Нездоланний
Лi Чайлд


Джек Ричер випадково потрапляе у мiстечко з дивною назвою Материн Спочинок. Чому його так назвали? Це едине, що цiкавить колишнього копа. Замiсть вiдповiдi доля зводить його з Мiшель Ченг. Жiнка – детектив, шукае свого зниклого колегу Кiвера. Разом вони розслiдували одну нескладну справу, яка несподiвано повернула на iнше… Ричер вирiшуе допомогти з пошуками. Та дуже швидко з’ясовуе: тутешнi мешканцi занадто пiдозрiлi. Інакше навiщо iм стежити за ним i намагатися вбити? Що ж тут насправдi вiдбуваеться?..





Лi Чайлд

Нездоланний



© Lee Child, 2015

© Сorbis Images.com / Michael Interisano, Ben Pipe, Eric Schmidt, обкладинка, 2016

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016




Нездоланний


Присвячуеться Дарлi Андерсон,

моему агентовi впродовж двадцяти рокiв,

iз глибокою вдячнiстю





1


Такого здорованя, як Кiвер, нелегко було зрушити з мiсця. Все одно, що намагатися скинути водяний матрац iз гiгантського двоспального лiжка. Через те поховали його неподалiк будинку. У будь-якому разi це мало сенс. До збору врожаю залишався ще мiсяць, тому поля поки що не чiпатимуть, залишаеться лише повiтря. А для такого хлоп’яги, як Кiвер, вони точно використають повiтря. Його, безсумнiвно, шукатимуть лiтаками, гелiкоптерами, а може, навiть i безпiлотниками.

Вони почали опiвночi, бо саме ця пора була найбезпечнiшою. Вони стояли посеред десяти тисяч акрiв порожнечi, i единою рукотворною спорудою в полi iхнього зору була залiзнична колiя в схiдному напрямку, проте вечiрнiй поiзд пiшов п’ять годин тому, а до ранкового залишалось iще сiм годин. Отже, жодних допитливих очей. У iхньому канавокопачi було чотири фари над кабiною водiя, так само, як у бiльшостi iграшкових вантажiвок, i разом цi чотири яскравi струменi утворювали широкий потiк галогенного свiтла. А отже, видимiсть не була наразi проблемою. Вони розпочали копати у свинарнику, який уже сам по собi стане неабиякою перешкодою для пошукiв. Кожна свиня важила понад двiстi фунтiв[1 - В англомовних краiнах 1 фунт – одиниця вимiру маси, яка дорiвнюе 0,45359237 кiлограма. (Тут i далi прим. пер.)], i, звiсно, кожна свиня стояла на чотирьох ногах. Тут завжди було брудно. Знадвору не було жодних шансiв щось побачити, навiть за допомогою тепловоi камери. Зображення одразу б стало розпливчастим вiд дихання тварин i вiд купи iхнiх паруючих випорожнень.

Досить надiйно.

Свинi – землерийнi тварини, тому вони копали глибоко. Це теж не було проблемою. У iхнього канавокопача була довга штанга, i тому копав вiн ритмiчно, плавними, проте чiткими рухами, викопуючи по сiм футiв землi за один раз; його гiдравлiчнi поршнi миготiли пiд струменями свiтла, а двигун то пихкотiв, то гуркотiв, то затихав; кузов пiдiймався та опускався щоразу, коли нова порцiя землi вiдкидалася набiк. Коли яма стала достатньо глибокою, вони вiдiгнали машину назад та розвернули ii iншим боком, щоб за допомогою переднього ковша скинути в неi Кiвера, роздираючи його шкiру, перекочуючи та купаючи тiло в болотi, аж поки воно не перекотилося через край ями та не вдарилося об ii дно iз глухим гуком у свiтлi фар канавокопача.

Але дещо пiшло не так, i сталося це саме тiеi митi.

Вечiрнiй потяг прибув на п’ять годин пiзнiше за графiк. Уже наступного ранку по радiо повiдомили, що через один несправний локомотив за сотню миль[2 - Миля – британська та американська мiра довжини. 1 миля дорiвнюе 1760 ярдiв, або 5280 футiв, або 1609,344 метра.] на пiвдень вiд цiеi станцii утворився затор. Проте тiеi митi вони цього не знали. Усе, що почули тодi, – це протяжний сигнал свистка десь удалинi, а тому iм залишалося лише стояти та споглядати, як стукотять дедалi ближче та ближче довжелезнi освiтленi вагони, один за одним, наче якесь сновидiння, якому немае кiнця. Але врештi-решт потяг зник з очей, залишивши по собi лише скрегiт колiй, а коли й вогник останнього вагона поглинула опiвнiчна темрява, вони повернулися до роботи.



Через двадцять миль у пiвнiчному напрямку потяг почав стишувати хiд, вiн зашипiв, поволi зупиняючись, дверi вагона розчинилися, i на платформу зiйшов Джек Ричер, одразу опинившись перед елеватором для зерна заввишки з багатоповерховий будинок. По лiвий бiк вiд нього знаходилися ще чотири елеватори, кожен з них бiльший за попереднiй, а праворуч стояв неймовiрно великий металевий сарай, приблизно такий самий, як ангар для лiтакiв. На стовпах на однаковiй вiдстанi один вiд одного височiли протитуманнi лiхтарi, якi пронизували темряву променями свiтла. Згусток туману в нiчному повiтрi стояв перед очима, наче важлива дата в календарi. Лiто добiгало кiнця та поступалося мiсцем осенi.

Ричер стояв на мiсцi, а позаду нього потяг уже набирав швидкостi, рухаючись зi скреготом, пихтiнням, повертаючись до свого звичного заколисуючого ритму: тук-тук, тук-тук… А тодi потяг став рухатися ще швидше, розвiваючи потоком повiтря одяг Ричера. Вiн був единим, хто вийшов iз потяга на цiй станцii. Не дивно. Це мiсце аж нiяк не можна було назвати популярним серед туристiв. Було в ньому багато провiнцiйного. Єдинi зручностi для вiдвiдувачiв помiстилися мiж елеваторами та велетенським сараем, i складалися вони лише з маленького будиночка, у якому знаходилися i мiсця для очiкування, i квитковi каси. Цей будиночок було споруджено в традицiйному залiзничному стилi, i нагадував вiн швидше якусь дитячу iграшку, незграбно помiщену мiж двома блискучими бочками iз нафтою.

Але на вивiсцi на всю довжину було написано те, заради чого Ричер i прибув сюди: «Материн Спочинок». Вiн уже бачив цю назву на картi, i ще тодi йому здалося, що це просто чудова назва для залiзничноi станцii. Ричер припустив, що колись давно на цьому ж мiсцi пролягав шлях каравану фургонiв i щось мусило тут вiдбутися. Можливо, у молодоi вагiтноi жiнки саме тут розпочалися пологи. Уся ця штовханина подорожi просто не могла пiти iй на користь. Можливо, фургони зупинилися тут на тиждень. Чи навiть на мiсяць. Може, хтось згадав про це мiсце багато рокiв по тому. Мабуть, ii нащадок. Сiмейна легенда. Може, тут десь навiть е невеличкий, однокiмнатний музей на спогад про цю подiю?

А можливо, тут сталося дещо значно гiрше. Наприклад, тут могли поховати якусь жiнку. Занадто стареньку, щоб вона могла дiстатися до мiсця призначення. У такому випадку тут слiд шукати могильний пам’ятник на згадку про неi.

У будь-якому разi Ричер не сумнiвався, що зможе дiзнатися правду. Йому було нiкуди йти, зате вiн мав цiлу вiчнiсть часу, тому мiг собi дозволити трохи поблукати околицями. Саме тому вiн i зiйшов з потяга тут. Першим враженням стало розчарування. Вiд цiеi мiсцини вiн очiкував значно бiльшого. Його уява вже намалювала декiлька напiвзруйнованих будинкiв та покинутий загiн на одного коня. А ще невеликий музей, що помiстився б в однiй кiмнатi. Можливо, вiн навiть не працював би цiлий день. І утримувався лише опiкою волонтерiв. Можливо, ним керував би самотнiй чолов’яга з котрогось iз тутешнiх будинкiв. А ще вiн уявляв собi надгробок, можливо, мармуровий, за масивною кованою огорожею.

Та головне – вiн геть не сподiвався побачити тут розвинену сiльськогосподарську iнфраструктуру. А варто було сподiватися, мабуть. Зерно, звiсно, – ось звiдки тут i залiзниця. Його ж потрiбно якось транспортувати. Мiльярди бушелiв[3 - Бушель – мiра об’ему сипких тiл, яка дорiвнюе 8 галонам, або 36,6 лiтра.] та мiльйони тонн щороку. Вiн зробив крок убiк та подивився в простiр мiж будiвлями. Навкруги було темно, проте вiн усе одно змiг розрiзнити обриси напiвкруглих халуп. Найiмовiрнiше, саме тут мешкають працiвники станцii. Вiн побачив свiтло, i понад усе йому захотiлося, щоб там був мотель, або хоча б iдальня, або i те i iнше.

Вiн пiшов до виходу, ухиляючись за звичкою вiд променiв свiтла, проте невдовзi зрозумiв, що останнiй лiхтар неможливо обiйти, бо той знаходився просто над вхiдними воротами. Тому Ричер вирiшив повнiстю змiнити намiчений курс i пройшов крiзь передостаннiй промiнь свiтла.

Саме цiеi митi з темряви вийшла жiнка. Лише за два кроки подолавши вiдстань мiж ними, вона енергiйною ходою наблизилась до нього з виразом неймовiрноi радостi, що побачила його. У кожному ii жестi вiдчувалось полегшення. А тодi воно зникло. Вона враз засмутилася. Жiнка завмерла на мiсцi i сказала лише едине слово:

– Ох…

Вона була азiаткою. Проте ii не можна було назвати маленькою. Сто сiмдесят п’ять сантиметрiв заввишки, а може, i всi сто сiмдесят сiм. І статура в неi була вiдповiдна. Не кiстлява. Не схожа на худеньке дiвчисько. Їй було десь пiд сорок, припустив Ричер. Довге волосся, одягнена в джинси та футболку пiд коротким бавовняним пальто. На ногах у неi були черевики на шнурiвцi.

Вiн сказав:

– Доброго вечора, мадам.

Вона подивилась кудись повз нього. Вiн сказав:

– Я тут единий пасажир.

Тодi вона подивилась йому у вiчi. Вiн продовжив:

– Нiхто бiльше не вийшов iз потяга на цiй станцii. Думаю, ваш друг уже не приiде.

Вона запитала:

– Мiй друг?

Жодного акценту. Звичайна американська вимова. Таку можна було почути на кожному кроцi.

Вiн запитав:

– Чому б iще ви сюди прийшли, окрiм як зустрiти потяг? Не бачу iншого пояснення. Думаю, зазвичай тут нiкого не зустрiнеш опiвночi.

Вона промовчала. Вiн сказав:

– Тiльки не кажiть менi, що ви чекаете тут вiд сьомоi вечора.

– Я не знала, що потяг запiзнюеться, – вiдповiла вона, – тут немае мобiльного зв’язку. І на станцii не було нiкого, хто мiг би мене попередити. А ще «Понi Експрес»[4 - «Понi Експрес» («Pony Express») – поштова служба у США у ХІХ столiттi, яка використовувала перекладних коней та iндiйських понi. Маршрут зони ii обслуговування пролягав мiж штатами Мiссурi та Калiфорнiя.], здаеться, сьогоднi не працюе.

– Його не було в моему вагонi. І у двох сусiднiх також.

– Кого не було?

– Вашого друга.

– Ви навiть не знаете, як вiн виглядае.

– Ну, вiн точно високий, – вiдповiв Ричер. – Ось чому ви аж пiдстрибнули, коли мене побачили. Ви нас сплутали, принаймнi на якусь мить. А в моему вагонi не було бiльше високих чоловiкiв, i у двох iнших також.

– Коли наступний потяг?

– О сьомiй ранку.

Вона запитала:

– Хто Ви такий i навiщо сюди приiхали?

– Я лише проiжджаю повз.

– Це потяг проiхав повз. Але не ви. Ви зiйшли з нього.

– Ви знаете все про цю мiсцину?

– Я не знаю про неi нiчого.

– Вам не траплявся музей чи могильний камiнь поблизу?

– Чому ви тут?

– Залежить вiд того, хто питае.

Вона на хвилину замислилась, а тодi вiдповiла:

– Нiхто.

Ричер запитав:

– Десь тут е мотель?

– Я живу в мотелi.

– Як там?

– Мотель як мотель.

– Менi пiдходить, – вiдповiв Ричер. – Там е вiльнi мiсця?

– Я б дуже здивувалась, якби iх там не було.

– Гаразд, проведiть мене туди. Вам не слiд залишатися тут на нiч. Я прокинуся на свiтанку i постукаю у ваш номер перед виходом. Сподiваюся, ваш друг приiде зранку.

Жiнка нiчого не вiдповiла. Вона лише мовчки ще раз обвела поглядом порожнi колii, а тодi розвернулася i попрямувала до виходу.




2


Мотель виявився бiльшим, нiж Ричер очiкував. Це був двоповерховий дiм, зведений у виглядi пiдкови, у якiй вмiстилося тридцять номерiв та величезна дiлянка для паркування. Проте далеко не всi мiсця на стоянцi були зайнятi. Мотель був майже наполовину порожнiм. Це була проста з вигляду будiвля, споруджена з поштукатурених блокiв та пофарбована в тiлесний колiр, а всерединi були металевi сходи та поручнi, пофарбованi в коричневий колiр. Нiчого особливого. Але все виглядало охайним та доглянутим. І всюди свiтилися лампочки. Зовсiм не найгiрше з того, що коли-небудь траплялося Ричеровi.

Адмiнiстрацiя знаходилася на першому поверсi, лiворуч. За столом сидiв портье. Вiн був опецькуватим лiтнiм чоловiком iз великим животом та якимось скляним на вигляд оком. Вiн дав жiнцi ключ вiд двiстi чотирнадцятого номера, i вона мовчки вийшла. Ричер запитав у портье про вартiсть ночiвлi, на що той вiдповiв:

– Шiстдесят баксiв.

Ричер перепитав:

– За тиждень?

– За нiч.

– Я ж не сьогоднi на свiт народився.

– І що б це мало означати?

– Я побував у багатьох мотелях.

– То й що?

– Не бачу тут нiчого, за що можна вiддати шiстдесят баксiв. Хiба що двадцять.

– Яких двадцять? Тi кiмнати недешево коштують.

– Якi це «тi» кiмнати?

– Тi, що нагорi.

– Менi й унизу буде непогано.

– Хiба ви не хочете бути бiля неi?

– Бiля кого?

– Вашоi подруги.

– Нi, – вiдповiв Ричер. – Я не хочу бути бiля неi.

– Внизу кiмнати по сорок доларiв.

– Двадцять. У вас половина номерiв порожнем стоять. Ваш бiзнес майже на межi. Краще заробити двадцять доларiв, анiж нiчого.

– Тридцять.

– Двадцять.

– Двадцять п’ять.

– Згода, – сказав Ричер.

Вiн дiстав iз кишенi згорток iз грошима й витяг звiдти десятку, двi п’ятiрки i п’ять купюр по одному доларовi. Вiн поклав грошi на прилавок, i одноокий портье обмiняв купюри на ключ iз дерев’яним брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шiсть». Коли вiн витягнув ключ iз шухляди, Ричер помiтив переможну усмiшку на обличчi одноокого.

– У дальньому кутi, – сказав портье. – Пiд сходами.

А сходи були металевими, i тому вони б достоту турбували грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно не найкращий номер у мотелi. Жалюгiдна помста. Але Ричеровi було байдуже. Вiн мiг би закластися, що сьогоднi останнiм ляже спати в цьому мотелi. Вiн геть не очiкував на iнших запiзнiлих гостей. Ричер сподiвався, що ця нiч мине спокiйно i нiхто його бiльше не потурбуе.

Вiн подякував портье i вийшов, тримаючи ключ у руцi.



Одноокий портье почекав тридцять секунд, а тодi взявся за телефон на столi, набрав чийсь номер i сказав у слухавку:

– Вона зустрiла чоловiка iз потяга. Було вже пiзно. Вона прочекала на нього п’ять годин. Вона привела його сюди, i вiн винайняв номер.

Крiзь потрiскування почулося запитання, i одноокий портье вiдповiв:

– Іще один здоровань. Клятий сучий син. Вiн менi увесь мозок виiв, торгуючись за номер. Я поселив його у сто шостому, у дальньому кутi.

Ще одне запитання крiзь трiск, i ще одна вiдповiдь:

– Не звiдси. Я на своему мiсцi.

У слухавцi знову почулось трiскотiння, але цього разу тембр був зовсiм iншим, та й сам тон розмови змiнився. Вiн став радше наказовим, анiж запитальним. Одноокий сказав:

– Гаразд.

Тодi вiн поклав слухавку, здiйнявся на ноги, вийшов з-за столу, винiс розкладний стiлець зi сто другого номера, який зараз пустував, а тодi перенiс стiлець на тротуар, звiдки йому було однаково добре видно i своi дверi, i дверi до сто шостого номера. «Ти бачиш звiдти його номер? – прозвучало запитання, i ще: – Пiдсунь свiй зад так, щоб ти мiг спостерiгати за ним усю нiч!» – линула слiдом за ним указiвка.

Одноокий тип завжди виконував указiвки, iнодi неохоче, як-от зараз, але вiн усе одно прилаштував свiй стiлець пiд правильним кутом i вмостився на незручному пластику. На вулицi, просто пiд нiчним небом. Не найулюбленiше заняття для нього, достоту.



Зi свого номера Ричер почув скрипiння розкладного стiльця на асфальтному тротуарi, але не надав цьому значення. Звичайний нiчний звук, нiчого пiдозрiлого, в усякому разi, – це ж не пострiл рушницi, не свист леза, яке саме повертають у пiхви, а отже, жодних причин для хвилювання такоi врiвноваженоi людини, як вiн. Єдине, що могло трапитися з ним неврiвноваженого, – це тупання нiг у зашнурованих черевиках по узбiччю чи стук у дверi, тому що жiнка зi станцii просто мусила мати багато запитань та надii отримати на них вiдповiдi. «Хто ви такий i навiщо сюди приiхали?»

Але Ричер чув скрипiння, а не тупання нiг чи стук у дверi, i тому не звернув на цей звук уваги. Вiн склав своi штани та обережно поклав iх пiд матрац, потiм змив у душi весь бруд, що прилип до нього за день, i залiз пiд ковдру. Вiн накрутив будильник на шосту ранку, потягнувся, позiхнув i нарештi заснув.

Свiтанок грав золотими барвами, без жодного натяку на рожевi чи пурпуровi вiдтiнки. Небо було вицвiлого блакитного кольору, наче стара сорочка, яку випрали тисячу разiв. Ричер знову прийняв душ, одягнувся i вийшов назустрiч новому дню. Вiн одразу помiтив порожнiй розкладний стiлець, якого хтось залишив просто посеред дороги, але чомусь це не викликало в нього жодних роздумiв. Вiн почав пiдiйматися металевими сходами так тихо, наскiльки це було можливо, перетворюючи звичний для них дзенькiт на глухий ритмiчний стукiт, iз великою обережнiстю стаючи на кожну наступну сходинку. Вiн знайшов двiстi чотирнадцятий номер i постукав у його дверi впевненим, але обережним рухом, саме так, як, на його думку, мав би зробити коридорний у пристойному готелi. «Мадам, ваш будильник, як ви i просили». У неi було сорок хвилин у запасi. Десять на те, щоб зiбрати речi, десять на те, щоб прийняти душ, i ще десять хвилин, щоб дiстатися залiзничноi станцii. А отже, вона прийде задовго до прибуття ранкового потяга.

Ричер обережно спустився сходами вниз i вийшов на вулицю, яка своiми розмiрами нагадувала радше цiлу площу. Вiн подумав, що там легко могли б розвертатися та шикуватися перед мостовими вагами повiльнi та громiздкi вантажiвки, що везуть продукти з фермерських угiдь, а ще там могло б умiститися декiлька пунктiв прийому та елеваторiв для мiшкiв iз зерном. На асфальтi навiть видно було слiди вiд шин цих вантажних авто. Масштаби просто вражали. Мабуть, тут знаходився центр, який обслуговував навколишню мiсцевiсть, а в цiй частинi Америки це могло означати населенi пункти в радiусi до двохсот миль. Це пояснювало наявнiсть тут великого мотелю. Скорiш за все, у ньому зупинялися фермери, що приiздили з усiх усюд i мусили десь перебути нiч перед поiздкою на потягу до якогось вiддаленого мiстечка або пiсля неi. Може, вони прибували сюди всi одночасно, певноi пори року, коли був найбiльший попит на товар i його слiд було продати до великого мiста, наприклад до Чикаго. Ось чому в мотелi було тридцять номерiв.

Ця широка вулиця, чи торговельна площа, чи що б це не було, простягалась iз пiвдня на пiвнiч. Їi схiдним кордоном були залiзничнi колii та блискучi будiвлi, а захiдною межею було те, що нагадувало центральну вулицю в мiстечку. Там розташувалися i мотель, i iдальня, i навiть унiверсам. За цими будiвлями було мiсто, яке розляглося широким пiвколом у захiдному напрямку. Невеличке мiстечко. Розкиданi тут i там простенькi сiльськi будиночки. Усього тисяча мешканцiв, а може, навiть менше.

Ричер прямував широкою вулицею у пiвнiчному напрямку, шукаючи шлях, який мав би залишитись вiд каравану фургонiв. Вiн припустив, що це мае бути десь поруч, у напрямку зi сходу на захiд, бо ж у цьому i був увесь сенс караванiв. «Рушай на захiд, юначе». Чудовi були часи. Раптом вiн побачив переiзд за п’ятдесят ярдiв попереду, саме за останнiм елеватором. Перпендикулярно до дороги, просто зi сходу на захiд. Справа його освiтлювало яскраве сонце, проте злiва вiн ховався у довгiй тiнi.

Бiля переiзду не було жодних шлагбаумiв, лише червонi лiхтарi. Ричер ступив на колiю i подивився в пiвденному напрямку, звiдки вiн i прийшов. Щонайменше на милю звiдси не було жодних iнших залiзничних переiздiв. Принаймнi на таку вiдстань вiн мiг бачити в цьому тьмяному свiтлi. Проте й у пiвнiчному напрямку не було жодних переiздiв на вiдстанi однiеi милi звiдси. А це означало, що якщо Материн Спочинок справдi лежав на шляху мiж сходом та заходом, то Ричер цiеi митi стояв саме в цьому мiсцi.

Переiзд був досить широким, iз невеликими горбочками, можливо, через те, що його насипали iз грунту мiлководних канав, якi викопали по обидва боки вiд колiй. Поверхня його була вкрита сiрим асфальтом, який вицвiв вiд давностi та потрiскався в деяких мiсцях вiд змiни погоди, а з краю виглядав неохайно, як замерзла лава. Колiя йшла чiтко прямо, наскiльки могло бачити око.

Дуже навiть можливо. Каравани рухалися якомога прямо. А хiба в них не було такоi можливостi? Нiхто б не наважився робити зайвi милi колii задля розваги. Головний машинiст керувався би дороговказом десь удалинi, а iншi просто йшли б слiдом за ним, а вже через рiк новий потiк фургонiв рушив тiею самою колiею, а ще через рiк хтось би нанiс цей шлях на мапу. А ще через сто рокiв сюди приiхали б люди iз державного дорожнього вiддiлу iз вантажiвками, вщерть наповненими асфальтом.

На схiд звiдси нiчого не було видно. Жодного невеличкого музею, жодного мармурового могильного каменя. Лише дорога помiж безкiнечними полями з уже майже достиглим зерном. Але в iншому напрямку, на захiд вiд колiй, дорога проходила через мiсто, через його так званий центр, який знаходився мiж шiстьма кiлькаповерховими будиночками. У кутку за ними виднiлася величезна дiлянка землi, яка простягалася на сто ярдiв. Наче футбольне поле. Тут розташовувалося представництво з продажу сiльськогосподарського iнвентарю. Величезнi машини та чудернацькi трактори, усi новенькi та сяючi. Злiва, у маленькому будиночку, який ранiше, мабуть, був чиiмось скромним помешканням, знаходилася фiрма, що продавала товари для ветеринарiв.

Ричер повернув i попрямував старенькою стежиною на захiд через мiстечко, пiдставляючи спину пiд слабкi, але теплi сонячнi променi.



У приймальнi мотелю одноокий портье набрав телефонний номер i, коли на тому кiнцi дроту зняли слухавку, сказав:

– Вона знову пiшла до залiзницi. Тепер вона зустрiчатиме i ранковий потяг. Скiльки ще людей вони пришлють?

У слухавцi почувся довгий трiск, це точно було не запитання, але i не вказiвка. Тон був м’якшим. Можливо, його пiдбадьорювали. Чи запевняли в чомусь. Одноокий сказав:

– Гаразд, згода.

І поклав слухавку.



Ричер пройшов шiстьма кварталами вперед i шiстьма назад i побачив безлiч цiкавого. Вiн побачив будинки, у яких досi мешкали звичайнi люди, i будинки, якi вже переобладнали на офiси для людей, що торгували добривом та насiнням; а ще вiн помiтив примiщення, де працював ветеринар, що лiкував велику рогату худобу. Вiн побачив однокiмнатне примiщення, де мiстилась адвокатська контора. Вiн побачив автозаправку, що розташувалася через один квартал у пiвнiчному напрямку; i залу, де грали в бiльярд; i магазин, де торгували лише пивом та льодом; i ще один магазин, де единим товаром були гумовi чоботи та фартухи. А ще вiн побачив пральню, i шиномонтаж, i мiсце, де продавалися липучi пiдошви до черевикiв.

Нiякого нi музею, нi пам’ятника вiн не помiтив. Що, в принципi, було зрозумiлим. Вони необов’язково мусили розташовувати таку пам’ятку одразу бiля входу в мiсто. Можливо, вона знаходиться через один-два квартали звiдси, з поваги до того, кому ii присвячено, а ще для того, щоб уникнути вандалiзму.

Вiн звернув зi стежини на бiчну вуличку. Очевидно, мiсто планували подiлити на квадрати, проте воно розрослося пiвколом. Деякi дiлянки виглядали привабливiшими за iншi. Наче в тих гiгантських елеваторiв було власне гравiтацiйне поле. Найвiддаленiшi дiлянки землi не були настiльки ж розвиненими, як центральнi. Ближче до верхiвки цього пiвкола будiвлi стояли тiснiше одна до одноi. У будинку, що стояв осторонь стежини, розташувалися однокiмнатнi помешкання, якi ранiше були, швидше за все, простими сараями чи гаражами i бiльше нагадували торговi палатки на стихiйному ринку для людей, що пожертвували акром землi заради фруктiв та овочiв. Ще там був магазин, де можна було переказати кошти через «Вестерн Юнiон» чи «МанiГрам», скористатися копiювальним пристроем, факсом або ж вiдiслати щось через FedEx, UPS чи DHL. Поруч розташувався офiс аудиторськоi компанii, проте зараз вiн виглядав покинутим.

Жодного музею чи пам’ятника. Вiн обходив цi квартали вздовж i впоперек, проходячи повз низькi халупи, повз майстерню з ремонту дизельних двигунiв, повз пустирi, густо порослi бур’янами. Вийшов на iншому кiнцi широкоi вулицi. Вiн обiйшов уже пiвмiста. Усе одно жодного музею чи пам’ятника.

Вiн побачив, як прибув ранковий потяг. Схоже було, що той просто гаряче та нетерпляче прагне зупинитися. Звiдси неможливо було побачити, чи хтось зiйшов iз нього. Густо розташованi будинки закривали весь краевид.

Вiн зголоднiв. Попрямував до площi, майже повертаючись на свою вiдправну точку, залишаючи позаду унiверсам та йдучи прямiсiнько до iдальнi.



Цiеi митi дванадцятирiчний онук власника мотелю прошмигнув до унiверсаму, прямiсiнько до телефону-автомата, який висiв на стiнi всерединi. Вiн укинув до телефону монети, набрав номер, i коли на тому кiнцi зняли слухавку, хлопець сказав:

– Вiн обшукуе мiсто. Я за ним весь час слiдкував. Вiн оглядае мiсцевiсть. Квартал за кварталом.




3


У iдальнi було чисто, приемно та затишно, але, незважаючи на все це, вона все одно була лише закладом, де головною метою було якнайшвидше обмiняти калорii на грошi. Ричер обрав високий столик у дальньому правому кутку i сiв боком, щоб мати змогу бачити зал повнiстю. Приблизно половина столикiв була зайнята, здебiльшого людьми, якi намагалися пiдзарядитися енергiею перед початком важкого робочого дня. Пiдiйшла офiцiантка iз заклопотаним виглядом, проте з професiйною стриманiстю, i Ричер замовив снiданок, який заклад пропонував сьогоднi, а це були млинцi, яйця та бекон, але перш за все каву – найважливiше.

Офiцiантка повiдомила, що заклад пропонуе безкоштовну каву в необмеженiй кiлькостi. Ричеру це одразу сподобалось.

Вiн саме допивав свое друге горнятко кави, коли увiйшла жiнка, яку вiн учора зустрiв на станцii. Вона знову була сама. На якусь мить вона завмерла на мiсцi, наче вагаючись, а тодi роззирнулась навколо, помiтила його та попрямувала до його столика. Вона сiла на порожнiй стiлець навпроти. Зблизька та за денного освiтлення вона мала значно кращий вигляд, анiж учора. Жвавi темнi очi та цiлеспрямований i виважений погляд. Проте вираз ii обличчя виказував хвилювання.

Вона сказала:

– Спасибi, що постукали у дверi.

Ричер вiдповiв:

– Без проблем.

Вона продовжила:

– Мого друга не було й на ранковому потягу.

Вiн запитав:

– Навiщо ви менi це кажете?

– Вам щось вiдомо.

– Менi?

– Чому б iще ви сходили на цiй станцii?

– А що, як я тут живу?

– Але ж не живете.

– Можливо, я фермер.

– Нiякий ви не фермер.

– Я мiг би ним бути.

– Не думаю.

– Чому це?

– У вас не було iз собою сумки, коли ви зiйшли з потяга. А це прямо протилежне тому, якби ви справдi були прив’язанi до однiеi дiлянки землi впродовж багатьох поколiнь.

Ричер на якусь мить замовк, а тодi запитав:

– Хто ви взагалi така?

– Байдуже, хто я така. Важливо лише те, хто ви такий.

– Я лише випадковий пасажир.

– Менi потрiбно знати бiльше.

– А менi потрiбно знати, хто мене розпитуе.

Жiнка нiчого не вiдповiла. Пiдiйшла офiцiантка з його замовленням у руках. Млинцi, яйця та бекон. На столi стояла пляшка iз сиропом. Офiцiантка налила йому ще одну чашку кави. Ричер узяв до рук ножа та виделку.

Жiнка зi станцii поклала на стiл вiзитку. Вона пiдсунула ii ближче до нього через липкий дерев’яний стiл. На вiзитнiй картцi стояла державна печатка. Золотисто-блакитного кольору. «Федеральне бюро розслiдувань. Спецiальний агент Мiшель Ченг».

Ричер запитав:

– Це ви?

– Так, – вiдповiла вона.

– Приемно познайомитися.

– Навзаем, – вiдповiла вона. – Сподiваюся.

– Чому це мною цiкавиться агент ФБР?

– У вiдставцi, – вiдповiла вона.

– Хто?

– Я. Я бiльше не агент ФБР. Ця вiзитка стара. Я взяла iз собою декiлька штук, коли йшла у вiдставку.

– Хiба це дозволено?

– Мабуть, нi.

– Але ви все одно менi ii продемонстрували.

– Тiльки для того, щоб привернути до себе вашу увагу. А ще для того, щоб ви менi довiряли. Тепер я працюю приватним детективом. Але не тим, який робить таемнi фото в готелях. Я хочу, щоб ви це зрозумiли.

– Навiщо?

– Менi потрiбно дiзнатись, для чого ви сюди приiхали.

– Ви марнуете свiй час. Не знаю, якi у вас проблеми, але я точно не маю до них жодного стосунку.

– Я хочу знати, чи ви також приiхали сюди по роботi. Ми можемо працювати в одному напрямку. А можемо й обое марнувати тут час.

– Я тут не по роботi. І я не дотримуюсь нiякого напрямку. Я лише випадковий перехожий.

– Ви впевненi?

– Стовiдсотково.

– Чому я маю вам вiрити?

– Менi байдуже, вiрите ви менi чи нi.

– Подивiться на це з моеi точки зору.

Раптом Ричер запитав:

– Ким ви були до того, як стали агентом ФБР?

Ченг вiдповiла:

– Я працювала офiцером полiцii в Коннектикутi. Патрульним полiцiянтом.

– Чудово. А я був вiйськовим полiцiянтом. Власне, ми колеги. У певному сенсi. Повiрте менi на слово. Я тут просто випадково.

– У яких вiйськах ви служили?

Ричер вiдповiв:

– У збройних силах.

– Що ви там робили?

– Усе, що менi наказували. Тобто всього потроху. Зазвичай я займався кримiнальними розслiдуваннями. Шахрайство, крадiжки, убивства, державнi злочини. Усе, що вчиняють люди, якщо iм це дозволити.

– Як вас звуть?

– Джек Ричер. Майор у вiдставцi, колишнiй працiвник 110-го вiддiлку вiйськовоi полiцii. Я також утратив свою роботу.

Ченг повiльно кивнула i, здаеться, трохи заспокоiлася. Але пильностi не втратила. Вона знову запитала, проте цього разу вже спокiйнiше:

– Ви впевненi, що ви тут не на завданнi?

Ричер вiдповiв:

– Абсолютно.

– Чим ви займаетесь тепер?

– Нiчим.

– Що ви хочете цим сказати?

– Те, що й сказав. Я подорожую. Переiжджаю з одного мiсця на iнше. Вiдвiдую рiзнi мiсцини. Їжджу, куди забажаю.

– Увесь час?

– Мене це влаштовуе.

– Де ви живете?

– Нiде. І всюди. Сьогоднi я живу тут.

– У вас немае дому?

– Вiн менi не потрiбен. Мене б усе одно там нiколи не було.

– Ви ранiше бували в Материному Спочинку?

– Нiколи.

– Тодi навiщо ви сюди приiхали, якщо у вас немае тут роботи?

– Я лише проiжджав повз. Це була радше моя примха, з цiкавостi – через назву цього мiсця.

Ченг на мить замовкла, а тодi раптово всмiхнулася, з трохи прихованим сумом.

– Розумiю, – сказала вона. – Я навiть уявляю собi цей фiльм. У фiнальнiй сценi показали б великим планом перекошений дерев’яний хрест iз двох дощок, збитих докупи цвяхами, а на ньому був би напис, зроблений гарячим оцупком iз вогнища. На задньому планi рушае з мiсця караван фургонiв та поволi зникае вдалинi. А потiм iдуть титри.

– Ви думаете, що тут померла лiтня жiнка?

– Саме на це наштовхнула мене назва мiстечка.

– Цiкаво, – сказав Ричер.

– А ви про що подумали?

– Я не був певен. Я подумав, що тут могли б початися пологи в молодоi жiнки. Можливо, вона залишилася тут на мiсяць, щоб змiцнiти, а тодi рушила далi. Може, ii син став сенатором абощо.

– Цiкаво, – сказала Ченг.

Ричер проколов виделкою жовток та скуштував свiй снiданок, що стiкав на тарiлку.



За тридцять футiв вiд них продавець з-за прилавку набрав номер на телефонi, що висiв на стiнi, i сказав у слухавку:

– Вона повернулася зi станцii сама, а тодi попрямувала просто до хлопця, що приiхав минулоi ночi, i тепер вони мило бесiдують, розробляючи якийсь план. Запам’ятай моi слова: вони точно щось замислили.




4


Їдальня потроху спорожнiла. Схоже було, що метушня зi снiданком вiдбувалася лише на свiтанку. Фермерство вимагало не меншоi дисциплiни, нiж армiя. Пiдiйшла офiцiантка, i Ченг замовила чашку кави та данську булочку[5 - Данська булочка – солодка випiчка iз сиром, сухофруктами, горiхами, джемом i т. д. Популярний снiданок на схiдному узбережжi США. Такi булочки часто називають «равликами» через iхню форму.], а Ричер тим часом доiдав свiй снiданок. Вiн запитав:

– То як проводить свiй вiльний час приватний детектив, який не займаеться фотографуванням у готелях?

Ченг вiдповiла:

– Ми пропонуемо рiзнi спецiалiзованi послуги. Корпоративнi розслiдування, ну i он-лайн спостереження, а ще особисту охорону. Близький особистий нагляд. Багатi стають iще багатшими, а бiднi стають iще бiднiшими, а це хороша новина для охоронного бiзнесу. А ще ми займаемося охороною примiщень. Плюс консультацii, збiр особистоi iнформацii, оцiнка потенцiйноi загрози, а також розслiдування загального характеру.

– Що вас сюди привело?

– У нас вiдбуваеться операцiя в цiй мiсцевостi.

– З якою метою?

– Я не маю права цього розголошувати.

– І масштабна ця ваша операцiя?

– На цiй дiлянцi в нас працювала одна людина. Принаймнi ми так думали. Мене вiдправили iй на пiдмогу.

– Коли?

– Я приiхала вчора. Зараз я маю бути в Сиетлi. Я сiла на лiтак i полетiла якомога далi, а тодi взяла авто напрокат. Це була не поiздка, а щось за межею сприйняття. Цi дороги просто безкiнечнi.

– І вашого спiвробiтника тут не було.

– Нi, – вiдповiла Ченг. – Не було.

– Ви думаете, що вiн на якийсь час вiдлучився i скоро повернеться сюди на потягу?

– Сподiваюся, саме так i буде.

– Що б iще це могло бути? Це ж вам не Дикий Захiд абощо.

– Знаю. Мабуть, iз ним i справдi все гаразд. Його вiдiслали з Оклахома-Ситi. Можливо, йому знадобилося вiдлучитися в iнших справах. Вiн би точно скористався потягом, бо цi дороги нестерпнi. Ось чому i повернувся б вiн також потягом. Вiн мусить. Менi вiн казав, що в нього тут немае авто.

– Ви намагалися вийти з ним на зв’язок?

Вона кивнула.

– Я знайшла стацiонарний телефон в унiверсамi. Але його домашнiй номер не вiдповiдае, а стiльниковий вимкнений.

– Або просто поза мережею. У такому разi вiн точно не в Оклахома-Ситi.

– Вiн мiг би заiхати кудись далеко? Куди-iнде? Без авто?

– Це ви менi скажiть, – вiдповiв Ричер. – Це ваша справа, а не моя.

Ченг нiчого не вiдповiла. Офiцiантка пiдiйшла ще раз, i Ричер вирiшив перетворити свiй снiданок на ланч, замовивши ще шматочок персикового пирога. І ще кави. Офiцiантка виглядала переможеною. Стратегiя ii шефа подавати безкоштовну каву виявилася збитковою.

Ченг сказала:

– Вiн обов’язково повiдомив би мене про своi намiри.

Ричер вiдповiв:

– Хто? Хлопець, якого тут уже немае?

– Саме так.

– «Повiдомити» означае «увести в курс справи»?

– Навiть бiльше.

– То скiльки ж iнформацii вам вiдомо про нього?

– Його звуть Кiвер. Вiн iз нашого офiсу в Оклахома-Ситi. Але ми всi працюемо в однiй мережi. Здаеться, я знаю, чим вiн може бути зайнятий. У нього було декiлька досить серйозних справ. Але жодна з них не стосувалася цiеi мiсцевостi. Принаймнi так свiдчать данi з його комп’ютера.

– Чому саме вас вiдiслали йому на пiдмогу?

– Я була вiльною на той момент. Вiн сам менi зателефонував.

– Звiдси?

– Стовiдсотково. Вiн пояснив менi, як сюди дiстатися. Вiн назвав це своiм теперiшнiм мiсцем перебування.

– Таке прохання у вас вважаеться звичним?

– Абсолютно. Вiн дiяв згiдно з протоколом.

– Отож, вiн дiяв згiдно зi всiма правилами, але на його комп’ютерi немае жодноi iнформацii про цю справу?

– Саме так.

– А це означае…

– Що справа була незначною. Можливо, якась послуга друговi або безкоштовна допомога клiентовi, яку вiн хотiв приховати вiд шефа. Це точно не пов’язано з грошима. Ось чому вiн не хотiв, щоб про це хто-небудь дiзнався. Але потiм, мабуть, справа набрала обертiв. Саме тому вiн вирiшив покликати мене на пiдмогу.

– То ви думаете, що ця справа стала серйознiшою, нiж вiн собi уявляв на початку? Що б це могло бути?

– Не маю жодного уявлення. Вiн мав усе менi пояснити на мiсцi.

– У вас справдi немае жодних здогадiв?

– Що вас так дивуе? Вiн працював над особистим завданням, яке не бажав розголошувати, а менi вiн збирався все розповiсти, коли я сюди дiстанусь.

– Яким був його голос по телефону?

– Спокiйним. Бiльш-менш. Менi здалося, що йому тут не дуже сподобалося.

– Вiн вам про це сказав?

– Це лише мое припущення. Коли вiн пояснював менi, як сюди дiстатися, то наче вибачався за те, що витягуе мене в якесь похмуре та страшне мiсце.

Ричер промовчав.

Ченг сказала:

– Менi здаеться, що ви, вiйськовi, занадто зацикленi на отриманнi точних даних, щоб зрозумiти хiд наших думок.

Ричер вiдповiв:

– Та нi, чому ж, я саме збирався з вами погодитися. Менi от, наприклад, не сподобався магазин iз гумовими фартухами. А ще мене весь ранок переслiдував якийсь дивний хлопчина. Десяти-дванадцяти рокiв, не бiльше. Хлопець. Думаю, вiн лише дивакуватий малий, якого сильно зацiкавив незнайомець, тобто я. Щоразу, коли я дивився в його бiк, вiн ховався за стiну.

– Не знаю, дивно це чи сумно.

– У вас справдi немае жодноi важливоi iнформацii?

– Я чекаю, що менi про все розповiсть Кiвер.

– Тобто, ви чекаете на потяги.

– Двiчi на день.

– Скiльки ще часу мае минути, щоб ви облишили цю iдею?

– Це дуже грубо з вашого боку.

– Я пожартував. Це всього лише пригода на кшталт тих неприемностей, з якими менi доводилося стикатися, та й вам також точно було несолодко пiд час патрулювань. Усього лише негаразди зi зв’язком. Повiдомлення не дiсталося свого адресата. Принаймнi менi так здаеться. А все через те, що тут немае стiльникового покриття. Люди вже настiльки звикли до нього, що просто не можуть жити iнакше.

Ченг вiдповiла:

– Я зачекаю ще добу.

– Мене до того часу вже не буде, – вiдповiв Ричер. – Думаю, я поiду вечiрнiм потягом.



Ричер залишив Ченг у iдальнi та попрямував назад, до старого шляху, готовий до подальшого знайомства з мiстечком. Дивакуватий хлопчина вже не потрапляв йому на очi. Вiн повернув до примiщення, де продавали товари для ветеринарiв, а тодi знову перевiрив лiвий бiк вулицi, усi шiсть будиночкiв, проте не побачив нiчого цiкавого. Вiн продовжив свiй шлях, iдучи вiдкритою мiсцевiстю, проходячи сто, а потiм i двiстi ярдiв, – на той випадок, якщо колiя тягнулася через центр мiстечка в схiдному напрямку, залишаючи всi пам’ятки на iхнiх колишнiх мiсцях. Якщо Ченг мала рацiю i лiтня жiнка справдi тут померла, ii надгробок могло i не бути видно з такоi вiдстанi. Це мiг бути невеликий монумент: невисока плита з металевою огорожею, не бiльшою, нiж пiвтора фута заввишки, занурена в море пшеницi, до якоi вела б стежина зi скошеноi стернi.

Але вiн не побачив анi стежини, анi пам’ятника, нi поминальноi металевоi огорожi. І жодноi iншоi важливоi будiвлi. Жодного музею. Жодного рекламного стенду, який би свiдчив про наявнiсть у цьому мiстечку iншоi iсторичноi пам’ятки. Вiн розвернувся i пiшов у зворотний бiк, проходячи пiвденним сектором, квартал за кварталом, починаючи зi сходу на захiд бiчноi вулички, яка проходила просто за будiвлями i прямувала до колiй. Вона нагадувала свою пiвнiчну товаришку, ось тiльки на нiй розташовувалося бiльше однокiмнатних примiщень, якими здебiльшого були сараi та гаражi, а ще на нiй було менше фруктових яток. Але знову ж таки, жодного пам’ятника, жодного музею. Принаймнi iх не було там, де найбiльш логiчно було б iх розмiстити. Материн Спочинок не завжди був значним мiсцем. Ранiше це мiстечко було лише непомiтною плямкою вздовж безкiнечного шляху через пустир. Чи то меморiальна плита тому причина, чи то мiсцева легенда, але згодом на цьому мiсцi з’явилося мiстечко. Мiсто виросло довкола цiеi пам’ятки, наче перлина серед пiщинок.

Проте йому не вдавалося нiчого знайти. Нi каменя, нi музею. Нiчого не було на тому мiсцi на прийнятнiй вiд окраiни вiдстанi. Достатньоi вiдстанi для того, щоб стати туристичним маршрутом. Приблизно за один новий квартал вiд в’iзду в мiстечко. Але там нiчого не було.

Вiн продовжував iти, квартал за кварталом, як робив це й ранiше. Вiн бачив тi самi речi, що й до цього, проте тiльки тепер починав iх розумiти. Мiсто знайомило його iз собою, крок за кроком, вулиця за вулицею. Воно виявилося торговим центром для широкоi спiльноти, що охоплювала значну територiю. Сюди завозили неймовiрну кiлькiсть рiзного приладдя, а вивозили готову продукцiю. Звiсно, бiльшою мiрою вивозили зерно. Проте i тварин тут точно вирощували. Безсумнiвно. Ось чому тут розмiстилося багато компанiй-постачальникiв та ветеринарiв, що спецiалiзувалися на великiй худобi. Ось чому тут торгували гумовими фартухами. У деяких фермерiв справи йшли добре, i вони купували новенькi сяючi трактори, а в iнших усе складалося не так, як цього хотiлося б, тому вони й ремонтували своi дизельнi двигуни та приклеювали новi пiдошви на своi старi черевики.

Звичайне мiстечко, як i сотнi iнших.

Добiгало кiнця лiто, i тому вечори грали золотистими барвами, а сонце грiло, але не пекло, тож вiн продовжував iти, радiючи з того, що перебувае на вулицi, аж поки не зрозумiв, що вiн iще раз обiйшов усi квартали i всi мiсця вiдвiдав також заново. Жодного пам’ятника, жодного музею. Жодного дивакуватого хлопчика. Але таки був чоловiк, який дивився на нього пiдозрiло.




5


Усе це вiдбувалося поза межами старого шляху фургонiв, на паралельнiй до нього бiчнiй вуличцi, що простягалася зi сходу на захiд та навколо якоi виросло п’ять нових кварталiв по один бiк та чотири квартали по другий. Напiвкругла форма на цiй дiлянцi ставала розмитою. Тут розташувалися офiси банку та кредитноi спiлки. Ще тут працювали декiлька майстерень: усi невеличкi, усюди працював лише один майстер. Там i заточували леза, i ремонтували коробки передач, i навiть перукарня пiд лiхтарем там теж була. Але найголовнiше – там була майстерня, у якiй продавалися запаснi частини до систем зрошування рiзних фiрм. Магазинчик був вузесеньким, а сам продавець тiснився за касовим апаратом. Явно чималеньких розмiрiв чолов’яга. Вiн визирав зi свого магазину, i коли Ричер проходив повз, то помiтив дивну iскру в поглядi цього чоловiка i те, як вiн одразу почав тягнутися за чимось позаду себе, то нахиляючись уперед, то вiдкидаючись трохи назад.

Ричер не бачив, до чого саме той намагався дотягтися. Ноги самi понесли його далi. Передня частина мозку не збиралась замислюватися над цим, але задня частина почала гризти його. «Чому цей тип так себе поводив?»

Та все просто. Вiн лише побачив нове обличчя. Незнайомця. Намагався його вирахувати. «Що вiн там шукав? Зброю?»

Мабуть, нi. Випадковий перехожий не може становити серйозноi загрози. І точно нiхто гордо та демонстративно не торкатиметься бейсбольноi бити чи рушницi 45-го калiбру в себе на стiнi. Аж нiяк не на виднотi. Пiд прилавком було б якраз. Та й хiба бiзнес iз системами зрошування такий небезпечний? Бити та рушницi бiльше годяться для барiв та винних погребiв, а ще для аптек.

«То що б мiг шукати цей хлопець?»

Найiмовiрнiше, телефон. Старомодний телефон, прикручений до стiни. На висотi приблизно рiвня плечей, щоб зручнiше було набирати номер. Чоловiк намагався дiстати його, вiдкидаючись назад, бо його магазинчик був занадто вузьким для того, щоб вiн мiг обернутися повнiстю.

«Чому вiн збирався дзвонити? Хiба поява незнайомця е такою незвичайною подiею, що нею термiново потрiбно з кимось подiлитися?»

Можливо, вiн про щось згадав. Може, йому потрiбно було подзвонити по роботi. Може, йому треба було домовитись про вiдправлення пакунка.

«Або ж йому потрiбно було повiдомити про мiсцезнаходження».

Кого саме?

«Незнайомих облич».

Кого повiдомити?

«Можливо, до цього був причетний i той дивакуватий хлопчина. Можливо, за ним справдi стежили. Мiж показною сором’язливiстю та щирою недолугiстю дуже тонка межа».

Ричер зупинився на площi та зробив повний оберт. Там нiкого не було.

Тоi митi йому спало на думку, що непогано було б випити ще одну чашечку кави, тому вiн знову пiшов у напрямку iдальнi. Ченг досi сидiла там, за тим самим столиком. Пiзнiй ранок. Вона пересiла на його мiсце, тож тепер вона сидiла пiд кутом до залу. Там, де ранiше сидiв вiн. Ричер проклав собi шлях через усю iдальню й сiв за сусiднiй столик до того, де сидiла Ченг, зовсiм поруч, тож його спина тепер також була повернена до стiни. Просто давня звичка.

Вiн запитав:

– Хiба не чудовий ранок?

Вона вiдповiла:

– Нагадуе менi недiльний ранок пiд час мого першого року в коледжi. Жодних мобiльних телефонiв i нiчого робити.

– Хiба ваш спiвробiтник зовсiм не виходить на зв’язок iз офiсом?

Вона збиралася вiдповiсти, проте раптово замовчала. Оглянула примiщення, наче подумки рахувала всiх вiдвiдувачiв, якi могли стати потенцiйними свiдками ii принизливого зiзнання. Тодi всмiхнулася якось загадково, проте виразно, i ця усмiшка була водночас i зухвалою, i невтiшною, i трохи навiть змовницькою, а тодi сказала:

– Мабуть, я трохи прикрасила ситуацiю.

Ричер здивувався:

– В якому сенсi?

– Наш офiс в Оклахома-Ситi е запасною квартирою Кiвера. Так само, як наш офiс у Сиетлi – мое запасне житло. На нашому сайтi подаеться iнформацiя про те, що нашi офiси е геть усюди. І це правда. Усюди можна знайти колишнього агента ФБР iз запасним житлом та несплаченими рахунками. Нашу органiзацiю можна назвати багаторiвневою. Іншими словами, у нас немае допомiжного персоналу. Кiверу немае перед ким звiтувати.

– Але ж у нього якiсь серйознi справи.

Ченг кивнула.

– У нас i справдi багато справ, i ми добре виконуемо свою роботу. Але те, чим ми займаемось, – це все одно лише бiзнес. Низькi витрати е ключем до успiху. А ще якiсний веб-сайт. Нiхто не знае, ким ти е на всi сто вiдсоткiв.

– Яку справу вiн мiг би взяти додатково?

– Я теж багато про це думала. Точно нiчого корпоративного. Не бувае маленьких корпоративних справ. Деякi з них наче право на друк грошей. Вони одразу рееструються на комп’ютерi, повiрте менi. Це наче нагородити самого себе золотою зiрочкою. Тут, скорiше за все, справа в приватному клiентовi, який платив готiвкою або чеками, написаними вiд руки. Думаю, нiчого кримiнального, проте ймовiрно, що справа була нудною та трохи навiть нерозумною.

– От тiльки тепер Кiверу знадобилась пiдмога.

– Як я i казала, усе почалося з невеличкоi справи, яка набрала обертiв.

– Або нерозумна справа перестала бути такою вже й нерозумною.

– Або стала ще бiльше нерозумною.

Пiдiйшла офiцiантка й подала Ричерову другу на день безкiнечну чашку кави. Вiн заплатив наперед, майже вчетверо перевищивши суму в чековi. Вiн любив каву, i не менше любив офiцiанток.

Ченг запитала:

– Як минув ваш ранок?

Вiн вiдповiв:

– Я так i не змiг знайти нi могилу цiеi жiнки, нi жодноi згадки про дитину.

– Думаете, хтось iз них мiг би досi бути тут?

– Я майже впевнений у цьому. Тут багато вiльного простору. Нiхто б не став прокладати нову дорогу через чиюсь могилу. Та й завжди знайшлося б мiсце для якоiсь меморiальноi дошки. Вони ж зазвичай на кожному кроцi. Деякi з них зробленi з литого металу, пофарбованого в коричневий колiр. Не знаю, хто iх установлюе. Можливо, Вiддiл з внутрiшнiх питань. Проте тут немае таких.

– Ви розмовляли з мiсцевими мешканцями?

– Вони в мене далi на черзi.

– Вам слiд розпочати з офiцiантки.

– Їi професiйним обов’язком буде надати менi завчену, пiдлаштовану пiд туристiв вiдповiдь, яка сподобалася б вiдвiдувачу. І тодi в одну мить ця iдальня стане привабливою для нових туристiв.

– Я про це не подумала.

– Думаете, багато людей ii про це розпитують?

– Мабуть, п’ять iз десяти, – вiдповiла вона. – Проте не забувайте, що ми рахуемо вiдвiдувачiв за всi одинадцять рокiв iснування закладу. Тож цiею проблемою цiкавиться багато людей, проте не так уже й часто. Залежить вiд того, що саме ми маемо на увазi пiд словом «багато».

І саме тiеi митi до iхнього столика знову поспiшила офiцiантка, несучи в руках жбан для кави марки «Банн», щоб знову долити Ричеровi, i Ченг ii запитала:

– Чому це мiсце називаеться «Материн Спочинок»?

Офiцiантка вiдступила на крок назад, спираючись однiею ногою на другу, як це зазвичай роблять утомленi жiнки. Вона розповсюджувала навколо себе аромат кави. Волосся в неi було кольору пшеницi за вiкном, обличчя розпашiлося, на вигляд iй можна було б дати вiд тридцяти п’яти до п’ятдесяти. Вона могла бути з тих людей, що набирають вагу з вiком, чи з тих товстунiв, що спалюють зайвi кiлограми на роботi. Цього не можна було сказати зi стовiдсотковою впевненiстю. Здавалося, вона зрадiла, що iй випала хвилина поспiлкуватися якусь мить, бо Ричер уже став ii найкращим товаришем з усiх, звiсно, через великi чайовi, але ще й тому, що питання, яке iй поставили, не було нi образливим, нi нудним.

Вона сказала:

– Менi подобаеться уявляти, що якийсь вдячний син iз далекого мiста побудував для своеi мами маленький замiський будиночок, де вона могла би гарно зустрiти старiсть, щоб подякувати iй за все те, що вона колись для нього зробила. А потiм тут з’явилися магазини, де вона могла купити необхiднi речi, а потiм ще декiлька будинкiв, i вже незабаром на цьому мiсцi виросло цiле мiстечко.

Ричер запитав:

– І це офiцiйна версiя?

Офiцiантка вiдповiла:

– Дорогенький, я не знаю. Я iз Мiссiсiпi. Сама не розумiю, як мене сюди занесло. Тобi слiд запитати он того чоловiка за прилавком. Здаеться, вiн хоча б народився в цьому штатi.

І тодi вона зiрвалась i кудись побiгла, як це часто роблять офiцiантки.

Ченг запитала:

– То це й була та сама завчена вiдповiдь?

Ричер кивнув i вiдповiв:

– Але досить креативна, а не шаблонна. Їй пряма дорога на телебачення. Або нехай пише сценарii до фiльмiв. Я вже бачив колись таку дiвчину. По телевiзору в мотельному номерi. Серед бiлого дня.

– Може, нам слiд поговорити з продавцем за прилавком?

Ричер озирнувся. Чоловiк виглядав заклопотано. Тодi вiн сказав:

– Спочатку я опитаю реальних людей. Я вже запримiтив декiлька таких iндивiдуумiв пiд час прогулянки. А тодi я займуся пошуками мiсця, де можна трохи передрiмати. Чи пiду пiдстрижуся. Може, я зустрiну вас на станцii о сьомiй. Ваш Кiвер зiйде з потяга, а я на нього сяду.

– Навiть якщо до того часу ви не дiзнаетесь iсторii назви цього мiстечка?

– Це не так уже й важливо. Принаймнi це точно не варте того, щоб я тут затримувався. Я буду вiрити у свою власну теорiю. Чи у вашу. Усе залежить вiд настрою.

Ченг нiчого не вiдповiла на це, тому Ричер спорожнив свою чашку, висковзнув з-за столу та попрямував геть через увесь зал. Вiн вийшов надвiр. Сонце досi пригрiвало. «Далi на черзi. Реальнi люди». А почати слiд iз чоловiка, що торгуе запчастинами для зрошувальних систем.




6


А чоловiк досi незграбно мостився за прилавком. У нього там було лише два фути вiльного простору, i цього точно було замало. Вiн був схожим на Ричера за зростом та вагою, проте виглядав трохи повiльнiшим та огряднiшим. Одягнутий вiн був у сорочку завбiльшки з цирковий намет, пояс на штанах був защеплений неймовiрно низько, а живiт нагадував своiми розмiрами литаври. Обличчя в нього було блiдим, а волосся безбарвним.

На стiнi, просто за його правим плечем, висiв телефон. Не антикварiат iз номерним диском та закрученим дротом, а сучасний бездротовий телефон iз прикрученою до стiни пiдставкою та слухавкою, яка знаходилася на важелi. Досить зручно для того, щоб набирати номер наослiп, i ось телефон уже був у його долонi, готовий до швидкого набору. Або набору на швидкостi. На пiдставцi до телефону було пластикове вiконце з десятьма кнопками. П’ять iз них були позначеними, а iншi п’ять – нi. Позначки, мабуть, вiдмiчали покупцiв, яким чолов’яга продавав запчастини. Лiнii допомоги для технiчноi консультацii, можливо, або номери пiдтримки споживачiв.

Чоловiк запитав:

– Я можу вам чимось допомогти?

Ричер вiдповiв:

– Хiба ми зустрiчалися ранiше?

– Думаю, нi. Я майже певний, що я б цього не забув.

– А все ж, коли я вперше увiйшов сюди, ви пiдстрибнули так високо, що майже вдарилися головою об стелю. Чому?

– Я впiзнав вас зi старих фото.

– Яких iще старих фото?

– З Пенсильванського унiверситету, випуск 86-го.

– Я не настiльки розумний, щоб вiдвiдувати Пенсильванський унiверситет.

– Ви займалися футболом. Ви були тим захисником, про якого говорили на кожному кроцi. Про вас писали в газетах. На той час я уважно стежив за такими новинами. Та й досi стежу, якщо чесно. Звiсно, ви постарiли. Сподiваюсь, ви не образитесь на моi слова.

– Ви зробили телефонний дзвiнок?

– Коли?

– Коли побачили мене минулого разу.

– Для чого б я це робив?

– Я бачив, як ваша рука потягнулась до телефону.

– Можливо, вiн саме тодi дзвонив. Вiн увесь час тiльки й робить, що дзвонить. Однi хочуть те, iншi хочуть се.

Ричер кивнув. Чи чув би вiн, якби дiйсно в ту мить дзвонив телефон? Мабуть, нi. Дверi були зачиненi, телефон тут електронний, iз можливiстю регулювати звук, i, можливо, його налаштували на низьку гучнiсть, лише на невелику територiю. Особливо, якщо вiн дзвонив увесь час. Просто бiля вуха продавця. Гучнi дзвiнки могли справдi бути надокучливими.

Ричер запитав:

– Яка ваша теорiя щодо назви мiста?

Чоловiк перепитав:

– Моя що?

– Чому це мiсце називаеться Материним Спочинком?

– Сер, я не маю жодного уявлення. По всiй краiнi е мiстечка з дивними назвами. Ми не виняток.

– Я нi в чому вас не звинувачую. Мене цiкавить iсторiя.

– Я не чув жодноi iсторii.

Ричер знову кивнув. Вiн сказав:

– Бажаю вам приемного дня.

– Вам також, сер. І вiтаю вас iз поверненням. Якщо ви не маете нiчого проти моiх слiв.

Ричер протиснувся з крамницi надвiр та якусь хвилину просто стояв пiд сонячними променями.



Ричер поспiлкувався ще з дванадцятьма продавцями, тобто з тринадцятьма в сумi, а це означало, що вiн отримав уже чотирнадцять рiзних версiй, включно з версiею офiцiантки. Одностайностi в iхнiх словах не було. Вiсiм iз цих думок узагалi важко було назвати думками, бо це були здебiльшого знизування плечима та бездумнi погляди, якi супроводжувалися спiльним бажанням захистити себе. «По всiй краiнi е мiстечка з дивними назвами». Чого дивуватися Материному Спочинку в краiнi, де мiстечка називаються Чому i Чому-б-Нi, i Випадкове та Незвичне, i Санта-Клаус, i Безiменне, i Занудне, i Сиротрус, i Правда-чи-Брехня, i Мавпяча Брова, i Просте-i-ще-Простiше, i Мiсто Пирогiв, i Поцiлунок Жаби, i Солодкi Уста?

Іншi шiсть припущень були варiацiями на фантазiю офiцiантки. І його власноi, подумалося Ричеровi. І, мабуть, теорii Ченг також. Люди вiдштовхувалися вiд самоi назви i вигадували яскравi версii, якi могли здаватися правдою. Жодних справжнiх доказiв не було. Нiкому не було вiдомо нi про могильну плиту, нi про музей, нi про меморiальну дошку, нi навiть про легенду мiсцевих старожилiв.

Ричер iшов назад широкою вулицею, думаючи про одне: сон чи стрижка?



Продавець запчастин вiдзвiтувався першим. Вiн сказав, що, на його думку, вiн чудово впорався зi старим футбольним трюком. Цiеi технiки його навчили багато рокiв тому. Слiд лише обрати гарну футбольну команду та хороший рiк випуску, i бiльшiсть хлопцiв будуть занадто задоволеними, щоб щось запiдозрити. За годину ще трое продавцiв розповiли таку саму iсторiю. Тiльки вони не використовували футбол у розмовi. Але в цiлому картина була зрозумiлою. Одноокий портье в мотелi прийняв усi вхiднi дзвiнки, зiбрав подумки всю iнформацiю докупи, тодi набрав телефонний номер i, коли на тому кiнцi зняли слухавку, сказав:

– Вони добираються до нього через назву мiста. Здоровань ходить мiстом i всiх розпитуе.

У вiдповiдь вiн почув довгий трiск пластику – заспокiйливий, медоточивий та переконливий. Вiн вiдповiв:

– Добре, гаразд.

Проте голос його звучав невпевнено, i вiн поклав слухавку.



Перукарня виявилася маленьким примiщенням зi всього двома робочими мiсцями, i за одним iз них працював перукар. Вiн був старим, але руки в нього не тремтiли, тож Ричера поголили, пiдстригли ножицями, коротко ззаду та з бокiв, iз поступовим спаданням наперед. Його волосся було такого ж кольору, як i ранiше. Так, уже не таке густе, як колись, але воно досi було на мiсцi. Клопоти перукаря не були марними. Ричер подивився в дзеркало i побачив себе, досить охайного та причепуреного. Стрижка вартувала одинадцять доларiв, що здалося йому цiлком прийнятним.

Тодi вiн пiшов назад уздовж широкоi площi, i перед мотелем угледiв той самий розкладний стiлець, який уже бачив ранiше. Вiн i досi самотньо стояв посеред тротуару. Звичайний бiлий пластик. Ричер пiдняв його та поставив з правого боку вiд бордюру, на траву бiля огорожi. Подалi вiд центру дороги, щоб нiкому не заважав. Вiн обертав його ногою, аж поки той не потрапив пiд свiтло сонячних променiв. Тодi Ричер сiв на нього, вiдкинувся назад та заплющив очi. Вiн купався в цьому теплi. І на якусь мить задрiмав на свiжому повiтрi лiтньоi пори, а це було другим iз його найулюбленiших способiв засинати.




7


Того вечора Ричер прийшов до залiзничноi станцii на цiлу годину ранiше, о шостiй вiн був уже там, частково через те, що сонце почало сiдати i не було змоги нiжитися пiд його променями довше, а почасти через те, що любив приходити завчасно. Вiн любив мати зайвий час на спостерiгання. Навiть за такими простими речами, як посадка на потяг.

Елеватори стояли тихо й нерухомо, швидше за все, вони були порожнiми та чекали на майбутнiй урожай. Велетенський склад був зачинений на всi замки. Колiя мовчала. Протитуманнi лiхтарi вже свiтилися в очiкуваннi наближення сутiнок. З боку заходу небо ще було забарвлене в золотий колiр, проте з решти бокiв уже стемнiло. Ричеру подумалось, що до настання ночi залишилось уже небагато часу.

Малесеньке примiщення станцii було вiдчиненим, але порожнiм. Ричер увiйшов досередини. Інтер’ер через свое красиве оформлення деревом нагадував пряниковий будиночок, i фарбували цi стiни точно безлiч разiв, у похмурий та вицвiлий кремовий вiдтiнок. Пахнуло тут, як i в будь-яких iнших дерев’яних будинках на схилi дня пiсля сильноi спеки, – задушливо, запорошено та сухо.

Вiконце каси мало склепiнчастий вигляд i було невеликого розмiру, що робило його дуже затишним. У склi був круглий отвiр, щоб можна було перемовлятися. Але за самим склом завiса була опущена. Вона була коричневого кольору та мала форму плiсе. Виготовили ii достоту з якогось дешевого вiнiлу. Зверху на завiсi було надруковане слово «Зачинено», i фарба, якою його надрукували, нагадувала сусальне золото.

У кiнцi короткого коридору розташувалися вбиральнi. А ще в примiщеннi стояв стiл iз газетою шестиденноi давностi на ньому. Зi стелi звисали свiтильники – матовi лампи в скляних абажурах, – але вимикача нiде не було видно. Бiля дверей висiла порожня дошка, саме там, де iй i слiд було б висiти, i до неi хтось прикрiпив повiдомлення: «Для увiмкнення свiтла звертайтесь до каси».

Лавки були просто пречудовими. Їм могло бути й понад сто рокiв. Вирiзанi вони були з цiльного червоного дерева й мали солiдний та правильний вигляд. Хтось iх досить незграбно вирiзав пiд обриси людини, проте роки частого користування натерли iх просто до блиску. Ричер вибрав собi мiсце та сiв. Лавка виявилася зручнiшою, нiж здалася на перший погляд: мала просту та навiть грубу форму, проте сидiти на нiй було дуже зручно. Тесля зробив свою роботу справдi майстерно. А можливо, дерево саме програло боротьбу i, замiсть того щоб опиратися, вирiшило пiддатися обробцi, набути певноi форми та повнiстю вiддатися в руки майстра. Пiддатливе до будь-яких форм та розмiрiв, рiзноi ваги та рiзноi температури. Розiгрiте та спресоване в буквальному сенсi, наче це був справжнiй виробничий процес в уповiльненiй зйомцi. Хiба це взагалi можливо було зробити з таким твердим матерiалом, як червоне дерево? Цього Ричер не знав. Вiн лише спокiйно сидiв.

Надворi темнiло. І тому всерединi також ставало темнiше. «Для увiмкнення свiтла звертайтесь до каси». Ричер продовжував сидiти в темрявi та дивитися у вiкно. Вiн припустив, що Ченг зараз теж чекае надворi. У цьому мороцi. Так, як вона це робила й ранiше. Йому подумалось, що вiн мiг би зараз пiти та вiдшукати ii. Але для чого? Вiн не планував розпочинати довгу розмову. А п’ять хвилин пустопорожнiх балачок нiчого б не змiнили. Вiн подорожував. Вiн рухався далi. Люди приходили та йшли геть. Вiн уже звик до цього. Нiчого особливого. Дружнього помаху руки на прощання буде достатньо, коли вiн уже сидiтиме в потягу. Та й вона в цей час уже може бути зайнятою – розмовляти з Кiвером, дiзнаватися вiд нього новини та розпитувати, де вiн був.

Якщо Кiвер приiде цим потягом.

Вiн чекав.



За мить до прибуття потяга Ричер почув шурхiт та клацання камiння на рейках. Тодi колii завели свою звичну пiсню: спочатку тихий шелест металу, а потiм дедалi голоснiше завивання. Вiн раптом вiдчув напруження в повiтрi й побачив промiнь переднього лiхтаря на потягу. А тодi вiн почув шум: стукiт, шипiння й гудiння. Цiеi митi прибув потяг, непохитний та нестримний, проте неймовiрно повiльний. Гальма заскрипiли, i потяг зупинився, локомотив уже зникнув з виду, а вагони з пасажирами вишикувалися вздовж платформи.

Дверi з гуком розчинилися. Ричер побачив, як злiва вiд нього з темряви вийшла Ченг. Наче рефлекторно зреагувала на появу потяга. З’явилась раптово, наче спалах фотокамери. З потяга зiйшов чоловiк.

Справа вiд себе Ричер побачив продавця iз магазину запчастин до зрошувальних систем. Вiн вийшов iз темряви, зробив крок уперед та зупинився в очiкуваннi. Чоловiк iз потяга зупинився пiд променями свiтла. Не здоровань. Не той, на кого чекала Ченг. Не Кiвер. Цей чоловiк був трохи вищим за середнiй зрiст, проте трохи легший за середню вагу. Йому могло бути близько п’ятдесяти, i його струнка в юностi фiгура тепер виглядала бiльш змарнiлою. Волосся було темним, можливо, фарбованим, а одягнутий вiн був у костюм i сорочку з комiрцем, без краватки. В руках у нього була сумка з коричневоi шкiри, вона точно була важчою за лiкарський саквояж, проте меншою, нiж спортивний рюкзак.

Крiм нього, з потяга бiльше нiхто не вийшов. Дверi все ще були вiдчиненими. Ричер побачив, як праворуч вiд нього продавець запчастин зробив ще один крок уперед. Чоловiк iз потяга його помiтив. Продавець запчастин назвався та простягнув руку. Ввiчливо, шанобливо, приязно та чемно. Чоловiк iз потяга потиснув простягнену правицю.

Дверi досi були вiдчиненими. Але Ричер продовжував стояти на своему мiсцi, у темрявi. Продавець запчастин узяв шкiряну сумку та повiв чоловiка в костюмi у бiк виходу. Дверi потяга iз шумом зачинилися, вагони застугонiли й задрижали, i потяг розпочав свiй рух, повiльно, дуже повiльно, вагон за вагоном.

Продавець запчастин та чоловiк у костюмi зникли з виду. Ричер пiдiйшов до платформи й почав спостерiгати, як лiхтарi у хвостi поiзда танцюють удалинi. Десь iз темряви Ченг промовила:

– Вони прямують до мотелю.

Ричер запитав:

– Хто – вони?

– Чоловiк iз потяга та його новий друг.

Вона вийшла з темряви i сказала:

– Ви не поiхали.

Вiн вiдповiв:

– Нi, не поiхав.

– Я думала, що ви таки поiдете.

– І я так думав.

– Я вважаю себе хорошою людиною, але гадаю, причина не в менi.

Ричер промовчав. Ченг промовила:

– Я не це хотiла сказати. Пробачте. Я не таку причину мала на увазi. Не хотiла б видатися самовпевненою. Я хотiла сказати, немае причин для того, щоб я була тiею причиною. Боже, я тiльки ще бiльше все псую. Я маю на увазi, ви ж не залишились для того, щоб допомогти менi. Правда ж?

– Ви бачили, як цi двое тиснули руки?

– Звiсно.

– Ось чому я залишився.




8


Ричер провiв Ченг у порожнiй зал очiкування, i вони сiли на лаву, плiч-о-плiч у цiлковитiй темрявi. Ричер запитав:

– Як би ви охарактеризували це рукостискання?

Ченг перепитала:

– Як саме?

– Розповiдь. Історiя. Мова жестiв.

– Менi це скидалось на те, що помiчника керiвника вiдрядили зустрiчати якогось важливого покупця.

– Вони зустрiчалися ранiше?

– Не думаю.

– Згоден. І непогано це все було органiзовано цим мiсцевим чолов’ягою. Хiба не так? Майстерна гра на публiку. Ввiчливо, проте без лестощiв. Зовсiм не так, як вiн потиснув би руку давньому друговi, я певен. Чи своему свекровi. Чи кредитному iнспекторовi з банку. Чи колишньому однокласнику, якого вiн не бачив двадцять рокiв.

– То й що?

– Наш мiсцевий персонаж мае у своему арсеналi цiлу добiрку рiзних рукостискань, i ми можемо припустити, що вiн однаково вправно та спокiйно володiе ними всiма. Це його фiшка, так би мовити.

– Як це нам допоможе?

– Я бачив цього чоловiка вранцi. Вiн завiдуе магазином, який продае запчастини до зрошувальних систем. Я пройшов повз його вiкно, вiн пiдстрибнув i схопився за телефон.

– Чому вiн це зробив?

– Це ви менi скажiть.

– Менi слiд поводити себе, як параноiк? До якоi мiри?

– Десь мiж «злегка» i «помiрно».

Вона вiдповiла:

– Я б над цим навiть не замислювалась, якби йшлося про Кiвера.

– Але…

– Але ви схожi на Кiвера. Певною мiрою. Можливо, Кiвер нишпорив навколо, i декому наказали слiдкувати за ним або за будь-ким, хто схожий на нього.

Ричер сказав:

– Я теж про це думав. На перший погляд це малоймовiрно, проте i неймовiрнi речi часом трапляються. Тож я повернувся туди ще раз, щоб усе перевiрити. Я запитав того чолов’ягу, чому вiн так на мене вiдреагував. Вiн сказав, що впiзнав мене як гравця унiверситетськоi футбольноi команди 86-го року випуску. У Пенсильванському унiверситетi. Очевидно, моi фото були в газетах. Вiн сказав, що нiкому не телефонував. Вiн сказав, що його рука потягнулася до телефону, бо, можливо, той саме тiеi митi задзвонив. Вiн сказав, що його телефон увесь час дзвонить.

– А вiн i справдi дзвонив?

– Я не чув.

– Ви дiйсно грали у футбол за Пенсильванський унiверситет?

– Нi, я ходив до коледжу у Вест-Пойнтi та у футбол грав лише раз. І, гадаю, не дуже вдало. Я майже певний, що моiх фото в газетах не друкували.

– Можливо, це якась випадкова помилка. Вiсiмдесят шостий рiк минув хтозна-коли. Ваша зовнiшнiсть могла сильно змiнитися. І ви схожi на людину, яка могла б грати за футбольну команду Пенсильванського унiверситету.

– І я так подумав. Тiеi митi.

– А зараз?

– Тепер я думаю, що вiн намагався прикрити свiй зад. Вiн ховався за якоюсь нiсенiтницею. Можливо, його навчили цього прийому. Не марнувати час на незграбнi заперечення, а одразу перестрибнути до правдоподiбноi вiдмовки. Деяким чоловiкам могли б сподобатися такi лестощi. Може, вони хотiли б бути футбольними зiрками. А хто б не хотiв? Можливо, iм задурюють голову i проблема зникае сама собою. Плюс своею iсторiею вiн iще й зробив мене молодшим, нiж я е насправдi. Що, гадаю, також дуже приемно. Тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого я вже служив в армii. А коледж закiнчив вiсiмдесят третього. Той чоловiк зiграв цiлу виставу.

– Це ще нiчого не доводить.

– Перш за все я запитав його, чи ми зустрiчалися ранiше. Вiн вiдповiв, що нi.

– І це ж правда, так?

– Але такий чоловiк, який е настiльки сильно зацикленим на футболi, що пам’ятае гравцiв тридцятирiчноi давнини, якби я запитав його, чи ми зустрiчалися, повинен був вiдповiсти: «Нi, сер, але я залюбки потиснув би вам руку». Або вiн мав би це зробити, коли я йшов геть. Десь повинно було б вiдбутись це рукостискання. Вiн належить до рукостискального типу. Для деяких людей це дуже важливо. Я вже з таким стикався. Для них це краще, нiж автограф чи спiльне фото. Тому що це особисте. Це фiзична близькiсть. Закладаюся, е багато людей, якi бачать цю особу потiм по телевiзору чи в газетi i думають: «А я йому колись тиснув руку».

– Але вашу руку вiн не потиснув.

– У цьому й полягае його головна помилка. Вiн знав, що я нiякий не вiдомий футболiст. Тож тепер я схиляюся до вашоi версii. Їх застерегли, що за допитливими незнайомцями потрiбно стежити. Можливо, включно навiть iз тим дивакуватим хлопчаком, якого я зустрiв зранку. Плюс Кiвера знову не було на потягу. Де його в бiса носить? Тому я й залишився. Щонайменше на одну нiч. Задля розваги.

– Хто цей чоловiк у костюмi, який зiйшов з потяга?

– Не знаю. Мабуть, вiн нетутешнiй i приiхав сюди в якихось справах. Не плануе залишатися надовго, бо речей у нього небагато. Мабуть, багатий. Худорлявi люди зазвичай багатi. Ми живемо в дивнi часи. Бiднi люди товстi, а багатi – худi. Ранiше все було iнакше.

– Хорошi справи чи поганi? Це просто збiг, що його зустрiв наш «фан Пенсильванського унiверситету», чи вiн також якось пов’язаний iз тим, що намагався з’ясувати тут Кiвер?

– Може бути що завгодно.

– Можливо, вiн лише виробник зрошувальних систем. Генеральний директор великоi корпорацii.

– У такому випадку, гадаю, ця подорож мала б трохи iнший вигляд. Наш хлопець поiхав би на виставку товарiв деiнде. Можливо, там за коктейлем вiн зустрiв би великого начальника. Тридцятисекундна зустрiч, а може, навiть менше. Пiд час якоi вiн намагався б потиснути руку начальниковi. Я просто абсолютно певен у цьому!

– Я непокоюся через Кiвера.

– Вам i слiд непокоiтися, мабуть. Але тiльки трохи. Наскiльки все це може бути погано? З усiею повагою, ми говоримо про приватного детектива, який приймае готiвку або нечистi чеки вiд певноi особи. Яка може бути або адекватною, або не дуже. Цитую вашi ж слова. І цей хлопець у першу чергу звернувся би до копiв. Починаючи з Бiлого дому, i вниз iерархiчною драбиною. Але очевидно, анi в Бiлому домi, анi в полiцii цим не зацiкавилися. Тож наскiльки все може бути погано?

– Ви вважаете, що копи завжди сприймають усе правильно?

– Думаю, у них е певна межа, якi справи не можна iгнорувати. Якби хтось iх повiдомив, що знайшов склад, повний вибухонебезпечного добрива, думаю, вони хоча б прийшли оглянути це мiсце. А якби вiн сказав, що елеватори пов’язанi з його кореневими каналами, мабуть, вони б на це не зважали.

– Але рiч у тому, що спочатку справа виглядала для нього iнакше, а потiм усе змiнилося. Ось чому вiн i покликав мене на пiдмогу. Можливо, тепер справа перетнула межу.

– У такому випадку Кiвер мiг би просто зателефонувати до «911», як i всi iншi. Або напряму подзвонити у ФБР. Упевнений, номер йому досi вiдомий.

– То що ж нам тепер робити?

– Зараз ми повернемося до мотелю. Менi потрiбен номер на нiч, щоб я мiг вiд усього вiдпочити.



Одноокий портье знову чергував на рецепцii. Ченг узяла ключ до двiстi чотирнадцятого номера, як i ранiше, i зупинилася. Ричер знову розпочав неприемнi перемовини. Шiстдесят баксiв, сорок, тридцять, двадцять п’ять, але в жодному разi не сто шостий номер. Ричер не мiг собi дозволити вкотре поступитися цьому чоловiковi. Вiн отримав сто тринадцятий номер, що розташовувався посерединi протилежного крила будiвлi, на першому поверсi, подалi вiд металевих сходiв, i лише через один номер вiд кiмнати, що знаходилася пiд номером Ченг.

Вiн запитав:

– У якому номерi зупинився мiстер Кiвер?

Портье перепитав:

– Хто?

– Кiвер. Здоровань iз Оклахома-Ситi. Заiхав сюди два або три днi тому. Приiхав потягом. Без авто. Можливо, заплатив за тиждень наперед.

– Менi не дозволено розповсюджувати таку iнформацiю. Це захист персональних даних. Для наших гостей. Упевнений, що ви мене зрозумiете. Гадаю, ви б хотiли такого ж ставлення до себе.

– Звiсно, – вiдповiв Ричер. – Це досить логiчно.

Вiн узяв свiй ключ i вийшов разом iз Ченг. Тодi вiн сказав до неi:

– Зрозумiйте мене правильно, я хотiв би увiйти до вашого номера.




9


Вони почали пiдiйматися металевими сходами з правого боку «пiдкови» й опинилися перед номером Ченг, двiстi чотирнадцятим, який розташувався поруч iз останнiм номером у ряду, двiстi п’ятнадцятим. Ченг витягла свiй ключ, i вони увiйшли всередину. Кiмната нiчим не вiдрiзнялася вiд будь-якоi iншоi кiмнати, проте Ричер одразу зрозумiв, що тут живе жiнка. У номерi було охайно та приемно пахло. Збоку стояла маленька валiза на колесах, усерединi якоi лежали акуратно складенi речi.

Ричер запитав:

– Якi записи носив iз собою Кiвер?

– Хороше запитання, – вiдповiла Ченг. – Зазвичай ми носимо iз собою ноутбуки та смартфони. Тож усi нашi записи вводяться через клавiатуру. Що може видатися марудною працею, проте рано чи пiзно це все одно потрiбно робити. Але сенс усiеi цiеi роботи пiд прикриттям полягае в тому, щоб не вести жодних записiв, то навiщо тодi щось друкувати? У нього були якiсь записи, зробленi вiд руки, скорiше за все.

– Де?

– Мабуть, у кишенi.

– Або в його номерi. Залежить вiд iхньоi кiлькостi. Нам слiд це перевiрити.

– Ми ж не знаемо, де його номер. І в нас немае ключа. І нам нiхто його не дасть, бо в цих «Чотирьох сезонах»[6 - «Чотири сезони» («Four Seasons») – вiдома мережа готелiв у США.], вочевидь, серйозний захист особистих даних.

– Я думаю, це або двiстi дванадцятий, або двiстi тринадцятий, або двiстi п’ятнадцятий.

– Чому це?

– Думаю, Кiвер замовив для вас номер завчасно, правда ж? Вiн, мабуть, зупинився бiля столу рецепцii та сказав адмiнiстратору, що приiде його колега. А тому ж, звiсно, могло здатися, що мiж вами iснуе якийсь зв’язок, i вiн вирiшив поселити вас у сусiднiх номерах. Вас поселили у двiстi чотирнадцятому, бо Кiвер уже жив на той час у двiстi тринадцятому чи двiстi п’ятнадцятому, а може, й у двiстi дванадцятому.

– Навiщо ж ви тодi питали про це в адмiнiстратора, якщо ви вже про все знали?

– Вiн мiг би звузити менi пошуки. Але бiльш за все я хотiв застосувати iм’я Кiвера на публiцi. Простiше не бувае. Якщо за нами стежать, то нас можуть i пiдслуховувати, а я хотiв, щоб вони почули це з моiх уст.

– Навiщо?

– Для того щоб чесно iх попередити, – вiдповiв Ричер.



Ричер i Ченг пройшли до номера, що знаходився двома дверима нижче, до двiстi дванадцятого. І одразу ж викреслили його зi списку. Гардини були запнутими, а зсередини долинав тихий звук увiмкненого телевiзора. Це точно не номер Кiвера. І двiстi тринадцятий, i двiстi п’ятнадцятий були порожнiми. В обох номерах гардини були розсунутими, проте всерединi панував суцiльний морок. Ричер припустив, що номер прибрали зранку i пiсля того в ньому нiкого не було. За законом середнiх величин можна було смiло вирахувати, що один номер був вiльним, а iнший належав Кiверовi, за який вiн заплатив, проте так у ньому i не проживав через якiсь надзвичайнi обставини. Вiльний номер виглядав би абсолютно буденно, а в номерi Кiвера точно був би якийсь знак, хоча б незначний, наприклад, пiжама, яка стирчала б з-пiд подушки, чи книжка на столику бiля лiжка, чи краечок валiзи, схованоi подалi вiд очей, за стiльцем. Але через темряву нiчого не було видно.

Ричер запитав:

– Хочете кинути монетку чи зачекаемо до ранку?

Ченг вiдповiла:

– І що ми можемо зробити? Вибити ногою дверi? Нас чудово видно з рецепцii готелю.

Ричер поглянув униз i побачив, як одноокий портье тягне розкладний стiлець по асфальту. Це був той самий стiлець, на якому Ричер задрiмав там, бiля огорожi. Одноокий поставив стiлець на тротуарi, просто пiд своiм вiкном, i сiв на нього, як колись сидiли для спостереження шерифи на своему дощаному ганку. Тобто вiн сiв не пiд двiстi чотирнадцятим. Нижче i трохи правiше. А це означало, що i не пiд двiстi тринадцятим.

Вiн сiв пiд обома вiкнами одночасно. Цiкаво. Тодi Ричеровi раптом пригадався той самий стiлець, того ранку, залишений серед дороги, i тодi вiн поглянув на свiй колишнiй, сто шостий, номер i провiв мiж цими двома точками лiнiю. Цiкаво. Вiн оперся лiктями на поручнi й сказав:

– Думаю, слiд нам вибивати цi дверi ногами чи нi залежить лише вiд того, наскiльки нагальною е ця ваша справа.

Ченг, що стояла поруч, вiдповiла:

– Нiхто не може щоразу правильно реагувати на такi дзвiнки. Не завжди, це точно.

– Але ж iнодi ви правильно реагуете?

– Мабуть.

– То який цього разу випадок?

– А ви що про це думаете?

– Я не маю до цього жодного стосунку. Моя думка зараз не мае нiякого значення.

Вона продовжила:

– І все-таки, що ви думаете?

– Усi справи рiзнi.

– Дурня. Справи однi й тi самi. І ви це знаете.

– Лише половина з усiх справ е однаковими, – вiдповiв Ричер. – Вони дiляться на двi великi категорii. Інодi ти знаходиш потрiбного тобi хлопця через декiлька тижнiв, цiлого та неушкодженого, а iнодi ти його втрачаеш ще до того, як дiзнаешся про те, що в нього були проблеми. Третього не дано. Ця крива нагадуе усмiхнене обличчя. Іронiя.

– Ось чому проста математика говорить нам зачекати. Або ми вже зазнали поразки, або в нас iще море часу.

Ричер кивнув:

– Саме так i виходить, згiдно з математикою.

– А згiдно з практикою?

– Якщо ми зараз це зробимо, ми, безумовно, вплутаемося в непередбачувану ситуацiю проти обставин, серйознiсть яких ми навiть не в змозi оцiнити. Може ж бути й п’ятеро хлопцiв iз переконливими рукостисканнями. Або й п’ять сотень, усi з автоматами та вiйськовою амунiцiею. І всi вони виступали б на захист того, про що досi навiть не чули.

– І що б це могло бути, суто гiпотетично?

– Як я вже казав, це точно не вибухонебезпечнi добрива на складi. Це щось iнше – те, що здавалося спочатку дивним, а потiм виявилося зовсiм iншим. Можливо, така iхня стратегiя: вони справдi намагаються до нас дiстатися.

Ченг кивнула в бiк одноокого, який сидiв на своему пластиковому стiльцi.

– Ви обрали правильну стратегiю, згадавши iм’я Кiвера. Цей чолов’яга по пояс загруз у цiй справi.

Ричер кивнув:

– Власники мотелiв завжди можуть стати в пригодi, за будь-яких обставин. Але цей чоловiк не е одним iз керiвникiв органiзацii. Вiн опираеться. Вiн невдоволений. Вiн вважае, що вартий кращого, анiж бути нiчним сторожем. Але, вочевидь, його боси зовсiм iншоi думки.

– І вони – саме тi люди, яких нам потрiбно знайти, – сказала Ченг.

– Нам?

– Це лише образно. Давня звичка, пережиток минулого. У той час ми все робили спiльно.

Ричер промовчав. Ченг продовжила:

– Ви залишилися тут. Я не помiтила, щоб хтось вам погрожував зброею.

– Я маю iншi причини для того, щоб зараз тут бути, i вони не пов’язанi з тим, наскiльки термiновою, на вашу думку, е справа Кiвера. Це окрема справа, i вона стосуеться вас.

– Я зачекаю до ранку.

– Ви впевненi?

– Так менi каже математика.

– Вам добре спатиметься пiд наглядом цього чоловiка?

– Хiба в мене е вибiр?

– Ми можемо попросити його припинити.

– Як це вiдрiзнятиметься вiд непередбачуваного вплутування?

– Усе залежить вiд його вiдповiдi.

– Зi мною все буде добре. Але я зачиню дверi на обидва замки та защеплю iх на ланцюжок. Ми навiть не пiдозрюемо, що саме тут вiдбуваеться.

– Нi, – вiдповiв Ричер. – Не маемо жодного уявлення.

– До речi, менi подобаеться ваша стрижка.

– Дякую.

– Якi у вас були причини на це?

– На те, щоб пiдстригтися?

– На те, щоб залишитись.

Вiн вiдповiв:

– Бiльшою мiрою, саме цiкавiсть.

– Цiкавiсть до чого?

– До тiеi iсторii про випуск 86-го року Пенсильванського унiверситету. Вона була добре розiграна. Чудова гра. Я впевнений, що вiн це робив ранiше, що вiн практикувався, репетирував, критикував самого себе чи пригадував своi успiхи, а тому я так само впевнений, що вiн просто не мiг не знати про те, що мусив потиснути менi руку в такому випадку. Можу закластися, що всiм iншим вiн тиснув руку. А менi нi. Чому?

– Вiн припустився помилки.

– Нi, вiн не змiг змусити себе це зробити. Так менi здалося. Навiть незважаючи на те, що йому довелося пiти на компромiс зi своiми акторськими здiбностями. Вiн точно в щось вплутався, i це щось зараз знаходиться пiд загрозою, а тому вiн вважае, що люди, якi створюють цю загрозу, занадто огиднi, щоб iх торкатися. Ось яке враження в мене склалося. Тож менi стало цiкаво, що саме могло змусити людину так почуватися.

– Тепер менi буде важче заснути.

– Спочатку вони прийдуть за мною, – вiдповiв Ричер. – Я буду внизу. Я намагатимуся шумiти якомога сильнiше. У вас буде трохи часу в запасi.




10


Ричер сидiв у крiслi у своему номерi, у суцiльнiй темрявi, за шiсть футiв вiд вiкна; невидимий ззовнi, вiн просто спостерiгав. П’ятнадцять хвилин, тодi двадцять, тодi двадцять п’ять. Стiльки, скiльки було потрiбно. Одноокий виглядав як розмита пляма в сутiнках, десь за сто футiв звiдси. Вiн комфортно вмостився. Трохи вiдкинувся назад. Можливо, вiн навiть задрiмав, проте лише на якусь мить. Будь-який шум або рух його б розбудив, скорiше за все. Не найкращий охоронець, якого доводилося бачити Ричеровi, проте й не найгiрший.

Над однооким та трохи праворуч, на другому поверсi, iз центрального номера з-за гардин пробивалося трохи свiтла. Номер двiстi три. Мабуть, це був чоловiк iз потяга. Вiн нещодавно прибув, а тепер саме розпаковував свою шкiряну сумку та розставляв усе по мiсцях. Мазi та настоянки у ваннiй, дещо – у шафу, а дещо – по шухлядах. Хоча, на думку Ричера, розмiр сумки також мав велике значення. Вона виглядала якiсною, часто використовуваною, проте без жодних слiдiв зношення чи пошкодження. Цупка вiзерунчаста шкiра коричневого кольору та з мiдною фурнiтурою. Класична форма, iмовiрно досягнута за допомогою шарнiрiв та якогось внутрiшнього наповнення. Але невелика. І цей чоловiк прибув до мiста щонайменше на добу. Може, навiть бiльше. Із сумкою, що була занадто малою для запасного костюма чи запасних черевикiв.

Це було незвичним для Ричера. Бiльшiсть штатських завжди возять iз собою запасний одяг на випадок плям вiд пролитоi рiдини, змiни погоди чи непередбачуваноi зустрiчi.

Через десять хвилин свiтло вимкнули, i двiстi третiй номер знову поглинула темрява. Одноокий чолов’яга сидiв на своему мiсцi, трохи вiдкинувшись назад. Можливо, вiн спостерiгав за цим усiм, а може, й нi. Ричер дивився на нього iз темряви ще п’ятнадцять хвилин – саме стiльки було потрiбно, щоб переконатися, що нiчого не вiдбувалося. Тодi вiн роздягнувся i склав свiй одяг як зазвичай, знову поклавши штани пiд матрац, потiм вiн прийняв швидкий душ i залiз на лiжко. Вiн залишив гардини розсунутими i накрутив будильник, що стояв бiля узголiв’я, на шосту ранку, знаючи, що метушня та шум серед ночi можуть розбудити його й ранiше.



На свiтанку було тихо, i небо знову грало золотими барвами, але вже не такими яскравими. Елеватори вiдкидали слабкi тiнi, якi були достатньо довгими, щоб сягнути мотелю. Ричер сiв на лiжку та роззирнувся навколо. Пластиковий стiлець досi стояв на мiсцi, на тротуарi пiд вiкном рецепцii готелю, за сотню футiв вiд Ричера, проте одноокого на ньому не було. Вiн пiшов десь о четвертiй ранку, подумав Ричер. Крайня межа його терпiння. Пiшов на диван в офiсi.

Гардини у двiстi третьому номерi досi були запнутими. Чоловiк iз потяга, мабуть, досi спить. Ричер пiдвiвся з лiжка i вийшов iз ванноi уже з рушником навколо поясу. Вiн вiдчинив вiкно. Свiже повiтря. А ще звуки. Вiн чув, як по широкiй вулицi iдуть машини. Звичайнi восьмицилiндровi машини, що iздили на бензинi, з товстими шинами, якi залишали слiди на колiях, закарбованих в асфальтi. Вантажiвки, мабуть. Прямують на снiданок до iдальнi. Люди тут прокидаються з першими променями сонця.

Вiн зайняв мiсце та просто сидiв i спостерiгав, без кави. У головi виринула приемна фантазiя, як вiн телефонуе до iдальнi та замовляе цiлий жбан кави в тiеi офiцiантки, його новоi подруги, i як вона вже через декiлька хвилин приносить цю каву. Проте в нього не було номера iдальнi, а в кiмнатi не було телефону. І вiн не був одягнутим. За сто футiв звiдти, на iншому кiнцi уявноi пiдкови, у вiкнi рецепцii горiло свiтло. Але жодного руху. Лише старий, закинутий мотель, на двi третини порожнiй, на свiтанку.

Вiн сидiв i терпляче спостерiгав, сподiваючись на те, що його старання не будуть марними, i вiн таки досяг свого через майже годину спостережень. Спочатку одноокий вийшов з-за своiх дверей, тодi постояв та вдихнув повiтря, як часто й роблять люди вранцi. Згодом портье озирнувся навколо: на внутрiшнi межi своiх володiнь, i на мiсця для паркування, i на тротуар пiд номерами на першому поверсi, i на дорiжку пiд номерами на другому поверсi. Звичайна та неквапна перевiрка, зроблена швидше вимушено, проте i не без прихованого вiдчуття гордостi, подумалось Ричеровi. Тодi чоловiк згадав про неоглянену дiлянку просто позаду себе, вiн озирнувся, щоб перевiрити i ii, i побачив забутий ним розкладний стiлець. Вiн затягнув його назад, до сто другого номера, а там iдеально порiвняв його разом з iншими предметами в номерi, якi знаходились просто пiд своiми копiями з другого поверху.

Це робилося бiльше з почуття обов’язку, нiж гордостi. Адже ще день тому його це не хвилювало. Тодi вiн залишав стiлець де-небудь. Де б вiн не стояв, вiн усюди був на своему мiсцi. Але новий день принiс певнi змiни. Чомусь. Портье поводився, як командир в очiкуваннi приiзду генерала.

Ричер чекав. Тiнi вiдступали, ярд за ярдом, тодi як сонце пiдiймалося вище. Вiн почув наближення ранкового потяга. Той загудiв, запульсував i знову загудiв.

Вiн чекав. У двiстi третьому розсунули гардини. Вiкно дивилося пiд кутом до сонця, воно було вкрите товстим шаром пилу з полiв, як i все iнше тут, але навiть крiзь нього Ричер бачив чоловiка в костюмi з широко розведеними руками, якi досi трималися за гардини, i вiн дивився в цей ранок наче з подивом, наче його вражало те, що сонце знову зiйшло. Наче до цього це траплялося лише через день. Чоловiк простояв так цiлу хвилину, а тодi повернувся та зник iз виду.

На стоянку заiхав бiлий седан. Кадилак, подумалось Ричеровi. Хоча й не новий. То була машина з попереднього поколiння. Довга та низька, вона наче обiймала собою дорогу та могла iздити лише по бульварах. Як лiмузин. Хоч колiр автiвки був незвичним, нiби вона приiхала iз Флориди чи Аризони. Незвично вона виглядала тут, у сiльськiй мiсцевостi. Це був перший седан, який трапився Ричеровi за триста миль. Вiн був досить чистим. Недавно протертий, а швидше за все, повнiстю помитий. Ричер не мiг побачити водiя: скло було занадто темним.

Авто подалося вправо, а тодi задом пiд’iхало до паркувального мiсця пiд двiстi третiм номером. Спереду на ньому не було номерного знака. Водiй iз машини не вийшов. Перед седаном розчинилися дверi двiстi третього номера, i з них вийшов чоловiк у костюмi. У руцi в нього була та сама сумка iз коричневоi шкiри. Якусь мить вiн просто стояв i вдихав повiтря. Наче в подивi. Тодi вiн вискочив зi свого трансу й попрямував до сходiв iз похмурим виглядом, проте з легкiстю в ногах; вiн дуже плавно та легко рухався, не грав м’язами, як атлет, а грацiйно йшов, наче танцюрист чи театральний актор. Вiн зiйшов сходами донизу, i водiй кадилака вийшов iз машини, щоби з ним привiтатися.

Водiй був не знайомий Ричеровi. Йому було близько сорока, вiн був високим та мав гарну фiгуру: не був анi товстим, анi худорлявим, мав густе волосся та простодушний вираз обличчя. Іще один молодший менеджер, подумалось Ричеровi. Чоловiк у костюмi потис водiевi руку та пiрнув на задне сидiння. Водiй понiс шкiряну коричневу сумку до багажника та поклав ii досередини, наче виконував якусь особливу процедуру. Тодi вiн знову сiв за кермо, машина стартувала з мiсця й поiхала геть.

Ззаду на нiй також не було нiякого номерного знака. Ричер пiдвiвся й пiшов у душ.



Ченг уже сидiла в iдальнi за високим столиком у кутку, який вони займали ранiше. Спиною вона була повернена до стiни. Вона зайняла ще один, сусiднiй, столик, почепивши свое пальто на стiлець за ним. Ричер передав iй пальто й сiв поруч, плiч-о-плiч, також спиною до стiни. Що було цiлком правильно з тактичноi точки зору, проте незручним з будь-якоi iншоi. Ченг чудово виглядала у футболцi. Їi волосся досi було вологим, через що нагадувало чорнило. Руки ii були довгими та спортивними, а шкiра гладенькою. Вона сказала:

– Чоловiк у костюмi вже поiхав. Вiн мав iз собою своi речi, тому не повернеться. На щастя.

– Я бачив, – вiдповiв Ричер. – Зi своеi кiмнати.

– Я саме поверталася зi станцii. Кiвера не було на ранковому потягу.

– Менi шкода.

– Тож час настав. Я бiльше не буду на нього чекати. Менi потрiбно розпочати його пошуки. Його номер – двiстi п’ятнадцятий. Я пiдглянула крiзь вiкно. На дверцятах шафи висить сорочка великого розмiру. А двiстi тринадцятий зовсiм порожнiй.

– Гаразд. Ми повиннi якось потрапити досередини.

– Ми?

– Образно, – вiдповiв Кiвер. – Менi сьогоднi бiльше нiчого робити.

– Ми пiдемо туди зараз?

– Давайте спочатку поiмо. «Їж, поки е можливiсть». Це золоте правило.

– Зараз могла би випасти чудова можливiсть це зробити.

– Могла б, але пiзнiше буде краща. Коли покоiвка почне там прибирати, вона може вiдчинити нам дверi.

Цiеi митi до них пiдiйшла офiцiантка з кавою в руках.




11


Пiсля снiданку вони дiйсно натрапили на покоiвку, яка розпочала свою роботу, але та була ще далеко вiд номера Кiвера. Була зайнята на зовсiм iншому боцi «пiдкови», готуючи двiстi третiй номер до повторного заселення пiсля виiзду з нього чоловiка в костюмi. На проходi перед номером стояв ii переповнений вiзочок, а дверi номера були вiдчиненими. Ззовнi було видно, як вона саме розстеляла лiжко. Ключi вiд номерiв мали б висiти в неi на поясi, чи бути в кишенi, чи на ручцi ii вiзка.

Ричер сказав:

– Думаю, менi слiд пiдiйти до неi та привiтатися.

Вiн повернув лiворуч бiля двiстi одинадцятого, тодi ще раз лiворуч бiля двiстi шостого, а тодi зупинився, порiвнявшись iз вiзком, та зазирнув усередину до двiстi третього номера.

Покоiвка плакала. І при цьому вона все одно продовжувала працювати. Вона була бiлою, худорлявою, наче шпала, з майже невидимими слiдами колишньоi молодостi, вона саме заносила рушники до ванноi. Вона схлипувала i пхинькала, i сльози котилися вниз по ii обличчю.

З-за дверей Ричер запитав:

– Мадам, iз вами все гаразд?

Жiнка зупинилася, випустила рушники з рук i випросталася. Вона форкнула, зробила вдих i вп’ялася поглядом у Ричера, а тодi обернулася i втупилася в дзеркало, а тодi знову обернулася без жодноi реакцii, наче ii зовнiшнiй вигляд не давав жодних причин для хвилювання.

Вона всмiхнулася й тодi промовила:

– Я дуже щаслива.

– Гаразд.

– Нi, справдi. Перепрошую. Просто чоловiк, який щойно звiдси виiхав, залишив менi чайовi.

– І що, вони у вас першi за весь час?

Вона вiдповiла:

– Вони в мене найкращi за весь час.

Вона була одягнена в робочий халат iз великою кишенею внизу, яка могла вмiстити будь-що. Вона обережно двома руками витягла конверт. Вiн був меншим за звичнi розмiри конвертiв для листування. Вiн швидше нагадував вiдповiдь на вишукане запрошення. Зверху на ньому авторучкою було написано «Дякую».

Великим пальцем вона вiдiгнула верхню частину конверта та витягла звiдти купюру в п’ятдесят доларiв. Улiсс Грант, власною персоною спереду на купюрi.

– П’ятдесят баксiв, – сказала вона. – До цього найбiльшою сумою, яку я отримувала, було два долари.

– Вражаюче, – вiдповiв Ричер.

– Це настiльки змiнить мое життя, ви навiть не уявляете.

– Я за вас дуже радий, – вiдповiв Ричер.

– Дякую. Виходить, дива таки iнодi трапляються.

– Чи знаете Ви, чому це мiстечко називаеться «Материн Спочинок»?

Жiнка на хвилину замислилась.

– Ви мене запитуете чи хочете менi розповiсти?

– Я вас запитую.

– Я не знаю.

– Ви нiколи не чули жодних iсторiй?

– Про що?

– Про матерiв, – вiдповiв Ричер. – Якi спочили, у прямому чи переносному значеннi.

– Нi, – сказала вона. – Я про це нiчого не чула.

– Ви можете впустити мене у двiстi п’ятнадцятий номер?

Якусь мить вона думала.

– Ви чоловiк зi сто тринадцятого? І зi сто шостого, попередньоi ночi?

– Так.

– Я не можу вiдчинити дверi нiкому, окрiм людини, яка винайняла цей номер. Пробачте.

– Це було корпоративне бронювання. Ми всi працюемо разом. Нам потрiбно пересуватися по мiсцевостi. Це командне завдання.

– Я мушу порадитися з менеджером.

– Не турбуйтесь, – вiдповiв Ричер. – Я сам iз ним пораджусь.



Але одноокого не було на його робочому мiсцi. Явно непередбачувана вiдсутнiсть, адже стiл його виглядав, наче робочий процес перервали раптово та досить недавно. Папки та бухгалтерськi книги були розгорненi, ручки лежали зверху на нотатниках, а ще там стояла чашка для кави «iз собою», яка виглядала ще досить теплою. Але портье там не було.

За столом у стiнi були дверi. Особистий кабiнет, здогадався Ричер. Там мав бути розкладний диван, i маленька кухонька, i хоча б невеликий туалет. Саме там зараз i мiг бути одноокий. Є такi речi, якi не можуть зачекати.

Ричер прислухався, проте нiчого не почув. Вiн обiйшов стiл i став на колишне мiсце портье. Вiн глянув на книги з рахунками. І на папки. І на нотатники. Звичайнi для мотелю речi. Рахунки, замовлення, перелiк речей, що потрiбно зробити, пiдрахунки прибутку. Вiн знову прислухався. І знову нiчого. Тодi вiн висунув одну шухляду. Ту, де одноокий тримав ключi вiд номерiв. Вiн поклав туди ключ вiд сто тринадцятого, а замiсть нього взяв ключ вiд двiстi п’ятнадцятого. Вiн засунув шухляду. Тодi вiн став по iнший бiк столу та видихнув. Одноокий не повернувся. Можливо, у нього був розлад шлунку. Ричер обернувся та вийшов iз приймальнi.

Вiн перетнув «пiдкову» та пiшов нагору, до номера Ченг. Показав iй ключ, а вона запитала:

– Скiльки у нас на це часу?

Вiн вiдповiв:

– Стiльки, на скiльки Кiвер проплатив номер. Цiлий тиждень, мабуть. Я займу його кiмнату. Одноокий не буде проти. Вiн своi грошi отримав. А Кiвер не може висловити свою думку з цього приводу.

– Це спрацюе?

– Можливо. Хiба що вони викличуть полiцiйний загiн.

– У такому випадку ми подзвонимо до «911». Як це повинен був зробити Кiвер.

– Чоловiк у костюмi залишив п’ятдесятидоларовi чайовi для покоiвки.

– Це багато. Стiльки коштуе цiлий тиждень на круiзному лайнерi.

– Вона дуже зрадiла.

– Не дивно. Це наче зарплата за цiлий тиждень.

– Менi стало соромно, що я нiколи не залишаю бiльше п’ятiрки.

– Вiн був багатим. Ви самi це казали.

Ричер нiчого не вiдповiв i пiдiйшов до дверей Кiвера. Вiн уставив ключ у замок. Тодi вiдчинив дверi, вiдступив убiк i сказав:

– Пiсля вас.

Ченг увiйшла досередини, а Ричер пiшов слiдом за нею. Слiди перебування тут Кiвера були повсюди. Сорочка на ручцi дверцят, акуратний набiр для подорожей у ваннiй, розкрита обшарпана валiза бiля стiни, а всерединi в нiй цiла купа одягу. Усе було обережно розкладено по своiх мiсцях покоiвкою. Кiмната виглядала чисто та охайно. Жодного портфеля. Жодноi сумки для ноутбука, чи товстих зошитiв, чи списаних вiд руки сторiнок. Принаймнi на виднотi нiчого цього не було.

Ричер обернувся та зачинив дверi. За довгi роки своеi непростоi кар’ери вiн обшукав сотнi мотельних номерiв i чудово на цьому знався. Вiн мiг знайти будь-яку рiч у будь-якому мiсцi. Вiн запитав:

– Ким був Кiвер до того, як став агентом ФБР?

Ченг вiдповiла:

– Вiн був полiцiйним детективом, а ще мав диплом юриста з вечiрньоi школи.

А це означало, що вiн також не раз робив обшуки в мотельних номерах. Це означало, що вiн не лишав би певнi речi на виднотi. Вiн знав деякi хитрощi. Не те щоб у цьому номерi було багато можливостей для схованки. Вiн не був складним витвором архiтектури.

Ченг сказала:

– Ми самi себе обманюемо, стовiдсотково. Портье мiг тут бути вже з десяток разiв. Або когось сюди впустити. Ми маемо розумiти, що цю кiмнату могли вже давним-давно обшукати.

Ричер кивнув:

– Але чи ретельно це було зроблено? Ось у чому запитання. Тому що одна рiч нам вiдома напевне. Кiвер до якогось моменту знаходився у своему номерi, а тодi вiн покинув це мiсце. Вiн мiг поiхати звiдси з трьох рiзних причин. По-перше, вiн мiг узятися за невинну справу, яка в реальностi виявилася зовсiм iншою. По-друге, його могли звiдси витурити з криками та бiйками якiсь невiдомi. А по-трете, вiн мiг сидiти тут на лiжку, обмiрковуючи певнi речi, i дещо спало йому на думку, наче справжнiй момент iстини: «Халепа!» – i тодi вiн встав i поспiшив до телефону-автомата в унiверсамi, щоб подзвонити «911», без подальшоi метушнi. Проте йому так i не вдалося цього зробити.

– Не вдалося? Що ви маете на увазi?

– Я маю на увазi, що цей хлопець зник. Скажiть менi, куди й чому, i я вiдмовлюся вiд усiх своiх iнших версiй.

– Жодна з цих версiй його зникнення не означае, що ми щось знайдемо в цiй кiмнатi. Щось таке, на що всi iншi не звернули уваги.

– Нi, думаю, третя версiя саме це й означае. Можливо. Уявiть собi цю ситуацiю. «Халепа!» Ви враженi. І саме тiеi митi ви опиняетеся в серйознiй небезпецi. Ситуацiя настiльки серйозна, що вам слiд одразу бiгти до телефону. Але тодi вас буде викрито. Це ж зовсiм не те саме, що дзвiнок по мобiльному за зачиненими дверима. Це прогулянка на свiжому повiтрi. Яка мае свiй певний ризик. Саме тому ви захочете залишити якiсь слiди за собою. Ви швидко шкрябаете записку й ховаете ii подалi. А вже тодi йдете на пошуки телефону.

– І так до нього i не дiстаетеся.

– Так говорять розрахунки. Інодi.

– Але цю записку так вдало заховано, що нiхто ii досi не знайшов. Проте не настiльки добре, щоб ми також не могли ii знайти. Якщо записка взагалi була. Якщо третя з трьох версiй справдi правильна. Якщо ми глибоко не помиляемося.

– Це передбачуваний перебiг подiй, – сказав Ричер. – Так просто мусило бути, правда ж? Було два моменти «Халепа!». Невеликий, мабуть, за день до цього, пiсля якого вiн i покликав вас на пiдмогу, i великий, пiсля якого вiн побiг дзвонити копам.

– Залишивши перед цим записку.

– Я думаю, нам слiд розглянути таку можливiсть.



Коли Ричер робив обшук у кiмнатi, вiн розпочинав iз самоi кiмнати, а не з ii вмiсту. Тi, хто ховали, а потiм i тi, хто шукали, мали звичку iгнорувати фiзичну структуру примiщення, яка завжди давала багато можливостей для роботи. Особливо для того, щоб заховати аркуш паперу. Радiатор пiд вiкном мiг розкриватися, i у дев’яти випадках iз десяти там можна було знайти пластикове вiддiлення, спроектоване спецiально для того, щоб тримати в ньому папiр, часто це була гарантiя на товар чи iнструкцiя до нього, проте серед них винахiдлива людина могла б сховати ще цiлий десяток сторiнок.

Або ж, якщо тут була штучна система опалення та охолодження, то точно були б вентиляцiйнi решiтки, якi легко можна було б вiдкрутити. За потаемними розсувними дверцятами можна чудово сховати документи. Стелю було викладено панелями, якi легко знiмаються за потреби. На розсувних дверцятах шафи також був невидимий для непрофесiйного ока бiк, i ще багато таких мiсць повсюди.

А вже тодi на черзi були меблi. У цьому випадку це було лiжко, два столики бiля лiжка, оббите тканиною крiсло, стiлець за обiднiм столом, сам стiл та невеликий комод.

Вони шукали скрiзь, проте так нiчого i не знайшли. Потiм Ченг сказала:

– Все одно варто було спробувати. Я навiть тiшуся, що ми нiчого не знайшли, у якомусь сенсi. Це надае справi певноi незавершеностi. Я хочу, щоб iз ним усе було гаразд.

Ричер вiдповiв:

– Я хочу, щоб вiн зараз був у Вегасi iз дев’ятнадцятирiчною кралею. Проте, оскiльки ми не отримали вiд нього жодного повiдомлення, можна дiйти висновку, що все далеко не так. Тож ми повиннi бути насторожi.

– Вiн колишнiй коп i спецагент. Яка вiдстань звiдси до унiверсаму? Що з ним могло трапитися?

– Десь двiстi футiв. Магазин знаходиться позаду iдальнi. Будь-що могло трапитися.

Ченг нiчого не вiдповiла. Ричер вiдчував бруд на руках. Вiд пересування меблiв та торкання тих поверхонь, якi вже давно нiхто не прибирав. Вiн увiйшов до ванноi та вiдкрив кран, щоб помити руки. Мило було новим, ще запакованим у паперову обгортку. Свiтло-блакитного кольору, гофрованоi форми та iз золотистою емблемою. Точно не найгiрше мiсце, у якому Ричеровi доводилось побувати, судячи з усього. Вiн розпечатав упаковку з милом та зiрвав папiр. Смiтник стояв пiд раковиною. Сама раковина була досить глибокою. Потрiбно було добряче викрутитися, щоб дiстатися до смiтника. Та ще й лiвою рукою. Проте йому це вдалося. А тодi вiн почав мити руки, спочатку новим милом це було зробити непросто, а потiм воно стало бiльш пiддатливим. Вiн витер руки свiжим, чистим рушником, а тодi йому раптом дещо спало на думку, i вiн нахилився, щоб перевiрити, чи його зiжмакана кулька з обгортки мила влучила в цiль.

Не влучила. Смiтник був невисоким, наче куций цилiндр, а ще вiн стояв дуже близько до лiвого кутка, тому за ним ще точно залишалося трохи мiсця. Той самий простiр, який, скорiше за все, iгнорували навiть покоiвки пiд час прибирання. Не за два долари чайових же iм там прибирати. Це було те саме мiсце, яке ставало кладовищем для заблукалих викинутих речей.

Їх було три. Одна кулька належала йому. Вiн вiдрiзнив ii за вологiстю. Одна була такою ж, як його власна, тiльки абсолютно сухою. Вiд попередньоi упаковки мила. А третя була шматком добряче зiжмаканого та понищеного паперу, наче звичайне смiття з кишенi.




12


Папiр був квадратноi форми та бiлого кольору, зi сторонами приблизно в три з половиною дюйми завбiльшки, один бiк у нього був клейкий. Це була налiпка з нотатника чи вiдривного блокнота. Ричеровi траплялися такi речi й ранiше. Аркуш був складений учетверо, i вiн точно подорожував у кишенi протягом мiсяця або й бiльше. Складки були протертими, а кутики понищеними. Поверхня була трохи стертою. Ричер припустив, що цей аркуш хтось недбало кинув у смiтник, можливо, зробивши це двома пальцями, як пiд час виконання якогось картярського трюку, але папiр не дiстався свого мiсця призначення та осiв на безлюднiй територii.

Вiн розiгнув аркуш та спробував його розрiвняти. Те, що мало б бути передньою стороною аркуша, було порожнiм. Лише бруднi потертостi та свiтла пляма синього кольору, мабуть, вiд джинсовоi тканини. Носили в заднiй кишенi джинсiв, подумалось Ричеровi.

Вiн повернув аркуш. Те, що мало б бути зворотнiм боком аркуша, було вкрите написами. Поспiшно нашкрябана кульковою ручкою записка. Якiсь каракулi, не iнакше. Там був телефонний номер i слова: «Двiстi смертей».

Ричер запитав:

– Цей почерк належить Кiверовi?

Ченг вiдповiла:

– Я не знаю. Я нiколи не бачила почерк Кiвера. А цей зразок точно не назвеш найкращим. Ми не можемо нiчого казати напевне. Думайте, як адвокат захисту. Тут немае жодноi системи охорони доказiв при передачi. Будь-хто мiг залишити це тут. Хтозна-коли.

– Звiсно, – вiдповiв Ричер. – Проте, думаю, це все-таки належало Кiверовi. Що б це могло бути?

– Бути? Мабуть, нотатка, зроблена пiд час телефонноi розмови. У його офiсi. У його запасному пристанищi. Можливо, вiн налагоджував iз кимось контакт, а може, вiн когось обдзвонював. Високi ставки, враховуючи двi сотнi смертей та телефонний дзвiнок, який мiг бути як вiд клiента, так i вiд незалежного джерела зi збору даних. Або вiд джерела зi збору додатковоi iнформацii.

– Чому вiн це викинув?

– Тому що пiзнiше вiн записав усi цi данi детальнiше, i ця записка стала йому непотрiбною. Можливо, вiн стояв тут перед дзеркалом, споглядаючи себе, як це робить бiльшiсть людей. Може, вiн викинув стару хустинку й витягнув нову, а заодно i перевiрив кишенi. Може, вiн якийсь час не одягав цi штани.

Код телефонного номера iз записки був 323. Ричер запитав:

– Це ж код Лос-Анджелеса, правда?

Ченг кивнула й вiдповiла:

– Це може бути i стiльниковий номер, i стацiонарний.

– Двiстi смертей. Це можна розцiнювати як серйозну небезпеку.

– Якщо ця записка належала Кiверу. Якщо вона стосувалася цiеi справи. Вона могла належати будь-кому i стосуватися казна-чого.

– Хто б iще потрапив у цю мiсцевiсть iз двома сотнями смертей на думцi?

– А хто сказав, що це сталося тут? Навiть якщо ця записка належала Кiверовi, вона могла стосуватись якоiсь давньоi справи. Чи зовсiм iншоi мiсцини. Або це могла бути справа адвоката, що займаеться заборгованостями, ще минулорiчноi давностi, який тут нав’язував своi послуги постраждалим вiд нещасних випадкiв. Як тут узагалi могло трапитися двiстi смертей? Це ж двадцять вiдсоткiв вiд усього населення. Хтось би та й помiтив. У цьому випадку тут не знадобилося б наймати приватного детектива.

– Давайте наберемо цей номер, – запропонував Ричер. – Подивимось, хто знiме слухавку.



Ричер замкнув номер, вони зiйшли вниз металевими сходами й побачили, що за сто футiв вiд них одноокий портье вийшов з-за свого робочого мiсця й поспiшив iм назустрiч, махаючи руками та стосовно чогось сильно жестикулюючи. Коли вiн до них пiдiйшов, то сказав:

– Пробачте, сер, проте двiстi п’ятнадцятий заброньований не на ваше iм’я.

Ричер сказав:

– Тодi змiнiть своi данi. Номер забронював наш спiвробiтник, i я збираюся в ньому проживати до його повернення.

– Ви не можете цього зробити.

– Навiть не починайте.

– Звiдки у вас ключ?

– Знайшов пiд кущем. Щасливий випадок, мабуть.

– Цього не можна робити.

– Тодi викличте копiв, – сказав Ричер.

Портье нiчого не вiдповiв. Якусь мить вiн обурено сопiв, а тодi обернувся й пiшов геть без жодного слова.

Ченг запитала:

– Думаете, вiн викличе копiв?

– Не викличе, – вiдповiв Ричер. – Вiн вирiшив за потрiбне сказати нам, що вiн це зробить – так сер, просто тут i негайно. Плюс копи, мабуть, щонайменше за п’ятдесят миль звiдси. Чи навiть за сто. Вони не приiдуть розбиратися iз номером, за який уже заплачено грошi. Та й узагалi, якщо людям е що приховувати, вони нiзащо не викличуть копiв.

– Що ж вiн тодi робитиме?

– Я впевнений, що ми ще про це дiзнаемось.

Вони вийшли на широку вулицю i пiшли повз фасад iдальнi до унiверсаму. Сонце було в зенiтi, i в мiстi наче все завмерло. Жодного руху, нiякого натовпу. За п’ятдесят ярдiв попереду виднiлась вантажiвка, яка саме повертала на бiчну вуличку. А ще неподалiк стояв хлопчик, який кидав тенiсний м’ячик об стiну та вiдбивав його палицею. Наче на тренуваннi з бейсболу. Вiн досить непогано грав. Можливо, його фото навiть заслуговувало на те, щоб бути надрукованим у газетi. На старому шляху проiжджала через рейки вантажiвка FedEx i рухалася в напрямку мiста.

Унiверсам був традицiйною сiльською будiвлею: проста споруда iз пласким дахом, повернена одним кутом до вулицi, iз оздобленим гостроверхим фасадом, який був викладений iз дощок навхрест та пофарбований у темно-червоний колiр. На ньому висiв знак iз надписом круглими буквами золотистого кольору: «Материн Спочинок. Галантерея». У будинку були лише однi дверi та одне вiкно, яке було дуже маленького розмiру i призначалося виключно для освiтлення примiщення, а не для вигiдного та привабливого показу товару. Вiкно було вщент укрите налiпками з невiдомими Ричеровi назвами. Назви брендiв, припустив вiн, що виробляли якiсь загадковi, проте життево необхiднi для цiеi мiсцевостi речi.

За дверима знаходився невеликий коридорчик, у якому на стiнi висiв телефон-автомат. Жодного звукопоглинаючого накриття. Лише сам апарат, повнiстю металевий – навiть дрiт. Ченг опустила декiлька монет у щiлину i набрала номер. Вона якусь мить слухала гудки, а потiм мовчки поклала слухавку. Тодi вона сказала:

– Автовiдповiдач. Стандартний запис телефонноi компанii. Жодноi прив’язки. Жодних iмен. Проте схоже на стiльниковий телефон.

Ричер сказав:

– Вам слiд було залишити повiдомлення.

– Немае сенсу. Менi сюди нiхто не додзвониться.

– Спробуйте подзвонити Кiверовi ще раз. Про всяк випадок.

– Я не хочу. Не хочу знову слухати, як вiн не вiдповiдае на дзвiнок.

– З ним або все гаразд, або нi. А вiд того, будете ви йому дзвонити чи нi, нiчого не змiниться.




13


Поiздом було б добиратися швидше, проте до його вiдправлення залишалося ще вiсiм годин, тож вони поiхали автомобiлем, який Ченг узяла напрокат. Це був компактний форд-позашляховик зеленого кольору. Його салон був простим, а ще авто не мало жодних позначок. Чувся сильний запах мийного засобу для шкiряних оббивок. Уже за хвилину вони iхали за мiстом по старому шляху, де ранiше рухалися каравани фургонiв, i тодi вони повернули на пiвдень, потiм на захiд, а тодi знову на пiвдень, через величезну шахову дошку безмежних золотих полiв, аж поки не виiхали на мiсцеву дорогу, яка прогнозувала виiзд на трасу через двiстi миль.

Ченг була за кермом, одягнута у футболку. Ричер вiдсунув свое сидiння назад i спостерiгав за нею. Однiею рукою вона притримувала кермо внизу, а друга лежала в неi на колiнi. Їi очi постiйно бiгали туди-сюди: то на дорогу попереду, то на дзеркала, то знову на дорогу. Вона то намагалася перiодично всмiхатися, то кривилася: видно було, що в ii головi снуе купа думок. Їi плечi були трохи зведенi вперед, i тому вона сутулилася. Із чого Ричер зробив висновок, що вона хоче здаватися меншою. З таким ii намiром вiн був абсолютно не згоден. Йому вона здавалася пропорцiйною. Так, у неi були довгi кiнцiвки i вона мала мiцну статуру, проте все було при нiй.

«Думаю, я достатньо хороша людина, проте причина не в менi».

Вiн нiчого не сказав. Вона подивилася в дзеркало знову i сказала:

– За нами рухаеться вантажiвка.

Вiн запитав:

– На якiй вiдстанi?

– Десь за сотню ярдiв.

– Скiльки вона вже iде за нами?

– Близько милi.

– Це ж дорога загального користування.

– Але вона рухалася дуже швидко спочатку, а тепер вона iде позаду нас. Наче вона нас шукала i нарештi знайшла.

– Машина лише одна?

– Це все, що я звiдси бачу.

– Не схоже на спецзагiн.

– Здаеться, там лише двое людей. Водiй та пасажир.

Ричер не хотiв обертатися й дивитися назад. Вiн не хотiв, щоб хтось iз цих двох побачив на якусь мить його схвильоване обличчя в задньому вiкнi. Тому вiн трохи зiгнувся i посунувся вбiк, аж поки не змiг побачити вiдображення в дзеркалi на дверцятах з боку Ченг. Вантажiвка була приблизно за сотню ярдiв вiд них. Мабуть, це форд, подумалось йому. Серйозне авто, габаритне та досить помiтне продовжувало рух. Воно було темно-червоного кольору, як унiверсам. Усерединi сидiло двое чоловiкiв, поруч, плiч-о-плiч, проте на вiдстанi один вiд одного – через незвичайно велику ширину транспортного засобу.

Ричер випрямився i подивився через лобове скло. Пшениця iз заходу, пшениця зi сходу, i дорога, яка тяглася абсолютно прямо, аж поки не зникала за горизонтом. Узбiччя посипали гравiем для стоку води, проте канав не було. І жодних поворотiв не було також. Полям не було кiнця-краю. У буквальному сенсi. Можливо, це одне й те саме поле простягалося аж до кiнця дороги. Двiстi миль. Це виглядало досить iмовiрним.

Жодних iнших машин не було в полi зору. Вiн запитав:

– Вас тренували у Квантико на випадок таких ситуацiй?

Вона вiдповiла:

– До певноi мiри. Але це було дуже давно. І в зовсiм iншому середовищi. Здебiльшого, це було на територii мiста. Зi свiтлофорами, перехрестями та дорогами з одностороннiм рухом. Тут у нас немае великого вибору. А вас тренували для таких випадкiв?

– Нi, я завжди погано водив авто.

– Нам слiд дочекатися, поки вони почнуть дiяти?

– Перш за все нам потрiбно дiзнатися, що iм наказали робити. Якщо iх вiдправили лише наглядати за нами, ми можемо заманити iх аж до Оклахома-Ситi, а там уже вiд них вiдiрватися. Єдинi битви, якi справдi можна виграти, – це тi, у яких не береш участi.

– А що, коли це не просто стеження?

– Тодi вони зроблять усе, як у кiно. Вони врiжуться в нас iззаду.

– Щоб нас налякати? Чи ще гiрше?

– Це буде для них занадто серйозно.

– Вони зроблять усе для того, щоб це нагадувало нещасний випадок. Жiнка-туристка заснула за кермом та розбилася. Я впевнена, таке трапляеться повсякчас.

Ричер мовчав.

– Ми не можемо вiд них вiдiрватися, – сказала Ченг. – Не на цiй машинi.

– То давайте дозволимо iм наблизитися до нас, а тодi повернемо на iншу смугу i додамо газу. Вiдiшлемо iх куди подалi.

– Коли?

– Мене не питайте, – сказав Ричер. – Я завалив правила водiння. Не протримався i дня. Мене вiдправили для квалiфiкацii в iншiй сферi. Коли вони стануть великими у вiдображеннi в дзеркалi, мабуть.

Ченг продовжувала вести машину. Тепер вона кермувала обома руками. Одна хвилина. Двi. Тодi вона сказала:

– Я хочу подивитися, що вони робитимуть. Ми повиннi спонукати iх до дiй.

– Ви певнi?

– Вони господарi поля. Ми мусимо iх трохи пiдбадьорити.

– Гаразд. Додайте трохи швидкостi.

Вона натиснула на педаль газу, а вiн обернувся i почав дивитися крiзь задне вiкно. Швидка поява стурбованого обличчя. Вiн сказав:

– Швидше.

Маленький зелений форд пiдстрибнув i помчався вперед, проiхавши майже двiстi ярдiв, i тодi вантажiвка нарештi вiдреагувала: ii решiтка трохи пiднялася, i вона почала насуватися ближче. Ченг сказала:

– Дайте менi вiдлiк у реальному часi. Я не можу судити по дзеркалах.

– Вони зараз десь за вiсiмдесят ярдiв, – вiдповiв Ричер. – А це означае, що в нас вiсiм секунд.

– Менше, бо я збираюся трохи скинути швидкiсть. Інакше ця штукенцiя просто перекинеться.

– Шiстдесят ярдiв.

– Гаразд, спереду нiкого немае.

– І позаду також. Нас на дорозi лише двое. Сорок ярдiв.

– Я ще трохи скину швидкiсть. Ми не зможемо зробити цього, якщо iхати понад шiстдесят.

– Двадцять ярдiв.

– Я зроблю це, коли буде десять.

– Гаразд, зараз, робiть це зараз!

І вона зробила. Вона подала трохи влiво i рiзко натиснула на гальма. Вантажiвка опинилася всього за декiлька мiлiметрiв вiд того, щоб ударитися об правий заднiй бiк авто, але схибила i далi набирала швидкостi, а коли ii водiй натиснув на гальма, було вже пiзно. Тим часом маленький зелений форд продовжував сильно розгойдуватися та втрачати рiвновагу, але вже за мить вiн завмер i повернувся до норми, виiхав на свою смугу за сотню ярдiв вiд вантажiвки, i iхнi позицii вiдносно один одного змiнилися в повнiстю протилежному напрямку всього лише за декiлька секунд метушнi.

Ченг сказала:

– Звiсно, це порушуе досить очевидне запитання: а що тепер? Якщо ми розвернемось, вони також це зроблять. І тодi вони знову почнуть нас переслiдувати.

– Ведiть машину прямо на них, – вiдповiв Ричер.

– І розбитися?

– Це теж один iз варiантiв.

Але вантажiвка почала рух першою. Вона розвернулася та попрямувала просто на них, але робила вона це дуже повiльно, наче пiдкрадалася, набагато повiльнiше нiж середня звична швидкiсть. Ричер сприйняв це як повiдомлення. Наче бiлий прапор.

– Вони хочуть поговорити, – сказав вiн, – вони хочуть поспiлкуватися вiч-на-вiч.

Вантажiвка зупинилася за десять ярдiв попереду вiд них, i обое дверей розчинилися. Двое чоловiкiв вибралися назовнi. Мiцнi чолов’яги, обое приблизно по шiсть футiв заввишки та з вагою понад двiстi фунтiв. Обом було трохи за тридцять, у обох на обличчi дзеркальнi сонцезахиснi окуляри, обое були зодягненi в тонкi бавовнянi куртки зверху футболок. Вони мали насторожений, проте водночас i впевнений вигляд. Наче знали, що роблять. Наче грали на своiй територii.

Ченг сказала:

– У них мусить бути при собi якась зброя. Інакше вони б на це просто не пiшли.

– Можливо, – вiдповiв Ричер.

Двое чоловiкiв зупинилися посерединi нейтральноi територii мiж двома авто. Один стояв лiворуч вiд центральноi лiнii, а другий – праворуч. Вони стояли в невимушених позах, просто очiкуючи та тримаючи руки на поясi.

Ричер сказав:

– Наiдьте на них.

– Я не можу цього зробити.

– Гаразд, думаю, менi варто пiти й дiзнатися, чого вони хочуть. Якщо виникнуть проблеми, iдьте до Оклахома-Ситi без мене, i нехай вам щастить.

– Нi, не виходьте. Це надто небезпечно.

– Для мене чи для них? Вони ж лише двiйко сiльських хлопцiв.

– Ми повиннi врахувати, що в них може бути зброя.

– Це лише тимчасово.

– Ви збожеволiли.

– Мабуть, – вiдповiв Ричер. – Проте не забувайте, що саме Дядько Сем[7 - Дядько Сем – вигаданий карикатурний персонаж, що став символом США та, зокрема, iхнього федерального уряду.] зробив мене таким. Я пройшов усi пiдготовчi курси, окрiм водiння.

Вiн вiдчинив дверi та вийшов iз машини.




14


У маленького зеленого форда дверцята крiпилися на переднiх петлях, як i в бiльшостi авто, i вiдчинялися вони лише на двi третини по ходу руху, тож коли ти виходив iз машини, то одночасно i вiдступав трохи назад, i саме завдяки цьому в Ричера з’явився кращий кут огляду. Таким чином, блок цилiндрiв опинився мiж Ричером та чоловiками. Тож якби вони вирiшили пiд’iхати зараз ближче до нього та почати в нього стрiляти одразу ж, вiн змiг би заховатися за куленепробивним щитом. Якщо в них була таки зброя. А це ще абсолютно не доведено. Хоча, якщо в них дiйсно була зброя, Ричер не мiг зрозумiти, чому вони не стали стрiляти вiд самого початку. Тепер цiеi можливостi вже не було. Вони могли б вистрелити через лобове скло. Ось де був самий початок. Хiба що вони хотiли зберегти машину цiлою для симуляцii правдоподiбноi аварii. Важко було б пояснити отвори вiд куль у склi, якби подорожня просто б заснула за кермом. Як би вони в цьому випадку пояснили наявнiсть куль у мертвому пасажировi? А вони мусили б затягти тiло назад до машини, що було б не так легко. Ричер був би великою купою мертвого м’яса.

Вiн дiйшов висновку, що стрiляти вони не будуть. Якщо в них таки е зброя. Вiн звернувся до них:

– Хлопцi, у вас усього тридцять секунд, тож не зволiкайте i викладайте суть справи.

Чоловiк, що стояв лiворуч, високо схрестив руки на грудях, наче викидайло бiля входу в нiчний клуб. Ричер подумав, що це був знак пiдтримки на користь iншого чоловiка, що виступав серед них промовцем. Інший парубок сказав:

– Це стосуеться мотелю.

Руки вiн досi тримав на поясi. Ричер запитав:

– Що ви маете на увазi?

– Ним керуе наш дядько. Вiн бiдний старий калiка, а ви йому завдаете самих неприемностей. Ви порушуете всi можливi правила.

Руки досi були в нього на поясi. Ричер вийшов уперед з-за заднiх дверей та пiдiйшов до правоi фари форда. Вiн вiдчував тепло вiд двигуна. Тодi запитав:

– Якi саме закони я тут порушую?

– Ви зайняли кiмнату iншого гостя.

– Вiн зараз нею й так не користуеться.

– Немае значення.

Вiн усе ще тримав руки на поясi. Ричер зробив один крок, тодi другий, аж поки не порiвнявся з лiвою фарою автiвки, але зупинився значно далi вiд неi, трохи по дiагоналi. Саме тодi вiн опинився за десять ярдiв вiд обох чоловiкiв, у вузькому трикутнику на нейтральнiй територii. Чоловiк зi схрещеними на грудях руками стояв у одному кутку, промовець – у iншому, а Ричер самотньо стовбичив у вузькому кiнцi цiеi фiгури. Чоловiк, що був лiворуч, сказав:

– Ми тут для того, щоб забрати ключ.

Ричер зробив iще один крок. Тепер вiн стояв усього за сiм футiв вiд них. Усi трое утворили маленьку тiсну групку. Жодних iнших машин у полi зору не було. Пшениця навколо гойдалася хвилями, наче безкрае золоте море. Ричер вiдповiв:

– Я поверну ключ, коли виiду з готелю.

Чоловiк, що стояв лiворуч, сказав:

– Ви вже з нього виiхали. На цю мить. І вас нiхто не поселить, якщо ви повернетесь. Адмiнiстрацiя залишае за собою право вiдмовляти деяким гостям у поселеннi.

Ричер промовчав. Хлопець злiва сказав:

– І бiльше вам нiде буде залишитись на нiч у Материному Спочинку. Мотель нашого дядька – едина пташка на ринку. Вам зрозумiло?

Ричер запитав:

– Чому мiстечко називаеться «Материн Спочинок»?

– Я не знаю.

– Звiдки взялися цi вашi претензii? Лише вiд вашого дядька чи з iнших джерел?

– Яких iнших джерел?

– Тi, про якi я чув.

– Немае iнших джерел.

– Приемно чути, – вiдповiв Ричер. – І передайте своему дядьковi, що я не порушував нiяких законiв. Перекажiть йому, що грошi за номер вiн отримав. Скажiть йому, що ми ще з ним побачимося.

Хлопець, що стояв праворуч, розiмкнув своi руки. Хлопець злiва запитав:

– Ви будете й далi створювати нам проблеми?

– Я вже створюю проблему, – вiдповiв Ричер, – питання в тому, як ви будете ii вирiшувати.

Запанувала тиша, гаряча та самотня посеред невiдомостi, а тодi двое хлопцiв вiдповiли, одночасно вiдкинувши вбiк поли своiх пальто, зробивши це звичним рухом правих рук, демонструючи при цьому напiвавтоматичнi револьвери в пласких кобурах, прикрiплених до поясiв.

І це було помилкою, про що Ричер мiг би одразу iм розповiсти. Вiн мiг би розпочати довгу та палку навчальну лекцiю про те, як вони визначили свою долю, завчасно розпочавши вирiшальну битву, та про те, як вони скоротили свою початкову серйозну стратегiю, так легковажно перейшовши до розв’язки одразу. На такi погрози потрiбно вiдповiдати, а це означало, що йому треба було прибрати iхнi пiстолети, тому що пiшака, якого вiдправили на розвiдку, слiд вiдсилати назад переможеним, а ще тому, що мешканцiв Материного Спочинку варто було попередити, що наступного разу вiн приiде до мiстечка уже озброеним. Вiн хотiв сказати iм, що у всiй цiй ситуацii винними були саме вони. Вiн хотiв пояснити iм, що вони самi накликали на себе бiду.

Але вiн нiчого iм не сказав. Натомiсть вiн також занурив руку пiд пальто, хапаючись там не за предмет, а за повiтря, але ж цi двое цього не знали, i як стрiльцi, яких навчили гарно прицiлюватися, а саме такими вони й були, негайно дiстали зброю та стали в бойову позицiю, через що iхнi ноги на мить утратили рiвновагу. Ричер скористався цим, зробивши крок уперед та вдаривши хлопця лiворуч просто в промежину ще до того, як той устиг наполовину витягти свiй револьвер iз кобури. Це означало, що за той час чоловiк, який стояв праворуч, устиг витягти свою зброю повнiстю, проте намарно, тому що на нього вже чекав удар Ричерового лiктя, який прийшовся йому на лiву вилицю, розбиваючи ii при цьому та призводячи до втрати свiдомостi.

Ричер вiдiйшов назад та перевiрив першого хлопця, який мав дуже стурбований вигляд, як i бiльшiсть хлопцiв, яких вiн ранiше бив у промежину.

Револьверами були «Смiт» та «Вессон Сигма» сорокового калiбру – частково полiмерна та дорога зброя. Обидва були повнiстю зарядженими. В обох чоловiкiв вiн знайшов гаманцi в заднiх кишенях, у яких було близько ста доларiв на двох, i Ричер забрав iх як военний трофей. У обох посвiдченнях водiя стояло прiзвище Мойнахан, а це означало, що вони i справдi могли бути братами або кузенами зi спiльним дядьком. Одного з них звали Джоном, а iншого – Стивеном.

Ричер узяв револьвери та пiшов у напрямку маленького зеленого форда. Вiкно Ченг було опущеним. Вiн поклав один пiстолет собi в кишеню, а другий подав Ченг. Вона взяла зброю з помiтним ваганням. Вiн запитав:

– Ви чули щось iз iхнiх слiв?

Ченг вiдповiла:

– Усю розмову.

– Висновки?

– Вони могли казати правду. Мотель мiг бути iхньою единою претензiею до нас. З iншого боку, може, i не единою.

– Я припускаю, що не единою, – вiдповiв Ричер. – За номер iм заплатили. Звiдки таке незадоволення?

– Вас могли вбити.

Ричер кивнув.

– І не раз, – сказав вiн. – Ще хтозна-коли. Але не сьогоднi. Не цi двое.

– Ви божевiльний.

– Або ж просто добре пiдготовлений.

– То що тепер?

Ричер озирнувся. Хлопець праворуч саме приходив до тями. Хлопець злiва сутужно звивався та обмацував себе мiж грудною клiткою та колiнами. Ричер сказав:

– Стрiляйте в них, якщо спробують поворухнутися.

Вiн пройшов десять ярдiв до iхньоi вантажiвки та залiз усередину. У бардачку вiн знайшов документи на авто та страховку на iм’я Стивена Мойнахана. Бiльше в кабiнi не знайшлося нiчого цiкавого. Тодi вiн умостився за кермом та завiв двигун. Вiн повiв машину в напрямку узбiччя та припаркував ii посеред гравiю, з’iхавши лiвими колесами з дороги, а правими заiхавши в пшеницю. Передом вантажiвка була повернена в напрямку мiста. Пiсля цього вiн заглушив двигун та витягнув ключ.

По одному вiн перетягнув чоловiкiв у тiнь вiд переднього бампера та припер iх до хромованоi решiтки. Обое до того часу вже отямилися. Ричер сказав: «А тепер слiдкуйте за мною», – i коли вони подивились на нього, узяв ключ, пожонглював ним та кинув його поперед себе в напрямку поля. Десь на сорок-п’ятдесят ярдiв. У кращому випадку вони витратять щонайменше годину на його пошуки, i тiльки за умови, що обое знову зможуть звестися на ноги. А це може зайняти ще одну годину.

Тодi вiн повернувся назад, сiв у форд, i Ченг завела машину. Час вiд часу вiн озирався та перевiряв, що вiдбуваеться позаду. Припаркована вантажiвка ще деякий час була в полi зору, поступово зменшуючись та стаючи темною плямою вдалинi, а тодi взагалi сховалась за пiвнiчним горизонтом та зникла з очей.

Вони витратили ще три години на те, щоб дiстатися до траси, а тодi побачили на знаках, що до Оклахома-Ситi залишилось iще двi. Поiздка була спокiйною, принаймнi до того моменту, коли через дев’яносто хвилин iз телефону Ченг, що був у кишенi, не почали доноситися рiзнi гудки та дзвiнки. Голосова пошта, текстовi повiдомлення та листи на електронну скриньку – усi попередньо збереженi, а тепер нарештi й надiсланi. Зв’язок було вiдновлено.




15


Ченг кермувала однiею рукою, другою при цьому жонглюючи телефоном. Так продовжувалось, поки Ричер не сказав:

– Ми повиннi з’iхати з дороги, поки подорожня по-справжньому не потрапила в автокатастрофу. Нам слiд випити по чашцi кави.

Ченг сказала:

– Я не розумiю, як ви можете пити стiльки кави.

– Закон земного тяжiння, – вiдповiв Ричер. – Якщо випиваеш бiльше, воно одразу ж iз тебе виходить. Залишаеться тiльки продовжувати пити далi.

– У вас, мабуть, шалене серцебиття.

– Це краще, нiж узагалi нiякого.

Через милю вони побачили знак та повернули на дорогу, по якiй у вузький ряд стояли рiзнi забiгайлiвки, включно з автозаправками та вбиральнями. А ще там була старомодна будiвля з невигадливого каменю у федеральному стилi, з якою дисонували яскравi неоновi вивiски сучасного фiрмового магазину кави та iжi. Вони припаркували авто, вийшли з нього та розiм’яли кiнцiвки. Була пiсляобiдня пора, проте досi було тепло. Вони скористалися вбиральнями та увiйшли до кав’ярнi. Ричер замовив собi звичну середню чашку чорноi кави, а Ченг обрала холодну каву з молоком та льодом. Вони сiли за столик у кутi закладу, i Ченг поклала на нього свiй телефон. Це був тонкий сенсорний апарат завбiльшки з невелику книжку в паперовiй обкладинцi. Вона торкалася та гортала сторiнки, спочатку обираючи певну опцiю, а потiм перейшовши до текстових повiдомлень та листiв iз електронноi скриньки. Вона сказала:

– Вiд Кiвера немае нiчого.

– Спробуйте ще раз йому подзвонити.

– Ми обое знаемо, що вiн не вiдповiсть.

– Інодi трапляються дуже дивнi речi. Якось у нас трое полiцiйних вiддiлкiв та навiть Нацiональна гвардiя розшукували одного хлопця, аж раптом вiн з’явився сам, щойно повернувшись iз вiдпустки за межами штату.

– Ми ж знаемо, що Кiвер не у вiдпустцi.

– Все одно спробуйте його набрати.

Вона так i зробила пiсля недовгих вагань, спочатку набравши його домашнiй номер, а потiм мобiльний. Жоден iз них не вiдповiдав. Ричер сказав:

– Спробуйте ще раз подзвонити за номером у Лос-Анджелес. З того аркуша, де було про двiстi смертей.

Ченг кивнула, готова одразу перейти до справи. Вона набрала номер та притисла слухавку до вуха. Цього разу на тому кiнцi дроту вiдповiли. Трохи здивована, вона сказала:

– Доброго вечора, сер. Можна дiзнатися, з ким я розмовляю?

На таке запитання могла бути лише одна очевидна вiдповiдь, подумав Ричер, у дусi самого запитання: «Хто запитуе?»

Вона представилась:

– Мене звуть Мiшель Ченг. Я приватний детектив, зараз працюю у Сиетлi. Ранiше я працювала на ФБР. Тепер я працюю iз напарником на прiзвище Кiвер. Думаю, вiн мiг вам телефонувати. Ваш номер був у його номерi мотелю.

Ричер не мав жодного уявлення, про що далi запитав спiврозмовник iз Лос-Анджелеса, але вже за мить вiн зрозумiв, що той, мабуть, попросив продиктувати йому прiзвище по буквах, бо Ченг сказала:

– К-І-В-Е-Р.

Запанувала довга пауза, а тодi прозвучала вiдповiдь, i, швидше за все, вона була негативною, бо Ченг запитала:

– Ви в цьому впевненi?

Пiсля цього розпочалася тривала розмова, здебiльшого монолог, бо говорив лише чоловiк iз Лос-Анджелеса. Ричер не мiг розчути слiв, а з виразу обличчя Ченг можна було зробити тисячу суперечливих висновкiв, тож цим вiн не мiг керуватися. У нього було вiдчуття, що ii спiврозмовник ретельно працював то над однiею справою, то над iншою. А ще дуже детально про все це розповiдав. Можливо, вiн актор. Чи кiноперсона. Змiст розмови залишався загадкою. Врештi-решт Ричер облишив спроби розшифрувати розповiдь та вигадати iй правдоподiбне пояснення, тому вирiшив просто чекати.

Врештi-решт Ченг попрощалася та поклала слухавку, тодi зробила вдих та ковток своеi кави з льодом, а потiм сказала:

– Його звуть Вествуд. Вiн журналiст, i працюе вiн на «Лос-Анджелес Таймс». Власне, вiн науковий редактор. Не те щоб це дуже великий вiддiл, згiдно з його словами. В основному, вiн пише вичерпнi статтi для iхнього недiльного випуску. Вiн каже, що Кiвер нiколи йому не телефонував. Вiн стверджуе, що завжди одразу занотовуе вхiднi дзвiнки просто в безпечну базу даних, тому що саме це доводиться робити всiм теперiшнiм журналiстам, каже вiн, на випадок, якщо хтось подасть на газету позов. Або якщо вони самi захочуть подати позов на якусь газету. Але Кiвера немае в цiй базi даних. Виходить, що вiн не дзвонив.

– Цей Вествуд не може бути клiентом, на вашу думку?

Ченг похитала головою.

– Вiн би тодi менi про це розповiв. Я сказала, що Кiвер був моiм напарником.

– Коли ми знайшли цей номер, ви сказали, що вiн може належати або клiентовi, або незалежному джерелу iнформацii, або джерелу зi збору даних. Тож якщо це не клiент, то це хтось iз цих двох. Можливо, Кiвер збирався зробити наступний дзвiнок йому. Одразу пiсля того, як зателефонував вам. Або ця роль могла дiстатися вам. Вийти на зв’язок iз Вествудом. Із будь-якою метою.

– Ми повиннi прийняти той факт, що цей номер немае жодного стосунку до Кiвера. Ця записка могла лежати в номерi мiсяцями.

– Над чим зараз працюе Вествуд?

– Над великою статтею про iсторiю пшеницi. Про те, коли ii почали схрещувати та як вона стала такою, як тепер. Менi це видаеться безглуздим. Наче вiн хоче сказати: ми вже зробили ii генетично модифiкованою, тож давайте не зупинятися i рухатися далi в цьому напрямку!

– Хiба це мае значення? Я про те, що ми щойно бачили море пшеницi.

– Достатньо, щоб вистачило на цiлу вiчнiсть. Але я в цiй ситуацii на боцi захисту. Ця записка могла пролежати в тому номерi цiлий рiк. А може, й два. Їi мiг залишити будь-хто з п’ятдесяти гостей. Чи навiть iз сотнi.

Ричер запитав:

– Наскiльки приватним е номер Вествуда?

– Усе залежить вiд того, як давно вiн його змiнював. Якщо цей номер старий, вiн уже всiм вiдомий. Саме так воно й вiдбуваеться в теперiшнi часи. Особливо iз журналiстами. Якщо добре пошукати, то можна його знайти в Інтернетi. Що дуже люблять робити журналiсти, якi менi траплялися. Це дае iм можливiсть творити свою мережу.

Ричер мовчки допив свою каву. Ченг запитала:

– Про що ви думаете?

– Я думаю про те, що адвокати захисту виграли б цю справу. Проте деякi члени суду присяжних точно втратили б спокiйний сон. «А все тому, що е й iнша можлива версiя, i досить переконлива», – думатимуть вони о четвертiй ранку. Все починаеться з вашого власного враження: якийсь недоумкуватий парубок iз готiвкою чи виписаними вiд руки чеками розпочинае безглуздi пошуки, бо пшениця скоро вб’е двi сотнi людей. Чи щось у тому дусi. А щоб це довести, потрiбно переговорити iз цим журналiстом, який також у курсi справи. І ключовий момент – ось вам його номер! Що нам i доводить дещо, що стосуеться цього парубка. Вiн дiстае цей номер з Інтернету, бо саме такий вiн тип. Цю записку я схильний не прив’язувати до нього. А сама версiя видаеться менi дуже навiть послiдовною. Це лише нав’язлива iдея якогось дивакуватого одинака, яка не становить жодноi загрози аж до того моменту, поки не починае ii становити.

Ченг сказала:

– Нам потрiбно знову вирушати в дорогу.




16


У маленькому зеленому фордi на щитку приборiв був GPS-навiгатор, тож будинок Кiвера вони знайшли без проблем, у закинутому замiському районi на пiвнiч вiд меж Оклахома-Ситi. Це був одноповерховий будиночок на тупиковiй вулицi. У дворi перед будинком росло молоде деревце, якому зараз було явно непереливки вiд нестачi води. З правого боку дiлянки розташувався проiзд до будинку, який вiв до гаража на одне авто. Дах було викладено бiтумною черепицею коричневого кольору, а зовнiшню обшивку зроблено iз жовтого вiнiлу. Далеко не витвiр мистецтва, проте вечiрне сонце надавало йому приемного вигляду, в якомусь сенсi. Будинок був схожим на справжнiй дiм. Ричер уявив, як у дверi заходить мiцноi статури чоловiк, скидае на ходу черевики, а потiм плюхаеться в потрiпане крiсло та вмикае якийсь матч.

Ченг припаркувала авто в проiздi. Вони обое вийшли з машини та попрямували до дверей. На дверях був i звичайний дзвiнок, i латунне дверне кiльце, i вони скористалися обома, проте вiдповiдi не отримали вiд жодного. Дверi були замкненими. Ручка взагалi не поверталася в жоден бiк. Через вiкно проглядав похмурий iнтер’ер.

Ричер запитав:

– У нього була сiм’я?

– Розлучений, – вiдповiла Ченг, – як i багато iнших людей в теперiшнi часи.

– І вiн явно не належав до тiеi групи чоловiкiв, якi залишають запасний ключ пiд горщиком для квiтiв.

– Я впевнена, що в нього була антивандальна сигналiзацiя.

– Ми проiхали довгий шлях.

– Я знаю, – вiдповiла Ченг. – Давайте поглянемо ззаду будинку. За такоi погоди вiн мiг би залишити вiдчиненим вiкно. Чи хоча б якусь щiлинку.

Вулиця була тихою. Лише сiм схожих один на одного будиночкiв, по три з кожного боку та один у тупиковому кiнцi. Жодного руху машин, жодного пiшохода. Жодних допитливих очей. Не схоже на мiсце, де велося б Сусiдське Спостереження. Усе мало якийсь скороминущий вигляд, проте нагадувало трансляцiю в сповiльненому темпi, наче тут мешкало семеро розлучених чоловiкiв, якi вирiшили пожити тут рiк чи два, намагаючись повернутися до колишнього ритму життя.

Заднiй двiр Кiверового будинку був обгороджений високим, аж по шию, парканом, дошки якого уже посiрiли вiд впливу погоди. Там був невеликий газон, гарно доглянутий, а ще патiо iз плетеним крiслом. Задню стiну будинку також було обкладено жовтою обшивкою. З того боку було чотири вiкна та дверi. Усi вiкна були зачиненi. Дверi були суцiльними внизу та мали дев’ять маленьких вiконець нагорi. Наче в будиночку на фермi. Вони вели до вузького передпокою перед входом до кухнi.

Мiсцевiсть була рiвнинною, будинки невеликими, а паркан високим. Вони були убезпеченi вiд пронирливих очей.

Ченг сказала:

– Я спробую дiзнатися, як швидко реагуе полiцiя в цьому районi. Я маю на увазi, якщо в нього е антивандальна сигналiзацiя.

Ричер вiдповiв:

– Десь мiж двадцятьма хвилинами i цiлою вiчнiстю, швидше за все.

– Тож ми маемо десять хвилин у запасi. Чи не так? Туди i звiдти, швидко i зiбрано. Я маю на увазi, це ж навiть не злочин. Ми з ним разом працюемо. Вiн не подав би на мене позову. Особливо за таких умов, як тепер.

– Ми не знаемо, що нам шукати.

– Окремi аркушi паперу, блокноти з вiдривними сторiнками, зошити для нотаток, загалом, – усе, де вiн мiг би щось написати. Берiть усе iз собою, i ми переглянемо папери, коли залишимо це мiсце.

– Гаразд, – вiдповiв Ричер. – Нам доведеться розбити вiкно.

– Яке саме?

– Менi бiльше подобаються дверi. Маленька шибка в григорiанському стилi, яка розташована найближче до дверноi ручки. Так ми зможемо увiйти досередини.

– Ну давайте, – вiдповiла Ченг.

Обрана шибка була найнижчою в лiвому ряду, трохи занизькою для лiктя Ричера, проте досяжною, якби вiн присiв навпочiпки та iз силою вибив ii. Тодi йому залишиться лише вибити друзки скла, що залишилися, розрiзати собi руку аж до плечей, а тодi зiгнути ii в лiктi та простягнути до ручки iз внутрiшнього боку дверей. Вiн повертiв туди-сюди ручкою, щоб визначити вагу механiзму та зусилля, яке йому доведеться докласти для того, щоб вiдчинити дверi.

Дверi вiдчинилися. Вони обережно прочинилися досередини, поверх килимка зi словами «Ласкаво просимо» у передпокоi. На одвiрку висiв антивандальний пристрiй. Невелике кругле приладдя бiлого кольору iз пофарбованим дротом. Ричер прислухався, очiкуючи попереджувальний сигнал. Тридцять секунд коротких гудкiв, яких власнику, зазвичай, достатньо для того, щоб дiстатися до панелi пристрою та вiд’еднати систему. Жодного звуку не було. Нiяких гудкiв.

Ченг сказала:

– Це поганий знак.

Ричер поклав руку в кишеню та затиснув свiй револьвер «Смiта-Вессона». Самовзвiдний i без ручного запобiжника. Готовий до дii. Прицiлься i стрiляй. Вiн ступив iз передпокою до кухнi. Вона була порожньою. Усе стояло на своiх мiсцях. Жодних слiдiв насильства. Вiн пройшов до коридору. Вхiднi дверi розташувалися просто по центру. Сонце почало опускатися нижче. Будинок наповнився золотавим свiтлом. І спокiйним повiтрям, i тишею.

Вiн вiдчув, як позаду нього Ченг перемiстилася лiворуч, тому зробив рух праворуч, до коридору iз чотирма дверима, де була спальня господаря, невелика ванна кiмната, а ще гостьова спальня з лiжками i одна гостьова кiмната з кабiнетом. Усюди було порожньо, усе стояло на своiх мiсцях, i не видно було жодних слiдiв насилля.

Вiн зустрiвся iз Ченг у коридорi, бiля вхiдних дверей. Вона похитала головою й сказала:

– Виглядае, наче вiн просто пiшов по пiцу. Вiн навiть не замкнув дверей.

На стiнi висiла панель сигналiзацii. Їi тут встановили недавно. На нiй свiтився час та зелений сигнал. Хтось ii уже вiд’еднав.

Ричер сказав:

– Давайте заберемо те, по що ми прийшли сюди.

Вiн повернувся до найменшоi спальнi, яка була омебльована предметами з одного набору: зверху висiли полички, а знизу стояли шафки, комоди та стiл – усi зробленi зi свiтлого шпону клена, а ще там були комп’ютер, телефон, факс i принтер.

Ричер припустив, що це iнвестицiя в подальшу кар’еру. «У нас е офiси повсюди». Цей скандинавський стиль виглядав заспокiйливо. Кiмната була охайною, жодних слiдiв безладу.

Але паперiв не було.

Жодних записникiв, зошитiв для нотаток, блокнотiв iз вiдривними сторiнками чи аркушiв паперу.

Ричер стояв нерухомо. Вiн сказав:

– Цей хлопець був копом i федеральним агентом. Вiн проводив години за телефонними розмовами. Слухаючи гудки, чекаючи на вiдповiдь та розмовляючи з кимось. Хтось узагалi це робить без ручки та записника пiд рукою? Щоб писати, малювати якiсь закарлюки та просто коротати час? Це ж незмiнна звичка, поза сумнiвами.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, що все це дурня. – Ричер нахилився до шафок пiд полицями.

Вiн висував одну шухлядку за iншою. В однiй iз них лежали запаснi картриджi з тюнером для принтера. У другiй – запаснi картриджi з фарбою для факсу. У третiй були чистi блокноти з вiдривними сторiнками. А поруч iз ними лежали чистi записники з палiтуркою на спiралях, досi запакованi по п’ять штук у полiетилен, а просто за ними були запаснi блокноти для нотаток, твердi квадратнi стосики хрусткого незайманого паперу зi сторонами по три з половиною дюйми.

– Менi шкода, – сказав Ричер.

– Чому?

– Це бiльше не видаеться менi iсторiею з хорошим кiнцем. Цей чоловiк, безумовно, використовував багато паперу. Настiльки багато, що купував його гуртовими партiями. Закладаюся, цей стiл був повнiстю укритий аркушами iз записами. Ми могли б самi скласти всi деталi в едине цiле. Проте хтось нас випередив. Із тiею ж метою. Тож тепер тут нiчого немае.

– Але хто?

– Боюсь, ми скоро дiзнаемось, хто це був. Кiвер у заручниках. Це тiльки едине можливе пояснення. Вони знайшли записку в кишенi його куртки, можливо, вирвану iз блокнота з вiдривними сторiнками, а в кишенi одних штанiв вони знайшли гаманець, де було водiйське посвiдчення, з якого вони дiзналися адресу, а саме там, припустили вони, i лежала решта записникiв, у яких, можливо, були й iншi записи, а в кишенi iнших штанiв вони знайшли ключi вiд будинку, що дало iм можливiсть просто увiйти досередини, може, аж до цих панелей iз сигналiзацiею, перед якими треба провести чимось, щоб вони вимкнулися. Можливо, брелок дистанцiйного управлiння на ланцюжку для ключiв. Ретранслятор. Що могло б зiграти йому на користь, скорiше за все. Це може означати, що iм не довелося вибивати з нього код.

Ченг сказала:

– Це дуже грубо.

– Це едине пояснення, яке спадае менi на думку.

– Але це не пояснюе, хто це зробив.

– Материн Спочинок, – вiдповiв Ричер. – Це останне його мiсцеперебування, про яке нам вiдомо.



Вони обiйшли весь Кiверiв будинок, кiмнату за кiмнатою, на випадок, якщо вони щось пропустили. У передпокоi не було нiчого цiкавого. Кухня виявилася звичайним мiсцем, яким не надто часто користувалися. Там були розпарованi прибори, залишки консервованоi iжi, якi попередньо купили в короткочасному поривi, проте так i не з’iли. Не було нiяких схованок, хiба що якiсь предмети замурували в стiну та вмiло покрили фарбою, яка повнiстю спiвпадала з кольором емульсiйноi стартовоi шпаклiвки двадцятирiчноi давностi, доповненою масними та брудними плямами.

Вiтальня та закуток iдальнi мали буденний вигляд. Пошуки далися легко. Господар дому, звiсно, не в палатцi ночував, проте було очевидно, що починав вiн тут жити з невеликою кiлькiстю речей, i з часом мало що змiнилося. Гостьова кiмната, де стояли лiжка, виглядала так, наче облаштовували ii для дiтей. Наче для вiзитiв дитини до батька пiсля розлучення з матiр’ю. Можливо, раз на два тижнi. Залежить вiд того, як мiж собою домовились адвокати. Але Ричеровi видалося, що цiею кiмнатою так нiколи i не користувалися.

У спальнi господаря повiтря мало якийсь кислий запах. Там стояло лiжко з единою тумбою. А ще там був комод i якийсь дерев’яний об’ект, у якому розташувалися вiшак для куртки i таця для годинника, дрiб’язку та гаманця. Наче у вишуканому готелi. У ваннiй пахло вологiстю i всюди були розкиданi рушники.

На тумбi бiля лiжка лежав невисокий стос журналiв, притиснутих книгою в палiтурцi. Коли Ричер проходив повз лiжко, вiн поглянув униз, щоб побачити, що це була за книжка. Суто з цiкавостi.

Вiн побачив три речi. По-перше, газета на поверхнi стосу була недiльним випуском «Лос-Анджелес Таймс». По-друге, вона була прочитаною лише наполовину. Ричер змiг побачити закладку, що випиналась iз газети на чверть дюйма. По-трете, книжку в палiтурцi також не дочитали до кiнця. У нiй теж була закладка. Закладками служили старенькi аркушi для записiв, якi були складенi вздовж удвiчi. Це був единий папiр, який Ричер побачив у цьому домi.




17


Аркуш паперу, який служив закладкою в книзi з палiтуркою, був чистим, окрiм того, що на ньому було нашкрябано цифру 4. Що було цiкавим числом iз технiчноi точки зору, а ще воно було найвiдомiшим у цiлому свiтi, бо воно спiвпадало iз кiлькiстю лiтер, що його позначали у словi англiйською мовою: four. Але навряд чи воно ще щось могло означати, крiм цього. Не в цьому контекстi.

Ченг сказала:

– У цьому випадку я на боцi адвокатiв захисту.

Ричер кивнув. Однак наступна знахiдка була ще кращою. Значно кращою. Хоча б iз точки зору свого призначення. Газета «Лос-Анджелес Таймс» була розгорнена на початку довгоi статтi, написаноi науковим редактором Ешлi Вествудом. Вона розповiдала про те, як сучаснi досягнення в лiкуваннi травм мозку дають нам змогу ширше вивчити сам мозок. Газета була менш нiж двотижневоi давностi.

Ченг сказала:

– Адвокати захисту розпочали б iз посилання на тираж недiльного випуску «Таймс».

Ричер запитав:

– А це приблизно скiльки?

– Думаю, десь близько одного мiльйона.

– Тобто, iснуе лише один шанс на мiльйон, що це не збiг?

– Так сказали б адвокати захисту.

– А що сказав би агент ФБР?

– Нас учили думати наперед. Наприклад, що сказав би адвокат захисту.

Ричер розгорнув закладку. З одного боку на нiй нiчого не було. Але на iншому боцi таки було дещо. Там було написано два рядки вiд руки. Угорi був той самий номер iз кодом 323. Науковий редактор Вествуд власною персоною iз Лос-Анджелеса, Калiфорнiя. А внизу було написано: «Материн Спочинок – Малонi».

Ричер запитав:

– А що б агент ФБР сказав тепер?

Ченг вiдповiла:

– Тепер я б вiдправила адвокатiв захисту пiд три чорти. Кiвер збирався зателефонувати Вествуду для пiдтвердження даних щодо якоiсь справи, що стосувалася мiста, з якого ми щойно приiхали. Я думаю, це очевидно. Плюс тепер ми маемо iм’я. Там може жити людина iз прiзвищем Малонi. Врештi-решт, ми ж зустрiли там Мойнаханiв.

– Але тодi чому закладка на самому початку статтi?

– Бо вiн iще ii не прочитав.

– Саме тому вiн i не подзвонив Вествуду. Давайте не будемо робити завчасних висновкiв щодо клiента. Краще вважати його просто запальним. Такий чоловiк, як вiн, мав увесь час бути на зв’язку. Вiн iз тих, що розповiдатимуть одну й ту ж саму iсторiю всiм охочим послухати. Материн Спочинок, двiстi смертей, якщо ви не вiрите менi, можете зателефонувати цьому репортеровi з Лос-Анджелеса, i тут вiн дае так тяжко здобутий ним телефонний номер, i щоразу Кiвер записуе всю iнформацiю, знову i знову, тому що саме така його натура, i саме тому ми вже двiчi натрапили на цей номер без особливих зусиль. Тож, можливо, цей клiент спочатку здаеться надокучливим. Я певен, вам такi часто трапляються.

– Час вiд часу.

– Але е дещо в розповiдi клiента, що змушуе Кiвера замислитися. Однак вiн досi налаштований доволi скептично, тому вирiшуе провести невеликий експеримент. Зрештою, це Оклахома-Ситi, правда ж? Скорiше за все, вiн прямуе аж до станцii, щоб дiстати там газети з iнших мiст. І вiн iх дiстае. Однiеi недiлi вiн купуе «Лос-Анджелес Таймс». Вiн хоче переконатися, що цьому свiдковi-експерту можна довiряти. Чи е вiн серйозним письменником, чи пише брошурки для супермаркету? Кiвер хоче з’ясувати це самотужки. Коли виростили першу пшеницю?

– Залежить вiд того, де саме, – вiдповiла Ченг. – У будь-якому разi, тисячi рокiв тому.

– Тож, виходить, Вествуд i справдi непогано пише. Спочатку вiн розiбрався з мозком, а тепер пiшов на тисячi рокiв назад. Ось справдi розумний хлопець. Проте Кiверу це ще не вiдомо. Тому що статтю вiн досi не прочитав. Із чого можна дiйти висновку, що розповiдь клiента його заiнтригувала, проте не здалася нагальною. Кiвер не взявся одразу до справи.

– Зате зараз вона здаеться досить нагальною.

– Саме так. Ми мусимо дiзнатися, що такого сталося в цiй справi.



Хоча ця мiсцина i не нагадувала поселення iз Сусiдським Спостереженням, вони все одно вирiшили не затримуватися тут надовго. Вони вийшли через передпокiй та зачинили за собою дверi. Тодi вони пiшли до проiзду та сiли у авто.

Ричер сказав:

– Нам потрiбно знову поговорити iз Вествудом.

– Кiвер ще йому не телефонував, – вiдповiла Ченг. – Йому нiчого нам сказати.

– Може, йому телефонував хтось iнший. Вiн мiг би розповiсти нам про цей дзвiнок.

– Хто б це мiг бути?

– Ми цього ще не знаемо.

Ченг нiчого на це не вiдповiла. Вона лише витягла свiй телефон та набрала на ньому чийсь номер, натиснула ще якусь кнопку, а тодi поклала його на пiдлокiтник мiж переднiми сидiннями.

– Вiн на гучномовцi, – сказала вона.

Ричер почув мелодiю. Вiн почув, як слухавку зняли.

– Алло? – сказав Вествуд.

Ричер вiдповiв:

– Сер, мене звуть Джек Ричер, i на даний момент я працюю зi своею колегою Мiшель Ченг, iз якою ви недавно розмовляли.

– Я пам’ятаю. Ми зiйшлися на тому, що ii колега менi не телефонував. Кiвер його iм’я, так? Я думав, що ми це з’ясували.

– Так, ми вам вiримо. Але зараз ми маемо чiтку вказiвку на те, що вiн саме збирався вам зателефонувати найближчим часом. Можливо, ви були наступним у його списку дзвiнкiв, а може, й останнiм.

Вествуд зробив невелику паузу на якусь мить, а тодi запитав:

– Де цей хлопець зараз?

Ричер вiдповiв:

– Вiн зник.

– Як? Де вiн зараз?

Ричер нiчого не вiдповiв. Вествуд сказав:

– Думаю, це безглуздi запитання з мого боку.

– Питання «як» може бути вирiшальним. Питання «де» точно можна назвати безглуздим. Якби ми знали, де вiн зараз, то не казали б, що вiн зник.

– Вам, без сумнiву, слiд для початку перевiрити тi дзвiнки, якi вiн уже зробив, а не тi, якi вiн лише збирався зробити. Найближчим часом.

– Нашi данi обмеженi.

– Чим?

– Ми мусимо вiдтворити подii у зворотному порядку, мiстере Вествуде. Ми припускаемо, що вiн збирався покластися на вашу думку як на пораду експерта. Нам потрiбно дiзнатися, як саме ви могли йому допомогти.

– Я журналiст. Я не е експертом у чомусь.

– Але ви добре поiнформованi.

– Будь-хто, хто читае моi статтi, е таким самим поiнформованим, як i я.

– Я думаю, що багато читачiв уявляють собi вирiзанi кадри, якi залишаються на пiдлозi в монтажнiй. Вони гадають, що ви знаете значно бiльше, нiж друкуете. Дещо вам не вдаеться надрукувати з певних юридичних причин. І таке iнше. І вони припускають, що вам усе одно подобаеться цей матерiал. Вони поважають ваш високий статус.

– Можливо, – вiдповiв Вествуд. – Але ми говоримо про розмову, яка так нiколи i не вiдбулася.

– Нi, ми зараз думаемо про клiента Кiвера. На даному етапi ми уявляемо його як запальну людину iз деяким запасом часу у своему розпорядженнi. Маемо докази, що вiн неодноразово телефонував Кiверовi. У нас виникло враження, що вiн саме з таких типiв. І, очевидно, його дуже непокоiть одне питання. Я можу закластися, що вiн обдзвонив геть усiх, починаючи з Бiлого дому. І думаю, вiн таки це зробив. Сотнi людей. Включно з вами. Чому б нi? Ви науковий редактор вiдомоi газети. Можливо, ви написали щось таке, що було якось пов’язано з його проблемою. Я думаю, що вiн розшукав ваш номер в Інтернетi не з метою передати його Кiверовi, принаймнi спочатку, а для того, щоб поспiлкуватися з вами напряму. Я думаю, що його турбували якiсь пришелепуватi нiсенiтницi, пов’язанi з наукою, i вiн вирiшив, що ви зможете його зрозумiти. Тож я думаю, що вiн вам подзвонив. Гадаю, ви мали з ним розмову.

За тисячi миль звiдси запанувала коротка пауза, а тодi Вествуд знову заговорив, трохи здавленим голосом, наче вiн намагався вгамувати смiх. Вiн сказав:

– Я працюю на «Лос-Анджелес Таймс». У Лос-Анджелесi. Що в Калiфорнii. І мiй номер легко знайти в Інтернетi. Що, в принципi, дуже добре. Проте я постiйно отримую дивнi дзвiнки. Вдень i вночi. Я вислухав усi можливi пришелепуватi нiсенiтницi. Люди телефонують, щоб розповiсти про прибульцiв, лiтаючi тарiлки, народження, самогубства, радiацiю та контроль над розумом, i це все лише за останнiй мiсяць.

– Цi дзвiнки йдуть до бази даних?

– Вони i е базою даних, здебiльшого. Запитайте будь-якого репортера.

– Ви можете пошукати за предметом розмови?

– Ми занадто лiнивi для таких деталей. Цi люди говорять багато i плутано. Зазвичай ми дiлимо розмови за категорiями. Одна фантазiя, iнша фантазiя. Рано чи пiзно я блокую iхнi дзвiнки. Коли вони починають зловживати гостиннiстю. Я ж мушу i спати деколи.

– Спробуйте «Материн Спочинок».

– Що це?

– Це назва мiстечка. Два слова. Як коли ваша матiр сидить у крiслi. З великоi лiтери.

– Чому воно так називаеться?

– Я не знаю, – вiдповiв Ричер.

Вони почули стукiт клавiатури через гучномовець. Мабуть, вiн шукав у базi даних. За категорiею. Вествуд сказав:

– Тут немае нiчого.

– Ви впевненi?

– Це досить специфiчна назва.

Ричер нiчого не вiдповiв. Вествуд продовжив:

– Гей, я ж не кажу, що клiент вашого спiвробiтника менi не дзвонив. Мабуть, таки дзвонив. Ми всi знаемо таких людей. Я маю на увазi, звiдки я мав би знати, хто вiн такий?



Вони виiхали з тупиковоi вулицi Кiвера, i геть iз його району, i повз торговельний центр, аж до виiзду на трасу. За п’ять годин праворуч вiд них розташовувався Материн Спочинок, а за десять хвилин лiворуч був дiловий центр Оклахома-Ситi, зi своiми стейк-хаусами, гриль-барами та пристойними готелями.

Але раптом Ченг сказала:

– Нi, нам слiд повернутися.




18


Замiсть зупинки в гриль-барi чи стейк-хаусi, вони перекусили в прохолоднiй неоновiй тишi бази вiдпочинку, яка належала до нацiональноi мережi, що була однiею з трьох кращих у краiнi. Ричер замовив чизбургер у паперовiй обгортцi та каву в пластиковому стаканчику. Ченг узяла собi салат у пластиковому контейнерi, завбiльшки iз баскетбольний м’яч, який складався з прозороi накривки вгорi та бiлоi миски внизу. Вона виглядала знервованою та, мабуть, дуже втомленою вiд iзди, але навiть у цьому разi вона складала хорошу компанiю. Вона вiдкинула волосся за плечi i накинулася на свiй салат, роздiляючи цю невибагливу трапезу з попутником, iз широко розплющеними очима та шiстьма рiзними пiвусмiшками: вiд засмученоi та сором’язливоi до здивованоi та захопленоi, – поки Ричер узяв до рук свiй бургер та вiдкусив вiд нього шматочок.

Вона сказала:

– Дякую вам за надану допомогу.

Вiн вiдповiв:

– Будь ласка.

– Нам слiд подумати про бiльш тривалу спiвпрацю.

– Справдi?

– Нам не варто було розпочинати працювати в командi, якщо доводити справу до кiнця доведеться менi самiй.

Вiн сказав:

– Вам треба зателефонувати до «911».

– Тодi це буде лише повiдомлення про зникнення людини. І все, на даний момент. Незалежна доросла людина, яку розшукують протягом усього лише двох днiв i яка займаеться справою, що передбачае раптовi вiд’iзди. Вони нiчого не робитимуть iз цим. У нас немае доказiв, якi ми могли б iм надати.

– Його дверi.

– Без видимих ушкоджень. Незачиненi дверi свiдчать про забудькуватiсть власника будинку, а не про умисний злочин.

– То ви хочете мене найняти? А як тодi бути з усiма протокольними правилами?

– Я лише хочу, щоб ви розповiли менi про своi намiри.

Вiн промовчав.

Тодi вона продовжила:

– Ви можете поiхати звiдси до Оклахома-Ситi. Я на вас не ображатимусь.

– Я збирався iхати до Чикаго. Поки ще остаточно не схолоднiло.

– Я повторюся. Їдьте до Оклахома-Ситi та сядьте на потяг. Той самий потяг, яким ви iхали минулого разу. Вiн бiльше не запiзнюватиметься, я певна.

Вiн нiчого не це не вiдповiв. Йому починали подобатися ii черевики на шнурiвцi. Вони були не тiльки практичними, а й досить гарними на вигляд. Їi джинси виглядали зручними та вiльними, i вони низько сидiли на стегнах. У неi була чорна футболка, не розтягнута, проте i не тiсна. Їi очi дивились на нього. Вiн сказав:

– Я поiду з вами. Якщо ви захочете. Це ваша справа, а не моя.

– Менi незручно вас про це просити.

– Ви i не просите, я сам пропоную.

– Я не зможу вам за це заплатити.

– У мене вже е все необхiдне.

– Що саме?

– Декiлька баксiв у кишенi та чотири стрiлки на компасi.

– Бо менi потрiбно знати причини.

– Чого?

– Того, що ви менi допомагаете.

– Я вважаю, люди завжди повиннi допомагати одне одному.

– Це може стати значно гiршим.

– Я певен, що ми обое бачили i страшнiшi речi.

Вона на хвилину замовкла.

– Останнiй шанс, – сказала вона.

Вiн вiдповiв:

– Я поiду з вами.



Коли вони з’iхали з траси, було вже темно. Путiвець простягався вперед, у далечiнь, видимий тiльки у свiтлi фар та прихований за iхнiми межами. Маленький форд помiрно гудiв, час вiд часу пiдстрибуючи на зруйнованому асфальтi, а обабiч дороги височiли блiдi пагони пшеницi. Над головою висiли нещiльнi хмари та мiсяць, а ще запорошенi зiрки вдалинi.

Було важко визначити, чи вони вже проiхали те мiсце, де залишили Мойнаханiв. Кожна наступна миля нiчим не вiдрiзнялася вiд попередньоi. Але темно-червоноi вантажiвки вже не було. Вони нiде ii не помiтили: нi на самiй дорозi, нi вздовж чисельних поворотiв праворуч та лiворуч, якi вели через поля до Материного Спочинку. А мiстечко було за милю вiд них, тьмяне та примарне о цiй порi ночi, i найвищим об’ектом на горизонтi були елеватори. Вони поiхали старим шляхом, через найпросторiшу частину мiста, оминувши шiсть кiлькаповерхових будиночкiв та повернувши на площу, а тодi пiд’iхали до мотелю. У вiкнi адмiнiстрацii горiло свiтло.

Ченг сказала:

– Гайда розважатися.

Вона припаркувала авто пiд вiкном своеi кiмнати та заглушила двигун. Вони якусь мить просто сидiли в раптовiй тишi, а тодi вийшли надвiр. Вони поклали руки на зброю в кишенях i продовжували стояти бiля машини, пiд слабким нiчним жовтим свiтлом електричних ламп на закрiплених абажурах над кожними дверима, що всi працювали.

Жодного руху. Жодного звуку. Жодних Мойнаханiв, жодного полiцiйного загону. Нiчого. А тодi за сотню футiв вiд них одноокий клерк вийшов зi свого офiсу. Вiн поквапився до них так само, як минулого разу: жестикулюючи та махаючи руками, – а коли наблизився, то сфокусував свiй недосконалий погляд на землi й перевiв подих.

– Перепрошую, – сказав вiн. – Було припущено помилки. У результатi цього виникло непорозумiння. Номер двiстi п’ятнадцятий у вашому розпорядженнi до повернення iншого джентльмена.

Ченг нiчого не вiдповiла. Ричер сказав:

– Зрозумiло.

Одноокий кивнув, наче на знак згоди, а тодi обернувся та поспiшив геть. Ченг дивилася йому вслiд якусь мить, а тодi сказала:

– Це може бути пасткою або засiдкою.

– Може бути, – вiдповiв Ричер. – Але я так не думаю. Вiн не захотiв би боротьби просто в номерi. Меблi понищаться, а ще в нього пiде цiла зима на те, щоб заштукатурити всi дiри в гiпсокартонi.

– Ви хочете сказати, що вони здалися?

– Це лише черговий крок у грi.

– Яким буде наступний?

– Цього я не знаю.

– І коли вони його зроблять?

– Мабуть, завтра, – вiдповiв Ричер. Вiн роззирнувся довкола, на всi три боки «пiдкови», вниз та вгору. У двiстi третьому номерi крiзь гардини пробивалося свiтло. Там, де зупинявся чоловiк у костюмi. Тепер там мешкав хтось iнший.

– Вам добре спатиметься?

– Мабуть. А вам?

– Якщо нi, я постукаю об стiну.

Вони пiднялися металевими сходами разом, витягли своi ключi та вiдiмкнули ними замки у дверях, одночасно, проте на вiдстанi двадцяти футiв, наче сусiди, якi повернулися додому з роботи.

За сотню футiв вiд них одноокий клерк витяг розкладний стiлець зi сто другого номера, який досi порожнем стояв, i потягнув його до мiсця, де сидiв на ньому ранiше, – на тротуар пiд вiкном свого робочого мiсця.

Вiн вирiвняв його та всiвся, пiд нiчною прохолодою, напоготовi виконувати другу вказiвку, яку вiн отримав цього вечора, а саме: «Наглядай за iхнiми кiмнатами всю нiч».

Першою вказiвкою було: «Навiть якщо вони повернуться, не напружуй обстановку за жодних умов сьогоднi». А саме це, на його думку, вiн владнав досить непогано.




19


Як i минулого разу, Ричер сидiв у номерi в темрявi, спиною до вiкна, невидимий знадвору, вiн лише спостерiгав, цього разу iз другого поверху. П’ятнадцять хвилин, тодi двадцять, тодi тридцять. Стiльки, скiльки було потрiбно, щоб знати напевно. Одноокий виглядав тiею самою тьмяною розмитою плямою за сотню футiв вiд нього. Свiтло за гардинами у двiстi третьому номерi продовжувало горiти. Жодного руху. Нi машин, нi людей. Жодних вогникiв сигарет у сутiнках. Нiяких подiй.

Сорок хвилин. Свiтло у двiстi третьому номерi вимкнулося. Одноокий залишався на своему мiсцi. Ричер зачекав iще десять хвилин, а тодi пiшов спати.



Настав ранок, i виглядав вiн настiльки ж прекрасно, як попереднiй. Променi свiтла були свiтло-золотистого кольору, а тiнi були довгими. Найкращий ранок з-помiж усiх, мабуть. Ричер сiв на лiжко, обмотаний рушником, без звичноi кави, просто розглядався довкола. Пластиковий стiлець стояв за сотню футiв вiд рецепцii, i його знову залишили без дiла. Гардини у двiстi третьому номерi були досi запнутими. Жодного руху. На широкiй вулицi утворився затор, його не було видно звiдси, проте було чутно: спочатку одна вантажiвка, а тодi ще кiлька iнших. Тодi тиша.

Вiн чекав. А тим часом вiдбувалися тi самi речi. Тiнi вiдступали, ярд за ярдом, тодi як сонце пiдiймалось дедалi вище. Прибув потяг на сьому годину, трохи постояв i поiхав далi. А тодi хтось розсунув гардини у двiстi третьому номерi.

Жiнка. Сонце вiдбивалося в склi й робило ii бiльш розмитою, нiж вона була насправдi, але Ричер усе одно ii бачив: блiда, одягнена в бiле, i стояла вона так само, як перед тим стояв чоловiк: iз широко розведеними руками, якими вона трималася за гардини. Вона спостерiгала за цим ранком так само, як ранiше це робив вiн.

Тодi у двiр заiхав бiлий кадилак-седан, повернув направо та припаркувався заднiм ходом на свое колишне мiсце. На ньому досi не було номерного знака спереду. Цього разу водiй вийшов iз машини одразу. Над його головою вiдчинилися дверi, i зi своеi кiмнати вийшла дiвчина в бiлому. Сукня ii була бiлою, завдовжки до колiн, звичайна сукня-футляр. Бiлi черевики. Вона не була молодою, проте мала хороший вигляд. Наче над собою працювала. Волосся в неi було кольору попелу й пiдстрижене пiд каре.

У неi було бiльше багажу, нiж у чолов’яги, що мешкав там до неi. Вона мала охайну на вигляд валiзу на колiщатках та з ручкою. Бiльшу, нiж шкiряний саквояж. Але не велетенську. Акуратнiшу на вигляд, вишуканiшу. Вона попростувала в напрямку сходiв, але тiеi митi водiй кадилака подумав про те, як важко iй буде спускатися, тож вiн помахав «Зачекай» i пiшов назустрiч. Вiн запхав назад ручку валiзи i понiс ii вниз на руках, попереду жiнки, наче вказуючи шлях. Поклав валiзу до багажника, жiнка сiла на задне сидiння, а вiн за кермо, пiсля чого машина рушила з мiсця i поiхала геть. Ззаду досi не було номерного знака.

Ричер пiдвiвся i пiшов приймати душ. Вiн чув, що Ченг також зараз у ваннiй у сусiдньому номерi. Їхнi санвузли розташовувалися через стiнку. А це означало, що вона не ходила зустрiчати ранковий потяг. І це було досить розумним рiшенням. Це вберегло ii вiд прогулянки туди й назад. Можливо, вона робила те, що й вiн – спостерiгала. Можливо, вони сидiли зовсiм поруч, загорнутi в рушники та роздiленi лише однiею стiною. Хоча вона, мабуть, таки була одягнена в пiжаму. Чи нiчну сорочку. Мабуть, у щось легке, зважаючи на погоду та неможливiсть спакувати багато речей iз собою.

Вiн вийшов iз номера швидше за неi i попрямував до iдальнi, сподiваючись зайняти тi самi два сусiднiх столики в дальньому кутку, i йому це таки вдалося. Вiн повiсив свою куртку на ii стiлець, одна кишеня ii була вiдтягнута револьвером «Смiта», а тодi замовив каву. Ченг увiйшла через п’ять хвилин пiсля нього, на нiй були тi самi джинси, проте чиста футболка, а волосся досi вiдливало синявою пiсля прийнятого душу. Їi куртка також була вiдтягнутою вниз вiд револьвера. Як справжнiй екс-коп, вона оглянула примiщення, роздивившись навколо себе на всi триста шiстдесят градусiв, зробивши подумки сiм чи вiсiм кадрiв, а тодi енергiйно попрямувала через примiщення, сповнена якимось незвичним ентузiазмом або ж вiдчуттям спiльноi ейфорii вiд того, що вони змогли пережити цю нiч. Вона ковзнула на сидiння поруч iз ним.

Вiн запитав:

– Ви спали?

Вона вiдповiла:

– Мабуть. Я не думала, що в мене це вийде.

– Ви не пiшли зустрiчати поiзд.

– Згiдно з вашими висновками, вiн у заручниках. І це в найкращому випадку.

– Я лише зробив припущення.

– Але воно мае сенс.

– Ви бачили жiнку iз двiстi третього номера?

– Менi вона здалася доволi дивною. Якби вона була одягнена в чорне, вона могла би бути iнвестором або керiвником фонду, або ще кимось, хто мiг би виконувати роботу помiчника керуючого. Вона мала правильний макiяж та зачiску для цього. І ще в неi був би ключ до корпоративного спортзалу, скорiше за все. Але одягнена в бiле?.. Вона виглядала так, наче збиралася на прийом гостей у маетку в Монте-Карло. О сьомiй ранку. Хто ж таке робить?

– Може, це якась нова мода? Чиясь варiацiя на тему лiтнього вбрання?

– Я щиро сподiваюся, що це не так.

– То хто вона така?

– Вона виглядала так, наче прямувала до мiськоi ратушi для того, щоб уп’яте одружитися.

Пiдiйшла офiцiантка, i Ченг запитала в неi:

– Ви знаете когось iз мiсцевих на прiзвище Малонi?

– Нi, – вiдповiла вона, – проте я знаю двох хлопцiв на прiзвище Мойнахан.

Тодi вона пiдморгнула iм та пiшла геть.

Ченг сказала:

– Тепер вона точно ваш найкращий друг довiку. Не думаю, що вона в захватi вiд Мойнаханiв.

Ричер вiдповiв:

– Я й не бачу причин для того, щоб ними захоплюватися.

– Але хтось це таки робить. Ми повиннi враховувати, що й у них е найкращий друг на все життя. Ми повиннi бути готовими до вiдповiдi.

– Але не зараз. Вони отримали прямий удар. Це наче хворiти на грип протягом кiлькох днiв. Не так, як у телешоу, коли героi встигають одужати за декiлька рекламних роликiв.

– Але вони рано чи пiзно очуняють вiд цього. Це ж могли б бути просто розбiрки мiж iхнiми друзями та iхнiми спiвучасниками.

– Ви ж були копом. Я певен, що вам доводилось стрiляти в людей.

– Я нiколи навiть не носила iз собою зброi. Це ж був Коннектикут. Маленьке мiстечко.

– А як щодо ФБР?

– Там я була фiнансовим аналiтиком. Офiсним планктоном.

– Але ж вас навчали цього? Стрiляти?

– Мусили навчати.

– У вас добре виходило?

– Я не стрiлятиму, поки вони не розпочнуть вогонь.

– Я це переживу.

– Це безглузда розмова. Це залiзнична станцiя. Не О. К. Корраль[8 - О. К. Корраль (O. K. Corral) – одна з найвiдомiших перестрiлок на Дикому Заходi, вiдбулася 1881 року бiля мiстечка Тумстоун, Аризона.].

– У всiх цих мiсцях також була залiзнична станцiя. У цьому i вся суть. Поганець виходить iз потяга. Або новий шериф.

– Як ви думаете, наскiльки це все серйозно?

– У межах норми, як i iншi справи. З одного боку, Кiвер мiг би бути у Вегасi iз дев’ятнадцятирiчною. З iншого боку, вiн може бути мертвим. Я схиляюся наполовину до безвихiдноi ситуацii. Або навiть бiльше нiж наполовину. Менi шкода. Це мiг бути нещасний випадок. Або наполовину нещасний випадок. Або напад панiки. Тож зараз вони можуть не знати, що робити далi.

– А ми знаемо?

– Зараз у нас попереду просте завдання з трьох етапiв. З’iсти снiданок, випити кави та знайти Малонi.

– Це може бути нелегко.

– Що саме?

– Малонi.

– Нам слiд пiти спочатку до станцii прийому. Неподалiк елеваторiв. Закладаюся, iм там вiдомi всi iмена на вiдстанi двохсот миль. Тож ми зможемо впiймати двох зайцiв водночас. Якщо ми з’ясуемо щось пiдозрiле стосовно пшеницi, ми можемо натрапити на правильний слiд.

Ченг кивнула i запитала:

– А як спалось вам?

– Спочатку було не по собi через речi Кiвера в кiмнатi. Його валiзу бiля стiни. Я почувався по-iншому. Я почувався нормальною людиною. Але я переборов це вiдчуття.



Станцiя прийому виявилася простою дерев’яною спорудою в наступнiй лiнii пiсля мостових ваг. Це було суто утилiтарне примiщення. Воно лише виконувало свое призначення i не претендувало на те, щоб виглядати привабливо та стильно. Ця споруда була единою розвагою в мiстi, i фермери або користувалися нею, або могли померти з голоду.

Усерединi були стiльницi для заповнення документiв i потерта пiдлога, на якiй фермери стояли в чергах, i стiйка, де реестрували отриманi посилки. За стiйкою стояв свiтловолосий парубок в унiформi та iз затупленим олiвцем за вухом. Вiн метушливо перебирав стос паперу. Мабуть, готувався до збору врожаю. Вiн мав вигляд найщасливiшого хлопця в цiлому королiвствi.

Тодi вiн запитав:

– Я можу чимось вам допомогти?

Ричер сказав:

– Ми шукаемо хлопця на прiзвище Малонi.

– Це не я.

– Ви не знаете, чи е серед мiсцевих Малонi?

– А хто запитуе?

– Ми приватнi детективи iз Нью-Йорка. Помер один чоловiк i залишив усi своi грошi iншому чоловiковi. Але виявилось, що той, iнший, також помер, тож грошi тепер потрiбно роздiлити мiж усiма родичами, яких нам удасться вiдшукати. Один iз них стверджуе, що в нього в цьому районi е кузен на прiзвище Малонi. Це все, що нам вiдомо.

– Це не я, – повторив хлопець. – А яка сума?

– Ми не можемо це розголошувати.

– Багато?

– Краще, нiж нiчого.

– То як я можу вам допомогти?

– Ми подумали, що ви повиннi знати iмена мiсцевих. Думаю, бiльшiсть iз них приходять до цього офiсу то в однiй справi, то в iншiй.

Хлопець кивнув, наче мiж ними щойно налагодився надзвичайно важливий, проте зовсiм непередбачуваний зв’язок. Вiн натиснув на клавiатурi пробiл, i екран комп’ютера пiдсвiтився. Вiн порухав мишкою, на щось натиснув, i на монiторi з’явився довгий та об’емний список. Цiла купа iмен.

Вiн сказав:

– Ось список людей, якi зарееструвалися на користування мостовими вагами. Так значно швидше. Саме те, що нам потрiбно в гарячий сезон. Думаю, тут усi мiсцевi фермери. Вiд власникiв до робiтникiв i навпаки. Чоловiки, жiнки i дiти. Цей бiзнес потребуе масового залучення, особливо певноi пори року.

Ченг запитала:

– У цьому списку е Малонi? Ми були б дуже вдячнi вам за iм’я та адресу.

Хлопець знову взявся за мишку, i цього разу вiн перегорнув список угору. В алфавiтному порядку. Вiн зупинився на пiвшляху донизу i сказав:

– Є Махонi. Але вiн уже помер, здаеться. Два чи три роки тому, якщо я нiчого не плутаю. Рак його доконав. Нiхто не знав точно, який саме рак.

Ченг запитала:

– І нiкого пiд прiзвищем Малонi?

– У списку таких немае.

– А якщо припустити, що вiн не фермер? Ви б усе одно могли бути з ним знайомi?

– Можливо, заочно. Але ми не знайомi. Я не знаю нiкого на прiзвище Малонi.

– Може, нам попитати деiнде?

– Можете спробувати «Вестерн Юнiон». Із франшизою FedEx. Це таке собi мiсцеве поштове вiддiлення.

– Гаразд, – вiдповiв Ричер. – Спасибi.

Хлопець кивнув, вiдвернувся, але нiчого не сказав, наче був водночас i приемно здивований, i розчарований тим, що його вiдiрвали вiд обов’язкiв.

Ричер пам’ятав, де було вiддiлення «Вестерн Юнiон». Воно вже траплялося йому на очi, двiчi, пiд час його прогулянок кварталами. Невеличке примiщення з вiкном, яке було повнiстю вкрите неоновими рекламами. Там були i «МанiГрам», i факс, i фотокопiювання, i FedEx, i UPS, i DHL. Вони увiйшли досередини, i чоловiк за прилавком одразу пiдвiв на них погляд. Йому було близько сорока, вiн був високим та мав гарну фiгуру, не гладку, проте його точно не можна було назвати худеньким. У нього було густе волосся та простодушне обличчя. Це був водiй кадилака.




20


Примiщення було простим, як i станцiя прийому, усе запилюжене та обшите нефарбованим деревом, зi старими бежевими апаратами для факсу та фотокопiювання, а ще неохайно складеними стосами адресних форм для отримання посилок, також були там iще гори пакункiв, що хилилися набiк, однi з них, iмовiрно, готувалися до вiдправки, а iншi, очевидно, тiльки-но прибули. Деякi пакунки були невеликого розмiру, заледве бiльшi вiд адресних ярликiв, якi на них висiли, а деякi були великими, включно з тими двома, якi точно вiдправили напряму вiд iноземних виробникiв, у заводських картонних ящиках; у одному з них було медичне обладнання з Нiмеччини, виготовлене зi стерильноi нержавiючоi сталi, якщо Ричера не зраджували його здiбностi перекладача, а в iншому мiстилася високоточна вiдеокамера з Японii. Ще там були пакунки копiювального паперу на вiдкритих полицях, i кульковi ручки зi шнурочками, i пробкова дошка для записiв на стiнi, вкрита пришпиленими до неi рекламними брошурами всiх видiв послуг, що надавалися по сусiдству, включаючи уроки гри на гiтарi, гаражнi розпродажi та оренду кiмнат. «Це таке собi мiсцеве поштове вiддiлення», – як сказав хлопець iз приймальноi станцii, i тепер Ричер зрозумiв, що той мав на увазi.

Водiй кадилака запитав:

– Я можу вам чимось допомогти?

Вiн стояв за фанерним прилавком, перераховуючи доларовi купюри. Ричер сказав:

– Здаеться, я вас уже десь бачив.

Чоловiк запитав:

– Справдi?

– Ви грали за футбольну команду в коледжi. За Маямi. Випуск дев’яносто другого, чи не так?

– Нi, друже.

– Може, тодi за Пiвденно-Калiфорнiйський унiверситет?

– Ви мене з кимось плутаете.

Ченг сказала:

– Тодi ви таксист. Ми бачили вас сьогоднi вранцi бiля мотелю.

Чоловiк нiчого не вiдповiв.

– І вчора вранцi також, – додала Ченг.

Знову жодноi вiдповiдi.

На прилавку стояла сiтчаста пiдставка, у якiй було повно вiзиток вiд франчайзингу «МанiГрам». Скорiше за все, це було його додатковим доходом, разом iз комiсiйними. Ричер узяв картку та прочитав ii. Прiзвище цього хлопця було не Малонi. Тодi Ричер запитав:

– У вас е мiський телефонний довiдник?

– Навiщо вiн вам?

– Я хочу поносити його на головi, щоб покращити свою поставу.

– Що?

– Я хочу пошукати там номер. Для чого ж iще iснуе телефонний довiдник?

Чоловiк на хвилину замислився, наче шукав законноi пiдстави для вiдмови в цьому проханнi, але, очевидно, так нiчого i не вигадав, бо врештi-решт упiрнув пiд прилавок та дiстав iз полицi пiд ним товсту книжку, повернув ii на сто вiсiмдесят градусiв та штовхнув через прилавок.

Ричер сказав: «Дякую», – та розгорнув довiдник на мiсцi перетину лiтер Л та М. Ченг також нахилилася, щоб роздивитися ближче. Малонi там не було.

Ричер запитав:

– Чому мiстечко мае назву «Материн Спочинок»?

Чоловiк за прилавком вiдповiв:

– Я не знаю.

Ченг запитала:

– Скiльки рокiв вашому кадилаку?

– Хiба це вас стосуеться?

– Власне, нi. Ми не з Вiддiлу транспортних засобiв. Нам байдуже до номерних знакiв. Просто цiкаво, от i все. Ваше авто мае досить гарний вигляд.

– Воно виконуе свою роботу.

– А саме?

Чоловiк на хвилину замислився.

– Таксi, – вiдповiв вiн, – як ви вже здогадалися.

Ричер запитав:

– Ви знаете кого-небудь на прiзвище Малонi?

– А повинен?

– Ви можете когось знати.

– Нi, – вiдповiв чоловiк з упевненiстю, наче сам радiв вiд того, що вiдчувае тверду землю у себе пiд ногами. – У цьому районi немае жодноi людини з прiзвищем Малонi.

Ричер i Ченг попрямували назад до бульвару та зупинилися пiд променями ранкового сонця. Ченг сказала:

– Вiн збрехав нам про кадилак. Це не таксi. У такому мiсцi таксi не потрiбне.

Ричер запитав:

– То що ж це тодi таке?

– Вiн нагадуе якесь клубне авто, хiба нi? Як гольфмобiль на курортi. Щоб перевозити вiдвiдувачiв з одного мiсця на iнше. Вiд рецепцii до iхнiх номерiв. Або вiд iхнiх номерiв до спа-зони. Наче для спецiальних послуг. Особливо, якщо врахувати вiдсутнiсть номерних знакiв.

– Проте тут не курорт. Це мiсце бiльше схоже на велетенське пшеничне поле.

– Байдуже, далеко вiн за цей час не заiхав. Вiн повернувся сюди, поки ми приймали душ та снiдали. Мабуть, за годину. Тридцять хвилин в один бiк, тридцять – у зворотний. Максимум у радiусi двадцяти миль звiдси, з такими дорогами.

– Але це тисяча квадратних миль, – зауважив Ричер. – Пi помножити на радiус у квадратi. Власне, це бiльше нiж тисяча двiстi квадратних миль! Думаете, це пов’язано зi справою Кiвера, чи нi?

– Звiсно, пов’язано. Чоловiк iз мотелю поводився так само, як хлопець iз магазину запчастин, який ходив зустрiчати потяг. Наче лакей. А продавець запчастин переплутав вас, бо ви трохи схожi на Кiвера. Тому всi цi речi пов’язанi мiж собою.

Ричер сказав:

– Нам знадобиться вертолiт, щоб прочесати тисячу двiстi квадратних миль!

– І жодного слiду Малонi, – сказала Ченг. Вона сягнула рукою до своеi задньоi кишенi i дiстала звiдти закладку iз книжки Кiвера. «Материн Спочинок – Малонi». – Хiба що цей чоловiк i про це нам збрехав. Те, що прiзвища немае у довiднику, ще нiчого не означае. Його могли просто не внести до списку. Або ж вiн мiг бути новим у мiстi.

– А офiцiантка також могла нам збрехати?

Тим часом водiй кадилака займався звiтуванням. Вiн доповiдав усе так, як було. Вiн сказав:

– Вони в глухому кутi.

Одноокий клерк у мотелi вiдповiв:

– З чого ти це взяв?

– Ти коли-небудь чув про хлопця на прiзвище Малонi?

– Нi.

– Ось його вони й шукають.

– Хлопця на прiзвище Малонi?

– Вони перевiрили мiй телефонний довiдник.

– Але там немае нiкого iз прiзвищем Малонi.

– Саме так, – сказав водiй кадилака. – Вони в глухому кутi.



Унiверсам виглядав так, наче за п’ятдесят рокiв у ньому нiчого не змiнилося, окрiм назв торгових марок та цiн. Одразу за вхiдним тамбуром було темно, запилюжено та пахло вогкою тканиною. Там було п’ять вузьких проходiв, забитих доверху абсолютно рiзноманiтними товарами: вiд робочих деревообробних iнструментiв до упакувань печива, вiд свiчок до банок для консервацii, вiд туалетного паперу до лампочок. Також там був вiшак iз робочим одягом, який привернув увагу Ричера. Вiн не знiмав свое ганчiр’я вже чотири днi, i присутнiсть Ченг змушувала його про це пам’ятати. Вона ж пахнула милом, чистою шкiрою та краплею парфумiв. Вiн це помiтив, коли вона нахилилася, щоб ближче роздивитися телефонний довiдник, i йому було цiкаво, чи помiтила це вона сама. Вiн вибрав штани та сорочку, а ще знайшов шкарпетки, нижню бiлизну та майку на полицi навпроти. Увесь дрiб’язок коштував по одному доларовi, а всi дорожчi речi обiйшлися в трохи менше нiж сорок доларiв. У цiлому, правильна iнвестицiя, подумав вiн. Вiн понiс усi товари до прилавка позаду та поклав iх на нього. Але власник магазину не спiшив продавати йому покупки.

Вiн сказав:

– Я не хочу твоiх грошей. Тобi тут не радi.

Ричер промовчав. Чоловiк був доволi жилястим, йому було десь пiд шiстдесят. У нього були впалi щоки iз бiлою щетиною, рiдке сиве волосся, яке виглядало давно немитим та занадто довгим, а ще в нього стирчали пасма волосся з вух та виднiвся пух на шиi.

Чоловiк продовжив:

– Ну, геть звiдси! Це приватна власнiсть.

Ричер запитав:

– У вас е медична страховка?

Ченг поклала свою долоню йому на руку. Це вперше вона його торкнулася, нi з того нi з сього, подумалось йому.

Чоловiк перепитав:

– Ти менi погрожуеш?




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22573885&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


В англомовних краiнах 1 фунт – одиниця вимiру маси, яка дорiвнюе 0,45359237 кiлограма. (Тут i далi прим. пер.)




2


Миля – британська та американська мiра довжини. 1 миля дорiвнюе 1760 ярдiв, або 5280 футiв, або 1609,344 метра.




3


Бушель – мiра об’ему сипких тiл, яка дорiвнюе 8 галонам, або 36,6 лiтра.




4


«Понi Експрес» («Pony Express») – поштова служба у США у ХІХ столiттi, яка використовувала перекладних коней та iндiйських понi. Маршрут зони ii обслуговування пролягав мiж штатами Мiссурi та Калiфорнiя.




5


Данська булочка – солодка випiчка iз сиром, сухофруктами, горiхами, джемом i т. д. Популярний снiданок на схiдному узбережжi США. Такi булочки часто називають «равликами» через iхню форму.




6


«Чотири сезони» («Four Seasons») – вiдома мережа готелiв у США.




7


Дядько Сем – вигаданий карикатурний персонаж, що став символом США та, зокрема, iхнього федерального уряду.




8


О. К. Корраль (O. K. Corral) – одна з найвiдомiших перестрiлок на Дикому Заходi, вiдбулася 1881 року бiля мiстечка Тумстоун, Аризона.