жалкую, що так сталося, – сказала я з нещирiстю, яку не дуже намагалася приховати. – Я теж, – сказала вона на мiй подив. – Я буду твоею свекрухою, Елiзабет. Мiй син одружиться з тобою попри все. З мого боку було б марно гнiватися на ii «попри все». Ми зазнали поразки, моi надii на щастя й на те, що я стану коханою королевою Англii, загинули пiд копитами вершникiв Стенлi, якими командував ii чоловiк. Я похилила голову. – Дякую вам. – Я буду для тебе доброю матiр’ю, – сказала вона з переконливими нотками в голосi. – Ти зрозумiеш, коли познайомишся зi мною ближче, що в мене багато нерозтраченоi любовi i я маю природжений талант бути вiрною у своiх почуттях. Я сповнена рiшучостi виконати волю Бога, а я переконана, що Бог обрав тебе бути моею невiсткою, дружиною мого сина, й… – Їi голос упав до пошепту на думку про мою долю й божественну долю династii Тюдорiв. – Матiр’ю мого онука. Я знову похилила голову i коли ii пiдняла, то побачила, що ii обличчя сяе. – Коли я була малою дiвчинкою, ще власне дитиною, менi випала доля народити Генриха, – прошепотiла вона, нiби молячись. – Я думала, що помру вiд болю, не сумнiвалася, що тi пологи мене вб’ють. Я тодi знала, що, якщо я виживу, дитина i я матимемо велике майбутне, найбiльше, яке тiльки може бути. Вiн стане королем Англii, а я посаджу його на трон. Було щось дуже зворушливе в захопленому виразi ii очей, вона скидалася на черницю, яка говорить про свое покликання. – Я знала, – натхненно сказала вона, – я знала, що вiн буде королем. А коли я зустрiлася з тобою, то зрозумiла, що на тобi лежить завдання народити йому сина. – Вона обернула на мене напружений погляд. – Ось чому я розгнiвалася на тебе, по-справжньому розгнiвалася, коли побачила, що ти зiйшла зi своеi стежки. Ось чому я не могла витримати, коли зрозумiла, що ти хочеш вiдмовитися вiд своеi долi, вiд свого покликання. – Ви гадаете, я маю покликання? – прошепотiла i я, бо такою переконливою вона менi здалася. – Ти будеш матiр’ю наступного короля Англii, – проголосила вона. – Вiн стане представником Червоноi троянди й Бiлоi, троянди без жодноi шпички. Ти народиш сина, й ми назвемо його Артуром Англiйським. – Вона взяла мене за руки: – Ось яка твоя доля, дочко моя. Я тобi допоможу. – Артуром. Я з подивом повторила iм’я, яке Ричард обрав для сина, якого вiн сподiвався мати вiд мене. – Це моя мрiя, – сказала вона. Це було i нашою мрiею. Я дозволила iй тримати моi руки й не вiдсунулася вбiк. – Бог допомiг нам зустрiтися, – сказала вона менi з щирою переконанiстю. – Бог привiв тебе до мене, i ти подаруеш менi онука. Ти принесеш мир Англii, ти припиниш Вiйну кузенiв. Елiзабет, ти станеш творцем миру, й сам Бог назве тебе блаженною. Здивована змальованою картиною, я дозволила iй тримати моi руки у своiх мiцних долонях i не заперечувала. Я нiколи не розповiла матерi про те, що сталося мiж мною та ii свiтлiстю матiр’ю короля. Вона пiдняла брову, здивована моею стриманiстю, але далi мене не розпитувала. – Принаймнi вона не сказала нiчого про те, що змiнила свою думку стосовно ваших заручин? – Навпаки вона запевнила мене, що ми одружимося. Усе вiдбудеться так, як i було задумано. Вона пообiцяла бути моiм другом. Мати приховала посмiшку. – Яка вона добра. – Це все, що вона сказала. – Їй можна подякувати. Тож ми тепер чекали з певною вiрою в успiх запрошення на коронацiю, сподiваючись, що нам дозволять користуватися королiвським гардеробом, де ми зможемо вибрати собi сукнi. Сесилiя мрiяла, що знайде там собi новий одяг i ми всi здобудемо шанс показатися у свiтi як ще п’ять принцес iз династii Йорк. Лише коли Генрих скасував парламентський акт, який називав нас бастардами, а шлюб наших батькiв двошлюбним обманом, ми змогли вдягти своi горностаевi мантii та корони. Коронацiя Генриха мала стати нашим першим шансом знову з’явитися у свiтi пiсля смертi Ричарда в наших справжнiх кольорах як принцесам династii Йорк. Я була переконана, що ми вiзьмемо участь у його коронацii; але нас досi не запросили. Я не сумнiвалася в тому, що вiн захоче, аби його майбутня дружина побачила, як йому одягають корону на голову й дають у руку скiпетр. Навiть якщо йому нецiкаво побачити мене, хiба вiн не захоче продемонструвати свою перемогу перед нами, колишньою королiвською родиною? Не випадало сумнiватися, що вiн захоче, аби я побачила його у хвилину його найбiльшоi слави. Я почувала себе радше зануреною в сон принцесою з вiдомоi казки, анiж жiнкою, яку пообiцяли одружити з новим королем Англii. Я можу жити в королiвському палацi й спати в однiй з найкращих кiмнат, мене можуть обслуговувати чемно, але не згинаючи колiн, як то належить згинати iх перед королiвською родиною. Ось так я й жила тут, спокiйно, без придворних, без звичного натовпу пiдлесникiв, друзiв та прохачiв, не бачачи короля: принцеса без корони, наречена без нареченого й без дати, призначеноi для укладення ii шлюбу. Бог знае, що колись мене вже називали нареченою Генриха. Коли вiн жив у вигнаннi як претендент на трон, то заприсягнувся в Реннському соборi, що вiн король Англii, а я його наречена. Але це було, звичайно, тодi, коли вiн збирав вiйсько для вторгнення до Англii, розпачливо потребуючи пiдтримки вiд дому Йоркiв i всiх наших прихильникiв. Тепер, коли вiн виграв битву й вiдiслав вiйсько геть, вiн, мабуть, хоче бути вiльним вiд своеi обiцянки, як вiд зброi, яка тодi була йому потрiбна, а тепер – нi. Моя мати подбала про те, щоб ми роздобули собi новi сукнi. Усi п’ять принцес iз родини Йоркiв одяглися розкiшно. Але ми не мали куди пiти, й нiхто нас не бачив, i до нас зверталися не ваша милiсть як до принцес, а моя ледi як до дочок з незаконного шлюбу, й моя мати була не вдова-королева, а вдова якогось провiнцiйного сквайра. Ми почували себе не краще, нiж Сесилiя, чий шлюб тепер був скасований, але новий претендент не з’явився. Вона перестала бути ледi Скроуп, але iншою ледi не стала. Усi ми зробилися дiвчатами без iменi, без родини, без певностi в життi. Такi дiвчата не мають майбутнього. Я сподiвалася, що мене поновлять у статусi принцеси, повернуть мiй статок й одружать та коронують у великiй церемонii поруч iз Генрихом; але мовчанка пiдказувала менi, що вiн наречений, який не палко прагне одружуватись. Жодного повiдомлення не надiйшло з королiвського гардеробу: нас не запрошували прийти й вибрати собi сукнi для коронацii. Церемонiймейстер не поцiкавився запитати нас, чи можемо ми прийти до палацу й вивчити танцi для коронацiйного обiду. Усi швачки й камеристки в Лондонi день i нiч працювали, шиючи сукнi та капелюшки, але не для нас. Нiкого не послали до нас вiд лорда управителя королiвського двору з iнструкцiями про те, як вiдбуватиметься процесiя. Нас не запросили провести нiч перед церемонiею в лондонському Тауерi, як велiла традицiя. Нiяких коней для нас не замовили, щоб вiдвезти нас вiд Тауера до Вестмiнстерського абатства, жодних розпоряджень ми не отримали за день до церемонii. Генрих не надiслав нiяких подарункiв, як мав би зробити наречений нареченiй. Нiчого не надiйшло вiд його матерi. Там, де мав бути безлад, гамiр i безлiч суперечливих розпоряджень вiд нового короля та нового двору, що хотiли б мати якнайкращий вигляд, панувала мовчанка, яка ставала дедалi помiтнiшою. – Нас не запросять на коронацiю, – напрямки сказала я матерi, коли була наодинцi з нею, бо вона прийшла до спальнi, яку я подiляла iз Сесилiею, сказати менi на добранiч. – Це вже очевидно, чи не так? Вона похитала головою. – Я не думаю, що нас запросять. – Чому вiн не хоче, щоб я була з ним поруч? Мати повiльно пiдiйшла до вiкна й подивилася на чорне нiчне небо та срiблястий мiсяць. – Я думаю, вони не хочуть бачити натовп Йоркiв бiля трону й так близько до корони, – сухо промовила вона. – Чому не хочуть? Вона зачинила вiконницi й узяла iх на защiпку, нiби хотiла вiдокремитися вiд срiблястого свiтла, що освiтлювало ii неземним сяйвом. – Я точно не знаю чому, – сказала вона. – Але думаю, якби я була матiр’ю Генриха, то не захотiла б, щоб мiй син, претендент на престол i узурпатор, король лише за правом перемоги в битвi, надiв корону поруч iз принцесою, справжньою принцесою з королiвськоi родини, прегарною дiвчиною, яку любить народ. Крiм усього iншого, мало кому сподобався б його вигляд. – Чому? А який у нього вигляд? – запитала я. – Звичайнiсiнький. – Моя мати звинуватила його одним осудливим словом. – Вiн дуже й дуже нiчим не примiтний. Поступово нам усiм, навiть Сесилii, яка до останнього дня не втрачала вiдчайдушноi надii бути запрошеною, стало зрозумiло, що новий король коронуеться сам-один, не бажаючи, щоб я, така гарна i едина правдива представниця королiвського роду, стояла з ним поруч. Вiн навiть не захоче мати нас, колишню королiвську родину, своiми свiдками, коли покладе руку на корону мого коханого, корону, яку носив чоловiк, якого я кохала, i мiй батько перед ним. Жодного послання не надiйшло анi вiд Генриха, анi вiд його матерi. Ледi Маргарет Стенлi нiяк не пiдтвердила це рiшення, i хоч моя мати i я розглядали можливiсть написати iй, жодна з нас не захотiла терпiти приниження просити ii анi надати нам шанс вiдвiдати коронацiю, анi призначити дату для мого весiлля. – Крiм того, якби я була присутня на коронацii як королева-вдова, я мала б велику перевагу над нею, – в’iдливо зауважила моя мати. – Можливо, саме тому нас i не запросили. Вона у своему життi на кожнiй великiй подii не бачила нiчого, крiм моеi спини, або вид iй затуляв мiй капелюшок чи моя вуаль. Вона супроводжувала мене в кожну кiмнату в цьому палацi, а потiм також супроводжувала Анну Невiл, коли була ii фрейлiною. Вона йшла за Анною на ii коронацii, несучи шлейф вiд ii сукнi. Мабуть, ледi Маргарет вiдчувае, що тепер настала ii черга бути першою ледi, й хоче, щоб хтось нiс ii шлейф. – А як щодо мене? – з надiею запитала Сесилiя. – Я згодна нести ii шлейф. Я б iз радiстю несла ii шлейф. – Ти його не нестимеш, – вiдрубала мати. Генрих Тюдор залишався в палацi Ламбет до коронацii, i якби вiн захотiв пiдвести голову вiд свого снiданку, то побачив би мое вiкно у Вестмiнстерському палацi, прямо через рiчку перед ним; але, мабуть, вiн не захотiв пiдвести голову, вiн досi не цiкавився своею незнайомою нареченою, бо не надiслав iй жодноi звiстки. Уночi перед коронацiею вiн перебрався в лондонський Тауер, як велiла традицiя. Там вiн оселився в королiвських покоях i щодня проминав дверi, за якими востанне бачили моiх братiв, щодня перетинав зелений морiжок, де для мого брата поставили мiшень, щоб вiн тренувався у стрiльбi з лука. Чи може чоловiк ходити там i не вiдчувати, як поза спиною йому пробiгае мороз, не бачити блiде обличчя ув’язненого хлопчика, який мав би коронуватися королем? Чи його мати не бачить легку тiнь на причалi або, коли стае навколiшки на королiвському мiсцi в каплицi, не чуе вона слабке вiдлуння хлоп’ячого дисканту, який промовляе своi молитви? Як можуть двое Тюдорiв пiдiйматися на кам’яний помiст у саду Тауера й не чути за дерев’яними дверима голоси двох маленьких хлопчакiв? І якщо вони будь-коли дослухаються, то невже вони не чують тихих молитов Едварда? – Вiн шукатиме винуватцiв, – похмуро промовила моя мати, – вiн допитуватиме всiх, хто будь-коли iх охороняв. Вiн захоче знати, що сталося з принцами, й сподiваеться, що знайде когось, кому можна буде дати хабар, i той виступить з необхiдним звинуваченням або когось, кого можна буде переконати, щоб вiн склав провину на Ричарда. Якщо вiн зможе довести, що Ричард убив принцiв, вiн зможе виправдати себе за те, що захопив трон, бо справжнi спадкоемцi мертвi, й вiн зможе назвати Ричарда тираном i царевбивцею. Коли Генрих доведе iхню смерть, вiн виграе свою справу. – Мамо, я готова заприсягтися своiм життям, що Ричард iх не скривдив, – сказала я переконано. – Я знаю, Ричард менi сказав би, якби вiн так зробив. Ти це знаеш. Ти ж переконалася в цьому тiеi ночi, коли вiн прийшов до тебе й запитав, чи не ти iх викрала, правда ж переконалася? Вiн не знав, де вони е i що з ними сталося. Вiн думав, що, можливо, вони в тебе. Я готова заприсягтися, що вiн нiчого не знав анi тодi, анi згодом. Звичайно, його мучило те, що вiн нiчого не знае. Тому вiн не знав, кого назвати своiм наступником. Вiн розпачливо хотiв знати, що сталося з хлопцями. Мати подивилася на мене важким поглядом. – О, я вiрю, що Ричард не вбивав хлопцiв. Зрештою, я це знаю. Я нiколи не вiддала б тебе й твоiх сестер пiд його опiку, якби думала, що вiн спроможний скривдити дiтей власного брата. Але не випадае сумнiватися в тому, що вiн викрав нашого принца Едварда на дорозi в Лондон. Вiн убив мого брата Ентонi, коли той намагався його захистити. Вiн помiстив Едварда в Тауер i зробив усе, щоб захопити Ричарда. Це не вiн убив iх таемно. Але вiн помiстив iх туди, де вбивця мiг до них добутися. Вiн порушив волю твого батька й сiв на трон твого брата. Можливо, вiн iх i не вбив; але вiн мусив залишити iх пiд моею опiкою, де вони були б у безпецi. Ричард Глочестерський забрав Едварда вiд мене й захотiв забрати також мого сина Ричарда. Вiн захопив трон i вбив мого брата Ентонi й мого сина Ричарда Грея. Вiн був узурпатором i вбивцею, i я нiколи не прощу його за цi злочини. Я не маю потреби класти пiд дверi Ричарду iншi трупи, вiн i за цi потрапить до пекла, i я йому нiколи iх не прощу. Я гiрко похитала головою, слухаючи, як моя мати говорить такi речi про чоловiка, якого я кохала. Я не можу захищати його перед жiнкою, яка втратила двох своiх хлопчикiв i досi не знае, що з ними сталося. – Я знаю, – прошепотiла я. – Я не можу заперечувати, що вiн мусив жити й дiяти в жахливi часи й чинив жахливi речi. Вiн усе розповiв своему сповiднику й просив Бога простити його. Ти не можеш собi уявити, як вiн мучився тими вчинками, якi мусив творити. Але я певна, вiн не наказував убити моiх братiв. – Тодi Генрих не знайде нiчого, коли обшукае Тауер, – зауважила вона. – Якщо Ричард iх не вбивав, Генрих не знайде трупiв, якi вiн мiг би показати людям. Можливо, вони обидва живi, захованi десь у Тауерi або в одному з ближнiх будинкiв. – І що Генрих iм зробить? Якщо знайде iх живими? – У мене перехопило дух вiд такого припущення. – Що вiн зробить, коли хтось прийде до нього й скаже, що тривалий час безпечно переховував наших хлопчикiв? Усмiшка моеi матерi була так само сумною й так само повiльною, як сльоза, що падае з ока. – Вiн муситиме iх убити, – просто вiдповiла вона. – Якби йому пощастило знайти моiх синiв тепер, вiн би негайно iх убив i звинуватив у iх смертi Ричарда. Якби вiн знайшов моiх синiв живими, вiн мусив би iх убити, щоб захопити трон, так само як твiй батько вбив старого короля Генриха, щоб самому сiсти на трон. Звичайно, вiн муситиме iх убити. Ми всi це знаемо. – І ти думаеш вiн iх справдi вб’е? Невже вiн спроможний учинити таку жахливу рiч? Мати стенула плечима. – Я думаю, йому доведеться зробити це. Вiн не матиме вибору. Інакше вiн наразить на ризик свое життя й може втратити армiю без особливих на те причин. Його мати прожила життя, снуючи змови й навiть виходячи замiж без видимих результатiв. Так, якщо Генрих коли-небудь знайде твого брата Едварда живим, вiн уб’е його в ту ж таки мить. А якщо вiн знайде твого брата Ричарда, то теж муситиме його вбити. Це буде для нього лише продовженням тiеi роботи, яку вiн зробив на полi Босвортськоi битви. Вiн знайде спосiб заспокоiти свою совiсть. Вiн молодий хлопець, який жив у тiнi меча вiдтодi, як утiк з Англii у чотирнадцять рокiв, до того дня, коли повернувся додому воювати за своi претензii на трон. Нiхто краще за нього не знае, що будь-який претендент на трон мае померти негайно. Жоден король не може дозволити, щоб вiн жив. Двiр Генриха подався за ним до Тауера. Навколо штандарта Тюдорiв збиралися усе бiльше й бiльше чоловiкiв тепер, коли вiн став переможним. Із мiських вулиць до нас доходили чутки про винагороди вiд трону Тюдорiв, мовляв, Генрих перед коронацiею роздавав трофеi Босвортськоi битви. Його матерi повернули всi ii землi й багатство; вона здобула велич, на яку завжди претендувала, але якою досi нiколи не тiшилася. Їi чоловiка, Томаса, лорда Стенлi, зробили графом Дербi й верховним констеблем Англii – це найвища посада в королiвствi, за його двоiсту хоробрiсть i його вмiння служити i вашим i нашим, тобто вмiння бути дволиким зрадником, яким вiн е. Я знаю, бо чула, як вiн виголошував присягу, в якiй обiцяв свою лояльнiсть, свою абсолютну вiрнiсть моему Ричарду; я бачила, як вiн стояв навколiшках i обiцяв йому свою любов, навiть пропонував свого сина як запоруку своеi лояльностi. Вiн присягався, що його брат, уся його родина, е вiрними прихильниками Ричарда. Але того ранку на полi битви пiд Босвортом вiн i сер Вiльям сидiли на конях поперед своiх могутнiх армiй i чекали, в який бiк повернеться битва. Коли вони побачили, як Ричард врубався в саму ii гущу, сам-один, нацiлений, мов спис, на Генриха, Стенлi, лорд Вiльям i сер Томас, дiючи заодно, налетiли на нього ззаду з пiднятими мечами. Вони врятували Генриха й повалили Ричарда на землю, коли вiн був за мить вiд того, щоб устромити меча в серце Генриха Тюдора. Сер Вiльям Стенлi пiдняв шолом мого Ричарда з багнюки, зiрвав iз нього бойову корону й подав ту золоту тiару Генриху: то було найпiдлiшим завершенням того пiдлого дня. Тепер, у виявi пiжонськоi вдячностi, Генрих настановив сера Вiльяма своiм камергером, поцiлував його в обидвi щоки, проголосив, що вони утворили нову королiвську родину. Вiн оточив себе Стенлi, вiн не може вiддячити iм достатньо. Вiн здобув трон i знайшов свою родину в одному трiумфi. Вiн не розлучаеться зi своею матiр’ю, i завжди на пiвкроку позад неi перебувае ii вiрний чоловiк, лорд Томас Стенлi, а на пiвкроку позад нього ii брат, сер Вiльям. Генрих вiдпочивав на колiнах цих двох нововiднайдених родичiв, якi посадили свого хлопця на трон, i знае, що нарештi вiн у безпецi. Дядько Джаспер, який подiляв його вигнання й зберiгав вiрнiсть справi Тюдорiв вiд народження Генриха, теж перебував тут, винагороджений за цiле життя лояльностi своею часткою трофеiв. Йому повернули його титул i його землi. Вiн також дiстав кiлька вигiдних посад в урядi. Але й це ще не все. Генрих написав моiй тiтцi Катеринi, удовi зрадника герцога Букiнгемського, й наказав iй готуватися до повторного шлюбу. Джаспер матиме ii за дружину, i йому дiстанеться Букiнгемська маетнiсть. Схоже, всi жiнки роду Рiверс стали частиною военних трофеiв Генриха. Вона прийшла в найкращi кiмнати другоi категорii Вестмiнстерського палацу побачитися з моею матiр’ю i принесла листа. – Вiн збожеволiв? – запитала вона мою матiр. – Хiба не досить того, що мене одружили з хлопчиком, iз юним герцогом, який ненавидiв мене, то тепер мене вiддають замiж ще за одного ворога моеi родини? – А ти маеш бути винятком? – сухо запитала моя мати, яка тримала в руках iнший лист, щоб показати своiй сестрi. – Бо ось яка доля нам призначена. Менi мають виплачувати пенсiю. Сесилiю вiддають замiж за сера Джона Велса, Єлизавета буде заручена з королем. – Слава Богу хоч це! – вигукнула тiтка Катерина. – Ви, либонь, хвилювалися. Мати кивнула. – О, вiн вiдмовився б вiд обiтницi, якби мiг. Вiн шукав собi iншу наречену, вiн намагався зректися свого обов’язку. Я пiдвела голову вiд шиття, почувши цi слова, але моя мати та ii сестра зосередили всю увагу на листах, майже доторкаючись головами. – Коли воно вiдбудеться? Весiлля? – Пiсля коронацii. Моя мати показала уривок зi свого листа. – Звичайно, вiн не хоче, аби хтось сказав, що вони з’едналися як король i королева. Вiн хоче, аби всi думали, що вiн здобув трон за своi власнi заслуги. Вiн не хоче, аби хтось сказав, що вiн здобув корону завдяки iй. – Але ми всi пiдемо на його коронацiю? – запитала моя тiтка Катерина. – До неi залишилося зовсiм мало часу, але… – Нас не запрошено, – коротко вiдказала моя мати. – Хiба це не образа? Вiн повинен подбати, щоб Елiзабет була там присутня! Моя мати стенула плечима. – А що як ii там палко вiтатимуть? Якщо вiтатимуть i нас? – спокiйно вiдказала вона. – Ти знаеш, як вiтали б ii люди, якби побачили. Ти знаеш, як лондонцi люблять дiм Йоркiв. Що, якби люди побачили нас i стали кликати мого племiнника Едварда Ворiка? Що якби вони освистали династiю Тюдорiв i стали славити династiю Йоркiв? На його коронацii? Вiн не пiде на такий ризик. – Але родичi Йоркiв там будуть, – нагадала Катерина. – Твоя невiстка Єлизавета змiнила свое вбрання, коли ii чоловiк, герцог Сафолкський, знову перейшов на протилежний бiк. Їi син, Джон де Ла Поль, якого король Ричард назвав своiм наступником, попросив у Генриха пробачення, а отже, вони будуть там. Моя мати кивнула. – Вони там будуть, – пiдтвердила вона. – І я певна, вони служитимуть йому лояльно. Моя тiтка Катерина пирхнула вiд смiху, й мати теж не змогла втриматися вiд усмiшки. Я пiшла шукати Сесилiю. – Тебе одружать, – коротко повiдомила я. – Я чула розмову мiж нашою матiр’ю та тiткою Катериною. Вона зблiдла. – З ким? Я вiдразу зрозумiла, що вона боiться, аби ii знову не принизили одруженням iз якимсь другорядним прихильником вторгнення Тюдорiв. – У тебе все буде гаразд, – сказала я. – Ледi Маргарет залишаеться твоiм другом. Вона хоче одружити тебе зi своiм зведеним братом, сером Джоном Велсом. Сесилiя затремтiла, схлипнула й обернулася до мене. – О, Лiзi, я так боялася… Я так боялася… Я обняла ii за плечi. – Я знаю. – І я нiчого не могла вдiяти. Коли наш батько був живий, вони мали звичай називати мене шотландською принцесою, бо мене мали одружити з королем Шотландii. А тодi мене опустили на рiвень ледi Скроуп! А потiм я взагалi втратила iм’я! О, Лiзi, я була несправедливою до тебе! – До всiх, – нагадала я iй. – Я знаю, я знаю… – А тепер ти будеш вiконтесою, – сказала я. – І не сумнiваюся, що тобi буде добре. Ледi Маргарет надае всi переваги своiй родинi, а Генрих мае сплатити серу Джоновi борг вдячностi за його пiдтримку. Вiн подаруе йому новий титул i новi землi. Ти станеш багатою, станеш шляхетною, ти станеш родичкою ii свiтлостi матерi короля, ii напiвневiсткою i родичкою родини Стенлi. – А що для наших сестер? Для нашоi кузини Маргарет? – Поки що нiчого. Томас Грей, материн син, повернеться додому згодом. Сесилiя зiтхнула. Наш зведений брат був для нас наче батьком. Вiн приеднався до нас у святилищi; щоб урятувати наших братiв, улаштував таемну атаку на Тауер, потiм служив при дворi Генриха у вигнаннi, намагаючись пiдтримувати з нами зв’язок i весь час шпигуючи для нас. Коли мати переконалася в тому, що Генрих ворог, якого слiд боятися, вона переказала Томасовi, щоб вiн повертався додому, але Генрих полонив його, коли повертався. Тепер вiн сидiв у в’язницi у Францii. – Його помилували? Король його простив? – Я думаю, кожен знае, що вiн не вчинив нiчого поганого. Вiн був заручником, який забезпечував наш союз. Генрих залишив його як заставу французькому королю, але тепер, коли Тюдор бачить нашу покiрнiсть, вiн може визволити Томаса й заплатити французам. – А як справи в тебе? – запитала Сесилiя. – Схоже, Генрих мае намiр одружитися зi мною, бо вiн не може звiльнитися вiд свого зобов’язання. Але вiн вочевидь не квапиться. Мабуть, усi знають, що вiн намагався порушити свое слово. Вона подивилася на мене зi спiвчуттям. – Це образа, – сказала вона. – Звичайно, образа, – погодилася я. – Але я хочу тiльки бути його королевою. Вiн менi не потрiбен як чоловiк, тому я не переймаюся тим, що вiн не хоче мати мене дружиною. Вестмiнстерський палац, Лондон 30 жовтня 1485 року Я спостерiгаю з вiкна спальнi, як iде вниз по рiчцi до Тауера коронацiйна баржа, яку ескортуе десяток кораблiв. Я чую музику, що лунае над водою. Вiдтодi як ми плавали на королiвськiй баржi, вона стала позолоченою – сяе золотом на холоднiй водi, а на ii носi й на кормi трiумфально майорять червонi дракони Тюдорiв. На палубi крихiтна постать Генриха. З цiеi вiдстанi я можу бачити лише його довгу мантiю з пурпурового оксамиту, пiдшиту горностаем. Вiн стоiть так, вперши руки в боки, щоб усi могли бачити його з берегiв рiчки на пiднятiй палубi в заднiй частинi баржi. Я затуляю очi розчепiреними пальцями й дивлюся на нього. Це вперше я побачила чоловiка, з яким повинна одружитися, й на цiй вiдстанi вiн не бiльший за кiнчик мого мiзинця. Баржа пропливла мимо, несучи мого нареченого на коронацiю без мене, й вiн навiть не знае, що я на нього дивлюся. Йому й на думку не спадае, що я притулила мiзинець до шибки, аби вимiряти його, а потiм зневажливо прибрала пальцi вiд скла. Усi веслярi вдягненi в зелений i бiлий одяг – кольори Тюдорiв, а весла пофарбованi в бiлий колiр iз яскравими зеленими смугами. Генрих Тюдор розпорядився використовувати восени веснянi кольори; здаеться, в Англii немае нiчого доброго для цього молодого завойовника. Хоч листя падае з дерев, як брунатнi сльози, для нього все мае бути зеленим, як свiжа трава, бiлим, як пелюстки травневих квiтiв, так нiби вiн хоче переконати нас, що сезони перекинулися з нiг на голову й ми всi стали Тюдорами. Друга баржа везе ii свiтлiсть матiр короля, що сидить трiумфально на високому стiльцi, схожому на трон, тож усi можуть бачити, що ледi Маргарет нарештi пливе на власному кораблi. Їi чоловiк стоiть бiля стiльця, поклавши руку володаря на позолочену спинку, лояльний до цього короля, як вiн був лояльним до попереднього й до того, що передував попередньому. Його девiзом, смiхотворним девiзом, е «sans changer», що означае «завжди незмiнний», але единий спосiб, у який Стенлi нiколи не змiнюються, – це iхня нескiнченна вiрнiсть самим собi. Наступна баржа пливе з Джаспером Тюдором, дядьком короля, який нестиме корону пiд час коронацii. Моя тiтка Катерина, приз за його перемогу, стоiть поруч нього, легенько тримаючи його за лiкоть. Вона не дивиться на нашi вiкна, хоч i знае, що ми спостерiгаемо процесiю. Вона дивиться прямо перед собою, виструнчена, як лучник, вона iде, щоб бути свiдком коронування нашого ворога, ii вродливе обличчя незворушне. Вона була одружена ранiше задля зручностi своеi родини з молодиком, який ii ненавидiв, вона звикла до величi на людях i приниження вдома. Таку цiну вона мусила заплатити за те, що була найвродливiшою з родини Рiверс i стояла близько до трону, вiд чого ii тiло вкривалося болючими синцями. Моя мати обняла мене за стан, дивлячись на процесiю разом зi мною. Вона не сказала нiчого, але я знала, що вона згадуе день, коли ми стояли у святилищi й спостерiгали, як пливуть по рiчцi королiвськi баржi на коронацiю мого дядька Ричарда, який обминув законного спадкоемця, мого брата Едварда. Я тодi думала, ми всi помремо в темрявi й самотi. Я думала, що однiеi ночi до нас мовчки прийде кат. Я думала, що рано чи пiзно прокинуся, вiдчуваючи тиск подушки на своему обличчi. Я думала, що бiльш нiколи не побачу свiтло сонця. Я була тодi юною дiвчиною i вважала, що смуток, який опанував мене, приведе лише до смертi. Я тужила за своiм батьком, мене лякала вiдсутнiсть моiх братiв, i я думала, що скоро я теж помру. Я усвiдомила, що це вже третя переможна коронацiйна баржа проминула мою матiр. Я була зовсiм малою дiвчинкою, а мiй брат Едвард ще й не народився, коли вона мусила ховатися у святилищi, бо мого батька, короля, вигнали з Англii. Вони повернули попереднього короля, i моя мати нахилялася, щоб виглянути в низьке брудне вiконечко у криптi церкви пiд Вестмiнстерським абатством, щоб побачити, як ледi Маргарет та ii син Генрих iдуть униз по рiчцi з усiею помпою, щоб вiдсвяткувати перемогу повернутого на престол короля Генриха з роду Ланкастерiв. Я була тодi зовсiм малою i не пам’ятаю, як кораблi проминали нас, i не пам’ятаю трiумф матерi та ii маленького сина, що пливли на баржi, де палуба була вистелена червоними трояндами; але я пам’ятаю всепроникний запах рiчковоi води й вологостi. Я пам’ятаю, як плакала, бо не могла вночi заснути, глибоко приголомшена, чому ми раптом стали жити, як убогi люди, ховаючись у криптi пiд церквою, замiсть утiшатися життям у чудових королiвських палацах. – Уже втрете ти бачиш, як ледi Маргарет проминае тебе в трiумфi, – зауважила я матерi. – Одного разу, коли короля Генриха повернули на трон i вона прийшла у двiр, щоб вiдрекомендувати свого сина, iншого разу, коли ii чоловiк мав високу посаду в короля Ричарда й вона несла на коронацii шлейф королеви Анни, а тепер поглянь, вона знову пливе повз тебе. – Так, – визнала моя мати. Я помiтила, як ii сiрi очi звузилися, коли вона дивилася на розкiшну позолочену баржу й бачила, як гордо майорять штандарти. – Але вона завжди здаеться менi дуже непереконливою навiть у своiх найбiльших трiумфах, – докинула вона. – Непереконливою? – повторила я слово, яке здалося менi дивним. – Вона завжди здаеться менi жiнкою, до якоi погано ставилися, – сказала моя мати й радiсно та голосно засмiялася, нiби побачила поразку в цьому переможному обертi колеса фортуни й ледi Маргарет не пiднялася вгору й не стала iнструментом славноi волi Бога, як iй здаеться, але була щаслива тiльки на цьому обертi й, поза всяким сумнiвом, упаде на наступному. – Вона завжди здаеться менi жiнкою, яка мае багато на що нарiкати, а до жiнок такого рiзновиду завжди погано ставляться. Вона обернулася, щоб подивитись на мене, й голосно засмiялася, побачивши мiй спантеличений вираз. – Це не варте уваги, – сказала вона. – Хай там як, а ми маемо ii слово, що Генрих одружиться з тобою, як тiльки коронуеться, й тодi ми матимемо на тронi дiвчину з родини Йоркiв. – Вiн подае мало знакiв, що хоче одружитися зi мною, – сухо завважила я. – Навряд чи можна вважати, що мене вшанували пiд час коронацii. Нас немае на королiвськiй баржi. – О, вiн нiкуди не дiнеться, – впевнено заявила вона. – Хочеться йому чи не хочеться одружуватися з тобою, парламент зажадае, щоб вiн це зробив. Вiн здобув перемогу в битвi, але вони не визнають його королем, якщо тебе не буде поруч iз ним. Вiн мусив це пообiцяти. Вони говорили з Томасом, лордом Стенлi, а вiн, як нiхто з чоловiкiв, розумiе, яка дорога веде до влади. Лорд Стенлi поговорив зi своею дружиною, а вона поговорила зi своiм сином. Усi вони знають, що Генрих мусить одружитися з тобою, подобаеться це йому чи нi. – А що як це не подобаеться менi? – Я обернулася до неi й поклала руки iй на плечi, щоб вона не могла вислизнути вiд мого гнiву. – Що, як я не хочу бути небажаною нареченою, претенденткою на корону, завойовану через невiрнiсть i зраду? Ти зрозумiеш мене, коли я тобi скажу, що мое серце перебувае в невiдомiй могилi десь у Лестерi? Вона не намагалася ухилитись вiд мене й дивилася спокiйно на мое сердите згорьоване обличчя. – Дочко моя, ти знала, що одружишся задля добра своеi краiни i своеi родини. Ти виконаеш свiй обов’язок як принцеса незалежно вiд того, де поховане твое серце, вiд того, кого ти хочеш, а кого не хочеш, i я сподiваюся, ти матимеш вигляд жiнки щасливоi, коли робитимеш це. – Ти одружиш мене з чоловiком, якому я бажаю смертi? Усмiшка не зiйшла з ii обличчя. – Ти знаеш так само добре, як i я, що молода жiнка дуже рiдко мае можливiсть одружитися з чоловiком, якого вона кохае. – Ти одружилася саме так, – звинуватливо кинула iй я. – Я мала глузд закохатися в короля Англii. – Я також! – вихопився в мене крик. Вона кивнула й лагiдно поклала руку менi на потилицю, а коли я нахилилася до неi, вона поклала мою голову собi на плече. – Я знаю, моя люба, я знаю. Ричарду не пощастило в той день, а ранiше йому щастило завжди. Ти, звичайно, вiрила в те, що вiн переможе. І я вiрила в те, що вiн переможе. Я також поставила своi надii i свое щастя на його перемогу. – Я справдi повинна одружитися з Генрихом? – Так, повинна. Ти станеш королевою Англii й повернеш нашiй родинi велич. Ти принесеш Англii мир. Це великi речi. Ти будеш щаслива. Або принаймнi ти матимеш право здаватися щасливою. Вестмiнстерський палац, Лондон Листопад 1485 року Перша сесiя парламенту Генриха заходилася працювати, перекручуючи закони Ричарда, викидаючи його пiдпис iз законодавчих актiв так само, як ранiше вони зiрвали корону з його шолома. Насамперед вони скасували всi звинувачення у зрадi, висунутi проти прихильникiв Тюдорiв, проголосивши себе невинними й вiрними лише iнтересам краiни. Мiй дядько герцог Сафолкський i його сини Джон та Едмунд де Ла Поль стали вiрними Тюдорам i забули про свою вiрнiсть Йоркам, хоч iхня мати Єлизавета належала до родини Йоркiв i е сестрою мого Ричарда та мого покiйного батька. Мiй зведений брат Томас Грей залишався у Францii як заручник, але його мали викупити i повернути додому. Король готовий вiдмовитися вiд пiдозр, якi вiн мав як претендент. Томас написав благального листа, переконуючи короля, що вiн нiколи не намагався втекти з двору претендента, й тепер вiн повернувся до Англii пiд опiку моеi матерi. А Генрих, переконаний, що вiн нарештi прийшов до влади, готовий забути його короткочасну зраду. Вони повернули матерi Генриха ii родинний статок i маетки; нiщо не здаеться таким важливим, як повернення багатства могутнiй матерi короля. Потiм вони пообiцяли виплатити пенсiю моiй матерi як королевi-вдовi. Вони всi погодилися на тому, що закон Ричарда, в якому стверджувалося, що моi мати й батько нiколи не були законно одруженi, слiд скасувати як наклепницький. Бiльше того, його слiд забути, щоб нiхто нiколи не згадував про нього. Одним розчерком пера тюдорiвського парламенту нам повернули наше iм’я, i я та всi моi сестри стали законними принцесами династii Йоркiв. Про перший шлюб Сесилii було забуто; його нiби нiколи й не було. Вона знову стала принцесою Сесилiею Йоркською, вiльною для того, щоб одружитися з родичем ледi Маргарет. У Вестмiнстерському палацi слуги тепер опускаються на одне колiно, коли подають нам страви, й кожен звертаеться до кожноi з нас ваша милiсть. Сесилiя з великою радiстю сприйняла несподiване повернення наших титулiв, та й усi ми, звичайно, були радi, що знову стали принцесами Йоркськими; але я бачила, як мати мовчки ходить понад холодною рiчкою, накинувши на голову каптур, заховавши холоднi руки в муфту й дивлячись своiми сiрими очима на сiру воду. – Ваша свiтлiсть, що з тобою? Я взяла ii за руки й зазирнула в ii блiде обличчя. – Вiн думае, що моi хлопчики мертвi, – прошепотiла вона. Я подивилася вниз i побачила багнюку на ii черевиках i на краечку сукнi. Вона ходила вже близько години понад рiчкою, щось шепочучи до збриженоi води. – Повернися в дiм, ти застудишся, – сказала я. Вона дозволила менi взяти ii за руку, вiдвести по вкритiй гравiем дорiжцi до садових дверей i допомогти iй пiднятися кам’яними схiдцями до ii приватноi кiмнати. – Генрих, певно, мае якийсь доказ, що обидва моi хлопчики мертвi. Я скинула з неi плащ i посадила ii на стiлець бiля вогню. Моiх сестер не було вдома; вони пiшли до крамниць торговцiв шовком, маючи у гаманцях золотi монети й узявши iз собою слуг, щоб тi принесли iхнi покупки додому, опускаючись на колiно, коли iх обслуговували. Дiвчата тепер часто смiялись, радiючи вiдновленню свого iменi. Лише моя мати i я переживали, придавленi горем. Я стала перед нею навколiшки, вiдчуваючи холод сухоi рогозяноi мати пiд моiми колiньми. Я взяла ii холоднi, навiть крижанi, руки у своi долонi. Нашi голови були так близько одна вiд одноi, що нiхто, навiть якби вiн пiдслуховував пiд самими дверима, не почув би нашого пошепту. – Ваша свiтлiсть, – тихо запитала я. – Звiдки ти це знаеш? Вона похилила голову, нiби дiстала гострий удар у серце. – Вiн знае. Вiн мусить бути цiлком певним, що вони обидва мертвi. – Ти ще сподiвалася, що твiй син Едвард живий, навiть тепер? Легкий жест, наче рух пораненоi тварини, пiдказуе менi, що вона нiколи не переставала сподiватися: ii старший син iз Йоркiв змiг у якийсь спосiб утекти з Тауера i ще живий, десь ховаеться всупереч iмовiрностi. – Справдi сподiвалася? – Я думала, що знатиму, – тихо вiдповiла вона менi. – Я вiдчувала, що, якби мiй хлопчик Едвард був убитий, серце менi це пiдказало б. Я думала, його дух не мiг покинути цей свiт i не доторкнутися до мене, коли вiн вiдходив. Ти знаеш, Елiзабет, я дуже його люблю. – Але ж, мамо, ми обидвi чули спiв у ту нiч, спiв, який лунае тодi, коли хтось iз нашоi династii помирае. Вона кивнула. – Так, ми його чули. Але я все ж таки сподiвалася. Мiж нами запала коротка мовчанка, поки ми думали про смерть ii надii. – Ти думаеш, Генрих здiйснив пошуки i знайшов тiла? Вона похитала головою. Була певна, що вiн iх не знайшов. – Нi. Бо якби вiн знайшов тiла, вiн показав би iх свiту i влаштував би пишний похорон, аби всi знали, що iх уже нема. Якби вiн мав тiла, то поховав би iх по-королiвському. Вiн наказав би нам усiм одягтися в найчорнiший одяг i носити жалобу протягом кiлькох мiсяцiв. Якби вiн мав твердий доказ, вiн би використав його, щоб очорнити iм’я Ричарда. Якби вiн мiг когось звинуватити в убивствi, вiн би вiддав його пiд суд i привселюдно повiсив. Найкращим результатом для Генриха було б знайти обидва тiла. Вiн, певно, молився вiдтодi, як висадився в Англii, що знайде обох хлопцiв мертвими й похованими, щоб його претензii на трон були незаперечними, щоб нiхто не мiг прикритися ними. Єдина особа в Англii, яка хоче знати навiть бiльше, нiж я, де моi сини, це Генрих, новий король. – Тож вiн не змiг знайти iхнi тiла, але вiн переконаний, що вони мертвi. Хтось, либонь, переконав його, що iх убито. Хтось такий, кому вiн довiряе. Бо вiн нiколи не повернув би королiвський титул нашiй родинi, якби знав, що ми маемо хлопця, якому пощастило вижити. Вiн нiколи не зробив би вас, дiвчат, принцесами Йоркськими, якби думав, що десь е живий принц. – Отже, його переконали, що Едвард i Ричард мертвi? – Безперечно, переконали. Інакше вiн нiколи не пiдтвердив би, що твiй батько i я були одруженi. Та постанова, що робить вас принцесами Йоркськими, робить i ваших братiв принцами Йоркськими. Якщо наш Едвард помер, тодi твiй менший брат е англiйським королем Ричардом Четвертим, а Генрих – узурпатор. Генрих нiколи не повернув би королiвський титул живому супернику. Вiн мусить бути переконаний, що обидва моi хлопчики мертвi. Хтось мусив заприсягнутися йому, що вбивство справдi вiдбулося. Хтось, безперечно, мав сказати йому, що обох хлопцiв убито, й вiн бачив iхнi трупи. – Може, це його мати? – прошепотiла я. – Вона едина особа, яка мала причини iх убити; вона була тут, коли вони зникли, i жива тепер, – сказала моя мати. – Генрих жив у вигнаннi, його дядько Джаспер був iз ним; це мiг зробити союзник Генриха герцог Букiнгемський, але вiн помер, i ми про це нiколи не довiдаемося. Якщо хтось переконав Генриха саме тепер, що вiн у безпецi, то це мусить бути його мати. Обое вони хочуть бути переконанi, що вони в безпецi. Вони думають, що обидва принци з династii Йоркiв, мертвi. Далi вiн запропонуе тобi одружитися з ним. – То вiн чекав, поки зможе переконатися, що обидва моi маленькi брати мертвi, перш нiж вiн назве мене принцесою й запропонуе менi шлюб? – запитала я. У ротi менi стало гiрко вiд цього запитання. Моя мати стенула плечима. – Звичайно. А що вiн мiг би зробити ще? Такий закон править свiтом. Моя мати мала слушнiсть. Одного зимового ранку гурт новопризначених йоменiв королiвськоi гвардii, наряджених у червонi лiвреi, пiдiйшов до дверей Вестмiнстерського палацу, й герольд передав менi послання, що король Генрих матиме втiху навiдати мене через годину. – Поквапся! – сказала моя мати, скинувши на лист швидким поглядом. – Бесс! – звернулася вона до новоi фрейлiни. – Пiди з ii милiстю, вiзьми мiй новий капелюшок i ii нову зелену сукню i скажи хлопцевi, щоб негайно принiс до ii кiмнати гарячу воду та ванну! Сесилiе! Анно! Ви також одягнiться й одягнiть своiх сестер, пошлiть дiтей Ворiкiв до шкiльноi кiмнати й скажiть учителю, щоб вiн затримав iх там, поки я не покличу. Дiти Ворiкiв не повиннi спускатися сходами, поки король буде тут. Переконайся, що вони це зрозумiли. – Я вдягну каптур, мiй чорний каптур, – уперто сказала я. – Нi, ти вдягнеш мою нову сукню! – вигукнула вона. – Мою сукню з дiамантами! Ти станеш королевою Англii, навiщо мати вигляд його покоiвки? Навiщо бути схожою на його матiр? Тьмяною, як черниця? – Бо це те, що йому подобаеться, – швидко вiдповiла я. – Ти хiба не бачиш? Вiн любить дiвчат тьмяних, як черницi. Вiн нiколи не був при нашому дворi, вiн нiколи не бачив чудових суконь i гарних жiнок. Вiн нiколи не бачив наших танцiв, вбрання та розкошi нашого двору. Вiн жив, як бiдняк, у Бретанi зi служницями. Вiн жив у вбогих готелях. А потiм прибув до Англii i тут збавляв весь свiй час iз матiр’ю, що вдягаеться, як черниця, i потворна, як сам грiх. Я повинна здаватися скромною, а не величною. Моя мати нетерпляче клацнула пальцями. – Яка ж я дурепа! Твоя правда! Іди такою, як тобi хочеться! – Вона легенько штовхнула мене в спину. – Іди й поквапся! – Я почула, як вона смiеться. – Якщо ти хочеш бути негарною, то будь нею! Якщо тобi вдасться не бути найгарнiшою дiвчиною в Англii, це буде справжне диво! Я послухалася ii й поквапилася до своеi кiмнати, хлопець швидко наносив дров i закотив до моеi спальнi велику дерев’яну ванну, потiм принiс нагору сходами важкi глеки з гарячою водою й залишив iх бiля дверей. Я швидко помилася, поки моя покоiвка заносила до кiмнати глеки й наповнювала ванну, а потiм витерлася й заховала мокре волосся пiд чорний каптур, який насунула собi на лоб i на вуха. Я швидко накинула на себе бiлизну та зелену сукню, а Бесс гасала навколо мене, протягуючи шнурiвку крiзь дiрки в корсажi, аж поки обв’язала мене, наче курку перед тим, як настромити ii на рожен, потiм я засунула ноги в черевики й обернулася до неi, i вона всмiхнулася до мене й сказала: – Дуже гарно! Ви така вродлива, ваша милiсть! Я взяла ручне люстерко й побачила свое обличчя, туманно вiддзеркалене на срiблi, – овальне з глибокими сiрими очима. Я розчервонiлася вiд гарячоi води у ваннi й мала дуже непоганий вигляд. Я спробувала легенько всмiхнутися й побачила, як моi губи розкрилися, створивши порожнiй вираз без жодноi iскри радостi. Ричард казав менi, що я найгарнiша дiвчина з тих, якi будь-коли народжувалися на свiт, що один мiй погляд розбуджував у ньому шалене бажання, що моя шкiра досконала, один погляд на мое волосся наповнював його щастям i вiн нiколи не спав так добре, як тодi коли його голова лежала на ньому. Я нiколи бiльше не сподiваюся почути такi слова любовi й нiколи не сподiваюся вiдчути себе такою гарною. Вони закопали мою радiсть i мое дiвоче самолюбство разом iз моiм коханим, i менi нiколи бiльше не судилося пережити такi почуття. Дверi до спальнi вiдчинилися. – Вiн тут, – сказала менi засапана Анна. – Заiхав на подвiр’я з ескортом близько сорока осiб. Мати каже, щоб ти негайно вийшла. – А дiти Ворiкiв нагорi, у шкiльнiй кiмнатi? Анна кивнула. – Вони знають, що iм не можна сходити вниз. І я спустилася сходами, тримаючи голову прямо, наче на нiй була корона, а не важкий каптур, а моя зелена сукня шарудiла й пахтiла. Подвiйнi дверi вiдчинилися, i Генрих Тюдор, переможець Англii, новокоронований король, убивця мого щастя, увiйшов до великоi зали, що була на рiвень нижче вiд мене. Моiм першим вiдчуттям було вiдчуття полегкостi; вiн був не зовсiм таким, яким я сподiвалася його побачити. Усi цi роки, коли ми знали, що iснуе претендент на трон, який чекае свого шансу вторгнутися в Англiю, перетворили його на страховище, на велетенського звiра. Розповiдали, що на полi битви пiд Босвортом його охороняв велетень, i його я теж уявляла велетнем, але чоловiк, який увiйшов до зали, був худий, тендiтний i високий, вiком рокiв тридцяти. Його хода буда енергiйною, але обличчя напруженим, волосся вiн мав брунатне, а очi вузькi й карi. Уперше я подумала про те, що жити у вигнаннi, либонь, несолодко i не таке вже велике щастя потiм завоювати свое королiвство за допомогою зради, за допомогою ренегатiв, якi пiдтримали тебе в битвi, i знати, що бiльшiсть краiни не радiе твоему успiху, а жiнка, з якою ти мусиш одружитися, кохае iншого чоловiка, твого смертельного ворога й законного короля. Досi я думала про нього як про трiумфатора; але тепер побачила перед собою чоловiка, обтяженого неприродним поворотом долi, який гарячого серпневого дня здобув перемогу завдяки пiдлiй зрадi, досi непевного, чи Бог пiдтримуе його. Я зупинилася на сходах, тримаючись руками за холодну мармурову балюстраду, i нахилилася, щоб роздивитися його. Його червонясто-брунатне волосся злегка порiдiло на макiвцi. Я змогла це побачити зi свого вигiдного пункту спостереження, коли вiн зняв капелюха i низько вклонився над рукою моеi матерi, коли пiдiйшов до неi й усмiхнувся iй, але та усмiшка була позбавлена теплоти. Вираз його обличчя був недовiрливий, що зрозумiло, бо вiн прийшов у дiм вельми непевного союзника. Інодi моя мати пiдтримувала його плани проти Ричарда, а iнодi виступала проти нього. Вона послала свого сина Томаса Грея до його двору як прихильника, але потiм вiдкликала його назад, запiдозривши Генриха в убивствi сина, нашого принца. Я думаю, вiн нiколи не знав, друг вона йому чи ворог. Звичайно ж, вiн iй не довiряв. Либонь, не довiряв вiн i нам, лукавим принцесам. Вiн мусив боятися моеi нещиростi, моеi невiрностi, що було найгiрше. Вiн поцiлував кiнчики пальцiв моеi матерi так легенько, як тiльки змiг, так нiби не чекав нiчого, крiм обману вiд неi, а може, й вiд усiх нас. Потiм вiн випростався й простежив за ii спрямованим угору поглядом i побачив мене – я стояла вгорi над ним, на сходах. Вiн зрозумiв вiдразу, хто я така, i мiй уклiн пiдказав йому, що я впiзнала в ньому чоловiка, з яким я повинна одружитися. Ми бiльше скидалися на двох чужинцiв, якi домовляються про те, щоб разом здiйснити незручну експедицiю, анiж на закоханих, якi вперше зустрiлися. Лише чотири мiсяцi тому я була коханкою його ворога й молилася тричi на день, благаючи Бога, щоб Тюдор зазнав поразки. Лише вчора вiн намагався з’ясувати, чи може вiдмовитися вiд заручин зi мною. Учора вночi менi приснилося, що вiн не iснуе, i я прокинулася з бажанням, щоб це був день напередоднi Босвортськоi битви i щоб вторгнення в Англiю закiнчилося його поразкою та смертю. Але вiн перемiг пiд Ботсвортом i тепер не може вiдмовитися вiд своеi присяги одружитися зi мною, а я не можу знехтувати обiцянку своеi матерi, що я одружуся з ним. Я повiльно спускалася сходами, i ми пильно роздивлялися одне одного, так нiби намагалися збагнути суть давно уявлюваного ворога. Я переживала надзвичайне вiдчуття, спитавши себе, подобаеться вiн менi чи нi, але я муситиму одружитися з ним, народжувати його дiтей i жити з ним до кiнця свого життя. Я називатиму його своiм чоловiком, вiн буде моiм володарем, я буду його дружиною i його майном. Я не зможу визволитися з-пiд його влади до самоi його смертi. З холодною стриманiстю я подумала, чи проведу я решту свого життя, щодня бажаючи йому смертi. – Добридень, ваша величносте, – спокiйно сказала я, подолавши останнi сходинки, i схилилася у реверансi, подавши йому руку. Вiн нахилився, щоб поцiлувати моi пальцi, а тодi притягнув мене до себе й поцiлував в одну щоку, а потiм у другу, як придворний француз iз витонченими манерами. Вiд нього приемно пахло чистотою, а в його волоссi я вiдчула пахощi зимовоi прохолоди. Вiн вiдступив на крок, i я побачила його карi настороженi очi й обережну усмiшку. – Добридень, принцесо Елiзабет, – сказав вiн. – Я радий зустрiтися з вами нарештi. – Вип’ете склянку вина? – запропонувала моя мати. – Дякую, – сказав вiн; але не вiдiрвав погляду вiд мого обличчя, наче судив мене. – Сюди, будь ласка, – спокiйно мовила моя мати й провела нас до великоi зали, де стояла карафа з венецiйського скла, й поставила келихи для нас трьох. Король сiв на стiлець, але брутально не запросив сiсти й нас, i ми мусили стояти перед ним. Моя мати наповнила келихи вином i подала випити йому першому. Вiн пiдняв келих, дивлячись на мене, й випив, нiби пив у шинку, не проголосивши тосту. Вiн здавався задоволеним, сидiв мовчки й пильно роздивлявся мене, тодi як я стояла перед ним, наче дитина. – А ось i моi iншi дочки, – сказала моя мати, спокiйно рекомендуючи iх. Мою матiр неможливо вибити з рiвноваги – цю жiнку не стривожило б i вбивство короля, i вона кивнула, подивившись на дверi. Увiйшли Сесилiя й Анна з Бриджит i Катериною позад них. Усi вони зробили дуже низький реверанс. Я не змогла не всмiхнутися, дивлячись iз якою гiднiстю присiла й пiднялася Бриджит – маленька дiвчинка, але ii манери вже схожi на манери герцогинi. Вона подивилася на мене докiрливим поглядом; цiй надзвичайно серйознiй дiвчинцi було лише п’ять рокiв вiку. – Я радий зустрiти вас усiх, – сказав новий король, нiкого не видiляючи й не потурбувавшись пiдвестися на ноги. – Вам тут живеться зручно? Ви маете все, що вам треба? – Гадаю, що так, – вiдповiла моя мати, так нiби вона колись не володiла всiею Англiею i в цьому ii улюбленому палацi все вiдбувалося, як вона хотiла. – Вашу пенсiю виплачуватимуть вам щокварталу, – сказав вiн iй. – Моя ясновельможна мати вже зробила необхiднi розпорядження. – Будь ласка, передайте моi найкращi побажання ледi Маргарет, – сказала моя мати. – Їi дружба пiдтримала мене останнiм часом, а ii служба означала для мене дуже багато в минулому. – Справдi? – сказав вiн, нiби йому не дуже сподобалося нагадування про те, що його мати була фрейлiною моеi матерi. – А ваш син Томас Грей буде звiльнений у Францii й зможе повернутися додому, до вас, – сказав вiн, роздаючи своi подарунки. – Дякую вам. І передайте, будь ласка, вашiй матерi, що iз Сесилiею, ii хрещеницею, все гаразд, – провадила моя мати. – І вона вдячна вам та вашiй матерi за турботу про ii близьке одруження. Сесилiя зробила невеличкий додатковий реверанс, аби показати королю, котрою з нас е вона, й вiн знуджено кивнув. Вона подивилася на нього, нiби хотiла нагадати йому, що вона чекае, коли вiн призначить день для ii одруження, й доти, доки вiн цього не зробить, вона не е анi вдовою, анi дiвчиною. Але вiн не дав iй нагоди заговорити. – Моi радники повiдомили мене, що люди прагнуть побачити принцесу Єлизавету одруженою, – сказав вiн. Моя мати нахилила голову. – Я хотiв переконатися, що вам живеться добре й щасливо, – сказав вiн, звертаючись прямо до мене. – І що ви згоднi стати моею королевою. Я здивовано пiдвела голову. Я не могла пiдтвердити, що менi живеться добре й щасливо. Я глибоко сумую за чоловiком, якого я кохала, чоловiком, убитим цим новим королем i похованим без почестей. Цей чоловiк, який сидить передi мною тепер i так чемно запитуе, чи я згiдна з ним одружитися, дозволив своiм людям скинути з Ричарда його бойовий обладунок, а потiм i весь одяг, прив’язати голе тiло до його коня й повезти з поля битви. Менi розповiли, що мертва голова Ричарда розгойдувалася, коли його везли до Лестера, й ударилася об перила Дугового мосту. Цей стук мертвого черепа об дерево лунав у моiх вухах не один день, вiдлунював у моiх снах. Потiм вони виставили його голе покалiчене тiло на сходах вiвтаря в церквi, аби всi переконалися в тому, що вiн цiлком i безповоротно мертвий i будь-який шанс для Англii знайти свое щастя пiд правлiнням династii Йорк остаточно й безнадiйно втрачений. – Моя дочка живе добре й щасливо i е вашим найслухнянiшим слугою, – люб’язно сказала моя мати, порушивши коротку мовчанку. – І який девiз ви собi оберете? – запитав вiн. – Коли станете моею дружиною? Я подумала, чи не навiдався вiн сюди лише для того, щоб познущатися з мене. Я про це зовсiм не думала. Чому, в iм’я неба, мала я думати про свiй девiз? – Ви маете якесь бажання? – запитала я в нього холодним i незацiкавленим тоном. – Бо в мене його нема. – Моя ясновельможна мати запропонувала «смиренна й розкаяна», – сказав вiн. Сесилiя пирхнула вiд смiху, перетворила його на кашель i вiдвернула обличчя, почервонiвши. Мати i я обмiнялися нажаханим поглядом, але ми обидвi знали, що нiчого вдiяти не зможемо. – Якщо вам так хочеться, – менi вдалося зробити свiй голос байдужим, i я була цьому рада. Якщо я бiльш нiчого зробити не можу, то менi лишаеться тiльки вдавати байдужiсть. – Тодi хай буде «смиренна й розкаяна», – спокiйно сказав вiн, звертаючись сам до себе, нiби дуже був цим задоволений, i тепер я не сумнiвалася, що вiн смiеться з нас. Наступного дня моя мати пiдiйшла до мене, всмiхаючись. – Тепер я розумiю, чому вчора ми були вшанованi королiвським вiзитом, – сказала вона. – Сам спiкер парламенту вчора пiднявся зi стiльця й вiд iменi всiх присутнiх попросив короля одружитися з тобою. Палата громад i палата лордiв дiйшли спiльного рiшення в цьому питаннi. Люди не визнають його королем, поки ти не будеш поруч iз ним. Вони звернулися до нього з петицiею, в якiй вiн не мiг вiдмовити iм. Вони менi це обiцяли, але я не була певна, що вони наважаться довести справу до кiнця. Усi дуже його бояться; але бiльше всього на свiтi хочуть мати на престолi дiвчину з роду Йоркiв i хочуть, щоб Вiйна кузенiв завершилася одруженням мiж кузенами. Нiхто не повiрить, що прийшов мир iз Генрихом Тюдором, якщо ти не будеш на тронi. Вони бачать у ньому лише претендента, якому пощастило. Вони сказали йому, що хочуть, аби вiн приеднався до Плантагенетiв, цiеi мiцноi лiнii. – Не думаю, що йому це сподобалося. – Вiн був розлючений, – весело сказала моя мати. – Але нiчого не мiг удiяти. Вiн мусить зробити тебе своею дружиною. – «Смиренною i розкаяною», – лагiдно нагадала iй я. – Справдi, смиренною i розкаяною, – весело погодилася вона. Вона подивилася на мое засмучене обличчя й засмiялася. – Це лише слова, – нагадала вона менi. – Слова, якi вiн може примусити сказати. Але натомiсть ми примусимо його одружитися з тобою i зробимо тебе королевою Англii, а тодi не матиме значення, яким е твiй девiз. Вестмiнстерський палац, Лондон Грудень 1485 року Знову королiвський герольд пiдiйшов до наших дверей i повiдомив, що король мае приемнiсть навiдати нас. Але цього разу вiн мае намiр тут пообiдати й з ним прибудуть близько двадцяти чоловiк iз його двору. Моя мати розпорядилася, щоб груми кухонь i питва з’явилися до неi з меню страв i вин, якi можуть бути приготовленi й поданi на стiл цього ж таки дня, i звелiла iм працювати. Вона органiзовувала банкети з десятками страв, якi подавалися сотням людей, коли була королевою в цьому самому палацi, а мiй батько був найулюбленiшим королем Англii. Вона була рада, що зможе показати Генриху, чоловiковi, який згаяв п’ятнадцять рокiв на задвiрках маленького двору Бретанi, висланий з Англii, вiдчуваючи постiйний страх за свое життя, як досконало можна правити великим палацом. Хлопець-опалювач пiднявся сходами, несучи ванну, а дiтей Ворiкiв вiдiслали до iхнiх кiмнат i наказали не спускатися сходами й навiть не пiдходити до вiкон. – Чому так? – запитала мене Маргарет, прослизнувши до моеi кiмнати за покоiвками, якi несли оберемок теплоi бiлизни й пляшку трояндовоi води, щоб я сполоснула нею волосся. – Невже ваша ясновельможна мати думае, що Теддi не досить моторний, аби зустрiти короля? – Вона почервонiла. – Ваша мати соромиться нас? – Мати не хоче, щоб король побачив тут хлопця з родини Йоркiв, – коротко вiдповiла я. – Ви з Едвардом тут нi до чого. Генрих, звичайно, знае про вас обох, можете бути певнi, що його мати, яка ретельно цiкавиться всiм, що е в Англii, не забула про вас. Вона тримае вас пiд постiйним наглядом; але ви будете в надiйнiшiй безпецi, якщо не потраплятимете iм на очi. Меггi зблiдла. – Ви думаете… думаеш, король може забрати Теддi? – Нi, – сказала я. – Але нема потреби, щоб вони обiдали разом. Немае сумнiву, буде лiпше, якщо ми подбаемо, аби вони не зустрiчалися. Крiм того, якщо Теддi скаже Генриху, що вiн сподiваеться стати королем, вiн поставить його в незручне становище. Вона коротко засмiялася. – Було б лiпше, аби нiхто йому не казав, що вiн наступний у черзi претендентiв на трон, – сказала вона. – Вiн сприйняв це надто близько до серця. – Краще йому не потрапляти на очi Генриху, поки той не звикне до всього, – сказала я. – Теддi чудовий хлопчик, але годi сподiватися, що вiн не бовкне чогось зайвого. Вона роззирнулася навколо себе на приготування до моеi ванни, подивилася, як розстеляють для мене мою нову сукню, яку кравець привiз сьогоднi з Сiтi, зеленого кольору Тюдорiв iз бантами на плечах. – Вам дуже не хочеться одружуватися з ним, Елiзабет? Я стенула плечима, не бажаючи признаватися, як менi боляче. – Я принцеса з династii Йоркiв, – сказала я. – Я повинна зробити це, я завжди була повинна одружитися з кимось таким, хто вiдповiдав би планам мого батька. Я була заручена ще в колисцi. Я не мала вибору; але я нiколи й не сподiвалася, що матиму вибiр, крiм одного випадку, але тепер я сприймаю той випадок як чарiвну нагоду, як мрiю. Коли настане твiй час, тобi теж доведеться одружитися так, як тобi накажуть. – Ви сумуете? – запитала вона, така мила й серйозна дiвчинка. Я похитала головою. – Я не вiдчуваю нiчого. – Я сказала iй правду. Це, мабуть, для мене найгiрше. Я взагалi не вiдчуваю нiчого. Двiр Генриха з’явився вчасно, усi гарно вдягненi, з сором’язливо прихованими усмiшками. Половина його двору складалася з наших давнiх друзiв; бiльшiсть iз нас спорiдненi шлюбом, якщо не кров’ю. Лорди не говорили багато, коли заходили й вiталися з нами, як вони мали звичай робити, коли ми були королiвською родиною, розважаючи iх тут, у палацi. Мiй кузен Джон де Ла Поль, якого Ричард оголосив своiм наступником перед битвою пiд Босвортом, прийшов iз матiр’ю, моею тiткою Єлизаветою. Вона й уся ii родина тепер стали лояльними Тюдорами й вiтають нас обережними усмiшками. Моя друга тiтка Катерина, що тепер мае прiзвище Тюдор, прийшла сюди попiдруч iз дядьком короля Джаспером; але зробила моiй матерi не менш глибокий реверанс, нiж завжди, й пiдвелася, щоб обмiнятися з нею теплим поцiлунком. Мiй дядько Едвард Вудвiл, рiдний брат моеi матерi, перебував серед придворних Тюдора й був почесним i довiреним другом нового короля. Вiн товаришував iз Генрихом, вiдколи той подався у вигнання i воював у його вiйську в битвi пiд Босвортом. Вiн низько вклонився над материною рукою, потiм поцiлував ii в обидвi щоки як брат, i я почула, як вiн прошепотiв: – Приемно бачити тебе на твоему звичному мiсцi, Лiзi, твоя милiсть! Мати влаштувала пречудовий обiд iз двадцяти двох страв, i, коли всi поiли й тарiлки та розкладнi столи були прибранi, моi сестри Сесилiя й Анна станцювали перед королiвським двором. – Будь ласка, принцесо Єлизавето, станцюйте для нас, – коротко наказав менi король. Я подивилася на матiр; ми з нею домовилися, що я не танцюватиму. Востанне я танцювала в цих кiмнатах на Рiздво, й на менi була шовкова сукня, не менш розкiшна, нiж на королевi Аннi, пошита за тiею самою моделлю, наче щоб пiдсилити порiвняння мiж нею i мною – я була на десять рокiв молодшою, нiж вона; i ii чоловiк, король Ричард, не мiг вiдвести вiд мене очей. Весь двiр знав, що вiн закохався в мене й що вiн покине свою стару хвору дружину, щоб поеднатися зi мною. Я танцювала з сестрами, але вiн бачив тiльки мене. Я танцювала перед сотнями людей, але тiльки для нього. – Якщо ваша ласка, – сказав король Генрих, i я зустрiлася з прямим поглядом його карих очей i зрозумiла, що вiдмовитися не можу. Я пiдвелася зi стiльця й подала руку Сесилii, якiй довелося бути моiм партнером, хотiла вона цього чи не хотiла, й музики заграли сальтарело. Сесилiя багато разiв танцювала зi мною для короля Ричарда, й, побачивши, як скривилися ii губи, я зрозумiла, що вона теж про це думае. Вона могла почуватися як рабиня, змушена догоджати султановi, але в ту мить найбiльш приниженою була я – i це ii трохи втiшало. То був швидкий танець зi стрибком пiсля кожного кроку, а ми обидвi були прудкi й грацiознi. Ми кружляли по кiмнатi, сходячись i розходячись до iнших партнерiв, а потiм зустрiчалися знов у центрi зали. Музики закiнчили фанфарами, й ми зробили реверанс королю й одна однiй, повернулися назад i стали бiля матерi розчервонiлi, трохи спiтнiлi й засапанi, а тим часом музики стали грати для короля. Вiн слухав iх уважно, вiдбиваючи однiею рукою ритм на бильцi стiльця. Безперечно, вiн любив музику i, коли вони закiнчили фанфарами, нагородив iх золотою монетою, пристойною винагородою, але не королiвською. Спостерiгаючи за ним, я зрозумiла, що вiн так само ощадливий iз грiшми, як i його мати. Цього молодика не виховували в переконаннi, що свiт повинен посадити його на трон. Це був не той молодик, який звик до королiвського статку й безтурботно його гайнуе. Не був схожий вiн на короля Ричарда, який вважав, що чоловiк шляхетний мае жити, як лорд, i роздавав свое багатство людям. Далi музики заграли для загального танцю, а король нахилився до моеi матерi i сказав, що хотiв би провести певний час на самотi зi мною. – Звичайно, ваша величносте. Вона наготувалася пiти геть вiд нас i забрати дiвчат iз собою, залишивши нас самих у кiнцi великоi зали. – На самотi, й щоб нас нiхто не тривожив, – сказав вiн, зупиняючи ii порухом руки. – У приватнiй кiмнатi. Вона завагалася, i я зрозумiла, що вона обмiрковуе ситуацiю. По-перше, вiн король. По-друге, ми зарученi. А по-трете, так чи iнак вона не може йому вiдмовити. – Ви можете побути наодинцi в приватнiй кiмнатi за великим столом, – сказала вона. – Я простежу, щоб вас нiхто не потурбував. Вiн кивнув i пiдвiвся. Музики перестали грати, придворнi схилилися в сотнi поклонiв, а потiм розiгнулися й жадiбно стали спостерiгати, як король Генрих взяв мене за руку й повiв слiдом за моею матiр’ю через невисокий помiст i повз великий стiл, за яким ми обiдали, крiзь арковi дверi в кiнцi зали до приватних кiмнат. Усi збуджено спостерiгали, як ми покинули двiр i танцюристiв. Бiля дверей до приватноi кiмнати моя мати вiдступила назад i, здвигнувши плечем, пропустила нас досередини, нiби акторiв, якi зi сцени повернулися до приватного життя, життя, де не треба жити за сценарiем. Коли ми ввiйшли до кiмнати, вiн зачинив дверi. Я почула, як зовнi музики почали грати, звуки крiзь товсте дерево долинали сюди приглушеними. Так, нiби це було чимось звичайним, вiн обернув у замку великий ключ. – Що ви думаете, ви робите? – запитала я, здивована тим, як змiнилися його досi дуже чемнi манери. Вiн обернувся до мене й обхопив мене рукою за стан, притягши до себе захватом, з якого я не могла випручатися. – Я хочу познайомитися з тобою ближче, – сказав вiн. Я не вiдсахнулася вiд нього, як перелякана невинна дiвчина. Я просто стояла нерухомо. – Я хотiла б повернутися до зали. Вiн сiв на стiлець завбiльшки, як трон, i потяг мене вниз, так що я незручно сiла йому на колiно, нiби вiн був п’яний, а я була повiею в тавернi, за яку вiн щойно заплатив. – Нi. Я тобi сказав, я хочу познайомитися з тобою ближче. Я спробувала випручатися вiд нього, але вiн тримав мене мiцно. Якби я почала битися з ним, я пiдняла б руку на короля Англii й це було б актом зради. – Ваша величносте… – промовила я. – Схоже, я повинен одружитися з тобою, – сказав вiн, i в його голосi пролунала твердiсть. – Для мене велика честь, що парламент зацiкавлений у цiй справi. Схоже, ваша родина мае ще багато друзiв. Навiть серед тих, котрi вважають себе моiми друзями. Вони переконали мене в тому, що ви наполягаете на нашому одруженнi. Я втiшений, дякую вам за таку увагу. Як ми обое знаемо, ми зарученi вже протягом двох рокiв. Тож тепер ми маемо завершити нашi заручини. – Що? Вiн зiтхнув, наче я навiяла йому почуття неймовiрноi нудоти своею тупiстю. – Ми маемо завершити нашi заручини. – Я в цьому участi не братиму, – категорично заявила я. – Ти однаково це зробиш у першу нiч пiсля нашого весiлля. То чом не зробити цього тепер – яка рiзниця? – Бо це вкрие мене ганьбою! – вигукнула я. – Ви хочете зробити це в кiмнатах моеi матерi, коли моi сестри стоять лише на вiдстанi однiеi сходинки за цими дверима, у власному палацi моеi матерi, до нашого весiлля, щоб зганьбити мене! Вiн холодно всмiхнувся. – Я не думаю, що ти маеш досить честi, аби ii захищати, чи не так, Елiзабет? І будь ласка, не бiйся, що я вiдкрию, що ти не дiвчина. Я втратив лiк тiй кiлькостi людей, якi менi писали й повiдомляли, що ти коханка Ричарда. І тим, якi завдавали собi клопоту приiхати з Англii й розповiдали, що бачили, як ти прогулювалася з ним у садах, як вiн щоночi приходив до твоеi кiмнати, що ти була фрейлiною його дружини, але весь свiй час перебувала в його лiжку. І було багато таких, котрi казали, що вона померла вiд отруення i що це ти вкинула отруту в ii склянку. Італiйський порошок твоеi матерi знайшов собi ще одну жертву. Рiверси елегантно здолали ще одну перешкоду. Я була така нажахана, що майже втратила спроможнiсть говорити. – Я нiколи, нiколи не завдала б шкоди королевi Аннi. Вiн стенув плечима, так нiби не мало нiякого значення, була я чи не була царевбивцею. – Кому це тепер потрiбно? Думаю, ми обое натворили справ, про якi нам не хочеться згадувати. Вона мертва, й вiн мертвий, твоi брати мертвi, а ти заручена зi мною! – Моi брати! – вигукнула я, несподiвано напруживши свою увагу. – Вони мертвi. Не залишилося нiкого, крiм нас. – Звiдки ви знаете? – Я знаю. Ну ж бо, нахилися ближче до мене. – Ви говорите про моiх мертвих братiв i ви хочете зганьбити мене? Я ледве могла говорити, я задихалася вiд емоцiй. Вiн вiдхилився назад i засмiявся, нiби моi слова й справдi розвеселили його. – Справдi. Як можу я зганьбити таку дiвчину, як ти? Твоя репутацiя випереджае тебе на милi. Ти вже давно остаточно зганьблена. Я думав про тебе протягом останнього року не бiльше, анiж думають про злочинну хвойду. Я задихалася, коли вiн ображав мене, мiцно тримаючи за талiю i притискаючи мене до своiх гострих колiн, як ото притискають дитину, ласкаючи ii супроти ii волi. – Ви не можете бажати мене. Ви знаете, що я не хочу вас. – Це правда. Я не дуже люблю зiпсоване м’ясо, менi не потрiбне те, що залишив по собi iнший чоловiк. А надто менi не потрiбне те, що залишилося вiд мерця. Думка про Ричарда-узурпатора, який облапуе тебе, а ти лащишся до нього, викликае в мене глибоку огиду. – Тодi вiдпустiть мене! – закричала я i смикнулася геть, але вiн тримав мене мiцно. – Нi. Бо, як ти знаеш, я повинен одружитися з тобою; твоя вiдьма-мати наполягае на цьому. Парламент наполягае на цьому. Але я повинен знати, чи ти спроможна народити дитину. Я повинен знати, який товар менi пiдсунули. Оскiльки мене змушують одружитися з тобою, я наполягаю, щоб моя дружина могла народжувати дiтей. Нам потрiбен принц iз династii Тюдорiв. Ми втратимо все, якщо з’ясуеться, що ти безплiдна. Я боролася з усiх сил, намагаючись випручатися вiд нього, розiмкнути його дужi руки, вiдiрвати його пальцi вiд свого стану; але вiдiрватися вiд нього було неможливо, його руки стискали мене, нiби хотiли задушити. – То що, менi згвалтувати тебе? – сказав вiн, трохи засапавшись. – Чи ти задереш для мене цю симпатичну сукню i ми зробимо справу й повернемося на обiд до твоеi матерi? Можливо, ти станцюеш для нас iще? Для такоi шльондри, як ти, це неважко. На мить я завмерла вiд холодного жаху, дивлячись на його худе обличчя, а потiм, на мiй подив, вiн несподiвано схопив мене за зап’ясток i вiдпустив талiю, i я стрибнула з його колiн i стала перед ним. Я подумала про те, щоб випручати руку, стрибнути до дверей i втекти, але шкiра в мене на руцi горiла, там, де вiн ii схопив, а суворий вираз його обличчя запевняв, що я не зможу втекти, не матиму такоi нагоди. Я густо почервонiла, й сльози закапали у мене з очей. – Благаю вас, – сказала я слабким голосом, – благаю, не примушуйте мене робити це. Вiн майже стенув плечима, так нiби нiчого не мiг зробити, крiм як тримати мiй зап’ясток, наче я була в’язнем, а вiльною рукою вiн трохи задер краечок моеi сукнi, моеi зеленоi сукнi у стилi Тюдорiв. – Я охоче прийду до вас уночi… – запропонувала я. – Я таемно прийду до ваших кiмнат. Вiн засмiявся, гучно й зневажливо. – Проникнеш до королiвських кiмнат, як звикла ранiше? Отже, ти повiя, як я й думав. І я вiзьму тебе, як повiю. Тут i тепер. – Мiй батько… – прошепотiла я. – Ви сидите на його стiльцi, на стiльцi мого батька… – Твiй батько мертвий, а твiй дядько не був великим захисником твоеi честi, – сказав вiн i пирхнув, нiби справдi розвеселився. – Облиш про них думати. Задери свою сукню й залазь на мене. Ти не дiвчина. Ти знаеш, як це робиться. Вiн тримав мене мiцно, коли я повiльно нахилилася й пiдняла краечок сукнi. Другою рукою вiн стягнув штани й знову опустився на стiлець, розставивши ноги, а я пiдкорилася його жесту й посмику його руки й пiдступила до нього. Одна його рука ще тримала мене за зап’ясток, а друга пiдсмикнула вгору мою гаптовану чудовою вишивкою внутрiшню спiдничку, й вiн примусив мене розчепiрити ноги й опуститися зверху на нього, нiби я справдi була хвойдою, якою вiн мене називав. Вiн потяг мене вниз на себе, туди, де вiн сидiв на стiльцi, й штовхнув свое тiло вгору не бiльше як дванадцяток разiв. Його гарячий подих, коли вiн пiднявся до мого обличчя, пахнув обiдом, i я заплющила очi й вiдвернула обличчя вбiк, стримуючи дихання. Я не посмiла думати про Ричарда. Якби я подумала про Ричарда, який брав мене з такою радiстю й шепотiв мое iм’я на вершинi блаженного захвату, я б, либонь, виблювала. На мое щастя, Генрих застогнав пiд час своеi миттевоi насолоди, i я розплющила очi й побачила, що вiн утупився в мене, а його карi очi стали зовсiм пустими й бiлими. – Не плач, – сказав вiн, коли я злiзла з нього й витерлася краечком своеi тонкоi сорочки. – Як ти звiдси вийдеш i подивишся в обличчя своiй матерi та на мiй двiр, якщо ти плакатимеш? – Ви зробили менi боляче, – кинула я з огидою. Я показала йому червоний рубець на зап’ястку, а потiм нахилилася й пiдсмикнула вниз пожмакану бiлизну та нову сукню веселого зеленого кольору Тюдорiв. – Я прошу пробачення за це, – сказав вiн байдужим тоном. – Надалi я не робитиму тобi боляче. Якби ти не пручалася, я не тримав би тебе так мiцно. – Надалi? – Твоя фрейлiна або твоя чарiвна сестра, або навiть твоя доброзичлива мати проводжатимуть мене до твоiх кiмнат. Я приходитиму до тебе. Ти бiльше нiколи не спатимеш у королiвському лiжку, тож навiть про це не думай. Ти скажеш своiй сестрi чи хто там iз тобою спить, щоб вона вкладалася спати десь-iнде. Я приходитиму щоночi ранiше пiвночi, в годину, яку сам обиратиму. Інколи можу прийти пiзнiше. Ти муситимеш чекати мене. Ти можеш сказати своiй матерi, що таким було твое бажання i мое. – Вона нiколи менi не повiрить, – вiдповiла я роздратовано, утираючи з обличчя сльози й облизуючи губи, щоб на них повернувся колiр. – Вона нiколи не повiрить, що я кликатиму вас для кохання. – Вона зрозумiе, що менi потрiбна дiтородна наречена, – гостро сказав вiн. – Вона зрозумiе, що ти муситимеш мати в черевi мою дитину на день нашого весiлля, бо iнакше не буде нiякого весiлля. Я не буду таким йолопом, щоб дозволити накинути собi безплiдну наречену. Ми з цим погодилися. – Ми? – повторила я. – Ми на це не погоджувалися. Я нiколи не казала, що погоджуюся на це. І моя мати нiколи не повiрить, що я погодилася, аби ви мене зганьбили, що ми домовилися про це спiльно. Вона вiдразу зрозумiе, що це не мое бажання, а ваше, i що ви згвалтували мене. Вiн усмiхнувся вперше. – О, ти мене не зрозумiла. Коли я сказав «ми», то я не мав на увазi тебе й мене. Я не можу собi уявити, щоб я говорив про тебе й про себе, як «ми». Нi, я мав на увазi себе i свою матiр. Я перестала вовтузитися зi своею спiдницею й обернулася, щоб подивитися на нього з роззявленим вiд подиву ротом. – Ваша мати погодилася, щоб ви мене згвалтували? Вiн кивнув. – Чом би й нi? Я пробелькотiла: – Бо вона сказала, що буде моiм другом, бо вона сказала, що бачить, яка доля мене чекае. Моi слова анiтрохи не стурбували його, вiн не побачив нiякоi суперечностi мiж ii нiжним ставленням до мене i ii наказом, щоб вiн мене згвалтував. – Звичайно, вона бачить твою долю саме такою, – сказав вiн. – Усе це, – показав вiн жестом, який охопив мiй обдертий зап’ясток, моi червонi очi, мое приниження, бiль у паху й бiль у серцi, – усе це Божа воля, як сказала моя ясновельможна мати. Я вiдчула такий жах, що нiчого не могла вдiяти, а тiльки витрiщилася на нього. Вiн засмiявся й пiдвiвся, щоб запхати тонку сорочку в штани, й застебнувся. – Народити принца для династii Тюдорiв – це Божий акт, – сказав вiн. – Моя мати дивиться на нього майже як на святе таiнство. Хоч би яким болючим воно було. Я грубо витерла сльози зi свого обличчя. – У такому разi ви служите брутальному Боговi й брутальнiй матерi, – виплюнула я на нього. Вiн погодився. – Я знаю. Це iхня воля привела мене сюди. Це едине, на що я можу розраховувати. Вiн дотримав свого слова й став навiдувати мене щоночi, як той, хто ходить до аптеки по лiкувальнi п’явки, – регулярно, але без задоволення. Моя мати, стиснувши губи, перенесла мою спальню до кiмнати, розташованоi найближче до приватних сходiв, якi вели в сад i до того пiрса, де причалюе його баржа. Вона сказала Сесилii, що та мае спати з сестрами, а я тепер спатиму сама-одна. Вираз лютi на ii блiдому обличчi не дозволяв будь-яких коментарiв чи запитань навiть вiд Сесилii, яка згорала вiд цiкавостi. Моя високошановна мати сама впускала Генриха в незамкненi зовнiшнi дверi i в крижанiй мовчанцi проводила його до моеi кiмнати. Вона нiколи не казала йому жодного слова привiтання. Вона супроводжувала його до дверей i назад, як ворог, iз випростаною головою i з виразом зневаги. Вона чекала його в приватнiй залi зi свiчкою з пригашеним полум’ям. Вона не казала жодного слова прощання, коли вiн iшов геть, але вiдчиняла йому дверi й замикала iх за ним з мовчазною люттю. Вiн мусив мати залiзну рiшучiсть, щоб заходити до моеi кiмнати й виходити з неi повз опановану мовчазною ненавистю мою матiр, коли ii сiрi очi палахкотiли i встромлялися йому в спину, наче розжаренi прути. Я у своiй кiмнатi також мовчала, але пiсля першого вiзиту вiн став бiльш упевненим у собi, став робити паузи, щоб випити келих вина, перш нiж перейти до справи, вiн запитував, що я робила протягом дня, розповiдав менi про свою роботу. Вiн сiдав на стiльцi бiля вогню i з’iдав кiлька бiсквiтiв, сир i фрукти, перш нiж розстебнути штани i взяти мене. Поки вiн сидiв, дивлячись на вогонь, вiн розмовляв зi мною як iз рiвною, як людиною, котра може цiкавитися його днем. Вiн розповiдав менi про новини двору, про тих багатьох людей, яких вiн прощав, сподiваючись змiцнити свое правлiння, розповiдав i про своi плани для краiни. Мимоволi, хоч я завжди починала нiч у лютiй мовчанцi, я ловила себе на тому, що розповiдаю йому, як мiй батько робив те або те в тому чи в тому графствi, або про те, що Ричард планував зробити у своему королiвствi. Вiн слухав уважно й iнодi казав: «Добре, дякую тобi за розповiдь, я цього не знав». Вiн iз нiяковiстю усвiдомлював, що прожив життя у вигнаннi, розмовляв англiйською мовою з чужоземним акцентом – почасти бретонським, почасти французьким – i не знав нiчого про краiну, яку називав своею, крiм того, чого навчив його вiдданий дядько Джаспер i вчителi, яких вiн найняв. Вiн зберiг яскраву й добру пам’ять про Велс вiдтодi, коли був малим хлопцем i жив пiд опiкою Вiльяма Герберта, одного з найбiльших друзiв мого батька; але все iнше вiн знав лише вiд учителiв, вiд свого дядька Джаспера та з плутаних i погано намальованих мап, якими користувався у своему вигнаннi. Вiн дуже добре пам’ятав i розповiдав наче казку, як навiдувався до двору божевiльного короля, а моi мати, сестри i я були вперше ув’язненi в темному й холодному святилищi. Вiн пам’ятав тi часи як найважливiшi у своему дитинствi, коли його мати переконувала його, що iх буде навiки поновлено як королiвську родину, й вiн несподiвано повiрив iй i знав, що Бог подаруе йому долю, яка вирiшиться на полi битви, тож вона мае рацiю. – О, ми бачили, як ви пропливали повз нас на баржi, – сказала я, спогадуючи. – Я побачила вас на освiтленiй сонцем рiчцi, коли ви пливли до двору, тодi як ми були замкненi й хворi в непрогляднiй темрявi. Вiн розповiв, що став навколiшки, i його благословив Генрих Шостий, i коли рука короля доторкнулася до його голови, вiн мав таке вiдчуття, нiби до нього доторкнувся святий. – Вiн був бiльше святим, анiж королем, – сказав вiн менi з почуттям захвату, наче проповiдник, який хоче, щоб йому повiрили. – Ви могли вiдчути це в ньому, вiн був святий, вiн був, як янгол. Потiм вiн несподiвано замовк, наче пригадавши, що то був чоловiк, якого вбив увi снi мiй батько, коли божевiльний король був дурний, як мала дитина, довiряючи честi династii Йоркiв, на яку не можна було покладатися. – Вiн був святим i мучеником, – звинуватливо сказав вiн. – Вiн помер пiсля того, як помолився. Вiн помер у станi благодатi. Загинув вiд рук тих, котрi були не бiльше як еретиками, зрадниками, царевбивцями. – Мабуть, i справдi, – промурмотiла я. Щоразу, коли ми розмовляли, ми наче нагадували одне одному про якийсь конфлiкт. Нашi доторки нiби залишали одне на одному кривавi вiдбитки. Вiн усвiдомлював, що вчинив дуже пiдло, проголосивши себе королем ще перед битвою, в якiй загинув Ричард. Кожен, хто воював у той день на боцi помазаного короля, тепер може бути названий зрадником i законно засуджений до страти. У такий спосiб вiн обернув правосуддя ногами догори й почав свое правлiння як тиран. – Нiхто ранiше так не робив, – зауважила я. – Навiть королi з династiй Йоркiв i Ланкастерiв визнавали, що йшлося про суперництво мiж двома домами i що будь-який чоловiк мiг стати на той чи iнший бiк, не втрачаючи честi. А ви назвали людей, якi лише постраждали, зрадниками. Ви назвали iх зрадниками, хоч iхня провина полягае лише в тому, що вони програли битву. Ви стверджуете, що кожний переможець мае слушнiсть. – Це здаеться жорстоким, – погодився вiн. – Це здаеться лицемiрством. Як iх можна називати зрадниками, якщо вони захищали законного кроля проти чужоземного вторгнення? Це суперечить закону й здоровому глуздовi. І Божiй волi також, я думаю. Вiн усмiхнувся, так нiби нiщо не мало значення бiльше, як незаперечне утвердження правлiння Тюдорiв. – О, нi, це нiяк не може суперечити волi Бога. Моя мати найсвятiша з жiнок, а вона так не думае. – Невже вона мае бути единим суддею? – рiзко запитала я. – Суддею Божоi волi? І закону Англii? – Звiсно, я довiряю лише ii судженням, – вiдповiв вiн i всмiхнувся. – Звичайно, я вiддам перевагу ii порадам, а не твоiм. Вiн випив склянку вина й помахом руки покликав мене до лiжка з веселою безпосереднiстю, що, як я починаю думати, приховувала його власну нiяковiсть тим, що вiн робить. Я лежала на спинi, нерухома, як камiнь. Я нiколи не пiдiймала край своеi сукнi, навiть не допомагала йому прибрати ii, коли вона йому заважала. Я дозволяла йому брати себе без жодного слова протесту й вiдвертала обличчя до стiни. Коли вiн уперше нахилився, щоб поцiлувати мене в щоку, його поцiлунок потрапив менi на вухо, i я не звернула на нього уваги, нiби то був доторк мухи, що там пролетiла. Вестмiнстерський палац, Лондон Рiздво 1485 року Пiсля трьох тижнiв такого життя я пiшла до матерi. – Я пропустила свiй термiн, – сказала я напрямки. – Думаю, це знак. Вираз радостi в неi на обличчi був достатньою вiдповiддю. – О, моя люба! – Вiн повинен одружитися зi мною негайно. Я не хочу зазнати публiчноi ганьби. – Вiн не матиме причин вiдкладати шлюб. Це те, чого вони хотiли. Просто чудо, що ти виявилася такою плодючою. Але я була такою самою, i моя мати теж. Ми жiнки, яких Бог благословив дiтьми. – Так, – сказала я, не вiдчувши нiякоi радостi у своему голосi. – Але я не маю вiдчуття, що Вiн мене благословив. Ця дитина зачата не в коханнi. Й навiть не в законному шлюбi. Вона знехтувала безвиразнiсть мого голосу й напругу на моему блiдому обличчi. Вона пригорнула мене до себе й поклала руку на мiй живiт, плаский i гладенький, як i завжди. – Це благословення, – запевнила вона мене. – Нова дитина, можливо, хлопчик, можливо, принц. І не мае значення, що ти зачала його пiд примусом. Головне, щоб вiн вирiс сильним i високим, i ми зробимо його своiм власним, трояндою Йоркiв на тронi Англii. Я стояла в ii обiймах, наче слухняна племiнна кобила, i я знала, що вона мае рацiю. – Ти скажеш йому чи я? Вона не стала вагатися. – Скажи йому ти, – запропонувала вона. – Вiн буде щасливий, коли почуе про це вiд тебе. Це буде першою доброю новиною, яку ти зможеш йому принести. – Вона всмiхнулася менi. – Першою з багатьох, я сподiваюся. Я не змогла всмiхнутися iй у вiдповiдь. – Мабуть, що так. Цього вечора вiн прийшов рано, i я налила йому вина й заперечливо пiдняла руку, коли вiн хотiв повести мене до лiжка. – Я пропустила своi мiсячнi, – спокiйно сказала я. – У мене, мабуть, буде дитина. Не було сумнiву, що на його обличчi з’явився радiсний вираз. Воно розчервонiлося, вiн узяв моi руки й притяг мене ближче до себе, так нiби хотiв обняти мене й пригорнути до себе з любов’ю. – О, я радий, – сказав вiн. – Дуже радий. Дякую тобi, що ти сказала менi, це дало менi велику полегкiсть. Нехай Бог благословить тебе, Елiзабет. Благословить тебе й ту дитину, яку ти зачала. Це велика новина. Це найкраща новина з усiх можливих. – Вiн обернувся й пiдiйшов до вогню, а потiм повернувся до мене. – Це справдi добра новина. А ти така гарна! Й така плодюча! Я кивнула, мое обличчя залишилося кам’яним. – Ти знаеш, чи це буде хлопчик? – запитав вiн. – Поки що рано знати нехай там що, – вiдповiла я. – Зрештою жiнка може пропустити своi мiсячнi через нещастя або шок. – Тодi я сподiваюся, ти не була нещасливою й не пережила шок, – весело сказав вiн, наче я не пережила потрясiння й не була згвалтована. – І сподiваюся, ти носиш хлопчика з роду Тюдорiв. – Вiн поплескав мене по животу, такий собi доторк власника, наче ми були вже одруженi. – Це означае все. Ти вже сказала своiй матерi? Я похитала головою, вiдчувши легеньку зухвалу радiсть вiд того, що збрехала йому. – Я зберегла щасливу новину, щоб насамперед повiдомити ii вам. – Я скажу своiй матерi, коли повернуся вночi додому. – Вiн був абсолютно глухий до мого похмурого тону. – Я нiчого приемнiшого сказати iй би не мiг. Вона замовить подячну молитву своему священиковi. – Ви повернетеся додому пiзно, – завважила я. – Уже минула пiвнiч. – Вона чекае на мене, – сказав вiн. – Вона нiколи не лягае спати, доки я не повернуся. – Чому? – запитала я з легкою iронiею. У нього вистачило сором’язливостi почервонiти. – Вона любить провести мене до лiжка, – признався вiн. – Вона завжди цiлуе мене перед сном i бажае менi на добранiч. – Вона цiлуе вас на добранiч? – запитала я, подумавши про холодне серце жiнки, яка послала сина згвалтувати мене, а потiм дочекалася, щоб поцiлувати його на добранiч. – Багато рокiв вона не мала змоги поцiлувати мене перед тим, як я лягав спати, – спокiйно вiдповiв вiн. – Довго вона не знала, де я спав i навiть чи мiг я спати в безпецi. Вона любить перехрестити менi лоба й поцiлувати мене на нiч. Але сьогоднi, коли вона прийде благословити мене, я скажу iй, що в тебе дитина, i сподiваюся, що це буде син. – Я думаю, що в мене буде дитина, – обережно сказала я. – Але це тiльки першi днi. Я не можу бути певна. Не кажiть iй, що я впевнена. – Я знаю, знаю. Ти, звичайно, думаеш, я поводився егоiстично, але я думав лише про iнтереси династii Тюдорiв. Та коли ти народиш сина, твоя родина належатиме до королiвського дому Англii i твiй син стане королем. Ти будеш у тому становищi, в якому ти народилася бути, й вiйни мiж кузенами закiнчаться назавжди, бо ми одружимося й ти народиш дитину. Ось як усе мае бути. Це едине щасливе закiнчення, яке може настати для цiеi вiйни й цiеi краiни. Ти всiх нас приведеш до миру. – Вiн подивився на мене так, нiби хотiв обняти й поцiлувати мене. – Ти привела нас до миру й до щасливого кiнця. Я повела плечем перед ним. – Я думала про iнше закiнчення, – сказала я, пригадавши короля, якого я кохала, який хотiв, щоб я народила йому сина, i сказав, що ми назвемо його Артуром на честь Камелота, то був би королiвський наступник, зачатий не з холодною рiшучiстю та в гiркотi, а з любов’ю, що знаходила собi вихiд у палких таемних побаченнях. – Навiть тепер можуть бути iншi закiнчення, – сказав вiн обережно, взявши мене за руку й лагiдно тримаючи ii. Вiн знизив голос, наче хтось мiг пiдслухати його в цiй нашiй найприватнiшiй кiмнатi. – Ми досi маемо ворогiв. Вони ховаються, але я знаю, що вони е. І якщо в тебе народиться дiвчинка, це буде для мене недобре й нашi сподiвання виявляться марними. Але ми наполегливо молитимемося, щоб ти носила в собi хлопчика з династii Тюдорiв. Я скажу матерi, щоб вона органiзувала наше весiлля. Принаймнi ми тепер знаемо, що ти спроможна народжувати дiтей. Навiть якщо нас спiткае невдача й ти народиш дiвчинку, ми знатимемо, що наступного разу ти зможеш народити хлопчика. – А що ви зробили б, якби я не змогла завагiтнiти? – з цiкавiстю запитала я. – Якби ви взяли мене, але дитина не народилася б? Я розумiла, що цей чоловiк та його мати мали плани для будь-яких ситуацiй, вони були завжди напоготовi. – Твоя сестра, – коротко вiдповiв вiн. – Я одружився б iз Сесилiею. Я хапнула повiтря вiд несподiванки. – Але ж ви сказали, вона одружиться iз сером Джоном Велсом? – Так. Але якби ти виявилася безплiдною, я мусив би знайти дружину з династii Йорк, що народила б менi сина. Цю роль довелося б виконати iй. Я скасував би ii шлюб iз сером Джоном i взяв би ii собi. – І ви згвалтували б i ii? – рiзко кинула я, забравши в нього руку. – Спочатку мене, а потiм мою сестру? Вiн пiдняв плечi й викинув руки вперед жестом цiлком французьким, нiчого англiйського в ньому не було. – Звичайно. Я не мав би iншого вибору. Я повинен узяти лише таку дружину, яка зможе народити менi сина. Навiть ти змогла переконатися в тому, що я здобув трон не для себе, а для того, щоб створити нову королiвську родину. Я беру дружину не для себе, а для того, щоб створити нову королiвську династiю. – Тодi ми схожi на найубогiших сiльських людей, – гiрко сказала я. – Вони одружуються лише тодi, коли мае народитися дитина. Вони кажуть, що варто купувати телицю лише з телям. Вiн засмiявся, зовсiм не збентежений. – Вони так кажуть? Тодi я справдi англiець. – Вiн затягнув шнурки на своему поясi й засмiявся. – Отже, я став англiйським селянином! Я скажу про це своiй високошанованiй матерi сьогоднi вночi, й вона напевне прийде побачитися з тобою завтра. Вона молилася про це щоночi, поки я тут робив свою справу. – Вона молилася, поки ви мене гвалтували? – запитала я. – Це не згвалтування, – вiдповiв вiн. – Годi говорити такi дурницi. Не будь дурепою. Оскiльки ми зарученi, то це не може бути згвалтуванням. Як моя дружина ти не можеш менi вiдмовити. Я маю на тебе право як твiй законний наречений. Вiднинi до самоi своеi смертi ти нiколи не зможеш вiдмовити менi. Мiж нами не може бути згвалтування, а можуть бути лише моi права i твiй обов’язок. Вiн подивився на мене й побачив, як протест завмер на моiх губах. – Ти програла свою битву пiд Босвортом, – нагадав вiн менi. – Ти належиш до трофеiв тiеi битви. Колдгаберський палац, Лондон Свято Рiздва 1485 року На свято Рiздва мене запросили зробити вiзит своему нареченому при дворi, й мене провели до найкращих кiмнат Колдгаберського палацу, де його мати тримае свiй двiр. Коли я увiйшла з матiр’ю та двома сестрами, у кiмнатi зашепотiлися. Фрейлiна, що читала Бiблiю, пiдняла голову, побачила мене й замовкла, й у кiмнатi запанувала тиша. Ледi Маргарет, яка сидiла на стiльцi пiд балдахiном, так нiби вона була коронованою королевою, пiдвела голову й спокiйно дивилася, як ми наближалися до неi. Я зробила реверанс; я побачила, як позад мене моя мати ретельно визначила висоту свого присiдання й вiдразу ж стала на рiвнi ноги. Ми пiдготували цей найскладнiший рух у кiмнатах моеi матерi, намагаючись визначити точний рiвень шанобливостi. Моя мати тепер ставилася до ледi Маргарет iз холодною неприязню, а я не збиралася прощати ii наказ своему сину згвалтувати мене перед одруженням. Лише Сесилiя й Анна зробили своi реверанси з нiчим не ускладненою шанобливiстю, як двое принцес нижчого ранку всемогутнiй матерi короля. Сесилiя навiть пiдвелася на ноги з вдячною усмiшкою на устах, як хрещениця ледi Маргарет, яка розраховувала на добру волю цiеi могутньоi жiнки, аби переконатися, що справа з ii одруженням просуваеться. Моя сестра не знала, i я нiколи iй не скажу, що вони взяли б ii з такою самою холодною рiшучiстю, як узяли мене, якби я не завагiтнiла, й згвалтували б ii замiсть мене, поки ця жiнка з кам’яним обличчям молилася б, щоб сестра змогла зачати дитину. – Ласкаво просимо до Колдгарбера[1 - Coldharbour – холодна гавань (англ.). (Прим. пер.)], – сказала ледi Маргарет, i я подумала, що це влучна назва, бо важко уявити собi бiльш жалюгiдну й недружню гавань. – І до нашоi столицi, – провадила вона, так нiби нашi дiвчата не виросли тут, у Лондонi, поки вона застрягла з маленьким i нiкчемним чоловiком у сiльськiй мiсцевостi, ii син перебував у вигнаннi, а ii дiм зазнав цiлковитоi поразки. Моя мати оглянула кiмнати й побачила на сидiннях бiля вiкон дешевi подушки, а замiсть гобеленiв на стiнах поганi копii. Ледi Маргарет Бофорт була дбайливою, а точнiше сказати нiкчемною й вульгарною господинею. – Дякую, – вiдповiла я. – Я активно зайнялася пiдготовкою до весiлля, – сказала вона. – Ти можеш прийти наступного тижня й узяти свою сукню в королiвському гардеробi. Твоi сестри i твоя мати теж. Я вирiшила, що присутнi будете всi ви. – Менi дозволено бути присутньою на власному весiллi? – сухо запитала я, i побачила, як вона почервонiла вiд роздратування. – Я мала на увазi всю вашу родину, – поправила вона мене. Моя мати подарувала iй безвиразну усмiшку. – А як щодо принца Йоркського? – запитала вона. Запанувала раптова мовчанка, нiби трiскучий мороз несподiвано перетворив кiмнату на шматок криги. – Принца Йоркського? – повiльно запитала ледi Маргарет, i я вiдчула тремтiння в ii голосi. Вона подивилася на мою матiр переляканим поглядом, нiби сподiвалася почути щось жахливе. – Що ви маете на увазi? Якого принца Йоркського? Що ви говорите? Що говорите ви тепер? Моя мати зустрiла ii погляд безвиразно. – Ви не забули про принца Йоркського? Ледi Маргарет побiлiла, як снiг. Я побачила, як вона вчепилася в бильця свого крiсла, й нiгтi на ii пальцях побiлiли вiд панiчного стискання. Я подивилася на свою матiр. Вона втiшалася цiею ситуацiею, як дресирувальник, що дражнить ведмедя довгим залiзним прутом. – Що ви маете на увазi? – запитала ледi Маргарет надтрiснутим вiд страху голосом. – Ви ж не хочете сказати… – Вона судомно ковтнула повiтря, нiби готувалася до того, що iй сказати далi. – Ви ж не маете на увазi… Одна з ii ледi ступила крок уперед. – Ваша милосте, вам погано? Моя мати дивилася на цю сцену з неуважною цiкавiстю – так алхiмiк може спостерiгати за вiдомим йому перетворенням елементiв. Мати короля пiдвелася, нажахана однiею згадкою про принца Йоркського. Моя мати якусь мить тiшилася цим видовищем, потiм вирiшила розвiяти чари. – Я мала на увазi Едварда Ворiкського, сина Джорджа, герцога Кларенського, – лагiдно промовила вона. Ледi Маргарет, затремтiвши, видихнула повiтря. – А, ви про дiтей Ворiкiв, – сказала вона. – Про хлопця Ворiкiв. Я забула про хлопця Ворiкiв. – А про кого ж я вам казала? – запитала моя мати лагiдним голосом. – Про кого iншого я могла згадати? – Я не забула про дiтей Ворiкiв, – сказала ледi Маргарет, повертаючи собi свою мало не втрачену гiднiсть. – Я замовила для них одяг теж. А також сукнi для ваших найменших дочок. – Я дуже задоволена, – сказала моя мати приязним голосом. – А коронацiя моеi дочки? – Вона коронуеться згодом, – сказала ледi Маргарет, намагаючись приховати, що вона досi хапае ротом повiтря, неспроможна отямитися вiд шоку, ковтаючи слова, як ковтае повiтря викинутий на берег короп. – Пiсля весiлля. Коли я вирiшу. Одна з ii ледi пiднесла iй склянку мальвазii, i вона зробила ковток, потiм ще один. Солодке вино повернуло iй колiр обличчя. – Пiсля весiлля вони вирушать у подорож, щоб показатися людям. Коронацiя буде пiсля народження наступника трону. Моя мати кивнула, нiби це питання не мало для неi ваги. – Звичайно, вона народилася принцесою, – зауважила вона, таемно втiшена, що народитися принцесою набагато краще, нiж претендувати на трон. – Як на мене, то кожна дитина мае народитися у Вiнчестерi, в серцi стародавнього королiвства, Артурового королiвства, – заявила ледi Маргарет, намагаючись повернути свiй авторитет. – Мiй син належить до династii Артура Пендрагона. – Справдi, – приязно вигукнула моя мати. – Я думала, вiн народився вiд незаконнонародженого Тюдора й принцеси-вдови з роду Валуа. З iхнього шлюбу, який нiколи не був доведений. Який стосунок це мае до династii короля Артура? Ледi Маргарет пополотнiла вiд лютi, i я хотiла смикнути матiр за рукав, щоб вона перестала мучити цю жiнку. Вона примусила ледi Маргарет похвилюватися, нагадавши iй про принца Йоркського, але ми прохачi в цьому новому дворi й нема нiякого резону гнiвати його найвпливовiшу жiнку. – Я не маю потреби пояснювати походження свого сина вам, чий титул був вiдновлений лише нами, пiсля того як вас назвали перелюбницею, – брутально кинула ледi Маргарет. – Я повiдомила вам про пiдготовку до весiлля й не смiю затримувати вас далi. Моя мати пiдвела голову й усмiхнулася. – Дякую вам, – сказала вона з королiвською гiднiстю. – Ви багато для нас зробили. – Мiй син хоче бачити принцесу Єлизавету, – сказала ледi Маргарет, кивнувши пажу. – Проведiть принцесу до приватних апартаментiв короля. Я не мала iншого вибору, як пройти через промiжну кiмнату до покоiв короля. Схоже, цi двое нiколи не були далi одне вiд одного, як через однi дверi. Вiн сидiв за столом, яким – я одразу впiзнала: ним користувався в цьому палацi мiй коханець Ричард, а виготовлений вiн був для мого батька, короля Едварда. Менi було так дивно бачити Генриха на стiльцi мого батька, бачити, як вiн пiдписуе документи на столi Ричарда, так нiби вiн i сам був королем – аж поки я пригадала, що вiн i справдi король i його блiде стурбоване обличчя скоро буде викарбуване на всiх монетах Англii. Вiн щось диктував клерковi з переносним письмовим столом, пiдвiшеним на його шиi, з одним пером у руцi, а другим заткнутим за вухо, та коли Генрих побачив мене, вiн привiтно всмiхнувся, помахом руки вiдiслав клерка геть, охоронцi зачинили за ним дверi, й ми залишилися самi-однi. – Вони плюються одна на одну, як коти на даху? – засмiявся вiн. – Вони не зберегли велику любов одна до одноi, чи не так? Я була така рада знайти союзника, що я майже вiдповiла на його дружне звертання, але за мить спам’яталася. – Ваша мати всiм розпоряджаеться, як звичайно, – холодно вiдповiла я. Весела усмiшка зникла з його обличчя. Вiн хмурився щоразу, коли чув критичнi зауваження щодо неi. – Ти мусиш зрозумiти, що вона чекала на цi хвилин протягом усього свого життя. – Звичайно, ми знаемо й розумiемо. Вона повiдомила про це всiм. – Я завдячую iй усiм, – холодно вiдказав вiн. – Я не потерплю жодного слова, сказаного проти неi. Я кивнула. – Я знаю. Вона також повiдомляе це всiм. Вiн пiдвiвся зi стiльця й обiйшов стiл, щоб пiдiйти до мене. – Елiзабет, ти будеш ii невiсткою. Ти навчишся шанувати й любити та цiнувати ii. Ти знаеш, протягом усiх тих рокiв, коли твiй батько був на тронi, моя мати нiколи не втрачала своеi мрii. Я зцiпила зуби. – Я знаю, – сказала я. – Усi знають. Вона також розповiдае про це всiм. – Ти повинна захоплюватися нею за це. Я не могла примусити себе сказати, що я захоплююся нею. – Моя мати також надзвичайно вперта жiнка, – обережно мовила я. Подумки я сказала собi: але я не захоплююся нею, як мала дитина, вона не розмовляе тiльки про мене, нiби вона не мала нiчого в життi, крiм однiеi зiпсованоi дитини. – Я не сумнiваюся, що тепер вони сповненi жовчi одна проти одноi, але ранiше вони були подругами й навiть союзниками, – нагадав вiн менi. – Коли ми одружимося, вони об’еднаються. Вони матимуть онука, якого любитимуть. Вiн зробив паузу, нiби хотiв, аби я щось сказала про iхнього онука. Незалежно вiд своеi волi я промовчала. – З тобою все гаразд, Елiзабет? – Так, – коротко вiдповiла я. – А твоi мiсячнi не почалися? Я скреготнула зубами, не бажаючи обговорювати щось таке iнтимне з ним. – Нi. – Це добре, ох, як це добре, – промовив вiн. – Це найважливiша рiч у свiтi! Його гордiсть i збудження були б надзвичайно приемними вiд коханого чоловiка, але його слова шкрябали менi душу. Я дивилася на нього з холодною ворожiстю i зберiгала мовчанку. – Так от, Елiзабет, я лише хотiв тобi сказати, що наше весiлля вiдбудеться в день святоi Маргарити Угорськоi. Моя мати все спланувала, тобi не доведеться робити нiчого. – Крiм дати свою згоду й пiти пiд вiнець, – докинула я. – Думаю, навiть ваша мати погодиться з тим, що я повинна дати свою згоду. Вiн кивнув. – Дати свою згоду й здаватися щасливою, – докинув вiн. – Англiя хоче бачити веселу наречену, i я теж. Маргарита Угорська була принцесою, як i я, але вона жила в монастирi в такiй убогостi, що заморила себе постом до смертi. Вибiр дня для весiлля моею свекрухою не проминув моеi уваги. – Скромна й розкаяна, – нагадала я йому про девiз, який обрала для мене його мати. – Скромна й розкаяна, як свята Маргарита. Вiн знайшов у собi бажання засмiятися. – Ти можеш бути такою самою скромною й розкаяною, якою ти здаешся. Вiн усмiхнувся й мав такий вигляд, нiби от-от вiзьме мене за руку й поцiлуе мене. – Але не можеш переважити своею скромнiстю нас, моя люба. Вестмiнстерський палац, Лондон 18 сiчня 1486 року Я зимова наречена, й ранок у день мого весiлля був так само холодний, як i мое серце. Прокинувшись, я побачила морознi квiти на вiкнах i Бесс, яка зайшла до моеi кiмнати й попросила мене залишатися в лiжку, поки вона розпалить вогонь i викладе перед ним мою бiлизну, щоб та нагрiлася. Я пiдвелася з лiжка, й вона стягла менi через голову мою нiчну сорочку, а тодi вдягла на мене спiдню бiлизну, прикрашену гаптуванням iз бiлого шовку на краях, потiм мою червону атласну сукню з розрiзаними рукавами й вiдкриту спереду, щоб показати нижню сукню з чорного шовкового дамасту. Метушливо вона натягла шнурiвку пiд руками, тодi як двi iншi покоiвки зав’язали ii на спинi. Вона обхопила мене тепер трохи тугiше, анiж тодi, коли я вперше примiряла ii на себе. Моi груди стали повнiшими, а талiя потовщала. Я бачу своi змiни, але поки що нiхто iнший iх не помiчае. Я втрачаю те тiло, яке обожнював мiй коханець, дiвочу гнучкiсть, яка так контрастувала з його затвердiлим вiд боiв тiлом. Натомiть я набула форму, яку хоче вiд мене мати мого чоловiка: округлоi плодючоi грушi, посудини для сiм’я Тюдорiв, схожоi на глек. Я стояла, як дитяча лялька, стулена з округлих шкарпеток, напханих соломою, й пiддатлива в iхнiх руках, коли мене вдягали. На тлi чорноi блискучоi сукнi мое волосся здавалося золотим, а моя шкiра – холодною й бiлою. Вiдчинилися дверi, й увiйшла моя мати. На нiй була ii сукня кремового кольору, обшита зеленими i срiблястими стрiчками, ii волосся було легенько перев’язане на спинi; згодом вона запхае його пiд важкого капелюха. Уперше я помiтила, що ii русяве волосся змережили сивi волосини; вона бiльше не була золотою королевою. – Ти маеш чудовий вигляд, – сказала вона, цiлуючи мене. – Вiн знае, що ти будеш одягнена в червоне й чорне? – Його мати спостерiгала, як шили менi сукню, – мляво вiдповiла я. – Вона обрала матерiал. Звичайно, вiн знае. Вона знае все й розповiдае йому. – Вони не захотiли зеленого кольору? – Вони обрали для мене червоний колiр Ланкастерiв, – гiрко вiдповiла я. – Мучеництво червоне, повii червонi, кров червона. – Облиш, – наказала вона. – Сьогоднi день твого трiумфу. Я вiдчула, як вiд ii доторку мое горло стислося, а сльози, якi туманили зiр увесь ранок, покотилися по щоках. Вона обережно витерла iх зворотною стороною долонi, спочатку одну щоку, потiм i другу. – Ану припини, – лагiдно наказала вона. – Ти нiчого не можеш удiяти, крiм як пiдкоритися й усмiхатися. Інодi ми перемагаемо. Інодi – зазнаемо поразки. Головне, що ми завжди, завжди просуваемося вперед. – Ми – це дiм Йоркiв? – скептично запитала я. – Адже мое одруження розчиняе Йоркiв у Тюдорах. Це не перемога для нас, а наша остаточна поразка. Вона усмiхнулася своею таемничою усмiшкою. – Я кажу про нас, дочок Мелюзини, – поправила вона мене. – Твоя бабуся була дочкою водноi богинi королiвського дому Бургундii й нiколи не забувала, що вона водночас належить до королiвського роду й до роду чарiвникiв. Коли я була твого вiку, я не знала, чи вона спроможна накликати бурю, чи то були тiльки ii забаганки зробити все по-своему. Але вона навчила мене, що немае нiчого у свiтi могутнiшого, анiж жiнка, яка знае, чого вона хоче, i йде до цього прямою дорогою. І не мае значення, як ти це назвеш: чарами чи рiшучiстю. Не мае також значення, робиш ти якiсь заклинання чи нi. Ти мусиш налаштувати твiй розум на те, чого ти хочеш, i мати мужнiсть так само налаштувати свое серце. Ти станеш королевою Англii, а твiй чоловiк буде королем. Завдяки тобi Йорки повернуть собi трон Англii, який належить iм по праву. Переступи через свiй смуток, дочко моя, вiн навряд чи чогось вартий, якщо ти йдеш туди, де ти хочеш бути. – Я втратила чоловiка, якого кохала, – гiрко сказала я. – І сьогоднi я повинна одружитися з тим, хто його вбив. Я не думаю, що коли-небудь дiйду туди, де я хочу бути. На мою думку, таке мiсце бiльше в Англii не iснуе, думаю, воно не iснуе нiде у свiтi. Вона мало не засмiялася у своiй непохитнiй переконаностi. – Звичайно, ти так тепер думаеш! Сьогоднi ти маеш одружитися з чоловiком, якого зневажаеш; але хто знае, що станеться завтра? Я не можу провiстити майбутне. Ти народилася у вирi тривожних часiв. Сьогоднi ти одружуешся з одним королем, але не виключено, ти побачиш, як йому кинуть виклик i скинуть його з престолу. Не виключено, ти побачиш, як Генрих впаде в багнюку й загине пiд копитами зрадливого вiйська. Звiдки я можу знати? Нiхто цього не може знати. Але одне я знаю: сьогоднi ти одружишся з ним i станеш королевою Англii. Ти зможеш створити мир там, де вiн створив вiйну. Ти зможеш захистити твоiх друзiв i родину й посадити на трон хлопця з династii Йоркiв. Тому йди на свое весiлля з усмiшкою. Вiн стояв бiля сходiв до вiвтаря, коли я ввiйшла крiзь захiднi дверi Вестмiнстерського абатства пiд несподiваний вибух срiблястих сурм. Я йшла сама; iронiя цього одруження полягала в тому, що, якби знайшовся чоловiк iз моеi родини, який мiг би супроводжувати мене, тодi Генрих не був би королем Англii й не чекав би мене iз сором’язливою усмiшкою. Але мiй батько король помер, моi два дядьки Йорки померли, моi маленькi брати Едвард i Ричард зникли й, либонь, також мертвi. Єдиний хлопець iз роду Йоркiв, який нинi живий, – це малий Едвард Ворiкський, який кивае менi в дивнiй королiвськiй манерi, нiби даючи менi дозвiл, коли я проминаю стiльцi, де вiн стоiть пiд наглядом своеi сестри Маргарет. Попереду мене Генрих весь блищить золотом. Його мати вирiшила пожертвувати елегантнiстю задля вихваляння, на ньому повнiстю золотий костюм, так нiби вiн щойно вiдлита статуя, новий Крез. Вона думала, вiн матиме королiвський вигляд, а я здаватимуся поруч iз ним тьмяною i скромною. Але на тлi його помпезного блиску моя чорна з червоним сукня виблискувала авторитетнiстю. Я бачила, як його мати сердито зиркала вiд нього до мене, i спантеличено мiркувала, чому я маю королiвський вигляд, а вiн здаеться шарлатаном. Сукня була скроена дуже просторою, попереду було зiбрано багато матерii, а тому нiхто не мiг побачити, що мiй живiт збiльшився. Я вже вiдбула повний мiсяць вагiтностi, а може, й бiльше; але про це знають лише король, його мати та моя мати. Я мовчки помолилася, щоб вони не сказали про це нiкому. Архiепископ чекав на нас iз розгорнутим молитовником, на його старому обличчi грала усмiшка, коли ми пiдiймалися до нього по схiдцях вiвтаря. Вiн мiй родич, Томас Бурш’е, i руки йому тремтiли, коли вiн узяв мою руку й поклав ii в теплу долоню Генриха. Вiн коронував мого батька двадцять п’ять рокiв тому, коронував мою матiр, коронував мого любого Ричарда i його тодiшню дружину Анну. І якщо дитина, яку я ношу, виявиться сином, тодi, безперечно, вiн охрестить хлопчика Артура, а потiм коронуе мене. Архiепископ iз круглим зморшкуватим обличчям дивився на мене добрим поглядом, коли я стояла перед ним. Вiн би обвiнчав нас iз Ричардом, i тодi я стояла б тут у бiлiй сукнi, прикрашенiй бiлими трояндами, й одружилася б, i коронувалася б в однiй чудовiй церемонii, й стала б коханою дружиною i веселою королевою. Коли погляд його добрих очей упав на мое обличчя, я вiдчула, як поринаю в солодке марення, майже непритомнiю, так нiби увiйшла в одне зi своiх сновидiнь, стоячи тут, на сходах до вiвтаря, в день свого весiлля, як я i мрiяла, що так буде. У напiвзабуттi я взяла руку Генриха й стала промовляти слова, якi колись сподiвалася сказати iншому чоловiковi: «Я, Єлизавета, беру тебе Ге…Ге… Ге…» – промовила я, затинаючись. Схоже, я не могла вимовити це чуже iм’я, не могла прокинутися до цiеi абсурдноi реальностi. Це було жахливо, я не могла промовити далi жодного слова, не могла вiднайти дихання, жахливий факт, що я даю присягу не Ричарду, застряв у моему горлi. Я нiби чимось вдавилася, через мить я могла виблювати. Я вiдчувала, як обливаюся потом, як непритомнiю, ноги пiдгиналися пiдi мною. Я не могла примусити себе промовити iм’я не того чоловiка, я не могла пообiцяти себе нiкому, крiм Ричарда. Я зробила ще одну спробу. Менi вдалося проказати: «Я, Єлизавета, беру тебе…», i тут я провалилася в мовчанку. Це було безнадiйно, я не могла цього сказати. Я спробувала кахикнути й пiдняла очi до його обличчя. Я не могла нiчого iз собою вдiяти, я ненавидiла його як ворога, я не могла примусити себе мрiяти про свого ворога. Я не могла промовити його iм’я, мабуть, не могла й одружитися з ним. Але, Генрих, прозаiчний i реальний, чудово розумiв, що дiялося зi мною, й вирiшив допомогти менi, вгородивши нiгтi у мою м’яку долоню. Вiн глибоко встромив iх у мою плоть, я зойкнула вiд болю, i важкий погляд його карих очей виринув iз туману, i я побачила, як вiн розгнiвався. Я судомно вдихнула ковток повiтря. – Скажи це! – люто промурмотiв вiн. Я опанувала себе й знову сказала, тепер правильно вимовивши його iм’я: – Я, Єлизавета, беру тебе, Генриха… Шлюбний банкет вiдбувався у Вестмiнстерському палацi, й мене обслуговували на зiгнуте колiно, нiби я була королевою, хоч ii свiтлiсть мати короля нагадала раз або двiчi, що хоч я й дружина короля, але мене ще не коронували. Пiсля банкету були танцi, й кiлька досвiдчених акторiв зiграли п’есу. Виступали акробати, хор проспiвав кiлька пiсень, королiвський блазень розповiв кiлька непристойних iсторiй, а тодi моя мати й сестри вiдвели мене до спальнi. Там давно горiв вогонь у камiнi, який пахнув жаром вiд товстих колод i сосновими шишками, i моя мати дала менi випити спецiально звареного весiльного елю. – Ти нервуеш? – запитала мене Сесилiя голосом солодким, як мед. Ми досi не знаемо дати ii весiлля, й вона стурбована тим, аби нiхто не забув, що воно мае бути наступним. – Я не сумнiваюся в тому, що нервуватиму у свою шлюбну нiч. Я знатиму, коли настане моя черга, а ти знаеш? – Нi, – коротко вiдповiла я. – Чому ти не допоможеш сестрi лягти до лiжка? – сказала iй мати, й Сесилiя вiдгорнула ковдри й штовхнула мене на високе лiжко. Я прихилилася спиною до подушок i проковтнула тривогу. Ми почули, як король та його друзi наблизилися до дверей. Архiепископ увiйшов першим, щоб побризкати на лiжко святою водою й помолитися над ним. За ним увiйшла ледi Маргарет, мiцно тримаючи в руках велике розп’яття зi слоновоi костi, а за нею – Генрих, розчервонiлий i усмiхнений, посеред гурту чоловiкiв, якi плескали його по спинi й казали, що вiн завоював найкращий трофей у всiй Англii. Холодний погляд ледi Маргарет попередив усiх, що тут неприпустимi брутальнi жарти. Хлопчик-паж вiдгорнув ковдри, супутники короля, зняли з нього важкий, прикрашений дорогоцiнним камiнням халат, Генрi у гарно гаптованiй нiчнiй сорочцi ковзнув пiд простирадла поруч мене, й ми обое прихилилися спинами до подушок i цмулили наш шлюбний ель, як слухнянi дiти, коли iх укладають до лiжка, а тим часом архiепископ закiнчив своi молитви й вiдступив назад. Неохоче шлюбнi гостi стали виходити з кiмнати, моя мати подарувала менi швидку прощальну усмiшку й повела геть моiх сестер. Ледi Маргарет покинула нас останньою, й коли вона рушила до дверей, я побачила, як вона подивилася назад на свого сина, нiби примушувала себе не повертатися назад, щоб iще раз обняти його. Я пригадала, як вiн розповiдав менi, що протягом багатьох рокiв вiн лягав до лiжка без ii поцiлунку i ii благословення i що тепер вона любить проводжати його до лiжка. Я побачила, як вона завагалася на порозi, так нiби iй було нестерпно покинути його, i я всмiхнулася iй, простягла руку й легенько поклала на плече ii сина таким собi власницьким доторком. – На добранiч, високошанована мати, – сказала я. – На добранiч вiд нас обох. Я дозволила iй побачити, як я взяла гарний нiчний комiр ii сина пальцями i тримала його, наче то був повiдець мисливського собаки, що цiлком належав менi. На мить вона зупинилася, дивлячись на нас, iз ледь розтуленим ротом, затримавши дихання; поки вона там стояла, я нахилила голову до Генриха, нiби хотiла покласти ii йому на плече. Вiн гордо всмiхнувся, його обличчя зашарiлося, йому було приемно усвiдомлювати, що вона тiшиться, бачачи свого сина, свого любого единого сина в шлюбному лiжку поруч iз прекрасною нареченою, справжньою принцесою. Лише я зрозумiла, що бачити мене усмiхненою в його лiжку iй було важко, це розбудило в нiй ревнощi, якi терзали ii, наче вовк, що встромив зуби iй у живiт. Їi обличчя скривилося, коли вона зачиняла за собою дверi, й, коли клацнув замок i ми почули, як охоронцi стукнули списами, поставивши iх на пiдлогу, ми обое зiтхнули, нiби чекали цiеi митi, коли нарештi залишимося самi-однi. Я пiдвела голову й моя рука ковзнула з його плеча, але вiн зловив ii й притиснув моi пальцi до своеi ключицi. – Нехай вона буде тут, – сказав вiн. Щось у виразi мого обличчя остерегло його, що то була не ласка, а фальшива монета. – О що то було? Якийсь зловтiшний дiвочий трюк? Я прибрала руку. – Нiчого, – сказала я. Вiн подивився на мене погрозливим поглядом, i на мить я злякалася, що розгнiвала його й вiн наполягатиме, щоб пiдтвердити наш шлюб i взяти мене пiд натиском гнiву, щоб зробити менi боляче й ще раз боляче. Але потiм вiн пригадав, що я ношу в собi його дитину й вiн не повинен доторкатися до мене, поки я вагiтна, й пiдвiвся з лiжка, сердитий вiд образи, накинув на плечi розкiшний шлюбний халат i сiв бiля вогню, пiдтягнув письмовий стiл до стiльця й запалив свiчку. Я зрозумiла, що весь день був для нього зiпсований цiею однiею хвилиною. Вiн оголосить день зруйнованим через цю хвилину, пам’ятатиме хвилину й забуде день. Вiн завжди так боявся спiзнати розчарування – i воно пiдтвердило його песимiзм. Тепер вiн пам’ятатиме геть усе – собор, церемонiю, банкет, хвилини, якi дарували йому втiху, – крiзь серпанок образи протягом решти свого життя. – Яким же я був дурнем, подумавши, що ти поставилася до мене з любов’ю, – коротко сказав вiн. – Я подумав, ти доторкнулася до мене з нiжнiстю. Я подумав, нашi шлюбнi обiтницi зворушили твое серце. Я подумав, ти поклала голову менi на плече з почуттям приязнi. Дурень я, та й годi. Я не змогла йому вiдповiсти. Звичайно ж, я не могла поставитися до нього з любов’ю. Вiн мiй ворог, убивця мого коханого. Вiн той, хто мене згвалтував. Як вiн мiг подумати, що мiж нами може коли-небудь виникнути почуття приязнi? – Ти можеш спати, – кинув вiн через плече. – Я хочу переглянути деякi прохання. Свiт наповнений людьми, якi чогось хочуть вiд мене. Менi було байдужiсiнько до того, що в нього поганий настрiй. Я нiколи не дозволю собi спiвчувати йому, хай навiть вiн буде розгнiваний, чи навiть – можливо, як тепер, – ображений на мене. Вiн може знайти собi втiху або перебувати в поганому настроi всю нiч – як собi хоче. Я пiдтягла подушку собi пiд голову, розгладила нiчну сорочку на округлому животi й повернулася до нього спиною. Потiм я почула, як вiн сказав: – О, я щось забув. Вiн знову пiдiйшов до лiжка, я подивилася через свое зiгнуте плече й, на свiй жах, побачила, що вiн тримав у руцi нiж, не закритий пiхвами, й свiтло вiд вогню виблискувало на його голому лезi. Я похолола вiд страху. Боже, я так його розгнiвала, що вiн вирiшив убити мене й помститися менi за те, що я наставила йому роги, i який це буде скандал, а я навiть не попрощалася з матiр’ю. Потiм я, нi сiло, нi впало, подумала, що дозволила малiй Маргарет Ворiк надiти мое намисто в день мого весiлля i хотiла б повiдомити iй, що вона може залишити його собi, якщо я помру, й нарештi я подумала – о Боже, якщо вiн перетне менi горло тепер, то я зможу спати, не бачачи увi снi Ричарда. Я подумала, що, мабуть, менi доведеться пережити миттевий жахливий бiль, а потiм я вже не бачитиму сновидiнь. Можливо, удар кинджала вкине мене в обiйми Ричарда, й ми разом провалимося в солодкий сон смертi, i я бачитиму його любе усмiхнене обличчя, й вiн триматиме мене в обiймах, i нашi очi заплющаться разом. На думку про Ричарда, про смерть разом iз ним я обернулася до Генрi та до ножа в його руцi. – Ти не боiшся? – з цiкавiстю запитав вiн, дивлячись на мене так, нiби побачив мене вперше в життi. – Я стою над тобою з кинджалом у руцi, а ти навiть не здригнулася? Отже, правду про тебе кажуть? Мовляв, твое серце таке розбите, що ти прагнеш померти? – Я тебе не проситиму зберегти менi життя, якщо ти сподiваешся на це, – сказала я з гiркотою в голосi. – Я думаю, я прожила своi найкращi днi, i не сподiваюся коли-небудь бути щасливою. Але ти помиляешся, я хочу жити. Я волiю жити, а не померти, й радше хочу бути королевою, нiж мерцем. Але я не боюся анi тебе, анi твого ножа. Я пообiцяла собi нiколи не зважати на те, що ти скажеш або зробиш. А якби я боялася, то радше померла б, анiж дозволила тобi побачити мiй страх. Вiн коротко засмiявся i сказав, нiби звертаючись до самого себе. – Уперта, як мул, так я i сказав своiй ясновельможнiй матерi… – Потiм промовив голоснiше: – Нi, я маю намiр порiзати не твое гарненьке горло, а лише твою ногу. Дай менi свою ногу. Неохоче я випростала ногу, й вiн вiдкинув багатi покривала лiжка. – Навiть шкода, – сказав вiн сам до себе. – Шкiра в тебе надзвичайно гладенька, а вигин твого пiдйому так i хочеться поцiлувати – мабуть, безглуздо про це думати, але будь-який чоловiк захотiв би поцiлувати тебе ось тут… І вiн зробив швидкий надрiз, який примусив мене здригнутися й зойкнути вiд болю. – Ти мене поранив! – Замовкни, – сказав вiн i здавив мою ногу крiзь простирадла, так що двi або три краплi кровi утворили плями на бiлому, потiм вiн подав менi клапоть бiлоi матерii. – Ти можеш забинтувати твою рану. Вона навряд чи залишиться видимою на ранок, це лише подряпина, не бiльше, а до того ж ти одягнеш панчохи. Я обмотала клапоть матерii навкруг ноги й подивилася на нього. – Даремно ти так переживаеш цей бiль, – сказав вiн. – Це врятуе твою репутацiю. Вони подивляться на простирадла вранцi i знайдуть плями, якi доведуть, що ти пустила кров, як невинниця у свою шлюбну нiч. Коли твiй живiт стане видимим, ми скажемо, що це дитина шлюбноi ночi, а коли вона народиться, то скажемо, що це восьмимiсячна дитина, яка народилася надто рано. Я поклала руку собi на живiт i не намацала там нiчого, крiм кiлькох складок зайвого жиру. – Що ти знаеш про восьмимiсячну дитину? – запитала я. – Що тобi вiдомо про плями на простирадлах? – Моя мати все менi пояснила, – сказав вiн. – Вона порадила менi порiзати тобi ногу. – Я маю так багато дякувати iй, – сказала я з гiркотою в голосi. – Звичайно, маеш. Бо вона порадила це зробити, щоб наша дитина стала дитиною медового мiсяця, – сказав Генрi з похмурим гумором. – Дитина медового мiсяця – дитина благословенна на вiдмiну вiд королiвського бастарда. Вестмiнстерський палац, Лондон Лютий 1486 року Я дружина короля Англii, але я не маю апартаментiв королеви у Вестмiнстерському палацi. – Бо ти не королева, – просто пояснив менi Генрих. Напiврозтуливши рота, я подивилася на нього ворожим поглядом. – Ти не королева! – повторив вiн. – А крiм того, моя мати працюе зi мною над державними паперами й нам легше працювати, якщо ми маемо спiльну приватну кiмнату. А ii зручно утворити, коли нашi апартаменти дотичнi. – Ти користуешся таемним проходом, який сполучае твою спальню з ii спальнею? Вiн зашарiвся. – Це навряд чи таемниця. – Отже, ви маете приватну кiмнату. Мiй батько побудував ii, щоб вiн мiг приходити до моеi матерi в ii кiмнати без того, щоб його супроводжував весь двiр. Вони любили зустрiчатися таемно. Несподiвана краска забарвила йому щоки. – Елiзабет, у чому рiч? Моя мати i я часто вечеряемо вдвох, ми часто розмовляемо увечерi, ми молимося вдвох. Нам легше жити, якщо вона може прийти до мене або менi треба побачитися з нею. – Ви любите заходити до кiмнати одне одного вночi й удень? – поцiкавилася я. Вiн помовчав, роздратований. Я навчилася читати вираз його обличчя, й коли вiн стискае рота i звужуе очi, то це означае, що я збентежила його. Менi подобаеться штовхати його на грань, це одна з небагатьох втiх, якi я знаходжу у своему шлюбi. – Чи я правильно тебе зрозумiв, що ти хочеш переселитися до кiмнат королеви для того, аби я мiг заходити до твоеi спальнi вночi й удень, нiким не помiчений? Ти навiяла собi потребу в моiй увазi? Ти хочеш, щоб я перебував бiля твого лiжка? У твоему лiжку? Ти хочеш, щоб я таемно приходив до тебе кохатися? Кохатися для похотi, а не для того, щоб зачинати дiтей? Щоб ми жили, як твоi батьки з iхнiми потаемними грiховними зустрiчами? Я опустила очi. – Нi, – вiдповiла я похмурим голосом. – Я лише хотiла сказати, що, здаеться, дивним те, що я живу не в апартаментах королеви. – Тобi чимось не подобаються апартаменти, в яких ти живеш? Тобi не подобаеться, як вони вмебльованi? Вони надто малi? – Нi. – Ти хочеш кращих гобеленiв на стiнах? Тобi не вистачае музик? Чи слуг? Ти голодуеш, кухнi надсилають тобi мало страв? – Не в цьому рiч. – Може, й справдi ти помираеш iз голоду? Почуваеш себе самотньою або мерзнеш? – Моi апартаменти мене цiлком задовольняють, – процiдила я крiзь зуби. – Тодi я пропоную, щоб ти дозволила моiй матерi залишитися в тих апартаментах, де вона нинi е, бо вона iх потребуе як мiй головний радник. А ти житимеш у кiмнатах, якi вона тобi надала. І я навiдуватиму тебе щоночi, перш нiж вирушу в подорож. – Ми вирушимо в подорож? Я вперше про це почула. Вiн кивнув. – Не ти. Ти нiкуди не поiдеш. Мати вважае, тобi краще залишитися в Лондонi. А ми з нею поiдемо на пiвнiч. Вона вважае, що я повинен показатися стiльком людям, скiльком зможу, вiдвiдати мiста, поширити свою популярнiсть. Призначити наших прихильникiв на вiдповiдальнi мiсця, переманити колишнiх ворогiв. Тюдори повиннi поставити свою печать на цiй краiнi. – О, в такому разi вона, звичайно, не захоче, щоб я була там, – сказала я з неприязню в голосi. – Якщо ви поширюватимете вплив Тюдорiв, то принцеса з династii Йоркiв вам лише заважатиме. А що як люди вiддадуть перевагу менi? Якщо вони не помiчатимуть тебе, не помiчатимуть ii, а вiтатимуть мене? Вiн пiдвiвся на ноги. – Думаю, вона дбае лише про твое здоров’я i здоров’я твоеi дитини, як i я, зрештою, – рiзко вiдказав вiн. – І звичайно ж, треба домогтися, щоб королiвство лояльно ставилося до династii Тюдорiв. Дитина у твоему лонi – це спадкоемець престолу з династii Тюдорiв. Ми робимо це для тебе й для дитини, яку ти носиш. Моя мати працюе на мене й на свого онука. Я хотiв би, щоб ти знайшла в собi бажання бути вдячною. Ти називаеш себе принцесою, я тiльки й чую, що ти вважаеш себе принцесою за правом народження, – я хотiв би, щоб ти це довела. Я хочу, щоб ти показала себе особою королiвськоi кровi. Я опустила очi. – Скажи iй, що я вдячна, – мовила я. – Я завжди, завжди вдячна. Моя мати увiйшла до моiх апартаментiв, iз блiдим обличчям i з листом у руках. – Що там у тебе? Нiчого доброго, судячи з твого обличчя. – Це пропозицiя короля Генриха, щоб я одружилася. Я взяла в неi листа. – Ти? Щоб ти одружилася? Що вiн мае на увазi? Я переглянула аркуш паперу, який тримала в руцi, й подивилася на неi. Навiть ii губи побiлiли. Вона кивнула, нiби втратила дар мови, кивнула кiлька разiв i не сказала нiчого. – Одружитися з ким? Облиш, мамо. Ти мене лякаеш. Про що вiн думае? Про кого вiн думае? – Про Якова Шотландського. Вона хапнула ротом повiтря, нiби хотiла засмiятися. – У кiнцi листа пiсля всiх комплiментiв i похвал на адресу мого молодого вигляду й доброго здоров’я вiн каже, що я маю одружитися з королем Шотландii, поiхати звiдси до далекого Единбурга й нiколи не повертатися. Я знову повернулася до списаноi сторiнки. Це був дуже чемний лист вiд мого чоловiка до моеi матерi, у якому вiн писав, що був би дуже iй вдячний, якби вона зустрiлася з шотландським послом i прийняла його пропозицiю одружитися з королем Шотландii, а також погодилася на дату, яку вони запропонують, щоб укласти шлюб цього лiта. Я подивилася на неi. – Вiн збожеволiв. Вiн не може командувати тобою. Вiн не може примусити тебе вийти замiж. Вiн не посмiе. Цей план пiдсунула його мати. Ти не можеш туди поiхати. Вона затулила рота рукою, щоб приховати тремтiння губ. – Думаю, менi доведеться на це погодитись. Вони можуть мене примусити. – Мамо, я не зможу залишитися тут без тебе! – А як вiн накаже? – Я не зможу жити тут без тебе! – Я неспроможна тебе покинути. Але якщо король накаже, то в нас не залишиться вибору. – Ти не можеш знову вийти замiж! – я почула себе приголомшеною на саму думку про це. – Ти навiть про таке не думай! Вона затулила очi долонею. – Я не можу навiть уявити собi щось подiбне. Твiй батько… – Їi голос урвався. – Елiзабет, моя найдорожча, я казала тобi, що ти повинна бути усмiхненою нареченою, я сказала своiй сестрi Катеринi, що вона краще за iнших знае: жiнки повиннi виходити замiж, коли iм наказують, i я погодилася на заручини Сесилii на вибiр Генриха. Я не можу прикидатися, що я едина, кого це не стосуеться. Генрих перемiг у битвi. Вiн тепер командуе Англiею. Якщо вiн наказуе менi одружитися, хай навiть iз королем Шотландii, я мушу iхати до Шотландii. – Це його мати! – вибухнула я. – Це його мати, яка хоче прибрати тебе зi своеi дороги, а не вiн! – Так, – повiльно промовила моя мати. – Це, мабуть, вона. Але вона прорахувалася. Вона не вперше припускаеться помилки у своiх взаеминах зi мною. – Чому ти так думаеш? – Бо вони хочуть мати мене в Единбурзi, аби бути певними, що шотландський король дотримуватиметься нового союзу з Англiею. Вони хочуть, щоб я пiдтримувала його дружбу з Генрихом. Вони думають, що коли я стану королевою Шотландii, то Якiв нiколи не вторгнеться в королiвство мого зятя. – А насправдi? – прошепотiла я. – Вони помиляються, – сказала вона мстивим голосом. – Вони дуже й дуже помиляються. У той день, коли я стану королевою Шотландii й матиму армiю, якою зможу командувати, й чоловiка, який дослухатиметься до моiх порад, я перестану служити Генриху Тюдору, я не переконуватиму свого чоловiка дотримуватися мирного договору з Генрихом. Якщо я буду досить сильною i знайду потрiбних менi союзникiв, я виступлю в похiд проти самого Генриха Тюдора й поведу на пiвдень армiю, яка принесе iз собою терор. – Ти вторгнешся з армiею шотландцiв? – прошепотiла я. Англiю опановував справжнiй жах, коли iй загрожувало вторгнення шотландцiв, армii варварiв, яка накочувалася з холодних рiвнин пiвночi, грабуючи все. – Проти Генриха? Щоб посадити нового короля на трон Англii? Претендента з династii Йоркiв? Вона навiть не кивнула менi, а тiльки широко розплющила своi сiрi очi. – Але що ж буде зi мною? – просто запитала я. – Що буде зi мною i з моею дитиною? Ми вирiшили, що я спробую поговорити з Генрихом. Тижнями вiн готувався вирушити в подорож, тому приходив до моеi кiмнати й спав у моему лiжку кожноi ночi. Цим вiн намагався пiдтвердити своi претензii на дитину медового мiсяця. Вiн не доторкався до мене, щоб не зашкодити дитинi, яка росла в моему вже збiльшеному животi. Але вiн вечеряв бiля камiна, а тодi лягав у лiжко поруч мене. Здебiльшого вiн спав неспокiйно, його турбували сновидiння. Часто вiн по кiлька годин стояв уночi навколiшках, i я думала, його мучить усвiдомлення, що вiн пiшов вiйною на законного короля, порушив закони Бога i розбив мое серце. У темрявi ночi його совiсть говорила голоснiше, нiж амбiцii його матерi. Інодi вiн приходив пiзно пiсля тривалого сидiння зi своею матiр’ю, iнодi приходив трохи п’яний пiсля вечiрки з друзями. У нього було мало друзiв – лише тi, з якими вiн перебував у вигнаннi, чоловiки, яким вiн мiг довiряти, адже вони товаришували з ним, коли вiн лише претендував на престол, i вони перебували в такому самому розпачливому становищi, як i вiн. Вiн захоплювався лише трьома чоловiками: своiм дядьком Джаспером i своiми двома новими родичами, лордом Томасом Стенлi й сером Вiльямом Стенлi. Вони були його единими радниками. Цiеi ночi вiн прийшов рано й замислений iз кiлькома аркушами паперу в руках, то були прохання вiд чоловiкiв, що пiдтримували його, а тепер хотiли одержати свою частку вiд багатства Англii, – босi вигнанцi, якi просили, щоб iм вiддали черевики загиблих супротивникiв. – Мiй чоловiче, я хочу з тобою поговорити. Я сидiла бiля камiна з розпущеним волоссям в нiчнiй сорочцi, накинувши на плечi червоний халат. Я приготувала для нього теплий ель i кiлька маленьких пирiжкiв iз м’ясом. – Ти хочеш поговорити про свою матiр, – здогадався вiн, охопивши одним швидким невдоволеним поглядом моi приготування. – З якоi iншоi причини ти намагалася б зробити менi зручно? Навiщо б ти вдавала, нiби хочеш спокусити мене? Сама знаеш, що ти найгарнiша жiнка, яку я будь-коли стрiчав у своему життi. Коли ти вдягаешся в червоне i розпускаеш волосся, я знаю, ти сподiваешся наставити менi якусь пастку. – Атож, я хочу поговорити про неi, – вiдповiла я, анiтрохи не розгубившись. – Я не хочу, щоб ii вiдiслали далеко вiд мене. Я не хочу, щоб вона поiхала до Шотландii. І не хочу, щоб вона знову одружувалася. Вона любила мого батька. Ти нiколи не бачив iх разом, але в основi того шлюбу лежало справжне кохання, глибоке кохання. Я не хочу, щоб вона одружувалася й лягала до лiжка з iншим чоловiком – чоловiком на чотирнадцять рокiв молодшим за неi й нашим ворогом… Це… це… – я урвала мову. – Вимагати вiд неi такого шлюбу – це справдi жахлива рiч. Вiн сiв на стiлець, який стояв бiля вогню, i якусь мить нiчого не казав, дивлячись, як згорають i розпадаються на червоний жар дрова. – Я розумiю, що ти не хочеш, аби вона тебе покинула, – спокiйно вiдповiв вiн. – І менi тебе шкода. Але половина цiеi краiни досi пiдтримуе династiю Йоркiв. Нiщо для них не змiнилося. Інодi я думаю, нiщо для них нiколи й не змiниться. Поразка на них не вплинула. Вона тiльки зробила iх бiльш жорстокими i небезпечними. Вони пiдтримували Ричарда й не перекинулися до мене. Деякi з них мрiють, щоб твоi брати були ще живi, й шепочуться про якогось принца, що живе за морем. Вони дивляться на мене як на чужинця, загарбника. Ти знаеш, як вони мене називають на вулицях Йорка? Моi шпигуни повiдомляють мене про це у своiх листах. Вони називають мене Генрихом Завойовником, так нiби я Вiльгельм iз Нормандii – такий собi чужоземний бастард, який з’явився знову. Претендент на трон. І вони ненавидять мене. Я ворухнулася, маючи намiр сказати якусь заспокiйливу брехню, але вiн простяг руку, узяв моi холоднi пальцi й поставив мене перед собою. – Якщо будь-який чоловiк висуне своi претензii на трон i вiн походитиме з дому Йоркiв, вiн згуртуе навколо себе тисячу, а може, й багато тисяч людей, – сказав вiн. – Подумай про це. Ти можеш поставити собаку пiд прапор Бiлоi троянди, й вони воюватимуть за нього на смерть. І мое становище вiдразу стане хистким. Буде це собака чи принц, менi доведеться знову розпочати вiйну. Це буде те саме, що органiзувати нове вторгнення. Доведеться менi знову не спати як перед битвою пiд Босвортом i мрiяти про перемогу протягом цiлого дня, як тодi я мрiяв. З одним винятком: цього разу я не матиму французького вiйська, не матиму прихильникiв iз Бретанi, не матиму iноземних грошей, щоб набрати вiйсько, не матиму добре навчених найманцiв. Я не матиму того дурного оптимiзму, який опановуе хлопця, що вперше виходить на битву. Цього разу я зможу сподiватися тiльки на себе. Цього разу я матиму не прихильникiв, а тих людей, якi приедналися до мого двору, коли я виграв битву. Вiн побачив зневагу на моему обличчi й кивнув, погоджуючись зi мною. – Я знаю «тимчасових служителiв», – сказав вiн. – Так, я iх знаю. Людей, якi приеднуються до переможця. Думаеш, я не розумiю, що вони були б найближчими друзями Ричарда, якби вiн перемiг пiд Босвортом? Думаеш, я не знаю, що вони перебiжать до кожного, хто виграе битву мiж мною i новим претендентом? Ти думаеш, я не знаю, що кожен iз них е моiм найкращим другом лише тому, що я перемiг у битвi в той знаменний день? Думаеш, я не протиставляю тих дуже й дуже небагатьох, якi були зi мною в Бретанi, тим дуже й дуже багатьом, якi перебувають зi мною в Лондонi? Думаеш, я не знаю, що кожен новий претендент, який перемiг би мене, робив би те саме, що роблю я, – змiнював закон, роздавав багатство, намагався б завести друзiв i пiдтримувати iхню лояльнiсть? – Який новий претендент? – прошепотiла я, вибравши одне слово з його тривожного монологу. Я похолола вiд страху, що вiн чув про хлопця, котрий ховаеться десь у Європi й, можливо, написав моiй матерi. – Що ти маеш на увазi, який новий претендент? – Будь-який, – рiзко вiдповiв вiн. – Сам Христос не знае, хто тепер перебувае у схованцi. Менi розповiдають про хлопця, але нiхто не може сказати менi нi де вiн е, нi як вiн себе називае. Лише Бог знае, що робили б люди, якби iм довелося вислухати бодай половину iсторiй, що iх я вислуховую кожного дня. Джон де Ла Поль, твiй кузен, заприсягся менi в лояльностi, але його мати, сестра твого батька, й вiн був названий наступником Ричарда – не знаю, чи можу я довiряти йому. Френсис Ловел – найбiльший друг Ричарда – заховався десь у святилищi, й нiхто не знае, чого вiн хоче й що плануе або з ким вiн змовляеться. Нехай менi допоможе Бог, я навiть переживаю такi хвилини, коли сумнiваюся у твоему дядьковi Едвардовi Вудвiлi, а вiн перебував у моему оточеннi ще в Бретанi. Я вiдкладаю визволення твого зведеного брата Томаса Грея, бо боюся, що, приiхавши до Англii, вiн не стане моiм лояльним пiдданим, а буде ще одним рекрутом для них – хоч би ким вони були, хоч би чого вони чекали. Потiм iснуе Едвард, граф Ворiкський, вiн серед тих, хто гуртуеться навколо твоеi матерi, готуючи себе до чого? До зради? Я оточений твоею родиною, i я не довiряю нiкому з них. – Едвард ще дитина, – швидко сказала я. Менi перехопило дух вiд полегкостi, що вiн принаймнi не мае нiяких новин про принца Йоркського, не знае, де вiн перебувае, який мае вигляд, яку освiту, якi претензii. – Моя мати тепер цiлком лояльна до тебе. Ми дали тобi слово, що Теддi нiколи не виступить проти тебе. Ми пообiцяли тобi. Вiн заприсягся в лояльностi. Ти можеш довiряти йому бiльше, нiж будь-кому з нас. – Сподiваюся, що це так, – сказав вiн. – Сподiваюся. – Вiн здавався виснаженим через свiй страх. – Але навiть у цьому випадку я повинен домогтися миру в цiй краiнi, змiцнити ii кордони. Я намагаюся зробити велику справу тут, Елiзабет. Я намагаюся зробити те, що робив твiй батько, створити нову королiвську родину, щоб вона поставила свою печать на краiну, привела ii до миру. Твiй батько нiколи не мiг домогтися миру з Шотландiею, хоч i намагався, як намагаюся я. Якщо твоя мати поiде для нас у Шотландiю й утримае iх у союзi з нами, вона зробить тобi послугу, менi послугу, i ii онук буде в боргу перед нею протягом усього життя за безпеку своеi англiйськоi спадщини. Подумай про це! Вона мае змогу подарувати нашому синовi безпечнi кордони його королiвства. Й вона спроможна зробити це! – Я повинна мати ii поруч себе! – Це був зойк, схожий на зойк малоi дитини. – Ти не вiдiшлеш мою матiр геть. Вона повинна весь час перебувати бiля тебе! Тобi не слiд вiдсилати ii далеко. – Вона служить нашому дому, – сказав вiн. – Я попросив i твою матiр послужити нашiй династii. Вона ще вродлива жiнка, й вона знае, як бути королевою. Якщо вона стане королевою Шотландii, ми почуватимемося набагато безпечнiше. Вiн пiдвiвся. Поклав руки на мiй уже опуклий живiт i подивився вниз на мое стурбоване обличчя. – О Елiзабет, я готовий усе зробити для тебе, – лагiдно сказав вiн. – Не хвилюйся, тобi нема чого хвилюватися. Принаймнi тодi, коли ти носиш нашого сина. Будь ласка, не плач. Сльози зашкодять тобi. Вони зашкодять нашiй дитинi. Будь ласка – не плач. – Ми навiть не знаемо, чи це син, – сказала я ображено. – Ти так говориш весь час, але це нiчого не змiнюе. Вiн усмiхнувся. – Звичайно, це хлопчик. Хiба така вродлива жiнка, як ти, може зробити менi iнший подарунок, анiж народити гарного сина? – Я повинна мати свою матiр поруч iз собою, – категорично заявила я. Я подивилася на його обличчя й побачила зблиск емоцii, якоi нiколи не сподiвалася на ньому побачити. Його карi очi були теплими, його рот – лагiдним. Вiн мав вигляд закоханого чоловiка. – Менi вона потрiбна в Шотландii, – сказав вiн, але його голос пролунав лагiдно. – Я не зможу народити дитину без неi тут. Вона мае бути зi мною. А що, як щось складеться погано? Це був мiй найбiльший козир. Вiн завагався. – Вона й справдi допоможе тобi народити нашого хлопчика? Я похмуро кивнула. – Вона мае бути зi мною, поки ми його не охрестимо. Я буду щаслива пiд час пологiв, лише якщо вона буде зi мною. Вiн поцiлував мене в макiвку. – Тодi я обiцяю тобi, що вона залишиться тут, – сказав вiн. – Покладися на мое слово. Ти згинаеш мою волю, як справжня чарiвниця. Отже, вона поiде до Шотландii пiсля народження нашоi дитини. Вестмiнстерський палац, Лондон Березень 1486 року Його мати була глибоко збуджена i схвильована, плануючи королiвську подорож. Моя мати, ветеран подорожей, святкових процесiй та вiзитiв, спостерiгала, але не казала нiчого, коли ii свiтлiсть мати короля зникала в королiвських гардеробах з кравцями, швачками та капелюшниками iнодi на цiлий день, намагаючись пошити якнайбiльше одягу для свого сина, який би приголомшив пiвнiчан i переконав прийняти його як свого короля. Як i кожна родина узурпаторiв, що сумнiваеться у своiй цiнностi, вона прагнула, щоб вiн грав роль короля, а не просто мав бездоганний вигляд. Вiн повинен грати роль короля, а не лише ним бути. На легкий подив моеi матерi й мене, ледi Маргарет намагалася брати приклад iз мого батька й це часто дуже ii бентежило. Мiй батько був надзвичайно високий i надзвичайно вродливий чоловiк, i йому досить було увiйти до кiмнати, щоб пiдкорити своему впливу гурт людей. На банкетах вiн з’являвся одягнений за останньою модою в найкращому вбраннi й найкращих кольорах. Вiн завжди був привабливий для жiнок, неспроможний утриматися вiд спокуси, жадiбний до iхньоi уваги. І Бог знав, що й вони не могли стримувати своi бажання. Жiнки, що наповнювали кiмнату, мало не всi закохувалися в мого батька, а iхнi чоловiки розривалися мiж захватом i заздрiстю. До того ж вiн завжди мав поруч себе мою надзвичайно вродливу матiр, а позад себе цiлий виводок винятково гарних дочок. Ми завжди були вiтражним вiкном у русi, iконою краси й грацii. Їi свiтлiсть мати короля знала, що ми були королiвською родиною поза всяким порiвнянням: царственою, плодючою, вродливою, багатою. Вона була фрейлiною при нашому дворi й на власнi очi бачила, що провiнцiя дивилася на нас як на казкових монархiв. Вона мало не схибнулася, намагаючись примусити свого незграбного, блiдого, непоказного сина брати приклад iз тiеi iдеальноi королiвськоi родини. Вона намагалася вирiшити проблему, прикрашаючи його дорогоцiнним камiнням. Вiн нiколи не виходив без коштовноi брошки у капелюсi або неоцiненноi перлини на комiрцi. Вiн нiколи не виiздив верхи без рукавичок, прикрашених дiамантами, або без сiдла iз золотими стременами. Вона обгортала його горностаевою мантiею, наче прикрашала релiквiю для великодньоi процесii; а проте вiн здавався молодиком, що перевищував своi можливостi, жив понад своi засоби, амбiтний i стривожений водночас, iз блiдим обличчям на тлi червоного оксамиту. – Я хотiв би, щоб ти поiхала зi мною, – сказав вiн нещасним голосом, коли ми були у стайнi за кiлька ярдiв вiд Вестмiнстерського палацу, вибираючи коней для його подорожi. Я була така здивована, що двiчi подивилася на нього, чи не смiеться вiн iз мене. – Ти думаеш, я жартую? Нi. Менi справдi хочеться, щоб ти поiхала зi мною. Ти робила щось подiбне протягом усього свого життя. Усi кажуть, що ти мала звичай починати танцi при дворi свого батька й розмовляла з послами. Й ти об’iздила всю краiну, чи не так? Ти знаеш бiльшiсть мiст i мiстечок. Я кивнула. І мого батька, i Ричарда дуже любили, а надто в пiвнiчних графствах. Ми щолiта виiздили з Англii, щоб навiдати iншi мiста, i нас вiтали так, нiби ми були янголами, якi спустилися з неба. Бiльшiсть великих будинкiв у кожному графствi святкували наше прибуття пишними банкетами; бiльшiсть мiст дарували нам гаманцi iз золотом. Я не змогла б порахувати, скiльки мерiв, радникiв та шерифiв цiлували менi руку вiд того часу, коли я була малою дiвчинкою на колiнах у матерi, й доти, коли я могла виголошувати подячнi промови бездоганною латиною. – Я повинен показатися всюди, – сказав вiн боязким голосом. – Я повинен розбудити почуття лояльностi. Я маю переконати людей, що я принiс iм мир i багатство. І менi доведеться домагатися цього лише усмiшкою та помахами руки, коли я проiздитиму мимо? Я не могла втриматися вiд смiху. – Це не здаеться неможливим, – сказала я. – І це не так уже й погано. Пам’ятай, що всi люди, якi стоятимуть бiля дороги, прийшли туди, щоб подивитися на тебе. Вони прагнутимуть побачити великого короля, це те видовище, задля якого вони прийшли. Вони сподiватимуться побачити усмiшку й помах рукою. Вони сподiватимуться побачити щасливого володаря. Тобi треба буде тiльки дивитися на них, i вони вiдчують упевненiсть. Пам’ятай, iм немае бiльше на що дивитися – справдi, Генрi, коли ти познайомишся з Англiею ближче, ти переконаешся в тому, що тут майже нiколи нiчого не вiдбуваеться. Врожаi тут поганi, бо навеснi випадае надто багато дощiв, а влiтку надто спекотно й сухо. Запропонуй людям добре вдягненого й усмiхненого молодого короля, i це стане найчудеснiшою подiею, яку вони побачать за багато рокiв. Це бiднi люди, що не мають нiяких розваг. Ти станеш найцiкавiшим видовищем, яке вони будь-коли бачили, а надто коли твоя мати показуватиме тебе як святу iкону, загорнуту в оксамит i прикрашену дорогоцiнним камiнням. – Це забирае так багато часу, – пробурчав вiн. – Ми муситимемо зупинятися в кожному домi й замку на дорозi, щоб вислухати лояльну промову. – Батько мав звичай казати, що поки лунали промови, вiн дивився понад головами на кiлькiсть натовпу й прикидав, яку користь вони можуть йому принести, – озвалася я. – Вiн нiколи не слухав жодного слова, яке йому промовляли, вiн рахував корiв на полях i слуг на подвiр’i. Генрих зацiкавлено запитав: – А як щодо позик? – Батько завжди думав, що лiпше звернутися прямо до людей, анiж просити парламент збiльшити податки, бо там вони завжди сперечатимуться з ним, як треба правити краiною й може вiн чи не може йти на вiйну. Вiн мав звичай позичати грошi в кожного, кого навiдував. І чим палкiшими були промови й чим бiльше його вихваляли, тим бiльшу суму вiн просив пiсля обiду. Генрих засмiявся, обняв рукою мiй широкий стан i притяг мене до себе на подвiр’i стайнi на очах у всiх. – І вони завжди позичали йому грошi? – Майже завжди, – вiдповiла я. Я не вiдхилилася, але й не прихилилася до нього. Я дозволила йому тримати мене, адже вiн мав на це право як мiй чоловiк. І я вiдчула теплоту його руки, коли вiн торкнувся мого живота. Його доторк був для мене приемним. – Тодi я так i зроблю, – сказав вiн. – Бо твiй батько мав рацiю, правити цiею краiною дуже недешево. Усi податки, якi я одержую вiд парламенту, менi доводиться роздавати подарунками, щоб зберегти лояльнiсть лордiв. – О, хiба вони не служать тобi з любовi? – ехидно запитала я. Я не можу притримати свого гострого язика. Вiн вiдразу мене вiдпустив. – Я думаю, ми обое знаемо, що це не так. – Вiн помовчав. – Але я сумнiваюся, що твого батька вони справдi любили. Вестмiнстерський палац, Лондон Квiтень 1486 року Пiсля кiлькох тижнiв приготувань, вони нарештi були готовi вирушити в дорогу. Ледi Маргарет мала намiр супроводжувати сина протягом двох днiв, а потiм повернутися в Лондон. Якби вона наважилася, то вiдбула б разом iз ним усю подорож, але на все в неi не вистачало сил. Вона хотiла би бути з ним, вона завжди хотiла би бути з ним, iй було тяжко випускати його з-пiд свого нагляду. Але водночас вона не могла дозволити собi полишити постiйний нагляд над моiм повсякденним життям, не тримати мене пiд пильним контролем. Вона нiкому не могла довiрити замовляти менi iжу, стежити за прогулянками, в якi я вирушала двiчi на день, i постачати мене молитовниками для читання. Нiхто, крiм неi, не мiг вирiшувати, скiльки iжi або вина, або елю мали подавати менi на стiл, i лише вона могла правити королiвськими апартаментами так, як вважала за потрiбне. Їй було нестерпно уявити собi, що за ii вiдсутностi я управлятиму ними, як менi захочеться. Або ще гiрше: палац може потрапити пiд управлiння тiеi, кому вiн ранiше належав, – тобто моеi матерi. Ледi Маргарет була така задоволена власним правлiнням та якiстю своiх порад, що почала записувати розпорядження, якi вона давала в моему господарствi, щоб усе завжди вiдбувалося так, як вона спланувала, на багато рокiв уперед, навiть пiсля ii смертi. Я собi уявляла ii в могилi, як вона досi правила свiтом там, а моя дочка та моi онучки консультувалися з великою книгою управлiння королiвським господарством i довiдувалися звiдти, що iм не можна iсти свiжих фруктiв i не можна сидiти близько до вогню. Вони повиннi будуть не iсти забагато й не застуджуватися. – Немае сумнiву, що кожна жiнка колись народжуе вперше, – сказала моя мати, яка народжувала дванадцять разiв. Генрих писав своiй матерi мало не щодня й розповiдав, як його зустрiчають на дорозi, поки вiн повiльно подорожуе на пiвнiч, з якими родинами вiн зустрiчаеться i якi подарунки одержуе пiд час подорожi. Менi вiн писав раз на тиждень, повiдомляючи, де вiн тепер перебувае, що вiн у доброму здоров’i, чого бажае й менi. Я вiдповiдала йому формальною цидулкою й вiддавала свого незапечатаного листа його матерi, яка читала його, а потiм укладала у свiй конверт. У днi посту придворнi не iли м’яса, але мати короля постановила, що така дiета для мене неприйнятна. Вона написала самому Папi, попросивши, щоб менi було дозволено iсти м’ясо протягом усього сезону, аби пiдтримати розвиток моеi дитини. Для неi не було нiчого важливiшого, як син i спадкоемець династii Тюдорiв, навiть ii знамените благочестя. Пiсля смертi Томаса Бурш’е ледi Маргарет запропонувала свого фаворита й колишнього змовника Джона Мортона на посаду епископа Кентерберiйського, й вiн був вiдразу призначений. Менi було шкода, що мiй давнiй родич не охрестить мого сина й не надiне корону менi на голову. Але Джон Мортон поводився як добре вихований пес: завжди був поряд, але нiколи не завдавав нам клопоту. Вiн сидiв на найкращому мiсцi бiля вогню й давав менi вiдчути, що вiн мiй охоронець i я маю бути щаслива, що вiн тут, бiля мене. Вiн перебував повсюди при дворi, слухав кожного, приятелював з усiма, залагоджував усi труднощi й, безперечно, про все доповiдав ii свiтлостi матерi короля. Хоч би куди я йшла, вiн був поруч, зацiкавлений у всьому, що я робила, швидкий на спiвчутливу духовну пораду, завжди уважний до моiх потреб i моiх думок, базiкаючи з моiми ледi. Менi не знадобилося багато часу, аби зрозумiти, що вiн знае все, що вiдбуваеться при дворi, i я не сумнiвалася, що вiн усе доповiдав iй. Вiн був сповiдником i найближчим другом ii свiтлостi матерi короля протягом рокiв, i вiн запевнив ii, що я повинна iсти червоне м’ясо, добре зготовлене, i що вiн подбае про позитивну вiдповiдь вiд Папи. Вiн плескав мене по руцi й казав, що нiщо не важить бiльше, анiж мое здоров’я, нiщо не важить для нього бiльше, анiж те, щоб я була здоровою й сильною, а дитина росла, й вiн запевняв мене, що Бог дотримуеться такоi самоi думки. Потiм, пiсля Великодня, коли моя мати й двi моi сестри шили одяг для немовляти в присутностi ii свiтлостi матерi короля, гiнець, вкритий пiсля дороги пилюкою, з’явився, геть брудний, у дверях i сказав, що мае термiнове послання вiд його величностi короля. Ледi Маргарет пiдняла свого довгого носа й величним тоном наказала гiнцевi негайно перевдягтися. Вона скинула приголомшеним поглядом на його серйозне обличчя й провела його до своеi приватноi кiмнати, увiйшла туди слiдом за ним, зачинила за собою дверi, щоб нiхто не мiг пiдслухати ту звiстку, яку вiн привiз. Голка моеi матерi зависла над шиттям, коли вона пiдвела голову й подивилася на гiнця, що виходив iз кiмнати. Потiм вона легенько зiтхнула, як жiнка, цiлком задоволена своiм свiтом, й повернулася до роботи. Сесилiя i я обмiнялися тривожним поглядом. – Що сталося? – запитала я матiр голосом тихим, як подих. Їi сiрi очi не вiдiрвалися вiд шиття. – Звiдки ж я знаю? Дверi до приватноi кiмнати ледi Маргарет залишалися зачиненi тривалий час. Гiнець вийшов звiдти, проминув усiх нас у мовчанцi, нiби йому звелiли нiчого нам не казати, а дверi все ще залишалися зачиненi. Лише в обiднiй час ii свiтлiсть мати короля вийшла й сiла на свое мiсце у великому крiслi пiд балдахiном. Із похмурим обличчям вона мовчки чекала, поки управителька ii господарства повiдомить, що обiд подано. Архiепископ Джон Мортон пiдiйшов i став поруч неi, готовий подарувати iй свое благословення, але вона сидiла з непроникним обличчям, нiчого не кажучи, навiть коли вiн нахилився, нiби готуючись розчути найтихiший шепiт. – З його величнiстю королем усе гаразд? – запитала моя мати лагiдним голосом. Їi свiтлiсть мати короля подивилася на неi з таким виразом, нiби волiла зберегти мовчанку. – Його потривожила нелояльнiсть певних людей, – сказала вона. ЇУ цьому королiвствi, на жаль, ще iснують зрадники. – Я сподiваюся, його величнiсть у безпецi? – закинула я пробний камiнь. – Той йолоп i зрадник Френсис Ловел покинув святилище, де йому було дозволено перебувати, зiбрав вiйсько й виступив проти мого сина! – оголосила ледi Маргарет iз несподiваним бридким вибухом гнiву. Вона вся затремтiла, ii обличчя густо почервонiло. Тепер, коли вона дозволила собi заговорити, вона не змогла втриматися вiд крику, слина бризкала з ii рота, слова вилiтали з неi, натикаючись одне на одне, ii капелюх захитався, коли вона вхопилася руками за бильця крiсла, нiби щоб утриматися в ньому. – Як вiн мiг? Як вiн посмiв? Вiн заховався у святилищi, щоб урятуватися вiд своеi поразки й уникнути кари, а тепер вилiз з нори, як лис. – Нехай його простить Бог! – вигукнув архiепископ. Я хапнула ротом повiтря, я не змогла стриматися. Френсис Ловел був товаришем Ричардового дитинства i його найдорожчим другом. Вiн виiхав битися поруч iз ним i, коли Ричард упав, утiк до святилища. Була якась серйозна причина, щоб вiн захотiв покинути його. Вiн не дурень, вiн нiколи звiдти не вийшов би, якби його справа була наперед програна. Ловел нiколи не покинув би святилище й не пiдняв прапор повстання, якби не знав, що матиме пiдтримку. Мусило iснувати коло чоловiкiв, вiдомих лише один одному, якi чекали слушноi нагоди, можливо, коли Генрих наважиться покинути безпеку в Лондонi. Вони мусили бути готовi збунтуватися проти нього. І вони не збунтувалися проти нього самi-однi, вони мусили мати претендента. Вони, звичайно ж, мали намiр когось посадити на його мiсце. Мати короля спопелила мене поглядом, нiби i я могла роздмухувати полум’я повстання, вона шукала знакiв зради, нiби могла розгледiти знак Каiна в мене на лобi. – Як собака, – промовила вона зi злiстю. – Хiба не так його називають? Ловел – собака? Вiн вибрався зi своеi нори, як поганий пес, i посмiв кинути виклик миру мого сина. Генрих буде спантеличений. Але я – нi! Вiн буде такий приголомшений! – Благослови його Боже! – промурмотiв архiепископ, доторкнувшись до золотого розп’яття, що висiло на перловому ланцюжку на його грудях. Моя мати була взiрцем стурбованостi. – Вiн зiбрав вiйсько? Френсис Ловел? – Вiн пожалкуе! – заприсягнулася ii свiтлiсть мати короля. – І вiн, i Томас Стафорд разом iз ним. Вони пожалкують, що потурбували мир i велич мого сина. Сам Бог привiв Генриха до Англii. Заколот проти мого сина – це бунт проти волi Бога. Вони еретики, а не лише зрадники. – І Томас Стафорд? – затуркотiла моя мати. – Стафорд також узявся за зброю? – І його фальшивий брат! Вони обидва! Зрадники! Усi вони! – Гамфрi Стафорд? – неголосно вигукнула моя мати. – І вiн теж? Але ж разом Стафорди можуть скликати дуже багато людей! Двое синiв iз таким великим iм’ям! Чи його величнiсть король виступив проти них? Чи зiбрав вiн вiйсько? – Нi, нi. – Ледi Маргарет вiдмахнулася вiд цього запитання, нiби знала, що нiхто не поставить пiд сумнiв мужнiсть короля, якщо вона наполягатиме, аби вiн заховався в Лiнкольнi й доручив воювати комусь iншому. – Чому вiн мае битися з ними? У цьому нема нiякого глузду. Я написала йому, щоб вiн залишився там, де вiн е. Його дядько Джаспер Тюдор очолить його людей. Генрих зiбрав тисячi воякiв для вiйська Джаспера. Й пообiцяв простити кожного, хто капiтулюе. Вiн написав менi, що вони погнали бунтiвникiв на пiвнiч, до Мiдлгема. Це був улюблений замок Ричарда, дiм його дитинства. У всiх пiвнiчних графствах люди, якi приеднувалися до Френсиса Ловела, його найближчого друга й супутника його дитинства, либонь, знали Ричарда й Френсиса ще з дитинства. Френсис знав усю мiсцевiсть навколо Мiдлгема; вiн знав, де можна влаштувати засiдку, а де заховатися. – Господи, – спокiйно сказала моя мати. – Нам треба молитися за короля. Мати короля зiтхнула з полегкiстю, почувши цю пропозицiю. – Звичайно, звичайно. Двiр пiде до каплицi пiсля обiду. Ви зробили дуже добру пропозицiю, ваша свiтлiсть. Я замовлю спецiальну месу. Вона кивнула архiепископу, який уклонився й вийшов, нiби для того, щоб попередити Бога. Меггi, моя кузина, заворушилася на своему мiсцi, почувши цi слова. Вона знала, що спецiальна меса, яку замовила ледi Маргарет за безпеку свого сина, триватиме щонайменше двi години. Їi свiтлiсть мати короля вiдразу перевела погляд на мою маленьку кузину. – Схоже, ще iснують грiшнi йолопи, якi пiдтримують утрачену справу дому Йоркiв, – сказала вона. – Хоч дому Йоркiв уже настав кiнець i всi його спадкоемцi мертвi. Наш кузен Джон де Ла Поль е живим спадкоемцем, який заприсягнувся служити Генриху; брат Меггi Едвард – спадкоемець по прямiй лiнii; але нiхто не збирався нагадувати про це ii свiтлiстi матерi короля. Брат Меггi тепер перебував у безпецi дитячоi кiмнати, а Меггi втупила невiдривний погляд у дощану пiдлогу пiд своiми капцями. Вона не сказала нiчого. Моя мати пiдвелася й грацiйно рушила до дверей, вона зупинилася бiля Меггi й затулила ii своiм тiлом вiд розгнiваного погляду ii свiтлостi матерi короля. – Я пiду заберу своi чотки та молитовник, – сказала вона. – Хочете, щоб я принесла вам ваш служебник iз вашого вiвтаря? Їi свiтлiсть мати короля вiдразу вiдвернула свою увагу. – Так, дуже вам дякую. І покличте хор до каплицi. Усi повиннi взяти iз собою чотки. Ми пiдемо прямо до каплицi пiсля обiду. Коли ми стали молитися, я подумала, що, якби я мала дар видiння, як у моеi матерi, я могла б побачити, що вiдбуваеться на Великiй Пiвнiчнiй дорозi бiля замку Мiдлгем у Йоркширi. Якби Ловел зумiв заховатися за тими грубими мурами, вiн протримався б там кiлька мiсяцiв, а може, й рокiв. Якби Пiвнiч повстала з ним, вони зiбрали б вiйсько, бiльше за будь-яку Тюдорiвську армiю пiд командою Джаспера. Пiвнiч завжди була вiддана дому Йоркiв, Мiдлгем любив Ричарда як свого доброго короля, а вiвтар у мiдлгемськiй каплицi, мабуть, завжди був прикрашений бiлими трояндами. Я скоса подивилася на свою матiр, яка стояла навколiшках, схожа на взiрець глибокоi вiдданостi, iз заплющеними очима, задертим угору обличчям; пучок свiтла падав на ii ясну вроду, схожу на вроду безсмертного янгола, що мiркуе про грiхи свiту. – Ти знала про це? – прошепотiла я, нахиливши голову над своiми ворухливими пальцями, нiби я розмовляла зi своiми чотками. Вона не розплющила очей i не обернула голову, тодi як губи ii ворушилися, нiби вона проказувала молитву. – Дещо знала. Сер Френсис надiслав менi листа. – І вони б’ються за нас? – Звичайно. – Ти думаеш, вони переможуть? Легка усмiшка пробiгла по ii натхненному обличчю. – Можливо. Але я знаю одну рiч. – Що саме? – Вони налякали Тюдорiв майже до смертi. Ти бачила ii обличчя? Ти бачила, як ii архiепископ вибiг iз кiмнати? Вестмiнстерський палац, Лондон Травень 1486 року Уперше я довiдалася про заворушення на вулицях, коли величезнi зовнiшнi дверi Вестмiнстерського палацу заскрипiли пiд натиском десяткiв людей i гримнули, зачиняючись. Потiм я почула, як важко гупнула балка, яку опустили, щоб наглухо зачинити ворота. Ми забарикадувалися в королiвському палацi. Королiвська родина Англii так боялася лондонцiв, що вiдгороджувалася вiд них важкими ворiтьми й важкими дверима. Тримаючи руку на великому животi, я пiшла в кiмнати своеi матерi. Вона стояла бiля вiкна, дивлячись понад мурами на лондонськi вулицi, моя кузина Меггi та моя сестра Анна стояли обабiч неi. Вона майже не обернулася, коли я увiйшла, але Меггi сказала через плече: – Вони вдвiчi збiльшили кiлькiсть охоронцiв на мурах. Можна бачити, як вони вибiгають iз вартiвнi й стають по мiсцях. – Що вiдбуваеться? – запитала я. – Що вiдбуваеться там унизу? – Люди повстають проти Генриха Тюдора, – спокiйно вiдповiла моя мати. – Що ти сказала? – Сотнi уже зiбралися бiля палацу. Я вiдчула, як дитина заворушилася в моему животi. Я сiла й ковтнула повiтря. – Що нам робити? – Залишатися тут, – рiвним голосом вiдповiла моя мати. – Поки ми не побачимо, як нам бути. – Де нам бути? – нетерпляче запитала я. – Де ми будемо в безпецi? Вона озирнулася на мое побiлiле обличчя й усмiхнулася. – Заспокойся, моя люба. Я маю на увазi, що ми залишимося тут, поки не побачимо, хто перемiг. – Ми бодай знаемо, хто проти кого воюе? Вона кивнула. – Англiйцi, якi досi люблять династiю Йоркiв, проти нового короля, – сказала вона. – Ми перебуваемо в безпецi в будь-якому випадку. Якщо Ловел переможе в Йоркширi, якщо брати Стафорд виграють своi битви у Вустерширi, якщо лондонськi громадяни вiзьмуть штурмом Тауер i вiзьмуть в облогу наш палац, – тодi ми до них вийдемо. – І що ми зробимо? – прошепотiла я. Я розривалася мiж дедалi бiльшим збудженням й абсолютним жахом. – Повернемо собi трон, – вiдповiла моя мати безтурботним голосом. – Генрих Тюдор розпачливо воюе, щоб утримати свое королiвство лише через дев’ять мiсяцiв по тому, як вiн його завоював. – Повернемо собi трон! – У моему голосi прозвучав дикий жах. Моя мати стенула плечима. – Вiн для нас не втрачений, поки Англiя живе в мирi, об’еднавшись пiд правлiнням Генриха Тюдора. Але сьогоднi ми бачимо ще одну битву у Вiйнi кузенiв. Можливо, Генрих – це лише епiзод. – Усi кузени померли! – вигукнула я. – Братiв, якi вийшли з династiй Ланкастерiв i Йоркiв уже немае! Вона всмiхнулася. – Генрих Тюдор – кузен iз династii Бофортiв, – нагадала вона менi. – Ти належиш до династii Йоркiв. Ти маеш кузена в особi Джона де Ла Поля, сина твоеi тiтки Єлизавети Сафолк. Ти маеш кузена Едварда, графа Ворiкського, сина твого дядька Джорджа. Ми маемо наступне поколiння кузенiв – питання лише в тому, чи вони захочуть воювати проти того, хто тепер сидить на тронi. – Вiн законний король! І мiй чоловiк! – Я пiднесла голос, але ii нiщо не зворушило. Вона стенула плечима. – Отже, ти переможеш в iншому. – Ви бачите, що вони несуть? – збуджено заверещала Меггi. – Бачите прапор? Я пiдвелася зi стiльця й подивилася через ii голову. – Я нiчого не бачу звiдси. – Це прапор, – сказала вона, i ii голос затремтiв вiд радостi. – Це розшарпаний прапор Ворiкiв. І вони викрикують мое прiзвище! Ворiк! Ворiк! Вони викрикують прiзвище Теддi. Я подивилася через ii голову на свою матiр. – Вони вигукують iм’я Едварда, наступника престолу з династii Йоркiв, – спокiйно промовила я. – Вони хочуть повернути на трон хлопця Йорка. – Атож, – погодилася вона. – Звiсно, вони хочуть повернути на трон його. Ми стали чекати новин. Менi було особливо важко чекати, знаючи, що моi друзi, моя родина й мiй дiм збройно повстали проти мого чоловiка. Та особливо важко це було для ii свiтлостi матерi короля, яка, здавалося, зовсiм перестала спати, а протягом цiлоi ночi стояла навколiшки перед маленьким вiвтарем у своiй приватнiй кiмнатi, а протягом дня – у каплицi. Вона стала тонкою й сiрою вiд тривоги. Думка про те, що ii единий син перебувае далеко в цiй невiрнiй краiнi без будь-якого захисту, крiм армii свого дядька, робила ii хворою вiд страху. Вона звинувачувала своiх друзiв, що покинули його, його прихильникiв у тому, що вони вiд нього розбiглися. Вона називала iхнi iмена, звертаючись у своi молитвах до Бога, називала одне за одним, чоловiкiв, якi приедналися до переможця, але покинуть його, коли вiн зазнае невдачi. Вона нiчого не iла, постуючи, щоб здобути прихильнiсть Бога. Але ми бачили, що ii змагае дедалi бiльший страх, що попри все Бог не благословив ii сина, що з якоiсь невiдомоi причини Бог вiдвернувся вiд Тюдорiв. Вiн посадив iх на трон Англii, але на надiлив силою утримати його. Вiдбувалися сутички мiж лондонськими бандами й вiйськовими пiдроздiлами Тюдорiв у невеличких селах поблизу вiд Вестмiнстера. Здавалося, на кожному перехрестi дорiг лунали крики: «Ворiк! Ворiк!» Бiля Гайберi вiдбулася запекла битва мiж повстанцями, озброеними камiнням, граблями й серпами, та важко озброеною королiвською гвардiею. Розповiдали про солдатiв Генриха, якi кидали штандарт Тюдорiв i перебiгали до повстанцiв. Ходили чутки, що багатi лондонськi купцi й навiть батьки мiста пiдтримували юрбу, яка кишiла вулицями, викрикуючи заклики до повернення дому Йоркiв. Ледi Маргарет наказала, щоб на всiх вiкнах, якi виходили на вулицi, позачиняли вiконницi, тому ми не могли бачити битви, якi вiдбувалися пiд самими мурами палацу. Потiм вона наказала позачиняти й усi iншi вiкна, щоб ми не могли чути, як юрба викрикувала гасла на пiдтримку Йоркiв, вимагаючи, щоб Едвард Ворiкський, мiй маленький кузен Теддi, вийшов i помахав iм рукою. Ми не допускали його до вiкон у шкiльнiй кiмнатi, ми забороняли слугам поширювати плiтки, а проте вiн знав, що люди Англii хочуть бачити його королем. – Генрих е королем, – сказав вiн менi, коли я слухала, як вiн читае книжку у шкiльнiй кiмнатi. – Генрих е королем, – пiдтвердила я. Меггi подивилася на нас обох i спохмурнiла вiд тривоги. – Отже, вони не повиннi кричати й вимагати, щоб я став королем, – сказав Теддi. Вiн здавався цiлком примиреним. – Нi, не повиннi, – пiдтвердила я. – Вони скоро перестануть кричати. – Ти знаеш, Теддi, – сказала Маргарет, – що тобi не слiд про це говорити. Я поклала свою руку на його. – Немае значення, чого вони хочуть, – сказала я йому. – Генрих перемiг у битвi, i його коронували як Генриха Сьомого. Вiн король Англii, хоч би що там хто казав. І ми всi дуже й дуже помилимося, якщо забудемо, що вiн король Англii. Вiн подивився на мене своiм ясним чесним поглядом. – Я не забуду, – пообiцяв вiн менi. – Я нiчого не забуваю. Я знаю, що вiн король. Ти сказала б про це хлопцям на вулицi. Я нiчого не сказала хлопцям на вулицi. Ледi Маргарет не дозволяла нiкому виходити за ворота, хоч поступово збудження на вулицях затихало. Мури Вестмiнстерського палацу не проломили, важкi ворота нiкому не вдалося висадити. Обшарпанi юрби пощастило втримати на вiдстанi, вони повтiкали з мiста або принишкли у своiх убогих схованках. На вулицях Лондона знову стало спокiйно, й ми повiдчиняли вiконницi та важкi ворота палацу, наче були впевненими в собi правителями й могли привiтати свiй народ. Але я помiтила, що настрiй у столицi невеселий, i кожнi вiдвiдини ринкiв закiнчувалися сварками мiж слугами палацу й торговцями, тож ми виставляли подвiйну варту на мурах. Ми досi не мали новин iз Пiвночi, не мали найменшого уявлення про те, чи Генрих вступив у битву з повстанцями i хто в нiй перемiг. Нарештi наприкiнцi травня – коли двiр мае планувати своi розваги на лiто, прогулюючись над рiчкою, влаштовуючи лицарськi турнiри, репетируючи п’еси, влаштовуючи бенкети й танцi пiд музику, – вiд Генриха надiйшов лист для ii свiтлостi матерi короля з кiлькома словами для мене й вiдкритим листом до парламенту, якого привiз мiй дядько Едвард Вудвiл на чолi загону святково вбраних йоменiв, нiби хотiв показати, що слуги Тюдорiв можуть безпечно носити своi одностроi на всiй Великiй Пiвнiчнiй дорозi вiд Йорка до Лондона. – Що там пише король? – запитала моя мати. – З повстанням покiнчено, – сказала я, швидко читаючи. – Вiн пише, що Джаспер Тюдор загнав повстанцiв далеко на пiвнiч i потiм повернувся. Френсис Ловел утiк, а брати Стафорд заховалися у святилищi. Вiн витяг iх зi святилища. – Я зробила паузу й подивилася на свою матiр понад краем листа. – Вiн зруйнував святилище, – зауважила я. – Вiн порушив закон церкви. Вiн пише, що хоче стратити iх. Я подала iй листа, здивована тим, що мене опанувало почуття полегкостi. Звичайно, я хотiла б, щоб мiй дiм повернувся на трон, а ворог Ричарда зазнав поразки. Інодi у мене виникало видiння, як Генрих падае з коня й бореться за життя на землi пiд копитами кавалерiйськоi атаки, а проте цей лист принiс менi добру новину, що мiй чоловiк залишився живий. Я носила Тюдора у своему животi. Попри все, я не могла бажати Генриху Тюдору смертi, не хотiла побачити, як його, голого й закривавленого, повантажать на спину його скалiченого коня. Я одружилася з ним, я дала йому слово, вiн батько моеi ще ненародженоi дитини. Я поховала свое серце в невiдомiй могилi, але я пообiцяла бути вiрною королю. Я принцеса з династii Йоркiв, але я дружина Тюдора. Мое майбутне пов’язане з Генрихом. – Усе минулося, – кiлька разiв повторила я. – Слава Богу, все минулося. – Нiчого не минулося, – спокiйно заперечила моя мати. – Усе тiльки починаеться. Ричмондський палац Лiто 1486 року Генрих не повертався ще кiлька мiсяцiв, вiн продовжував свою подорож, утiшаючись плодами перемоги, бо поразка Ловела й Стафордiв перекинула всiх хистких прихильникiв назад на бiк Тюдорiв – деяких приваблювала перспектива долучитися до влади, iншi боялися потрапити до табору переможених, але всi вони усвiдомлювали, що нiчим не вiдзначилися серед прихильникiв короля, коли вiн опинився в небезпецi. Гамфрi Стафорда пiддали тортурам i стратили, але його молодшого брата Томаса пощадили. Генрi часто вдавався до прощення, боячись налякати своiх прихильникiв надмiрною пiдозрiливiстю. Вiн запевняв усiх, що буде добрим королем, милосердним королем для всiх, хто прийме його правлiння, i якщо його попросять забути про iхнi грiхи, вiн буде великодушним. Їi свiтлiсть мати короля через свою марiонетку Джона Мортона звернулася з проханням до Святого престолу й одержала з Риму дозвiл змiнити закон щодо святилища в такий спосiб, який задовольняв би Тюдорiв. Зрадникам бiльше не буде дозволено ховатися за стiнами церкви. Бог перебуватиме на боцi короля й пiдтримуватиме королiвське правосуддя. Їi свiтлiсть мати короля захотiла, щоб ii син правив Англiею й у святилищi до самого вiвтаря, а можливо, й на всiй дорозi до неба, й Папа погодився задовольнити ii прохання. Нiде нiхто не мiг почувати себе в безпецi вiд йоменiв гвардii Генриха. Жоднi дверi, навiть дверi храму або святилища не могли зачинитися перед iхнiми суворими обличчями. Англiйський закон теж був на боцi Тюдорiв. Суддi пiдкорялися наказам короля, судячи тих, хто пiшов за Стафордами або Френсисом Ловелом, прощаючи одних, караючи iнших, згiдно з розпорядженнями Генриха. В Англii часiв мого батька вважалося, що суддi повиннi мати власний розум, а присяжнi – бути вiльними вiд будь-якого впливу, крiм iстини. Але тепер суддi чекали, яку думку висловить король, перш нiж оголошували власний вирок. Твердження звинувачуваних, навiть визнання ними своеi провини мали меншу вагу, нiж заяви короля про те, що вони вчинили. З присяжними нiхто не радився, iх навiть не приводили до присяги. Генрих, який не брав участi в битвах, правив на вiдстанi через своiх безхребетних суддiв i розпоряджався життям та смертю. До серпня король не з’являвся додому, а приiхавши, вiдразу переселив свiй двiр iз неприязного до нього мiста до чудового, недавно збудованого бiля рiчки Ричмондського палацу. Мiй дядько Едвард був на його боцi iз ним, а кузен Джон де Ла Поль пiд час подорожi в кортежi короля усмiхався товаришам, але не довiряв нiкому, вiтав мою матiр на людях як родичку, але нiколи не розмовляв з нею наодинцi, наче демонструючи, що мiж Йорками не iснуе таемниць, якi поширювалися б пошепки, що ми всi зберiгаемо беззаперечну вiрнiсть династii Тюдорiв. Було чимало людей, якi поквапилися зробити висновок, що король не наважуеться жити в Лондонi, що вiн боiться покручених вулиць i темних закутнiв мiста, звивистих таемниць рiчки й тих, котрi мовчки плавали по нiй. Чимало також стверджували, що вiн мае сумнiви щодо лояльностi власноi столицi й не вiрить у свою безпеку за ii мурами. Досвiдченi банди мiста тримали зброю напоготовi, а пiдмайстри були завжди готовi зчинити бунт. Якщо короля люблять у Лондонi, то лише тому, що вiн тут захищений високими мурами, а лояльне вiйсько завжди стоiть пiд дверима. Але король iз непевною популярнiстю перебувае пiд загрозою постiйно, бо геть усе – занадто гаряча вода, невдало поставлена п’еса, нещасливий випадок на турнiрi, арешт популярного молодика – може спричинити заколот, який примусить його покинути трон. Генрих наполiг, щоб ми переселилися до Ричмондського палацу, бо вiн любив сiльську мiсцевiсть улiтку й не стримував захоплених вигукiв, милуючись красою палацу та парку. Вiн привiтав мене з розмiрами мого живота й наполягав, щоб я весь час сидiла. Коли ми вдвох прогулювалися по обiдi, вiн вимагав, щоб я важко спиралася на його руку, так нiби моi ноги були готовi щомитi пiдiгнутися. Вiн був нiжним i добрим до мене, i я з подивом думала про те, що вiдчуваю полегкiсть, коли вiн удома. Набридливе стеження його матерi сприймати легше, коли вiн поряд, незручностi вiд перебування при новому дворi в незнайомому мiсцi теж полегшуються, бо двiр здаеться бiльш нормальним, коли Генрi щоранку виiздить на полювання й щовечора повертаеться, вихваляючись своiми мисливськими трофеями. Вiн погарнiшав протягом тривалоi лiтньоi подорожi по Англii: його шкiра засмагла пiд сонцем, обличчя стало м’якшим, вiн бiльше став усмiхатися. Генрих боявся пiвночi Англii, перш нiж туди поiхав, та тепер, коли найгiршi з його страхiв виправдалися i вiн з ними впорався, то знову почувався переможцем. Вiн приходив до моеi кiмнати щовечора, iнодi приносив трунок силабаб[2 - Силабаб – молочний коктейль iз хересом, цитриною та спецiями.] прямо з кухнi, щоб я випила його, поки вiн теплий, так нiби ми не мали сотнi слуг, готових виконати будь-яку мою забаганку. Я смiялася з нього, коли бачила його на порозi з глеком та кухлем, схожого на досконало вихованого служника. – Ти звикла мати напохватi людей, готових тобi прислужитися, – казав вiн. – Ти виросла при королiвському дворi, де десятки слуг стовбичили, чекаючи, поки iм накажуть зробити те або те. У Бретанi я мусив сам обслуговувати себе. Інодi в нас не було прислуги. Власне, ми не завжди мали навiть власний дiм, були, можна сказати, бездомними. Я сiдала бiля вогню на стiлець, але вiн був не дуже зручним для мене, матерi майбутнього принца. – Сiдай на лiжко, сiдай на лiжко й пiдбери ноги, – наполягав вiн i допомагав менi скинути черевики, а потiм давав у руки кухоль. Наче двiйко дрiбних торговцiв у затишнiй оселi, ми вечеряли лише вдвох. Генрих застромляв кочергу в саме серце вогню i, коли вона розжарювалася, клав ii в глечик iз немiцним елем. Трунок сичав, i вiн наливав його в кухлi, поки той парував, i куштував його. – Скажу тобi, мое серце перетворилося на камiнь у Йорку, – признався вiн. – Холодний вiтер i дощ пронизують до кiсток, а обличчя тамтешнiх жiнок схожi на камiнь. Вони дивилися на мене так, нiби я власними руками вбив iхнього единого сина. Ти знаеш, якi вони е – вони люблять Ричарда так нiжно, нiби вiн покинув iх лише вчора. Чому вони такi, чому досi так до нього прив’язанi? Я схилилася над кухлем iз силабабом, щоб вiн не помiтив, як мое обличчя потемнiло вiд горя. – Вiн мав цю рису Йоркiв, чи не так? – наполегливо розпитував вiн мене. – Умiв примусити людей любити себе? Як i твiй батько король Едвард? Як i ти сама? Це благословення, нiякого реального глузду в ньому нема. Деякi чоловiки надiленi певними чарами, чи не так? І вони приваблюють до себе людей. Люди просто не можуть iх не любити. Я стенула плечима. Я не могла довiритися своему чуттю, щоб сказати йому, чому всi любили Ричарда, чому вiн мав стiлькох друзiв, готових вiддати своi життя за нього, котрi навiть тепер воюють iз його ворогами з любовi до його пам’ятi. Чому простi солдати досi зчиняють бiйку в тавернах, коли хтось скаже, що вiн був узурпатором. Чому торговки рибою готовi вгородити нiж у кожного, хто скаже, що вiн був горбатим або слабким. – Я цього не маю, правда ж? – запитав у мене Генрих прямо. – Незалежно вiд того, що це таке – обдарування, хитрiсть чи талант – у мене його нема. Повсюди, де ми були, я всмiхався, махав рукою i робив усе, що мiг, усе, що вимагалося вiд мене. Я грав роль короля, який дуже впевнено сидить на престолi, хоч iнодi я почував себе наче претендент без жодного пеннi в кишенi й без жодноi людини, яка вiрила б у мене, крiм одурманеноi матерi та недоумкуватого дядька, пiшак для великих гравцiв, якi е королями Європи. Я нiколи не був тим, кого глибоко люблять у мiстi, я нiколи не чув, щоб армiя горлала мое iм’я. Я не той чоловiк, якого просто люблять та й годi. – Ти перемiг в битвi, – сухо сказала я. – У той день за тобою пiшло багато людей. Саме той день усе й визначив. І ти всiм можеш сказати: «Я – король!» Король за правом перемоги. – Я перемiг iз найманим вiйськом, яке оплатив король Францii. Я виграв битву, завдяки армii, яку набрали для мене в Бретанi. Половина з них найманцi, а решта – злочинцi та вбивцi, яких повипускали з в’язниць. Я не мав людей, якi служили б менi тому, що любили мене. Я не з тих, кого люблять, – спокiйно промовив вiн. – І не думаю, що коли-небудь стану таким. Я не надiлений цим. Я опустила кухоль, i на мить нашi очi зустрiлися. У цьому миттевому обмiнi поглядами, я побачила, вiн подумав, що його не любить навiть власна дружина. Вiн той, кого не любить нiхто. Вiн провiв юнiсть, чекаючи англiйського трону, вiн ризикував життям, воюючи за трон Англii, а тепер зрозумiв, що корона, яку вiн завоював, порожня. Вона позбавлена серця. У нiй нема нiчого. Я нiчого не змогла придумати, щоб заповнити нiякову мовчанку. – Ти маеш прихильникiв, – спробувала заспокоiти його я. Вiн коротко й гiрко засмiявся. – О, так, я трохи iх собi купив: Куртене й Говарди. І ще я маю друзiв, яких забезпечила менi моя мати. Я також можу розраховувати на кiлькох давнiх друзiв, наприклад, на свого дядька, графа Оксфордського. Я можу довiряти Стенлi та родичам своеi матерi. – Вiн помовчав. – Чоловiковi дивно ставити таке запитання своiй дружинi, але я нi про що iнше не думаю, коли менi сказали, що Ловел повстав проти мене. Я знаю, вiн був другом Ричарда. Вiн так любив Ричарда – i я в цьому мав нагоду переконатися, – що став битися за нього, навiть коли Ричарда вже не стало. Це наштовхнуло мене на думку: а чи можу я розраховувати на тебе? – Навiщо ти запитуеш? – Бо всi менi розповiдають, що ти любила Ричарда. І я знаю тепер тебе досить, аби не сумнiватися в тому, що тобою керували не амбiцii, коли ти хотiла стати його королевою, тобою керувала любов. Тому я тебе й запитую. Ти досi його любиш? Як лорд Ловел? Як жiнки з Йорка? Ти досi любиш його, попри його смерть? Як люблять його Йорк i лорд Ловел? Тож чи можу я розраховувати на тебе? Я легенько посунулася, нiби менi було незручно сидiти на м’якому лiжку й надпила з кухля. Потiм показала на свiй живiт. – Я вже тобi сказала, що я твоя дружина. Ти можеш розраховувати на це. Я майже готова народити твою дитину. Ти можеш розраховувати й на це. Вiн кивнув. – Ми обое знаемо, як мiж нами все почалося. Йшлося про те, щоб народити дитину. Про кохання мiж нами не йшлося. Ти вiдмовила б менi, якби могла, бо щоночi ти вiдвертала обличчя вiд мене. Але я думав, коли звiдси поiхав, коли зустрiвся з таким недружнiм до себе ставленням, iз повстанням, – чи може мiж нами виникнути почуття вiрностi, почуття довiри? Вiн навiть не згадав про кохання. Я вiдвернула вiд нього погляд. Я не могла витримати його пильний погляд i не могла вiдповiсти на його запитання. – Усе це я вже пообiцяла, – сказала я без особливоi певностi в голосi. – Коли давала шлюбну обiтницю. Вiн вiдчув вiдмову в моему голосi. Лагiдно нахилився й забрав у мене порожнiй кухоль. – Тодi я не допитуватимуся бiльше, – сказав вiн i вийшов iз кiмнати. Прiорат святого Свiдзiна, Вiнчестер Вересень 1486 року Рожеве сонце у шафранових хмарах опустилося за моiм пiдвiконням, коли я прокинулася вересневого вечора з легкого полудневого сну й лежала, втiшаючись теплом на обличчi, знаючи, що це мiй останнiй день сонячного свiтла. Цього вечора я муситиму вдягтися, вислухати комплiменти двору, одержати вiд них подарунки й усамiтнитися, чекаючи народження дитини. У кiмнатi для мого усамiтнення будуть затуленi вiконницi, вiкна будуть зачиненi, навiть свiчки горiтимуть тьмяно, поки не народиться дитина. Якби ii свiтлiсть мати короля була спроможна публiчно оголосити, коли дитину було зачато – аж за мiсяць до нашого шлюбу, – вона замкнула б мене ще чотири тижнi тому. Вона вже вичитала у своiй королiвськiй книзi, що королева мае бути замкнена на шiсть тижнiв ранiше вiд гаданоi дати народження. Вона повинна дати прощальний обiд, i двiр мае повести ii до дверей кiмнати ii усамiтнення. Вона муситиме увiйти до тiеi кiмнати й не виходити звiдти (так хоче Бог, написала богобоязка ледi з цього приводу), поки не мине шiсть тижнiв пiсля народження здоровоi дитини, коли немовля винесуть, щоб його охрестити, а мати з’явиться, щоб дiстати церковне благословення i знову зайняти свое мiсце при дворi. Отже, матерi належить перебувати в тишi й темрявi протягом трьох мiсяцiв. Я прочитала цi iнструкцii, зробленi чорним чорнилом елегантним письмом, дiзналася ii думки про якiсть гобеленiв на стiнах i штор бiля лiжка й подумала, що тiльки безплiдна й пустоголова жiнка могла вигадати такий режим. Їi свiтлiсть мати короля народила лише одну дитину, свого дорогоцiнного сина Генриха, й залишалася безплiдною пiсля його народження. Я подумала, що якби вона щороку втрачала зв’язок зi свiтом на три мiсяцi, то ii розпорядження щодо усамiтнення породiллi були б зовсiм iншими. Цi правила спрямованi не на те, щоб забезпечувати мою приватнiсть i вiдпочинок, а для того, щоб вiдокремити мене вiд двору, а вона могла займати мое мiсце на три мiсяцi щоразу, коли ii син нагороджуватиме мене дитям. Ось так усе просто. Але цього разу, на мое щастя, вона пожартувала сама iз себе, бо оскiльки всi трое з нас голосно й публiчно проголосили, що дитина буде дитиною медового мiсяця, благословенно швидким результатом сiчневого шлюбу, то вона мае народитися в серединi жовтня, а отже, за ii власними правилами, я не муситиму усамiтнюватися аж дотепер, тобто до першого тижня вересня. Якби вона посадила мене в пiтьму через сiм iз половиною мiсяцiв вiд початку моеi вагiтностi, я втратила б весь серпень, але в серпнi я була вiльна – хоч i з великим животом, але чудесно вiльна – i я смiялася собi в рукав протягом мiсяця, утiшаючись тим, як цей обман псував настрiй iй. Тепер я сподiвалася вiдбути лише тиждень чи десь так перед народженням дитини в похмурих сутiнках, вiдрiзаною вiд зовнiшнього свiту, не бачачи жодного чоловiка, крiм священика крiзь затiнений екран. Потiм я матиму шiсть тижнiв усамiтнення пiсля пологiв. У мою вiдсутнiсть ii свiтлiсть мати короля втiшатиметься управлiнням двору, збиратиме привiтання з нагоди народження онука, наглядатиме за його охрещенням i влаштуе бенкет, а я сидiтиму замкнена у своiх кiмнатах, жоден чоловiк – навiть мiй власний, ii син, – не зможе побачитися зi мною. Покоiвка принесла з гардероба зелену сукню для мого офiцiйного прощання. Я заперечливо махнула рукою, бо менi остогидло вдягати тюдорiвський зелений колiр, коли дверi раптом розчахнулися й Меггi забiгла до кiмнати й упала навколiшки передi мною. – Елiзабет, твоя милосте, я тебе благаю! О, Елiзабет, врятуй Теддi! Немовля, здавалося, стривожено пiдстрибнуло в животi, коли я зсунулася з лiжка й ухопилася за штори. Кiмната закрутилася навколо мене. – Теддi? – Вони його схопили! Вони ведуть його кудись! – Будь обережна! – застерегла мене Сесилiя, пiдбiгши до мене, щоб допомогти стати на ноги. Я навiть не почула ii. – Ведуть його куди? – У Тауер! – зойкнула Меггi. – У Тауер! Який жах! Швидше, зупини iх. Благаю тебе! – Бiжи до короля! – кинула я Сесилii через плече, швидко прямуючи до дверей. – Перекажи йому моi привiтання й запитай, чи можу я негайно прийти до нього. – Я схопила свою кузину Меггi за руку i сказала: – Ходiмо зi мною, я iх зупиню. Я поквапно йшла босонiж по довгих кам’яних коридорах, пiдмiтаючи iх довгою нiчною сорочкою, а Меггi випередила мене й побiгла вгору крученими кам’яними сходами на поверх дитячих кiмнат, де вона, Едвард i моi маленькi сестрички Катерина i Бриджит мали своi кiмнати з учителями та служницями. Але раптом я побачила, як вона поточилася назад, i почула гупання пiвдесятка важких черевикiв, що спускалися сходами. – Ви не можете його взяти! – почула я, як вона каже. – Зi мною королева! Ви не можете його взяти! Коли вони вийшли з-за повороту сходiв, я побачила спочатку взутi в черевики ноги першого чоловiка, потiм його червонi краги, а далi його яскраво-червону тунiку, обшиту й оздоблену золотою шнурiвкою. Це був однострiй йоменiв гвардii – щойно створеного Генрихом персонального вiйська. За ним iшло ще кiлька таких людей. Вони послали цiлий пiдроздiл iз десятьох чоловiк, щоб заарештувати малосилого одинадцятирiчного хлопчика. Едвард був такий наляканий, що останнiй гвардiець тримав його пiд пахви, щоб вiн не упав униз зi сходiв. Його худi ноги пiдгиналися й смикалися, коли його зносили туди, де стояла я бiля пiднiжжя сходiв. Вiн був схожий на ляльку з брунатним скуйовдженим волоссям i широко розкритими переляканими очима. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22054426&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Coldharbour – холодна гавань (англ.). (Прим. пер.) 2 Силабаб – молочний коктейль iз хересом, цитриною та спецiями.