Наш творчий мозок
Дiк Свааб


Кожен мае мозок. Проте не будь-який мозок – творчий. Чим е творчi здiбностi з погляду нейрофiзiологii? Звiдки виникае креативнiсть? Як оточення впливае на мозок та вибiр професii? Мистецтво – це лiки для мозку чи хвороба? Яку роль у талантi художникiв вiдiграють iхнi мозковi захворювання? І який стосунок до цього мають фiлософiя та карне право? Дiк Свааб говорить про взаемодiю мозку iз середовищем, оскiльки саме це, на його думку, робить нас людьми. І не просто людьми, а унiкальними особистостями. Ця книжка – немов рентгенiвське свiтло. Готовi побачити знiмок власноi свiдомостi?..





Дiк Свааб

Наш творчий мозок


Таемницi не зашкодить,

якщо про неi знатимуть трiшки бiльше.

    Рiчард Фейнман,
    фiзик, лауреат Нобелiвськоi премii


Originally published by Uitgeverij Atlas Contact, Amsterdam

This publication has been made possible with financial support from the Dutch Foundation for Literature / Nederlands Letterenfonds (NLF).



В оформленнi обкладинки використанi зображення: by Vincent van Gogh – bgEuwDxel93-Pg at Google Cultural Institute, zoom level maximum, Public Domain, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=25498286; by Gustav Klimt – Neue Galerie New York, Public Domain, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=72365360; Rameessos – власна робота, суспiльне надбання, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=5569986; by Rembrandt – http://hdl.handle.net/10934/RM0001.COLLECT.5216, Public Domain, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=29589409; Вiнсент ван Гог – The Yorck Project (2002) 10.000 Meisterwerke der Malerei (DVD-ROM), distributed by DIRECTMEDIA Publishing GmbH. ISBN: 3936122202., суспiльне надбання, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=151972 (https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=151972)



Перекладено за виданням: Swaab D. Unser kreatives Gehirn: Wie wir leben, lernen und arbeiten / Dick Swaab. – Mи. nchen.: Droemer, 2017. – 640 p.



Переклад з нiмецькоi Святослава Зубченка








Схематичне зображення мозку в поздовжньому розрiзi

1) Кора (cortex) зi звивинами великого мозку (cerebrum)

2) Мозолисте тiло (corpus callosum, сполучення мiж лiвою та правою пiвкулями)

3) Епiфiз (шишкоподiбна ендокринна залоза, синтезуе вночi гормон сну мелатонiн, який призупиняе початок статевого дозрiвання в дiтей раннього вiку)

4) Склепiння (fornix, передае iнформацiю з пам’ятi вiд гiпокампа до соскоподiбного тiла (corpus mamillare) у заднiй частинi гiпоталамуса. Інформацiя з пам’ятi звiдти прямуе далi до таламуса й кори)

5) Таламус (сюди надходить iнформацiя з органiв чуття i пам’ятi)

6) Гiпоталамус (вiдiграе вирiшальну роль у збереженнi iндивiда й виду)

7) Перехрещення зорових нервiв (chiasma opticum)

8) Гiпофiз

9) Мозочок (cerebellum)

10) Стовбур головного мозку

11) Спинний мозок








(F) фронтальна (лобова) частка, (P) парiетальна (тiм’яна) частка, (O) окципiтальна (потилична) частка, (T) темпоральна (скронева) частка, (C) cerebellum, (H) стовбур головного мозку, (SC) центральна борозна (sulcus centralis), (FL) бiчна борозна (fissura lateralis).








(1) первинна соматосенсорна кора, (2) слухова кора, (3) моторна кора та (4) зорова кора. Окрiм того: (5) середня скронева звивина, (6) верхня скронева звивина та (7) премоторна кора.








(T) таламус = thalamus, (I) острiвець = insula, (NST) субталамiчне ядро = nucleus subthalamicus, (A) мигдалина = амигдала, (Hi) гiпокамп = hippocampus, (CC) мозолисте тiло = corpus callosum, (S) смугасте тiло = striatum, (C) огорожа = claustrum.








Префронтальна кора (PFC)

медiальна префронтальна кора (mpfC); дорзолатеральна префронтальна кора (dlpfC), орбiтальна префронтальна кора (opfC), поясна кора (Cing), веретеноподiбна звивина = gyrus fusiformis (FU) та парагiпокампальна звивина = gyrus parahippocampalis (Parah).




Вступ


Однакових людей не бувае.

    Професор Ганс Гальярд


Мозок та оточення

Дослiдникам мозку нерiдко доводиться чути, що «мае ж бути щось, окрiм мозку». Ця iдея зовсiм не нова: легенда про святого Дiонiсiя (французькою – Saint Denis), першого епископа Парижа, з давнiх-давен пiдживлюе таке уявлення. Папа Клементiй І послав святого Дiонiсiя як мiсiонера до Галлii, але близько 250 року пiсля Рiздва Христового за дорученням римського iмператора його обезголовили на тому мiсцi, яке сьогоднi називаеться Монмартр. Утiм, це мiсце не влаштовувало обезголовленого, тож вiн пiдняв вiдрубану голову, помив ii в потiчку i пробiг ще десять кiлометрiв до мiсця, яке сам собi обрав для останнього упокоення. Те мiсце й сьогоднi назване його iм’ям. Отже, виходить, що й без мозку можна ще багато що зробити.

Коли ж перепитати, що саме розумiють пiд словами «мае ж бути щось, окрiм мозку», то у вiдповiдь часто можна почути, що ми, дослiдники мозку, зовсiм не беремо до уваги контекст, у якому вiдбулася якась подiя. Проте якраз кожний дослiдник цiеi сфери добре знае, що мозок постiйно взаемодiе з оточенням, i саме ця взаемодiя е центральною точкою в дослiдженнях мозку.






Святий Дiонiсiй (Saint Denis) у багатьох церквах зображений iз головою в руках, наприклад на фронтонi собору Паризькоi Богоматерi.



Тож закид цiлком безпiдставний. Ми, люди, постiйно маемо справу з величезним потоком iнформацii, який, з одного боку, вливаеться в нас iз навколишнього свiту, а з iншого – б’е з нашого мозку. Творчiсть – це вмiння наново комбiнувати одержану iнформацiю. А новi iдеi утворюють основу для оригiнального розвитку мистецтва, науки й технiки. Пiд «мистецтвом» у цiй книзi я розумiю творчi форми вираження, якi не мають практичного застосування, але дають естетичне задоволення. Я цiлком усвiдомлюю, що моя дефiнiцiя мае багато гачкiв та завиткiв, адже мистецтво майже одразу асоцiюеться з чимось красивим i приемним, одначе воно може бути й разючим i жахливим. Ще Арiстотель указував на те, що багатьох людей приваблюе демонстрування речей, яких вони самi бояться або якими гидують. Такий феномен ми вбачаемо i в мистецтвi.

Для нашого мозку та свiту мають особливе значення неймовiрнi творчi здiбностi, якi взагалi зробили можливим увесь наявний свiт. Культурне оточення, яке ми сформували, зi свого боку теж пришвидшувало розвиток нашого мозку й поведiнки. У цiй книзi ми наведемо не один приклад взаемодii мозку з нашим культурним i професiйним оточенням. Але й тут знову доводиться дякувати нашому мозковi за те, що професii розвиваються далi, що з фарби та каменю виникло мистецтво, а коливання перетворилися на музику та на iнформацiю, з’явилися найновiшi науковi знання та вiдбувся розвиток методiв поведiнки. Тож, як мiнiмум, логiчно надати нашому мозковi центральне мiсце.



Найважливiше завдання тiла – усюди носити мозок.

    Томас Едiсон


Мозок у центрi

Деякi фiлософи не могли порозумiтися з назвою моеi останньоi книги «Ми – це наш мозок». Вони справедливо вбачали в нiй «мереологiчний софiзм», а саме: частина цiлого помилково прирiвняна до цiлого. Це логiчна помилка. Але таку назву дiбрано свiдомо, щоб виокремити певне значення мозку в тому, чим ми е. Адже саме мозок визначае наш характер, унiкальнi здiбностi та обмеження. Зi сфери хiрургiчних трансплантацiй ми добре знаемо, що пересадка серця, легень, нирок чи iнших органiв не перетворюе людину на якусь iншу особу. Пошкодження ж стратегiчно важливоi дiлянки мозку може зробити людину iншою. Пухлина в гiпоталамусi може в гетеросексуальних людей викликати схильнiсть до педофiлii, а закупорка судини таламуса спричиняе деменцiю.

Важливий аспект концепцii «Ми – це наш мозок» полягае в усвiдомленнi, що ми всi абсолютно рiзнi, бо кожен мае в розпорядженнi повнiстю унiкальний мозок. Вiдмiнностi мiж людьми починаються з малесеньких варiацiй у ДНК, якi ми успадковуемо вiд батькiв i якi постiйно видозмiнюються. Пiд час нашого розвитку та взаемодii з оточенням вiдмiнностi мiж нами стають дедалi бiльшими. Вибiр мiж nature or nurture (природа або культура), власне кажучи, застарiв: розвиток мозку на сто вiдсоткiв вiд самого початку залежить вiд взаемодii мiж спадком та оточенням.



Творчiсть – це навчальний процес, у якому вчитель i учень – одна й та сама особа.

    Артур Кестлер


Комунiкацiя та творчiсть

Людина – iстота соцiальна. Без суспiльства важко уявити виживання у стресових ситуацiях, наприклад у разi поранень чи хвороб. Соцiальне вiдторгнення й iзоляцiя запускае в мозку систему тривоги, натомiсть визнання крие в собi потужний ефект нагороди.

Важливим стимулом розвитку мозку в часи еволюцii було постiйне розширення багатогранностi суспiльства. Життя в бiльш-менш моногамнiй сiм’i в повнiстю розмаiтому суспiльствi вимагае вiд нас усiх певних зусиль. І найгiрше покарання для людини – ув’язнення в iзольованiй камерi – матиме на людей iз психiчними розладами вкрай негативний вплив. З iншого боку, дедалi частiше постае запитання, як хвороби мозку впливають на наше комплексне, по-особливому вибагливе суспiльство та процеси, пов’язанi з ним.



Для спiвжиття в комплексному суспiльствi вирiшальну роль вiдiграе ефективна комунiкацiя мiж людьми. Протягом еволюцiйного розвитку мови та культури виникли особливi форми людськоi комунiкацii. Так, творчi форми вираження нашого мозку набувають у сферах музики й танцiв, образотворчого мистецтва, архiтектури та лiтератури чимраз новий вигляд. В осередку творчого розвитку, що розпочинаеться в нашому мозковi, утворюються не лише науки, але й мистецтва. Кожен креативний процес починаеться з оригiнальноi iдеi, сили уяви. Тимчасом як натуралiсти вивчають процес мислення з погляду хiмii та фiзики, митцi пiзнають дух, думки й вiдчуття у творчий спосiб. І цi два свiти зустрiчаються в одному мiсцi, яким ми й цiкавимося.



Людський мозок – не бiльше, нiж удосконалений мозок мавпи.

    Франс де Вааль


Творча еволюцiя

Усе вирiшальне для збереження нас як iндивiдiв i як виду – харчування i секс – протягом процесу еволюцii було невiддiльним вiд систем нагород та емоцiй нашого мозку. Наша мистецька дiяльнiсть, музична творчiсть i переживання, а також внесок до науково-технiчного прогресу дають нам приемне вiдчуття. Харчування, секс, наука, технiка, мистецтво й музика, з погляду еволюцii, – перевага. Проте це не едина причина того, чому ми вiддаемося цим процесам. Ми беремо в них участь, бо вважаемо iх вишуканими, приемними, цiкавими або такими, що роблять нас щасливими. І, коли ми в такий спосiб нагороджуемо самi себе, це також впливае на суспiльство, сприяючи збереженню виду й окремих iндивiдiв. Наука й технiка цiлком змiнили суспiльство. Музика й танцi збирають людей разом, посилюючи приналежнiсть до групи, а сама музика пiд час спiльних дiй може й справдi справляти винятковий ефект. Недарма ж перед шотландцями, якi йшли в бiй, першими виступали музи?ки з волинками.



Образотворче мистецтво виникло близько 30 000 рокiв тому в рiзних куточках свiту i, найiмовiрнiше, незалежно одне вiд одного. Наш мозок на той час досягнув ваги 1500 грамiв. Мова й музика виникли ще ранiше, хоч найстарiший музичний iнструмент, знайдений у Словаччинi, мае вiк 50 000 рокiв. Першi зразки образотворчого мистецтва з’явилися близько 30 000 рокiв тому й насамперед стосувалися галузей, важливих для виживання: спiлкування про розмноження, пошук харчiв, особливо шляхом полювання, а також iмовiрна комунiкацiя на тему духовних вiдчуттiв.

Ще кiлька столiть тому мистецтво в церквi вiдiгравало цю наративно-комунiкативну функцiю: передавання бiблiйних iсторiй вiрянам, якi не вмiли читати. Середньовiчне мистецтво наочно показувало, що Христос, навiть якщо людське життя складне та сповнене випробувань, страждав значно бiльше за них i, що вiра, молитви та стримування, передусiм спосiб життя вiдповiдно до церковних канонiв, подарують iм пiсля смертi винагороду – вiчне життя на небесах.

Хто ж не дотримувався канонiв, той теж мiг побачити на зображеннях альтернативу, яка не вiщувала нiчого доброго: на грiшникiв чекало страшне покарання. Мiж iншим, iх карали не лише пiсля смертi. Такi хвороби, як-от божевiлля та епiлепсiя, у багатьох культурах та релiгiях вважали карою Божою за порушення правил. Таке уявлення й далi живе в табуiзацii та стигматизацii хвороб психiки й досi iснуе в нашому суспiльствi.


Творча революцiя

Наша творча революцiя отримала поштовх приблизно 14 000 рокiв тому, коли люди на Середньому Сходi почали займатися рiльництвом i тваринництвом. Забезпечення харчами стало ефективнiшим, тож дедалi бiльше людей мали час для iншоi дiяльностi. Першi китайськi писемнi знаки та клинопис з’явилися незалежно один вiд одного близько 5000 рокiв тому. Клинопис у 90 % випадкiв використовували для облiкових записiв у торгiвлi фiнiками, зерном i вiвцями, однак вдалося розшифрувати й лiтературнi, релiгiйнi та науковi записи. Понад 2000 рокiв тому вавилонський астроном навiть зумiв геометричними методами обчислити траекторiю руху Юпiтера на небосхилi.






Пекло, частина картини «Сiм смертних грiхiв» та «Чотири останнi речi». Досi точно не вiдомо, чи твiр, який сьогоднi розмiщено в Museo del Prado в Мадридi, справдi належить пензлю Іеронiма Босха. Медальйон у кутi стiльницi виконаний за дорученням короля Іспанii Фiлiпа ІІ; найiмовiрнiше, саме вiн передав його 1574 року в Ескорiал. Страшнi демони, якi катують, вiдгризають грiшникам кiнцiвки, нанизують iх на рожен i тягнуть до пекла, де цi тортури триватимуть вiчно. Є припущення, що образ демонiв у творi Босха навiяний галюцинацiями вiд уживання рiжкiв маткових. У Середньовiччi нерiдко траплялися отруення рiжками матковими (ерготизм) – грибом, який виростае на вологому збiжжi й може спричиняти галюцинацii, напади епiлепсii та марення. Іеронiм Босх, iмовiрно, теж пережив таке отруення.



Спiльноти дедалi розширювалися, i чимраз бiльше людей контактували мiж собою, обмiн новими даними ставав ефективнiшим, а наша багатогранна творчiсть завдяки суперництву та спiвпрацi рвучко штовхала вперед технологiчний поступ. Люди винайшли методи зберiганя iнформацii, що дало змогу наступним поколiнням розвиватися на базi знань пращурiв.

Нещодавно додалася ще й широка спецiалiзацiя людей, а також розвиток транспортних i комунiкацiйних засобiв, що вiдкрило шлях мiжнароднiй спiвпрацi та суперництву. Це суттево пришвидшило наш творчий розвиток. Промислова революцiя, яка почалася в XVIII столiттi, та вiдповiдний поштовх економiчного зростання передусiм завдячують невеликiй кiлькостi науково й технологiчно творчих людей, чиi винаходи покращили умови проживання всього населення свiту.



Дiти вчаться, коли грають.

Найважливiше те, що пiд час гри вони вчаться вчитися.

    О. Фред Доналдсон

Наш мозок унiкальний. Ми вчимося краще й бiльше за iнших тварин, хоча базовi механiзми в нас однаковi. Адже й для мавп культурне життя мае значення. Наприклад, повторюючи за своiми батьками, вони вчаться ловити паличкою термiтiв чи колоти каменем горiхи. Ми ж не просто так уживаемо слово «мавпування». Невробiологiчна основа соцiального навчання (навчання вiд iнших) – дзеркальнi нейрони в мозку, якi американський невролог Рамачандран назвав «основою нашоi цивiлiзацii».



Саме специфiчний людський мозок робить нас людьми, даючи можливiсть розвитку культури та саморефлексii. Наша неймовiрна креативнiсть виражаеться в потоцi науково-технiчних вiдкриттiв, а також у мистецтвi та музицi – комбiнацii технiки, творчостi й емоцiй. Завдяки великому креативному мозковi з його багатством клiтин i сполучень людина здатна краще пристосовуватися до змiни оточення, як порiвняти з iншими видами.

Крiм того, людина ще й вигадуе рiзноманiтнi iнструменти, якими творить абсолютно iнше культурне, соцiальне й мовне середовище, яке знову ж таки впливае на мозок у специфiчний спосiб. Саме через те, що нашi пращури розпочали 50 000 рокiв тому, ми стали сучасними людьми. Ми – це наш творчий мозок.


Структура цiеi книги



«Ми – це наш мозок», – пише дослiдник мозку Дiк Свааб. Мiй колега Франк Кьосельман зробив щодо цього чудове порiвняння: це так, нiби говорити, що кожна картина складаеться з фарби.

    Проф. Рене Кан

Так, усе починаеться з фарби на полотнi та особи, яка ii розглядае. Але в мене зовсiм iнакше уявлення, нiж заявляе ця цитата: картина – значно бiльше, нiж просто фарба. Це твiр, у який митець вклав мозок, свое технiчне вмiння та емоцii, аби щось нам повiдомити i пробудити в нашому мозковi емоцii. Так фарба перетворюеться на красу, на щось дивовижне чи надзвичайне. Митець надав фарбi життя, а творчий досвiд передаеться через дiалог мiж картиною та споглядачем. Картина е чимось бiльшим, нiж просто декiлька мазкiв на полотнi, так i наш мозок – це бiльше, нiж просто торба мертвих молекул: вiн мае дуже грацiйну структуру iз живих, функцiональних клiтин, якi в неймовiрно складний спосiб взаемодiють мiж собою та з довкiллям.

У цiй книзi багато прикладiв того, як творчий мозок завдяки мистецтву, музицi, науцi й технiцi творить наш довколишнiй свiт та змiнюе його, а також зразкiв того, як оточення впливае на розвиток i функцiонування нашого мозку. Завдяки складним способам взаемодii, якi вiдбуваються в мозку, ми всi стаемо унiкальними, маемо рiзнi вподобання та по-рiзному реагуемо на навколишне середовище. Подекуди я дозволяю собi в цiй книзi, як просто зацiкавлений аматор, якiсь особистi вподобання, вставляю екскурси та деколи захищаю невиправдану думку, однак мене заспокоюе переконання, що мистецтво – це особистий досвiд i, на щастя, таким воно буде завжди.

У першiй частинi цiеi книги розповiдаеться про розвиток мозку в культурному середовищi (роздiли І—V). У фокусi уваги – невробiологiчнi механiзми розвитку, генетика та самоорганiзацiя мозку, якi визначають особистий характер, рiвень IQ, творчi здiбностi та сексуальну орiентацiю мозку, а також епiгенетика – спосiб, в який оточення впливае на наше функцiонування протягом розвитку.



У другiй частинi «Мистецтво та мозок» (роздiли VІ—Х) я розповiм, як мозок сучасноi людини в процесi еволюцii досягнув такого розмаху, що дозволило йому породити мистецтво. Для зору та сприйняття, а також для почуттiв та емоцiй, якi може пробудити мистецтво, ми послуговуемося тими самими системами мозку, що й для повсякденного життя. Митцi ж орiентуються, самi того не усвiдомлюючи, на тi ж принципи, за якими працюють системи мозку. Професор Земiр Цекi зазначив про це так: «Митець – це певною мiрою невробiолог, який так само вивчае можливостi й особливостi мозку, тiльки за допомогою iнших iнструментiв».

Професор Цекi започаткував такий напрям дослiджень, як-от нейроестетика, що вивчае механiзми мозку, вiдповiдальнi за те, що ми щось чи когось визнаемо «гарним». Дехто вважае таку iнiцiативу «редукцiйною», але це абсурд. Дослiдник мозку здатен так само насолоджуватися мистецтвом чи закохуватися, як i будь-хто iнший. Дослiдження мозку не пригнiчуе емоцiй, якi виникають пiд час щоденного використання власного мозку. Знання про всi задiянi механiзми мозку лише посилюють емоцii, якi зумовлюе мистецтво, адже до них додаеться зачудування цiею досконалою машиною.

Мистецтво можна використовувати для лiкування хвороб мозку, i навпаки – хвороби мозку можуть глибоко впливати на творчiсть митця. Пiсля моiх лекцiй про мозок та мистецтво в Китайськiй академii мистецтв i Чжецзянському унiверситетi в Ханчжоу менi найчастiше ставили те саме запитання: «Чи треба бути божевiльним, аби створити щось видатне?» Моя вiдповiдь: «Не обов’язково, але iнодi це допомагае» – знову i знову шокувала студентiв та породжувала палкi дискусii.



Далi в частинi «Музика i мозок» (роздiли ХІ—ХІV) йтиметься про те, як музика впродовж життя може впливати на будову та функцii мозку, а отже, й на нашi здiбностi. Музика вiдiгравала важливу роль протягом багатьох столiть у кожному суспiльствi. Навiть немовля в утробi матерi здатне сприймати музику. Вона стимулюе розвиток мозку й бореться з вiковими проявами; впливае на багато дiлянок мозку й на численнi хiмiчнi медiатори, а отже, i на нашi емоцii. Тому може притлумити бiль та виявляти терапевтичний вплив пiд час лiкування хвороб мозку. Корисними можуть бути й танцi, – наприклад, при хворобi Паркiнсона.



Наше функцiонування в постiйнiй взаемодii iз соцiальним середовищем е темою частини «Мозок, професiя та автономнiсть» (ХV – ХVІІ). Розвиток мозку веде до певних здiбностей, iнодi – навiть до справжнього таланту до музики чи мистецтва. Палiтра можливостей та обмежень, якi виявляються у процесi розвитку, впливае на вибiр нашоi професiйноi дiяльностi. Ми надаемо перевагу тим професiям, якi вiдповiдають нашому мозковi. Так, серед генеральних директорiв чи керiвникiв банкiв найчастiше зустрiчаються люди з особливими рисами характеру. Втiм, i професiя зi свого боку впливае на будову та функцii мозку, як це було доведено, наприклад на дослiдженнi таксистiв у Лондонi.

З iншого боку, на робочому мiсцi можна зазнати ушкодження мозку отруйними речовинами або захворiти через емоцiйне хвилювання на посттравматичний стресовий розлад. Коли люди просто працюють, забуваючи про власну автономiю, виникають масовi рухи, якi впродовж iсторii призводили до катастроф. А коли автономна нервова система працюе некоректно, трапляються ситуацii, що загрожують життю окремих iндивiдiв.



У виникненнi хвороб мозку вирiшальне значення знову ж таки матиме спiвiснування з оточенням. Нашi генетичнi задатки та розвиток обумовлюють те, наскiльки вразливими ми будемо до таких захворювань, як-от хвороба Альцгеймера, депресiя та шизофренiя. Однак саме середовище визначае, чи розвиватиметься певна недуга мозку. Воно також мае великий вплив на профiлактику i навiть лiкування таких хвороб, про що розповiдаеться в частинi книги «Оточення й ушкоджений мозок» (роздiли ХVІІІ—ХХ). Наприклад, рости двомовним для дитячого мозку настiльки сильна стимуляцiя, що серед тих, у кого дiагностували хворобу Альцгеймера, двомовнi хворiли на цю недугу в середньому на чотири роки пiзнiше, нiж одномовнi.



На основi сучасних дослiджень мозку ми почали iнакше мислити про його функцiонування, свободу волi, несвiдомi рiшення, моральнi засади, провину й покарання. Експериментальнi неврологiчнi науки торкнулися дiлянки, яка ще донедавна була закрiплена за фiлософiею, – про це йтиметься в частинi «Роздуми про мозок i нас самих» (роздiли ХХІ—ХХІV).



Знання про мозок не лише дають новi лiкувальнi стратегii i заходи профiлактики захворювань мозку, а й мають дедалi глибшi суспiльнi наслiдки в системi освiти, юриспруденцii, полiтицi та проблематицi смертi. Про це йтиметься в частинi «Новi винаходи й наслiдки для суспiльства» (роздiли ХХV – ХХVІІІ). Украй важливо пробудити iнтерес широкого загалу до дослiджень мозку й характерних ознак його хвороб, щоб протидiяти досi ще наявнiй табуiзацii захворювань мозку. Результати вивчення зможуть сприяти негайнiй розстигматизацii неврологiчних i психiчних захворювань.




Розвиток мозку в культурному середовищi





І. Нейророзмаiття: кожен мозок стае чимось унiкальним


Пiзнай самого себе.

    Напис на храмi Аполлона в Дельфах

Проскануй самого себе.

    Колега Дiка Франса Свааба (DFS)


Взаемодiя мiж суспiльством i мозком у процесi еволюцiйного становлення людини не лише збагатила наш соцiальний лад, а й зробила мозок нечувано складним. Вiн мае 80—100 мiльйонiв клiтин – ця кiлькiсть вiдповiдае населенню нашоi планети, помноженому на дванадцять. Цi клiтини всього за декiлька мiсяцiв мандрують вiд мiсця iхнього виникнення неподалiк шлуночка головного мозку до пункту iхнього призначення в мозку, де залишаються на все життя: потрапляють до певного класу, утворюють розгалуження та контактують з iншими мозковими клiтинами. Кожна клiтина мозку (а це вже комплекс, вiд якого аж дух перехоплюе) контактуе з iншими клiтинами головного мозку сумарною кiлькiстю вiд 1000 до 100 000. Мiж iншим, у мiсцях контакту, синапсах, зберiгаеться iнформацiя «в пам’ятi».

Людське немовля приходить у цей свiт немiчним i безпорадним, зi значною мiрою незрiлим мозком. У новонародженого вага мозку становить 350 грамiв. А це означае, що ще 75 % усiеi мережi треба створити, – процес, на який соцiальне й культурне середовище здатне справляти суттевий i тривалий вплив, що особливо проявляеться у «високих функцiях», коли вiдбуваеться утворення нових зв’язкiв. Бо 17 мiльярдiв клiтин кори головного мозку, вiдповiдальних за специфiчнi людськi вмiння, включно з культурою, здебiльшого виникають ще до нашого народження – в утробi матерi.

Утiм, пiсля нашого народження cerebellum, тобто мозочок, мае утворити ще близько 60 мiльярдiв клiтин. Мозочок регулюе не лише дрiбну моторику й рухи, яких нам спершу треба навчитися, щоб пiзнiше виконувати iх автоматично. Актуальнi дослiдження доводять, що несвiдомому вивченню пiдлягають i культурнi аспекти, якi засвоюються завдяки спiвпрацi мозочка й кори головного мозку. Крiм того, клiтини gyrus dentatus (зубчата звивина) у гiпокампi, якi вiдповiдають за процеси пам’ятi, пiсля народження спершу мають пройти стадiю розвитку. Вiдносно невелика кiлькiсть нейронiв гiпокампа може утворитися навiть у дорослому вiцi.

До слова, стрiмкi процеси розвитку мозку протягом перших рокiв життя можна легко простежити, вимiрявши обвiд дитячого черепа. Мiж обводом черепа дитини та кiлькiстю ДНК в ii мозку, яка вiдповiдае кiлькостi його клiтин, iснуе лiнiйний зв’язок.

Ранiше, коли я ще студентом вiдбував практику в пологовому вiддiленнi, допомагаючи народженню немовлят, у мене було завдання мiряти обвiд iхнього черепа, хоч тодi ще про такi данi нiхто не знав. Украй важливо не випускати з поля зору розвиток мозку, адже його порушення пiдвищуе ризик пiзнiших психiчних захворювань, а додаткова стимуляцiя може викликати затримку розумового розвитку.



Утворення сполучень нервових волокон мiж рiзними дiлянками мозку тривае ще довгий час, а в префронтальнiй корi – структурi, де встановленi моральнi рамки та пригнiчуються iмпульси, навiть до 24-го року життя. Звiдси випливае, що соцiальне й культурне середовище, в якому зростае дитина, може непомiрно впливати як позитивно, так i негативно на розвиток цiеi дiлянки. До факторiв, якi позитивно впливають, належить безпечне середовище зростання дитини, де люблять i надихають, а також достатне i високоякiсне харчування. Негативнi фактори – це стресове середовище, нехтування, зловживання, а також недостатне або неякiсне харчування.

Кожна система мозку розвиваеться у визначений промiжок часу. Тому й бувае фаза, коли дитина найкраще вивчае мову, вчиться писати й читати або грати на музичному iнструментi. Цей «критичний» перiод дуже вразливий як до сприятливих, так i до несприятливих факторiв. Коли вiн завершуеться, то все вивчене замикаеться в циклах вiдповiдних структур мозку; якщо характернi для цього перiоду часу речi не були засвоенi, то цi цикли використовуються для iнших завдань. Здобути такi умiння пiзнiше значно важче або взагалi неможливо. Отже, недостатне харчування до або пiсля народження, нестача уваги, бiднiсть i соцiальна дискримiнацiя протягом тривалого часу впливають на розвиток мозку, зумовлюючи поведiнку та здiбностi дитини.

Стосовно епiгенетичних змiн ДНК, якi вiдповiдають за тривалi ефекти середовища, е декiлька нових вiдкриттiв. Епiгенетичнi змiни – це хiмiчнi, спричиненi середовищем змiни ДНК, коли гени тривалий час незадiянi або ж, навпаки, активнi. Цiлком iмовiрно, що деякi iз цих ефектiв передаються спадково. Можливо, саме тому дiтям тих, хто пережив голокост, загрожуе бiльший ризик захворiти на тривожний невроз. Епiгенетичнi ефекти опинилися в центрi дослiджень вiдносно нових дослiдницьких напрямкiв, соцiальноi та культурноi нейробiологii, адже комбiноване дослiдження мозку та суспiльних наук останнiм часом набирае обертiв.




1. Формування характеру


Коли хтось поводиться в такий спосiб, що нас дратуе, ми припускаемо, що це погана людина, i ухиляемося поглянути правдi у вiчi: неприемна поведiнка людини – наслiдок причин, вiдстеживши якi трiшки глибше – аж до ii народження, розумiеш, що вона аж нiяк не винна.

    Бертран Рассел

Наш характер можна описати за допомогою мiри, що складаеться з п’яти величин, якi в психологii дiстали назву «Велика п’ятiрка» (Big five). Ось цi величини:

1. Вiдкритiсть vs iнтроверсiя.

2. Толерантнiсть vs владолюбство.

3. Добросовiснiсть vs халатнiсть.

4. Емоцiйна стабiльнiсть vs емоцiйна нестабiльнiсть.

5. Інтелектуальна автономiя vs залежнiсть.



Навiть для опису вдачi свiйських тварин, наприклад, коней, послуговуються цими п’ятьма чинниками. Можливiсть успадкувати кожну iз цих п’яти ознак особистостi оцiнюють приблизно вiд 33 до 65 %. Решта рис характеру формуеться на раннiй стадii розвитку. Щоб бути успiшним у життi, окрiм вiдносно високого IQ, допитливостi, амбiтностi та мотивацii, потрiбне також добре поеднання компонентiв «Великоi п’ятiрки».

На мою думку, Big five можна було б доповнити iншими характеротвiрними аспектами, наприклад «чоловiчнiсть vs жiночнiсть», «гетеросексуальнiсть vs гомосексуальнiсть», «IQ та креативнiсть vs вiдсутнiсть фантазii», а також наявнiсть чи вiдсутнiсть духовностi. Слово «характер» грецького походження й означае «властивий». Ознаки нашоi особистостi змiнюються протягом життя тiльки незначною мiрою й стабiльнi вже в середнiй життевiй фазi. Генетичнi фактори обумовлюють особливi риси особистостi передусiм у дитячому та юнацькому вiцi, далi на людину все життя впливають фактори ii оточення. Тому з вiком частка успадкованого зменшуеться.

Resting state – так називають функцiональне сканування активностi мозку, за якого особа не спить, але не виконуе жодних завдань. Власне, такий термiн не зовсiм влучний, адже наш мозок нiколи не вiдпочивае. Однак у такому станi спокою можна дiзнатися, якi дiлянки мозку та якi сполучення мiж ними залишаються активними, адже саме цi дiлянки в цей самий час показують однаковi флуктуацii активностi. Якраз цi коливання вiдповiдають за взаемодiю нашого мозку iз зовнiшнiм свiтом.






Густав Клiмт. Даная (1907/1908). Злiва – золота сперма Зевса, справа – клiтини ембрiона на раннiй стадii, якi символiзують зачаття. Клiмт читав Дарвiна й захоплювався структурою клiтини як будiвничим каменем життя. У Вiднi вiн також вiдвiдував розтини людських тiл, якi проводив патологоанатом Емiль Цукеркандль. Вiн же на прохання Клiмта прочитав серiю лекцiй з анатомii та бiологii для групи художникiв, письменникiв i музикантiв (Kandel, 2012). Клiмт використовував своi знання i «на практицi»: у нього було мiнiмум 14 дiтей вiд рiзних жiнок.



У станi спокою мiж показниками, яких особа досягае щодо категорiй «Великоi п’ятiрки», та показниками активностi рiзних дiлянок мозку простежуеться чiтка кореляцiя. Величина «вiдкритiсть» супроводжуеться активнiстю в зовсiм iнших дiлянках, нiж, скажiмо, «добросовiснiсть». Здатнiсть породжувати креативнi iдеi пов’язана з такою ознакою, як-от «вiдкритiсть», а також iз пiдвищеною функцiональною активнiстю в нижнiй частинi префронтальноi кори та в default-мережi (система, що дуже активна в станi спокою).

Отже, resting state вiддзеркалюе ознаки нашого характеру. Крiм того, у станi спокою помiчаемо взаемозв’язок мiж активнiстю певних регiонiв мозку iз сексуальною орiентацiею та усвiдомленням належностi до роду. Наприклад, у випадку гомосексуальностi вiдбуваеться перемикання «чоловiк – жiнка» у сполученнях лiвоi мигдалини. Так само в разi педофiлii можна простежити в станi спокою змiни функцiональноi сполучуваностi мiж певними окремими дiлянками мозку.

Ознаки нашоi особистостi локалiзованi в низцi хромосом i в структурах деяких дiлянок мозку. Індивiдуальнi вiдмiнностi структури та функцiй дорослого мозку виникають на базi процесiв формування й розвитку у взаемодii з оточенням. Вiд зачаття на розвиток мозку впливають багато рiзних факторiв i процесiв, серед яких самоорганiзацiя мозку, статевi гормони, стрес, харчування, хiмiчнi речовини, якi проникають крiзь плаценту чи потрапляють у мозок дитини одразу пiсля народження, а також певною мiрою соцiальнi та культурнi чинники на кшталт мовноi ситуацii, безпеки, вiдчуття захищеностi, рiвня iнтелектуальноi стимуляцii та фiнансового становища в середовищi, де зростае людина, а ще ii освiта й особистi стосунки.

Цi процеси роблять кожен мозок унiкальним, навiть якщо це однояйцевi близнята. Тож цi вiдмiнностi i впливають на нашi особистiснi функцii, як-от: характер, гендерна iдентифiкацiя, сексуальна орiентацiя, iнтерес до мистецтва та музики, компетенцiя i поведiнка, мудрiсть, рiвень емпатii та iншi аспекти моральноi поведiнки, полiтичнi вподобання, а також схильнiсть до фiзичних чи психiчних захворювань. У наступних роздiлах ми детально розглянемо розвиток мозку в усiй його довершеностi.




2. До зачаття


У сiм’яниках чоловiкiв щодня утворюеться вiд 200 до 300 мiльйонiв сперматозоiдiв.

Чому з одного iз цих сперматозоiдiв виник саме Я?

    ДФС[1 - Дiк Франс Свааб. (Тут i далi прим. перекл.)]

Еволюцiйна перевага статевого розмноження криеться у величезному збiльшеннi кiлькостi iндивiдiв через комбiнацiю материнськоi та батькiвськоi ДНК. Розмаiття стало рушiйною силою еволюцii, адже дозволило нашому виду пристосовуватися до мiнливого навколишнього середовища.

Унiкальнiсть людини починаеться ще з ii ДНК, адже вона в кожного особлива. Пiд час еволюцii в ДНК утворилися численнi незначнi змiни, i саме вони стали основою становлення нас як людей. З одного боку, iдеться про старi мутацii, успадкованi вiд батькiв, якi роблять внесок лише до рiзноманiття людей, а з iншого – це мутацii, спричиненi хворобами або такi, що породжують схильнiсть до якогось розладу.






Леонардо да Вiнчi (близько 1510)



Кожна дитина у своiй ДНК носить у середньому один новий дефект. Здебiльшого це цiлком безпечнi змiни. Водночас близько 60 % усiх вроджених тяжких розумових розладiв спричиненi такими мутацiями. З боку матерi це мутацii, якi з ii старiнням ведуть до збiльшення ризику народження дитини iз синдромом Дауна, мутацii з боку батька з його старiнням посилюють ризик психiчних захворювань.

По чоловiчiй лiнii генетичних дефектiв значно бiльше, нiж по жiночiй. Адже жiнки виробляють усi своi яйцеклiтини ще до свого народження; одна iз цих клiтин, якi зберiгаються в яечнику жiнки, вивiльняеться раз на мiсяць. Чоловiки ж виробляють сперматозоiди зi стовбурових клiтин постiйно. Мiж тiею яйцеклiтиною, з якоi утворилася жiнка, i тiею, яку вона продукуе сама, вiдбуваеться приблизно 20 подiлiв клiтин, у той час як у чоловiка, вiком близько 30 рокiв, мiж сперматозоiдом, з якого вiн виник, i сперматозоiдами, якi продукуе вiн сам, вiдбулося вже близько 300 подiлiв. Тому ризик iз боку батька вищий. Ця проблема, звiсно ж, серйознiша у старших чоловiкiв, нiж у молодших. Тож дiти вiд батька старшого вiку бiльше ризикують народитися з психiчними захворюваннями. Проблеми з безплiддям батькiв теж пiдвищують iмовiрнiсть психiчних розладiв у дитини на третину. Адже психiчнi захворювання та безплiддя мають одне i те саме генетичне пiдгрунтя.




3. Внутрiшньоутробний розвиток


Пiсля зачаття заплiднена яйцеклiтина перетворюеться в матцi на дитину. Щодо цього знову i знову спалахують дискусii про те, чи визначенi особливостi вдачi спадковими задатками чи середовищем. Задатком у чистому виглядi можна назвати, наприклад, iнтуiтивну поведiнку новонароджених. Якби iнтуiцiя не допомагала нам знайти сосок материнськоi грудi та смоктати його, нас би вже сьогоднi не було.

Інтуiцiя вiдiграе важливу роль й у вiдчуттi страху. Бо нас значно легше налякати змiею, нiж якоюсь квiткою. У мавп, якi ще жодного разу в життi не бачили змiй, виявили клiтини мозку, якi «спалахували», – тобто ставали електрично активними та обмiнювалися iнформацiею з iншими клiтинами мозку, – коли тi натрапляли на таку тварину. Отже, цей страх примати успадкували в ходi еволюцii. Багато правил поведiнки, а також ключовi засади нашоi моралi були, власне кажучи, переданi у спадок еволюцiйними процесами.

Утiм, вирiшальне значення мае те, що наш мозок вiд самого початку розвиваеться в iнтенсивнiй взаемодii мiж задатками та середовищем. Адже наша генетична комплектацiя пiд час розвитку мозку постiйно спiвпрацюе з довкiллям. Оточення нервовоi клiтини утворюють мiльярди iнших нервових клiтин, хiмiчнi речовини, видiленi цими нервовими клiтинами, гормони дитини та гормони й поживнi речовини вiд матерi, а також хiмiчнi сполуки iз зовнiшнього середовища. Наше iндустрiальне суспiльство впливае на дитину ще тодi, коли та перебувае в утробi матерi, наприклад, за допомогою хiмiкатiв, що входять до складу дрiбнодисперсного пилу, який видiляють машини та промисловiсть. Вони проникають крiзь плаценту, впливають на формування мозку, тим самим пiдвищуючи ризик розвитку аутизму. Чуттеве пiзнання вливае на мозок дитини ще у внутрiшньоутробний перiод. Часник у навколоплiдних водах впливае на пiзнiше сприйняття смакiв дитиною, а музику, яку дитина чуе вже з другоi половини вагiтностi, вона може впiзнавати ще кiлька мiсяцiв пiсля появи на свiт.

Спостереження над взаемодiею генiв i середовища доводить, що чуттевiсть дитячого мозку до факторiв довколишнього середовища залежить вiд генетичноi комплектацii дитини. Якщо жiнка пiд час вагiтностi курить, а ii дитина успадковуе генетично два варiанти рецепторiв дофамiну, то ризик, що вона захворiе на синдром порушення активностi та уваги (СПАУ), у дев’ять разiв вищий, нiж у дiтей без цих генетичних варiантiв.






Густав Клiмт. Надiя І (1903 рiк)



Пренатальний стрес може спричинити пiзнiшi проблеми з поведiнкою та темпераментом, аутизм, СПАУ, депресii та фобii в дитини. Так само й iншi стресовi ситуацii пiд час вагiтностi, як-от: хвороби, фiнансовi труднощi або насильницькi напади партнера – можуть довгий час впливати на розвиток дитячого мозку. Семирiчних дiтей обстежували за допомогою MRT-DTI (дифузна тензорна нейровiзуалiзацiя, технiка, що дозволяе показувати при скануваннi сполучення мiж структурами мозку). Стресовi подii пiд час вагiтностi корелювали в дiтей зi структуральними змiнами в сполученнях мiж мигдалиною та префронтальною корою. Тому цi дiти iнакше реагували на стрес i страх.

Уже до народження мозок кожноi дитини iнакший. Причина цього криеться у взаемодii мiж генетичними задатками та факторами довколишнього середовища, якi впливають на мозок пiд час його формування в матцi, у локальнiй самоорганiзацii окремих зон мозку, а також у збiгу, який теж вiдiграе неабияку роль. Це означае й те, що кожна людина мае iншi таланти та обмеження, iнакше поводиться, по-рiзному реагуе на оточення та почуваеться добре за певних обставин. Це формуе величезне розмаiття людства, яке було пiд час еволюцii i завжди буде. Саме тому варто краще сприймати особливостi людей, як того з давнiх-давен навчае буддизм.




4. Дослiдження близнюкiв


Дослiдження близнюкiв доводять важливiсть генетичних факторiв у розвитку мозку. Пiд час таких студiй однояйцевих близнюкiв, гени яких на 100 % iдентичнi, порiвнювали з двояйцевими, якi мали 50 % спiльних генiв. Завдяки таким дослiдженням вдалося встановити, наприклад, що сприйняття щастя на 40 %, а наш IQ в дорослому вiцi на понад 80 % зумовлений генетично.

Окрiм того, студii з близнюками показали, що кiлькiсть сiроi речовини (клiтини мозку та сполучення) i бiлоi речовини (нервова тканина) вiд 82 до 90 % закладенi генетично. Що ж стосуеться розмiру окремих дiлянок мозку, тут спадковий фактор пiд питанням i варiюеться вiд 17 до 88 %.



Кожен мозок особливий. Це переконливо демонструють американськi сiамськi близнюки Еббi та Брiттанi Генсел. У них та сама генетична комплектацiя, спiльне тiло, вони вiд початку життя перебували в тому самому середовищi й переживали тi самi подii. Кожна з них мае в розпорядженнi одну руку й одну ногу. Щоб навчитися водити автiвку, вони мусили тiсно спiвпрацювати. Коли вони в шiстнадцять вирiшили отримати водiйськi права, то в органах влади постало запитання: iм слiд видати одне чи два посвiдчення водiя? Спираючись на данi вчення про мозок, влада ухвалила правильне рiшення: у них двое мiзкiв, отже, це двi рiзнi особи, тому повиннi здавати на водiйськi права теж двiчi. У кiнцi рекомендованого до перегляду фiльму про iхне життя вони кажуть: «Ми зовсiм рiзнi особистостi!» Це пiдтверджували й батьки однояйцевих близнюкiв уже через декiлька мiсяцiв пiсля народження: хоч iхнi дiти й виглядають подiбно, однак поводяться iнакше й мають рiзний характер





MRT-знiмок пари однояйцевих близнюкiв. Мiж Р та стрiлочкою мозок дитини зверху мае три борозни, а дитини знизу – чотири (Steinmetz et. al. 1994). Вiзерунок борозен i звивин розвиваеться насамперед протягом останнiх трьох мiсяцiв вагiтностi. Тож причину цiеi вiдмiнностi, не зумовленоi генетично, слiд шукати десь пiд час цiеi фази



Дослiдження близнюкiв хоч i довели, що товщина префронтальноi кори на бiльш нiж 80 % визначена генами, проте вони також показали, що на товщину кори парiетальних асоцiативних полiв на понад 80 % впливае оточення. Тому сила впливу середовища на рiзнi дiлянки мозку значно вiдрiзняеться. А втiм, е одна рiч, що ставить пiд сумнiв цi гiпотези вивчення близнят. Довгий час за основне положення брали те, що однояйцевi близнюки генетично абсолютно iдентичнi. Однак дослiдження за допомогою нiдерландського реестру близнят довело, що й пiсля заплiднення в матцi можлива генетична диференцiацiя.

Структура нашого мозку й поведiнка аж нiяк не зумовленi лише генами. Основа вiдмiнностей характеру однояйцевих близнюкiв – рiзниця в мозку, помiтна навiть неозброеним оком. Тож на формування мозку, яке проявляеться у вiзерунку його звивин i борозен, мали б iстотно впливати ще пiд час вагiтностi також негенетичнi фактори, наприклад, дещо вiдмiнне середовище в матцi чи локальнi процеси на початку самоорганiзацii. Пiд час цих процесiв клiтини мозку конкурують на локальному рiвнi за найкращi зв’язки. Пiсля народження важливу роль у розвитку структурних i функцiональних вiдмiнностей мiзкiв вiдiграе також навчання, що проявляеться, до прикладу, в зумовлених професiею вiдмiнностях мiж музикантами й таксистами.




ІІ. Розвиток та органiзацiя нашого мозку





1. Мозок як самоорганiзована система


Усi люди створенi рiвними.

    З преамбули Декларацii незалежностi США, укладеноi в основному Томасом Джефферсоном (1776 рiк)

Усупереч уявленням, якi пропонуе вищезазначена вiдома цитата, кожен мозок iнакший, тому що розвиваеться i функцiонуе як самоорганiзована система. Пiд цим варто розумiти те, що в хаотичнiй системi спонтанно виникають структури. Самоорганiзацiя вiдбуваеться в складних системах, а ii початок можна спостерiгати на кожному кроцi: у мурашнику, в економiчному життi, у Всесвiтi. Вона може призвести навiть до того, що якась популяцiя починае функцiонувати як одне цiле.

Наочний приклад самоорганiзацii – зграя шпакiв. Вони спершу злiтаються в малi групи з мiсць, де шукали iжу, до мiсця збору. Там виконують свое видовищне «акробатичне шоу», щоб враз iз потужним галасом полетiти до дерев, де ночуватимуть. Пiд час польоту вони повиннi дотримуватися чiткоi дистанцii до своiх супутникiв. Окрiм того, летячи не надто щiльно одне бiля одного, вони пiдтримують зграю наполовину «прозорою». У такий спосiб сусiд захищае сусiда, водночас не перекриваючи вид у далечiнь, де може з’явитися хижий птах. Це вимагае дуже швидкого перелаштування та передавання сигналу. Важлива ознака самоорганiзацii шпакiв – у них немае птаха-лiдера, який би задавав напрям усiй зграi.

Тим часом переваги самоорганiзацii вже вiдомi й в економiцi: бiльше горизонтальноi i менше вертикальноi органiзацii – сучасний девiз. Спiвробiтники органiзовують свою роботу максимально самостiйно, без якихось указiвок згори. Планування, регулювання, включаючи всi пов’язанi iз цим координацiйнi процеси, практичне застосування та рейтинги результатiв роботи залежать не вiд центрального управлiння, а базуються на iндивiдуальнiй iнiцiативi. Наразi е чимало успiшних пiдприемств, якi обходяться без менеджменту. Передати вiдповiдальнiсть на мiсця – чудова iдея. Проте функцiонування великоi мiжнародноi компанii з багатьма фiлiями в рiзних краiнах потребуе координацii iз центру, хоча вона могла б обмежитися лише великими стратегiчними рiшеннями. Наш мозок, мiж iншим, збагнув це ще багато мiльйонiв рокiв тому.

Мозок надто багатогранний, аби розвиватися виключно на основi генетичноi iнформацii та керiвництва единоi своеi дiлянки. Вiн розвиваеться як комплексна, самоорганiзована система i працюе в такому статусi протягом усього життя. Вiдповiдно пiд час його формування найкращi рiшення для розбудови цiеi складноi мережi вiн шукае на локальному рiвнi, наскiльки це, звiсно, можливо. Адже найважливiшi компоненти самоорганiзацii в нього е:

• Мережа клiтин мозку максимально складна.

• Мiж окремими зонами мозку можлива блискавично швидка комунiкацiя.

• У локальних мережах вiдбуваються змiни, причина яких криеться в набутому досвiдi, тобто тривае навчальний процес.

• Максимально велика кiлькiсть процесiв скерована на нижчi рiвнi, тож наш мозок може регулювати й вирiшувати багато завдань на локальнiй дiлянцi абсолютно автоматично.

• Не iснуе центру, який би постiйно вiдстежував i регулював усi локальнi процеси до найменших дрiбниць.



Недолiк такоi форми локальноi органiзацii полягае в тому, що мозок не перевiряе детально анi процеси в окремих зонах мозку, анi iхню функцiональну взаемодiю. Тому вiн може прогавити якiсь функцiональнi збоi певноi системи. Так, наприклад, у пацiентiв iз деменцiею чи психiчними розладами часто немае усвiдомлення власного хворого стану. У деяких випадках вони гадають, що з ними все гаразд або що проблеми спричиненi не ними самими, а iхнiм оточенням. У таких випадках говорять про анозогнозiю.

Якщо ж мозок функцiонуе добре, то, потрапивши в особливу ситуацiю (наприклад, якщо вона для нього нова чи це форс-мажорнi обставини, якi вимагають скоординованоi спiвпрацi багатьох рiзних систем мозку), ухвалення стратегiчних рiшень може взяти на себе «вища» система мозку, префронтальна кора. Тодi всi системи пiдпорядкованi однiй метi —вижити. Усi нейрони в такiй ситуацii утворюють щось подiбне до суперорганiзму. Як тiльки мозок упорався з викликом, передае рiзнi функцii знову на попереднi локальнi дiлянки.



На позначцi Е видно пiрамiдну клiтину. Деревоподiбна структура над тiлом клiтини утворена дендритами. Вони збирають та обробляють iнформацiю вiд тисяч iнших клiтин. На кожному пуп’янку кожного дендрита знаходиться клiтинний контакт, синапса. Нервове волокно спускаеться стрiлою – це аксон. По аксону пiрамiдна клiтина надсилае своi рiшення щодо отриманоi iнформацii далi, до тисяч iнших клiтин. Як видно на цьому зображеннi, Кахаль корегував свiй малюнок бiлою фарбою. Оригiнали досi можна побачити в Інститутi Кахаля у Мадридi.


Кахаль був iспанським лiкарем i гiстологом, який дослiджував структуру та зв’язки клiтин мозку пiд мiкроскопом i на основi цього малював унiкальнi картини.

Уже у вiсiм рокiв вiн вiдчув, за його словами, невимовне бажання малювати. Йому доводилося це робити потайки, адже його батьки вважали образотворче мистецтво грiховним марнуванням часу. У школi митця теж карали, замикаючи в темнiй кiмнатi, адже вiн iз величезним успiхом – принаймнi так говорили його однокласники – малював карикатури на вчителiв. Батько Кахаля навiть вiдправляв його на рiк учитися на шевця, аби тiльки вiдбити потяг хлопця до малювання. Зрештою Кахалю таки вдалося генiально поеднати власне бажання малювати з дослiдженнями мозку.






Сантьяго Рамон-i-Кахаль (1852–1934). Нервовi клiтини кори головного мозку людини



Фотографii нiколи не зможуть зрiвнятися з малюнками Кахаля. Адже цi зображення – компiляцii, в яких зiбранi фрагменти багаторiчних дослiджень якоiсь чiткоi структури. Кахаль застосовував покращене фарбування методом Гольджi, яке з тисячi клiтин мозку забарвлюе лише одну, однак цю зафарбовану клiтину робить видимою в повному обсязi. Такий метод фарбування винайшов iталiйський лiкар Камiлло Гольджi (1843–1926). За його вiдкриття Кахаль разом iз Гольджi здобув 1906 року Нобелiвську премiю з психологii та медицини. Кахаль довiв, що нервова система складаеться з незалежних нейронiв, якi комунiкують мiж собою по спецiальних синапсах. Аж до своеi смертi й навiть пiд час виступу на церемонii нагородження Нобелiвською премiею Гольджi заперечував твердження Кахаля: на його думку, нервова система складалася з мережi клiтин, що комунiкують мiж собою. А втiм, Кахаль мав рацiю: нервовi клiтини – це таки незалежнi одиницi. Вiн зрештою дiйшов висновку, що перевага людського мозку полягае в його унiкальному наповненнi щодо кiлькостi нервових клiтин iз короткими аксонами, тобто в локальних мережах головного мозку.




2. Боротьба за найкращi контакти: нейронний дарвiнiзм


Cells that fire together, wire together[2 - Клiтини, якi разом спалахують, поеднуються (англ.).].

    Дональд Гебб (1949)

Через неймовiрно велику кiлькiсть клiтин мозку та iхнiх сполучень в його формуваннi важливу роль вiдiграють принципи самоорганiзацii. Саме iм варто завдячувати тим, що кожен мозок, навiть якщо його генетична комплектацiя збiгаеться з iншим мозком, – у ходi свого розвитку стае унiкальним. Утворюеться мережа з мiльярдiв нейронiв, якi по синапсах вступають у контакт iз 1000—100 000 iнших нейронiв. Ця складна мережа не може бути генетично запрограмована завдяки синапсам. Генетичний базис лише в загальних рисах надае iнструкцii зi структуризацii мозку, а також задае принципи локальних процесiв самоорганiзацii. Деталi ж надходять через локальну взаемодiю клiтин мозку на наступних стадiях розвитку.

На стадii формування утворюеться завелика кiлькiсть клiтин, нервових волокон i сполучень. Згодом мiж ними виникае «бiйка», переможцями якоi стають зв’язки, що найкраще функцiонують. Тут знову ж таки важливе значення для розвитку клiтин мозку матиме iхне оточення. Спершу виникае локальна, спонтанна електрична активнiсть у мережi нервових клiтин. На пiзнiших стадiях цю електричну активнiсть регулюватиме iнформацiя, яка надходитиме з нашого тiла, а через органи чуттiв – ззовнi, наприклад сенсорнi вiдчуття вiд спинного мозку, вiзуальна iнформацiя – вiд очей, а шум – вiд вух.

Пiд впливом електричноi активностi на стадii розвитку мiж рiзними дiлянками мозку та його клiтинами утворюються надчiткi сполучення. Якщо клiтини перебувають в iнтенсивному контактi мiж собою, то вiн посилюеться. Коли електрична активнiсть досягае клiтинних контактiв, там утворюються хiмiчнi медiатори, якi впливають на клiтину, яка приймае контакт. Клiтини, якi спалахують разом (так говорять, коли вони разом електрично активнi), вибудовують мiж собою сполучення. Якщо ж контакт слабкий, то вiн iз часом зникае, а за ним i клiтини, якi були в ньому задiянi. Вiдмирання клiтин пiд час формування мозку – це, мiж iншим, цiлком нормальний процес. Адже йдеться про survival of the fittest[3 - Survival of the fittest (англ.) – виживання найсильнiших.]. Ми виробляемо в п’ять разiв бiльше клiтин мозку, нiж залишаеться потiм; цей процес iще називають «нейронним дарвiнiзмом».

Згодом зайвi сполучення або тi, якi функцiонують не оптимально, обрубують. Наприкiнцi в нашому мозку залишаеться за пiдрахунками понад мiльйон кiлометрiв нервових волокон. Ця кiлькiсть настiльки велика, що до виникнення iндивiдуальних вiдмiнностей мав би призвести якийсь випадок. Групи клiтин головного мозку, якi сполучилися мiж собою в ходi розвитку, завдяки генетичному програмуванню з використанням хiмiчних медiаторiв намацують одна одну, щоб пiзнiше вiдшлiфувати такi сполучення вже пiд час функцiональноi взаемодii. У такий спосiб активнiсть клiтин мозку впливае на утворення сполучень, а отже, – i на розвиток усього мозку. Поеднанi мiж собою структури мозку спiвпрацюють пiзнiше пiд час процесiв навчання, мислення та запам’ятовування.

Проте це зовсiм не означае, що в такий спосiб наш мозок стае зафiксованим раз i назавжди. Незначнi ушкодження або порушення розвитку можна вiдремонтувати, але наскiльки – залежить вiд ступеня пошкодження та вiку потерпiлого. Що молодший мозок, то краща його пластичнiсть. Мiж iншим, на мiкрорiвнi пластичнiсть зберiгаеться й пiзнiше.




3. Критичнi фази розвитку: зараз або нiколи


На основi генетичноi комплектацii та за законами нейронного дарвiнiзму формуються системи мозку дитини пiд час ii розвитку до i пiсля народження. Як приклад перебiгу такого процесу, можна простежити розбудову вiзуальноi системи.

Нейрони (клiтини мозку), якi утворюються в надрах мозку, поблизу шлуночка, отримують генетичне доручення розвинутися до якогось конкретного типу клiтин. Тодi вони повзуть, неначе загiн шпигунiв, уздовж нервових клiтин глiй до первинноi зоровоi кори (VI) i там уже розподiляються на види. Глii ранiше вважали допомiжними клiтинами нейронiв, однак очевидно, що вони вiдiграють у розвитку мозку та в транспортуваннi хiмiчних медiаторiв значно бiльшу роль. Нейрони приваблюють завдяки хiмiчним посланням нервовi волокна клiтин iз таламусу (corpus geniculatum laterale – бiчне колiнчасте тiло), щоб тi могли отримувати та обробляти iнформацiю, яка надходить з ока.

Для розвитку зв’язкiв мiж зростаючими нервовими волокнами та клiтинами кори головного мозку необхiдна електрична активнiсть, яка виникае в межах цiеi системи через процес зору i дбае про дозрiвання та пiдтримування у справному станi типовоi структури кори головного мозку зорового чуття. Тож система повинна «навчитися бачити» протягом дуже чуттевоi критичноi фази пiсля народження. Люди, якi народилися з мутним кришталиком ока (вроджена катаракта), не зможуть бiльше бачити, якщо новий кришталик iм вставили вже пiсля цiеi критичноi фази розвитку. Якщо «лiниве око» косоокоi дитини не забезпечуе пiд час критичноi фази розвитку зоровоi кори достатньоi активностi клiтин кори, то зорова кора пiзнiше не реагуе на iнформацiю iз цього «лiнивого ока». Саме тому здорове око косоокоi дитини на якийсь час закривають, щоб змусити «лiниве» надсилати iнформацiю до зоровоi кори саме з нього. Так вдаеться зберегти нормальне функцiонування зоровоi кори.

І навпаки – сполучення, якi виникли пiд час критичноi фази розвитку, зберiгають стабiльнiсть протягом усього життя. Кожна маленька дiлянка мозку (а в межах такоi дiлянки – кожна окрема клiтина) мае в iнший час критичну фазу, протягом якоi вiдбуваеться нормальний розвиток мозку. Тi дiлянки мозку, якi вiдповiдають за гендерну iдентифiкацiю (вiдчуття, що ти жiнка чи чоловiк) i за сексуальну орiентацiю, запрограмованi ще до народження, а тi зони мозку й системи, за допомогою яких ми вивчаемо рiдну мову, – вже пiсля нього.




4. Хiмiчнi речовини та розвиток мозку: функцiональна тератологiя


Медична наука сягнула такого неймовiрного рiвня прогресу, що вже практично не залишилося жодноi здоровоi людини.

    Олдос Гакслi

Мозок розвиваеться завдяки хiмiчним сигналам мiж його клiтинами. Це робить його вразливим до речовин, якi проникають крiзь плаценту. Але й пiсля народження хiмiчнi сполуки можуть сильно впливати на розвиток мозку. На вiдмiну вiд впливу на мозок дорослоi людини, пiд час фази розвитку дитячого мозку вони впливають на композицiю будiвельних цеглинок мозку, через що довгий час дiють на структуру, а вiдповiдно й на функцiонування мозку. У таких випадках дитина пiсля народження мае цiлком здоровий вигляд, однак ефект вiд цих хiмiчних речовин настае згодом пiд час подальшого формування мозку (проблеми з навчанням, поведiнкою чи психiчнi розлади). Галузь, яка займаеться цiею проблематикою, називають «функцiональною тератологiею», або ж «тератологiею поведiнки».

Класична тератологiя займаеться вродженими аномалiями, якi пiсля народження помiтнi одразу, наприклад розщеплення хребта чи вiдсутнiсть великого мозку (аненцефалiя). Такi тератологiчнi аномалii спричиненi вживанням лiкарських засобiв (наприклад проти епiлепсii) на раннiх фазах вагiтностi, хiмiкатами, якi використовують у сiльському господарствi, а також забрудненим повiтрям. Якщо вагiтна жiнка з’iсть рибу, обтяжену ртуттю, то це знижуватиме рiвень IQ ii дитини ще 22 роки. Гормоноподiбна речовина DES (дiетилстiлбестрол), яку призначають безлiчi жiнок при кровотечах пiд час вагiтностi (до того ж цiлком безпiдставно, бо причина кровотеч криеться в нестачi гормонiв), iстотно пiдвищуе ризик розвитку в дiтей психiчних розладiв, як-от: шизофренiя, депресii та схильнiсть до суiциду. Функцiональна тератологiя займаеться дiтьми, якi пiсля народження здаються здоровими, однак пiзнiше, коли системи мозку запускаються, мають проблеми.

Такi проблеми й аномалii спричиняе, наприклад, уживання пiд час вагiтностi алкоголю, сигарет, кокаiну та iнших наркотичних речовин, а також медикаментiв. Курiння зумовлюе в майбутньоi матерi епiгенетичнi змiни ДНК у кровi дитини, якi зберiгаються мiнiмум до сiмнадцятого року життя. На жаль, замiна цигарок спецiальними жуйками, пластиром i спреями пiд час вагiтностi теж пов’язана з ризиком розвитку в дитини СПАУ. У дiтей, яким уже в ранньому вiцi доводиться переносити численнi операцii, анестезiйнi речовини можуть приглушити нормальний розвиток мозку. Саме тому й виникли рекомендацii утриматися вiд лiкування дитячих зубiв пiд наркозом, як це стало звичним останнiм часом.

Деякi жiнки, наприклад, хворi на епiлепсiю, не можуть обiйтися пiд час вагiтностi без певних медикаментiв. У такому випадку лiкар мае докласти зусиль, аби лiкарський засiб, який вiн пiдбере, якомога менше пригнiчував нормальний розвиток мозку дитини. Іншi речовини, зокрема антидепресанти, призначають вагiтним надто часто, навiть якщо в них немае важких депресiй. Бiльшiсть призначених засобiв проти депресii, SSRI-препарати (селективнi iнгiбiтори зворотного захоплення серотонiну) спричиняють передчаснi пологи, надто малу вагу новонародженого, а також низькi показники шкали Апгар (величина, за якою описують стан дитини одразу пiсля народження) i пiдвищують ризик аутизму чи розладiв iз моторикою у старшому вiцi.

Якщо лiкаревi нiяк не обiйтися без призначення антидепресантiв, то вирiшальний вплив на дитину в матцi матиме вибiр лiкарського засобу та його дозування. Лiтiй – це засiб стабiлiзацii настрою, який передусiм призначають при бiполярних депресiях, а також психозах пiд час вагiтностi. Однак умiст препарату в сироватцi не мае бути надто високим, iнакше можна отруiти дитину. Вживання лiтiю пiдвищуе ризик кардiоваскулярних аномалiй пiд час формування органiв дитини, i саме тому вкрай важливо постiйно стежити за цим перебiгом за допомогою ультразвуку. Крiм того, вживання лiтiю в багатьох випадках стае причиною передчасних пологiв.

З iншого боку, ризикованим для дитини буде й нехтування депресiями майбутньоi матерi. У таких випадках у дiтей констатують надто тонку кору головного мозку, яка вiдповiдае пацiентам iз депресiею. Це раннiй знак пiдвищеного ризику депресiй. А ще в таких дiтей бiльша ймовiрнiсть прийти на свiт зарано або з надто малою вагою, а також демонструвати екстерналiзацiйну (тобто непослух), агресивну, конфлiктну чи чванливу поведiнку i водночас дещо меншу мовну компетенцiю. Лiкар, який усе це чiтко усвiдомлюе, мае спробувати лiкувати легку депресiю пiд час вагiтностi немедикаментозними методами. Ефект довели контрольнi дослiдження (учасникiв за принципом випадковостi розподiляють у дослiднi й контрольнi групи) з використанням свiтловоi терапii, акупунктури, iнтернет-терапii та транскранiальноi магнiтноi стимуляцii.



Сьогоднi нас непокоять також хiмiчнi речовини з навколишнього середовища. Фталати, поширенi у виробах iз пластику розм’якшувачi, помiтно знижують IQ семилiток, а також понижують рiзницю специфiчноi гендерноi поведiнки пiд час iгор. Чи впливае це на пiзнiшу сексуальну орiентацiю i гендерну iдентифiкацiю цих дiтей, ще треба дослiдити. Використання фталатiв у предметах побуту тим часом iстотно обмежили. Не лише активне тютюнопалiння майбутнiх матерiв, а й пасивне поряд iз партнером, який курить, пiдвищуе, крiм того, ще й ризик СПАУ в дитини. Свинець помiтно шкодить ii когнiтивному розвитку, а станом на сьогоднi вiн нерiдко вивiльняеться з iнших сполук, наприклад антидетонацiйноi присадки в бензинi.






Варiативнiсть мiкроскопiчних розмежувань 9-го та 46-го полiв Бродмана у п’ятьох осiб пiсля нормалiзацii: червоний – зона, що збiглася у п’ятьох осiб; помаранчевий – у чотирьох; зелений – у трьох; блакитний – у двох та синiй – в одноi



Використання ДДТ[4 - Дихлордифенiлтрихлорметилметан.] як пестициду заборонено, але його досi застосовують у безлiчi мiсць, а його багатотонне зберiгання нiхто не контролюе. ДДТ може пригнiчувати статеву диференцiацiю дитячого мозку. Дрiбнодиспенсерний пил, який викидае в повiтря транспорт i промисловiсть, пiдвищуе ризик аутизму дитини, так само, як i контакт вагiтноi з ароматними розчинниками або формальдегiдом. Оскiльки мiльйони жiнок приймають протизаплiднi таблетки, а iхня активна речовина покидае органiзм разом iз сечею, то статевi гормони в незначнiй кiлькостi е i в нашiй питнiй водi. Ба бiльше, залишки лiкарських засобiв iнодi просто викидають до туалету чи в умивальник. Як впливае на дитячий мозок довготривала дiя гормонiв та залишкiв медикаментiв у незначнiй кiлькостi, – досi не з’ясовано.

Дослiдження функцiональних тератологiчних ефектiв здiйснюеться комплексно, адже реакцiя на цi речовини багато в чому залежить вiд генетичних факторiв, а цей взаемозв’язок досi ще вивчений недостатньо.




5. Зонування кори головного мозку завдяки органам чуття


У матцi наш мозок програмуе iнформацiя, яка надходить, з одного боку, iз зовнiшнього свiту через органи чуття, а з iншого, – з тiла через периферичну та автономну нервовi системи. Кожна частинка нашого тiла репрезентована в мозку, тож вiн знае, з якоi частини тiла i вiд якого органу чуття надходить поточна iнформацiя. Саме це дозволяе мозку керувати функцiями органiзму. Тож можна дiйсно стверджувати, що в мозку буквально «втiлена» кожна деталь.

Структура мозку та його дiлянок варiюеться залежно вiд вiку, етнiчноi належностi та статi, але й у межах цих груп iндивiдуальнi дiапазони дуже широкi. Структури мозку iстотно рiзняться за вiзерунком борозен кори головного мозку, а варiативнiсть розмiру дiлянок кори головного мозку становить близько 40 %. Це тягне за собою вагомi наслiдки, адже мiкроскопiчнi межi дiлянок мозку визначають iхню функцiональну спецiалiзацiю.

Індивiдуальна варiативнiсть розмiру дiлянок мозку спричиняе проблеми пiд час iнтерпретацii результатiв сканування мозку. Коли дослiдник мозку хоче назвати конкретне мiсце кори головного мозку, в якому пiд час тестового завдання на МРТ вiн виявив певну функцiональну змiну, то використовуе для цього «стандартний мозок» iз нумерацiею за Бродманом. Корбiнiан Бродман, розглядаючи 1909 року пiд мiкроскопом мозок однiеi людини, видiлив 52 поля кори головного мозку. Виявилося, що деякi iз цих полiв вiдповiдали окремим функцiям мозку. За допомогою мiкроскопiчних дослiджень мозку бiльшоi кiлькостi людей у його час можна було б довести також те, що поля Бродмана за розмiром i локацiею на корi головного мозку кардинально вiдрiзняються в рiзних осiб. Межi цих полiв можна визначити лише пiд мiкроскопом, на скан-копii це неможливо. Саме тому завдяки функцiональному скануванню хоч i можна показати, в якiй зонi швидше за все вiдбулися видозмiни кори мозку, однак стверджувати точно цей спосiб не дозволяе.






Homunculus (чоловiчок) вiдображае, зокрема, за дослiдженнями Вайлдера Пенфiлда, репрезентацiю частин тiла в соматосенсорнiй (А, злiва) та моторнiй корi (В, справа). Розмiр поля кори головного мозку, що в ходi розвитку закрiплюеться за певною частиною тiла, вiдповiдае якостi чуття цiеi частини тiла (злiва) або ступеню диференцiацii його моторноi функцii (справа). Слiд звернути увагу: чутливiсть статевих органiв мiститься одразу пiд чутливiстю ступнiв. Інша цiкавинка: потужна сенсорна репрезентацiя губ (злiва) та велика репрезентацiя м’язiв обличчя (справа)



Кора головного мозку в ходi свого розвитку подiляеться на багато спецiалiзованих дiлянок, кожна з яких обробляе та зберiгае вiдповiдну iнформацiю. Цей подiл, з одного боку, зумовлений генетичними задатками, а з iншого, – процесами розвитку мозку, у ходi яких до кори потрапляе iнформацiя з рiзних органiв чуття, формуючи ii функцiю та структуру. У кожноi людини результат цього неймовiрно складного процесу розвитку буде iнакшим. Саме це визначае нашi можливостi, здiбностi та водночас обмеження.

У межах окремого поля з його чiткою функцiею розвиваються подальшi спецiалiзацii. У дiлянцi соматосенсорноi кори, наприклад, е зона, що спецiалiзуеться на вiдповiднiй дiлянцi шкiри, iнформацiю з якоi вона опрацьовуе. Водночас i зона шкiри, яка постачае бiльшiсть iнформацii, перебувае в контактi з ширшим полем кори головного мозку. Оскiльки губи, язик i руки значно чутливiшi, нiж спина, то пiд час презентацii частин тiла в корi головного мозку щодо iхнього розмiру виникае дивне викривлення пропорцiй. Таку штучну фiгуру, яка подекуди нагадуе карикатуру, називають homunculus. Якщо через пошкодження нерва чи ампутацiю до якогось окремого поля вже не надходить iнформацiя, то цю частину обдiленоi функцiями кори «наймають на службу» сусiднi дiлянки.



Існують просто дивовижнi приклади таких форм пластичностi кори головного мозку передусiм на стадii формування мозку. У людей, якi ослiпли в ранньому вiцi, зорова кора використовуеться для обробки тактильноi, слуховоi та нюховоi iнформацii. Такi люди користуються зоровою корою як додатковим полем ще й пiд час лiчби. Коли слiпi намагаються розпiзнати якийсь предмет на дотик, одразу ж активуеться зорова кора. У разi вродженоi слiпоти iнтенсивнiше працюе ольфакторна система. У глухих усе, що вiдбуваеться, викликае потужну реакцiю слуховоi кори. Так само читання по губах i розумiння мови жестiв у них вмикае слухова кора. Пiсля ампутацii руки чи ноги дiлянку мозку, покликану опрацьовувати iнформацiю iз цiеi кiнцiвки, частково «запозичують» сусiднi регiони кори. Якщо доторкнутися до обличчя пацiента, вiн вiдчувае цей дотик на фантомнiй долонi ампутованоi руки. Така форма пластичностi характерна i для моторноi кори.






«Лотосова нiжка». Стопа китаянки, деформована бинтуванням



Пластичнiсть кори мозку надае можливе пояснення того, чому в Стародавньому Китаi так довго побутувала жорстока насильницька процедура бинтування нiг, вiдома як «лотосовi нiжки». Шестирiчним дiвчаткам ламали кiстки iхнiх маленьких ступнiв i тодi перебинтовували щораз сильнiше, аби ступнi залишалися максимально маленькими. Такi «лотосовi нiжки» iстотно пiдвищували шанси дiвчинки на замiжжя. Генiтальна дiлянка сенсорноi кори головного мозку та моторна дiлянка кори, що регулюе м’язи дiафрагми таза, розташованi поблизу дiлянки ступнiв.

Бинтування дозволяло пiдтримувати сенсорну та моторну дiлянки нiг у корi головного мозку малими, що вiдкривало можливостi збiльшення для сусiдньоi зони – поля статевих органiв, тож цiлком iмовiрно, що м’язи дiафрагми таза ставали чуттевiшими або ж мiцнiшими. Якщо вiрити iсторичним записам, то вагiна i таз жiнок iз маленькими нiжками справдi були м’язистiшими та чуттевiшими, а це перетворювало таких жiнок на кращих сексуальних партнерок.

Американський невролог Рамачандран описуе одного чоловiка та жiнку пiсля глибокоi ампутацii гомiлки, якi пiд час сексу вiдчували як ампутовану ногу, так i генiталii i навiть вiдзначали кращi вiдчуття пiд час оргазму, нiж до ампутацii. Це знову ж таки грае на користь припущенням про наслiдки китайських «лотосових нiжок».

Науковi експерименти надають пояснення принципiв i деталей спецiалiзацii окремих дiлянок кори головного мозку протягом iхнього розвитку. При цьому важливу роль у всiх частинах вiзуальноi системи вiдiграе спонтанна електрична активнiсть, починаючи вiд сiткiвки ока, далi через першу комутацiйну систему – таламус – i аж до самоi зоровоi кори. Базова структура та функцii первинноi зоровоi кори формуються i тодi, коли з ока не надходить жодноi iнформацii, ба бiльше, навiть тодi, коли ока взагалi немае. Однак для повноцiнного дозрiвання та збереження структури зоровоi кори та ii функцiй вiзуальна iнформацiя незамiнна: без неi структура зоровоi кори занепадае.

Іншi частини кори головного мозку, очевидно, ще бiльше залежать вiд розростання нервових волокон, якi постачатимуть специфiчну сенсорну iнформацiю. Коли пiддослiднiй тваринi скерували вiзуальну iнформацiю до слуховоi кори, то там виникли структури зоровоi кори, хай навiть i гiрше органiзованi, нiж у первиннiй зоровiй корi. У гризунiв можна визначити вiдповiдну сенсорну дiлянку кори мозку, яка вiдповiдае за кожен його вусик. Якщо ембрiону щура пересадити зорову кору в сенсорну, то там виникае структура, типова для вусiв. У такий спосiб структура кори головного мозку розвиваеться пiд впливом сенсорноi iнформацii. І, навпаки, функцii слуховоi кори в мишей iз вродженою глухотою переймають на себе сенсорнi та вiзуальнi системи, тож зорова кора стае бiльшою (Hunt et al. 2006).

Так само в моторнiй дiлянцi кори головного мозку, яка мiститься перед сенсорною корою, виникае в ходi розвитку мозку вiдповiдна карта дiлянок, якi керують кожним окремим м’язом. У гiпоталамусi, що регулюе функцii тiла автоматично, у ходi розвитку вiдбуваеться вiдбiр особливих клiтин, якi регулюють автономну нервову систему, серце, легенi, печiнку, нирки, селезiнку чи статевi органи та збирають iз них iнформацiю. У гiпоталамусi е навiть клiтини, що ухвалюють рiшення щодо накопичення чи зменшення пiдшкiрного жиру або жиру в черевнiй порожнинi.

Тож, наше тiло завдяки генетичному програмуванню, сенсорнiй iнформацii з довколишнього середовища та iнформацii з внутрiшнiх органiв репрезентоване в мозку до найменшоi деталi. Електрична активнiсть у системах, якi постачають iнформацiю корi головного мозку, а також надходження цiеi iнформацii до вiдповiдного мiсця пiд час певних критичних фаз розвитку е вирiшальними для побудови, а отже, й функцiонування кожноi системи мозку протягом усього життя людини.




III. Розвиток i середовище





1. Сексуальна диференцiацiя мозку


Природа любить розмаiття. Суспiльство ненавидить розмаiття, на жаль.

    Мiлтон Даймонд


Донинi статева рiзниця в мозку та поведiнцi е причиною жвавих дискусiй. Фемiнiзм шiстдесятих i сiмдесятих рокiв притримувався думки, що будь-яка статева вiдмiннiсть у поведiнцi зумовлена лише репресивним чоловiчим суспiльством. Ба бiльше, i сьогоднi деякi фемiнiстки просто вiдкидають iснування статевих вiдмiнностей у поведiнцi та мозку. Уявлення про вродженi гендернi вiдмiнностi мозку психологиня Корделiя Файн у своiй книзi «Гендерний обман» (2012) називае «нейросексизмом» (посилаючись при цьому на проф. «Схвааба»).

Бiологiя ж тим часом накопичила велику кiлькiсть експериментальних i клiнiчних даних про програмувальний вплив Y-хромосоми та чоловiчого гормону тестостерону на розвиток мозку хлопчикiв у другiй половинi вагiтностi. На молекулярному рiвнi мiзки хлопчикiв i дiвчаток вiдрiзняються саме на цiй фазi. Характернi для певноi статi чи групи вiдмiнностi багатьох структур мозку та способiв поведiнки мiж чоловiками й жiнками добре задокументованi. До цього варто додати, що жодна особа не мае суто чоловiчого чи жiночого мозку, а вiдповiдно – й поведiнки, – натомiсть мае в розпорядженнi унiкальну мозаiку з бiльшою чи меншою мiрою чоловiчих або жiночих характеристик. Тож дiапазон сексуальноi диференцiацii систем мозку в межах кожного iндивiда гiдний подиву.

Хоча для сексуальноi диференцiацii мозку вирiшальне значення мають гормони, що циркулюють та якi впливають на його розвиток, iхня дiя – залежно вiд наявностi чи вiдсутностi бiлкiв, що сприймають гормональне послання (рецепторiв), – на локальному рiвнi дуже рiзна. Їхнiй вплив на поведiнку та структури мозку мае рiзну силу. Так, гендерна iдентифiкацiя людини (сприйняття себе за чоловiка чи жiнку) i незалежно вiд цього сексуальна орiентацiя закладена в структуру мозку ще до народження.

Сумна iсторiя Джона/Джоани/Джона наочно показуе, наскiльки сильним i стiйким може бути запрограмований вплив тестостерону на наш мозок ще в утробi матерi (цей випадок я вже описував у книзi «Ми – це наш мозок», надалi скорочено Мцнм, роздiл IV.1). Коли Джону було дев’ять мiсяцiв, йому довелося перенести операцiю на крайнiй плотi, бо отвiр шкiрочки був надто вузьким, що спричиняло проблеми пiд час сечовипускання, а згодом позначилося на нирках. На жаль, пiд час операцii не лише облiтерували маленьку судину, з якоi йшла кров, але й припекли весь пенiс. Було ухвалено рiшення зробити з нього дiвчинку. Видалення пенiса та яечок, платтячка, якi вiн носив, дiвчачi iграшки, якi йому дарували i якi вiн сам ненавидiв, психологiчний нагляд i вживання жiночих гормонiв (естрогенiв), що йому призначили пiд час статевого дозрiвання, – нiщо не змогло змiнити гендерноi iдентифiкацii цiеi дитини. У дорослому вiцi вiн зрештою знову змiнив стать, ставши чоловiком. Що б не робили, але гендерноi iдентифiкацii дитини пiсля народження бiльше не змiнити, адже вона закладена в структурi головного мозку. Те саме стосуеться транссексуальностi, коли зовнiшня статева оболонка не вiдповiдае власному сприйняттю себе за чоловiка чи жiнку, тобто не збiгаеться з власною гендерною iдентифiкацiею. Тож i в транссексуалiв гендерна iдентифiкацiя твердо затаврована у структурi мозку.






До Гуаньiнь передусiм звертаються люди, якi бажають мати хлопчика. Якщо хлопчик народжуеться, то його фото виставляють перед статуею Гуаньiнь, яка рятуе людей у небезпецi. Крiм того, ця богиня розради й милосердя i подолала найдовшу процедуру змiни статi з усiх менi вiдомих. Коли близько 100 року пiсля Рiздва Христового вона прийшла з Індii, то богиня була ще богом. Однак протягом п’ятисот рокiв статуя бога дедалi бiльше набувала жiночого вигляду. Зрештою Гуаньiнь близько 700 року в Кореi та Японii постала в образi жiнки. Їi змiна статi, до речi, нiчим не дивуе, адже вiдповiдно до сутри Лотоса ii тiло може набувати будь-якого вигляду, аби лише зменшити страждання. Тож стать у зменшеннi страждань не вiдiграе жодноi ролi



Так само й наша сексуальна орiентацiя ще задовго до народження зафiксована в структурi головного мозку. Гени на хромосомi 8 та Xq28, а також фактори середовища, як-от сильний стрес пiд час вагiтностi чи вплив хiмiчних речовин пiд час цiеi фази, можуть вiдiграти певну роль.

До чого тiльки не вдавалися (та все безуспiшно), щоб зробити гомосексуальних чоловiкiв гетеросексуальними: гормонотерапiя, кастрацiя, трансплантацiя яечок, а також психологiчнi, неврологiчнi та психiатричнi практики. Проте вони ще жодного разу не засвiдчили бодай якогось впливу. Тож, так виходить, що соцiальне середовище пiсля нашого народження не мае анi найменшого впливу на нашу сексуальну орiентацiю.

Щодо цього питання дiти не наслiдують навiть приклад батькiв. У всиновлених дiтей двома лесбiйськими матерями чи гомосексуальними батьками ймовiрнiсть розвитку гомосексуальноi статевоi орiентацii нiяк не бiльша, нiж у дiтей, що зростали з гетеросексуальними батьками. Тому сексуальна орiентацiя батькiв не чинить навiть мiзерного впливу на сексуальну орiентацiю iхнiх дiтей. А з iншого боку, такi дiти розвиваються навiть краще: якщо i були засвiдченi якiсь психологiчнi вiдмiнностi мiж дiтьми, усиновленими гомосексуальними й гетеросексуальними батьками, то показники першоi групи були навiть кращими. І не дивно, адже такi батьки точно були дуже добре мотивованi до усиновлення дитини.

Усi побоювання того, що дiтям недобре зростати з гомосексуальними батьками, не мають пiд собою жодного наукового обгрунтування. Так само не мае доказiв думка, що гомосексуалiзм – це такий собi стиль життя чи поведiнка, що виникае пiд дiею якихось соцiальних учень. Те саме стосуеться i росiйського законодавства, яке декларуе, що дiтям не можна нав’язувати гомосексуалiзм, так, начебто це е чимось заразним. Насправдi ж це позбавлене будь-якоi науковоi логiки.




Гомофобiя


Ти менi огидний. Я б волiла, щоб ти нiколи не народжувався.

    Мати Олiвера Сакса, пiсля того як довiдалася вiд його батька, що ii син – гомосексуалiст
    Олiвер Сакс. Вдячнiсть. 2016

Той факт, що кiлькiсть краiн та американських штатiв, у яких дозволяють одностатевi шлюби, постiйно зростае, може наштовхнути на думку, що прогрес крокуе у правильному напрямку. Однак, на жаль, у наш час у багатьох куточках свiту зменшуеться толерування гомосексуальностi:

• Верховний суд Індii раптово вiдкликав 2013 року закони у справах гомосексуалiстiв. Це повернуло фактично дiю закону 1890 року, що дiяв ще за часiв британськоi колонiзацii. Вiдповiдно до нього одностатевий секс може завершитися покаранням у виглядi ув’язнення на термiн до десяти рокiв.

• Пiсля появи англiйського видання книги «Ми – це наш мозок» я був здивований, наскiльки мiцно в Англii укорiнилася думка, що гомосексуальнiсть е питанням вибору, i наскiльки там вiдкидають iснування бiологiчних передумов цьому явищу.

• Декiлька рокiв тому трое американських християнсько-фундаменталiстських апостолiв моралi запевнили полiтикiв Уганди, що гомосексуальнi активiсти – це «найнебезпечнiший полiтичний рух» свiту. «Бiлi гомосексуалiсти мають особливий iнтерес до чорних хлопчикiв юнацького вiку», – заявили американськi евангелiсти (постае запитання, чи часом у них самих не було такого досвiду). У зв’язку з цим 2009 року ухвалили антигомозакон. У Мавританii та Суданi за гомосексуалiзм карають смертю, а в бiльшостi iнших африканських краiн гомосексуалiстам загрожуе в’язниця.

• Ісламська держава 2015 року прославилася новими звiрствами. Там гомосексуалiстiв буквально скидали з будiвель!

• Наприкiнцi 2015 року 63 % словенцiв вiдхилили закон, який дозволяе одностатевi шлюби.



Багато хто гадае, що в Нiдерландах сьогоднi гомосексуалiзм сприймають усюди. Зовсiм нi! У Хардервейку я виступав на запрошення однiеi церкви перед учасниками спiльноти «ContrariO», яким досi ще доводиться боротися з тим, що iхня гомосексуальна орiентацiя суперечить православно-кальвiнiстському вихованню. Я висловив таку думку, що, можливо, легше залишити вiру на постнатальне програмування мозку, нiж намагатися вiдкидати пренатальну сексуальну орiентацiю. Бо все-таки значно бiльше людей зреклися вiри, нiж гомосексуалiсти стали гетеросексуальними. Довкола цiеi теми в нас розгорiлася чудова дискусiя.

У регiонi Велюве досi намагаються «лiкувати» гомосексуалiзм, але принаймнi такi спроби вже не фiнансуе медичне страхування. У 2012 роцi компанii медичного страхування Нiдерландiв у щоденнiй газетi Trouw виступили iз заявою, що вони ретельно перевiрятимуть так звану «християнську гомотерапiю», яка вчить гомосексуалiстiв та лесбiйок пригнiчувати власнi сексуальнi почуття. На iхню думку, неприйнятно, що подiбне лiкування, завуальоване пiд непорушний дiагноз як травма дитинства, повнiстю покривае медична страховка. Нiдерландськi страховi компанii висловили також заклик, щоб органи медичного нагляду ретельно перевiрили подiбнi методи терапii, якi нерiдко здiйснюють православнi християнськi органiзацii.

Газета Reformatorisch Dagblad, яка сама себе визнае «зацiкавленою i заангажованою стороною», описуе видану Яном Паолем Сгюттеном i мною книжку для дiтей «Ти – це твiй мозок» як «сумнiвну книжку про дитячий мозок». «Свааб i далi наполягае на iснуваннi так званоi гомочастки в гiпоталамусi гомосексуалiстiв», – вiдзначають вони з осторогою. Зi звiту центрального управлiння планування Нiдерландiв за 2014 рiк випливае чiткий взаемозв’язок мiж визнанням гомосексуальностi та ставленням до релiгii: до 95 % атеiстiв i католикiв дотримувалися думки, що гомосексуалiсти повиннi мати право прожити життя так, як того хочуть. П’ятдесят три вiдсотки мусульман та п’ятдесят вiсiм вiдсоткiв православно-кальвiнiстських вiрян досi ще вiдкидали гомосексуалiзм. Очевидно, що люди менше сприймають гомосексуалiзм, коли притримуються глибинних православних поглядiв. Тож i в Нiдерландах перед нами лежить ще довгий шлях.

Окрiм того, не варто випускати з поля зору той факт, що сприйняття гомосексуальностi, принаймнi для частини нiдерландського населення, е вiдносно новим явищем. Ще сто рокiв тому в Амстердамi танець двох жiнок мiг викликати обурення. Письменник Герард Реве 1963 року на телепередачi Literaire ontmoetingen («Лiтературнi зустрiчi») Генрi Альберта Гомпертса вперше публiчно заговорив про гомосексуалiзм. У 1964 роцi Бенно Бремзела, нiдерландський дизайнер, «культурний папа» й голова COC (Culture en Ontspanningscentrum, «Центр культури та розваг») – найважливiшоi органiзацii, що боролася за права лесбiйок, геiв, бiсексуалiв та трансгендерiв, – був настiльки смiливим, що пiд час телепередачi «Achter het Nieuws» («Пiсля новин») в iнтерв’ю вiдкрито розповiв про свою гомосексуальнiсть. Пiзнiше в цiй же передачi показали гомосексуальну та лесбiйську пари, в яких брали iнтерв’ю, обернувши спиною до камери, що чiтко демонструе, наскiльки небезпечною була ця тема в Нiдерландах п’ятдесят рокiв тому. Мiж iншим, обидвi пари висловилися проти батькiвства гомосексуальних пар.






Ісаак Ісраельс. У танцювальному домi (1893). Ісраельс народився бiля каналу Прiнсенграхт в Амстердамi. Його твори дарують чудове уявлення про Амстердам доби Fin de Sie`cle[5 - Перiод европейськоi культури на зламi ХІХ та ХХ столiть. Культура «кiнця столiття» характерна очiкуванням змiн, ейфорiею чи страхом вiд майбутнього, ефемернiстю буття, вiдчуттям наближення кiнця свiту.]. Вони зображують буденне життя вулиць, дiтей, якi там бавляться, дзигу, робiтникiв, продавчиню, танцювальнi вечори, театр i кафе. Коли Ісраельс виставив на огляд 1893 р. картину зверху, то здiйняв справжню бучу; на нiй зображено двох жiнок, що танцюють одна з одною, – i це в iсторичнiй частинi на вулицi Zeedijk! Один журналiст iз мiста Неймеген писав, що йому б хотiлося краще бачити цю картину в дещо «скромнiшому мiсцi», тобто десь далi й вище. Коли цю картину показали в Амстердамi, той самий журналiст резюмував, що твiр Ісраельса вiдхиляеться вiд картин його батька в гiрший бiк. Однак лунали й позитивнi голоси: «Дуже влучно дiбраний типаж танцiвниць iз Zeedijk, iхнi кутастi, мiцнi плечi й широкi талii, якi не до снаги обiйняти чоловiчiй руцi […] Вишуканiсть ховаеться у розкошi кольорiв, протиставлених у смiливому контрастi, нагадуючи багату палiтру iспанських майстрiв». У 1906 роцi цю картину запропонували як експонат Об’еднанню з формування публiчноi колекцii сучасного мистецтва в Амстердамi (Vereniging tot het Vormen van eene openbare verzameling van Hedendaagsche Kunst te Amsterdam, VVHK). Об’еднання вiдкинуло таку пропозицiю, мiж iншим, разом iз картиною «Regen en Wind» (Дощ i вiтер) Брайтнера. Щось не дуже прогресивна поведiнка об’еднання



Можливо, нам справдi слiд проявити терпiння до вiрян, якi вiдстають десь на пiвстолiття. Адже коли я починав свою роботу в Китаi п’ятнадцять рокiв тому, то хлопець i дiвчина не мали права ходити по вулицi, тримаючись за руки. Сьогоднi ж на територii студмiстечка Чжецзянського унiверситету в Ханчжоу, не соромлячись, цiлуються. У 2012 роцi на лекцii про «Сексуальну диференцiацiю мозку» сидiли молодi чоловiки, розмахуючи прапорцями кольорiв веселки. Це були представники руху за права гомосексуалiстiв у Ханчжоу! Мене попросили, як «почесного гомосексуалiста», поставити свiй автограф на одному з прапорцiв.

У 2014 роцi пiд час одного з внутрiшнiх перельотiв Китаем я читав газету China Daily. Їi вважають рупором китайського уряду, та, проте, там цiлу сторiнку зайняло повiдомлення з фотографiями про гомофестиваль у Шанхаi. Дещо згодом того ж року i в тiй самiй газетi на першiй шпальтi з’явилося досить нейтральне повiдомлення про Тiма Кука, генерального директора компанii Apple, який зробив камiнг-аут. Це викликало в Китаi жвавi дискусii серед iнтернет-користувачiв. Моi студенти в Ханчжоу стосовно цiеi «новини» лиш знизували плечима; «So what?»[6 - «Ну то й що?» (англ.).] – казали вони. «Добре, що вiн хотiв показати приклад, але на цю тему вже все необхiдне сказано», – озвався хтось iз групи.

Китайськi гомосексуальнi пари, якi хочуть одружитися, iдуть iз цiею метою переважно до Калiфорнii. Рiшення Вищого суду США 2015 року вможливило шлюби гомосексуалiстiв по всiй Америцi. У Китаi ж воно викликало напрочуд жвавi та широкi iнтернет-дебати. Сiм мiльйонiв людей пiдтримали заклик узаконити такi шлюби i в Китаi. Там сприйняття гомосексуалiзму впевнено крокуе вперед, принаймнi в унiверситетському середовищi. Проте в селах гомосексуалiзм досi залишаеться табу.



Про вiзити до Росii

У груднi 2013-го, коли вийшов росiйський переклад моеi книги «Ми – це наш мозок», мене запросили на виставку фаховоi лiтератури в Москвi. У вечiр нашого прибуття ми з дружиною були вшанованi урочистим прийомом у посольствi Нiдерландiв. Пiд час цього заходу один зi спiвробiтникiв установи вiдвiв мою дружину вбiк i пояснив, наскiльки небезпечна тема гомосексуалiзму. Інший його колега зовсiм недавно зазнав пресингу. Моiй дружинi недвозначно натякнули, щоб ii чоловiк пiд час презентацii своеi книги усвiдомлював усю небезпеку i краще тiеi теми взагалi уникав. Це дуже розлютило дружину. Президент Путiн вербалiзував росiйський спосiб мислення у словах, якi вiн сказав напередоднi Олiмпiади в Сочi у 2014-му, що, мовляв, вiн немае нiчого проти гомосексуалiстiв, але «вони мають залишити в спокоi наших дiтей». Така позицiя знайшла вiдображення в бездумному росiйському законi про заборону пропаганди, де гомосексуальнiсть поставили в один ряд iз педофiлiею.

Пiд час iнтерв’ю на радiо, дискусiй iз вiдвiдувачами книжковоi виставки, одного iнтерв’ю на телебаченнi та читаннях я, звiсно ж, не морочив собi цим голову. Пiд час пiдготовки Power-Point-презентацii, незадовго до початку читань, до мене пiдбiг знервований модератор i повiдомив, що серед слухачiв е люди з Бiблiею в руках. Однак дискусiя минула, незважаючи на моi зауваження щодо гомосексуалiзму, без жодних проблем. Книгу одразу – ще в перший день – повнiстю розкупили, тож видавництву навiть довелося доправляти залишки накладу вночi iз Санкт-Петербурга до Москви, де вже наступного дня iх розмiтали прямо з прилавка.

У травнi 2014 мене знову запросили до Росii. Цього разу на медичний конгрес у Санкт-Петербурзi, на якому менi вручили грамоту Росiйськоi Академii Наук, а також гарненьку медаль за моi дослiдження. Хоча з книгою це не мало нiчого спiльного, однак вона тим часом вийшла повторним накладом, тож росiйський видавець органiзував читання в однiй розкiшнiй юнацькiй книгарнi. Усе примiщення переповнював люд, мою доповiдь перекладала молода гiнеколог. Я ще раз пояснив, що ототожнення гомосексуальностi з педофiлiею в росiйському законi неприйнятне й ненаукове i грунтуеться на основi неймовiрноi нестачi знань; дiти не стануть гомосексуальними, якщо з ними говорити про гомосексуалiзм. Тож дуже дивним видаеться той факт, що не лише моя книга «Ми – це наш мозок», а й дитяча версiя цiеi книги «Ти – це твiй мозок», написана у спiвавторствi з Яном Паулем Схюттеном, була перекладена росiйською. Вiдтодi вже минуло декiлька рокiв, i, на щастя, у мого мужнього видавництва досi не виникло жодних труднощiв.





2. Статевi вiдмiнностi в процесi дозрiвання


Будда вчить, навiть якщо в людськiй природi е безмежна кiлькiсть варiантiв, наприклад, як чоловiк та жiнка, то жодного з них не можна цiнити менше за iншого.

    Вчення Будди


Одна зi стереотипних статевих вiдмiнностей мiж хлопцями та дiвчатами, про яку iснують припущення, що вона зумовлена тиском соцiального середовища, е iгрова поведiнка. Хлопцi найохочiше граються з хлопцями, а дiвчата – з дiвчатами. Хлопцi схильнiшi до iгор iз солдатиками та машинками, а бiльшiсть дiвчат натомiсть надають перевагу лялькам. Дослiдження останнiх десятилiть засвiдчили, що статевi вiдмiнностi iгровоi поведiнки зумовленi найперше взаемодiею мiж статевими гормонами та клiтинами мозку, якi формуються.

Аша тен Бруке агресивно виступае проти iндустрii реклами, яка, на ii думку, посилюе хлопчачi та дiвчачi стереотипи, а отже, мае вплив на майбутнiй вибiр професii дiтьми. Я ж не бачу жодних доведених тез, що стереотипний стосовно статi маркетинг дiе дискримiнацiйно на пiзнiший вибiр професii чи негативно на розподiл обов’язкiв удома. Навiть уже згадана фемiнiстка Корделiя Файн з унiверситету Мельбурна, авторка книги «Гендерний обман» (2012), не бачить жодних доказiв цього. До того ж Александер i Гайнс (2002) виявили ту саму статеву вiдмiннiсть щодо вибору iграшок у мавп: мавпи-дiвчатка найбiльше хапалися за ляльку i демонстрували материнський спосiб поведiнки, у той час, як мавпи-хлопчики роздумували, що б таке зробити з машинкою. Ця диференцiацiя, яка не могла бути нав’язана iм мавпячим суспiльством, чiтко показуе, що в основу симпатii до певного типу iграшок закладено механiзм, який сягае в минуле на багато мiльйонiв рокiв еволюцii, а отже, така симпатiя базуеться на генетичних задатках.

Дiвчатка, в яких пiд час пренатального розвитку, наприклад, через вроджену гiперплазiю надниркових залоз (CAH, Congenital Adrenal Hyperplasia) пiдвищився рiвень тестостерону, так само, як i хлопчики виявляють бiльше зацiкавлення предметами, нiж людьми, i надають перевагу хлопчачим забавкам. Пренатальний стрес спричиняе в майбутнiх матерiв пiдвищення рiвня гормонiв надниркових залоз тестостерону й кортизолу. Якщо крiзь плаценту вагiтноi проникае тестостерон, то на дiвчинку в матцi вiн матиме андрогенний вплив, наслiдком якого буде iгрова поведiнка, що властивiша для хлопчикiв. І навпаки, якщо кортизол матерi зменшить вироблення тестостерону в хлопчика в матцi, то пiзнiше це призведе до iгровоi поведiнки, не вельми притаманноi хлопчиковi.

Так само рiвень тестостерону в дiтей протягом перших шести мiсяцiв пiсля народження корелюе з iгровою поведiнкою у вiцi чотирнадцяти мiсяцiв. У вiдповiдному дослiдженнi статева вiдмiннiсть хлопчикiв та дiвчаток щодо зацiкавленостi iграшкою у виглядi поiзда чи ляльки лише пiдтвердила очiкуваний результат. Отже, у хлопчикiв, якi бавилися лялькою, виявилася негативна кореляцiя до рiвня тестостерону, а в дiвчаток, якi гралися потягом, – позитивна. Усi цi спостереження пiдтвердили значний вплив статевих гормонiв на ранне формування мозку дитини, ефект, який у дивний спосiб знаходить вираження у грi.

Вiдносно нова галузь дослiджень присвячена вивченню ендокринних дисрупторiв – речовин, якi можуть зашкодити взаемодii мiж гормонами й розвитком мозку. Фталати (розм’якшувачi в пластику) е всюди. Їм властива антиандрогенна дiя. Їхнiй вплив на дитину в пренатальнiй стадii пов’язують iз передчасним початком статевого дозрiвання. Визначити дiю ендокринних дисрупторiв на гендерну iдентифiкацiю i сексуальну орiентацiю – завдання майбутнiх дослiджень.

Існують дiти, якi поводяться не вiдповiдно до своеi статi. У групах такi дiти знову i знову наштовхуються на часте цькування i, найiмовiрнiше, зумовленi саме ним частi посттравматичнi стресовi розлади. Стресовi подii на стадii розвитку впливають на гормональний рiвень, а отже, i на поведiнку. Провину за таку поведiнку, звiсно ж, аж нiяк не можна покладати на iграшкову промисловiсть. Три дослiдження поведiнки, що не вiдповiдала статi, довели вплив на це, зокрема, й генетичних факторiв. То ось де все починаеться: генетична комплектацiя та раннiй розвиток дитини вiдiграють iстотну роль у меншому проявi невiдповiдноi до статi поведiнки. Вибiр певноi iграшки – це симптом, а не причина недостатньоi вiдповiдностi до статi цих дiтей. Ксенофобiя в межах суспiльства, страх перед чужими, який рiзною мiрою притаманний кожному з нас, довершують усю справу. Проти цiеi ксенофобii, дискримiнацii дiтей, якi поводяться не вiдповiдно до статi, слiд боротися.

Це цiлком нормально, коли дiти без якогось зовнiшнього примусу надають перевагу iграшкам чи видам спорту, якi не зовсiм вiдповiдають iхнiй статi. Тож приемно, що Lego сьогоднi виробляе i жiночi фiгурки так званих чоловiчих професiй. Наприклад, серед асортименту Lego вже е фiгурка хiмiчки в лабораторii. На жаль, вона з макiяжем – що, на думку вченоi, якiй належить iдея виготовлення таких фiгурок, не дозволено, оскiльки макiяж може впливати на хiмiчнi реакцii, – i так само прикро, що у фiгурки немае захисних рукавичок. До персоналу iнституту дослiджень вiд Lego додали також фiгурки палеонтологiчки та астрономiчки.

У Швецii один виробник iграшок випустив гендерно-нейтральний каталог iграшок, у якому хлопчики тримають у руках фен або ж у костюмi Спайдермена гуляють iз дитячим вiзочком. Прекрасно! Але ж i дiтей, якi залюбки втiлюють своi фантазii у грi вiдповiдно до статi, теж не можна позбавляти того, що iм належить. Тож у мене виникае занепокоення, коли у Швецii знаходить пiдтримку рух, який пропагуе «гендерно-нейтральне виховання». Вiдповiдно до його постулатiв, батькiв пiсля народження дитини не можна запитувати, хлопчик у них чи дiвчинка («бо жодноi рiзницi немае»), дiти мають носити нейтральний одяг, а замiсть ляльок чи машинок, якi б могли давати iм таке задоволення, обмежуватися нейтральними щодо статi iграшками. Так дiтей позбавлять значноi частини радощiв. Окрiм того, немае жодних пiдстав вважати, що так вони переглянуть своi гендерно зумовленi вподобання до iгровоi поведiнки, адже йдеться про давнi еволюцiйнi й генетично закладенi шаблони. Тож питання постае не тiльки про те, що поганого в зумовленiй статтю поведiнцi, але й про те, якоi шкоди може завдати гендерно-нейтральне виховання.

Отже, ця справа нерiдко виходить за розумнi межi. Один мiсцевий полiтик навiть запропонував заборонити хлопчикам мочитися стоячи. У Швецii також замислилися над уведенням у мову нейтрального особового займенника «hen» замiсть «hon» (вона) чи «han» (вiн). У бiк критикiв, якi присвятили цiй темi критичнi статтi, полетiли погрози. Один iз них навiть мусив залягти на дно. Якби гендерно-нейтральне виховання потребувало дозволу, то жодна комiсiя з питань етики не пiдтримала б такоi пропозицii. Однак iз власними дiтьми батьки мають право експериментувати багато в чому.

Тост за статевi вiдмiнностi! Бо яке без них було б життя? Навеснi 2014 року ми з дружиною та чотирирiчним онуком, що мешкае в Парижi, поiхали у Дiснейленд. Точно не той парк, куди б мене тягнуло щороку, враховуючи навiть видатнi професiйнi паради з усiма вiдомими персонажами та дiснеiвськими iсторiями. Цього дня ми всюди наштовхувалися на дiвчаток у сукенках принцес. Серйознiсть i радiсть, з якою вони носили цi вбрання, чiтко показала, що так вони вирушили в iнший свiт – свiт, який я б не хотiв у них забирати. На зустрiч iз суворою реальнiстю у них iще буде вдосталь часу.




Статеве дозрiвання i дорослiшання


Перехiдний вiк: перiод життя, коли дiти перестають ставити запитання i починають оспорювати вiдповiдi.

    Альфредо Ле Монт

Перехiдний вiк у дiвчат настае швидше, нiж у хлопчикiв. Дванадцятирiчнi дiвчата нерiдко вже на вигляд, як молодi жiнки i на голову вищi за хлопцiв у iхньому класi, якi наче досi не виросли зi штанят. У розвитку мозку дiвчата випереджають хлопцiв пiд час цiеi фази десь на два роки, а звiдси й довгостроковi наслiдки такоi вiдмiнностi в результативностi. Дiвчата можуть краще органiзовувати своi завдання за хлопцiв, якi не так добре зорганiзованi та сконцентрованi й переключаються з одного заняття на iнше. Ця рiзниця виявляеться i в кращих оцiнках дiвчат, а також у вищих шансах пiд час якихось вiдборiв, наприклад, пiд час вступу до унiверситету. Коли ми обговорювали такi обставини з керiвництвом унiверситету Утрехта, один зi спiвробiтникiв адмiнiстрацii принiс список вiдзнак cum laude за минулi роки. Серед цих призерiв були майже виключно молодi чоловiки. Очевидно, що юнаки в якусь мить пiд час навчання таки наздоганяють дiвчат, принаймнi, якщо iм пощастить вступити до унiверситету.

Рiзниця в iнтересах, зумовлена статевими вiдмiнностями, зберiгаеться i в перiод дорослiшання – хлопцi, наприклад, залюбки б щось будували, у той час, як дiвчата – танцювали. Рiзними будуть i зацiкавлення в дорослому вiцi. Чоловiки надають перевагу професiям, де матимуть змогу працювати з предметами, а жiнки – тим професiям, де матимуть справу з людьми. Окрiм того, розвиваються професiйнi вподобання, пов’язанi не стiльки з гендерною iдентифiкацiею, скiльки iз сексуальною орiентацiею, тобто з гомо- чи гетеросексуальними задатками.

Проте iснують i такi статевi вiдмiнностi, причину яких варто шукати у впливi довколишнього середовища. Адже з давнiх-давен е думка, що хлопцi кращi в обчислюваннi, а дiвчата – в мовах. Але пiд час подальшого навчання дiвчата показують так само хорошi результати у природничих науках, як i хлопцi. Тож статевi вiдмiнностi в конкретних науках радше зумовленi культурою.




3. Інтелект


Щодо психологiчного термiна «iнтелект», ми знаемо вже давно, що його ген не знайти…

    Проф. д-р Ян Й. Л. Дерксен (2011)


Американський психолог Девiд Векслер, який розробив тест на визначення рiвня iнтелекту, пiзнiше названий його iменем, пiд поняттям «iнтелект» розумiе здатнiсть до цiлеспрямованих дiй, рацiональне мислення й ефективну взаемодiю з навколишнiм середовищем. Цей список можна доповнити ще здатнiстю вчитися з досвiду. Усi живi iстоти демонструють ту чи iншу форму iнтелекту. Навiть бактерii надiленi певною здатнiстю до запам’ятовування, а також до антиципацii й адаптацii. Високий рiвень iнтелекту людини зумовлений переважно тим, що ii мозок утричi бiльший за мозок великих приматiв. Але рiзниця не лише в розмiрi. Клiтини нашого мозку опрацьовують iнформацiю в десять разiв швидше за клiтини мозку мишей. Окрiм того, клiтини кори мають бiльше дендритне дерево, нiж шимпанзе. Дендритне дерево – це деревопобiдне розгалуження нервовоi клiтини, з яким контактують нервовi волокна тисяч iнших клiтин. Ця структура також е обмежувальним фактором щодо кiлькостi iнформацii, яку здатна сприйняти одна клiтина мозку. Вiдмiннiсть вiд мозку великих мавп полягае й у бiльшiй кiлькостi нервових клiтин та iхнiх сполучень, а також ширшiй спецiалiзацii груп клiтин кори головного мозку.

До того ж у людей i приматiв спостерiгаються рiзнi типи клiтин мозку. Кора мозку людини налiчуе 193 000 нейронiв фон Економо (VEN-клiтин), тодi як у мавп iх лише 7000. Цi клiтини пов’язанi зi швидкими, iнтуiтивними соцiальними рiшеннями. Ба бiльше, мiж мозком людини та приматiв iснують вiдмiнностi й на молекулярному рiвнi. Насамкiнець варто згадати й те, що в ходi еволюцiйного процесу становлення людини iнтенсивнiсть сполучення мiж лiвою та правою пiвкулями послабилася, водночас посилилися зв’язки в межах кожноi з пiвкуль. Саме тому в людей лiва та права пiвкулi функцiонально спецiалiзованi сильнiше, нiж в iнших тварин. Прикладом такоi мiжпiвкульноi «асиметрii» е розташування мовних центрiв Брока та Вернiке в лiвiй пiвкулi.

Інтелект iз точки зору еволюцii – iстотна перевага, саме тому, знайшовши свое вираження в еволюцii, вiн значно розвинувся. Тож не дивно, що iнтелект мае в розпорядженнi широкий генетичний базис. У нашому iнтелектi задiянi численнi гени, але деякi з них вiдiграють особливо важливу роль. Наприклад, ген FNBP1L чiтко пов’язаний iз рiвнем iнтелекту вiд шостого року життя.

Рiвень iнтелекту, який вимiрюють за допомогою тесту IQ, грунтуеться на невробiологiчнiй основi. Вiн опираеться, принаймнi частково, на цiлу низку дiлянок мозку й на смугасте тiло, тому функцiональна iнтеграцiя мiж рiзними зонами мозку – один iз визначальних факторiв. Рiзнi аспекти нашого iнтелекту розташованi в рiзних дiлянках мозку. Вербальне, мовне IQ пов’язане iз сiрою речовиною у мовному центрi, тодi як нон-вербальне IQ – iз сiрою речовиною моторноi дiлянки руки. У дорослому вiцi IQ стабiльне.

Щодо iнтелектуальних здiбностей рiзних статей, то важливим видаеться те, що чоловiки й тут виявляють значнi вiдмiнностi в загальному освiтньому рiвнi, просторовiй уявi та правописi в порiвняннi з жiнками. Це можна зрозумiти, адже в чоловiкiв лише одна Х-хромосома, а саме на нiй мiстяться гени, що визначають нашi iнтелектуальнi здiбностi. І тому мутацiя единоi хромосоми може мати вкрай позитивнi або ж негативнi наслiдки, тому що ii не зможе компенсувати, як у жiнок, друга Х-хромосома.




Успадкування IQ


У рiзнi фази розвитку, найiмовiрнiше, запускаються iншi генетичнi програми, адже спадковiсть IQ з вiком посилюеться. Цей феномен вiдомий як ефект Вiлсона. Успадковування IQ починае окреслюватися iз семи рокiв, у вiцi вiд вiсiмнадцяти до двадцяти спадковiсть IQ сягае 80 %, у той час як вплив довколишнього середовища знижуеться вiд початку (у вiцi п’яти рокiв) з 55 % до 0 % (у вiцi дванадцяти рокiв). Пiд час одного дослiдження, проведеного шведами, у пiддослiдних зафiксували успадковування IQ на рiвнi 90 % при 0 % ефекту вiд оточення.

Однак ефект Вiлсона ще не дае пiдстав стверджувати, що середовище нiяк не впливае на розвиток IQ. На початку ззовнi надходить когнiтивний, стимулюючий досвiд i вплив середовища становить 55 %. На пiзнiших стадiях розвитку досвiд дедалi частiше визначаеться самим iндивiдом, а генетична комплектацiя дужче впливае на ефект навчання. Це спостереження задае новий напрям старих дебатiв довкола теми nature vs nurture, себто природа vs культура.




Низький IQ


У бiдолах iз низьким рiвнем IQ за допомогою покращених технiк дедалi частiше виявляють маленьку помилку в ДНК. Мутацii, яких ще не було в iхнiх батькiв, але е в них самих. Люди з низьким IQ бiльше пiддаються генетичному, а менше – довколишньому впливу. Іспанський фiльм «Yo, tambiе?n»[7 - Украiнська назва «Я також».] демонструе, наскiльки рiзним може бути IQ при синдромi Дауна. Виконавець головноi ролi – перший европеець iз синдромом Дауна, який закiнчив унiверситет. Однак це був i е виняток iз правил. Негативно впливати на IQ пiд час розвитку можуть i хiмiчнi речовини.




Високий IQ


Рiзниця в iнтелектi виникае передусiм через генетичнi фактори (маленькi варiацii в нашiй ДНК). Високий iнтелект родовий i зумовлений спадково, на нього впливають тi самi гени й фактори навколишнього середовища, що й на iнтелект середнього рiвня. В осiб iз високим IQ кора головного мозку у вiцi семи рокiв тонша в порiвняннi з особами, у кого середнiй коефiцiент iнтелекту. Але пiзнiше вона потовщуеться, передусiм у фронтальнiй зонi. Ця фаза збiльшення товщини кори мозку тривае в них довше, що вказуе також на те, що перiод часу, за який утворюються синаптичнi контакти мiж клiтинами мозку, теж затягуеться. Тож процес розвитку мозку в таких людей вiдбуваеться iнакше.

Очевидно, що деякi фактори довкiлля позитивно впливають на розвиток IQ. Бразильськi дослiдники змогли довести, що пiддослiднi, яких немовлятами довго (понад рiк) годували грудьми, мали у вiцi тридцяти рокiв на 3,8 бала вищий IQ, нiж тi учасники дослiдження, яких вигодовували грудьми недовго або взагалi так не годували. Ба бiльше, тривалiсть освiти в таких людей була на рiк довша, а дохiд – вищий.

Швидкiсть передачi подразнення в будь-якому разi корелюе з IQ. Люди з високим коефiцiентом iнтелекту пiд час вирiшення проблем показують нижчий метаболiзм мозку, тобто вони здатнi використовувати мозок ефективнiше. Що вищий IQ, то краща освiта, бiльший заробiток i довша тривалiсть життя. Але рiвень IQ понад 120 уже не покращуе шанси на соцiальний успiх. Коефiцiент iнтелекту Ейнштейна становив 150. Як виявилося, iз рiвнем IQ 180 ймовiрнiсть отримати Нобелiвську премiю не вища, нiж iз IQ 130. Бо в гру вступае багато iнших факторiв, яких не охоплюе коефiцiент iнтелекту, наприклад креативнiсть, практична й соцiальна обiзнанiсть, а також вивчена протягом власного розвитку манера поведiнки з iншими людьми та вмiння постояти за себе.




Розмiр мозку та IQ


Часто припускають взаемозв’язок мiж розмiром мозку та iнтелектом. Це спiввiдношення, фактично, вiдiграе настiльки незначну роль, що навiть анекдоти на цю тему ми не беремо до уваги. Якось амстердамський анатом, професор, доктор Луiс Больк як «комiчний вiдступ» процитував лiтературу 1905 та 1911 рокiв: «Професори мають iстотно бiльший обвiд черепа, нiж офiцери… Обвiд черепа 52 сантиметри все ще дозволяе стати професором акушерства, але вiд дорослих iз обводом черепа 50,5 сантиметра не варто очiкувати якихось видатних розумових результатiв». Я iнодi використовував цю цитату, щоб збити з пантелику мого батька, який був гiнекологом.

Інший сумнiвний взаемозв’язок мiж розмiром мозку й iнтелектом описав Джордж Орвелл (1903–1950). Вiн боровся як доброволець у громадянськiй вiйнi в Іспанii проти Фра`нка Франциска. Коли пiсля довгих пошукiв йому таки вдалося купити солдатський капелюх, який би пiдходив за розмiром для його голови, вiн зауважив, що солдати завжди мали маленькi голови. Це нагадало йому вислiв одного полiтика: «Ти ж не думаеш, що на фронтi справдi потрiбнi мудрi люди?»




4. Управлiння vs талант


У мене немае жодного особливого таланту, я просто страшенно допитливий.

    Альберт Ейнштейн

Цiлком очевидно, що у вундеркiндiв у галузi музики, гри у шахи, математики i дещо рiдше в образотворчому мистецтвi е величезний вроджений талант. Восьмирiчного Моцарта зi старшою на чотири роки сестрою батько Леопольд возив вiд одного княжого двору до iншого. Коли Шопен мав сiм рокiв, у його творчому доробку вже були два полонези. Лiст у дванадцятирiчному вiцi був досвiдченим концертним пiанiстом. Із дещо ближчого до нас перiоду ми знаемо Іегудi Менухiна, який 1923 року, у семирiчному вiцi, виступав скрипалем-солiстом у супроводi симфонiчного оркестру Сан-Франциско, чи Бобi Фiшера, який у чотирнадцять рокiв став чемпiоном США з гри в шахи. Рут Ловренс, яка розпочала навчання в Оксфордi 1983 року, коли iй було дванадцять, сьогоднi професорка математики. Але й цим вундеркiндам довелося багато працювати, щоб розвинути свiй величезний талант.

Актуальний метааналiз дослiджень за участi 11 000 пiддослiдних доводить, що хоча iснуе взаемозалежнiсть мiж вправами й результатом, вона дуже мала. В iграх управляння вiдповiдае лише за 26 % рiзницi в результатах пiддослiдних, у музицi – за 21 %, у спортi – за 18 %, в освiтi – за 4 %, а в професii – за менш нiж 1 %. Отже, управляння для успiху мае значно меншу вагу, нiж вважали ранiше. Для остаточного результату й успiху явно вагомiшi обдарування та вiк, коли починаеш у чомусь тренуватися. Названi параметри спiввiдносяться один з одним. Дитина iз задатками до музики швидше й охочiше завершить потрiбних для успiху 10 000 годин вправ; немузикальна дитина натомiсть вправлятиметься проти волi i, цiлком можливо, нiколи не дiйде до кiнця.

У навчаннi та спортi важливий не лише вiк, коли починаеш тренуватися, а й щаслива дата народження. Бiльшiсть топ-гравцiв команд головноi юнiорськоi топ-А хокейноi лiги в Канадi й США народилися мiж сiчнем i березнем. Рiк, коли iх допускають до змагань, починаеться 1 сiчня i завершуеться 31 грудня. Якщо дитина народилася 2 сiчня, iй треба чекати на допуск аж до наступного року, незважаючи на те, наскiльки вона обдарована. Коли ii нарештi беруть у групу, вона майже на рiк старша за iнших. Вона краще розвинена, сильнiша за iнших i тому швидше потрапляе в поле зору, чуе бiльше пiдбадьорливих коментарiв, отримуе бiльше задоволення вiд спорту. Подiбний ефект можна простежити в початковiй i середнiй школах: бути трохи старшим за iнших у класi – перевага, зиск вiд якоi можна отримувати все життя. У Китаi пiк народжуваностi через кесарiв розтин 31 серпня можна пояснити бажанням батькiв вiдправити дитину до школи на рiк ранiше. Але для таких дiтей, якi стають у класi наймолодшими, це може мати негативнi наслiдки.



Бувають дiти, якi через свiй неординарний математичний, мистецький чи спортивний талант успiшно виступають змалку на рiвнi дорослих. Опосередковано можна довести, що в них, так само, як i в савантiв, права пiвкуля мозку надзвичайно добре розвинена. У дiтей iз талантом до математики права пiвкуля мозку надмiру активна. Крiм того, люди з хистом до математики, вiзуального мистецтва чи музики зазвичай шульги, що теж випливае з нетипового розвитку iхнього мозку. Люди з талантом у математицi чи музицi сильнiше бiлатерально симетрично органiзованi, нiж iнша частина населення. Так, пiд час експерименту з дорослими, в яких був хист до математики, пiд час виконання ними завдань ФМРТ показала посилену бiлатеральну, парiетальну та фронтальну активнiсть мозку.

Функцii лiвоi пiвкулi в академiчно обдарованих дiтей i митцiв, мiж iншим, бувають слабше розвиненi, що виражаеться у проблемах iз мовою та дислексiею. З двадцяти математикiв свiтового рiвня жоден перед вступом до школи не вмiв читати, хоча бiльшостi обдарованих до науки дiтей у цьому вiцi це цiлком до снаги. Хоч деякi дiти обдарованi всебiчно, проте в бiльшостi випадкiв вiдзначають дисбаланс мiж вербальним i математичним обдаруванням: дiти, в яких задатки до образотворчого мистецтва чи спорту, часто не проявляють зацiкавленостi до академiчних здобуткiв. Музичний талант нерiдко супроводжуе посереднiй рiвень IQ. Але музикальнi дiти дуже успiшнi в науцi. Щоправда, стосовно цього перевiряли лише тих дiтей, якi займалися класичною музикою. Чи це стосуеться iнших напрямкiв музики, як-от хевi-метал чи реп, – поки не встановлено.




IV. Наш соцiальний розвиток





1. Соцiальнi фактори: iндивiдуальнi варiацii соцiальноi поведiнки


Людина – iстота соцiальна, ii не створили для життя в самотностi.

    Арiстотель

Наше психiчне здоров’я залежить насамперед вiд генетичноi комплектацii. Вона визначае нашi психiчнi схильностi. Пiзнiше на нього впливае ще й iсторiя нашого формування. Соцiальнi фактори, як-от: недооцiнювання, насильство, жорстоке поводження з дiтьми, – пiдвищують ризик психiчних захворювань на кшталт депресiй, шизофренii чи межового розладу особистостi. Стресовi фактори, зокрема урбанiзацiя, дискримiнацiя чи емiграцiя, подвоюють ризик захворiти на шизофренiю. Тут матимуть значення епiгенетичнi механiзми. Соцiальнi фактори можуть призвести до суiциду, але водночас можуть i, навпаки, зiграти ключову роль у вирiшеннi психiатричних проблем.

Щодо соцiальноi взаемодii наразi вiдомо, що в нiй вiдiграють провiдну роль чотири мережi клiтин мозку:

• мережа соцiального сприйняття в дiлянцi мигдалини. Вона пов’язана передусiм з емоцiями та соцiальним болем;

• mentalizing-мережа, яка в основному бере участь у формуваннi думок про iнших та про самого себе. Ця мережа демонструе широкий перетин iз default-мережею (докладнiше див. на стор. 332);

• мережа емпатii;

• мережа дзеркальних нейронiв.

Двi останнi мережi мiж собою спорiдненi.

Молодi тварини навчаються за посередництвом соцiальноi iгровоi поведiнки взаемодii у групi, а молодi примати взагалi дуже багато бавляться. У приматiв розмiр мигдалини й гiпоталамуса спiввiдноситься з об’емом iхньоi соцiальноi iгровоi поведiнки. Неврологiчний базис соцiального болю, який виникае через дискримiнацiю та вигнання, багаторазово перехрещуеться з психiчним болем. Пiдвищення соцiального болю зумовлюе посилення психiчного болю i навпаки. Соцiальна пiдтримка зменшуе психiчний бiль, а знеболювальнi препарати допомагають i при лiкуваннi соцiального болю. Тож як у психiчного болю, так i в соцiального теж е справжня основа в мозку. Для обох форм болю в будь-якому разi дiе правило про iндивiдуальне сприйняття болю. Воно справдi може бути дуже рiзним, як i щодо iнших наших особливостей, дiапазон дуже широкий.

Людина – iстота суспiльна. Соцiальна iзоляцiя або вiдторгнення у стресових умовах при хворобi чи пораненнях можуть загрожувати життю, адже тодi виникае фактично абсолютна залежнiсть вiд допомоги iнших. То й зрозумiло, чому мозок у таких ситуацiях запускае всi системи тривоги, а саме: в мигдалинi, переднiй пояснiй корi, переднiй частинi острiвця та в перiакведуктальнiй сiрiй речовинi. Крiм того, мозок активуе стресовi системи: вiсь гiпоталамус-гiпофiз-наднирковi залози та симпатичну нервову систему. Тривала активнiсть таких стресових систем може зумовити хвороби. З iншого ж боку, вiдчуття себе частиною суспiльства, любов i повага стимулюють систему нагород. У вентральному смугастому тiлi видiляються дофамiно- та морфiноподiбнi речовини, а окситоцин посилюе вiдчуття приемноi соцiальноi взаемодii.




2. Розвиток нашого соцiального мозку


Дитинство визначае все.

    Жан-Поль Сартр

Серед усього iншого наш мозок створено ще й для соцiальноi взаемодii, тож мусимо розглядати його в соцiальному контекстi. Немовля вмiе розрiзняти обличчя i вчиться на основi iмiтацii. Дiти у вiцi чотирнадцяти мiсяцiв уже спроможнi дiяти альтруiстично: наприклад, коли хтось «ненароком» випустить щось iз рук, дiти пiднiмають це для нього. У три роки вони розрiзняють, кому допомагати, а кому – нi. Соцiальна взаемодiя у багатогранному суспiльствi, конкуренцiя та спiвпраця були протягом еволюцii рушiйними силами росту нашого мозку i становлення нас як людей.



Бiльший мозок став iстотною еволюцiйною перевагою, допомiгши нам ствердитися як складному суспiльству. Якщо подивитися на рiзних приматiв, то побачимо, що розмiр iхнього мозку корелюе з кiлькiстю iндивiдiв в iхнiй групi, тобто залежить вiд ii багатогранностi. У людей розмiр соцiальноi мережi у Facebook спiввiдносний до розмiру gyrus temporalis superior, мигдалини та префронтальноi кори. Щоб пiдтримувати в робочому станi таку соцiальну мережу, потрiбна цiла купа нейронiв. Але, попри величезну кiлькiсть «друзiв» у соцiальних мережах, кiлькiсть людей, з якими ми справдi перебуваемо у контактi, обмежена – в середньому це 150–200 осiб, що вiдповiдае розмiру групи, до якоi входили нашi предки приблизно 10 000 рокiв тому.

Наш соцiальний мозок побудований iз цiлоi низки взаемопов’язаних структур мозку: орбiтофронтальноi кори, скронево-парiетального переходу, скроневого полюса й дорзомедiальноi префронтальноi кори. Вони опрацьовують iнформацiю про представникiв нашого виду. Це вроджена здатнiсть, якою ми користуемося з перших днiв народження. Дiти вiком вiд одного до п’яти днiв показують реакцiю в заднiй скроневiй корi пiд час погляду на обличчя. Однак така реакцiя не виникае пiд час погляду на руку, бо вона е наслiдком генетичного програмування i не потребуе соцiального навчання.

Мозок невпинно розвиваеться далi, вiн функцiонуе у взаемодii з постiйно мiнливим у процесi еволюцii середовищем. Здатнiсть передавати всi цi змiни через навчання та традицii наступним поколiнням стала вирiшальною для нашого виживання. Хто завдяки своiй соцiальнiй поведiнцi та навчанню найкраще пiдходить, того вiдбирае соцiальне оточення для передавання його генiв далi.

Для групи вкрай шкiдливi агресивнi чи тиранiчнi учасники, тому iх або виганяють, або вбивають. Так iз групи зникають iхнi гени, й вона пiдлягае самоцивiлiзацiйному процесу. Подiбним способом людина приручила собак, вiдбираючи iх за малою кiлькiстю агресii та боязнi людини. Щоправда, через новi мутацii та генетичнi комбiнацii знову i знову виникають агресивнi iндивiди.




3. Культурне передавання знань


Дiлися знаннями. Так ти досягнеш безсмертя.

    Далай-лама

Навiть мавпам вiдоме культурне передавання знань. Наприклад, вони вчаться одне вiд одного, як використовувати знаряддя для пошуку iжi, як виколупувати паличкою термiтiв чи використовувати камiнь як молоток для розколювання горiхiв. Так само через «мавпувати» вчаться i нашi дiти завдяки системам мозку, якi беруть початок мiльйони рокiв еволюцii тому. У мавпуваннi дiти iнодi заходять задалеко. У сiчнi 2007 року в Іраку повiсили екс-диктатора Саддама Хусейна. Екзекуцiю таемно зняли на мобiльний, а вiдзняте вiдео поширили. Протягом наступних тижнiв мiнiмум вiсiм арабських дiтей втратили життя, намагаючись вiдтворити у зловiснiй грi смертну кару.

Мавпування смертельного прикладу – зовсiм не новий феномен. У 1774 роцi Йоганн Вольфганг фон Гете написав свiй перший роман «Страждання молодого Вертера». До написання книги його пiдштовхнули подii у власному життi. За сюжетом Вертер зустрiчае Лотту, в яку палко закохуеться. Але та вже заручена з Альбертом. Написавши прощальний лист, вiн пише ще один до Альберта, в якому просить позичити йому два пiстолi у зв’язку з майбутньою поiздкою. Лотта у глибокому потрясiннi читае лист i надсилае йому пiстолi. Опiсля Вертер накладае на себе руки. Поява цiеi книги викликала цiлу хвилю самогубств.

Дорослi теж несвiдомо повторюють багато способiв поведiнки з iхнього середовища пiд час нормальних соцiальних контактiв. Це називаеться «ехо-поведiнка» або «мiмiкрiя». Наслiдувати за iншими рухи або позицiю вимагае двосторонньоi довiри. Це даруе задiянiй особi несвiдоме вiдчуття спокою, належностi до групи. Ехо-поведiнка мае дiю чогось на зразок соцiального клею. У стресових, непевних ситуацiях люди бiльше схильнi до ехо-поведiнки. Бувають також пацiенти з пошкодженням лобовоi частки, якi не можуть нiчого iншого, крiм наслiдувати дii, якi бачать в iнших. У таких випадках говорять про «ехопраксiю».

Наслiдувальна поведiнка здебiльшого минае автоматично, це так зване «вiддзеркалення». Немовлята, яким усього кiлька мiсяцiв, уже вмiють копiювати рухи рота дорослих. Але звiдки дитина знае, якi саме м’язи свого обличчя треба залучати? Адже вона iх не бачить. Мозок симулюе автоматично все те, що сприймае з довколишнього середовища, незалежно вiд того, чи ми уявляемо собi якусь ситуацiю, чи справдi сприймаемо ii органами чуття, у мозку виникають однаковi реакцii. Пiд час сприйняття помаху руки iнших людей активуються тi самi нейрони, що й пiд час махання рукою нами самими.

Коли досвiдченi пiанiсти слухають концерт фортепiанноi музики, у них автоматично запускаються програми премоторноi кори, задiянi пiд час гри на пiанiно; у людей, якi не вмiють грати на цьому iнструментi, такого не вiдбуваеться. Балерини бiльше вiддзеркалюють балетнi па жiнок, так само, як танцюристи балету – балетнi па чоловiкiв. Реакцiя сильнiша, якщо люди бачать рух, який вони самi неодноразово виконували. Те саме вiдбуваеться пiд час перегляду по телевiзору новин iз тих видiв спорту, якими й сама людина займаеться. Спортсмени в такiй ситуацii досить успiшно подумки проробляють можливу тактику гри.




4. Дзеркальнi нейрони


Нашi очiкування стосовно того, що робитимуть iншi, побудованi на тому, що робили б ми самi.

    Крiстiан Кейзерс (2012)

Дзеркальнi нейрони премоторноi кори утворюють неврологiчне тло нашого моторного навчання через наслiдування. Їх вiдкрив професор Джакомо Рiццолаттi в лабораторii унiверситету мiста Парма. Згiдно зi статтею в «New York Times» один iз науковцiв спекотного дня 1991 року повернувся до цiеi лабораторii, де якраз сидiла мавпа з електродами в моторнiй корi. Коли науковець лизнув свое морозиво, в цiеi мавпи спрацювали тi самi нейрони, що й пiд час поiдання горiхiв. Зрештою Рiццолаттi обiграв увесь цей випадок iнакше, назвавши iсторiю в газетi вигадкою. «У моiй лабораторii немае мiсця морозиву».

Насправдi ж активнiсть клiтин мозку мавпи була зумовлена тим, що один науковий спiвробiтник почастувався з мисочки арахiсом, який узагалi-то був призначений для мавп як винагорода. Якийсь час цю активнiсть, яку показував мозок мавпи, сприймали за збiй електричного вiдхилення, аж поки не збагнули, що це мавпа вiдтворювала в мозку дiю, яку бачила.

Завдяки дзеркальним нейронам ми автоматично вiдчуваемо бiль iнших. На щастя, така активнiсть у дiлянцi дзеркальних нейронiв нашого мозку обмежена, всього 10 % вiд активностi людини, яка насправдi вiдчувае бiль. Ба бiльше, рiвень емпатii можна зменшити спецiальними вправами. От якби лiкар у приймальному вiддiленнi екстреноi терапii вiдчував такий же бiль, як i пацiент, якого йому привезли, – на тому, мабуть, його робота б i завершилася. Саме тому лiкар iнодi видаеться родичам пацiента бездушним, мов камiнь. Бо до тих, хто нам близький, у нас вищий рiвень емпатii.

Існуе припущення, що дзеркальнi нейрони допомагають безпосередньо й автоматично розпiзнати задуми та емоцii iнших. З аутистами ж не все так просто, можливо, тому, що в них менше дзеркальних нейронiв, або тому, що вони в них хоч i е, однак менше тренованi. У психопатiв перемикач емпатii нерiдко стоiть на позначцi «Вимк.», а це явно пiдштовхуе iх до перевтiлення в iншу людину.

Лише 10 % нейронiв у дiлянцi премоторноi кори мозку – це дзеркальнi нейрони, якi несвiдомо регулюють моторну систему, щоб запустити в мозку поведiнку, яку ми бачимо в iнших. Уже згаданi експерименти з балеринами показують, що система дзеркальних нейронiв при народженнi ще не до кiнця розбудована, а поступово тренуеться досвiдом, який ми здобуваемо. Тож i з вiддзеркаленням iдеться про пластичнiсть кори мозку. Люди, якi народилися без рук, вiддзеркалюють рухи рук iнших у тих дiлянках мозку, якi самi вони використовують для губ або ступнiв. Окрiм того, зона iхнiх ступнiв поглинае ту дiлянку, яка в людей iз руками вiдповiдае зонi рук.

За допомогою системи дзеркальних нейронiв у мозку може бути просимульований певний тип поведiнки й оцiненi вiдповiднi його наслiдки. У такий спосiб виникають функцiональнi коалiцii, кооперацii, угруповання та груповий зв’язок, якi утворюють соцiальний «клей» суспiльства. Отже, завдяки дзеркальним нейронам ми поеднанi одне з одним.



Дзеркальнi нейрони пов’язанi також зi стадною поведiнкою, – наприклад, у Нiдерландах пiд час участi нацiональноi команди в чемпiонатi свiту з футболу, навiть якщо комусь i не подобалася ця команда, вiн миттю переходить у табiр ii прихильникiв. Адже коли ми пiдлаштовуемося до норм групи, наша система винагород даруе нам дозу дофамiну.

Якщо ж не пристосовуватися до групи, то пiдкрадаються неприемнi вiдчуття. Я це знаю з власного досвiду роботи в мiжнародних комiсiях, де розглядають проекти наукових дослiджень i ухвалюють рiшення стосовно грантiв. Коли я отримав на рецензiю проект, сфера дослiджень якого менi близька, то мiг його чiтко оцiнити i при цьому дiйшов висновку, що дослiдження накульгуе «на всi ноги», я, звiсно ж, вирiшив вiддати негативний вотум. Коли ж досвiдченi науковцi, яких я особисто дуже поважаю, одне за одним виступали з похвалою цього проекту, в мене поступово почав вселятися неспокiй: може, це я щось не так оцiнюю? Зрештою я таки зiбрав докупи всю свою твердiсть, аби вiдверто та без прикрас схарактеризувати проект. Авжеж, не дуже приемнi вiдчуття, коли ти не йдеш у ногу з групою.

Клухарев та iншi (2009) виявили, що в такiй ситуацii, коли ти виступаеш проти групи, активуються сигнали в переднiй дiлянцi поясноi кори та у вентральному смугастому тiлi, характеризуючи таку поведiнку як неправильну. Навiть коли власнi спогади про якусь ситуацiю чiткi й точнi, люди рано чи пiзно узгоджують iх iз неправдивими спогадами iнших. Так ми вчимося пристосовуватися до норм групи. Тож наш мозок створений, аби поводитися так, як iншi, – з усiма ризиками, якi за цим криються. В екстремальних ситуацiях це призводить до утворення суперорганiзмiв.




5. Вiддзеркалення емоцiй


Дзеркальнi нейрони стають активними також тодi, коли ми подiляемо емоцii з iншими. Вони дають нам можливiсть вiдчути переживання iнших, закладаючи основу емпатii. Щодо останньоi вiдзначають чiткi статевi вiдмiнностi. Пiд час одного експерименту чоловiки виявляли спiвчуття до осiб, яких якось карали, але тiльки до справжнiх тестованих осiб, а не до пiдставних, тодi як жiнки спiвчували всiм скривдженим, зокрема й пiдставним особам. Те, що чоловiки не виявляють спiвчуття до ворога, але натомiсть спiвчувають друзям – перевага пiд час вiйни. Учасники експерименту з найвищим рiвнем емпатичного спiвчуття, побачивши болi iнших, активували власнi больовi дiлянки найсильнiше. Завдяки емпатичним системам ми в змозi вiдчути настрiй, з яким митець зробив свiй витвiр. Так, оглядаючи картини ван Гога, вiдчуваеш його внутрiшнiй неспокiй.

Коли ми бачимо у фiльмi особу, риси обличчя якоi виражають огиду, то i в нас через мiмiкрiю обличчя та премоторну систему несвiдомо обличчя набувае такого ж вигляду, а також вiдбуваеться замiщувальна активнiсть в острiвцi, дiлянцi мозку, яка опрацьовуе смак i запах i регулюе внутрiшнi органи. Електрична стимуляцiя цiеi дiлянки пiд час операцiй на мозку викликала у пацiентiв, якi були при свiдомостi, скорочення шлунку та блювотний рефлекс.






Мiкеланджело. Лють (близько 1525-го)



Такий механiзм активацii острiвця, коли людина бачить гримасу огиди на обличчi, називають емоцiйним зараженням. В одного пацiента з пошкодженим острiвцем через кровотечу мозку такоi функцii бiльше не було. Вiн не мiг розпiзнати за виразом обличчя iнших, що комусь гидко. Тож острiвець – необхiдна структура мозку для емоцiйного зараження. Не лише мiмiка, а й читання моторошних сценарiiв збуджуе острiвець, проте в цьому випадку не за посередництвом премоторноi системи, а через мовний центр Брока.

Навiть немовлята можуть спiвпереживати емоцiям iнших. Щойно якийсь малюк у пологовому вiддiленнi почне плакати, то майже одразу лунае цiлий оркестр. У принципi, ми не лише сприймаемо рухи iнших тими самим дiлянками мозку, якi програмують i нашi рухи, ми ще й вiдчуваемо емоцii людей у тих самих дiлянках мозку, якi регулюють нашi власнi емоцii. Доброму акторовi вдаеться завдяки дзеркальним нейронам викликати в нас вiдчуття страху, лютi, любовi чи ненавистi.

Завдяки дзеркальним нейронам ми можемо зробити висновок iз мiмiки людей про те, що вони вiдчувають або думають у певний момент. Цю здатнiсть, яку дитина розвивае протягом перших чотирьох-п’яти рокiв, називають Theory of Mind, або mentalizing. Умiючи читати мову тiла людей, усвiдомлюючи, що в них на думцi, ми можемо передбачити iхню поведiнку. Вирiшальну роль у забезпеченнi цiеi функцii вiдiграють скронево-парiетальний перехiд i медiальна префронтальна кора. Простi форми Theory of Mind притаманнi, мiж iншим, не лише людинi й людиноподiбним мавпам; собаки й дельфiни можуть розумiти, про що йдеться, коли на щось показувати. Малi дiти протягом перших рокiв життя показують геть на все, на вiдмiну вiд дiтей з аутизмом, оскiльки в тих немае дзеркальних нейронiв, якi добре функцiонують.






Рембрандт. Подив (1630)



Для нашоi соцiальноi поведiнки мiмiка вирiшальна. Саме тодi як мигдалина задiяна в оцiнюваннi соцiального значення певного виразу обличчя та вибору адекватноi реакцii на нього, гiпоталамус вiдповiдае за вiдчуття радостi вiд нашоi соцiальноi поведiнки.

Як визначив ще Дарвiн, мiмiка, що вiдповiдае шести основним емоцiям, вроджена й унiверсальна. У цiлому свiтi в подiбний спосiб на обличчi виражають страх, радiсть, лють, огиду, сум i подив. Вони вiдiграють важливу комунiкативну функцiю й аж до найменшого варiанта переходять у спадок. Так, пiд час дослiджень слiпих осiб, навiть якщо вони виростали в прийомних батькiв, при певних емоцiях у iхнiй мiмiцi проступали типовi родовi риси. Звiсно, вкрай важливо вмiти читати емоцii на обличчях iнших. Однак iз перспективи еволюцii важливо також упiзнавати типову мiмiку наших кровних родичiв.



У мистецтвi емоцii вiдiграють важливу роль, передаючи послання художника. Рембрандт на раннiх стадiях творчостi мав iз цим певнi труднощi. Тому тренувався перед дзеркалом i став майстром iз передавання емоцiй.




6. Моральна поведiнка


Я поставив мавп дещо вище,

а… ех…людей трiшки нижче.

    Франс де Вааль (2014)

Ще Дарвiн висловив тезу, що наша моральна свiдомiсть, сформована в правилi «Стався до iнших так, як ти б хотiв, щоб ставились до тебе», спираеться на соцiальнi iнстинкти, вкрай важливi для виживання групи. Дарвiн мав навiть утопiчне бачення, що з часом люди всiх краiн i народiв, а пiзнiше й усi живi iстоти ввiйдуть до единого союзу.

Еволюцiйна основа нашоi соцiальноi поведiнки криеться в емпатii матерi до дiтей, яка пiзнiше поширюеться на всю групу. Те, що людина заступаеться передусiм за членiв своеi сiм’i та дiтей, сприяе подальшому збереженню власних генiв або, як влучно висловився Бертольд Брехт: «Спершу – харчi, а потiм уже мораль». З покращенням умов життя одразу ж розширюеться й коло емпатii.

Бажання допомагати iншим закладае базу для укладення союзiв, якi пiзнiше можуть бути корисними. Зрештою до Empathy Circle належать також тварини, наприклад протягом останнiх рокiв зростае кiлькiсть китайцiв, якi б вигулювали собаку. З погляду економiки в Китаi сьогоднi настiльки все добре, що захисники тварин там зараз навiть купують собак, аби вберегти iх вiд поiдання на щорiчному фестивалi в Ханчжоу. Цю тему жваво обговорюють в Інтернетi.

Інтерес людиноподiбних мавп до того, що вiдбуваеться з iншими членами групи, може подарувати дивовижнi приклади прояву iхнього смутку. Джейн Гудолл описуе, як мати шимпанзе глибоко тужить за хлопчиком, який помер вiд полiомiелiту, перш нiж вiднести його до релiктового лiсу. Подiбнi моральнi iнстинкти бачимо i в iнших тварин. Слони допомагають пiдстреленому або пораненому побратиму зiп’ястися на ноги, гучно трублячи. Крiм того, вони вмiють проявляти й смуток: обстежують хоботом померлих слонiв i ритуально вкривають iхнi тiла листям. Також слони iнших стад вiдвiдують протягом п’яти днiв труп iхнього мертвого побратима. Кiстки, особливо череп померлого слона, вони обстежують хоботом дуже ретельно. Така поведiнка теж не обмежена лише членами одного стада.

Соцiальний контроль мае велику вагу. За його вiдсутностi (скажiмо, пiд час вiйни), коли ворога часто не вважають за людину, моральнi правила втрачають свою силу. У таких ситуацiях можна бачити, як солдати, байдуже якоi нацii, можуть скоювати вiйськовi злочини, як-от голандцi пiд час так званих полiцейських акцiй в Індонезii. Втiм, не кожний солдат чинить злочин, iснують й iндивiдуальнi вiдмiнностi та винятки.

Паралелi мiж мавпами й людьми, яких Десмонд Моррiс прозвав «голими мавпами», просто неймовiрнi як у структурi мозку, так i в поведiнцi. Людська усмiшка походить вiд сигналу примирення, який можна простежити i в мавп. Часом ми описуемо людську поведiнку на основi мавпячих манер, наприклад «лизати зад», «плазувати» чи «бити себе в груди». Франс де Вааль указував на те, що людиноподiбнi мавпи наслiдують тi самi правила моралi, що й ми. Вони не лише утворюють полiтичнi коалiцii, але й дотримуються полярностi. Також допомагають тим, хто iм допомагае, iм вiдома вдячнiсть, а також вiдчуття, притаманне деяким iншим тваринам, – помста.






Мартiн Моннiкендам. Анатомiя професора Луiса Болка (1925). Картина висить у вiддiленнi анатомii АМС (Амстердамськоi унiверситетськоi клiнiки). Анатоми унiверситету Амстердама розтинають величезного орангутанга, який помер в амстердамському зоопарку. Мозок цiеi мавпи досi можна побачити в Нiдерландському iнститутi дослiджень мозку (Nederlands Herseninstituut). Злiва направо: Й. Буке (пiзнiше унiверситет Утрехта), Й. Барге (пiзнiше унiверситет Лейдена), Л. Болк (унiверситет Амстердама) та А. ван ден Брук (пiзнiше унiверситет Утрехта)



У мавп е почуття спiльностi, вони можуть поводитися альтруiстично, тобто самовiддано допомагати iншим. За це вiдповiдае префронтальна кора, яка пригнiчуе нашi егоiстичнi схильностi. Мавпи спiвпрацюють не тiльки тодi, коли треба, а придивляються, хто був би найкращим партнером для кооперацii. Вони дiляться одне з одним iжею та мають сильне почуття справедливостi. Наприклад вiдмовляються вiд подальших iгор iз керiвником експерименту, якщо бачать, що iншi мавпи за тi самi зусилля отримують кращу винагороду (виноград), тодi як вони мусять тiшитися скибкою огiрка.

Знають людиноподiбнi мавпи й табу iнцесту, притаманне i всiм людським культурам. Таке табу дуже важливе, аби зменшити ризик вроджених аномалiй розвитку, хоча ми це тлумачимо не зовсiм так. Як i мавпи, ми спершу iнтуiтивно вiдчуваемо, що iнцест – це божевiлля. Тiльки тодi до справи береться те, що Майкл Газзанiга називае «тлумачем»: вiн розповiдае нашому мозковi логiчну, але не завжди влучну iсторiю про нашу поведiнку. Мавпи теж, переступивши якiсь правила, вiдчувають сором i бояться бути покараними.

Те, що великi мавпи й iншi тварини демонструють моральну поведiнку, яка багато в чому збiгаеться з нашою, дозволяе дiйти висновку, що правилам моралi – мiльйони рокiв i вони вкорiненi генетично, оскiльки вiдiграють вирiшальну роль у функцiонуваннi групи. Хоча цi правила описанi в Бiблii та в iнших «святих книгах», вони, звiсно ж, не беруть свiй початок у жоднiй iз релiгiй, як це часто стверджують.






Мозок орангутанга (Понго) iз зображення IV.4 (деталь) у колекцii Нiдерландського iнституту дослiджень мозку. Структурнi збiги з людським мозком дивовижнi



Доктор Й. А. Дж. Барге, який свого часу працював професором анатомii та ембрiологii у Лейденi, 26 листопада 1940 року в лабораторii анатомii читав лекцiю про успадкування, расу й народ. Ця лекцiя завершувала курс iз фiзичноi антропологii, протягом якого професор Барге на основi наукових фактiв довiв усю безглуздiсть нацiонал-соцiалiстичноi теорii про раси. Того самого дня на юридичному факультетi в Лейденi зi своею вiдомою протестною доповiддю виступив також Клеверiнга, вiдкрито засуджуючи факт звiльнення еврейського професора Меерса нiмецькими окупантами. Обох професорiв ув’язнили, але вони вижили у таборах. Такий от приклад зразковоi моральноi поведiнки людини.




7. Окситоцин, вазопресин i соцiальна поведiнка



Соцiальну взаемодiю уможливлюють певною мiрою дзеркальнi нейрони. Мозок використовуе статевi гормони, як-от тестостерон та естрогени, а також маленькi бiлки, так званi нейропептиди, на кшталт окситоцину й вазопресину, щоб впливати на опрацювання iнформацii соцiального характеру. В нашому мозку функцiонують у ролi медiаторiв понад 100 нейропептидiв.

Клiтини мозку в гiпоталамусi продукують окситоцин. Звiдти вiн через кров надходить до матки, де запускае перейми, i до молочних залоз, активуючи там притiк молока. У сiмдесятих i вiсiмдесятих роках було зроблено вiдкриття, що окситоцин видiляеться також у мозку як власний хiмiчний медiатор. Тут вiн, вочевидь, бере участь у соцiальнiй взаемодii та в регулюваннi стресу. Окситоцин важливий навiть для вiдносин мiж собакою та ii господарем: вiн видiляеться, коли вони дивляться одне одному в очi. Пiд час частiших зорових контактiв у сечi собак констатували бiльшу кiлькiсть окситоцину, а пiсля приймання цього медiатора собаки частiше дивилися на своiх господарiв.




Гормон обiймiв


Обiйми – безцiннi й водночас безкоштовнi.

    Коментар одного хлопчини, який подолав унiкальний розлад особистостi

Окситоцин видiляеться пiд час пологiв, вигодовування грудьми та соцiальних контактiв (пiд час нiжного доторку, обiймiв, пестощiв та сексу). Уже одразу пiсля народження вiн стае важливим фактором зв’язку мiж матiр’ю та дитиною. Нещодавно була вiдкрита система тонких нейронiв, якi спецiалiзуються на донесеннi соцiального послання вiд нiжного доторку чи пестощiв до мозку. Такi СТ-нервовi волокна (C-тактильнi волокна) проходять насамперед на передплiччi, спинi й головi – якраз там, де матерi зазвичай гладять i пестять немовлят, тримаючи iх на руках. Ця «афективна, або емоцiйна система» найчутливiша до легких доторкiв, якi передаються повiльно, зi швидкiстю п’ять сантиметрiв за секунду. Їi нервовi волокна активують мозочок – дiлянку мозку, що спецiалiзуеться на емоцiях.

З iншого боку, емоцiйне нехтування на раннiй стадii розвитку дiтей зумовлюе низький рiвень окситоцину. Пiзнiше сповненi нiжностi контакти в таких людей не викликають нормального видiлення окситоцину; тому iм важче контактувати з iншими й вони бiльше схильнi до депресiй. Ця система пiддаеться програмуванню i в дорослому вiцi. Жiнки, якi пережили сексуальне насильство на раннiх стадiях дорослого життя, демонструють через двадцять хвилин пiсля соцiального стресу замiсть пiдвищення значне зниження рiвня окситоцину.






Якопо Тiнторетто. Походження Чумацького Шляху (близько 1575). Через вплив окситоцину на гладеньку мускулатуру молочних залоз iз грудей матерi тече молоко



Окситоцин активуе цiлу низку дiлянок мозку, якi через таку функцiю заведено називати «материнським мозком». Це дiлянки у префронтальнiй корi, острiвцi, таламусi й мигдалинi. Однак цi структури мозку задiянi й в iнших соцiальних функцiях. Уживання окситоцину зумовлюе посилення довiри та пiдвищуе емпатiю, покращуе зоровий контакт та Theory of Mind – здатнiсть читати з виразу обличчя те, що певна особа вiдчувае, думае або мае на умi в якийсь перiод часу. Окситоцин посилюе здатнiсть запам’ятовувати обличчя i стимулюе бiльшу щедрiсть. Окрiм того, вiн зменшуе страх та активнiсть мигдалини пiд час загрозливих подразнень i пiдвищуе комунiкабельнiсть на терапii проти соцiальних фобiй. Тож схоже на те, що окситоцин – це чудовий засiб, щоб стати iдеальною людиною. А втiм, усе мае своi межi, адже стосовно осiб, що не входять до власноi групи, окситоцин викликае недовiру.

Пiд час реакцii на окситоцин вiдзначають специфiчнi щодо статi вiдмiнностi: у жiнок вiн посилюе альтруiстичну, а в чоловiкiв – егоiстичну поведiнку. Статевi вiдмiнностi слiд також враховувати пiд час дослiджень впливу окситоцину в психiатрii.




Варiанти чутливостi до окситоцину


Наша соцiальна поведiнка характерна iндивiдуальними особливостями, якi мають частково генетичне, а почасти епiгенетичне пiдгрунтя в рецепторах окситоцину. Пiд цими рецепторами розумiють бiлки, якi сприймають послання окситоцину для клiтин мозку. Існуе тридцять рiзних видiв рецепторiв окситоцину. Їхне розмаiття пов’язане з маленькими варiантами нашоi ДНК, а саме – SNPs, тобто Single Nucleotide Polymorfisms (snips на лабораторному сленгу; украiнською – однонуклеотиднi полiморфiзми). SNPs у рецепторах окситоцину змiнюють сполучуванiсть окситоцину, а отже, i спосiб соцiальноi взаемодii. Стосовно здатностi розпiзнавати обличчя, наприклад, iснуе iстотна рiзниця: деякi люди в цьому аси, а iншi (такi, як я) не дають собi ради. Така диференцiацiя певною мiрою зумовлена тим, який варiант рецепторiв окситоцину успадковано вiд батькiв.

Пiд час дослiджень iз персоналом сфери продажу виявилося, що вiд варiанта рецептора окситоцину залежала сила мотивацii продавця обслуговувати клiентiв. Якщо iх просили iмiтувати соцiально важливi вирази обличчя, то сканер показував, що це впливало на ефективнiсть контактiв мiж соцiальними дiлянками мозку, як-от мигдалина, медiальна префронтальна кора та gyrus frontalis inferior (нижня лобова звивина). Той факт, що деякi продавцi обслуговують одних клiентiв iз великим задоволенням, а iнших – нiби через силу, може базуватися на вроджених, ба навiть, генетичних задатках окситоциновоi системи.




Вазопресин


Не лише окситоцин, а й вазопресин вiдiграе важливу роль у нашiй соцiальнiй iнтеракцii. Окситоцин i вазопресин тiсно спорiдненi. З дев’яти складових ланок цих обох нейропептидiв, амiнокислот, сiм – iдентичнi. Вазопресин ще iз сивоi давнини вiдомий як «антидiуретичний гормон». Вiн зумовлюе у нирках пiсля фiльтрацii кровi щоденну реабсорбцiю приблизно шiстнадцяти лiтрiв води. Коли в реабсорбцii цiеi кiлькостi води стаеться збiй, людина видiляе iз сечею вдень до п’ятнадцяти лiтрiв води. Таку хворобу називають diabetes insipidus (нецукровий дiабет). Але вазопресин продукуе i сам мозок, де його послання сприймають рецептори V1 та V2. Варiацii цих рецепторiв вазопресину зумовлюють також ставлення до музики, ухвалення рiшень з економiчних питань i соцiальну поведiнку. Варiанти рецептора V1а, досить поширеного (до 40 %), спiввiдносяться з iндивiдуальним рiвнем альтруiзму, з утворенням пар, сiмейним станом i кiлькiстю проблем у шлюбi та його якiстю.




8. Окситоцин, вазопресин i психiатрiя


Окситоцинова система вiдiграе роль у низцi психiчних захворювань, як-от аутизм чи рiзнi депресii.

Аутизм – це розлад мозку, який проявляеться з третього року життя в аномалiях соцiальноi взаемодii та зменшеннi комунiкативних здiбностей. Спадковiсть цього захворювання оцiнюють вiд 50 до 80 %. Мозок аутистiв менше налаштований на соцiальний свiт, тому не може розвивати дзеркальнi нейрони та зв’язки, необхiднi для соцiальноi поведiнки.

Взаемозв’язок мiж окситоцином та аутизмом був доведений у генетичних дослiдженнях варiантiв рецепторiв окситоцину, рiвня окситоцину в плазмi кровi та методик лiкування пацiентiв окситоцином. Один iз найкраще вивчених генiв аутизму, рилiн, задiяний у функцiонуваннi рецепторiв окситоцину. Рiвень обох соцiальних нейропептидiв окситоцину й вазопресину в плазмi кровi людей з аутизмом може бути нижчим.

Деякi дослiдження довели зв’язок аутизму та генетичних варiантiв (SNPs) у рецепторi окситоцину або гена V1а. Метааналiз шiстнадцяти варiантiв рецептора окситоцину показав, що чотири з них стосуються розладу аутичного спектра. У деяких пацiентiв з аутизмом вiдзначають мутацii, якi вимикають ген рецептора окситоцину i роблять мозок нечутливим до цього гормона.

Окситоцин, уведений у формi назального спрею, помiтно стимулюе в розумних пацiентiв з аутизмом соцiальну поведiнку. Окситоцин покращуе зоровий контакт, здатнiсть до суспiльноi пам’ятi та опрацювання соцiальноi iнформацii. Введення окситоцину як спрею для носа здатне посилювати в аутистiв на основi його дii на префронтальну кору та/або передню поясну кору емпатiю, емоцii, здатнiсть до впiзнання i Theory of Mind.

Несприятливi соцiальнi обставини на раннiх стадiях розвитку можуть негативно позначитися на окситоциновiй системi. У церебральнiй рiдинi жiнок, якi пережили насильство, дiагностують нижчий рiвень окситоцину.

У пацiентiв iз меланхолiйними депресiями ми вiдзначали посилену продукцiю окситоцину в мозку. Можливо, це вказуе на те, що мозок намагаеться зменшити надактивну стресову вiсь цього пацiента. Вазопресин, до речi, здатний зумовити депресивний настрiй. При меланхолiйнiй формi депресii у мозку пацiента дiагностували надмiрну секрецiю вазопресину та пiдвищений його рiвень у кровi. Крiм того, бувають родини, в яких спостерiгаемо як високий рiвень вазопресину, так i депресii, тож генетичнi варiацii системи вазопресину також вiдiграють певну роль в емоцiйних розладах. Показовим для емоцiйного розладу на основi надмiрноi кiлькостi вазопресину став випадок iз пацiентом iз пухлиною в легенях, яка спричиняла пiдвищення рiвня вазопресину в кровi, що вело до депресiй. Як тiльки пухлину видалили, настрiй пацiента знову полiпшився.




9. Жорстоке поводження з дiтьми


Зiм’ятий папiр нiколи вже не стане гладеньким.

    Нiко Фрiйда (1927–2015)

Жорстоке поводження з дiтьми – вагома передумова психiчних проблем, i з цим треба боротися. Принцип розвитку мозку «зараз або нiколи» зумовлюе те, що шкода, завдана в пiслянатальнiй фазi розвитку, через епiгенетичнi механiзми тривалий час або ж взагалi постiйно впливае на розвиток мозку та його функцii. Такi розлади можуть виникати через недостатню стимуляцiю з навколишнього середовища або через стрес, якого, наприклад, зазнали еврейськi дiти, коли мусили переховуватися пiд час нiмецькоi окупацii, або дiти через нехтування чи насильство. Епiгенетичнi механiзми можуть, окрiм того, перемкнути на тривалий час стресовi системи мозку на найбiльшу потужнiсть. У дiтей, що зазнали насильства, констатували тоншi дiлянки кори головного мозку разом iз локальними ii змiнами. Наприклад, змiни виявляли в переднiй пояснiй корi чи в префронтальнiй корi, а також у мозолистому тiлi та гiпокампi. Травматичний стрес дiтей, спричинений емоцiйним, тiлесним чи сексуальним насильством, недостатньою кiлькiстю уваги, тiлесним покаранням чи iншими формами фiзичного насильства, здатний не лише пiдвищувати на довший час рiвень гормону стресу кортизолу, а й зумовити хронiчнi змiни рiвня гормонiв щитоподiбноi залози. У цих дiтей фiксують пiдвищений ризик захворiти на депресii, фобii, межовий розлад особистостi та ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), стати залежними чи зробити спробу самогубства. Було доведено, що об’ем сiроi речовини в iхнiй префронтальнiй та скроневiй корi менший.

У людей похилого вiку, якi травмувалися в дитинствi, кора головного мозку в парацентральнiй та переднiй пояснiй корi була тонша. Що тоншою була кора, то важче в них проявлявся ПТСР. Розмiри гiпокампа й мигдалини теж корелюють у цiй групi з важкiстю iхнього ПТСР. Цi пiзно сформованi структури задiянi в регулюваннi афектiв i когнiтивних процесiв, тобто тих функцiй, що порушенi в травмованих дiтей. Дiти, якi довгий час потерпали вiд iнституцiйного нехтування або ж виросли з депресивними матерями, надiленi збiльшеною мигдалиною. Найчутливiша фаза для спричиненого жорстоким поводженням збiльшення мигдалини – десятий та одинадцятий рiк життя. Меншою мигдалина була й у дiтей iз ранньою травмою або межовим розладом особистостi. Мигдалина бере участь у соцiальнiй та агресивнiй поведiнцi, а також у регулюваннi емоцiй.

Вона дбае про те, щоб страшнi й загрозливi подii закарбовувалися особливо добре. Це одна з переваг еволюцii. Бо якщо такi подii настануть знову, то людина миттю приготуеться реагувати на них у вiдповiдний спосiб. Це пояснюе також той факт, чому нашi найдавнiшi спогади стосуються страху. Вони особливо добре засiдають у пам’ятi, тимчасом як приемнi спогади швидко загасають. Перший спогад Стiвена Гокiнга, – як вiн у вiцi двох iз половиною рокiв, ридма ридаючи i загубившися з переляку серед натовпу чужих людей, стоiть сам-один i почуваеться покинутим. Цей механiзм укорiнення негативних спогадiв мае своi переваги, але якщо вiн працюе гiперпродуктивно, то може зумовити депресii або посттравматичний стресовий розлад.

Багато дослiджень доводять, що нестача материнськоi опiки пiд час ранньоi фази розвитку дитини й депресiя взаемопов’язанi з маленьким гiпокампом, структурою мозку, яка вiдiграе вирiшальну роль у регуляцii процесу пiзнавання, емоцiй i стресу. Зменшений гiпокамп – це фактор ризику депресiй. Проспективнi дослiдження (за пiддослiдними особами спостерiгали вiд народження) демонструють, що кiлькiсть материнськоi турботи у три- або чотирирiчних дiтей – це важливий показник прогнозованого розмiру iхнього гiпокампа в шкiльному вiцi (мiж сiмома та тринадцятьма роками). Ця кореляцiя у здорових дiтей сильнiша, нiж у дiтей, якi з раннього вiку зiштовхнулися з депресiею. У таких дослiдженнях батьковi сильного значення не надають. У недоглянутих дiтей констатували також слабшу реакцiю смугастого тiла на очiкувану винагороду.






Ежен Делакруа. Паганiнi (1832). Коли батько Нiколо Паганiнi (1782–1840), робiтник iз Генуi, програвав грошi, Нiколо вдома били. Якщо ж вигравав i був у доброму гуморi, то iнодi чудово грав на гiтарi. Нiколо самотужки навчився грати на гiтарi й на скрипцi. Коли батько помiтив талант сина, то покладав великi надii на заробiток у такий спосiб, тож страшенно тиснув на нього. Коли Нiколо тренувався недостатньо наполегливо, батько бив його палицею. У пiдлiтковому вiцi Нiколо втiк iз дому i блукав Європою, граючи на скрипцi. Вiн зав’яз у боргах, до того ж його пiдозрювали у грабунку та вбивствi. Нiколо, як i його батько, був азартним гравцем. Вiн вiдкрив у Парижi казино, яке швидко збанкротувало. Нiколо Паганiнi захворiв i помiтно змарнiв. Саме в такому станi його намалював його друг Делакруа



Рання стимуляцiя довколишнiм середовищем здатна принаймнi частково послабити негативний вплив браку турботи. Багатоманiтне, стимулююче середовище покращуе в рано народжених дiтей рiзнi параметри мозку, зокрема сполучення мiж деякими дiлянками мозку. Дiти-сироти можуть помiтно вiдставати в розвитку мозку та процесах пiзнання. Розподiлення занедбаних дiтей у спецiальнi патронатнi сiм’i позитивно позначаеться на iхньому процесi пiзнання, соцiальнiй поведiнцi та контролi емоцiями. Позитивний ефект зменшуеться зi збiльшенням вiку всиновленого. Перед входженням до складу патронатноi сiм’i мигдалини всиновлених дiтей були бiльшими, нiж пiзнiше, що свiдчить про те, що вони за якийсь час навчаються краще керувати емоцiями.

Жорстоке поводження з дiтьми може мати фiзичний, сексуальний чи психiчний характер i, звiсно ж, його не завжди супроводжуе нехтування дитиною. У наш час можна почути про китайських матерiв-тигриць, якi намагаються вичавити зi своiх обдарованих дiтей усi соки. Цей феномен не новий: батько Моцарта також чинив насильницький тиск на малого Амадея, а у випадку з Нiколо Паганiнi нерiдко заходило ще далi. Неймовiрний тиск деяких батькiв на своiх талановитих дiтей варто було б розглянути як пiдвид жорстокого поводження з дiтьми.




10. Сексуальне насильство


Дослiдження в мiстi Лiмбург 2015 року показало, що сексуальне насильство е поширеним явищем: близько 40 % жiнок у вiцi вiд дванадцяти до двадцяти п’яти рокiв мали в життi недобровiльний сексуальний досвiд (а спектр того, що пiд цим розумiли, починався вiд поцiлунку й аж до статевого акту). Серед молодих чоловiкiв така частка становить 20 %. Гомосексуальнi молодi чоловiки та жiнки значно частiше переживали секс не за згодою, нiж iхнi гетеросексуальнi ровесники. У 73 % посягань зловмисником був родич або знайомий жертви; у разi недобровiльного статевого акту частка сягала навiть 89 %!

Сексуальне насильство стосовно дiтей – iстотний фактор ризику розвитку психiчних захворювань, наприклад фобiй, депресiй, залежностi чи розладiв сексуальноi поведiнки. Зважаючи на ступiнь i тип генетичноi чутливостi дитини, на ii стать, фазу, коли з нею трапився iнцидент, а також на те, наскiльки стресовими були обставини, можуть виникати тривалi психiчнi розлади. Посттравматичний стресовий розлад, наприклад, констатували лише в дiтей, якi пережили насильство у вiцi вiд дев’яти до десяти рокiв.

У деяких потерпiлих дiтей могли виявити змiни кори головного мозку й гiпокампа. Гiпокамп формуеться рано i вже в чотирирiчних досягае 85 % розмiру дорослоi особи. Утворення синапсiв у гiпокампi значною мiрою залежить вiд материнськоi турботи й уваги. Експериментальнi дослiдження доводять, що рiвень гормонiв стресу, зумовлений сексуальним насильством стосовно дитини, сповiльнюе розвиток цiеi структури мозку. Це одна зi змiн, яка пiдвищуе ризик пiзнiше захворiти на депресiю.

Кожна дiлянка мозку пiд час свого розвитку проходить власну критичну фазу, коли вiн дещо сильнiше реагуе на стрес. У дорослих жiнок гiпокамп виявляли меншим, якщо вони пережили сексуальне насильство у вiцi вiд трьох до п’яти та вiд дванадцяти до тринадцяти рокiв. Так само пiсля сексуальноi наруги у вiцi вiд дев’яти до десяти рокiв меншим було й мозолисте тiло, сполучення мiж лiвою та правою пiвкулею. Те саме стосуеться i фронтальноi кори, яка формуеться дещо пiзнiше – пiсля негативного сексуального досвiду у вiцi мiж чотирнадцятьма та шiстнадцятьма роками. Мигдалина, яка в дiвчаток у чотири роки вже вiдповiдае розмiру дорослоi особи, в осiб, якi пережили наругу, зберiгае нормальний розмiр. Тобто цi структури пiддаються тривалому впливу лише пiд час критичних фаз.




11. Бiднiсть i соцiоекономiчний статус


З iншого боку, я показав, що мозок приручених кролiв значно менший за розмiром, якщо порiвняти з дикими кролями чи зайцями.

    Чарльз Дарвiн (1871)

У краiнах, що розвиваються, зростае 200 мiльйонiв дiтей, якi не мають змоги розвинути свiй талант через крайню бiднiсть, серед якоi вони живуть. Але i в багатих Нiдерландах близько 10 % дiтей зростае в бiдностi, а отже, в середовищi, яке пропонуе iм менше стимулiв, менше iграшок, книг та освiти, ускладнений доступ до комп’ютерiв, менше подорожей та нечасту участь у спортивних гуртках.

Дослiдження доводять, що мешканцi мiського району Тарвевiйк на пiвднi Роттердама помирають у середньому на сiм рокiв ранiше за мешканцiв кварталу Несселанде на пiвночi Роттердама (NRC.Next, 24 червня 2014). У Несселанде чоловiки досягають у середньостатистичному зрiзi 81 року, тимчасом як у районi Тарвевiйк не доживають i до 74 рокiв. Рiзниця в тривалостi життя жiнок теж чимала. Сiмейний лiкар Набiль Банталь працюе в обох районах. Вiн дiйшов такого висновку: «У Несселанде живуть, а на пiвднi Роттердаму виживають».

Професор Лекс Бурдорф з Унiверситету iменi Еразма Роттердамського наводить цiлу низку пояснень такоi рiзницi у тривалостi життя. На його думку, п’ять iз половиною рокiв рiзницi можна пояснити iндивiдуальними особливостями та поведiнкою мешканцiв; пiвтора року зумовленi наявним (наприклад, менш зеленим) мiсцем проживання. Найчiткiшу кореляцiю з тривалiстю життя демонструе вiдповiдний рiвень освiти. Змiна мiсця проживання як окремий чинник не матиме аж такого впливу. Соцiоекономiчне несприятливе становище нерiдко йде вкупi з нездоровим способом життя. Люди з гiршою освiтою бiльше курять, частiше не мають роботи або виконують фiзично важку роботу, живуть у поганих побутових умовах i мiсцевостi та значно рiдше мають вiдчуття контролю над власним життям. Незакiнчена освiта або безуспiшний пошук роботи створюють додатковий негативний стрес.

Рання стимуляцiя дiтей чiтко взаемопов’язана iз соцiоекономiчним статусом сiм’i. Американське дослiдження з використанням МРТ задокументувало, що дiти iз сiмей iз малим доходом у вiцi вiд п’яти мiсяцiв до чотирьох рокiв мали у скроневiй та тiм’янiй частках менше сiроi речовини (тобто клiтин мозку та iхнiх зв’язкiв), iхнiй мозок рiс повiльнiше, а сповiльнення росту супроводжували гiрший розвиток мовних навичок та екзекутивних функцiй, зокрема виникали проблеми з поведiнкою. З iншого дослiдження випливало, що в сiм’ях iз меншим доходом невеликi вiдмiнностi в прибутках членiв сiм’i мiж третiм та двадцятим роками життя спричиняли значнi вiдмiнностi в розмiрi тих дiлянок мозку, що пов’язанi з мовленням, читанням, виконавчими функцiями та просторовою уявою. У сiм’ях iз високим доходом такi вiдмiнностi були набагато меншими.

У здорових з погляду неврологii чоловiкiв iз бiдних районiв шотландського Глазго в дорослому вiцi деякi дiлянки мозку в рiзних мiсцях були меншими та/або тоншими. Привертае увагу рiзниця у тривалостi життя мiж привiлейованими та депресивними районами Глазго – 29 рокiв.



Соцiоекономiчний статус чiтко спiввiдноситься з IQ, розвитком мовлення i шкiльною освiтою. Дослiдження близнюкiв i молекулярно-генетичнi студii, пов’язанi з вивченням поширення однонуклеотидного полiморфiзму (SNP), дозволяють простежити чiткий взаемозв’язок мiж генетичними факторами з одного боку та з соцiоекономiчним статусом, освiтою й iнтелектом – з iншого. Вплив факторiв середовища в ранньому дитинствi на соцiоекономiчний статус у дорослому вiцi пiдтверджуе ще й те спостереження, що бiднiсть, пережита в ранньому вiцi, мае кращi прогностичнi показники, нiж бiднiсть на пiзнiших стадiях розвитку. Однак теми можливоi взаемозалежностi мiж нездоровим способом життя та важливими генетичними задатками це дослiдження не порушувало.




V. Розвиток i культура





1. Культурнi фактори



Коли мова заходить про вплив культурних факторiв на наш мозок, то постае запитання: цi чинники впливають на розвиток мозку лише пiд час чутливоi фази чи з урахуванням пластичностi мозку можуть дiяти на його функцiю i в дорослому вiцi? Зрештою деякi дiлянки мозку, на кшталт префронтальноi кори, формуються до 24-го року життя i саме тому реагують на вплив середовища довший час.

Для рiзноманiтних механiзмiв мозку, як-от: вiзуальне сприйняття, уважнiсть, опрацювання семантичних вiдношень, лiчба в умi, розпiзнавання облич, iнтерпретацiя мови тiла, емпатiя та музика, – характернi культурно-специфiчнi вiдмiнностi. Музика захiдноi культури активуе структури мозку нiмцiв iнакше, нiж, наприклад, китайська. Культурнi вподобання стосовно певного типу музики вiдображенi в стимуляцii системи нагород через активацiю видiлення дофамiну.

Генетичнi пристосування до певного середовища спершу виявили не в мозку, а в iнших органах. Типовий приклад спiльноi еволюцii культури та генiв – розвиток сприйняття лактози. Новонародженi спроможнi перетравлювати лактозу за допомогою ферменту. Однак у дорослому вiцi ця здатнiсть у деяких людей зникае. На територiях пiвночi Європи, де молочну худобу тримали ще 5000 рокiв тому, досить велика частка дорослого населення через виразний ген лактози все ще може перетравлювати молоко. Натомiсть у Китаi серед дорослих така здатнiсть – рiдкiсть. Тож пiд час моеi першоi подорожi до Китаю взяти iз собою декiлька красивих, запакованих у червоне кульок сиру гауда було не найкращою iдеею. Вони гарантовано спричиняли сильний пронос!

Зовсiм недавно в тибетцiв виявили генетичну адаптацiю до життя на великiй висотi. Вони ж бо мешкають у районi Гiмалаiв на висотi чотирьох-п’яти тисяч метрiв. За iнших обставин кисень на такiй висотi зумовив би настiльки сильне видiлення червоних кров’яних тiлець, що кров би загусла, i ризик тромбозiв та iнфаркту iстотно би зрiс. Однак приблизно 8000 рокiв тому в генi EGLN1 вiдбулися двi мутацii, якi зменшили продукцiю червоних кров’яних тiлець, запобiгши в такий спосiб згущенню кровi. Тибетцi компенсують нестачу кисню стимуляцiею кровообiгу, що можливо завдяки посиленому видiленню в судинних стiнках молекул NO, якi розширюють судини.

Культурна неврологiя за останнi роки iнтенсивно вивчала такi форми взаемодii мiж генами й довкiллям, а також iхнього значення для розвитку мозку та формування рiзних типiв поведiнки. Науковцi намагаються в такий спосiб пояснити рiзницю в способах поведiнки й захворюваннях рiзних народiв. Деякi результати цих студiй я опишу нижче.




Особистiснi вiдмiнностi


Власне кажучи, не в усiх душ однакова чутливiсть до щастя, так само, як усi грунти дають неоднаковий врожай.

    Франсуа-Рене де Шатобрiан

Як говорив нiдерландський психолог Герт Гофстеде, рiзниця в культурах, серед яких зростае людина, впливае на ii особистiсть.

Перша вiдмiннiсть полягае в тому, що деякi культури облаштованi iндивiдуалiзовано, наприклад у США, iншi ж натомiсть – бiльше колективiзовано, як-от азiйськi краiни. Загалом люди захiдного свiту бiльше усвiдомлюють себе незалежними та сфокусованими на собi, тодi як люди схiдного свiту частiше бачать себе в соцiальному контекстi.

Ця рiзниця мiж iндивiдуалiзмом та колективiзмом виникла, очевидно, через варiацiю гена-транспортера серотонiну. Ця молекула важлива для дii хiмiчного медiатора серотонiну, який впливае на соцiальну поведiнку. Ген-транспортер iснуе у двох формах. У народiв, якi сильнiше орiентованi на громаду, зазвичай виявляють коротку, а в iндивiдуалiстичних народiв – довгу форму. Коротку форму супроводжуе суворе дотримання соцiальних норм. Варiант рецептора «соцiального пептиду» окситоцину вiдповiдае колективiстському культурному свiтогляду у дванадцяти краiнах.

Схiднi азiйцi уявляють тигра в релiктовому лiсi цiлiснiше, тобто бачать його у своему контекстi, тимчасом як люди захiдного свiту мислять бiльш аналiтично i фокусуються власне на центральному об’ектi – на тигровi. Така вiдмiннiсть пов’язана з рiзним опрацюванням тла в зоровiй корi. Як показали дослiди з використанням функцiональноi магнiтно-резонансноi томографii (фМРТ), культурнi риси вiдображенi й в особливостях мереж мозку, якi вiдповiдають як за соцiальнi, так i за iншого типу завдання. У схiдних азiйцiв задiянi тi структури мозку, якi в основному займаються висновками про емоцii та думки iнших, тодi як у людей захiдного свiту передусiм активнi структури мозку, якi залученi до аналiзу власних думок та емоцiй.

Наступна розмежувальна ознака полягае в тому, наскiльки схильнi рiзнi культури до уникнення небезпеки. Грецiя тут посiдае чiльне мiсце, а Сiнгапур сприймае небезпеку якнайкраще. Суттевi вiдмiнностi мiж культурами вiдображае також Power Distance Index (PDI). Вiн вимiрюе, наскiльки люди поважають iерархiю та авторитети. Ключовою фiгурою мiжнародного прикладу низького PDI став колишнiй нiдерландський прем’ер-мiнiстр Йооп ден Ойл, який вiдпочивав 1974 року в Португалii у своему трейлерi просто серед маси нiдерландських вiдпочивальникiв. У краiнах iз високим PDI, як-от Бельгiя чи Францiя, таке годi й уявити.

Пiвденна Корея належить до краiн iз яскраво вираженою iерархiчною свiдомiстю. Ситуацiя з Korean Air показала, наскiльки небезпечним може бути вплив культури, де високо цiнують авторитети, навiть якщо йдеться про кабiну пiлота. Другий пiлот не наважувався вiдкривати рота, навiть коли бачив помилки капiтана або наближення небезпечноi ситуацii. Це призвело до цiлоi серii авiакатастроф. Зрештою цю проблему Korean Air таки подолала, зобов’язавши пiлотiв говорити одне з одним на рiвнi очей та англiйською, а також у двосторонньому порядку контролювати та виправляти одне одного.

Серед науковоi спiльноти високий PDI хоч i не загрожуе життю, однак пригнiчуе креативнiсть спiвробiтникiв, якi належать до культури, яка вчить банально робити те, що говорить шеф. Хорошi докторанти iз захiдним свiтоглядом, наскiльки менi вiдомо, iнiцiюють одразу ж пiсля залучення до нових наукових проектiв змiну правил. Наукова робота в Китаi пов’язана з високим PDI. Передусiм я пояснюю китайському докторантовi, що поводитися зi мною ввiчливо – заборонено, i я особливо високо оцiню, якщо вiн зможе менi довести, що я помилився (а таке час вiд часу трапляеться), або ж зможе запропонувати кращу альтернативу. Інодi дивуешся, коли незабаром вони набираються смiливостi вступати зi мною в палкi дискусii, як зростають у науковiй компетенцii i як отримують задоволення вiд критичного прочитання науковоi лiтератури. Тож такi культурнi особливостi, принаймнi частково, таки можна змiнити.

А втiм, на сходi незмiнним залишаеться пiднесення вчителя на п’едестал. Щоразу 10 вересня, на День учителя, я одержую на електронну пошту милi листи вiд колишнiх китайських студентiв. Вiд студентiв iз плеяди iнших краiн такого прояву поваги я не отримував жодного разу. Мiж iншим, мати теж посiдае в iерархii схiдних краiн високий ранг. Їi фото активуе в китайському мозку тi самi структури, що й фото зiркових знаменитостей, чого не трапляеться в мозку людей захiдного штибу.




Культура та хвороби мозку


На сьогоднi в картинi психiчних захворювань теж спостерiгають великi вiдмiнностi мiж популяцiями. Так само варiюеться, принаймнi частково, наявнiсть у рiзних етнiчних групах гена CYPA6, вiдповiдального за схильнiсть до нiкотиновоi залежностi. Варiанти цього гена, якi зменшують ризик залежностi вiд нiкотину, у европейцiв та африканцiв трапляються рiдко (десь у 3 %), а в японцiв та корейцiв – частiше (близько 24 %).

Так само схильнiсть до дискримiнацii пов’язана з генетичними особливостями. Люди з коротким варiантом гена-транспортера серотонiну бiльше схильнi до дискримiнацii, а частота, з якою виникае цей полiморфiзм, вiдрiзняеться залежно вiд групи населення. Щодо цього слiд наголосити, що в нашому мозковi та поведiнцi немае жодного окремого гена, який би вiдповiдав за конкретний спосiб поведiнки. Рiзниця в поведiнкових типах базуеться на сукупностi генiв та на iнших факторах.

Іммiгранти, якi входять до складу етнiчних меншин, пiдлягають бiльшому ризику захворiти на шизофренiю, нiж мiсцеве населення, хоча передумови цiеi хвороби переважно закладенi генетично. І винен тут потужнiший стрес, з яким тi зiштовхуються. Фактом е те, що в Нiмеччинi в пояснiй корi iммiгрантiв констатують сильнiшi реакцii на стрес, нiж у корiнного населення.

Припущення, якi дедалi дужче поширюють, що, мовляв, у народiв iз колективiстським баченням свiту, як-от у Китаi, менший ризик захворiти на депресii, нiчим не доведенi. Навпаки, психiчнi захворювання у цiй краiнi все ще пiдпадають пiд табу, свiдченням чого е дефiцит документацii та лiкування. Це принаймнi частково пояснюе велику кiлькiсть самогубств у Китаi, переважно в пацiентiв iз депресiею. Сьогоднi там намагаються дiагностувати та пiдтримувати депресивних людей, якi бояться тавра психiчного розладу, за допомогою смартфонiв.




2. Мова та розвиток мозку


Це Я винайшло мову чи навпаки? У будь-якому разi одне й друге нерозлучнi.

    Густ Гiлс

Для розвитку мозку дитини вагомий фактор – мовне середовище, в якому вона зростае. Мова постiйно дiе на структуру та функцii всiеi системи мозку. Для формування компетенцii з рiдноi мови вирiшальне значення мае мовне середовище; так виходить, що генетичнi задатки тут вiдiграють лише мiнiмальну роль. Дiти народжуються зi здатнiстю вивчити будь-яку мову свiту. Через взаемодiю iз середовищем дитина вчиться розрiзняти звуки довколишньоi мовноi системи або ж у випадку з двомовними дiтьми – довколишнiх мовних систем. Ця здатнiсть розпiзнавати звуки iнших мов послаблюеться поступово вже пiсля першого року життя.

І навпаки: нейронна репрезентацiя китайськоi мови в мозку дитини залишаеться й тодi, коли пiсля року проживання в Китаi ii усиновлюе французькомовна сiм’я з Канади, i вона бiльше не мае жодного контакту з китайською. Навiть через дванадцять рокiв життя без жодного стосунку до китайськоi, тони китайськоi мови все ще активують у цiеi дитини gyrus temporalis superior/planum temporale, так само, як у двомовноi (французька – китайська) дитини, що зростала з китайськими батьками. У дiтей, якi нiколи не вивчали китайськоi, такоi активацii не спостерiгають.

Залежно вiд того, чи рiдна мова японська, чи якась iз захiдних мов, тони та звуки тварин опрацьовуе лiва або права кора. Генетична/етнiчна комплектацiя не вiдiграе при цьому жодноi ролi. Бо тiльки з розвитком мовноi компетенцii в мозку виникае вiдповiдна рiзниця. Люди, якi спiлкуються китайською, у порiвняннi з багатомновними европейцями, якi не володiють цiею мовою, мають дiлянки з бiльшою кiлькiстю бiлоi або сiроi речовини в лiвому острiвцi та в переднiй частинi скроневоi частки. Ця особливiсть була виявлена як у китайцiв, рiдна мова яких – китайська, так i в европейцiв, якi почали вивчати китайську в дорослому вiцi. Звiдси виникае припущення, що ця дiлянка мае особливi функцii щодо тональних мов.

У японськiй мовi не розрiзняеться вимова лiтер Р та Л. Однак японськi немовлята до дев’яти мiсяцiв здатнi вiдчувати цю рiзницю. Та оскiльки вони не мають справи з тонкою вiдмiннiстю мiж вимовою обох лiтер, то з часом втрачають таку здатнiсть. Дев’ятимiсячнi американськi дiти, якi зростали не в китайськомовному середовищi i втратили здатнiсть розрiзняти певнi звуки китайськоi мови, можуть цього навчитися, щоправда, лише тодi, коли особисто спiлкуються з китайцем, а не коли чують цю мову у вiдео- чи аудiозаписi. Тобто вирiшальну роль тут вiдiграе соцiальна iнтеракцiя. Це ще раз пiдкреслюе, наскiльки для занять важливий учитель iз плотi та кровi, i порушуе питання, чи навчання онлайн справдi таке ефективне, як стверджують сьогоднi.

Також тi дiлянки мозку, якi прямо не пов’язанi з мовою, характернi певними етнiчно зумовленими вiдмiнностями. Первинна зорова кора (V1, поле 17) китайцiв помiтно вiдрiзняеться вiд людей захiдного культурного свiту. Такi форми варiантiв структур мозку та iхнiй зв’язок iз наявним культурним тлом повиннi стати предметом майбутнiх дослiджень.




Двомовнiсть


Інша мова – це iнший погляд на життя.

    Федерiко Феллiнi

Мiй онук у Парижi росте вiд народження двомовним. Його мати спiлкуеться з ним виключно французькою, а батько – нiдерландською. Зараз йому п’ять рокiв, i просто дух перехоплюе вiд того, наскiльки природно вiн перемикаеться мiж французькою та нiдерландською, залежно вiд того, хто перед ним стоiть, або ж умiе швиденько перекласти те, що щойно обговорювали. Недарма ж двомовнiсть – настiльки потужний стимул розвитку мозку, що двомовнi люди показують значно кращi результати в багатьох психологiчних тестах. В академiчнiй сферi вони теж досягають бiльшого, нiж тi люди, якi зростали лише з однiею мовою. У префронтальнiй корi двомовних бiльше бiлоi речовини.






Варiацii розмiру первинноi зоровоi кори (V1-поле 17) та поля 18. Захiднi мiзки позначенi a, b та e-h. Китайськi мiзки (c, d) характернi бiльшою первинною вiзуальною корою (поле 17)



Двомовнi дiти розбудовують додатковi когнiтивнi резерви. У середньому двомовнi слабують на хворобу Альцгеймера на чотири-п’ять рокiв пiзнiше, нiж дiти, якi знають лише одну рiдну мову. Знову i знову в нашого внука, коли той спiлкуеться нiдерландською, проскакують французькi слова. Вiк каже salon замiсть woonkamer (вiтальня) чи bureau замiсть werkkamer (кабiнет). Це, по сутi, единий недолiк двомовностi: словниковий запас обох мов залишаеться дещо обмеженим. Двомовнiсть, до речi, не е чимось надзвичайним. Зрештою близько половини населення сучасного свiту двомовне.

Вiк, коли починаеться вивчення мови, визначае, яка структура мозку буде до цього залучена. У фронтальнiй корi мiститься центр Брока, вiдповiдальний за мову. Якщо в дорослому вiцi вивчати другу мову, то в межах центру Брока активуються також iншi пiдзони. Якщо ж iз раннього дитинства зростати двомовним, то обидвi мови послуговуються тiею самою пiдзоною Брока. У скроневому мовному центрi Вернiке не вiдзначають жодноi рiзницi в часi вивчення другоi мови. Однак у разi двомовностi спостерiгають певнi вiдмiнностi у бiлiй речовинi, а також зв’язках мiж рiзними дiлянками мозку.

Лiвий nucleus caudatus (хвостате ядро) у двомовних контролюе використання певноi мовноi системи, як при нiмецько-англiйськiй, так i при японсько-англiйськiй двомовностi. Пацiентка, яка володiла трьома мовами, маючи розлад голiвки nucleus caudatus, усе ще могла добре розумiти всi три мови, однак пiд час розмови спонтанно перемикалася без власноi на те волi з однiеi мови на iншу. Це доводить, наскiльки важлива ця дiлянка мозку для переходу вiд однiеi мови до iншоi. У цьому процесi задiяна, мiж iншим, i префронтальна кора.




3. Духовнiсть i вiра


Кожен мав би бути вiльним у тлумаченнi основ вiри на свiй розсуд. Вiру кожноi людини можна оцiнювати лише за ii вчинками.

    Спiноза

Кожному з нас властива певна мiра духовностi, а отже, i схильнiсть до релiгii. Як показали дослiдження близнюкiв, цей потяг до 50 % зумовлений генетично. Цей показник можна прорахувати за допомогою рiзницi мiж однояйцевими та двояйцевими близнятами.

Дiн Хемер вiдкрив ген, маленькi варiанти якого визначають мiру духовностi. Релiгiя – це локально зумовлене оформлення наших духовних вiдчуттiв. Середовище, в якому ми зростаемо, дбае про те, щоб релiгiя наших батькiв на раннiх стадiях розвитку вiдклалася у процесах мозку в подiбний спосiб, що й рiдна мова. Генетичнi задатки, крiм того, визначають, наскiльки стiйким буде програмування вiри в мозку, а отже, й те, чи ми все життя дотримуватимемося релiгii, чи легко вiд неi вiдiйдемо.




4. Стимулювальне багатогранне середовище й освiта


Гра – це такий тип дiяльностi, який неможливо сприймати цiлком серйозно.

    Жак-Ів Кусто

Як писав Дарвiн, мозок зайцiв i кролiв, якi зростали в неволi, був на 15–30 % меншим вiд iхнiх побратимiв, що жили у вiльнiй природi. Однак якщо в лабораторних тварин е можливiсть жити зi своiми побратимами в «стимулюючому середовищi» – великiй клiтцi iз цiлою купою предметiв, якi щоденно замiнюватимуть, – то iхнiй мозок збiльшуеться, а мiж його клiтинами утворюеться бiльше сполучень. Для школярiв теж украй важливе вимогливе, стимулювальне середовище. Харизматичний, натхненний учитель може стати вирiшальним фактором у виборi професii. Натомiсть iснуе ймовiрнiсть того, що мозок недоглянутоi дитини довший час буде меншим.






Йансен ван Гален (Дрiекус). Учитель (1926)



Тодi постае запитання: скiльки дитина ще може наздогнати i пiсля якого рiвня недогляду дитина ще в змозi надолужити згаяне? Те, що деяким дiтям це, принаймнi частково, до снаги, довели випадки в екстремальних ситуацiях. (Бiльше читайте в iсторii про Ремзi Чавдара.)

Достатне та якiсне харчування, когнiтивна стимуляцiя, вiдповiдна кiлькiсть руху та сну – основа доброi успiшностi в школi. Проблеми зi сном можуть призвести до тяжких збоiв навчального процесу. Гарний Non-REM-сон необхiдний для збереження iнформацii в пам’ятi. Удосталь виспавшись, ми краще пам’ятаемо те, що вивчали напередоднi. Пiд час перiоду статевого дозрiвання змiщення ритму нашого бiологiчного годинника може призвести до серйозних проблем. Винен тут вплив статевих гормонiв на нервовi клiтини внутрiшнього годинника. Саме iз цiеi причини молодь пiзнiше йде спати, а зранку не така продуктивна. Приблизно у вiцi двадцяти рокiв такий годинник знову повертаеться до норми.

Структура кожного мозку унiкальна; розмiр спецiалiзованих регiонiв мозку та ефективнiсть iхнiх зв’язкiв визначають потенцiал та рамки кожного з нас. Це дозволяе, наприклад, наперед прорахувати, взявши до уваги будову мозку, iндивiдуальнi особливi реакцii пiд час проходження певного курсу. Пiд час одного експерименту, за якого восьми- та дев’ятирiчнi дiти брали участь у курсах iз лiчби, була спроба вирахувати ефективнiсть курсу на основi розмiру тих структур мозку та iхнiх зв’язкiв, якi вiдiграють важливу роль у запам’ятовуваннi. Критерiями прогнозу були об’ем гiпокампа та його зв’язок iз частинами префронтальноi кори й смугастим тiлом. Слiд вiдзначити, що розмiр i зв’язки структур, пов’язаних iз пiдрахунком, зокрема парiетальноi та фронтальноi кори, для прогнозування ефекту вiд курсу до уваги не брали. Дослiдження стосувалося декларативноi, а саме – вiдтворювальноi пам’ятi, а не процедурного, автоматичного вивчення, яке можна прогнозувати на основi об’ему смугастого тiла.






На КТ-знiмку видно вплив важких форм недогляду на мозок трирiчноi дитини (справа) у порiвняннi з мозком середньостатистичного розмiру трирiчноi дитини, яка виросла в нормальному середовищi (злiва). Недоглянута дитина мае не лише менший мозок, а й значно бiльшi шлуночки й порожнини мiж звивинами



Для успiшного життя в суспiльствi дуже важливi риси, як-от: допитливiсть, сила волi, соцiальна поведiнка, здатнiсть до адаптацii та чуйнiсть, – iх потрiбно розвивати пiд час освiтнього перiоду. Досi не вирiшено проблему, в який спосiб слiд пiдбирати студентiв для окремих спецiальностей. Замiсть того щоб вiдштовхуватися лише вiд оцiнок в атестатi, унiверситети дедалi бiльше прямують до «децентралiзованого вiдбору», тобто коли вони звертають увагу на те, чи надiленi майбутнi студенти потрiбними рисами для iхнього фаху. Я помiтив, що в Китаi для таких вступних спiвбесiд уже навiть е курси, де студентiв навчають давати правильнi вiдповiдi.

Щоб адаптуватися до iнтенсивних змiн у нашому свiтi, який швидко стае складним, дедалi важливiшими стають креативнi здiбностi. Саме тому школи мають культивувати креативнiсть, навчаючи учнiв готовностi до атаки. Учням слiд мати смiливiсть випробовувати нове, а також можливiсть завзято працювати над тими темами, якi iх цiкавлять. Крiм того, учнi повиннi навчитися ставити критичнi запитання. Єт Бюссемакер, мiнiстерка освiти, культури й науки, виступила на захист права освiти «компетентних бунтiвникiв».



РЕГЕНЕРАЦІЯ ПІСЛЯ НЕДОГЛЯДУ

Ремзi Чавдар протягом перших двох рокiв життя розвивався нормально. Але тодi його батько через контрабанду наркотикiв у Португалii загримiв на сiм рокiв до в’язницi. Його мати залишилася сама. Це ii доконало, i вона дiстала психоз. Недоглянутого чотирирiчного Ремзi знайшли вдома серед купи смiття. Вiн був виснажений недоiданням, у нього не було жодноi iграшки. Оскiльки його мати роками з ним не розмовляла i не випускала надвiр, вiн витискав iз себе лише звуки. Експерти прозвали його «вовченям» i вважали вiдсталим.

З цiеi причини Ремзi (з погляду сьогодення – помилково) наступнi десять рокiв провiв у мiнiмум тринадцяти нiдерландських закладах для розумово вiдсталих. Вiн зростав серед дiтей, якi не вмiли комунiкувати й обмазували стiни власними фекалiями. Навiть коли його IQ зрiс iз 50 до 79, його далi залишали в цих закладах, хоч медична служба нагляду за пiдлiтками з перших рокiв дотримувалася думки, що його розвиток дуже швидко прогресував.

Його опiкунка помiтила першою, що вiн не вiдсталий, тож доглядала за ним протягом кiлькох рокiв iз власноi iнiцiативи. «Якби не Беп, мене б досi там утримували», – сказав Ремзi. Пiзнiша перевiрка показала, що в нього був рiвень IQ 118. Вiн навiть планував вивчати iнформатику. Але якийсь час у Ремзi була депресiя, тож вiн змушений був покинути навчання в iнститутi за фахом «Інформацiйнi та комунiкацiйнi технологii». Сьогоднi вiн намагаеться добитися в судi визнання вчинених стосовно нього дiй помилкою. Депресiя – ось цiна, яку вiн заплатив за те, що з ним зробили.





5. Дорослiшання: фаза пристосування до нового суспiльства


Молодiсть – це щось неймовiрне. Це справжня ганьба, коли ii витрачають на дiтей.

    Джордж Бернард Шоу

Статевi гормони, якi вибухають пiд час перехiдного вiку, впливають на активацiю агресивноi та сексуальноi поведiнки, яку супроводжують багато iнших поведiнкових змiн. Еволюцiйну перевагу перехiдного вiку варто розглядати в поеднаннi зi статевою зрiлiстю. Щоб запобiгти надто частим мутацiям та пiдвищеному ризику захворюваностi, розмноження не повинне здiйснюватися в межах власного сiмейного кола. Отже, молодь мае покидати батькiвський дiм, накопичувати новий досвiд i при цьому безстрашно вiдгукуватися на ризики. Пiд час пубертатного перiоду пiдлiтки бачать лише недалекосяжнi наслiдки своiх дiй, тож потенцiйне покарання не вiдлякуе iх вiд власних iмпульсивних рiшень. Саме через це над ними нависае велика загроза зловживання алкоголем, тютюном чи забороненими наркотиками, якi можуть завдати довгочасноi шкоди iхньому незрiлому мозковi, а також загроза ризикованих поiздок на машинi чи незахищеного сексу.

Цi факти пiдтверджуе i статистика. Однак фактом залишаеться також те, що бiльшiсть пiдлiткiв пiд час фази дорослiшання не спричиняе катастроф. Типову для пубертатного перiоду поведiнку передусiм слiд сприймати за вигiдну адаптацiю, а названi вище ризики лише за вiдносно рiдкiснi супутнi явища корисноi i необхiдноi поведiнки.

Насамперед пiдлiтки опиняються сам на сам iз вимогою ухвалити найважливiше з усiх можливих рiшень: вони повиннi покинути батькiвський дiм i взяти життя у власнi руки. І вони це роблять тодi, коли палко критикують власних батькiв, шукають пригод собi на голову, кидають новi виклики, не замислюючись надто довго над небезпеками, якi можуть трапитися на iхньому шляху. Адже рiшення обдумують лише з короткою перспективою. Тинейджери нерiдко гостро критикують батькiв, не розмiрковуючи над тим, наскiльки боляче вони iм iнодi роблять. До того ж у цей перiод вони значно вiдкритiшi до позитивних вiдгукiв, нiж до негативних.

Поведiнка пiдлiткiв здаеться вигiдною не лише з генетичноi перспективи – вона несе значнi переваги i для суспiльства. Хоч старшi й забезпечують стабiльнiсть i тривкiсть, однак зазвичай вони консервативнi, рiдко йдуть у ногу з новими винаходами й не завжди беруть на себе роль поборникiв необхiдних змiн. Але суспiльство тим часом не стоiть на мiсцi, воно швидко й невпинно змiнюеться полiтично, економiчно, технiчно та клiматично.

Пiдлiтки прагнуть стати спiввиконавцями цих змiн. Вони хочуть випробувати новi неймовiрнi речi, iх захоплюють iнновацii, вони пiдтримують суспiльнi змiни. Їхня поведiнка дозволяе суспiльству пристосовуватися до нових процесiв розвитку. Де-факто суспiльство без усiх цих нововведень молодi не змогло б продовжувати iснування. Молодi люди в перiод статевого дозрiвання наче створенi стати рушiйною силою розвитку, адже не несуть стiльки вiдповiдальностi i не реалiзованi в економiчному та полiтичному аспектах так, як дорослi.

Молодi поколiння керуються, однак, не лише власними iнтересами. Нерiдко вони допомагають на добровiльних засадах рiзним благодiйним органiзацiям або з альтруiстичних мiркувань (часто всупереч волi батькiв) виявляють готовнiсть вирушити на вiйну. Не варто також забувати й те, що в бронзову добу бiльшiсть людей помирали вже у вiцi двадцяти-тридцяти рокiв. Звiдси випливае: суспiльство з вiкопомних часiв перебувае в руках пiдлiткiв та молодих дорослих, а це з погляду еволюцii аж нiяк не призвело до катастрофiчного результату.

Евелiн Крон, професорка психологii розвитку в Лейденському унiверситетi, займалася вивченням «ага-прозрiння»: нового, корисного та цiлеспрямованого розумiння, яке е невiддiльною частиною нашоi креативностi. Особам, якi брали участь в експериментi, вона поставила завдання скласти фiгурки з певноi кiлькостi сiрникiв. Пiдлiтки швидше вирiшували завдання в порiвняннi з дорослими, – i все це через «ага-прозрiння». Для опрацювання цього завдання вирiшальне значення мае фронтальна кора. У дорослих вона мае у розпорядженнi обкатанi шляхи, якi швидко функцiонують для вирiшення конкретних проблем. У молодих людей таких об’iжджених трас немае, тому iм важче щось планувати. Однак для творчих завдань вони можуть використовувати свою префронтальну кору з усiма ii невикористаними можливостями, тому швидше знаходять новi iдеi.

Інша ознака перiоду дорослiшання – вiдсутнiсть зв’язку мiж префронтальною корою, вiдповiдальною за планування, та nucleus accumbens (прилеглим ядром), центром нагороди. Зв’язка мiж корою та мигдалиною теж iще сформована не до кiнця. Стимуляцiя мигдалини важлива для ухвалення ризикованих рiшень. До серйозноi оцiнки небезпеки належить також залучення страху. Однак зi страхом у пiдлiткiв проблем небагато.

Завдання, якi базуються на Theory of Mind та mentalizing, тобто вимагають роздумiв над iншими або над самим собою, активують у молодих людей скронево-парiетальний перехiд i префронтальну кору. Пiд час фази мiж дорослiшанням i дорослим вiком зменшуеться активнiсть у медiальнiй префронтальнiй корi та водночас покращуеться успiшнiсть, яка стосуеться вирiшення подiбних завдань. У вiцi вiд 14 до 24 рокiв у мозку вiдбуваеться ще дуже багато структурних змiн, для яких важливi також статевi вiдмiнностi. Префронтальна кора збiльшуеться в розмiрi до 24-го року життя. Деякi структури мозку та iхнi функцii формуються досить пiзно, тож мозок вiсiмнадцятирiчного, на вiдмiну вiд того, яким його називае законодавець, ще далеко не «дорослий». Отже, вiдправляти вiсiмнадцятирiчних солдатiв у мiсця военних дiй – безвiдповiдально.




6. Вибiр партнера





Моногамне парування


Стабiльнi моногамнi гетеросексуальнi стосунки можна, звiсно ж, розцiнювати по-рiзному. «Бiгамiя – це коли на одну жiнку забагато. Моногамiя – також», – вважав Оскар Вайльд (1854–1900). З погляду його гомосексуальноi орiентацii, усе цiлком зрозумiло. Заразом моногамний вибiр партнера в людей – це перевiрений процес, який виник ще десь 3,5 млн рокiв тому. Уже попередник людини, Australopithecus africanus, мав би, у принципi, бути моногамним. Закоханiсть – це унiверсальна подiя, покладена в основу тривалих, переважно моногамних стосункiв. Вона обiцяе великi еволюцiйнi переваги як здоров’ю батькiв, так i шансам на виживання iхнiх дiтей. Та обставина, що рiвень тестостерону в чоловiкiв пiд час тривалих стосункiв спадае, особливо, коли вони стають батьками i придiляють багато часу дiтям, сприяе збереженню тривалих стосункiв, а також посилюе емпатiю до дiтей.






Едвард Мунк. Поцiлунок IV (1902)



Для захисту сiм’i iснують рiзноманiтнi моральнi конструкцii, наприклад, «зрада». Однак це пiд великим питанням, якщо взяти до уваги еволюцiйну вигоду вiд зради, яка полягае нiбито в тому, що чоловiк може поширювати свою ДНК, а також запал, з яким на зраду реагуе суспiльство. Подружня зрада та розмноження у нашому суспiльствi бiльше не перебувають у прямому спiввiдношеннi. Однак еволюцiйно запрограмованi нюанси не так легко змiнити. Соцiальна сiм’я, крiм стабiльних подружнiх стосункiв, може, звiсно ж, дiйти до розлучення, повторного одруження, переслiдування або вбивства. Так чи iнакше, але моногамiя (а отже, поеднана з нею чоловiча допомога пiд час виховування дiтей i монопольне партнерство) всупереч перелiченим вище ризикам довела своi еволюцiйнi переваги. Хоча б у тому, що вона зменшуе ймовiрнiсть, що дитина насправдi вiд iншого батька. Проте це зовсiм не стiйка система, адже на основi тесту ДНК ми знаемо, що в близько 2–3 % дiтей законний батько не збiгаеться з бiологiчним. У комплексному суспiльствi конструювання соцiальноi моногамноi сiм’i все ж вимагае зусиль нашого мозку, тож очевидно, що вона зробила свiй внесок у розвиток нашого великого мозку.

У цьому контекстi слiд згадати, що мiж процесами, якi сприяють паруванню, та процесами, що вiдiграють роль у виникненнi залежностей, iснують мiцнi точки перехрещення. Саме тому розрив стосункiв може супроводжуватися абстинентним синдромом. Установлено, що щури, якi демонструють мiцнiшi соцiальнi вiдносини, не так легко стають залежними вiд амфетамiну. Подiбне констатували i в людей: спiльне проживання та шлюб супроводжують меншi ризики стати залежним. Тож скидаеться на те, що люди схильнi або до залежностi вiд певних речовин, або ж до залежностi вiд партнера.

Для закоханостi мають значення не лише зовнiшнiй вигляд, вiра й соцiоекономiчнi фактори. Важливий фактор утворення пар – варiанти в генах. Китайськi дослiдження варiацii генiв серотонiновоi системи доводять, що в серотонiновому 1А-рецепторi-генi iснують маленькi генетичнi варiанти (полiморфiзми), якi корелюють iз бiльшою ймовiрнiстю закохатися або з бiльшою ймовiрнiстю залишитися одинаком. Пiд час експерименту iз залученням 522 близнюкiв дiйшли висновку, що варiант гена рецептора 1А вазопресину пiдвищуе в чоловiкiв ризик нещасливого шлюбу. Носii таких генiв переживали в середньому вдвiчi частiше сiмейнi кризи, а якщо лишались неодруженими, мали бiльше стосункiв та вдвiчi частiше зраджували. У жiнок такоi закономiрностi не виявлено.

Соцiальний гормон окситоцин стимулюе двосторонню приязнь закоханоi пари. Рiвень окситоцину в закоханоi особи вищий, нiж в осiб, якi не перебувають у стосунках. Дослiдження показало, що високий рiвень окситоцину зберiгався високим у кожноi особи iндивiдуально, але в закоханих пар вiн iще був високим навiть пiсля шести мiсяцiв. Так само, як i з приязню мiж матiр’ю та дитиною, констатували кореляцiю мiж високим рiвнем окситоцину та якiстю стосункiв мiж партнерами. На основi рiвня окситоцину пiд час першого замiру можна було спрогнозувати, якi пари будуть разом через шiсть мiсяцiв, а якi розiйдуться. Емпатичнi стосунки закоханоi пари часто залежать вiд маленького генетичного варiанта рецептора окситоцину. Наступне дослiдження змогло довести, що реакцii на партнера чи на його фото в префронтальнiй корi, пояснiй корi чи в nucleus accumbens у тих осiб, якi пiсля сорока тижнiв були разом, проявлялися сильнiше, нiж у тих осiб, якi на той час припинили стосунки. Сканування мозку, вимiрювання рiвня окситоцину й аналiз ДНК на предмет варiантiв у рецепторах можуть перед початком фази закоханостi розповiсти, що чекатиме на такi стосунки в майбутньому.




Феромони


Запах може викликати сильнi, наповненi емоцiями спогади. Пiд час вибору партнера та утворення пари пахучi речовини незамiннi. Коли люди закоханi, то добре впiзнають запах свого партнера, але якщо вони просто друзi, ще й рiзноi статi, то вже не так добре. Тож закоханiсть за допомогою пахучих речовин тримае на вiдстанi прояви уваги можливих конкурентних партнерiв. Пахучi речовини, а саме – феромони, впливають i на нашу сексуальну поведiнку, навiть коли ми сприймаемо iх, самi цього не усвiдомлюючи. Феромон, який видiляеться з тестостерону, стимулюе активнiсть гiпоталамуса гетеросексуальних жiнок та гомосексуальних чоловiкiв однаковою мiрою, але в гiпоталамусi гетеросексуальних чоловiкiв не викликае жодних реакцiй. Очевидно, що гетеросексуальнi чоловiки не зацiкавленi в такому чоловiчому запаху, тож виходить, що вплив феромонiв на нашу сексуальну поведiнку залежить в основному вiд нашоi сексуальноi орiентацii.

Цьому механiзмовi дii (можливо, навмисно) не надали значення, коли фiрма Schwarzkopf 21 лютого 2008 року випустила на ринок гель для волосся пiд назвою Got-2b. Компанiя Schwarzkopf як ароматизатор використала феромон, видiлений прогестероном. Його можна знайти у великiй кiлькостi в нашому потi, при цьому в чоловiкiв його концентрацiя в десять разiв бiльша, нiж у жiнок. Феромон (андростадiенон) у гелi для волосся мав, за даними фiрми, через стимуляцiю нашоi системи нюху дiяти позитивно, збiльшуючи, наприклад, привабливiсть чоловiкiв для жiночоi статi. Я тодi вказував i на радiо, i на телебаченнi, що чоловiкiв треба проiнформувати також про той факт, що така речовина (а це довiв професор Савiк у Стокгольмi) впливае на гiпоталамус не тiльки гетеросексуальних жiнок, а й гомосексуальних чоловiкiв. Тому теза в iнформацii, якою подiлилася фiрма Schwarzkopf, що «вплив феромонiв на осiб однаковоi статi досi не вивчений», не вiдповiдае дiйсностi. Тож на чоловiкiв могли чекати не зовсiм приемнi сюрпризи, якби вони вирушили до бару на пошуки партнерки, принаймнi, якби в того гелю для волосся i справдi був обiцяний ефект, що, мiж iншим, не було доведено. Я ж пiсля перших анонсiв цього продукту вiд Schwarzkopf бiльше про нього нiчого не чув i не бачив.




Ревнощi


Усе саме так: уявiмо собi, що мiж мозком i розумовими здiбностями людей та вищих тварин, як говорив iще Дарвiн, не iснуе фундаментальних, а е хiба що рiвневi вiдмiнностi. Бо i в тварин е радiсть та бiль, щастя, сум i ревнощi, вважав Дарвiн. Щастя, на його думку, нiде не можна побачити в чистiшiй формi, нiж у цуценят, кошенят i ягнят, що бавляться одне з одним, як i нашi дiти. Ревнощi – це потужна емоцiя, яка i в людей не обмежена лише сексуальними стосунками: уже дiти, починаючи з шести мiсяцiв, умiють демонструвати реакцiю ревнощiв. У деяких культурах ревнощi – важливий мотив убивства.

Як наочний приклад ревнощiв у тварин, Дарвiн наводить типову реакцiю собаки, коли той вiдчувае, що його господар чи господиня проявляе прихильнiсть до iншоi людини. Моя жiнка Паттi з давнiх-давен тримае собак породи боксер. Наразi в неi вже сьомий боксер, Фамке. Бiльшiсть боксерiв демонстрували яскраву реакцiю ревнощiв, коли я обiймав Паттi. І Фамке теж не стала винятком: вона голосно гавкае i намагаеться протиснутися мiж нами. Ревнощi – це реакцiя на небезпеку втратити цiннi стосунки. Саме тому це велика еволюцiйна перевага. А хто ж може бути для собаки важливiшим, нiж той, хто його годуе, тобто моя дружина?






Теодор Жерiко. Портрет жiнки, що страждае вiд невiдступних ревнощiв (1822)



Викликати сильнi ревнощi може й iнший собака, навiть iграшковий. Гаррiс та Пруво (Harris, Prouvost, 2014) проводили експерименти, пiд час яких господар iгнорував власного пса i протягом хвилини бавився з iграшковим, який умiв скавчати, махати хвостиком i гавкати.

Близько 86 % собак власника обнюхували зад iграшковоi тваринки, яку, очевидно, сприймали за справжню. Чверть усiх собак проявили агресивну поведiнку i хапали iграшку; третина намагалися протиснутися мiж несправжнiм собакою i своiм господарем. Три чвертi псiв пригорталися до iграшки або до господаря. Тож у цьому експериментi простежуемо такi самi прояви ревнощiв, як i в людей. Деякi собаки ревнували помiтно дужче за iнших.

Бiологiчнi й соцiальнi чинники, якi впливають на iндивiдуальний рiвень ревнощiв, ще потребують точного вивчення. Протягом того часу, поки обидва партнери повиннi дбати про дiтей, ревнощi покликанi вберегти еднiсть цiеi пари, однак подеколи вона може бути контрпродуктивною. Оскiльки правила моралi й вiдповiднi емоцii розвивалися в ходi еволюцii, то постае запитання, чи вони в сьогоднiшньому суспiльствi та чи на всiх фазах нашого життя досi ще функцiонують однаково?

Пiд час дослiдження з використанням фМРТ студентам надавали для ознайомлення тексти про iхнiх партнерiв, якi б мали викликати ревнощi. Виявилося, що чоловiки ревнують такою самою мiрою, як i жiнки. Однак у чоловiкiв збудження фiксували в гiпоталамусi й мигдалинi, тобто тих дiлянках мозку, якi пов’язанi iз сексом та агресiею, а в жiнок – натомiсть у заднiй частинi sulcus temporalis superior (верхнiй скроневiй борознi), тобто в дiлянцi, яку асоцiюють iз розчаруванням та порушенням соцiальних правил. Тож чи не варто шукати еволюцiйне корiння цього явища у сформованих мiльйони рокiв тому статевих вiдмiнностях? Варто було б здобути бiльше знань iз цього питання, адже Франс де Вааль називае «своiх» шимпанзе «просто ревнивими, сексистськими та владолюбними». Тож нiщо тваринне не чуже нам.




7. Полiтичнi вподобання


Однозначно, держава – це природне утворення, а людина – полiтична iстота.

    Арiстотель

У полiтицi важливу роль вiдiграе багато еволюцiйно-бiологiчних факторiв. Наш мозок рееструе етнiчну приналежнiсть людини в межах 180 мiлiсекунд, а стать – 450 мiлiсекунд. Немовля, якому всього декiлька мiсяцiв, швидше повiрить чужинцевi з вiдомим йому акцентом, нiж чужинцевi з невiдомим акцентом. У нас усiх автоматично виникають ксенофобськi й расистськi реакцii, реакцii, що пов’язанi з активацiею мигдалини, яку декому краще тримати пiд контролем. Ми також схильнi до преференцiй стосовно осiб iз «нашоi групи» i розрiзняемо в межах 170 мiлiсекунд, чи належить певна особа до нашоi групи. Це рiшення супроводжуе активнiсть у великiй кiлькостi дiлянок мозку. Так само бiологiчнi передумови матиме й наша схильнiсть до лiвих чи правих полiтичних течiй.

Полiтичнi схильностi дiтей на 69 % збiгаються з преференцiями iхнiх батькiв. Цi збiги ранiше пояснювали вихованням. Однак дослiдження iз залученням близнят чiтко засвiдчили, що нашi полiтичнi вподобання значною мiрою закладенi на генетичному рiвнi. А вже пiзнiше ми розвиваемо полiтичнi преференцii, взаемодiючи iз середовищем. У молодих дорослих осiб наявна полiтична спрямованiсть, пов’язана з вiдмiнностями у функцiях та структурi мозку.

Нашi полiтичнi вподобання залежать вiд психологiчних процесiв, пов’язаних зi страхом та невпевненiстю. У прогресивних людей е симпатiя до нових ситуацiй i невизначеностi. Монiторинг конфлiктiв, якi проходять у переднiй частинi поясноi кори, показав, що прогресивнi люди схильнi до них бiльше. Прихильнiсть до прогресивноi партii корелюе з бiльшим об’емом передньоi частини поясноi кори, структури, яка вiдповiдае за спостереження i толерування конфлiктiв та нестабiльностi, а також за вибiр дiй. Консервативнi люди реагують на загрози та конфлiкти сильнiше та агресивнiше за прогресивних, i вони чутливiшi до грiзних виразiв обличчя. Пiд час виконання ризикованих завдань у прогресивних людей активуеться острiвець, а в консервативних – права мигдалина. Острiвець регулюе функцii тiла, чим i можна пояснити сильнiшi реакцii тiла прогресивних людей на конфлiкти. Мигдалина ж активуеться пiд час ухвалення рiшень у ризикованих ситуацiях та з вiдчуттям страху.

Рiзниця мiж консервативними й прогресивними людьми проявляеться в iхньому ставленнi до страху. Де-факто консервативна полiтична позицiя супроводжуеться бiльшим об’емом правоi мигдалини. Це важлива структура для опрацювання страху. На основi рiзницi в розмiрi передньоi частини поясноi кори й мигдалини вдалося спрогнозувати полiтичну позицiю особи з точнiстю до 72 %. А рiзниця активностi острiвця й мигдалини дозволила передбачити майбутню полiтичну прихильнiсть iз точнiстю до 83 %. Що саме розвиваеться першим: полiтична преференцiя чи вiдповiдна рiзниця в розмiрах структур мозку, тобто що е причиною, а що наслiдком, – ще треба вивчити.

Ван Гiннекен зробив непоганий огляд того, в який спосiб ми вибираемо собi лiдерiв. Навiть сьогоднi роль вiдiграють фактори, якi ще дуже давно мали еволюцiйне значення, а саме чинники, як-от: розмiр, вiк, чоловiчий шарм i стать. У великих людей навiть сьогоднi кращi шанси отримати вище звання чи посаду, а також бiльше заробляти. Французький президент Шарль де Голль, який зi своiм кепi на головi був вищим за два метри, якось сказав до такого ж високого нiдерландського мiнiстра закордонних справ Йозефа Лунса: «Ми, великi люди, […] повиннi вести за собою менших». Глибокий голос асоцiюеться з мужнiстю та силою. Прем’ер-мiнiстерка Великоi Британii Маргарет Тетчер навiть брала уроки тренування голосу, аби надати йому глибшого звучання. Обираемо ми й за зовнiшнiм виглядом, причому симетрiя для нас слугуе iндикатором добрих генiв. «Краса» тут важливiша за iнтелект, приемнi манери чи враження, яке викликае довiру. Вибiр за зовнiшнiм виглядом здiйснюеться блискавично: достатньо секундного погляду на чорно-бiлу свiтлину, щоб одразу визначити, кого обиратимемо. Саме тому перше враження таке важливе, i саме тому мае успiх спiд-дейтинг.




8. Чи зупинилась еволюцiя людини?


Якщо навмисно заплющити очi, то ми зможемо пiзнати на основi поточних сучасних знань наше походження, i нам не варто його соромитися. Найпростiший органiзм – це вже щось значно складнiше за неорганiчний пил пiд нашими ногами; i жодна позбавлена упереджень людина не зможе вивчати якийсь живий органiзм, яким би простим той не був, щоб не загорiтися ентузiазмом через його неймовiрну структуру та особливостi.

    Чарльз Дарвiн

За наш мозок з його безмежним потенцiалом та за його iндивiдуальнi вiдмiнностi, зумовленi еволюцiею, нам варто дякувати, як довiв Дарвiн, процесу випадкових мутацiй i вiдбору найбiльш пiдхожих варiантiв. У ходi еволюцii наш мозок ставав бiльшим iз неймовiрною швидкiстю, а його функцiональнi можливостi зросли до безмежностi. Усього за три мiльйони рокiв вага нашого мозку збiльшилася втричi: вiд 500 грамiв – ваги, яку досi вважають нормальною у великих мавп, як-от шимпанзе та орангутани, – до 1500 грамiв у сучасноi людини.

Протягом цих трьох мiльйонiв рокiв ми утворювали, крiм тканини мозку, необхiдноi для регуляцii тiла, «додаткову» мозкову тканину, за допомогою якоi ми могли краще думати й розв’язувати складнiшi завдання. Еволюцiйний тиск, який зумовив такий швидкий рiст нашого мозку, полягав у перевагах, якi бiльший мозок мiг запропонувати соцiальнiй, складнiй спiльнотi.

Збiльшення розмiру мозку – це не едине, що робить нас людиною. Адже бувають люди, мозок яких не бiльший за мозок шимпанзе, але щодо решти – у них нормальна структура людського мозку. На вiдмiну вiд шимпанзе, такi «мiкроцефальнi» люди вмiють хоча б говорити. Мозок неандертальцiв був бiльший за наш, хоча когнiтивно вони не могли складати конкуренцiю нам, Homo sapiens. Bigger не завжди better[8 - Bigger – бiльший, better – кращий (англ.).]. Вiдмiнними будуть i певнi основоположнi характеристики будiвельних каменiв мозку – нервових клiтин: наприклад, у людини вони передають iнформацiю вдесятеро швидше, нiж у мишей.

Найкраща адаптацiя до середовища не завжди означае збiльшення мозку. Усе залежить вiд умов проживання. Для тварин, яким у пошуках поживи доводиться пiрнати пiд воду, малий мозок буде перевагою, адже якщо вiн менший, то i споживання кисню помiтно менше, тож вони можуть не виринати на поверхню довше. Наочний приклад – черепаха, яка завдяки своему маленькому мозковi живе без змiн уже 200 мiльйонiв рокiв. Юджин Д. Робiн назвав цей феномен the evolutionary advantage of being stupid[9 - Еволюцiйна перевага тупостi (англ.).]. Існують черепахи, якi можуть протриматися пiд водою навiть цiлий тиждень. Пiсля того, як кисень через декiлька годин використано, черепаха активуе iншу систему, яка надаватиме iй енергiю, навiть без кисню. Ідеться про анаеробний глiколiз. Хоч вiн постачае й небагато енергii, однак ii цiлком достатньо для мозку маленького розмiру. Вищi когнiтивнi функцii з таким малим забезпеченням енергiею були б неможливими.

Попри це в середовищi людей побутуе правило bigger is better. Мiхаель Гофман пiдрахував, що поверхня кори нашого головного мозку сьогоднi становить 200 см2. Кубiчний мiлiметр кори мозку, сiроi речовини, мiстить 50 000 нейронiв та 50 ? 106 синапсiв. Кора головного мозку складаеться всередину – неймовiрна стратегiя, щоб помiстити цю величезну площу в компактному черепi. Завдяки складчастiй структурi сполучення мiж окремими функцiональними одиницями кори мозку можуть бути короткими, iнформацiя може передаватися швидше, а мозок працюватиме ефективно. Клубок зiм’ятого паперу пiдпадае пiд тi ж закони масштабування, що й складки neocortex (новоi кори). У ходi еволюцii наш мозок став настiльки великим, що сполучення мiж частинами кори мозку та бiлоi речовини стали надто довгими. Саме тому надання спецiалiзацii окремим частинам мозку стало ефективнiшим. Наприклад, мовнi центри мозку виникли виключно в його лiвiй частинi.

То чи досягнуто межу людського iнтелекту, чи еволюцiя нашого мозку триватиме далi? Як пiдрахував Мiхаель Гофман, теоретично еволюцiя може продовжуватися. Наш мозок мiг би стати ще у два-три рази бiльшим за той, який е зараз. Але найпiзнiше тодi вiн би досягнув максимальноi потужностi обробки iнформацii. Бо сполучення ставали б дедалi довшими, а для певноi реакцii потрiбно було б бiльше часу. Подальше збiльшення мозку з одночасним покращенням його функцiональностi було б можливим лише тодi, коли конструкцiя мозку повнiстю б змiнилася, а в ходi еволюцiйного розвитку очевидно, що такого не станеться.

Тож теоретично можна говорити про наступний розвиток нашого мозку, але чи станеться так фактично? Для подальшого росту йому потрiбно мiнiмум три ключових фактори: 1) яскраво виражена вiдмiннiсть мiж iндивiдами; 2) iзоляцiя груп людей у iхньому середовищi проживання, адже iнакше нових типiв людей не виникне; 3) рiзка вирiшальна змiна умов проживання, завдяки якiй став би можливим вiдбiр генетично пригожих молодих iндивiдiв, якi б пережили катастрофу й могли б розмножуватися. На мое переконання, нам не варто очiкувати подальшоi еволюцii нашого мозку. Мою думку подiляе також Стiв Джонс, добре обiзнаний у цiй темi, адже працюе професором генетики в Лондонськiй лабораторii iменi Гальтона, названiй на честь племiнника Дарвiна Френсiса Гальтона, який першим займався евгенiкою – покращенням людськоi раси – i притримувався типових для того часу расистських iдей.

Фактично ж iснують аргументи на користь того, що мозок Homo sapiens еволюцiйно бiльше не розвиватиметься. Перший аргумент вказуе на те, що вiдмiннiсть мiж iндивiдами значно зменшилася, коли декiлька десяткiв людей приблизно 65 000 рокiв тому емiгрували з Африки. Через змiшування етносiв i народiв ця рiзниця постiйно зменшуеться, зрештою аж настiльки, що Європа за декiлька столiть стане одним iнбредним регiоном. Звiсно, ще нiколи не було так багато людей, як сьогоднi, i ще нiколи не виникало стiльки нових мутацiй. Однак цей процес проходить досить повiльно. Середня швидкiсть мутацii на одну ланку ДНК – приблизно одна п’ятисотмiльйонна за рiк, а мутацii наразi бiльше не мають шансiв вiдбуватися в межах iзольованоi групи.

Мутацiя передусiм повинна дiстати нагоду помножитися, а це можливо лише в умовах iзоляцii. Тож другий аргумент стосуеться того, що кiлькiсть iзольованих мiсцевостей, на яких мешкають групи людей, швидко зменшилася. Природних бар’ерiв, як-от гори та рiчки, бiльше не достатньо для iзоляцii окремих груп людей. Свiт перетворився на одне велике село.

Третiй аргумент полягае в тому, що ми були настiльки успiшними в розвитку допомiжних засобiв, що наша боротьба за виживання сьогоднi вже давно не така драматична, якою була ще 10 000 рокiв тому. Природний добiр пiд час розмноження дае рiзнi шанси, однак нинi це правило бiльше не дiе, адже кожен пiсля народження мае приблизно однаковi шанси на виживання i мае бiльш-менш однакову кiлькiсть дiтей. Сучасна людина пiсля переiзду з Африки анулювала навiть тиск природного добору на тi групи, з яких вона походить, убиваючи своiх конкурентiв або асимiлюючись iз ними, як це було з неандертальцями. Тож схоже на те, що еволюцiя нашого мозку, принаймнi в розвинутих краiнах i в найближчому майбутньому, зупиниться.

Завдяки великiй варiативнiй рiзноманiтностi своiх предкiв сучасна людина змогла розвиватися в еволюцiйному процесi то конкуренцii, то природного добору. У кого був бiльший мозок, той змiг вижити в цiй складнiй соцiальнiй формацii, решта ж у процесi еволюцii вiдiйшла у вiчнiсть. Комплекснiсть суспiльства зростае як i до того, ба навiть бiльше – завдяки широкiй спецiалiзацii експертiв i глобалiзацii iнновацiйних процесiв вона набирае бiльшого темпу. Еволюцiйне збiльшення мозку, процес, який з огляду на три мiльйони рокiв був досить-таки коротким, не може крокувати в ногу з таким темпом – адже суспiльство протягом 20 000 рокiв повнiстю змiнилося зi швидкiстю, що експоненцiйно зростала.

Чи зможемо ми в майбутньому вживляти чiпи, щоб покращити в такий спосiб функцii мозку, чи, може, нам вдасться стимулювати його рiст через генетичнi манiпуляцii? Поки що це, як то кажуть, вилами по водi писано. Останнiй метод уже випробовують на мишах. Маленький шматочок ДНК людини, який вiдiграе важливу роль пiд час ранньоi фази розвитку кори мозку, вживляють у геном мишi. В ембрiонiв мишей iз людським геном i справдi виростае бiльший мозок, але чи матимуть вони згодом ще й кращий мозок – час покаже.

Рiзноманiття варiантiв, яке стало рушiйною силою нашоi еволюцii, все ще iснуе й iснуватиме завжди. Однак природний добiр, який також був необхiдним для продовження розвитку нашого мозку, сьогоднi бiльше не вiдбуваеться, тому еволюцiя нашого мозку зупинилася. Сама по собi це не проблема, адже культурний розвиток iде далi завдяки винайденим нами технiкам, якi дозволяють зберiгати всi знання й досвiд. Це знову надае нам змогу, на основi здобутого попереднiм поколiнням, зробити наступний крок у власному розвитковi.




Мистецтво та мозок





VІ. Мистецтво й еволюцiя мозку


Усе справдi велике та натхненне було створене iндивiдуумом, який мiг працювати на свободi.

    Альберт Ейнштейн


Наш мозок – це механiзм творчостi, основа культурного таланту й мiсце, в якому вiдбуваеться мистецьке сприйняття, вiдбiр i репрезентацiя. Ми отримуемо дедалi бiльше нових даних про механiзми, задiянi як при спогляданнi мистецтва, так i пiд час мистецького творчого процесу, а також данi про те, як хвороби мозку впливають на цi процеси.




1. Виникнення мистецтва в ходi еволюцii нашого мозку



Розмiр нашого мозку за останнi три мiльйони рокiв потроiвся. При цьому в людини, порiвняно з iншими видами, утворилося значно бiльше зайвоi тканини мозку, не потрiбноi для регуляцii процесiв тiла. У поеднаннi зi чимраз складнiшими процесами обмiну в мозку завдяки цiй додатковiй мозковiй тканинi стала можливою мистецька творчiсть. Уже приблизно 40 000 рокiв тому розвиток мозку сягнув того рiвня, на якому перебувае сьогоднi. Тодi стався справжнiй вибух креативу, який знайшов свое вираження у неймовiрних печерах Ласко у Францii та Альтамiра в Іспанii. Тiеi митi, коли Homo sapiens почав продукувати мистецтво, вiн перетворився на сучасну людину.

Цi першi витвори мистецтва виникли приблизно в однаковий час, але незалежно один вiд одного, в областях, якi нинi належать Францii, Нiмеччинi, Австрii, Чехii, Росii, Китаю й Індонезii. Бо сучасна людина з Дордонi не могла контактувати iз сучасними людьми з Індонезii, вiддаленоi на 13 000 кiлометрiв. Для здiйснення мистецькоi дiяльностi iй, вочевидь, потрiбен був певний розмiр мозку у спiввiдношеннi з рештою тiла. Найдавнiшi печернi малюнки Європи знайденi в печерi Ель-Кастiльйо на пiвночi Іспанii. Їм, як мiнiмум, 48 000 рокiв, що дозволяе поставити запитання, чи сучасна людина фактично могла дiйти аж туди, чи, можливо, автором цих малюнкiв з бiльшою ймовiрнiстю слiд вважати неандертальцiв. З мистецтва вiком вiд 15 000 до 30 000 рокiв випливае три суттевих аспекти життя: розмноження, харчування/добування iжi (особливо мисливство) та духовнi уявлення.




Розмноження


Спершу виникае мистецтво, яке стосуеться розмноження, а саме – так звана палеолiтична Венера, первiснi статуетки жiнок. Їх вирiзали з мамонтовоi кiстки або витiсували з каменю. Такi фiгурки знайшли в Чехii, Австрii, швабськiй частинi гiр Юра та в Дордонi. В Абрi-Кастанет, низькому укриттi в долинi рiчки Везер, знайшли дуже старi, витесанi у скелi зображення. Найiмовiрнiше, iм вiд 30 000 до 37 000 рокiв; скидаеться на те, що серед зображень знайшлося мiсце й жiночим статевим органам (вульви).






Вiлендорфська Венера. Австрiя. 24 000—22 000 рр. до н.е.



Метафори на тему розмноження можна побачити i в первiснiй архiтектурi. «Людина спершу мала б жити в хатинах, що нагадували б матку, зi входом у формi вагiни», – якось я прочитав, на свiй подив, у книзi архiтектора Маллграйва (Mallgrave, 2011). Коли ж на власнi очi побачив 3000-рiчнi будинки нурагськоi культури в Су-Нураксi на островi Сардинiя, то одразу зрозумiв, що мав на увазi автор.






Приклад iз 3000-рiчноi нурагськоi культури в Су-Нураксi на островi Сардинiя. На думку архiтектора Маллграйва, людина спершу жила в хатинах, що нагадували матку, зi входом у формi вагiни



Актуальний i незвичний приклад метафорики розмноження знаходимо у творчостi вiдомого за своiм iменем художника Мелле Олдебуррiгтера (1908–1976). Вiн завжди прагнув, щоб його вважали не сюрреалiстом, а «художником-вiзiонером», адже в його працях знайшлося чiльне мiсце для гумору, тимчасом як у французьких сюрреалiстiв, на його думку, гумору бракувало. Єдиним художником, з яким той вiдчував спорiдненiсть, був Іеронiм Босх. Талант Мелле помiтили рано. «Продовжувати, але нiколи не брати уроки», – була порада Альберта Функе Кюппера, полiтичного iлюстратора, творця комiксiв i карикатуриста, який, зокрема, працював для бельгiйськоi щоденноi газети Het Volk.

Творчiсть Мелле складаеться передусiм iз зображень частин статевих органiв та фантастичних фiгур, якi демонструють тематичний зв’язок iз розмноженням. Вiн нiколи не робив попереднiх замальовок чи заготовок, натомiсть просто починав вимальовувати якiсь «закарлючки» в одному з верхнiх кутiв. Кiнцевий результат його робiт йому самому видавався настiльки чужим, що вiн здивовано реагував на них словами: «Ти тiльки поглянь на мене!» Його «вiзiя» того, що в кiнцi мало з’явитися на картинi, знаходилася досить деталiзовано в його фантазii.

Те, що в цих фантазiях, якi виринали з його пiдсвiдомостi, вiн здебiльшого торкався теми плодючостi та смертi, а також те, що вiн працював самовiддано i машинально, «лле воду на млин» сексолога та аналiтичного психiатра Куна ван Емде Боаса (1904–1981), який провiв 1958 року психоаналiтичне дослiдження творчостi Мелле. Ван Емде Боас став пiзнiше першим професором сексологii медичного факультету унiверситету Амстердама та Лейдена. У його кабiнетi висiла картина Мелле Nieuwe Herengracht. Ця картина захоплювала мене ще дитиною. На думку ван Емде Боаса, у Мелле важливу роль вiдiгравали iнфантильнi психiчнi механiзми. Фалоси в його картинах варто iнтерпретувати як дитячi фантазii та страхи, якi вiдносяться до того перiоду, коли Мелле спав разом iз матiр’ю та обома старшими сестрами в Алькофенi. Лише звiльнившись вiд цих страхiв у своiх картинах, Мелле змiг прожити життя здорового дорослого чоловiка, вважав ван Емде Боас. Однак сам Мелле говорив, що тiльки хотiв показати, наскiльки людиною керуе потреба розмноження, i що це, на його думку, найважливiша причина iснування людини на Землi. Стосовно цього важко щось заперечувати, а психоаналiтичне трактування пiдтвердити неможливо.

А. Й. Кноп Копманс жваво критикував статтю ван Ембе Боаса 1958 року. Вiн закидав йому, що той, мовляв, розкрив професiйну таемницю. Однак це повна нiсенiтниця, адже змiст статтi узгодили з Мелле. Художник дарував багато власних робiт, а ще продавав своi твори друзям з Амстердама. Саме так я познайомився з його творчiстю ще в юному вiцi в домi батькiв моiх друзiв. Радiсть вiолончелiстки Фрiди Белiнфанте, яка пiзнiше працювала диригенткою у США, не мала меж, адже вона, хоч i не могла наважитися, але 1940 року таки купила в нього цiле портфолiо iз сотнi картин за невеликi грошi. Тi картини вона взяла iз собою до Америки i дарувала iх по однiй своiм учням. Те, що Мелле дуже довго обирав, кому продавати своi твори, пiдтверджуе i той факт, що коли вiдома колекцiонерка творiв мистецтва Пеггi Гуггенгейм якось подзвонила в його дверi, вiн, вiдчинивши, повiдомив: «Художника немае вдома».




Мисливство


Наступна тематична царина печерного мистецтва – тварини, якi слугували поживою. У печерах Сулавесi в Індонезii 30 000 рокiв тому зобразили бабiрус. Кроманьйонець у Францii малював тих тварин, якi в його часи мiгрували вкритою глетчерами Європою. З численних кiсток того часу можна зробити висновок, що Homo sapiens вiддавав перевагу полюванню на пiвнiчних оленiв. Навiть попри те, що в деяких печерах знайшли зображення сцен полювання, серед доiсторичних малюнкiв е зображення й тих тварин, на яких не полювали. Тодi виникае запитання, чому ж iх тодi зображували. Багато тварин у печерi Ласко намальованi у так званiй «викривленiй» перспективi: частину iхньоi голови зображено збоку, а iншу частину – спереду. Як тут не згадати Пiкассо, який особисто вiдвiдав ту печеру 1940 року, сказавши: «З того часу ми не вигадали нiчого нового».

У доiсторичному печерному мистецтвi в Дордонi люди, вочевидь, не були улюбленим сюжетом. Їх зображували рiдко, а тих декiлька малюнкiв та гравюр, де iх все ж таки можна побачити, не вiдрiзняються вiд зображень тварин особливим мистецьким умiнням. Єдине зображення людини в Ласко – на вiддалi вiд решти малюнкiв, сховане в нiшi й виконане напрочуд недбало. А втiм, там зображено маленького чоловiчка з головою птаха, якого вбивае поранений бiзон, – напевне, це якесь попередження для мисливцiв. У печерi Руффiньяк можна побачити захованi в нiшi зображення людських голiв, якi нагадують радше карикатури. У печерi Куньяк е грубо намальована фiгура людини, пронизана численними списами, – уже тодi люди вбивали одне одного. Виняток становить досить чiтка постать людини, вирiзана у скелi в печерi Сен-Сiрк 17 000 рокiв тому. Сьогоднi цю фiгуру називають «чарiвником». Одразу впадае в око великий фалос, однак, як на мене, то при ерекцii вже занадто говорити одразу ж про чаклунство.

У печерi Абрi-Пато можна розгледiти жiночий силует, вигравiюваний у скелi доволi-таки схематично. Я б не назвав цю роботу мистецтвом, однак виникае запитання: навiщо кроманьйонцi малювали та вишкрiбали всi цi зображення в печерах, до яких нерiдко треба було повзти, а працювати доводилося, лежачи на спинi? Чому вони зображали лише тварин, а не людей, або чому нiколи не малювали середовище, в якому проживали? У доiсторичних печерах Дордонi немае жодного зображення гори, рослини чи дерева. На жаль, пiд час вивчення прадавньоi iсторii на такi запитання неможливо отримати задовiльнi вiдповiдi.






Мамонт i гiрськi козли в печерi Руффiньяк (вiк – 13 000 рокiв). Нанесенi один раз штрихи бiльше не змiнюються. Цi тварини з першого разу були зображенi детально й точно. Можна навiть розгледiти Opericulum ani – маленький клапан, яким мамонт мiг закривати свiй анус, що мало практичне значення пiд час холоду на глетчерах






Наскельний малюнок. Ласко, 15 000—10 000 роки до н. е. Поранений бiзон нападае на мисливця. Помiтно примiтивне, сховане в нiшi зображення



Коли китайськi колеги пiд час одного з моiх вiзитiв знову заговорили про 5000-рiчну культуру iхньоi краiни, сповнений гордiстю, я показав iм шедеври з печер Ласко, Руффiньяк та Шове. У вiдповiдь лише почув: «Але в тi часи ми вже давно не жили в печерах». А втiм, i кроманьйонець уже не жив у печерах, якi сам же й розмальовував. Для чого ж вiн все одно iх прикрашав – залишаеться загадкою. У музеi китайського мiста Ухань я бачив примiтивнi настiннi малюнки, яким 15 000 рокiв. Тож доiсторичне мистецтво було в цей час i в Китаi. Цiкаво те, що тут усюди на каменях вигравiюванi гори й люди. І до сьогоднi китайцi звертають бiльше уваги на свое оточення i не настiльки сфокусованi тiльки на центральному сюжетi, як ми. Однак що стосуеться якостi, то цi зображення навiть не наближаються до високого мистецтва Дордонi. У гористiй частинi мiста Бейшань району Нiнся нещодавно виявили 6000 примiтивних наскельних гравюр iз зображенням сонця, мiсяця, гiр, овець, коней, бикiв, оленiв, тигрiв, мечiв, сокир, мисливцiв та солдатiв, вiк яких мав би сягати 30 000 рокiв.






Доiсторичне китайське мистецтво, якому приблизно 15 000 рокiв. На вiдмiну вiд французьких печерних малюнкiв, у китайських зображеннях, окрiм людини, намальована й природа. Невже в цьому вiдображено сильнiшу суспiльну орiентацiю китайцiв у порiвняннi iз захiдним культурним осередком?



Пiдсумовуючи, можна сказати, що для зображень мисливства в печерах, найiмовiрнiше, немае жодних практичних причин. Вони вiдображають радше новий виток становлення людини. Тож iдеться й справдi про мистецькi форми вираження.




Духовнiсть


Сьогоднi можна пережити все, окрiм хiба що смертi.

    Оскар Вайльд

У третю тематичну групу зображень експерти виокремлюють вираження духовних вiдчуттiв, якi нерiдко стосуються смертi. Наприклад, е малюнки людських тiл iз головою лева чи бiзона. І повсюди серед печерного мистецтва Європи, а також Аргентини й Індонезii натрапляють на незамальованi руки, довкола яких нанесено фарбу. Цi подiбнi мiж собою малюнки науковцi iнтерпретують як спробу символiчного контакту зi свiтом духiв. Однак беззаперечного доказу такого трактування не iснуе. Вiдбиткам рук у печерi Ель-Кастiльйо на пiвночi Іспанii мiнiмум 39 290 рокiв, а тi, що в Індонезii, з’явилися приблизно в той самий час. Цiкаво те, що три чвертi всiх вiдбиткiв у доiсторичних печерах Францii та Іспанii, найiмовiрнiше, були вiдбитками жiночих рук.






Вiдбиток людськоi руки вiком 27 000 рокiв iз печери Коске, Нацiонального музею археологii в Сен-Жермен-ан-Ле у Францii. Чи мае цей вiдбиток духовне значення?



Виявлення перлин у безпосереднiй близькостi до жiночих скелетiв цього часу вказуе на те, що люди тодi прикрашали мертвих для потойбiччя. Ба бiльше, у кожнiй печерi можна знайти зображення у формi маленького дашка з лiнiями, крапочками та ромбиками пiд ним, про якi точно не вiдомо, чи виконували вони якусь духовну функцiю, чи були зачатками раннього письма. Деякi науковцi приписують зображенням тварин у печерах духовне, ба навiть релiгiйне значення, але тут знову ж таки маемо справу лише з припущеннями. Тему духовностi успiшно пiдхопило християнство. На довгий час християнська церква стала найавторитетнiшим замовником для митцiв.




2. Раннi провiсники печерного мистецтва


Нинi знову i знову виявляють дедалi давнiших провiсникiв мистецтва, яке Homo sapiens творив у Дордонi чи в iнших регiонах Європи. У печерi Горама в Гiбралтарi знайшли простеньку наскельну гравюру, якiй 39 000 рокiв. Сучасних людей у цей час iще не було, адже в Гiбралтарi тодi жили тiльки неандертальцi. На думку деяких iнтерпретаторiв, ця знахiдка мала б не лише пiдтримати тезу, що справдi можна говорити про неандертальське мистецтво, а й довести, що вже неандертальцi вмiли абстрактно мислити. Коли я особисто дивлюся на цей простенький ескiз, який складаеться з кiлькох горизонтальних i вертикальних подряпин у стiнi скелi, то менi такi iнтерпретацii видаються занадто смiливими, навiть беручи до уваги те, що за пiдрахунками вчених на створення такого простенького малюнка знадобилося вiд 199 до 317 подряпин. У засобах iнформацii висунули припущення, що це своерiдний пiдвид гри «Палички». Слiд вiдзначити й те, що 2014 року виявили, що печернi малюнки на iндонезiйському островi Сулавесi старшi за малюнки в Дордонi. У дев’яти печерах у пагорбах Марос-Пангкеп знайшли вiдбитки рук. За допомогою уранового методу вдалося визначити iхнiй вiк – 39 900 рокiв. Хоч цi печери виявили ще в п’ятдесятих роках, однак тодi вiк тих малюнкiв оцiнювали в декiлька тисяч рокiв.

Цьому вибуху творчостi в рiзних куточках свiту передувала довга пiдготовча фаза радше примiтивного мистецького оформлення. Сучасна людина походить з Африки, тому найдавнiшi провiсники нашого мистецтва виявленi саме там. У пiвденноафриканськiй печерi Бломбос знайшли двi мушлi, наповненi вохрою. Їхнiй вiк – 100 000 рокiв. Сумiш вохри вiдповiдала приблизно тому, що пiзнiше використовували у французькому печерному мистецтвi. Крiм того, тут знайшли примiтивнi предмети мистецтва, як-от перлини, затесанi камiнцi та кiстки.

Про найновiшу, просто неймовiрну знахiдку вийшла стаття 2014 року в журналi Nature. Нiдерландський лiкар Ежен Дюбуа 1886 року шукав в Індонезii вiдсутню ланку мiж мавпою та людиною i розкопував рештки «яванськоi людини». Як вiдомо сьогоднi, «яванська людина» походить вiд Homo erectus, попередника Homo sapiens. Окрiм того, Дюбуа привiз з Індонезii мушлi, якi вiдтодi лежать у скриньцi Нацiонального природничого музею в Лейденi. Пiсля того як австралiйський експерт виявив на однiй iз мушель зарубки, розпочалося семирiчне дослiдження, яке завершилося висновком, що мушлям мало б бути 500 000 рокiв. Тож iшлося про найдавнiшу гравюру всiх часiв! Зигзагоподiбний ескiз мав би бути нанесений Homo erectus. Подiбнi ескiзи знайшли i в невеликих каменях iз вохри, проте iх нанесла рука Homo sapiens, а iхнiй вiк – 70 000 рокiв. Однак достовiрно не вiдомо, чи цi малюнки були початком мистецтва чи першою спробою пiдрахункiв.




3. Еволюцiйна перевага мистецтва


Без творчостi не було б поступу, а ми повторювали б лише той самий зразок.

    Едвард де Боно

Сучасна людина займаеться мистецтвом уже 40 000 рокiв. І постае запитання, чи могла ця дiяльнiсть надати еволюцiйну перевагу. Найпростiша вiдповiдь: так, адже мистецтво – це форма комунiкацii, а тому е важливим для функцiонування суспiльства. Тоталiтарнi правителi мимоволi наголошують на значеннi мистецтва саме тому, що забороняють мистецьку дiяльнiсть.

Мозок творця мае багато спiльного з мозком споглядача. Адже сприйняття мистецтва глибоко вкорiнене в бiологii людини. Незалежно вiд iхньоi культурноi приналежностi, дiти й дорослi вважають гарними тi самi обличчя. Уже за тиждень пiсля народження немовлята дивляться на привабливi обличчя довше, нiж на непривабливi. Здатнiсть оцiнювати привабливiсть обличчя значною мiрою вроджена. Вона полягае в тому, що ми охоче дивимося на тi риси, якi асоцiюються зi здоров’ям. Саме тому ми вважаемо симетричнi обличчя привабливими.

Симетричнi риси обличчя автоматично стимулюють цiлу мережу рiзних структур мозку, включно з системою нагород, тобто тих механiзмiв, якi вiдповiдають за вибiр партнера, а отже, i за успiшне продовження роду. Асиметричнi риси обличчя можуть вказувати на дефект розвитку i тому iх сприймають за непривабливi. Можливо, саме тому самицi ластiвок сiльських, обираючи партнера, придiляють стiльки уваги симетрii та забарвленню пiр’iн на хвостi самцiв. Обличчя жiнки сприймаеться за привабливе, якщо йому характерна така риса, як повнi губи, адже це навiюе думки про плодючiсть та високий рiвень естрогенiв.

Для оцiнки краси мистецтва ми послуговуемося тими ж процесами в мозку, що й пiд час оцiнювання краси обличчя. Тобто замилування всiм, що мае красивий вигляд, у нас вроджене. З перспективи еволюцii краса в мистецтвi може слугувати iндикатором здоров’я, майстерностi та сили митця, а отже, – добрих генiв, а це вже сигнал, спрямований на вибiр партнера. Цей механiзм, як висловився Денiс Даттон у своiй книзi «Інстинкт мистецтва» (2010), пришитий без жодного шва до Дарвiнового «сексуального вiдбору», чим вiн наголошуе, наскiльки вирiшальними можуть бути статевi вiдмiнностi пiд час вибору партнера (щось на кшталт: «Зайдеш до мене в печеру? Я б тодi тобi показав своi найновiшi малюнки…»). Істеричнi фанати, якi беруть в облогу поп-зiрок, возвеличуючи iх до небес, демонструють, що взаемозв’язок мiж продовженням роду та мистецтвом таки мае сенс, особливо, коли вони кидають своему iдолу спiдню бiлизну.




4. Мистецтво – неповторне досягнення людини


Мистецтво не вiдображае побаченого, а дае можливiсть побачити.

    Пауль Клее

Образотворче мистецтво нерiдко вважають унiкальним заняттям сучасноi людини. Але й шимпанзе, якi мешкають у неволi, малювання кольоровими фарбами – байдуже, чи пензлем, чи просто пальцем – дае таке саме задоволення, як i дiтям.

Британський бiолог Десмонд Моррiс виявив особливий талант у дворiчного шимпанзе Конго, який народився у Лондонському зоопарку 1954 року. Спершу вiн малював олiвцем, згодом узявся за пензлик. Загалом у його «доробку» понад чотириста абстрактних малюнкiв та картин. У 1957 роцi вiдбулася виставка його творiв, якi на аукцiонi принесли чималi кошти. Навiть попри те, що його творчiстю захоплювалися i навiть декiлька його картин мали Пiкассо й Мiро, iншi вважали це все псевдокультурною забавою.

Хоч у деяких шимпанзе, якi живуть у неволi, справдi спостерiгають певнi елементи творчоi дiяльностi, iхнi побратими, що мешкають у дикiй природi, таких мистецьких нахилiв не мають. Крiм того, Даттон вказуе на те, що шимпанзе, на вiдмiну вiд митцiв-людей, пiзнiше взагалi не виявляють iнтересу до власних творiнь.

На YouTube можна знайти неймовiрнi вiдео про китайських слонiв, якi малюють. Вони тримають хоботом пензель i малюють слона з двома хлопчиками з ракурсом зi спини, чи просто радiсного слона або дерева й квiти. Процес малювання вiдбуваеться пiд пильним оком наглядача, який подае слонам пензлик iз потрiбною фарбою та всiляко впливае на рухи хобота. Малюнки завжди однаковi, тож звiдси виливае, що слони просто навчилися робити кольоровий штрих у конкретному мiсцi, тож тут не можна говорити про вияв креативностi. Серед причин, чому слонiв слiд навчати мистецтва малювання, знову i знову називають те, що картини врiзноманiтнюють iхне середовище, зменшуючи в такий спосiб стрес вiд життя в неволi. Однак жодне дослiдження досi не довело стресознижувальноi дii вiд такого малювання. Тож образотворче мистецтво слонiв – це радше туристичний атракцiон i мистецький промисел. А з любовi до тварин навчати iх цього немае сенсу.






Соцiальний тип житла. Ткачиковi завдячують своею назвою складнi структури побудови гнiзд. Вони разом споруджують гнiзда й висиджують пташенят, нерiдко в колонiях (зверху)






Іншi птахи надають перевагу окремим гнiздам (злiва внизу)






Такий тип архiтектурноi структури знайшов свое вiдображення в Олiмпiйському стадiонi Пекiна, вiдомому ще як «Пташине гнiздо» (справа внизу)



Те, що виробляють птахи родини Наметниковi (Philonorhynchidae), – найближче до нашого розумiння мистецтва. Самцi цього виду птахiв iз банальним кольором оперення компенсують свiй нудний оливково-коричневий колiр спорудженням складних альтанок, якi пишно прикрашають барвистими ягодами, мушлями, жолудями, крилами метеликiв, квiтами та всiма можливими випадковими знахiдками. Інодi альтанку вистеляють мохом i декорують фруктами. Кожна така споруда – унiкальна, облаштована на iндивiдуальний смак з уважнiстю до найменшоi дрiбницi. Слiд зазначити, що наметниковi з блакитним кольором оперення для побудови гнiзд найчастiше використовують блакитнi предмети. Коли вченi змiнювали декорацiю гнiзда, то птахи намагалися надати гнiздам первiсного вигляду.

Закiнчивши роботу, самець усiдаеться перед альтанкою та гнiздом, у такий спосiб показуючи, що готовий запросити самицю для парування. Конкуренцiя висока: самцi руйнують гнiзда своiх суперникiв i крадуть у них декор. Здатнiсть споруджувати альтанки в них не вроджена: молодi особини мусять цього навчитися вiд найздiбнiших старших майстрiв альтанковоi справи. Поведiнка наметникових – чудовий приклад соцiального навчання i найкращий зразок мистецькоi творчостi у свiтi тварин, так само, як передшлюбний танок дивоптахових – зразок балету в царствi тварин.

Серед птахiв е багато видiв архiтекторiв. Деякi ткачиковi будують гiгантськi багатоповерховi гнiзда, в яких мешкають сотнi птахiв; iншi ж будують вишуканi, елегантнi поодинокi гнiзда, одне з яких стало зразком для Олiмпiйського стадiону в Пекiнi.

Цiкавий приклад симбiозу в мистецтвi, коли людина послуговуеться певними вмiннями тварини, – працi Губерта Дюпра. Вiн використовуе личинки волохокрильцiв, щоб приклеiти до кокона маленькi частинки золота й iншi матерiали. Результат вражае. За нормальних обставин цi комахи використовують маленькi камiнчики з русла рiчки, щоб побудувати собi такий захисний чохлик.

Хоч тварини теж можуть виявляти мистецьку активнiсть, але скидаеться на те, що це все таки привiлей людини – творити унiкальнi креативнi шедеври, якi викликатимуть вiдповiднi емоцii в митця й того, хто сприймае мистецтво. Принаймнi якщо не брати до уваги наметникових.




VII. Сприйняття мистецтва





1. Естетичнi принципи образотворчого мистецтва


Мистецтво – це брехня, яка допомагае розпiзнати правду.

    Пабло Пiкассо


Мозок розкладае вiзуальну iнформацiю на рiзнi компоненти, зокрема колiр, яскравiсть i рух, та опрацьовуе iх у рiзних частинах кори мозку. Ми сприймаемо мистецтво тими ж системами мозку, якими сприймаемо й решту середовища, хоч i з дещо iншим намiром. Естетичний досвiд обмежуеться не лише творами мистецтва: ми можемо вважати гарними i деяких людей, тварин, рослин i багато iнших предметiв. Митцi послуговуються з давнiх-давен технiками, якi, як тiльки нещодавно було виявлено, вiдповiдають принципам сприйняття мозку. Вони манiпулюють наявними системами мозку та його механiзмами, щоб забезпечити нам естетичний досвiд.




Перспектива


Перспектива, як постiйно стверджують, е вiдносно сучасним винаходом художникiв доби Ренесансу початку XV столiття. Однак уже малюнки з печери Ласко вiком 17 000 рокiв мiстять примiтивнi слiди перспективи. У XVII столiттi живописцi на кшталт Пiтера Санредама (1597–1665) в зображеннi церковних iнтер’ерiв використовували перспективу в досить незвичний спосiб.

Значно витонченiший приклад перспективи, який до того ж вiдкривае огляд мозку, це картина Рембрандта «Урок анатомii доктора Деймана» (1656). (Пiд час перебування за кордоном я з особливою гордiстю пояснюю, що нiдерландцi вже не одне столiття займаються дослiдженнями мозку пiсля смертi.) Прелектор i доктор медицини Дейман (1619–1666) був послiдовником доктора Нiколаса Тульпа. Жертва зображеноi процедури – фламандський кравець i злодiй Йорiс Фонтейн ван Дрiст, вiдомий також як «чорний Ян». Його стратили в сiчнi 1656 року, найiмовiрнiше, на тимчасово спорудженому ешафотi на площi Дам, розташованiй перед колишньою ратушею Амстердама. Вiдносно великi ступнi й руки та маленька голова Йорiса Фонтейна забезпечують вiдчуття просторовоi глибини. Складаеться враження, нiби стоiш бiля нiг i спостерiгаеш за розтином.






Рембрандт. Урок анатомii доктора Деймана (фрагмент, 1656). Живописець зобразив останню фазу публiчного розтину злочинця. Спiввiдношення мiж великими руками i стопами та маленькою головою надае картинi перспективи



Публiчний розтин тривав три днi. Його проводили в залi для розтину гiльдii хiрургiв у колишнiй каплицi монастиря Святоi Маргарити. Усi, хто входив до гiльдii, платили 6 центiв, а звичайнi глядачi – 4 центи, аби стати свiдками розтину. На картинi Рембрандта «колега-майстер» Гiйсберт Калкун терпляче очiкуе з кришкою черепа в руцi, коли на неi покладуть мозок. На цiй картинi, яка висить у музеi Амстердама, мiж iншим, зафiксовано вирiшальний момент усього розтину. Доктор Дейман стоiть позаду тiла Фонтейна, дiстаючи пiнцетом falx cerebri (серп великого мозку), листок твердоi мозковоi оболонки (шкiру) мiж лiвою та правою пiвкулями. У такий спосiб вiдкриваеться вид на епiфiз, або шишкоподiбну залозу. Епiфiз – едина непарна структура мозку. Посилаючись на Декарта (1596–1650), його вважали мiсцем перебування душi. Як того вимагав протокол, душа наприкiнцi розтину мала бачити, що тiло було розрiзане.

З самого початку картина була груповим портретом гiльдii хiрургiв Амстердама, який Рембрандт виконав з iнiцiативи доктора Деймана. Частини картини, на яких можна було побачити сiмох iнших хiрургiв обабiч трупа, на жаль, було знищено пожежею 1723 року у Ваговiй палатi, де тодi вiдбувалися публiчнi розтини. Уцiлiла лише центральна частина картини.

Подiбно до нашого мозку, митцi теж нерiдко виокремлюють певнi частини своiх творiв чи акцентують на них. З цього погляду, вони справжнi експерти манiпулювання вiзуальними механiзмами нашого мозку. Американський невролог Вiлейанур Рамачандран описав цiлу низку унiверсальних естетичних принципiв, якi вiдiграють важливу роль не лише в мистецтвi, а й у свiтi моди та рекламi. Їхня ж основа криеться в розвитку й механiзмах нашого мозку. Три простi приклади таких принципiв i iхнього впливу на мозок – це перебiльшення значущостi, поеднання та iзоляцiя.




Перебiльшення значущостi


Перебiльшення ключових ознак iз метою викликати приемнi вiдчуття або неспокiй характерне не лише для комiксiв, де воно набувае велетенського масштабу, а й для мистецтва. Наприклад, у зображеннi жiночих ознак, зокрема великих грудей, широких стегон чи великих сiдниць у поеднаннi з тонесенькою талiею. Чудовим прикладом слугують картини Люсьена Фройда, на яких вiн зображав огрядних жiнок. Наголошення на жiночих округлостях можна побачити й у статуеток палеолiтичних Венер (вiком приблизно 25 000 рокiв).

Альберто Джакометтi у своiй творчостi, навпаки, звертався до худющих фiгур, якi символiзували нужденнiсть пiд час вiйни.

Ще один приклад перебiльшення значущостi – мистецький варiант грацiйноi моделi ДНК Ватсона та Крiка 1953 року. Ця модель принесла обом дослiдникам 1962 року Нобелiвську премiю з медицини. Подвiйна спiраль структури ДНК слугувала амстердамському архiтекторовi, фотографу та живописцевi Пiту Гуде (1918–2006) джерелом натхнення для створення величезних спiралеподiбних кiнетичних скульптур.

Вплив перебiльшених форм мае неврологiчне пiдгрунтя. Таку поведiнку в тварин називають peak shift, змiщення пiку: перебiльшення посилюе привабливiсть.

Якщо тварину привчити до того, що коло (а не трикутник) – це iжа, то з двох кiл вона обиратиме бiльше, бо асоцiюватиме велике коло з бiльшою кiлькiстю iжi. Етолог та лауреат Нобелiвськоi премii Нiколас Тiнберген (1907–1988) довiв, що той самий принцип стосуватиметься й червоноi цятки, яку носить на дзьобi мати-ластiвка. Для ластiв’ят цятка слугуе сигналом, що його треба сильно дзьобати, адже з нього надходитиме перетравлена iжа. На паличку з червоною цяткою вони теж реагують, а на палицю з трьома червоними смужками ще дужче. «Ура! – мабуть, думають вони, – це ж супердзьоб, з якого точно надiйде цiла купа iжi!» Термiн peak shift охоплюе i це. Рамачандран на основi цього проводить паралель з абстрактним мистецтвом, адже подiбно до того, як три червонi смужки на паличцi е перебiльшенням основних ознак дзьоба (знак на позначення корму), так i абстрактне мистецтво може послуговуватися перебiльшенням основних ознак – кольору, форми та простору, щоб у поцiновувачiв мистецтва викликати ефект peak shift.






Шива Натараджа, приблизно 1100–1200. Шива – бог, який даруе здоров’я, творить та знищуе. Натараджа означае «король танцю»



Механiзм peak shift чiтко простежуеться в пацiентiв з епiлепсiею, яким для дiагнозу причин цього захворювання iмплантують електроди до скроневоi дiлянки мозку. Їм показували сотню рiзних облич. В одного американського пацiента спалахували окремi клiтини мозку лише тодi, коли перед ним клали фото знаменитого Бiлла Клiнтона. Те саме вiдбувалося з нiдерландським пацiентом, коли вiн бачив фотографiю популярного спiвака Янтье Смiта. Найдужче реагували нервовi клiтини, вiдповiдальнi за розпiзнання облич, коли перед пацiентами клали зображення, на яких основнi риси обличчя було змальовано у формi карикатури, тож i тут iшлося про peak shift. Насправдi ми розпiзнаемо обличчя лише за iхнiми вiдхиленнями вiд середньостатистичного обличчя. Саме тому впiзнання полегшуеться, якщо цi вiдмiнностi ще бiльше гiперболiзувати. Значне перебiльшення, яке переслiдуе позаестетичну мету, – виразити задоволення або гнiв, властиве i для карикатури.






Погруддя Нефертiтi. Новий музей у Берлiнi. Нефертiтi була царицею у 1352–1338 рр. до н. е. з боку династii Ехнатона. Їi iм’я означае «красуня з’явилася». Звернiть увагу на делiкатне перебiльшення ii довгоi тонкоi шиi



Багато рук елегантноi азiйськоi скульптури Шиви, якi символiзують широту божественних здiбностей, уособлюе також подiбне мистецьке (або релiгiйне) перебiльшення.

Цiкавим видаеться i перебiльшення у славнозвiсному погруддi Нефертiтi. Їi надто довга шия плавно переходить у правильнi, симетричнi риси обличчя, якi зверху покривае великий блакитний головний убiр. Довга делiкатна шия надае iй привабливостi. Їi краса не пiдвладна часу.




Поеднання


Згрупування фрагментiв, цяток, форм та фарб, перетворення iх на когерентне цiле дарують справдi приемнi вiдчуття. Знадобиться добра хвилина, аби розгледiти в картинi Сальвадора Далi «Великий параноiк» (1936) те, що окремi фiгурки людей разом утворюють обличчя. У мить, коли ми це вiдкриваемо для себе, нас охоплюе приемне вiдчуття, адже ми вирiшили проблему.

Ми користуемося цим самим механiзмом, щоб серед закамуфльованого середовища релiктового лiсу на основi окремих фрагментiв розпiзнати хижака, поживу чи ворога. Клiтини мозку, якi активуються, коли мiж гiлками проглядають частини лева, починають реагувати сильнiше та сигналiзують вищим мозковим центрам, що цi рiзнi частинки насправдi належать одному об’екту. Цей механiзм називають binding (поеднання), i цiлком очевидно, що саме вiн лежить в основi силует-ефекту, здатностi нашого мозку з чогось, навiть якщо це сукупнiсть простих лiнiй на якiйсь поверхнi, виокремити тривимiрнi форми, а отже, й перспективу.




Ізоляцiя


Метод iзоляцii концентруе нашу увагу на окремiй деталi. Саме тому вже навiть декiлька лiнiй якогось ескiзу Пiкассо чи Рембрандта можуть подарувати нам велику естетичну насолоду. Перевага полягае в тому, що ми як спостерiгачi маемо опрацювати лише обмежену кiлькiсть iнформацii. Малюнки митцiв, лiва парiетальна частка яких була пошкоджена, iнодi можуть бути експресивнiшими, адже такi художники випускають деталi. Прикладом цього слугуе ескiз, який виконав правша Ат Вельдгун (1934) пiсля того, як за три мiсяцi до того був паралiзований через крововилив у лiвiй пiвкулi мозку. Своею лiвою рукою, тобто за допомогою правоi пiвкулi мозку, вiн зобразив розпач своеi ситуацii, намалювавши простими лiнiями вираз обличчя. Незважаючи на тремтливi лiнii, цей неймовiрний ескiз довiв також те, що митцi тренують технiчно не лише праву руку й заразом лiву пiвкулю мозку, але обидвi пiвкулi мозку водночас.




2. Вiзуальна система





Рухи очей


На заднiй частинi ока розташована сiткiвка (retina), в якiй вiдбуваеться перша обробка вiзуальноi iнформацii. По центру жовтоi плями (macula lutea) мiститься fovea (ямка), едина дiлянка сiткiвки, якою ми бачимо найгострiше. Це все завдяки тому, що тут густота колбочок (клiтин, що сприймають колiр) найвища. Пiд командуванням стовбура головного мозку нашi очi систематично сканують поле зору, щоб передати новi, важливi для нас картинки – «на розгляд» до мiсця найгострiшого зору, fovea. Око рухаеться за визначеними схемами блискавично туди-сюди. Такi маленькi рухи очей (мiкросакади) можуть породити iлюзiю руху. На них скероване оптичне мистецтво (Optical Art, або Opart), мистецька форма, яка послуговуеться оптичними iлюзiями. Прикладом цього феномену можуть бути рухи очей пiд час сприйняття кiл iз картини Айсii Левiант «Енiгма».






Анатомiя ока з fovea. Fovea centralis – ямка по центру жовтоi плями (macula lutea) сiткiвки (N). Це дiлянка найгострiшого зору (NII+ очний нерв, L = кришталик)



Оскiльки ми завжди гостро бачимо лише маленьку частинку й нiколи не охоплюемо цiле, наше око через це постiйно рухаеться i корегуе гостроту зору, тож нашу вiзуальну систему можуть легко збити з пантелику найрiзноманiтнiшi фiгури, наприклад трикутник Пенроуза. Маурiц Ешер (1898–1972) щиро користався такими особливостями нашоi вiзуальноi системи, зокрема, у своему творi «Вiдноснiсть», де зображено сходи, якими можна пiдiйматися в обох напрямках. Прообразом цих сходiв, без сумнiву, стали сходи молодшоi школи Арнгейма, куди ходив Ешер.




Бачити кольори


Колiр – це мiсце, де зустрiчаються наш мозок i Всесвiт.

    Поль Сезанн

По всiй поверхнi сiткiвки розподiленi 100 мiльйонiв дуже свiтлочутливих паличок, за допомогою яких ми здатнi бачити без сприйняття кольорiв у темрявi. У macula lutea, жовтiй плямi, мiстяться три типи свiтлочутливих рецепторiв свiтла, колбочок, яких у нас 7 мiльйонiв. Вони сприймають синiй/зелений, зелений або жовтий/помаранчевий/червоний кольори. Спiввiдношення мiж активнiстю двох рiзних типiв колбочок визначае колiр об’екта. Жовтий – це той колiр, на який червонi та зеленi колбочки приблизно однаково активно реагують. Хоча кiлькiсть червоних i зелених колбочок у всiх людей рiзна, однак кожен сприймае ту саму довжину свiтлових хвиль за жовту. Тi маленькi вiдмiнностi, якi виникають при цьому, зумовленi генетично. Жовта цятка в довжинi хвилi змiнюеться дуже мало, оскiльки вiзуальна система мае механiзм корекцii. Навiть якщо колiр кришталика ока з роками змiнюеться, завдяки корекцii ця змiна сприйняття кольору не впливае на його бачення. Жовтий – для всiх однаковий i завдяки цiй гнучкiй нормалiзацii, в основi якоi лежить вiзуальний досвiд, залишаеться жовтим навiть тодi, коли ми старiемо. Ми оцiнюемо довжину хвиль кольорового предмета вiдносно кольорiв навколишнього середовища; обробка, необхiдна для iнтерпретацii кольору, вiдбуваеться в зонi кольору кори головного мозку, у V4.




Червоний колiр та емоцii


У 1952 роцi (менi тодi було сiм) у наш клас школи просто неба зайшла жiночка з великою кипою зошитiв, з яких ми могли собi обрати кiлька штук. Звiсно, що це був просто маркетинговий тест, щоб оцiнити рiзнi обгортки Мондрiана, однак для нас це стало цiкавим випадком. Я обрав собi зошит з великою червоною обгорткою.

Червоний колiр збуджуе. Червона заграва заходу сонця зiграла свою роль i в панiчному нападi Едварда Мунка (1863–1944), коли пiд час емоцiйно нестабiльноi фази свого життя вiн iшов iз друзями вздовж Осло-фiорду. Мунк усе свое життя боровся з фобiями, панiкою та алкоголiзмом. Його сiм’я мала значнi психiчнi проблеми, у нього тодi був неймовiрно складний перiод. Стосунки Мунка з одруженою жiнкою загрожували розколом. Ба бiльше, вiн гостро переживав за свого депресивного та фанатично релiгiйного батька. Його дiдусь помер у психiатричнiй клiнiцi, а сестра слабувала на шизофренiю. Отже, вiн прямував iз двома друзями знайомою дорогою пагорбом Екеберг у Норвегii. Це сталося неподалiк психiатричноi клiнiки для жiнок у Гауштадтi, де лiкувалася його сестра, а також поблизу скотобiйнi. Мунк пiзнiше розповiдав, що небо над фiордом пiд час заходу сонця залило «червоним кольором кровi» i його охопило вiдчуття, неначе кричить уся природа. Крики пацiентiв психiатричноi клiнiки та тварин, яких вели на забiй, подiяли. У Мунка стався напад панiки. Його ж друзi, як можна побачити на картинi, пiшли собi далi. Мiж 1893 та 1910 роками Мунк створив чотири версii своеi картини «Крик».






Едвард Мунк. Крик (1910). Пiд час заходу сонця, коли небо над фiордом затягнуло кольором червоноi кровi, на Мунка напала панiка. Двое його друзiв пiшли собi далi



Реакцiя Мунка на червоне, звiсно ж, не була безпiдставною, адже цей колiр часто означае загрозу. Обличчя, яке вкриваеться рум’янцем, може випромiнювати лють чи агресiю. Червоний колiр використовують також як сигнал тривоги, а ще – як знак небезпеки та заборони в транспортi. Кольори мають на нас потужний вплив, що виявляеться, наприклад, пiд час уживання кольорових пiгулок плацебо. Ефект плацебо базуеться на несвiдомiй змiнi активностi певних дiлянок мозку. Червоне, жовте або помаранчеве плацебо (iмiтованi лiки) з недiевими компонентами мають стимулювальний ефект, тодi як блакитнi або зеленi пiгулки сприймають радше за заспокiйливi.

Тож чому червоний колiр викликае в нас збудження? Спорiдненiсть червоного зi збуджуванiстю сягае глибин еволюцiйного розвитку. Серед зелених тонiв первiсного лiсу та пiд синiм небом розпiзнавання червоних, стиглих фруктiв було для людей великою еволюцiйною перевагою. Саме тому червоний колiр так мiцно вкорiнився в нашiй ДНК, що вiн досi здатний стимулювати. Окрiм того, червоний – це колiр нашоi кровi, колiр загрози для життя. В операцiйних використовують зелений та синiй кольори, бо вони дiють заспокiйливо. Тож мiж V4, зоною, якою ми сприймаемо колiр, та лiмбiчною системою, що регулюе нашi емоцii, iснують тiснi вiдносини.




Система, якою ми бачимо


Вiзуальна система збирае з навколишнього свiту iнформацiю, яка мае значення для нашого виживання. Ми фокусуемося на важливих даних, порiвнюючи iх iз тими, якi вже накопиченi в нашому мозковi, а неважливiй iнформацii уваги не придiляемо. Як сказав професор Земiр Цекi, невролог Унiверситетського коледжу в Лондонi та пiонер у галузi нейроестетики: мозок зацiкавлений лише у знаннях про тi речi, якi е тривалими, суттевими й характерними. Саме цiею системою й тими самими нейронними механiзмами ми сприймаемо мистецтво, сподiваючись побачити в ньому щось тривале, суттеве та характерне.






Анатомiя вiзуальноi системи. Інформацiя з ока передаеться по зорових нервах (N II), перехрещення зорових нервiв (оптична хiазма, ОСН), tractus opticus (TO), до таламуса (corpus geniculatum laterale CGL). Там нервовi клiтини перемикаються з ока на клiтини таламуса, якi транспортують iнформацiю про широку зорову променистiсть (OR) до первинноi зоровоi кори (V1) на задньому боцi мозку. Звiдси iнформацiя вiдповiдно до ii модальностi (колiр, рухи, обличчя) надходить на опрацювання та зберiгання до рiзних вищих зон зоровоi кори



Цю вiзуальну iнформацiю, включно з кольором, обробляють в оцi нервовi клiтини сiткiвки. Вони почасти здатнi селекцiонувати кольори. Опiсля вiзуальну iнформацiю кодують i передають далi по частково перехрещених зорових нервах. Перехрещення зорових нервiв, оптична хiазма, розмiщена над гiпофiзом. Пухлина гiпофiза, який на раннiх стадiях розвитку видiляе гормони росту, зумовлюе надмiрний рiст. Якщо ж пухлина виникае на пiзнiшiй стадii, то з’являеться акромегалiя, захворювання, пiд час якого надмiру ростуть лише зовнiшнi кiнцi (acra) певних структур, тобто кiнцiвки та виступи тiла. Це призводить до появи великого носа, масивного пiдборiддя та величезних рук чи стоп. Якщо пухлина гiпофiза тисне на перехрещення зорових нервiв, то периферичне поле зору враженоi особи суттево зменшуеться.

Це могло стати тлом бiблiйноi розповiдi, в якiй iзраiльський пастух Давид здолав у двобоi велетня Голiафа. Велетень i найкращий фiлiстимський боець Голiаф страждав, з огляду на його величезнi розмiри, з дитинства через пухлину, яка продукувала гормони росту i, найiмовiрнiше, тиснула на перехрещення очних нервiв. Тому Голiаф не побачив каменя, який Давид кинув у нього збоку. А далi Давид змiг вiдрубати голову велетню його ж мечем.



Якщо простежимо за вiзуальною системою вiд перехрещення зорових нервiв (оптичноi хiазми) далi, то побачимо, що волокна зорового нерва ведуть до таламуса (corpus geniculatum laterale), де переходять у нервовi волокна, якi транспортують iнформацiю до задньоi частини кори мозку (до первинноi зоровоi кори, VI). Обробка iнформацii, яка зрештою уможливлюе бачення – у тому числi й мистецьких творiв та iнтелектуальних виступiв, – здiйснюеться не лише виключно в заднiй частинi мозку, але й в iнших спецiалiзованих дiлянках мозку, починаючи з V1. Цей процес мае бути засвоений на раннiх фазах розвитку. Чоловiк, який дуже рано ослiп, пiсля операцii в п’ятдесятиоднорiчному вiцi (пiд час якоi йому усунули двосторонне помутнiння кришталика) не розумiв, що вiн побачив у зоопарку. Щоб осягнути, яка тварина перед ним у клiтцi, вiн мусив одночасно обмацувати фiгурку мавпи.

Аналiз певного явища починаеться, мiж iншим, ще поза мозком, у сiткiвцi ока. Це вдалося довести експериментально, проектуючи на сiткiвку маленьку круглу свiтлову цятку.






Донателло. Бронзовий Давид (близько 1440). Давид у дещо незвичному для пастуха вбраннi опираеться ногою на вiдрубану голову Голiафа, управно тримаючи його ж меч



Центр такоi цятки зумовлюе стимуляцiю рецепторiв свiтла, так зване рецептивне поле. Довкола цього поля активнiсть спадае, тож контраст посилюеться. Друга станцiя, таламус, у якому вiзуальна система переходить до наступних нервових клiтин, працюе з яскравiстю та кольором за тим самим принципом: виникае центр, довкола якого активнiсть знижуеться. Як виявили у п’ятдесятих роках лауреати Нобелiвськоi премii Девiд Г’юбел та Торстен Вiзел, третя станцiя, первинна зорова кора (V1), працюе абсолютно iнакше. Нервовi клiтини у V1 реагують на кут, пiд яким падае лiнiя, тож тут вдаеться розмежувати структури. Наша зорова кора головного мозку мае у кожнiй точцi поля зору клiтини, якi реагують на будь-яке можливе кутове вирiвнювання.






Девiд Г’юбел та Торстен Вiзел у п’ятдесятих роках вiдкрили здатнiсть нейронiв первинноi зоровоi кори (V1) реагувати пiдвищенням електричноi активностi лише в тому випадку, коли лiнiя падала на сiткiвку чiтко пiд прямим кутом. Такий нейрон найсильнiше реагуе на вертикальну лiнiю



Такi митцi, як Казимир Малевич та Жан Тiнглi, пiдпорядковували один одному лiнii та прямокутники пiд рiзними кутами. Творчiсть Мондрiана у 1910—1920-х роках характеризувалася тим, що вiн намагався повернути складнiсть усiх форм до сутностi: до горизонтальних та вертикальних лiнiй та первiсних кольорiв. У такий спосiб вiн прагнув створити унiверсальну гармонiю, яка опосередковано вела до суспiльства виважених стосункiв. Таке духовне бачення було для Мондрiана настiльки важливим, що вiн розiрвав дружбу з Тео ван Дусбургом, коли той у своiй картинi провiв дiагональ. Тож виходить, що естетичнi принципи iнодi можуть мати значно ширшi наслiдки.

З погляду Земiра Цекi, така форма абстрактного мистецтва так зачаровуе нас, бо пiд час споглядання шалено спалахують нейрони зоровоi кори. Насамперед це мае стосуватися первинноi зоровоi кори мозку (V1) тих людей, яким, як моiй сестрi, подобаються митцi художньоi групи De Stijl (заснована 1917 року), серед яких Пiт Мондрiан i Барт ван дер Лек. Однак дiагоналi Тео ван Дусбурга, на мою думку, могли б викликати той самий ефект. Адже первинна зорова кора здатна опрацьовувати всi простi структури, якими користуються в абстрактному мистецтвi: лiнii, трикутники, кола, цятки, i якими нехтують у цiлiсних зображеннях фiгуративного мистецтва.

Архiтектура «Будинкiв прерiй» Френка Ллойда Райта, якi виникли в першому десятилiттi минулого столiття, наочно демонструе значення горизонтальноi лiнii, до якоi кiлькома роками пiзнiше звернувся й Мондрiан. Райт апелював до горизонтальноi лiнii й водночас до «простоти основноi поверхнi та горизонтального направлення стiн». Однак через розмиття рiзницi мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм його витвiр набувае певноi двозначностi. Райт намагався принести зовнiшнiй свiт у будинок, а внутрiшне наповнення будинку вiдкрити назовнi. Вiн сформулював свое бачення iнтеграцii архiтектури та природи так: «Жоден будинок не повинен стояти на пагорбi чи ще на чомусь. Вiн мае бути частиною цього пагорба. Одним цiлим iз ним. Пагорб та будинок мають жити разом, кожен – радiти щастю iншого».



До речi, я так i не знайшов дослiдження, з якого б випливало, що саме прямi лiнii дужче стимулюють зорову кору (V1), нiж викривленi. Кожна мислима структура може бути вiдмежована у V1 клiтинами, якi перебувають там на мiкроскопiчнiй вiдстанi одна вiд одноi. Так само, як i моя сестра, я захоплююся творчiстю бразильського архiтектора Оскара Нiмеера, в якiй вiдображенi вигнутi лiнii та форми. І зовсiм не з простоi причини, що це репрезентуе «жiночi форми». Чоловiки так само, як i жiнки, здебiльшого надають перевагу в своiй квартирi м’яким формам перед гострими.






Будинок прерiй «Дiм над водоспадом» Френка Ллойда Райта, побудований для Едгара Й. Кауфмана, Бiр Ран, Пенсильванiя, США (1935–1939). Характернi горизонтальнi лiнii та iнтеграцiя в природу



Архiтектор Фiлiп Джонсон теж полюбляе вигнутi форми. Коли вiн вiдвiдав Музей Соломона Гуггенхайма в Бiльбао, побудований Френком Герi, то заплакав. Вiн промовив: «В архiтектурi йдеться не про слова, а про сльози». Пiд час потужного мистецького досвiду й справдi може охопити таке вiдчуття, що хочеться плакати. Круглi форми стимулюють передню частину поясноi кори, яка вiдповiдае за емоцii. І навпаки – гострi або прямi кути активують мигдалину, ареал, пов’язаний зi страхом.

Однак нейроестетика значно складнiша й виходить далеко за межi таких простих розмежовувань. Прямi кути Френка Ллойда Райта я вважаю, як i моя сестра, прекрасними. Як саме вiдрiзняються способи обробки вiзуального мистецтва в рiзних людей i як на основi цього виникають певнi уподобання, ще треба буде вивчити. Бо i в оцiнюваннi мистецтва та архiтектури кожний мозок iнакший.

У первиннiй зоровiй корi (V1) картинка – це все ще продовження картинки, яка потрапила на сiткiвку. Однак, починаючи з V1, рiзнi модальностi вiзуальноi iнформацii надходять для опрацювання та зберiгання до рiзних спецiалiзованих дiлянок мозку. Що далi вiд сiткiвки вiдбуваеться така обробка, то бiльше стираеться зв’язок мiж картинкою сiткiвки та вiзерунком, який виник вiд дiяльностi мозку. Той факт, що обробка вiдбуваеться в рiзних маленьких частинках мозку, а сприйняття та зберiгання вiдбуваеться там само, пояснюе, чому деякi люди пiсля пошкодження мозку хоч i продовжують бачити, проте не розрiзняють кольорiв, або чому однi розрiзняють кольори, але не впiзнають форм. Невролог Олiвер Сакс у своiй книзi «Антрополог на Марсi» (1995) описуе одного митця (Мiстер І), у якого та частина кори головного мозку, яка вiдповiдае за колiр (V4), була пошкоджена в автокатастрофi. Вiн мiг добре бачити, але без кольорiв, тож почав малювати в чорно-бiлих тонах.




Два вiзуальнi шляхи


Вiзуальна iнформацiя передаеться вiд первинноi зоровоi кори V1 двома шляхами. Перший, яким проходить iнформацiя про те, де щось вiдбуваеться, веде вiд V1 вгору. Цей шлях отримуе бiльшiсть даних iз паличок сiткiвки. Вiн швидкий, чутливо реагуе на контрасти, рух (V5) i стереобачення. Цi аспекти опрацьовують i зберiгають окремi дiлянки кори головного мозку. Одна жiнка з ураженням мозку, яке зачепило цей шлях, не бачила бiльше руху. Вона не могла бачити, чи iдуть машини: вони стояли на свiтлофорi, а потiм раптом виринали прямо перед нею. Другий шлях, яким проходить iнформацiя про те, що ми бачимо, веде донизу. Цей шлях збирае iнформацiю в основному з колбочок у macula lutea (жовта пляма) й опрацьовуе кольори (V4) та обличчя.

Те, що рiзнi типи iнформацii зберiгаються в рiзних зонах кори, особливо помiтно в пацiентiв, якi бiльше не можуть викликати певну специфiчну iнформацiю. Так, бувають люди, якi пiсля пошкодження «шляху, що бачимо», який веде донизу до скроневоi частки, не впiзнають бiльше облич своiх знайомих, ба навiть тих, хто стоiть поруч, у той час, як зiр у них i далi гострий. Такий об’ект, як власне авто, вони впiзнають одразу, бо ця iнформацiя зберiгаеться в iншому мiсцi. Упiзнавати машину, а власну дружину нi – я можу лише уявити, якою буде реакцiя в домашньому колi! Якось був i пацiент з настiльки сильним ушкодженням, що йому доводилося докладати неабияких зусиль, аби впiзнати в дзеркалi самого себе.






Два шляхи обробки вiзуальноi iнформацii, якi починаються в первиннiй зоровiй корi (V1): висхiдний (дорзальний) шлях для опрацювання руху: gyrus temporalis medius (MT=V5) (для iнформацii про «де?») та низхiдний (вентральний) шлях для опрацювання кольору (V4), облич (веретеноподiбна звивина (gyrus fusiformis), FU) та об’ектiв (gyrus parahippocampalis, Parah) для iнформацii про «що?»



Якщо виникае потреба викликати з пам’ятi якусь картинку, то рiзнi компоненти цiеi картинки мусять блискавично зiбратися в одне цiле шляхом «сполучення» з рiзних дiлянок кори мозку. У такому когнiтивному процесi фокус лежить на певних аспектах близького оточення, тодi як усе iнше вiдкидаеться. Задiянi нейрони в рiзних ареалах кори спалахують сильнiше, що слугуе знаком того, що вся ця iнформацiя стосуеться одного предмета, – такий процес називають сполученням. Пiд час цього процесу мозку доводиться постiйно оцiнювати й доповнювати частини, яких бракуе. У складаннi докупи збереженоi iнформацii можуть виникати двозначностi, що, на думку Цекi, i е характеристикою справдi видатного мистецтва. Картину можна побачити «в новий спосiб», через що виникае приемна напруга.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48696365&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Дiк Франс Свааб. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Клiтини, якi разом спалахують, поеднуються (англ.).




3


Survival of the fittest (англ.) – виживання найсильнiших.




4


Дихлордифенiлтрихлорметилметан.




5


Перiод европейськоi культури на зламi ХІХ та ХХ столiть. Культура «кiнця столiття» характерна очiкуванням змiн, ейфорiею чи страхом вiд майбутнього, ефемернiстю буття, вiдчуттям наближення кiнця свiту.




6


«Ну то й що?» (англ.).




7


Украiнська назва «Я також».




8


Bigger – бiльший, better – кращий (англ.).




9


Еволюцiйна перевага тупостi (англ.).