Дари недосконалостi. Як полюбити себе таким, який ти е Брене Браун Брене Браун – американська письменниця та психолог, професор Г’юстонського унiверситету, вивчае проблеми сорому та вразливостi. Ця книжка – результат приголомшливого дослiдження: як люди сприймають свою недосконалiсть. Аналiзуючи тисячi iсторiй чоловiкiв та жiнок у вiцi вiд 18 до 87, Брене Браун дiйшла вражаючого висновку: щасливими людей робить не досягнення власного iдеалу, а визнання своеi недосконалостi! Умiння вiдвертоi i дотепноi оповiдачки та незмiнного лiдера iнтернет-переглядiв на конференцii TED об’еднати науку з цiкавою iсторiею зробило «Дари недосконалостi» бестселером № 1 за версiею The New York Times та забезпечило продаж 1,5 мiльйона примiрникiв! Що заважае людям почуватися щасливими? Ми самi себе змусили повiрити, що щастя iснуе лише для досконалих людей, а ми недостатньо стрункi, розумнi, привабливi, успiшнi або ж заможнi, щоб його заслужити. Ми вiдчуваемо сором i тривожнiсть, коли не можемо довести iншим власну неперевершенiсть, зрiкаемося своiх принципiв та нехтуемо талантами, аби вiдповiдати чиiмось очiкуванням. Проте стали щасливим легко – треба щиросердно прийняти своi недолiки i вразливiсть. Смiливiсть, спiвчуття та душевна близькiсть – дари недосконалостi, що допоможуть вiдчути себе самодостатнiм та щасливим i скерують на 10 головних дороговказiв до щиросердного життя. Брене Браун Дари недосконалостi Як полюбити себе таким, який ти е © Brenе Brown, 2010 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2017 Стiву, Еллен i Чарлi. Я люблю вас усiм серцем Передмова Осмислення власного досвiду i вмiння полюбити себе пiд час цього процесу – це найхоробрiший учинок, який ми колись зробимо. Хоч раз зауваживши закономiрнiсть, ти вже не зможеш ii не бачити. Повiрте менi, я намагалася. А коли те саме повторюеться, важко вдавати, що це лише збiг. Наприклад, як би наполегливо я не прагнула переконати себе, що шести годин сну менi вистачае, поспавши менше восьми годин, я стаю нетерплячою, дратiвливою i накидаюся на вуглеводи. Це закономiрнiсть. Я також схильна жахливо зволiкати: завжди вiдтягую початок працi над книжкою, беручись за генеральне прибирання i марнуючи надто багато часу i грошей на купiвлю канцтоварiв та розмаiтих систем зберiгання. Щоразу. Ми не можемо iгнорувати тенденцii, бо нашi мiзки влаштованi так, щоби знаходити закономiрностi i надiляти iх сенсом. Люди – це iстоти, якi у всьому шукають змiст. І, добре це чи погано, тут мiй мозок вдало налаштований. Упродовж багатьох рокiв я тренувалася це робити, i тепер саме цим заробляю собi на життя. Я спостерiгаю за людською поведiнкою очима дослiдницi, отож можу iдентифiкувати i назвати найтоншi зв’язки, взаемини i закономiрностi, якi допомагають нам осмислити думки, поведiнку i почуття. Я люблю те, що роблю. Полювання на закономiрностi – це чудова робота, й упродовж усiеi моеi кар’ери спроби не бачити очевидного були обмеженi лише моiм особистим життям i тими принизливими слабкостями, якi я люблю заперечувати. Усе змiнилося в листопадi 2006 року, коли дослiдження, викладене на цих сторiнках, мене приголомшило. Уперше у своiй професiйнiй кар’ерi я вiдчайдушно не хотiла бачити результатiв власного дослiдження. Ранiше я вивчала такi складнi емоцii, як сором, страх i вразливiсть. Я написала наукове дослiдження про сором, розробила програму опiрностi до нього для фахiвцiв у галузi психiчного здоров’я i спецiалiстiв iз лiкування залежностей та написала про опiрнiсть до сорому книжку пiд назвою «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just Me)[1 - Brenе Brown, Connections: A 12-Session Psychoeducational Shame-Resilience Curriculum (Center City, MN: Hazelden, 2009); Brenе Brown, I Thought It Was Just Me (but it isn’t): Telling the Truth About Perfectionism, Inadequacy, and Power (New York: Penguin / Gotham Books, 2007); Brenе Brown, «Shame Resilience Theory», in Contemporary Human Behavior Theory: A Critical Perspective for Social Work, rev. ed., ed. Susan P. Robbins, Pranab Chatterjee, and Edward R. Canda (Boston: Allyn and Bacon, 2007); Brenе Brown, «Shame Resilience Theory: A Grounded Theory Study on Women and Shame», Families in Society 87, no. 1 (2006): 43–52. (Тут i далi примiтки автора, якщо не зазначено iнше.)]. Зiбравши тисячi iсторiй чоловiкiв i жiнок з усiеi краiни – вiком вiд вiсiмнадцяти до вiсiмдесяти семи рокiв, – я зауважила новi закономiрностi, про якi захотiла дiзнатися бiльше. Так, усi ми змагаемося з почуттям сорому i боiмося власноi недосконалостi. І, авжеж, багато хто з нас боiться показати свою справжню сутнiсть i дозволити iншим людям ii пiзнати. Але у цiй величезнiй купi iнформацii опинилося чимало iсторiй чоловiкiв та жiнок, якi живуть чудовим i натхненним життям. Я почула iсторii про силу сприйняття власноi недосконалостi i вразливостi. Я дiзналася про нерозривний зв’язок мiж радiстю i вдячнiстю, про те, що вiдпочинок та iгри життево необхiднi для нашого здоров’я, так само, як правильне харчування i фiзичнi вправи. Учасники дослiдження прислухалися до своiх почуттiв i розповiдали про життя у згодi з собою, про кохання i душевну близькiсть, що стало абсолютно новим для мене. Отож менi захотiлося розглянути цi iсторii як едине цiле, тому я взяла папку i маркер та написала перше слово, яке спало на гадку, – «Щиросерднi». Я ще не знала напевне, що це означае, але розумiла, що в тiй папцi – iсторii людей, якi живуть i кохають усiм серцем. У мене виникло безлiч запитань про щиросерднiсть. Що цi люди цiнують? Як вони долали життевi незгоди? Що iх найбiльше непокоiло, як вони вирiшували проблеми i який пiдхiд знаходили до розв’язання? Чи можемо всi ми жити щиросердним життям? Якi риси для цього потрiбно розвинути? Що перешкоджае? Почавши аналiзувати цi iсторii i намагаючись знайти закономiрностi, я зрозумiла, що iх можна роздiлити на двi колонки, якi задля спрощення я спочатку назвала «Добре» i «Погано». У колонцi «Добре» аж ряснiло вiд слiв на штиб гiднiсть, вiдпочинок, гра, довiра, вiра, iнтуiцiя, надiя, унiкальнiсть, кохання, вiдданiсть, радiсть, вдячнiсть i креативнiсть. У колонку «Погано» потрапили такi слова, як перфекцiонiзм, безпораднiсть, потреба у визначеностi, перевтома, самовпевненiсть, холоднокровнiсть, догоджання, осуд i самоконтроль. Закiнчивши писати й обмiркувавши написане, я охнула. Це було схоже на шок вiд величезноi суми на цiннику. Пригадую, як я буркотiла: «Нi-нi, як таке можливо?» Незважаючи на те, що я складала цi перелiки самостiйно, перечитувала iх у сум’яттi. Коли я класифiкую iнформацiю, то цiлковито переходжу в дослiдницький режим. Я зосереджуюся лише на точнiй фiксацii того, що почула в цих iсторiях. Я не думаю про те, як сама би щось висловила, а лише про те, що сказали опитанi. Я не розмiрковую над тим, що би цей досвiд означав для мене, а думаю тiльки про те, що це означало для людини, яка менi про нього розповiдала. Я сидiла на червоному стiльцi за кухонним столом i витрiщалася на цi два аркушi. Моi очi блукали вгору, вниз, упоперек рядкiв. Пригадую, як на очах забринiли сльози i я затулила рот рукою, наче людина, якiй щойно повiдомили погану новину. І справдi, це були поганi новини. Я сподiвалася виявити, що щиросерднi люди подiбнi до мене i роблять те саме, що роблю я: наполегливо працюю, дотримуюся правил, не опускаю рук, поки не досягну бажаного результату, намагаюся краще пiзнати себе, виховую дiтей за книжками… Понад десять рокiв, вивчаючи таку непросту тему, як сором, я щиро вiрила, що заслужила пiдтвердження того, що «живу правильно». Але того дня я отримала кiлька суворих урокiв (i вiдтодi одержую iх щодня): Знати i розумiти себе життево важливо, але для того, щоб жити щиросердним життям, потрiбно дещо важливiше – вмiння любити себе. Знання важливi, але тiльки тодi, коли ми в процесi самопiзнання ставимося до себе з добротою i лагiднiстю. Щиросерднiсть – це не тiльки прийняття своеi недосконалостi та вразливостi, але також пiзнання i проголошення власноi сили. Один iз урокiв того дня став, мабуть, найболючiшим i вразив так, що менi перехопило подих: iз даних стало зрозумiло, що ми не можемо дати нашим дiтям того, чого не маемо самi. Життя, сповнене щиростi i вiдданоi любовi, – це вагомий доказ наших успiхiв у вихованнi, яких не досягнути методами, вичитаними iз порадникiв для батькiв. Того похмурого листопадового дня я усвiдомила, що в життевiй подорожi варто прислухатися i до голови, i до серця водночас, а я свого серця не слухаю. Нарештi я пiдвелася, схопила зi столу маркер, накреслила лiнiю пiд колонкою «Погано» i написала пiд нею «Я». Виявилося, що ця колонка досконало характеризуе мое власне життя. Я схрестила руки на грудях, вмостилася в крiслi й подумала: «Просто чудово. Я живу прямiсiнько у перерахованому тут лайнi». Близько двадцяти хвилин я безтямно вешталася будинком, намагаючись не бачити очевидного i не робити нiчого неочiкуваного, але не могла викинути з голови цих слiв. Я не могла повернутися назад, отож зробила те, що спало менi на гадку як найкращий вихiд: я склала аркушi паперу охайними квадратиками i запхала iх до пластиковоi коробки, що чудово помiщалася у мене пiд лiжком поряд iз рулоном рiздвяного обгорткового паперу. І не вiдкривала цiеi коробки до березня 2008 року. Я знайшла по-справжньому хорошого психотерапевта i розпочала рiк серйозноi внутрiшньоi роботи над собою, яка назавжди змiнила мое життя. Ми з Дiаною, моiм психотерапевтом, досi регочемо, згадуючи той перший сеанс. Дiана, яка проводить психотерапевтичнi сеанси своiм колегам по фаху, почала його з обов’язкового запитання: «Отже, що вiдбуваеться?» Я витягнула список «Добре» i, не змигнувши оком, сказала: «Менi потрiбно якомога бiльше якостей iз цього перелiку. Знадобилися б i чiткi поради та iнструкцii. Жодних занурень у пiдсвiдомiсть. Жодних пришелепкуватих розмов про дитинство або щось подiбне». Це був довгий рiк. У своему блозi я нiжно називаю його «духовним пробудженням – 2007». Менi такий стан здавався класичним нервовим розладом, але Дiана назвала його духовним пробудженням. Гадаю, ми обидвi мали рацiю. Насправдi я починаю сумнiватися, що одне можливе без iншого. Звiсно, те, що перелом стався у листопадi 2006 року, – це не збiг обставин. Так зiйшлися планети: я тiльки-но вiдмовилася вiд цукру i борошняних страв; це трапилося напередоднi мого дня народження (то в мене завжди час для роздумiв), я «вигорiла» на роботi i була на пiку осмислення середнього вiку. Люди говорять про «кризу середнього вiку», але це не так. Це переломний перiод – пора, коли вiдчуваеш нездоланне бажання жити омрiяним життям, а не так, як «годиться». Переломний перiод – це пора, коли Всесвiт кидае тобi виклик: або продовжувати жити, як вiд тебе очiкують, або прийняти себе таким, який ти е. Середнiй вiк – це, безумовно, пора подорожей, якi вiдкривають iстину, але упродовж життя з нами трапляеться також чимало iнших подiй: • одруження; • розлучення; • народження дiтей; • одужання пiсля хвороб; • переiзд; • «спорожнiле гнiздо»; • вихiд на пенсiю; • досвiд втрати або емоцiйноi травми; • праця, що висмоктуе всi душевнi сили. Будильник Всесвiту частенько дзеленчить, намагаючись нас «розбудити», але ми квапливо його вимикаемо i спимо далi. Як виявилось, я мусила подолати заплутаний i довгий шлях. Я помалу шкандибала вперед, аж поки одного дня, виснажена, в забрьоханих дорожнiх черевиках, не подумала: «О, Боже мiй! Я вiдчуваю себе iнакшою. Я вiдчуваю себе щасливою i справжньою. Я все ще боюся, але разом з тим почуваюся по-справжньому хороброю. Щось змiнилося, – i воно пронизуе мене до кiсток». Я стала здоровiшою, радiснiшою i вдячнiшою життю, нiж будь-коли ранiше. Я почувалася врiвноваженiшою, впевненiшою i на диво позбавленою тривожностi. Моя творчiсть спалахнула з новою силою, я заново налагодила стосунки з родиною та друзями i, що найважливiше, уперше в життi почувалася комфортно. Я навчилася звертати бiльше уваги на те, що вiдчуваю я, а не на те, «що подумають iншi». Я встановлювала новi особистi кордони i позбувалася потреби догоджати iншим, комусь щось доводити i бути iдеальною. Я почала частiше говорити «нi» замiсть «авжеж» (а потiм почуватися скривдженою i роздратованою). Я почала вiдповiдати: «О, чорт, звiсно, що так!» замiсть «Звучить непогано, але у мене дуже багато роботи» або: «Я зроблю це, коли ________________ (схудну, буду вiльною, краще пiдготуюся)». Крокуючи разом iз Дiаною шляхом до щиросердного життя, я прочитала близько сорока книжок, включно з усiма мемуарами про духовне пробудження, якi потрапляли менi пiд руку. Вони виявилися надзвичайно корисними, але я все ж таки мрiяла про книгу, яка б водночас надихала, вiдкривала джерела сили i слугувала чимось на кшталт путiвника для мандрiвникiв власною душею. Одного дня, коли я розглядала високий i хиткий стiс книжок у себе на тумбочцi, мене осiнило! Я хочу розповiсти про свiй власний досвiд. Я розкажу iсторiю про те, як цинiчна напиндючена вчена стала втiленням стереотипу, який висмiювала все свое доросле життя. Я зiзнаюся у тому, як у середньому вiцi почала одужувати, дбати про здоров’я, вiдкривати творчiсть i емоцiйно шукати духовнiсть, цiлими днями розмiрковуючи над такими речами, як добродiйнiсть, кохання, вдячнiсть, творчiсть, автентичнiсть, i якою невимовно щасливою стала. Я назву це щиросерднiстю. Пригадую також, як подумала: «Перш нiж писати мемуари, потрiбно використати це дослiдження i написати iнструкцiю до щиросердного життя!» До середини 2008 року я наповнила три величезнi коробки записниками, щоденниками i стосами даних. Я присвятила новому дослiдженню незлiченну кiлькiсть годин. У мене було все, що потрiбно, зокрема палке бажання написати книгу, яку ви тримаете в руках. Того фатального листопадового дня, склавши перелiк закономiрностей i усвiдомивши, що досi не жила i не любила вiд щирого серця, я по-справжньому не могла повiрити у власне вiдкриття. Цих аркушiв було замало, щоб переконатися. Я мусила глибоко зазирнути у себе й усвiдомлено обрати вiру… Вiру в себе i намiр жити iншим життям. Чимало сумнiвiв, пролитих слiз, а потiм безлiч радiсних моментiв – ця вiра допомогла менi розгледiти iстину. Тепер я бачу, що сприйняття свого життя i любов до себе – найсмiливiший учинок, на який ми наважуемося. Тепер я бачу, що прагнення до щиросердного життя аж нiяк не нагадуе спроби дiстатися певного пункту призначення. Це наче намагання дiстати зiрку на небi. Насправдi ми нiколи не наблизимося до неi впритул, але знатимемо напевне, що рухаемося у правильному напрямi. Тепер я бачу, що такi дари, як смiливiсть, спiвчуття i взаемини з людьми приносять результат лише тодi, коли в них вправляються. Щодня. Тепер я бачу, що формування одних якостей i вiдмова вiд iнших, котрi з’являються серед десяти орiентирiв, – це не «список завдань». Це не те, що можна виконати або здобути, а потiм викреслити з перелiку. Це праця всього життя. Це праця душi. Якщо йдеться про мене, повiрити – означало прозрiти. Спочатку я повiрила, i тiльки потiм змогла побачити, що ми по-справжньому можемо змiнити себе, своi сiм’i i свое оточення. Нам потрiбно лише знайти смiливiсть жити i кохати всiм серцем. Для мене честь вирушити в цю подорож iз вами! Подяки Найглибша вдячнiсть: Патрицii Броат, Карен Кейзi, Карен Черняев, Кейт Крото, Ейпрiл Даль, Рондi Дiрiнг, Сiду Фаррар, Маргаритi Флорес, Карен Голмс, Чарльзу Кайлi, Поллi Кох, Шону Островскi, Коулу Швайкгардту, Джоанi Шумейкер, Дейву Спону, Дiанi Стормс, Ешлi Тiлл, Сью Тiлл, Елiсон Ванденберг, Йоландi Вiлльяреал, Джо-Лiнн Ворлi, моiм друзям-натхненникам, моiй сiм’i i групi The Lovebombers. Дари недосконалостi Як полюбити себе таким, який ти е Ваш путiвник до повнокровного життя Вступ Щиросердне життя Щиросердним я називаю пiдхiд до життя з точки зору власноi цiнностi. Жити так – означае виховувати в собi смiливiсть, спiвчуття i розвивати стосунки з iншими людьми, щоб прокидатися зранку i думати: «Неважливо, що зроблено, а що нi, я самодостатня людина». І лягати в лiжко вночi з думкою: «Так, я недосконала i вразлива людина, iнколи менi лячно, але це не перешкоджае менi бути також смiливою i гiдною кохання та душевноi близькостi». Подорож Щиросердне життя – це не одноразове рiшення. Це процес. Насправдi я вiрю, що ця подорож тривае все життя. Моя мета – розповiсти про розмаiття шляхiв, що провадять до душевноi злагоди, а також подiлитися тим, чого я навчилася в багатьох людей, що намагаються жити й кохати всiм серцем. Перш нiж вирушити в будь-яку подорож, зокрема i в цю, важливо поговорити про те, що варто взяти iз собою. Що потрiбно для того, аби жити, умiючи цiнувати й любити себе? Як змиритися з власною недосконалiстю? Як розвинути потрiбнi якостi i позбутися тих, що не дозволяють нам крокувати вперед? Вiдповiдi на всi цi питання – смiливiсть, спiвчуття i встановлення зв’язкiв з iншими людьми – ось те знаряддя, яке допоможе нам у мандрiвцi. Якщо ви думаете зараз: «Авжеж, щоб перемогти перфекцiонiзм, потрiбно лише бути супергероем», – я вас розумiю. Смiливiсть, спiвчуття i гармонiйнi стосунки з людьми здаються недосяжними iдеалами. Але насправдi, якщо практикуватися в них щодня, вони стануть неймовiрними дарами у нашому життi. І гарна новина в тому, що саме нашi слабкостi – це те, що спонукае прагнути цих дивовижних якостей. Саме тому, що ми, люди, такi прекраснi у своiй недосконалостi, набуваемо досвiду, щодня практикуючись у самовдосконаленнi. Таким чином, смiливiсть, спiвчуття i гармонiйнi стосунки стають дарами – дарами недосконалостi. Ось про що ви прочитаете далi. У першому роздiлi я поясню, що я довiдалася про смiливiсть, спiвчуття i гармонiйнi стосунки, i чому вони е досконалим знаряддям для усвiдомлення власноi унiкальностi. Довiдавшись, якими iнструментами ми послуговуватимемося в нашiй подорожi, у наступному роздiлi ми перейдемо до сутi справи: кохання, вiдданостi й розумiння власноi цiнностi. Я вiдповiм на деякi найскладнiшi питання зi своеi професiйноi дiяльностi: що таке кохання? чи можна любити когось i зраджувати? чому наша постiйна потреба бути такими, як усi, перешкоджае справжнiй душевнiй близькостi? чи можемо ми любити iнших людей, як-от наших партнерiв i дiтей, бiльше, нiж любимо себе? як ми розумiемо власну цiннiсть i чому так часто намагаемося переконати в ii iснуваннi iнших, замiсть того, щоб самим просто повiрити в неi? Ми стикаемося з перешкодами у кожнiй мандрiвцi, i подорож до щиросердного життя не виняток. У наступному роздiлi ми дослiдимо найбiльшi перешкоди (якi я виявила) до того, аби почати жити й любити всiм серцем, i знайдемо ефективнi стратегii iхнього подолання i формування життевоi стiйкостi. Пiсля цього ми дослiдимо десять дороговказiв до щиросердного життя, щоденне слiдування за якими вкаже напрям нашоi подорожi. Кожному дороговказовi вiдведено окремий роздiл, i цi роздiли проiлюстрованi iсторiями, визначеннями, цитатами й iдеями, що допоможуть зробити вiльний i натхненний вибiр щодо того, як саме нам жити i кохати. Визначальнi моменти Ця книга сповнена концептуальних понять, як-от кохання, еднiсть i автентичнiсть. Менi здаеться, що критично важливо дати визначення цим тонким поняттям, якими жбурляють щодня, але рiдко пояснюють. Я вважаю, що хороше визначення повинно бути доступним i ужитковим. Я намагалася давати визначення так, аби це допомогло нам розiбратися з термiнами i дослiдити iхнi складовi. Коли ми замислюемося над позитивними словами i докопуемося до iхньоi сутi – вчинкiв i досвiду, якi е фундаментом щиросердного життя, то бачимо, як люди розумiють тi концепцii, якi скеровують iхнi вчинки, переконання й емоцii. Наприклад, коли учасники дослiдження розмовляли про концепцiю кохання, я намагалася визначати це поняття так, як розумiли його саме вони. Інколи для цього доводилося винаходити новi визначення (як я зробила з «коханням» i багатьма iншими словами). Переглядаючи вже видану лiтературу, я знаходила визначення, що вловлювали дух переживань учасникiв. Хороший приклад – поняття «гра». Гра – це невiд’емна складова життя у злагодi з собою, i, вивчаючи цю тему, я вiдкрила для себе дивовижне дослiдження доктора Стюарта Брауна[2 - Stuart Brown with Christopher Vaughan, Play: How It Shapes the Brain, Opens the Imagination, and Invigorates the Soul (New York: Penguin Group, 2009).]. Отож замiсть того, щоб формулювати нове визначення, я посилаюся на його працю, оскiльки вона вiддзеркалюе результати мого дослiдження. Я розумiю, що визначення розпалюють контроверсiйнi суперечки i незгоду, але мене це не турбуе. Я за те, щоб радше дискутувати про значення слiв, якi важливi для нас, анiж не обговорювати iх узагалi. Нам потрiбно знайти спiльну мову, яка допоможе досягнути усвiдомлення й розумiння, необхiдних для щиросердного життя у злагодi з собою та свiтом. АКТивацiя На початку 2008 року, коли я лише починала вести блог, я написала про те, як зламалася моя кнопка «активацii». Ви ж знаете про кнопку «активацii», еге ж? Це кнопка, на яку ви покладаете надiю, коли надто виснаженi, аби вкотре прокинутися посеред ночi, витримати ще один перелiт, ще раз кудись зателефонувати або, як завжди, комусь догодити / випнутися зi шкiри / довести власну неперевершенiсть, тодi як вам насправдi хочеться визвiритися на когось або заховатися пiд ковдрою. Кнопка «активацii» – це таемний стимулятор до дiяльностi, коли ми виснаженi i перевантаженi, а нам ще стiльки треба зробити i в нас надто мало часу, щоб подбати про себе. У блозi я пояснила, чому вирiшила не ремонтувати свою кнопку «активацii». Я пообiцяла собi: щоразу, коли вiдчуватиму себе емоцiйно, фiзично або духовно вичерпаною, намагатимусь трохи сповiльнити темп, замiсть того, щоб вдаватися до своiх старих прийомiв – спонукати себе, наказувати собi i терпiти без нарiкань. Якийсь час у мене це виходило, хоча не вистачало моеi кнопки. Менi бракувало пiдтримки, до якоi можна було вдатися, коли я вiдчувала виснаження i духовний занепад. Тож я занурилася у свое дослiдження, шукаючи способу пiдштовхнути себе вперед, але разом з тим щоби цей спосiб краще узгоджувався з принципами щиросердного життя. Можливо, е якийсь кращий метод, анiж зцiплювати зуби i терпiти. І ось що я виявила: чоловiки та жiнки, якi живуть усiм серцем, насправдi також АКТивують себе. Лише роблять це по-iншому. Коли вони вичерпанi i перевантаженi, то: Аналiзують своi думки i вчинки у молитвi, медитацii або просто обмiрковуючи своi намiри; Керуються натхненним бажанням чинити по-новому та по-iншому; Творять i дiють. Зробивши це вiдкриття, я також АКТивую себе по-iншому, i результати просто дивовижнi. Наведу приклад того, що сталося, коли я заблукала в Інтернет-туманi. Замiсть того, щоб працювати, я заколисувала себе, бездумно граючи в iгри у Facebook i копирсаючись у Мережi. Це не було анi вiдпочинком, анi продуктивним проведенням часу – це була просто величезна чорна дiра, яка засмоктувала мiй час та енергiю. Я випробувала свою нову АКТивацiйну кнопку i сказала собi: «Якщо тобi потрiбно пiдзарядитися, а блукання в Інтернетi тебе розважае i розслабляе, тодi роби це. Якщо нi, знайди iнший спосiб вiдпочити. Знайди те, що радше надихае, а не висмоктуе душу. А потiм (останне, але не менш важливе!) встань i зроби це!» Я закрила ноутбук, виголосила коротку молитву, щоб нагадати собi про важливiсть бути поблажливою до себе, i переглянула фiльм, який отримала поштою ще мiсяць тому та навiть не розпакувала. Це було саме те, що потрiбно. Це не був старий метод активацii – пересилювати себе. Я не змушувала себе братися до працi або робити щось корисне. Замiсть цього я усвiдомлено, цiлеспрямовано й обмiрковано робила щось заради вiдновлення. Кожен роздiл-дороговказ мiстить пiдроздiл про АКТивацiю, аби допомогти нам почати розмiрковувати, надихнутися можливiстю вибору i почати дiяти. Я подiлюся з вами своiми АКТивiзацiйними стратегiями i заохочуватиму вас створювати власнi. Цi новi стратегii набагато ефективнiшi, нiж старе «примушування себе». Який внесок я сподiваюся зробити Ця книга наповнена такими важливими поняттями, як спiвчуття до себе, прийняття себе i вдячнiсть. Я не перша висловлююся на цi теми, та я, напевно, не найрозумнiший учений i навiть не найталановитiший письменник. Однак я першою спробую пояснити, як цi якостi, окремо або разом, сприяють щиросердному життю у злагодi з собою та свiтом. І, що навiть важливiше, я точно перша, хто взявся за вивчення цих тем з погляду ученого, який упродовж багатьох рокiв дослiджував сором i страх. Не можу сказати, скiльки разiв я хотiла залишити свое дослiдження сорому. Надзвичайно важко присвячувати свою професiйну дiяльнiсть вивченню предмета, який викликае в людей вiдразу. Кiлька разiв я буквально пiднiмала руки вгору i говорила: «Я здаюся. Це надто складно. Існуе стiльки крутих тем для дослiдження. З мене досить!» Я не обирала сором i страх як теми для дослiдження; це дослiдження само обрало мене. Тепер я розумiю чому. Це була тема, яку я мусила опрацювати – професiйно й особисто, – аби пiдготуватися до дослiдження щиросердностi. Ми можемо розмовляти про смiливiсть, кохання i спiвчуття, аж поки не звучатимемо, як збiрка текстiв для вiтальних листiвок, але доки ми не запрагнемо чесно поговорити про перешкоди, якi заважають нам зробити цi якостi частиною щоденного життя, ми нiколи не змiнимося. Нiколи. Смiливiсть – це звучить чудово. Але ми повиннi говорити про те, чого нам коштуе позбутися залежностi вiд думки iнших, i як це лякае бiльшiсть iз нас. Спiвчуття – це те, чого ми всi жадаемо. Але чи готовi ми прийняти те, що встановлення особистих кордонiв i вмiння говорити «нi» – це невiд’емнi складовi спiвчуття? Чи готовi ми сказати «нi», навiть якщо когось це розчаруе? Душевна близькiсть iз людьми – необхiдна складова щиросердного життя. Але насамперед ми повиннi навчитися прийняти самих себе. Чому ж це так важко? Перш нiж почати писати, я завжди запитую себе: «Чому варто написати цю книгу? Який внесок я сподiваюся зробити?» За iронiею долi, я вважаю, що найважливiший внесок, який я можу зробити у безперервнi дискусii про кохання, душевну близькiсть i цiннiсть особистостi, випливае з мого досвiду дослiдницi сорому. Я взялася за це дослiдження, добре розумiючи, як сором сковуе нас, а нашi потаемнi страхи змушують почуватися наляканими i нiкчемними. І це дозволило менi не тiльки запропонувати певнi iдеi, але й подiлитися стратегiями, здатними змiнити наше життя. Якщо ви хочете дiзнатися, чому ми всi так боiмося, що iншi вiдкриють i побачать нашу справжню сутнiсть, то повиннi зрозумiти силу сорому i страху. Якщо ми не зумiемо протистояти страху «Нiколи не стати таким, як потрiбно» i не боятися запитання «Ким ти себе взагалi вважаеш?», то не зможемо крокувати вперед. У митi вiдчаю i поразок у минулому, коли я застрягала в дослiдженнях сорому, я би дуже хотiла знати те, що знаю зараз. Якби ж я могла повернутися в той час i прошепотiти собi на вухо, то сказала б тодi те, що скажу вам зараз, перед початком нашоi подорожi: «Визнання свого досвiду може бути непростим, але незрiвнянно легшим, анiж провести все життя, втiкаючи вiд минулого. Прийняти власнi вразливi мiсця – це ризиковано, але це не так небезпечно, як вiдмовитися вiд кохання, душевноi близькостi i радостi – досвiду, який робить нас найуразливiшими. Лише тодi, коли ми достатньо вiдважнi, аби дослiджувати темряву, ми виявимо нездоланну силу свiтла». Смiливiсть, спiвчуття i душевна близькiсть – дари недосконалостi Щодня практикуючи смiливiсть, спiвчуття i взаеморозумiння у стосунках, ми усвiдомлюемо власну цiннiсть. Ключове слово – «практика». Теолог Мерi Дейлi пише: «Смiливiсть – це наче риса, звичка, чеснота: ти набуваеш ii, здiйснюючи смiливi вчинки. Це наче вчитися плавати, пiрнаючи у воду. Смiливiсть здобуваеться смiливiстю». Те саме стосуеться спiвчуття i душевноi близькостi. Ми запрошуемо у свое життя спiвчуття, коли спiвчуваемо собi й iншим, i нав’язуемо стосунки з людьми, коли тягнемося до них i знаходимо взаеморозумiння. Перш нiж дати визначення цим концепцiям i розповiсти про те, як вони дiють, я хочу показати вам, як усi вони разом працюють у життi на практицi. Це особиста iсторiя про вiдвагу вiдкритися, про спiвчуття, яке виникае завдяки власному досвiду, i про душевну близькiсть, якi дарують нам вiдчуття власноi цiнностi. Найманий убивця i буря сорому Не так давно директор великоi державноi початковоi школи i президент шкiльноi батькiвсько-вчительськоi органiзацii запросили мене розповiсти батькам учнiв про зв’язок мiж духовною стiйкiстю i наявнiстю власних правил. Я саме збирала iнформацiю про гармонiйне виховання i шкiльну освiту, отож дуже зрадiла пропозицii. Я не уявляла, в яку халепу потрапила. Щойно увiйшовши до актового залу, я вiдчула дивну атмосферу. Батьки виглядали схвильованими. Я спробувала розпитати директорку, але вона лише стенула плечима i пiшла геть. Президент батькiвсько-вчительськоi органiзацii також не мiг сказати нiчого суттевого. Я списала все на власнi нерви i спробувала про це забути. Я ще сидiла в першому ряду, коли директорка почала представляти мене. Для мене це завжди дуже незручна мить. Хтось перераховуе моi досягнення, а я намагаюся приховати нудоту i бажання втекти. Що ж, так мене ще не вiдрекомендовували нiколи в життi. Директорка сказала щось на штиб: «Вам може не сподобатися те, що ви почуете сьогоднi, але нам потрiбно прислухатися заради наших дiтей. Доктор Браун тут, щоб змiнити нашу школу i наше життя! Вона змiнить нас, подобаеться це нам чи нi!» Вона виголошувала це гучним агресивним голосом, i через те виглядала роздратованою. Менi здалося, що я боець, якого представляють перед поединком на «Рестлманii»[3 - «Рестлманiя» (англ. WrestleMania) – головне змагання з театралiзованоi боротьби найвiдомiшого у свiтi промоутера, органiзацii World Wrestling Entertainment (WWE). (Прим. перекл.)]. Бракувало лише музичного супроводу i свiтлових ефектiв. Озираючись назад, я розумiю, що менi потрiбно було вийти на сцену i сказати: «Менi дуже незручно. Я радiю запрошенню, але я тут не для того, щоб когось змiнювати. Я також не хочу, аби ви думали, нiби я намагаюся змiнити вашу школу за одну годину. Що вiдбуваеться?» Але я цього не зробила. Я лише почала говорити у своiй манерi: «Я дослiдниця, але я також мати, яка стикаеться з проблемами у вихованнi…» Гаразд, жереб було кинуто. Цi батьки не сприймали моiх слiв. Натомiсть я вiдчувала, що люди з рядiв неприязно витрiщаються на мене. Один чоловiк, котрий сидiв навпроти мене, схрестив руки на грудях i так зцiпив зуби, що на його шиi набубнявiли вени. Що три-чотири хвилини вiн совався на стiльцi, закочував очi i зiтхав голоснiше, нiж менi будь-коли доводилося чути. Так голосно, що складно навiть назвати це зiтханням. Це скидалося радше на голосне гмикання. І звучало воно так страшно, що люди, якi сидiли поруч, лякалися. Незрозумiло чому, вони все ще не сприймали мене, але саме цей чоловiк зробив вечiр нестерпним для нас усiх. Як досвiдчений викладач i керiвник я знаю, як поводитися у подiбних ситуацiях, i зазвичай роблю це завиграшки. Коли хтось зривае лекцiю, у вас два виходи: iгнорувати цю людину або оголосити перерву i з’ясувати з нею стосунки вiч-на-вiч. Але дивна поведiнка чоловiка вибила мене з колii, i я зробила найгiрше з можливого – спробувала його вразити. Я почала говорити голоснiше i натхненнiше. Цитувала страхiтливу статистику, здатну налякати навiть найсмiливiших батькiв. Я зрадила своi принципи, манiпулюючи сентенцiями на кшталт: «Слухайтесь мене, iнакше вашi дiти вилетять зi школи, подорожуватимуть автостопом, вживатимуть наркотики i бiгатимуть вулицями з ножем». Жодноi реакцii. Жодноi. Нiхто навiть не кивнув головою, не всмiхнувся злегка i не виявив згоди якось по-iншому. Я лише налякала до смертi двiстi п’ятдесят уже й без того роздратованих батькiв. Це була катастрофа. Спроби спiвпрацювати або завоювати когось на штиб того чоловiка – це завжди помилка, тому що це означае продати своi принципи заради схвалення. Ви перестаете вiрити у свою цiннiсть i починаете плазувати перед iншими. І, Боже мiй, саме це я робила. Завершивши виступати, я схопила своi речi i помчала до автомобiля. Виiжджаючи з паркувального майданчика, я вiдчувала, що мое обличчя палахкотить. Я почувала себе нiкчемною, i мое серце стугонiло. Хоч i намагалася не прокручувати в головi свою божевiльну промову, але не могла припинити думати про неi. На мене насувалася буря сорому. Коли мене зусiбiч хльоскають вiтри сорому, я втрачаю здатнiсть аналiзувати або згадувати щось позитивне. І вiдразу почала себе картати: «Боже, я така нiкчема. Чому ж я так вчинила?» Найвагомiший результат роботи, яку я провела (дослiдження i працi над собою), – це те, що тепер я вмiю розпiзнавати сором. По-перше, менi знайомi його фiзичнi симптоми – сухiсть у ротi, ефект сповiльнення часу, тунельне звуження поля зору, розпашiле обличчя, посилене серцебиття. Я знаю, що постiйне прокручування болiсноi iсторii в головi – це застережливий знак. Я також знаю, що, коли це трапляеться, найкращий вихiд здаеться абсолютно нелогiчним: набратися смiливостi та вiдкритися! Ми повиннi визнавати своi помилки й дiлитися ними з тими, хто заслужив про них чути, з кимось, на кого можна покластися, очiкуючи спiвчутливого вiдгуку. Нам потрiбнi смiливiсть, спiвчуття i довiра. Що швидше, то краще. Сором не любить, коли ви розповiдаете iншим, що сталося. Вiн ненавидить, коли його обгортають словами, вiн не виживае, коли ним дiляться. Сором обожнюе таемнiсть. Найнебезпечнiша поведiнка пiсля ганебного досвiду – приховати або поховати на днi душi свою iсторiю. Коли ми приховуемо те, що трапилося, сором метастазуе. Пригадую, як я сказала вголос: «Менi потрiбно з кимось порозмовляти НЕГАЙНО. Смiливiше, Брене!» Але коли йдеться про спiвчуття i товариськi стосунки, виникае заковика: ми не можемо звернутися до будь-кого. Це не так просто. У мене чимало хороших друзiв, але серед них лише кiлька, якi спiвчувають, коли мене поглинае морок сорому. Якщо ми дiлимося своею ганьбою з невiдповiдною людиною, вона може стати ще одним уламком, затягнутим у буревiй сорому. У такiй ситуацii нам потрiбнi надiйнi люди – хтось, хто подiбний до дерева з мiцним корiнням. І ми точно повиннi уникати людей, серед яких: 1. Подруга, котра вислухае вашу розповiдь i зрозумiе, як вам було соромно. Вона скрушно зiтхне i пiдтвердить, що вам дiсталося на горiхи. Запануе нiякова тиша. А потiм вам доведеться ii заспокоювати. 2. Друг, який вiдповiдае спiвчутливо («Менi так тебе шкода»), замiсть того, щоб спiвпереживати («Я зрозумiв, спiвчуваю, зi мною теж таке траплялося»). Хочете побачити смертоносний циклон сорому, ляпнiть щось на штиб: «Ох, бiдолашка». Або ж неймовiрно пасивно-агресивне: «Бог тобi на помiч». 3. Друг, який вважае вас утiленням усiх чеснот. Вiн не може допомогти, бо надто розчарований вашою недосконалiстю. Ви пiдвели його. 4. Друг, який так боiться слабкостей, що починае картати вас: «Як ти могла дозволити цьому статися? Про що ти тiльки думала?» Або шукае винного: «Хто вiн такий? Ми надеремо йому дупу!» 5. Друг, який понад усе хоче вiрити в краще, i через власний дискомфорт вiдмовляеться визнавати, що ви насправдi могли поводитися божевiльно i робити жахливi вчинки: «Ти перебiльшуеш. Це не було аж так погано. Ти надзвичайна. Ти досконала. Усi тебе люблять». 6. Друг, який плутае довiру в стосунках з нагодою перевершити вас: «Це дурниця! Послухай, що одного разу сталося зi мною». Звiсно, всi ми буваемо «такими друзями», особливо, якщо хтось розповiдае нам про ситуацiю, опинившись у якiй, ми б самi пекли ракiв вiд сорому. Ми лише люди, недосконалi та вразливi. Важко спiвчувати, якщо ми самi не впевненi у власнiй самодостатностi, або коли нам бракуе почуття гiдностi. Коли нам потрiбне спiвчуття, ми шукаемо когось, хто твердо стоiть на ногах, хто може виявити гнучкiсть, i, найважливiше, нам потрiбна людина, яка цiнуе нас за нашi сильнi сторони i душевне сум’яття. Ми мусимо вшанувати свою душевну боротьбу, подiлившись нею з кимось, хто заробив право почути про неi. Шукаючи спiвчуття, ми шукаемо пiдтримки потрiбноi людини в потрiбний час у потрiбнiй справi. Я зателефонувала своiй сестрi. Уперше пiсля свого духовного пробудження у 2007 роцi, опинившись у вирi сорому, я звернулася за пiдтримкою до однiеi зi своiх сестер та брата. Я на чотири роки старша за свого брата i на вiсiм рокiв старша за сестер (вони близнючки). До 2007 року я грала роль старшоi, iдеальноi (тобто сувороi, зверхньоi i критичноi) сестри. Ешлi повелася неймовiрно. Вона вислухала мене i виявила спiвчутливу пiдтримку. Їй не забракло смiливостi, аби побороти власну невпевненiсть i сум’яття, тому вона була здатна зрозумiти, що я вiдчувала. Вона говорила зi мною щиро i спiвчутливо: «О, Господи! Це так важко. Я теж вiдчувала те саме. Ненавиджу це вiдчуття!» Можливо, це не те, що хотiв би почути хтось iнший, але це саме те, що потрiбно було менi. Хоч як мене штормило, вона встояла на ногах i не пiддалася моему настрою. Також вона не була суворою, не засуджувала i не звинувачувала мене. Не намагалася привести мене до тями або пiдбадьорити; вона просто слухала i виявила достатньо смiливостi, аби розповiсти менi про власнi слабкостi. Я вiдчувала себе абсолютно беззахисною i водночас розумiла, що мене беззастережно люблять i приймають такою, яка я е (це для мене i е ознакою спiвчуття). Повiрте у те, що я кажу: сором i страх не терплять, коли такий потужний зв’язок виникае мiж людьми. Саме тому смiливiсть, спiвчуття i душевна близькiсть з iншими – це знаряддя, потрiбнi нам у подорожi до щиросердного життя. Навiть бiльше, моя готовнiсть дозволити небайдужiй для мене людинi дiзнатися про мою недосконалiсть сприяла змiцненню наших стосункiв, якi тривають i досi, – ось чому я називаю смiливiсть, спiвчуття i душевну близькiсть дарами недосконалостi. Наважившись бути недосконалими i справжнiми, ми отримуемо цi дари. Невеличка пiслямова до цiеi iсторii: приблизно через тиждень пiсля того недолугого виступу перед батьками я дiзналася, що в школi виникла серйозна проблема: батьки цiлий день перебували у закладi i втручалися в органiзацiю навчального процесу. Не повiдомивши мене, директор i голова батькiвсько-вчительськоi органiзацii зобов’язали всiх батькiв вiдвiдати мою лекцiю. Вони сказали iм, що я приiжджаю, щоб розповiсти, чому потрiбно припинити ширяти над своiми дiтьми. Іншими словами, я мала стати найманцем, що зупинить батькiв, котрi надто опiкуються своiми дiтьми. Недобре. Можливо, я не прихильниця батькiвського втручання в навчальний процес, але я також не найманий убивця. Іронiя в тому, що я й гадки не мала про проблему, отож жодним словом не згадала про неi. Пам’ятаючи цю iсторiю, пильнiше розгляньмо кожне з понять щиросердностi i те, як вони взаемодiють мiж собою. Смiливiсть Смiливiсть мае вагоме значення в моему життi. Здаеться, я або вимолюю ii, вiдчуваючи вдячнiсть за те, що знаходжу ii дещицю, цiную ii в iнших людях, або ж дослiджую. Гадаю, це не робить мене особливою. Усi хочуть бути хоробрими. Розпитавши багатьох людей про iхне життя – про слабкостi та боротьбу з ними, – я зрозумiла, що смiливiсть – це одна з найважливiших рис, яка об’еднуе людей, що живуть щиросердним життям. Ідеться не про будь-яку смiливiсть. Я виявила, що щирiсть вимагае пересiчноi смiливостi. Ось що я маю на увазi… Корiнь слова courage («смiливiсть») – cor, що в перекладi з латини означае «серце». Первинно значення слова «смiливiсть» було зовсiм iншим, нiж нинi. Спочатку це слово означало «вiдверто говорити все, що лежить на серцi». З часом значення змiнилося, i сьогоднi смiливiсть е радше синонiмом героiзму. Героiзм – це важливо, i ми, безсумнiвно, потребуемо героiв. Але я вважаю, ми випустили з уваги, що чесно й вiдкрито говорити про те, ким ми е, про те, що вiдчуваемо, i про те, що вiдбуваеться з нами (хороше й погане), – це i е визначення смiливостi. Героi часто ризикують власним життям. А пересiчна смiливiсть означае ризикнути нашою вразливiстю. У нинiшньому свiтi це радше незвичне явище[4 - Я не впевнена, коли саме вперше з’явився термiн «пересiчна смiливiсть», але я знайшла його у статтi про жiнок та дiвчат дослiдницi Еннi Роджерс.]. Придивившись уважнiше, ми побачимо смiливiсть щодня. Ми спостерiгаемо ii, коли люди звертаються по допомогу, як я звернулася до Ешлi. Я бачу ii в аудиторii, коли студент пiднiмае руку i говорить: «Я зовсiм заплутався. Я гадки не маю, про що ви говорите». Чи свiдомi ви того, яку надзвичайну смiливiсть потрiбно виявити, зiзнаючись «Я не розумiю», коли ви впевненi, що зрозумiли всi довкола? Звiсно, за дванадцять з гаком рокiв викладацькоi працi я помiтила, що, якщо одна людина наважилася сказати «Ви збили мене з пантелику», це означае, що принаймнi десять студентiв вiдчувають те саме. Вони, можливо, не мають вiдваги зiзнатися, але, напевно, зрадiють, що комусь iншому смiливостi не забракло. Моя донька Еллен продемонструвала менi смiливiсть, коли зателефонувала з нудноi вечiрки о пiв на одинадцяту вечора i сказала: «Мамо, можеш мене звiдси забрати?» Коли я приiхала, вона сiла в автомобiль i промовила: «Пробач. Менi забракло сили духу. Захотiлося додому. Було так важко. Усi позасинали, i менi довелося зайти в кiмнату матерi Лiббi i розбудити ii». Я пригальмувала, вийшла з автомобiля i пересiла на задне сидiння поруч iз Еллен. Присунулася до неi i притулила свое дiвча до себе. Я сказала: «Еллен, я вважаю, що просити те, що потрiбно, – це один iз найсмiливiших учинкiв у життi. Я достатньо натерпiлася на кiлькох по-справжньому жалюгiдних пiжамних вечiрках, тому що надто боялася попроситися додому. Я пишаюся тобою». Наступного ранку пiд час снiданку Еллен сказала: «Я подумала над тим, що ти говорила. Можна я знову стану смiливою i ще раз попрошу тебе про дещо?» Я всмiхнулася. «Наступними вихiдними запланована чергова пiжамна вечiрка. Ти не могла би забрати мене увечерi? Я просто не готова залишатися надовго». Це смiливiсть. Та, яку бiльшiсть iз нас могли б виявляти частiше. Я також знаходжу смiливiсть у собi, коли наважуюся ризикнути i розчаруватися. Упродовж багатьох рокiв, якщо я справдi дуже чогось хотiла – виступу на певнiй конференцii, пiдвищення зарплатнi або iнтерв’ю на радiостанцii – я вдавала, що мене це не особливо цiкавить. Коли друг або спiвробiтник запитував: «Ти схвильована через це iнтерв’ю на телебаченнi?», – я стенала плечима i вiдповiдала: «Не впевнена. Це ж нiчого особливого». Звiсно, насправдi я молилася за те, аби бажане здiйснилося. Лише кiлька рокiв тому я зрозумiла, що вдавання байдужостi, коли тебе щось хвилюе, не применшуе болю, якщо бажане не вiдбулося. Однак подiбна поведiнка притлумлюе радiсть, якщо надii справджуються. Це також створюе пустку навколо тебе. Якщо ти применшуеш важливiсть чогось, твоi друзi навряд чи зателефонують, щоб сказати: «Менi шкода, що нiчого не вийшло. Я знаю, як ти цього прагнула». Тепер, коли хтось запитуе мене про плани на майбутне, здiйснення яких я дуже прагну, я радше вiдважуся сказати: «Я так хвилююся, чи вдасться. Я намагаюся залишатися реалiсткою, але дуже сподiваюся, що це трапиться». Тодi, якщо не вийде, можна звернутися за пiдтримкою до друга i сказати: «Пригадуеш подiю, про яку я розповiдала тобi? Нiчого не вийшло, i я така розчарована». Нещодавно я побачила ще один приклад пересiчноi смiливостi – в дитячому садочку, до якого ходить мiй син Чарлi. Батькiв запросили на музичне свято, яке пiдготували дiти. Вам це знайоме – двадцять п’ять дiтлахiв, що спiвають для п’ятдесятьох з гаком батькiв, бабусь та дiдусiв, братикiв та сестричок у залi перед об’ективами тридцяти дев’яти фотоапаратiв. Батьки тримають апарати над головою i хаотично роблять знiмки, проштовхуючись ближче до сцени, аби показати дiтям, що вони е i прийшли вчасно. На додачу до цiеi штовханини в залi одна трирiчна дiвчинка, новенька в класi, прорюмсала всю виставу, тому що не побачила мами зi сцени. Виявилося, що матуся застрягла в дорожньому заторi i не встигла на виступ доньки. Коли вона нарештi приiхала, я саме сидiла навпочiпки бiля дверей класу, прощаючись iз Чарлi. Дивлячись знизу вгору, я побачила, як мати дiвчинки увiрвалася в кiмнату i почала гарячково шукати очима доньку. Я саме хотiла пiдвестися i показати жiнцi малу, яку втiшала вихователька, як iнша матуся проминула нас, поглянула на схвильовану жiнку, похитала головою i закотила очi. Я пiдвелася, глибоко вдихнула i спробувала вгамувати ту частину себе, якiй кортiло погнатися за зарозумiлою матусею, що закочуе очi, i надерти ii завжди пунктуальну дупу. Але двi iншi мами пiдiйшли до жiнки, що ось-ось готова була розплакатися, i всмiхнулися iй. Одна з них поклала iй на плече руку i сказала: «З усiма таке траплялося. Я прогавила останнiй виступ. Не просто запiзнилася. Цiлком забула». Я побачила, як обличчя тiеi жiнки злагiднiло, i вона витерла сльози. Інша матуся поглянула на неi i зiзналася: «А мiй син був единим, хто не мав на собi пiжами у Пiжамний день[5 - Благодiйний захiд у школах на пiдтримку дiтей, що хворiють на рак та iншi важкi хвороби, якi вимагають тривалого перебування в медичних закладах. (Прим. перекл.)]. Вiн досi говорить менi, що це був найгiрший день у його життi. Усе буде добре. Ми всi в однiй упряжi». Коли жiнка пiдiйшла до своеi доньки, яку все ще заспокоювала вихователька, вона виглядала спокiйною. Це допомогло iй, коли донька з усiх нiг кинулася до неi. Матерi, якi пiдiйшли, щоб подiлитися своiм власним досвiдом помилок, виявили смiливiсть. Вони знайшли час, аби зупинитися i сказати: «Ось що сталося зi мною. Ти не одна така». Вони не мусили затримуватися i дiлитися своiм досвiдом; а могли завиграшки приеднатися до параду iдеальних батькiв i промарширувати повз неi. Як показують цi iсторii, смiливiсть спричиняе ланцюгову реакцiю. Щоразу, коли ми чинимо смiливо, ми робимо всiх довкола нас трiшки кращими, а свiт – дещо смiливiшим. А нашому свiтовi не завадить стати трохи добрiшим i хоробрiшим. Спiвчуття Готуючись написати книгу про сором, я читала про спiвчуття все, що лише знаходила. І нарештi вiднайшла те, що пов’язувало iсторii, почутi пiд час опитувань, у працi американськоi буддистки Пеми Чодрон. У своiй книзi «Мiсця, якi лякають тебе» (The Places That Scare You) Чодрон пише: «Спiвчуваючи, ми, можливо, боiмося власного болю. Спiвчуття – це вiдважний чин, який вимагае вмiння розслаблятися i дозволяти собi поволi наближатися до того, що нас лякае»[6 - Pema Ch?dr?n, The Places That Scare You: A Guide to Fearlessness in Difficult Times (Boston: Shambhala Publications, 2001).]. У визначеннi Чодрон менi найбiльше подобаеться ii чеснiсть щодо того, якими вразливими нас робить спiвчуття. Якщо ми придивимося уважнiше до походження слова «спiвчуття» (так, як ми робили зi словом «смiливiсть»), то зрозумiемо, чому спiвчуття зазвичай не е першою реакцiею на страждання. Слово «спiвчуття» буквально означае «переживати з кимось». Не думаю, що спiвчуття – це наша iнстинктивна реакцiя. Гадаю, наша перша реакцiя на бiль – власний або чужий – це самозахист. Ми захищаемо себе, вишукуючи, кого або що можна звинуватити. А iнколи виправдовуемо себе, засуджуючи iнших або прагнучи негайно виправити ситуацiю. Чодрон пише про нашу схильнiсть до самозахисту i радить бути чесними й поблажливими до себе, навiть коли нам кортить замкнутися в собi: «Плекаючи спiвчутливiсть, ми охоплюемо свiй досвiд у всiй його повнотi – нашi страждання, спiвпереживання, а також жорстокiсть i страх. Так i повинно бути. Спiвчуття – це не взаемини мiж цiлителем i зраненим. Це стосунки рiвних. Лише пiзнавши власний морок, ми здатнi зрозумiти морок iнших. Спiвчуття стае справжнiм, коли ми визнаемо нашу спiльну людську сутнiсть»[7 - Там само.]. У моiй iсторii Ешлi наважилася зануритися у морок разом зi мною. Не для того, щоб допомогти менi або виправити щось. Вона просто була поруч, як рiвна, тримаючи мене за руку, поки я блукала у нетрях власних почуттiв. Особистi кордони i спiвчуття Один iз найбiльших (i найменш обговорюваних) бар’ерiв на шляху до спiвчуття – це страх встановлювати особистi кордони i нагадувати людям про вiдповiдальнiсть за iхне дотримання. Я знаю, це звучить дивно, але вважаю, що розумiння взаемозв’язку мiж особистими кордонами, вiдповiдальнiстю, прийняттям i спiвчуттям зробило мене добрiшою людиною. До духовного пробудження я була приемнiшою особою, проте лише зовнi – засуджувала iнших, обурювалася, кипiла вiд злостi, але тримала почуття у собi. Нинi, гадаю, я стала спiвчутливiшою, менш схильною засуджувати iнших й обурюватися i значно серйознiше ставлюся до особистих кордонiв. Гадки не маю, як ця комбiнацiя виглядае для iнших, але особисто менi вона надае сили. До цього дослiдження я чимало знала про кожну з цих властивостей, але не розумiла, як вони взаемодiють. Пiд час опитувань учасникiв мене збило з пантелику усвiдомлення, що чимало людей, здатних на справжне спiвчуття, – це люди, якi чiтко встановлюють особистi кордони. Мене це приголомшило. Ось що я дiзналася: суть спiвчуття – це насправдi прийняття. Що повнiше ми приймаемо себе та iнших, то спiвчутливiшими стаемо. Авжеж, непросто ставитися з розумiнням до людей, коли вони кривдять i використовують нас або не зважають на нашi почуття. Це дослiдження допомогло менi усвiдомити, що, коли насправдi хочемо навчитися спiвчувати, ми повиннi почати встановлювати власнi кордони i пояснити людям, що вони вiдповiдають за свою поведiнку. Ми живемо в культурi звинувачення – хочемо знати винних i те, як вони вiдповiдатимуть за це. В особистих, суспiльних та полiтичних сферах ми часто кричимо i тицяемо пальцем у винуватцiв, але зрiдка вимагаемо вiд людей вiдповiдальностi. Бо як це зробити? Просторiкування й обурення так нас виснажують, що вже не залишаеться сил на те, аби обмiркувати розумне розв’язання проблеми i втiлити його в життя. Це стосуеться як влади у Вашингтонi i фондовоi бiржi на Уолл-стрит, так i навчальних закладiв та наших осель – гадаю, саме оцей обурено-звинувачувальний, а потiм надто втомлений i лiнивий, щоб довести справу до кiнця, спосiб мислення став причиною того, що ми уповнi вiддаемося праведному гнiву i майже не залишаемо мiсця для спiвчуття. Хiба не було би краще, якби ми стали добрiшими, але наполегливiшими? Як змiнилося би наше життя, якби в ньому було менше лютi i бiльше вiдповiдальностi? Як виглядали би нашi взаемини на роботi i вдома, якби ми менше звинувачували iнших i мали би бiльше поваги до особистих кордонiв? Нещодавно мене запросили до розмови з групою корпоративних лiдерiв, якi намагалися провести у своiй компанii складну реорганiзацiю. Один iз менеджерiв проекту сказав, що, послухавши мiй виступ про небезпеку зловживання вiдчуттям сорому як iнструментом управлiння, вiн почав непокоiтися через те, що шпетив членiв своеi команди. Вiн розповiв менi, що, коли вiдчувае справжне розчарування, завжди вишукуе винних i критикуе iхню роботу на загальних зборах персоналу. Вiн пояснив: «Я такий роздратований. У мене е двое пiдлеглих, якi просто не слухають. Я пояснюю iм усi деталi проекту, перевiряю, чи вони зрозумiли, а вони все одно роблять iнакше. У мене немае вибору. Я вiдчуваю, що мене загнали в глухий кут, i злюся, отож починаю лаяти iх у присутностi iнших спiвробiтникiв». Коли я запитала його, яку вiдповiдальнiсть понесли цi двое пiдлеглих за те, що не дотримувалися вказiвок, вiн вiдповiв: «Що ви маете на увазi пiд вiдповiдальнiстю?» Я пояснила: «Пiсля того як ви переконалися, що вони правильно зрозумiли вашi завдання i поставленi перед ними цiлi, як ви пояснюете iм наслiдки того, що вони не дiятимуть вiдповiдно до плану або не виконають завдань?» Вiн сказав: «Я не розмовляю про наслiдки. Вони ж знають, що мусять виконувати вказiвки». Тодi я навела йому приклад: «Гаразд. А що би сталося, якби ви сказали, що наступного разу, коли вони iгноруватимуть вказiвки, ви винесете iм догану або зробите офiцiйне попередження, а якщо ситуацiя повториться, вони втратять роботу?» Вiн похитав головою i сказав: «О, нi. Це доволi серйозно. Менi б тодi довелося залучити людей iз вiддiлу управлiння персоналом. Це справжнiй клопiт». Установлення кордонiв i вiдповiдальнiсть людей за вчинки – це бiльша праця, нiж докори i звинувачення. Але це значно ефективнiший метод. Звинувачення i докори без вiдповiдальностi отруюють стосунки пар, родин, органiзацiй або громад. По-перше, коли ми починаемо когось критикувати i звинувачувати, то переводимо увагу вiд об’екта критики на свою власну поведiнку. Щойно бос закiнчуе шпетити i принижувати своiх пiдлеглих на очах у iхнiх колег, усi починають обурюватися його власною поведiнкою. Окрiм того, якщо ми не пильнуемо за тим, щоб кожен вчинок мав певнi наслiдки, люди призвичаюються нехтувати нашими проханнями, навiть якщо вони подiбнi на погрози чи ультиматуми. Якщо ми просимо дiтей не жбурляти одяг на пiдлогу, а вони знають, що единим покаранням за непослух буде кiлька хвилин нарiкань, iм починае здаватися, що це не так уже й важливо для нас. Нам важко зрозумiти, що можна водночас спiвчувати людям, приймати iх такими, якi вони е, i вимагати вiд них вiдповiдальностi за iхнi вчинки. Однак це можливо i, якщо чесно, найправильнiше. Ми можемо дорiкнути людинi за ii поведiнку або звiльнити когось, «завалити» студента на iспитi або покарати дитину, не лаючи i не принижуючи iх. Головне – оцiнювати людей не за iхньою поведiнкою, не за тим, якими вони е, а за тим, що вони роблять (я розповiм про це бiльше у наступному роздiлi). Також важливо розумiти, що нам не уникнути певного дискомфорту, який плiч-о-плiч крокуе зi спiвчуттям i встановленням особистих кордонiв. Ми мусимо припинити вмовляти себе, що ненавидимо когось або що людина заслужила на бiль, який вiдчувае, аби нам було легше закликати ii до вiдповiдальностi. Адже саме тут починаються проблеми. Коли ми переконуемо себе, що нам хтось не подобаеться, щоб нам легше було його карати, ми розпочинаемо нескiнченне жонглювання взаемними звинуваченнями. Якщо нам не вдаеться встановити особистi кордони i закликати людей до вiдповiдальностi, ми вiдчуваемо, що нас використали i поставилися до нас погано. Ось чому ми iнколи нападаемо на саму людину, а це болить ii значно бiльше, нiж критика поведiнки або певних дiй. Ми повиннi зрозумiти заради самих себе, як небезпечно для наших стосункiв i нашого особистого добробуту загрузнути в трясовинi сорому i провини, або палати праведним, на нашу думку, гнiвом. Неможливо спiвчувати i водночас обурюватися. Якщо ми збираемося виховати в собi прийняття i спiвчуття, нам потрiбнi кордони i вiдповiдальнiсть. Взаеморозумiння Взаеморозумiнням я називаю енергетику, що iснуе мiж людьми, коли вони вiдчувають, що iх бачать, чують i цiнують; коли вони можуть давати й отримувати без осуду; коли вони черпають зi стосункiв життеву силу. Ми з Ешлi вiдчули себе дуже близькими пiсля тiеi iсторii. Я зрозумiла, що мене побачили, почули i поцiнували. Хоч як було лячно, але я наважилася звернутися по пiдтримку i допомогу. І ми обидвi вiдчули себе сильнiшими i цiлiснiшими. За кiлька тижнiв пiсля розмови Ешлi зiзналася: «Менi бракуе слiв сказати, як я радiю, що ти зателефонувала менi тодi. Було корисно дiзнатися, що я не едина людина, яка потрапляе в такi халепи. І я втiшена, що можу тобi допомогти i що ти менi довiряеш». Вiдкритiсть породжуе вiдкритiсть у вiдповiдь. Рiч у тiм, що ми створенi для стосункiв з iншими. Це закладено бiологiчно. Ми потребуемо цього з моменту народження для фiзичного, розумового i духовного розвитку. Десятилiття тому iдею, що «ми створенi для стосункiв з iншими» могли назвати сентиментальною або новомодною. Нинi ми знаемо, що потреба в соцiальних зв’язках – це не лише здогад чи iнтуiтивне вiдчуття. Це доведений наукою факт. Якщо бути точним, нейронаукою[8 - Нейронаука – комплекс наукових дисциплiн, якi вивчають нервову систему на рiзних рiвнях – вiд молекулярного до рiвня цiлого органiзму. (Прим. перекл.)]. У книжцi «Соцiальний iнтелект: нова наука людських взаемин» (Social Intelligence: The New Science of Human Relationships) Денiел Гоулмен дослiджуе, як останнi вiдкриття в медицинi i нейронауцi пiдтверджують, що ми створенi для взаемин з iншими людьми, i що нашi стосунки формують нашу бiологiю, так само як i досвiд. Гоулмен пише: «Навiть буденнi зустрiчi дiють як регулятори мозку, викликаючи емоцii, деякi з яких бажанi, iншi – нi. Що бiльше ми прив’язанi до кого-небудь емоцiйно, то потужнiшою е взаемодiя»[9 - Daniel Goleman, Social Intelligence: The New Science of Human Relationships (New York: Random House / Bantam Dell, 2006).]. Дивовижним – хоча, можливо, i не дивним – е те, що цей взаемозв’язок, який ми вiдчуваемо у вiдносинах з iншими людьми, впливае на розвиток i функцiонування нашого мозку. Через вроджену потребу у взаемозв’язках брак спiлкування мае вiдчутнi i небезпечнi наслiдки. Інколи нам лише здаеться, що ми ii маемо. Розвиток технологiй, наприклад, створюе фальшиве враження близькостi, якоi насправдi нема, – принаймнi вона не та, якоi ми потребуемо. У нашому схибленому на технологiях свiтi ми плутаемо товариськiсть i взаеморозумiння. Те, що ви «на зв’язку», не означае, що вас бачать i чують. Насправдi надмiр комунiкативностi може означати, що ми гайнуемо бiльше часу у Facebook, анiж спiлкуемося вiч-на-вiч з людьми, якi по-справжньому важливi для нас. Заходячи до ресторану, я безлiч разiв бачила, як батьки розмовляють по мобiльному, тодi як iхнi дiти пишуть повiдомлення або грають у вiдеоiгри. Навiщо взагалi сидiти разом? Коли ми розмiрковуемо над визначенням душевноi близькостi у стосунках i над тим, як легко переплутати технологii з живим спiлкуванням, нам потрiбно також подумати, як розвiнчати мiф про самодостатнiсть. Одна з найбiльших перешкод на шляху до близькостi – це велике значення, яке ми надаемо самодостатностi. Невiдь чому ми поставили знак рiвностi мiж успiхом i вiдсутнiстю потреби в iнших. Багато хто з нас готовий простягнути руку допомоги iншим, але самi ми не наважуемося попросити про допомогу, коли вона нам потрiбна. Ми наче подiлили свiт на «тих, хто пропонуе допомогу» i «тих, хто допомоги потребуе». Правда полягае у тому, що ми належимо до обох категорiй водночас. Вiд чоловiкiв i жiнок, якi живуть щиросердним життям, я чимало дiзналася про те, як давати i приймати, але немае нiчого важливiшого за це: Поки ми не навчимося приймати вiд щирого серця, не зможемо навчитися давати вiд щирого серця. Поки ми засуджуемо себе за те, що погоджуемося на допомогу, ми, свiдомо чи несвiдомо, засуджуемо тих, кому допомагаемо. Упродовж багатьох рокiв я вважала важливою свою допомогу родинi. Я допомагала у кризових ситуацiях, позичала грошi або дораджувала. Я завжди з радiстю допомагала iншим, але нiколи б не зателефонувала братовi або однiй iз сестер, аби попросити допомоги, особливо пiд час буревiю сорому. Якби хтось саме тодi закинув менi, що я засуджую людей, яким допомагаю, я б затято заперечувала. Але тепер я розумiю, що, нiколи не просячи допомоги i повсякчас пропонуючи ii, я пiдвищувала власну самооцiнку. На момент зриву я потребувала допомоги. Менi необхiдна була пiдтримка, дружня рука i порада. На щастя, я наважилася звернутися по допомогу до молодшого брата i сестер, i це цiлковито змiнило нашi родиннi стосунки. Я отримала дозвiл «розклеюватися» i бути недосконалою, а вони змогли подiлитися зi мною своею силою i неймовiрною мудрiстю. Якщо стосунки – це енергiя, яка струменiе мiж людьми, ми повиннi пам’ятати, що вона мае текти у двох напрямках. Шлях до щиросердного життя – це не дорога найменшого опору. Це дорога свiдомостi й вiдповiдального вибору. І, якщо чесно, у певному розумiннi це альтернативна культура. Готовнiсть дiлитися своiм досвiдом, вiдчувати бiль iнших i пiдтримувати зв’язок iз ними у цьому роз’еднаному свiтi – це не те, чого можна досягти мимохiдь. Виховувати у собi смiливiсть, спiвчуття i плекати стосунки з людьми означае дивитися на життя та людей довкола i казати: «Я тут, iз вами, усiею душею». У пошуках сили кохання, душевноi близькостi й самодостатностi Кохання – це найважливiше почуття у нашому життi, це пристрасть, за яку ми готовi битися або загинути, але, попри це, ми не вважаемо за потрiбне замислюватися над дефiнiцiями. Без визначень ми навiть не можемо безпосередньо говорити або думати про нього.     Дiана Акерман Кохання i душевна близькiсть – невiд’емна складова людського життя. Коли я проводила iнтерв’ю, то зрозумiла, що жiнок i чоловiкiв, якi вiдчувають глибоке почуття кохання i душевноi близькостi, вiд тих, хто цього лише прагне, вiддiляе лише одне-едине. Це одне-едине – вiра у власну цiннiсть. Усе просто i складно водночас: якщо ми хочемо уповнi вiдчувати кохання i близькiсть, то повиннi вiрити, що гiднi любовi i взаеморозумiння. Коли ми зможемо забути, що думають про нас iншi люди, i прийняти свое життя, ми вiднайдемо власну цiннiсть – почуття, що ми самодостатнi такi, якими е, i заслуговуемо на кохання та душевну близькiсть. Якщо ж ми марнуемо життя, намагаючись вiддалитися вiд усього, що не вписуеться в наше уявлення про те, якими ми мали би бути, то не вчимося на помилках, а метушимося, доводячи власну спроможнiсть, постiйно щось вдаючи, вдосконалюючись, догоджаючи комусь i переконуючи iнших у своiй цiнностi. Наше вiдчуття самодостатностi – критично важлива складова досягнення кохання i душевноi близькостi – живе всерединi нас. Найвагомiший виклик для бiльшостi з нас – це повiрити в те, що ми гiднi цього зараз, у цю мить. Гiднi без жодних передумов. Так, багато хто з нас усвiдомлено склав довгий перелiк передумов для кохання / несвiдомо повiрив у нього / дозволив себе переконати в його iстинностi: • Я буду гiдною кохання, коли схудну на десять кiлограмiв. • Я стану гiдною кохання, якщо завагiтнiю. • Я стану гiдною людиною, якщо зможу позбутися алкогольноi залежностi. • Я стану гiдною людиною, якщо всi вважатимуть мене хорошим батьком. • Я стану гiдною людиною, коли зможу заробляти на життя творчiстю. • Я стану гiдною людиною, якщо врятую свiй шлюб. • Я стану гiдною людиною, якщо знайду чоловiка чи дружину. • Я стану гiдною людиною, якщо батьки нарештi схвалять мiй життевий вибiр. • Я стану гiдною кохання, якщо вiн зателефонуе менi i запросить на побачення. • Я стану гiдною людиною, якщо зможу виконати всi поставленi завдання i виглядатиму так, нiби зробив це завиграшки. Ось що е справжньою суттю життя у злагодi з собою – ви вже гiднi. Жодних «якщо». Жодних «коли». Ви гiднi кохання i душевноi близькостi вже зараз. Саме у цю хвилину. Такими, якими ви е. Окрiм того, щоб викинути з голови оцi всi «якщо» i «коли», ще однiею важливою складовою прийняття власного життя i впевненостi у власнiй самодостатностi е розумiння того, що таке кохання i душевна близькiсть. Як не дивно, хоч ми iх вiдчайдушно потребуемо, але рiдко говоримо про те, чим вони насправдi е i як виявляють себе. Придивiмося до них уважнiше. Визначення кохання i душевноi близькостi Я роками уникала у своiх дослiдженнях слова «кохання», тому що не знала, яке визначення йому дати, i не була впевнена, що фраза «Ну, ти в курсi, кохання» буде придатною. Я також не могла покластися на цитати або слова з пiсень, як би сильно вони мене не надихали i якими би правдивими не здавалися. Не для цього я стала науковцем. Як би сильно ми не потребували i не прагнули кохання, ми не марнуемо часу на розмови про те, що воно означае. Подумайте про це. Ви можете щодня говорити «Я кохаю тебе!», але коли востанне ви серйозно обговорювали з кимось значення цього слова? У такому сенсi кохання – це вiддзеркалення сорому. Ми вiдчайдушно опираемося сорому i не бажаемо про це розмовляти. Однак единий спосiб його позбутися – поговорити про нього. Можливо, нас лякають такi теми, як кохання i сором. Бiльшостi з нас подобаеться вiдчуття безпеки, визначеностi та ясностi. Сором i кохання вкорiненi у вразливiсть i нiжнiсть. Душевна близькiсть – це ще одна тема, невiд’емна вiд людського буття, але ii рiдко обговорюють. Бiльшiсть iз нас уживають термiни «влитися в товариство» i «стати близькими» як взаемозамiннi. І, як i багатьом iз вас, менi добре вдаеться «вливатися». Ми точно знаемо, як виборювати схвалення i сприйняття. Ми знаемо, що вдягати, про що говорити, як зробити людей щасливими, про що краще не згадувати – ми вмiемо змiнювати забарвлення, наче хамелеони, кiлька разiв на день. Один iз найбiльших сюрпризiв цього дослiдження – вiдкриття, що «вливання» i близькiсть – це рiзнi речi. У першому випадку йдеться про те, щоб оцiнити ситуацiю i стати тим, ким потрiбно, щоб нас прийняли. Близькiсть натомiсть не вимагае, щоб ми змiнювалися; вона вимагае вiд нас бути самими собою. Перш нiж подiлитися з вами своiми визначеннями, я би хотiла висвiтлити три моменти, якi я називаю iстинами. Кохання i близькiсть завжди залишатимуться непевними. Хоча зв’язки з людьми i близькi стосунки – це найважливiшi складовi життя, ми просто не здатнi точно iх визначити. Подiбнi концепцii не перенести на бланки iз заздалегiдь запропонованими вiдповiдями. Стосунки i зв’язки мiж людьми зав’язуються у площинi, непiдвладнiй визначенням, у площинi, яку ми нiколи уповнi не дослiдимо i не зрозумiемо. Кожен, хто наважуеться пояснити кохання i близькiсть, вiд усiеi душi сподiваеться вiдповiсти на питання, на яке не iснуе вiдповiдi. І я також. Кохання i близькiсть нерозривно пов’язанi мiж собою. Одне з найдивовижнiших вiдкриттiв пiд час мого дослiдження – це те, що певнi термiни крокують плiч-о-плiч з iншими. Я не можу роздiлити поняття кохання i близькостi, тому що коли люди розповiдали про одне, вони завжди згадували iнше. Те саме стосуеться понять радостi i вдячностi, про якi я писатиму далi. Коли емоцii або переживання так тiсно переплетенi в розповiдях людей, що оповiдачi не згадують одне без iншого, це не випадковий збiг; це навмисний союз. Кохання i близькiсть нерозривно пов’язанi мiж собою. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24856225&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Brenе Brown, Connections: A 12-Session Psychoeducational Shame-Resilience Curriculum (Center City, MN: Hazelden, 2009); Brenе Brown, I Thought It Was Just Me (but it isn’t): Telling the Truth About Perfectionism, Inadequacy, and Power (New York: Penguin / Gotham Books, 2007); Brenе Brown, «Shame Resilience Theory», in Contemporary Human Behavior Theory: A Critical Perspective for Social Work, rev. ed., ed. Susan P. Robbins, Pranab Chatterjee, and Edward R. Canda (Boston: Allyn and Bacon, 2007); Brenе Brown, «Shame Resilience Theory: A Grounded Theory Study on Women and Shame», Families in Society 87, no. 1 (2006): 43–52. (Тут i далi примiтки автора, якщо не зазначено iнше.) 2 Stuart Brown with Christopher Vaughan, Play: How It Shapes the Brain, Opens the Imagination, and Invigorates the Soul (New York: Penguin Group, 2009). 3 «Рестлманiя» (англ. WrestleMania) – головне змагання з театралiзованоi боротьби найвiдомiшого у свiтi промоутера, органiзацii World Wrestling Entertainment (WWE). (Прим. перекл.) 4 Я не впевнена, коли саме вперше з’явився термiн «пересiчна смiливiсть», але я знайшла його у статтi про жiнок та дiвчат дослiдницi Еннi Роджерс. 5 Благодiйний захiд у школах на пiдтримку дiтей, що хворiють на рак та iншi важкi хвороби, якi вимагають тривалого перебування в медичних закладах. (Прим. перекл.) 6 Pema Ch?dr?n, The Places That Scare You: A Guide to Fearlessness in Difficult Times (Boston: Shambhala Publications, 2001). 7 Там само. 8 Нейронаука – комплекс наукових дисциплiн, якi вивчають нервову систему на рiзних рiвнях – вiд молекулярного до рiвня цiлого органiзму. (Прим. перекл.) 9 Daniel Goleman, Social Intelligence: The New Science of Human Relationships (New York: Random House / Bantam Dell, 2006).