Вiйна свiтiв. Невидимець (збiрник)
Герберт Уеллс


Поринь у свiт пригод
«Вiйна свiтiв» i «Невидимець» Герберта Уеллса, написанi в кiнцi ХІХ столiття, до цього часу залишаються джерелом натхнення для поколiнь письменникiв-фантастiв, кiномитцiв i музикантiв, для тих, хто роздумуе над трагiчнiстю екзистенцiйного стану невидимостi чи слiдкуе за пригодами невидимця, хто прогнозуе майбутне цивiлiзацii чи просто мрiе про завтрашнiй день. Це книжки про беззахиснiсть людства перед невiдомими силами Всесвiту й людини – перед спокусою абсолютноi влади, яку може дарувати наука.





Герберт Уеллс

Вiйна свiтiв

Невидимець



© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016

На обкладинцi використано iлюстрацiю Едуарда Новiкова




Вiйна свiтiв








Книга 1

Прибуття марсiан





Роздiл І

Напередоднi вiйни


Наприкiнцi дев’ятнадцятого столiття нiхто не мiг навiть уявити, що за людьми i всiма iхнiми справами пильно й невiдривно стежать бiльш розвиненi, але так само смертнi iстоти, що людей дослiджують i дуже уважно, так само як люди, своею чергою, вивчають мiкроскопiчнi найпростiшi органiзми, що живуть i розмножуються у краплi води. Люди, поглинутi власними турботами, певнi, що вони мають владу над матерiею. Але ж так, мабуть, вважають i нижчi органiзми, що iх ми розглядаемо пiд мiкроскопом. Нiхто не мiг навiть уявити, що в космосi може критися загроза iснуванню людства, здавалася фантастичною навiть думка про те, що на iнших планетах теж може бути життя. Цiкаво, що припускалося: на Марсi живуть люди, рiвень розвитку яких нижчий за наш, але вони завжди радi прийняти i привiтати нас як своiх просвiтникiв i вчителiв. А насправдi в цей час iстоти, розвиненi вище за нас настiльки, наскiльки ми розвиненi вище за доiсторичних тварин, iстоти, розум яких холодний i жорстокий, плекали щодо нас ворожi плани i намiрялися втiлити iх у життя.

На початку двадцятого столiття iлюзiям настав кiнець.

Нагадаемо читачевi, що планета Марс обертаеться навколо Сонця на середнiй вiдстанi 140 000 000 миль, дiстаючи вiд нього вполовину менше тепла й свiтла, нiж Земля. Якщо гiпотеза про туманнiсть правильна, то Марс старiший вiд нашоi планети i життя на ньому значно давнiше за життя на Землi. Його маса в сiм разiв менша вiд земноi, тому вiн швидше охолонув до тiеi температури, за якоi може виникнути життя. На Марсi е повiтря, вода й усе iнше, що потрiбно для розвитку органiчноi матерii.

Але люди у своiй пихатостi та марнославностi вважають, що вони единi у Всесвiтi i не можуть навiть припустити, що Марс може бути населений розумними iстотами, що у своему розвитковi стоять вище за землян. Так само нiхто й помислити не мiг, що коли Марс перебувае на бiльшiй вiдстанi вiд Сонця, старший за Землю i вчетверо менший вiд неi за площею поверхнi, то й життя на ньому, яке почалося набагато ранiше, тепер набагато ближче до кiнця.

На Марсi, безсумнiвно, вже давно почалося охолодження, яке неминуче почнеться колись i на Землi, у його екваторiальнiй частинi температура опiвднi наближаеться до тiеi, яка бувае найхолоднiшоi пори року на Землi. Атмосфера на Марсi набагато бiльше розрiджена, нiж на Землi. Океани на Марсi постiйно висихають i вкривають тепер тiльки третину його поверхнi. На полюсах Марса накопичено величезну кiлькiсть льоду, i, танучи, вiн перiодично затоплюе зони помiрного поясу; це вiдбуваеться через те, що чергування пiр року на Марсi вiдбуваеться набагато повiльнiше, нiж на Землi. Планета марсiан майже остаточно виснажена, тодi як для нас це ще дуже далека перспектива. Оскiльки конче потрiбно якось вирiшувати проблему, марсiани, зi сповненими рiшучостi серцями, мiцною волею, ще бiльш напружили розум i зрозумiли, що за 35 000 000 миль у напрямку до сонця у космiчних просторах е затишна зелена планета з рослиннiстю, водою, атмосферою, плодюча, заселена i простора, з укритим хмарами небом i морями, по яких плавають судна, – зрозумiли, маючи такi прилади i знання, про якi ми, земляни, можемо ще тiльки мрiяти, i ця планета розбудила в них проблиск надii.

Ми – люди, що населяють Землю, – мусимо здаватись iм такими само примiтивними i чужими, якими нам видаються мавпи i лемури. Вiдомо, що життя – це постiйна боротьба за iснування; i марсiанам, мабуть, це теж вiдомо. Марс охолоджуеться, а на Землi iснуе бурхливе життя, але воно видаеться iм життям недорозвинених iстот.

Отже, единим рiшенням i порятунком видавалося iм завоювати нову планету, яка ближча до Сонця i щороку, щопоколiння насувалася на них.

Не засуджуймо марсiан, а згадаймо, як безжально й немилосердно ми, люди, винищували тварин, зокрема бiзонiв i додо, а також iншi людськi раси. Європейцi за п’ятдесят рокiв знищили майже всiх тасманiйцiв, а це ж такi самi люди.

Тож чи маемо право засуджувати марсiан, якi поводяться так само, як i ми?

Виявляеться, марсiани щонайточнiше розрахували полiт до Землi – iхнi знання в галузi математики, очевидячки, сягнули далеко вперед порiвняно з нашими – i пiдготувалися до польоту майже досконало. Якби дозволяли прилади, що ми маемо, ми б помiтили небезпеку задовго до початку двадцятого столiття. Науковцi, наприклад Скiапареллi, стежили за червоною планетою, та не могли знайти пояснення спалахам, що перiодично повторювалися, проте сумлiнно наносили iх на карти. Весь цей час марсiани, мабуть, ретельно готувалися до польоту; до речi, хоч як дивно, протягом столiть Марс вважали зорею вiйни.

Пiд час протистояння 1894 року на освiтленому боцi червоноi планети Лiкська обсерваторiя, а потiм Перротен у Нiццi та iншi астрономи помiтили яскраве сяйво. Англiйцi довiдалися про це з журналу «Нейчер» вiд другого серпня. Я схильний вважати, що це означало вiдливання в надрах Марса величезноi гармати, з якоi марсiани стрiляли в Землю. Дивнi явища, не розгаданi й сьогоднi, спостерiгалися поблизу того сяйва i пiд час двох наступних протистоянь.

Перший грiм ударив шiсть рокiв тому. Коли Марс пiдiйшов до протистояння, Лавел iз Яви телеграфував астрономам про величезний вибух на ньому розжареного газу. Це сталося приблизно опiвночi дванадцятого серпня, i спектроскоп, який використовував дослiдник, показав надзвичайно велику кiлькiсть газiв, головним чином водню, що, палаючи, з неймовiрною швидкiстю линули до Землi. Цей вогненний потiк невдовзi зник iз поля його зору. Лавел порiвнював його з величезним спалахом, що вирвався з планети, як вогонь iз гармати. Таке порiвняння виявилось надзвичайно влучним.

Проте наступного дня газети не дали про цю подiю жодного повiдомлення, крiм маленькоi статтi в «Дейлi телеграф», i свiт так нiчого й не дiзнався про одну з найбiльших небезпек, якi будь-коли загрожували людству. Певна рiч, i я не знав би нiчого про цей вибух, якби не зустрiвся в Отершоу з вiдомим астрономом О’Гiлвi. Вiн був дуже занепокоений звiсткою Лавела i запропонував менi провести разом iз ним нiч, спостерiгаючи червону планету. Незважаючи на все, що довелося згодом пережити, я добре пам’ятаю тi години: чорна тиха обсерваторiя, лiхтар у кутку, вiд нього падае на пiдлогу блiде свiтло, цокання годинникового механiзму, отвiр у стелi, звiдки видно всiяну зоряним пилом дивовижну безодню неба. Бiля приладу майже незримо рухаеться О’Гiлвi. У телескоп видно кружальце цiеi синьоi безоднi, в якiй диск планети з ледь помiтними смугами здаеться крихiтною цяточкою. Червона планета була маленька, трохи бiльша за макове зернятко, й iскрилася нiжно i срiблясто. Здавалося, вона дрижить, а насправдi це пiд впливом годинникового механiзму вiбрував телескоп, який тримав планету в полi зору.

Коли я спостерiгав Марс, менi здавалося, нiби вiн то бiльшае, наближаючись, то меншае, вiддаляючись, але це лише вводило мене в оману стомлене око. Сорок мiльйонiв миль було мiж нами й тiею планетою, – сорок мiльйонiв миль суцiльноi порожнечi. Неможливо уявити собi весь безмiр того простору, в якому плавае пил нашого Всесвiту! Пам’ятаю, поблизу планети було видно три свiтлянi крапки, три безмежно далекi телескопiчнi зiрочки, а довкола них простягалася невимовна темрява безмiрноi порожнечi. Ви знаете, який вигляд мае така безодня морозноi зоряноi ночi? А в телескопi вона здаеться ще глибшою. І ось там, зовсiм невидиме через велику вiдстань i крихiтний розмiр, швидко й неухильно прямуючи до Землi крiзь незбагненно великий простiр, щомитi наближаючись на тисячi миль, мчало те, що було запущене до нас, те, що мало принести людству страшну вiйну, страждання i смерть. Стежачи тодi за Марсом, я й подумати не мiг про це. І нiхто на всiй Землi не мiг навiть припустити можливостi запущення такого ядра.

Тiеi ночi знову було спостережено вибух на далекiй планетi. Я бачив його. Саме коли хронометр позначив пiвнiч, на планетi блиснув червоний спалах, i на ii поверхнi стало помiтно невеликий виступ. Я сказав про це О’Гiлвi, й вiн вiдразу ж пiдiйшов до телескопа. Нiч була душна, i мене мучила спрага. У темрявi я незграбно, навпомацки рушив до столика, на якому стояв сифон, коли О’Гiлвi скрикнув, побачивши, що розжарений газовий потiк летить просто на нас.

Цiеi ночi марсiани запустили на Землю нове незриме ядро. Воно вилетiло рiвно через двадцять чотири години пiсля першого, з точнiстю до секунди. Пам’ятаю, я сидiв у темрявi; перед очима розпливалися зеленi й червонi кола. Менi хотiлося курити, я шукав огню, й на думцi не маючи, що означав цей спалах i до яких наслiдкiв вiн призведе. О’Гiлвi стежив за Марсом до першоi години ночi. По тому ми засвiтили лiхтаря i пiшли до нього додому. Внизу темрява оповила Отершоу й Чертсi, де мирно спали сотнi мешканцiв.

Ми довго сидiли вдвох, i О’Гiлвi висловлював припущення про умови життя на Марсi та про те, нiби його жителi подають нам сигнали. Вiн вважав, що або на планету посипалися метеорити, або там посилилась вулканiчна дiяльнiсть. О’Гiлвi доводив менi, яка мала ймовiрнiсть, щоб еволюцiя органiзмiв на двох, навiть i сусiднiх, планетах вiдбувалася в одному напрямi.

– Один шанс проти мiльйона за те, що Марс заселений, – казав вiн.

Сотнi спостерiгачiв бачили полум’я i цiеi ночi, i наступноi, i десять ночей поспiль, i щоразу саме опiвночi. Чому вибухи припинилися по десятiй ночi, нiхто не брався пояснити. Може, гази вiд тих вибухiв завдавали марсiанам шкоди. Густi хмари диму чи пилу, якi було видно в найпотужнiший земний телескоп, набравши вигляду невеликих сiрих хвилястих плям, миготiли в атмосферi планети й затiнювали знайомi обриси.

Нарештi навiть газети зацiкавилися цими явищами. Стали повсюдно з’являтися статейки про вибухи вулканiв на Марсi. Пам’ятаю, гумористичний журнал «Панч» досить вдало скористався з цього в полiтичнiй карикатурi. І нiхто й не пiдозрював, що тим часом ядра, запущенi марсiанами на Землю, летiли крiзь свiтовi простори зi швидкiстю кiлькох миль за секунду, наближалися до нас щодня i щогодини. Тепер менi видаеться дуже дивним те, що люди перед лицем загибелi могли займатися нiкчемними справами. Пригадую, як несказанно тiшився Маркгем, дiставши нову фотографiю Марса для iлюстрованого журналу, який вiн тодi редагував. Люди цього, уже пiзнiшого часу, заледве уявляють собi винахiдливiсть журналiв дев’ятнадцятого столiття.

Щодо мене, то я саме тiеi пори вчився iздити на велосипедi i забивав собi голову журналами, якi обмiрковували проблеми моралi у зв’язку з поступом цивiлiзацii.

Одного пiзднього вечора (перше запущене ядро було за 10 000 000 миль вiд нас) я вийшов з дружиною на прогулянку. Небо було всiяне зорями. Я пояснював дружинi зодiаковi знаки i показав на Марс, на маленьку цяточку, куди тепер було спрямовано безлiч телескопiв. Вечiр був теплий. Юрби людей, що вийшли на прогулянку з Чертсi й Ейлворта, з пiснями й музикою проходили повз нас, розходячись по домiвках. У вiкнах будинкiв свiтилося, люди влягалися спати. Вiд залiзничноi станцii чувся гуркiт поiздiв; вiдстань пом’якшувала його, i вiн звучав майже мелодiйно. Дружина звернула мою увагу на червонi, зеленi й жовтi сигнальнi вогнi, що свiтилися на стовпах на тлi синього неба. Усе здавалося таким мирним, спокiйним.




Роздiл II

Летюча зiрка


Настала нiч першоi летючоi зiрки, ii помiтили ще вночi, коли вона летiла на схiд над Вiнчестером, залишаючи по собi вогненну лiнiю. Сотнi людей, якi дивились на неi, вважали, що це просто летюча зiрка. Як казав Елбiн, вона залишала високо в небi зелену смугу, яка ще кiлька секунд свiтилась угорi.

Денiнг, наш великий знавець, запевняв, що ii було видно вже з висоти понад ста миль. Йому здалося, що вона впала за сотню миль вiд нас.

У той час я працював у кабiнетi, але нiчого не помiтив, хоча мое французьке вiкно виходило на Отершоу i штори було пiднято: я любив дивитися на нiчне небо. Але цей метеорит, найнезвичайнiший з усiх, що коли-небудь падали на землю, упав саме тодi, коли я сидiв у кабiнетi, i якби я слушноi митi пiдняв очi, то мiг би його помiтити. Дехто з тих, якi бачили його полiт, запевняли, що вiн рухався зi свистом, але я цього не чув. Чимало жителiв Беркшира, Серрея та Мiдлсекса бачили, як вiн падав, i були певнi, що це новий метеорит. Проте, здаеться, нiкого з них не бажав дивитися на нього.

Тiльки О’Гiлвi, що стежив за метеоритом i був певен, що вiн упав на вигонi мiж Горселом, Отершоу й Вокiнгом, схопився вдосвiта i поспiшив на пошуки. Коли розвиднiлося, вiн нарештi таки знайшов його неподалiк пiщаного кар’еру. О’Гiлвi побачив велику яму, яку утворило це тiло при падiннi. Навкруги мiж вересом височiли купи гравiю та пiску, якi було видно за пiвтори милi. Зi схiдного боку вирви верес горiв, i блакитний димок пiднiмався у високе свiтанкове небо.

Небесне тiло майже повнiстю зарилося в пiсок i лежало мiж трiсками розбитоi ним сосни. Та його частина, яку було видно, нагадувала величезний осмалений цилiндр, вкритий грубим лускатим шаром сiрого нагару. Цилiндр був ярдiв тридцяти у перерiзi. О’Гiлвi пiдiйшов до цього громаддя, вражений розмiрами й формою: зазвичай метеорити бiльше нагадують кулю. Цилiндр так розiгрiвся, коли рухався крiзь атмосферу, що до нього й тепер не можна було пiдступитися. Шум усерединi цилiндра О’Гiлвi пояснював нерiвномiрним охолодженням поверхнi. Тодi вiн припустити не мiг, що у цилiндрi може щось перебувати.

О’Гiлвi стояв край ями, приголомшений формою i кольором небесного тiла, i починав здогадуватись про його справжне призначення. Ранок був дивовижно тихий, лагiдне сонце, що освiтило сосновий лiс поблизу Вейбриджа, вже починало припiкати. О’Гiлвi потiм стверджував, що не чути було нi пташиного спiву, нi подиху вiтерця, тiльки з того незрозумiлого цилiндра долинали якiсь незрозумiлi звуки.

Крiм О’Гiлвi, на вигонi нiкого не було.

Раптом О’Гiлвi здивувався, побачивши, що шар сiрого нагару, який вкривав метеорит, почав обсипатися. Цей нагар нагадував снiжинки або дощовi краплi.

Раптом вiдвалився i впав на пiсок цiлий шмат нагару.

Душа О’Гiлвi втекла у п’яти.

Кiлька хвилин вiн намагався зрозумiти, що б це значило, а потiм полiз у яму до метеорита, щоб краще розгледiти. Вiн досi вважав, що нагар тiльки через охолодження метеорита, хоча дивувався, чому це вiдбуваеться лише на верхнiй частинi цилiндра. Раптом О’Гiлвi побачив, що кругла вершина цилiндра почала обертатися. Вона оберталася повiльно, i вiн усвiдомив це тiльки тому, що чорна пляма, яка ще кiлька хвилин тому була перед ним, зараз опинилася на протилежному боцi. Але вiн не мiг збагнути, в чому рiч, поки не почув приглушений скрегiт i не побачив, що чорна пляма пересунулася ще трохи. Тiльки тодi вiн збагнув, що це означало. Цилiндр був штучний i в ньому була порожнина! Хтось невiдомий iзсередини вiдкручував покришку!

– Боже милосердний! – скрикнув О’Гiлвi. – Там людина! Там люди! Вони мало не спеклися! Вони хочуть вилiзти!

Наступноi митi вiн уже пов’язав цилiндр зi спалахом на Марсi.

Розумiння того, що в цилiндрi закритi iстоти, так його налякала, що вiн навiть забув про пекельний жар i пiдiйшов упритул, аби допомогти вiдкрутити покришку. На щастя, гаряче повiтря вчасно зупинило його i вiн не встиг торкнутися розжареного металу. Якусь хвилину вiн стояв, не знаючи, що робити далi, а потiм вилiз iз ями, загубивши капелюха, i щодуху кинувся до Вокiнга.

Було це приблизно о шостiй годинi.

Дорогою О’Гiлвi зустрiв якогось вiзника i хотiв розповiсти, що сталося, але говорив так недоладно i мав такий дикий вигляд, що вiзник мовчки проiхав повз.

Так само звернувся О’Гiлвi i до служника у трактирi поблизу Горсельського мосту. Той подумав, що вiн взагалi божевiльний, i хотiв затягти його до трактиру. Це трохи охолодило астронома, i вiн, помiтивши лондонського журналiста Гендерсона, який вже порався у садку, гукнув через паркан, намагаючись бути якомога переконливiшим:

– Гендерсоне, чи бачили ви минулоi ночi летючу зiрку?

– А що? – спитав Гендерсон.

– Вона на Горсельському вигонi.

– Господи милосердний! – вигукнув журналiст. – Метеорит! Впав! Оце так!

– Але це щось бiльше, нiж простий метеорит. Це цилiндр! Штучний цилiндр. Там усерединi щось е!

Гендерсон пiдвiв голову, не випускаючи з рук лопату.

– Що? – перепитав вiн, наче недочувши.

О’Гiлвi розповiв усе, що бачив. Хвилину Гендерсон роздумував. Потiм кинув лопату, схопив пiджака й поспiшив на шлях. Разом вони кинулись на вигiн.

Цилiндр лежав на тому самому мiсцi. Було тихо. Мiж покришкою та корпусом цилiндра з’явилася блискуча смужка. Повiтря зi свистом чи то проходило всередину, чи то виривалося назовнi.

Вони прислухалися, постукали палицею, але, нiчого не почувши, вирiшили, що людина чи кiлька людей усерединi знепритомнiли або померли.

Звiсно, вони нiчим не могли зарадити. Гукнувши кiлька слiв, вони побiгли до мiста по допомогу. Збудженi, скуйовдженi й обсипанi пiском, вони бiгли залитою яскравим сонцем вуличкою, а крамарi саме вiдчиняли крамницi, а мiстяни – вiкна у спальнях. Гендерсон гайнув на залiзничну станцiю, щоб якнайшвидше передати до Лондона телеграфом новини. Газети вже пiдготували населення до незвичайних новин.

Близько восьмоi юрби вже мчали до вигону, бажаючи подивитися на «мертвих марсiан». Так починали розгортатися подii. Вперше я почув про них вiд маленького газетяра близько дев’ятоi, вийшовши по «Дейлi кронiкл». Звiсно, я був вражений i, не гаючи часу, вирушив до пiщаного кар’еру.




Роздiл III

На Горсельському вигонi


Бiля великоi вирви, в якiй лежав цилiндр, зiбралося майже два десятки чоловiк. Я вже розповiдав, як виглядало те величезне небесне тiло. Навколо було обсмалено дерн i гравiй, нiби вiд вибуху. Мабуть, великий удар спричинив загоряння. Гендерсона й О’Гiлвi я не побачив. Мабуть, вони вирiшили, що бiля цилiндра зараз робити нiчого, i пiшли снiдати.

Четверо чи п’ятеро хлопчакiв сидiли бiля ями; вони метляли ногами й розважалися, кидаючи камiнцi в цилiндр, доки я не нагримав на них. Тодi вони почали бiгати, туди-сюди, шмигаючи помiж дорослими.

Бiля виврви я побачив ще двох велосипедистiв, садiвника-поденника, якого я час вiд часi наймав, дiвча з крихiткою на руках, рiзник Грег iз своiм малим, кiлька роззяв та ще хлопцiв, якi бували на побiгеньках у гравцiв у гольф або тинялися бiля станцii.

Розмовляли мало. Англiйський простолюд тодi ще не дуже розумiвся на астрономii. Бiльшiсть спокiйно поглядала на рiвну, мов стiл, покришку цилiндра. Вона була в такому самому положеннi, якою ii залишили О’Гiлвi та Гендерсон. Здаеться, глядачi розчарувалися, побачивши не обгорiлi трупи, а оту непорушну брилу. Однi вiдходили, натомiсть iншi пiдходили ближче. Я спустився до ями, i менi здалося, нiби пiд ногами злегка тремтить земля. Покришка ж бiльше не рухалась.

Тiльки зовсiм зблизька я помiтив усю химернiсть цилiндра. З першого погляду вiн здавався не дивнiшим за перекинутий вагон чи повалене величезне дерево. І чомусь – i менш дивним.

Вiн був схожий на iржаву газову цистерну, напiвукопану в землю. Тiльки з певнми знаннями можна було помiтити, що сiрий нагар – то не окис, що жовтаво-бiлий метал, який блищить на оголенiй рiзьбi, мае якийсь незвичний вiдтiнок. Слово «неземний» бiльшостi глядачiв не говорило анi слова.

Тепер я був впевнений, що ця штуковина впала з Марса, але гадав неймовiрним, що усерединi могла б вижити якась iстота. Я зрозумiв, що покришка вiдкручувалась автоматично. Всупереч О’Гiлвi, я вiрив, що на Марсi живуть люди. Чого тiльки не малювала моя фантазiя! А може, в цилiндрi заховано якийсь рукописи? І чи зможемо ми iх витлумачити? Може, там якiсь монети або зразки марсiанських речей? Менi дуже кортiло заглянути, що там усерединi. Близько одинадцятоi, так i не дочекавшись нiчого надзвичайних подiй, я повернувся додому. Але вже не мiг знову взятися за своi абстрактнi дослiдження.

Пополуднi вигiн мав зовсiм iнший вигляд.

Раннi випуски газет приголомшили весь Лондон сенсацiйними заголовками: «Послання з Марса», «Небувалi подii у Вокiнзi» i таке iнше.

Ще й телеграма, яку О’Гiлвi встиг послати Астрономiчному товариству, наробила великого галасу по всiх британських обсерваторiях.

На шляху бiля кар’еру стояло з пiвдесятка екiпажiв зi станцii Вокiнг, фаетон iз Чепгема i навiть ще й пишна карета. Тут же лежала цiла купа велосипедiв. Чимало людей прийшло пiшки iз Вокiнга та Чертсi, намагаючись не зважати на велику спеку. Зiбрався таки великий натовп, серед якого можна було побачити навiть кiлька ошатно вбраних дам.

День був жаркий: анi хмаринки, анi подиху вiтру. Лише пiд соснами, що росли поблизу, лежали крихiтнi клаптики тiнi. Верес уже погас, але рiвнина, бачило око в напрямi Отершоу, уся почорнiла, i над нею здiймалися в небо, як стовбури, пасма чорного диму. Чепгемський бакалiйник, пройдисвiт, випровадив сюди свого сина, навантаживши йому ручний вiзок свiжими яблуками та iмбирним пивом.

Пiдступивши до края вирви, я побачив унизу кiлькох людей, серед яких побачив Гендерсона, О’Гiлвi, високого бiлявого джентльмена, – це був, як я згодом довiдався, Стент, королiвський астроном, – та декiлькох робiтникiв з лопатами й кайлами в руках. Стент давав робiтникам вказiвки: голос у нього був дзвiнкий i рiшучий. Вiн стояв на самiй покришцi цилiндра (вона, мабуть, уже охолонула). Лице його паленiло, з чола котився пiт – здавалось, його щось дуже роздратувало.

Верхню половину цилiндра було вже вiдкопано, але нижня частина ще залишалася в землi. О’Гiлвi, побачивши мене, пiдкликав ближче й попросив сходити до лорда Гiлтона, якому належала ця дiлянка землi.

– Юрба зростае, – скаржився вiн, – i заважае працювати, особливо хлопчаки. Потрiбно поставити якусь легеньку огорожу, одтиснувши натовп подалi вiд ями. О’Гiлвi сказав, що зсередини цилiндра чути якийсь шум, але робiтники не можуть вiдкрутити покришку, бо не бачать за що взятися. Стiнки цилiндра, певне, занадто грубi, може, тому й чути такий невиразний шум.

Я був радий виконати це проханняi сподiвався у такий спосiб потрапити до числа привiлейованих глядачiв. Лорда Гiлтона я не застав, але довiдався, що вiн прибуде поiздом iз Ватерлоо в шостiй. Зараз було тiльки чверть на шосту, тому я повернувся додому випити чаю, а потiм пiшов до станцii назустрiч лордовi.




Роздiл IV

Цилiндр вiдгвинчуеться


Сонце вже заходило, коли я повернувся на вигiн. Із Вокiнга люди прибували групами, а назад поверталися тiльки одиницi. Юрба навколо ями весь час росла. Там уже було, мабуть, кiлькасот чоловiк. Гомiн дужчав, люди штовхалися, мабуть, пiд самим стiнками цилiндра.

Тривожнi думки непокоiли мене. Наближаючись, я почув Стентiв голос:

– Назад! Посуньтеся назад!

Повз мене прошмигнув якийсь хлопчина.

– Вiдгвинчуеться! – гукнув вiн на ходу. – Усе крутиться й крутиться. Це менi не подобаеться. Я забираюся звiдсiля.

Я пiдiйшов до юрби. На краю ями були вже сотнi людей, якi штовхали одне одного, – не поступалися своiм завзяттям навiть кiлька статечних дам.

– Вiн упав у яму! – закричав хтось.

– Назад, назад, – почулися голоси.

Юрба вiдступила, i я протиснувся вперед. Всi були дуже збудженi. Із ями долинув якийсь дивний невиразний шум.

– Благаю вас, зупинiть тих недоумкiв! – гукав О’Гiлвi. – Адже ж ми не знаемо, що в цiй проклятiй штуковинi!

Я побачив, як один молодик, – гадаю, вокiнзький крамарчук, – стояв на цилiндрi, але намагався вибратися з ями, куди його зiштовхнула юрба.

Цилiндр iзсередини почав вiдгвинчуватися: вже показалося майже два фути блискучоi рiзьби. Хтось iззаду штовхнув мене. Я оглянувся, та в цю мить верхня частина вiдгвинтилась i зi дзвоном упала на гравiй. Впершися лiктем у сусiда позаду, я знову глянув на цилiндр. На перший погляд круглий отвiр здавався зовсiм чорним. Призахiдне сонце слiпило менi очi.

Всi, мабуть, сподiвалися, що зараз з’явиться людина, чи може, щось дуже на неi схоже. Я, принаймнi, думав саме так. Але стало помiтно щось сiре, хвилясте, повзуче; ось блиснули два кружала, наче очi. Потiм щось нiби товста сiра гадюка, стало виповзати з цилiндра i, похитуючись у повiтрi, хилитися в мiй бiк. Спершу – одне, а там i друге.

Я похолов, за спиною заверещала пронизливо жiнка. Я наполовину обернувся назад i, не спускаючи погляду з цилiндра, в якому вже з’явилося й друге щупальце, став вiдступати вiд ями. Здивування на обличчях почало перетворюватися на жах. Зчинився лемент. Крамарчук намагався видряпатись нагору. Тепер я стояв один i дивився, як люди по той бiк ями тiкали геть, разом iз ними твiкав i Стент. Я перевiв погляд на цилiндр: нездоланний жах охопив мене. Скам’янiвши, я все стояв i дивився.

Ось величезна сiра маса, завбiльшки, певно, з ведмедя, повiльно й натужливо лiзла з цилiндра. Вибравшись на свiтло, вона стала блищати, як мокра шкiра. Двое великих темних очей втупилися в мене. Ця страшна iстота мала й обличчя, якщо це можна назвати обличчям. Пiд очима розкрився рот, безгубi краi його тремтiли й корчились, пускаючи слину. Воно важко дихало i конвульсiйно здригалося. Одне щупальце трималося за верх цилiндра, а iнше розмахувало в повiтрi.

Якщо людина не бачила живого марсiанина, гадаю, вона не зможе уявити собi цю огидну потвору: ii рот нагадував лiтеру «V», верхня губа була клинувата, лоба не було, як не було i пiдборiддя, безупинне тремтiння рота, цiлий клубок щупальцiв, наче в Горгони, голосне дихання в незвичнiй атмосферi, безпораднiсть, скутiсть рухiв пiд дiею земного тяжiння й надзвичайно великi пильнi очi – все це було страхiтливо до нудоти. Потвора мала брунатну, слизьку, як у гриба, маслянисту шкiру; незграбнi, повiльнi ii рухи викликали почуття нелюдського жаху. З першоi ж зустрiчi, з першого погляду мене охопили огида й вiдраза.

Раптом страховище зникло. Воно перевалилося через краечок цилiндра i впало в яму, як великий шкiряний лантух. Я почув своерiдний ледь чутний крик, i тут за першою iстотою в темному отворi з’явилася друга.

Мое зцiпенiння у ту ж хвилину зникло. Я повернувся й щодуху кинувся назад, – ярдiв, мабуть, за сотню вiд ями, до дерев. Я бiг якось незграбно i раз у раз спотикався, але все рiвно не мiг вiдiрвати погляду вiд жахливого видовища.

Серед молодих дерев i кущiв дроку, я зупинився, важко дихаючи, i став чекати, що буде далi. Вигiн, довкола якого росли сосни, був усiяний людьми. Вони так само, як i я, напiвскутi страхом, дивилися на цих iстот. Вiрнiше, на купи гравiю бiля ями, в яку вони Впали. Раптом – мене знову пройняв жах – я побачив, як щось кругле й темне ворушиться над самим краем ями. Це була голова хлопчика, який звалився в яму. На тлi багряного заходу вона здавалася чорною. Ось вiн пiднiс плече й колiно вгору, але знову зсунувся на дно. Тодi зовсiм зник, i до мене нiби долинув його трохи чутний крик. Я мало не кинувся бiгти йому на допомогу – тiльки страх не дозволив менi рушити з мiсця.

Все зникло в ямi за купами розкиданого пiску. Кожен, хто йшов iз Чепгема або Векiнга, був би здивований таким видовищем, – велика людська юрба розсипалась по канавах, сховалася за кущi, ворота й огорожi й, зрiдка перекидаючись мiж собою тихим словом або кiлькома, – пильно дивилась на купи пiску. Барильце з пивом чорнiло на тлi багряного неба, бiля пiщаного кар’еру стояли покинутi.




Роздiл V

Тепловий промiнь


Вигляд марсiан, якi виповзали з цилiндра, прикував мене до мiсця неначе якимись чарами. Я стояв по колiна у вересi й дивився на купи пiску. Страх i цiкавiсть змагались в моiй душi.

Я не наважувався пiдiйти до ями, хоча дуже кортiло зазирнути туди. Не спускаючи ока з пiщаного насипу, за яким крилися прибульцi, я став обходити вирву у пошуках кращого мiсця для спостереження. Одного разу з’явилися в сяйвi призахiдного сонця якiсь три чорнi кiнцiвки, що нагадували щупальця восьминога, але тут же й сховалися. Згодом пiднявся якийсь суглобистий стрижень з диском нагорi, – вiн, похитуючись, повiльно повертався кругом. Що ж вони там роблять?

Глядачi розпалися на двi групи: одна, менша, стояла з боку Вокiнга, друга, бiльша, – з боку Чепгема. Гадаю, вони вагалися, як i я. Кiлька чоловiк стояли поблизу мене. Я пiдiйшов до мого сусiда, i привiтався. Та для зайвих розмов у нього не було часу.

– Якi огиднi потвори, – тiльки й мiг сказати вiн. – Господи Боже, якi огиднi потвори!

– Бачили хлопчину в ямi? – запитав я, але вiн нiчого не вiдповiв.

Ми стояли мовчки, певнiше почуваючи себе один бiля одного. Згодом, щоб краще було видно, я вдерся на горбочок, мабуть, усього з ярд заввишки, а коли оглянувся, то побачив, що сусiд уже подався до Вокiнга.

Сонце зайшло, на землю лягали сутiнки, а довкола все було тихо. Менi здалося, що юрба з боку Вокiнга побiльшала: до мене сягав ii приглушений гомiн. А от з боку Чепгема людей значно поменшало. З ями ж взагалi не було чути нiякого руху.

Ця тиша пiдбадьорила людей. Можливо, що й новi прибульцi з Вокiнга також додали смiливостi юрбi. В усякому разi, з настанням сутiнок натовп почав повiльно й нерiшуче наближатися до ями. Чорнi постатi по двое, по трое рухалися вперед, зупинялись i знову рухалися, витягуючись тонким довгим пiвмiсяцем, роги якого поступово охоплювали яму. Рушив до ями i я.

Вiзники i ще дехто наважилися пiдiйти аж до самоi ями. У цю мить до мене долинув стукiт копит i скрип колiс: це син бакалiйника потяг свiй вiзок з яблуками. А далi, ярдiв за тридцять вiд ями, з боку Горсела пiдходила темна групка людей; попереду хтось нiс бiлий прапор.

Це була делегацiя, як я потiм почув. В Горселi, нашвидку порадившись, городяни вирiшили, що марсiани, хоч вони й вiдразливi на лице, мусять бути iстотами розумними, отже, треба дати iм знак, що й ми не худоба.

Все ближче коливався на вiтрi прапор; спершу – праворуч вiд мене, а потiм, коли делегацiя пройшла далi, – лiворуч. Я був задалеко вiд них, щоб когось з цих людей узпiзнати, але згодом довiдався, що там були О’Гiлвi, Стент i Гендерсон: вони бажали спробувати налагодити стосунки з прибульцями. Ця маленька групка немов притягувала до себе майже зiмкнуте людське кiльце, до того ж багато невиразних постатей простували за нею на безпечнiй вiддалi.

Раптом блиснув спалах, i клуби зеленуватого диму тричi здiйнялись у непорушному повiтрi.

Дим разом з полум’ям був такий яскравий, що темно-сине небо та охоплений туманом бурий луг, на якому подекуди стирчали сосни, здавалися зовсiм чорними i майже не просвiтлiли навiть тодi, коли дим зовсiм розвiявся. Тiеi ж митi почулось незрозумiле глухе шипiння.

Бiля ями, вишикувавшись клином, вже стояла делегацiя з бiлим прапором. Вони аж заклякли з такого дива. Маленькi чорнi постатi маячiли над темною землею. На мить спалах зеленаво освiтив iхнi обличчя. Шипiння перейшло спершу у свист, а потiм – у довгий голосний гул. З ями повiльно пiднялась якась горбаста тiнь, i з неi вдарив промiнь мерехтливого свiтла.

У ту ж мить язики полум’я, цей яскравий, навiть заслiплюючий вогонь, перекинулись на людей. Здавалося, що незримий струмiнь ударив по юрбi i вибухнув бiлим спалахом. Люди запалали, наче смолоскипи.

При свiтлi полум’я, що пожирало людей, я бачив, як вони хиталися й падали, а тi, хто був далi, кидалися врiзнобiч.

Я дивився, усе ще не збагнувши, що це ж смерть косить натовп, крокуючи вiд однiеi жертви до iншоi. Я тiльки розумiв, що сталося щось дивне: безгучний слiпучий спалах – i людина падае ниць i лежить нерухомо, а незримий тепловий струмiнь уже рине далi. Вiд його дотику сосни вибухають, кущi сухого дроку з трiском перетворюються на суцiльну вогненну масу. Я бачив, як далеко, аж пiд Непгiлом, вогонь охоплюе дерева, паркани, дерев’янi будiвлi.

Ця вогненна смерть, незримий, невблаганний тепловий меч завдавав швидких i влучних ударiв. По кущах, якi щойно вибухнули полум’ям вiд його дотику, я зрозумiв, що вiн пiдступае й до мене, але був такий приголомшений, що не мав сили жодного кроку ступити. Я чув, як гуготiв огонь у пiщаному кар’ерi, як змовкло кiнське iржання. Здавалося, нiби якийсь розжарений палець рухався пiвколом вiд марсiан до мене, i куди тiльки вiн сягав, чорна земля димiла й трiщала. Десь далеко лiворуч, де дорога з вокiнзькоi станцii проходить через пустир, раптом щось iз гуркотом повалилося. Невдовзi свист i гул припинилися, i щось темне повiльно опустилося в яму.

Усе це сталося незрозумiло швидко. Коли б ця смерть описала повне коло, вона б неминуче знищила й мене. Але вона повернула назад, дарувавши менi життя, i навкруг знову залягла темрява ночi.

Горбистий вигiн здавався зовсiм чорним, тiльки смужка шосейноi дороги сiрiла пiд темним вечiрнiм небом. Людей не стало. Вгорi ряснiли зорi, а в призахiдному небi ще свiтилася блiда зеленава смуга. Верхiв’я сосон i горсельськi дахи чорнiли на тлi призахiдного неба. Не видно було нi марсiан, нi iхньоi вежi, лише на тонкому стрижнi кружляло те саме дзеркало-диск. Де-не-де дотлiвали темнi кущi, димiли рештки дерев, i над будинками бiля станцii Вокiнг у вечiрньому повiтрi здiймалися стовпи полум’я. Все виглядало так, нiби тут нiколи й не було тих жахливих потвор. Купку темних постатей iз бiлим прапором було знищено, але здавалось, нiби вечiрня тиша й не порушувалася.

Тiльки зараз я зрозумiв, що стою отут на темному пустирi зовсiм самiтний та безборонний. Раптом мене обiйняв невимовний страх.

Я повернувся й стрiмголов кинувся геть, плутаючись у вересi.

Страх, що охопив мене, був не простим страхом: це був панiчний жах – не лише перед марсiанами, а й перед тiею темрявою й безгомiнням, що причаiлися довкола. Я втратив усяку мужнiсть i тiкав, боячись навiть озирнутися назад.

Пам’ятаю, в мене було таке вiдчуття, нiби моiм життям хтось бавиться, що ось навiть тепер, коли я вже далеко вiд небезпеки, таемнича смерть, прудка, як вогняний спалах, може зненацька вистрибнути з ями, в якiй лежить цилiндр, i зараз мене вразити.




Роздiл VI

Тепловий промiнь на Чепгемському шляху


Залишаеться й досi загадкою – яким чином марсiани могли так швидко й безгучно нищити людей. Багато хто гадае, що вони конденсували iнтенсивну теплоту в якихось термоiзоляцiйних камерах. Цю надзвичайноi сили згущену теплоту за допомогою параболiчного дзеркала з невiдомоi речовини вони спрямовували променями на обраний об’ект, – подiбне до того, як параболiчне дзеркало маяка вiдбивае промiння. Проте нiхто цього переконливо не довiв.

Зрозумiло було тiльки, що в основi iхньоi зброi лежить теплова енергiя.

Вiд найменшого дотику цього струменя все, що могло горiти, вибухало полум’ям, олово розпливалось, як вода, залiзо – розм’якшувалося, скло – трiскалось й текло, а вода перетворювалася на пару.

Тiеi ночi щонайменше чотири десятки чоловiк, спотворенi й обвугленi до невпiзнання, лежали навколо ями, а над пустельним вигоном палала заграва.

Звiстка про катастрофу одночасно дiйшла, мабуть, до Чепгема, Вокiнга та Отершоу. Коли сталися вже описанi трагiчнi подii, вокiнзькi крамницi були зачиненi, й численнi групки, зацiкавленi дивними розповiдями, снували Горсельським мостом i далi тропкою помiж парканiв – мало не до самого вигону. Молодь, закiнчивши роботу, скористалася з цих новин, щоб майнути на гулянки. Не важко уявити той людський гомiн, який стояв на шляху в вечiрню годину…

У Вокiнзi майже нiхто не знав, що цилiндр вiдкрився, хоча нещасний Гендерсон послав на велосипедi посильного до поштовоi контори, щоб вiдправити спецiальну телеграму для вечiрньоi газети.

Коли i люди, прогулюючись, по двое-трое виходили на вiдкриту мiсцевiсть, то бачили то тут, то там i там купки глядачiв, якi гарячково сперечалися, спостерiгаючи за дзеркалом, яке невпинно кружляло над пiщаним кар’ером; ця гарячкова збудженiсть, без сумнiву, передавалась i новоприбулим.

Десь о пiв на дев’яту, коли було знищено делегацiю з прапором, на вигонi вже було чоловiк iз триста, окрiм тих, хто звернув зi шляху, щоб пiдiйти ближче до марсiан. Там були й три полiсмени, один iз них кiнний: згiдно з вказiвками Стента, вони силкувалися стримати юрбу i не допускати ii близько до цилiндра.

В гуртi, як звичайно, об’явилося й кiлька заводiяк, котрим усяке збiговисько – це тiльки нагода для бешкету й гучних забав.

Коли марсiани показалися з цилiндра, Стент i О’Гiлвi, передбачаючи можливiсть сутички, телеграфували в казарми: вони прохали роту солдат, щоб оборонити цих химерних iстот вiд будь-якого насильства. Пiсля того вони повернулися до тiеi бiдолашноi делегацii. Очевидцi, яким пощастило врятуватися, пiзнiше розповiдали про iхню смерть. Цi розповiдi збiгаються i з моiми спостереженнями: три стовпи зеленого диму, приглушений гул i спалахи полум’я.

Юрбi загрожувала бiльша небезпека, нiж менi, але частину теплового промiння затримав пiщаний пагорок, порослий вересом.

Якби параболiчне дзеркало пiднялось на кiлька ярдiв вище, не залишилося б жодного живого свiдка. З-за пагорка вони бачили, як спалахував огонь, як падали люди, як невидима рука пiдпалювала кущi i в вечiрнiх сутiнках швидко наближалася до них.

Потiм пролунав гучний свист: вiн покрив гул iз ями, – це над iхнiми головами промiнь тiльки ковзнув.

Вмить спалахнули верхiвки букiв обабiч шляху, а в найближчому до вигону будинку посипалася цегла, повилiтали шибки, запалали вiконнi рами й завалилася частина даху.

В полум’i затрiщали дерева. Ще кiлька хвилин скутий жахом натовп стояв, не знаючи, що дiяти. На шлях сипалися iскри, падало охоплене полум’ям гiлля.

Вогонь пiдбирався до капелюхiв, до одежi.

Із вигону линули розпачливi крики, зливаючись у суцiльний лемент. Кiнний полiсмен, схопившись руками за голову, з криком промчав крiзь очманiлий натовп.

– Вони йдуть! – заверещала якась жiнка, i люди, штовхаючись, кинулися в бiк Вокiнга. Юрба летiла, неначе отара овець. Мiж високими валами, де дорога була зовсiм вузька й темна, люди давили одне одного. Не всi вийшли з тiеi тисняви: трое розчавлених i затоптаних – двi жiнки й хлопчик – залишилися помирати в обiймах темряви й жаху.




Роздiл VII

Як я дiстався додому


Що ж до мене, то я лише пам’ятаю, як зослiпу натикався на дерева, плутав помiж вересу. Мене проймав жах перед прибульцями. Менi здавалося, що безжальний тепловий меч висiв в мене над головою, щохвилини готовий обiрвати мое життя. Вибравшись на дорогу перед Горселом, я побiг до перехрестя.

Врештi-решт я зовсiм знесилився. Стомлений вiд бiгу й хвилювання, я впав край дороги недалеко вiд мосту через канал, що проходить бiля самого газового заводу i лежав нерухомо.

Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сiвши, я з хвилину не мiг зрозумiти, яким чином тут опинився. Недавнього жаху я позбувся, немов одежi. Капелюх мiй десь загубився, комiрець злетiв зi шпонки. Ще кiлька хвилин тому передi мною були тiльки безмежнiсть ночi, простору й природи, власна кволiсть, вiдчай та передчуття скороi смерть. Наразi усе змiнилося, непомiтно опанували мене зовсiм iншi настроi, i я знову став таким, яким був завжди, – звичайною врiвноваженою людиною. Безгомiнний пустир, моя втеча, летючий промiнь – все це тепер скидалося на сон. Я запитував себе, чи було воно насправдi?

Я встав i, важко ступаючи, пiшов крутим схилом до мосту. В головi була порожнеча, м’язи й нерви ослабли, я хитався мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потiм вигулькнула i вся постать робiтника, що нiс на плечах кошик.

Поруч дрiботiло хлоп’я. Проходячи повз мене, робiтник привiтався. Я вже хотiв був озватися до нього, але не змiг. Буркнувши щось на його привiтання, я пiшов далi через мiст.

За поворотом на Мейберi пролетiв i зник на пiвдень поiзд – хвиляста смуга iскристого диму й довга низка освiтлених вiкон. Невиразний у темрявi гурт людей гомонiв бiля ворiт одного з будинкiв так званоi «Схiдноi тераси». Все це було таке реальне, таке знайоме. І поруч з тим – те незрозумiле та незвичайно, що лишилось на пустирi! Якесь божевiлля, химера! «Нi, – подумав я, – цього не могло бути». А може, я просто не такий, як усi, i не можу збагнути, що саме сталося на вигонi?

Інколи я вiдчуваю якесь дивне почуття вiдокремленостi од себе й навколишнього свiту. У такий я спостерiгаю все якось iззовнi, iз недосяжноi далини, поза часом i простором, поза всiлякими буденними знегодами й трагедiями. Саме таке почуття опанувало мене тiеi ночi. Тому, думав я, може, все це – тiльки марення?..

Але ж який контраст мiж цiею безтурботнiстю i тiею блискавичною смертю, що панувала за якихось двi милi звiдси! Мирно, як i завжди, працював газовий завод, яскраво горiли лiхтарi. Я зупинився бiля гурту людей.

– Що нового на вигонi? – запитав я. Коло ворiт стояли двое чоловiкiв i жiнка.

– Га? – озвався чоловiк. – Чи не чули, що там на вигонi?

– А хiба ж ви там не були? – запитав чоловiк.

– Справдi, люди нiби зовсiм показилися на тому вигонi! – мовила жiнка з-за ворiт. – І що вони тiльки там побачили?

– Невже ви нiчого не чули про людей з Марса? – запитав я. – Про iстот з Марса?

– Наслухались донесхочу, – вiдповiла жiнка. – Красненько дякуемо.

І всi трое засмiялися.

Я зрозумiв, що це з мене, i спалахнув гнiвом. Спробував розповiсти iм про все, що я бачив. Вони тiльки смiялися з моеi плутаноi мови.

– Постривайте, ви ще почуете про це! – гукнув я i пiшов додому.

Вигляд у мене був такий, що дружина, зустрiвши на порозi, аж злякалась. Я зайшов до iдальнi, сiв, пiдкрiпився вином i, зiбравшись з силами, почав оповiдати все, що бачив. Подали на стiл давно вже холодний обiд, та ми на нього й не глянули. Я все говорив про марсiан.

– Одне добре, – сказав я, аби лише заспокоiти налякану дружину. – Вони найменш рухливi iстоти з усiх, що я будь-коли бачив. Вони можуть рухатися в ямi й нищити звiдти людей, якi пiдiйдуть близько до них, та вони не зможуть вилiзти… Але що то за страховиська!

– Досить, любий, – мовила дружина, кладучи свою руку на мою.

– Бiдолашний О’Гiлвi, – сказав я. – Тiльки подумати… Вiн тепер лежить там мертвий!

Принаймнi дружина менi повiрила. Я помiтив, що вона поблiдла, й перестав говорити про марсiан.

– Вони можуть прийти й сюди, – знову й знову повторювала вона.

Я наполiг, щоб вона випила вина, i намагався заспокоiти ii.

– Та вони ледве рухаються, – сказав я.

Я почав заспокоювати ii й себе самого, вдруге розповiдаючи все, що казав менi О’Гiлвi про неможливiсть пристосування марсiан до земних умов. Особливо пiдкреслював я труднощi, яких зазнають прибульцi через велику рiзницю в силi тяжiння.

Марсiанин повинен важити на Землi втричi бiльше, нiж на Марсi, якщо тiльки сила його м’язiв залишиться незмiнною, бо на земнiй поверхнi сила тяжiння втричi бiльша, нiж на поверхнi Марса. Тiло його буде нiби оловом налите.

Такою була загальна думка. І «Тайм», i «Дейлi телеграф» писали про це наступного ранку, проте обидва оглядачi, так само як i я, не взяли до уваги двi можливi обставини.

Вiдомо, щоземна атмосфера мае набагато бiльше кисню й набагато менше аргону, нiж марсiанська. Стимуляцiйна дiя великоi кiлькостi кисню на марсiан, безперечно, стане значною противагою збiльшенiй вазi iхнього тiла. Крiм того, ми не врахували, що марсiани за допомогою високорозвиненоi технiки можуть обiйтися й без м’язовоi сили.

Але тодi я не задумувався над цим, i менi самому моi докази проти можливостей прибульцiв здавалися непохитними. Пiд впливом вина та iжi, почуваючи себе цiлком упевнено за власним столом i силкуючись заспокоiти дружину, я й сам потроху осмiлiв i вiдчув себе в безпецi.

– Вони вчинили дурiсть, – сказав я, постукуючи нiгтем по чарцi. – Вони небезпечнi, бо зовсiм збожеволiли зi страху. Вони, мабуть, й гадки не мали, що зустрiнуть тут живих, тим паче розумних iстот… А коли вже на те пiшло, то один снаряд по ямi, – додав я, – та й усе.

Велике збудження пiсля всього пережитого, мабуть, загострило мое сприймання. Я й зараз дуже добре пам’ятаю той обiд. Любе обличчя дружини, що поглядае на мене з-за рожевого абажура, бiла скатертина, срiбло та кришталь, – у тi днi навiть письменники-фiлософи могли дозволити собi маленьку розкiш – темно-пурпурове вино в склянцi, – все залишилось у мене в пам’ятi. Я сидiв за столом, палив, щоб заспокоiти нерви, шкодував, що так нерозважливо загинув О’Гiлвi, й засуджував безглузду поведiнку марсiан.

Я був схожий на отого поважного птаха додо iз острова Св. Маврикiя, що чудово почувае себе у власному гнiздi й легковажно ставиться до появи безжалiсних зголоднiлих матросiв.

– Вранцi, люба моя, вiд них залишиться тiльки мокре мiсце!

Я тодi не мав й гадки, що це останнiй мiй обiд у звиклiй обстановцi i що назавтра настануть жахливi днi.




Роздiл VIII

Увечерi перед суботою


З усього дивного i незвичайного, що сталося ввечерi перед суботою, найнезвичайнiшою видалась менi цiлковита неузгодженiсть наших суспiльних звичаiв iз початком цiлоi низки тих подiй, що мали iх змiнити.

Якби того вечора накреслили навкруги вокiнзького кар’еру коло радiусом миль на п’ять, то я сумнiваюся, чи, крiм родичiв тих, що лежали мертвi на вигонi (Стент, кiлька велосипедистiв та лондонцiв), знайшлися за межами цього кола люди, настроi яких порушила б поява космiчних прибульцiв. Багато хто чув про цилiндр i знiчев’я розмовляли про всi цi подii, але новина не викликала занадто гучноi сенсацii.

Отриману тiеi ночi телеграму бiдолашного Гендерсона сприйняли в Лондонi як вигадку, i вечiрня газета зажадала вiд нього пiдтвердження, але, не отримавши його, – бо Гендерсон уже був мертвий, – вирiшила зовсiм не давати спецiального випуску.

Та навiть i всерединi згаданого кола бiльшiсть населення залишалася байдужою до появи прибульцiв. Я вже писав, як поставилися до цiеi новини кiлька чоловiкiв та жiнка, з якими я розмовляв увечерi. Всi тихо-мирно обiдали та вечеряли, робiтники порались у своiх садочках, вкладали спати дiтлахiв, молодь гуляла вузькими алеями, учнi сидiли за книгами.

Може, про це й гомонiли десь на вулицi чи в шинках; та ще який-небудь посильний або очевидець останнiх подiй викликав метушню, занепокоення й галас, та бiльшiсть жила собi за давнiм звичаем: працювали, iли, пили та спали, нiби в небi не iснувало нiякого Марса. Навiть на Вокiнзькiй станцii, в Горселi та Чепгемi не помiтно було нiяких змiн.

На Вокiнзькiй вузловiй станцii аж до пiзньоi години поiзди прибували й вiдходили, або iх переводжено було на запаснi колii; пасажири виходили з поiздiв або чекали прибуття, – все йшло, як завжди. Мiський хлопчина, порушуючи монополiю газетяра Смiта, продавав вечiрнi газети. Стукiт буферiв якогось товарного поiзда, сигнальнi свистки паровоза лунали вперемiш iз хлопцевими вигуками: «Люди з Марса!» Близько дев’ятоi на станцiю почали прибувати збудженi очевидцi, на жаль, iхнi незвичайнi новини справили не бiльше враження, анiж базiкання п’яних. Пасажири, що iхали до Лондона, дивлячись у темряву з вiкон вагонiв, бачили, як десь у Горселi пiдiймалися й поволi зникали iскри, як миготiв червоний вiдблиск, як легка димова завiса ховала зорi, i думали, що то просто горить верес. Лише бiля самого вигону було помiтно якусь метушню, на околицi Вокiнга горiло з пiвдесятка будинкiв, i в трьох навколишнiх селах люди не спали всю нiч.

На Чепгемському й Горсельському мостах юрба не зменшувалась: однi вiдходили, натомiсть пiдходили iншi. Кiлька смiливцiв, як це виявилося згодом, спробували в темрявi пiдповзти зовсiм якомога ближче до марсiан. Але вони так i не повернулися, бо над вигоном час вiд часу шастав, немов iз прожектора вiйськового судна, свiтляний промiнь, а одразу ж за ним проходив i тепловий струмiнь. Широкий масив вигону був тихий i пустельний, тiльки пiд зоряним небом лежали непiдiбранi обгорiлi трупи. З ями чувся металевий брязкiт.

Так було в п’ятницю ввечерi. Немов отруйна стрiла, вп’явся цей цилiндр у тiло нашоi староi планети: отрута ще тiльки починала дiяти. Широко розлiгся безгомiнний пустир, на якому валялися темнi, ледь помiтнi скорченi тiла. Де-не-де ще тлiло, то там, то там виднiлися обгорiлi кущi та дерева. Довкола лежала вузька смуга збентеження, поза яку вогонь ще не сягав. А от решта свiту жила своiм з давнiх-давен заведеним життям. Лихоманка вiйни, що невдовзi мала закупорити йому вени й артерii, умертвити нерви й зруйнувати мозок, тiльки-но починалась.

Марсiани невтомно метушилися всю нiч, вони безперестану щось там клепали, ладнаючи своi машини, i стовп зеленаво-бiлого диму пiдiймався до зоряного неба.

Десь, мабуть, уже близько одинадцятоi через Горсел пройшла сотня солдат; згодом вони стали охоплювати вигiн. Невдовзi через Чепгем пройшла ще одна сотня й обступила вигiн iз пiвночi. Кiлька офiцерiв з Інкерманських казарм ще ранiше з’явилися на вигонi, i один з них, майор Іден, пропав без вiсти. Опiвночi командир полку пiдходив до Чепгемського мосту i там розпитував натовп. Представники вiйськовоi влади, гадаю, побоювалися серйозноi небезпеки. Близько одинадцятоi, як наступного дня повiдомляли газети, гусарський ескадрон та чотири сотнi солдатiв Кардиганського полку iз двома кулеметами виступили з Олдершота.

Одразу пiсля пiвночi юрба на дорозi до Чертсi бiля Вокiнга, побачила, як у сосновому лiсi на пiвнiчний захiд вiд них упав метеорит. Вiн летiв та залишiв за собою зеленавий слiд. Це був другий цилiндр.




Роздiл IX

Битва починаеться


Субота залишила у мене пам’ятi тривожнi спогади. Це був гнiтючий день: стояла спека й задуха, барометр, як менi казали, весь час коливався. Я майже не спав – дружинi, правда, пощастило заснути – i встав разом iз сонцем. Ще до снiданку я вийшов у садок i прислухався, але з вигону чути було тiльки жайворонковi спiви.

Молочар прийшов, як звичайно. Я почув скрип його вiзка й пiдiйшов до хвiртки дiзнатися про новини. Вiн сказав, що вночi вiйсько оточило прибульцiв, чекаючи на появу важкоi артилерii. Раптом iз Вокiнзькоi станцii долинув такий знайомий заспокiйливий гуркiт поiзда.

– Їх не вбиватимуть, – сказав молочар, – якщо в цьому не буде потреби.

Потiм я побачив сусiда, який полюбляв порпатися у саду, i до снiданку розмовляв iз ним. Ранок був звичайний. Садiвник запевняв, що вiйська захоплять марсiан у полон або й зовсiм iх знищать за один день.

– Шкода, що не можна з ними якось по-доброму, – сказав вiн, – цiкаво було б дiзнатися, як живуть на iншiй планетi. Може, ми б щось i перейняли вiд них.

Вiн пiдступив до огорожi й простягнув менi пригорщу суниць – сусiд був завзятливий та й щирий садiвник. Водночас вiн розповiдав про пожежу в сосняку, до якого прилягае байфлiтське поле для гольфу.

– Кажуть, там упала така сама штуковина, але iнша. На мою думку, правда, з нас досить i однiеi. Всi цi руiни страховим компанiям виллються в копiйчину, – добродушно посмiхнувся вiн. – Лiси й досi палають, – вiн показав на димову завiсу, – до того ж земля вкрита грубим шаром торфу та глицi, тому вони горiтимуть ще не один день.

Споважнiвши, сусiда згадав про «сердешного О’Гiлвi».

Пiсля снiданку я вже не мiг працювати й пiшов на вигiн. Поблизу залiзничного мосту я побачив групу солдатiв, це, здаеться, були сапери – розхристанi, в маленьких круглих шапках, брудних червоних унiформах, iз-пiд якоi виднiлися голубi сорочки, в чорних штанях i простих чоботях. Вони сказали, що за канал нiкого не пропускають. Глянувши на дорогу до мосту, я побачив там солдатiв Кардиганського полку на вартi. Я розповiв iм про свою вчорашню зустрiч iз прибульцями. Солдати ще не бачили марсiан, мали про них дуже невиразне уявлення, тому й розпитували мене з неприхованою цiкавiстю. Потiм вони сказали, що й самi не знають, хто дав команду вивести вiйська. Ходили чутки, нiби серед кiнноi гвардii дiйшло навiть до непослуху. Сапери, освiченiшi за простих солдатiв, упевнено обмiрковували незвичну тактику можливих боiв. Коли я розповiв iм про тепловий промiнь, серед них спалахнула суперечка.

– А я кажу, що треба прикритися, пiдповзти до них близько та й кинутись в атаку, – сказав один.

– Еге ж! Надумав, – вiдповiв iнший, – чим же ти прикриешся вiд отого вогню? Хiба хмизом, щоб бiльше пiдсмажитись? Пiдiйти б оце до них якомога ближче та й вирити окопи – он що!

– Якi там у бiса окопи! Ти, крiм них, нiчого й не знаеш. Родитися б тобi, Снiппi, кроликом.

– То в них, виходить, зовсiм нема шиi? – затягуючись цигаркою, несподiвано озвався смуглявий солдатик.

Я ще раз описав марсiан.

– Та це щось… нiби восьминоги, – вирiшив вiн. – Виходить, будемо воювати з рибами.

– Таку тварину i убити не грiх, – вiдповiв перший солдат.

– Чому б не пустити в них снаряда та одним махом не покiнчити з усiма? – вигукнув той самий смiглявий солдатик. – А то, гляди, вони ще накоять лиха.

– Та де тi ще снаряди! – мовив перший. – А час-то спливае. Я певен, що iх треба атакувати, i атакувати негайно.

Солдати продовжили сперечатися. Через кiлька хвилин я iх залишив i пiшов на станцiю по ранковi газети.

Не хочу втомлювати читача описом цього довгого ранку i ще довшого дня. Менi не пощастило й глянути на вигiн, бо навiть дзвiницi в Горселi й Чепгемi було передано до рук вiйськових властей. Солдати, з якими я розмовляв, самi нiчого не знали, а офiцери чи таемниче мовчали, чи були дуже заклопотанi. Населення за спиною вiйська почувалось спокiйнiше. Вiд Маршалла, власника тютюновоi крамницi, я почув, що його син загинув на вигонi. Вiйськова влада велiла населенню з околицi Горсела замкнути й залишити своi будинки.

Близько другоi, вкрай стомлений, бо стояла страшенна спека й духота, я повернувся додому. Щоб трохи освiжитися, я постояв хвилину пiд холодним душем, а пiзнiше (вже о пiв на п’яту) вирiшив пiти на залiзничну станцiю по вечiрнi газети, – в ранкових я знайшов лише неточний опис загибелi Стента, Гендерсона, О’Гiлвi та iнших. Вечiрнi газети, однак, не повiдомили взагалi нiчого нового.

Марсiани не показувались. Очевидно, вони були чимось заклопотанi у своiй ямi: звiдти чувся металевий стукiт i майже весь час струмував дим. Гадаю, вони готувалися до бою. «Новi спроби встановити якийсь контакт за допомогою сигналiв виявилися марними», – без жодноi фантазii повiдомляли газети. Один сапер казав менi, що якийсь солдат пiдняв iз окопiв на довгому дрючку прапор. Але марсiани звернули на те не бiльше уваги, нiж ми б на коров’яче «му-у-у».

Мушу зiзнатися, що вся ця вiйськова пiдготовка, вся ця облога дуже збуджувала мене. Моя уява розходилась, я вже почав вигадувати рiзноманiтнi способи розгрому нападникiв. Як отой школяр, я марив про битви й незвичайнi подвиги. Тодi менi здавалося, що в нас е певна перевага: адже ж прибульцi в тiй ямi мали зовсiм безпорадний вигляд.

О третiй з боку Чертсi чи Едлстона пролунали гарматнi вибухи. Сусiди припустили, що то обстрiлюють сосновий лiс, куди впав другий цилiндр. Напевне з метою розбити його, поки вiн не вiдкрився. Але важка гармата для обстрiлу першого цилiндра прибула до Чепгема лише з п’ятим ударом годинника.

Увечерi, близько до шостiй, ми з дружиною сидiли за чаем в альтанцi, та жваво розмовляли про наступ на марсiан. З вигону долинув приглушений вибух, i тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркiт, аж задрижала земля. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим i червоне полум’я охопили верхiвки дерев навколо Схiдного коледжу, а дзвiниця сусiдньоi церковки валиться на землю. Вежа в мусульманському стилi вже зникла, дах коледжу мав такий вигляд, нiби по ньому стрiляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, нiби вiд удару снаряда, уламки цегли зi стукотом покотилися по черепицi, й перед вiкном мого кабiнету виросла купа червоного череп’я.

Ми з дружиною стояли мов укопанi. Ясно було, що коли тепловий промiнь пройшовся по будинках коледжу, то тепер весь Мейберi-гiл опинився у зонi його дii.

Вхопивши дружину за руку, я потяг ii на вулицю. Потiм я покликав i служницю, пообiцявши збiгати на мансарду по ii скриньку, за якою вона так побивалася.

– Тут залишатися не можна! – Ледве встиг я це сказати, як iз вигону загуло знову.

– Куди ж нам iти? – розпачливо запитала дружина.

Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жiнчиних родичiв, що жили в Лезергедi.

– Лезергед! – вигукнув я, покриваючи гул.

Дружина глянула на схил пагорба. З будинкiв вибiгали здивованi люди.

– Але як же ми дiстанемося туди? – запитала вона.

Бiля пагорка я побачив загiн гусарiв, що iхали верхи пiд залiзничним мостом; трое вершникiв заiхало у вiдкритi ворота Схiдного коледжу; ще двое пiшки подалися до будинкiв. Сонце, прозираючи крiзь дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним i вiдкидало лиховiсний вiдблиск навкруги.

– Стiй тут! – гукнув я. – Тут безпечнiше.

Я кинувся до заiзду, бо знав, що в господаря е кiнь i вiзок. Я квапився, впевнений, що за якусь хвилину усi по цей бiк пагорба почнуть тiкати. Господаря я застав у барi. Вiн загалом не чув нiчого, що коiлось навколо. Стоячи спиною до мене, з ним розмовляв якийсь добродiй.

– Не менше фунта, – казав господар, – але ж i везти нiкому.

– Я даю два, – кинув я через плече незнайомця.

– За що?

– І до пiвночi поверну, – додав я.

– Господи! – Здивувався господар. – І куди люди поспiшають? А я собi продаю засмажену свинину… То, кажете, два фунти i до пiвночi повернете? Що воно дiеться на свiтi?

Я хапливо пояснив йому, що мушу негайно iхати, i, таким чином, найняв вiзок. Тодi й на думку менi не спало, що сам господар заiзду теж мусить вибратися з домiвки. Я сiв у вiзок i брукiвкою погнав до свого дому. Залишивши вiзок на дружину й служницю, я заскочив до хати i нашвидкуруч зiбрав щонайцiннiше. Буковi дерева бiля будинку всi були в полум’i, залiзна огорожа вiд дороги почервонiла. Коли я складав речi, до нас заскочив пiший гусар. Вiн бiгав iз хати в хату й попереджував, щоб населення негайно вибиралося. Вiн уже майже зник, коли я переступив порiг, несучи своi пожитки, зв’язанi в скатертину. Я гукнув йому навздогiн:

– Якi новини?

Вiн обернувся, глянув на мене й гукнув щось таке: «Вилазять наче в якихось мисках», – i побiг до сусiднього будинку на пагорбi. Раптом вихор чорного диму на якусь мить сховав гусара. Я пiдбiг до дверей свого сусiда й постукав, щоб переконатися, чи вiн уже виiхав з дружиною до Лондона i чи замкнув дверi. Потiм, згадавши обiцянку, дану служницi, знову повернувся додому, винiс ii скриньку й прив’язав у задку вiзка. Нарештi я вхопив вiжки i, стрибнувши всередину, сiв поруч з дружиною. За хвилину гуркiт i дим залишилися позаду, а ми щодуху мчали схилом Мейберi-Гiллу до Олд-Вокiнга.

Перед нами лежав залитий сонцем мирний краевид: обабiч дороги – лани пшеницi, а далi, збоку, мейберiйський заiзд iз вивiскою, яку хитав вiтерець. Перед нами поспiшав бричкою лiкар. Спускаючись схилом, я обернувся, аби побачити, що там дiеться позаду. Густi хмари чорного диму, пронизанi червоними язиками полум’я, здiймалися в тихому повiтрi, кидаючи на зеленi верхiв’я дерев своi важкi тiнi. Тепер уже дим слався i на захiд, i на схiд вiд Вокiнга аж до байфлiтських соснових лiсiв. На дорозi було повно втiкачiв. У гарячому повiтрi пролунав глухий, виразний стукiт кулемета; хвилина – i вiн обiрвався, а потiм почалися рушничнi пострiли. З часом я зрозумiв, що це марсiани палили все, що тiльки лежало на шляху теплового променя.

Вiзник iз мене нiкудишнiй. Ще раз обернувшись назад, я побачив, що й другий горб також укритий чорним димом. Попустивши вiжки, я хльостав коня, аж доки Вокiнг та Сенд закрили нас вiд того розпачу та жаху. Лiкаря я обiгнав вже перед Сендом.




Роздiл X

Буря


Вiд Мейберi-Гiллу до Лезергеда – близько двадцяти миль. У повiтрi стояв аромат сiна, що сушилося на буйних лугах за Пiрфордом. З одного боку дороги тягнувся барвистий i духмяний живоплiт iз кущiв шипшини. Стрiлянина, яку ми чули дорогою, iдучи з Мейберi-Гiллу, припинилася так само несподiвано, як i почалася. На землю спадав вечiр, тихий i спокiйний. О дев’ятiй ми щасливо дiсталися до Лезергеда. Кiнь з годину перепочив, а я тим часом повечеряв у родичiв i попросив iх дати притулок дружинi.

Сама вона всю дорогу мовчала i, здавалося, була пригнiчена, немов передчуваючи якесь лихо. Я намагався заспокоiти ii, запевняв, що марсiани прикутi до ями власною вагою i що вони зможуть вiдповзти од своеi схованки ледве на кiлька крокiв. Але дружина майже не вiдповiдала. Якби не слово, що я дав власниковi заiзду, то вона, певно, умовила б мене не пускатися проти ночi в дорогу. О, якби ж я знав… Коли ми прощалися, вона була дуже блiда.

Щодо мене, то я цiлий день ходив, нiби в гарячцi. В кровi вирувало щось подiбне до вiйськовоi лихоманки, яка iнколи вражае цiле цивiлiзоване суспiльство. Мене зовсiм не лякала нiчна поiздка до Мейберi, менi навiть було якось сумно, що вже припинилася стрiлянина. Я боявся, що це означае крах марсiанських завойовникiв, а менi дуже хотiлося бути очевидцем iхнього розгрому.

Близько одинадцятоi я вирушив назад. Нiч стояла темна. Коли я вийшов iз освiтленого передпокою, вона видалась менi зовсiм чорною. Було парко, як i вдень. Хмари летiли швидко, хоча в кущах не було анi шелесту. Служник родичiв засвiтив обидва лiхтарi. На щастя, я добре знав дорогу. Дружина стояла в освiтлених дверях, доки я сiв у вiзок, а тодi хутко обернулася й пiшла в дiм. Родичi, що стояли на ганку, побажали менi щасливоi дороги.

Гнiтючий настрiй жiнки майже накрив i мене, та але марсiани знову заволодiли моiми думками. Тодi я ще не знав нiчого анi про результати вечiрнього наступу, анi про причини, якi призвели до сутички.

Проiжджаючи через Окгем (я повертався цим шляхом, а не через Сенд i Олд-Вокiнг), я побачив на заходi криваво-червону заграву, що дедалi вище пiдiймалася в небо. Насувалися грозовi хмари i змiшувалися з багряно-чорними стовпами диму.

Рiплi-стрит була безлюдна. Лише кiлька освiтлених вiкон, але, крiм них, жодних ознак життя. Там, де дорога повертае на Пiрфорд, я мало не наiхав на гурт людей, що стояли спиною до дороги. Коли я проминав iх, вони навiть не озвалися. Не знаю, чи було iм вiдомо, що дiеться за горбом; так само не знаю, чи спали мирно в тих оселях, що повз яких я проiздив, – чи були вони покинутi й порожнi, чи мешканцi iх з тривогою стежили за страшними подiями цiеi ночi.

Вiд Рiплi до Пiрфорда я iхав долиною Вей, i менi не видно було червоноi заграви. Коли ж я виiхав на невеличкий горб за пiрфордською церквою, заграва з’явилася знову, а дерева уздовж дороги зашумiли, вiщуючи наближення бурi. На пiрфордськiй церквi оддзвонили пiвнiч, i попереду на тлi червоного неба замаячiли чорнi верхiвки дерев i дахи Мейберi-Гiллу.

Раптом лиховiсний зелений блиск освiтив передi мною дорогу i лiс у напрямi Едлстона. Я вiдчув, що вiжки натяглися. Смуга зеленого вогню раптом пронизала темну хмару i впала десь у полi, лiворуч вiд дороги. Третя летюча зiрка!

Слiдом за нею слiпуче вдарила фiолетова блискавка навислоi грози, i загримiв грiм. Кiнь закусив вудила й помчав навскач.

Я нiсся пологим схилом до пiднiжжя Мейберi-Гiллу. Одна за одною блискавицi краяли небо. Безперервно гуркотiв грiм, i чути було якийсь дивний трiск, який нагадував роботу величезноi електричноi машини, анiж звичайну грозу. Миготiння яскравого свiтла слiпило менi очi, а дрiбний град сiк обличчя.

Спочатку я дивився тiльки на шлях, а потiм увагу мою привернула якась дивна химера, що швидко спускалася з протилежного схилу Мейберi-Гiллу. Спершу менi здалося, нiби то мокрий дах якогось будинку, але, коли спалахнула одна, а за нею й друга блискавка, я помiтив, що химера пересуваеться. Дивовижне це було видiння! На мить запала моторошна темрява, а там знову – слiпучий спалах, вiд якого стало видно немов удень. Червоний будинок сирiтського притулку на узвишшi, зеленi верхiвки дерев i ця загадкова штуковина – все було видно напрочуд ясно.

Що то була за химера! Як ii змалювати?! Страхiтлива тринога, вища за будинки, яка, ламаючи дерева, продираеться молодим сосняком; крокуюча машина з блискучого металу, що ступае по вересу. З вершини ii спускались якiсь сталевi суглобистi линви; гуркiт ii ходи зливався з ударами грому.

Мигнула блискавка – i знову з темряви з’явилась тринога. Вона стояла на однiй нозi, а двi зависли в повiтрi. Зникнувши в мороцi, дивна машина знову появилася при свiтлi блискавки вже на сотню ярдiв ближче. Можете уявити собi складаного стiльця, що, нахилившись, швидко простуе вперед? Отаке видовище показували короткi спалахи блискавиць. Тiльки уявiть собi замiсть стiльця встановлену на високiй тринозi невiдому величезну машину.

Сосни передi мною зненацька розступилися, як розступаеться гнучкий очерет, коли крiзь нього продираеться людина. Вони трiщали й валилися, а за хвилину з’явилася друга велетенська тринога, що крокувала немовби просто на мене. А вiзок мчав iй назустрiч! Коли я побачив це друге страхiття, нерви моi не витримали. Не зважуючись глянути на нього ще раз, я щосили смикнув праву вiжку. Тоi ж митi кiнь упав, вiзок перекинувся, голоблi з трiском переломилися, я вiдлетiв убiк i важко плюхнувся в калюжу.

Стрiмко я вiдповз убiк i, зiщулившись, причаiвся за кущами дроку, ногами усе ще в водi. Кiнь лежав нерухомо – сердешна тварина скрутила собi в’язи. При свiтлi блискавки я побачив чорну поверхню перекинутого вiзка i колесо, яке й досi продовжувало крутитися. За секунду велетенський механiзм пройшов повз мене i став пiдiйматися до Пiрфорда.

Зблизька ця штука виглядала ще дивовижнiше; очевидно, це був не звичайний механiзм, здатний пересуватись у визначеному напрямi, – це була машина з металевою ходою, з гнучкими, довгими i блискучими суглобами (одним вона вхопилася за молоду сосну), що гойдалися й гуркотiли, вдаряючись об сталевий тулуб. Тринога, обираючи собi дорогу, посувалася вперед; бронзовий ii ковпак, нiби людська голова, повертався то в один бiк, то в iнший. Ззаду до тулуба машини було приладнано якусь клiтку iз бiлого металу, що скидалася на величезниу рибальську сiтку. Коли ця потвора проходила повз мене, я побачив, що з ii суглобiв вириваються струменi зеленого диму. За хвилину вона вже була далеко.

Ото й усе, що я мiг розгледiти при миготiннi блискавиць, серед слiпучих спалахiв та глухоi темряви.

Раз тринога, заглушуючи гуркiт грому, переможно заревла: «Елу! Елу!», а за хвилину вже приедналася до iншоi, що схилилася над чимось посеред поля на пiвмилi далi. Я певен, що там був третiй цилiндр iз десяти, яких було запущено до нас iз Марса.

Кiлька хвилин я лежав пiд дощем, у темрявi, й спостерiгав при свiтлi блискавиць, як рухалися в далечинi отi страхiтливi металевi iстоти. Крiзь дрiбний град iхнi силуети то скривалися в iмлi, то виринали знову.

Згори сiк мене град, знизу – пiдмочувала калюжа. Минуло чимало часу, доки я оговтався, вибрався з калюжi та подумав про власну безпеку.

Неподалiк на картопляному полi стояла дерев’яна сторожова халупа. Я пiдвiвся i, нахилившись, якомога непомiтнiше побiг туди. На мiй стукiт нiхто не вiдповiв (може, там нiкого й не було), i тому я, криючись од тих страхiтливих машин, поплазував канавою до Мейберiйського лiсу; там уже, ховаючись у сосняку, мокрий i закляклий, став прокрадатися до свого дому. Я блукав мiж деревами, неспроможний у темному лiсi натрапити на будь-яку стежку; блискавки спалахували рiдше, зате град сипав крiзь вiття, немовби з мiшка.

Якби я збагнув усе, що дiялося навколо, то вiдразу повернув би через Байфлiт i Стрит-Кобгем до Лезергеда. Та пiд впливом цього нiчного мороку, страшенноi втоми, химерностi всiх цих подiй – я вже не мiг думати; тiло мое нило, я був наскрiзь мокрий, заслiплений i оглухлий вiд грози.

У мене залишилося едине бажання – щонайшвидше дiстатися додому. Спотикаючись мiж деревами, я впав у яму i побив колiна; нарештi таки натрапив на стежку, що вела до вiйськового коледжу. Пiщаним схилом ринув справжнiй каламутний потiк, пiдхоплюючи разом iз собою все навкруги. Раптом якийсь чоловiк у темрявi налетiв на мене i мало не звалив iз нiг. Вiн скрикнув зi страху, метнувся вбiк i зник ранiше, нiж я встиг отямитись i озватися до нього.

Буря так лютувала, що я на превелику силу видряпався на горб. Я йшов iз лiвого боку дороги, тримаючись ближче до загорожi. Уже майже на вершинi горба я спiткнувся об щось м’яке i при свiтлi блискавки побачив пiд ногами купу темноi одежi й пару черевикiв. Блискавка швидко мигнула, i я не встиг розгледiти, хто це був. Я почекав нового спалаху. Тодi я побачив, що це кремезний чоловiк у простенькiй, ще не старiй одежi. Вiн лежав якось незвично, уткнувшись у штахети i навалившись власним тiлом на голову, так, наче на огорожу вiн налетiв зослiпу.

Переборюючи вiдразу (це було цiлком природно, бо я нiколи в життi не торкався трупа), я поклав чоловiка горiлиць, – перевiрити, чи б’еться серце. Вiн був мертвий. Мигнула ще раз блискавка й освiтила йому лице. Я аж здригнувся: це був господар «Мурого пса», той самий, в якого я найняв вiзок.

Обережно переступивши труп, я пiшов горбом далi. Потiм, пробираючись додому, я проминув полiцейську дiльницю i вiйськовий коледж. На схилi горба вогню не було, хоча з вигону поблискувало червоне полум’я i крiзь заслону граду пробивалися рудi стовпи диму.

Бiльшiсть будинкiв, як це було видно при свiтлi блискавки, залишилися неушкодженi. На шляху бiля вiйськового коледжу лежало якесь темне груддя. Недалеко вiд Мейберiйського мосту з дороги чулися голоси, хтось там ходив, але менi забракло духу гукнути до них або пiдiйти ближче. Я ввiйшов у свiй будинок, замкнув дверi, а потiм iще накинув гачок i, хитаючись, бiля самих схiдцiв звалився на пiдлогу. У мене перед очима стояли металевi страховиська й те тiло, що врiзалося в огорожу. Так я и сидiв, притулившись спиною до стiни, зiщулившись й тремтячи.




Роздiл XI

Бiля вiкна


Я вже казав, що моi душевнi бурi швидко улягаються. Невдовзi я вiдчув, що весь мокрий i що менi холодно. На килимку бiля нiг вже розлилася цiла калюжа. Майже механiчно я пiдвiвся, зайшов до iдальнi й хильнув трошки вiскi, а тодi пiшов переодягнутися.

Пiсля цього я пiднявся до кабiнету – сам не знаю, чому саме туди. З вiкна було видно дерева й залiзничну колiю, що проходила повз горсельський вигiн. Ми з таким поспiхом вибиралися, що забули зачинити й вiкно. В коридорi було темно, а супроти свiтлого краевиду в отворi вiкна кiмната теж видавалася темною. Я зупинився на порозi.

Буря вщухла. Вежi Схiдного коледжу й сосни навколо нього зникли, а далеко на вигонi, в червоному сяйвi виднiвся пiщаний кар’ер. На тлi заграви заклопотано метушилися велетенськi й химернi, чорнi тiнi.

Здавалося, нiби й справдi вся околиця у вогнi. Широким схилом пагорба танцювали язики полум’я. Трiпотливi й виткi пiд поривами вiтру, вони кидали червонi вiдблиски на хмари, що мчали по небу. Дим вiд близькоi пожежi час вiд часу затягував мое вiкно i ховав марсiан. Що вони роблять, я не мiг розгледiти. Постатi iхнi окреслювались дуже невиразно, так само важко було побачити, що то за чорний предмет, бiля якого вони метушаться. Не видно менi було й пожежi, вiдблиски якоi танцювали на стiнi й на стелi кабiнету. У повiтрi стояв рiзкий запах горiлоi смоли.

Я тихенько причинив дверi i пiдкрався до вiкна. Передi мною вiдкрився ширший краевид – вiд будинкiв на станцii Вокiнг до обгорiлих Байфлiтських лiсiв. Щось палало внизу бiля залiзницi, недалеко вiд арки. По Мейберiйському шляху та на пристанцiйних вулицях догорали руiни кiлькох будинкiв. Спочатку я нiяк не мiг розiбрати, що саме скоiлося бiля залiзничноi колii; там яскраво палахкотiв огонь, лежала якась чорна брила, а праворуч вiд неi – якiсь жовтi довгастi предмети. Потiм я здогадався, що там сталася залiзнична катастрофа. Переднi вагони були розтрощенi й палали, а заднi ще стояли на рейках.

Помiж цими трьома головними джерелами свiтла – будинками, поiздом та пожежею на околицi Чепгема – слалися чорнi смуги землi, покраянi латками охопленого вогнем i задимленого грунту. Увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простiр виглядав, наче гончарня вночi. Людей спершу я не помiтив, хоч i дивився досить уважно. Потiм розрiзнив на станцii кiлька темних постатей, що одна за одною перетинали залiзничну колiю.

І оцей вогненний хаос – був той же маленький свiт, в якому я безтурботно жив стiльки рокiв! Я не знав, що трапилося за останнi сiм годин, але уже починав пiдозрювати якийсь зв’язок мiж цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, якi в мене на очах вивалювалися з цилiндра. З дивним почуттям стороннього глядача я пiдсунув до вiкна крiсло i почав оглядати цей почорнiлий краевид. Найбiльше цiкавили мене три велетенськi чорнi постатi, якi ходили туди й сюди бiля пiщаного кар’еру.

Вони були неначе чимось заклопотанi. Я запитував себе – що вони там роблять? Невже це розумнi механiзми? Нi, це ж неймовiрно! А може, в кожнiй отiй ходячiй вежi сидить марсiанин i рухае ii, керуе нею, так само як людський мозок керуе тiлом? Я став порiвнювати iх до наших машин i вперше в життi задумався над тим, як виглядав би наш бронепоiзд чи паровоз в очах розумноi (хоч i меншу за людину) iстоти.

Буря зовсiм ущухла, небо знову прояснилось, i над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихiтна цяточка Марса.

Якась людина пiдходила до мого саду. Почувши шарудiння бiля огорожi, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз i побачив солдата, що лiз через огорожу. При виглядi людськоi iстоти остовпiння мое минуло, i я миттю висунувся з вiкна.

– Цс! – прошепотiв я.

Солдат, завагавшись, сiв на огорожу. Потiм таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.

– Хто там? – пошепки запитав вiн, зупинившись пiд вiкном i дивлячись угору.

– Куди ви йдете? – запитав я.

– Та хто його знае.

– Шукаете, де сховатися?

– Еге ж.

– Заходьте в будинок, – запропонував я.

Я зiйшов униз, вiдчинив дверi, впустивши прибульця, знову замкнув iх. Солдатового обличчя менi не було видно. Вiн був простоволосий, а унiформа – розстебнута.

– Господи боже мiй! – вирвалося в нього з уст, коли вiн переступив порiг.

– Що сталося? – поцiкавився я.

– І не питайте! – Хоч було темно, я помiтив, що вiн розпачливо махнув рукою.

– Вони стерли нас, просто стерли, – повторював вiн. Майже механiчно солдат пiшов за мною до iдальнi.

– Випийте вiскi, – запропонував я, наливаючи йому добру чарку.

Вiн випив. А потiм важко сiв на стiлець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавнiй розпач, я стояв поруч i здивовано дивився на нього.

Минуло чимало часу, доки вiн заспокоiвся i змiг вiдповiдати на моi запитання. Розповiдь його була плутана й безладна. Вiн був iздовий в артилерii, став до бою тiльки близько сьомоi. На цей час вигiн уже обстрiлювали. Казали, нiби перша партiя марсiан, прикрившись панцирним щитом, повiльно посуваеться до другого цилiндра.

А потiм цей щит пiднявся на триногу i став першою руйнiвною машиною, котру я бачив, коли повертався iз Лезергеда.

Гармату, яку обслуговував мiй спiврозмовник, встановили поблизу Горсела для обстрiлу пiщаного кар’еру, та ii прибуття лише прискорило подii. Коли вiн з передком вiд’iздив убiк, кiнь, потрапивши ногою в якусь нору, впав i скинув його у вибоiну. Тiеi ж митi гармату рознесло на шматки, почали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам вiн опинився пiд купою обвуглених людських i кiнських трупiв.

– Я лежав тихо, – розповiдав вiн, – очманiлий зi страху, а на мене навалилася передня частина кiнського тулуба. Вони стерли нас! А запах – Господи боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи, я обiдрав спину i лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на парадi, – а тут маеш – розбитi, знищенi, розчавленi… Вони стерли нас!

Довго вiн ховався пiд кiнським трупом, крадькома поглядаючи на вигiн. Кардиганський полк спробував кинутись iз багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тодi страховисько звелося на ноги й стало спокiйно ходити туди-сюди по вигону мiж небагатьох уцiлiлих, якi стрiмголов тiкали геть. Його ковпак повертався навкруги та був схожий на людську голову в каптурi, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котроi вихоплювалося iскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промiнь.

За кiлька хвилин на вигонi, скiльки мiг бачити солдат, не лишилося жодноi живоi душi; вогонь жер i тi дерева, i кущi, якi ще не обвуглилися. Гусари стояли на дорозi в неглибокому рiвчаку, i солдатовi iх було не видно; вiн лише чув, як зацокотiли кулемети, а потiм усе змовкло. Велетень довго не чiпав станцii й кiлькох околишнiх будинкiв, але потiм вiн навiв i туди тепловий промiнь, i за лiченi хвилини мiстечко обернулося на купу вогненних руiн.

Тодi тепловий промiнь раптом погас, i велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорiлого лiсу, де лежав другий цилiндр.

Цiеi митi з ями вийшов iще один металево-блискучий титан. Це страховисько пiшло слiдом за першим, i солдат тодi обережно поповз по ще гарячому вересовому попелу до Горсела. Йому пощастило втрапити в рiвчак, що тягся вздовж дороги, i таким чином вiн дiстався Вокiнга. Тут голос оповiдача змiнився майже на суцiльнi оклики. Через Вокiнг пройти вже було неможливо. Тi мешканцi, що уникли смертi, нiби зовсiм збожеволiли, а решта попеклася або згорiла живцем. Вiн обминув пожарища, заховався помiж обгорiлих руiн i тут побачив, що один велетень повертаеться до ями. Чудовисько помiтило утiкача, вхопило його сталевим щупальцем i вдарило головою об сосну. Коли нарештi настала нiч, артилерист побiг далi й дiстався залiзничного насипу. Звiдси вже вiн крадькома пiшов на Мейберi, у бiк Лондона, сподiваючись знайти допомогу i порятунок.

Люди ховалися в ровах i в льохах, багато з тих, що залишилися живi, тiкали до Вокiнга й Сенда. Артилерист страждав вiд спраги, поки не побачив поблизу залiзничного мосту розбитий водогiн, з якого фонтаном струмувала вода.

Оце й усе, що я змiг вiд нього добитися. Закiнчивши свою розповiдь, артилерист нiби заспокоiвся. Ще ранiше вiн сказав менi, що вiд полудня нiчого не iв. Я знайшов у буфетi трохи баранини й хлiба i принiс йому, щоб вiн пiдкрiпився. Боячись викрити себе, ми навiть не вмикали лампи i раз за разом руками намацували iжу. Доки вiн розповiдав, обриси речей навколо стали проступати в темрявi, а за вiкном уже було видно поламанi дерева i трояндовi кущi. Скидалося на те, що галявиною пройшла юрба людей чи зграя тварин. Тепер я вже мiг розгледiти й солдатове обличчя, блiде i брудне; певно, й мое було таке саме.

Попоiвши, ми тихенько зiйшли нагору до мого кабiнету, i я знову виглянув iз вiкна. За нiч наша долина обернулася на попiл. Полум’я вже пригасало. Де був вогонь, тепер тiльки димiло. Рештки розбитих i спалених будинкiв, поваленi й обвугленi дерева – все це було заховане вiд очей нiчною темрявою, але зараз виразно постало у свiтлi суворого ранку. Тiльки подекуди щось уцiлiло: там бовванiв бiлий семафор, тут стояла оранжерея, прозора й чиста серед почорнiлих недогаркiв. Нiколи ще в iсторii вiйни не було такого немилосердного суцiльного нищення!

Виблискуючи в ранковому свiтлi, три металевi велетнi стояли бiля ями, iхнi ковпаки оберталися на всi боки, нiби вони милувалися спустошенням як результатом свого розбою. Менi здалося, що яма поширшала. Клуби зеленого диму раз у раз вибухали назустрiч свiтанку, вони здiймалися вихором, розсiювалися й нарештi зникали.

Бiля Чепгема височiли вогненнi стовпи. Першi сонячнi променi перетворювали iх на стовпи кривавого диму.




Роздiл XII

Я стаю свiдком руйнування Вейбриджа та Шеппертона


Коли зовсiм розвиднiлося, ми вiдiйшли вiд вiкна i тихо зiйшли вниз.

Артилерист погодився, що тут залишатися небезпечно. Вiн мав намiр iти до Лондона i там приеднатися до своеi частини, дванадцятоi кiнноi батареi. Але я вирiшив повернутися до Лезергеда. Мене так приголомшила могутнiсть марсiан, що я вирiшив перевезти дружину до Ньюгевена, а звiдти якнайшвидше виiхати за кордон. Я вже зрозумiв, що околицi Лондона неминуче стануть ареною спустошливоi вiйни ранiше, нiж пощастить знищити марсiан.

Мiж нами й Лезергедом був третiй цилiндр, який оберiгали цi велетнi. Якби я був сам, напевне, майнув би навпростець. Але артилерист стримав мене.

– Не дуже зрадiе ваша дружина, – сказав вiн, – якщо ви зробите ii вдовою.

Врештi-решт я погодився йти разом з ним пiд прикриттям лiсу на пiвнiч до Стрит-Кобгема. Там ми мали розлучитися, i я вже через Епсом дiстався б до Лезергеда, зробивши, проте, чималий гак.

Я хотiв рушати вiдразу, але мiй супутник був досвiдченiший, тому примусив мене добре пiдготуватися до дороги. Ми обшукали весь будинок, i я знайшов флягу, яку ми наповнили вiскi, а нашi кишенi ми понабивали сухарями та м’ясом. Ми вийшли з дому та побiгли донизу тiею самою дорогою, якою я пiдiймався минулоi ночi. Будинки стояли порожнiми. На нашому шляху лежали три обвугленi трупи, ураженi тепловим променем.

Усюди валялися покинутi речi – як-от годинник, капець, срiбна ложка i таке iнше. На розi бiля пошти лежав перекинутий, iз поламаним колесом вiз, навантажений меблями та ящиками; коня поряд не було. Серед руiн валялася i розбита залiзна каса.

Горiла тут тiльки сторожка сирiтського притулку, а решту будинкiв було мало пошкоджено. Тепловий промiнь змiв лише димарi й пройшов далi. Проте Мейберi-гiл спорожнiв – крiм нас, тут не було жодноi живоi душi. Бiльшiсть мешканцiв подалась, мабуть, на Олд-Вокiнг, – тiею дорогою, що я добирався до Лезергеда, – або ж поховалася невiдомо де.

Сходячи дорогою, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досi лежав тут, пiд дощем. Далi ми вступили до лiсу i дiйшли до залiзничноi колii, так нiкого i не зустрiвши. Лiс потойбiч залiзницi був рiденький, обгорiлий, дерева здебiльшого лежали на землi, тiльки подекуди стирчав похмурий стовбур iз кiлькома темними листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчi до залiзницi дерева, а далi не поширився. В одному мiсцi, мабуть, у суботу ще працювали лiсоруби. На галявинi лежали мiж купами тирси зрубанi i свiжообтесанi дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халабуда. Ранок був тихий, спокiйний, безвiтряний, навколо панувала суцiльна тиша. Навiть пташки не спiвали. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки i щохвилини озиралися. Кiлька разiв ми зупинялись i прислухалися.

Невдовзi ми пiдiйшли до дороги i почули стукiт копит, а потiм побачили вершникiв, що повiльно iхали до Вокiнга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, i ми пiдiйшли ближче. Це був лейтенант i двое рядових гусарського полку; вони везли якийсь прилад; артилерист пояснив менi, що це гелiограф.

– Ви першi, кого ми за весь ранок зустрiли на цiй дорозi, – сказав лейтенант. – Що тут сталося?

Вiн явно непокоiвся. Солдати, що стояли позаду нього, з цiкавiстю поглядали на нас.

Мiй супутник вискочив на дорогу й вiддав честь.

– Нашу гармату розiрвало вночi, сер. Я переховуюся. Наздоганяю свою батарею. Проiхавши пiвмилi цiею дорогою, ви, я гадаю, побачите марсiан.

– Якi вони, до бiса, цi марсiани? – запитав лейтенант.

– Велетнi в панцирах, сер. Футiв зi сто на зрiст. На трьох ногах, тiло нiби з металу, а згори здоровенна голова пiд ковпаком, сер.

– Вигадаеш iще! – сказав лейтенант. – Якiсь дурницi, слово честi.

– Ще побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стрiляе вогнем i вбивае на смерть.

– То це нiби якась гармата?

– Нi, сер. – І артилерист почав жваво розповiдати про тепловий промiнь.

Лейтенант обiрвав його оповiдання i пильно придивився до мене. Я стояв на насипу край дороги.

– А ви бачили марсiан?

– Так, це все правда, – вiдповiв я.

– Ну що ж, – сказав лейтенант, – я гадаю, що й менi доведеться поглянути на них. Слухай-но, – звернувся вiн до артилериста, – нас послано звiльнити мiсцевiсть вiд жителiв. А ти пiдеш до бригадного генерала Марвiна i доповiси про все, що побачив. Генерал у Вейбриджi. Дорогу знаеш?

– Я знаю дорогу, – промовив я.

Лейтенант повернув коня на пiвдень.

– Кажете, пiвмилi? – запитав вiн.

– Не бiльше, – вiдповiв я i показав на верхiв’я дерев, якi височiли на пiвднi.

Лейтенант подякував менi й рушив далi. Бiльше ми його нiколи не бачили.

Потiм ми помiтили ще трьох жiнок та двох дiтей, що перед будинком вантажили на маленький вiзок бруднi вузли i старi меблi. Вони були такi заклопотанi, що не мали часу розмовляти з нами.

Поблизу Байфлiтськоi станцii ми вийшли iз соснового лiсу. Лагiдно свiтило сонце, ранок був мирний i спокiйний. Сюди не сягав уже тепловий промiнь, i, якби не безгомiння спорожнiлих будинкiв, не метушня тих, що квапливо укладали до вiд’iзду пожитки, якби не загони солдатiв на залiзничному мосту, що дивилися вздовж залiзницi на Вокiнг, – це була б звичайна недiля.

Кiлька возiв i фургонiв зi скрипом тяглися по дорозi на Едлстон.

Раптом крiзь ворота ми побачили на лузi шiсть двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковiй вiдстанi й нацiлених на Вокiнг.

Тут же напоготовi стояли артилеристи; трохи далi лежали ящики зi снарядами.

Солдати виструнчились, наче перед правдивим бойовим оглядом.

– Оце до дiла! – сказав я. – Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!

Мiй супутник, вагаючись, топтався пiд ворiтьми.

– Пiду я далi, – вирiшив вiн.

Ближче до Вейбриджа, по той бiк мосту, численна купа солдатiв у бiлих неформених куртках насипали довгий вал, за якимя побачив встановлено ще гармати.

– Це, мабуть, як лук i стрiли проти блискавицi, – позiхнув артилерист. – Не бачили вони вогненного променя!

Офiцери, що стояли бiля валу, дивилися поверх дерев на пiвденний захiд; солдати щохвилини зупинялися i також поглядали в той бiк.

У Байфлiтi був справжнiй переполох: люди пакували речi, зо два десятки гусарiв, хто верхи, хто пiшки, пiдганяли мешканцiв. На вулицi серед усiлякого транспорту вантажили кiлька чорних санiтарних карет iз хрестами в бiлих кружках i якийсь старий омнiбус. Тут були десятки цивiльних, i багато серед них таких, що, шануючи недiлю, повбиралися у святковий одяг. Солдатам нелегко було пояснити, яка серйозна небезпека загрожуе, бо вони не розумiли цього самi. Ми побачили якогось засушеного дiдка iз великою скринею: вiн сердито сперечався з капралом, який не дозволяв йому брати з собою десяткiв два або й бiльше горщикiв з орхiдеями. Я пiдiйшов до них i смикнув старого за лiкоть.

– Ви знаете, що там дiеться? – запитав я, показуючи на верхiв’я дерев, за якими були марсiани.

– Що? – запитав старий, обернувшись. – Я iм пояснюю, що цi горщики дуже цiннi.

– Смерть! – вигукнув я. – Смерть iде! Смерть, розумiете?

Я залишив його розмiрковувати над цим, а сам кинувся за артилеристом. На поворотi я озирнувся. Капрал дав старому спокiй, i той стояв самотнiй бiля своеi скринi та горщикiв з орхiдеями, розгублено дивлячись на дерева, за якими ховалася небезпека.

У Вейбриджi нiхто не мiг сказати, де мiститься штаб. Тут був суцiльний безлад. Пiдводи, карети утворювали мiшанину всiляких возiв i коней. Поважнi мешканцi мiстечка, чоловiки в костюмах, ошатно вдягненi жiнки – всi квапливо пакували речi; навiть тi, хто завжди байдикував, i вони завзято допомагали iншим; дiти, вдоволенi з такоi пригоди, галасували. А над цiею метушнею розлягалися дзвони: це мiсцевий вiкарiй, незважаючи нi на що, правив ранню службу.

Ми з артилеристом присiли на схiдцях бiля криницi й нашвидку пiдкрiпилися тим, що захопили з собою. Вiйськовi патрулi – вже не гусари, а гренадери в бiлих мундирах, – попереджували населення, щоб воно або швидше вибиралося звiдси, або ховалося по льохах, коли почнуть стрiляти. Проходячи залiзничним мостом, ми бачили натовпи людей, що купчилися на станцii й навколо неi: платформи були забитi рiзними валiзами й клунками. Звичайний розклад поiздiв було порушено, певно, тому що пiдвозили до Чертсi вiйська й гармати. Кажуть, що згодом дiйшло навiть до жорстокоi бiйки за мiсця в додаткових поiздах, якi було пущено по обiдi.

Вийшовши з Вейбриджа, ми дiсталися шеппертонського шлюзу, де зустрiчаються рiчки Вей i Темза. Тут ми допомогли двом стареньким навантажити маленький вiзок. Гирло Вей мае три рукави; через неi ходив пором, i можна було винайняти човен. На тому боцi рiчки був трактир, перед ним галявина, а далi за деревами височiла церковна дзвiниця (тепер там залишився тiльки шпиль).

Бiля перевозу ми застали збуджену галасливу юрбу. Панiки не було, але людей зiбралося набагато бiльше, нiж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись пiд тягарем великих клункiв. Якесь подружжя, пристосувавши дверi з клунi замiсть носилок, несло на них свое добро. Один чоловiк сказав нам, що мае намiр виiхати поiздом iз Шеппертонськоi станцii.

Усi голосно розмовляли, хтось навiть жартував. Багатьом здавалося, що марсiани – це просто велетенськi iстоти, здатнi тiльки пограбувати мiсто, але що iх зрештою буде-таки знищено. Люди збентежено поглядали на рiчку, на луки, але все було спокiйно.

За Темзою, коли не зважати на те мiсце, де приставали човни, також було тихо – помiтний контраст iз Сурреем. Люди висiдали з човнiв i пiдiймалися дорогою.

Великий пором щойно вiдчалив. Кiлька солдатiв стояли на галявинi перед заiздом, дивилися на втiкачiв i глузували з них, навiть не пробуючи допомогти. Трактир, як i звичайно в недiлю, був зачинений.

– Що це? – вигукнув один iз веслярiв, почувши раптовий вибух.

– Та цить же! – Хтось поряд зi мною гримнув на собаку, який завив.

Знову почувся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсi. Стрiляла гармата.

Почався бiй. На тому боцi рiчки заревли невидимi через дерева гармати, майже одна за одною. Скрикнула якась жiнка. Усi раптом нiби закам’янiли, обернувшись у бiк близькоi незримоi битви. На широкому лузi не було нiкого, тiльки мирно паслася череда i пiд сонячним промiнням стояли непорушно срiблястi верби.

– Солдати iх зупинять, – якось непевно промовила якась жiнка.

Над верхiв’ями дерев звiвся димок. Потiм ми побачили десь далеко клуб диму, що здiйнявся вгору i завис у повiтрi. Цiеi ж митi пiд ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повiтря, у вiкнах будинкiв шибки розлетiлися на друзки, i ми зацiпенiли.

– Он де вони! – вигукнув чоловiк у синiй куртцi. – Там, там! Бачите?! Там!

Раптово один за одним з’явилися марсiани в металевих панцирах – перший, другий, третiй, четвертий: вони звелися шеренгою за лугом, над молодим лiсом бiля Чертсi, i швидко прямували до рiчки. Спочатку iхнi постатi пiд ковпаками здавалися зовсiм маленькими; вони пересувалися нiби на колiщатах, але зi швидкiстю птахiв.

Тодi, рухаючись навскiс до нас, з’явився п’ятий марсiанин. Великi панцирнi тiла виблискували пiд сонцем. Що ближче вони пiдходили, то бiльшими ставали. Крайнiй лiворуч марсiанин, який був найдалi вiд нас, розмахував високо в повiтрi великим ящиком, i жахливий тепловий промiнь, який я вже бачив вночi проти суботи, майнув над Чертсi й почав уражати будинки.

Побачивши цих дивних, швидких i жахливих створiнь, натовп над рiчкою, здавалося, завмер вiд жаху. Нi вигукiв, нi гомону – запанувала могильна тиша. Потiм почувся захриплий шепiт i тупотiння нiг, чалапання по водi. Якийсь чоловiк, занадто переляканий, щоб скинути з плечей свою ношу, повертаючись, ударив мене рiжком валiзи, аж я заточився. Якась жiнка штовхнула мене i кинулася щодуху бiгти. Я обернувся i також побiг разом з натовпом, хоча страх не затьмарив мого розуму. Тiльки едине – жахливий тепловий промiнь – був у мене на думцi.

Треба сховатись у воду! Це порятунок!

– У рiчку, стрибайте у рiчку! – закричав я, хоч нiхто мене й не слухав, i побiг просто назустрiч марсiаниновi, що наближався до нас.

Збiгши схилом до рiчки, я кинувся у воду. Те саме робили й iншi люди. Човен, переповнений людьми, що тiльки-но вiдчалив, пристав до берега. Камiння пiд ногами вкрилося слизьким брудом, а рiчка була така мiлка, що я пробiг крокiв iз двадцять, доки вода сягнула мого пояса. Коли марсiанин уже височiв над моею головою ярдiв за двiстi, я пiрнув. Люди стрибали з човна в рiчку, i плескiт води вiддавався менi у вухах. Іншi квапливо вилазили з човнiв на берег. Але марсiанин звертав уваги на людей не бiльше, нiж людина звертае на мурашок, коли наступае на них. Коли, задихаючись, я висунув iз води голову, ковпак марсiанина був обернений у бiк батарей, що невпинно обстрiлювали рiчку. Велетень крутив якоюсь коробкою, певне, генератором теплового промiння.

За мить вiн пiдiйшов до берега i ступив на середину рiчки; колiно його виставленоi вперед ноги уже впиралося в протилежний берег; iще секунда, i страховисько звелося на повний зрiст. Але тут шiсть гармат на правому березi, про якi нiхто й не пiдозрював, бо вони були замаскованi край села, вiдкрили вогонь. Вiд раптового струсу в мене закалатало серце. Страховисько вже наводило тепловий промiнь, коли снаряд розiрвався всього ярдiв за шiсть над його ковпаком.

Вiд несподiванки я скрикнув. Інших чотирьох марсiан я не бачив i не думав про них – усю мою увагу поглинув цей. Слiдом за першим снарядом у повiтрi бiля самого марсiанина розiрвалися одночасно ще два; ковпак спритно ухилився вiд них, але четвертого снаряда вже не уник – снаряд влучив просто в металеву вежу.

Ковпак розтрощило, вибухнуло полум’я, i разом з уламками яскравого блискучого металу розлетiлися навсiбiч шматки м’яса.

– Ура! – радiсно i водночас iстерично закричав я.

Мiй крик пiдхопили люди, що стояли навкруг у водi.

Вiд захвату я мало не вискочив на берег.

Колос iз вiдтятою головою захитався, мов п’яний, але не впав. Якимось чудом вiн зберiг рiвновагу i, не випускаючи камери з тепловим струменем, швидко, але похитуючись, попрямував Шеппертоном. Його живий мозок – марсiанина у сталевiй вежi – було розiрвано на шматки, i велетенська химера йшла тепер вперед наослiп, спустошуючи все на своему шляху. Тринога прямувала по прямiй, не здатна вже керувати рухами. Наскочивши на дзвiницю розваленоi церкви, машина хитнулась, наче вiд удару тарана, i зi страшенним гуркотом упала в рiчку.

Пролунав неймовiрноi сили вибух, i смерч води, пари, намулу й металевих уламкiв здiйнявся в небо. Щойно камера теплового променя занурилась у рiчку, вода перетворилася на пару. Ще мить, i величезна болотяна хвиля, бурхливо киплячи, ринула проти течii.

Я бачив, як люди борсалися, намагаючись вибратися на берег, i чув пронизливi крики й зойки, якi покривав клекiт води, нагрiтоi вiд падiння марсiанина.

На мить я зовсiм забув про небезпеку i не вiдчував, якою гарячою стала вода. Вiдштовхнувши якогось чоловiка в чорному одязi, я кидався у водi, доки дiйшов до повороту рiчки. Кiлька спорожнiлих човнiв безпорадно гойдалися на хвилях, а нижче за течiею лежав майже весь занурений у воду пiдбитий марсiанин.

Над марсiанином здiймалися густi хмари пари; крiзь iх завихренi пасма я мiг iнодi розгледiти невиразнi велетенськi кiнцiвки тiеi потвори, що й досi вовтузилась у водi, збиваючи в повiтря фонтани бруду й пiни. Металевi суглоби вимахувалися над водою, сiпалися, нiби живi руки, i, коли б не безладнiсть цих рухiв, можна було б подумати, що серед хвиль якась поранена iстота змагаеться за життя. Із машини з голосним сичанням бив догори величезний струмiнь рудоi рiдини.

Вiд цього видовища мене вiдiрвав якийсь шалений рев, подiбний до заводськоi сирени. Чоловiк, стоячи по колiна у водi бiля поромноi линви, ледь чутно щось гукав до мене, показуючи рукою. Я озирнувся й побачив двох марсiан, якi швидко прямували просто на нас. Гармати з Шеппертона вiдкрили по них огонь, але цього разу марно.

Я вiдразу ж пiрнув у воду i, задихаючись, щосили рвався вперед.

Вода надi мною вирувала i швидко нагрiвалася.

На мить вистромившись iз води, щоб передихнути i вiдкинути з очей волосся, я побачив, як хмарою здiймаеться бiла пара, ховаючи марсiан. Гуркiт стояв неймовiрний. Тодi я помiтив велетенськi сiрi постатi, якi через iмлу видавалися ще бiльшими. Вони пройшли повз мене, i двое з них зупинилося над пiнистими уламками свого товариша, що безсило борсався у водi. Третiй i четвертий також зупинилися над рiчкою, один ярдiв за двiстi вiд мене, а другий трохи далi – з боку Лейлгема. Генератори теплового струму похитувалися вгорi, й нищiвне промiння зi свистом било на всi боки.

У повiтрi стояв хаос: пронизливий гул марсiан, гуркiт будинкiв, що валилися в огнi, трiск охоплених полум’ям дерев, хлiвiв, парканiв, гудiння й свист страшноi вогненноi стихii.

Густий чорний дим пiдiймався в повiтря й мiшався з парою, що валувала над рiкою. Тепловий промiнь ковзав по Вейбриджу туди й сюди, i кожен його дотик викликав бiлi спалахи, пiсля яких починався вогненно-димовий танець. Ближчi, ще не ушкодженi будинки, примарнi, блiдi й похмурi, стояли повитi парою, чекаючи на свою долю, а за ними шаленiв огонь.

Мабуть, iз хвилину стояв я по груди в водi, гарячiй, майже як окрiп. Я розгубився i втратив надiю на порятунок. Крiзь стовпи пари я бачив, як люди, що були також у рiчцi, вибиралися на берег, чiпляючись за очерет, – наче жабенята, що тiкають помiж травою, коли пiдходить людина. Іншi панiчно бiгали берегом.

Спалахи теплового променя раптом ковзнули в мiй бiй. Вiд його дотику будинки розсипалися й падали, пройнятi вогнем, гули охопленi полум’ям дерева. Метнувшися по стежцi, що йшла вiд берега, промiнь знищив людей, а потiм наблизився до води, ярдiв за п’ятдесят вiд мене.

Вiн перекинувся на другий берег, у бiк Шеппертона, i там, де вiн проходив, вода збурювалася хвилями гарячоi пари. Я повернув до берега.

Ще мить, i мене накрила величезна хвиля, гаряча, немов окрiп. Я закричав i, ошпарений, напiвслiпий, волаючи вiд нестерпного болю, кинувся до берега. Якби я послизнувся, то неминуче загинув би. Я безсило впав на широкiй мiлинi на очах у марсiан, там, де Вей зливаеться з Темзою.

Я вже нiчого не чекав, крiм смертi.

Немов крiзь туман пригадую, як нога марсiанина ступила ярдiв за двадцять вiд моеi голови, глибоко вгрузнула i пiднялася, розтрушуючи рiнь далеко навкруги. Потiм – довгий час гнiтючого чекання, i я побачив, як четверо марсiан несуть кудись свого пошматованого товариша. Їхнi кроки, спочатку добре чутнi, поволi завмирали у димах, по той бiк рiчки, серед широких лук. І тiльки тодi я став дуже повiльно усвiдомлювати, що дивом уник смертi.




Роздiл XIII

Зустрiч зi священиком


Вiдчувши несподiвану силу земноi зброi, марсiани вiдступили до початкових позицiй на Горсельському вигонi. Вони квапилися перенести рештки свого пошматованого товариша i тому зовсiм не зважали на таких нiкчем, як я. Якби вони залишили свого товариша й рушили далi, то, крiм кiлькох батарей дванадцятифунтових гармат, до самого Лондона не зустрiли б опору i, звичайно, досягли б столицi ранiше, нiж туди дiйшла б звiстка про iх наближення. Напад був несподiваний, жахливий i нищiвний, як землетрус, що сто рокiв тому зруйнував Лiсабон.

Проте марсiани не квапилися. Через кожнi двадцять чотири години з космiчного простору цилiндр за цилiндром iм надходила допомога. А тим часом командування вiйська й флоту, усвiдомивши страшну силу нападника, почало гарячково готуватися до оборони. Щохвилини на позицii прибували новi й новi гармати. Уже ввечерi недiлi в кожному гайку, в кожнiй примiськiй дачi на схилах горбiв пiд Кiнгстоном i Рiчмондом чорнiли нацiленi жерла замаскованих гармат. А то тут, то там по обгорiлих спустошених полях навколо табору на горсельському вигонi, по спустошених селах, мiж купами чорних обвуглених недогаркiв сосняка – пiдкрадалися смiливцi з гелiографами, маючи завдання повiдомляти артилерiю про наближення марсiан. Але марсiани вiдчули силу нашоi артилерii i небезпеку в наближеннi людей – всякого, хто тепер насмiлився би наблизитись до цилiндра, спiткала б смерть.

Очевидно, марсiани витратили пiсляполудневий час на перенесення всього необхiдного з другого й третього цилiндрiв (згодом я дiзнався, що другий упав на гольфовому майданчику пiд Едлстоном, третiй – поблизу Пiрфорда) до ями на Горсельському вигонi. Пiсля цього один марсiанин став на вартi серед почорнiлого вересу й зруйнованих будинкiв, а решта залишили бойовi машини i спустилися до ями. До пiзньоi ночi вони завзято працювали, i над ямою здiймалися стовпи густого зеленого диму, який було видно з пагорбiв Мерроу i навiть, як розповiдали, iз Бенстеда й Епсома.

Марсiани позаду мене готувалися до нового наступу, а передi мною люди збирали сили для вiдсiчi. Я з невимовними труднощами крiзь огонь i дим пробивався iз Вейбриджа в Лондон.

Помiтивши порожнiй човен, який несла течiя, я скинув з себе мало не весь змоклий одяг, пiдплив до нього i на човнi вибрався зi страшного пекла. У човнi весел не було, але я грiб просто руками, наскiльки то було можливо, якщо руки ошпаренi. Так повiльно плив я за течiею в напрямi Голiфорда й Волтона, щоразу, з цiлком зрозумiлих причин, озираючись назад. Я тримався рiчки, бо у водi найкраще було рятуватися, якби велетнi поновили наступ.

Разом зi мною текла й вода, що нагрiлася вiд затопленого марсiанина, i я десь милю через туман не мiг розрiзнити берегiв. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що тiкали iз Вейбриджа. Голлiфорд, здавалося, зовсiм спорожнiв; над берегом горiло кiлька будинкiв. Дивно було бачити, як серед бiлого дня пiд блакитним небом палало тихе покинуте мiсто, оповите димом та полум’ям, – нiколи ще у життi не бачив я пожежi без метушливоi юрби. Трохи далi, на обмiлинi, димiв i горiв очерет, а хвиля полум’я котилася вiд нього далi на поле, де лежало сухе сiно.

Я був настiльки знесилений пiсля пережитого, а вода в рiчцi була така гаряча, що довгий час я плив, поклавшись тiльки на волю течii. Потiм знову прокинувся страх, i я почав гребти руками. Сонце палило голу спину. Нарештi, коли за поворотом я побачив Волтонський мiст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мiдлсекського берега i ледь живий упав на густу траву. Була вже, мабуть, четверта чи п’ята година. Я трохи спочив, а тодi схопився на ноги й пройшов, мабуть, з пiвмилi, не зустрiвши жодноi душi; потiм знову прилiг у затiнку пiд живоплотом. Пригадую, що дорогою я марив, щось промовляючи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, i я дуже шкодував, що не напився води з рiчки. Дивно, але я чомусь сердився на дружину: мене дратувало, що я не мiг дiстатися Лезергеда.

Мабуть, я задрiмав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священик. Пам’ятаю, що вiн сидiв, задерши догори чисто виголене обличчя, i тупо дивився в блiдi вiдблиски вогнiв; рукави його сорочки були в сажi. Небо вкривали хмарки, прозорi й легкi, немов пiр’iни, вони застигали в надвечiрньому золотi лiтнього сонця.

Я пiдвiвся i сiв. Мiй рух привернув його увагу, i вiн поглянув на мене.

– Чи нема у вас води? – запитав я.

Вiн похитав головою.

– Уже цiлу годину ви просите води, – сказав вiн.

Десь хвилину ми мовчки дивилися один на одного. Напевно, мiй вигляд здавався йому чудним: я був напiвголий, мокрi штани та шкарпетки були всiм моiм одягом, тiло було попечене, лице i спина почорнiли вiд диму. Його ж обличчя було мляве, спокiйне, майже бiле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великi блакитнi очi втупилися у далечiнь. Говорив вiн, наче рубав, i постiйно поглядав кудись убiк.

– Що дiеться? – промовив вiн. – Що все це означае?

Я тiльки глянув на нього й нiчого не вiдповiв.

Вiн простер тонку бiлу руку i мало не заголосив:

– Як це сталося? За якi грiхи така покута? Пiсля ранньоi вiдправи пiшов я прогулятися, а тут нагло – вогонь, землетрус, смерть! Содом i гоморра! Вся наша праця пiшла за вiтром, уся праця… І хто вони такi, тi марсiани?

– А хто такi ми? – насилу промимрив я.

Вiн обхопив колiна руками i знову повернувся до мене. Якийсь час вiн мовчки дивився в мое обличяч.

– Я ходив по дорозi, щоб освiжити голову, – повторив вiн. – І раптом – вогонь, землетрус, смерть!

Вiн замовк; пiдборiддя його мало не торкалося кiлець.

Потiм вiн знову заговорив, розмахуючи руками:

– Уся праця… всi недiльнi школи… В чому наша провина? В чому провина Вейбриджа? Все зникло, все зруйновано… Церква! Ми вiдбудували ii тiльки три роки тому… І от вона стерта з лиця землi! За що?

Вiн знову помовчав i заговорив, неначе божевiльний:

– Дим вiд цього пожарища вiчно пiдноситиметься до неба!

Його очi блиснули, пальцем вiн вказував на Вейбридж.

Я здогадувався, що вiн душевнохворий. Трагедiя, яку йому довелося побачити, спричинила його божевiлля.

– Далеко звiдси до Санберi? – спитав я.

– Що ж робити? – промовив вiн. – Невже цi страховиська всюди? Невже земля в iхнiй владi?

– Далеко звiдси до Санберi? – повторив я запитання.

– Тiльки сьогоднi я служив обiдню…

– Обставини змiнилися, – спокiйно вiдповiв я. – Не впадайте у вiдчай. Ще е надiя.

– Надiя!

– Так, надiя, попри весь цей жах!

Я виклав йому свою думку щодо нашого теперiшнього становища. Спершу вiн слухав з цiкавiстю, але потiм збайдужiв i вiдвернувся.

– Це початок кiнця, – урвав вiн мене. – Це кiнець. Це Страшний суд. Люди молитимуть гори i скелi впасти на них…

Його слова пiдтвердили мою здогадку. Зiбравшись на думцi, я пiдвiвся i поклав руку йому на плече.

– Ви ж чоловiк, – сказав я. – Ви просто втратили голову. Вiра перевiряеться тим, як вона може встояти перед нещастям. Подумайте, скiльки разiв в iсторii людства бували землетруси, потопи, вiйни i виверження вулканiв. Чому Бог повинен був зробити виняток для Вейбриджа? Бог не страховий агент.

– Як нам врятуватися? – раптом запитав вiн. – Вони невразливi, вони безжальнi…

– Що сильнiшi вони, то розумнiшими й обережнiшими мусимо бути ми, – вiдповiв я. – До речi, одного з них убили три години тому.

– Убили? – вигукнув вiн. – Хiба можна вбити вiсника Божого?

– Я бачив це, – вiв я далi. – Просто ми з вами потрапили в самий центр подiй, от i все.

– Що це в небi? – спитав вiн.

Я пояснив, що це сигнали гелiографа i що вони означають, що люди поспiшають нам на допомогу.

– Ми перебуваемо в самiй гущi подiй, хоча навкруги все спокiйно. Наближаеться гроза. Ось там, здаеться, марсiани, а в напрямi до Лондона, там, де пагорби Рiчмондом i Кiнгстона, пiд прикриттям дерев риють траншеi i встановлюють гармати. Марсiани, ймовiрно, пiдуть по цiй дорозi.

Вiн схопився i жестом зупинив мене.

– Слухайте! – сказав вiн.

Вiд далеких пагорбiв за рiчкою долинав гул гармат i якийсь страшний крик. Потiм запала тиша. Жук перелетiв через огорожу. На заходi димом затягувало Вейбридж i Шеппертон. У небi блищав мiсяць.

– Нам треба йти цiею стежкою на пiвнiч, – сказав я.




Роздiл XIV

У Лондонi


Коли у Вокiнгу впав цилiндр, мiй молодший кузен перебував у Лондонi. Вiн був студентом-медиком i готувався до iспиту; до суботи вiн нiчого не чув про прибуття марсiан. Ранковi суботнi газети на додаток до довгих спецiальних статей про Марс i про життя на ньому надрукували досить туманне стисле повiдомлення. Повiдомлялося, що марсiани, наляканi наближенням натовпу, вбили кiлькох людей за допомогою якоiсь скорострiльноi гармати. Телеграма закiнчувалася так: «Марсiани, хоча i здаються грiзними, не вилазили з ями, в яку впав iх снаряд, i, очевидно, не можуть цього зробити. Ймовiрно, це викликано бiльшою силою земного тяжiння». На перших сторiнках це особливо пiдкреслювалося.

Звичайно, всi студенти, якi готувалися до iспиту з бiологii в унiверситетi, куди вирушив того дня й мiй кузен, дуже зацiкавилися повiдомленням, але на вулицях не спостерiгалося особливого пожвавлення.

Вечiрнi газети вийшли з сенсацiйними заголовками. Однак вони повiдомляли тiльки про рух вiйськ до пустки i про те, що палають сосновi лiси мiж Вокiнгом i Вейбриджем. О восьмiй годинi «Сент-Джеймс газет» випустила екстрене повiдомлення про те, що попсований телеграф. Припускали, що лiнiя пошкоджена внаслiдок пожежi. У цю нiч – у нiч, коли я iздив до Лезергеда i назад, – iще нiчого не було вiдомо про битви.

Кузен не хвилювався про нас, оскiльки знав з газет, що цилiндр упав щонайменше за двi милi вiд мого будинку. Вiн збирався поiхати до мене цiеi ж ночi, щоб, як вiн потiм розповiдав, подивитися на чудовиськ, поки iх не знищили.

Вiн послав менi телеграму о четвертiй годинi, а ввечерi вирушив до мюзик-холу.

Телеграму я так i не одержав.

У Лондонi в нiч проти недiлi теж вибухнула гроза, i кузен доiхав до вокзалу Ватерлоо вiзником.

На платформi, звiдки зазвичай вирушае дванадцятигодинний поiзд, вiн дiзнався, що потяги чомусь не доходять до Вокiнга. Чому, вiн так i не мiг добитися: залiзнична адмiнiстрацiя толком нiчого не знала. На вокзалi не помiтно було хвилювання; залiзничники припускали, що мiж Байфлiтом i вузловою станцiею Вокiнг сталася аварiя. Вечiрнi поiзди, що зазвичай йшли через Вокiнг, прямували через Вiрджинiя-Вотер або Гiлдфорд.

Якийсь репортер вечiрньоi газети, прийнявши кузена помилково за начальника руху, на якого кузен трохи походив, намагався взяти в нього iнтерв’ю.

Майже нiхто, в тому числi залiзничники, не пов’язували це з марсiанами.

Я потiм читав у якiйсь газетi, нiбито ще вранцi в недiлю «весь Лондон був наелектризований повiдомленнями з Вокiнга».

Насправдi нiчого подiбного не було.

Бiльшiсть мешканцiв Лондона вперше почули про марсiан тiльки в понедiлок вранцi, коли вибухнула панiка. Навiть тi, хто читав газети, не вiдразу зрозумiли поспiхом написане повiдомлення. Бiльшiсть лондонцiв недiльних газет не читали. Крiм того, лондонцi так упевненi у своiй безпецi, а сенсацiйнi качки такi звичайнi в газетах, що нiхто особливо не переймався цiею заявою.



Вчора, близько сьомоi години дня, марсiани вийшли з цилiндра i, рухаючись пiд захистом бронi з металевих щитiв, ущент зруйнували станцiю Вокiнг i навколишнi будинки i знищили цiлий батальйон. Подробицi невiдомi. Кулемети виявилися безсилими проти iх бронi; польовi гармати були виведенi з ладу. У Чертсi спрямованi роз’iзди гусар. Марсiани, мабуть, повiльно просуваються до Чертсi або Вiндзор. У Захiдному Серрею тривога. Зводяться землянi змiцнення, щоб перепинити доступ до Лондона.


Це було надруковано в «Сандi Сан», а в «Реферi» дотепний фейлетонiст писав, що все це скидаеться на панiку в селi, де несподiвано розбiгся мандрiвний звiринець.

Нiхто в Лондонi толком не знав, що таке броньованi марсiани, але чомусь вперто повзли чутки, що чудовиська дуже неповороткi. «Повзають», «насилу тащаться» – такi вирази траплялися майже в усiх перших повiдомленнях. Жодну з телеграм не написав очевидець подiй.

Недiльнi газети друкували екстренi випуски в мiру отримання свiжих новин та навiть коли iх не було. Тiльки ввечерi газети отримали урядове повiдомлення, що населення Уолтона, Вейбриджа i всiеi округи евакуюеться до Лондона, – i бiльше нiчого.

Вранцi кузен пiшов до церкви при приютськiй лiкарнi, досi не знаючи про подii минулоi ночi. У проповiдi пастора вiн вловив туманнi натяки на якесь вторгнення; крiм того, було прочитано особливу молитву про послання свiтовi. Вийшовши з церкви, кузен купив номер «Реферi». Стривожений новинами, вiн вирушив на вокзал Ватерлоо довiдатися, чи вiдновлено залiзничний рух. На вулицях було звичайне святкове пожвавлення – омнiбуси, екiпажi, велосипеди, багато гарно вбраних людей; нiхто особливо не хвилювався через новини. Всi були заiнтригованi, але якщо хто i турбувався, то не за себе, а за своiх рiдних, якi жили поза мiстом.

На вокзалi кузен уперше почув, що до Вiндзора i Чертсi потяги не ходять. Носii сказали йому, що зi станцiй Байфлiт i Чертсi отримано вранцi кiлька важливих телеграм, але телеграф чомусь не працюе.

Кузен не мiг домогтися бiльш точних вiдомостей. «Близько Вейбриджа йде бiй» – от i все, що вони знали.

Рух поiздiв було порушено.

На платформi цiлий натовп чекав на приiзд рiдних i знайомих iз пiвденного заходу. Якийсь сивий джентльмен лаяв Пiвденно-Захiдну компанiю.

Прийшли пара потягiв з Рiчмонда, Путнi i Кiнгстона, приiхали люди, що на свято хотiли покататися на човнах. Вони розповiдали, що шлюзи замкненi i що вiдчуваеться тривога. Мiй кузен розговорився з якимось молодиком.

– Купа народу iде в Кiнгстон на вiзках, на чому попало, зi скринями, з усiм скарбом, – розповiдав той. – Їдуть з Молса, Вейбриджа, Волтона i кажуть, що близько Чертсi чутно канонаду i що кавалеристи велiли скорiше вибиратися, бо наближаються марсiани. Ми чули гарматнi пострiли бiля Гемптон-Корту, але подумали, що це грiм. Що означае уся ця чортiвня? Адже марсiани не можуть вилiзти зi своеi ями, правда?

Мiй кузен нiчого не мiг на це вiдповiсти.

Трохи згодом вiн зауважив, що якесь занепокоення передаеться i пасажирам пiдземки; недiльнi екскурсанти почали чомусь завчасно повертатися з усiх пiвденно-захiдних околиць: з Барнса, Вiмблдону, Рiчмонд-парку, Кью i iнших; але нiхто не мiг повiдомити нiчого, крiм туманних чуток.

Всi пасажири, що поверталися з кiнцевоi станцii, здавалося, були чимось стурбованi.

Близько п’ятоi години люди, що зiбралася на вокзалi, дуже здивувалися через те, що вiдкрили рух мiж Пiвденно-Схiдною та Пiвденно-Захiдною лiнiями, зазвичай закритий, а також тому, що з’явилися вiйськовi ешелони i платформи з важкими снарядами. Це були снаряди з Вулвiча, призначенi для захисту Кiнгстона.

Публiка обмiнювалася жартами з солдатами: «Вони вас з’iдять», «Йдемо приборкувати звiрiв», i так далi. Незабаром з’явився загiн полiцейських i став очищати вокзал вiд публiки.

Мiй кузен знову вийшов на вулицю.

Дзвони дзвонили на вечiрню, i колона дiвчат iз Армii порятунку йшла спiваючи по Ватерлоо-роуд.

На мосту натовп цiкавих дивилася на дивну буру пiну, яка клаптями пливла вниз за течiею. Сонце сiдало, вежi Бiг-Бена i палати парламенту чiтко вимальовувалися на ясному безтурботному небi; воно було золотисте, з червонувато-лiловими смугами.

Говорили, що пiд мостом пропливло мертве тiло. Якийсь чоловiк, який сказав, що вiн вiйськовий з резерву, повiдомив моему кузеновi, що помiтив на заходi сигнали гелiографа.

На Веллiнгтон-стрит кузен побачив жвавих газетярiв, якi щойно вибiгли з Флiт-стрит з iще сирими газетами, посипаними приголомшливими заголовками.

– Жахлива катастрофа! – вигукували вони навперебiй. – Бiй пiд Вейбриджем! Докладний опис! Марсiани вiдкинутi! Лондон у небезпецi!

Кузену довелося заплатити три пенси за газету.

Тiльки тепер вiн зрозумiв, якi страшнi й небезпечнi цi чудовиська.

Вiн дiзнався, що це не просто купка маленьких неповоротких створiнь, а розумнi iстоти, що керують гiгантськими механiзмами, що вони можуть швидко пересуватися i знищувати все на своему шляху i що проти них безсилi навiть далекобiйнi гармати.

Їх описували як «величезнi павукоподiбнi машини, майже сто футiв заввишки, здатнi пересуватися зi швидкiстю експреса i викидати iнтенсивний тепловий промiнь».

Замаскованi батареi, головним чином з польових гармат, були встановленi по дорозi до Лондона. Було помiчено п’ять бойових машин, якi рухалися до Темзи; одна з них завдяки щасливому випадку була знищена. Зазвичай снаряди не досягали мети i батареi миттево змiталися тепловим променем.

Згадувалося також про важкi втрати, понесенi вiйськами; проте повiдомлення були складенi в оптимiстичному тонi.

Марсiани подекуди були вiдбитi, виявилося, що вони уразливi. Вони вiдступили до трикутника, утвореного трьома цилiндрами, що впали пiд Вокiнгом. Розвiдники з гелiографами оточили iх.

Швидко пiдводили гармати з Вiндзора, Портсмута, Олдершота, Вулвiча i навiть з пiвночi. Мiж iншим, з Вулвiча було доставлено далекобiйнi дев’яностопятитоннi снаряди, встановлено близько ста шiстдесяти гармат, головним чином для захисту Лондона. Нiколи ще в Англii з такою швидкiстю i в таких масштабах не проводилася концентрацiя вiйськових сил.

Сподiвалися, що всi наступнi цилiндри будуть надалi знищуватися особливою надпотужною шрапнеллю, яка вже виготовлена i розсилаеться.

Положення, говорилося в повiдомленнi, безсумнiвно, серйозне, але населення не повинно пiддаватися панiцi. Звичайно, марсiани жахливi, але ж iх тiльки двадцятеро проти мiльйонiв людей.

Влада мали всi пiдстави припускати, що в кожному цилiндрi, беручи до уваги розмiр, не бiльше нiж п’ятеро марсiан. Всього, значить, iх було п’ятнадцять. Щонайменше одного було вбито, а може, вже навiть i бiльше. Населення буде своечасно попереджено про наближення небезпеки, повiдомлялося в газетах, i буде вжито спецiальних заходiв для охорони мешканцiв пiвденно-захiдних передмiсть.

Закiнчувалося все це запевненнями в тому, що Лондон у безпецi, i твердим сподiванням на те, що уряд впораеться з усiма труднощами.

Цей текст був надрукований дуже крупно на ще не просохлому паперi, без коментарiв.

Цiкаво було бачити, розповiдав кузен, як безжально весь iнший матерiал газети був зiм’ятий i урiзаний, щоб дати мiсце цьому повiдомленню.

На Веллiнгтон-стрит нарозхват розкуповували рожевi аркушi екстреного випуску, а на Стрендi вже лунали вигуки цiлоi армii газетярiв. Публiка зiскакувала з омнiбусiв в гонитвi за газетами. Повiдомлення схвилювало i стурбувало натовп.

Кузен розповiдав, що вiконницi магазину географiчних карт на Стрендi були вiдчиненi i якийсь чоловiк у святковому костюмi, у лимонно-жовтих рукавичках квапливо прикрiплював до скла вiтрини карту Серрею.

Проходячи по Стренду до Трафальгар-сквер iз газетою в руцi, кузен зустрiв бiженцiв iз Захiдного Серрею.

Якийсь чоловiк iхав на возi, схожому на вiзок продавця овочiв; серед наваленого домашнього скарбу сидiли його дружина i двое хлопчикiв. Вiн iхав вiд Вестмiнстерського мосту, а слiдом за ним рухалася фура для сiна; на нiй сидiли п’ять або шiсть чоловiк, пристойно одягнених, з валiзами та вузлами.

Обличчя бiженцiв були переляканi, вони рiзко вiдрiзнялися вiд одягнених по-недiльному пасажирiв омнiбусiв. Елегантна публiка, висуваючися з кебiв, з подивом дивилася на них.

У Трафальгар-сквер бiженцi нерiшуче зупинилися, потiм повернули на схiд по Стренду.

Потiм проiхав чоловiк у робочому одязi на старовинному триколiсному велосипедi з маленьким переднiм колесом. Вiн був блiдий i забруднений.

Мiй кузен повернув до Вiкторiя-стрит i зустрiв новий натовп бiженцiв. Йому на думку спало, що вiн, може побачити мене. Вiн звернув увагу на незвично велику кiлькiсть полiсменiв, що регулювали рух.

Деякi з бiженцiв розмовляли з пасажирами омнiбусiв. Один запевняв, що бачив марсiан. «Паровi котли на ходулях, кажу вам, i крокують, як люди». Бiльшiсть бiженцiв здавалися схвильованими i збудженими. Ресторани на Вiкторiя-стрит були переповненi бiженцями. На всiх кутах юрмилися люди, читали газети, збуджено розмовляли або мовчки дивилися на незвичайних недiльних гостей. Бiженцi прибували, i до вечора, за словами кузена, вулицi були схожi на Хай-стрит в Епсомi в день скачок. Мiй кузен розпитував багатьох з бiженцiв, але вони давали дуже непевнi вiдповiдi.

Нiхто не мiг повiдомити нiчого нового про Вокiнг. Хтось запевняв мого кузена, що Вокiнг було вщент зруйновано ще минулоi ночi.

– Я з Байфлiта, – казав вiн. – Уранцi приiхав велосипедист, забiгав у кожен будинок i радив тiкати. Потiм з’явилися солдати. Ми вийшли подивитися: на пiвднi дим, суцiльний дим, i нiхто не приходить звiдти. Потiм ми почули гул снарядiв у Чертсi, i з Вейбриджа повалив народ. Я замкнув будинок i теж пiшов геть.

У натовпi було чути нарiкання, уряд лаяли за те, що вiн не здатен був вiдразу впоратися з марсiанами.

Близько восьмоi години в пiвденнiй частинi Лондона ясно чулася канонада. На головних вулицях ii заглушав шум руху, але, спускаючись тихими провулками до рiчцi, кузен ясно розчув гул снарядiв.

О дев’ятiй годинi вiн iшов вiд Вестмiнстера до своеi квартири у Рiджент-парку.

Вiн дуже хвилювався за мене, розумiючи, наскiльки серйозне положення.

Як i я в нiч проти суботи, вiн заразився вiйськовою iстерiею. Вiн думав про бiженцiв, намагався уявити «паровi котли на ходулях» сто футiв заввишки.

На Оксфорд-стрит проiхало кiлька возiв з бiженцями; на Мерiлебон-роуд теж; але чутки поширювалися так повiльно, що Рiджент-стрит i Портленд-роуд були, як завжди, повнi людей, хоча подекуди обговорювалися останнi подii.

У Рiджент-парку, як звичайно, пiд газовими лiхтарями прогулювалися мовчазнi парочки.

Нiч була темна i тиха, трохи задушлива; гул снарядiв долинав з перервами; пiсля пiвночi на пiвднi блиснуло щось на подiбне до зiрницi.

Кузен читав i перечитував газету, тривога його зростала. Вiн не мiг заспокоiтися i пiсля вечерi знову пiшов безцiльно блукати мiстом.

Повернувшись, вiн марно спробував сiсти за конспекти.

Вiн лiг спати пiсля пiвночi, йому снилося щось лиховiсне, але не минуло й двох годин, як його розбудили стукiт дверних молоточкiв, тупотiння нiг по брукiвцi, вiддалений барабанний бiй i дзвони. На стелi спалахували червонi вiдблиски. Вiн лежав i не мiг зрозумiти, що сталося. Настав день чи всi збожеволiли?

Потiм вiн схопився з лiжка i пiдбiг до вiкна.

Його кiмната мiстилася нагорi; вiдчинивши вiкно, вiн почув крики з обох кiнцiв вулицi.

З вiкон висовувалися i перегукувалися заспанi, напiводягненi люди.

– Вони йдуть! – кричав полiсмен, стукаючи в дверi. – Марсiани наближаються! – І поспiшав до наступних дверей.

З казарми на Олбенi-стрит чулися барабанний бiй i звуки труби; зi всiх церков доносився бурхливий, безладний сполох.

Грюкали дверi; темнi вiкна будинкiв спалахували жовтими вогниками.

Вулицею щодуху промчала закрита карета, шум колiс пролунав з-за рогу, перейшов в оглушливий гуркiт пiд вiкном i завмер десь далеко.

Слiдом за каретою пронеслися два кеби – авангард цiлоi низки екiпажiв, що мчали до вокзалу Чок-Фарм, де можна було сiсти в спецiальнi поiзди Пiвнiчно-Захiдноi залiзницi.

Мiй кузен довго дивився з вiкна; вiн бачив, як полiсмени перебiгали вiд дверей до дверей, стукаючи молотком i сповiщаючи ту саму незбагненну новину.

Раптом дверi позаду нього вiдчинилися i ввiйшов сусiд, який займав кiмнату навпроти, вiн був у сорочцi, брюках i туфлях, пiдтяжки бовталися, волосся його було скуйовджене.

– Що за чортiвня? – запитав вiн. – Пожежа? Чому така метушня?

Вони висунулися з вiкна, намагаючись зрозумiти, що кричать полiсмени. З бiчних вулиць повалив народ, зупиняючись купками.

– В чому рiч, чорт забирай? – вигукнув сусiд.

Мiй кузен щось вiдповiв йому i став одягатися, пiдбiгаючи з кожною рiччю до вiкна, щоб бачити, що вiдбуваеться на вулицi.

З-за рогу вискочили газетярi з незвично раннiми випусками газет, кричачи на все горло:

– Лондону загрожуе удушення! Укрiплення Кiнгстона i Рiчмонда прорванi! Кровава битва в долинi Темзи!

Усюди, у квартирах першого поверху, в усiх сусiднiх будинках i далi, на iнших вулицях, у районi Вестберi-парку i Сент-Панкреса, на заходi i на пiвночi – в Кiльбернi, Сен-Джонс-Вудi i Гемпстедi; на сходi – в Шордiчi, Хайберi, Хаггерстонi i Хокстонi; на всiй величезнiй вiдстанi вiд Ілiнга до Істгема, люди, протираючи очi, вiдчиняли вiкна, визирали на вулицю, ставили безцiльнi запитання i поспiшно одягалися.

Перший подих панiки пронiсся вулицями. Страх заволодiвав мiстом.

Лондон, який спокiйно i бездумно заснув у недiлю ввечерi, прокинувся ранком у понедiлок пiд загрозою смертельноi небезпеки.

Оскiльки кузен зi свого вiкна не змiг нiчого з’ясувати, вiн спустився вниз i вийшов на вулицю.

Над дахами рожевiла зоря. Натовп бiженцiв дедалi збiльшувався.

– Чорний дим! – чув вiн вигуки. – Чорний дим!

Було ясно, що панiка неминуче охопить усе мiсто. Нерiшуче постоявши бiля пiд’iзду, кузен покликав газетяра i купив газету.

Газетяр побiг далi, продаючи газети на ходу по шилiнгу, – гротескне поеднання користi й панiки.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22966611&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.