Життя пiсля смертi Машi звичайноi
Ольга Навроцька


Кохання не мае кордонiв – хай там що, а воно здатне подолати будь-якi перепони. Це ми, люди, знаемо спрадавна, увiковiчнюючи його у всiх можливих видах мистецтва. Кохання не мае обмежень у вiцi, статi, в часi й просторi, воно вiчне i безсмертне, i свiдченням цього також е iснування людей на землi, адже всi ми – плоди кохання.

Героi цiеi книжки мають величезний привiлей: iхнi життя можуть тривати вiчнiсть. Принаймнi так вони вважали. Приводом для сумнiвiв стала поява звичайноi смертноi дiвчини Машi, яка все свое свiдоме життя поринала у фантастичнi свiти, що iх вiдтворювала у малюнках, та мрiяла змiнити власне життя. Та настане день, коли звичайнiй Машi доведеться робити вибiр мiж життям i коханням i стати причиною змiн, якi можуть призвести до невiдомих наслiдкiв для Всесвiту.

Ласкаво просимо до Свiту Богiв!





Ольга Навроцька

Життя пiсля смертi Машi звичайноi



© Видавництво «Агенцiя «ІРІО»

© Фото на обкладинцi Сергiй Юшков


* * *


Присвячую цю книжку моему першому читачевi та редактору – любiй мамi, яка завжди пiдтримуе мене.










Частина І. Маша








1


«Боже мiй, ну чому? Чому це мало статися саме зi мною i саме зараз?!» – роздратовано думала я, вiдкривши капот i розгублено роздивляючись несподiвано заглухлий двигун прокатноi машини. Вигляд двигуна нi про що менi не говорив. «Боже мiй…» залишилося без вiдповiдi. Та по правдi, я не надто на це розраховувала. Моi стосунки з Богом були доволi абстрактнi. Я вiрила у вищi сили й усвiдомлювала iснування чогось такого, чого менi нiколи не збагнути, але часом вважала себе агностиком. Я годинами могла розмiрковувати на тему: релiгiя – це спосiб управлiння, вiра – це дар, та Бог – у всьому. Але в тому, що зараз менi б не завадило божественне провидiння, сумнiвiв не було. Була зима, i перспектива заночувати в холоднiй автiвцi посеред заснiженоi пустелi не тiшила мене аж нiяк. Хоча саме вона й свiтила менi бiлоснiжною усмiшкою пiд сонцем, що невблаганно котилося до виднокола.

«Для початку можна сказати непогано…» – приречено мiркувала я, марно длубаючись у незнайомих менi проводах. Я чомусь вирiшила, що проблема в електрицi, згадавши, як колись саме з цiеi причини ми з моiм колишнiм заглухли десь посеред пiвденних степiв. Все достоту, як тодi, лише поруч був чоловiк i сталося це за липневоi спеки. А тут… «Чужа краiна, зима, поламана машина i я! Молодець! Просто клас! – мое роздратування зростало. – Двадцять перше столiття, а машини все одно глухнуть!»

Саме час пояснити, що у таку безвихiдь я потрапила через ланцюг подiй, якi не викликали у мене пiдозри. Досi все складалося якнайкраще.

А почалося з того, що одного чудового дня менi все набридло, тобто геть усе: рутинна робота, вiдсутнiсть особистого життя, квартира, комп’ютер i серiали онлайн. Минув рiк вiдтодi, як я пережила шалене кохання з несамовитим розлученням. З того моменту кохання менi не хотiлося взагалi. Впродовж усього цього часу я спокiйнiсiнько жила самотою i була впевнена, що не покохаю нiкого й нiколи. Хвалити Бога! Аж раптом я вiдчула непереборну втому i постiйне роздратування. Робота – дiм, дiм – робота i декiлька веселих вечiрок, на якi я витягала себе буквально за волосся. Моя соцiофобiя зростала щодня, погрожуючи перетворитися на справжне вiдлюдництво. «Мала, ти вже геть знидiла! Тобi бракуе вражень», – сказала я собi i вирiшила все змiнити.

Минув ще час… Мое серце дедалi дужче прагло змiн, i, не вигадавши нiчого бiльш оригiнального, я вирiшила змiнити роботу. Кохання менi не хотiлося.

Насправдi я дуже любила свою роботу, дiйсно любила, i офiс, i навiть шефа. І в мене була добра зарплатня. Я працювала 3d-моделером у великому продакшенi пiд назвою «A-12», i менi подобалося «оживляти». Я годинами сидiла i натхненно складала «скелети», шукала фактури. Я майстерно створювала персонажiв, добре вiдчуваючи об’ем, рух i тiнi. Тривалий час я втiлювала в життя чужi iдеi, але далi справа не йшла. Я мала течку власних персонажiв i свiтiв, якi так там i залишалися, бо вакансii в командi художникiв були зайнятi, та й у переважнiй бiльшостi випадкiв нашi погляди кардинально розходилися. Я малювала химернi свiти, сповненi мiстики й бентеги, населенi чудернацькими персонажами. А наш продакшн клепав веселi дитячi мультсерiали й виконував рекламнi замовлення з максимально позитивним ухилом. Я вважала себе недооцiненою, та однак любила i шанувала своiх колег. Аж раптом менi все це набридло, i я взялася збирати шоурил.

Я так гостро вiдчувала потребу змiнити обстановку, нiби мене щось штовхало до невiдомоi мети, однак я нiяк не наважувалася. Роботи були зiбранi i змонтованi в один симпатичний вiдеоряд, який супроводжувала тривожна музика, але я все ще зволiкала, поки не зустрiла давню знайому, яка на той час поринула у «пошук глухих кутiв». Цей вислiв укорiнився в моему лексиконi пiсля того, як одна моя приятелька пiдсумувала нашу бесiду про сенс життя генiальною фразою: «Є люди, якi пливуть за течiею, а е тi, що шукають новi глухi кути».

Знайома, яку я зустрiла, була яскравою представницею другоi категорii. Менi здаеться, вона перечитала все: вiд Кастанеди до трансерфiнгу. Пройшла не один ретрит i випила не один лiтр олii пiд час панчакарми.

Ми давно не бачилися, тож заскочили до найближчого бару, аби вилити одна на одну галони марноти i безвиходi нашого життя. Випивши по кiлька коктейлiв, ми вирiшили, що намiр мае втiлитися в реальнiсть.

– Всесвiт не вiдчинить тобi дверей, поки ти не спробуеш смикнути за ручку, – багатозначно, але вже доволi нечiтко мовила моя знайома.

– Обов’язково смикну, – запевнила я ii, – ось якраз збираюся.

Вихiднi я провела в безплiдних мiркуваннях та сумнiвах. Я завжди потурала власним душевним пориванням, i загалом нiякого лиха не сталося, хiба тiльки двiчi розбилося мое серце i провалився один дуже важливий проект. Щоправда, згодом менi здалося, що серце мое тодi мовчало i керувалася я зовсiм iншим мiсцем. При цьому я добре розумiла, що у своему мiстi я не знайду нiчого кращого за свою студiю, а переiзд мене жахав. Та засинаючи, я вже подумки складала резюме i намiчала можливi адреси розсилки.

Прокинулася я в чудовому гуморi, прийшла на роботу i, пiд дiею того ж поривання, насамперед склала резюме й нарештi розiслала шоурил. Я впевнено запропонувала себе як художницю, що здатна не лишень малювати, а й «оживляти», шiстьом адресатам, три з них – в iнших краiнах.

Далi – справа технiки й везiння. З останнiм у мене доволi часто не складалося, але чомусь я про це забула.

Вiдповiдi надiйшли – всi в один день i рiвно через шiсть днiв пiсля мого запиту. Шiсть вiдповiдей – шiсть вiдмов: «дякуемо», «матимемо на увазi», «keep in touch», «ваше резюме розглядаеться керiвництвом» або «вибач, Марiе, але в нас i без тебе вдосталь фахiвцiв…».

То був удар! Яка прикрiсть, а я ж так сподiвалася, так налаштувалася.

Я вже хотiла вимкнути комп’ютер i поiхати додому, однак з якоiсь причини вирiшила перевiрити спам. Там я виявила нове повiдомлення вiд «Snow Village Production». «Дивно», – подумала я. Адже лист був сьомим, а запитiв я надсилала шiсть. Але рiч навiть не в тiм. У мене раптом обм’якли руки й усе попливло перед очима. Тодi я пояснила це тривалим сидiнням за комп’ютером. Зараз я так не вважаю, але про це згодом.

У листi менi пропонували роботу арт-директора (!) в невеликому продакшенi за кордоном…

Лише пiсля третього перечитування я нарештi повiрила в те, що це вiдбуваеться насправдi, i в запропоновану зарплату… Сума вражала! А в якому захватi я була вiд мiсця, куди мала вирушити – Польща, маленьке гiрське мiстечко, зима й свiже повiтря. Просто манна небесна…

«Ми спецiалiзуемося на снiгових спецефектах, гiрських пейзажах, мiстичних мiсцях i персонажах. Ще ми виконуемо замовлення з усього свiту, зокрема…»

Я стовiдсотково iм пiдходила. Недовго думаючи, я вiдразу написала вiдповiдь, де разiв iз десять згадала про величезне задоволення вiд iхньоi пропозицii й про те, що я щаслива ii прийняти. Бадьоро вимкнувши комп’ютер, я поiхала додому. Дивно, але я й митi не сумнiвалася, що вчиняю правильно…

«Арт-директорка», – подумки радiла я, передчуваючи реакцiю деяких моiх колег.

Наступного ранку я прокинулася iз чiткою впевненiстю в тому, що вiдповiдь уже надiйшла i я от-от маю виiжджати.

З’ясувалося, що так воно i було – мене вже чекають не дочекаються на новiй роботi.

«У вашому мiстi наразi перебувае наш супервайзер зi спецефектiв, ви можете зустрiтися з ним для детальнiшоi розмови…»

Супервайзер виявився доволi милим лiтнiм чоловiком творчоi зовнiшностi.

– Ерiх Вишневецький, – вiдрекомендувався вiн, мiцно потиснувши мою руку.

«Польський еврей, – подумала я, – як i моя бабуся». І це менi вiдразу сподобалося. Вiн був одягнений у синiй костюм, червону сорочку i краватку лимонного кольору. Куца борiдка, довге сиве волосся, зiбране у хвiст, i окуляри – два блакитних квадратики – довершували мальовничу картину. Я тодi ще подумала: як круто вдягаються у «Snow Village Production», не те що моi в «А-12». На додачу старий непогано говорив моею мовою i, звiсно, був привiтний, як усi iноземцi.

Ми зустрiлися пiд час ланчу i мило проговорили хвилин iз сорок, опiсля я з’ясувала, що моя нова робота – суцiльне задоволення.

– Вам у нас обов’язково сподобаеться, – з легким акцентом запевнив мене супервайзер, виймаючи з кишенi салатовий носовичок. Не знаю, чому я вiдразу не запiдозрила недобре, просто не знаю! – i на вас уже багато хто чекае. Зазвичай ми не запрошуемо фахiвцiв iз вашоi краiни, але у вас дивовижна уява, гарне вiдчуття пропорцii та мiри. Це цiнно.

– Дякую! – вiдгукнулася я, мало не лопаючись вiд гордостi. – Я можу бiльше!

– Авжеж, – вiдповiв старий i пильно поглянув менi в очi. – Ми саме на це i сподiваемося.

За тиждень я вже мала вiзу, квиток i аванс. Увесь цей час я перебувала в ейфорii i нiкого не слухала. На вмовляння подумати я вiдповiдала: «Це мiй шанс», а розповiдi про вiдiбранi паспорти i повiй умить присiкала. Звiсно, я дещо довiдалася про нове мiсце роботи, i ця iнформацiя мене заспокоiла. Назва «Snow Village Production» була знайома багатьом моiм колегам, прецеденти роботи закордоном теж були, а гарний сайт i солiдний список фiльмiв i реклам остаточно мене переконали. Шеф вiдреагував доволi спокiйно, мабуть, розумiючи, що нiчого не здатен запропонувати натомiсть.

В очiкуваннi вильоту я випила грамiв 200 вiскi при тому, що взагалi його не вживаю. Якось допленталася до лiтака i спокiйно проспала весь полiт. Зазвичай я дуже нервую, коли пiд ногами двокiлометрова порожнеча, але пiсля такоi дози мене мало що турбувало…

У Польщi мене зустрiв представник аеропорту з листом на мое iм’я. У листi було вказано адресу готелю й iм’я людини, до якоi менi слiд звернутися щодо оренди машини.

Здiйснивши всi необхiднi операцii з ii оформлення, протверезiвши за цей час i купивши жуйки, я виiхала за межi мiста, зупинилася на трасi й уважно вивчила маршрут. Узагалi на той момент я була дуже зiбрана й уважна. Принаймнi так менi здавалося. От тiльки забула зарядити телефон перед польотом, i вiн був уже майже на нулi.

«Нiчого, зарядиться в машинi», – заспокоiла я себе. Запал оптимiзму мене не полишав, та, можливо, ще не вивiтрилося вiскi.

До мiсця призначення залишалося якихось 250 км, що з iхнiми дорогами було марничкою. Я спiвала, курила i розмовляла з навiгатором, який раптом замовк пiсля з’iзду з головноi траси. Я не засмутилася, адже в моему телефонi теж був навiгатор. Та проiхавши 100 км, а точнiше – 99, я заглухла, просто посеред неосяжноi заснiженоi пустелi без ознак цивiлiзацii. Ген-ген за видноколом ледве виднiли гори, де, вочевидь, i розташовувалося мiсто, до якого я планувала дiстатися до настання сутiнкiв.

«Та, мабуть, не судилося», – подумала я тодi i рвучко захлопнула капот. Сiвши в машину, я перевiрила телефон. Вiн встиг пiдзарядитися, але мережi не ловив.

Я закурила…

Викуривши половину сигарети, я трохи заспокоiлася i стала обмiрковувати план своiх подальших дiй. Хоча про якi дii можна було говорити, коли навколо немае нiчого крiм снiгу? У машинi дедалi холоднiшало. Похваливши себе за те, що тепло вдяглася, я ретельно закуталася шарфом i надягла рукавички. Так я просидiла хвилин iз десять, розглядаючи можливi варiанти розвитку подiй. Я пригадала, що проминала заправку, тож вирiшила йти у зворотному напрямку, сподiваючись зустрiти когось по дорозi. Дивувало, що за цей час повз мене нiхто не проiхав. А ситуацiя, в яку я потрапила, дратувала що далi, то бiльше. Але я чудово усвiдомлювала, що розгойдувати маятник не варто. Якщо дати волю емоцiям – пригода явно затягнеться.

«Ну, раз так», – наче наперекiр обставинам подумала я, бадьоро замкнула машину, поправила шарф, начепила рюкзак i жвавим кроком попрямувала дорогою в зворотному напрямку. Валiзу я залишила в машинi i знову похвалила себе за те, що взяла саме рюкзак, а не маленьку дорожню сумку на колiщатках. Не треба тягнути ii по снiгу, та й iз рюкзаком набагато зручнiше буде замерзнути на смерть. Інакше кажучи, я в усьому намагалася побачити щось позитивне.

Сонце зрадницьки котилося за обрiй, телефон нiяк не ловив мережу, i я почала серйозно сумнiватися в iснуваннi заправки. Витягнувши сигарету, я тихо чортихнулася i прискорила ходу. Снiг приемно порипував пiд ногами, повiтря було свiже i морозне. Все навколо iскрилося й переливалося. Захiд сонця взимку – захопливе видовище! Це вiдволiкло мене, i я стала думати про те, як чудово, тихо i красиво навколо, i що для мене, мiстянки, це просто казкове везiння потрапити в таку неземну тишу. І що непогано було б…

У цю мить я почула… тупiт копит! «Та ну!» – подумала я, але все-таки обернулася.

Яким же був мiй подив, коли я справдi побачила чорного вершника на чорному конi, який скакав у моему напрямку. Картина була врочиста й водночас зловiсна. По правдi, такого калейдоскопа вiдчуттiв я ще не переживала. За неповнi п’ять секунд я вiдчула здивування, страх, радiсть на межi захвату i панiку. «Бiгти!» – промайнуло в моiй головi, але усвiдомивши неосяжнiсть заснiженоi пустелi, я так i вклякла на мiсцi з вiдкритим ротом i здивовано клiпаючи очима.

Вершник дедалi наближався, а я все думала, що це вiдбуваеться не зi мною, i я просто дивлюся кiно в 4-D.

Вiн зупинився, спiшився й упевнено попрямував до мене. То був високий чоловiк, одягнений у все чорне: чорне коротке пальто, чорнi штани, чорнi черевики, чорну шапку. Обличчя я поки роздивитися не могла, тому що воно було закрите такими ж чорними непроникними окулярами i шарфом. «Чорний вершник на чорному конi – я що, марю?» Раптом у мене затремтiли ноги, i я нiчого не могла iз цим удiяти. Ще менi здалося, що плiвка пiшла у вповiльненому темпi.

– Хай, – мовив загадковий вершник, знiмаючи чорнi рукавички i простягаючи менi руку.

– Хай, – вiдповiла я на рукостискання, не впiзнаючи свого голосу. «Красивi руки», – промайнуло в моiй головi.

– Я так розумiю, у вас проблеми, – у нього був низький, грудний, просто гiпнотичний голос. Говорив вiн англiйською.

– І з чого це ви зрозумiли, що в мене проблеми? – чомусь вiдповiла я замiсть одразу погодитися.

Вiн прибрав шарф з обличчя i усмiхнувся. А я змогла побачити рiвний, з невеликою горбинкою, нiс, чiтко окресленi правильноi форми губи i рiвнi зуби дивовижноi бiлизни.

– Ну, по-перше, неподалiк звiдси стоiть порожня автiвка, – сказав вершник, – по-друге, це не найкраще мiсце для вечiрнiх прогулянок, i, по-трете, ви маете вигляд людини, в якоi таки е проблеми.

Я не могла вiдiрвати погляду. Вiн був засмаглий i неголений. Вiд нього приемно пахло свiжiстю та спокоем. Дуже знайомий запах, проте я не могла згадати, звiдки його знаю. А потiм ця фраза, яку вiн промовив легко й упевнено:

– Я допоможу вам, не хвилюйтеся.

Саме пiсля цього в мене перестали труситися ноги, закрився рот, я почервонiла i всмiхнулася.

– Так, ви маете рацiю, в мене справдi зламалася машина, не працюе телефон i я шукаю заправку, щоб…

– Заправка дуже далеко, ви не дiйдете! Зараз усе вирiшимо, – перебив мене вершник i витягнув телефон.

Поки вiн кудись дзвонив, я крадькома розглядала його далi. І менi було страшенно цiкаво, якого кольору i якi вони, його очi.

Пiсля розмови з ремонтниками мiй рятiвник з’ясував, що приiхати по машину вони зможуть лише вранцi. По правдi, я не засмутилася, менi вже дуже хотiлося, щоб вiн врятував мене по-справжньому, посадив на коня i вiдвiз до казкового замку…

Вершник сховав телефон i, нарештi знявши окуляри, пiдбадьорливо всмiхнувся. Його трiшки розкосi очi з темними густими вiями нагадували колiр океану на Занзiбарi – такий насичений бiрюзовий, ближче до зеленого, i такий яскравий, наче всерединi палае свiтло. Я нiколи не бачила таких очей. І ще тодi менi подумалося, що вiн подiбний на якогось стародавнього бога. Принаймнi, як я собi його уявляла. Загалом усе в ньому було iдеальне, як у героя наших iз вами романiв. І я остаточно впевнилася в тому, що очi – все-таки найголовнiша деталь на людському, точнiше, чоловiчому обличчi. А ще брови, темнi густi брови.

Загадково всмiхаючись, вершник наблизився до мене. Я затамувала подих, вiн зняв з мене рюкзак i мовчки причепив його до сiдла свого коня, який тимчасом спокiйно стояв поруч. То був жеребець, не знаю якоi породи, але дуже гарний. Я з дитинства обожнюю коней, непогано iжджу верхи, малюю iх i, в принципi, розумiюся на породах, але такого я ще нiколи не бачила. Жеребець був вищий нiж два метри в холцi, мав дуже розвинену мускулатуру й довгу, майже до землi, гриву. При цьому вiн не скидався на важковаговика, мав грацiйну статуру. Чорна збруя зi срiбними прикрасами вiдбивала променi призахiдного сонця, створюючи неймовiрнi вiдблиски. «Сфотографувати б усе це», – подумала я, та нiяково було просити.

– Я гадаю, вам варто поiхати зi мною, – впевнено промовив вершник, пiдводячи мене до коня. – Ви вмiете iздити верхи?

Я ствердно кивнула головою.

– Знайомтеся, його звуть Брут.

– Марк Юнiй? Незвичайне iм’я для коня.

– Я так назвав його, бо менi подобаеться говорити йому вранцi: «І ти, Бруте!», – весело вiдгукнувся мiй рятiвник i, легко скочивши в сiдло, простягнув руку. – Вас як звати?

– Маша… або Маруся, – для чогось додала я, знiтившись.

– А мене Сед! Не бiйтеся, я не манiяк, просто не хочу залишати вас, – i раптом вiн чомусь знiтився, – на поталу вовкам! Давайте руку!

За його допомоги я на подив упевнено залiзла на коня, зазвичай, коли я хочу справити враження, все вiдбуваеться з точнiстю до навпаки, а тут усе вдалося. Я зручнiше вмостилася i запитала:

– А що, тут е вовки?

– І не тiльки, – загадково вiдповiв Сед i рiзко пустив коня чвалом.

Ми мчали з такою шаленою швидкiстю, що я геть нiчого навколо не бачила. Тож менi довелося лишень заплющити очi й сильнiше вчепитися у вершника.

Найцiкавiше в цiй ситуацii було те, що вона мене зовсiм не дивувала, а навiть тiшила. Нiби я знайшла дуже стару, давно зниклу, але таку улюблену рiч.

Ми довго мчали, поки я не вiдчула – щось змiнилося. Розплющивши очi, я побачила, що ми в’iхали в лiс. Сутенiло. Доволi неприемна для мене пора у лiсi, але на диво, це мене не хвилювало, я не вiдчувала анiнайменшого страху.

Мiй рятiвник притримав коня, я розслабилася. Вiдчувши, що я заворушилась, вiн запитав:

– Не змерзли?

– Нi, менi навiть якось жарко! – вiдповiла я i тiльки потiм здивувалася, що iду сутiнковим лiсом iз незнайомцем i нiчого не боюся, не боюся аж такою мiрою, що навiть досi не поцiкавилася, куди ми iдемо.

– А куди ми iдемо?

– До мене.

– До вас… – усмiхнулась я, притиснулася до нього мiцнiше i раптом радiсно додала: – Добре!

Якусь мить ми мовчали: я – бо менi справдi було «добре», а вiн, напевно, вiд подиву. Хтозна. Отож ми мовчали, та зрештою вiн запитав:

– Вам не здаеться, що ми вже десь зустрiчалися?

– Здаеться. Саме про це я й думала по дорозi, – вiдверто вiдповiла я.

Я була вже практично закохана у Седа i, здаеться, на той момент не зовсiм адекватна.

– Менi навiть знайомий ваш запах. Я начебто знаю його з дитинства.

– Ще б пак… – тихо i якось приречено промовив Сед i повернувся до мене. І менi подумалося, що за час нашоi iзди я вже встигла скучити за його обличчям.

Вiн зупинив коня i додав:

– Менi здаеться, нам е про що поговорити…

Сед спiшився, допомiг менi спуститися i, взявши за руку, повiв углиб лiсу.

Навколо було темно i дуже-дуже тихо, анiнайменшого звуку, лише нашi кроки i дихання великого чорного коня. І менi не було страшно, я хотiла тiльки одного, щоб Сед нiколи не вiдпускав моеi долонi.

Невдовзi ми зупинилися бiля великого старого дерева. Завмерли i подивилися одне одному в очi. Сед мовчки притиснув мене до себе, i я вiдчула, що мiй свiт змiнився назавжди – тепер у ньому е Сед, а решта – байдуже. Це вiдчуття змусило мене потягнутися до його обличчя, я заплющила очi, i ми поцiлувалися. Це був найкращий перший поцiлунок у моему життi. Дивно, але я не вiдчувала анi збентеження, анi подиву, анi холоду. «Так мае бути», – промайнула думка, i нашi поцiлунки стали ще палкiшими.

А коли його руки опинилися пiд моею курткою, на лихо, спрацювало мое почуття глибокоi вiдповiдальностi, i я стала згадувати, що приiхала влаштовуватися на нову роботу, що на мене чекають i варто менi якось попередити про затримку… Через цi думки я прокинулася й зрозумiла, що сплю в автiвцi. «Так… Усе це був просто приемний сон, – зiтхнула я, намагаючись отямитися й привiтатися з дiйснiстю… – Доволi реальний, але сон». Я зиркнула на годинник – сон тривав щонайбiльше чотири хвилини.

Помрiявши ще трiшечки, я зачинила машину i вирушила на пошуки заправки. Певна рiч, я весь час оберталася.

Подолавши чималу дистанцiю, я припинила це робити, адже чудово розумiла, що сни мають дуже мало спiльного з реальнiстю. Єдине, що не давало менi спокою, так це втрата сонцезахисних окулярiв, якi точно були в кишенi куртки.

Аж раптом… Я таки почула тупiт копит за спиною. Звичайно, десь на задвiрках пiдсвiдомостi я б хотiла, щоб усе повторилося, але тодi я б напевне сприйняла себе за пацiентку божевiльнi, що я й i зробила, почувши цей тупiт.

Я завмерла й навiть боялася озирнутися. Аби впевнитися, що це не сон, я мусила щосили вщипнути себе за руку. Вiдчувши бiль, я таки обернулася. Картина повторювалася – до мене щодуху мчав чорний вершник. Цього разу менi подумалося, що це вже не кiно, а доволi потужна галюцинацiя…

– Хай, – спiшившись, промовив вершник у чорних окулярах.

– Хай, – тихо вiдповiла я i знову не впiзнала свого голосу.

– У вас проблеми?

– Так, – ще тихiше мовила я…

І ось ми вже мчимо заснiженою рiвниною, навiть не запитавши одне в одного iмен. Навiщо? Я й так знала… Коли ж ми в’iхали в лiс i Сед пустив коня кроком, я роззирнулася навсiбiч i врештi-решт знайшла те, що шукала. Попереду, бiля стежки, пiд великим старим деревом, на втромбованому копитами снiгу лежали моi окуляри…

Це остаточно мене доконало, i, здаеться, я знепритомнiла.




2


Прокинулась я в мiсцевiй лiкарнi, пiд крапельницями i з якимись трубочками у носi. За ситуацii, що склалася, дiагноз мiй був доволi логiчний – сильне переохолодження i, як наслiдок, запалення легень. За час мого перебування в госпiталi з’ясувалося, що нiякого «Snow Village Production» у радiусi найближчих 100 км немае, ба бiльше – нiколи не було. І чомусь мене це зовсiм не здивувало, а навiть заспокоiло.

До лiкарнi я потрапила вiдразу з лiсу, де мене знайшов мiсцевий житель iз чеським прiзвищем Правек. Я лежала непритомна пiд великим деревом, неподалiк вiд узлiсся. Лiкар сказав: ще пiв години – i мене навряд чи вiдкачали б.

– До того ж, – повiдомив вiн, – тутешнi лiси кишать вовками.

Я згадала Седовi слова про те, що вiн не хоче залишати мене iм на поталу, що зрештою i зробив, якщо вiн – не витвiр моеi уяви. Машину мою теж знайшли. На запитання, як я дiсталася лiсу, довелося наплести, що дiйшла пiшки, про свое невдале романтичне побачення говорити не хотiлося, ба бiльше, я вже не була впевнена в його реальностi. На той час менi здалося, що лiпше про це змовчати. Потiм мене попросили показати запрошення на роботу, проте в моiх речах його не знайшлося.

– Воно було, – виправдовувалася я перед полiсменом, той дивився на мене з батькiвським спiвчуттям, – у цьому рюкзаку! Я ж не божевiльна!

Одразу пiсля цього зi мною провiв бесiду психiатр. І менi знову довелося брехати. Брехала я, мабуть, добре, тому що вiн дiйшов висновку, що в мене часткова втрата пам’ятi на тлi пережитого шоку. Бiльше мене нi про що не питали i порадили звернутися до фахiвця на батькiвщинi. Уявляю iхнi рекомендацii, якби я розповiла про Седа.

– Ви ще легко вiдбулися, панi, – ламаною англiйською промовила медсестра, ставлячи менi крапельницю, – у цьому лiсi сила силенна люду пропало. – Недарма старi його проклятим вважають… Не бреше легенда, ой, не бреше.

– Яка легенда? – враз зацiкавилась я.

– Кажуть, що в цьому лiсi Хiд е.

– Тобто? – не зрозумiла я.

– Хiд, через який у наш свiт приходить диявол.

– А, зрозумiло, – розчаровано мовила я почасти вiд того, що живу в мiстi, де ходять подiбнi легенди, а я собi намислила, що мова пiде про казкових принцiв. – І що? Хтось бачив диявола?

– Коли i бачив, то вже нема його на цiм свiтi, – вмить загасила мою iронiю медсестра, – а легенда давня. Кажуть, був один хлопчик, який вижив. Вiн i розповiв. І чого вас туди понесло, не збагну!

– Ну, я ж легенди не знала, – виправдалась я i заплющила очi. «Я зустрiла диявола? Цiкаво…»

Медсестра поправила подушки i тихенько вийшла.

Залишившись нарештi на самотi, я спробувала розiбратися у своiх пригодах. Насамперед мене цiкавило, як я потрапила у цей триклятущий лiс. Ну не могла ж я справдi забути, як подолала майже десять кiлометрiв по такiй холоднечi. Отже, хтось мене туди таки доправив? Хоч я i пам’ятала, хто, але вже якось не вiрилося. Сед? А чи був насправдi Сед? Вiн би не кинув мене непритомну… Чому я так вважаю? А якщо вiн диявол? Маячня!

Так, я усвiдомлювала, що маю надто бурхливу уяву, i на тлi переохолодження що завгодно могло привидiтися, але мiй спомин бiльше скидався на галюн пiд дiею серйозних наркотикiв, а я iх уже давно не вживаю.

Ба бiльше, вiдсутнiсть загадкових роботодавцiв теж свiдчила не на мою користь, хоча як я могла вигадати iхнi листи i тим паче дивного строкатого супервайзера. Тут я згадала про електронне листування i пошкодувала, що забула показати його полiсменам. Я взяла телефон i перевiрила пошту – листiв не було. Моi вiдповiдi у папцi чернеток були, а вхiдних не було! До горла пiдкотила нудота. Я вiдчула жах!

«Але я могла випадково iх видалити», – з надiею думала я, поки телефон завантажував кошик. Кошик був порожнiй, я очистила його того ж дня, коли надiйшли листи-вiдмови, щоб не нагадувати собi про поразку. Судячи з часу, ранiше, нiж прийшов лист-надiя з Польщi. Мозок починав потихеньку плавитися. Гаразд, але куди зник другий лист, про зустрiч iз супервайзером? Вiн же надiйшов пiзнiше, а кошик очищений за тиждень до цього i бiльше не поповнювався! Я спробувала знайти сайт, його теж не було. Я згадала, як по телефону зачитувала своiй найближчiй подрузi опис «Snow Village Production». Дзвонити або писати Сашi не було сенсу, ця розмова вимагала особистоi присутностi. Спершу повернуся додому…

Далi думати було просто неможливо, розум вiдмовлявся приймати обставини, що склалися. Я божевiльна або комусь дуже хотiлося мене в цьому переконати. Але кому це потрiбно? Не збагнути менi цього. Можна було припустити, що то жарти моiх друзiв, така собi помста за те, що я намислила змiнити роботу. Нагодували ЛСД i вiдправили до Польщi. Ідея цiкава, але навiть для моiх друзiв це було б занадто. І, якщо судити за «вихiдними», ЛСД я вживаю впродовж мiсяця.

Тут я згадала, що в лiкарню мене привiз якийсь пан Правек. Я покликала медсестру i попросила дiзнатися його адресу й номер телефону. Свiй iнтерес я пояснила бажанням подякувати за порятунок особисто, а насправдi – хотiла дiзнатися подробицi. І ще тодi подумала, що це мiг бути Сед.

За годину до моеi палати зайшла медсестра i зi здивованим виразом обличчя повiдомила, що за вказаною адресою немае нiякого Правека, але вона може подзвонити знайомому полiсмену… Я чомусь попросила ii не дзвонити.

– А як виглядав цей чоловiк? – поцiкавилася я.

– Високий, молодий, весь у… – сестра на мить замовкла. Я похолола. – Одягнений дивно.

– В якому сенсi «дивно»? – нетерпляче спитала я.

– Ну, в бiлому весь…

З моiх грудей вирвалося розчароване зiтхання.

– Волосся бiле й одяг… Менi взагалi спершу здалося, що то жiнка, але як на жiнку ця людина зависока. До того ж не розгледiла ii як слiд, бо далеко стояла….

Медсестра щось собi далi торохтiла, але я ii не слухала, це точно був не Сед. І хто ж то був, чорт забирай? Хто?




3


В аеропорту мене нiхто не зустрiчав. Менi було дуже соромно, тому я нiкому не сказала, що повертаюся. Приiхавши додому, насамперед я подзвонила Сашi. Вона менi як сестра, нашi мами були подругами, i пiсля загибелi моiх батькiв i смертi бабусi Сашина сiм’я взяла мене до себе.

– Привiт! – я спробувала вдати радiсть. – Я…

– О! Вiтаю! Як влаштувалася? – ще бiльш радiсним голосом прокричала у вiдповiдь Саша. Тобто ми разом створювали iлюзiю розмови з закордоном.

– Я повернулася!

– Як? – пролунало розчароване запитання.

«Як-як? Та ось так», – роздратовано подумала я, а вголос вiдповiла, що все поясню iй увечерi. Потiм ми, як i зазвичай, довго не могли визначитися з мiсцем i часом нашоi зустрiчi. Ми завжди сперечаемося й перебираемо варiанти, та зрештою ось уже кiлька рокiв поспiль вечеряемо в одному i тому самому ресторанi.

За вечерею я розповiла Сашi про своi пригоди. Вона довго мовчала, а потiм таки запропонувала звернутися до лiкаря, звичайно, доволi м’яко i нiби жартома.

– Дякую за вiдвертiсть, – засмутилась я, – ти хоч розумiеш, що все це… дивно? Мали б бути передумови! Дах за мiсяць у мене не поiхав би… хоча… І якщо вiдкинути iмовiрнiсть шизофренii, на що це скидаеться? На несмiшний жарт!

– А ти впевнена, що взагалi була у Польщi? – запитала Саша, i я мало не розплакалася! Подруга взяла мене за руку i спокiйно продовжила: – Вибач, насправдi ти туди збиралася i постила фотографii склянки з вiскi в аеропорту, ти розповiдала менi про листи, я сто разiв радила тобi подумати, але тодi ти була в станi «бачу цiль, не бачу завад». Якщо це розiграш, то вiн дуже добре спланований, i я не маю анiнайменшого уявлення, кому це потрiбно!

Я мовчки сидiла i слухала. Саша таки мала рацiю. Кому я потрiбна, щоб влаштовувати такий трилер? Ця версiя вiдпадала. Залишалося три: манiяк, шизофренiя або щось надприродне… «Останнього взагалi не може бути», – подумки вiдмела я, а вголос сказала:

– Але Сед був такий реальний! Я вiдчувала його запах, я скакала позаду нього на конi, притулившись усiм тiлом, я досi вiдчуваю його поцiлунок! Це що, еротичний сон? А ця легенда? Може, вiн таки диявол? Або вампiр? Що далi, то бiльше я розумiю, що то вiн привiз мене в лiс, але чомусь залишив там! Я ж якось туди потрапила! Та я нiяк не збагну, з якою метою. Вiн не гвалтував мене, не робив спроб убити, кровi не пив! То для чого то все було?

– Я не знаю, що тобi на це вiдповiсти, Машо, i менi страшно, – зiзналася Саша, – хоча я й не вiрю в легенди.

– І менi страшно, – вiдповiла я. – Обговорiмо все так, нiби я нормальна, окей? І без божевiльних версiй зi «Щоденникiв вампiра».

– Окей, – погодилася моя подруга, – я знаю тебе з дитинства, розумiю, що ти творча людина, у тебе бурхлива уява, але ти нормальна, Машо, ти цiлком притомна! І аж нiяк не шизофренiчка!

Ми обiйнялися.

– Дякую, я знала, що ти мене зрозумiеш! Пропоную випити i поговорити про все абстрактно.

Ми подалися до сусiднього бару, замовили по коктейлю, i я подiлилася з Сашею власними думками. Обговорили версiю манiяка i не змогли знайти рацiонального пояснення тому, що я ще жива. Хiба що Сед манiяк-романтик i залишае своi жертви замерзати в лiсi, спостерiгаючи за тим, як вони конають. Я нагадала Сашi про мiстера Правека, якого бачила медсестра, а отже, вiн точно iснував. Може, це вiн сполохав Седа-манiяка, i той не встиг завершити свою брудну справу? Можливо. А чому мiстера Правека не знайшли за вказаною адресою? Тому що вiн злочинець. Зробив добру справу – i знову залiг на дно. А може, iхав вiд коханки. Загалом, версii ставали все бiльш вражаючими, алкоголь починав дiяти, i нам було дедалi веселiше й веселiше.

– Ми що, серйозно це обговорюемо? – запитала я, замовивши ще один коктейль. – З якого переляку злочинець мене рятуватиме, ризикуючи наразитися на полiцiю? Нi, не те. Версiя з коханкою, звичайно, непогана. Найреальнiша з усiх. А як тодi вiн опинився в лiсi? До траси ж далеко.

– Можливо, дiстався туди верхи? – припустила Саша. – До речi, а як вiн тебе привiз?

– А от за це я не спитала. Напевно, на конi, – вiдповiла я i ми зайшлися iстеричним реготом. Нам було чогось дуже смiшно. – І явно на бiлому, за логiкою!

– За логiкою, – мало не захлиналася вiд смiху Саша, – твое мiсце у божевiльнi!

Так ми реготали ще довго.

– Тобi треба було звернутися до полiцii, – серйозно мовила Саша, коли ми нарештi заспокоiлися, – хоча б дiзнатися, чи були там слiди копит. Звiсно, ти ще той Шерлок Голмс…

– Згодна. Але тодi менi б довелося розповiсти, що сталося насправдi, а я дедалi бiльше впевнююся у правильностi того, що змовчала, – Саша ствердно кивнула. А я продовжила:

– Вже подумую сходити в той ресторан, де я зустрiчалася iз супервайзером. Може, в них камери пишуть…

Якийсь час Саша мовчки розглядала лiд у своiй склянцi. А я згадувала Седа, такого вродливого у променях призахiдного сонця.

– А який вiн? – наче прочитавши моi думки, запитала Саша.

– Неймовiрно вродливий, – зiзналась я, i раптом чiтко вiдчула, що хтось провiв рукою по моiй спинi. Обережно озирнувшись i нiкого там не побачивши, продовжила:

– Очi такого нереального кольору, як та затока на Занзiбарi, де ми рибу ловили. Пам’ятаеш?

– Авжеж, то був вiзуальний оргазм, – усмiхнулася моя подруга.

– Але якiсь сумнi… – продовжила я, i невидима рука торкнулася мого плеча. Я здригнулася.

– З тобою все гаразд? – поцiкавилася Саша.

– Так… – вiдповiла я, боячись поворухнутися. – Ще в нього смаглява шкiра, – сипонули мурашки, – темне волосся, – рука погладила мене по головi, – вiн високий i стрункий, – невидимець нiжно поплескав мене по щоцi… – i руки дуже красивi, – вирiшила якнайшвидше закiнчити я, i чиiсь невидимi губи поцiлували мене в скроню… Я заплющила очi.

– Прям бог! – пiдколола Сашка i вмить похлинулася коктейлем.

Прокашлявшись i вволю насмiявшись, ми вирiшили бiльше не пити i вийшли надвiр. Дивнi невидимi дотики бiльше не повторювалися.




4


По правдi, менi було лячно залишатися на самотi, але Саша закрутила черговий бурхливий роман, тож на неi вдома чекав новий «чоловiк ii мрii». Ми попрощалися бiля бару i розiйшлися, кожна у свiй бiк. І я не образилася, бо з часом навчилася ставити себе на мiсце подруг.

Коли я вiдчинила дверi, то одразу вiдчула чиюсь присутнiсть у квартирi – й умить протверезiла. Першою моею думкою було швидко зачинити дверi, пiти до сусiдiв i викликати полiцiю, чи, на край, вибiгти надвiр i викликати полiцiю. Але я обережно вiдчинила дверi, намацала вмикач i клацнула свiтло. У передпокоi нiкого не було. Не роздягаючись й озброiвшись ложкою для взуття, а вона в мене дебела, я смiливо вiдчинила дверi в кiмнату. Нiкого. «Кухня», – промайнуло в головi i, для чогось ухопивши подушку, увiрвалася туди. Взагалi моiй смiливостi, точнiше, моiй нерозсудливостi, мабуть, немае меж. Або ж iще не вивiтрився алкоголь. Хоча я належу до тих людей, якi обурюються, коли героi фiльмiв жахiв спускаються у темний пiдвал або перевiряють шафи.

Сед стояв спиною до мене бiля вiдкритого холодильника i тримав у руцi склянку. Не повертаючись i акуратно закривши холодильник, вiн запитав:

– А подушка навiщо?

Я не знайшла, що вiдповiсти. Я взагалi онiмiла вiд того, що вiдбуваеться.

– У тебе в холодильнику миша повiсилася, – Сед нарештi розвернувся до мене. «Який же вiн красивий», – подумала я тодi, забувши про здивування.

– Не встигла з’iздити в супермаркет. А як ти сюди потрапив?

– Через вiкно.

– Жартуеш?!

– Якщо я скажу правду, ти однак менi не повiриш, – вiдповiв Сед i всмiхнувся.

– Я спробую, до того ж у мене назбиралася ще купа запитань.

– На жаль, у нас немае часу на… на дрiбницi, – вiн пiдiйшов i обiйняв мене. – Але це не назавжди, скоро у нас буде вiчнiсть…

«Стопудово вампiр, – думала я, поки Сед розстiбав моi джинси, цiлував у шию, – ну i…»




5


Вранцi я прокинулася щаслива, щоправда, сама, але мене це зовсiм не засмутило, бо поруч на подушцi я знайшла записку:

«Буду як завжди! Цiлую в нiс. Сед» Особливо менi сподобалося «як завжди».




6


Упродовж мiсяця Сед щовечора просто з’являвся у моiй квартирi. Вiн нiколи не дзвонив у дверi, а дивовижним чином опинявся саме в тому мiсцi квартири, в якому мене на ту мить не було. Зазвичай це вiдбувалося десь опiвночi. І я нiяк не могла простежити його раптову появу. При цьому вiн i разу не подзвонив менi й не написав жодноi есемески. І я, певна рiч, теж йому не писала i не дзвонила. Я взагалi вдавала, що так i треба, попри те, що вся ця ситуацiя була, м’яко кажучи, трохи дивна. Але чи то я була пiд гiпнозом, чи то… в мене просто немае iнших версiй. Так я трималася пару тижнiв, але якось, пiсля неймовiрного сексу, не витримала i влаштувала Седу стандартний жiночий допит.

– Чому ти приходиш так пiзно? Не дзвониш?

– Я працюю.

– Це зрозумiло. Ким?

– Поки не можу сказати, але обов’язково розповiм.

– Тебе немае у жоднiй iз соцмереж, на мою думку, в наш час це дуже дивно.

– Бути дивним у наш час уже нормально, – вiджартовувався Сед.

– Ти мене просто використовуеш, тiльки я не розумiю, навiщо всi цi фокуси, – не вгавала я.

– В якомусь сенсi, так, ми всi використовуемо одне одного… Здаеться, я десь це вже чув.

– Не з’iжджай… Ти одружений?

– Нi, не вгадала!

– Вампiр?

– Чому ти так вирiшила?

– Що за манера вiдповiдати запитанням на запитання?

– Нi, не вампiр, але я знав одного – цiкава людина, мiж iншим.

– Заспокоiв… Ти iншопланетянин?

– Нi.

– Шпигун?

– Нi.

– Чарiвник?

– Нi, не чарiвник… Може, поспимо, га?

– Не хочу, може, ти диявол?

– Боронь боже! А чому не ангел?

– Тому що ти не ангел! Я ж помру вiд цiкавостi!

– Все може бути! Жартую! Невдовзi ти про все дiзнаешся. Ходи до мене, я тебе поцiлую, й будемо спати.

– Ти мене присипляеш поцiлунками? Це щось новеньке…

– Я тебе обожнюю, спи…




7


– Машуню! Ти куди зникла? Не дзвониш зовсiм! – Саша вдавала, що ображаеться.

– Ось, дзвоню. Що в тебе нового?

– Та так, нiчого… А ти як? На роботу повернулася?

– Не зовсiм, удома працюю, – збрехала я. Насправдi я не знала, чим хочу займатися. Просто сидiла вдома й малювала. На старiй роботi мене запевнили в тому, що завжди радi мене бачити у своему колективi. Це було дуже люб’язно з iхнього боку, щоправда, там я теж збрехала, що в Польщi менi не сподобався колектив, тому й повернулася. Але Сашi я чомусь не хотiла цього говорити, i про Седа також. Я просто не знала, як iй усе пояснити, бо й сама до пуття нiчого не розумiла. Ми ще потеревенили трохи i зрештою домовилися про зустрiч, коли випаде така нагода. Я й уявити собi не могла, як швидко це станеться.




8


Цiеi ночi Сед не з’явився. Сказати, що я засмутилася, не сказати нiчого. Я розумiла, що провела мiсяць у дуже-дуже-дуже дивних стосунках з людиною, про яку так нiчого i не довiдалася. Ми багато говорили про все, але тiльки не про нього. Єдине, що я зрозумiла, що вiн на науковому рiвнi був пов’язаний з iсторiею, бо пам’ятав дуже багато дат i подiй, i у найдрiбнiших подробицях мiг розповiсти про будь-що. Ось i все, що я знала. «Що взагалi я собi думала весь цей час?» – картала я себе, але було вже пiзно – ситуацiя вийшла з-пiд контролю, бо я була закохана i мене кинули. Першу годину я ще якось трималася. Тобто весь час дивилася на годинник i хапалася за телефон, перевiряючи, працюе вiн чи нi, хоча Сед жодного разу менi не телефонував. Сама писати або дзвонити я не хотiла – гордiсть не дозволяла. А щоб руки не зачесалися таки подзвонити – видалила його номер телефону.

Затим зi мною сталася iстерика, пiсля якоi я годину вiдходила у ваннiй, прислухаючись до кожного шереху. За цей час я скурила майже пачку сигарет, видудлила лiтри чаю i намалювала в своiй уявi стiльки жахливущих версiй, що мене почало трусити, тож довелося пити заспокiйливе. Сед так i не з’явився. Про видалений з телефона номер я шкодувала до п’ятоi ранку i заснула на диванi. Загалом я поводилася за всiма канонами подiбних ситуацiй, ретельно прописаних у безглуздих фейсбучних статтях.

А вранцi, знову гортаючи стрiчку фейсбуку, я прочитала новину про страшну авiакатастрофу, в якiй загинуло багато людей. Не найкращий початок дня… До того ж менi так нiхто i не написав.

Трохи оговтавшись, я зрозумiла, що вдома не залишуся, тож узяла свiй ноут i подалася до найближчого кафе. Тупо сидiти з телефоном було б зовсiм сумно. І головне – щоб хоч якось триматися, я повинна була була вийти в люди. Одягнувши джинси, светр, черевики, дублянку i загорнувшись шарфом по самi вуха, я виповзла надвiр. Там несамовито свiтило сонце, пощипував легкий морозець, а небо забарвилося у неймовiрну блакить. Довелося повернутися по сонцезахиснi окуляри. У них небо набуло кольору очей мого колишнього коханого. По дорозi я подзвонила Сашi i запросила ii разом пообiдати.

– Щось сталося?

– А ти як гадаеш?

У кафе я замовила каву i поставила перед собою ноут. О першiй годинi дня прийшла Сашка i залишилася зi мною до вечора. Я все iй розповiла. Менi було боляче на неi дивитися. Вона не знала: вiрити менi чи шукати квалiфiкованого фахiвця в галузi психiатрii. І коли я закiнчила, Саша сказала таке:

– Гаразд, поживемо – побачимо. Якщо це галюцинацiя, Машо, ти тiльки не ображайся, – я кивнула, мовляв, без образ, – це добре, що вона зникла. Якщо ж це правда, то, судячи з усього, твiй коханий доволi специфiчний i, здаеться менi, досить небезпечний. Тож добре, що вiн зник… Як, наприклад, вiн пояснив, чому залишив тебе в лiсi?

– Сказав, що я втратила свiдомiсть i вiн викликав знайомого, який на автiвцi доправив мене до лiкарнi. З’ясувалося, що дорога там неподалiк.

– А куди подiвся сам?

– Його термiново викликали по роботi, – тихо вiдповiла я, усвiдомлюючи, як тупо це звучить… Так само тупо, як всi пояснення непоясненним чоловiчим учинкам. Саша докiрливо глянула на мене.

Так ми просидiли до пiв на дванадцяту. За цей час я встигла побувати в рiзних станах, а прийшовши додому, сподiвалася побачити Седа, який, утiм, так i не з’явився. Ба бiльше: не з’явився вiн i в наступнi тижнi й мiсяцi.

Із початком лiта я трохи заспокоiлася, повернулася на роботу i навiть уже не так часто згадувала своi пригоди. Звiсно, я вела внутрiшнi дiалоги, але вони ставали дедалi коротшими, бо час таки лiкуе. Декiлька разiв менi снилися дивнi сни, але згадати вранцi про що вони, я не могла. Якiсь люди, кiмнати, сходи i дiти-близнюки, дуже схожi на нас iз Седом. Що, згiдно з тлумаченням сонника, не на добро, ба навiть на смерть…

По телевiзору й iнтернету чи не щодня повiдомляли про новi катастрофи, повенi й урагани, i якось менi навiть спало на думку, чи не стосуеться це якимсь чином Седа.




9


Ближче до середини лiта ми з Сашею запланували летiти до Грецii на острови. Там на нас чекали друзi i яхта. На щастя, пiсля всiх пригод мою соцiофобiю неначе рукою зняло, я мала ненаситну потребу у спiлкуваннi i враженнях. Аби лиш не думати про Седа i не збожеволiти.

За тиждень до поiздки ми як навiженi шопилися, i я збагатилася на два вiдвертих купальники, дорогi окуляри, величезну пляжну сумку, купу кремiв i нову електронну книгу.

– Ти все взяла? – питала мене по телефону в день вiд’iзду Саша.

– ВСЕ! – вiдповiдала я i знову починала перевiряти валiзу.

Збори тривали третю годину, а я нiяк не могла зiбрати докупи власний мозок. Чомусь менi здавалося, що на яхту я не потраплю. Вiдiгнавши геть неприемнi думки, я вирiшила випити кави й викликати таксi.

– Чи не забагато ти п’еш кави, Машо? – почула я за спиною знайомий голос i повiльно обернулася, навiть не здригнувшись. Менi здалося, що мое серце почало стукати повiльнiше.

Сед, наче й не було нiчого, стояв у дверях i усмiхався своею чарiвною бiлоснiжною усмiшкою…

– Щось ти рано сьогоднi, – на мою думку, цiлком спокiйно вiдповiла я.

– Ой-ой-ой! Якi ми злi, – весело вiдгукнувся Сед i, розкривши обiйми, попрямував до мене. – Ох i скучив же ж я!

Ухилившись вiд його обiймiв, я ехидно запитала:

– І де ж ти нудьгував п’ять мiсяцiв?

– Рахувала? – посмiхнувся Сед, але, побачивши мiй вираз обличчя, опустив руки i раптом посерйознiшав. – Вибач, багато працював…

– Господи, як я це ненавиджу! Так багато, що не мiг навiть менi про це повiдомити? – я вiдчула, як заводжуся. – А ти не подумав про те, що я хвилююся? Що я казна-що можу подумати? Ти навiть не уявляеш собi, що менi лiзло в голову. Якогось дня я взагалi вирiшила, що ти був в одному з лiтакiв, що регулярно падали!

– Якби ти знала, яка в мене робота, ти б здивувалася, наскiльки була близька до вiдповiдi! – Сед усе ще стояв бiля вiкна. На якусь мить я вiдчула, що зараз дiзнаюся про щось дуже важливе, такий у нього був вираз обличчя. – Ти дуже дорога менi, Машо, але ти багато чого не знаеш…

– Чого я не знаю? – нетерпляче перебила я. – Може, ти нарештi поясниш менi?

– Рiч у тiм, – Сед вiдiйшов вiд вiкна i важко опустився на стiлець, вiд його тону в мене похололо у шлунку, – я не хотiв тобi казати, хотiв, щоб все було iнакше, але, мабуть, не судилося… Я…

«Все-таки одружений», – враз здогадалась я. Сед якось приречено поглянув на мене. Я мовчки чекала.

– Ну, як що коротко… зовсiм коротко – я Смерть…

– Що? – я не була готова до такоi вiдповiдi. У мене пiдкосилися ноги, i я присiла. Добре, що просто позаду мене стояв стiлець. – У сенсi? Як «смерть»?

– У прямому сенсi, – Сед рiзко пiдвiвся i став ходити по кухнi, я зацiпенiла. – Так, я – Смерть… Що тут незрозумiлого? Така в мене робота! Або покликання! Чого мовчиш? Усе? Вже не хвилюешся?

– Ну, як тобi сказати… – моя рука потягнулася до телефона: напишу Сашi, щоб викликала бригаду «психiв»…

Сед зупинився i, спiвчутливо поглянувши на мене, зiтхнув:

– Ти не збожеволiла, я все тобi поясню, тобi просто потрiбен час, щоб зрозумiти…

Я слухняно вiдклала телефон.

– І давно це з тобою? – я не знала, що ще запитати, просто сидiла i намагалася повiрити почутому.

– Давно. Колись я був людиною. – Сед налив кави в чашку, задумливо перемiшав цукор i трохи вiдпив. Потiм поставив ii на стiл i сумно прокоментував: – Смачно… Отож, не зовсiм звичайною, за вашими мiрками, але все-таки людиною. Потiм менi запропонували цю роботу. Я не мiг вiдмовитися, хоча, напевно, мiг би, але не захотiв. Це було цiкаво i важливо…

Вiн говорив, говорив, а я мовчки дивилася у вiкно i думала, що нiчого в цьому життi не вiдбуваеться просто так. Ось зустрiла людину, закохалася з першого погляду, потiм з другого ще раз закохалася, тiльки подумала – ось вiн МІЙ, а вiн… а вiн – Смерть! Найстрашнiше слово у моему життi. Я згадала батькiв, точнiше, iхнi фотографii, бо взагалi не пам’ятаю нi тата, нi мами… Менi було три роки, коли Сед-Смерть забрав iх у мене. Батько режисер-початкiвець, мама – молода актриса, красива пара. Вони знiмали свiй перший фiльм про гiрських рятувальникiв i загинули пiд лавиною, всiею знiмальною групою…

– Думаеш про батькiв? – Сед вирвав мене з туману спогадiв.

– А ти ще й думки читаеш? – саркастично промовила я.

– Можна й так сказати, – Сед був серйозний, – я живу дуже давно, тож добре знаюся на людськiй психологii. Тому повiр менi, я просто знаю, що ти подумала саме про це.

Вiн говорив таким тоном, неначе шпетив мене. Це було смiшно.

– З тобою страшно мати справу. У всiх сенсах, – я невпевнено усмiхнулася. Сед усмiхнувся у вiдповiдь, i я подумала, що в нього надiйна усмiшка.

– Я бачив мiльярди людей, рiзних! Однак е те, що вас об’еднуе – це народження i смерть. Ви народжуетеся i помираете, такий закон Трьох Свiтiв. – Із цими словами вiн пiдiйшов до мене, пiдняв зi стiльця i, сiвши на нього, посадив до себе на колiна. Я не пручалася i, зiзнаюся, менi не було страшно, менi було добре. Вiд нього пахло свiжiстю i спокоем – достоту, як в моiй уявi пахли спогади про батькiв… – Пропоную ось що: я поступово вводитиму тебе в курс справи, а ти бiльше не сприйматимеш усе так трагiчно. Повiр – у людськiй смертi е лише одна проблема – ваше незнання, i це теж закон, не я його вигадав. Вiн жорстокий, але я не можу його порушувати.

– То чому розповiдаеш про це менi?

– Добре запитання, але я волiю повернутися до нього згодом.

– Ок, розповiдай далi.

Сед розповiв менi про свою сiм’ю. Його батьки теж загинули, потiм, без особливих подробиць, про дiвчину на iм’я Малi, яку вiн втратив пiд час страшного катаклiзму, який практично знищив свiт, в якому вирiс Сед.

– А в чому, власне, полягае твоя робота? – дивно, цинiчно, але менi дiйсно було цiкаво…

– Ну… як би це сказати… Я, так би мовити, програмiст. Це пульт, – iз цими словами Сед дiстав мобiльний телефон, – ось, поглянь.

– Ти керуеш свiтом по телефону? – вжахнулась я.

– Це просто один iз засобiв, – неначе виправдовувався Сед, натискаючи на екран.

І враз передi мною просто у повiтрi виникла невелика куля. Там були якiсь цифри, лiтери, значки, картинки. Все це переплiталося мiж собою рiзнокольоровими сяючими нитками i скидалося на капiлярну систему якогось складного глибоководного органiзму. Причому все це не виглядало зловiсно чи гнiтюче. «От би моi на роботi побачили, таке не намалюеш!» – вражено подумала я. Чого-чого, а цього я не очiкувала, i менi вiдразу стало якось легше, тому що першоi митi пiсля слiв щодо Седовоi «професii», я уявила, як вiн стоiть iз косою бiля лiжка помираючого… А тут знову все як у кiно, лише спецефекти крутiшi.

– Що це? – запитала я, вже знаючи вiдповiдь.

– Це твое життя, Машо.

І вiдразу в кульцi почалося щось дивне – якiсь чарiвнi рухи… Я мовчала… Це ж скiльки таких кульок у цьому телефонi? Сед продовжував: – Це Система, сам ii придумав…

У повiтрi з’явилися iншi кульки, iхня кiлькiсть збiльшувалася, аж поки кухня не заповнилася ними до стелi.

– Система Трьох Свiтiв. Усi свiти просякнутi енергiею так званого Шляху. Зараз ми у твоему свiтi – Другому. Є Третiй – Свiт Душ, i, звичайно, Перший – мiй, Свiт Перших людей. Ми не хворiемо й не помираемо, але не можемо мати дiтей.

По цих словах я напружилася, але промовчала. Сама я ще не визначилася, чи хочу дiтей.

– Нас небагато. Ми всi працюемо на Систему, в нiй же i перебуваемо, але ми також знаемо, як вона влаштована, тому залежимо вiд неi лише в одному. – Сед на мить замислився, мабуть, не знаючи, як менi пояснити зрозумiлiше – такий у мене був вираз обличчя. – Наш свiт побудований на знаннi та наших здiбностях. У вашому ж усе грунтуеться на планi народжуваностi, нескiнченностi варiантiв, силi бажання, невипадкових збiгах i випадковостi кiнця… Нiхто не знае, коли i як будь-хто перейде до Третього свiту, навiть я.

– Тобто? Ти ж повинен знати саме це.

– Та саме цього я й не знаю, знае лише Система. Я контролюю народжуванiсть, я придумав смерть, коли стали зрозумiлi правила, але вона непередбачувана. Я проводжаю з одного свiту в iнший, але дат не призначаю. Я не маю права втручатися, тiльки у крайньому разi. – Говорячи це, вiн пильно на мене поглянув, нiби хотiв упевнитися, що я – саме той випадок. – Бувають збоi, а нещодавно вона зовсiм сказилася…

– Ти маеш на увазi всi цi катастрофи? – я починала щось розумiти.

– Так, – Сед показав на кульку, – ось глянь, це твоi данi. Вiд народження i до… – на мить Сед знiтився. – Я збираюся забрати тебе, Машо, до свого свiту. Такого нiколи не було, я дуже давно чекав, я втрутився в Систему! Розумiеш?

Я спокiйно кивнула, а всерединi розiрвалася бомба жаху. Сед нiчого не помiтив i з полегшенням продовжив:

– Це добре. Тобi цiкаво?

Я ствердно кивнула головою, а тим часом жах змiнило зацiпенiння.

– При народженнi я кожному задаю своi первиннi данi… Комбiнацiй мiльярди… Вони приходять менi з Хедофiса.

Я всмiхнулася.

– Пiзнiше ти все зрозумiеш, – Сед був серйозний. – Потiм налагоджую Шлях iз Третього Свiту у Другий…

– Тобто все-таки реiнкарнацiя? – менi було страшно i водночас цiкаво: адже це саме те, про що хоче дiзнатися кожна людина, а чоловiк, iз яким я хiхiкала пiд ковдрою, точно знае вiдповiдь. – Ми повертаемося?

– Так, але коли – теж невiдомо. У Свiтi Душ своi закони. Душi живуть, як хочуть. Ви, люди, теж, але у вас довгий шлях реалiзацii, i ви не знаете, чого бажаете, а у ваших душ – шлях короткий, миттевий. У Свiтi Душ немае часу й матерii, вони живуть у власнiй уявi i розумiють це. І пам’ятають усi своi попереднi життя. Я нiколи не був там, але всi, хто повертаються добровiльно, кажуть, що Третiй Свiт сповнений вiдповiдей, i вони сподiваються багато чого змiнити у Другому. Ми вiтаемо добровольцiв, що бiльше таких душ повертаеться на Землю, то краще працюе система i прогресивнiшим стае людство.

– Але е тi, хто не хоче повертатися? – я закурила сигарету. У моiй головi виникла думка: «А якщо я захочу? Чи вiдпустить мене Сед назад?»

– Є, i iх бiльшiсть… Машо, а можна далi я тобi потiм розповiм? – Сед помiтно нервував.

– Можна, – погодилась я, менi вже не було так страшно, iсторiя про реiнкарнацiю i Свiт Душ мене заспокоiла. Я встала i пiдiйшла до вiкна, – лише скажи менi ще щось…

Я ревнувала, одначе менi ще й було цiкаво.

– А що сталося з Малi? Де ii душа?

– Не знаю…

Сед посмутнiв, i я приревнувала ще бiльше, але, почувши продовження, заспокоiлася.

– Ми не знаемо, куди подiлися душi перших людей i куди подiнуться нашi. Ми взагалi не впевненi, що вони у нас е. Але таке трапляеться у Третьому свiтi, i ми називаемо це безконтрольним виходом. Душi зникають i не народжуються у свiтi людей. У мене е думки щодо цього, але… але настав час. Система не може бiльше чекати, пiдiйди до мене.

Я слухняно пiдiйшла. Не знаю чому, мабуть, це Сед так впливав на мене. Страх розвiявся, i з’явилося щемке передчуття. Бог Смертi взяв мене за руки i, зазирнувши в очi, промовив:

– Я пропоную тобi те, вiд чого не вiдмовився б жоден смертний, Машо, я пропоную тобi вiчне життя.

– Не можу поки зрозумiти, – чесно зiзналась я, – мене бiльше хвилюе, чи любиш ти мене такою мiрою, щоб роздiлити його зi мною?

Сед притиснув мене до себе так, що моя голова опинилася рiвно пiд його пiдборiддям, i прошепотiв:

– Я люблю твою душу вже дуже давно, i в цьому в тебе не мае бути жодних сумнiвiв.

Потiм я подзвонила Сашi й сказала, що на море не поiду. Вона, звiсно, образилася, але зовсiм трохи, бо з часом навчилася ставити себе на мiсце подруг. Я не сказала iй, що ми бiльше нiколи не побачимося, навiщо iй це.

– Ну, я готова…

Сед пiдбадьорливо усмiхнувся i пiднiс палець до екрана:

– Я чекатиму тебе на Шляху, Машо…

Моя кулька засмикалась i почала розчинятися в повiтрi.




10


– А нiчого в тебе «квартирка», – весело прокоментувала я, розглядаючи величезну похмуру залу, полицi зi старовинними книгами, черепами та стiни з величезними картинами – холостяцьке житло мого коханого.

– Добре, що ти не здатен з’iхати з глузду, а то давно б з’iхав.

Сед мовчав i усмiхнувся. Мабуть, лишень моя присутнiсть у цьому мiсцi вже сама по собi не вимагала коментарiв.

– А це що? – я просто пурхала. – А це? Овва! А це що таке?

– Ти б краще не чiпала тут нiчого, це тобi не iграшки, – зауважив Сед, пiдводячись iз крiсла. Із удавано суворим обличчям попрямував до мене…

– Вибач, коханий, – грайливо мовила я, вiдступаючи до дивана, – не щодня помираю, тож вибач…

Останнi два слова я промовила вже на диванi.

– Це ти вибач! – прошепотiв Сед менi на вухо. – Я стiльки рокiв готувався до цього дня! Як ти вважаеш, чи можу я бути в шоцi?

– Можеш! – погодилася я i, вивiльнившись iз його обiймiв, знову заходилась роздивлятися довкола.

– А куди ведуть цi дверi?

– Не знаю, – Сед розчаровано знизав плечима, але менi хотiлося його подражнити.

– Я дверима майже не користуюсь.

– Я помiтила. Можна вiдчинити?

– Вiдчиняй, якщо хочеш.

– Ой, яка краса! Глянь! – скрикнула я, коли дверi вiдчинилися.

Вiдразу за порогом простиралося поле, невеликий лiс, на горизонтi гори i хмари в синьому-синьому небi.

– Щоправда, занадто тихо, як на мене.

Тiльки-но я промовила цi слова, як усе навколо зашумiло-защебетало й ожило. Сед з неабиякою цiкавiстю визирнув за дверi, але, побачивши поле, змiнився на обличчi.

– А як це в тебе вийшло?

– Що вийшло? – не розумiла я.

– Небо, гори?

– Ти зараз серйозно? – я з подивом дивилася на Седа. – Глузуеш чи що?

– Та нi, шокований! А ось тепер зайди до кiмнати i задумай тут щось незвичайне, – Сед був явно схвильований.

Я зайшла, роззирнулася i подумала про енота. Не знаю чому, мабуть, моя пiдсвiдомiсть пiдказувала, що ось саме йому тут явно не мiсце.

– Нiчого не сталося, – Сед зiтхнув iз явним полегшенням.

– Нiчого, – констатувала я.

– Окей, а тепер вернись назад, – не здавався мiй коханий, – заплющ очi i подумки змiни пейзаж.

Я покiрно заплющила очi i подумала про велике дерево неподалiк, а пiд ним – бiлий диван.

– Вiдчиняй, – звелiв Сед.

– О, нi! – вирвалося в мене.

– О, так! – вiдповiв Сед, а я вирячилася на велику стару яблуню i давнезний, колись бiлий, диван. «Неподалiк» виявилося десь метрiв за тридцять.

– Це все я?

Сед кивнув.

– Нiчого собi!

Менi, звiсно, не вiрилося, але факт залишався фактом. І якщо все правда, то треба буде чiткiше уявляти. Яблуня ще нiчого, а ось диван взагалi не той. І точну вiдстань.

– З пейзажем у мене краще вийшло, – засмутилась я.

– Ну, якщо тебе це заспокоiть, у нас теж не вiдразу все виходило. Вперше вiдчинивши дверi, ти не замислювалася, це була твоя пiдсвiдомiсть, а вона доволi точно знае, чого хоче, i вона прекрасна. – Сед обiйняв мене i поцiлував в губи. – Як i ти.

– А що тут зазвичай? – поцiкавилась я.

– Зазвичай – нiчого, – усмiхнувся Сед.

– Може, тобi просто бракуе уяви?

Я сказала це з легкою iронiею, бо насправдi так не вважала. Та менi навiть страшно уявити, що здатен навигадувати мiй чоловiк.

– Я не знаю, чого менi ще бракуе, але ти точно маеш здiбнiсть швидкоi реалiзацii.

Із цими словами Сед почав повiльно знiмати з мене сукню, продовжуючи:

– Ти перша людина Другого поколiння в моему свiтi. Я не мав анiнайменшого уявлення про наслiдки переходу. І враз я бачу здiбнiсть iз Третього Свiту. Це цiкаво.

Закiнчивши з сукнею, вiн поклав мене на траву i мiж поцiлунками вiдкрив менi мою надздiбнiсть:

– Створюючи Систему, я обмежив доступ до енергii Шляху для всього Хедофiса. Ми можемо нею користуватися лише з дозволу Ради. Щоб не повторювати минулi помилки. А на тебе обмеження чомусь не дiють. Слiд буде розiбратися.

– Швидка реалiзацiя – менi подобаеться, – прошепотiла я, цiлуючи шию, що пахла свiжiстю i спокоем, – лише потрiбно звикнути.

Ми займалися коханням до вечора. І оскiльки вечiр тепер був у моему розпорядженнi, ми займалися цим дуже довго. А коли втомленi та щасливi ми лежали пiд темним небом, я запитала:

– А як вiдбувся сам перехiд?

– Добре вiдбувся. Ходи до мене.

Сед мiцно мене обiйняв, i на мить менi здалося, що вiн щось замовчуе, але спитати не наважилася. Я пам’ятала лише спалах – i Сед тримае мене в обiймах зi стурбованим обличчям вже в замку. Практично з таким самим вiн зараз лежав поруч зi мною.

«Дiзнаюся подробицi потiм», – подумала я тодi й глибоко зiтхнула. З моiм переходом явно було якесь питання й у глибинi душi я розумiла – знати менi це поки не варто.

– Пiду погуляю, почаклую.

– А я пiду попрацюю, приходь швидше, я б ще випив iз тобою вина перед сном, – Сед нiжно погладив мое стегно.

– Звiсно, любий.

Я встала, надягла трусики, «увiмкнула день» i попрямувала до яблунi.

Прибравши жахливий диван, я замислилась над тим, як точнiше уявити потрiбний. І вирiшила подумати так: «Диван, який менi однозначно сподобаеться».

Усе вийшло чудово, i ось я вже напiвлежала на великому i красивому бiлому диванi. Потiм я лiниво роззирнулася довкола i посмiхнулася своiй наступнiй думцi: «Озеро».

І враз за десять метрiв од мене з’явилося озеро. Я пiдiйшла ближче, воно було майже кругле i не надто велике, вода чиста й прозора. Висока трава пiдходила до берега, i лише передi мною золотився пiщаний пляж. Кiлька великих лотосiв колихалися на дзеркальнiй поверхнi води. І я заплющила очi вiд задоволення. «Ну ось, я – чаклунка. Завтра спробую море!»

Вiдтодi пейзаж за дверима змiнювався доволi часто…

Ввечерi на мое прохання Сед розпалив камiн.

– Я вже й не пам’ятаю, коли ним користувався, – сказав вiн, простягуючи менi келих вина.

А я подумала про те, яку величезну менi висловили довiру. Мене впустив у свое життя Бог. І менi аж нiяково стало. Я злякалася, що не виправдаю його сподiвань. Але Сед узяв мене за руку – i страх випарувався. Ми дзенькнули келихами i, обнявшись, просидiли весь вечiр перед камiном, практично не розмовляючи. Я мовчала, бо нарештi стала усвiдомлювати, де перебуваю. А Седовi й так було над чим подумати.




11


Ось так почалося мое нове «життя», точнiше, закiнчилося старе. Тодi, на кухнi, я померла швидко, лише встигла подумати, що не зачинила вiкно, а за ним збираеться на дощ. Якось нелогiчно – остання мить, а ти хвилюешся щодо мокрого пiдвiконня…

Тепер менi здаеться, що мiй вiдхiд був якимось несправжнiм. Можливо, тому, що знала: на мене чекае «потiм»… А можливо, тому, що розумiла – вдома робити вже нi


чого… Навiщо жити, якщо все, що ти любиш, перебувае по той бiк…

Тривав другий тиждень мого потойбiчного життя. Знiчев’я, i щоб хоч чимось зайнятися за вiдсутностi Седа, я прибирала та змiнювала iнтер’ер. Бог Смертi був не проти. По правдi, я й за життя любила наводити лад, а тут справдi було де розiгнатися – величезний замок. Були кiмнати, де я просто витирала пил i переставляла пiдсвiчники. У них нiхто нiколи не жив, i, швидше за все, нiколи й не житиме. Саме тому я iх i не чiпала. А от залу з камiном, де ми проводили багато часу, кухню, спальню i мiй так званий кабiнет (для нього я обрала кiмнату на першому поверсi з великими вiкнами, поруч iз залою) менi захотiлося змiнити. Всерединi будiвлi моя здiбнiсть швидкоi реалiзацii не дiяла – i свiдченням тому був мiй досвiд iз енотом. Сед пояснив це тим, що при будiвництвi заклав потужний захист у стiни, оскiльки багато працюе вдома. У замку Смертi енергiя Шляху була недосяжна.

– Вiд кого захист? – поцiкавилась я.

– Вiд самих себе, – посмiхнувся Сед, я здивовано глянула на нього, а вiн продовжив: – Невдовзi все зрозумiеш.

Для того, щоб замiнити крiсло або рамку для картини, я виходила в сад i уявляла меблi. Коли Сед повертався з роботи або виходив з кабiнету, я просила його перенести меблi на потрiбне мiсце. Сед був дуже сильний, тож для нього це було завиграшки. Стiни довелося перефарбувати самiй. Але це страшенно мене тiшило, моя сила також зростала, i я нiколи ще не почувалася такою живою. Так за два тижнi я зробила «ремонт у квартирi». Потiм узялася за бiблiотеку. Там застрягла надовго. Перебрала всi книги i розсортувала iх за жанрами. Сед спостерiгав за мною iз захватом.

Увесь цей час вiн багато працював, також i вдома, у своему кабiнетi. Коли я приносила йому вино або фрукти, вiн усмiхався, але насправдi перебував десь дуже далеко, десь там, у Системi, яка, як i ранiше, була недосконала.

– Скажи менi, а що було до Системи? – питала я, зручно вмощуючись у нього на колiнах.

– Нiчого, Хаос… – вiдповiдав Сед i знову заглиблювався в цифри.

– Це я знаю, а до нього?

– Наш свiт, свiт Перших людей, я ж тобi казав, – не вiдриваючись вiд комп’ютера, промовив Сед.

– Тепер я хочу подробиць, – не вгавала я.

– Тобто попрацювати не даси? – Сед вiдкинувся на спинку крiсла i вiдпив кави.

– Нi, – я похитала головою, Сед посмiхнувся.

– Гаразд, слухай. Ми жили, як хотiли, керували всiма можливими силами, можна сказати, чаклували. Ось як ти там за дверима, але постiйно i з будь-якого приводу. Ми черпали енергiю з усього. Нам здавалося, що вона нiколи не закiнчиться. Це був час необмежених можливостей.

– Клас! – я у захватi дивилася на свого коханого. – А потiм?

– Потiм? А потiм ми перевищили своi повноваження, енергiя раптом закiнчилася, i настав Хаос. – Сед сумно посмiхнувся. – Я був серед тих, хто бачив, як це вiдбулося…

– А як ти вижив? І який вiн, Хаос? – я жадала найдрiбнiших деталей.

– Про те, як я вижив, е цiла стаття в Статутi Хедофiса. Дам тобi почитати. А Хаос кiлькома словами – це коли реальнiсть безконтрольно змiнюеться. Ось ти стоiш у кiмнатi, а за мить уже гориш у кратерi вулкана або тонеш в океанi. А потiм вже й немае нiяких кiмнат, е лише оскаженiла природа й постiйно, дедалi з меншими промiжками, вкрай нестабiльна реальнiсть. Загинули практично всi.

Якийсь час ми мовчали. Я намагалася збагнути почуте. Менi, звiсно ж, малювалися страшнi картини, але я хотiла знати бiльше.

– Скажи, а де ми взагалi перебуваемо? Я маю на увазi цей замок? Що за його межами?

Сед пильно поглянув на мене i, вставши з-за столу, попрямував до виходу з кабiнету.

– Ходiмо зi мною! Певен, настав час тобi щось показати.

Я слухняно пiшла за ним. За час, проведений у замку, я жодного разу не виходила через параднi дверi. Сед попросив мене не робити цього без нього. Чи е в замку вiкна? Є, але краевид за ними був лишень витвором моеi уяви, як i за тими дверима в кабiнетi. А що було там насправдi, я, звичайно, не знала.

Пiдiйшовши до старовинних вхiдних дверей заввишки у три моiх зрости, Сед ще раз пильно поглянув на мене i легенько штовхнув iх.

– Ось! Дивись! – урочисто сказав вiн, але я вже його не чула… Краевид, що вiдкрився перед нами, вражав. То було занадто навiть для моеi бурхливоi уяви. Морок i хаотичний рух, кривавi рiки й вогняне повiтря… Химернi силуети якихось величезних тварин, схлипи, стогони, спалахи… Я скрикнула i вiдвернулась.

– Машо! Що ти накоiла? – почула я трохи здивований голос свого коханого. – Звiдки ти все це взяла?

– Зачини дверi, будь ласка.

– Зачинив.

– Що то було? – трохи заспокоiвшись, запитала я, але все ще навiть озирнутися боялася.

– Твоя бурхлива уява! – пояснив Сед. – Я просто хотiв показати тобi Шлях, дурненька! Але, мабуть, далися взнаки моi розповiдi про Хаос.

Я повернулася. Сед усмiхнувся i погладив мене по головi:

– Пробач менi! Це я винен – не подумав про твою вразливiсть i розповiв тобi зайвого.

Раптом задзвонив Седiв телефон. То був перший дзвiнок на моiй пам’ятi, я навiть не вiдразу зрозумiла, що це за звук.

– Так, усе гаразд. Завтра розповiм. Звичайно, це дуже цiкаво. Так, до зустрiчi.

Сед сховав телефон i з усмiшкою запропонував:

– Ходiмо погуляемо у твоему новому саду, менi вчора дуже там сподобалось.

Там ми зайнялися сексом пiд квiтучою сакурою, а потiм домовилися, що я вийду на Шлях тодi, коли буду готова.

– А коли ти мене познайомиш зi своiми колегами, чи як сказати? І з Босом? – обережно запитала я. Я знала, що е хтось, кого так називають, вiн головнiший за Седа i е очiльником Хедофiса. Хтось, чие iм’я – Перший. Якось Сед сказав менi: «Вiн найголовнiший, без нього нiчого б не було. Нi тебе, нi мене. Вiн Бог богiв, якщо говорити доступнiше». Неначе це взагалi можливо усвiдомити. Але менi, звiсно, було дуже цiкаво.

– Ти спочатку Шлях побач, а потiм вирiшимо, – сказав Сед, а я подумала, що завтра ж це зроблю.




12


Побачити Шлях менi вдалося лише за два тижнi. Щоразу, коли я вiдчиняла параднi дверi, там виникали жахливi картини, але Сед наполегливо, день у день, змушував мене розслабитися й звiльнитися вiд своеi ненаситноi уяви. Я докладала всiх зусиль, i на 14-й день тренувань нарештi побачила.

Я не знаю, як описати словами те, що менi вiдкрилося. Незбагненне для уяви, недосяжне для людського розуму. Я зацiпенiла. І, на мою думку, лише цiеi митi усвiдомила, що зi мною насправдi сталося i де я перебуваю. Сед спостерiгав за моею реакцiею, склавши руки на грудях, i задоволено посмiхався. А я все стояла i дивилася, не в змозi вiдiрвати погляду. Якби хтось iз людей побачив Шлях, що проходить крiзь час i простiр, то вiн би мене зрозумiв…

Наступнi кiлька днiв мене накрила легка депресiя. Менi раптом страшенно закортiло знов опинитися у своiй квартирi, зателефонувати Сашi, пiти на роботу. Шлях так мене вразив, що я просто мусила десь сховатися. Я намагалася приховати свiй стан, але Сед вiдчув його. Мабуть, то йому пiдказав тисячолiтнiй досвiд.

– Може, хочеш поговорити? – запитав вiн, наливаючи менi келих вина, – менi здаеться, ти чимось засмучена.

– Усе добре, – на автоматi випалила я. То була стандартна жiноча вiдповiдь, яка пiдтверджуе, що все якраз навпаки. Сед i це прекрасно розумiв. Вiн простягнув менi вино зi словами:

– На випий. Я готовий вислухати.

Пiв пляшки – i мене прорвало. Сед уважно слухав, не перебиваючи, поки я не зупинилася сама. Суть мого монологу полягала в тому, що менi страшно, я сумую за друзями, Сашою, а вiн увесь час працюе i працюе, а я, мiж iншим, померла заради нього. Зупинившись, я раптом чiтко усвiдомила, що залежу вiд Седа так, як жодна жiнка на свiтi не залежала вiд чоловiка. Як мiнiмум, я живу в космiчному замку, i, якщо раптом щось трапиться, навiть не знаю, куди менi дiватися.

– Що я маю зробити? – спокiйно запитав Сед. – Повернути тебе на Землю? Додому?

І тут, коли вiн це сказав, я справдi злякалася. Але здаватися не збиралася.

– А це хiба можливо?

– Усе можливо, Машо. Ти ж тут? – Сед поставив келих на столик i пiдвiвся з крiсла. – Я можу повернути тебе додому будь-якоi митi, але ти так само маеш розумiти, що вороття сюди тобi вже не буде.

Із цими словами вiн вийшов з вiтальнi. Я похолола. На саму думку, що я можу його втратити, мене ледь не знудило вiд жаху. Я кулею помчала за Седом, наздогнала вже бiля парадних дверей, i ми бурхливо помирилися. Я все зрозумiла. Оскiльки я з власноi волi тут перебуваю, то мушу усвiдомлювати наслiдки. Хоча, по правдi, я не мала часу подумати.

– Я кохаю тебе, Машо, i що бiльше пiзнаю, то бiльше кохаю. Не уявляю собi вiчного життя без тебе, – промовив Сед, дивлячись менi в очi, – але я так само не зможу дивитися, як ти страждаеш. Я забрав тебе сюди, щоб ти була щаслива – це найважливiше. Але якщо тобi погано тут, поруч зi мною, я поверну тебе додому.

Я мiцно стиснула його в обiймах i тихо прошепотiла:

– Вибач мене, коханий, мiй дiм там, де ти.

– Тодi нехай вiн не буде для тебе пеклом, добре?

– Добре!

Спати ми лягали, мiцно обiйнявшись, i я почувалася дуже щасливою. Менi вже не хотiлося додому, депресiя вiдступила, i мене сповнювала радiсть вiд думки про майбутне вiчне життя iз Седом. Цього дня я усвiдомила, що рай чи пекло – лишень твiй особистий вибiр. І вже за кiлька днiв упевнилася в цьому.




13


– Машо! Я сьогоднi йду на збори. Повернуся пiзно! Вечеряй без мене, – почула я з ванноi кiмнати.

– А можна я трохи покатаюся? – iз завмиранням серця вкотре запитала я, чекаючи на звичну вiдмову. Рiч у тiм, що я вже давно прошу покататися на Брутi, а Сед не дозволяе. – Я недалеко, до першого повороту.

Сед грiзно зиркнув на мене з ванноi, але, побачивши благання в моiх очах, раптом полагiднiшав i… погодився. Але при цьому надав докладнi iнструкцii.

– Ну, гляди, сама захотiла. До повороту i назад! Нiкуди не влазити, нi в що не втручатися. Близько до серця нiчого не брати! Молю тебе! – сказав вiн, орудуючи бритвою.

Провiвши його до дверей i вже спокiйно поспостерiгавши, як моему коханому вiдкриваеться Шлях, я мерщiй заходилася збиратися. Чорнi штани, чорна сорочка i чорнi окуляри – саме так, на мою думку, мае виглядати кохана Смертi, яка вирушила на прогулянку. То були Седовi речi, щоправда, завеликi, але я таки вдягла iх для хоробростi, адже вони пахли свiжiстю i спокоем.

– Хай! – привiталась я з Брутом на входi у стайню. – Ти не проти, якщо ми сьогоднi покатаемося?

Брут стовiдсотково був не проти i, на знак згоди, пiдморгнув менi своiм вогненним оком.

Із завмиранням серця осiдлавши коня, й ледь пришпоривши його, я виiхала зi стайнi. Свiтило сонце, спiвали птахи. Брут явно був здивований цiй змiнi. Зазвичай, коли вони виiжджають iз Седом у справах, iм вiдкриваються зовсiм iншi краевиди.

Ми виiхали на Шлях, i вiд захвату в мене аж у головi запаморочилося. Шлях переливався срiблом та iскрився дрiбними вогниками. Вiн вабив i застерiгав водночас. Я обережно пустила коня кроком, iз цiкавiстю i побожним жахом роззираючись навсiбiч. Це нагадувало мiй перший самостiйний виiзд на автомобiлi. Щоправда, за кермом я не бачила нiчого навколо, а тут, завдяки Бруту, найрозумнiшому з усiх коней, я мала змогу все оглянути. Та водночас було дуже страшно: в мене так змокрiли долонi, що довелося кiлька разiв iх витирати об штани. Брут вiдчував мiй страх, але поводився, як справжнiй провiдник. Рухався вiн упевнено i спокiйно, з кожним кроком даючи зрозумiти, що все гаразд. Немае нiякоi загрози.

Праворуч вимальовуеться чiтка картинка… Пiсок, бархани й пекуче сонце… Я десь у пустелi…

– Де ми? – питаю в Брута, але вiн мовчить.

На обрii здiймаються бiлi вежi, переливаючись i вiдбиваючи сонячне промiння. Я пiд’iжджаю ближче… Це мiраж. Я iду далi, пустеля перетворюеться на велелюдний вокзал. Я бачу старого, який безсило лежить на лавцi. Вiн дивиться просто на мене й посмiхаеться. Менi стае моторошно. Я вiдвертаюсь… Тепер старий стоiть передi мною. Вiн стомився i багато побачив на своему вiку – Смерть його не жахае.

– Куди далi? – запитуе старий, а я не знаю, що йому на те вiдповiсти. Сед умить зi всiм розiбрався б…

– А куди б ви хотiли? – питаю, а старий у вiдповiдь лиш знизуе плечима. Ох i складно ж iз нами, людьми! Ми нiколи не знаемо напевне, чого хочемо. – Подумайте, у вас ще е час…

Старий посмiхаеться i вказуе праворуч. Там, у його колишньому життi, люди проминають його нерухоме тiло, усiм байдуже до старого iз скляними очима, що лежить на лавцi. Я стою i дивлюся, не в змозi вiдiрвати очей. Цiкаво, що думае Сед, коли бачить результати своеi роботи…

Потiм я бачу, як лiворуч виникае будинок, оточений квiтучим садом, дерев’яна лавка, на нiй сидить лiтня жiнка i щось тихенько наспiвуе…

– Мабуть, менi туди, – раптом каже старий i йде до будинку. Сльози навертаються на очi, я вiдвертаюсь та iду далi…

…Я проiжджаю повз подружжя селян, що злагоджено працюе. Вони збирають рис. Чоловiк ледве розгинаеться i дивиться кудись крiзь мене. Потiм хапаеться за серце i падае. Жiнка кидаеться до нього. Пiзно, вiн уже стоiть поруч зi мною…

– Доброго дня! – вiтаюсь.

– Доброго дня! – iз сумнiвом вiдповiдае чоловiк, спостерiгаючи, як дружина намагаеться повернути його до життя. – Дарма вона так побиваеться! Я давно не почувався так добре… Я помер, люба дiвчино?

– Так, напевно, так, – вiдповiдаю я i бачу, як по той бiк Шляху шумить море. – Ви любите море?

– Я нiколи його не бачив, – вiдгукуеться чоловiк i йде до води.

Я продовжую свою подорож…

Бачу лiкарню, в палатi лежить жiнка похилого вiку. Я зупиняюся, чекаю ii на Шляху. Щось пiдказуе менi, що вона самотня i потребуе моеi допомоги. Жiнка важко дихае, а потiм рiзко стихае. Спрацьовують датчики навколо ii лiжка. До палати збiгаються лiкарi. Але я вже проводжаю ii в новий свiт. Там займаеться свiтанок.

Потiм я зустрiчаю чоловiка, застреленого в бiдному кварталi. Вiн iз жахом дивиться на мене й тiкае. Я не встигаю до нього i слова мовити. І коли бачу його новий свiт, розумiю, що вiн i не почув би. Там темно i похмуро, як у тюремнiй камерi. Цей чоловiк зробив свiй вибiр.

Узлiсся, свiжий весняний вiтер ганяе пух iз кульбаб, свiтить сонце. Це мiй старий свiт… Велика й галаслива компанiя виiхала на пiкнiк. Я заздрю iхнiм веселощам, але знаю, що зараз усе скiнчиться… Не хочу дивитися чим, iду далi…

Сутiнки, знайома мiська квартира. Свiтло горить у ваннiй, дзюрчить вода. Я злiзла з коня i чекаю… У ваннiй миеться дiвчина, вона наспiвуе собi пiд нiс якусь знайому менi пiсеньку. Раптом вона починае кашляти, задихатися, я завмерла на Шляху, не спроможна нiчого вдiяти.

– Ну, привiт, Сашо, – тихо промовляю я, коли все скiнчилося.

– Машо? Де я, Машо? – вона плаче…

– Ти там, де захочеш, – ледь стримуючи сльози, вiдповiдаю я i показую на Шлях, – нум я поможу тобi обрати…

Ми стоiмо на Шляху, Саша вже не плаче, лиш здивовано роззираеться навсiбiч…

– Машо, ти померла? – запитуе мене подруга.

– Так, – тихо вiдповiдаю я.

– Тобто я?..

– Так, – ще тихiше кажу я.

– Менi дуже бракувало тебе, Машо, я щодня плакала. – Саша пiдходить до мене i обiймае, вона заспокоюеться. Отже, зi смертю справдi приходить спокiй. – Я рада, що зустрiла тебе саме зараз, а тепер я хочу…

Саша каже, а я вже бачу, як на протилежному боцi з’являються бухта i будиночок… чудовий бiлий будиночок… менi знайомий цей краевид…

– Пам’ятаеш? – усмiхаеться Саша.

– Пам’ятаю, – вiдповiдаю я, i ми знову обiймаемося. Тепер направду востанне…

Я проводжаю ii поглядом i iду далi. Хочеться плакати, але я тримаюсь. Смерть не може проливати сльози. У Смертi багато роботи…

Додому я повернулася на межi iстерики i, розсiдлавши Брута, помчала до спальнi. Я ридала, жбурляла подушки об стiну й трощила вази, якi враз цiлi-цiлiсiнькi поверталися на мiсце. Одну з них я розбила десять разiв поспiль, на одинадцятiй спробi мене попустило, i, трохи вгамувавшись, я подалася на кухню, щоб випити, тобто напитися…

Сед прийшов додому пiзно, втомлений i злий. Та побачивши моi заплаканi п’янi очi, все зрозумiв i заходився втiшати.

– Я попереджав. Ти ще не звикла. З часом це минеться… Я теж спершу щовечора напивався. Ти навiть уявити собi не можеш, як! Лазив по кабiнету рачки i вив, а потiм лежав на Шляху i спiвав.

І я всмiхнулася, уявивши абсурднiсть цiеi картини.

– От бачиш, ти вже усмiхаешся! А значить, одужуеш. Ходiмо спати, я дуже втомився, – i Сед попрямував до спальнi…

– Але ж Саша померла, Седе, моя найкраща подруга померла в мене на очах! Це так боляче, нестерпно боляче! І я нiчого не могла вдiяти! Це несправедливо!

Сед зупинився у дверях i промовив:

– А ти не думала, як вона почувалася, коли втратила тебе? Їй теж було боляче, i, на вiдмiну вiд тебе, вона не знала, що е реiнкарнацiя i швидка реалiзацiя. Ти нiяк не хочеш цього зрозумiти. І ти все ще мене боiшся…

То була правда i неправда водночас. Я не боялася Седа, його любов я вiдчувала у найдрiбнiших проявах. Я була спокiйна, я була кохана. А от смерть, як i ранiше, мене жахала. Мабуть, то первiсний страх, записаний у генетичному кодi. І Седа я з цим страхом не iдентифiкувала, неначе моя свiдомiсть витiсняла iх неподiльний зв’язок.

– Це неправда, я просто не можу звикнути, – виправдовувалась я. – Я бачила бухту, я пам’ятаю цю ii мрiю, але повторюсь – звикнути не можу. Я стiльки рокiв боялася й ненавидiла смерть, або, вибач, перехiд, що менi дуже важко змiнити свое ставлення. Але я намагаюся, ти повинен мене зрозумiти, адже я людина, i все, що в менi е, – результат твоеi працi i твоiх «спiвробiтникiв». Досi не розумiю, як iх називати.

– Я обiцяв дати тобi почитати Статут, однак постiйно про це забуваю. Там е iмена i стислий опис нашоi iсторii, – Сед пiдiйшов до мене i, взявши за руки, повiв до спальнi. – Все, ходiмо спати! Швиденько спати!

– Ти йди, а я ще посиджу. Забагато вражень.

– Гаразд, хочеш знати мою думку? Вона грунтуеться на досвiдi i знаннi Системи. Твоя Саша чудово проведе час у Свiтi Душ, дуже швидко все зрозумiе i захоче повернутися на Землю. Повiр, я одразу бачу душi-самогубцi!

– Якi самогубцi? – не зрозумiла я. Тим часом ми вже були у спальнi.

– Пам’ятаеш, я розповiдав тобi про тих, хто свiдомо хоче повернутися?

Авжеж, я пам’ятала, тож кивнула у вiдповiдь.

– Так от, помiж собою ми називаемо iх душами-самогубцями. Цинiчно звучить, але суть передае точно.

– А чому таки не добровольцi?

– Не так драматично.

Сед роздягнувся i лiг у лiжко. У нього було гарне тiло, просто досконале.

«Тут майже всi такi, – якось повiдав менi найвродливiший коханець на свiтi. – Перше поколiння було iдеальне i старiло за бажанням».

– А чому ви зробили нас рiзними? – обурилась я. – Чому ви роздiлили нас на вродливих i негарних?

– Ти ж вродлива! Чому раптом ти цим переймаешся?

Я лягла поруч, не роздягаючись. Пiсля побаченого на Шляху менi було якось незатишно. Сед обiйняв мене i прошепотiв:

– Усе гаразд, мала, ти витягла щасливий бiлет.

Я пiдвела голову i, звiвши догори брову, iронiчно поглянула на Седа.

– Я не лише себе маю на увазi, – посмiхнувся той, – ти отримала можливiсть довiдатися про все зсередини, жодному смертному такого не вдавалося. Просто прийми це i радiй.

– А може, я цього не просила, – згорнувшись клубочком, прошепотiла я, – може, цi знання менi не до снаги.

– Тобто на Брутi ти бiльше не кататимешся? – Сед рiзко розвернув мене до себе i почав лоскотати, а я у вiдповiдь хихотiла i пручалася.

– Кататимусь, – Сед заглушив мою вiдповiдь поцiлунком i, попри його втому i мiй пригнiчений стан, ми кохалися до перших нафантазованих мною пiвнiв.




14


Наступного дня Сед принiс менi обiцяний Статут.

– Спершу я думав дати тобi електронний варiант, але вирiшив, що оригiнал читати краще. Так буде правильно. Текст випалено на сторiнках книги, вiн нiколи не змiнювався. До того ж ти краще зрозумiеш, iз чого ми починали.

Я обережно взяла книгу з його рук i розгорнула першу сторiнку.

– Я все розумiю! Вона моею мовою?! – вразилась я.

– Не зовсiм, – посмiхнувся Сед. – Це мова Першого поколiння, вона мiстить таку енергiю, яка зрозумiла кожному народу. Вона нiби сама перекладаеться у твоiй головi.

– А, – я вдала, що зрозумiла.

Сед пiшов на роботу, а я зi Статутом подалася до саду. Там я зручно вмостилася в гамаку i розпочала вивчення iсторii створення нашого свiту. Пiсля трьох годин читання, кiлограма черешнi й половини пачки сигарет я нарештi вiдiрвала погляд вiд тексту. Я мусила якось осмислити прочитане. Тепер я приблизно уявляла структуру нашого «вищого керiвництва».

Бос – думаю, хто вiн, пояснювати не треба.

Нiхто не знае справжнього iменi Голови всiх департаментiв i куратора Трьох Свiтiв. У Хедофiсi його називають Босом, або Першим. Згiдно з легендою про настання Хаосу вiн був першим i единим, кому Мандрiвник повiдав закони новоi свiтобудови, надiлив надсилою i доручив побудувати Новий Свiт iз Новими законами. Мае необмеженi можливостi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olga-navrockaya/zhittya-pislya-smerti-mashi-zvichaynoyi/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.